Залізний залицяльник

На світанку з’явилася одинока «Скорбота», чорніючи вітрилами на тлі блідо-рожевого ранкового неба.

«П’ятдесят чотири,— кисло подумав Віктаріон, коли його збудили,— і ця пливе одна». Подумки він проклинав бога штормів за злобу, і лють лежала в нього у нутрі, як чорний камінь. «Де мої кораблі?»

Зі Щитів він відпливав з дев’яносто трьома кораблями з сотні, які колись складали залізний флот — флот, що належав не якомусь одному лорду, а Скелястому престолу, тож капітани й команди були з усіх островів. Так, кораблі були менші за великі бойові дромони з царини, але втричі більші за звичайні лодії, з низькою посадкою і лютими таранами, здатними потягатися в бою з королівським флотом.

Після довгої мандрівки вздовж похмурих і пустельних узбереж Дорну з їхніми мілководдями й водовертями, на Східцях поповнили запаси зерна, м’яса і питної води. Там «Залізна перемога» захопила багате купецьке судно — великий ког «Шляхтянка», який плив у Старгород через Мартингород, Сутінь-діл і Королівський Причал, везучи на борту солону тріску, китовий лій і оселедці. Ці харчі дуже непогано поповнили запаси залізних. Після захоплення ще п’ятьох кораблів у Редвинській протоці й неподалік Дорнського узбережжя — трьох когів, галеаса й галери — загалом кораблів стало дев’яносто дев’ять.

Зі Східців відпливло дев’яносто дев’ять кораблів, розділених на три гордовиті флотилії, які мали знову з’єднатися біля південного берега острова Кедрів. На інший кінець світу дісталося сорок п’ять. З Віктаріонових кораблів сюди добилося двадцять два — по три і по чотири, іноді поодинці; з кораблів Ральфа Кульги — чотирнадцять; лише дев’ять з тих, що відпливли з Рудим Ральфом Стоунгавзом. Сам Рудий Ральф пропав. До цього числа флот додав дев’ять захоплених на морі кораблів, отож загальне число п’ятдесят чотири... але трофеї — то коги, рибальські й купецькі судна, работоргівці, а не бойові кораблі. В бою вони не замінять втрачені судна Залізного флоту.

Передостанньою припливла «Дівозгуба» — три дні тому. За день до того з півдня з’явилося разом три кораблі — трофейна «Шляхтянка», затиснута між «Крукогодівником» і «Залізним цілунком». Але за два дні до них не було взагалі нічого, а перед тим — лише «Безголова Джейн» і «Страх»; до них також було два дні безлюдного моря й безхмарного неба після того, як із залишками своєї ескадри з’явився Ральф Кульга. «Лорд Квелон», «Біла вдова», «Плач», «Жура», «Левіафан», «Залізна леді», «Жниварський вітер» і «Келеп» привели ще шість кораблів, два з них — побиті штормом, на буксирі.

«Шторми,— пробурмотів Ральф Кульга, приповзши до Віктаріона.— Три грізні шторми, а поміж ними — лихі вітри. Червоні вітри Валірії, що відгонили попелом і сіркою, і чорні вітри, що гнали нас до того згубного узбережжя. Ця подорож була від самого початку проклята. Вороняче Око вас боїться, мілорде, бо навіщо ще відсилати вас у таку далеч? Він не хоче, щоб ми повернулися».

Віктаріон і сам так думав, коли потрапив у перший шторм на виході зі Старого Волантиса. «Боги ненавидять кревногубців,— думав він,— бо якби не вони, Юрон Вороняче Око вже дюжину разів загинув би від моєї руки». Море вирувало, палуба ходила ходором під ногами, а у Віктаріона на очах «Дагонів бенкет» і «Червона течія» зіткнулися з такою силою, що обидва кораблі розлетілися на друзки. «Братова робота»,— подумав Віктаріон. Це були два перші кораблі, які він втратив з власної третини флоту, але далеко не останні.

Отож, двічі ляснувши Кульгу по обличчю, він промовив: «Перший ляпас — за втрачені кораблі, а другий — за розмови про прокляття. Ще раз про це згадаєш — і я приб’ю твого язика до щогли. Вороняче Око наробив собі німаків, і я теж можу». Через біль у лівій руці він сказав ці слова різкіше, ніж хотілося б, але говорив цілком серйозно. «Кораблі ще припливатимуть. Шторми закінчилися. Я поверну свій флот».

