Танок драконів

Тиріон

«Сором’язлива панна» рухалася крізь туман, як сліпець у незнайомому приміщенні.

Септа Лемора молилася. Імла глушила її голос, і він здавався тонким і притишеним. Гриф міряв кроками палубу, й під вовчою шубою стиха побрязкувала кольчуга. Час до часу він торкався меча, наче перевіряючи, що той і досі висить при боці. Роллі Качур відштовхувався жердиною, стоячи з правого борту, а Яндрі — з лівого. Ісілла тримала румпель.

— Не до вподоби мені це місце,— пробурмотів Гальдон Недомейстер.

— Злякався туманцю? — підкусив його Тиріон, хоча в дійсності то був справжній туманище. На носі «Сором’язливої панни» стояв Гриф Молодший з третьою жердиною, щоб відштовхуватися від небезпечних перешкод, коли вони виринали з імли. На носі й на кормі запалили ліхтарі, але туман стояв такий густий, що, стоячи на середині корабля, можна було розгледіти тільки два розмиті вогники, які пливли попереду й позаду. В завдання Тиріона входило підтримувати полум’я в жаровні.

— Це не простий туман, Гугоре Гілл,— промовила Ісілла.— Ти б сам занюхав, що він відгонить чаклунством, якби мав носа. Тут згинуло чимало мандрівників — і на байдаках, і на піратських кораблях, і на великих річкових галерах. Вони блукають самотиною в імлі, шукаючи сонця, поки їх не докінчить божевілля чи голод. Тут у повітрі витають невгамовні духи, а під водою — стражденні душі.

— Ось одна з них,— сказав Тиріон. З правого борту з каламутних глибин піднімалася велетенська долоня, здатна розчавити байдак. Лише два пальці випиналися над поверхнею води, та коли «Сором’язлива панна» пропливала повз, Тиріон розгледів під брижами води решту долоні та бліде обличчя, задерте догори. Хоча слова свої він зронив легковажно, але відчуття було неприємне. «Ісілла має рацію. Цей туман надприродний». Щось лихе відчувалося в цій воді, воно отруювало повітря. «Не дивно, що закам’янілі божеволіють».

— Не варто глузувати,— застерегла Ісілла.— Шепітні мерці не люблять усього теплого й рухливого і прагнуть затягнути до себе побільше проклятих душ.

— Не думаю, що в них знайдеться саван мого розміру,— мовив карлик, помішуючи жар.

— Закам’янілих мучить не так ненависть, як неситість,— промовив Гальдон Недомейстер приглушено, бо зав’язав рота й носа жовтим шаликом.— У цих туманах не росте нічого такого, що погодиться їсти людина при здоровому глузді. Тричі на рік тріархи Волантиса доправляють по ріці галеру з припасами, але кораблі милосердя часто запізнюються, а іноді привозять більше ротів, ніж їжі.

— У річці має бути риба,— сказав Гриф Молодший.

— Я б не їла риби, зловленої в цих водах,— зронила Ісілла.— Я б не їла.

— І туманом цим краще теж не дихати,— мовив Гальдон.— Тут кругом Гаринове прокляття.

«Єдиний спосіб не дихати туманом — узагалі не дихати».

— Гаринове прокляття — то просто сіролуска,— сказав Тиріон. Прокляття часто падає на дітей, особливо у вогкій і холодній місцевості. Вражена шкіра твердне, кальцинується і тріскається, однак карлик читав, що розвиток сіролуски можна стримати лаймами, гірчичними припарками і гарячими купелями (так кажуть мейстри) або ж молитвою, офірою і постом (наполягають септони). Згодом хвороба минається, залишаючи своїх маленьких жертв потворними, але не забираючи життя. І мейстри, і септони згодні, що дітей після сіролуски ніколи не вражає ні її більш рідкісна смертельна форма, ні її жахлива швидкоплинна посестра — чума.— Подейкують, у всьому винна сирість,— мовив Тиріон.— Смердюче вологе повітря. А не прокляття.

