Тирамісу з полуницями

Вересень

Зі щоденника Наталії.

Наталія закрила документ, який назвала «Ватерлоо», а тоді й папку. Посміхнулася сама до себе. Класна придумка. Вона завжди була кмітливою. А тепер, у новій школі, мусить показати себе з щонайкращого боку. Звісно, це й вигляду стосувалося. Іще вчора вона докладно обдумала, у що вдягнеться. Адже перший день завжди найважливіший.

Наталія мала із чого вибирати. Рік тому тато купив їй нову шафу-купе, величезну, на цілу кімнату. Раніше дівчина переживала, що не може собі порозкладати все так, як би хотіла. Їй була притаманна вроджена любов до порядку. Убрання вона складала за порами року, а далі — за кольорами.

Спершу хотіла вдягти свою улюблену чорно-білу сукню з геометричним візерунком. Скромна, шляхетна й проста сукенка, у якій вона завжди справляла гарне враження. Проте примірявши, збагнула, що сукенка лежить на ній не ідеально.

Наталія намагалася схуднути в Португалії, але, мабуть, цього не досить... Певне, вона товста, як свинка Пепа, якщо після двотижневої дієти досі не могла надягти цієї сукенки. Ну, так, адже сукня була із часів розміру 34. Треба добряче за себе взятися.

На щастя, у шафі залишалася ще купа одягу. Наталія вибрала чорні легінси, а до них білу шовкову блузку з рюшами. І, звичайно, туфлі на високих підборах. Чудово! А коли ще схудне, то виглядатиме просто приголомшливо. Усі її подружки були худіші за неї. Як їм це вдавалося?

Воно й не дивно, що з того кастингу тоді нічого не вийшло. Наталія просто була затовстою, а в рекламних агенціях завжди шукають дуже худих дівчат.

Вона ще раз перевірила, чи приготований на завтра одяг лежить на своєму місці, а тоді лягла спати. Але ще довго крутилася з боку на бік, намагаючись не думати про батьків, нову школу, ані про те, як швидко схуднути.

Адріан, Лінчин хлопець, теж не спав. Проте зовсім не через те, що не міг заснути. Уперше в житті вересень для нього не означав початку навчального року. У його виші це мало відбутися лише в жовтні. Ні, він не вступив до омріяної Академії мистецтв. Та це нікого особливо не здивувало, бо загалом таке мало кому вдавалося з першого разу. Мабуть, вплинула родинна ситуація, смерть мами, уся ця справа з Лінкою... Через усе це Адріан не міг зосередитися на малюванні. Звичайно, він приготував портфоліо вчасно, але воно явно було заслабким. І батько порадив вибрати приватний мистецький виш.

— Може, за рік чогось навчишся і таки вступиш, — сказав він. — Це все ж краще, ніж цілий рік байдикувати.

Адріан погодився. І запропонував, що одночасно працюватиме. Щоби бодай докластися до оплати за навчання. Батько не дуже наполягав, грошей їм не бракувало, проте Адріан сказав, що так буде чесно.

Але тепер він не міг заснути не через те, що досі мав канікули, а тому, що настільки зосередився на малюванні, що аж забув про час. Малював Лінчин портрет. Не вперше й, мабуть, не востаннє, та цього разу йому хотілося, щоб це було щось дійсно неповторне. А вона навіть не підозрювала, що стала його музою... Мабуть, здивувалася б, скільки її портретів він уже намалював. Пастеллю, акварелями, акриловими фарбами... Він без кінця її фотографував і надихався цими фотографіями. Лінка завжди була для Адріана найвродливішою.

Доходила перша година ночі, а він і досі стояв біля мольберта. Намагався перенести на полотно те, що було найважче. Її чарівливість. Те, як вона сміялася. Ех, нелегко йому це вдавалося. Звичайно, він багато чого навчився в Лондоні, находився галереями, надивився на картини. Але весь час перебував у пошуках власного стилю. Яскраві кольори, шпатель... Це стало його останнім відкриттям. Найгірше, що акрилові фарби швидко висихали, він волів олійні, але де ними малювати? Не вдома ж... Скипидар дуже смердить, а в них навіть балкону немає. Може, у виші будуть кращі умови. Адріан мріяв про власну майстерню, просторе приміщення з високими вікнами, де він міг би малювати, скільки душа запрагне. Та наразі його мріям не судилося здійснитися.

Не спав і Оскар. Вони подружилися з Лінкою цього року, він навіть устиг трішки в неї закохатися. На жаль, шансів не мав жодних. Лінка з Адріаном знову були разом. Попри все. Зрештою, він однаково виїхав з Варшави й повернувся додому, отож надій на майбутнє не було. Проте Оскар не спав не тому, що думав про Лінку. Оскар не спав, бо рятував маму. Він саме силкувався затягнути її з ванної до спальні. Унітаз був весь забльований, а майже непритомна мати не могла зробити й кроку. Оскар подумав, яким наївним був, гадаючи, що його повернення додому примусить маму змінитися. Він за нею не встежить. Йому доводилося не лише вчитися, а ще й працювати, бо їжі не ставало навіть на харчі, а від батькових грошей хлопець відмовився. Може, не варто було? «Ех, — подумав Оскар, — яка різниця. Вона п'є, бо алкоголічка, а я її рятую, бо я її син». Що буде далі, він і гадки не мав.

Не спала й Каська, Лінчина зведена сестра. І теж зовсім не через те, що не вдавалося заснути. Їй хотілося спати, але вона не могла заснути в літаку. Дівчина саме поверталася зі своїми названими батьками з відпочинку. Чартерний літак із Хорватії мав приземлитися на Окенці о першій ночі.

Це були чудові канікули. На щастя, родинна ситуація теж якось унормувалася. Батьки перестали ревнувати її до Лінки й справжньої матері, яка після розмови з донькою нарешті пересилила себе й відвідала їх, прохаючи не забирати Каськи з міста. Обидві сторони зрозуміли, що всім у цій ситуації складно, і що насправді для них важливе Касьчине щастя. Це було найважливіше й для справжньої мами, і для прийомної, яка ставилася до Касі як до рідної доньки. Каська думала про те, що завтра вже починається школа, а вони повертаються в останню мить. Але до початку навчального року не треба було якось особливо готуватися, тільки вибрати святковий одяг. Щось та знайдеться, подумала Кася й позіхнула. Знову спробувала задрімати, але літак уже пішов на посадку.

Тим часом Лінка спала як убита. Причому вже кілька годин. Заснула, читаючи Каєві книжку про роботів. Вона не дуже часто читала братові — відколи тому виповнилося сім років, Лінка намагалася примусити його читати собі самому. Але він часом просив її почитати, як раніше. Немов йому самому було шкода, що він уже виріс.

Спершу заснув малий, Лінка навіть не помітила, як він заплющив очі. Що ж, на її думку книжка була доволі нудною. Героїв виявилося забагато, і вона сама не пам'ятала, хто є хто, чого ж тоді вимагати від малого хлопчика. Але продовжувала читати позіхаючи, а тоді прокинулася о десятій із затерплою шиєю. Вирішила, що саме час лягти спати, і пішла до себе.

— Завтра вмиюся, — пробурмотіла вона під ніс, неначе виправдовуючись.

Коли вона була маленькою, то невідомо-чому постійно намагалася ошукати маму, лягаючи спати невмитою та з нечищеними зубами! Це було дуже дивно й тепер практично не траплялося. Але так добре іноді відчути себе знову дитиною.

Наталія встала заздалегідь. Уранці потребувала принаймні двох годин, щоб привести себе до ладу й могти показатися на люди. Напустила собі води й вкинула туди абрикосову кульку для ванни. Простяглася в ароматній піні й поринула в думки. Вона дуже хвилювалася. Ні, не через розлучення батьків, бо на це вона ніяк не могла вплинути. Наталія переживала через Марціна.

Останнім часом усе було не так, якось дивно. Вона відчувала, як щось змінилося. Даремно, мабуть, поїхала до тієї Португалії. Але мати її благала, переконувала, що тепер, коли батько її покинув, вона почувається страшенно самотньою й не збирається сидіти там місяць у порожньому будинку. Будинок винайняли й оплатили раніше, і мати не хотіла, щоб гроші пропали.

Мати навіть великодушно запропонувала, щоб Марцін поїхав з ними, хоча насправді так і не сприйняла Наталіїного хлопця. Так, наче Марцін доньці не підходив.

Марцін не жив у шикарному будинку, як вони, а в звичайній багатоповерхівці часів соціалізму, і внизу його щоранку не зустрічав портьє й не вітався, демонструючи неначе приклеєну усмішку. Хлопцеві доводилося переступати через п'яничок, які заснули в коридорі й часом прокинувшись, бурмотіли вслід лайку або питали, чи нема в нього сигарет.

Його родина не була заможною. І не належала до бідної романтичної богеми. Марцінова мати працювала касиркою в «Сонечку», батько шоферував у якійсь фірмі. Нічого цікавого. Але в цій простій родині було більше тепла й щирості, ніж в сім'ї Наталії. Тому дівчина дуже любила приходити до Марціна. У нього вдома завжди пахло пирогом або обідом, а мама знаходила час побалакати з нею. Щоправда, дві молодші Марцінові сестри приходили до його кімнати в найменш відповідний момент, але Наталія любила сердечну атмосферу, яка завжди панувала в цьому домі.

Натомість її мама вважала, що донька заслуговує на кращого хлопця. А довідавшись, що Марцін учиться не в ліцеї, а в технікумі, влаштувала справжній скандал.

Попри це, невдовзі вона себе пересилила й дозволила, щоб Марцін поїхав з ними. Але за квиток мав заплатити сам, будинок уже винайнято, а їжа досить недорога. Решта власне була безкоштовною: море, басейн, отож хлопець мав би нарешті справжні канікули.

Наталія мов на крилах помчала до Марціна, щоб поділитися з ним новиною.

— Я не можу собі дозволити квитка до Португалії, — відповів він. — Це для мене задорого.

— Але ж ти збирався працювати в липні, — здивувалася вона.

— Звісно. Але не для того, щоб витрачати гроші на відпочинок. Я пообіцяв мамі дати частину грошей на ремонт ванної. Я ж тобі казав.

— Так, справді, — пригадала Наталія. — Але ми можемо щось придумати. Я теж можу працювати в липні, може, цього досить, щоб купити квиток. Я не хочу їхати без тебе.

— А я не хочу твоїх грошей, — рішуче відказав Марцін.

