Танок драконів

Джон

Королева Селіза несподівано з’явилася б Чорному замку разом з донькою і доньчиним блазнем, служницями і фрейлінам й цілим почтом лицарів, присяжних мечів і солдатів — усього їх налічувалося п’ятдесят. «Рать королеви,— здогадався Джон Сноу.— Прислужують Селізі, але насправді служать Мелісандрі». Червона жриця попередила його про їхніх приїзд майже за день до того, як прилетів з таким самим повідомленням крук зі Східної варти.

Джон вийшов до стайні зустрічати королівську валку в супроводі Шовка, Бовена Марша й півсотні братів у довгих чорних плащах. Якщо бодай половина з того, що кажуть про королеву, правда, то не можна виходити до неї, не прихопивши власного почту. Ще переплутає його з конюшим і вручить йому повіддя свого коня.

Сніговій нарешті перемістився на південь і дав їм спокій. Коли Джон Сноу ставав перед королевою-південкою на одне коліно, в повітрі навіть відчувався натяк на тепло.

— Ваша світлосте, ласкаво просимо вас і ваших підданих у Чорний замок.

Королева Селіза поглянула на нього згори вниз.

— Дякую. Будь ласка, проведіть мене до лорда-командувача.

— Брати цією посадою пошанували мене. Я — Джон Сноу.

— Ви? Казали, що ви юний, але...

Обличчя у королеви Селізи було бліде, з запалими щоками. На голові — корона червоного золота у формі язиків полум’я, близнючка Станісової корони.

— ...можете підвестися, лорде Сноу. Це моя донька Ширін.

— Королівно.— уклонився Джон. Ширін і так була не дуже гарна, але ще більше її спотворила сіролуска, через яку шия і частково одна щока лишилися нерухомими, сірими й потрісканими.— Ми з братами до ваших послуг,— мовив Джон до дівчинки.

— Дякую, мілорде,— почервоніла вона.

— Гадаю, ви знайомі з моїм родичем, сером Акселем Флорентом? — провадила королева.

— Тільки через круків...— («І через плітки». В листах, які Джон отримував зі Східної-варти-на-морі, писалося про Акселя Флорента багато, але дуже мало доброго).— Пане Акселю.

— Лорде Сноу,— відповів на привітання Флорент, кремезний чолов’яга з короткими ногами й широкими грудьми. Щоки й подвійне підборіддя в нього поросли жорстким волоссям, і таке саме волосся стирчало з вух і ніздрів.

— А це мої віддані лицарі,— вела далі королева Селіза.— Сер Нарберт, сер Бенетон, сер Брас, сер Патрек, сер Малегорн, сер Ламберт, сер Перкін.

Усі достойники по черзі вклонилися. Блазня королева не збиралася представляти, але бубонці на його рогатій шапці-вушанці й картате татуювання на пухких щоках одразу його видавали. Картатий. У листах Котера Пайка згадувалося і про нього. Пайк писав, що він дурник.

Потім королева жестом підкликала ще одного дивного члена свого почту: високого й худого як тичка чоловіка, чий зріст ще й підкреслювався заморським триярусним капелюхом з фіолетового фетру.

— А це шановний Тайко Несторис, агент Залізного банку Браавоса, який приїхав на переговори до його світлості короля Станіса.

Оголивши голову, банкір низько уклонився, махнувши капелюхом.

— Лорде-командувачу, дякую вам і вашим братам за гостинність.

Загальною мовою він володів бездоганно, з ледь помітним натяком на акцент. На півфута вищий за Джона, браавосянин мав тоненьку бороду, схожу на мотузку, яка з підборіддя звисала мало не до пояса. Мантія на ньому була темно-фіолетова, облямована горностаєм. Вузьке обличчя обрамляв високий жорсткий комір.

— Сподіваюся, ми не надто вас обтяжимо,— мовив банкір.

— Аж ніяк, мілорде. Ми вам дуже раді.

«Раді набагато більше, ніж королеві, якщо по правді». Котер Пайк заздалегідь послав крука, щоб попередити про прибуття банкіра. Відтоді Джон Сноу тільки про нього і думав.

Джон знову обернувся до королеви.

— Палати в Королівській вежі вже чекають на вашу світлість. Це наш лорд-стюард Бовен Марш. Він розмістить ваших людей.

— Дуже мило з вашого боку, що ви згодні потіснитися заради нас,— сказала королева дуже ввічливо, але в її тоні вчувалося: «Це ваш обов’язок, і моліться, щоб ці палати мені сподобалися».— Ми не затримаємося надовго. Щонайбільше на кілька днів. Щойно перепочинемо, плануємо продовжити подорож у наш новий замок — Ночефорт. Мандрівка зі Східної варти дуже нас утомила.

