Танці утрьох

Розділ 5

9 травня, 22.18

Кононов був готовий заприсягтися на чому завгодно і кому завгодно, що не підійде більше до телефону ні за які гроші, навіть якби йому пообіцяли шестисотий «Мерседес» за п’ятихвилинну розмову з Мерлін Монро, він однаково відмовився б.

Але, на його щастя, цього вечора спокій у кімнаті більше ніхто не порушував, хіба телевізор.

Кононов заварив чай, зробив три товстелезних бутерброди, з’їв їх з апетитом і почав вкладатися спати.

Він ліг у ліжко і вже зібрався виключити світильник, як раптом запримітив бурякового кольору зошит, про існування якого встиг уже забути. Щоденник Рубіної.

Звичайно ж, зошит був важливим документом, що мав велику цінність.

Кононов простягнув руку і взяв зошит зі стільця. На першій сторінці він побачив намальований олівцем чоловічий профіль. Технічно малюнок був виконаний бездоганно, принаймні, так здалося Кононову. Спершу він навіть засумнівався, чи це робота Рубіної. Але потім згадав, що за фахом вона модельєр і дизайнер, отже, повинна мати хист і до малювання. Уважно придивившись до портрета, Кононов упізнав Осетинського. Це його приголомшило.

Ретельно вивчивши профіль, Кононов зрозумів, чому не відразу розпізнав Осетинського: на малюнку той виглядав устократ одухотворенішим, спокійнішим і милішим, ніж у СІЗО. Що не дивно.

«Чоловік, якого жінка зображає на форзаці свого щоденника, напевне займає багато місця у її думках і душі», — відзначив про себе Кононов.

Потайні записи починалися описом подій дворічної давнини. Саме тоді Марина Рубіна зібрала колектив молодих симпатичних дівчат і юнаків і готувалася до показу весняної колекції, який, на її думку, мав «приголомшити і розумників, і дурнів, а заздрісників змусити битися в істериці». І справді видовище планувалося грандіозне — подекуди на полях містилися калькуляції собівартості основних витрат, зроблені для простоти обрахування в національній валюті США. Суми вражали. Кононов навіть не уявляв, скільки грошей можна витратити на захоплююче, але все-таки пусте, як на його погляд, дійство.

Спеціально для цього показу будинком моди «Наталі» був оголошений молодіжний конкурс — із двохсот красунь і красенів, що подали заявки, потрібно було вибрати десять найкращих. Рубіна ділилася своїми враженнями. Писала про свою нерішучість і протекціонізм, від якого її оскомило («Щогодини дзвінок від високопоставленої особи з клопотанням про свою племінницю, дочку, коханку, секретарку… Я відмовляю, вони ображаються»). Марину дивувала та обставина, як популярно нині бути моделлю, незважаючи на мізерні гонорари. Вона пишалася своєю фірмою, яку сама створила, надихала своїх колег на творчу працю.

Кононов усвідомлював, що витратив чимало часу на читання і вже час спочити, але не мав сил покласти зошит і заснути. Щоденник Рубіної був набагато цікавішим за авантюрний роман.

«Конкурс стомлював, але був цікавим», — писала Марина. Учасникам потрібно було підготувати кілька сценічних амплуа, зробити біля двох десятків пробних фотографій і навіть продемонструвати вміння танцювати. Марина з захватом описувала те задоволення, яке отримала від споглядання конкурсантів, серед яких траплялися справжні перлини, хоча було й багато непотребу. Однією з таких перлин, на подив Кононова, виявився Михайло Гретинський. Але найбільше вразило Кононова те, що Рубіна і Гретинський були знайомі ще до конкурсу.

Марина побачила його вперше за вісім років до подій, описаних у щоденнику. Театральна студія при театрі драми ім. Чехова, та сама, яку в студентські роки відвідував і сам Кононов (щоправда, це було за кілька років до того, як Рубіна одержала там посаду помічниці режисера), стала місцем зустрічі для майбутнього подружжя.

Тоді Гретинський був пацаном, а Рубіна — помічником режисера. Зовні різниця у віці відчувалася досить виразно. Стосунки між ними були виключно офіційними. Невдовзі Рубіна залишила студію, а кількома роками пізніше пішов звідти і Гретинський — подався до Інституту культури на відділення акторської майстерності.

Кононов устав з ліжка, налив чаю, глянув на годинник — пів на дванадцяту.

Чим займалися всі ці роки Гретинський і Рубіна, із щоденника не можна було зрозуміти, але було очевидно, що всі спогади, пов’язані з театральною студією і Михайлом постали перед Рубіною одразу, як тільки вона побачила Осетинського, який зі звичайного хлопака перетворився на справжнього красеня. «Він вийшов на подіум у костюмі тореадора, вдало стилізованого Корабельниковим. На ньому було чорне трико і крихітна жилетка, розшита бісером. Ставний, як Аполлон і граціозний, як Алкиной. Уже тоді я зрозуміла, що люблю його», — писала Марина і, судячи з почерку, рука її злегка тремтіла.

Неважко здогадатися, що невдовзі Осетинського взяли штатним співробітником будинку моди «Наталі». Кращі моделі заздрили йому, а злі язики на всі лади обговорювали стосунки, що незабаром зав’язалися між ним і Мариною. Але ніхто не міг дорікнути хлопцеві у тому, що він недостатньо гарний і задарма отримує гроші. Михайло ідеально підходив для займаної посади і міг претендувати на неї при будь-якому начальстві. Це визнавали всі.

Кононова з першого дня знайомства з Гретинським цікавило одне делікатне питання, що зовсім не стосувалося справи, тому він його так і не поставив підозрюваному. Слідчому кортіло знати, хто зробив перший крок — Гретинський чи Рубіна. Цілком логічно було припустити, що Рубіна. Хіба зальотник і красунчик упадатиме за жінкою тридцяти з лишком років — хай навіть і красивою, доглянутою, але… Щоденник Марини дав вичерпну відповідь і на це делікатне питання.

Залицятися до Марини Гретинський почав через тиждень після того, як був оголошений результат конкурсу. 1 упадав майже вісім місяців. «Мені так важко зважитися на відповідь, — писала Марина. — Мені боязко. Не хочеться бути покинутою, хоча жити самотньою ще гірше, здається, найправильніше — любити Михайла на відстані. Не для мене — для нього».

Гретинський задаровував її букетами небаченої краси. Вони відвідували найшикарніші ресторани, споживали найвишуканіші страви. Він познайомив її зі своїми друзями, що сповідували богемний спосіб життя. Вони купували цілий балкон в опері, майже як буржуа. «Ось як треба домагатися прихильності в жінок!» — з відтінком сорому зауважив сам собі Кононов: він згадав, як тричі дарував квіти своїй колишній дружині ще до того, як зробив їй пропозицію.

Настирливе залицяння Осетинського розчулило Марину. Утім, на це пішло аж півроку.

Весь будинок моди жив плітками про Марину і Михайла. Їхні стосунки обговорювали всі.

Урешті-решт, після взаємних визнань і бурхливих плотських утіх, опису яких Кононов не знайшов у щоденнику, але в тому, що вони мали місце не сумнівався, Гретинському спала думка про одруження, якою він охоче поділився з Мариною.

«Сьогодні вночі Михайло запропонував вийти за нього заміж. Я розплакалася від несподіванки, — писала Марина. — У нас відбулася розмова. Я чесно сказала йому, якої думки стосовного цього. Пояснила, що ми не підходимо одне одному за віком, розповіла про свою хворобу і те, що, можливо, ми не зможемо мати дітей. Ще — про те, як люблю його і про те, як багато він для мене значить. Михайло погладив мене по голові, немов маленьку дівчинку, і сказав, що приймає все сказане мною, хоча багато з чим не погоджується, все одно хоче одружитися на мені. Пообіцяв, що любитиме мене більше за самого себе. Він назвав мене єдиною жінкою в його житті й дав слово ніколи не згадувати про різницю у віці. Він сказав: „Ти подобаєшся мені набагато більше, ніж усі ці двадцятилітні дурепи, яким від життя не потрібно нічого, крім сексу і грошей“. Звичайно ж, я погодилася. Можливо, я припустилася помилки? Не знаю, та мені байдуже. Якщо доля відвела мені лише один місяць щастя, я не відмовлятимуся від нього. А все, що буде по тому, прийму без нарікань».

Невдовзі Гретинський і Рубіна відсвяткували весілля. «Я хотіла, щоб усе було скромно і тихо, але, мабуть, галасливої вечірки не уникнути…» — сумувала Рубіна. Її побоювання справдилися. Ресторан «Голубий Дунай» був закритий на два дні. «Нічого не вдієш, — пояснювали халдеї отетерілим і розчарованим відвідувачам, — у хазяйки весілля…»

Змінювати своє прізвище на чоловікове Рубіна після деяких вагань відмовилася. «Спершу я дуже хотіла. Адже це так милозвучно — Марина Гретинська. Набагато краще, ніж Марина Рубіна». Але все ж ділова жінка, що вирізняється тверезим мисленням, узяла гору над романтично налаштованою нареченою. Та воно й зрозуміло — навіщо витрачати час і кошти на переоформлення документів?

Після весілля в квартирі Марини молодята зробили ремонт на західний манер, купили нові меблі. Ясна річ, за кошти нареченої, яких вистачило б і на більш грандіозніші проекти. «Михайла дуже непокоїть фінансовий бік нашого життя. Я бачу, як він страждає. Соромиться моїх грошей. Де й не дивно, адже стільки гидоти говориться позаочі про наш шлюб. Навіть мені, глухій і сліпий до всього, що відбувається в кулуарах, це неприємно, а Мишко такий чутливий…»

Перші тижні після весілля Гретинський приходив на роботу, за словами Марини, «чорніший чорної землі». І не дивно. Те, що раніше називали «гідним осуду зв’язком», тепер трактували як «ганебний шлюб». Проте на стосунках молодят це, очевидно, не позначилося. «Я роблю все, щоб оточення, вороже і заздрісне, якомога менше тиснуло на нього. Якби я могла, запропонувала б Михайлові переїхати куди-небудь. У інше місто чи за кордон. На жаль, поки це неможливо — на карту поставлено все. Не можна ж віддати справу усього свого життя на поталу цим нікчемам», — міркувала Марина, яка знаходила в собі сили поводитися так, ніби нічого особливого не відбувається.

Кононов прикурив ще одну цигарку. У хід пішла третя за день пачка. Щотижня Кононов давав собі обіцянку урізати добову дозу цигарок. У періоди відносного спокою йому це навіть удавалося — потреби зменшувалися до однієї пачки і якийсь час трималися на цьому рівні. Це вселяло надію, і він періодично починав усерйоз думати про те, щоб зовсім кинути курити. На жаль, затишшя ніколи не триває довго. Отож, під час напруженої роботи Кононов знищував цигарки з подвоєною енергією. Три пачки в день він викурював під час усіх чотирьох днів розслідування убивства Рубіної. «Зате, — виправдовувався перед собою слідчий, я мало їм і майже не п’ю. Принаймні, хоч чимось мій спосіб життя наближається до здорового».

Коли Кононов докурював цигарку, на уявну сцену зненацька вийшла Наталя Воробйова. Щоправда, її ім’я згадувалося і раніше. «Вона така мила, не знаю, що б я робила без неї…»; «Де мені взяти сил, щоб любити Наталю так само, як вона мене…» Із записів Марини ставало зрозуміло, що Наталя була майже єдиною у її близькому оточенні людиною, яка схвалювала зв’язок Марини з Гретинським і їхній шлюб. «Мене всі засуджують і ніхто не розуміє. Лише Наталя спроможна відчути усі мої переживання. Спасибі їй за це», — щиро зізналася Марина у своєму щоденнику.

Кононов згадав Наталю і сцену біля під’їзду, їхнє непорозуміння і дивний сон, що розвіявся вранці, як дим.

З появою Наталі Кононов відчув, що його інтерес до подій, описаних у щоденнику, зріс. Йому було цікаво читати не тільки як слідчому, але і як мужчині.

Хоча приємного для нього, як для чоловіка, в тексті було мало. І ось чому.