— Завойовники теж не вірили, Гугоре Гілл,— сказала Ісілла.— Приходьки з Волантиса й Валірії підвісили Гарина в золотій клітці та глузували з нього, слухаючи, як він молить Матір побити їх. Але уночі вода піднялася й потопила їх, і відтоді вони не мають спокою. Вони і досі тут, під водою, хоча колись були повелителями вогню. Це їхній подих здіймається з каламутних глибин і викликає цей туман, а їхні тіла перетворилися на камінь, як і їхні серця.

У Тиріона страшенно свербів обрубок носа. Карлик почухав його. «Може, стара правду каже. Це місце нехороше. Я тут почуваюся, як тоді у виходку, коли у мене на очах помирав батько». Тиріон би теж збожеволів, а шкіра й кості перетворилися б на камінь, якби йому довелося збувати свої дні в цій сірій юшці.

Але Грифа Молодшого, схоже, не мучили ніякі лихі передчуття.

— Нехай тільки спробують нас зачепити — і ми їм покажемо, з чого ми зроблені.

— Ми зроблені з крові й кісток, за образом і подобою Отця й Матері,— сказала септа Лемора.— Прошу, не треба марнославних похвалянь. Гординя — тяжкий гріх. Закам’янілі теж були занадто горді, а лорд у савані — найбільше з усіх.

Від жару в Тиріона розчервонілося обличчя.

— А лорд у савані і справді існує? Чи це казка?

— Лорд у савані править цими туманами ще з Гаринових часів,— сказав Яндрі.— Дехто вважає, що він і є Гарин, який повстав зі своєї водяної могили.

— Мертві не повстають,— заперечив Гальдон Недомейстер,— та й люди не живуть тисячу років. Так, лорд у савані існує. Їх було два десятки вже. Один помирає — наступний посідає його місце. Теперішній — корсар з островів Василіска, який вирішив, що на Ройні здобич більша, ніж на Літньому морі.

— Так, я теж це чув,— мовив Качур,— але є інакша байка, вона мені подобається більше. Подейкують, він не такий, як решта закам’янілих: він був колись статуєю, але з туману прийшла сіра жінка й поцілувала його крижаними вустами.

— Годі,— сказав Гриф.— Ану тихо всі!

Септа Лемора хапнула ротом повітря.

— Що це було?!

— Де? — Тиріон не бачив нічого, крім туману.

— Щось ворухнулося. Вода збрижилася.

— Черепаха,— весело заявив королевич.— Великий костолам, ось і все.

Він відштовхнувся від високого зеленого обеліска.

Туман липнув, вологий і холодний. З сірої імли виринув затонулий храм, і Яндрі з Качуром налягли на жердини: повільно переходячи від носа до корми, вони штовхали байдак далі. Проминули мармурові сходи, які спіраллю виринали з мулу й різко обривалися. За ними ледве проглядалися інші обриси: поламані шпилі, безголові статуї, дерева з корінням, більшим за байдак.

— Це було найбільше й найбагатше місто на ріці,— сказав Яндрі.— Кроян, святкове місто.

«Занадто багате,— подумав Тиріон,— і занадто гарне. Нерозумно спокушати драконів». Навколо розкинулося затонуле місто. Над головою промайнув ледве видимий обрис — залопотіли білі шкірясті крила, розганяючи туман. Карлик вивернув шию, щоб роздивитися краще, але примара зникла так само нагло, як і з’явилася.

Незабаром у поле зору вплив інший вогник.

— Гей, на човні,— слабко гукнув голос над водою,— хто ви?

— «Сором’язлива панна»,— крикнув у відповідь Яндрі.

— «Рибалочка». Вгору чи вниз?

— Вниз. Шкури й мед, ель і лій.

— Угору. Клинки й голки, мереживо і полотно, пряне вино.

— Що чути зі Старого Волантиса? — гукнув Яндрі.

— Війна,— пролунало у відповідь.

— Де? — крикнув Гриф.— Коли?

— Наступного року,— була відповідь,— Найесос і Малако об’єдналися, слони вкриваються смугами.

Голос стихнув — інший човен відпливав усе далі. Вогник затріпотів і зник.

— Хіба це мудро — кричати в тумані до човнів, яких нам не видно? — поцікавився Тиріон.— А що як це пірати?

Поки що з піратами їм щастило: «Сором’язлива панна» прослизнула через озеро Кинджал уночі, невидима й неторкана. Одного разу Качур запримітив облавок, за його словами, корабля Урго Укаляного. Але «Сором’язлива панна» була від них проти вітру, й Урго — якщо це був Урго — не виказав до неї інтересу.

