Танок драконів

Давос

— Його милість вислухає тебе, контрабандисте.

Лицар був у срібних обладунках, поножі й латний комір мали чорнений візерунок, який нагадував пливкі водорості. Шолом, якого він тримав під пахвою, був викуваний у формі голови морського царя, увінчаний перламутром і зазубленою короною з гагату й нефриту. Борода була сива, як море взимку.

— Можна запитати ваше ім’я, сер? — підвівся Давос.

— Сер Марлон Мандерлі,— озвався лицар, на голову вищий за Давоса й більш як на пуд важчий, з синювато-сірими очима й пихатою манерою говорити.— Маю честь бути кузеном лорда Ваймана й командувачем його гарнізону. Іди за мною.

Давос прибув у Білу Гавань як посол, але перетворився на бранця. Покої йому виділили великі, просторі, прегарно обставлені, однак під дверима виставили варту. З вікна видно було вулиці Білої Гавані, яка розкинулася за мурами замку, але виходити туди йому не дозволялося. Гавань теж було видно, тож Давос бачив, як «Потішна повитуха» вийшла у вузьку морську затоку. Касо Могат чекав не три дні, а чотири, але зрештою відплив. Відтоді вже минуло два тижні.

Замкова гвардія лорда Мандерлі вбиралася у плащі з синьо-зеленої вовни й замість звичайних списів ходила зі сріблястими тризубами. Один з гвардійців ішов попереду Давоса, один — позаду, а ще по одному — з боків. Проминули побляклі прапори, поламані щити й іржаві мечі — трофеї сотень давніх перемог, а ще два десятки дерев’яних фігур, потрісканих і поточених шашелем, які колись, безсумнівно, прикрашали носи кораблів.

Перед входом у палати його милості стояли два мармурові моряники — маленькі родичі рибонога. Щойно вартові розчахнули двері, герольд гримнув ратищем об стару дощану підлогу.

— Сер Давос із дому Сівортів,— дзвінко оголосив він.

Чимало разів бував Давос у Білій Гавані, однак ще ніколи не заходив у Новий замок, а тим паче в Тритонові палати. Стіни, підлога і стеля були тут з дерев’яних дощок, хитромудро скріплених між собою і прикрашених морськими створіннями. Наближаючись до помосту, Давос ступав по мальованих крабах, молюсках і морських зірках, які ховалися поміж покручених чорних водоростей і скелетів потонулих моряків. Обабіч на стінах у синьо-зелених глибинах полювали білі акули, а серед каміння й затонулих кораблів повзали вугри й восьминоги. Між вікон плавали зграйки оселедців і великої тріски. Трохи вище, де з бантин звисала стара рибальська сіть, зображена була поверхня моря. Праворуч спокійно пливла бойова галера, змахуючи веслами на тлі сонячного сходу; ліворуч тікав від шторму старий побитий ког з подертими вітрилами. Позаду помосту, серед мальованих хвиль, зчепилися кракен і сірий левіафан.

Давос сподівався поговорити з Вайманом Мандерлі віч-на-віч, але опинився серед юрми придворних. Уздовж стін стояли жінки, їх було вп’ятеро більше за чоловіків, які переважно мали довгі сиві бороди, а ті, що не мали, взагалі ще й не починали голитися. Були тут і септони, і святі сестри у білих або сірих рясах. У самому кінці зали стояла дюжина чоловіків у кольорах дому Фреїв — поєднанні синього зі сріблясто-сірим. Їхню схожість і сліпий би не міг не помітити; кількоро з них мали на грудях герб Близнючок — дві вежі, з’єднані мостом.

Давос навчився читати з людських облич набагато раніше, ніж мейстер Пілос навчив його розбирати слова на папері. «Ці Фреї радо б мене стратили»,— здогадався він з першого погляду.

