Танок драконів

Данерис

Свічка майже догоріла. З калюжі розталого воску стирчав менш як дюймовий недогарок, ллючи світло на ліжко королеви. Полум’я почало пригасати.

«Скоро зовсім згасне,— збагнула Дані,— а коли це станеться, ще одна ніч добіжить кінця».

Світанок завжди приходив надто рано.

Вона не спала — не могла, не хотіла. Не наважувалася навіть склепити повіки, боячись, що коли знову їх розклепить, буде вже ранок. Якби у неї була така влада, вона б зробила їхні ночі нескінченними, але могла тільки лежати без сну, насолоджуючись кожною солодкою миттю, поки світанок не перетворив усе на пригаслий спогад.

Дааріо Нагарне поряд з нею спав мирно, як немовля. У нього талант спати, хвалився він, посміхаючись у своїй самовпевненій манері. На марші він часто спить у сідлі, казав він, щоб добре відпочити перед боєм. Хоч сніг, хоч сонце — байдуже. «Якщо боєць не може спати, то не матиме і сили воювати»,— казав він. Нічні кошмари його теж не мучили. Коли Дані розповіла йому, що Сервина Дзеркального Щита переслідували привиди лицарів, яких він повбивав, Дааріо тільки розсміявся. «Якщо до мене прийдуть ті, кого я повбивав, я знову їх уб’ю». Сумління в нього — як у всякого перекупного меча, збагнула Дані. Тобто його немає зовсім.

Дааріо лежав на животі, зарившись обличчям, у подушку, а легке лляне покривало заплуталося навколо його довгих ніг.

Дані провела рукою по його спині, вздовж хребта. Шкіра була гладенька, майже безволоса. «Шовкова шкіра»,— подумалося їй. Приємно було діткатися її пучками. Вона любила пальцями прочісувати йому волосся, розминати йому литки після довгого дня в сідлі, проганяючи біль, брати в долоню його прутень, відчуваючи, як він твердне.

Була б вона звичайною жінкою, залюбки провела б усе життя, торкаючись Дааріо, пестячи його шрами й випитуючи в нього, як він їх отримав. «Якби він попросив, я б відмовилася від корони»,— подумала Дані... але він не просив і не попросить. Коли вони зливалися в одне, Дааріо шепотів слова кохання, але Дані розуміла, що кохає він королеву драконів. «Якби я відмовилася від корони, він би мене більше не хотів». Крім того, королі, втрачаючи корону, частенько втрачають і голову, й Дані не бачила причин, щоб з королевами було інакше.

Свічка, востаннє мигнувши, згасла, потонувши у власному воску. Темрява проковтнула і перину, і тих двох, що на ній лежали, й заповнила усі куточки покоїв. Обійнявши свого капітана, Дані притислася йому до спини. Вона вдихала його запах, насолоджувалася теплом його тіла й дотиком його шкіри до її власної. «Запам’ятай,— сказала вона собі.— Запам’ятай це відчуття». Вона поцілувала його в плече.

Дааріо перекотився до неї, розплющивши очі.

— Данерис,— ліниво усміхнувся він. Це був ще один з його талантів: він прокидався миттєво, як кіт.— Уже світанок?

— Ще ні. Ще трохи маємо часу.

— Брехуха. Бачу з твоїх очей. А хіба міг би я щось побачити, якби стояла нічна темрява? — Дааріо, відкинувши покривало, сів.— Уже сіріє. Скоро прийде день.

— Не хочу, щоб ця ніч закінчувалася.

— Не хочеш? І чому ж, моя королево?

— Сам знаєш.

— Весілля? — розсміявся він.— Тоді виходь за мене.

— Ти ж розумієш, що я не можу.

— Ти — королева. Ти можеш чинити як заманеться,— він провів рукою по її нозі.— Скільки ще ночей нам залишилося?

«Дві. Лише дві».

— Ти знаєш незгірше за мене. Сьогоднішня і наступна — і кінець.

— Виходь за мене — і всі ночі будуть наші.

«Хотіла б я». Хал Дрого був для неї сонцем-і-місяцем, але він помер так давно, що Данерис уже й забула, як воно — кохати і бути коханою. Дааріо допоміг їй пригадати. «Я була мертва, а він повернув мене до життя. Я спала, а він мене збудив. Мій бравий капітан». І все-таки останнім часом він занадто знахабнів. Коли він повернувся з останньої своєї вилазки, то кинув їй під ноги голову якогось юнкайського володаря й поцілував її просто в залі в усіх на очах, аж Баристанові Селмі довелося їх розтягати. Сер Дідусь так розлютився, що Дані вже боялася — зараз проллється кров.

— Ми не можемо пробратися, коханий. Сам знаєш чому.

Він підвівся з ліжка.

— Що ж, тоді одружуйся з Гіздаром. А я йому наставлю роги замість весільного дарунка. Гіскарці ж люблять накручувати на голові роги. Начісують їх з власного волосся, вплітаючи залізні дроти й поливаючи воском.