Мавпа на щоглі глузливо закричала, немов відчула його відчай. «Брудна й галаслива тварюка». Він міг би наказати комусь прогнати її, але мавпам, здавалося, подобалася ця гра, бо вони були куди жвавіші за матросів. Крик дзвенів у Віктаріона у вухах, тільки посилюючи головний біль.

— П’ятдесят чотири,— буркнув Віктаріон. Важко було сподіватися, що таку довгу мандрівку Залізний флот витримає в цілості... але затонулий бог міг би виявити щедрість і залишити йому сімдесят-вісімдесят кораблів. «Був би з нами Мокрочубий чи інший жрець!» Віктаріон перед відплиттям приніс жертву, а на Східцях ще одну, коли ділив флот на три ескадри, але, мабуть, читав не ту молитву. «Або ж затонулий бог не має тут сили». Дедалі більше він починав побоюватися, що вони запливли задалеко, де навіть боги дивні... але цими сумнівами він ділився тільки зі своєю смаглявкою, яка не мала язика, щоб комусь їх переповідати.

Коли з’явилася «Скорбота», Віктаріон викликав Вульфа Одновухого.

— Хочу побалакати з Гризуном. І перекажи Ральфові Кульзі, Безкровному Томові й Чорному Вівчарю ось що: всіх мисливців відкликати, весь табір до світанку згорнути. Повантажити стільки фруктів, скільки зможете зібрати, загнати на борт усіх свиней. За потреби можна їх буде зарізати. Тут залишається «Акула» — якщо припливе ще хтось, вона повідомлятиме, куди ми вирушили.

«Акулу» все одно треба ремонтувати — після штормів від неї залишився сам каркас. Відтак флот зменшиться до п’ятдесяти трьох кораблів, але на то нема ради.

— Флот відпливає завтра з вечірнім припливом.

— Як накажете,— відгукнувся Вульф,— але ще один день може принести ще один корабель.

— Ага. А десять днів можуть принести десять кораблів, а можуть жодного. Ми й так змарнували забагато днів, видивляючись вітрила. Перемога буде навіть приємніша, якщо ми здобудемо її меншим флотом.

«До того ж я повинен дістатися королеви драконів раніше за волантисян».

У Волантисі він бачив, як галери вантажать провізію. Ціле місто, здавалося, п’яне. Матроси, солдати й ремісники танцювали на вулицях з панами й товстими купцями, а в усіх заїздах і винарнях піднімали кубки за нових тріархів. Розмови точилися тільки про золото, коштовності й рабів, які рікою хлинуть у Волантис, щойно помре королева драконів. Віктаріон Грейджой зміг витримати це тільки один день: сплативши за харч і воду золоту ціну (нехай це і ганебно), він знову вивів кораблі в море.

Шторми розпорошать і затримають волантисян, як це сталося з Віктаріоновими кораблями. Якщо доля буде ласкава, чимало з їхніх бойових суден потоне або зіб’ється з курсу. Але не всі. Нема таких добрих богів, і ті зелені галери, яким вдалося заціліти, уже, може, обігнули Валірію. «Вони попливуть на північ до Міріна і Юнкая — великі бойові дромони, повні солдатів-рабів. Якщо бог штормів пощадив їх, вони могли вже увійти в затоку Зажури. Триста кораблів, а може, і п’ятсот». Їхні союзники вже під Міріном: юнкайці й астапорці, представники Нового Гіса, Карта, Толоса й один бог штормів знає ще яких земель, навіть власні мірінські бойові судна, які повтікали з міста перед його падінням. І проти них усіх Віктаріон має п’ятдесят чотири кораблі. П’ятдесят три без «Акули».

Вороняче Око проплив півсвіту, грабуючи й мародерствуючи від Карта до Гінкодеревного Городка, заходячи в далекі нечестиві порти, куди плавають тільки божевільні. Юрон навіть насмілився заплисти в Курне море й не загинути. «І все це з одним-єдиним кораблем. Якщо він здатен надурити богів, то зможу і я».

— Так, капітане,— сказав Вульф Одновухий. Він і близько не рівня Ньютові Голяру, але Ньюта вкрав Вороняче Око. Зробивши його лордом Дубового Щита, брат відібрав у Віктаріона найкращого вояка.— Ми ще пливемо у Мірін?