Не було приязні й у блакитних очах Ваймана Мандерлі. М’який трон його милості міг би вмістити трьох людей звичайної статури, але Мандерлі вивалювався і з нього. Його милість осів на своєму престолі, похиливши плечі, розкинувши ноги, поклавши руки на бильця, так наче не міг тримати цю вагу. «Боги праведні,— подумав Давос, побачивши обличчя лорда Ваймана,— та він уже наполовину труп». Шкіра була мертвотно-бліда, з сіруватим відтінком.

Стара приказка каже: за королями й небіжчиками завжди тягнеться почет. Так було і з Мандерлі. Ліворуч від престолу стояв мейстер, майже такий самий тлустий, як і його господар, рожевощокий, з товстими губами й густими золотими кучерями. Сер Марлон зайняв почесне місце праворуч від його милості. На м’якому стільчику в лорда Ваймана під ногами присіла пухкенька рожева леді. Позаду нього стояло двоє молодших жінок, схожих як сестри. Старша заплела своє каштанове волосся в косу. Молодша, років п’ятнадцятьох, мала ще довшу косу, тільки пофарбовану в крикливо-зелений колір.

Ніхто не представився Давосові — завелика честь. Першим заговорив мейстер.

— Ви стоїте перед Вайманом Мандерлі, лордом білої Гавані та хранителем Білого Ножа, щитом Віри, сторожем знедолених, лордом-маршалом Мандера, лицарем ордену Зеленої Руки,— промовив він.— У Тритонових палатах заведено, щоб васали та прохачі ставали навколішки.

Цибулевий лицар прихилив би коліно, однак королівський правиця не міг цього зробити: це означатиме, що король, якому він служить, нижчий за цього тлустого лорда.

— Я прибув не як прохач,— озвався Давос.— І теж маю цілу низку титулів. Лорд дощових лісів, адмірал вузького моря, правиця короля.

Пухка жіночка на стільчику закотила очі.

— Адмірал без кораблів, рука без пальців, на службі в короля без трону. Відгадайте загадку: що це за лицар прийшов до нас?

— Він — посланець, невістко,— сказав лорд Вайман,— цибуля, яка віщує нам біду. Станісові не сподобалася відповідь, яку йому принесли круки, тож він послав цього... цього контрабандиста,— він примружився на Давоса очима, які наполовину ховалися у складках сала.— Гадаю, ви вже бували в нашому місті, цупили гроші з наших кишень і харчі з нашого столу. Цікаво, скільки ви у мене вкрали?

«Замало, щоб ти пропустив бодай одну вечерю».

— Я поплатився за своє пачкарство у Штормокраї, мілорде,— Давос стягнув рукавичку й підніс угору ліву долоню з укороченими пальцями.

— Чотири кінчики пальців за ціле життя, прожите з грабунку? — сказала жінка на стільчику. Волосся в неї було світло-руде, аж жовте, а обличчя — кругле, рожеве і м’ясисте.— Легко відбулися, цибулевий лицарю.

Давос не заперечував.

— Якщо ваша ласка, мілорде, я просив би приватної аудієнції.

Мілорд такої ласки не виявив.

— Я не маю таємниць ні від родичів, ні від своїх вірних лордів і лицарів, це все мої добрі друзі.

— Мілорде,— сказав Давос,— я б не хотів, щоб мої слова почули вороги його світлості... або вашої милості.

— У цій залі, може, і є Станісові вороги. А моїх немає.

— А люди, які убили вашого сина? — вказав Давос.— Оці Фреї були серед господарів на Червоному весіллі.

Тут наперед виступив один із Фреїв — високий худорлявий лицар, гладенько поголений, за винятком сивих вусиків — тоненьких, як мирський стилет.

— Червоне весілля — провина Юного Вовка. В нас на очах він перекинувся на звіра й перегриз горлянку мого кузена Бубонця, невинного дурника. Він би й мого лорда-батька загриз, якби на заваді йому не став сер Вендель.

Лорд Вайман закліпав, проганяючи сльози.

— Вендель завжди був сміливцем. Не дивно, що він загинув як герой.

На таку мерзенну брехню Давос аж рота роззявив.