Відшукавши бриджі, Дааріо вдягнув їх на голе тіло, не переймаючись через спіднє.

— Коли я одружуся, жадати мене вважатиметься державною зрадою,— сказала Дані, підтягуючи покривало на груди.

— Тоді я стану зрадником.

Він через голову натягнув блакитну шовкову сорочку й розпрямив пальцями зубці своєї бороди. Він заради Дані освіжив колір — з фіолетового пофарбував назад у синій, як було, коли вони вперше познайомилися.

— Я пахну тобою,— широко всміхнувся він, понюхавши пальці.

Дані обожнювала, як зблискує його золотий зуб, коли він усміхається. Обожнювала м’яке волосся в нього на грудях. Обожнювала силу його рук, дзвін його сміху, а ще те, як він, пірнаючи прутнем у її лоно, завжди дивиться їй в очі та примовляє її ім’я.

— Ти такий гарний,— випалила вона, спостерігаючи, як він взуває чоботи й зашнуровує їх. Іноді він дозволяв їй це зробити для нього, але, схоже, не сьогодні. «І цьому теж кінець».

— Недостатньо гарний, щоб пошлюбити мене,— сказав Дааріо, знімаючи пояс із мечем з гачка, куди його повісив.

— Куди ти?

— У місто,— озвався він,— вижлуктити барильце-друге та зчинити сварку. Давно вже я нікого не вбивав. Може, слід пошукати твого нареченого.

Дані жбурнула в нього подушку.

— Дай Гіздарові спокій!

— Як накаже королева. Ти сьогодні прийматимеш прохачів?

— Ні. Завтра я стану заміжньою жінкою, а Гіздар стане королем. От він хай і приймає. Це ж його народ.

— Частково його, а частково твій. Я про тих, яких ти звільнила.

— Ти мені докоряєш?

— Отим, яких ти кличеш своїми дітьми, потрібна матуся.

— І справді. Ти мені докоряєш.

— Лише трішки, серденько. То ти прийдеш приймати прохачів?

— Після весілля вже, напевно. Після настання миру.

— Твоє «після» ніколи не настане. Ти маєш з’являтися при дворі. Мої нові вояки не вірять, що ти взагалі існуєш. Я про тих, які перебігли від звіяних вітром. Вони виросли переважно у Вестеросі, багато наслухалися про Таргарієнів. Хочуть побачити Таргарієнівну на власні очі. Жабка має для тебе подарунок.

— Жабка? — перепитала Дані, хихикнувши.— Хто це?

— Один малий дорнянин,— знизав плечима Дааріо.— Він — зброєносець у здорованя-лицаря на ім’я Зеленач. Я йому сказав, що він може довірити свій подарунок мені, а я передам тобі, але він не погоджується.

— Розумна жабка. «Довірити свій подарунок мені»,— вона жбурнула в нього ще одну подушку.— А я б його взагалі колись побачила?

Дааріо погладив позолочені вуса.

— Як я можу красти у моєї солодкої королеви? Якщо цей подарунок вартий тебе, я б особисто вклав його у твої м’які долоньки.

— Як знак свого кохання?

— Щодо цього не скажу, але я пообіцяв Жабці, що він зможе сам вручити тобі подарунок. Ти ж не зробиш з Дааріо Нагариса брехуна?

Дані не могла йому відмовити.

— Як скажеш. Завтра приводь свою жабку до двору. Й усіх решту також. Вестеросців.

Приємно буде послухати загальну мову ще від когось, окрім сера Баристана.

— Як накаже королева,— низько вклонився Дааріо й, широко всміхнувшись, пішов, змахнувши плащем.

Дані сиділа на пом’ятих простирадлах, обхопивши руками коліна й так зажурившись, що навіть не почула, як у спальню прокралася Місанді з хлібом, молоком та інжиром на сніданок.

— Ваша світлосте! Вам недобре? Віддана вам серед ночі чула ваші стогони.

Дані взяла інжир — чорний і великий, досі вологий від роси. «А Гіздарові коли-небудь вдасться змусити мене стогнати?»

— Це вітер завивав,— сказала вона, відкушуючи, але фрукт утратив свій смак, щойно пішов Дааріо. Зітхнувши, Дані підвелася й попросила Іррі принести халат, а потім вийшла на терасу.

Вороги були повсюди. На узбережжі повсякчас стояло не менше дюжини кораблів. Бували дні, коли їх збиралося до сотні: це коли висаджувалися солдати. Юнкайці навіть дерево привозили морем. Заховавшись за ровами, вони будували катапульти, скорпіони, високі метавки. У тихі ночі чувся дзвін молотків у теплому сухому повітрі. «Але вони не будують рухомих башт. І таранів». Вони не збираються штурмувати Мірін. Вичікуватимуть за своїми блокадними лініями, засипаючи Дані камінням, поки голод і хвороби не поставлять її людей навколішки.

«Гіздар принесе мені мир. Повинен».

