Тирамісу з полуницями

Січень

Зі щоденника Наталії.

Лінка домовилася піти з Каською на каву. Останнім часом дівчата рідко бачилися, і вона скучила. Крім того, їй хотілося розпитати сестру про її досвід із гінекологом. І от тепер дівчата сиділи в «Оксамиті». Лінка любила цю кав'ярню, поділену на маленькі зальчики, де можна було спокійно побалакати, не боячись, що хтось підслуховуватиме твою розмову. Проте навіть сьогодні, перед зустріччю, Лінка почувалася незручно, хоч Каська й була їй сестрою. Лінка подумала, що табу, які стосуються тіла й сексу, дуже сильні. Люди соромляться поговорити про це навіть з найближчими: з батьками, братом чи сестрою. То й не дивно, що потім роблять дурниці. Якби в школі й у сім'ї про секс можна було розпитати, усе виглядало б набагато простіше.

— Ага... я теж про таблетки думала, — зізналася Каська. — Пішла до гінеколога. Тобто, це мама до нього відправила. Батьки про мене турбуються, і мама сказала: «Тобі вже шістнадцять, час відвідати гінеколога». Ми пішли разом, але мама до кабінету не заходила. Я страшенно хвилювалася, що вона довідається, але не могла нічого вдіяти, бо якби я відмовилася піти, то вона б здогадалася. Звісно, що вона не знає... ну, сама розумієш.

— Розумію. Я теж матері нічого не казала, бо занадто це... Вона б точно розлютилася.

— Ага. Я ввійшла до кабінету, і ця лікарка мене відразу спитала, чи я живу статевим життям. Довелося зізнатися. Але вона більше нічого не казала. Оглянула мене, сказала, що все гаразд. І нічого не розпитувала про те, як ми застерігаємося чи щось таке... А коли я делікатно запитала про таблетки, вона розсердилася. Сказала, що таблетки не для таких малоліток, що мій організм розвивається і чи знаю я, що так можна залишитися безплідною.

— Хіба від таблеток можна стати безплідною?

— Гадки не маю. Так чи сяк, а розмова не склалася. Я звідти вийшла й подумала, що, на щастя, існують презервативи, які скрізь можна без проблем купити. І що більше я до цієї дурної баби не піду. Кажуть, гінекологи-чоловіки кращі.

— Цікаво. Мені здавалося, що жінка має краще жінку розуміти.

— Отож. Я теж не можу цього втямити. Але, може, тобі пощастить більше. А може, наважишся й поговориш із мамою? Бо я не знаю, чи ти взагалі зможеш піти сама до такого лікаря, ти ж неповнолітня. Може, якби твоя мама знала, то й сама б воліла, щоб ти приймала таблетки, про всяк випадок...

— Ні, мабуть, що ні... Я так не думаю, — засумнівалася Лінка. — Вона не зрозуміє, що ми кохаємо одне одного.

— Ну, дійсно, вони цього не розуміють. Забули, що й самі були молодими. Воно й правда, що як зізнаєшся, то все може обернутися проти тебе, ще стежитиме за тобою і таке інше... — Каська зітхнула. — Я мамі нічого не розповідаю. Крім того, у мене інша проблема. Я маю на увазі дитбудинок. Усе, що в мені не таке, як вони собі уявляють, батьки звалюють на виховання в дитбудинку. Якби вони довідалися, що ми кохаємося з Міхалом, то відразу б сказали, що я розпусна, бо всі дитбудинківці розпусні. Якби я курила чи пила, було б те саме. Так, наче я не звичайна дівчина, яка, — на їхню думку — звісно, може помилитися й наробити Дурниць. А я завжди залишатимусь дівчинкою з дитбудинку, і з будь-якого приводу зчиниться рейвах. Пам'ятаю, як вони застукали мене із сигаретою.

— Але ж ти не куриш.

— Не курю, я просто хотіла спробувати, була в компанії. І відразу почалося, мовляв дитбудинок, важкий підліток. Я вже сили не маю це все вислуховувати.

— Я й не думала, що все так погано.