— Пірати не запливають у Скорботу,— сказав Яндрі.

— Слони вкриваються смугами? — пробурмотів Гриф.— Про що йдеться? Найесос і Малако? Іліріо заплатив тріарху Найесосу вже стільки, що той йому до гробу винен буде.

— Золотом чи сиром? — пожартував Тиріон.

— Якщо не можеш розігнати своїми дотепами туман,— накинувся на нього Гриф,— краще тримай їх при собі.

«Так, батьку,— мало не сказав карлик.— Я мовчатиму. Дякую». Він не знав добре волантисян, але, здається, слони і тигри мають вагомі підстави об’єднатися перед лицем драконів. «Можливо, сироторгівець неправильно оцінив ситуацію. Можна підкупити людину золотом, та тільки кров і криця змусять її зберігати вірність».

Коротун помішав жар і подмухав на нього, щоб розгорівся. «Ненавиджу. Ненавиджу цей туман, ненавиджу це місце, а ще більше ненавиджу Грифа». Тиріон і досі мав при собі отруйні гриби, які назбирав у дворі Іліріо, й бували дні, коли він відчував невимовну спокусу підсипати їх у Грифову вечерю. Біда тільки в тому, що Гриф наче й не їсть зовсім.

Качур з Яндрі налягли на жердини. Ісілла повернула румпель. Гриф молодший відштовхнув «Сором’язливу панну» від поваленої вежі, яка витріщалася вікнами, наче сліпими чорними очима. Вітрила важко обвисли. Вода глибшала, й незабаром жердини вже не торкалися дна, але течія несла байдак униз, допоки...

Тиріон бачив тільки, як щось величезне виринуло з води, горбате і зловісне. Йому здалося, що це гора на лісистому острові або ж велетенська скеля, поросла мохом і папороттю і прихована туманом. Та коли «Сором’язлива панна» наблизилася, видно стало краще. На березі виднілася дерев’яна фортеця, трухлява й заросла. Над нею вивищувалися шпилі, але деякі з них зламалися й нагадували тріснуті списи. З’являлися і зникали голі вежі без дахів, сліпо впинаючись у небо. Пропливали палати й галереї: стрункі опори, витончені арки, жолобчасті колони, тераси й альтанки.

Все зруйноване, безлюдне, розвалене.

Тут густо розрісся сірий мох, укривши великі купи каміння га звисаючи з веж. Чорні лози заплели вікна, двері й арки, повзли по високих мурах. Туман приховував три чверті палацу, але й того, що можна було розгледіти, виявилося достатньо: Тиріон бачив, що це острівне укріплення удесятеро більше за Червону фортецю й у сто разів гарніше. Він здогадався, де він.

— Палац кохання,— стиха зронив він.

— Так називали його ройнари,— сказав Гальдон Недомейстер,— однак уже тисячу років це Палац скорботи.

Вигляд руїн засмучував, однак ще більше засмучувало усвідомлення того, на що вони перетворилися. «Колись тут чувся сміх,— подумав Тиріон.— Барвисто квітнули садки, на сонці блищали золотом фонтани. Ці сходи колись дзвеніли від кроків закоханих, а під отією тріснутою банею цілунком скріплювалися незчислимі шлюби». Його думки полинули до Тиші, яка так недовго побула його леді-дружиною. «Це зробив Джеймі,— у відчаї подумав він.— А він же — моя кров і плоть, мій старший сильний брат. У дитинстві він приносив мені іграшки — обручі, кубики й навіть вирізьбленого з дерева лева. Він подарував мені першого мого поні й навчив їздити верхи. Тож коли він сказав, що купив тебе для мене, я не засумнівався. Як я міг? Це ж Джеймі, а ти — просто якась собі дівчина, що зіграла свою роль. Я ж боявся цього від самого початку — з тої самої миті, коли ти вперше мені всміхнулася й дозволила торкнутися руки. Мій власний батько не зміг мене полюбити, то як могла ти? Тільки за золото, правда?»