Увечері кухарі засмажили для неї козеня з фініками й морквою, але Дані не змогла з’їсти ані шматочка. Перспектива знову боротися з Міріном утомлювала її. Дані довго не могла заснути, навіть коли повернувся Дааріо — такий п’янючий, що заледве на ногах стояв. Вона крутилася під покривалами — їй снилося, що її цілує Гіздар... але вуста в нього були синюшні, а коли його прутень проник у її лоно, він був холодний як лід. Дані рвучко сіла в ліжку — волосся розпатлане, простирадла перекручені. Капітан спав поруч, але вона почувалася самотньою. Хотілося потрусити його, розбудити, змусити пригорнути її, кохати її, допомогти їй забутися, але вона знала: навіть якщо вона так зробить, він тільки посміхнеться, позіхне і мовить: «Це ж був просто сон, моя королево. Спи».

Отож вона вдягнула халат з каптуром і вийшла на терасу. Підійшла до парапету й задивилася на місто, як робила це вже сотні разів. «Це місто ніколи не буде моїм. Ніколи не стане воно мені рідною домівкою».

Блідо-рожевий світанок так і заскочив її на терасі — вона спала на траві, укрившись серпанком дрібненької роси.

— Я пообіцяла Дааріо, що сьогодні прийму прохачів,— повідомила Данерис служницям, коли ті прийшли її будити.— Пошукайте мою корону. І принесіть мені якийсь одяг — щось легке і прохолодне.

До двору вона спустилася за годину.

— Клякніть перед Данерис Штормородженою, Неопалимою, королевою Міріна, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, халесі Великого травистого моря, ламальницею ланців і матір’ю драконів,— оголосила Місанді.

Резнак мо Резнак, уклоняючись, просто світився.

— Ваша препишносте, день у день ви гарнішаєте. Думаю, ви сяєте в передчутті весілля. О блискуча королево!

— Кличте першого чолобитника,— зітхнула Дані.

Востаннє вона приймала прохачів так давно, що кількість невирішених справ просто приголомшувала. У кінці зали тісно натовклися люди, раз у раз сварячись за те, кому йти першим. І, певна річ, першою вийшла Галаза Галар, високо тримаючи голову й ховаючи обличчя за мінливою зеленою чадрою.

— Ваша ясновельможносте, гадаю, нам ліпше побалакати приватно.

— Якби ж я мала час,— мило озвалася Дані.— Завтра я беру шлюб.

Остання зустріч із зеленою грацією була не дуже приємна.

— Чого ви хотіли?

— Хочу перемовитися з вами щодо нахабства одного капітана перекупних мечів.

«Як вона сміє про таке говорити відкрито? — Дані прошила злість.— Мужня жінка, нічого не скажеш, але якщо вона думає, що я терпітиму ще одну нотацію, вона дуже помиляється».

— Нас усіх шокувала зрада Брунатного Бена Плама,— сказала Дані,— але ваше застереження запізнилося. А тепер, я знаю, ви б хотіли повернутися до себе в храм і помолитися за мир.

— За вас я також помолюся,— вклонилася зелена грація.

«Черговий ляпас»,— подумала Дані, відчуваючи, як спалахнуло обличчя.

Далі почалася знайома королеві нудьга. Дані сиділа на подушках, слухаючи прохачів і нетерпляче гойдаючи ногою. В обід Джикі принесла таріль інжиру й шинки. Здавалося, прохачам кінця-краю не буде. На кожних двох, хто йшов із зали усміхаючись, один виходив з почервонілими від сліз очима або з приглушеним буркотінням.

Ближче до заходу сонця з’явився Дааріо Нагарис зі своїми штормокруками — вестеросцями, які перебігли до нього від звіяних вітром. Поки черговий чолобитник скиглив і скиглив, Дані зловила себе на тому, що поглядає на них. «Ось мої люди. Я — їхня законна королева». Вигляд у них був пошарпаний, але чого ще очікувати від перекупних мечів? Наймолодший був, може, на рік старший за неї, найстаршому було, мабуть, уже за шістдесят. Дехто з них мав ознаки багатства: золоті браслети, шовкові сорочки, оздоблені срібними заклепками пояси для мечів. «Мародерство». Однак здебільшого одяг був простий і добряче поношений.

Коли Дааріо вивів їх наперед, Дані побачила, що серед них є жінка — кремезна білявка, закута в крицю. Капітан представив її як Гарну Мерис, хоча гарною її Дані б точно не назвала. Шість футів на зріст, безвуха, з розрубаним носом і глибокими шрамами на щоках, а таких холодних очей королева в житті не бачила. Що ж до решти...

Г’ю Гангерфорд, худий і хмурий, довгоногий і довговидий, був одягнений у побляклу пишноту. Вебер, м’язистий коротун, мав витатуйованих павуків на голові, грудях і руках. Червонопикий Орсон Стоун запевняв, що він лицар, так само і цибатий Лусіфер Лонг. Вілл Лісовик, навіть прихиляючи коліно, хтиво поглядав на Дані. У Дика Солом’яного були волошкові очі, лляна чуприна і тривожна посмішка. Обличчя Рудого Джека ховалося за густою рудою бородою, а говорив він нерозбірливо.