Через якийсь час після весілля Марина стала підозрювати, що Михайло, який, як і раніше, трепетно ставився до неї, почав їй зраджувати. Вона відразу ж відчула це, хоча, як свідчив життєвий досвід Кононова, обманута жінка майже завжди довідується про зраду останньою. Марина не стала влаштовувати сцен ревнощів. «Мені байдуже, хто вона, хоча прикро, що це сталося. Я не маю права вимагати від Михайла дотримання вірності. Вимагати такого від молодого красеня, що перебуває в розквіті творчих сил, було б нечесно, хоча від будь-якого іншого чоловіка — теж. Вірні однолюби зустрічаються тільки в красивих казках і бразильських серіалах. І все-таки серце моє стискається, коли я думаю про те, що Михайло сьогодні був не зі мною».

Марина з усіх сил намагалася демонструвати Михайлові свою терпимість. Осетинського мучили докори сумління, і він подвоїв увагу до Марини, ставився з підкресленою ніжністю і теплотою. «Я не можу ні в чому дорікнути йому».

Як не дивно, цього разу колектив будинку моди нічого не запідозрив — ніхто навіть не здогадувався про потаємний зв’язок Осетинського. За ним закріпилося прізвисько «любитель антикваріату», й інтерес до пари Михайло-Марина почав поволі спадати. Словом, ніхто навіть не здогадувався, що в Осетинського є коханка.

I хто ж була ця щасливиця? Нехто інша, як Наталя Воробйова.

Про це незабаром стало відомо Марині. «Я не чекала такого. Наталочка, моя любов, моя найкраща подруга… Хоча, що тут дивного? Ми так із нею схожі, наші смаки повністю співпадають, хіба дивно, що їй так сподобався Михайло і вона не змогла встояти перед такою спокусою? Можна зрозуміти і Михайла. Ми подібні з Наталею. І зовнішньо, і внутрішньо. Якщо він полюбив мене, то, звичайно, відразу, можна сказати автоматично, полюбив і її. Крім того, є ще одна обставина, що не дає мені ніякого морального права засуджувати їх — вони майже ровесники і цвітуть, немов троянди, горять любовним полум’ям такої сили, яка можлива тільки в молоді роки. Для мене ці роки, на жаль, уже далеко позаду».

Марина Рубіна була мудрою жінкою. Мудрою і розважливою. Вона розуміла, що якщо розповість усе, відоме їй, Наталі чи Михайлові, то втратить їх обох. Навіть якщо не влаштовуватиме сцен. І Наталя, і Михайло, будучи людьми порядними, не зможуть перебувати поруч з Мариною, знаючи, що завдають їй болю. І Марина таїлася, спостерігаючи за ходом подій.

«Сьогодні вночі Михайло сказав мені, що ніколи не покине мене, що хоче мати дочку, схожу на мене. Я, як і годиться в таких ситуаціях, відповіла, що хочу сина. Це було дуже зворушливо. Я довго не могла заснути. Усе думала про нього, про Наталю. Може, треба буде все-таки сказати йому? Ні, це зруйнує все. Я залишуся зовсім сама. Життя без Наталі, так само як і без Михайла, я не уявляю», — призналася Марина.

За вікном загарчав грім. Грізно і зловісно. Починалася гроза. Перша гроза у цьому році після морозної затяжної зими. Гроза асоціюється з очищенням, є символом нового. Але замість радості Кононов відчував на душі моторошне заціпеніння.

Гортаючи сторінку за сторінкою, Кононов починав дедалі краще розуміти, яку величезну роль в особистому житті Марини відіграла Наталя Воробйова. До Наталі Марина відчувала не просто дружні почуття, а щось на зразок платонічної любові. Марина, можна сказати, удочерила дівчинку з украй неблагополучної родини. Усіляко сприяла її професійному росту — саме завдяки Марині Наталя зробила запаморочливу кар’єру акторки і манекенниці. Довгий час, майже до самого весілля Марини, Наталя жила з нею, незважаючи на те, що вже давно могла самостійно зняти квартиру… Однак після весілля Рубіної, дівчина переїхала у власну квартиру, обладнану і умебльовану при безпосередній участі Марини. Вони, як і раніше, часто зустрічалися. Наталя була коханкою чоловіка своєї подруги, а та робила все, щоб уникнути дилеми вибору між чоловіком і посестрою. У Марини не було і крихти ненависті чи злості стосовно Наталі. Хіба що невимовна туга.

«Якби можна було жити втрьох… — мріяла Марина, — це було би просто чудово. Коли б ми жили в древній Індії чи хоча би в Арабських Еміратах, як багато проблем, що постали переді мною, вирішилися б самі по собі!» Кононов подумав, що слова Марини не позбавлені глузду.

Однак одного прекрасного дня таємницю, якої так боялися всі, було викрито.

«Учора Михайло прийшов додому набагато раніше, ніж звичайно. Приніс із собою пляшку чудового флорентійського мартіні і відразу сказав, що хоче, щоб цей вечір ми провели вдвох. Потім запропонував мені випити. У мене було повно невідкладних справ і зустріч у клубі „Срібний Дощ“, але я все скасувала, оскільки відчувала, що має трапитися щось надзвичайне. Я була, ніби натягнута струна, але намагалася поводитись безтурботно. Михайло усе підливав і підливав у мій келих вина, ніби хотів напоїти до безтями. Коли мартіні було майже випито, він включив магнітофон і запропонував мені потанцювати. Я охоче погодилася, хоча танцювати з ним завжди важко. Він рухається занадто добре, і я почуваюся поруч з ним школяркою. Танець плавно перейшов в обійми і ми, цілуючись, упали на килим. Я забула про все. Розтанули тривоги і турботи. Я засинала, просиналася, цілувала Мишка, він душив мене в солодких обіймах, і я мріяла тільки про одне — щоб це продовжувалося вічно. Стрілки годинника показували за північ. Коли ми перемістилися на диван і закурили, Михайло подивився мені у вічі і сказав: „Я розстався з Наталею“. Від цих слів я мало не зомліла.»

Кононову забило дихання. Такі прості слова, як «мартіні» і «солодкі обійми», розбурхали його уяву. До кінця зошита залишалося сторінок десять, він вирішив неодмінно дочитати їх до кінця.

Закінчився вечір, описаний Мариною, ще більш загадково, ніж почався.

«Я не знала, що сказати у відповідь. Брехати, робити вигляд, що я не знаю про зв’язок Мишка і Наталі, я не могла не хотілося позбавляти щирості цей чарівний вечір. Сказати щось на зразок „нарешті!“ або „яка я рада“ було теж негарно. Я поважаю почуття Михайла, і не хочу, щоб він знав, як багато страждань мені приніс. Я не хотіла чинити, як звичайна пересічна жінка. Саме тому я мовчала мов риба. Нахилилася до його красивих, мускулистих грудей, геть-чисто позбавлених огидного жорсткого волосся, і поцілувала в сосок. „Я люблю тебе“, — це все, що я могла протиставити його жорстокому визнанню, і це була чистісінька правда. Він обійняв мене, і ми поцілувалися. Раптом відчинилися двері і на порозі кімнати з’явилася Наталя, чарівна і напівгола, немов чарівна мавка. Мабуть, вона відкрила двері своїм ключем, яким після нашого весілля жодного разу не скористалася. Зрозуміло, вона знала, що за розмову ми ведемо. Я, мабуть, забагато випила, тому не подала жодних ознак подиву. Та я і справді не здивувалася. Поява Наталі була сприйнята мною як щось само собою зрозуміле, як щось дуже доречне і вкрай приємне. Михайло, здається, чекав її і, побачивши, теж не здивувався».

Знову загримів грім. Його гуркіт розбудив би мертвого, але Кононов, захоплений читанням, лише повернув голову у бік вікна. Однак розсудливість все-таки змусила його піднятися і зачинити балконні двері.

Заінтригований украй, він знову взяв у руки щоденник. «Наталя ввійшла граційно і плавно. На ходу скинула із себе сукню, декольтовану майже до пояса, яку я одразу впізнала. Це був виріб торішньої пляжної колекції з аквамаринового трикотажу. Зняла туфлі, глянула на Мишка лагідно і млосно, сіла на ліжко. Ніжним і плавним рухом забрала з мого стегна руку Михайла і поцілувала мене в губи. Вона пахла „Дюною“, на вустах відчувався присмак кримського мускату… Ця ніч була найкращою в моєму житті…»

«Отакої!» — Кононов не чекав такого повороту подій. Тепер він бачив Наталю в зовсім іншому ракурсі.

Кононов не був ні моралістом, ні пуританином. Щоправда, ніколи не дозволяв собі нічого, що виходило б за рамки пристойності. Не тому, що вважав це ганебним. Просто йому ніколи, ніколи в житті не представлялося такої можливості. Він ще раз перечитав останній абзац.

Йому згадалося все, що чув чи читав про сапфічну любов. Якісь уривки фраз, фрагменти текстів, прочитаних і почутих у різний час. Щось про Мерлін Монро, про Марину Цвєтаєву. Він думав про Наталю. Безумовно, тепер вона подобалася йому ще більше.

Після танцю втрьох читати щоденник стало нудно: після описаної сцени будь-яка інша здавалася пісною.

Кононов дочитав останню сторінку. Як виявилося, Гретинський і Наталя припинили після тієї пам’ятної ночі будь-які інтимні стосунки. Взаємовідносини між Наталею і Гретинським залишилися дружніми, хоча стали набагато прохолоднішими. Наталя ж і Марина спілкувалися, як і раніше, ніби нічого не сталося.

Кононов закрив зошит і подумав про те, що якби люди мали можливість хоча б раз на тиждень читати з десяток сторінок подібних щоденників, відпала б будь-яка потреба купувати художні книги. Він шкодував, що, будучи в Горіховому, недооцінив художню вартість документа і те, наскільки він міг прояснити ситуацію і допомогти вести розслідування. Напевно щоденник мав продовження. Малоймовірно, щоб така творча і артистична натура перестала писати. «Можливо, — розмірковував Кононов, — варто було б пошукати другу частину?»

Раптом він згадав про відбиток чоловічого черевика і перевернуту догори дном дачу Марини. Можливо, невідомий чоловічок з маленьким розміром ноги шукав свіжі записи, де викладені у всіх деталях радісні і неприємні події останніх днів? На превеликий жаль, слідчий Володимир Кононов не міг дати вичерпну відповідь на це питання.

За вікном усе ще бешкетував грім. А дощ чомусь барився з приходом. Кононов вимкнув світильник і поринув у сон.

10 травня, за межею вічності

У ніч на десяте по місту розгулював буревій. Дощу так і не було. На небі під акомпанемент апокаліпсичного грому зухвало без упину витанцьовували звивисті блискавки. Вітер рвав молоде листя акацій.

Кононову снилося, що він прокинувся і лежить горілиць, спостерігаючи за тим, як жовті спалахи опромінюють кімнату і на стелі з’являються багатоликі тіні — відображення віконних рам.

Слідчий устав, ступив крок і наткнувся на стілець, по-дитячому зойкнув від болю, забивши пальці. Дошкутильгав до балкона, виглянув на вулицю. Грім дужчав. Небо затягло хмарами. Удар блискавки змусив Кононова здригнутися і відступити назад. На кухні вітер відкрив кватирку. Слідчий пішов зачинити її. Переступив поріг і клацнув вимикачем. Світла не було.

Але спалахи блискавок достатньо освітлювали приміщення. Кононов глянув на стіл: поруч з недопитою чашкою лежав щоденник Рубіної. Вітер так швидко перегортав його сторінки, що ті вигнулись півколом і утворили дивовижне віяло.

Слідчий зачинив кватирку, однак сторінки продовжували ворушитися.

Кононов засинав і просинався. Але впродовж усієї ночі цей епізод снився йому кілька разів поспіль. Він уставав, йшов до балкону, потому зачиняв кватирку, а щоденник ніяк не міг угамуватися.

10 травня, 8.30

Я прокинувся геть спустошеним. Простирадло було мокре від поту, голова, гуділа, як резонатори в стінах собору під час звучання органа.

Неймовірна реалістичність сну, його невідбутна циклічність і повторюваність (я збився з рахунку скільки разів уставав, виходив на балкон, ішов на кухню, намагався запалити світло і ціпенів, побачивши, як ворушиться щоденник) мене просто замучили.