— А куди ж? Королева драконів чекає на мене у Міріні.

«Найчарівніша жінка на світі, якщо можна вірити моєму братові.

Коси в неї сріблясто-золоті, а очі аметистові».

Чи можна сподіватися, що Юрон казав правду? Хтозна. Цілком вірогідно, дівчина виявиться хвойдою з поритим віспою обличчям і цицьками до колін, а «дракони» — фарбованими ящірками з боліт Соторіоса. «Але якщо вона саме така, як запевняє Юрон...» Про красу Данерис Таргарієн вони чули з вуст і піратів на Східцях, і товстих купців у Старому Волантисі. Може, це й правда. Та і Юрон зовсім не збирається дарувати її Віктаріонові — він хоче її для себе. «Він посилає мене, як слугу, привезти її. Ото він завиє, коли я заберу її собі». А хлопці хай буркочуть. Вони запливли задалеко і втратили забагато, щоб Віктаріон міг повернутися назад без трофея.

Залізний капітан стиснув кулак.

— Іди подбай, щоб усі мої накази були виконані. І розшукай мейстра, де там він ховається, й заклич до мене в каюту.

— Ага,— кивнув Вульф і покульгав геть.

Віктаріон Грейджой знов обернувся до носа корабля, щоб окинути поглядом свій флот. У морі юрмилися лодії, згорнувши вітрила й осушивши весла,— стояли на якорі або на березі в білому піску. Острів Кедрів. І де всі кедри? Схоже, їх затопило ще чотириста років тому. Віктаріон сходив на берег з дюжину разів на полювання, але не побачив жодного кедра.

Схожий на дівчину мейстер, якого Юрон нав’язав йому ще у Вестеросі, запевняв, що колись це місце називалося «островом Сотні Битв», проте люди, які воювали в тих битвах, перетворилися на прах багато століть тому. «Його б назвати островом Мавп». Були тут і свині: таких великих чорних вепрів залізнородні в житті не бачили, а в заростях чимало писклявих поросят, які не бояться людей. «Але вони потроху вчаться». Трюми Залізного флоту поступово заповнюються копченими окостами, солониною і шинкою.

А от мавпи... це була якась навала. Віктаріон заборонив морякам приносити на кораблі це бісівське поріддя, однак ними вже кишіла половина суден, навіть його власна «Залізна перемога». Він бачив їх і зараз: перелітали з рангоуту на рангоут, з корабля на корабель. «Був би у мене зараз арбалет...»

Не подобалися Віктаріонові ні це море, ні це безмежне безхмарне небо, ні палюче сонце, яка пекло у голови й розжарювало палубу так, що вона підсмажувала босі ноги. Не подобалися йому ці шторми, які налітали нізвідки. Море навколо Пайку штормить частенько, але там принаймні можна це відчути заздалегідь. А ці південні шторми підступні, як жінки. Навіть вода тут неправильного кольору: ближче до берега — мерехтлива бірюза, а трохи далі — настільки темно-синя, що видається чорною. Віктаріон скучив за рідними сіро-зеленими водами, за хвилями з білими гребінцями.

Не подобався йому й острів Кедрів. Полювання тут розкішне, однак ліси занадто вже зелені й непорушні, повні покручених дерев і дивних яскравих квітів, які ніхто з його матросів у житті не бачив, а серед розвалених палаців і побитих статуй затонулого Велоса, за півльє на північ від мису, де флот став на якорі, причаїлися жахіття. Коли останнього разу Віктаріон провів ніч на березі, йому снилися темні та тривожні сни, а прокинувся він з повним ротом крові. Мейстер сказав, що Віктаріон уві сні прикусив язика, але сам Віктаріон сприйняв це за знак затонулого бога: попередження, що як він надовго тут затримається, то вдавиться власною кров’ю.

Кажуть, того дня, коли у Валірію прийшла руїна, на берег упала хвиля триста футів заввишки, потопивши сотні тисяч чоловіків, жінок і дітей; не вціліло нікого, хто б розповів, що ж там сталося, окрім кількох рибалок, які були у морі, та жменьки велоських списників, які стояли на чатах у міцній кам’яній вежі на найвищій горі на острові й бачили, як пагорби й долини унизу перетворилися на бурхливе море. Прегарний Велос із його палацами з кедру й рожевого мармуру зник за мить. На північному краю острова така сама доля спіткала старовинні цегляні мури та східчасті піраміди Гозаю, порту работоргівців.