— У своїй першій битві він відкусив собі пів’язика,— пояснив Гангерфорд.

Дорняни відрізнялися.

— З ласки вашої світлості,— представив їх Дааріо,— ці троє — Зеленач, Герольд і Жабка.

Зеленач був здоровезний і лисий, як валун, а руки мав такі великі, що міг би посперечатися і з Дужим Бельвасом. Герольд виявився струнким високим парубком з вигорілим на сонці волоссям і смішливими синьо-зеленими очима. «Закладаюся, ця усмішка скорила чимало дівочих сердець». Його добротний плащ був з м’якої коричневої вовни, облямованої пісочним шовком.

Зброєносець Жабка був наймолодший з них трьох і справляв найменше враження: серйозний присадкуватий хлопчина з каштановою чуприною і карими очима. Обличчя мав квадратне, з високим чолом, важким підборіддям і широким носом. Щетина на щоках і підборідді надавала йому схожості з хлопчиком, який намагається відростити свою першу бороду. Дані чомусь зовсім не хотілося називати його Жабкою, «Ця Жабка стрибне далі, ніж усі інші».

— Підведіться,— дозволила вона.— Дааріо каже, ви припливли аж з Дорну. Дорнянам завжди раді при моєму дворі, Сонцеспис зберігав вірність моєму батькові, коли Узурпатор відібрав у нього престол. Щоб дістатися аж до мене, ви, мабуть, зазнали багато лихоліть.

— Аж забагато,— сказав Герольд — красунчик з вибіленим сонцем волоссям.— Нас було шестеро, коли ми відпливали з Дорну, ваша світлосте.

— Співчуваю вам через ваші втрати,— промовила королева й обернулася до його товариша-здорованя.— Дивне ім’я — Зеленач.

— Це жарт, ваша світлосте. Ще з корабля. Цілу дорогу з Волантиса мене нудило, я аж позеленів. Блював і... ну, краще не казатиму.

— Думаю, я здогадуюся, сер,— хихикнула Дані.— Ви ж сер, правильно? Дааріо каже, ви лицар.

— З ласки вашої світлості, ми всі троє — лицарі.

Дані, зиркнувши на Дааріо, помітила, як у нього на обличчі майнула злість. «Він не знав».

— Лицарі мені потрібні,— сказала вона.

Але у сера Баристана прокинулися підозри.

— Так далеко від Вестеросу легко заявити, що ти лицар. Ви готові підтвердити свої слова з мечем або списом у руках?

— Якщо знадобиться,— відповів Герольд,— хоча я, звісно, і не припускаю, що хтось із нас — рівня Баристанові Безстрашному. Ваша світлосте, перепрошую, але ми прийшли до вас під вигаданими іменами.

— Знавала я колись людину, яка з’явилася у мене таким самим чином,— сказала Дані,— під іменем Аристана Білобородого. Що ж, назвіть свої справжні імена.

— Залюбки... але просимо вибачення у вашої світлості, та чи немає тут десь місця, де буде менше вух і очей?

«Подвійні ігри».

— Як зволите. Скагазе, звільніть залу.

Гирявий проревів наказ. Решту зробили бронзові бестії, вивівши з зали інших вестеросців і решту сьогоднішніх прохачів. Радники залишилися.

— А тепер,— мовила Дані,— назвіться.

Юний красунчик Герольд уклонився.

— Сер Герис Дринквотер, ваша світлосте. Мій меч належить вам.

— І мій келеп,— схрестив на грудях руки Зеленач.— Я — сер Арчибальд Айронвуд.

— А ви, сер? — запитала королева у хлопчини на прізвисько Жабка.

— З ласки вашої світлості, можу я спершу піднести вам свій подарунок?

— Як хочете,— зацікавлено дозволила Данерис, та коли Жабка рушив уперед, дорогу йому заступив Дааріо Нагарне і простягнув долоню в рукавичці.

— Віддай подарунок мені.

З кам’яним обличчям присадкуватий хлопчина нахилився, розшнурував чобіт і з таємної кишеньки витягнув пожовклий пергамент.

— Це твій подарунок? Якась писулька? — Дааріо, вихопивши з руки дорнянина пергамент, розгорнув його і примружився на печатки й підписи.— Дуже гарно, золото й стрічки, але я не читаю по-вестероському.

— Передайте королеві,— наказав сер Баристан.— Негайно.

Дані відчула, як у залі наростає гнів.

— Я лише молоденька дівчина, а дівчата обожнюють отримувати подарунки,— безтурботно промовила вона.— Дааріо, будь ласка, не дражніть мене. Віддайте.

Пергамент було списано загальною мовою. Королева повільно його розгорнула, роздивляючись печатки й підписи. Коли вона побачила ім’я сера Віллема Дарі, серце в неї закалатало трішки швидше. Вона прочитала текст, потім перечитала знову.