У першу чергу я перевірив усі вимикачі в квартирі, переконався в їхній справності і лише потому поліз під душ.

Потроху прийшовши до тями під струменями холодної води, я подумав, що Пельш, вислухавши мою оповідь про сон, мабуть, зауважив би: «Женитися вам треба, пане слідчий». «Одружуватися чи ні, — подумав я, насвистуючи єдину, яку вмів, мелодію з „Кармен“, — а от пофліртувати не завадило б».

Я до червона розтерся махровим рушником і… вийшов на балкон, хоча за ніч ця дія встигла мені смертельно набриднути.

Двір був завалений зламаними гілками. Оскільки нашому двірникові, як і більшості двірників країни, давненько не видавали заробітної платні, прибирати їх він не збирався. Залишалося єдине — сподіватися на високу свідомість громадян.

Снідаючи нашвидкоруч, я розмірковував над інформацією, яку мав. Насамперед мене хвилювала остання розмова з Гретинським. Неправда. Я увесь час думав про Наталю. Уранці десятого травня я нарешті збагнув, що безтямно закохався з першого погляду.

Саме тому я вирішив зробити все можливе, щоб довести собі, Булавіну, всьому світові, що Гретинський не винен. Незважаючи на те, що він, схоже, мій більш щасливий суперник. Незважаючи на те, що вважав його своїм суперником, який має достатньо козирів: молодість, красу, гроші (заповіт Рубіної!). Мені найбільше хотілося, щоб Наталя зрозуміла, що я не безжалісний робот, який автоматично виконує накази начальства, не має Бога в серці і мріє тільки про одне — якомога більше безневинних людей запроторити за ґрати, а класний мужик, у грудях якого палахкотить невгасимий вогонь Прометея.

Тієї миті я відчував себе Роландом, хоча ні, Ланселотом у ментовському кашкеті.

10 травня, 9.33

Атмосфера у СІЗО, як завжди, пригнічувала, Я пред’явив своє посвідчення «головному крутієві», як назвав би охоронця колишній Бенефіцій Лемент, у супроводі конвоїра минув дві пари ґратчастих дверей, пройшов довгим коридором, наприкінці якого було ще двоє таких самий дверей, спустився сходами, що замість поруччя мали щільну решітку, і, нарешті, дістався до ізолятора.

Гретинський займав цілком пристойну камеру, призначену для одного в’язня. На столі височів стосик книг. Жан Жені, М. Кузьмін, Є. Харитонов… Цих авторів я не знав.

Сам Гретинський лежав, повернувшись обличчям до стіни, і відреагував тільки на оклик конвоїра. Встав і, дивлячись потускнілими, байдужими очима прямо перед собою, мовив: «Підслідний Михайло Гретинський».

Я відпустив конвоїра.

— Дозволите? — запитав я, указуючи на лежак.

Гретинський замість відповіді знизав плечима.

Я сів, закинув ногу за ногу. Гретинський відійшов у протилежний куток (на відстань приблизно двох метрів від мене) і сперся на стіну. На його обличчі не було ні подиву, ні невдоволення з приводу мого, як мені здавалося, несподіваного візиту.

— Ви б сіли, Михайле. У ногах правди нема, — сказав я, вказуючи на лежак поруч із собою.

— Боюся, безпосередня близькість такого закоренілого кримінальника, як я, зашкодить такому охоронцеві правопорядку, як ви, — наголошуючи на кожному слові, мовив Гретинський. Було помітно, він хотів ущипнути мене, але його природжене почуття такту згладило контроверзу.

— Нічого, у мене така робота, — байдуже сказав я і мимовільно став учасником рольової гри «безсторонній слідчий і зухвалий підслідний».

Гретинський сів. Звичайно, за правилами розпочатої ним же гри це був необачний крок: могло здатися, що він спасував, хоча насправді кожен жест його говорив: «Ви можете робити з моїм тілом усе, що вам заманеться: садовити, стріляти… Моя внутрішня воля не зазнає від цього ніякого збитку. Я вільний».

— Зазвичай, перед тим як говорити з підслідним, я заздалегідь вибудовую подумки схему розмови. Якщо ж ідеться про звичайний допит, я керуюся посадовою інструкцією, — Гретинський криво посміхнувся; добре що хоч так, — і за допомогою наявних доказів і свідчень домагаюся від підслідного визнання. Хочете вірте, хочете ні, але я не знаю, як мені вести з вами бесіду.

— Бесіду? Хотілося б знати про що? Я написав зізнання, від жодного зі своїх слів відмовлятися не збираюся, на суді, запевняю вас, я розповім усе з найменшими деталями так, що жоден, навіть найкращий, адвокат не зможе виправдати мене. А розмовляти нам нема про що. Сподіваюся, ви вже передали справу своєму начальникові?

Гретинський уперто дивився убік. Гадаю, задля того, щоб не виказати мені своєї ненависті.

— Ні, Михайле, — сказав я. — Ваші показання не включені в справу.

Я замовк. Мені було цікаво побачити його реакцію.

Гретинський деякий час сидів нерухомо, потім глянув мені у вічі. У його погляді не було ні ненависті, ні, як я сподівався, радості, лише тривога. Саме ця обставина змусила мене визнати правоту Наталі і ще раз переконався в справедливості власних припущень.

— Як? Ви часом з глузду не з’їхали?

— Ні, Михайле. Чесно кажучи, створюється враження, ніби маку наїлися ви. Ну скажіть на милість, навіщо нормальній людині обмовляти себе? Я розмовляв з Наталею, з Іваном Денисовичем і з вашими сусідами — усі в один голос твердять, що ви не винні. Та й доказів проти вас немає.

Про щоденник Рубіної я не обмовився жодним словом: не хотілося згадувати зайвий раз нічний кошмар і бентежити Михайла знанням інтимної таємниці, яку я подумки назвав «танці утрьох».

— Таким чином, — продовжив я, — справа ще не закрита. Що ж до ваших показань, — я поліз у кишеню і дістав кілька складених вчетверо аркушів паперу, — то вони перед вами.

Я розклав їх і простягнув Гретинському.

— Громадянине Гретинський, ви упізнаєте свій підпис? — запитав я, дивлячись на його тремтячі руки.

— Авжеж, — оторопіло відповів він.

— Так-от, волею наданою мені владою, я денонсую усю вашу белетристику.

Сказавши це, я блискавично забрав у нього аркуші, дістав із задньої кишені штанів запальничку і підпалив їх. На кам’яну підлогу камери, корчачись від вогню, упало папір’яччя — неправда про убивство Марини Рубіної.

Гретинський дивився на мене, як на божевільного.

— На біса ви це зробили? — запитав він, ковтаючи слова так, ніби хотів позбутися кістки, що застрягла посеред горла.

— На біса? — перепитав я. — Усупереч поширеній думці про те, що більшість представників виконавчої влади продажні, серед них іноді трапляються, уявіть собі, досить порядні і чесні люди. Я розумію, Михайле, що комусь вигідно вас посадити. Цей невідомий — найвірогідніше зведений брат Марини Сапегін. Але це не все, я переконаний у тому, що за його спиною стоїть якась могутня організація, яка не пошкодує ні сил, ні грошей, аби запроторити вас за ґрати. Вони ж погрожували вам, Михайле?

Гретинський ледь помітно кивнув. Тепер я був абсолютно впевнений у тому, що йому погрожували і він боявся своїх недоброзичливців більше, ніж виправної колонії суворого режиму. Його залякали настільки, що навіть тут, у камері, він боявся говорити, щоб його не почули. Хто? Та хто завгодно. Страх стимулює уяву краще за героїн. Усвідомлюючи ситуацію, в якій опинився Михайло, я нахилився до його вуха і заговорив майже пошепки.

— Я вас розумію, Михайле. Зрозумійте і ви мене. І з обов’язку служби, і просто як нормальна людина, я зацікавлений у справедливому вирішенні справи. Я хочу знайти справжнього вбивцю і захистити вас від мафіозі.

В існуванні мафіозної організації я був упевнений на сто десять відсотків. Гретинський не витримав. Тягар останніх днів став для нього заважкий. Він заговорив так само тихо, як і я:

— Вони погрожували взятися за Наталю, якщо я відмовлюся визнати провину.

Це був удар нижче пояса. На якусь мить я пошкодував, що спалив показання Осетинського і почав удавати з себе Клінта Іствуда.

— У якій формі вам передали повідомлення?

— Це була записка, надрукована на друкарській машинці.

— Хто вам її передав?

— Не знаю. Нас вивели на прогулянку, а коли я повернувся у камеру, вона була вкладена в одну з цих книг, — він кивнув у бік столу.

— Ви зберегли її?

— Звичайно, ні. Це була їхня вимога — обов’язково знищити.

— Е-хе-хе, Михайле… — сказав я, не витримавши, на весь голос.

— Та ж тут двічі на добу роблять огляд. А якби записку знайшов хтось із ваших непідкупних (на цьому слові Михайло зробив іронічний наголос) співробітників? Танцюючи під чужу дудку, треба бути послідовним і танцювати до забуття.

Добре. Добре принаймні те, що він розговорився.

— Розумію, — я знову заговорив пошепки: — Скажіть, Михайле, а ви могли б якомога більш точно відновити зміст послання?

Гретинський одразу спохмурнів.

— Це щось змінить? Що ви можете мені запропонувати? Ви спалили мої визнання. Звичайно, приємно бачити перед собою чесну людину. Але який мені зиск з вашої чесності? Вони позбавили життя Марину, а тепер погрожують убити Наталю?

На жаль, більшість людей ототожнюють мафію з непоборним монстром. Такому сприйманню значною мірою у вісімдесяті роки сприяв італійський кінематограф. Тієї миті я навіть зробив парадоксальне припущення, що фільми на зразок «Спрута» транслювалися по нашому телебаченню за вказівкою вітчизняної мафії. Подумки я усміхнувся.

— Михайле, людей зводить зі світу не мафія, не сифіліс і не п’яний водій на КАМАЗі, а власна дурість, неусвідомлене прагнення смерті. Якщо ми усі — я, ви, Наталя і мої надійні, підкреслюю, надійні друзі з Управління — візьмемося за ваших ворогів, ми їх, безсумнівно, приберемо до нігтя.

Михайло скептично зміряв мене з ніг до голови. Потер ніс — такого раніше я за ним не спостерігав. Подивився праворуч, ліворуч, на заґратоване маленьке віконце під самою стелею.

— Вам подобається Наталя, — сказав він тоном Булавіна, радше ствердно, аніж питально.

— Подобається, — погодився я.

— Ви докладете всіх зусиль, щоб врятувати її?

— Даю слово, — вперше, ведучи дізнання, я почував себе підслідним.

— У вас є ручка і папір?

Я дістав усе необхідне. Гретинський сів за стіл, поклав книги на підлогу і відтворив текст переданої записки:

«Зізнайся в убивстві Рубіної. Негайно. Інакше Наталі не жити. Не намагайся нас обдурити, інакше Наталі не жити. Знищ прочитане, інакше Наталі не жити. Представники підпільного угрупування».

— Це дослівний зміст записки, — прокоментував Гретинський.

— Цікавий стиль, — мовив я і кілька разів перечитав акуратно виведені рядки.

— Спасибі, Михайле, — я простягнув йому руку.

Він відповів міцним рукостисканням.

— Вам, Михайле, звичайно, невідомо, що спонукало мене сьогодні прийти до вас, м-м-м… у гості.

Гретинський заперечливо похитав головою.

— Один з наглядачів, зауважу, дуже порядна людина, подзвонив мені і сказав, що йому пропонували чималі гроші за те, щоб він вам передав цю записку. Він відмовився, тоді знайшли іншого, більш згідливого. Отже, можна зробити висновок, що ці круті хлопці не мають тут, у слідчому ізоляторі, своїх людей. Тому можете спокійно залишатися тут. Гадаю, так буде краще. Якщо ж вам раптом набридне ця похмура обитель, попроситеся до мене на допит, скажете вартовому, що вам потрібно повідомити мені щось надзвичайно важливе. Домовилися?

— Авжеж.