«Там потопло стільки людей — затонулий бог матиме там особливу силу»,— думав Віктаріон, обираючи цей острів як місце зустрічі трьох ескадр свого флоту. Але він не жрець. А що як він усе неправильно витлумачив? Можливо, затонулий бог у гніві зруйнував цей острів. Брат Ейрон міг би підказати, але він залишився на Залізних островах — підбурює людей проти Воронячого Ока і його правління. «Безбожнику не посісти Скелястий престол»,— казав він. Але капітани й королі на царезборах прокричали Юронове ім’я, надавши перевагу йому над Віктаріоном та іншими богобоязливими претендентами.

Уранці сонце відбивалося від брижів на воді так ясно, що неможливо було дивитися. У Віктаріона почало гупати в голові, але важко було сказати, в чому причина: в сонці, в його руці чи в сумнівах, які його опосіли. Він спустився у прохолодну і півтемну каюту. Смаглявка без слів зрозуміла, чого йому потрібно. Коли він сів у крісло, вона дістала з миски м’яку вологу ганчірку й поклала йому на чоло.

— Приємно,— мовив Віктаріон.— Приємно. А тепер руку.

Смаглявка не відповіла. Юрон, перш ніж віддати її Віктаріонові, вирвав їй язика. Віктаріон не сумнівався, що Вороняче Око також з нею спав. Брат завжди так робив. «Юронові дари отруйні,— нагадав собі капітан того дня, коли смаглявка зійшла на борт корабля.— Не потрібні мені його недоїдки». Тоді він вирішив, що переріже їй горлянку й викине її в море як офіру затонулому богу. Але так досі цього й не зробив.

Відтоді вони багато чого пережили разом. Віктаріон розмовляв зі смаглявкою. Вона ніколи й не намагалася відповідати.

— «Скорбота» остання,— повідомив він їй, поки вона знімала з нього рукавицю.— Решта або збилися з курсу, або запізнюються, або потонули.

Жінка запхала кінчик ножа під брудний лляний бинт на його лівій руці, і Віктаріон скривився.

— Дехто вважає, що не слід було мені розділяти флот. Вони дурні. Дев’яносто дев’ять кораблів... як переплисти з таким неповоротким громаддям на інший кінець світу? Якби я їх не розділив, найшвидші кораблі стали б заручниками найповільніших. І де набрати харчів на стільки ротів? Жоден порт не прийме одразу стільки бойових кораблів. Та й шторми все одно б нас розпорошили, як листя над Літнім морем.

Отож Віктаріон розділив великий флот на три ескадри й відіслав їх у Невільничу бухту різними маршрутами. Найшвидші кораблі він віддав Рудому Ральфу Стоунгавзу, який мав провести їх шляхом корсарів уздовж північного узбережжя Соторіосу. Від мертвих міст, які гниють на цьому розжареному, спекотному узбережжі, краще триматися подалі, це знає кожен моряк, а от у містечках на островах Василіска, збудованих із замішаної на крові глини й переповнених рабами, работоргівцями, шкуродерами, повіями, ловцями, строкатими коротунами, ба й гіршими істотами, завжди знайдеться харч для тих, хто не боїться заплатити залізну ціну.

Більші, важчі, повільніші кораблі пішли в Ліс — продавати бранців, узятих на Щитах: жінок і дітей з Міста Лорда Г’юета й інших островів, а також чоловіків, які вирішили, що здатися краще, ніж померти. Таких слабаків Віктаріон зневажав, але продаж людей лишив у нього гіркий присмак. Взяти чоловіка за невільника або жінку за соляну дружину — це правильно й нормально, але ж люди — не кози й не птиця, щоб їх купувати і продавати за золото. Віктаріон радо перевалив продаж на Ральфа Кульгу, який на виторгувані гроші мав завантажити свої великі кораблі провізією для подальшої подорожі на схід.

Власні Віктаріонові кораблі повільно попливли вздовж Спірних земель, запаслися у Волантисі харчами, вином і прісною водою, перш ніж повернути на південь, огинаючи Валірію. Ця дорога на схід найбільш поширена й найбільш запруджена, тож у морі можна було захопити чимало трофеїв, а на острівцях, які траплялися дорогою, перечекати шторм, поремонтувати кораблі й, за потреби, поповнити запаси.