— Ні, не погано, що ти. Просто, коли я на мить перетворююся на нечемну дівчинку, мама панікує. Мабуть, її подружки налякали, що коли вона візьме собі байстрючку з дитбудинку, то вона точно виросте наркоманкою й шльондрою, яка врешті її вб'є чи щось таке. Ти ж знаєш, які люди бувають. А як справи у Натки? — Каська змінила тему.

— Не знаю. Ми трохи посварилися.

— Ой, вічно ви сваритеся. У гімназії теж так було.

— Вона якась дуже нервова зробилася. Накинулася на мене, мовляв, я занадто через неї хвилююся.

— А чого ти так хвилюєшся?

— Як на мене, вона перемудрила зі своїми дієтами.

— Ти ж знаєш, яка Наталія. Коли щось собі втелющить у голову, то її ніхто не переконає від чогось відмовитися. Мабуть, вирішила мати фігуру топ-моделі.

— Швидше скелета. Я просто непокоюся. Розумієш, вони розсталися з Марціном, її батьки розлучаються...

— Ну, але ж вони в неї є, обоє. Подумай, якби з нею діялося щось погане, то її мама точно б це помітила.

— Може, ти й права... Адже вона бачить її щодня, живуть же разом.

— Краще не переймайся так, а подзвони до неї й переконаєшся, чи все в неї гаразд.

«А взагалі, — подумала Лінка, — цікаво, чи є якісь нові коменти до моєї статті про анорексію». Їй кортіло ще трохи розвинути цю тему, але не тепер. Перед поїздкою було ще багато шкільних справ, доведеться виправити кілька семестрових оцінок і підготувати купу фотографій.

Останнім часом їм досить часто показували, як користуватися фотошопом і, щоб отримати залік, треба було обробити кільканадцять фотографій так, як вимагав учитель. Лійка не любила фотошоп. Вважала, що набагато важливіше навчитися фотографувати так, щоб знімок відразу був якісним. Обробка здавалася їй шахрайством, хіба що йшлося про ледь помітні виправлення. З іншого боку вона усвідомлювала, що мусить цього навчитися. Досі Лінка ще нічого не зробила, отож перед нею був напружений тиждень. Крім того, із цим гінекологом треба спробувати...

Наталія летіла до фітнес-клубу мов на крилах. Він уже відкрився після свят, і можна було знову займатися. На сьогодні вона запланувала собі годину кардіо, тоді заняття АВТ. Ця абревіатура означала «живіт, сідниці, стегна», і вправи призначалися переважно для цих частин тіла. Крім того, дівчина сподівалася побачити Шимона. А раптом удасться з ним поговорити? Адже завжди можна попрохати його допомогти з якимсь тренажером.

Вона крадькома придивлялася до жінок у роздягальні, і дивувалася, як можна було довести себе до такого стану. І молодші, і старші — усі мали відвислі складки жиру на животах, над обтислими трусами, дебелі стегна із целюлітом і розтяжками, товсті плечі, у які врізалися бретельки погано підібраних бюстгальтерів. Ці жінки скидалися на свиноматок, яких везуть до різника. Жах! Проте не всі були такими.

Нині Наталія звернула увагу на дуже худу дівчину. У неї були стрункі ноги, а живіт мала ідеально плаский. Наталія заздро глянула в її бік. Їй теж хотілося так виглядати. Дівчина перехопила Наталіїн погляд і запитально позирнула на неї. Наталія усміхнулася, але не наважилася заговорити. Може, іншим разом.

Шимона не було, принаймні вона ніде його не бачила. Наталія сподівалася, що він от-от прийде. За її спостереженнями, він проводив у клубі цілі дні. Зрештою, то була його робота. Увійшла до залу. Інструкторка вже вмикала музику для заняття.

— Степери, мати, навантаження для ніг. Приготуйте все відразу.

Наталія стала відразу за тією стрункою дівчиною, аби трохи за нею поспостерігати. Почалося заняття.

— Три, коліна, чотири, три step touch, step touch, basic, basic, три! — до Наталії ледь долинали вигуки інструкторки, яка справді майже репетувала, щоб перекричати гучну музику.