Вийшовши в коридор, я кинув конвоїру:

— За Гретинським давно тюрма плаче, але він поводиться так дивно, то ви вже тут придивіться до нього уважненько, щоб бува нічого не натворив.

Це я навмисно так сказав. Щоб ввести в оману замаскованого ворога, якщо він тут був, звичайно.

10 травня, 11.20

Булавін зустрів мене питальним поглядом.

— Як же це так, Володю? Учора, коли всі нормальні працівники гуртом проводили час, — Булавін награно обурювався, — ти відокремився і зник у невідомому напрямку. Ображаєш старого, не заходиш. А я хотів би знати, як там справи з Гретинським. Чого з ним зволікаєш?

Я зібрався з духом і випалив:

— Глібе Георгійовичу…

Булавін різко обірвав мене:

— Глібом Георгійовичем називатимеш мене, коли справу буде закрито. А поки що я для тебе «товариш полковник», ясно?

— Ясно, товаришу полковник, — сказав я, зробив видих, боячись, щоб він не перебив, і випалив:

— Товаришу полковник, справа Осетинського виявилася набагато складнішою, ніж здавалася на початку. Прошу дати мені ще п’ять днів.

Я знав, що «п’ять днів» виведуть з рівноваги Булавіна, цього Мефістофеля, але такі вже закони торгу: хочеш одержати два, проси п’ять.

— П’ять? П’ять днів… Хай тобі грець?! Та господь за п’ять днів сотворив світло, пітьму, твердінь, небо, риб, птахів, а ти просиш п’ять днів, щоб знайти двох-трьох свідків? Значить так, даю тобі сорок вісім годин. Якщо за цей час ти не напишеш мені оперу на три дії «Михайло вбиває Марину, дружину свою», розпрощаєшся зі своїм Пельшом і працюватимеш «крутієм» на дверях прохідної. Ясно?

— Ясно, товаришу полковник.

— Вільний.

10 травня, 11.52

Хіба я міг пояснити Булавіну суть справи? Сказати, що проти Осетинського немає ніяких доказів? Що йому погрожували? Що в нього є спритний адвокат з контори «Ростопчинський і Ко», якому Наталя платить більше, ніж держава Булавіну? Стоп. Наталя.

Я прискорив кроки, майже перейшов на біг. Як би там не було, а залишатися глухим до погроз «угрупованців» я не міг.

Увірвавшись у кабінет, я став свідком зворушливої сцени: Пельш і Ходош схилилися над шахматами. Кивнувши їм, я попрямував до телефону.

— Пане Кононов… — почав було Ходош, устаючи і згинаючись над столом.

— Хвилиночку, пане Ходош, хвилиночку, — я спритно перехилився через його спину, зняв трубку і набрав телефон Наталі.

Почув довгі гудки. Перенабрав. Знову — довгі гудки. Перенабрав ще раз. Довгі, дуже довгі гудки. Поклав трубку на місце.

— Слухаю вас, — сказав я, повертаючись до Ходоша.

10 травня, 12.05

— Я, певно, піду? — запитав Пельш, відступаючи до дверей.

— Ні, Ігоре. Ти, як мій неофіційний напарник, будь ласка, залишся. То що ви там питали, пане Ходош? Чому я порушив діюче законодавство і сам без вас спілкувався з підслідним? А скажіть, будь-ласка, хто вам сказав, що я був сьогодні в його камері?

Я пожирав очима збентеженого Пельша, якому так хотілося чимшвидш втекти в коридор. Він розумів, що я здогадуюся, хто поінформував Ходоша і насуплено мовчав.

— Зрозуміло, — мовив я співчутливим голосом. — Розкриття слідчої таємниці. Утім, це ваша справа, — я широко усміхнувся. — Пане Ходош, можете прямо зараз заглянути до Осетинського і поговорити з ним про що тільки завгодно вашій душі.

Пельш, що вже приготувався отримати від мене прочухана, полегшено зітхнув. Ходош задоволено кивнув:

— Дякуємо.

— Нема за що. Де, до речі, Воробйова? — запитав я в нього ніби між іншим.

— Наталі? — перепитав Ходош. — Зізнаюся, я не в курсі. Після того, як ми вчора вийшли від вас, кожен з нас поїхав своєю дорогою.

Зненацька в кабінеті задзвонив телефон. «Ну, слава Богу», — подумав я, бо був не певен, що почую впевнений і нахабнуватий Наталчин голос.

— Кононов, — якомога впевненіше відповів я.

— Алло, можу я поговорити зі слідчим Володимиром Конкіним? — голос належав жінці. Схвильований, якщо не сказати зляканий. Але, на жаль, не Наталчин.

— Кононовим, — машинально поправив я. — Говоріть, я вас слухаю.

— Мене звати Марія, я працюю секретаркою в будинку моди «Наталі». У нас тут таке сталося, — сказала жінка і запнулася.

— Що саме?

— Ви однаково не повірите. Будь ласка, приїжджайте якомога швидше. Ми вам усе розповімо на місці.

— Сподіваюся, ви у безпеці? Чи, може, прихопити роту автоматників? — жартівливо запитав я.

— Ні, не треба. Але приїздіть хутчій, — після цих слів Марія поклала трубку.

— З будинку моди. Просять негайно приїхати, але не пояснюють чому, — сказав я Пельшу і Ходошеві.

— Дуже цікаво, — байдуже мовив Ходош.

— Авжеж, — погодився я.

— Я теж поїду, — визвався Пельш. — Якщо, звичайно, можна.

— Якщо не заперечуєте, я підкину вас на своєму джипі. Я, звичайно, не нав’язуюся, але мені, як адвокату, мабуть, є сенс туди навідатися.

Я не був упевнений, чи варто йому потикати туди свого носа, але перспектива під’їхати до будинку моди на джипі мені сподобалася.

— Не заперечуватиму, — погодився я і підморгнув Пельшу.

10 травня, 12.27

У новенький джип пана Ходоша сіли троє. Власник машини, слідчий Володимир Кононов і його молодший колега Ігор Пельш. Джип безшумно рушив з місця і полетів, тримаючи курс на будинок моди «Наталі».

Вони доїхали до місця призначення дуже швидко. Ходош припаркувався біля самого ґанку, вийшов з машини і рішучою ходою попрямував до дверей з написом: «Тільки для співробітників». Він явно бував тут і раніше.

Чорний хід був чорним тільки номінально. Килимові доріжки покоїлися на широких сходах, а в горщиках красувалися доглянуті і добре освітлені штучним світлом пальми і фікуси.

Ходош упевнено сказав «сюди» і вказав пальцем на двері з табличкою «директор Марина Рубіна». Очевидно, поки не минув термін жалоби, незважаючи на те, що табличка морально застаріла, її ніхто не зважувався зняти. Тим більше, що нового директора поки не було. Прийняв нас головний бухгалтер, пан, який був на похороні у шкіряному плащі.

Нас зустріла Маринина секретарка, дівчина років двадцяти восьми. Кононов згадав, що вже бачив це кирпате личко на похоронах і чув цей дзюркотливий голосок по телефону, коли сповіщав про вбивство півгодини тому.

— Марія, — нервово представилася дівчина.

— Це ви нам дзвонили?

— Я, — підтвердила дівчина.

— То що у вас сталося?

— Я бачила Марину Рубіну, — запинаючись, сказала Марія.

— Сьогодні? — Кононов ледве стримався, щоб не розсміятися.

— А чого б я вам дзвонила. Я ж не дурепа.

— А ви впевнені, що це була саме Марина?

— Абсолютно, — якось у ніс проговорила Марія, і Кононов зміркував, що причиною тому є не нежить, а сильне хвилювання. — Ми ж із нею пропрацювали разом шість років, щодня зустрічалися.

— А де ви її бачили?

— Вона заглянула в кабінет за десять хвилин до того, як я подзвонила вам. Я так перелякалася, — очі дівчини наповнилися сльозами, але вона стрималась.

— І що було потім? — це запитання здалося Кононову геть ідіотським.

— Я вискочила за нею, але не одразу, тому не знаю, куди вона поділася.

Ходош попросив дозволу закурити і, не дочекавшись відповіді, дістав з пачки цигарку. Сизі клуби диму заповнили кімнату. Обстановка була вкрай напруженою.

— А що було потім? — цинічно втрутився у розмову Пельш. — Що ви зробили потім?

Марія розгублено подивилася на нього.

— Потім я побігла до Ольги Михайлівни. Коли відкрила двері, її пересмикнуло. Вона сказала, що теж хвилину тому бачила Марину і злякано перехрестилася. Я і не думала, що вона така набожна.

— Це схоже або на колективну галюцинацію, або на розіграш, — прокоментував почуте Пельш.

Марія отетеріла:

— Який розіграш! Це була Марина, одягнена у свій улюблений костюм — сіренький лляний з букле!

Ходош і Кононов здивовано переглянулись. Пельш, стояв біля вікна, безсторонньо розглядав автомобілі і не реагував на те, що відбувалося.

— Що робитимемо? — запитав Кононов, якому було дещо ніяково. Йому згадалися його нічні кошмари, що дошкуляли йому всю ніч.

Пельш зробив розумну пропозицію.

— Ходімо поговоримо з Ольгою, як ви сказали?..

— Михайлівною, — уточнила Марія.

— Можна я залишуся тут? — попросив Ходош.

У нього було таке обличчя, ніби він зараз виблює.

— Бога ради, — сказав Кононов, що уперше, мабуть, побачив в адвокаті Осетинського щось людське. — Звичайно, ми незабаром повернемося.

— Може, кави, — запропонувала Марія і тремтячими руками ввімкнула в розетку білий імпортний чайник з безліччю кнопочок і різних прикрас.

— Охоче, — сказав Ходош, який, здавалося, уже шкодував, що напросився скласти компанію Кононову і Пельшу.

— Кабінет Ольги Михайлівни через двері ліворуч, — пояснила Марія, яка розуміла, що розмова міліціонерів зі свідками буде більш довірчою, якщо не заважатимуть сторонні.

Пельш і Кононов вийшли, безпардонно хряснувши дверима, немов вони перебували в Управлінні.

— Ну? — запитав Пельш, коли вони вийшли за межі кабінету.

— Що ну? — огризнувся Кононов.

— Ти віриш в існування привидів? Трилерів передивився чи що? — скептично запитав Пельш.

— Дай мені спокій.

Вони постукали в кабінет Ольги Михайлівни і, відкривши двері, побачили, як та плаче, а біля неї сидять жінки і на різні голоси заспокоюють і втішають її.

— Ну прямо, як жива, — схлипувала Ольга Михайлівна.

— Прошу пробачення, — голосом головуючого на зборах почав Кононов, — ми з міліції і хотіли б переговорити з Ольгою Михайлівною віч-на-віч.

Без єдиного зайвого слова жінки піднялися зі своїх місць.

— Не розходьтеся далеко і попросіть тих, хто бачив що-небудь підозріле, зайти сюди після того, як ми переговоримо, — додав Пельш.

Кононов самими лише очима подякував своєму напарникові за допомогу. Коли кімната звільнилася від зайвих очей і вух, Кононов почав розпитування.

— То що ж насправді сталося? — строго запитав він.

— Покійницю бачила, Марину Рубіну, — випалила Ольга Михайлівна.

Її ніс і щоки були червоні від сліз.

— Давно?

— Сорок хвилин тому. Вона заглянула до мене в кабінет, якось так дуже дивно посміхнулася, махнула рукою і закрила двері.

Ольга Михайлівна висякалася.

— Мені бабуся розповідала про подібні речі. Але я тоді мала ще була, не вірила їй.

— У що була одягнена Марина? — спантеличено запитав Кононов.

— У сірий голландський костюм, вона його дуже любила. Їй навіть Юра, наш дизайнер, зробив зауваження, що в одному й тому самому одязі більше десяти разів на рік на роботі з’являтися не можна. А вона сміялася і говорила, що він їй дуже подобається.

— А вона нічого не говорила вам?

— Ні, нічого. Тільки посміхалася. Так страшно. Ніби їй хтось розтягнув рот!

Раптом у двері постукали. Усі обернулися і кожен був готовий до найгіршого.

