Тирамісу з полуницями

Листопад

Зі щоденника Наталії.

На кладовище Лінка вранці не поїхала. Прокинулася від болю в горлі, неймовірно сильного. Та й пора була надто рання. Мати й вітчим постановили поїхати на цвинтар о шостій ранку, бо тоді немає корків. Кошмарна ідея. Кай теж не хотів уставати, тож дівчина пообіцяла залишитися з ним. І з насолодою обернулася на інший бік.

Прокинулася від того, що в замку заскреготів ключ. Мама й Адам повернулися. Лінка зиркнула на годинника — не було ще й дев'ятої. Справді, без корків, дуже зручно. Але що ще робити цього дивного дня, коли всі відвідують кладовища?

— Як твоє горло? — відразу спитала мама, не встигнувши навіть скинути куртку й чоботи. — І де Кай?

— Кай, гадаю, спить. Жодного разу не бачила, аби він прокидався до дев'ятої, якщо, звісно, ніхто його не будив. А горло? — Лінка пошукала якихось ознак болю, але нічого не відчула.

— Покажи-но, — мати підійшла ближче і, як завжди в такій ситуації, наказала відкрити рота. — Нічого там немає. Усе чисто. Ти нас ошукала, щоб не їхати на цвинтар? — запитала ображено.

Лінка не ошукувала, та коли й так, то що? Чому небажання їхати на кладовище першого листопада в цій країні вважають негідним учинком?

— Ні, я не брехала, — відказала Лінка, але мама не повірила й весь час дивилася на неї з підозрою.

— Ну, якщо ти не схитрувала, а просто дивовижним чином видужала, то можеш і сама поїхати до батька на могилу.

Лінка стиснула вуста. Хоч би втриматися й не висловити того, про що вона думала, бо їй так і кортіло нагрубіянити мамі. І не лише мамі, а й усім, хто перетворив цей день на казна-що. Її дратувало, що люди стільки енергії й уваги переводять на те, що всім, для кого воно призначалося, аніскілечки не потрібно. Авжеж, вона розуміла, що могили треба доглядати. Та колись почула коротку фразу, яка спричинилася до того, що на День Усіх Святих вона дивилася тепер по-іншому: «Якби ж то за життя їм стільки давали...» І вона часто про це думала. Про турботу, час і навіть гроші, витрачені на всі ці квіти й свічки. Навіть щонайбільший скупар не шкодував коштів, аби прибрати могили рідних. Усі накуповували якомога більше свічок, а квітів стільки, щоб і самої могили за ними не було видно.

Минулого року на кладовищі Лінка замислювалася, чи в цьому натовпі, виставці свічок та вінків, узагалі залишається місце для пам'яті про покійних. Тому вона не любила їздити на цвинтар. От і все. Про батька часто думала, точніше, про його відсутність, бо як думати про того, кого вона навіть не пригадувала? Їй було сумно, що вона його не пам'ятала. Та, звісно, для мами це було щось геть інше, і Лінка намагалася її зрозуміти.

— Звісно, мамо, я поїду, — сказала вона. — Чом би й ні.

Позіхнула, подумала, що їй принаймні вдалося виспатися, а прогулянка на кладовище — зовсім не погана ідея. Бо що ще робити такого дня?

Побачила на Фейсбуці повідомлення від Каськи: «Подзвони, коли прокинешся».

— Агов, — і знову позіхнула. — Ну, що там у тебе?

— А що ти робиш? Бо я власне нічого. І мені трохи нудно. Я собі подумала, що ми давно не бачилися. І я скучила.

— На кладовище не поїдеш?

— Ні. Батьки подалися до Торуня, у них там рідні. Я попрохала, аби мені дозволили залишитися. Бо я вже там була минулого року. То що, зустрінемося?

— Я мушу поїхати до батька на кладовище. Мої були вранці, але мені горло боліло. А оскільки, як каже моя мама, я дивовижним чином видужала, то... доведеться поїхати на Бульку.

— А мені можна з тобою?

— На батькову могилу? — здивувалася Лінка. Каська була її зведеною сестрою, її батько (про що вони довідалися) був живий і здоровий, хоч і не підтримував з Каською стосунків.

— А чом би й ні? Бо це твій тато, а не мій? Дай спокій, це ж однаково родина. Хіба що ти їдеш з Адріаном, то я вам не заважатиму.

— Ні, я збиралася поїхати сама.

— Ну, то маєш компанію.

Домовилися зустрітися за годину, щоб Лінка ще встигла поснідати. Перед виходом мама тицьнула їй якісь гроші.

— На свічку, — пояснила. — А як зголоднієте, то купите собі по кебабові.

— Кебаби? На цвинтарі? Ти що, жартуєш?

— А ти не пам'ятаєш, що було минулого року? Цьогоріч іще краще.

Дівчата стояли перед могилою Лінчиного тата. Лінка запалила одну свічку, Каська другу.

— А загалом це дивно. Ми обидві зростали без татів, — порушила мовчанку Лінка. — Хіба що з названими. Гадаєш, це якось уплине на наше життя?

— Гадки не маю. Але тепер це звичайна річ, що тати часто покидають родини. Або не цікавляться власними дітьми, — сердито відказала Каська.

— Батьки Наталії теж розлучилися. Її тато запав на якусь секретарку.

— Справді? Повний капець. Ці підстаркуваті чуваки із черевцями, які підшуковують собі двадцятирічних. Мабуть, їм самим здається, що вони таким чином молодшають.

— Ти його звинувачуєш, правда? — запитала Лінка, маючи на увазі Касьчиного батька.

— Певне, що так. Спокусив аспірантку. Такий самий, як і всі вони.

— Але ж не всі... Міхал...

— Ще ні. Та якщо ми одружимося, років за двадцять він мене теж поставить перед фактом.

— Припини. Не кажи такого. Ходімо, — урвала розмову Лінка. — Я вже й зголодніла.

І за хвилину вп'ялася зубами в ковбаску, намащену гірчицею.

— М-м-м, непогано. Я так люблю попоїсти, — посміхнулася дівчина.

— Я теж. Крім того, це так демократично, — відповіла Кася.

— Демократично?

— Ну, звісно. Щоб розумітися, приміром, на мистецтві чи музиці, треба мати освіту, якось це відчувати. А щоб насолоджуватися ковбаскою, не потрібно нічого. Я про це. Навіть неосвічений селюк знайде насолоду в ковбасці.

— Ну, але не кожен може собі на це дозволити. У цьому розумінні воно дуже недемократичне. Щоправда, мені, неосвіченій плебейці, таке не заважає, бо моя мати турбується, щоб я не померла від голоду, та коли читаю в Інтернеті, який на світі жахливий голод, то мені їжа трохи в горлі застрягає.

— А як там твій блог, між іншим?

— А ти читаєш?

— Звісно. Треба ж знати, що там моя сестра пише.

— І що скажеш?

— Щиро?

— Давай.

— Не хочу тебе образити, але ця твоя подружка пише класні тексти. Коли я прочитала про той віртуальний похорон хлопця, то реготалася до сліз. Дуже життєво!

— Так, це правда. І коментів купа. Я хотіла бути більш серйозною, написала про підручники — коментів нуль. Мабуть, мій текст нікого не вразив. Я навіть бабусю попрохала, аби вона щось написала, ну, розумієш, вона ж, зрештою, журналістка, про те, як раніше було з підручниками, коли всі користувалися вживаними, і в її підручнику бракувало половини сторінок, бо хтось собі повидирав для шпаргалок, але й цього ніхто не прокоментував.