Крізь довгі сірі пасма туману знову почувся дзвін відпущеної тятиви, і крекнув батько, коли стріла уп’ялася йому в низ живота, і ляснули сідниці об камінь, коли він сів востаннє, щоб померти. «А куди діваються повії?» — сказав він. «І справді — куди? — хотів запитати у нього Тиріон.— Куди поділася Тиша, батьку?»

— Скільки ще нам терпіти цей туман?

— За годину маємо вийти зі Скорботи,— сказав Гальдон Недомейстер.— А вже звідти — приємна прогулянка. В пониззі Ройна за кожним поворотом розташовані села. Сади, виноградники й ниви, де на сонці достигає пашниця; рибалки на воді; гаряча купіль і солодкі вина. Містечка Селорис, Валісар і Волон-Терис оточені мурами і настільки великі, що в Сімох Королівствах вважались би справжніми містами. Думаю, я...

— Світло попереду,— сповістив Гриф Молодший.

Тиріон теж його побачив. «„Рибалочка“ або інший байдак»,— подумки запевнив він себе, але інтуїтивно знав, що помиляється. Ніс засвербів. Тиріон люто його почухав. Світло з наближенням «Сором’язливої панни» яснішало. Як тиха зірка вдалині, воно слабенько світилося в тумані, ваблячи до себе. Незабаром було вже два вогники, потім три: нерівна лінія маяків, які стояли на воді.

— Міст сновидінь,— повідомив Гриф.— На мосту стоятимуть закам’янілі. Хтось почне плакати-стогнати, але нас вони навряд чи чіпатимуть. Переважно закам’янілі — слабосильні створіння, незграбні, вайлуваті, недоумкуваті. Під кінець усі вони божеволіють і тоді стають небезпечні. Якщо доведеться, відганяйте їх смолоскипами. І в жодному разі не дайте їм вас торкнутися.

— Може, вони нас і не побачать,— сказав Гальдон Недомейстер.— Туман приховає наше наближення, поки ми не опинимося майже під мостом, а далі ми його проминемо — вони й не спам’ятаються.

«Камінні очі — сліпі»,— подумав Тиріон. Смертельна форма сіролуски починається з кінцівок: поколюють кінчики пальців, чорніє ніготь на нозі, втрачається чутливість. Коли оніміння переходить вище на руку чи ногу, м’ясо твердне й холоне, а шкіра набуває сіруватого відтінку, як у каменю. Є приказка: від сіролуски є три надійні види ліків — сокира, меч і тесак. Відрубавши хвору кінцівку, знав Тиріон, і справді іноді вдається зупинити поширення хвороби, але не завжди. Чимало людей пожертвувало рукою або ногою, щоб дуже скоро виявити: і друга посіріла. А коли це сталося, надії вже нема. Коли хвороба доповзає до обличчя, вона зазвичай викликає сліпоту. На останніх стадіях хвороба проникає глибше — у м’язи, кістки та внутрішні органи.

Міст попереду збільшувався. Міст сновидінь, назвав його Гриф, та сновидіння ці були розбиті. В туман тягнулися білі кам’яні арки — від Палацу скорботи до західного берега ріки. Половина з них обвалилася під вагою сірого моху, який їх обліпив, і густої чорної лози, яка зміїлася з води. Широкі дерев’яні прольоти прогнили, але частина ліхтарів уздовж мосту й досі горіла. Коли «Сором’язлива панна» підпливла ближче, Тиріон розгледів обриси закам’янілих, які безцільно рухалися серед світла, немов повільні сірі метелики. Деякі були голі, інші в саванах.

Гриф оголив меча.

— Йолло, запалюй смолоскипи. Хлопче, забери Лемору в каюту і сиди там з нею.

Гриф Молодший кинув на батька впертий погляд.

— Лемора свою каюту сама знайде. Я хочу залишитися.

— Ми присягнулися захищати тебе,— стиха мовила Лемора.

— Не треба мене захищати. Я мечем володію незгірше за Качура. Я вже наполовину лицар.

— А наполовину дитина,— сказав Гриф.— Роби, як кажуть. Бігом.

Вилаявшись собі під ніс, юнак жбурнув на палубу свою жердину. Стукіт химерною луною полетів у тумані, й на мить здалося, що всюди навколо падають жердини.