— Як скажете, ваша світлосте,— мовив Джон.— Але ви, певно, змерзли і зголодніли. В їдальні на вас чекають гарячі страви.

— Дуже добре,— зронила королева і роззирнулася.— Але спершу ми б хотіли перемовитися з леді Мелісандрою.

— Певна річ, ваша світлосте. Її покої також у Королівській вежі. Сюди, будь ласка.

Кивнувши, королева Селіза взяла доньку за руку й дозволила повести їх геть зі стайні. За ними рушили сер Аксель, браавоський банкір і решта почту, як за качкою каченята, вбрані у вовну й хутро.

— Ваша світлосте,— заговорив Джон Сноу,— мої будівничі зробили все можливе, щоб Ночефорт зміг вас прийняти... але там ще багато чого не відбудовано. Це великий замок, найбільший на Стіні, тож ми поки що змогли відновити його лише частково. Можливо, вам зручніше буде в Східній варті.

— Годі з нас Східної варти,— пирхнула королева Селіза.— Нам там не подобалося. Королева має бути господинею під своїм дахом. А ваш Котер Пайк нечемний і неприємний, сварливий і скупий.

«Чули б ви, як Котер відгукується про вас».

— Мені дуже прикро, але, боюся, у Ночефорті вашій світлості сподобається ще менше. Це ж фортеця, а не палац. Похмуре й холодне місце. А Східна варта...

— У Східній варті небезпечно,— сказала королева й поклала руку доньці на плече.— Ось законна спадкоємиця короля. Одного дня Ширін сидітиме на Залізному троні та правитиме Сімома Королівствами. Її потрібно берегти, а напад буде саме на Східну варту. Мій чоловік обрав нашим замком цей Ночефорт, і там ми й зупинимося. Ми... ой!

З-за руїн Вежі лорда-командувача з’явилася велетенська тінь. Королівна Ширін вереснула, а троє королівських лицарів одностайно ахнули. Ще один зронив: «Семеро спасіть»,— від шоку геть забувши про свого нового червоного бога.

— Не бійтеся,— сказав Джон.— Він нешкідливий, ваша світлосте. Це Вун-Вун.

— Вун Вег Вун Дар Вун,— прогуркотів велет голосом, який нагадував грім каменюки, яка котиться схилом гори, й опустився перед ними навколішки. Навіть у такому положенні він усе вивищувався над людьми.— Королева уклінників. Маленька королева,— промовив він слова, яких, без сумніву, його навчив Шкіряк.

У королівни Ширін очі стали завбільшки з два тарелі.

— Та він велет! Справжній велет, як у казках. Але чому він так кумедно розмовляє?

— Поки що він знає лише кілька слів загальною мовою,— пояснив Джон.— У своєму краю вони розмовляють давньою мовою.

— А можна його торкнутися?

— Ліпше не треба,— застерегла мати.— Поглянь на нього. Він брудний.

Королева, нахмурившись, обернулася до Джона.

— Лорде Сноу, що це чудовисько робить з нашого боку Стіни?

— Вун-Вун — гість Нічної варти, як і ви.

Королеві така відповідь не сподобалася. Так само і її лицарям. Сер Аксель бридливо скривився, сер Брас нервово хихикнув, а сер Нарберт мовив:

— А я чув, усі велети давно вимерли.

— Майже всі.

«Як їх оплакувала Ігритта!»

— У темряві мерці танцюють,— почав човгати ногами Картатий у химерному танку.— Знаю, знаю, о-о-о!

У Східній варті хтось для нього пошив блазенський костюм з бобрових і заячих шкурок і з овчини. Роги його шапки-вушанки були обвішані бубонцями, а вуха були з брунатного білячого хутра. Кожен крок викликав дзвін.

Вун-Вун зачаровано роззявив рота, роздивляючись його, та щойно велет простягнув руку, блазень відскочив, брязнувши бубонцями.

— О ні, о ні, о ні.

Вун-Вун скочив на ноги. Королева, схопивши Ширін, забрала її подалі, лицарі потяглися по мечі, а Картатий перелякано позадкував, втратив рівновагу й сів задом просто у сніговий замет.

Вун-Вун розреготався. Сміх велета дасть фору й ревінню дракона. Картатий затулив вуха, королівна Ширін сховала обличчя в материній шубі, а найсміливіший з королівських лицарів виступив наперед з крицею в руці. Джон підніс руку, перегороджуючи йому дорогу.