— Можна дізнатися, що там пишеться, ваша світлосте? — запитав сер Баристан.

— Це таємний пакт,— озвалася Дані,— укладений у Браавосі, коли я ще була маленька. За нас підписався сер Віллєм Дарі — людина, яка таємно вивезла нас із братом з Драконстону, щоб нас не схопили люди Узурпатора. Від Дорну підписався княжич Оберин Мартел, а свідком був володар моря у Браавосі,— вона вручила пергамент серові Баристану, щоб він усе прочитав сам.— Політичний союз має бути скріплений шлюбом, пишеться тут. У винагороду за допомогу скинути Узурпатора мій брат Вісерис мав пошлюбити і зробити своєю королевою доньку князя Дорана Аріанну.

Літній лицар повільно прочитав пакт.

— Якби про це дізнався Роберт, він розчавив би Сонцеспис, як колись розчавив Пайк, а князю Дорану і Червоному Гаду відрубав би голови... і, швидше за все, оцій дорнській князівні також.

— Без сумніву, саме тому князь Доран і тримав цей пакт у таємниці,— припустила Данерис.— Якби мій брат Вісерис знав, що на нього чекає дорнська князівна, він би поплив у Сонцеспис, щойно досяг шлюбного віку.

— І таким чином накликав би Робертів келеп і на себе, і на Дорн,— мовив Жабка.— Мій батько був не проти почекати, поки королевич Вісерис збере армію.

— Ваш батько?

— Князь Доран,— хлопець знову опустився на одне коліно.— Ваша світлосте, маю честь називатися Квентином Мартелом, княжичем Дорнським і вашим вірнопідданим.

Дані розсміялася.

Дорнський княжич почервонів, а придворні й радники здивовано поглянули на неї.

— Ваша ясновельможносте,— запитав Скагаз Гирявий по-гіскарському,— чому ви смієтеся?

— Його ж усі кличуть жабкою,— відповіла Дані,— і ми щойно дізналися чому. В Сімох Королівствах дітям розповідають казки про жаб, які від поцілунку своєї справжньої коханої перетворюються на зачарованих королевичів.

Усміхнувшись дорнським лицарям, вона знову перейшла на загальну мову.

— Скажіть, княжичу Квентине, ви зачарований?

— Ні, ваша світлосте.

— Так я і думала...— («Не зачарований і сам не зачаровує, на жаль. Шкода, що княжич саме він, а не той широкоплечий з пісочною чуприною»).— Але ви прибули в надії на поцілунок. Хочете пошлюбити мене. Адже ж так? Ваш подарунок — це ви сам. Якщо я хочу отримати Дорн, це ми з вами маємо скріпити пакт замість Вісериса і вашої сестри.

— Мій батько сподівався, що я вам видамся прийнятною партією.

— Та ти щеня,— презирливо розреготався Дааріо Нагарне.— Королеві потрібен чоловік, а не малий скиглій. Ти не годишся в чоловіки такій жінці. Либонь, ще й досі, облизуючи губи, ти відчуваєш на них смак матусиного молока?

Почувши такі слова, сер Герис Дринквотер потемнів з обличчя.

— Припни язика, перекупний меч. Ти говориш до княжича Дорнського.

— І до його мамки, я бачу,— небезпечно посміхнувся Дааріо, погладивши великими пальцями руків’я своїх мечів.

Скагаз нахмурився, як умів хмуритися тільки він.

— Для Дорну хлопець, може, й підійшов би, але Міріну потрібен король гіскарської крові.

— Знаю я цей Дорн,— сказав Резнак мо Резнак.— Дорн — це піски і скорпіони, а ще похмурі червоні гори, які шкваряться на сонці.

Йому відповів княжич Квентин.

— Дорн — це п’ятдесят тисяч списів і мечів, готових служити нашій королеві.

— П’ятдесят тисяч? — глузливо кинув Дааріо.— Я налічив тільки три.

— Годі,— припечатала Данерис.— Княжич Квентин перетнув півсвіту, щоб піднести мені свій подарунок, і я не дозволю поводитися з ним так нешанобливо,— сказала вона й обернулася до дорнян.— Шкода, що ви не прибули рік тому. Я вже заручена зі шляхетним Гіздаром зо Лораком.

— Ще не пізно...— почав був сер Герис.

— Про це судити мені,— мовила Данерис.— Рензаче, потурбуйтеся, щоб княжича і його компаньйонів оселили в покоях відповідно до їхнього високого походження й подбали про їхні потреби.

— Як зволите, ваша ясновельможносте.

— Тоді на сьогодні все,— підвелася королева.

Дааріо і сер Баристан рушили за нею нагору, в її палати.

— Це все змінює,— заговорив літній лицар.

— Нічого це не змінює,— озвалася Дані, в той час як Іррі знімала з неї корону.— Яка користь із трьох людей?

— Трьох лицарів,— сказав Селмі.

— Трьох брехунів,— похмуро мовив Дааріо.— Вони мене обдурили.