Наталія трохи повправлялася, але невдовзі відчула страшенну слабкість. Повітря довкола неї здавалося густим, мов вата. Зійшла зі степера й вирішила піти до туалету, вмити обличчя холодною водою. Має ж вона право бути втомленою, зрештою, перед заняттям аж півгодини займалася на біговій доріжці. І з'їла нині лише один хлібець із повітряної кукурудзи. Супертонкий, усього дев'ятнадцять калорій.

Повернувшись із туалету, побачила, що прийшов Шимон. Втома відразу де й ділася. Він, мабуть, готувався до заняття, бо щось там робив біля якогось тренажера, та побачивши Наталію, підійшов до неї й уперше, відколи вона тут з'явилася, заговорив.

— Що чувати? Як справи? — поцікавився.

— Усе гаразд, — відповіла вона. — Я трохи займалася, але щось мені не дуже добре.

Тренер уважно придивився до неї.

— А ти щось їла? Бо коли вправляєшся, мусиш їсти, інакше нічого хорошого не буде.

— Дай спокій. Я ж не для того вправляюся, щоб їсти і все пішло нанівець.

— Мусиш їсти, бо ти себе виснажиш. Ти вже дуже худа... тобто, струнка, — виправився він. Шимон знав, що для деяких дівчат слово «худа» звучить як образа. — Важливо отримувати білки й вуглеводи, — розговорився він. — Нежирне біле м'ясо, на гарнір — рис. Тут, у клубі, продають протеїнові батони, купи собі на ресепшені. Або білкові препарати. Кажу тобі, якщо не їстимеш, виглядатимеш погано. Ну ж бо, мчи по батончик. Коли з'їси, приходь, позаймаємося трохи, я тобі покажу класні вправи для живота.

Наталія слухняно повернулася до шафки по гроші й подалася купити собі щось перекусити. Справді, якщо вона з'їсть батончик, який містить, наприклад, сто калорій, то, може, їй вдасться ще годину позайматися й спалити чотириста?

Підживившись енергетичним батончиком і випивши ізотонічний напій, Наталія відчула себе настільки краще, що займалася ще півтори години. Тепер вона ледь не падала з утоми, зате була щаслива. Крім того, їй вдалося кілька разів поговорити із Шимоном. Хлопець подобався їй дедалі більше. Вона сподівалася, що це шанс почати щось нове. Вона більше не думатиме про Марціна, годі. Те, що сталося — доконаний факт. Це він її покинув. І хоча вона й намагалася щось зробити, кілька разів написала йому, він не відгукнувся. Хтось там сказав, що цього цвіту скрізь півсвіту? То й нема чого страждати, думаючи про нього.

Лінка штовхнула двері поліклініки. До реєстратури була черга, і дівчина слухняно стала в кінці.

— Я б хотіла записатися до гінеколога, — тихо сказала вона й назвала прізвище.

— Ви вже в нас були?

— Так, але поруч, у дитячій. Я там зареєстрована. Але не зверталася давно, і не знаю, як воно зараз...

— У дитячій поліклініці?

— Так, бо мені ще не виповнилося вісімнадцять... Але спеціалісти ж у цій поліклініці?

— Гінеколог вас прийме, якщо вам виповнилося шістнадцять, але ви повинні прийти з опікуном, який підпише документи.

— Ага...

— І тоді ми вас запишемо на конкретний день.

— А самій не можна?

— На жаль, ні, — жінка розвела руками. — Такі вимоги.

— Гаразд, спасибі вам.

І відійшла від віконечка. «Авжеж, у нашій країні із цим нелегко», — подумала Лінка. Наважитися й попрохати маму, аби та з нею прийшла? У цьому Лінка не була впевнена. Залишалося піти до приватного кабінету, але поки на це бракувало грошей. Тобто якусь заначку вона мала, але ж це призначалося для поїздки.

«Що ж, доведеться потерпіти, — подумала вона. — Нічого не вдієш. За півроку я вже буду повнолітньою. І нарешті стану повноправною людиною». Подумки усміхнулася й вирішила більше про це не думати. Замість цього подзвонила до Наталії, але там увімкнулася голосова пошта. Мабуть, Наталка в школі або на якихось заняттях. Якщо захоче, то передзвонить.