— Не варто його сердити. Сховайте клинок, сер. Шкіряче, заберіть Вун-Вуна назад у Гардинову вежу.

— Вун-Вун їсти? — запитав велет.

— Їсти,— погодився Джон, а до Шкіряка сказав: — Я накажу принести кошик овочів для нього і м’яса для вас. Розпаліть вогонь.

— Авжеж, м’лорде,— широко всміхнувся Шкіряк,— але у Гардиновій вежі холод пробирає до кісток. Може, м’лорд пришле нам і трохи вина зігрітися?

— Тільки для вас. Не для нього.

Вун-Вун у житті не пив вина, поки не потрапив у Чорний замок, та щойно скуштував його, страшенно полюбив. «Занадто полюбив»,— подумав Джон, якому досить було клопотів і без п’яного велета. Він знову обернувся до королівських лицарів.

— Мій лорд-батько завжди казав: не варто оголювати меча, якщо не збираєшся ним скористатися.

— Я збирався ним скористатися,— сказав гладенько поголений лицар з обвітреною шкірою; під білим хутром він був одягнений у злототкане сюрко з блакитною п’ятикутною зіркою.— Я думав, що Нічна варта має захищати королівство від таких чудовиськ. Ніхто не згадував, що ви їх тут тримаєте замість ручних тваринок.

«Ще один клятий йолоп з півдня».

— А ви...

— Сер Патрек з Королівської Гори, з ласки мілорда.

— Не знаю, як ви на своїй горі дотримуєтеся гостьового права, сер. На Півночі воно вважається священним. Вун-Вун — наш гість.

— Скажіть-но, лорде-командувачу,— посміхнувся сер Патрек,— а якщо з’являться Чужі, ви їй гостинно запросите?.. Ваша світлосте,— обернувся лицар до королеви,— ось Королівська вежа, якщо не помиляюся. Зробите мені честь?..

— Як зволите,— озвалася королева, беручи його під руку, і пройшла повз вояків Нічної варти, навіть не озирнувшись.

«Оте полум’я в неї на короні тепліше за неї саму».

— Лорде Тайко,— звернувся Джон до браавосянина.— Заждіть хвильку, будь ласка.

Браавосянин завагався.

— Я не лорд, а простий слуга Залізного банку Браавоса.

— Котер Пайк повідомив, що ви прибули у Східну варту з трьома кораблями. Галеасом, галерою і когом.

— Атож, мілорде. В таку пору року перепливати море небезпечно. Один корабель може потонути, а три кораблі допомагають одне одному. В таких питаннях Залізний банк завжди чинить розсудливо.

— Можна з вами до від’їзду переговорити?

— Я до ваших послуг, лорде-командувачу. У Браавосі ми кажемо так: не буде кращого часу, ніж зараз. Це підійде?

— Ще б пак. Може, підемо до мене у світлицю, чи ви б хотіли побувати на Стіні?

Банкір звів погляд на білий безмір на тлі неба.

— Боюся, нагорі страшенно холодно.

— Ще й вітряно. Там швидко вчишся не наближатися до краю. У нас людей звідти здувало. І все одно: Стіна — єдина у своєму роді. Можливо, іншого шансу її побачити у вас уже не буде.

— Без сумніву, на смертному ложі я шкодуватиму про свою обачність, але після довгого дня в сідлі тепла кімната видається мені заманливішою.

— Тоді ходімо у мою світлицю. Шовку, будь ласка, принеси глінтвейну.

У Джонових кімнатах у глибині зброярні було якщо не надто тепло, зате тихо. Вогонь у коминку давно погаснув: Шовк не так пильно за ним стежив, як Стражденний Ед. Мормонтів крук привітав їх криком «Зерна!». Джон повісив на гачок свого плаща.

— Ви приїхали до Станіса, правильно?

— Так, мілорде. Королева Селіза пропонувала відіслати крука у Пущанський Насип, щоб повідомити його світлість, що я чекатиму на нього у Ночефорті. Але питання, яке я маю з ним обговорити, занадто делікатне, щоб довірити його листу.

— Ідеться про борг...— («А що ще це може бути?») — Його власний борг? Чи його брата?

Банкір склав перед собою пальці.

— Я не в праві обговорювати заборгованість лорда Станіса чи її відсутність. Що ж до короля Роберта... ми справді мали приємність допомогти його світлості, коли виникла потреба. Поки Роберт був живий, усе було гаразд. Але нині Залізний трон заморозив усі виплати.

