Танок драконів

Данерис

У залі дзвеніло від юнкайського сміху, юнкайських співів, юнкайських молитов. Танцюристи танцювали; музики награвали чудернацькі мелодії за допомогою дзвіночків, пищиків і міхурів; співці співали старовинні любовні пісні незрозумілою мовою Старого Гіса. Вино лилося рікою, і не ріденьке бліде пійло Невільничої бухти, а насичені солодкі вина з Арбору і сновійне вино з Карта, присмачене дивними прянощами. Юнкайці прийшли на запрошення короля Гіздара, щоб підписати мир і засвідчити відродження уславлених мірінських бійцівських кубел. Для цієї гостини шляхетний чоловік Данерис Таргарієн відчинив Велику піраміду.

«Ненавиджу,— думала Дані.— Як могло статися, що я п’ю і сміюся з людьми, з яких радо б злупила шкіру?»

Подавали дюжину різновидів м’яса й риби: верблюжатину, крокодила, співочого кальмара, глазурованих качок і гусінь, а для тих, хто не любить екзотики, були козятина, свинина і конина. І собачатина. Жоден пекарський бенкет не обходився без собачатини. Гіздарові кухарі приготували чотири різні страви з собачатини. «Гіскарці їдять усе, що плаває, літає або повзає, окрім людей і драконів,— попередив Дааріо,— і я можу закластися, що з’їли б і дракона, якби випав бодай найменший шанс». Але одним м’ясом не обійдешся, тому до нього подавали фрукти, злаки й овочі. В повітрі літали аромати шафрану, кориці, гвоздики, перцю й інших дорогих прянощів.

Дані майже нічого й не торкалася. «Це ж мир,— казала вона собі.— Саме цього я хотіла, саме на це працювала, саме тому вийшла за Гіздара. То чому в мене таке відчуття, наче це — поразка?»

— Вже недовго, кохана,— запевнив її Гіздар.— Скоро юнкайці заберуться, а з ними і їхні союзники, і найманці. Ми отримаємо все, що хотіли. Мир, харч, торгівлю. Наш порт знову розблокований, кораблям дозволено заходити й виходити.

— Дозволено, так,— озвалася Дані,— але їхні бойові кораблі залишаються тут. Вони можуть стиснути пальці у нас на горлі, коли схочуть. Вони влаштували невільничий базар буквально у мене під мурами!

— За мурами, люба королево. Це була одна з умов мирної угоди: юнкайцям дозволено безперешкодно торгувати рабами, як раніше.

— У своєму місті. А не в мене на очах,— сказала Дані. Мудре панство поставило загороди для рабів і влаштувало торжище на південь від Сісагазадана, де широка брунатна ріка впадає в Невільничу бухту.— Вони сміються мені в обличчя, влаштовують цілу виставу з того, що я безсила їх зупинити.

— Хизуються і хваляться,— підтвердив її шляхетний чоловік.— Це вистава, як ти й кажеш. Але нехай потішаться своїм балаганом. Коли вони заберуться, ми на тому торжищі влаштуємо фруктовий базар.

— Коли вони заберуться,— повторила Дані.— А коли вони заберуться? За Скагазадаяом бачили вершників. Це дотрацькі розвідники, каже Рахаро, а за ними йде халасар. У них будуть бранці. Чоловіки, жінки, діти — дарунки для работоргівців,— сказала вона. Дотраки не продають і не купують, але і самі роблять, і отримують дарунки.— Саме тому юнкайці й улаштували тут базар. Вони звідси підуть з тисячами нових рабів.

— Але зрештою підуть,— знизав плечима Гіздар.— Ось що важливо, кохана. Юнкай торгуватиме рабами, а Мірін — ні, ось яка була домовленість. Потерпи ще трішки, і все закінчиться.