Мама стояла над Лінкою й дивилася, як та пакує речі. Дівчина почувалася трохи ніяково, бо не сказала мамі правди. Збрехала, що їдуть на канікули компанією, а не самі, лише вдвох. Загалом шкода, якби вона була щирою, то, може, вдалося б серйозно порозмовляти. Може, навіть піти разом до гінеколога? Чому їй не вдається бути з мамою відвертою? Лінка добре знала, чому. Вона боялася, що мама її не відпустить. Усі її подружки робили так само. Просто існували певні речі, про які батькам не слід було знати, та й годі. Зуза сказала їй, що коли вперше їхала з Азором до кемпінгу, то про все розповіла батькам, і вони її тоді не відпустили. Тому наступного разу дівчина збрехала. Загалом щирість була зайвою. Якби ж то батьки краще їх розуміли... Ну, але про Лінчиних цього точно не можна було сказати. Лінка ще не забула, який їй влаштували скандал, довідавшись, що вона поїхала на Мазури працювати гостесою.

— Візьми теплі речі, — нагадала мама. — А взагалі, де ви там мешкатимете?

— Ми винайняли цілий поверх пансіону, — не змигнувши оком збрехала Лінка.

— А хто конкретно їде?

— Ну, ми, Зуза зі своїм хлопцем і ще двоє дівчат із класу, ти їх не знаєш.

— Ага. То візьми теплі речі, на узбережжі в січні, мабуть, страшенна холоднеча. Кому взагалі таке на думку спало!

— Такі вже ми екстравагантні, мамо!

— Так отож, як на мене, то аж занадто. Провести тебе до поїзда?

— Ні, ти що, не лажай мене!

— То це лажання, коли мама дитину на потяг проводжає?

— Ну, на жаль... Просто я вже не дитина, мамо.

— Іноді я за цим шкодую. Часом хочеться, щоб ти знову була маленькою...

— У тебе ж є Кай!

— Кай теж уже не маленький.

Мабуть, брат відчув, що мова про нього, бо тієї ж миті гаркнув до комп'ютера: «Я його вбив!»

— От бачиш, хіба дитина, яка кричить «Я його вбив!» — це й досі дитина?

— Так, це сучасна дитина, мамцю. Гомо комп'ютерус.

Адріан чекав на пероні.

— Ходімо, наш вагон буде в третьому секторі, я перевірив, — сказав він. — Узяти твій рюкзак?

— Ні, ти що. Він легенький. Я не певна, чи все взяла.

— Найважливіше, що взяла себе. Повірити не можу, що ми матимемо стільки часу для себе! Глянь, якраз їде твій чудовий «Пендоліно»!

— Він ще зветься «Експрес Інтер-Сіті Преміум», який гарантує максимальний комфорт поїздки...

— Що ж, зараз побачимо, що воно таке! Може, туалет буде кращим, ніж у звичайному потязі?

— Ну, звісно! Хоч це й не бозна-що.

Сіли у вагон.

— Ага, то це такий дивний вагон без купе? — здивувався Адріан.

— Як у літаку!

Потяг рушив. Адріан витягнув мобілку й увімкнув диктофон.

— Ну ж бо, скажи щось на камеру!

— З вами репортер Халіна Бе, — пожартувала Лінка. — Наш потяг «Пендоліно» зараз мчить до зимової столиці Польщі — Ґдині!

Адріан спрямував камеру на себе.

— Поділіться першими враженнями? — він кумедно вишкірився.

— Потяг дуже тихий. Такий тихий, що я чую биття власного серця.

Адріан продовжував:

— Сидіння м'якенькі, мов лебединий пух.

— Ох, мої сіднички, ви того варті! — пожартувала Лінка.

На жаль, наблизився кондуктор, тож довелося припинити. Адріанові вдалося ще зняти на відео його торс.

Коли кондуктор собі пішов, Лінка з Адріаном побачили візок з напоями.

— Я не впевнена, — сказала Лінка, — але мені здається, що в таких поїздах дають якийсь безкоштовний частунок.

— Що бажаєте? Кава? Чай? Сік? — почулося за мить.