«Невже Ланістери і справді такі дурні?»

— Ви ж не можете очікувати від Станіса виплати братових боргів.

— Це борги Залізного трону,— заявив Тайко,— і їх має виплачувати той, хто на ньому сидить. Оскільки юний король Томен занадто незговірливий, ми вирішили обговорити це питання з королем Станісом. Якщо він доведе, що гідний нашої довіри, ми залюбки забезпечимо йому будь-яку необхідну поміч.

— Поміч,— крикнув крук.— Поміч, поміч, поміч.

Саме так і здогадався Джон, коли дізнався, що Залізний банк відпровадив посла на Стіну.

— За останніми нашими відомостями, його світлість саме був на марші: він прямує у Вічнозим, щоб кинути виклик лордові Болтону і його союзникам. Можете поїхати до нього, але це ризиковано. Ще опинитеся у вогні війни.

— Ми, слуги Залізного банку,— уклонився Тайко,— дивимося у вічі смерті не рідше, ніж ви, слуги Залізного трону.

«То ось кому я служу?» Джон Сноу і сам уже не був певен.

— Я можу забезпечити вас кіньми, харчами, провідниками — усім необхідним, щоб дістатися Пущанського Насипу. Звідти вам доведеться добиратися до Станіса самотужки...— («І цілком можливо, що ви застанете голову Станіса на кілку»).— Але моя допомога має свою ціну.

— Ціну,— кракнув Мормонтів крук.— Ціну, ціну.

— Все завжди має ціну,— посміхнувся браавосянин.— Що потрібно Нічній варті?

— Для початку — ваші кораблі. З командами.

— Всі три? А як я повернуся у Браавос?

— Мені вони потрібні для однієї-єдиної мандрівки.

— Ризикованої, я так розумію. Ви сказали — для початку?

— Ще нам потрібна позика. Достатньо золота, щоб протриматися до весни. Купити харчів і найняти кораблі, які ці харчі нам привезуть.

— До весни? Це неможливо, мілорде,— зітхнув Тайко.

Як там йому говорив Станіс? «Торгуєшся, як карга за тріску, лорде Сноу. Лорд Едард тебе прижив не з якоюсь рибачихою?» Цілком можливо.

Близько години пішло на те, щоб неможливе стало можливим, а ще година — на узгодження всіх умов. Карафа глінтвейну допомогла домовитися щодо найбільш дражливих пунктів. Заки Джон Сноу підписав пергамент, представлений браавосянином, обидва були напівп’яні й незадоволені. Джон вирішив, що це добрий знак.

З трьома браавоськими кораблями флот у Східній варті налічуватиме одинадцять одиниць, включаючи ібенське китобійне судно, яке Котер Пайк реквізував за Джоновим наказом, пентоську торгову галеру, отриману таким самим чином, і три потовчені лісянські бойові кораблі — залишки колишнього флоту Саладора Саана, які осінні шторми прибили назад на північ. Усі три кораблі Саана потребували ремонту, але він уже, мабуть, завершився.

Одинадцять кораблів — це малувато, але якщо довго зволікати, вільний народ у Крутодомі може вже загинути, поки прибуде флот на порятунок. «Зараз або ніколи». Інше питання — чи в такому вже відчаї Кума Кротиця і її люди, щоб довірити своє життя Нічній варті...

Коли Джон вийшов з Тайко Несторисом зі світлиці, надворі вже потемніло. Почався сніг.

— Схоже, перепочинок тривав недовго,— зронив Джон, щільніше горнучись у плащ.

— Вже майже зима. Коли я відпливав з Браавоса, канали приморозило.

— Нещодавно через Браавос подорожувало троє моїх людей — старий мейстер, співець і молодий стюард. Вони супроводжували у Старгород дикунку з дитиною. Навряд чи ви з ними стикалися?

— Боюся, ні, мілорде. Вестеросці щодня проїжджають через Браавос, але здебільшого через Лахмітникову гавань. А кораблі Залізного банку стоять у Фіолетовій гавані. Якщо хочете, можу попитати про них, коли повернуся додому.

— Нема потреби. Зараз вони вже, мабуть, давно у Старгороді.

— Будемо сподіватися. В цю пору року вузьке море дуже небезпечне, а останнім часом надходять неприємні звістки про дивні кораблі навколо Східців.

— Саладор Саан?