— Ви заявляєте, що Венделя Мандерлі убив Роб Старк? — звернувся він до Фрея.

— І не тільки його. І мого рідного сина Тайтоса, і чоловіка моєї доньки. Щойно Старк перекинувся на вовка, всі північани теж перекинулися. На них усіх було тавро звіра. Давно відомо, що варги породжують варгів, кусаючи людей. Нам з братами не лишалося нічого, як знищити їх, поки вони не повбивали нас усіх.

Розповідаючи цю байку, чоловік посміхався. Давосові кортіло ножем відрізати йому губи.

— Сер, можна дізнатися ваше ім’я?

— Сер Джаред з дому Фреїв.

— Джареде з дому Фреїв, ви брехун.

Сер Джаред наче розважався.

— Ріжучи цибулю, люди часто плачуть, але мене це не стосується,— він висмикнув меча, і криця шелеснула об шкіру.— Якщо ви і справді лицар, сер, захищайтеся, бо я не подарую вам цей наклеп!

Лорд Вайман різко розплющив очі.

— Не дозволю проливати кров у Тритонових палатах. Сховайте крицю, пане Джареде, бо мені доведеться просити вас вийти геть.

Сер Джаред сховав меча у піхви.

— Під дахом вашої милості слова вашої милості — закон... але я ще поквитаюся з цим цибулевим лордом до його від’їзду з міста.

— Крові! — завила жінка на стільчику.— Ось чого хоче від нас ця лиха цибуля, мілорде. Бачите, як він баламутить воду? Благаю: відішліть його геть. Він хоче крові ваших підданих, крові ваших хоробрих синів. Відішліть його геть. Якщо королева дізнається, що цей зрадник мав у вас аудієнцію, вона більше не віритиме у вашу відданість. Вона... може... вона...

— До цього не дійде, невістко,— сказав лорд Вайман.— Залізний трон не має підстав сумніватися у нас.

Давосові його тон не сподобався, однак він приплив з такої далечіні не для того, щоб тримати язика за зубами.

— Хлопчак на Залізному троні — узурпатор,— мовив він,— а я не зрадник, а правиця Станіса Першого Баратеона, законного короля Вестеросу.

Товстий мейстер прочистив горло.

— Станіс Баратеон — брат покійного короля Роберта, най Отець судить його справедливо. А Томен — плоть від плоті Роберта. Закон спадкоємства дуже чіткий щодо таких випадків. Син іде перед братом.

— Правду каже мейстер Теомор,— мовив лорд Вайман.— Він на таких питаннях добре знається і завжди давав мені мудрі поради.

— Законний син і справді іде перед братом,— погодився Давос,— але Томен-так-званий-Баратеон — байстрюк, як і його покійний брат Джофрі. Їх зачав Царевбивця в порушення всіх законів, божих і людських.

Заговорив інший Фрей.

— Він власними губами наговорив уже на державну зраду, мілорде. Станіс відтяв йому злодійські пальці. А ви маєте відтяти його брехливого язика.

— А краще голову,— запропонував сер Джаред.— Або нехай зустрінеться зі мною на полі честі.

— Що може Фрей знати про честь? — відбив Давос.

Четверо Фреїв рушило вперед, та лорд Вайман підніс руку, зупиняючи їх.

— Відступіться, друзі. Я його вислухаю, перш ніж... перш ніж прийму рішення.

— Ви можете надати докази інцесту, сер? — запитав мейстер Теомор, складаючи м’які долоні на животі.

«Едрик Шторм,— подумав Давос,— але я відіслав його за вузьке море, щоб уберегти від Мелісандриного вогнища».

— Станіс Баратеон дав слово, що все це — щира правда.

— Словеса — це суховій, мовила молода жінка, яка стояла позаду престолу лорда Ваймана: ота гарненька, з довгою каштановою косою.— Всі чоловіки брешуть, щоб домогтися свого, будь-яка дівчина це вам підтвердить.