Отож Данерис тихо сиділа на бенкеті, огорнена червоногарячим токаром і чорними думками, розмовляла, лише коли до неї заговорять, міркуючи про людей, яких продають і купують під мурами її міста просто зараз, коли зона сама сидить на бенкеті. Нехай її шляхетний чоловік виголошує промови і сміється з недолугих юнкайських жартів. Це право короля і його обов’язок.

Переважно розмови точилися про суперників, які завтра зустрінуться у двобоях. Барсена Чорнокоса битиметься з вепром: його ікла проти її кинджала. Збиралися битися і Храз, і Плямистий Кіт А у фінальних поєдинках Гогор Гігант зчепиться з Белакво Костоламом. До заходу сонця один з них помре. «Нема такої королеви, щоб не забруднила рук»,— сказала собі Дані. Їй пригадалися Дорея, Кваро, Іроя... маленька дівчинка на ім’я Газея, якої вона не знала особисто. «Краще нехай кількоро загинуть у бійцівському кублі, ніж тисячі під брамою. Це ціна миру, і я охоче її сплачую. Якщо озирнуся — пропаду».

Юнкайський головнокомандувач Юрхаз зо Юнзак вигляд мав такий древній, наче застав ще Ейгона Завойовника: зігнутий, зморщений, беззубий, а до столу його несло двоє дужих рабів. Інші юнкайські пани також не вражали. Один був опецькуватий, хоча солдати, які прийшли з ним, були химерно високі та худі. Другий виявився молодим, струнким і жвавим, але таким п’янючим, що Дані не могла ані слова розібрати з його балаканини. «Як мене могли спрямувати на цю стежку отакі створіння?»

Перекупні мечі — то інша справа. Всі чотири загони, які служили Юнкаю, прислали своїх командирів. Звіяних вітром представляв пентоський шляхтич на прізвисько Пошарпаний Правитель, а довгосписів — Джило Реган, який більше нагадував шевця, ніж солдата, і розмовляв пошепки. Кривавобородий з котячого загону галасував за десятьох. Здоровань з лапатою бородою і нестримною жагою до вина й жінок, він громовито горлопанив, відригував, пердів і щипав кожну служницю, яка підходила занадто близько, Час до часу він тягнув яку-небудь з них на коліна, лапав за груди і пестив між ніг.

Середні сини також були представлені. «Якби тут був Дааріо, бенкет би закінчився кров’ю». Жодні обіцянки миру не переконали б її капітана дозволити Брунатному Бену Пламу увійти в Мірін — і вийти живим. Дані присягнулася, що сімом послам і командувачам нічого не загрожує, але юнкайцям цього було недосить. Вони хотіли про всяк випадок отримати заручників. Щоб урівноважити трьох юнкайських шляхтян і чотирьох капітанів перекупних мечів, Мірін відіслав у облоговий табір сімох своїх людей: Гіздарову сестру, двох його кузенів, Даниного кровного вершника Джого, адмірала Гролео, капітана незаплямованих Геро і Дааріо Нагариса.

«Дівчаток залишаю тобі,— сказав капітан, вручаючи Дані свій пояс і двох позолочених розпусниць.— Збережи їх, кохана. Ми ж не хочемо, щоб вони влаштували криваві пустощі серед юнкайців».

Гирявого теж не було. Після коронації Гіздар у першу чергу змістив його з командування бронзовими бестіями, замінивши власним родичем, огрядним і одутлим Маргазом зо Лораком. «І це на краще. Зелена грація каже, між Лораком і Кандаком — кровна ворожнеча, і Гирявий ніколи не приховував свого презирства до мого лорда-чоловіка. А Дааріо...»

Після весілля Дааріо зовсім розперезався. Мир його не влаштовував, Данине весілля тим паче, а ще його розлютило те, як його обдурили дорняни. Коли княжич Квентин повідомив, що інші вестеросці переметнулися до штормокруків за наказом Пошарпаного Правителя, лише втручання Сірого Черв’яка з незаплямованими завадило Дааріо їх усіх повбивати. Облудні «дезертири» опинилися в ув’язненні в глибинах піраміди... але гнів Дааріо не вщух.