— Чого я маю тікати й ховатися? Гальдон лишається, Ісілла також. Навіть Гугор.

— Ага,— підтвердив Тиріон,— але ж я такий маленький, що й за качуром легко сховаюся.

Він застромив у жаровню півдюжини смолоскипів, спостерігаючи, як загоряється проолієне ганчір’я. «Не витріщайся на вогонь»,— звелів він собі. Полум’я в темряві геть засліплює.

— Ти ж карлик,— презирливо кинув Гриф Молодший.

— Ти викрив мій секрет,— сказав Тиріон.— Так, я Гальдонові навіть до пояса не дістаю, тож виживу я чи ні, усім до дупи...— («А тим паче мені самому»).— А от ти... ти — наше все.

— Карлику,— зронив Гриф,— я тебе попереджав...

З туману вихопився тремтливий стогін, слабкий і тоненький.

Лемора, здригнувшись, крутнулася.

— Семеро спасіть.

Розбитий міст був уже за якихось п’ять ярдів попереду. Навколо опор біло шумувала вода, як піна з рота божевільного. За сорок футів угорі, під мерехтливим ліхтарем, стогнали і скаржилися закам’янілі. Вони звернули на «Сором’язливу панну» уваги не більше, ніж на яку-небудь колоду. Тиріон, міцніше стиснувши смолоскип, піймав себе на тому, що затамував подих. І тут вони запливли під міст: обабіч були білі стіни, густо порослі сірою цвіллю, а навколо байдака сердито вирувала вода. На мить здалося, що він от-от вріжеться в праву опору мосту, але Качур відштовхнувся від неї жердиною назад на середину течії, а за кілька секунд уже випливли з-під мосту.

Не встиг Тиріон видихнути затамоване повітря, як Гриф Молодший схопив його за руку.

— Що це ти кажеш? Що я — наше все? Що ти мав на увазі? Чого це я — наше все?

— Ну,— мовив Тиріон,— якби закам’янілі схопили Яндрі, або Грифа, або нашу красуню Лемору, ми би погорювали та й попливли далі. А якби ми втратили тебе, вся ця авантюра полетіла б до біса, всі ці роки гарячкових інтриг сироторгівця з євнухом були б змарновані... хіба не так?

Хлопець глянув на Грифа.

— Він здогадався, хто я.

«Якби й не здогадався досі, то зараз уже точно». На той час «Сором’язлива панна» далеченько відійшла від Мосту сновидінь. Лишилося тільки світло, яке маліло позаду, а скоро й воно згасне.

— Ти — Гриф Молодший, син перекупного меча Грифа,— сказав Тиріон.— А може, сам Воїн у смертному тілі. Дай-но придивитися...

Він підніс смолоскип, заучивши світлом обличчя Грифа Молодшого.

— Припини,— наказав Гриф,— бо пошкодуєш.

Карлик не звернув уваги.

— На тлі синього волосся очі здаються синіми, це добре. А байка про те, що ти його фарбуєш на честь своєї покійної матері-тайросянки так мене розчулила, що я мало не розплакався. Однак людина цікава не може не замислитися: навіщо це якомусь там синові перекупного меча потрібна септа з підмоченою репутацією, яка дає йому настанови у Вірі, й позбавлений ланцюга мейстер, який навчає його історії і мов? А людина розумна не може не запитати себе: чого це твій батько найняв лицаря-бурлаку вчити тебе військової справи, якщо можна було просто відіслали тебе на навчання до котрогось загону вільнонайманців? Так наче хтось тримає тебе поки що у таємниці, готуючи до... чого? Справжня загадка, але я певен, що з часом я її розгадаю. Мушу визнати, як на мерця, у тебе дуже шляхетна зовнішність.

— Я не мрець! — спалахнув хлопчина.

— Як так? Мій лорд-батько загорнув твій труп у малиновий плащ і поклав поряд із сестриним біля підніжжя Залізного трону як подарунок новому королю. Люди, які наважилися припідняти плащ, казали, що в тебе половини черепа немає.

Юнак збентежено позадкував.

— Твій...

— ...батько, ага. Тайвін з дому Ланістерів. Можливо, ти про нього чув.

Гриф Молодший завагався.

— Ланістер? Твій батько...