— Та ну. Це не значить, що твій текст не сподобався. Ти мусиш писати про те, що вважаєш за потрібне. Зрозуміло, дівчата люблять читати про хлопців і моду, але це не свідчить про те, що не можна писати чогось розумнішого.

— Мабуть, напишу щось сатиричне. Наприклад, про кебаби.

— Певне ж. Пиши. Просто пиши про все, у тебе класно виходить.

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».

Лінка з почуттям добре виконаного обов'язку саме збиралася лягати спати, аж тут побачила в чаті повідомлення від Оскара.

Класний текст, — написав Оскар. — Ти виробиш непоганий стиль.

Чесно?

Чесно. Цей текст навіть кращий, ніж той, що про підручники... Більш життєвий. Ти дуже спостережлива. І фотки класні. Для мене ці кебаби — просто жах. У нас нічого такого немає. Маленьке кладовище, троє продавців квітів і свічок. А обідають усі вдома, родиною.

Авжеж. Сам бачиш: міська культура... А що в тебе чувати?

Нічого. Змагаюся із сірою буденністю.

Як мама?

Мовчанка. Лінка побачила, що хлопець пише повідомлення. Але потім, мабуть, стер усе й знову замовк.

По-старому, — написав нарешті Оскар. І за мить: «Тобто життя на вулкані».

Лінка співчувала хлопцеві, та чим вона могла йому допомогти? Написати: «Не переймайся?» Дівчина добре знала, що його це не втішить. Тому відразу додала:

Хочеш написати щось на блозі? Може, про те, як у вас виглядає День Усіх Святих? Ну, розумієш, задля контрасту.

Здається, він зрадів. Авжеж, це єдине, що вона могла для нього зробити, щоб підтримати. Дати йому якесь завдання. Лінка подумки посміхнулася. Вона була задоволена. І цим днем, і життям узагалі.

Наталія собою задоволена не була. Навпаки, була розлючена на себе, бо з'їла сирок. Наче всього сто калорій у ста грамах, але нащо вона це зробила? Не змогла втриматися. Їй так дошкуляв голод!

Зайшла до ванної, щоб зважитися — останнім часом це в неї перетворилося на манію. Найгірше, що вона була дуже пунктуальною. А ще досить випити дві склянки води, щоб важити на півкілограма більше. І знову не знати, не мати певності... Вона й досі важила сорок вісім кілограмів. Наталія розуміла, що це абсурд, і вона не погладшає раптово, з'ївши двісті грамів сирку. На мить їй здалося, що вона божеволіє.

— Ні, я просто хочу тримати це під контролем, — сказала вона собі. — У цьому немає нічого поганого.

Зійшла з ваги й упіймала своє відображення в дзеркалі. То було вузьке дзеркало, яке хтось почепив на кахляній стіні напроти туалету. Химерна ідея: той, хто сидить на унітазі, може зазирати собі глибоко в очі. Можливо, архітектор прагнув оптично збільшити доволі вузьке в цьому місці приміщення, але Наталія, хоч і звикла до дзеркала на цій стіні, усе-таки вважала, що то виглядало абсурдно.

Тепер у дзеркалі побачила свій живіт. Наблизилася й сильно стиснула шкіру, яка нагадувала їй губку. Або якусь дивну масу, схожу на пластилін. Її тіло, навіть схудле, видавалося їй потворним. М'ясо, кістки. І жир, купа жиру. Здається, він жовтого кольору. Яка гидота.

Раптом двері ванної відчинилися. Наталія аж підстрибнула.

— Мамо! — верескнула вона.

— Що? — обурилася мати. — Я не знала, що ти тут. Думала, що ти в кімнаті сидиш.

— Не можна заходити не постукавши! Тебе що, ніхто цього не вчив?! — Наталія репетувала дедалі голосніше.

Але мати не слухала цього крику. І вона не вибачилася й не вийшла. А стояла, втупившись у доньку.

— Наталко, — сказала мати. — Ти страшенно схудла. Що з тобою відбувається? — підійшла, торкнулася живота. — У тебе ребра стирчать.

— От і добре! Саме для того я й сиділа на дієті, щоб схуднути, не розумієш?

— Так не можна! Ти взагалі що-небудь їси?

Наталія інтуїтивно відчувала, що повинна припинити репетувати й заспокоїти маму. Якщо цього не зробить, мати може розсердитися, прив'язати її до столу й годувати, наче різдвяну гуску.

— Певне, що їм. От тільки уникаю солодкого чи жирного. Пам'ятаєш, скільки я могла зжерти шоколаду? Так-от, я його взагалі перестала їсти. І більше рухаюся.

— Справді?

— Так, я бігаю після уроків.

Це була неправда, але ж мати не могла цього знати.

Наталія усміхнулася.

— Ну ж бо, мамо, не перебільшуй, не така вже я й худа.

— Зважся.

Наталія стала на вагу. А що було робити?

— Сорок вісім кілограмів! Ти наче якась жертва голоду в Судані! Скільки ти важила раніше?

— П'ятдесят.

Це теж була неправда, але ж мама Наталії не зважувала. Проте такою легковірною вона теж не була.

— Брехня, — відказала мати. — Ти ніколи не важила п'ятдесят кілограмів. А важила п'ятдесят шість, пам'ятаєш, як ми колись зважилися в аптеці? Це однаково було замало, бо ти висока. У тебе понад метр сімдесят зросту! Ти занадто худа!

Наталія не витримала. Вона завжди була такою врівноваженою, але нині щось у ній зламалося.

— Я худа, бо хочу бути худою. Бо хочу бути гарною! Ти мені просто заздриш. Може, якби ти більше про себе дбала...

І замовкла. Та попри це зрозуміла, що зайшла задалеко. Не треба було й договорювати. Усе й так зрозуміло без слів.

Мати закінчила за неї.

— Що ти хотіла сказати? Що якби я більше дбала про себе, то батько не покинув би мене заради молодшої? Ти справді гадаєш, що якби я схудла на двадцять кілограмів, то він би продовжував мене кохати? Нічого ти не знаєш про життя, нічогісінько! Дурниці якісь. А якщо ти сподіваєшся таким чином повернути хлопця, то помиляєшся! Кохання не має із цим нічого спільного.

Тепер прикро зробилося Наталії. «Якщо сподіваєшся повернути хлопця». Так, наче вона його втратила. Це вона хотіла його покинути, вона! Те, що він розстався з нею першим — це просто випадковість. Адже це вона збиралася його покинути, бо він їй взагалі не підходив! Повернути, теж мені! Він їй узагалі більше не потрібен, що це матері на думку спало!

Наталія так розлютилася й зациклилася на собі, що навіть не помітила, що мати пішла до себе плакати. І що дорогою глянула на себе в дзеркало. Вона завжди здавалася собі стрункою. А тепер, після доньчиних слів, почала над цим замислюватися. Зрештою, йшлося ж не про ту невелику зайву вагу. «Якби ти дбала про себе...» А хіба вона не дбала? Замало? Але вони користувалася непоганими кремами. Раз на місяць ходила до перукарки й косметолога. Не фарбувала занадто яскраво, але він (мати давно перестала вживати слово «чоловік») завжди повторював, що любить, коли обличчя виглядає природним. Та жінка, інша, справді, мабуть, більш доглянута. Краще виглядає, користується червоною помадою, фарбує нігті червоним лаком. Мати бачила її одного разу, здалеку. Так, Наталія завжди казала: «Носи, мамо, коротші спідниці, ти в цих виглядаєш, наче якась тітонька». Як тітонька? А може, як бабуся?