— Я могла б тобі позичити, — усміхнулася вона. Відчувала, що майже вмовила його, ще трішечки і... Але він раптом зробився якийсь чужий, глянув на неї холодно, аж вона здригнулася.

— Звичайно, — сказав він. — Позичити. Там ти мені теж позичатимеш на все гроші? На колу й морозиво теж? А може, запропонуєш мені кишенькові? Панночка з добропорядної родини! Нащо тобі такий хлопець, як я? — його голос зірвався на фальцет, та за мить він опанував себе. — Пробач, — тільки й сказав Марцін. — Я вже домовився, що працюватиму всі канікули. У кав'ярні. І тепер уже не можу відмовитися.

— Тобто... ти взагалі не плануєш жодних канікул?

— Уяви собі, що не всі можуть собі це дозволити, — він знову почав гарячкувати. — Моя сім'я... Востаннє ми були на справжньому відпочинку, коли я мав десять років. Сестри їздять до бабусі на Мазури, але мені цього року вже не хотілося.

— Я сподівалася, що ми поїдемо кудись удвох. У Португалії справді класно! А якщо ні... то взагалі. Будь-куди.

Але вони нікуди не поїхали разом. Наталія полетіла до Португалії й дуже сумувала за Марціном. А коли повернулася, усе вже було якось не так. Найгірше, що їй здавалося, ніби змінилася вона, а не він. Здається, нічого не сталося, та раптом деякі Марцінові риси, на які вона раніше не звертала уваги, почали її дратувати. А може, усе тому, що вони бачилися лише двічі, адже Наталія повернулася кілька днів тому. Може, вони якось притруться, знову звикнуть одне до одного?

Лінка прокинулася за годину до початку навчального року. Як завжди, запізно. На щастя, не треба було відводити Кая до садочка, причому не лише тому, що він уже ходив до школи й навіть перейшов до другого класу, а через те, що мама в усьому змінилася.

Лінка вже досить давно не бачила від неї записок, як-от: «Відведи Кая», «Забери Кая». Якщо мама хотіла її про щось попрохати, то робила це заздалегідь. Лінці часом здавалося, що мама почала по-іншому ставитися до них із Каєм, відколи знайшлася Каська. Так, неначе зізнавшись у тому, що колись давно віддала свою дитину до сиротинцю, стала кращою матір'ю для решти своїх дітей.

Учора мама сказала, що сама відведе Кая, а Адам його забере. Крім того, приготувала обід, і його треба тільки розігріти. Адже на обіди в школі на самому початку навчального року розраховувати годі. Отож усе було під контролем.

Будильник задзеленчав о дев'ятій. Лінка відразу встала й ще сонна застрибнула під душ, перечепившись дорогою об собаку. Відкрутила кран, щось дивно забулькотіло, і з душу просто на її кучері потекла рудувата вода з неприємним запахом.

Тепер половина голови була намочена смердючою бурою рідиною. У кухонній шафці Лінка знайшла невелику пляшку мінералки. На жаль, разом з мінералкою із шафки випало борошно й розсипалося на підлозі. Довелося довгенько прибирати й змивати візерунки, що нагадували міжзоряну туманність, до того ж, прибіг пес, немов відчуваючи, що тут діється щось цікаве, і за хвилину не тільки кухня, а й весь передпокій укрився білими слідами. Лінка махнула на все рукою, витерла рушником мокру половину голови, вдягла практичні й незамінні в будь-якій ситуації чорні джинси й білу блузку, куплену з нагоди закінчення навчального року й тому ще добру, і вийшла з дому. Щоб добігти до школи, їй залишалося десять хвилин.

«Невже кожен початок року має супроводжуватися якимись халепами?» — подумала вона. Чесно, якщо вважати це за прикмету, може, краще було взагалі не йти до школи.

Наталія до школи не бігла. Вона вийшла завчасу, тому тепер ішла спокійно. Що ближче було до Палацу культури, то дужче дівчина боялася. Сама не розуміла, чого. Усе-таки новий клас — це стрес, але ж минулого року вона не відчувала того, що тепер. Ну, так, але минулого року всі були в однаковій ситуації — нові в школі, усі боялися однаково. Цього року лише вона новенька. У класі відразу буде вразливішою й слабшою.

«Припини, — подумки дорікала сама собі. — Ти чудово виглядаєш, усе з тобою гаразд. Хіба хтось може мене перевершити? Скоро вони побачать, що я найкраща, і тоді поважатимуть мене ще більше».

Та все ж попри спроби зберегти розсудливість, Наталія відчувала, як починає панікувати. Це був якийсь жах! Краще б залишилася в старій школі, адже там їй велося не так уже й погано. І нащо вона це зробила?

Звісно, усе виглядало так, як вона й думала. Щойно ввійшла, як усі почали на неї витріщатися. Кошмар. Скільки пар очей звернулися до неї? Двадцять? Синіх, сірих, карих. Із нафарбованими віями або ні. Якусь мить Наталія почувалася так, ніби опинилася посеред якоїсь сюрреалістичної картини. Ніколи досі на неї не дивилося стільки людей. Навіть тоді, коли вона ходила на кастинги (а це теж було страхіття), то в комісії сиділа переважно кілька осіб. А навіть якщо хтось і роздивлявся її в почекальні, то не настільки нахабно. А тут усі витріщалися, бо вважали, що мають на це право. Що коли до класу входить хтось новий, то всі мають задивлятися на кожен сантиметр його тіла, оцінювати й обговорювати.

— Це ІІ-А? — запитала Наталія. Вона ледь спромоглася видушити питання, вуста їй пересохли, ніби вона нічого не пила цілу добу.

Учителька, яка стояла біля кафедри, кивнула головою.

«Мабуть, класна керівничка», — подумала Наталія. Їй дуже хотілося сказати «симпатична» або «приємна». На жаль, учителька аж ніяк не здавалася приємною. Вона скидалася на... злостиву підстаркувату мишу. З такою точно спільної мови не знайдеш.

Класна була низенькою й нівроку товстенькою. Досить пухкою, такою, якими бувають тільки невеличкі й грудасті жіночки з товстими щоками, кругленькими стегнами й складочками в усіх можливих місцях. На мишу вона скидалася через зуби. Передні різці стирчали вперед навіть тоді, коли вона не посміхалася.

— Я... нова учениця, — пробурмотіла Наталія.

— Новенька, а відразу запізнюєшся, — прокоментувала Миша. — Гарний початок!

— Але ж початок об одинадцятій.

— А от і ні, о десятій. Ти помилилася.

Наталія замовкла. Не було сенсу вдаватися в суперечку. Краще просто сісти за парту. Та щойно вона наблизилася до першого-ліпшого вільного стільця, як Миша її зупинила.

— Немає чого розсідатися. Ми саме закінчили.

Ну, насправді не зовсім закінчили, бо Миша пригадала, що досі не подала розкладу уроків. Почала писати його на дошці, і всі переписували сидячи, крім Наталії, яка зупинилася напівдорозі до парти у своїх злощасних шпильках, і тепер, як ідіотка, записувала ручкою на зап'ястку, бо не прихопила навіть зошита. На щастя, усе тривало недовго. У неї вже ноги розболілися від стояння, не кажучи про те, що почувалася вона як остання ідіотка. Коли Миша оголосила новий чудовий навчальний рік відкритим, Наталії хотілося лише одного: чкурнути звідси чимдалі. І їй це майже вдалося, якби її не наздогнала якась дівчина. Невисока, руденька, веснянкувата.

— Ганка, — простягла їй руку. — Сорі за Кнопу. Вона завжди така.

— Кнопу? А я її Мишею назвала.

— Теж непогано. Може бути Кнопа Мишкіна. Таку хіба що хейтити, га?

— Ну. By the way, мене звуть Наталія. Щось у мене геть невдалий початок.

— Та що ти, розслабся. Побачиш завтра, вона нормальна. Клас файний, учителі ні, але якби навпаки, то було б гірше, еге ж? Ну, четверо людей минулого року не склали іспитів, в однієї дах поїхав, і предки перевели її до іншого ліцею, тому звільнилося місце для тебе. І ще один новенький є.

— Для мене тут усі нові.

— Звісно. Тому ти його відразу й не помітила. А він такий нічогенький. Блондин такий, спереду сидів. Суміш Бреда Пітта з Редфордом, якщо ти взагалі знаєш, хто такий Редфорд. Це такий чувак, у якого була закохана моя мати й усі її подружки в часи, коли ми існували десь між зорями, а замість чипсів були картопляні палички.

Наталія не втрималася й розсміялася. Ну й язик у цієї дівчини! Вона не вмовкала навіть на мить!

— Дай спокій. Нікого я не бачила, бо не мала часу роздивлятися. Трохи мене ця бабера з пантелику збила.

— Маєш якісь плани? Йдемо кудись? Бо шкода гарний день марнувати.

— Так... Я маю зустрітися зі своїм хлопцем. Але аж о першій.

— То ходи до «Під парасольками», це наша улюблена кафешка, майже як їдальня. Пивасик і чипси — ось справжній харч для ліцеїста! Я тобі все про школу розповім. Щоб ти потім не дивувалася. Або щоб вчасно передумала.

Наталія зніяковіла. Щоб вона передумала? Чому? Адже це був саме той ліцей, найкращий. Дивно, невже хтось незадоволений? Ліцей у всіх рейтингах був на мегависоких позиціях, майже всі вступали до вишів, купа переможців олімпіад. Адже саме про це йдеться, коли переводишся до крутого ліцею, правда? Щоб тебе навчили, щоб ти була найкращою, щоб чогось досягнути..

Ніхто з певністю не міг сказати, чим була зелена смуга від вулиці Свентокшиської до Палацу культури й науки, у якому розташувався бар «Під парасольками» — невеликим парком чи дуже великим сквером. Для мешканців багатоповерхівок на Свентокшиській і вулиці Багно це було найближче місце, де можна вигуляти собаку, тож на цей парчик чи скверище ніхто не нарікав. Не нарікали й шанувальники «Леха» й «Тиського»: великий кухоль пива коштував «Під парасольками» усього п'ять злотих.

Ганка замовила великий кухоль «Леха». Наталія збиралася випити мінералки, щоб не гладшати, але якось зніяковіла.

— Мале, — сказала вона, але Ганка відразу штурхнула її в плече.