— ...уже загинув. Від моєї руки. Якщо вашій високості приємніше кликати мене Йолло або Гугором, то нехай, але знайте, що я з народження Тиріон з дому Ланістерів, законний син Тайвіна і Джоанни, й у смерті їх обох винен я. Люди вам скажуть, що я царевбивця, кревногубець і брехун, і все це правда... та хіба не всі ми тут — зборисько брехунів? От узяти вашого переляканого батька. Грифу правильно? — пирхнув карлик.— Дякуйте богам, що Вейрис Павук у змові з вами. Гриф ані на мить не ввів би в оману наше оскоплене диво, як не ввів і мене. «Я не лорд,— каже ваша милість,— і не лицар». Ну, тоді я не карлик. Сказати можна що завгодно, та це ще нічого не означає. Хто краще зможе виростити синочка королевича Рейтара, як не його любий друг Джон Конінтон, колишній лорд Гнізда Грифона й королівський правиця?

— Мовчи,— занепокоєно мовив Гриф.

З лівого борту на ріці виднілася велетенська кам’яна долоня. З води вистромлювалося два пальці. «Скільки їх тут таких?» — подумав Тиріон. По хребту в нього побігла цівка поту, й він здригнувся. Мимо пропливала Скорбота. Вдивившись у туман, Тиріон розгледів поламаний шпиль, безголового героя, вирване з землі й перевернуте древнє дерево, чиє товстелезне коріння проросло крізь склепіння і вікна зруйнованого палацу. «Чому все це видається таким знайомим?»

Попереду з темної води вишуканою спіраллю здіймалися похилені сходи з білого мармуру й різко обривалися футів за десять над головою. «Ні,— подумав Тиріон.— Це неможливо».

— Дивіться,— тремтливим голосом промовила Лемора,— світло.

Усі поглянули туди. І всі його побачили.

— «Рибалочка»,— сказав Гриф.— Або він, або дуже схожий на нього.

Але він знову витягнув меча.

Ніхто не зронив ані слова. «Сором’язлива панна» рухалася за течією. Вітрило не піднімали відтоді, як запливли у Скорботу. Байдак не міг рухатися в іншому напрямку, окрім як униз по ріці. Качур, обіруч стискаючи жердину, стояв примружившись. За деякий час навіть Яндрі припинив відштовхуватися. Всі очі прикипіли до далекого вогника. З наближенням він перетворився на два вогники. Потім на три.

— Міст сновидінь,— сказав Тиріон.

— Неможливо,— мовив Гальдон Недомейстер.— Ми вже пропливли міст. Річки біжать тільки в один бік.

— Мати річок Ройн біжить, куди схоче,— пробурмотів Яндрі.

— Семеро спасіть,— зронила Лемора.

Попереду на мосту знову заквилили закам’янілі. Кількоро вказували вниз, на байдак.

— Гальдоне, забери королевича вниз,— наказав Гриф.

Однак було вже запізно. Течія підхопила байдак, і той невпинно наближався до мосту. Яндрі виставив жердину, щоб не врізатися в опору. Від удару човен гойднувся вбік, прориваючи завісу світло-сірого моху. Тиріон відчув на обличчі його дотик — м’який, як пальці повії. А тоді позаду почувся гуркіт, і палуба так нагло накренилася, що карлик мало перекинувся й не вилетів за борт.

У байдак упав закам’янілий.

Він приземлився на дах каюти з такою силою, що «Сором’язлива панна» загойдалася, і проревів щось незнайомою мовою. За ним упав ще один закам’янілий, приземлившись позаду румпеля. Старі дошки від удару тріснули, й Ісілла зойкнула.

Найближче до неї був Качур. Здоровань не гаяв часу на діставання меча. Натомість він жердиною штовхнув закам’янілого просто в груди, перекидаючи за борт у річку, де той без жодного звуку миттєво потонув.