Мати Наталії, як і її донька, поринула у власний світ і власні проблеми. Вона недовго думала про доньку та її вагу. Може, через те, що чим довше думала, тим більше їй здавалося, що, можливо, перебільшує, і Наталія зовсім не така худа, і якщо донька здорово харчується й більше займається спортом, то це для неї краще. Що, може, вона, її мати, справді підсвідомо заздрить їй через таку стрункість? А може, тому, що вона так перейнялася власними проблемами, що на доньчині їй просто забракло часу?

Лінка запізнилася до школи. Проспала, а ніхто її не розбудив. Домчала до класу й уже хотіла тихенько сісти на своє місце, аж тут побачила, що замість учительки польської біля столу стоїть якась рудоволоса жінка.

— Пробачте, — промимрила дівчина й сіла так тихо, як тільки могла. — Що це? У чому справа? — пошепки спитала Зузу.

— Лекція на тему анорексії. Щойно почалася.

Рудоволоса змінила слайд презентації. На екрані з'явилися фотографії схудлих жінок. Тоді нові й нові. Виглядало все це жахливо. Ці постаті скидалися не на людей, а на якихось хворих птахів... Нагадували жертви концтабору. Скелети або втілення смерті. Постаті з dance macabre[3].

— Це фото моделі Ізабель Каро. Вона померла від анорексії в 2010 році. Їй виповнилося тоді двадцять вісім і вона важила тридцять один кілограм. Захворіла на анорексію в тринадцять років. У 2007 Каро взяла участь у кампанії проти анорексії. Тоді й опублікували це фото. Воно шокує... Особливо, якщо не забувати, що в боротьбі з хворобою Ізабель утратила кілька зубів, їй довелося обрізати волосся, бо половина випала...

— А все через те, що від моделей вимагають, аби вони були худими! — голосно прокоментувала Лінка.

— Так, проте не значить, що під загрозою опиняються лише моделі.

— Ну, але, мабуть, просто треба хотіти худнути й сидіти на дієтах...

— Так часто все починається. Але люди починають голодувати з різних причин, бажають контролювати власне життя. Невже ви думаєте, що вона його контролювала? Або, — тут з'явилося нове фото, — ось ця дівчина?

На фотографії була напівоголена дівчина, яка повисла над унітазом. Тіло вкривали численні синці.

— Вона мертва, — пояснила рудоволоса. — Так її й знайшли. Ця дівчина хворіла на булімію. Намагалася виблювати все, що з'їла. А з'їла стільки, що в неї розірвався шлунок.

Лінці зробилося недобре.

— О Боже, — вихопилося в неї.

— Шлунок витримує біля чотирьох літрів їжі. Вона поглинула понад п'ять.

Наступний слайд демонстрував уміст шлунку дівчини. П'ять літрових контейнерів.

Котрась із дівчат не витримала й вийшла.

— Коли хтось сідає на дієту, то ніколи не уявляє собі, що може захворіти. Чимало дівчат помирає від анорексії й булімії, а всім довкола здається, що вони самі завинили, позаяк або занадто мало їли, або навпаки, переїдали й блювали, щоб мати можливість безкарно запихатися. Тим часом це такі самі дівчата, як ви. Теж ходили до школи, про щось мріяли. Хвороба змінила все. Навіть ті, хто подолав це, ніколи не повернуться до звичайного життя. Ця хвороба руйнує внутрішні органи, знижує імунітет, — перелічувала лекторка.

— Краще я вже буду товстою, — прошепотіла Зуза на вухо Лінці.

— Припини, ніяка ти не товста, — відповіла Лінка. — Блін, я собі навіть не уявляла, що це такий кошмар. Зараз мене знудить.

Лінка прямувала Французькою. Здалеку побачила кебабну, вона добре знала це місце, бо іноді приходила сюди, закінчивши роботу в пана Антонія, аби щось переїсти, хіба що пані Стася її чимсь годувала. Тоді Лінка сідала над повною тарілкою, і їй здавалося, що вона отримує гроші за обід, а не за сумлінну працю.

Дівчина вирішила, що коли розмова вийде вдалою, піде в нагороду на кебаб. А якщо ні? — завагалася вона. Тоді... теж піде. Щоб підняти настрій. Сама із себе посміялася й раптом побачила кафе. Як воно звалося? «Біла гарячка»? На вивісці видніли металеві білі мишки, які бігли до дверей кафе. Ха-ха! «Біла гарячка»! Не «Біла гарячка», а «Білі мишки»! Який же пан Антоній кумедний! Добре, що пані Стася цього не чула, бо ще б подумала, що то в нього ознаки старечого маразму чи щось таке.

Лінка легенько штовхнула двері.

І аж охнула від подиву, опинившись усередині. Тут було дивовижно! Усі меблі були різними, і всі виглядали так, наче їх знайдено на блошиному базарчику. Стільці обтягнені тканиною різних кольорів і відтінків. Деякі здавалися новими, мабуть, їх старанно відреставрували. Столики з натурального дерева мали різну форму й не всі були новими, зате на них лежали ажурні серветки. З карнизу звисали тюлеві фіранки, а на стінах... На стінах були фото в прегарних рамках. Чорно-білі портрети: молода мати чистить картоплю, а дитина бавиться каструлею. Маленька дівчинка грає в класи. Хлопець Лінчиного віку на скейтборді. Літній чоловік годував качок. Лінка обожнювала такі фото, тому зупинилася біля кожного й на мить навіть забула, навіщо сюди прийшла. І лише жіночий голос повернув її до дійсності.

— Доброго дня, щось замовляєте?

— Я прийшла спитати про роботу... — відповіла Лінка. — Здається, ви шукали помічницю. Як же у вас гарно... — не втрималася вона й негайно зніяковіла, бо ця молода жінка ще подумає, наче Лінка їй лестить.

— Дякую... — усміхнулася та. — У вас... у тебе... перепрошую, можемо бути на «ти»? Бо якось воно дивно...

— Звісно, — відказала Лінка. — Мене звуть Лінка, Халіна, — представилася вона. — Халіна Барська.

— Рута. Рута Немчик.

— А Рута — це від якого імені? — Лінці дівчина відразу сподобалася. Ім'я теж.

— Просто Рута. Тільки не називай мене Руткою чи Руточкою. А якщо йдеться про роботу, то який у тебе досвід? Ти працювала коли-небудь у кафе?

— Я в житті різне робила. Роздавала флаєри, працювала в друкарні й навіть була гостесою...

— Ого, то в тебе справді неабиякий досвід! — засміялася Рута.

— А останнім часом понад рік доглядала одного дідуся. Пана Антонія. Мабуть, ви його знаєте. Це він прислав мене сюди.

— Ах! Ну, звісно! — Рута сплеснула руками. — Послухай: мені потрібна помічниця. Я не можу бути тут постійно. Моя товаришка повертається за півроку або за рік. Я б не хотіла брати когось на постійне місце або підписувати трудову угоду. Тому справу треба вирішити... ну, тихо. Я б хотіла, щоб ти приходила кілька разів на тиждень, а я тим часом залагоджуватиму свої справи, а якщо хтось запитає, то ти просто моя знайома. Мусимо оминути податки, бо це нас знищить.

— А так можна?

— Повір мені, купа людей саме так і робить. А що, коли твоя мама наймає когось, щоб прибрати в хаті, то підписує із цією жінкою угоду чи просто дає гроші?

— Моя мама нікого не наймає, — буркнула Лінка.