— І підкупили, не сумніваюся.

Він навіть не заперечував. Дані розгорнула пергамент і ще раз його роздивилася. «Браавос. Це укладалося у Браавосі, коли ми мешкали в особняку з червоними дверима». Чому це змушувало її так дивно почуватися?

Їй пригадався нічний кошмар. «Іноді сни справджуються». Може, Гіздар зо Лорак працює на ворожбитів, і саме це й означав сон? Може, сон — це послання? Може, боги кажуть їй забути про Гіздара й натомість побратися з дорнським княжичем? У голові заворушився якийсь спогад.

— Пане Баристане, який герб дому Мартелів?

— Променисте сонце, пробите списом.

«Син сонця». Її прошив дрож.

— Тіні й шепоти...

Що ще тоді сказала Квейт? «Кобила біла і син сонця. Був там ще лев і дракон. Чи дракон — це я?» Стережися напахченого сенешаля. Це вона добре пам’ятала.

— Сни і пророцтва. Чому вони завжди такі загадкові? Ненавиджу! Ох, залиште мене, сер. Завтра весілля.

Уночі Дааріо Нагарне робив з нею все, що тільки чоловік може робити з жінкою, і вона охоче віддавалася. Останнього разу, коли сонце вже сходило, вона вустами змусила його прутень затверднути, як колись давно навчила її Дорея, а потім, осідлавши його, скакала так шалено, що в нього знову відкрилася рана, й на одну солодку мить Дані не могла б сказати, чи це він у ній, чи це вона у ньому.

Та коли в день її весілля встало сонце, встав і Дааріо Нагарне, вдягнувся і застебнув пояс із мечем і стилетом, прикрашеними блискучими золотими розпусницями.

— Ти куди? — запитала Данерис.— Забороняю тобі сьогодні робити вилазку.

— Королево, ти жорстока,— сказав капітан.— Якщо я не матиму змоги порубати трохи твоїх ворогів, як мені втішатися, поки ти братимеш шлюб?

— До ночі в мене вже не буде ворогів.

— Ще тільки світанок, солодка королево. День довгий. Є час для останньої вилазки. Привезу тобі весільний подарунок — голову Брунатного Бена Плама.

— Ніяких голів,— наполягала Дані.— Колись ти привозив мені квіти.

— Нехай Гіздар возить тобі квіти. Він, звісно, не такий, щоб самому нахилися й зірвати кульбабу, але у нього є слуги, які радо це зроблять за нього. Можна мені вже йти?

— Ні.

Їй хотілося, щоб він залишився й обійняв її. «Одного дня він поїде й не повернеться,— подумала вона.— Одного дня груди йому проб’є який-небудь лучник, або на нього накинуться зі списами, мечами й топорами десятеро солдатів — десятеро майбутніх героїв». П’ятеро з них загинуть, але від цього її горе не стане менш нестерпним. «Одного дня я його втрачу, як втратила сонце-й-місяць свій. Але, боги, будь ласка, не сьогодні».

— Вертайся в ліжко й поцілуй мене,— сказала вона. Ніхто ніколи не цілував її, як Дааріо Нагарис.— Я — твоя королева, і я наказую тобі кохатися зі мною.

Вона сказала це жартома, але на цих словах погляд його очей став твердим.

— Кохатися з королевами — робота королів. Цим займеться шляхетний Гіздар, коли ви поберетеся. Якщо він занадто високородний для такої пітної роботи, він має слуг, які радо за нього робитимуть і це. А можеш вкласти до себе в ліжко дорнського малого, а ще його красунчика-приятеля, чом би й ні?

Він широкими кроками вийшов зі спальні.

«Він таки зробить вилазку,— збагнула Дані,— і якщо він відрубає голову Бенові Пламу, то зайде просто на весільний бенкет і кине її мені під ноги. Семеро спасіть! Чому він не шляхетнішого роду?»

Коли він пішов, Місанді принесла королеві простий сніданок — козиний сир і оливки, а на солодке — родзинки.

— Одним вином ваша світлість не може снідати. Ви така мініатюрна, а сьогодні вам знадобляться сили.

Почувши ці слова від такої дрібної дівчинки, Дані не стримала сміху. Вона у стількох речах покладалася на маленьку тлумачку, аж іноді забувала, що дівчинці виповнилося всього одинадцять років. Поїли разом на терасі. Поки Дані гризла оливку, наатянка, подивившись на неї очима кольору розплавленого золота, промовила:

— Запізно вже казати, що ви передумали виходити заміж.

«Запізно»,— сумно подумала королева.

— У жилах Гіздара тече давня шляхетна кров. Наш шлюб поєднає моїх вільновідпущеників і його людей. Якщо ми станемо одним цілим, таким стане і наше місто.

— Ваша світлість не кохає шляхетного Гіздара. Віддана вам думає, що ви б радо побралися з деким іншим.

«Сьогодні я не повинна думати про Дааріо».

— Королева кохає того, кого мусить, а не кого хоче.