— А, це ви, Петре Івановичу, заходьте, — владно сказала Ольга Михайлівна. Відразу стало зрозуміло, що ця жінка звикла командувати і роздавати вказівки.

— Проходьте, ну чого ви стали на порозі!

Чоловік пенсійного віку, названий Петром Івановичем, був одягнений зовсім просто — спортивний костюм, тужурка, шарф. «Напевно, вахтер. Або сторож», — подумав Кононов.

— Це Петро Іванович, наш електрик, — представила гостя Ольга Михайлівна.

Чоловік сів поруч з Кононовим. У кабінеті запахло перегаром, гасом, насінням і горілою проводкою.

— Я, власне… — невпевнено почав електрик. — Дівчата сказали…

— Ми вас уважно слухаємо, — строго, немов вихователька в дитячому садку, сказала Ольга Михайлівна і запобігливо глянула на Кононова.

— Дівчата казали… хто бачив, хай прийде до вас.

— А що ви бачили? — запитав Кононов.

— Не що, а кого, — Петро Іванович підняв угору вказівний палець, ніби хотів сказати, що Бог є на небесах і все бачить.

— Кого?

— Та кого-кого, покійницю, Мариночку, — спокійнісінько відповів електрик.

Очевидно, він був п’яний настільки, що не зовсім розумів зміст власних слів. Якби він був єдиним свідком, імовірно, з ним ніхто б не розмовляв. Але ситуація вимагала того, що до показань електрика варто було прислухатися.

— Де ж ви її бачили? — поцікавився Пельш.

— Як де, біля центрального входу. Я сьогодні саме Васильовича замінив…

— Це наш вахтер, — пояснила Ольга Михайлівна.

— Отже, сиджу, і раптом бачу — покійниця виходить. Вона мені ще рукою помахала. Я їй сказав «усього найкращого», я так зазвичай усім говорю, хто виходить.

— А вам не здалося дивним, що покійниця вийшла з будинку? — Глузливо запитав Пельш.

— У мене піт виступив від страху. Не кожен, знаєте, день таке побачиш. Я тричі прочитав «Богородице, Діво, радуйся» — мене мама навчила, коли я ще малим був, ось таким — Петро Іванович відміряв на око на ніжці столу сантиметрів двадцять від підлоги і тицьнув рукою.

— І ви ні до кого не пішли, нікому не розповіли? — недовірливо допитувався Пельш.

— Як це ні до кого, та я ж до вас прийшов, дівчата ж сказали.

— А якби дівчата не сказали?

— То і не прийшов би.

— Чому?

— Та розумієте… Як вам сказати… Взагалі я непитущий, але іноді люблю перехилити чарку. А коли вип’ю, мені таке ввижається. От недавно дружину покійну бачив. Кому про таке розповідатимеш? Скажуть, дурний.

— А куди пішла Марина після того, як ви побажали їй усього найкращого? — поцікавився Пельш.

— Як це куди? На вулицю!

— А що вона робила на вулиці? Сіла в автомобіль, побігла, щезла?

— Не знаю, не бачив. З мого стільця не видно, що там на вулиці робиться. Покійниці вони на все спроможні…

— Що? — гаркнув Кононов, якому ця містична історія починала вже набридати.

Петро Іванович перелякався не на жарт.

— Може, я краще піду… — промимрив електрик і пішов до виходу. — Можна?

— Можна, ви вільні, — відповів Кононов.

— Ми, мабуть теж підемо. Потрібно оглянути будинок. Якщо ще хтось прийде, скажіть, щоб почекали, — скоромовкою мовив Пельш і, узявши Кононова під руку, майже силоміць витягнув його в коридор.

Ольга Михайлівна кивнула на знак згоди.

У коридорі було темно і прохолодно. Кононов і Пельш вийшли у фойє. Кононов озирнувся. Фойє здалося йому знайомим.

— Послухай, Ігоре, ти тут раніше був коли-небудь? — якомога спокійніше запитав Кононов.

— Звичайно був, — відповів Пельш, глибоко дихаючи.

— А що ти тут робив, якщо не секрет, манекенниць у кафе заманював? — спробував пожартувати Кононов.

— Володю, ти часом з глузду не з’їхав? Та це ж колишній Будинок Політпросвіти. Нас сюди в інститутські роки силоміць приводили під час святкування червоних дат календаря і ювілеїв різних іменитих дідусів. Це потім його під будинок моди здали.

Кононову справді здалося на хвилину, що зі здоров’ям у нього не все гаразд. Хто-хто, а він бував тут не менше одного разу на місяць. У старі часи, ясна річ. Тільки якась панахида — а їх чомусь полюбляли влаштовувати саме тут — його посилали сюди з вінком від Управління. Тільки якісь урочисті збори — знову відряджали Кононова, знову він делегат від Управління. У своє виправдання слідчий згадав, що не був тут принаймні років п’ять. Звичайно, відтоді все змінилося.

«Тепер усе по-іншому. Однак не впізнати цей будинок — це вже занадто», — критикував себе Кононов, розглядаючи авангардний живопис, що прикрашав ті самі стіни, які раніше були розцяцьковані портретами партійних вождів і кам’яних ликів переможців соцзмагань.

— Потрібно більше відпочивати, Володю, — утішив його Пельш, що, ясна річ, здогадався про що думає Кононов. — А то ми з тобою, крім роботи, ніде не буваємо. Оленка теж мені вчора дорікла.

Кононов кивнув на знак згоди.

Він почував себе ні в сих, ні в тих. Поява цієї «примари» зруйнувала картковий будиночок логічних суджень, нашвидку споруджений ним за минулі дві доби. Містика, злий розіграш, помилковий слід? Що робити далі він просто не знав.

— Пам’ятаєш, — емоційно продовжував Пельш, — ти днями запитував мене, що я про тебе думаю. Я тобі тоді не все сказав.

Кононов пильно подивився в очі напарника. Завжди цікаво дивитися в очі людині, яка збирається різати правду-матку.

— То, що ти хочеш сказати? — перепитав Кононов, криво посміхнувшись.

— Гадаю, ти зовсім за собою не стежиш. Подивися на Ходоша, який він доглянутий, випещений, подивися, які тут усі стильні і красиві, раззирнися навколо! Ти ж гарний мужик! Що ти ходиш місяцями в одних і тих самих затертих і засмальцьованих джинсах і сорочці, яка вже й на ганчірки не годиться. Теж мені, генерал піщаних кар’єрів! Та на тебе ж жодна нормальна баба не подивиться! Щовечора наодинці з телевізором чаї ганяєш, у той час як нормальні чоловіки роз’їжджають на своїх тачках по нічних клубах і більярдних. Ти що, зібрався в труну лягти через років десять? Та подивися, скільки дівчат навколо шастає по вулицях безкарно!

— Безкарно? — здивовано перепитав Кононов, вражений зізнанням свого друга й напарника.

Коли Пельш вирішив відсапатися, Кононов поклав руку йому на плече.

— Ось тепер — спасибі, — сказав він зовсім щиро.

Пельш закурив, збентежений раптовістю свого пориву. Він переживав, чи не сказав зайвого.

— Та ти не сердься, Володю, я й сам не кращий, — сказав Пельш, щоб примиритися.

— Я ж тобі сказав: спасибі, — повторив Кононов і вказав Пельшу на фігуру чоловіка в сріблястому костюмі, що наближався до них з боку коридору.

Кононов упізнав лише один раз баченого ним на похороні Марини головного бухгалтера будинку моди «Наталі» Максима Петровича Смолича.

Бухгалтер був явно збентежений, хоча пнувся зі шкіри, щоб довести протилежне.

— Ольга Михайлівна порадила мені звернутися до вас, — почав він, забувши представитися.

— Ігор, — Пельш дружелюбно простягнув бухгалтерові руку.

Кононов послідував його прикладу.

Бухгалтер усвідомив, що припустився помилки, але, здається, йому було зовсім не до етикету.

— Максим Петрович Смолич, — сказав він пригнічено.

«Класичний невротичний тип, — оглядав співрозмовника Кононов, — тонкі вузькі губи, впалі очі, вилиці, що виступають, погляд, що сновигає туди-сюди, занадто рухливі жести. Невротик — не така вже й рідкість у наш час».

— Слухаємо вас, — Пельш охоче грав «старшого», — за яким, власне, правом?

Кононов і далі мовчки сканував співрозмовника.

— Я навіть не знаю, як почати… Річ у тому, що сьогодні мені дзвонила Марина Рубіна. Наш директор. Це якось дивно, адже я сам був на її похороні.

— А ви впевнені, що це був її голос? Що вам дає право стверджувати, що це була вона? — поцікавився Кононов.

Бухгалтер опустив погляд і задумався. «Підшукує вагомі аргументи» — зауважив про себе Кононов.

— Чути, звичайно, було погано — у трубці постійно щось тріскотіло і сичало, але все-таки недостатньо погано для того, щоб я не впізнав голос своєї начальниці, з якою пропрацював близько трьох років.

— Що вона сказала?

— Вона? Та нічого істотного. «День добрий, Максиме Петровичу», вона завжди так зверталася, а не як більшість з нас каже «Доброго дня».

— І це все? — запитав недовірливо Пельш, що, здавалося, був упевнений у тому, що покійниця обов’язково має розповідати по телефону про захоплююче життя на небесах.

— Ні, не все, — сказав дуже тихо і невиразно бухгалтер. — Ще вона запитала, як мої справи.

— І що ви їй на це відповіли?

— Чесно кажучи, я з переляку жбурнув трубку. А потому почав себе заспокоювати, що це, напевно, якийсь розіграш. Знаєте, іноді хлопчиська і дівчиська люблять балуватися з телефоном.

— Буває таке, — підтримав бухгалтера Пельш. — А що потім?

— А потім до мене зайшла Марія, через яких-небудь п’ятнадцять хвилин і повідомила, що бачилася з Мариною.

— А о котрій вам дзвонила Марина? — запитав Кононов, якому за останні два дні стало набагато звичніше казати «Марина», аніж «Рубіна», начебто йшлося про давню знайому. І справді, після прочитання щоденника Марини в Кононова склалося враження, що він її давно і добре знає.

Максим Петрович глянув на свій фірмовий годинник, хоча прямо перед ним висіло електронне табло, яке не можна було не помітити.

«Геть розхвилювався», — зауважив про себе Кононов.

— П’ятнадцять хвилин тому.

— От так так… — протяжно мовив Пельш. — Виходить, поки ми з тобою гутарили з Петром Івановичем і Ольгою Михайлівною, Марина дзвонила старим знайомим!

— Виходить так, — скупо відповів Кононов, подумки лаючи Пельша за патологічну пристрасть базікати при сторонніх.

— Скажіть, — почав схвильований бухгалтер, — що ви як офіційні особи про все це думаєте?

Пельш скривив таку гримасу, ніби щойно об’ївся кислиць. Кононов же зумів ввічливо посміхнутися.

До гурту чоловіків підійшли дві аж ніяк не сільського вигляду дівиці, на смерть перелякані і принишклі. Вони привіталися з бухгалтером і пішли далі.

— А репетиції сьогодні не буде? — крикнув їм услід Максим Петрович.

— А ви хіба не знаєте, що… — тихцем запитала дівчина.

— Знаю, знаю, — замахав руками головбух.

Про привид Марини знав увесь будинок моди без винятку.

— Мені треба їм дещо сказати, можна я піду? — запитав бухгалтер.

— Усього доброго, — мовив Кононов і потис на прощання його вологу доглянуту руку.

Кононов і Пельш підійшли до кабінету Ольги Михайлівни. Постукали. Ніхто не відповів. Мабуть, його власниця, не витримала і втекла додому втішатися сливовим лікером і телевізором.

Підійшовши до кабінету Рубіної, Кононов і Пельш раптово згадали про Ходоша, що залишився під опікою секретарки.

— А орел наш виявляється боягуз, — пошепки сказав Пельш, маючи на увазі адвоката.

— Це тобі, Ігоре, не в товариському суді виступати, а серед мерців, — відповідав Кононов змовницьким шепотом.

Ходош і Марія сиділи на відстані витягнутої руки одне від одного і пили, мабуть, уже по третьому горнятку розчинної кави. Відкрита банка бразильської отрути на столі, заваленому паперами, скидалася на айсберг серед океану. Ходош і Марія нагадували двох дошкільників, що, залишившись удома самі, налякані грозою, забились у шафу.