— Лісянський пірат? Подейкують, він і справді взявся за старе. А ще через Зламану Косу іде бойовий флот лорда Редвина. Без сумніву, повертається додому. Але ці люди і їхні кораблі нам добре знайомі. Ні, ті вітрильники... мабуть, з країв далі на схід... ходять дивні розмови про драконів.

— Нам би сюди хоч одного. Дракон трохи підігрів би тут усе.

— Мілорд жартує. Даруйте, що я не сміятимуся. Ми, браавосяни, нащадки тих, хто свого часу втік з Валірії — від гніву володарів драконів. Ми про драконів не жартуємо.

«Ні, гадаю, не жартуєте».

— Перепрошую, лорде Тайко.

— Не треба, лорде-командувачу. А я зголоднів. Коли позичаєш таку велику суму, прокидається апетит. Будьте ласкаві, скажіть, як пройти у вашу бенкетну залу?

— Я сам вас проведу. Сюди,— жестом указав Джон.

Опинившись у їдальні, Джон уже не міг виявити нечемність і не переломити хліба з банкіром, тож довелося послати Шовка принести щось поїсти. Приїжджі — це щось новеньке, тож у підвал прийшли майже всі, хто не чергував і не спав, і в їдальні було тісно й тепло.

Королеви з донькою не було. Зараз, либонь, вони облаштовуються у Королівській вежі. Зате були сер Брас і сер Малегорн, які розважали чорних братів новинами зі Східної варти і з-за моря. Троє королівських фрейлін сиділо разом, а навколо них крутилися їхні служниці й дюжина залицяльників з Нічної варти.

Ближче до дверей правиця королеви боровся з парою каплунів, обгризаючи м’ясо з кісток і запиваючи елем. Помітивши Джона Сноу, Аксель Флорент відкинув кістку, зворотом долоні витер рота й підійшов. Зі своїми кривими ногами, грудьми як діжка й відстовбурченими вухами він мав кумедний вигляд, але Джон і не думав з нього сміятися. Він — дядько королеви Селізи, який одним з перших услід за нею прийняв Мелісандриного червоного бога. «Якщо він і не кревногубець, то майже». Мелісандра спалила брата Акселя Флорента, розповідав мейстер Еймон, а сер Аксель Флорент і не намагався її зупинити. «Що це за людина, яка стоятиме й дивитиметься, як заживо палять її брата?»

— Несторис і лорд-командувач! — вигукнув сер Аксель.— Можна до вас приєднатися? — він опустився на лавку, ще вони й відповісти не встигли.— Лорде Сноу, дозвольте запитати... ота дикунська королівна, про яку писав його світлість король Станіс... де вона, мілорде?

«За багато льє звідси,— подумав Джон.— З ласки богів, вона вже розшукала Тормунда Велетозгуба».

— Вал — молодша сестра Далли, жінки Манса Рейдера і матері його сина. Король Станіс узяв у полон Вал і дитину після того, як Далла померла з родива, але Вал ніяка не королівна — принаймні не в тому сенсі, який у це слово вкладаєте ви.

— Нехай,— знизав плечима сер Аксель,— у Східній варті брати казали, що вона вродлива. Хочу побачити це на власні очі. З цими дикунками, ну, іноді чоловікові доводиться перевертати їх задом, щоб виконати свій подружній обов’язок. Будьте ласкаві, лорде-командувачу, приведіть її, дайте нам поглянути.

— Вона не кобила, щоб зазирати їй у зуби, сер.

— Я обіцяю їй у зуби не зазирати,— посміхнувся Флорент.— Ой, не бійтеся, я обійдуся з нею чемно, як і належить.

«Він знає, що її тут немає». У селі не приховаєш таємниць, і в Чорному замку також. Про відсутність Вал відкрито не говорили, але дехто знав про це, і хлопці в їдальні вечорами про це розмовляли. «Що саме він чув? — подумав Джон.— Наскільки в це повірив?»

— Даруйте, сер, але Вал до нас не приєднається.

— Я сам піду до неї. Де ви тримаєте ту дівку?

«Подалі від вас».

— У надійному місці. Досить, сер.

Лицар почервонів з обличчя.

— Мілорде, ви забули, хто я? — з рота в нього війнуло елем і цибулею,— Мені з королевою поговорити? Одне слово її світлості — і мені ту дикунку приведуть голу просто в залу.

«Хотів би я подивитися, як це королеві вдасться».

— Королева не зловживатиме нашою гостинністю,— сказав Джон, сподіваючись, що так і є.— А тепер, боюся, мені час іти, поки я не забув обов’язки господаря. Лорде Тайко, дуже перепрошую.