— Мале не виплачується, ти що, жартуєш? Бери велике, як не вип'єш, то мені віділлєш, га? Шкода бабосики так марнувати. Хіба що їх у тебе забагато, — і вона запитально глянула на Наталію. — Але в кого їх тепер забагато? Я таких, принаймні, не бачила. Усі кишенькові витрачаю на жрачку, питво й розваги. Сотка щомісяця. Тобто двадцять п'ять злотих на тиждень. Навіть, якщо не рахувати вихідних, бо там, може, вдасться щось випрохати, це лише п'ятірка щодня. Одне пиво, панночко. Ось, як батьки борються з нашим потенційним алкоголізмом! Ну, але повертаючись до школи... — продовжувала вона свій монолог. — Як тобі відомо, наша школа славна своїми традиціями. Будинок ніби новий, але ці традиції в ньому висять у повітрі, наче гроза. Ну, розумієш, це як із «Деліціями» — навіть у новій упаковці вони однаково гидотні. Ну, чого витріщаєшся? Я ненавиджу «Деліції». Мене від них трусить. Проте ad rem. За давньою традицією в цій бурсі полюбляють мучити учнів. Колись це робили за допомогою дерев'яних лінійок, хоча школа не настільки стара... — Ганка замовкла. — А нині це набуло більш витончених форм. Ти вже трохи побачила, як воно виглядає. Це така собі закусочка. Я тобі казала, що тут одна минулого року мало дахом не поїхала? Ну, якщо хтось занадто делікатний, то йому капець. Спочатку відпадають ті, хто не вчиться. Але ти на таку не дуже схожа. Проте цього замало. І скажу тобі по секрету, що ці ненормальні найдужче катують найкращих.

— Не може бути, — вихопилося Наталії. Хай там як, але вона була впевнена: зубрилкам завжди краще ведеться. Ніхто не чіпляється, тільки хвалять.

— А от і може, і це навіть зрозуміло. Це найкраща школа, і вчителі теж найкращі. Невже ти думаєш, що їм хочеться тут бути? І вони не хотіли би займатися чимсь іншим?

— Ну, не знаю... Чом би й ні? Адже це хороша школа.

— А ти ким хочеш бути, куди вступати?

— До медичного.

— Ну, то слухай. Може, Полова, наша біологічка, теж хотіла вступати до медичного? А може, навіть вчилася в медінституті, але щось їй завадило? Може, вона дуже рано народила двійко паскудних шмаркачів і вже не могла вчитися в медичному, зате їй довелося перевестися на щось легше? Десь її амбіції знайшли застосування, і вона стала найкращою вчителькою біології в місті. Але щоразу, як вона дивиться на майбутню хірургиню, то її аж нудить. Крім того, тобі ж відомо, скільки заробляють учителі, правда? Навіть у приватних школах це не супер, відпустка де-небудь у Татрах із наметом, а смаки Іспанії їм відомі хіба що за консервами із «Сонечка».

— Тоді б це означало, що хороших учителів узагалі немає, а все ж не так погано. У моєму попередньому ліцеї деякі були справді класні, — ще трохи — і Наталія почала б захищати працю вчителя загалом. Ганчині висновки здавалися їй жахливо стереотипними й упередженими.

— Ну, не аж так. Дехто з них справді нічого собі, але щодо інших, то їх краще стерегтися.

— А тобі що такого зробили? — наважилася спитати Наталія. — Бо мені здається, що ти справді якось дуже емоційно про них висловлюєшся...

— Мені нічого, — Ганка відсьорбнула пива й задивилася на дерева. — А ти? Чому ти взагалі перейшла до іншого ліцею? І до якого ти ходила?

Наталія знала, що її нарешті хтось про це спитає. Краще сказати правду. Добре, що в її розповіді є елементи love story, так легше розповідати. І їй навіть удалося назвати свій колишній ліцей, який у рейтингу посів одне з останніх місць. Раптом Ганка схопила її за руку.

— Почекай, — сказала вона. — Він тут. Цей новенький. Оно сидить, та ще й сам-самісінький! Ходімо до нього?

Наталія трохи злякалася. Вона ніколи не була занадто сміливою, але в Ганки із цим, схоже, проблем не виникало, бо нова подруга вже тягла її, тримаючи під руку й упихаючи до рук пиво й торбинку. Тож Наталія навіть не зрозуміла, як це сталося, що вони вже сиділи за столиком того хлопця. Він теж цмулив пиво й здавався якимсь невеселим. Самотнім. Наталія подумала, що якийсь цей її клас дивний. Стільки людей, проте лише Ганка з нею заговорила. Якби не вона, мабуть, Наталія теж би сиділа десь самотою, заглибившись у власні проблеми.

— Сташек, — назвався хлопець, який їх спершу, звісно, не впізнав, а потім дуже зрадів. — Ну, то якщо тепер я скажу, що ходив з новими однокласниками на пиво, то не так уже й збрешу, — і він усміхнувся. — Вип'єте ще щось? — спитав.

Від випивки дівчата відмовилися, ще з тим пивом не впоралися, але це було приємно.

— Вам сонце не дуже світить в очі? Може, я трохи відсунуся, — сказав Сташек, неначе хотів справити на них ще краще враження.

Сонце й справді світило. Був початок вересня, а спека мов у липні. «Або як у Португалії», — подумала Наталія. Зрештою, цей хлопець трохи нагадував їй Лео. Її шалене кохання з тих часів, коли вона була маленькою дівчинкою, яка щороку приїздила в те саме місце.

Уперше Наталія побачила Лео, коли мала десять років. Але вже два роки вона не зустрічала його взагалі. Раніше вони завжди перетиналися в басейні, завжди віталися, обмінювалися кількома словами. Вона навіть хотіла вивчити португальську. Наталія жодного разу йому не зізналася й нічим не виказала, що він їй подобається. А тепер Лео не з'являвся, і вона хвилювалася, чи з ним нічого не сталося. Це виглядало так дивно: завжди був — і раптом зник, перш ніж вона встигла з ним познайомитися.

Лео мав трохи темніше волосся, хоча загалом здавався дещо нетиповим португальським блондином, бо його мати, здається, була напівшведкою.

— А ви в кіно не хочете піти? — спитав раптом Сташек. — До «Кінотеки» of course. Там іде такий фільм... назва химерна: «Ноем Хомський: високий чи щасливий?» Кажуть, класний фільм. Документальний з анімацією, а цей чувак, здається, якийсь філософ...

— Високий чи щасливий? — здивувалася Наталія. — Це ж нісенітниця. Але назва інтригує.

— Може, я б і пішла, але в мене бабосиків нема, — сказала Ганка. — Якби знала раніше, то батько би підкинув, зрештою, він колись був завзятим кіноманом. Доки не вигадали DVD.

— Можу запросити. Я трохи підробляю. А якщо вам через це незручно, то теж можете мене якось запросити.

Наталія глянула на годинника.

— Мушу йти. У мене зустріч... — вона вже хотіла сказати, що це побачення, але щось її зупинило. — Зустріч, — повторила вона. — Шкода.

Їй справді було прикро. Навіть майнула думка, чи не відкласти побачення з Марціном, але вона була занадто чесною. Що йому скаже: що пішла в кіно з подружкою? Може, не згадувати, що з ними був хлопець, схожий на Лео? Зрештою, Марцін про Лео не знав. Не могла ж вона розповідати йому про своє перше кохання. Знав лише те, що вона незаймана, і про більше не розпитував. Йому цього було досить. Геть так, наче це означало, що в її емоційному житті нічого не трапилося.

Попрощалася зі Сташеком і Ганкою, яка, звісно, зібралася в кіно, і попленталася до торгового центру. Марцін мав чекати її в кав'ярні «Грицан».

Наталія побачила його здалеку. Марцін зайняв невеликого столика на вулиці. Звичайно, що він відразу її помітив, але вона, невідомо-чому, якусь хвилину вдавала, наче його не бачить. Лише перед самою кав'ярнею прикинулася дуже здивованою й поцілувала його в щоку.

— Якось ти дивно пахнеш, — зауважив Марцін. — Ти що, пиво пила?

— Нащо питаєш, якщо знаєш, — відповіла вона. І їй раптом зробилося прикро. «Дивно пахнеш», тобто «від тебе смердить». Не дуже приємно. — Ходила на пиво з однокласницею з нової школи, — почала виправдовуватися Наталія. — А ти що, маєш щось проти?

— А хіба я щось таке сказав? — здивувався Марцін. — Не розумію, про що ти. То як, візьмемо якесь морозиво?

— Ні... спасибі. Я лише воду хочу.

— У мене є вода, — сказав він і відкрив рюкзака.

«Ну, так, авжеж, — подумала Наталія. — Пошкодував купити мені воду, бо це ж тільки вода. Тут маленька пляшка коштує вдвічі дорожче, ніж велика в крамниці».

Марцін простягнув їй пляшку.

— Тоді я піду собі щось куплю, — сказав він.

Наталія дивилася на його худорляву постать, яка зникла всередині кав'ярні. Він продовжував ходити в тій самій футболці, а джинси здавалися закороткими. Мабуть, виріс за канікули. Мав би купити собі якісь нові штани, але вона боялася йому про це сказати. Зараз почнеться, що в нього немає грошей.

Блін, світ такий несправедливий. Це не її заслуга, що в неї заможна родина, і не провина Марціна, що в його батьків немає грошей. Тому її не мало б дратувати, що все склалося так, а не інакше, і що йому купівля води в кав'ярні здається витрачанням грошей, а для неї це звичайна річ. І все-таки її це дратувало. Почало заважати. Бо все впиралося в гроші. І те, що він не поїхав з ними до Португалії. Те, що майже нікуди її не запрошував, хіба що зрідка на морозиво. І що пошкодував купити їй цю воду. Ковтнула із пляшки. Наталію мучила спрага, може, після випитого пива.

За хвилину Марцін повернувся із трюма кульками морозива. Сидів і їв, і раптом їй так страшенно закортіло того морозива.

— Я передумала, — сказала вона. — Мабуть, я таки хочу морозива.

Він якось дивно глянув на неї. Наталія сподівалася, що Марцін піде й купить їй, але він чомусь не квапився, тому дівчина підвелася ображена.

— Почекай, — спинив він її. — Я доїм і куплю тобі, не стояти ж мені в черзі з морозивом.

— Якби ти був джентльменом, то віддав би мені своє.

— Будь ласка, — простягнув їй вафельний ріжок.

— Ні, тепер уже не треба. Ти міг сам запропонувати.

— Що з тобою нині? Якась ти дивна.