«У заручниках йому безпечніше. Мій капітан не створений для миру». Дані не могла ризикувати: Дааріо здатен зарізати Брунатного Бена Плама, перед цілим двором почати глузувати з Гіздара і провокувати юнкайців, або іншим чином розладнувати мир, заради якого Дані стільки пожертвувала. Дааріо — уособлення війни і веремії. Більше не можна пускати його ні в своє ліжко, ні в своє серце, ні в себе. Якщо він її не зрадить, то підкорить. А Дані не знала, чого боїться більше.

Коли закінчилося обжирання й недоїдені страви прибрали (щоб, за наполяганням королеви, роздати бідним, які зібралися під пірамідою), високі скляні келихи наповнили пряним лікером з Карта, темним як бурштин. І почалися розваги.

Гурт юнкайських скопців, який належав Юрхазу зо Юнзаку, заспівав пісень древньою мовою Старої Імперії — голоси були високі, солодкі й неймовірно чисті.

— Чула ти коли-небудь такий спів, кохана? — запитав Гіздар.— У них божественні голоси, правда?

— Так,— відповіла Дані,— от тільки я не впевнена, чи не воліли б вони радше зберегти земні свої принади.

Виступали тільки раби. Це теж було частиною мирної угоди: рабовласники повинні мати право приводити своїх невільників у Мірін не боячись, що їх там звільнять. У відповідь юнкайці пообіцяли поважати права і свободи колишніх рабів, яких звільнила Дані. Це чесна угода, сказав Гіздар, але від неї у королеви залишився гидкий присмак. Дані випила ще кубок вина, щоб змити цей присмак з рота.

— Якщо схочеш, юнкайці залюбки віддадуть нам оцих співців, навіть не сумніваюся,— сказав її шляхетний чоловік.— Дарунок, щоб скріпити мир, прикраса для нашого двору.

«Віддадуть нам цих скопців,— подумала Дані,— а повернувшись додому, оскоплять собі ще. На світі повно хлопчиків».

Акробати, які виступали наступними, теж не зворушили Дані, навіть коли збудували дев’ятиповерхову піраміду з тіл, поставивши на верхівку голу дівчину. «Цікаво, подумала Дані,— це має уособлювати мою піраміду? А дівчина на верхівці — то я?»

Потім її лорд-чоловік повів своїх гостей на нижню терасу, щоб мешканці Жовтого міста змогли помилуватися на нічний Мірін. З винними кубками в руках, юнкайці невеличкими гуртами гуляли у садку, під лимонними деревами і серед квітів, які розквітають поночі, а Дані опинилася віч-на-віч з Брунатним Беном Пламом.

— Ваша вельможносте,— низько вклонився він.— Ви чарівна. Власне, як завжди. Серед юнкайців таких вродливих не буває. Хотів принести вам весільний дарунок, але ставки виявилися зависокими для старого Брунатного Бена.

— Не хочу я подарунків од вас.

— Цей би, може, й захотіли. Голову давнього ворога.

— Вашу? — солодко промовила Дані.— Ви мене зрадили.

— Дозвольте заперечити, що це ви занадто вже різко висловилися,— Брунатний Бен пошкріб свої сиві — майже білі — бакенбарди.— Ми перебігли на бік переможця, оце й усе. Так само, як і раніше. І це не я вирішував. Так вирішили хлопці.

— То це мене зрадили вони, ось що ви хочете сказати? І чому ж? Чи я чимось образила середніх синів? Чи я вам недоплатила?