Узагалі їй це трохи не подобалося, та, може, вона перебільшує? Адже коли люди дають уроки, то, мабуть, теж не сплачують податків? Зрештою, вона не надто розумілася на цих тонкощах.

— А з паном Антонієм ти угоду підписувала? — поцікавилася Рута.

— Та ні.

— Отож. Бо це щось на зразок сусідської допомоги... Ну, гаразд. Каву готувати вмієш...

— Удома я п'ю розчинну... Зате з кардамоном, — похвалилася Лінка. — Мій хлопець мене навчив.

— Гм, я з кардамоном не пила.

— Мусите... мусиш спробувати.

— У нас є експрес, я тебе навчу. Це дуже легко. А найкраще — залишися нині на годинку, то сама побачиш, як обслуговують відвідувачів. У нас ще є тістечка, бутерброди, прохолодні напої. Я планую запровадити нескладні страви. Бо стає дедалі холодніше, і люди цікавляться, чи можна в нас з'їсти щось гаряче. Тому я подумала про супи. І, може, налисники. Ти готувати вмієш?

— Не дуже, — видушила Лінка. — Мені бракує... досвіду.

Якби не те, що їй у кафе дуже подобалося, то після цих слів Лінка вже давно втекла б подалі. Але... поки що воліла не зізнаватися, що не надто бачить себе в ролі шеф-кухаря.

— Ну, поки що це тільки плани. А там побачимо.

І тоді до кафе увійшли двоє молодих людей. Дівчата урвали розмову. Лінка сіла біля першого-ліпшого столика й спостерігала, що робить Рута.

Кава, тістечко, чай, бутерброд... Не так уже й складно. Коли пара вийшла, Рута показала, як користуватися експрес-кавоваркою, а Лінка намагалася якось це все запам'ятати. Розкручуєш, викидаєш стару каву, насипаєш свіжої, приминаєш, закручуєш, тоді молоко, і стежиш за спінювачем, його треба чистити, бо він весь час забивається... Ех, якось воно буде, всього можна навчитися. Зрештою, дівчата сіли й накидали попередній графік.

А потім щаслива Лінка, яка вже подумки полічила, скільки на цьому заробить, звісно ж, пішла по кебаб. Щоб відсвяткувати. Вона обожнювала лаваш з бараниною, хоча й уважала, що він занадто дорогий. Її рецептори просто шаленіли від смаку м'яса. Десь читала, що це п'ятий смак. Крім солоного, кислого, солодкого та гіркого є ще один, який відкрили китайці, назвавши його... ні, назви Лінка не пам'ятала. Ех, китайці розуміються, що справді смакує. Але й турки незгірші. Цікаво, де знаходяться рецептори, що відчувають саме цей смак? Бо гіркоти — ззаду, кислого, здається, спереду — так Лінка намагалася пригадати собі вивчене в школі. Я б не здивувалася, якби вони були скрізь, навіть у носі! — подумала раптом і пирхнула від сміху, а тоді помітила світлий візерунок соусу на улюбленій джинсовій куртці. — От чортівня! Невже я завжди мушу їсти, як порося?» Та, на щастя, існує така корисна річ, як пралька. І добре, що не треба поспішати на якесь побачення. Зате завтра вона піде на роботу! Знову! Як це приємно!

Лінці кортіло танцювати. Вона й не підозрювала, що їй бракуватиме чогось, окрім школи, Адріана, фотографування, друзів, блогу... Подумала, що давно не була такою щасливою. Усе складалося просто чудово.

Марцін ішов, стусаючи ногою камінці. Коли перший опинився в кущах, хлопець знайшов наступного й знову підкинув носаком черевика. Це допомагало не думати про Наталію. Вранці вона йому написала. Уривки повідомлення закарбувалися Марцінові в пам'яті. Стусання камінців не допомагало й не втишувало думок. Хлопцеві навіть здавалося, що з кожним камінцем її слова свердлять йому мозок.

«Я думала, що ми могли б зустрітися. Мені Тебе бракує. Я дуже сумую. Мені так важко. Я б хотіла з Тобою поговорити».

Марцін не міг опанувати емоцій. Йому здавалося, що мозок от-от вибухне. Хотів відписати: «Мені теж бракує Тебе, я теж сумую. Мені теж так страшенно, неймовірно важко. Я не можу без Тебе».

Але розум підказував йому: «Зупинись! Адже ти покинув її не тому, що не кохав. Покинув, щоб зберегти бодай дещицю гордості й поваги до себе». Він же розумів, що вона про нього думає. У її очах він завжди буде недолугим. І це лише поглиблюватиметься, тож краще відрізати шляхи до відступу негайно, доки він ще не втратив гідності. Ех!

Марцін ударив ногою в бордюр так сильно, що ледь не зламав великого пальця. Припини думати про неї! Ти не можеш їй відписати, тільки не це!

— Вона не для тебе, і це доконаний факт, йолопе, — проказав він так голосно, що якась стара, що сиділа на лавці й балакала з іншою, схожою на себе, озирнулася й зневажливо глянула на хлопця. Купа старих бабів у цьому парку! Подумки показав їм язика. Але тільки подумки, адже він був добре вихованим. Принаймні таким себе вважав.

Запхнув телефон глибоко до кишені, щоб той його не спокушав. Ішов до товариша. То й добре: принаймні кілька годин матиме спокій і не думатиме про Наталію. Войтек дещо йому запропонував. Щось там натякав на якусь роботу, а Марцін якраз потребував грошей. Як воно буде з Наталією, так і буде, а поки що найважливіше — довести собі, що ти чогось таки вартий.

Усі зароблені за канікули гроші хлопець віддав матері. Собі залишив якусь там заначку. Батьки зробили ремонт у ванній, пофарбували кімнати. І Марцін цим пишався. Хоча, що йому було з того, крім задоволення? Наталія однаково вважала, що він пошкодував їй грошей на воду. Якби мав бабки, то ніколи б їй не відмовив, а вона б його не звинувачувала.

Звернув у під'їзд на Сенаторській. Це має бути десь тут.

Войтека він добре не знав і той йому ніколи особливо не подобався. Але не слід уникати людей. Цікаво, чого йому треба? Подзвонив, а що ніхто не відчинив, Марцін увійшов сам. Схоже, тут тривала якась вечірка, бо у квартирі було гамірно й скрізь накурено. У кімнаті, звідки долинав галас, Марцін побачив Войтека, а крім нього ще двох хлопців і якусь дівчину. Помітивши його, Войтек широко посміхнувся.

— Ну, нарешті! Це Роберт, Муньо і Майка. А це мій однокласник, Марцін. Пивка? — звернувся до Марціна.

Марцін уже хотів було відповісти, що не п'є, але йому зробилося ніяково, і він узяв пляшку. Роззирнувся кімнатою. Йому тут подобалося. Скрізь були плакати музичних гуртів, на стіні висіла електрогітара, а на підвіконні лежав трамвайний розклад «вісімнадцятки».

— З дня народження, — пояснив Войтек. — А тобі коли вісімнадцять стукне?

— У грудні, — відповів Марцін.

— У грудні пополудні, — засміялася Майка.

— Майже вгадала. Якраз на святвечір.

— Фак! То ти Ісус!

— Певне, мене б так назвали, якби я народився в Іспанії... Але мене навіть Адамом не назвали. Ти граєш? — спитав Войтека, кивнувши на гітару.

Марцін жодного разу такої навіть у руках не тримав. Цікаво, як воно — грати? Таланту він явно не мав, хоча класно було б спробувати. Із кожним ковтком пива він дедалі більше розслаблявся. І йому стало добре й легко. Про Наталію Марцін забув.