— Я дивна? Це ти дивний. Не треба мені твоєї ласки. Я й сама собі можу купити.

— Припускаю, що так. Можеш купити собі стільки морозива, скільки забажаєш. Сама. І взагалі все можеш сама. Нащо я тобі потрібен?

— Дай спокій. Знову та сама пісня.

І пішла по морозиво. Черга тим часом виповзла аж за кав'ярню. Наталія стала в кінці й дивилася на Марціна, який їв своє морозиво, утупившись у столик. Їй зробилося неприємно, та найгірше було те, що вона не могла сказати, чому. Трохи паморочилася голова, невідомо, чи від пива, чи від емоцій. Так, тепер вона напевне могла сказати: щось між ними зіпсувалося.

«Це якийсь парадокс, — подумала Наталія. — Те, що ми відчуваємо — адже воно тільки в нас. Поза нами це не існує. Отже, те, що між нами щось не так, означає, що всередині нас щось помирає. У ньому або в мені. У мені», — швидко вирішила вона.

Хлопець продовжував їсти морозиво й жодного разу не глянув на неї. Наталія подумала, що якби він підвівся й постояв з нею, поцілував її, сказав щось приємне, то все можна було би виправити. «Якщо він не гляне на мене жодного разу, доки я не ввійду до кав'ярні, то нічого із цього не буде», — подумала Наталія. Черга посунулася вперед. А тоді знову. Нічого не сталося. Нарешті Наталія опинилася перед прилавком.

— Три кульки, — сказала вона. — Або ні... п'ять.

Перелічила різновиди. Відчула, як рот наповнився слиною. Зі смаком халви, її улюблене. І полуничне. Вона обожнювала полуниці в будь-якому вигляді. Узагалі недобре стільки морозива... а вона ж на дієті! Наталії не хотілося втратити того, чого вдалося домогтися в Португалії. Там вона схудла на чотири кілограми! Багато від чого довелося відмовитися. На сніданок їла самі фрукти, до того ж, небагато, на обід лише риба або м'ясо й трохи овочів, на вечерю нічого, щонайбільше салату із соусом вінегрет. Крім того, вона щодня багато плавала. Звісно, мати сміялася з її вигадок. Авжеж! Мати в житті не сіла б на жодну дієту, щоб схуднути. Не переймалася своїм виглядом. Тіло не було для неї важливим, от душа — інша річ. Шкода, що батько дотримувався іншої думки.

Наталія мала іншу вдачу. Якщо вже щось вирішила, то просто це робила. І продовжувала худнути. Вона знала, що зараз особливо треба бути обережною. Вона боялася зворотнього ефекту, коли організм, який уже звик до невеликих порцій їжі, починав накопичувати жир, щойно отримував більше калорій. Вона геть забула про дієту із цим морозивом! Ну, що ж, не сьогодні. Нині треба себе чимсь порадувати. Стосунки із хлопцем не були такими, як раніше, батьки розлучалися, школа, схоже, жахлива...

От-от, він навіть не спитав її, як нова школа. Може, Наталія його взагалі не цікавить? Іноді їй здавалося, що Марцін зосереджувався виключно на своїх проблемах, роблячи висновок, що в неї не може бути жодних клопотів. Вона досі не розповідала йому про батьків, що ж, може, саме час? Мусить же він колись довідатися. Та підійшовши до столика, Наталія заговорила зовсім не про те...

— Ти навіть не спитав, як моя нова школа! Не спитав, що це за подружка, з якою я пішла на пиво! І взагалі, ти навіть не зрадів, коли мене побачив! Ще й води мені пошкодував! — Наталія буквально закидала його претензіями.

Хлопець сидів похнюпившись, непорушно, немов її слова пригинали його до землі. Сидів і мовчав, тримав у пальцях останній шматочок ріжка, з якого на столик капали брунатно-рожеві краплини.

— Але ж я дав тобі пляшку води, — спокійно відказав він.

Нічого він не розуміє. «Навіть не бачить, що він безнадійний, — подумала Наталія. — Боже мій, що я тут узагалі роблю?» Підхопилася зі стільця так швидко, що перекинула його, а коли спробувала підняти, дві найкращі кульки, ті, що зі смаком халви, упали на стіл. Наталія відчула, як її огортає лють. Це почуття було для неї чужим, зазвичай вона поводилася дуже виважено. Сама не розуміла, що з нею коїться, коли щосили встромила ріжок разом з рештою морозива у ті дві на столі. А тоді просто пішла геть, залишаючи цей ріжок посеред столу, і Марціна.

«Ти вдома? — вислала до Лінки есемеску. — Мені треба з кимсь поговорити».

На щастя, Лінка була вдома. Бо Наталії здавалося, що коли вона зараз повернеться до порожньої квартири, то просто збожеволіє.

Лінка й справді сиділа вдома. Сиділа й думала. На початку навчального року пані Юлія, яка була їхньою класною керівницею і куратором річної виставки, провела з ними невелику лекцію й розказала про тему цього року. Нею виявилося тіло. Хлопці, звісно, відразу почали реготатися, але пані Юлія зауважила, що коли вони хочуть робити мистецькі акти й знайдуть когось, хто погодиться надати фото для виставки наприкінці року, то вона в цьому не бачить проблем. Хлопці замовкли. І тоді вчителька спитала, які ще в них виникають асоціації. Крім актів.

— Танець, — сказав хтось із дівчат.

— Пантоміма... моделі на подіумі...

— Але ж тіло не обов'язково має бути гарне...

— Може бути старим...

— Або мертвим, — захихотів хтось. Почалися дурні жартики про фотки в прозекторській.

Здається, до серйозності їм справді було ще далеко.

— Подумайте, — сказала врешті пані Юлія. — Саме тому я так заздалегідь вам про це кажу. Ми ходитимемо на фотовиставки. Зустрінемося з кількома цікавими людьми, які розкажуть вам про різну тілесність.

Лінка міркувала над новою темою, проте наразі нічого розумного їй на голову не спадало. Роздуми урвав дзвінок у двері. Прийшла Наталія.

— Ну, як твоя нова школа? — відразу спитала Лінка.

От-от. Чому вона може про це запитати, а він ні?

— Не знаю... Я трохи налякана, — відповіла Наталія. — Познайомилася з однією дівчиною, і вона мені все про цю школу розказала. Думаю, що буде мені нелегко.

— Ти впораєшся. Точно будеш найкраща, — упевнено мовила Лінка. — А тепер розповідай, що там із твоїм Марціном.

— Не знаю... Він почав мене дратувати. Узагалі чомусь не зрадів, коли мене побачив. І навіть не спитав, як ця нова школа. Він мною взагалі не цікавиться. Насправді я не знаю, що відчуваю.

— Але він тобі каже, що кохає, чи ні? — допитувалася Лінка, наливаючи сік до двох склянок.

— Ну, казав... раніше.

«Справді, він не сказав цього жодного разу, відколи я повернулася», — подумала Наталія. Ну, але поки не траплялося нагоди, вони бачилися лише кілька разів. І якось так... настрою не було.

— Але ж ідеться не лише про те, хто що говорить, а й що робить, правда?

— Ну, а що такого він робить?

— Йдеться швидше про те, чого не робить.

— То чого не робить? — спитала Лінка.

— Ну... не знаю. Нікуди мене не запрошує.

— Але ж запросив тебе на морозиво.

— Ми завжди ходимо на морозиво до «Грицана». Постійно в одне й те саме місце, — зітхнула Наталія.

— Може, він думає, що тобі це подобається.

— Не купує мені квітів, не дзвонить, якщо нема нагоди, не посилає есемесок, мовляв, сумую чи ще щось таке, ніколи нічого не вигадає несподіваного...

— А раніше було по-іншому? Коли ви познайомилися?

Наталія замислилася. Вони були знайомі понад рік. Як було спочатку? І як тепер? Власне...

— Ні. Завжди було однаково. От тільки, не знаю, чому, але мені цього замало.

— Знаєш, — сказала Лінка, — у вас же немає серйозних проблем. Нічого страшного не сталося. Він же не охолов раптом і не змінився. Це твої очікування змінилися. Думаю, що якби не наші сподівання, то кохання тривало б вічно. Спершу тобі вистачало, що він просто є. Йому зовсім не довелося за тебе боротися, упадати, ти й так завжди була поруч, варто йому кивнути. А тепер тобі раптом забажалося, щоб він став іншим.

— Це правда, — тихо погодилася Наталія. — Спочатку... кожне побачення було, наче свято. Мене більше ніхто не цікавив, досить, що він поруч. А тепер мене дратує то одне, то інше.

— А ви...? — Лінка замовкла.

— Ні, — відповіла Наталя. — Для мене це... зарано. Я боюся. Не знаю, мабуть, я ще до цього не дозріла.

Лінка не розуміла Наталії. Адже вони зустрічалися з Марціном уже давно. У ній самій так вирували гормони, що вона взагалі собі не уявляла, як без цього можна жити. Але вирішила не допитуватися. Може, це просто не той хлопець.

— А може, ти... розкохалася?

— Але я не хочу розкохуватися, — Наталії раптом зробилося дуже сумно. — Я думала, що це надовго. Мені хотілося би знову відчувати те, що тоді. А ти і Адріан, — вона підняла очі на подругу, — у вас усе добре?

— Так, навіть дуже добре. Але не забувай, що ми якийсь час були не разом. Розумієш, після такої перерви нам важко собою натішитися. Усе чудово. А на канікулах було просто неймовірно. Ну, але ніколи не відомо, що станеться через рік. Усе це не так просто, ці всі стосунки. Раніше я думала, що кохання — це як магія. Усе просто складається...

— А насправді не таке вже воно й дивовижне, — перебила її Наталія.

— Ні, я б не сказала. Адже це найкраще, із чим ми зустрічаємося. Просто важко бути так довго з однією людиною. Починаєш помічати її вади. Цього ніяк не уникнеш. Найкраще подзвони до нього й перепроси за те морозиво й узагалі. Це моя порада. Попри все, чоловіки дуже переживають сварки, навіть, якщо цього не показують. Хочеш шоколадку? Щоб настрій підняти?

— Я ж на дієті.

— Ти? Але навіщо?

— Дай спокій. Я так погладшала в тій Португалії. Уяви собі, що я важила аж шістдесят кілограмів. Кошмар. Тоді трохи доклала зусиль і схудла на чотири кілограми... Але цього замало. Треба щось робити. Може, принаймні це мені вдасться, бо наразі інших успіхів якось не видно. Але нині я вже їла морозиво...