— Докази — це щось більше, ніж нічим не підкріплене слово якогось лорда,— заявив мейстер Теомор.— Станіс Баратеон буде не перший, хто збрехав, щоб сісти на трон.

Рожева жіночка тицьнула в Давоса пухким пальцем.

— Нам тут зради не треба, ти! Ми в Білій Гавані — люди порядні, законослухняні й лояльні. Годі вливати нам у вуха отруту, бо мій свекор запроторить вас у Вовче Лігво.

«А цю я чим образив?»

— Чи пошанує мене міледі, назвавши своє ім’я?

Рожева жіночка, сердито чмихнувши, дозволила мейстру відповісти.

— Леді Ліона — дружина сера Вайліса, сина лорда Ваймана, він нині — бранець Ланістерів.

«У ній говорить страх». Якщо Біла Гавань присягне Станісові, її чоловік заплатить за це життям. «Як можу я просити лорда Ваймана приректи власного сина на смерть? Що робив би я на його місці, якби в заручниках опинився Деван?»

— Мілорде,— промовив Давос,— я молюся за те, щоб ніякого лиха не трапилося ні з вашим сином, ні з іншими мешканцями Білої Гавані.

— Знову брехня,— сказала леді Ліона зі свого стільчика.

Давос вирішив за краще не звертати на неї уваги.

— Коли Роб Старк підняв зброю проти байстрюка Джофрі-так-званого-Баратеона, Біла Гавань приєдналася до нього. Лорд Старк загинув, але його війна триває.

— Роб Старк був моїм сюзереном,— сказав лорд Вайман.— А хто такий отой Станіс? Чого він до нас причепився? Наскільки пригадую, він і на Півночі ніколи раніше не бував. Аж ось він з’являється, як побитий пес, із шоломом у руках, і починає жебрати.

— Він прийшов урятувати королівство, мілорде,— не здавався Давос.— Захистити наші землі від залізнородних і дикунів.

Сер Марлон Мандерлі, який сидів поряд з престолом, зневажливо пирхнув.

— Багато століть уже Біла Гавань не бачила ніяких дикунів, а залізні взагалі ніколи не турбували це узбережжя. Лорд Станіс не пропонує захистити нас заодно від змікул і драконів?

Тритоновими палатами прокотився сміх, та леді Ліона, яка сиділа під ногами лорда Ваймана, почала схлипувати.

— Залізні з островів, дикуни з-за Стіни... а тепер цей лорд-зрадник зі своїми беззаконниками, заколотниками й чаклунами,— сказала вона і тицьнула у Давоса пальцем.— Ми чули про вашу червону відьму, о так. Вона хоче відвернути нас від Сімох, щоб ми поклонялися вогняному бісу!

Давос і сам не любив червоної жриці, але не наважився промовчати на слова леді Ліони.

— Леді Мелісандра — жриця червоного бога. Королева Селіза разом з багатьма іншими прийняла її віру, але більшість послідовників його світлості й далі шанують Сімох. І я серед них.

Він тільки й сподівався, що ніхто не вимагатиме пояснень щодо знищення септу на Драконстоні чи богопралісу в Штормокраї. «Якщо спитають, доведеться все сказати. Станіс не схвалює брехні».

— Білу Гавань захищають Семеро,— заявила леді Ліона.— Ми не боїмося ні вашої червоної королеви, ні її бога. Нехай насилає які схоче закляття. Нас захистять від лиха молитви побожних людей.