— П’ятдесят чотири кораблі — це дуже мало,— мовив Віктаріон до смаглявки,— але чекати більше я не можу. Єдиний спосіб...— він крекнув, бо вона відірвала бинт, зірвавши з ним і підсохлу кірку; на рані, залишеній мечем, шкіра посиніла й почорніла,— єдиний спосіб досягти успіху — заскочити рабовласників зненацька, як колись мені вдалося зненацька напасти на Ланіспорт. Налетіти з моря, розчавити їх, забрати дівчину й помчати додому, поки не підоспіли валантисяни...— Віктаріон не боягуз, але й не дурень: з п’ятдесятьма чотирма кораблями він не зможе здолати триста.— Вона стане моєю дружиною, а ти — її покоївкою.

Без’язика покоївка не розповість чужих секретів.

Він би й далі говорив, але тут прийшов мейстер — постукав у двері каюти тихенько, як мишка.

— Заходь,— крикнув Віктаріон,— і замкни двері. Ти сам знаєш, навіщо ти тут.

— Лорде-капітане,— привітався мейстер, який і схожий був на мишку в своїй сірій мантії і з каштановими вусиками. «Невже він гадає, ті вусики надають йому мужнішого вигляду?» Звали мейстра Кервін. Був він зовсім юний — років двадцяти двох, либонь.— Можна оглянути вашу руку? — запитав він.

«Дурне питання»,— подумав Віктаріон. З мейстрів буває користь, але Кервіна Віктаріон зневажав. Зі своїми гладенькими рожевими щічками, м’якими ручками й каштановими кучерями, він на дівчину був схожий більше, ніж самі дівчата. Коли він тільки опинився на облавку «Залізної перемоги», у нього ще й була самовдоволена усмішечка, але одного вечора поблизу Східців він усміхнувся не до того чоловіка — і Бертон Гамбл вибив йому чотири зуби. А потому як Кервін приповз до капітана скаржитися, четверо матросів затягли його в трюм і там відпорали, як жінку. «Ось як цьому можна покласти край»,— сказав йому Віктаріон, з гуркотом кинувши на стіл між ними кинджал. Кервін узяв його — боявся відмовити, наскільки міг судити капітан,— але так ним і не скористався.

— Ось моя рука,— сказав Віктаріон.— Оглядай скільки заманеться.

Мейстер Кервін опустився на одне коліно, щоб краще роздивитися рану. Навіть понюхав її, як пес.

— Знову слід випустити гній. Колір... лорде-капітане, рана не гоїться. Можливо, доведеться відрізати руку.

Ця розмова велася вже не вперше.

— Відріжеш мені руку — я тебе вб’ю. Але спочатку прив’яжу тебе над бортом, і вся команда отримає твій зад у подарунок. Працюй.

— Буде боляче.

— Як завжди...— («Життя — це біль, дурню ти. Немає радості на світі, лише у підводних палатах затонулого бога»).— Починай.

Хлопчина (важко було цю м’якеньку рожеву істоту назвати чоловіком) діткнувся лезом кинджала долоні капітана й різонув. Порснув гній — густий і жовтий, як кисляк. Смаглявка від смороду зморщила носа, мейстер гекнув, і навіть сам Віктаріон відчув нудоту.

— Глибше ріж. Щоб усе вийшло. До крові.

Мейстер Кервін дужче натиснув на кинджал. Цього разу і справді було боляче, зате разом з гноєм потекла кров — така темна, що у світлі ліхтаря видалася чорною.

Кров — це добре. Віктаріон схвально крекнув. Сидів непорушно, поки мейстер протирав, вичавлював, промивав рану від гною м’якими носовичками, вивареними в оцті. Заки мейстер закінчив, чиста вода в мисці перетворилася на пінисту юшку. Від одного її вигляду могло знудити.

— Забирай цю гидоту і йди собі,— мовив Віктаріон і кивнув на смаглявку,— забинтувати вона й сама може.

Хлопчина вже втік, а сморід ще лишився. Останнім часом від нього нікуди неможливо було подітися. Мейстер пропонував промивати рану на палубі, на свіжому повітрі й сонці, але Віктаріон відмовився. Команді такого бачити не можна. Так далеко від дому, на іншому кінці світу, не можна показувати, що залізний капітан почав іржавіти.