— Не їла, ти ж його на столику залишила.

— Ага, справді. Ну, тоді давай той шоколад, — погодилася Наталія й відламала собі добрячий шматок.

Лінка не шкодувала, коли подруга, покінчивши зі своєю половиною плитки шоколаду, сказала, що поспішає додому, їй хотілося зосередитися на новій ідеї.

Думка зродилася на класній зустрічі, щойно почався навчальний рік. Раніше, перш ніж повернутися до школи, Лінка думала, як воно буде з «Репотекою», їхньою шкільною газетою. Хоч вона й досягла певних успіхів, бо її статтю про те, як молодь заробляє гроші, надрукували минулого року у журналі «Випускник», але в «Репотеці» їй все-таки не вдалося зачепитися. Тобто у «Випускнику» їй сказали приходити, коли матиме щось, то може прийти, і це, звісно, прозвучало спокусливо, але їй хотілося чогось більш постійного. Вона сподівалася, що тепер їй удасться розгорнути крила в «Репотеці», проте виявилося, що там давно всі карти роздано. Тобто, Азор був головним, як і раніше, а для неї залишалися якісь маловажливі речі.

І тоді їй дещо спало на думку. Хто зараз читає паперові газети? Справжня журналістика — це не обов'язково паперове видання. Тобто, це може бути й електронна газета. Навіть блог. І чому вона не подумала раніше, щоб завести свій блог? Але не з якимись особистими дурницями, о ні. Її блог мав бути журналістським блогом. Може, якщо вона обере добру концепцію, їй вдасться переконати Азора й решту, щоб цей блог став продовженням паперової газети...

Лінка взялася до роботи.

Вирішила, що в блозі публікуватиме тексти, для яких забракло місця в «Репотеці». Звісно, що не ті самі. Якби то були ті самі, ніхто б не читав паперової версії. Можна залучити до співпраці інших, особливо, якби в них були якісь ідеї, яких не публікують у звичайній газеті. Звісно, вони б робили купу фотографій, які теж з'являлися б у блозі. Блог би назвала... От власне, як? Може, «Репотека24»? Вона відчувала піднесення. У неї має вийти. Точно вийде. Матеріал публікувати... скажімо, раз на тиждень. Так часто, щоб люди звикли до блогу. Але не частіше, бо не впораються з написанням текстів. Шкода, що немає Оскара, минулорічного однокласника, якому довелося повернутися додому, щоб піклуватися про матір-алкоголічку. Він би напевне їй допоміг. І радів, що вона таке вигадала.

Вирішила йому написати. Раптом, переконає його бути кореспондентом на Мазурах? Може, їй узагалі потрібно знайти людей по всій Польщі, які писали би про різні речі?

Лінка відчувала, що їй наче вітер війнув у вітрила. Якщо знайти по одній особі в горах, на Мазурах, на морі й іще в кількох великих містах? У неї були родичі в Кракові, але жодного однолітка. Хіба що бабусю попрохати. А чом би й ні? Адже бабуся була колись журналісткою. І досі щось писала. Може, вона могла б час від часу написати якусь статейку або фейлетона, якщо в Кракові станеться щось цікаве?

Зрештою, вона могла би почати вже зараз, а згодом спробувати розкрутитися, знайти інших дописувачів. У неї вийде, точно вийде. Лінка сиділа до ночі й щось нотувала. А тоді лежала навзнак на ліжку, уже в піжамі, і дивилася на стелю. Нічник на тумбочці відкидав на неї химерні тіні.

«Якби я захотіла, — подумала Лінка, — то на цій стелі можна ворожити, як на кавовій гущі. Або на воскові. Яких форм набувають ці тіні? Ой, це наче ворожіння на Андрія. Якою б тінь не була, вона завжди скидається на обриси якоїсь країни чи континенту, химерного собаку й ембріон».

І коли вона силкувалася щось ще в цих тінях роздивитися, наприклад, себе як славну журналістку, мандрівницю й фотографа, і їй уже навіть здалося, що там помітна постать з фотоапаратом, вітер ворухнув фіранкою, і світло вуличного ліхтаря порушило попередні форми. Лінка примружила очі й спробувала знову вихопити зі світлотіні свої мрії, але напівзаплющені повіки зробили своє. Лінка заснула.

Якщо вона сподівалася, що назавтра про все розповість Азорові й решті, то вона геть помилялася. Їй довелося чекати цього понад тиждень, бо Азор і чути не хотів про жодну розмову перед загальними зборами, термін яких уже визначила наперед. Лінка терпляче чекала. До того ж, вона була дуже зайнята. Як завжди, на початку року поспішала придбати шкільне приладдя, зошити, встановити в компі різні програми для обробки фотографій... А коли нарешті дочекалася загальних зборів «Репотеки», усе відбулося не так, як вона очікувала. Ситуація виглядала просто безнадійною.

— Не розумію, — сказав Азор. — Чому нам має не вистачати того видання, яке ми вже маємо?

— Якби «Репотека» мала ще й он-лайн версію, читачів би побільшало.

— Ну, але ти б захотіла публікувати там інші статті.

— Так... бо якби вони були такі самі, то це взагалі не мало би сенсу. Крім того, писатиму не лише я. Писали би й інші.

Як вона й припускала — сперечатися з Азором було нелегко.

— Але як ми знаходитимемо на це час? Адже ми ледве встигаємо з паперовою версією. Насилу вдається вимучити номер газети раз на два місяці, якщо не рідше, а ти вважаєш, що треба щось публікувати щотижня в інтернеті? Ти що, з глузду з'їхала?

«Чому він зі мною такий грубий? — подумала Лінка. — Чому вважає, що може так до мене ставитися? Завжди одне й те саме. Нічого він не навчився».

— Я — головний редактор. Мені довелося б усе це читати й виправляти після тебе. Краще б ти знайшла час допомогти в паперовій «Репотеці». Навіть тепер треба написати кілька дрібних речей. Наприклад, про початок навчального року.

Лінка відчула, як канапка зі шкільного буфету перевернулася їй у шлунку.

— Я не хочу писати таких речей, — спокійно відповіла вона. І раптом відчула в собі таку силу, якої ніколи досі не знала. — Не хочу я писати такої фігні. Я завжди думала, що для серйозніших тем, великих статей просто бракує місця. Але це питання вибору, правда? Ви просто не хочете полишати свою зону комфорту. У вас шори на очах. Початок навчального року! Оце лайно!

Кажучи це, вона вже знала, що співпраця з «Репотекою» для неї закінчилася. Азор цього не стерпить. І, справді, він виглядав розлюченим. До того ж, хлопець відзначався таким типом зовнішності, що лють йому шкодила. На світлих щоках розквітли дві великі червоні плями. Він спітнів і тепер виглядав як червоний щур. Лінка пирхнула сміхом. І то був кінець. Такі, як Азор могли стерпіти все, окрім того, щоб з них хтось сміявся.

— І які ж ці твої блискучі теми?! Де ця твоя справжня журналістика?! — розгнівано вигукував він.

Решта, як завжди, мовчала. Або не знають, що сказати, або ж бояться. «Але я більше не боятимусь», — подумала Лінка.

— Мої теми? Роззирнися довкола. Їх море. Мені здається, що ми могли б сказати щось більш істотне, аніж розповідати про вертеп, організований другокласниками, чи ремонт спортзалу. Твоя газета мені нагадує Першотравневі урочистості! Така сама дурня. Про важливі речі ти хіба що згадуєш кількома реченнями! Пам'ятаєш, як я написала про Великий оркестр святкової допомоги? Скільки того було? Чотири рядки? Мала бути стаття, а ти вмістив фігню!

Вона його геть спантеличила своїм вибухом. Що ж, із деким можна воювати виключно його ж зброєю.

— Чхала я на вашу газету. Сьогодні відкриваю власну. А ви собі далі робіть своє дурне школярське казна-що!

І просто вийшла. Шкода часу.

А коли йшла вулицею Фоксаль у бік дому, гордовито задерши голову, усе ще згадуючи сутичку з Азором, то почула, що хтось за нею біжить. Зуза. Чому вона? Адже це дівчина Азора. Що ж, підтримки від неї нуль, певне, вибігла, щоб ще їй чимсь дорікнути.

— Почекай! — гукнула Зуза. — Лінко, почекай!

Дівчата сіли на парканчику біля продавців книжок, які завжди тут розкладали свій товар, хоч Лінка й не бачила, щоб хтось у них щось купував. Люди проходили повз розкладені томи, наче вулиця була поганим місцем для купівлі книжки. Бігли до «Емпіка», де було повно людей і книжки коштували значно дорожче. Нічого не вдієш, сила реклами.

— Я вважаю, що ти маєш рацію, — сказала Зуза. — Я теж... Мені теж не подобається наша газета. Загалом.

— Але ж ти була серед тих, хто її створив, — здивувалася Лінка. — Ти й Азор.

— Ну, так, — дівчина почервоніла. — Але я... Ти ж знаєш, який Азор...

— Знаю. Але ти, мабуть, знаєш краще? — Лінка намагалася якось прояснити ситуацію.

— Ми більше не разом, — сказала раптом Зуза.

— Ти чи він?

— Він зі мною порвав. На Фейсбуку, щоб тобі було зрозуміло. Просто якось я побачила, що ми більше не зустрічаємося.

— Чудово. Що ж, декому Фейсбук полегшує справу, еге ж?

— Це сталося під час канікул. Мабуть, він з кимсь познайомився. Не знаю. Так чи сяк, він не подзвонив до мене жодного разу. Тепер теж не говорить зі мною. Дивиться крізь мене, наче я прозора. Минули майже два тижні від початку навчального року, а він мені жодного разу навіть «привіт» не сказав.

— Хамство. Це просто огидно. Знаєш... я найвідповідніша людина, якій ти можеш пожалітися. Ти ж чудово знаєш, як виглядали мої стосунки з Азором. Ми одне за одним ніколи не гинули.

— М'яко кажучи.

— Дуже м'яко.

— Знаєш, що? Узагалі я навіть радію, — посміхнулася Зуза.

— Радієш?

— Так. Я розумію, що це дивно звучить. Але почуваюся знову вільною. Нелегко бути його дівчиною.

— Чому?

— Завжди мусило бути так, як він вирішив. Ми ходили тільки туди, куди йому хотілося й коли хотілося. Критикував, як я одягаюся і як виглядаю. Казав, що я гладшаю й замало рухаюся. Я записалася до басейну, хоча й ненавиджу воду, бо він уважав, що так буде для мене найкраще. А передусім доводилося завжди погоджуватися з усім, що він говорить.