— Аж ніяк,— сказав Брунатний Бен,— але справа не завжди у платні, ваша високоможносте. Це я збагнув ще давним-давно, у своєму першому бою. На ранок після битви я шукав серед полеглих, чим поживитися, розумієте. І натрапив на тіло, якому сокирник відрубав руку по саме плече. Він весь був у засохлій крові, його обсіли мухи,— може, саме тому до мене його ніхто не чіпав,— але я побачив, що він одягнений у дуже пристойну шкірянку в заклепках. Я вирішив, що вона буде саме на мене, отож розігнав мух і зрізав її з нього. Але клята шкірянка була якась надто вже важка. Під підкладкою, виявилося, був зашитий цілий статок. Золотом, ваша вельможносте, милим жовтим золотом. Там було достатньо, щоб до кінця життя розкошувати. Але що воно йому дало? Він, з усіма цими грошима, лежав у крові й багнюці з відтятою до біса рукою. Гарний урок, правда? Срібло — це добре, а золото — ще краще, та мертвий ти вартий не більше за лайно, яке з тебе вивалюється перед смертю. Я вам якось сказав: перекупні мечі бувають старі, бувають хоробрі, але ви не знайдете старих хоробрих перекупних мечів. Мої хлопці просто не хотіли помирати, ось і все, і коли я їм сказав, що ви не випустите драконів проти юнкайців, ну...

«Ви зміркували, що мене вже переможено,— подумала Дані,— і, здається, не помилилися». На цьому вона могла закінчити розмову, але їй стало цікаво.

— Ви сказали — достатньо золота, щоб до кінця життя розкошувати. І що ж ви зробили з усім цим багатством?

Брунатний Бен розсміявся.

— Я був дурним хлопчиськом, отож розповів хлопцеві, якого вважав своїм другом, а він розповів сержантові, і мої побратими звільнили мене від цього тягаря. Сержант сказав, що я занадто молодий, що я просто розтринькаю гроші на повій і всяке таке. Але дозволив мені лишити собі шкірянку,— сплюнув він.— Не довіряйте перекупним мечам, міледі.

— Це я вже затямила. Одного дня я обов’язково віддячу вам за урок.

— Не варто,— примружив очі Брунатний Бен.— Знаю я, про яку віддяку йдеться.

Знову вклонившись, він відійшов.

Дані обернулася поглянути на місто. За мурами, ближче до моря, стрункими рядами стояли юнкайські намети, захищені ровами, які викопали їхні раби. Два залізні легіони Старого Гіса, навчені й озброєні так само, як незаплямовані, стояли табором на півночі, на тому боці річки. Ще два гіскарські легіони розташувалися на сході, відрізаючи дорогу на перевал Хизай. Конов’язі й польові кухні вільнонайманців містилися на півдні. Удень тонкі цівки диму здіймалися в небо, як сірі обшарпані стрічки. Уночі вдалині було видно вогнища. А біля самої бухти розташувався отой огидний невільничий базар, який відкрили в Дані під самими дверима. Глянувши на нього, вона ще більше розлютилася.

— Пане Баристане! — неголосно покликала вона.

— Ваша світлосте,— миттю з’явився перед нею білий лицар.

— Багато ви почули?

— Достатньо. Він мав рацію. Ніколи не довіряйте перекупним мечам.

«І королевам»,— подумала Дані.

— Серед середніх синів знайдеться людина, яку можна переконати... усунути... Брунатного Бена?

— Як Дааріо Нагарис колись усунув інших капітанів штормокруків? — літньому лицареві явно було незатишно.— Можливо. Звідки мені знати, ваша світлосте!

«Ну звісно,— подумала Дані,— ви надто чесний і благородний».

— Якщо ні, то в юнкайців у наймах ще три вільні загони.

— Це шахраї і горлорізи, покидьки сотень різних боїв,— застеріг сер Баристан,— і капітани у них такі самі зрадливі, як і Плам.

— Я ще молоденька дівчина і не розуміюся на таких речах, але нам саме таких і потрібно — зрадливих. Колись, якщо пам’ятаєте, я умовила середніх синів і штормокруків перекинутися до нас.