— Так, звісно,— озвався банкір.— Приємно було поспілкуватися.

Надворі посилився сніг. Королівська вежа перетворилася на величезну тінь — за снігопадом не було навіть видно світла в її вікнах.

Повернувшись у світлицю, Джон побачив, що крук Старого Ведмедя сидить на спинці дубового крісла зі шкіряним сидінням, яке стояло біля столу. Не встиг Джон увійти, як птах почав голосно вимагати їсти. Джон дістав з мішка біля дверей жменю сухих кукурудзяних зернят, розсипав їх на підлозі, а потім зайняв своє крісло.

Тайко Несторис залишив йому копію угоди. Джон тричі її перечитав. «Це було просто,— подумав він.— Простіше, ніж я очікував. Простіше, ніж мало би бути».

Це викликало неприємне відчуття. Браавоські гроші дозволять Нічній варті закупити на півдні харчі, коли розтануть власні запаси, щоб дотягнути до весни, хай скільки триватиме зима. «Якщо зима виявиться довгою і важкою, Нічна варта влізе у такі борги, що ми вже з них не виліземо,— нагадав собі Джон,— та коли вибір — позичати чи подихати, краще вже позичати».

Але це не означає, що йому така ситуація подобалася. А коли прийде весна й потрібно буде повертати золото, йому це подобатиметься ще менше. Тайко Несторис справляв враження культурної і чемної людини, та у колекторів Залізного банку жахлива репутація. В усіх дев’ятьох вільних містах є свої банки, а в деяких і не по одному; вони гризуться за кожну монету, як собаки за кістку, в той час як Залізний банк багатший за них усі разом узяті. Коли правителі відмовляються платити борг малому банку, збанкрутілі банкіри продають своїх жінок і дітей у рабство й ріжуть собі вени. Коли правителі не платять борг Залізному банку, раптом нізвідки постають інші правителі й відбирають у них престол.

«Можливо, скоро в цьому пересвідчиться бідолашний пухкенький Томен». Без сумніву, Ланістери мають вагомі підстави не виплачувати боргів короля Роберта, але все одно це божевілля. Якщо Станіс не впиратиметься і прийме їхні умови, браавосяни дадуть йому стільки золота і срібла, скільки треба, щоб найняти дюжину загонів перекупних мечів, підкупити сотню лордів і забезпечити своїх вояків платнею, харчами, одягом і зброєю. «Якщо Станіс не лежить десь мертвий під мурами Вічнозиму, він, можливо, щойно отримав Залізний трон». Цікаво, подумав Джон, а таке Мелісандра бачила у своєму полум’ї?

Джон відкинувся на спинку крісла, позіхнув, потягнувся. Завтра начорно складе наказ для Котера Пайка. «Одинадцять кораблів у Крутодім. Забрати стількох людей, скількох удасться, в першу чергу жінок і дітей». Відпливати треба негайно. «Може, мені поплисти самому — чи довірити це Котерові?» Старий Ведмідь сам повів розвідку... «Ага. І не повернувся з неї».

Джон заплющив очі. Буквально на хвильку... і прокинувся, весь задерев’янілий, під бурмотіння крука Старого ведмедя: «Сноу, Сноу».

Джона трусив Маллі.

— М’лорде, ви потрібні. Перепрошую, м’лорде. Знайшли дівча.

— Дівча? — Джон сів рівно, тручи кулаками очі, щоб прогнати сон.— Вал? Вал повернулася?

— Не Вал, м’лорде. Це з цього боку Стіни.

Арія. Джон випростався.

— Дівча,— вереснув крук.— Дівча, дівча.

— Тай і Данел натрапили на неї за два льє на південь від Кротівки. Гналися за дикунами, які втекли королівським гостинцем. Піймали їх й везли назад, і тут наскочили на дівчинку. Вона високородна, м’лорде, й питає вас.

— Скільки з нею людей? — Джон підійшов до миски, плеснув води в обличчя. Боги, як же він утомився!

— Ніскільки, м’лорде. Вона одна. Кінь під нею вже буквально падав. Шкіра й кістки, кульгавий і в милі. Коня розсідлали, а дівчину забрали на допит.

«Сіра дівчинка на загнаному коні». Схоже, Мелісандрине полум’я не збрехало. Але куди поділися Манс Рейдер і всі його списосуджені?

— Де дівчинка зараз?

— У покоях мейстра Еймона, м’лорде,— відповів Маллі. Вояки Чорного замку й досі називали так ці кімнати, хоча старий мейстер нині має вже бути в теплі й безпеці Старгорода.— Дівчинка була синя від холоду, тремтіла як у пропасниці, тож Тай вирішив показати її Клайдасові.