Ліву руку і далі сіпало: біль був тупий, але постійний. Віктаріон стиснув кулака, і біль посилився: здавалося, в руку встромився ніж. «Не ніж, а меч. Меч у руці привида». Привид на прізвище Сері. Лицар, спадкоємець Південного Щита. «Я його вбив, але він мене шпигає і з могили. З гарячого серця пекла, в яке я його запроторив, він штрикає мене мечем у руку і провертає лезо».

Битву Віктаріон пам’ятав так, наче вона відбулася вчора. Щит у нього геть розвалився — самі тріски висіли на руці, тож коли Сері рубонув мечем, Віктаріон зловив лезо рукою. Юнак виявився дужчим, ніж здавався на перший погляд: лезо пробило і гофровану крицю капітанової латної рукавиці, і товсту рукавичку під нею, і вп’ялося у долоню. «Подряпина кошеняти»,— запевняв себе після бою Віктаріон. Він промив рану, полив киплячим оцтом, забинтував і забув про неї, упевнений, що біль ущухне, а рана з часом загоїться.

Натомість рана загнила, і Віктаріон навіть почав подумувати, чи не отруйне було лезо у меча Сері. Бо чого б це рані не гоїтися? Сама думка про це викликала лють. Справжній чоловік не користується отрутою. У Кейлінському Рову болотяні біси пускали отруйні стріли, але чого ще очікувати від тих виродків? А Сері ж — високородний лицар. Отрута — для боягузів, жінок і дорнян.

— Якщо не Сері, тоді хто? — запитав Віктаріон у смаглявки.— Може, це робота цього мишачого мейстра? Мейстри знають і закляття, і всілякі прийомчики. Може, він навмисно мене труїть, щоб я дозволив відрізати руку.

Що більше він про це думав, то вірогіднішим це здавалося.

— Це ж Вороняче Око, клятий вилупок, віддав його мені.

Юрон забрав Кервіна з Зеленого Щита, де той служив у лорда Честера — ходив коло круків і навчав його дітей, або ж навпаки. А як ця миша пищала, коли один з Юронових німаків тягнув його на облавок «Залізної перемоги», зручно тримаючи за ланцюг на шиї!

— Якщо ж він мені мститься, то кривдить не ту людину. Це Юрон наполіг, щоб я узяв його з собою: нема чого йому розсилати потихеньку своїх круків.

Брат дав Віктаріонові ще й три клітки круків, щоб Кервін посилав звістки про подорож, але Віктаріон заборонив випускати птахів. «Нехай Вороняче Око помучиться в невіданні».

Смаглявка саме замотувала йому руку чистим лляним бинтом — туго, шість разів, коли у двері каюти постукав Лонгвотер Пайк і повідомив, що на борту — капітан «Скорботи» з бранцем.

— Каже, що привіз нам чаклуна, капітане. Каже, виловив його з моря.

— Чаклуна?

Може, це затонулий бог послав йому дарунок на іншому кінці світу? Брат Ейрон точно знав би, але ж Ейрон устиг побачити пишноту підводних палат затонулого бога, перш ніж його повернули до життя. Віктаріон мав здоровий страх перед своїм богом, як і належиться людині, але більше вірив у крицю. Поворушивши пораненою рукою, він скривився, а тоді, вдягнувши рукавичку, підвівся.

— Покажіть-но мені цього чаклуна.

На палубі очікував капітан «Скорботи» — невисокий, волохатий і негарний, з родини Спаррів. Матроси називали його Гризуном.

— Лорде-капітане,— промовив він, коли з’явився Віктаріон,— це Мокоро. Дарунок нам від затонулого бога.

Чаклун був справжній велетень: на зріст як сам Віктаріон, але вдвічі ширший: черево як валун, а обличчя все заросло білою як кістка сплутаною бородою, схожою на лев’ячу гриву. Шкіру мав чорну. Не горіхову, як у мешканців Літніх островів, які плавають на лебідках, не червонувато-брунатну, як у дотрацьких комонників, і не сірувато-коричневу, як у смаглявки, а чорну. Чорнішу за вугілля, чорнішу за гагат, чорнішу за воронове крило. «Він обвуглений,— подумав Віктаріон,— як людина, яку підсмажують на вогні, доки шкіра, попечена й потріскана, не починає диміти й відвалюватися разом з м’ясом з кісток». Вогонь, який його обсмалив, і досі танцював у нього на щоках і на чолі, й очі прозирали з-поміж застиглих язиків полум’я. «Рабські татуювання,— здогадався капітан.— Лихі мітки».