— Як ви тут? — досить бадьоро запитав Кононов.

— Усе нормально, — спокійним тоном відповів Ходош, ніби це не його нудило півгодини тому від перших подувів некрофілічної містики.

— Ми тут обговорювали… — почала було Марія.

— На жаль, нам час іти, — сказав Пельш. Відчувалося, що йому не терпиться якомога швидше втекти звідси. Причому байдуже куди.

Кононов був повністю солідарний зі своїм напарником. Йому навіть здалося, що в кабінеті Булавіна він почувався б значно краще.

— Тоді поїхали, — Ходош ляснув пальцями.

Марія почала судорожно поратися у своїй сумочці і перекладати папери з місця на місце. Коли вона зрозуміла, що навести в кабінеті лад їй не вдасться, поправила зачіску і дещо збентежено сказала: «Я готова».

— Добродії, я обіцяв відвезти панянку додому, — пояснив Ходош. — Вона сьогодні, знаєте, дуже натерпілася.

«Ці адвокати інакше не можуть, — зловтішався Кононов. — Їм завжди потрібно виправдовувати якщо не чиїсь дії, то принаймні свої. Навіть якщо вони збираються позалицятися до якої-небудь „панянки“.»

— Але спершу, добродії, — продовжував Ходош, — я відвезу вас, куди вам потрібно.

Пельш і Кононов схвально кивнули. Звичайно, їм було приємно. Не хотілося після всіх цих пригод товктися в тролейбусі.

Коли вони вчотирьох вийшли на вулицю, то кожен з них подумав щось на зразок того, що «життя прекрасне».

Біля однієї з машин, припаркованих біля будинку моди, Кононов помітив Максима Петровича Смолича, що ніяк не міг тремтячими руками відкрити дверцята свого мерседесу.

10 травня, 15.03

Усі зручно вмостилися на м’яких сидіннях джипу. Я подумав, що непогано було б поласувати біфштексом. Але не наважився поділитися своїми думками з іншими. Ходош націлений на флірт із Марією. А Пельш? Мабуть, побіжить до Оленки, та й грошей у нього, напевно, нема. Отже, доведеться задовольнитися фрикадельками в їдальні Управління.

— Усе це важко збагнути, — сказав Ходош і клацнув пальцями. Здається, це його улюблена звичка. — Але мене це не стосується. Моя справа — спілкування з підзахисним…

«Оце так. А Марія?», — подумав я і почервонів, згадавши Осетинського, який перебивається на перловці, коли я мрію про біфштекс.

— А моя, — встряв у розмову я, — із Сапегіним. Я, до речі, так і не одержав ніякої інформації про його місце роботи. Під час моєї відсутності нічого не надходило? — запитав я, звертаючись до Пельша. Той лише розвів руками. Зате Ходош жваво відповів:

— Якщо дозволите вставити слівце, то можу повідомити, що пан Сапегін працює, точніше, є, директором акціонерного товариства «Євротур», яке можна бачити крізь праве переднє віконце машини в другій площині октанта.

— Непогано, — захоплено вигукнув я. — А не могли б ви розкрити джерело своєї інформації?

— Контора «Ростопчинський і Ко» має свої секрети, — лагідно всміхнувся Ходош.

10 травня, 15.10

Провівши поглядом джип, що повіз Ходоша на зустріч із Гретинським, Пельша — до Оленки, а Марію, напевно, додому, я зробив невеличку перебіжку під дощем і опинився перед масивними міцними дверима, на вивісці яких красувалася жінка, що осідлала бика, а буквами, стилізованими під грецькі, було виведено: Акціонерне товариство «Євротур». Я ввійшов усередину.

За столом у вестибулі сиділи два охоронці в цивільному.

— Вибачте, ви у якій справі? — поцікавився один з них.

— Справи в прокурорів, — заговорив я блатним жаргоном. — Мені директор ваш потрібен, хлопці.

Охоронці переглянулися. Було помітно, що вони вирішують непросту дилему: послати мене під три чорти чи пропустити.

Нарешті один з них сказав:

— Другий поверх, двісті перша кімната.

Я пройшов повз них перевальцем, умисно важко ступаючи, розмахуючи руками і взагалі щосилами намагаючись не втратити реноме, яке мені вдалося здобути. Склалося враження, що відвідувачів з такими манерами охоронці зустрічають не вперше.

Двері двісті першої кімнати, на моє щастя, були відкриті і я, побачивши, що місце секретаря пустує, оминув італійські офісні меблі, пройшовся по чудовому килимовому покриттю прямо до дверей, за якими, як мені здавалося, мав сидіти Сапегін.

— Добродію! — почувся за моєю спиною жіночий голос.

Я навіть не подумав обернутися, відкрив двері і потрапив у невеликий кабінет. За столом, заставленим факсом, комп’ютером, принтером і всіляким канцелярським приладдям, сидів не дуже приємний на вигляд хлопець і зосереджено дивився в дисплей. Він відреагував на мою появу трохи із запізненням.

— Сідайте, — буркнув власник кабінету.

Сідаючи в крісло, виготовлене з вигнутої нікельованої трубки, обтягнутої штучною шкірою, я показав посвідчення.

— Сапегін Борис Миколайович? — спокійним тоном запитав я.

Він здивовано подивився на мене, на протягнене посвідчення і, зметикувавши, хто сидить перед ним, відповів:

— Я. А в чому, власне, річ? — запитав він у свою чергу. Причім дуже агресивно.

Не маючи ні бажання, ні настрою вдаватися до прелюдії, я не став нічого вигадувати, а просто повідомив:

— Я розслідую вбивство Рубіної. Оскільки ви є її родичем, хоч і неблизьким, — на цих словах я навмисно зробив акцент, — то, ясна річ, мені хотілося б поставити вам кілька запитань.

Сапегін розвів руками:

— Будь ласка. Якщо це допоможе слідству — із задоволенням.

— Скажіть, що ви робили в неділю, шостого травня, з десятої до першої години? — я вирішив почати із головного.

— У неділю? Шостого травня? — Сапегін на хвилину задумався. — Я можу відповісти досить точно. До одинадцятої я спав, потім поснідав, потому вийшов прогулятися, а біля другої у мене була ділова зустріч.

«Вийшов прогулятися…» Це мені сподобалося. Досить цікаво.

— І де ж ви гуляли? — запитав я, плекаючи надію.

— Де? — на подив бадьоро перепитав Сапегін. Створювалося враження, що відповідати, не перепитуючи, він узагалі не вміє. — А й справді, де? Я пішов по набережній Сени ліворуч, потім праворуч… По-моєму, це не так важливо.

Я зів’янув. Для розслідування напрямок прогулянок Сапегіна Парижем не мав ніякого значення. На жаль, наступне моє питання було ще більш дурним:

— А хто може підтвердити факт вашого перебування у Франції?

— Хто? Та вся фірма, — знизав плечима Сапегін. — І деякі дівчатка на Монмартрі, — додав він, вишкіряючи зуби.

— Скажіть, а в яких стосунках ви перебували з Рубіною?

— Чесно кажучи, ми не спілкувалися. У неї було своє життя, у мене — своє.

— А коли ви бачилися з нею востаннє?

— Давненько, ох давненько, — зітхнув Сапегін. — Думаю, не менше, ніж три роки тому.

— За яких обставин?

— Вибачте, це дійсно важливо для слідства?

— Авжеж, і навіть дуже. — з натиском сказав я.

— Ну, зрозумійте мене… Просто мені не дуже приємно про це говорити…

— Нічого, — підбадьорив його я.

— Я позичив у Марини гроші і не встиг віддати вчасно… Набігли проценти… А через деякий час я зрозумів, що взагалі не зможу розрахуватися…

— Велика була сума? — між іншим запитав я.

— Середня. Чотири копійки.

Я, звичайно, знав, що «копійка» означає тисячу, і розумів, що йдеться про чотири тисячі доларів, але офіційній особі, так заведено, належить оперувати офіційними назвами. Тому, щоб не було розмов, що опитаний мав на увазі зовсім інше, я прикинувся дурником.

— Пробачте, громадяне Сапегін. Як ви сказали?

— Чотири копійки, тобто чотири тисячі доларів, — трохи поморщившись, уточнив він.

— Тепер зрозуміло. Що ж сталося далі?

— Та нічого особливого. Я зустрівся з Мариною, щоб порозумітися і попросити продовжити терміни повернення. Вона почала кричати, порвала мою розписку, жбурнула клапті мені в обличчя… Ось тоді я і бачив її востаннє. Пізніше, коли в мене з’явилася можливість повернути гроші, я дзвонив їй, пропонував зустрітися, але вона не захотіла.

«Боже ж мій. „Порвала розписку…“ Чотири тисячі… Та під ті відсотки, які брали три роки тому… По-моєму, громадянин Сапегін трохи переборщив».

— А скільки там виходило? З відсотками?

— Вісім п’ятсот.

— І ви кажете взяла, і порвала розписку? Демонстративно? Може, це була ксерокопія?

— Ні, оригінал.

— Цікаво. Взяла і, власне кажучи, подарувала вам таку, загалом, чималу суму? — я щиро здивувався.

— Ви не знали Марини… Вона була жінкою імпульсу, гроші в її житті були не головним. Тим більше, повірте, їх у неї вистачало, — резюмував Сапегін не без цинічної нотки в голосі.

— Зрозуміло. А що ви знаєте про Осетинського?

— Про кого?

— Про її чоловіка, Михайла Осетинського.

— Ну що я можу знати? Був у неї у фірмі модельєром, потім вони одружилися…

— Ви не були з ним знайомі?

— Ні, — заперечливо похитав головою Сапегін.

— Шкода, дуже шкода.

— А що?

— Бачите, мені не дуже хотілося б, звичайно, розкривати наші маленькі таємниці, але тепер, коли справа Рубіної майже вже закрита, я, мабуть, нічим не ризикую. Гретинський у всьому зізнався, — збрехав я і краєм ока стежив за реакцією Сапегіна. Той криво посміхнувся.

— Он воно що. Зізнався… А я вже думав, що ви підозрюєте мене.

— Ні, у нас немає підозрюваних — тільки один обвинувачуваний. Я раптом подумав, що ви можете знати те, чого не знає ніхто. Але, на жаль, ви не маєте ніякої додаткової інформації, — сказав я, встаючи. — До побачення.

— До побачення. Радий, що вбивцю так швидко знайшли. Чесно кажучи, серед народу побутує думка, що міліція рідко швидко знаходить убивцю.

Йому не варто було цього говорити. Я відпустив дверну ручку і, обернувшись, сказав:

— Дякую за щирість. До речі, ваш вінок на похорон вчасно доставили аж із Парижа.

Сапегін знову посміхнувся.

— Сотовий зв’язок. Сьомого мені подзвонили прямо перед вильотом і я дав відповідні вказівки своїм співробітникам.

— Обов’язково придбаю собі сотовий телефон, гарна штука.

З цими словами я залишив обвішану рекламними плакатами Багамських островів і Мальорки обитель зведеного брата Марини Рубіної.

У приймальні сиділа дуже гарна, але не дуже молода секретарка — власниця неприємного голосу, що пролунав за моєю спиною, коли я входив до кабінету Сапегіна.

— Скажіть, красуне, а що вам подарував Боба, приїхавши з Парижа? — запитав я, навалюючись обома ліктями на її стіл.

— Ніяка я вам не красуня, — автоматично відповіла вона, але, очевидно зметикувавши, що посередні податкові інспектори себе настільки розв’язно не поводять і пана Сапегіна Бобою не називають, спохватилася і досить мило прощебетала:

— Тобто, я хотіла сказати, нічого особливого. Ручку із портретом Алена Делона, де він підморгує.

«Або вміє тримати язик за зубами, або не коханка, — констатував Кононов. — Коханці з Парижа можна привезти щось більш істотне».

— І довго він там, у Парижі, вишивав?

Вона закотила очі до стелі і торкнулася кінчиком язика ручки.

— Днів шість, не менше. Тільки позавчора повернувся.

— А що це у вас на щоці? — я злякано глянув їй в очі.