Не встиг другий закам’янілий злізти з даху кабіни, як на нього кинувся Гриф. З мечем у правій руці та смолоскипом у лівій, він почав відтісняти істоту. Течія затягнула «Сором’язливу панну» під міст, і їхні мінливі тіні затанцювали на порослих мохом стінах. Закам’янілий відступав на корму, але йому перепинив дорогу Качур із жердиною в руці. Коли закам’янілий рушив на ніс, перед ним помахав смолоскипом Гальдон Недомейстер, відганяючи. Закам’янілому не лишалося нічого, як піти прямо на Грифа. Капітан ковзнув убік, зблиснувши клинком. Криця вдарилася в затвердлу сіру плоть, викресавши іскру, та рука закам’янілого все одно полетіла на палубу. Гриф відбуцнув її ногою. Підскочили Яндрі й Качур із жердинами. Разом вони відтіснили істоту до борту й виштовхали в чорні води Ройна.

На той час «Сором’язлива панна» вже випливла з-під розбитого мосту.

— Ми всіх позбулися? — запитав Качур.— Скільки їх стрибнуло?

— Двоє,— мовив Тиріон, мерзлякувато кулячись.

— Троє,— сказав Гальдон.— Позаду!

Карлик розвернувся — й ось воно.

Від падіння одна нога істоти зламалася, і крізь прогнилу тканину бриджів вистромилася зазублена біла кістка, а в діру проглядало сіре м’ясо. Зламана кістка була в плямах брунатної крові, але закам’янілому вистало сил кинутися на Грифа Молодшого. Рука в нього була сіра й негнучка, проте коли він стиснув пальці, намагаючись схопити хлопця, між кісточок проступила кров. Хлопець застиг, витріщившись на нього, немов і сам закам’янів. Долоня лежала на руків’ї меча, однак він, схоже, й забув навіщо.

Тиріон, підбивши хлопця під коліна, стрибнув на нього й упав згори, тицьнувши смолоскипом в обличчя закам’янілого, і той позадкував на зламаній нозі, відбиваючись від полум’я задубілими сірими руками. Карлик подибав за ним, розмахуючи смолоскипом, штрикаючи ним в очі закам’янілого. «Ще трішки. Відступай, ще один крок, ще». Вони вже були на самісінькому краю палуби, коли істота кинулася на Тиріона, схопила смолоскип і висмикнула з його рук. «Трясця»,— подумав Тиріон.

Закам’янілий віджбурнув смолоскип. З тихим сичанням чорна вода загасила полум’я. Закам’янілий завив. Колись він був жителем Літніх островів: підборіддя й півщоки перетворилися на камінь, але в тих місцях, де шкіра не посіріла, вона лишалася чорною як ніч. На долоні, якою він схопився за смолоскип, шкіра тріснула й розійшлася. Між кісточок пальців цебеніла кров, але він, здається, навіть того не відчував. Маленький вияв вишнього милосердя, подумав Тиріон. Сіролуска, смертельна хвороба, принаймні не викликає болю.

— Відступи! — хтось крикнув здалеку, а інший голос мовив:

— Королевич! Обороняйте хлопця!

Закам’янілий покульгав уперед, тягнучись до людей руками.

Тиріон штовхнув його плечем.

Відчуття було таке, наче він врізався у замковий мур, тільки цей замок стояв на зламаній нозі. Закам’янілий полетів навзнак і, падаючи, вчепився в Тиріона. З гучним сплеском вони впали у Ройн, і мати річок проковтнула їх обох.

Тиріона вдарило холодом, наче молотком. Тонучи, він відчував, що кам’яна долоня силкується схопити його за обличчя. Друга долоня стиснула його за руку, затягуючи в темряву. Засліплений, з водою в носі, Тиріон, задихаючись і тонучи, відбивався ногами, звивався й намагався відчепити від своєї руки зціплені кам’яні пальці, але вони не піддавалися. З рота карлика вихоплювалися бульбашки повітря. Світ почорнів і дедалі чорнішав. Неможливо було дихати.

«Потонути — не найгірший спосіб загинути». Якщо по правді, Тиріон помер давним-давно, ще на Королівському Причалі. Від нього лишився тільки привид, маленький мстивий дух, який задушив Шей і пустив арбалетну стрілу лордові Тайвіну в живіт. Ніхто не заплаче за тою істотою, на яку він перетворився. «Літатиму примарою над Сімома Королівствами,— думав він, тонучи.— Не любили мене живого — нехай бояться мене мертвого».

Він розтулив рота, щоб проклясти всіх і все, та легені наповнилися чорною водою, і навколо нього зімкнулася темрява.