Апетит пропав остаточно.

— Забери їжу,— сказала Дані до Місанді.— Час мені брати купіль.

Після купелі, поки Джикі витирала Дані насухо, прийшла Іррі з токаром. Дані заздрила, що дотрачки можуть ходити в шароварах з пісочного шовку й фарбованих безрукавках. У такому одязі їм набагато прохолодніше, ніж буде їй у токарі, з важкою оздобою з крихітних перлин.

— Допоможіть мені замотатися в цей токар, будь ласка. Сама я з цими перлами не впораюся.

Вона знала, що мала б нетерпляче очікувати весілля та шлюбної ночі. Їй пригадалася ніч її першого весілля, коли під чужим зоряним небом хал Дрого позбавив її цноти. Їй пригадалося, яка вона була перелякана і яка збуджена. З Гіздаром буде так само? «Ні. Я вже не та дівчинка, якою була, а він — не мій сонце-й-місяць».

З піраміди знову з’явилася Місанді.

— Резнак і Скагаз просять честі провести вашу світлість у Храм грацій. Резнак наказав приготувати ваш паланкін.

Мірінці рідко їздили верхи в місті. Надавали перевагу паланкінам, ношам, портшезам, які на плечах носили раби. «Коні бруднять вулиці,— сказав їй один чоловік з родини Жаків,— а раби ні». Дані звільнила рабів, але паланкіни, ноші й портшези і досі з’являлися на вулицях, і в повітрі вони трималися зовсім не чарами.

— День занадто спекотний, щоб сидіти в тісному паланкіні,— сказала Дані.— Осідлайте мою сріблясту. Не поїду я до свого лорда-чоловіка на спинах носіїв.

— Ваша світлосте,— мовила Місанді,— віддана вам дуже перепрошує, але ви не зможете їхати верхи в токарі.

Маленька тлумачка, як це дуже часто траплялося, мала рацію. Токар не призначений для їзди верхи. Дані скривилася.

— Як скажеш. Але все одно в паланкіні не поїду. Я за тими завісами задихнуся. Нехай мені приготують портшез.

Якщо вже доводиться вдягнути довгі вуха, то нехай усі кролі це бачать.

Коли Дані спустилася, Резнак і Скагаз прихилили коліна.

— Ваша вельможність сяє так яскраво, що засліпить будь-кого, хто наважиться поглянути на вас,— промовив Резнак. Сенешаль був у токарі з бордової парчі з золотими торочками.— Гіздарові зо Лораку страшенно пощастило з вами... а вам — з ним, дозволю собі сміливість сказати. Цей шлюб врятує наше місто, от побачите.

— Ми всі за це молимося. Я хочу посадити оливкові дерева й дочекатися плодів.

«Хіба не байдуже, що Гіздарові поцілунки не тішать мене? Мене потішить мир. Я королева чи просто жінка?»

— Сьогодні люду буде, наче мух,— зронив Гирявий, який вдягнув складчасту чорну спідницю і рельєфний нагрудник, а під пахвою ніс бронзовий шолом у формі зміїної голови.

— Не мені боятися мух. Ваші бронзові бестії захистять мене від будь-якого лиха.

Усередині Великої піраміди завжди панували сутінки. Стіни завтовшки тридцять футів приглушували гамір вулиць і не пропускали спеку, отож усередині було прохолодно й напівтемно. Під брамою вже шикувався почет. Коней, мулів і віслюків тримали у стайнях у західних стінах, а слонів — у східних. Разом з пірамідою Дані отримала цих трьох дивних гігантів. Вони нагадували їй лисих сірих мамонтів, от тільки бивні їм підрізали й позолотили, а очі в них були сумні.

Дужий Бельвас їв виноград, а Баристан Селмі спостерігав, як конюший підтягує попругу на його сірому в яблуках коні. З ним було троє дорнян — вони розмовляли, але миттю урвали розмову, щойно з’явилася королева. Княжич опустився на одне коліно.

— Ваша світлосте, я мушу ще раз вас просити. Сили вже полишають мого батька, але його відданість вашій справі й досі міцна. Якщо ви незадоволені моїм поводженням або мною особисто, мені дуже прикро, але...

— Якщо хочете, щоб я була задоволена, просто порадійте за мене,— сказала Данерис.— Сьогодні в мене весілля. У Жовтому місті танцюватимуть на радощах, не сумніваюся,— зітхнула вона.— Підведіться, княжичу, й усміхніться. Одного дня я повернуся у Вестерос, щоб відвоювати батьківський престол, і звернувся в Дорн по допомогу. Але сьогодні моє місто взяли в сталеве кільце юнкайці. Я можу загинути, так і не побачивши своїх Сімох Королівств. Гіздар може померти, а море може проковтнути Вестерос... Ходімо,— поцілувала його Дані в щоку.— Час мені брати шлюб.