— Тиранозавр рекс. Диви-но, то він не вимер, — усміхнулася Лінка. — Навіть незле почувається.

— Так само було й із газетою.

— Ви сварилися через «Репотеку»?

— Важко назвати це сварками. Я пропонувала щось змінити, але він і чути не хотів. Свою первісну концепцію відстоював зубами й пазурами. Усе, що я вигадувала, сприймав як напад на нього. А мені... важко було з ним боротися, зрештою, він був моїм хлопцем. А тепер я не відчуваю, що йому завинила й хотіла б долучитися до твоєї газети, якщо ти не проти. Я тобою завжди... захоплювалася, — Зуза глянула Лінці просто в очі.

«Захоплювалася»? Це слово Лінку здивувало, але й приємно полестило.

— Не перебільшуй, — швидко відповіла вона. — Немає чим захоплюватися. Я рада, що ти хочеш приєднатися до мого проекту. То що, ходімо до мене?

Наталія не знала, як реагувати на те, що Марцін не дзвонить їй уже два тижні. Точніше — тринадцять днів. Вона лічила дні, розлючено видряпуючи їх ручкою в календарі.

Дівчина не послухалася Лінчиної поради й не зателефонувала Марцінові після сварки в «Грицані». Вирішила, що це занадто. Адже це не вона повинна просити пробачення. Наталія подумала, що коли Марцін подзвонить, вона ласкаво дозволить себе задобрити. Може, вона справді забагато від нього вимагала? Нехай вони просто позустрічаються, і тоді буде видно, чи відчуває вона до нього те, що раніше. Наталія не мала сили влаштовувати революцію почуттів, з неї було досить того, що сталося з батьками... Вирішила, що не намагатиметься в цьому зараз розібратися.

Тоді, у кав'ярні, Наталія була наче не зовсім собою. Стрес, пов'язаний із початком навчального року, нові знайомі й навіть випите пиво — усе це мало значення. У такому стані не можна приймати жодних рішень. Усе треба робити спокійно. Поговорить з Марціном, скаже йому відверто, чого очікує. Більше ніжності, більше спонтанності, більше уваги до неї... Якщо він її кохає, то напевне постарається, щоб усе в них було добре.

От тільки Марцін чомусь не дзвонив. Спершу вона сподівалася, що він зателефонує наступного дня. Тоді чекала на есемеску з поясненнями, мовляв, вибач, я не хотів. Але не було нічого. Якось навіть на нього не схоже. Наталія розсердилася на Марціна. Зайнялася собою й дієтою.

Їй треба було втілювати свій план у життя, і це ненадовго відволікло її увагу від хлопця. Але тепер, коли минуло стільки часу, ця ситуація перестала їй подобатися. Вона перекладала телефон з однієї руки до іншої й роздумувала, що робити. Наталія не любила, коли щось руйнувало їй плани. Десь вона прочитала таке: «Якщо чекаєш на його дзвінок, то ти не контролюєш ситуацію. Якщо подзвониш сама — усе під твоїм контролем. Якщо чекаєш, доки він прийде — ти не контролюєш ситуацію. Якщо підеш до нього сама — усе під твоїм контролем». Так, вона не любила не контролювати ситуацію. Марцін підняв слухавку.

— Власне... добре, що ти подзвонила. Я й сам хотів, але якось не наважився. Я тобі хочу дещо сказати. Ми можемо зустрітися?

Наталія проковтнула слину. Він їй хоче щось сказати?

— То що... заскочиш? Чи мені зайти до тебе?

— Ні... я волів би деінде. Давай зустрінемося в Саському саду. За годину. Тобі зручно?

— Гаразд — відповіла вона. Невідомо-чому, але Наталія відчула, що цього разу за мотузочки смикає не вона.

— Там під тим великим фонтаном. Окей?

— Добре, — погодилася дівчина.

Вони сиділи на одній з лавок навколо фонтану. На інших сиділи бабусі з песиками й мами з візочками. Як і в будь-який інший, звичайний вересневий день.

— Коли ти відпочивала в Португалії, у мене було багато часу, щоб собі подумати, — почав він. Дивився не на неї, а на воду, яка розбризкувалася перед ним, ніби цей фонтан був найцікавішою річчю на світі. — І я зрозумів... що це не має сенсу, Наталіє. Я цього не хочу, присягаюся, але що довше про це думаю, то більше бачу, що ми віддалилися одне від одного. Що із цього нічого не вийде, бодай через обставини.

— Які обставини? — вона наважилася його перебити, хоч, власне, можна було цього не робити. Наталія добре розуміла, до чого ця вся розмова.

— Ти знаєш, які. Ти собі їдеш до Португалії...

— Я тобі пропонувала їхати зі мною!

— Наталіє! Я лише бідний хлопець із технікуму. Село невмиване! Ти ж так про мене думаєш, правда?

Вона відчула злість.

— Неправда! Я ніколи тобі такого не казала!

— А тобі й не треба цього говорити! Я це у твоїх очах бачу! У всьому, що ти говориш і робиш! Тоді в кав'ярні, коли ти сказала, що хочеш пити, а я витягнув з торби пляшку, ти подивилася на мене як на ідіота. Бо у твоєму світі викидати бабки на звичайну воду вважається нормальним! Тобі відомо, скільки заробляє моя мати?

— Що ти із себе жертву корчиш? — розлютилася Наталія. — Так найлегше. Якщо ти запросив мене на морозиво, то міг купити воду, вона коштує стільки ж. Можна бути джентльменом незалежно від того, скільки в тебе грошей у гаманці. І цього за жодні гроші не купиш, бо не про те йдеться!

— Послухай, даремно ми сваримося. Я хотів би попрощатися з тобою по-людськи. По-джентльменськи, як ти це називаєш.

— Попрощатися зі мною по-людськи?

— Саме так. Зрештою, ми були разом понад рік часу.

— Рік часу! — пирхнула Наталія. — Так, ти справді село невмиване, хоч навіть воно не говорить «рік часу»!

На мить їй здалося, що він зараз дасть їй ляпаса. Марцін почервонів і стиснув кулаки.

— От і все, люба дівчинко з порядної родини, — мовив він, підводячись.

— Усе? То он, як, — мовила вона. — Чудово. Я й сама хотіла із цим покінчити, але ти мене випередив. Бувай!

Устала з лавки й пішла геть, не озираючись на нього. А тоді почала бігти.

Лінка й Зуза вже дві години обговорювали новий блог. Обох тішила ця розмова. Власне, Лінка завжди знала, що коли б Зуза не підтримувала Азора, вона могла би з нею подружитися, бо їй подобалися Зузині енергійність, спонтанність і жвавість.

Зуза була не схожою на Наталію, завжди таку педантичну й стриману. Лінці подобалася така педантичність, бо це чудово контрастувало з її власною хаотичністю.

Відрізнялася Зуза й від Каськи, Лінчиної подруги й зведеної сестри. Від самого початку, коли вони з Каською познайомилися і ще не знали, що в них спільна мати, їх тягнуло одне до одного. Вони були схожі, однаково сприймали світ. В обох були мистецькі душі, обидві з надією дивилися в майбутнє. Каська мала ще щось: якийсь унутрішній спокій і мудрість. Вона не переймалася дурницями. Так, наче щастя, яким стало вдочеріння, переважувало все. Лінка була трохи більш імпульсивною. І завжди прагнула досягти мети.

А Зуза... Зуза була просто шаленою. І справді: те, що вони розійшлися з Азором, вплинуло на неї краще, ніж вона сама собі уявляла. Тепер Зуза була як кінь, який несподівано скинув ласо. Вона насолоджувалася життям. Говорила голосно й весело. Їй, як нікому, вдавалося розсмішити Лінку. І вона абсолютно не переймалася зайвою вагою.

Дівчата саме збиралися переглянути якийсь фільм, коли Лінка отримала від Адріана есемеску.

То як? Зустрічаємося нині? У мене вільна хата:)

Ох. Лінка відчула, як серце в неї прискорено калатає. Щоправда, вона не пригадувала, аби вони домовлялися на сьогодні, але дівчина любила такі несподівані побачення. Чудово! Зможуть побути разом, пообніматися досхочу... Тепер, коли Адріанова мама померла, а тато брав нічні чергування, у них часто траплялися вечори для себе. Звісно, батьки й гадки не мали, чим вони тоді займалися...

З мамою Лінка взагалі про це не говорила, Адріан зі своїм батьком теж. Це була їхня інтимна сфера. Або, може, швидше табу. Адже батьки мали би здогадуватися, що їхні діти вже в тому віці, коли люди займаються сексом. Батьки її подруг теж не вели таких розмов. Або вони досі в очах батьків були дітьми, або батьки не хотіли цим перейматися. Лінка добре знала, що Каська теж спить зі своїм хлопцем. Решта дівчат із класу — принаймні ті, у кого були постійні хлопці — теж перший раз мали за собою.

Тепер Лінка не могла зосередитися на розмові із Зузою, весь час тільки й думала, що про побачення ввечері. У двері хтось постукав. Мама. Відколи Лінка сказала їй навпростець, що просить не заходити до неї без стуку, мама завжди це робила.

— Я вам бутерброди зробила, — сказала мама з-за дверей.

Відчинивши їй, Лінка почула звуки стрілянини. «Мабуть, це та нова Каєва гра, — подумала вона. — Боже, як узагалі можна грати в щось таке?» Але і Кай, і Адам обожнювали комп'ютерні стрілялки. Невідомо навіть, хто більше, бо іноді, коли Кай уже давно спав, Лінка продовжувала чути той самий музичний супровід і постріли, які гримотіли у вітальні.

— Я потім піду до Адріана, мамо, — попередила Лінка. — Добре?

— Окей, — відказала мама.

Вона завжди погоджувалася, Адріан їй подобався, отож питання власне було просто задля порядку.

— Ну, то я вже йду, — озвалася Зуза.

— Почекай, бутери з'їмо.

«Як це приємно, що мама зробила ці бутерброди. Вона справді дуже змінилася», — подумала Лінка.

Вона ще добре пам'ятала час, коли все було геть по-іншому. Мама здавалася зовсім чужою, наче й поруч, але подумки — деінде. Тоді вона весь час думала про дитину, яку колись віддала до сиротинцю, про Каську. Коли майбутнє почало її переслідувати й вона не змогла із ним упоратися, мама просто зникла. Період її депресії й спроб розрахуватися за помилки молодості видався дуже важким. Для всіх. Яке ж то було щастя, що Каська знайшлася.