— Я тут у п'ятницю паті хочу замутити. Приходь зі своєю дівчиною, — сказав Войтек, наче прочитавши його думки.

— Може й прийду, — відповів Марцін.

Войтек витягнув з коробочки цигарковий папір і тютюн. Скрутив цигарку.

— Закуриш? — спитав Марціна.

— Ні. Я не курю, — відказав той.

— І такого не куриш?

— А що це? — поцікавився Марцін і відчув себе повним ідіотом, бо дівчина засміялася.

— Найкраща марихуана в місті. Чистенька, смачненька.

— Ні... — Марцін завагався.

— Та чого ти, старий? Це лише в нас її вважають наркотиком, а в купі країн курять на вулиці.

Марцін простягнув руку по джойнта.

Та й реготали ж вони з нього. Особливо ця дівчина. Аж за животи хапалися від сміху, бо Марцін затягнувся, а тоді розкашлявся так, що замалим не виплюнув легені. Намагався вхопити повітря, а в грудях щось аж свистіло й грало, мов у старого сухотника.

— Я ж казав, що не курю, — Марцін силкувався здаватися впевненим, але, звісно, йому було страшенно ніяково. Може, саме через це, коли вже дихання заспокоїлося, він затягнувся травкою більше разів, ніж збирався.

А потім йому стало добре. Якось так легко. Розмова пішла невимушено. Раніше він у цій компанії почувався незручно, мовби брів проти течії. А тепер здавалося, що всі пливуть в одному напрямку, ніби на надувних матрацах. Марцін раптом відчув, що він задоволений життям. Більше не треба було старатися, щось комусь доводити, усе виходило якось само.

Зняв зі стіни гітару. Спитав, чи можна, але то було риторичне запитання. Певне, що можна, адже він Войтеків друг. Нащо питати? Світ відкритий для всіх, особливо для друзів.

— Показати? — запропонував Войтек. — Я погано граю. Тобто, майже взагалі не вмію. То мені батьки подарували на вісімнадцять років. Я хочу брати уроки, але поки бабок нема. Ну, але я над цим працюю.

Марцін нашорошив вуха. Вони ж мали поговорити про роботу.

— Не сьогодні, — відповів Войтек, мовби читаючи його думки. — Це ще не певняк... А крім того... — він ледь помітно кивнув у бік Майки, яка увімкнула собі якусь музику в навушниках і простяглася впоперек ліжка, немов тут більше нікого не було. — Це питаня довіри, — додав і бренькнув щось на гітарі.

— Класна, — сказав Марцін із заздрістю.

— У мене ще є стара акустична, — відказав Войтек. — Он там, пилюкою припадає на полиці. Але взагалі я завжди хотів мати електрогітару. А цю можу тобі позичити. Спробуєш, як воно тобі, — Войтек зняв з полиці гітару, витер блузою й простягнув Марцінові. — А колись, може, купиш собі власну.

— А тобі вона зараз справді не потрібна?

— Певне, що ні. Нова цяцька стару виживає. Король помер — нехай живе король, — і широко посміхнувся.

— А продати не хочеш?

— Ні. Мені її подарували.

— Хто? — зацікавився Марцін цілком природно. Але дарма. Бо Войтекове обличчя спотворила дивна гримаса.

— Татусь.

Марцін навіть не уявляв, що в таке лагідне слово можна вкласти стільки ненависті. Здавалося, що звуки від неї аж не витримували — тріщали по швах. Вирішив, що не допитуватиметься. Може, колись Войтек сам йому розповість про батька.

Марцін придивився до гітари й торкнувся струн. Посміхнувся до себе й навіть засміявся із власної недолугості. Він геть не знав, що із цим робити. Музичної освіти Марцін не отримав жодної, а єдиним інструментом, який досі тримав у руках, була пластмасова іграшкова сопілка.

— Не дивно, що більшість людей не грає на жодних інструментах і не знає нот, якщо в школі їм наказують грати на сопілці, — сказав він Войтекові. І, як виявилося, Майці, яка придивлялася до них, напівлежачи на канапі.

— Чекай, тут десь навіть валяється моя стара сопілка, — захихотів Войтек. — Ото лажа була, правда?

Витягнув шухляду письмового столу й витягнув звичайну сопілку кольору слонової кості.

— О в мене така сама була! — зрадів Марцін.

— І в мене! — усміхнулася Майка.

За мить Войтек уже грав «Прибули до Вифлеєму», а Марцін розмірено вдаряв по струнах розстроєної гітари. Майка вдавала, наче виє, мов пес.

Раптом у двері постукали.

— Чорт! Матінка! — вигукнув Войтек помахом руки наказав замовкнути всім. — Травку сховайте!

Войтекова мати відчинила двері, не чекаючи дозволу. Відразу понюхала повітря.

— Войтеку! — аж зойкнула вона. — Ти що, куриш?

— Ні, це не я. Це... мій товариш, — і Войтек кивнув на Марціна.

Марцін аж очі витріщив від здивування, та що було робити. І лише кивнув ледь помітно головою.

— Я тільки одну закурив, — промимрив він і раптом відчув, що от-от розрегочеться. Довелося вийти з кімнати.

— Цей твій товариш якийсь ненормальний, — почув навздогін. — Кого ти додому приводиш?

Наталія сиділа у ванній, щоб зігрітися. Вона весь час мерзла. Що ж, невдовзі почнеться зима. Дівчина відчувала її всім тілом. Зазвичай увечері набирала у ванну гарячої води й сиділа там годину або й дві, доливаючи окропу, коли вода холонула. Наталія не розуміла, чому так мерзне. Мамі сказала, що, здається, застудилася, хоч не мала ані нежитю, ані горло не боліло. Вони вже помирилися. Наталія вирішила подбати про те, аби мама бачила, як вона їсть. Тоді так не хвилюватиметься. Найсмішніше, що за її прикладом мама теж почала стежити за своїм харчуванням. Доведеться почати бігати, бо якщо з'ясується, що вона все вигадала, то не слід чекати нічого хорошого...

На якомусь із форумів, присвячених дієтам, Наталія прочитала, що коли хтось дуже сильно схудне, то може весь час мерзнути. Але ж її це не стосувалося, вона не схудла занадто. Крім того, вона досі була товстою — цей жир мав би її гріти. Торкнула пальцем живота. Гидота. Чому людина мусить складатися з м'яса й жиру? Невже не можна бути збудованим з якогось іншого матеріалу? Жир, м'ясо й волосся. Воно вкривало її скрізь. Учора голила ноги, а нині вони вже вкрилися чорною щетиною. Депіляції бікіні теж вистачало ненадовго. У деяких місцях з'являлося почервоніння й шкіра свербіла. За кілька днів це зникне, але тоді знову доведеться користуватися кремом для депіляції... І так без кінця.

Їй хотілося б мати тіло, як у ляльки. Міцне, струнке тіло, позбавлене волосся. Тіло, яке не гладшає, не обростає жиром, не пітніє, не страждає від місячних. Тіло, яке не відрізняється так жахливо від того, що зветься душею. Бо Наталія відчувала, що до її душі, ніжної й ефемерної, це тіло, волохата гора м'яса, просто не пасує.