— Щира правда,— лорд Вайман поплескав леді Ліону по плечу.— Лорде Давосе (якщо ви і справді лорд), я добре знаю, чого від мене хоче ваш так званий король. Він хоче криці, срібла і щоб я коліно прихилив,— він зіперся на лікоть.— Перед смертю лорд Тайвін запропонував Білій Гавані цілковите прощення за нашу підтримку Юного Вовка. Пообіцяв, що мені повернуть сина, щойно я заплачу три тисячі драконів викупу й беззаперечно доведу свою відданість. Руз Болтон, нині наш хранитель Півночі, хоче, щоб я відмовився від претензій на землі й замки лорда Горнвуда, і в обмін присягається, що ніхто не чіпатиме інших моїх маєтностей. А Волдер Фрей, його тесть, пропонує видати за мене одну зі своїх доньок і підшукати чоловіків для доньок мого сина — отих, які стоять позаду престолу. Ці умови мені видаються щедрими, це добре підґрунтя для справедливого і тривалого миру. А ви хочете, щоб я відмовився. То я питаю вас, цибулевий лицарю: що такого пропонує мені лорд Станіс в обмін на мою присягу йому?

«Війну, страждання і зойки спалених»,— міг би сказати Давос.

— Можливість виконати свій обов’язок,— натомість відповів він. Саме так відповів би Вайманові Мандерлі і Станіс. «Правиця говорить від імені короля».

Лорд Вайман осів на своєму престолі.

— Обов’язок. Зрозуміло.

— Біла Гавань не така сильна, щоб вистояти сама-одна. Вам потрібен його світлість не менше, ніж ви потрібні йому. Разом ви здолаєте ваших спільних ворогів.

— Мілорде,— заговорив сер Марлон, закутий у візерунчасті срібні обладунки,— дозволите мені поставити лордові Давосу кілька питань?

— Як зволите, кузене,— лорд Вайман заплющив очі.

Сер Марлон обернувся до Давоса.

— Скільки північан присягнуло Станісові? Скажіть-но.

— Арнольф Карстарк дав обітницю приєднатися до його світлості.

— Арнольф не лорд, а простий каштелян. Які замки нині в руках лорда Станіса, скажете?

— Собі за престол його світлість узяв Ночефорт. На Півдні він тримає Штормокрай і Драконстон.

Мейстер Теомор прочистив горло.

— Поки що. У Штормокраї і Драконстоні залога слабенька, вони скоро впадуть. А Ночефорт — населені привидами руїни, сумне і страхітливе місце.

— Скільки вояків,— провадив сер Марлон,— може вивести Станіс на поле бою, не повідомите нам? Скільки в нього лицарів? Скільки лучників, скільки вільних вершників, скільки солдатів?

«Дуже мало»,— знав Давос. На Північ Станіс привів не більш як півтори тисячі війська... та якщо Давос це повідомить, його місія приречена. Він шукав потрібні слова і не міг їх дібрати.

— Ваше мовчання — достатня для мене відповідь, сер. Ваш король приніс нам тільки ворогів,— сказав сер Марлон і обернувся до свого лорда-кузена.— Ваша милість питає цибулевого лицаря, що саме пропонує нам Станіс. Я відповім. Він пропонує нам поразку і погибель. Він хоче всадовити вас на повітряного коня та змусити битися мечем з вітру.

Тлустий лорд повільно розплющив очі, так наче такі зусилля геть його виснажують.

— Кузен, як завжди, поцілив у яблучко. Ви ще маєте що сказати, цибулевий лицарю, чи можна вже нарешті покласти край цьому балагану? Я від вас утомився.

Давос відчув укол відчаю. «Його світлості слід було послати когось іншого — лорда, лицаря чи мейстра, когось, у кого язик не заплітається».

— Погибель,— почув він власні слова,— так, погибель. Ваша милість на Червоному весіллі втратив сина. Я на Чорноводді втратив чотирьох. А чому? Бо Ланістери незаконно захопили престол. Поїдьте на Королівський Причал і навіч подивіться на Томена, якщо не вірите мені. Це і сліпий побачить. Що Станіс пропонує вам? Відплату. Відплату за моїх синів і ваших, за ваших чоловіків, батьків і братів. Відплату за вашого закатованого лорда, вашого закатованого короля, ваших закатруплених королевичів. Відплату!