Сер Баристан допоміг їй сісти у портшез. Квентин повернувся до своїх дорнян. Дужий Бельвас гаркнув, щоб відчиняли браму, і Данерис Таргарієн випливла на сонце. Поряд з нею їхав Селмі на сірому в яблуках коні.

— Скажіть мені,— заговорила Дані, коли процесія повернула до Храму грацій,— якби мої батьки могли вільно слухатися свого серця, з ким би вони побралися?

— Це було дуже давно. Ваша світлість їх не знає.

— Але ви знаєте. Скажіть мені.

Літній лицар схилив голову.

— Для вашої матері-королеви обов’язок завжди був на першому місці,— мовив він. У своїх срібно-золотих обладунках і білому плащі він був дуже вродливий, але говорив з болем, так наче кожне слово — тяжкий камінь, який йому доводиться нести.— Але в дівоцтві... колись вона була закохана у юного лицаря зі штормових земель, який бився на турнірі, пов’язавши її стрічку, й оголосив її королевою кохання і краси. Але тривало це недовго.

— Що сталося з цим лицарем?

— Того дня, коли ваша мама вийшла за вашого батька, він назавжди відклав списа. Став дуже побожний і, подейкують, казав, що в його серці місце королеви Рейли може зайняти тільки Діва. Це кохання від самого початку було приречене. Помісний лицар не може стати консортом для панни королівської крові.

«А Дааріо Нагарне — простий перекупний меч, який навіть не заслужив золоті остроги помісного лицаря».

— А мій батько? Була у нього жінка, яку він кохав більше за свою королеву?

Сер Баристан посовався в сідлі.

— Не... не те щоб кохав. Можливо, більше пасує слово «жадав», але... це просто кухонні плітки, пересуди праль і конюших...

— Я хочу знати. Я не знала батька. Хочу знати про нього все. Добре і... всяке.

— Як накажете,— мовив лицар і почав розповідати, ретельно добираючи слова.— Королевич Ейрис... замолоду він знався з однією леді з Кичери Кастерлі, кузиною Тайвіна Ланістера. Коли ж вона побралася з Тайвіном, ваш батько на весіллі випив забагато вина і, кажуть, дуже шкодував, що для лордів скасоване право першої ночі. Це був п’яний жарт, не більше, але Тайвін Ланістер не з тих, хто забуде такі слова і... вільності, які дозволив собі ваш батько під час вкладання нареченої у ліжко,— почервонів він.— Я забагато вам наговорив, ваша світлосте. Я...

— Вітаємо, ласкава королево!

До її процесії приєдналася ще одна, й до королеви зі свого портшеза усміхнувся Гіздар зо Лорак, «Мій король». Дані подумала про Дааріо Нагариса — де він і що робить. «Якби це було у казці, він би прискакав на коні в ту мить, коли ми входили б у храм, і кинув Гіздарові виклик у боротьбі за мою руку».

Пліч-о-пліч почет королеви і почет Гіздара зо Лорака повільно їхали через Мірін, поки перед ними не постав Храм грацій, сяючи на сонці золотими банями. «Як гарно»,— говорила собі королева, але всередині її сиділа дурна дівчинка, яка несамохіть шукала очима Дааріо. «Якби він мене кохав, то примчав б з мечем і силою забрав мене, як Рейгар забрав свою північанку»,— наполягала дівчинка, але королева знала, що це дурниці. Навіть якби капітан, геть утративши голову, спробував так учинити, бронзові бестії зарубали б його ще за сто ярдів від неї.

Галаза Галар очікувала під дверима храму в оточенні сестер, вбраних у білі, рожеві, червоні, блакитні, золоті й фіолетові мантії. «Щось їх мало,— подумала Дані, шукаючи очима Езару й не знаходячи.— Невже різачка забрала і її?» Хоча королева залишила астапорців голодувати під мурами міста, щоб зупинити поширення різачки, хвороба все одно наступала. Захворіло чимало людей — вільновідпущеників, перекупних мечів, бронзових бестій, навіть дотраків, тільки нікого з незаплямованих поки що не зачепило. Дані щиро сподівалася, що найгірше вже позаду.

Грації винесли крісло зі слонової кістки й золоту миску. Елегантно притримуючи токар, щоб не наступити на кайму, Данерис Таргарієн опустилася на оксамитове сідало крісла, а Гіздар зо Лорак опустився навколішки, розшнурував на ній сандалії й під спів п’ятдесятьох євнухів омив їй ноги, а за ним спостерігало десять тисяч очей. «У нього ніжні руки.— подумала Дані, поки пальці її купалися в запашних оліях.— Якщо у нього й серце ніжне, може, з часом я і прихилюся до нього».

Омивши їй ноги, Гіздар витер їх м’яким рушником, знову зашнурував на ній сандалії й допоміг їй підвестися. Тримаючись за руки, вони удвох рушили за зеленою грацією у храм, де повітря повнилося фіміамом, а боги стояли у своїх альковах, горнучись у сутінки.

А за чотири години вони вийшли з храму чоловіком і дружиною, прикуті одне до одного по руках і ногах золотими ланцюгами.