Лінка потягнулася наче кіт. Вона лежала зовсім гола на Адріановому ліжку й дивилася у вікно. Його батько знову був на чергуванні. Як добре, що існують ці лікарські чергування! Повернулася на бік. Адріан зник у ванній, а вона чекала на нього. Хіба буває щось приємніше для жінки, ніж таке очікування? Вони щойно кохалися. Тепер дівчина почувалася спокійною й розслабленою. Краєм ока добачила власне відображення в дзеркалі, яке висіло в передпокої. Тіло. Лінка завжди думала, що найважливіше — це душа. Бо саме цим людина відрізняється від тварин — умінням абстрагуватися від тілесності. Бо навіть кохання — це, передусім, те, що відбувається всередині нас. Та віднедавна вона змінила свій погляд. Те, що тепер вони з Адріаном могли бути разом саме так, змінило не лише їхні стосунки, а й передусім її саму. Тепер вона дивилася на себе по-іншому.

Худорляві руки, закинуті над головою, невеликі груди... Колись вона була ними невдоволена, груди видавалися їй замалими та ще й, на додачу, несиметричними. Тепер Лінка вважала, що вони цілком нормальні. Принаймні Адріан їх любив. Провела долонею по животі й стегнах. Шкіра була рожевою та гладенькою. Від кохання тіло оживало, ставало ще прекраснішим. Раніше Лінка приховувала тіло. Тепер вона позбулася почуття сорому.

Потягнулася як кішка й усміхнулася до власних думок. Почула, як відчинилися двері ванної. Чекала. Цікаво, що скаже Адріан, побачивши, як вона безсоромно простяглася на ліжку.

Адріан увійшов до кімнати, заслонивши тілом світло, і на мить зробилося темно, неначе хтось щільно затягнув штори. І лише Лінку освітлювала маленька нічна лампа, яку вони увімкнули раніше. Адріанові аж подих перехопило. Він дивився на неї як художник.

Усі барви в цій картині бездоганно доповнювали одна одну: золотавий колір стегон і живота, темніша западина пупка, засмага плечей і каштановий відтінок волосся, яке при світлі лампи здавалося рудуватим, немов там заплуталася сама осінь, немов усі заходи сонця оселилися там назавжди.

— Я хочу тебе такою намалювати, — прошепотів Адріан.

У відповідь вона усміхнулася, і хлопець зрозумів, що саме цієї усмішки йому й бракувало. Що якби малювати акт, він намалював би Лінку усміхненою. Щасливу, радісну. І вже за мить жадібно пригортав її, ніби прагнучи захопити всю її красу, юність, її кохання. Усю її.

Марцін збирався на вечірку. Йому й хотілося туди піти, і разом з тим щось муляло. Останнього разу він почувався у Войтека мов риба у воді, та вочевидь цим завдячував джойнтам. А тепер йому було ніяково, що він узяв у нього цю гітару, адже вони досі практично не спілкувалися. Тепер почувався Войтековим боржником. Ех, невже завжди так буде? Він так і здаватиметься собі нікчемнішим, гіршим. Те саме було і з Наталією.

Подумав, чи вони знову куритимуть. Після кількох затяжок йому справді було краще. Ліпше вже це, ніж алкоголь, після якого Марцінові завжди робилося недобре. Зрештою, він спробував його лише кілька разів. Може, через те, що в нього вдома алкоголю майже не вживали, а батьки щодо цього — як, зрештою, багато щодо чого — були дуже суворими.

Натиснув на кнопку домофону, піднявся сходами. Упізнав оголошення про збір одягу для малозабезпечених: у його будинку висіло таке саме.

Відчинила Майка й помітно зраділа, побачивши хлопця.

— Привітик, — сказала вона. — Залазь.

Його невпевненість, куритимуть вони чи ні, розвіялася миттю, щойно Марцін уловив характерний запах. Спершу зрадів, та потім подумав, що Войтек не пригощатиме його травкою вічно. Наступного разу він теж має щось принести. Щоб товариш не подумав, наче той ласий на халяву. Якщо Войтек його пригостить... Ні, коли пригостить... Адже вони друзі.

Наталія прокинулася й визирнула у вікно. Побачене на вулиці не налаштувало її оптимістично. Чорні, голі гілки дерева, які досягали майже до її кімнати. У світлі ліхтаря вирувало щось, схоже на сніг із дощем. Листопадова каша.

«А може, це лише сон», — подумала Наталія й перевернулася на другий бік, заховавши обличчя в подушці й намагаючись знову заснути. Якби ж то їй наснилося щось приємне. Проте останнім часом їй постійно снилася школа. Можна було здуріти: після таких сновидінь вона почувалася втомленою, але доводилося швидко вставати й знову йти до ненависного класу, де вона щойно була уві сні...

Іноді вона мріяла про повернення до колишньої школи. Там не доводилося особливо напружуватися, щоб бути кращою. А тут усе виглядало по-іншому.

— Припини думати про школу! — дорікнула вона сама собі. — Поспи ще, відпочинь. Завтра важкий день...

На неї чекали дві контрольні: з хімії та фізики. Звісно, одну контрольну перенесли й навіть не записали в журналі, щоб не знялася буча, мовляв, дві контрольні протягом одного дня... І бучі немає, і про контрольну домовлено, тож не буде жодних доказів того, що її провели невчасно, бо хімічка просто забула це зробити. Про все домовлено, до того ж, на думку вчительки, якщо вони вже підготувалися до контрольної заздалегідь, то тепер можна нічого не повторювати. Дуже сумнівно. Звісно, що це не так. Отож, усе зводилося до одного: зубрити протягом вихідних, а тоді ще й у понеділок.

Наталія визубрила й усе знала, бо і хімія, і фізика були предметами, які їй знадобляться. Якщо вже вона хоче вступати до медичного... А Наталія хотіла. І якби на мить перестала, то напевне примусила б себе хотіти знову. Такою вже вона була. Усе планувала заздалегідь і дотримувалася плану. Якщо планувала вчитися — вчилася. Планувала схуднути — і худнула. А про те, чого не могла запланувати, намагалася думати якомога менше. От тепер запланувала ще поспати й намагалася примусити свій організм заснути. На жаль, у її доволі приємне вилежування в сатиновій постелі брутально вдерся будильник.

«Неймовірно, це просто неможливо, це якась помилка, телефон поламався», — такими були перші думки Наталії. Адже не можна вставати посеред ночі, коли ще зовсім темно. Дійсно важко собі уявити, щоб нормальна людина вночі вмивалася, одягалася й снідала. Та, на жаль, не допомогла навіть зміна часу на зимовий. О шостій надворі було зовсім темно.

Наталія не любила зиму. Сніг, навіть білий і пухнастий, тобто такий, який однаково рідко траплявся в нашому кліматі, не надто її радував. Вона не любила тепло вдягатися й постійно мерзла в тоненьких колготках, міні-спідничці й надто легеньких, як на таку погоду, чобітках. Раніше батько возив її до школи, але тепер цього не робив. Відколи він пішов від матері, донька взагалі втратила з ним контакт. Востаннє бачила його два тижні тому, коли батько забрав її зі школи, тицьнув кількасот злотих на підручники й приладдя (Наталії не хотілося навіть пояснювати, що взагалі вже листопад, і всі підручники давно куплено, бо ж гроші зайвими не бувають), підвіз під дім і поїхав. Тоді Наталія усвідомила, що саме так батько й існував у її житті. Вони не надто часто розмовляли, може, не спілкувалися взагалі. Наталія нічого про нього не знала, а що знав про неї батько? Теж нічого. Вони були наче інопланетяни із двох різних світів.

Будильник продовжував дзеленчати. Як же їй не хотілося вставати! Вона б із задоволенням прогуляла уроки. Та це було неможливо. Не в її випадку. Наталія ніколи не прогулювала школу. І взагалі не уявляла собі, що так можна зробити.