— Плавав у морі, чіпляючись за уламок щогли, коли ми його знайшли,— пояснив Гризун.— Провів у воді десять днів, відколи потонув його корабель.

— Якби він провів десять днів у воді, то вже б давно помер або збожеволів, п’ючи морську воду.

Солона вода — свята вода: Ейрон Мокрочубий та інші жерці благословляють нею людей і час до часу випивають ковток-другий, щоб зміцнити свою віру, але жоден смертний не має надії вижити, якщо багато днів питиме морську воду.

— Ви кажете, що ви — чаклун? — запитав Віктаріон у бранця.

— Ні, капітане,— відповів чорношкірий загальною мовою. Голос у нього був такий низький, немов піднімався з морських глибин.— Я — скромний слуга Р’глора, Царя світла.

«Р’глор. Отже, це червоний жрець». У заморських містах Віктаріон бачив таких людей біля священних вогнищ. Вони завжди вдягалися в багаті, але поношені мантії — шовкові, оксамитові, пояркові. Цей жрець був одягнений у блякле й біле від солі лахміття, яке ледве трималося на його дебелих ногах і клаптями звисало з тулуба... та коли капітан придивився до того лахміття пильніше, виявилося, що воно і справді колись було червоне.

— Рожевий жрець,— оголосив капітан.

— Бісівський жрець,— сказав на це Вульф Одновухий.

— Може, в нього мантія загорілася, то він і стрибнув за борт, щоб загасити полум’я,— припустив Лонгвотер Пайк під загальний регіт. Навіть мавпи розвеселилися. Вони заверещали угорі, а одна кинула вниз, на палубу, жменю власного лайна.

Віктаріон Грейджой не довіряв сміху. Цей звук завжди залишав його з неприємним відчуттям, що він став об’єктом жарту, якого не зрозумів. У дитинстві Юрон Вороняче Око частенько глузував з Віктаріона. Й Ейрон також — до того, як став Мокрочубим. Глузування незрідка маскувалося під похвалу, й іноді Віктаріон навіть не усвідомлював, що з нього кплять, допоки не чувся регіт. І тоді в ньому закипав гнів, піднімаючись із глибин нутра, й Віктаріон мало ним не душився. Ось чому він так ставився до мавп. Їхнє кривляння жодного разу не викликало й усмішки на обличчі капітана, в той час як команда ревіла, улюлюкала і свистіла.

— Кинь його назад затонулому богові, поки він не накликав на нас прокляття,— порадив Бертон Гамбл.

— Цілий корабель потонув, а тільки він і зачепився за уламки,— промовив Вульф Одновухий.— А де команда? Чи він наслав на неї бісів, які всіх пожерли? Що трапилося з кораблем?

— Шторм,— схрестив Мокоро руки на грудях. Хоча навколо нього всі бажали його смерті, він, схоже, зовсім не злякався. Цей чаклун, здавалося, не подобається навіть мавпам. З вереском вони перестрибували угорі з ліні на лінь.

Віктаріон не мав певності, як діяти. «Він з’явився з моря. Навіщо затонулому богові було його викидати на поверхню, як не затим, щоб ми його знайшли?» У брата Юрона є свої кишенькові чаклуни. Може, затонулий бог воліє, щоб і у Віктаріона такий з’явився.

— Чому ти кажеш, що цей чоловік — чаклун? — запитав він у Гризуна.— Я бачу тільки обшарпаного червоного жерця.

— Я теж так думав, лорде-капітане... але він багато знає. Він знав, що ми прямуємо у Невільничу бухту, хоча ніхто йому цього не казав, і ще він знав, що ви тут, а не на острові,— мовив коротун і повагався.— Лорде-капітане, він сказав мені... він сказав, що ви помрете, якщо ми не проведемо його до вас.

— Що я помру? — пирхнув Віктаріон. «Переріжте йому горлянку й киньте його в море»,— вже збирався наказати він, і тут у долоні штрикнуло, віддаючи аж у лікоть, і то так боляче, що в роті відчувся присмак жовчі. Поточившись, Віктаріон учепився за леєр, щоб не впасти.