— Якщо ваша світлість хоче приватно перемовитися з Джило Реганом або Пошарпаним Правителем, можу привести їх до вас у покої.

— Не зараз. Тут забагато очей і вух, І навіть якщо вам вдасться тихенько забрати їх від юнкайців, їхня відсутність не лишиться непоміченою. Слід подумати, як нам таємно з ними зв’язатися... не сьогодні, але незабаром.

— Як накажете, Хоча, боюся, на таке завдання я не дуже пасую. На Королівському Причалі такі справи вирішували лорд Мізинчик або Павук. А ми, старі лицарі, люди прості, годні тільки воювати,— він поплескав по руків’ю меча.

— Наші бранці,— зронила Дані,— вестеросці, які переметнулися від звіяних вітром разом з трьома дорнянами... Вони і досі в камерах, правильно? Використайте їх.

— Звільнити їх, ви хочете сказати? Хіба це розумно? Їх прислали, щоб вони втерлися до вас у довіру й за першої-ліпшої нагоди зрадили вашу світлість.

— Але їм не вдалося, Я їм не довірилася. І ніколи не довірюся...— (Якщо по правді, Дані вже почала забувати, як воно — довіряти).— Але ми все одно можемо їх використати. Серед них була жінка. Мерис. Відішліть її назад на знак... на знак моєї пошани. Якщо капітан — людина розумна, він усе збагне.

— Та жінка серед них найгірша.

— Тим краще,— мовила Дані та хвильку поміркувала.— Треба промацати і довгосписів, і котячий загін.

— Кривавобородого? — ще дужче нахмурився сер Баристан.— Перепрошую, ваша світлосте, але з ним ліпше не мати справи. Ваша світлість занадто молода, щоб пам’ятати дев’ятипенсових королів, але цей Кривавобородий виліплений з того самого тіста. У нього немає честі, лише честолюбство — жага золота, слави, крові.

— Ви краще знаєте таких людей, ніж я, сер,— мовила Дані. Якщо Кривавобородий і справді найнечесніший і найзахланніший з перекупних мечів, можливо, він найлегше піддасться, але в таких питаннях Дані не хотіла йти супроти порад сера Баристана.— Робіть, як вважаєте за краще. Але не зволікайте. Якщо Гіздарів мир дасть тріщину, я маю бути готова. Не довіряю я работоргівцям...— («Не довіряю я своєму лорду-чоловікові»).— За перших ознак слабкості вони накинуться на нас.

— Юнкайці також слабшають. Подейкують, різачка уже пройшлася серед толосян і перекинулася на другий берег річки, на третій гіскарський легіон.

«Кобила біла,— зітхнула Дані.— Квейт попереджала мене про її появу. Казала і про дорнського княжича — сина сонця. Вона багато чого сказала, та тільки все загадками».

— Я не можу покладатися на пошесть, яка понищить воріженьків. Відпустіть гарну Мерис. Негайно.

— Як накажете. Однак... Ваша світлосте, пробачте мені таку сміливість, але є інакший шлях...

— Дорнський? — зітхнула Дані. Троє дорнян були запрошені на бенкет, як і належиться княжичеві Дорнському за титулом, але Резнак завбачливо всадовив їх якнайдалі від Даниного лорда-чоловіка. Не схоже, що Гіздар ревнивий, але жодному чоловікові не сподобається присутність суперника поряд з молодою дружиною.— Хлопчина приємний і говорити вміє, але...

— Дім Мартелів — стародавній і шляхетний, він понад століття лишався відданим другом дому Таргарієнів. Я мав честь служити з двоюрідним дідусем княжича Квентина у королівській варті вашого батька. Княжич Левин був найдоблеснішим побратимом, якого тільки можна уявити. І Квентин Мартел тої самої крові, повірте.

— Я б повірила, якби він приїхав з п’ятдесятьма тисячами мечників, про яких говорить. Натомість він з’являється з двома лицарями і пергаментом. А цей пергамент захистить моїх людей від юнкайців? Якби він прибув з флотом...