— Де? — вона машинально торкнулася рукою щоки.

— Мій гарячий поцілунок, — сказав я і, незадоволений своїм жартом, розмовою із Сапегіним і тим, що в нього є незаперечне алібі (звичайно, я можу опитати співробітників; перевірити касу аеропорту; зв’язатися із французькими колегами, але всі вони підтвердять, що шостого числа той справді був у Парижі), та ще й будучи голодним, вийшов на вулицю під проливний дощ.

10 травня, 15.31

Дорогою до Управління, я намагався розібратися з тим, що ж насправді сталося у будинку моди. Якщо вбито не Марину Рубіну, а вона сама десь ховається, але при цьому не боїться привселюдно з’являтися у своїй власній фірмі, то це ще не привід, щоб утішатися. Якщо ж не вона — тоді хто? У такому разі необхідно визнати, що на цвинтарі закопали труп, ідентифікувати який тепер, навіть якщо його відразу відкопати, що теж не так вже й просто зробити (юридично) і не так вже й приємно (фізично), майже неможливо. Якщо вбито все-таки Рубіну, то чому п’ять осіб, не змовляючись, твердять, що бачили її, а Смолич примудрився ще й по телефону порозмовляти з нею. До речі, цікаво, чи не Мариночки дух дзвонив мені два останніх вечори, пророцтвуючи про часи, коли повстануть мертві?

Але навіть якщо припустити, що вбито таки Рубіну, а по будинку моди гуляє її привид, однаково відкритим залишається питання про вбивство.

Комусь же вигідно засадити Осетинського? Раптом я зупинився як укопаний: мене осяяло прозріння. Я згадав, що є ще один спадкоємець. Наталя. Мотив у неї є. Беззаперечного алібі нема. А захищає вона Осетинського з власних міркувань. Зрештою, чинячи так, дуже легко прикриватися. Те, що передати записку Котова просив чоловік, а не жінка — абсолютно ні про що не говорить. Наталя може бути в змові з ким завгодно. До речі, щодо змови. Хіба у Ходоша на обличчі написано, що він звичайнісінький адвокат, справжній борець за справедливість? А він її, між іншим, називає Наталі. А вона йому каже Вітольде. А Наталя, як ми знаємо зі щоденника, особа досить вільних поглядів, яка в особистому житті притримується лише власних критеріїв. Її, між іншим, не було на похороні. Щоправда, вона твердить, що була, але я її чомусь не помітив. Про що це свідчить? Загалом ні-про що. Однак вона може бути вбивцею. Незважаючи на те, що дівчина дуже норовлива, вона надзвичайно витончена і чутлива. Сумнівно, щоб вона належала до розряду людей, здатних приходити на похорон своїх власних жертв. Хоча, хто його зна.

Безліч сумнівів і неясностей дратували мене найбільше в роботі. Заходячи в Управління, я міг із упевненістю констатувати лише одне: не знаю нічого. Навіть імені тієї людини, яка подзвонила у чергову частину і повідомила про вбивство. Може, це сама Марина скористалася послугами загадкового коваля, перекувала голос і сповістила про власну смерть?

10 травня, 16.00

Затримавшись у вестибулі, я повернув ліворуч. Там були сходи, що вели у напівпідвал, де працювали наші експерти.

У величезній кімнаті, заставленій столами, стелажами, фотоустаткуванням, спектрографами, автоклавами, словом, казна-чим, неприємно пахло хлором і аміаком.

Аваладзе, згорбившись над мікроскопом, вивчав якийсь яскравий папірець. Підійшовши ближче, я упізнав етикетку з-під «Смирнова».

— Ярлички пішли в хід, — сказав я йому замість вітання. — А пам’ятаєш, як я приволік тобі мішок підроблених швейцарських грошиків, забув як їх називають?

— Франки, — жваво відгукнувся Аваладзе, відриваючись від мікроскопа. — Швейцарські франки.

— Вони, — погодився я. — Ну а що там у нас з волоссям, спермою і різною подібною гидотою?

— Вистачає поки, — самовдоволено повідомив Аваладзе.

— Ти мені ці жарти облиш. У мене тут… — я хотів сказати «буйство парфумів», але страх перед надприродніми силами, що раптово прокинувся у глибині моєї свідомості, змусив мене зробити менш поетичний зворот, — …тут у мене, розумієш, казна-що робиться, а ти мені результати не подаєш уже третій день.

— Та ж свята, — розвів руками Аваладзе. Класичний грузинський акцент учувався в його тембрі тільки тоді, коли він сердився, хвилювався чи залицявся до симпатичної дівчини. А зазвичай майже не спотворював звуків. Зараз же акцент у нього пропав геть-чисто. Це свідчило про те, що він почувається винним переді мною. Цікаво, з якої причини.

— Свята, кажеш? Мабуть, учора знову із Шеметом на брудершафт пили?

Аваладзе потупився.

— Та ні, вчора ми випили менше, ніж звичайно. У тому-то й річ, Володю, — він подивився на мене очима, в яких застигла незбагненна невимовна туга, — випили недостатньо. А в мене тут спирт був, щоб оптичні вісі протирати. Заначка. Розумієш. Але було дуже темно.

Передчуваючи біду, я весь напружився, але слухав не перебиваючи.

— Я повернувся незграбно і зачепив щось. Увімкнув світло і…

Аваладзе мовчав, дивлячись на мене очима битого пса.

— Не тягни, говори, що сталося, — пробурчав я.

— Та майже нічого…

— А точніше?

— Розбилась пляшка з хімічним реактивом — он пляма на підлозі, бачиш.

Бачу, — відповів я дружелюбним тоном.

— Так-от, аркуші з відбитками твоєї підопічної сильно постраждали.

— Рубіної?

— Її самої.

Я так і думав. Я так і знав. Ідучи до нього, я просто в цьому не сумнівався. Звичайно, звичайно ж — відбитки Рубіної. Напевно, якби переді мною стояла проблема ідентифікації особистості не Рубіної, а, скажімо, Осетинського, і примара Осетинського сновигала би по Управлінню, то подібна доля спіткала б відбитки пальців Осетинського. Речі підступніші за людей, тільки ми боїмося собі в цьому зізнатися.

— А скажи — які відбитки? З тіла убитої чи з предметів із квартири?

— Та у квартирі, я тобі вже казав, відбитків було дуже багато, і я з ними ще не встиг розібратися. Там були «пальці» Осетинського, це точно, а крім них ще інші, що належали двом, а, може, й більше, ніж двом особам. Постраждали саме відбитки з тіла.

Сказане Аваладзе означало, що я не міг скористатися надійним методом визначення особистості вбитої за відбитками пальців.

— А волосся хоч залишилося? — безнадійно запитав я.

— Волосся залишилося. Але розумієш, Володю, з нашим устаткуванням точно визначити, чиє воно, — на слові «точно» Аваладзе зробив наголос, — Рубіної чи ні, ми не можемо. Лише приблизно.

І що я міг сказати йому? Посварити його за недбалість?

— Тобто ми тепер узагалі нічого ні про що не знаємо?

— Чому ж — не знаємо? Дещо ми все-таки знаємо, — сказав Аваладзе і трохи пожвавішав.

— То чого ти мовчиш? З цього й починав би.

— Та я вирішив за принципом від гіршого до кращого. Так веселіше. Ми знаємо, що в квартирі того дня був ще хтось. Крім Рубіної, Осетинського і вас із сержантом.

— Он як?

— Так.

— І як же ти це визначив?

— Розумієш, крім волосся, відбитків є ще одне джерело інформації — сміттєве відро. І серед його багатого вмісту була одна цікава річ.

Аваладзе жестом чарівника витяг, як мені здалося, прямо з повітря, великого, трохи обгорілого сірника.

— Ну просто незрівнянна річ! — злобно вигукнув я. — Яка розкіш. Може, позичиш замість запонки?

— Чого сичиш, як змія, — розсердився Аваладзе.

— Ну добре, — знітився я. — Пояснюй.

— Річ у тому, — спокійно, ніби нічого не сталося, продовжував Аваладзе, — що сірник цей, по-перше, імпортний і рідкісний, адже на Заході випускають переважно картонне фуфло, а ось такі грубі дерев’яні давно вважаються раритетом. По-друге, це єдиний сірник на всю квартиру. Розумієш, недокурків піввідра, а сірник один. І той обвуглений.

— Це вже щось, — погодився я.

10 травня, 16.26

Увійшовши у свій кабінет, Кононов сів у крісло і закурив. Сірник і примара. Примара і сірник. Сірник, Сапегін, алібі Сапегіна і примара вбитої.

«Потрібно мати хоча б який-небудь план дій. Для початку, щоб вести справу про вбивство, потрібно розібратися, чи вбита мертва».

На екрані Пельшового комп’ютера стартувала нова гра. Симуляція польоту на винищувачі над джунглями і пустелями, що кишать партизанами і комуністами з найсучаснішої ПВО.

— Володю, зіграй зі мною. Зробімо перерву, треба трохи розвіятися. Ти будеш штурманом. Згода? — запропонував Пельш. — До того ж, тобі треба хоч на клавіші навчитися натискати.

Пельш присунув стільця, запрошуючи Кононова приєднатися до дегустації чудес віртуальної реальності.

— Вибач, Ігоре. Ти ж знаєш, я підлітковою мастурбацією не захоплююся, — буркнув Кононов.

— Ну ти й зануда, — протяжно мовив Пельш, анітрішечки не сердитись. — І грубіян на додачу. Я, по-твоєму, підліток-мастурбатор?

Пельш прилип до екрана, на якому миготіли літаки, жовті піски Аравії і міста, що наїжачилися зенітними ракетами.

— Добре, я погоджуюся, що зануда, але ти не кращий. — відрізав Кононов, що не спромігся навіть на примітивний жарт.

— Не хочеш — не треба. Сходи в їдальню, купи пиріжків. І собі, і мені.

Кононов буркнув щось собі під ніс, устав із крісла, перерахував гроші в гаманці і вже зібрався виходити, але раптом задзвонив телефон.

Слідчий узяв слухавку.

Початок був типовим. Жінка на тому кінці дроту довго перепрошувала, а потому попросила слідчого Кононова.

— Це я. Слухаю вас?

Жінка розповіла про те, де і коли прочитала оголошення зі зверненням до мешканців будинку номер вісім по вулиці Лева Гумильова допомогти слідчим розшукати вбивцю їхньої сусідки Марини Рубіної. Жінка хотіла щось розповісти.

Кононов запросив її в Управління. Та неохоче погодилася.

— Я буду у вас через сорок хвилин, — відповіла вона.

— Добре. На прохідній вас чекатиме тимчасова перепустка. Запитаєте в чергового.

Кононов не знав, про що розмовлятиме з цією жінкою, але інтуїція підказувала йому (ох уже ця інтуїція!), що зустрітися з нею необхідно. Можливо тому, що зараз він відчував повну безпорадність у розслідуванні вбивства.

— Що ж, гвардії маніяк Пельш, я піду в їдальню. Але врахуйте, мій друже, якщо пиріжків не буде, я сам наїмся по саму зав’язь, а вам не принесу навіть хвіст від оселедця.

— Ви як завжди — сама люб’язність, — віджартувався Пельш, що був упевнений у тому, що навіть якщо в їдальні з якихось причин Кононову подадуть один-єдиний хвіст від оселедця на розцяцькованій таці, той згризе половину, а решту загорне в серветочку, сховає в кишеню і принесе йому, гвардії маніяку Ігорю Пельшу.

Після повернення Кононова можна було констатувати поліпшення настрою в рядах слідчої бригади. Кононов приніс з їдальні два хот-доги і склянку компоту. Його похмурі думки про небіжчиків розвіялися. Він насвистував мелодію зі старого водевілю. Життя на ситий шлунок здавалося йому значно кращим.

— Скажи, Ігоре, ти мені в будинку моди сказав, що я досить непривабливий тип зі зла чи я справді такий?

Пельш, що явно не чекав такого повороту розмови, ледве не вдавився булкою.

— Я не говорив, що ти непривабливий тип, я хотів лише сказати, що потрібно за собою хоч трохи стежити.