— Чаклун прокляв капітана,— почувся голос.

Ці слова підхопили інші моряки.

— Переріжте йому горлянку! Вбийте його, поки він не накликав на нас бісів!

Першим вихопив кинджал Лонгвотер Пайк.

— Ні! — гаркнув Віктаріон.— Відійдіть! Усі. Пайку, опусти крицю. Гризуне, повертайся на корабель. Гамбле, проведи чаклуна в мою каюту. Решта — повертайтеся до своїх обов’язків.

Якусь мить він не мав певності, що хлопці послухаються. Вони, буркочучи, стояли й перезиралися, і половина так і тримала клинки в руках. Навколо сипалося мавпяче лайно — лясь-лясь-лясь. Ніхто не ворушився, поки Віктаріон сам не вхопив чаклуна за руку й не по тягнув до ляди.

Коли він відчинив двері капітанської каюти, смаглявка обернулася, мовчки всміхаючись... але, побачивши червоного жерця, зненацька вищирила зуби й засичала, як змія, від люті. Віктаріон навідліг ляснув її здоровою рукою, збиваючи на підлогу.

— Тихо, жінко. Вина для нас обох,— наказав він і обернувся до чорношкірого.— Гризун правду казав? Ти бачив мою смерть?

— І не тільки її.

— Де? Коли? Я загину в бою? — він стиснув здорову руку в кулак.— Якщо збрешеш, я тобі голову розтрощу, як диню, й віддам твій мозок мавпам.

— Ваша смерть зараз поряд з нами, мілорде. Дайте руку.

— Руку? Що тобі відомо про мою руку?

— Я бачив вас у полум’ї священного вогнища, Віктаріоне Грейджой. Ви широкими кроками вийшли з вогню, суворий і затятий, тримаючи великий бойовий топір, з якого крапала кров, і не помічаючи мацаків, які вчепилися вам у зап’ястя, шию і щиколотку,— чорні ниточки, які змушують вас танцювати.

Танцювати? — наїжачився Віктаріон.— Твоє священне полум’я бреше. Не для танців я народився, і я не маріонетка.

Стягнувши рукавичку, він підсуну хвору руку жерцеві під носа.

— Ось. Ти це хотів бачити?

Чистий бинт уже вкрився плямами крові та гною.

— У того чоловіка, який лишив мені оце, на щиті була ружа. Я подряпав руку колючкою.

— Навіть найменша подряпина може виявитися смертельною, лорде-капітане, але, якщо дозволите, я її вилікую. Мені потрібен ніж. Найкраще срібний, але й залізний підійде. І жаровня. Маю розпалити вогонь. Буде боляче. Страшенно боляче, ви такого болю в житті не відчували. Та коли ми закінчимо, ви повернете собі руку.

«Всі вони однакові, ці чарівники. Мишастий теж мене попереджав про біль».

— Я залізнородний, жерче. Я сміюся з болю. Ти отримаєш усе, що просиш... але якщо в тебе не вийде і моя рука не загоїться, я власноруч переріжу тобі горлянку й викину тебе в море.

Мокоро, блиснувши чорними очима, уклонився.

— Домовилися.

До вечора залізного капітана вже не бачили, але за декілька годин, розповідала команда «Залізної перемоги», з капітанської каюти почувся дикий регіт — гортанний, похмурий, божевільний, а коли Лонгвотер Пайк і Вульф Одноокий поторсали двері каюти, то виявили, що вони замкнені. Пізніше звідти чувся спів — дивний високий плач чужою мовою, яку мейстер розпізнав як валірійську. Зачувши його, мавпи повтікали з корабля, з вереском стрибаючи у воду.

А надвечір, коли море потемніло, як чорнило, і велике призахідне сонце забарвило небо в глибокий криваво-червоний відтінок, Віктаріон знову вийшов на палубу. Він був голий до пояса, а ліва рука до самого ліктя — вся в крові. Коли навколо нього зібралася команда, перешіптуючись і перезираючись, він здійняв обпечену й почорнілу руку. З пальців, якими він указав на мейстра, курився темний димок.

— Оцей. Переріжте йому горло й киньте його в море, і до самого Міріна буде нам попутний вітер.

Мокоро бачив це у полум’ї. Він також бачив, що дівчина пошлюблена, але що з того? Вона не перша жінка, яку Віктаріон Грейджой залишить удовою.

Загрузка...