— Сонцеспис ніколи не мав великої морської потуги, ваша світлосте.

— Ні,— кивнула Дані: вона достатньо знайома з історією Вестеросу, щоб це знати. Наймірія висадилася на піщаних дорнських узбережжях з десятьма тисячами кораблів, однак коли вона побралася зі своїм дорнським князем, спалила їх усі й більше навіть не дивилася на море.— Дорн занадто далеко. Щоб потішити княжича, мені доведеться покинути своїх людей. Слід просто відіслати його додому.

— Дорняни відомі своєю впертістю, ваша світлосте. Пращури княжича Квентина воювали з вашими пращурами майже двісті років. Він без вас не поїде.

«Тоді просто загине тут,— подумала Данерис,— хіба що я його недооцінюю».

— Він ще тут?

— П’є зі своїми лицарями.

— Приведіть його до мене. Час йому познайомитися з моїми дітьми.

На довгому похмурому обличчі Баристана Селмі майнув сумнів.

— Як накажете.

Король сміявся разом з Юрхазом зо Юнзаком та іншими юнкайцями. Дані не думала, що він за нею скучив, але про всяк випадок, якщо він раптом питатиме про неї, веліла служницям переказати йому, що пішла до вітру.

Сер Баристан уже чекав біля сходів з княжичем Дорнським. Мартелове квадратне обличчя розчервонілося. «Забагато вина хильнув»,— вирішила Дані, хоча хлопець щосили старався цього не показувати. Якщо не рахувати низки мідних сонць, які прикрашали його пояс, дорнянин був одягнений просто. «Його кликали Жабкою»,— пригадала Дані. Вона розуміла чому. Вродливим його не назвеш.

— Княжичу,— всміхнулася вона,— спускатися далеченько. Ви точно не передумали?

— Ні, з ласки вашої світлості.

— Тоді ходімо.

Попереду них рухалося двоє незаплямованих зі смолоскипами, а позаду йшло двоє бронзових бестій — один у масці риби, а другий у масці яструба. Навіть у її власній піраміді, у цей щасливий мирний і святковий вечір, сер Баристан наполіг, щоб Дані всюди ходила тільки з охороною. Маленький гурт спускався в мовчанні, дорогою тричі зупиняючись перепочити.

— Три голови у дракона,— заговорила Дані, коли залишився один проліт сходів.— Мій шлюб не повинен знищити всі ваші надії. Я знаю, чому ви тут.

— Через вас,— з незграбною галантністю озвався Квентин.

— Ні,— сказала Дані.— Через вогонь і кров.

У одному зі стійл затрубив слон. Від ревіння, яке у відповідь почулося знизу, Дані зненацька відчула хвилю жару. Квентин стривожено звів погляд.

— Дракони відчувають, коли вона десь поряд,— пояснив йому сер Баристан.

«Будь-яка дитина впізнає свою матір,— подумала Дані.— Коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя...»

— Вони мене кличуть. Ходімо.

Узявши княжича Квентина за руку, вона повела його в яму, де були ув’язнені її дракони.

— Залишайтеся тут,— сказала вона серові Баристану, поки незаплямовані відчиняли величезні залізні двері.— Мене захистить княжич Квентин.

Вона потягнула дорнського княжича за собою усередину, де вони зупинилися над ямою.

Дракони вигинали шиї, поглядаючи на них палючими очима. Вісеріон розірвав одного ланцюга, а інші розплавив. Він чіплявся до склепіння ями, неначе велетенський білий кажан, глибоко уп’явши кігті в обгорілу й потріскану цеглу. Рейгал, досі в ланцюгах, обгризав волячу тушу. Кістки на дні ями просіли глибше відтоді, як Дані була тут востаннє, стіни й підлога стали сіро-чорні — здавалося, від цегли залишився тільки попіл. Довго вона не витримє... а за нею — тільки земля й каміння. «Чи зможуть дракони викопати хід у землі, як вогненні полози давньої Валірії?» Дані сподівалася, що ні.