— Так,— пискнув дівочий голос, тонкий і високий. Він належав дівчинці-підлітку з білими бровами й довгою зеленою косою.— Вони убили лорда Едарда, леді Кетлін і короля Роба,— сказала дівчинка.— А він був нашим королем! Він був хоробрий і добрий, а Фреї його вбили. Якщо лорд Станіс відплатить за нього, ми мусимо приєднатися до лорда Станіса.

Мандерлі підтягнув її до себе.

— Вілло, щоразу як ти розтуляєш рота, у мене зринає бажання відіслати тебе до німотних сестер.

— Я тільки сказала...

— Ми чули все, що ти сказала,— мовила старша дівчина, її сестра.— Це дитяча дурість. Не кажи лихого на наших друзів Фреїв. Скоро один з них стане твоїм лордом-чоловіком.

— Ні,— заявила дівчинка, мотаючи головою.— Не стане. Ніколи. Вони убили короля.

— Стане,— спалахнув лорд Вайман.— Коли прийде день, ти або промовиш обітницю, або приєднаєшся до німотних сестер і більше язиком не плескатимеш.

Бідолашна дівчинка була приголомшена.

— Дідусю, будь ласка...

— Мовчи, дитино,— мовила леді Ліона.— Ти чула, що сказав твій лорд-дідусь. Мовчи! Ти нічогісінько не знаєш.

— Я знаю про обіцянку,— не здавалася дівчинка.— Мейстре Теоморе, розкажіть їм! За тисячу років до Завоювання була дана обіцянка — присяга у Вовчому Лігві перед богами давніми й новими. Коли ми були в оточенні ворогів, зовсім без друзів, вигнані з рідної домівки на погибель, вовки пригріли нас, нагодували й захистили від ворогів. Це місто збудоване на землях, які нам віддали вони. В обмін ми пообіцяли їм завжди зберігати вірність. Вірність Старкам!

Мейстер поторсав ланцюг на шиї.

— Так, це була урочиста обітниця Старкам Вічнозимським. Але Вічнозим упав, а дім Старків знищений.

— Це тому, що вони всіх їх повбивали!

— Лорде Ваймане, дозволите? — заговорив інакший Фрей.

— Рейгаре,— кивнув Вайман Мандерлі,— ми завжди залюбки слухаємо ваші безцінні поради.

Рейгар Фрей уклонився на такий комплімент. Років тридцятьох, з круглими плечима й черевом як діжка, він був одягнений у дорогий камзол з м’якого сірого поярку, облямований золотою тканиною. Плащ був сріблотканий, підбитий горностаєм і застібнутий на шиї брошкою у вигляді веж-близнючок.

— Леді Вілло,— звернувся Рейгар до дівчинки з зеленою косою,— відданість — це чеснота. Сподіваюся, ви зберігатимете таку саму відданість Малому Волдеру, коли вас поєднає шлюб. Що ж до Старків, цей дім занепав тільки по чоловічій лінії. Сини лорда Едарда мертві, але доньки живі, й молодша донька повертається на Північ з хоробрим Ремсі Болтоном.

— Ремсі Сноу,— відбила Вілла Мандерлі.

— Як скажете. Та як не називай його, а скоро він побереться з Арією Старк. Якщо так хочете дотриматися обіцянки, присягніть йому, бо він стане лордом Вічнозиму.

— Моїм лордом він не стане ніколи. Він силою примусив леді Горнвуд вийти за нього, а потім замкнув її у підземеллі, щоб вона там з голоду собі обгризала пальці.

Тритоновими палатами прокотилося згідливе бурмотіння.

— Панна правду каже,— заявив кремезний чоловік у білому з малиновим, чий плащ застібався на пару перехрещених бронзових ключів.— Руз Болтон — холодний і хитрий, так, але з Рузом можна мати справу. Бували й гірші. Але цей його байстрюк... кажуть, він — божевільне і жорстоке чудовисько.