Іще рік тому Лінка геть не була певна, чи добре, що так сталося. Адже тоді Адам від них пішов, бо теж не знав про мамину таємницю й не зміг пробачити, що вона йому не сказала. На щастя, вітчим повернувся й усе якось владналося. Навіть із названими Касьчиними батьками вони якось примирилися. Тоді, коли Каська мала поїхати з Варшави назавжди, мама наважилася піти до них і попрохати залишитися. І їй це вдалося, за що Каська була мамі справді вдячна.

Тепер Каська навіть іноді до них приходила. З мамою вони спілкувалися цілком нормально. А мама просто розквітла. «Отже, варто було, — думала Лінка. — Варто було шукати, варто було розплутувати цю справу... Варто було дізнатися правду».

Дівчина подумки всміхнулася. Раділа, що невдовзі побачить Адріана.

Адріан підперезався фартухом із написом «Pizza Master» і присів навпочіпки у крихітній кухні в себе вдома. Фартуха колись подарувала мама татові — неначе сподіваючись, що таким чином заохотить його до готування. Ги-ги. Адріан жодного разу не бачив батька на кухні. Той собі навіть чаю не міг заварити. Типовий мужчина.

Адріан учився готувати віднедавна. До маминої смерті він, як і батько, не вмів навіть яєшні підсмажити. Це Лінка якось сказала йому, що мама дуже втомлюється на кухні. Він цього ніколи не помічав, зрештою, всі його знайомі жінки готували їсти. Ну, майже всі.

Лінка не особливо рвалася готувати. А може, йшлося навіть не про бажання, бо, мабуть, кожен, хто любить попоїсти, вміє чи зумів би готувати, якби лише спробував.

У Лінки готували мало. Хіба що на свята. Але нічого особливого — її мама проводила на кухні мінімум часу, бо в житті були й важливіші речі. Вона багато працювала й уважала, що готування — це друга робота, на яку жінка добровільно погоджується. Лінка харчувалася такими простими стравами, як консервовані голубці, котлети з домової кухні або макарони із соусом песто. У неї вдома це нікому не заважало. І тільки бабусі, приїжджаючи до них, впадали у відчай, тому в кухні відразу починало щось булькотіти й апетитно пахнути.

Тепер Адріан точно міг приготувати більше страв, ніж його дівчина. І йому було прикро, що того, чого навчився протягом кількох місяців, він не робив раніше. Для мами. Батько, як завжди, не мав часу. Але слід зізнатися, що він справді був дуже зайнятий. Бідолашний тато страшенно багато працював. Адріан же тільки вчився.

Поки що його пошуки праці нічим не увінчалися. Треба цим зайнятися серйозно. Мабуть, він був занадто перебірливим. От готування — то інша справа, це йому дійсно подобалося. Відбивні, картопля, салат. Куряча грудка, картопля, помідори. Грибний суп. Це виявилося зовсім неважко. А татові було приємно, коли повернувшись пізно ввечері, він міг з'їсти теплої страви.

А сьогодні Адріан вирішив приготувати щось особливе. Не для тата. Для Лінки і, звісно, для себе, адже то був його день народження. Дев'ятнадцять років. Ніколи більше йому не виповнюватиметься «-надцять», це востаннє. Принаймні це треба відсвяткувати. Крім того, він досі ніколи не відзначав свого дня народження з Лінкою, а вона ж була для нього найважливішою, тому це вимагало подвійного свята. Нині він навіть не думав про якісь там відбивні із салатом. Хіба це годиться для романтичної вечері? Сьогодні Адріан вирішив зробити карі з курки.

Карі він полюбив ще в Лондоні, воно було там таким популярним, як у Варшаві сайгонки чи яловичина в кисло-солодкому соусі. Тітка показала йому район Лондона, де повітря пахло індійськими прянощами. Він обожнював ходити до дешевих барів на Брік-Лейн, де працювали невисокі азіати, і куштувати щоразу нові страви, запиваючи їх коктейлем манго-лассі або індійським чаєм. А ще він любив їздити до Кемдена, де була чудова street food, якою можна було насолоджуватися просто на вулиці.

Коли він повертався до Польщі, тітка дала йому кілька торбинок із приправами, купленими в індійській крамниці. Сказала, що в звичайному продуктовому такого не знайдеш. І, мабуть, мала рацію, бо суміші фантастично виглядали й пахли. Адріан ще жодного разу їх не використовував. Сьогодні мав зробити це вперше.

Найдужче його дратувало те, що кухня в них була такою крихітною. Воно й не дивно, що чоловіки не хочуть готувати в таких мікроскопічних приміщеннях... «Хто їх тільки проектував?» — подумав Адріан. У цій вузькій кишці, яка мала площу метрів зо три, була манюня кругла раковина, духовка, а з іншого боку — дві шафки й невеличкий столик. Коли хлопець нахилився, щоб вийняти із шафки сковорідку, то боляче забив сідниці об дверцята, за якими стояло відро для сміття. Мабуть, він був не першим і точно не останнім, бо дверцята висіли тільки на одній петлі.

Коли Адріан готував, йому ніяк не вдавалося розкласти все на столі, тому довелося перенести потрібні речі на підлогу, бо там було значно більше місця. Різав, відбивав м'ясо, присмачував на кухняній дошці, яку поклав просто на викладену кахлями підлогу. І все навколішки. Мама якось краще давала собі із цим раду, але вона була значно тендітнішою за нього. Йому здавалося, що в нього от-от почнеться напад клаустрофобії. До того ж, у фартуху було страшенно гаряче.

День народження. Так і кортіло дізнатися, що ж отримає від Лінки. Він навіть не уявляв, проте несподіванки любив.

Порізав куряче філе невеликими шматочками. Окремо в мисочці приготував маринад з оливкової олії, лимонного соку й суміші прянощів. Додав до м'яса й перемішав, а тоді поклав у холодильник. Тепер треба трохи почекати. На щастя, залишалася ще година. Вивільнився з фартуха, а щоб не забруднитися, зняв джинси й футболку, які поклав на табуретку. Залишився в самих боксерках. «О, так справді найзручніше готувати, — подумав він. — І як я раніше не здогадався?»

Тепер десерт. Він давно знав, що саме хоче приготувати. Тирамісу. Воно було досить вишуканим, щоб уразити Лінку, а рецепт здавався простим. Продукти купив раніше: печиво, маскарпоне, яйця. Кава удома була, щоправда, трішки, але ж цього має вистачити. Розтер жовтки із цукром, додав маскарпоне. Спершу маса виглядала якось дивно, але що довше він збивав її, то більше вона нагадувала крем. Шоколад потер на тертці, заварив каву. Пхе, легкота. Він завжди знав, що італійці ледацюги. Їхні найкращі страви, тобто макарони й піца, базувалися на дуже простих ідеях.

«Найпростіше завжди найкраще», — подумав він, складаючи просякле кавою печиво до форми. Звісно, працював він на підлозі, бо лише тут можна було щось зробити. На печиво виклав половину маси й підвівся, аби дістати з холодильника шоколадну стружку.

Він і гадки не мав, як усе сталося. Задзеленчав телефон, Адріан вигнувся, щоб підняти слухавку. В одній руці тримав мисочку із шоколадом, а другою намагався сягнути по трубку. Утратив рівновагу. Лише потім помітив, що підсковзнувся на яєчному білку, який витік зі склянки. Певне, він її ще раніше перекинув. Намагаючись не впасти, хлопець схопився за ручку шафки, але шафка відчинилася, і він сів, і навіть проїхався кілька сантиметрів по чомусь. О ні. Цим «чимсь» виявилася форма з тирамісу. Посудина тріснула, на щастя, вона була пластмасова. У всьому треба шукати позитив. Могло й гірше бути, наприклад, поранив би сідниці. Адріан підвівся. Трохи забився, але найгірше було те, що картаті боксерки обліпив крем. «От і капець із тирамісу», — подумав він.

І раптом почув, що до квартири хтось увійшов.

— Агов! Двері були відчинені! Ти є? — почувся Лінчин голос. — Я прийшла трохи раніше, бо вже не могла дочекатися! А що ти тут... — Лінка вражено замовкла. Глянула на Адріана, який із нещасним виразом обличчя стояв у самих трусах, а тоді вибухнула сміхом. Він теж засміявся.

— Божечку, ну й вигляд у тебе, — проказала вона крізь сміх. — Бачу, що ти... готуєш? Чи це якийсь... гм... мистецький хепенінг?

— Хепенінг на тему: «Шлях до серця пролягає через шлунок», ха-ха!

— Через шлунок? — Лінка глянула на вимащені кремом Адріанові сідниці. — Ну, не знаю. Але моє серце завжди з тобою. Допомогти тобі із цим... хепенінгом?

— Я сам упораюся, сонечко. Буде найкраще, якщо ти підеш до вітальні й спокійно почекаєш. Там є різні цікаві журнали...

— Ага, «Ланцет» твого тата. Підозрюю, що я всю підшивку перечитаю, доки тобі вдасться щось приготувати, — Лінка аж заходилася від сміху. — Ну, гаразд, я вже йду. У мене із собою «Страждання молодого Вертера», наступного тижня ми його обговорюємо на уроках. Треба було прочитати на канікулах, але я не встигла. Перш ніж ти причепуришся, я, може, якраз і прочитаю, книжка невелика. Цікаво, від нестравності Вертер теж страждав? Якщо готував із тобою...

— Лінко! Ну, чого ти глузуєш, я справді дуже стараюся!

— От за це я тебе й люблю! — вона поцілувала його просто в губи, а тоді пальцем провела по вимащених кремом сідницях. — Супер! — витерла сльози, які їй потекли від сміху й подалася до вітальні читати.

«Уфф, вийшло», — подумав Адріан. Так, панікувати не можна. Нехай тирамісу не вдалося, але ж є м'ясо. Глянув на миску, у якій залишалася половина маси з маскарпоне й на пачку печива «Савоярді». Зрештою, можна приготувати десерт іще раз. Його просто буде менше, але для них двох вистачить. Закип'ятив воду в електрочайнику й відкрив банку з кавою. Але кави не було, бо перед тим він використав залишки.

Цікаво, чи тільки із кремом воно смакуватиме? Крем без кави був якийсь засолодкий. А може, додати замість кави якісь фрукти?