Дорнський княжич побілів, як молоко.

— Я... я чув, що їх троє.

— Дрогон полетів на полювання,— сказала Дані — решту йому знати необов’язково.— Білого звати Вісеріон, а зеленого — Рейгал. Я їх назвала на честь своїх братів.

Її голос відлунював від обвуглених мурів і здавався тоненьким дівчачим голоском, а не голосом королеви й завойовниці, а тим паче не голосом радісної нареченої.

Рейгал відповів їй ревінням, і яму, немов червоно-жовтий спис, пронизав вогонь. Вісеріон підхопив його крик, пустивши жовтогаряче з золотом полум’я. Коли він ляснув крилами, в повітря злетіла хмара сірого попелу. На ногах дракона забряжчали-забриніли розірвані ланцюги. Квентин Мартел аж відскочив на фут.

Жінка жорстокіша могла б і посміятися з нього, але Дані, стиснувши його за руку, промовила:

— Мене вони також лякають. Цього нема чого соромитися. У темряві мої діти дичавіють і сердяться.

— А ви... ви збираєтеся на них літати?

— На одному з них. Усе, що я знаю про драконів, я дізналася переважно в дитинстві від брата й вичитала у книжках, але кажуть, що навіть Ейгонові Завойовнику не підкорялися Вагар і Мераксис, а його сестри не літали на Балеріоні Чорному Жасі. Дракони живуть довше за людей, і після Ейгонової смерті у Балеріона були й інші вершники... але одна людина ніколи ще не літала на двох драконах.

Вісеріон знову засичав. Між зубами в нього показався дим, а в глибині горлянки завирувало полум’я.

— А вони... лячні.

— Вони дракони, Квентине,— сказала Дані та, звівшись навшпиньки, легенько розцілувала його в обидві щоки.— Так само, як і я.

Юний княжич ковтнув.

— Я... я теж маю в жилах кров драконів, ваша світлосте. Мій рід іде від першої Данерис, Таргарієнської королівни, яка була сестрою короля Дейрона і дружиною князя Дорнського. Він для неї збудував Водосад.

— Водосад? — Дані, якщо по правді, дуже мало знала історію Дорну.

— Улюблене місце мого батька. Він би з радістю одного дня показав його вам. Там усе з рожевого мармуру, багато водойм і фонтанів, і виходить Водосад на море.

— Звучить гарно,— мовила Дані й повела його геть від ями. «Йому тут не місце. Не слід було йому взагалі сюди з’являтися».— Вам краще повернутися додому. Боюся, в мене при дворі вам небезпечно. У вас більше ворогів, ніж ви уявляєте. Ви виставили Дааріо дурнем, а він не з тих, хто пробачає такі образи.

— Зі мною мої лицарі. Мої присяжні щити.

— Два лицарі. А в Дааріо п’ятсот штормокруків. І краще вам стерегтися мого лорда-чоловіка також. Знаю, він видається людиною поміркованою і приємною, але нехай вас це не вводить в оману. Гіздар, чия корона — похідна від моєї, має в підпорядкуванні одних з найзапекліших бійців на світі. Якщо хтось із них вирішить завоювати його прихильність, знищивши його суперника...

— Я — княжич Дорнський, ваша світлосте. Я не тікатиму від рабів і перекупних мечів.

«Тоді ти точно йолоп, княжичу Жабко». Дані кинула на своїх диких діток останній довгий погляд. Ведучи хлопця назад до дверей, вона чула крики драконів і бачила, як танцює на цеглі світло — віддзеркалення драконового полум’я. «Якщо озирнуся — пропаду».