— Добре.

Джон знову почувався п’ятнадцятирічним. Менша сестричка. Підвівшись, він одягнув плаща.

Коли він разом з Маллі перетинав двір, сніг і досі падав. На сході золотів світанок, але у вікні леді Мелісандри в Королівській вежі мерехтіло червонясте світло. «Вона що — ніколи не спить? В яку гру ви граєте, жрице? Ви дали Мансові якесь інше завдання?»

Хотілося вірити, що це Арія. Хотілося знову побачити її обличчя, всміхнутися їй і розкуйовдити її волосся, запевнити, що тут вона в безпеці. «Одначе це не так. Вічнозим спалили і зруйнували, і безпечних місць уже не зосталося».

Джон не може залишити її тут, біля себе, хай як би не хотілося. На Стіні не місце жінці, а тим паче дівчинці високого роду. Але віддавати її Станісові або Мелісандрі він також не збирався. Король захоче видати її за когось зі своїх людей — за Горпа, або Масі, або Годрі Велеторіза, а що з нею захоче зробити червона жінка, хіба богам відомо.

Найкраще рішення, яке Джон бачив, це відвезти її у Східну варту й попросити Котера Пайка відіслати її на кораблі за море, де її не дістануть усі ці сварливі королі. Але з цим, звісно, доведеться почекати, поки кораблі повернуться з Крутодому. «Вона може відплисти у Браавос разом з Тайко Несторисом. Можливо, Залізний банк допоможе підшукати родину, яка візьме її за годованку». Браавос — найближче з вільних міст... що робить його варіантом водночас найкращим і найгіршим. «Можливо, безпечніше плисти в Лорат або Порт-Ібен». Та хай куди відпровадить Арію Джон, їй знадобиться срібло, дах над головою, захисник. Вона ж лише дитина.

У колишніх покоях мейстра Еймона було так тепло, що хмарка пари, яка вихопилася звідти, коли Маллі відчинив двері, засліпила їх обох. У коминку горів нещодавно розпалений вогонь, і дрова тріщали та плювалися іскрами. Джон переступив гору мокрого одягу.

— Сноу, Сноу, Сноу,— кракали над головою круки. Дівчинка скулилася біля вогню, закутавшись у чорний вовняний плащ, утричі більший за неї, і міцно спала.

Вона була справді настільки схожа на Арію, аж Джон здригнувся, але тривало це лише мить. Висока, худенька, цибата дівчина, самі лікті й коліна, каштанове волосся заплетене в товсту косу й зав’язане шкіряними шнурочками. Довге обличчя, гостре підборіддя, маленькі очі.

Й вона була старша, набагато старша. «Ця дівчина одного віку зі мною».

— Вона поїла? — запитав Джон у Маллі.

— Тільки хліба з юшкою, м’лорде,— підвівся з крісла Клайдас.— Краще не квапитися, завжди казав мейстер Еймон. Забагато з’їсть — і не зможе перетравити.

Маллі кивнув.

— У Данела була одна з тих Гобових ковбасок, він їй запропонував шматочок, але вона і не торкнулася.

Джон не здивувався. Гобові ковбаски були здебільшого з сала, солі й різного такого, про що краще взагалі не знати.

— Мабуть, нехай поки що відпочиває.

І тут дівчина сіла, притискаючи плащ до маленьких білих грудей. Вигляд у неї був збентежений.

— Де...

— У Чорному замку, міледі.

— Ні Стіні,— на очі їй набігли сльози.— Я тут.

— Бідолашна дитина,— наблизився Клайдас.— Скільки тобі років?

— На іменини буде шістнадцять. І я не дитина, а доросла розквітла жінка,— позіхнула вона, затуляючи рота плащем. Крізь складки прозирнула гола колінка.— У вас немає ланцюга. Ви мейстер?

— Ні,— відповів Клайдас,— але я служив у мейстра.

«Вона і справді трохи схожа на Арію,— подумав Джон.— Заморена голодом і худенька, однак у неї і коси того самого кольору, і очі».

— Мені сказали, ви мене питали. Я...

— ...Джон Сноу,— дівчина відкинула косу за спину.— Наші з вами доми зв’язують кров і честь. Вислухайте мене, як родич. За мною женеться мій дядько Креган. Не дозволяйте йому забрати мене назад у Картвердь.

Джон придивився пильніше. «А я її знаю». Було щось знайоме у її очах, у тому, як вона трималася, як говорила. Якусь мить він не міг пригадати. А потім зрозумів.