Словосполучення «стежити за собою» асоціювалося в Кононова з чимось не зовсім чоловічим. Стежать за собою жінки. Чоловіки ж щоранку голяться, раз на тиждень ходять у лазню і при нагоді міняють сорочки і шкарпетки, які їм пере подруга, дружина або турботлива мати. Принаймні так вважав батько Кононова, який служив на флоті аж поки йому не виповнилося шістдесят років. Слідчий узяв міркування батька на віру, і навіть не подумав поцікавитися, чи є в них слушність.

— Я стежу за собою, неправда. Я ж не педик, щоб з ранку до вечора чепуритися і шлятися по бутиках у пошуках обновок, — огризнувся Кононов, не надто упевнений у своїй правоті.

— Ти, звичайно, не педик, але гардероб тобі вже час змінити. Ти, зрештою, одержуєш удвічі більше за мене, а дивлячись на твої стерті туфлі цього не скажеш, — Пельш висунув з-під столу ножищу у франтівській туфлі.

— Добре, добре, зрозумів, — Кононов зненацька для самого себе зніяковів. Але ж його батько завше говорив: «Не гоже справжньому чоловікові відчувати зніяковілість».

У двері кабінету постукали. Пельш поспішно проковтнув недоїдений шматок булки і натис на чарівну клавішу. На комп’ютері замість літаків і терористів з’явилися цифри, стовпчики і діаграми.

До кабінету ввійшла та сама жінка, яка дзвонила Кононову півгодини тому.

Кононов, розмовляючи з нею по телефону, уявляв її собі зовсім іншою. Він сподівався побачити жінку сорока-сорока п’яти років, переобтяжену дітьми і господарством, нудну, гладку й зовсім нецікаву. Дама, що увійшла, мала десь років тридцять. Одягнена вона була зовсім просто. І хоча в цьому не було нічого дивного, слідчий, що звик за останні дні до шикарних туалетів своїх співрозмовників і співбесідниць, не міг не зауважити цього. «Відразу видно, що до будинку моди „Наталі“ „панянка“ (слово із словникового запасу адвоката ввійшло до вжитку слідчого) не має ніякого відношення».

— Олена, — представилася молода жінка, червоніючи.

— Ігор, — зрадів приємному жіночому голосу Пельш.

Атмосфера в кабінеті була невимушеною. «Так краще», — подумав Кононов і теж представився.

— Я прочитала ваше оголошення на дверях під’їзду ще позавчора, але все якось руки не доходили подзвонити — то родичі як сніг на голову, то молодшому щеплення зробили… Та ще якби я знала, що те, що я розповім, вам допоможе…

— Ви розповідайте, а ми вже розберемося.

— Я мало знала Марину і її чоловіка. Він такий віртуозний водій, і де беруть таких чоловіків! — Олена кокетливо усміхнулася. — Він завжди заганяє машину поміж трьох дерев. А знаєте чому?

Чому? — хором перепитали Пельш і Кононов.

Кононов, звичайно, знав «чому», йому розповів сам Гретинський, але йому не хотілося позбавляти Олену задоволення розповісти про цей віртуозний трюк.

— Та тому, що ніхто крім нього з цієї пастки не міг виїхати. Ви, напевно, бачили дерева біля нашого будинку. Там мої чортенята граються в індіанців і Робіна Гуда, багаття палять. Того ранку вони теж там вешталися. Десь біля години я вийшла з будинку, щоб покликати їх додому — вони просили сказати їм, коли до мультику залишиться десять хвилин. Зазвичай, я не виходжу з дому через такі дрібниці, але тут треба було хліба купити, от я…

— А скільки років вашим, як ви висловилися, чортенятам? — Запитав Кононов не стільки задля інтересу, скільки для того, щоб зробити помітки в блокноті, перервавши мовний потік, якому, як починало здаватися, не буде кінця.

— Старшому — одинадцять, а меншому — шість.

Кононов здивувався. «Ніколи б не подумав, що в таких молодих мам бувають такі дорослі діти». Дочці самого Кононова було лише чотири роки, а він же був не набагато старший за Олену.

— Продовжуйте, будь ласка, — попросив Пельш.

— Отож, підійшла я до хлопців, а менший, Дмитрик, мені і каже: «А ми, мамо, оце бачили, як якийсь дядечко в машину до дядька Михайла лазив». А я його й запитую: «А може, то був сам дядько Михайло?» А він: «Ні, дядько Михайло без вусів, а той був з вусами». А старший, Толя, мені і каже: «То, певно, був злодій». А я йому: «Ти бачив, як він щось украв?» Але ніхто з них нічого такого не запримітив. Я ж подумала, що, мабуть, Михайло сам попросив свого знайомого щось узяти з машини. У житті різні ситуації бувають. А потім, коли прочитала оголошення, мені спала думка, може, це якось пов’язано з убивством?

Кононов не знав, що їй відповісти. Пельш теж мовчав. Олена по-своєму витлумачила тишу, що запанувала в кабінеті.

— Я, напевно, своїми дурницями відбираю у вас час. Вибачте мені.

— Навпаки, — сказав Кононов. — А ви самі не бачили того чоловіка, що лазив у машину Осетинського?

— Ні, але ви можете в дітей розпитати про його зовнішність.

— Із задоволенням зроблю це.

Кононов записав координати жінки у блокнот.

За хвилину в кабінеті знову запанувала тиша.

— Таким чином, — порушив мовчанку Кононов, — з’явилася хоч одна версія, з допомогою якої можна пояснити наявність у машині Осетинського знаряддя вбивства.

— Чому версія? Хіба Гретинський уже не злочинець? — запитав наївний Пельш.

— Треба бути ідіотом, щоб цього не розуміти. Пістолет підкинув у його машину справжній злочинець. Розумієш?

Але Пельш не розумів. Кононову довелося витратити півгодини, щоб розповісти своєму напарникові про зміст щоденника і розмови з власником тиру й адвокатами. Єдине, що приховав Кононов — це нічний візит Наталі. Ну а про свої сни і мрії, а також стосунки Наталі з Гретинським розповідати не було потреби.

— Дійшло, — сказав нарешті Пельш, намагаючись укласти в голові ту велику кількість інформації, яку виклав йому Кононов.

— Слава Богу, — зітхнув Кононов.

— Ну тепер Булавін тобі точно голову відкрутить? Він же спить і бачить Осетинського за ґратами, а себе на лаврах найпрофесійнішого начальника, підлеглі якого розкривають справу про вбивство упродовж одного тижня! Ти про це подумав?

— Авжеж, — сказав Кононов і відразу спохмурнів.

— І якої думки дійшов? — єхидно запитав Пельш.

— Якщо я закрию справу і передам її в прокуратуру для того, щоб посадити Осетинського, нічого не виграю.

— Чому? — щиро здивувався Пельш, який, здається, чомусь забув, що саджати безневинних людей протизаконно.

— Та тому, що коли Осетинського виправдає Ходош, мені надають по шапці. Отже, гучного скандалу мені не уникнути, якщо не знайти справжнього вбивцю Марини Рубіної.

Звичайно, у запалі пояснень Кононов забув про одну істотну обставину — примару Марини, яка спокійно розгулювала містом.

А в Пельша забракло хоробрості запитати відкрито, що ж думає про це його напарник.

— Скажи, Володю, а чи вдаватимешся ти до якихось заходів стосовно будинку моди? Адже може бути, що вбито не Марину?

— Якщо вбито не Марину, справа стає ще більш заплутаною. У такому разі або нас хтось дуже вміло водить за ніс — грим, костюми, перуки, перевдягання… Або… — Кононов пригадав нічні погрози…

— Або? — перепитав Пельш.

— Або ми маємо справу з одним з тих феноменів навколишнього фізичного світу, що не має наукового пояснення, — голосом зануди-лектора, який у сотий раз робить припущення «а якщо життя на Марсі існує?», прогугнявив Кононов.

— А цю Наталю Воробйову ти бачив? — запитав Пельш, якому вкрай захотілося змінити тему розмови.

— Бачив, — лаконічно відповів слідчий.

— Гарненька?

— Гарненька, — Кононов зробив над собою нелюдське зусилля, щоб його голос не виказав ту надмірну симпатію, яку він відчував до дівчини і в якій боявся зізнатися навіть самому собі.

10 травня, 18.10

За всіма подіями цього божевільного дня я на деякий час зовсім забув про Наталю. А вона ж цікавила мене відразу з багатьох причин. По-перше, я хотів переконатися, що з нею все гаразд. По-друге, я хотів розпитати, чи знає вона про Сапегіна і його стосунки з Мариною. По-третє, я нікого не хотів бачити, крім неї.

Її адресу я міг дізнатися кількома способами, але обрав найпростіший подзвонив Ходошу. Виявилося, він знає тільки її телефон. Але де телефон, там і адреса. Пельша вже не було, тому я зайшов до його безпосереднього начальства в інформаційний відділ і через дві хвилини тримав у руках коротеньку роздруківку з адресою.

Наталчина квартира містилася неподалік від ринку, де любив купувати продукти Михайло, бо саме тут був його улюблений тир. Неблизький світ. Наталя, як щаслива власниця машини, добиралася додому швидко, а от я, постійний користувач громадського транспорту, п’ятдесят хвилин трясся в торохтливому трамваї, потому ще скакав через канави, шматки арматури й уламки труб, поки відшукав у темряві її дванадцятиповерхівку. Пляшка шампанського, покладена в целофановий пакет з ручками, яку я прихопив останньої миті, ледь не розбилася на друзки через перешкоди, що увесь час з’являлися переді мною. Нарешті я знайшов будинок з номером «5». Триста сорок четверта квартира була на останньому, дванадцятому, поверсі, і я міг повною мірою насолодитися їздою на величезному вантажному ліфті, що тягся зі швидкістю равлика на схилі Фуджи.

Я дуже хвилювався. Мені здавалося, що від нашої сьогоднішньої зустрічі залежить дуже багато: можливо, успіх розслідування, а можливо, ще щось.

Підійшовши до дверей, я півхвилини простояв у нерішучості, потому закурив цигарку, зробив три затяжки, різко викинув недокурок, натис на кнопку дзвоника. Відпустив. Почекав. Ще раз. Приклав вухо до дверей, сподіваючись почути Наталчині кроки. Натомість — ніяких звуків.

— Наталю, це я, Кононов! Слідчий! — гаркнув я, сподіваючись, що вона сидить удома, але з якихось міркувань не хоче відчиняти двері.

І все безрезультатно.

Я відійшов, сів на сходинку, пошкодував, що необачно викинув цигарку, закурив нову.

Я страшенно стомився за день, але моя уява працювала без упину. Вона малювала химерні картини. То Наталя і примара Марини Рубіної безмовно танцювали у кімнаті, залитій місячним світлом. То Наталя спала, обкурившись якої-небудь азіатської трави (а в тому, що вона балується легкими наркотиками я, чомусь, майже не сумнівався). То Наталя була прив’язана до стільця з кляпом у роті, а двоє громил гріли на газовій плиті чавунну праску.

Я звівся на ноги, відсунув пакет із шампанським, дістав пістолет і, перевіривши обойму, глибоко зітхнув. Мені потрібно було висадити двері з першого удару. Раптом мене осяяла досить банальна думка, настільки банальна, що я мимоволі посміхнувся.

Поклав пістолет у кобуру і знову сів.

Наталі просто немає вдома. Немає — і все. Цей варіант, найтривіальніший, чомусь не спав мені на думку.

Я дістав папір і ручку (їх я завжди ношу з собою) і написав друкованими літерами: «Наталю! Обов’язково подзвоніть мені в будь-який час додому чи на роботу. Це дуже важливо. Кононов». Склав аркуш учетверо і засунув його в щілину між дверима і підлогою.

Коли я вийшов з будинку, періщив дощ. У моїй голові роїлися невеселі думки: життя минає, грошей нема та й робота така… У трамвай я сів уже з відкоркованою пляшкою шампанського і, показуючи приклад поганої поведінки в громадських місцях, усю дорогу неквапливо пив з горла. То ж не дивно, що я забув зробити пересадку і знову опинився перед своїм рідним Управлінням.

Додому я дістався тільки на початку одинадцятої і, не відчуваючи ніг, ледве доліз до ліжка.