А позаяк вона жодного разу не прогулювала уроків, то й тепер неохоче проминула площу ООН і рушила в бік Палацу культури. Ну, «рушила», це, можливо, у цьому випадку було евфемізмом: іти швидко виявилося важко — напіврозталий сніг перетворив вулицю на річку із сірою кашею, і по цій каші Наталія швидше брела, ніж ішла, піднімаючи ноги високо, мов чапля. Її бежеві чобітки виглядали просто жалюгідно, і Наталія воліла не думати, що з ними буде, коли вона дійде до школи.

Першою була хімія. На думку Наталії, слід заборонити контрольні на перших уроках. Вона змерзла, а добре знала, що її тіло й мозок мусять зігрітися, перш ніж вона буде на щось здатною. Дівчина весь час мерзла. А відколи перестала снідати, було ще гірше...

Увійшла до класу, сіла поруч із Ганкою. Товаришка теж виглядала не найкраще. Наталія подумала, що вона, може, не спала вночі, бо вчилася, а може, була якась інша причина. Ганка виглядала так, наче від її обличчя відринула вся кров. Але Наталія не встигла нічого запитати, бо до класу ввійшла хімічка. Записала на дошці кілька чисел і загриміла:

— Ось, будь ласка. П'ять завдань, п'ять карток, як завжди, кожну підписати. Перше завдання для йолопів, — продиктувала завдання й увімкнула таймер. — Проведіть необхідні обчислення й опишіть дії, потрібні для отримання 300 г. 5% розчину КОН, якщо маєте гідроксид калію. П'ять хвилин, — хімічка ввімкнула секундомір у своєму мобільному. Ця вчителька розробила доволі дивний метод тестування. Кожне завдання слід було виконувати на окремому аркуші, і для цього давався чітко визначений час. Хімічка вважала, що це досконалий метод, який унеможливлює списування.

Наталія глянула на Ганку. З нею справді було щось негаразд. Дівчина втупилася в папір, але здавалося, нічого не бачила. А тоді просто сповзла на підлогу.

Усі страшенно розхвилювалися й зчинили гармидер, навіть хімічка, яка спершу думала, що це якась капость. Диверсія, саботаж, словом — акція, спрямована на зрив контрольної. Але ніхто й не думав про таке. Щоправда, коли хтось приніс води й побризкав Ганці в обличчя, та опритомніла й сіла, але поскаржилася, що їй страшенно паморочиться голова. Дівчина ще більше зблідла. Її посадовили на стільці вчительки, бо на противагу їхнім твердим дерев'яним стільцям, цей принаймні був із м'яким сидінням.

— Зі мною все гаразд, — ледь чутно мовила Ганка.

— От і чудово. Іди до медсестри. Хто з нею?

Наталія машинально підняла руку.

Дівчата йшли коридором. Ганка навіть пожвавішала. Ніхто б не подумав, що вона кілька хвилин тому знепритомніла.

— Я говоритиму, а ти мовчи й ані пари з вуст, — сказала вона Наталії біля кабінету.

Досі Наталія жодного разу не зіштовхувалася зі шкільною медсестрою: просто не було потреби. Огрядна жінка в білому халаті, яка відчинила їм двері, виглядала як з іншої епохи. Гривку накрутила, мабуть, щипцями, бо та нагадувала морські хвилі, що їх малювали японські художники, і геть не пасувала до решти зачіски: звичайнісінького пажа. Обличчя перетинали вузькі вуста, над якими темніли ледь помітні вусики. Які вона мала очі — сказати важко, бо на співрозмовника та не дивилася. А загалом пані Гала (бо саме таким було прізвище представниці однієї з найгірше оплачуваних у Польщі професій) з учнями аж ніяк не фамільярничала.

— Знову ти, — зітхнула вона, побачивши Ганку.

— Пані Беатко, — усміхнулася Ганка. — Яке там знову. Уперше цього року.

— Починається, — буркнула Гала, наче Ганка її особисто образила. А тоді витягла прилад для вимірювання тиску. — Що сталося?

— Мені стало погано, мабуть, через те, що я не поснідала.

— Ой, дурні ви, дурні. І чого ви не снідаєте, адже це вечерю віддають ворогові, а не сніданок, — посміхнулася вона, задоволена власним красномовством. А тоді глянула на дівчат. — Ця твоя подруга теж виглядає так, ніби нічого не їла, а що вже не поснідала, то це точно. Стань-но, дитино, на вагу.

— Але навіщо? — почала захищатися Наталія. — Це ж Ганці погано.

Та побачивши суворий погляд Гали, скорилася, а що залишалося робити?

— У тебе недобір ваги, — сказала медсестра. — Явно замало важиш. Як не поправишся, викличу батьків.

— Я завжди стільки важила, — відповіла Наталія.

— Умгу. Ну, гаразд, побачимо. Зроблю вигляд, що вірю. А щодо тебе... Ти ж знаєш, що маєш бути обережною.

— Це не те, чесно, — захищалася Ганка.

— Можливо, — відповіла жінка. — Так чи сяк, а тобі треба йти додому. Мати по тебе не приїде, це мені відомо, а батько...

— Батько теж не може.

— Ну, тоді твоя однокласниця тебе проведе. Так-так, Тростинко, я про тебе кажу.

«Тростинка, нічого собі, — подумала Наталія. — Це свідчить, що я все-таки виглядаю досить стрункою».

— Що вона мала на увазі, — спитала вона Ганку в коридорі, — коли так те розпитувала?

— Нічого, — відказала та. — Потім тобі розповім. Байдуже. Я піду до гардеробу й там почекаю, щоб не витрачати останніх сил, а ти йди нагору до вчительської, знайди міс Мишкіну й скажи, що проведеш мене додому. Зустрінемося внизу.

За хвилину дівчата вже виходили зі школи.

— Ти далеко живеш?

— Ні, але візьмемо таксі. Я пообіцяла матері, що завжди викликатиму, якщо почуватимусь погано. Невеликі гроші.

«Завжди викликатиму, якщо почуватимусь погано»? Наталія нічогісінько не розуміла.

— А вони вдома? Маю на увазі, твої батьки.

— Ні, ти що. Якби були вдома, то приїхали б по мене.

Ганка зупинила таксі, зітхнувши, сіла досередини й посунулася, аби зробити місце для Наталії.

Ганка справді мешкала недалеко. Таксі довезло дівчат до вулиці Вінні-Пуха. Маленька вуличка вбік від Свентокшиської, відразу біля Нового Світу милувала око табличкою із зображенням товстенького улюбленця всіх дітей. Таксистові довелося, на жаль, об'їжджати з боку Варецької. Розрита Свентокшиська продовжувала лякати всіх ямами, а метро досі не матеріалізувалося. Центр Варшави виглядав так, наче ним пройшлося торнадо.

Ганка мешкала на другому поверсі. На щастя, бо в будинку не було ліфта, а Наталія весь час стежила, щоб подруга не перевтомилася, хай якою була справжня причина втрати нею свідомості.

Квартири на Вінні-Пуха були просторі, з високими вікнами. Щойно Ганка відчинила двері, як на Наталію стрибнуло щось велике й волохате.

— Це Фейсбук, — пояснила Ганка. — Скорочено Фейс. Кіт породи мейн-кун. Кіт, а поводиться як пес.

— Ти назвала кота Фейсбуком?

— Не я, а моя племінниця.

— Племінниця?