— Аліс Карстарк.

У неї на вустах з’явилася тінь усмішки.

— Я не була впевнена, що ви мене згадаєте. Коли ми бачилися востаннє, мені було шість років.

— Ви приїздили у Вічнозим з батьком...— («З батьком, якому потім відрубав голову Роб»).— Не пам’ятаю, з якого приводу.

— Щоб познайомити мене з вашим братом,— спалахнула вона.— Ні, звісно, був якийсь формальний привід, але справжня причина була саме в цьому. Я була з Робом майже одного віку, й батько подумав, що ми б могли побратися. Був бенкет. Я танцювала і з вами, і з вашим братом. Він був дуже ввічливий і сказав, що я чудово танцюю. А ви дулися. Батько сказав: чого ще очікувати від байстрюка.

— Пригадую,— майже не збрехав Джон.

— Ви й зараз трішки дуєтеся,— сказала дівчина,— але я вас пробачу, якщо врятуєте мене від дядька.

— А ваш дядько... це лорд Арнольф?

— Ніякий він не лорд,— презирливо сказала Аліс.— Законний лорд — мій брат Гарі, а я за законом — його спадкоємиця. Донька по лінії наступництва йде перед дядьком. Дядько Арнольф — просто каштелян. Узагалі-то він — мій двоюрідний дідусь, дядько нашого тата. Але ми завжди кликали його дядьком. Креган — його син, і тепер вони хочуть, щоб я взяла його за чоловіка,— вона стиснула кулак.— До війни я була заручена з Дарином Горнвудом. Ми тільки чекали, коли я розквітну, щоб можна було взяти шлюб, але у Лопотючому лісі Дарин загинув від руки Царевбивці. Батько писав, що підшукає мені чоловіка з південних лордів, але так цього і не встиг. Ваш брат Роб йому голову відрубав за те, що він убив Ланістерів,— вона скривила вуста.— Я думала, вони й пішли на південь убивати Ланістерів.

— Усе було... не так просто, як здається. Лорд Карстарк убив двох полонених, міледі. Неозброєних хлопчаків, ув’язнених зброєносців.

Дівчина, схоже, не здивувалася.

— Батько ніколи не горлопанив, як Великий Джон, але у гніві він був не менш небезпечний. Але він уже мертвий. Так само, як і ваш брат. А ми з вами тут, ми ще живі. Між нами ж немає кровної ворожнечі, лорде Сноу?

— Чоловік, вбираючись у чорне, всі ворожнечі залишає у минулому житті. Нічна варта не сварилася ні з Картвердю, ні з вами.

— Це добре. Я боялася... Я благала батька залишити за каштеляна когось із моїх братів, але ж ніхто з них не хотів проґавити славу й відкупне, яке чекає на півдні. А тепер Тор і Ед мертві. Гарі, коли ми востаннє про нього чули, був у полоні в Дівоставі, але то було майже рік тому. Може, він уже теж мертвий. Я не знала, до кого ще звернутися, крім як до останнього сина Едарда Старка.

— А чом не до короля? Картвердь присягнула Станісові.

— Мій дядько присягнув Станісові в надії, що цим спровокує Ланістерів і вони відрубають бідолашному Гарі голову. Якщо мій брат помре, Картвердь перейде до мене, але права на неї хочуть отримати мої дядьки. Щойно я народжу Креганові дитину, я вже йому й потрібна не буду. Він уже поховав двох дружин,— вона сердито витерла сльозу — точно як це зробила б Арія.— Ви мені допоможете?

— Шлюб і спадкоємство — це питання, які розглядає король, міледі. Я напишу Станісові від вашого імені, але...

Аліс Карстарк розсміялася, але у цьому сміхові вчувався відчай.

— Напишіть, але відповіді не чекайте. Станіс не встигне отримати вашого листа — на той час він уже загине. Мій дядько про це подбає.

— Про що ви?

— Арнольф квапиться у Вічнозим, це правда, але з однією метою: встромити кинджал у спину вашого короля. Він уже давно знюхався з Рузом Болтоном... в обмін на золото, обіцянку прощення і голову бідолашного Гарі. Лорд Станіс іде назустріч своїй погибелі. Він не зможе мені допомогти, та навіть якби й міг, не став би,— сказала Аліс і опустилася перед Джоном навколішки, притискаючи до себе чорний плащ.— Ви — моя єдина надія, лорде Сноу. Благаю вас іменем вашого батька. Захистіть мене.