— Хто каже? — Рейгар Фрей із сардонічною посмішкою настовбурчив шовковисту бороду.— Це кажуть його вороги, атож... але чудовиськом був Юний Вовк. Звір, а не хлопець, якого вели гонор і жага крові. А ще він був віроломним, у чому переконався, на свою біду, мій лорд-дідусь,— він розвів руками.— Я не звинувачую Білу Гавань у тому, що підтримала його. Мій дідусь зробив таку саму жахливу помилку. В усіх битвах Юного Вовка Біла Гавань і Близнючки билися пліч-о-пліч під його прапорами. Роб Старк зрадив нас усіх. Він покинув Північ на поталу залізних, щоб відвоювати собі побільше королівства на Тризубі. А тоді покинув і лордів приріччя, які багато чим ризикнули заради нього, й порушив шлюбну угоду з моїм дідусем, щоб одружитися з першою-ліпшою західнячкою, яка йому впала в око. Юний Вовк? Та це був поганий пес, тож і загинув він, як пес.

У Тритонових палатах запала тиша. Давос відчував холод у повітрі. Лорд Вайман дивився згори вниз на Рейгара, так наче перед ним тарган, який так і проситься його розчавити... але зненацька Мандерлі ваговито кивнув, аж подвійне підборіддя затрусилося.

— Так, пес. Він нам приніс тільки горе і смерть. Справжній поганий пес. Продовжуйте.

— Горе і смерть, атож,— провадив Рейгар,— а цей цибулевий лицар зі своїми розмовами про відплату принесе їх ще більше. Розплющте очі, як зробив мій лорд-дідусь. Наш король — наш єдиний король — Томен. Війні п’ятьох королів кінець. Ми маємо допомогти йому загоїти рани, які лишила ця сумна війна. Як законний син Роберта, нащадок оленя й лева, він має повне право на Залізний трон.

— Слова мудрі та правдиві,— сказав лорд Вайман Мандерлі.

— А от і ні,— тупнула ногою Вілла Мандерлі.

— Тихо, чортова дитино,— насварила її леді Ліона.— Дівчатка мають тішити око, а не дратувати вуха.

Схопивши дівчинку за косу, аж Вілла писнула, леді Ліона потягнула її геть із зали.

«Ось і вивели мого єдиного друга в цій залі»,— подумав Давос.

— Вілла завжди була свавільна,— вибачливо мовила її сестра.— Боюся, що і дружина з неї вийде свавільна.

— Шлюб її пом’якшить,— стенув плечима Рейгар,— навіть не сумніваюся. Міцна рука і тихе слово.

— А якщо ні, то є ще німотні сестри,— посовався на престолі лорд Вайман.— Що ж до вас, цибулевий лицарю, я вже на сьогодні достатньо наслухався зрадливих слів. Ви хочете, щоб я ризикував власним містом заради облудного короля й облудного бога. Ви хочете, щоб я пожертвував єдиним зацілілим сином, аби Станіс Баратеон зміг усадовити свій зморшкуватий зад на трон, на який він не має права. Я цього не робитиму. Ні заради вас, ні заради вашого лорда, ні заради будь-кого,— лорд Білої Гавані зіп’явся на ноги. Від зусиль у нього аж шия почервоніла.— Ви й досі контрабандист, сер, який приплив по моє золоте і мою кров. Вам треба голова мого сина. Гадаю, я натомість отримаю вашу. Варта! Схопіть його!

Не встиг Давос і поворухнутися, як його оточили срібні тризуби.

— Мілорде,— мовив він,— я — посол.

— Справді? Ви пробралися в наше місто, як пачкар. Ви не лорд, не лицар, не посол, а злодій і шпигун, який розносить брехні та зраду. Мені слід вирвати вам язика розжареними кліщами й відіслати вас у Срахфорт, щоб з вас там шкіру злупили. Але Мати милостива, і я також. Кузене,— звернувся він до сера Марлона,— заберіть цю істоту у Вовче Лігво й відрубайте голову і руки. Принесете їх мені ще до вечері. Я і шматочка не зможу проковтнути, поки не побачу голову цього контрабандиста на палі, з цибулиною між отих брехливих зубів.