— Сер Баристан викликав портшези, щоб віднести нас нагору, але підйом усе одно втомлює,— сказала Дані, коли позаду них з лунким брязкотом зачинилися величезні залізні двері.— Розкажіть мені про ту, Другу, Данерис. Мої знання з історії батькового королівства не дуже глибокі. Коли я росла, то не мала мейстра.

«А мала тільки брата».

— Залюбки, ваша світлосте,— сказав Квентин.

Було вже по півночі, коли останні гості розійшлися й Дані повернулася до себе в покої, де приєдналася до свого володаря і короля. П’яненький Гіздар був щасливий.

— Я тримаю слово,— мовив він до Дані, поки Іррі та Джикі перевдягали їх перед сном.— Ти хотіла миру — і будь ласка.

«А ти хотів крові — і дуже скоро мені доведеться тобі її дати»,— подумала Дані, але сказала тільки одне:

— Я дуже вдячна.

Святковий день збудив у її чоловікові пристрасть. Не встигли служниці піти спати, як Гіздар зірвав з Дані нічну сорочку й перекинув дружина на ліжко. Обійнявши його руками, Дані дозволила йому робити, що хоче. Він надто п’яний, тож довго це не триватиме.

Так і сталося. Кінчивши, він тицьнувся їй у вухо і прошепотів:

— Дайте боги, щоб ми сьогодні зачали сина.

У Дані в голові задзвеніли слова Міррі Маз-Дуур: «Коли сонце зійде на заході й закотиться на сході. Коли море висохне, а гори розвіються по вітру, як листя. Коли в лоні вашому знову розквітне життя й ви народите живу дитину. Тоді він стане таким, як був, не раніше». Значення цих слів очевидне: хал Дорого має приблизно стільки саме шансів повстати з мертвих, як Дані — народити дитину. Але існують таємниці, якими вона не може поділитися навіть з чоловіком, тож нехай Гіздар зо Лорак плекає свої надії.

Незабаром її шляхетний чоловік міцно заснув. Данерис без сну крутилася-вертілася біля нього. Кортіло розтрусити його, розбудити його, щоб він узяв її в обійми, поцілував її, кохався з нею, та навіть якщо він зробить це, усе одно опісля знову засне, залишивши її саму в темряві. Цікаво, що зараз робить Дааріо? Йому теж не спиться? Чи думає він про неї? Чи він кохав її по-справжньому? Чи зненавидів за те, що вона побралася з Гіздаром? «Не слід було мені взагалі з ним спати». Він же простий перекупний меч, він не годиться у консорти для королеви, однак...

«Я від самого початку це усвідомлювала, і все одно не втрималася».

— Королево,— покликав тихий голос у темряві.

— Хто там? — здригнулася Дані.

— Місанді,— сказала тлумачка-наатянка, підходячи до ліжка.— Віддана вам почула, що ви плачете.

— Плачу? Я не плакала. Чого мені плакати? Я отримала мир, отримала короля, отримала все, чого може бажати королева. Тобі наснився поганий сон, ось і все.

— Як скажете,— уклонилася дівчинка й рушила геть.

— Не йди,— сказала Дані.— Не хочу залишатися сама.

— З вами його світлість,— зауважила Місанді.

— Його світлість спить і бачить сни, а я заснути не можу. Завтра мені доведеться купатися у крові. Ось яка ціна миру,— слабко всміхнулася Дані й поплескала по ліжку.— Ходи до мене. Сідай. Побалакай зі мною.

— Якщо ви хочете,— присіла біля неї Місанді.— Про що поговоримо?

— Про рідну домівку,— мовила Дані.— Про Наат. Про метеликів і про братів. Розкажи мені щось таке, від чого ти почуваєшся щасливою, від чого тобі хочеться сміятися, розкажи найприємніші свої спогади. Нагадай мені, що на світі ще є радість.

Місанді старалася щосили. Вона все говорила і говорила, поки Дані нарешті не заснула, поринувши у химерні, розмиті сни про дим і полум’я.

Ранок прийшов занадто швидко.