— Ага. У батька є донька від попереднього шлюбу. Вона вже доросла й має семирічну донечку, Аурельку. Якось я показала малій фотку кота на Фейсбуці, а вона зрозуміла, що так звуть його і вигукнула: «Який гарненький Фейсбук!» Так і назвали. Спершу кіт мав зватися Графом, як записано в родоводі, але ніхто не міг звикнути до цієї клички, і невдовзі всі кликали його «Фейсом». Глянь лише на його морду.

Кіт і справді був незвичайний. Смугасту, рудувато-бежеву мордочку зі світлорожевим носиком прикрашали величенькі вуха, які нагадували Наталії вуха рисі. Та найкращими були очі. Прозорі, мов скляні кульки, із райдужками, що скидалися на жовтий бурштин, і темними рисками зіниць.

— Класне обличчя, та? Бо це ж навіть мордою не назвеш. У порівнянні з котячими наші обличчя здаються геть невиразними. Коли б якась жінка мала такі очі, вона б точно перемогла на будь-якому конкурсі краси.

— Ти що, це б виглядало досить страхітливо... — буркнула Наталія.

Вона уявила собі Ганку з очима її кота й пирхнула від сміху. Фейсбук подивився на неї майже людським поглядом і нявкнув.

— Тікай на кухню, Фейс! — гукнула йому Ганка й запросила Наталію до кімнати.

Помешкання було гарним і просторим. Світлі відполіровані меблі. Простенькі клаптикові килимки. Усе здавалося приємним і затишним.

— Гарно в тебе, — похвалила Наталія.

— Та ну. Ходи до мене. Отам я собі все справді гарно облаштувала. Хоча, на жаль, ніхто, крім мене, цього не оцінив. Батько каже, що йому це нагадує про День Усіх Святих. Ну, він мене цим так надихнув, що я його слова сприйняла буквально й купила свічки, і тепер кімната справді трохи скидається на цвинтар, коли згасити світло.

Щойно Наталія ввійшла до Ганчиної кімнати, як у неї вирвався захоплений вигук. Уся кімната була обклеєна фотографіями, малюнками, усім, що можна почепити на стіну, приклеїти клеєм або скотчем. Зі стелі звисали ялинкові прикраси. Приголомшена Наталія лише невдовзі помітила, що саме було на стінах. Схоже, що ці незвичайні шпалери створювалися досить довго. Над письмовим столом видніли дитячі фотографії. Маленька Ганя з татом і мамою. На морі, у Закопаному, верхи на поні. Шкільні фотки рівненьким рядочком через усю стіну. Над ними якісь наклейки. Сердечка, зірочки, песики. Кілька плакатів із зірками каналу «Дісней». Далі більш дорослі фотографії. А на протилежній стіні, найменш освітленій... Наталія здригнулася.

— Навіщо... Навіщо ти обклеїла стіну некрологами? — насилу видушила вона. — Це що...

— Ні, я їх не знаю. Це чужі люди, випадкові, я їх із «Виборчої» вирізала.

— Це жахливо! Нащо ти це зробила?

— Сядь, — наказала Ганка. Сама теж сіла. — Усі так реагують, а я до цих некрологів звикла. І вони зовсім не видаються мені жахливими. Це сталося два роки тому. Я довідалася, що маю ваду серця. Почала втрачати свідомість, погано почувалася на фізкультурі. Мені призначили обстеження. Лікарі переконували, що із цим можна жити, що це нічого серйозного, що воно не прогресуватиме, але я запанікувала. Думала, що вони мене ошукують. Ці некрологи... Це був мій бунт. Я розлютилася на матір, а тоді на батька, що їм узагалі на мене начхати, сидять собі у своїх лабораторіях. І якогось дня почала обклеювати цим стіни. Я думала, що вони мене роздеруть, коли побачили.

— Я б тебе теж роздерла. Але... невже тебе це не пригнічує? Я б, напевне, заснути не могла, якби поруч була стіна з некрологами.

— Я до них звикла. Призвичаїлася. Крім того, я вже перестала боятися.

— Чого саме?

Наталія припускала, що знає відповідь, але запитати мусила.

— Ну, як це, чого. Смерті перестала боятися.

— Я не знаю, як можна призвичаїтися до смерті, — тихо мовила Наталія.

— Ти просто не розумієш. Я перестала боятися, що помру. Повірила, що з тим, що в мене, справді можна жити. І мені допомогли не оці всі психологи, до яких водила мене мати, невропатологи й психіатри.

— То що тоді допомогло? Ти закохалася? — завжди прагматична Наталія раптом відчула романтичний настрій.

— Hi. He тоді. Мені допомогло те, що мати поїхала. Це сталося... понад рік тому. Розумієш, після того, що сталося із франком...

— Із Франком? А хто такий Франк? Чи Френк?

О Боже. Наталія вже боялася, що в Ганниному житті існує якась сумна таємниця. Та, на щастя, дівчина засміялася.

— Не хлопець Франк, а просто франк, швейцарський. Аж не віриться! Я сиджу на одній канапі зі щасливою людиною, чия родина не має кредиту в швейцарських франках!

— Справді, не має, — відказала Наталія. — Принаймні я про це нічого не знаю.

— Ну, тоді час на короткий урок. Береш кредит у франках, тобто іноземній валюті, коли цей франк, скажімо, коштує два злотих. А невдовзі він стає вже не по два, а по три п'ятдесят. І що тоді відбувається?

— Гадки не маю. Із чим відбувається?

— Ну, зі сплатою кредиту. Що із цим діється? Я тобі допоможу. Твій борг зростає на стільки, на скільки підскочив цей чортів франк. А тепер уяви собі: я хвора, мені здається, наче взагалі от-от помру, франк росте, батькові все до лампочки, бо для нього важливі тільки його університет і дослідження. І раптом мати отримує пропозицію роботи в Латвії. Зарплата, яку вона отримуватиме, утричі вища, ніж досі. От що б ти зробила?

— Ну, не знаю, залежить від...

— А якби в тебе була серйозно хвора дитина? Яка помирає від жахливої, підступної, запізно виявленої смертельної хвороби серця? Ти б поїхала?

— Ні.

— Отож. А мати поїхала. Спочатку, коли я три дні без перерви плакала, вона назвала мене істеричкою й іпохондричкою, а тоді спакувала речі — і пурхнула звідси! Ось, чому я можу дозволити собі цю школу. І чому нарешті вірю, що не помру.

Наталія усміхнулася й глянула на подругу, яка виглядала вже значно краще. На обличчі з'явився легенький рум'янець, а очі знову заблищали.

— А загалом... Наше тіло страшенно недосконале, правда? Кажу тобі, це дуже неприємно раптом дізнатися, що у твоєму серці щось лопотить. Я собі так уявляю цей клапан, як він тріпоче.

— Ага, як національний прапор, — захихотіла Наталія.

— Саме так.

Лінка позіхала. Годинник показував другу ночі, а вона досі готувала допис для блогу. Вона ніяк не могла перестати думати про ту розмову яка стосувалася анорексії, і заходилася шукати в неті матеріал на цю тему. Знахідки її шокували. Тому зараз вона писала на емоціях і не дивилася на годинника. Знову не виспиться. Останнім часом Лінка була наче зомбі: школа, робота, блог. Усе це вимагало купи часу. Вона знову закинула фотографії. А найгіршим було те, що дівчина зрозуміла: їй більше подобається писати. Дурня якась, адже вона вчилася у фотографічному ліцеї, а не на журналіста. Та Лінка нічого не могла із цим вдіяти. Позіхнула ще раз і поставила крапку.

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».