Свіжих не було, зате він знайшов консервовані полуниці. Останній слоїк у шафці. Їх робила мама. Мама... Відкрив, понюхав. Ах, який запах. Адріан обожнював полуниці. У нього було таке відчуття, наче він збирається вчинити якесь святотатство. «Але ж краще їх з'їсти, аніж вони зіпсуються», — подумав хлопець.

Налив до мисочки трохи полуничного сиропу, додав води. Залишалося сподіватися, що вийде смачно. Вмочав печиво в полуничному соці, на нього виклав маскарпоне й цілі полуниці. Усе, печиво й крем закінчилися. Згори притрусив шоколадною стружкою. На вигляд десерт був гарний, особливо прикрашений полуницями, які так гарно червоніли на світлому кремі. Поклав його до холодильника й заходився смажити м'ясо. Саме закінчив, коли Лінка схопила його за руку й потягла до вітальні.

— Бо Вертер мені уже набрид, — сказала вона. — А взагалі — що це за особлива нагода? — кивнула на прикрашений стіл і пляшку вина.

Адріан глянув на неї якось дивно.

— Ну... — відповів. — Це без жодної нагоди. Майже.

Запала тиша.

І раптом Лінку осінило. Божечку, як же вона могла забути, адже в нього день народження! Як вона могла забути про Адріанів день народження! З іншого боку — чого тут дивуватися. Вони ніколи не відзначали його разом. Два роки тому були майже незнайомі, а рік тому Адріан був у Лондоні. Подарунок вона купила ще під час канікул, бо обоє знали, що на день народження його тут не буде. Дівчина зніяковіла. Сіла на канапі й зітхнула.

— Адріане... позаяк правда завжди краща, ніж брехня, не хочу обманювати. Я геть забула про твій день народження. Мабуть, через те, що ми жодного разу не відзначали його. І ще тому, що початок навчального року — це завжди такий напружений час... Не хочу виправдовуватися, я чесно забула. І не вдаватиму, наче маю подарунок, але залишила його вдома. Мені так незручно! Рятуйте! — і раптом, невідомо-чому, засміялася.

Адріан обожнював її сміх. І не міг гніватися на неї жодної хвилини.

— Дай мені кілька днів, аби я могла виправитися! Будь ласка! Яка ж я недотепа! Ну, вибач!

— Знаєш, — сказав Адріан, — для мене найкращий подарунок — це те, що ти тут. Я не уявляю собі життя без тебе. Хіба що я обрав би життя з Пікассо, — підморгнув. А тоді вже дуже серйозно мовив: «Я однаково твій боржник на все життя».

— Чому? Дай угадаю, — засміялася вона. Їй весь час було смішно від цієї абсурдної ситуації. У хлопця день народження, а він сам готує святкову вечерю! А його дівчина про все забула! — Бо я колись приготувала журек? — Ішлося, звісно, про звичайнісінький журек із концентрату, який вона намагалася приготувати на природі, де вони жили в наметі. Попри те, що на торбинці був рецепт приготування, страва спершу пригоріла, а тоді Лінка остаточно все зіпсувала, додавши забагато води.

— Ага, і це теж, — розсміявся Адріан. — Треба нам попрацювати над зрозумінням прочитаного тексту: півлітра води — це не шість склянок, ха-ха-ха! Та насправді... — хлопець споважнів. — Насправді я завжди буду твоїм боржником, бо тоді...

— Що тоді? — запитала Лінка. Теж дуже серйозно.

— Бо тоді ти мені пробачила.

Тоді. Ох, Лінка воліла б цього не згадувати. Вона пробачила, але забути не змогла.

Адріан у Лондоні, ці сухі, холодні мейли, він дедалі сильніше віддаляється від неї, стає чимраз більш чужим. Свята, коли він приїхав такий дивний і не мав часу з нею зустрітися. А тоді сказав їй, що переспав з іншою дівчиною. Чи пробачила вона йому? Чи справді пробачила? Чи лише намагалася про це не думати, бо дуже його кохала? Пробачення не приходить так просто. Це не було легко. Може, тільки святі вміють по-справжньому пробачати? Бо їй весь час було боляче. Але все-таки Лінка вирішила залишитися з Адріаном. Розрив був би додатковим покаранням, і для неї теж, а вона ж не хотіла з ним розлучатися. Прагнула бути з ним разом попри все. Та чи справжнє це прощення?

— То що, мій ти вічний боржник, відкрий таємницю, що такого незвичайного ти приготував на вечерю? Бо це щось дуже вже смачно пахне, — тільки й сказала Лінка.

Адріан мовчки пішов на кухню й за мить повернувся, поставивши на столі сковорідку зі своєю улюбленою стравою й дві тарілки.

— М-м-м, смакота, — промурмотіла Лінка, куштуючи карі. — От тільки трохи загостре. Маєш воду?

Коли Адріан приніс пляшку, Лінка душком вихилила цілу склянку. Роззявила рота, вдаючи дракона.

— Рятуйте! Вогнем пече!

Хлопець посмутнішав. Мабуть, їй не смакує.

— Та взагалі вона смачнюще! Просто геніальна страва!

— Є ще й солодке, — усміхнувся Адріан. — Незвичайне.

— Солодке? — зацікавилася дівчина. — Неймовірно!

Лінку завжди можна було задобрити чимсь солодким.

— Тирамісу з полуницями, — пояснив він. — Авторський рецепт.

— Ого, ти прогресуєш на очах.

Коли вони з'їли карі, Адріан поклав їй десерт на тарілочку. Солодкий крем, кислуваті полуниці й гіркий шоколад.

— Це просто божествено смачно! — сказала Лінка. — Найкраще, що я будь-коли їла. А після карі смакує ще краще.

І, справді, після пекучих індійських приправ ніжний десерт здавався цілющим бальзамом.

— Смачно?

— Звичайно! Смакота! А звідки в тебе полуниці?

— Це... ще мамині.

Лінка зніяковіла. Бо це ж не були звичайні полуниці.

— А тобі не шкода? — тихо спитала вона.

— Не жартуй. Мама точно зраділа б, що вони тобі так смакують.

Лінка виїла солодке до останньої крихти. А тоді спитала:

— Знаєш, що мені ще смакує?

— Що?

Дівчина поцілувала його.

— Ти. Тепер ти смакуєш карі й полуницями І вершковим кремом...

Потім вони лежали поруч на вузькому Адріановому ліжку, притулившись одне до одного, наче стручки гороху. Лінка думала про те, що життя приносить стільки приємних речей. Багато з них крилися саме в тілі. Прохолода вітру на розігрітій шкірі, гаряча ванна з піною, що пахне ваніллю, смак чилі, вершків, полуниць, запах її улюблених парфумів «Anai's Anai's»... Стільки чуттєвих насолод, така розкіш! Був іще дотик, для Лінки — найважливіше чуття. Вона обожнювала поцілунки й пестощі. Їй хотілося кричати від радості. У такі моменти почувалася справжньою жінкою. Адріан був чудовим коханцем.

Звісно, що вони стереглися. Адріан був щодо цього дуже відповідальним. Лінка раділа, що він її перший мужчина. Іноді її думки затьмарювала тінь, коли Лінка згадувала, що вона в нього не перша жінка, але дівчина старалася про це забути. Сподівалася, що колись від цього спогаду не залишиться нічого, ані найменшого сліду.

Лінка потягнулася й подумала, що життя прекрасне. По-перше — Адріан. Вона була з ним такою щасливою. По-друге — її родина. Усе стало на потрібні місця, і тепер було справді добре. По-третє, школа, у якій Лінка вирішила-таки продовжити вчитися. А ще — більше уваги приділяти фотографіям. І взагалі намагатися отримувати більше користі від уроків. Вона справді напружиться, адже це останній рік перед випускними! Ну, і по-четверте, блог. У житті починався новий етап, і Лінці було дуже цікаво, що принесе їй цей рік.

Єдине, що було поганого, це те, що зараз їй доведеться піти додому. Була вже одинадцята. Мама хвилюватиметься. Дівчина знову поцілувала Адріана.

— Проведеш мене? — спитала вона.

— Я б усе віддав, щоб ти залишилася на ніч.

— Я теж, — відповіла Лінка. — Дуже б хотіла залишитися.

Але подумала, що не можна отримати відразу стільки всього хорошого. Бо в те, що колись вони проводитимуть разом усі ночі, дівчина ніколи не сумнівалася.

Удома сіла за комп'ютер і подумала, що, мабуть, отак відразу не засне. Занадто в ній вирували емоції. Лінка сумувала за Адріаном. Дивно: вона сумувала більше, коли щойно його бачила, аніж тоді, коли не зустрічалася з ним кілька днів. Або, може, не дужче, а сильніше фізично. Її тіло прагнуло більше пестощів, обіймів, поцілунків.

«Нічого, — подумала Лінка, — щоб не здуріти, подумаю, як краще назвати блог». Але чомусь ніяк не могла нічого вигадати. Її погляд зупинився на дерев'яних мавпочках, Адріановому подарунку. Набрала в Гуглі «Три мудрі мавпи».

Мідзару, Івадзару, Кікадзару. Три мудрі мавпи, які кажуть, що коли не дивитися на зло, то ти захищений від нього, якщо не слухаєш зла, то захищений від зла, якщо не говориш про зло... Але як це? Не дивитися на зло? Не слухати зла?! Але ж світ такий...

Сторінка за сторінкою Лінка читала філософські пояснення цих символів, і її охоплював дедалі більший гнів. Отже, людина, яка прагне зберегти чистоту й невинність, має не лише не грати в «стрілялки», але й не дивитися детективів чи навіть випусків новин, адже там щодня розповідають про війни, жахливі злочини, про те, чого завдає людина людині. Отже, зло заразне? А що сталося б, якби всі вирішили не дивитися на зло, відвернулися від світу, залишалися пасивними?

Її це страшенно розлютило. «Ви мені подобаєтеся, — сказала вона мавпам, — бо ви нічим не завинили. Ви — подарунок від мого хлопця, яких хотів би захистити мене від зла. От тільки мене такий захист не влаштовує! Спасибі, я волію боротися проти зла, а не відвертатися! Краще вже бачити й чути, і говорити про нього! Краще його описувати! Саме для цього й існують журналісти! Щоб не відвертатися! Дурненькі, дурненькі мавпочки. Ви не винні, що вас такими зробили. Може, саме тому ви мені й дісталися, як пересторога...

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».