— Мені, будь ласка, апельсиновий сік, — попрохав Адріан.

— А мені каву.

Лінка отримала картонний стаканчик з окропом і набір у поліетиленовій торбинці: розчинну каву в пакетику, ложечку, серветку, цукор і розчинні вершки. Спершу подумала, що це неекологічно, а тоді, що не любить таких вершків. І відразу помітила, що у візочку лежать звичайні рідкі вершки в маленьких упаковках. Звісно, вона б воліла молоко, та краще хоч такі вершки, ніж нічого. Жінка, яка роздавала напої, вже від'їжджала, але Лінка гукнула навздогін.

— Перепрошую, а можна мені такі вершки?

Жінка якусь мить повагалася, а тоді відповіла:

— Вони лише для пасажирів першого класу.

Лінка не втрималася й розреготалася.

— Чого ти смієшся?

— Ой, Адріане, я тебе прошу. Такі вершки в будь-якій продуктовій крамничці по двадцять грошів. Ми їдемо поїздом преміум, і я отримую якесь розчинне казна-що, у якому повно консервантів! Я б такого й собаці не дала, а ця пані мені заявляє, що вершки за двадцять грошів — це делікатес для першого класу!

— Зате матимеш про що написати в блозі.

— Ти правий! — зраділа Лінка. — Коли пишеш блог, то будь-який досвід важливий. І це класно.

Вийшли в Ґдині. Може, Лінці й пошкодували вершків у тому «Пендоліно», але подорож справді минула швидко. Тут треба було пересісти до іншого потяга, який протягом наступної години й сорока хвилин мав подолати шлях щонайменше в кілька разів коротший.

— Та ну, не нарікай, це ж поїзд місцевого сполучення. От і зупиняється на всіх цих крихітних станційках...

— А хіба я нарікаю? — здивувалася Лінка. — Я радо позупиняюся на всіх цих крихітних станційках...

Наталія на канікули ніде не поїхала. Причин було кілька. Перша: не мала з ким, куди й навіщо. Друга, пов'язана з першою: якби довелося їхати кудись із матір'ю, вона б, певне, здуріла, бо з нею останнім часом неможливо було витримати. Вона щодня плакала, почала курити, і якщо не плакала, то сиділа на балконі, загорнувшись у пуховик і коц, і смалила сигарету за сигаретою. Спала не в спальні, а у вітальні й часом приходила до Наталії й лягала в ногах її ліжка, наче побитий пес. Наталія не могла цього стерпіти, не могла на неї дивитися. Вона б радо поїхала сама, бодай на кілька днів, щоб відпочити від матері, але — дивись причину першу — не мала з ким.

Існувала ще й третя причина. Після канікул мусила виправити аж чотири предмети, щоб зарахувати семестр. Мати про це нічого не знала, Наталія вирішила її цим не хвилювати. Батько... Про нього дівчина взагалі не хотіла думати. Востаннє вони бачилися два місяці тому. Він наче геть забув, що має доньку, а може, ніколи насправді й не пам'ятав? Наталія замислилася, чи сумує він за нею, може, йому її бракує? Тепер у нього була нова родина, але ж із нею, єдиною донькою, він не розлучався! Чому ж він навіть не дзвонив до неї? Наталія думала, що в цьому, мабуть, винна ота Аліція, ця Who the fuck is Alice, як вона її завжди подумки називала.

Вона й досі за ним сумувала, проте дедалі менше. Їй здавалося, наче в ній щось зашкарубло, немов та частина її самої, яка любила батька, перетворилася на камінь. Вона точно не збиралася страждати через усю цю ситуацію, так, як робила це її мати. Адже вона інша, витривала, і впорається з такими проблемами. Тому тепер вона зціпить зуби й використає канікули якнайкраще. У неї буде палкий роман з польською мовою та літературою, біологією, хімією й латиною. А ще роман зі спортом. Наталія запланувала собі по два тренування щодня: уранці й по обіді. Це мало привести її до омріяної ваги в сорок п'ять кілограмів.

Якби хтось подивився здалеку на Лінку й Адріана, які йшли під руку, то напевне помітив би, що вони крокують в однаковому темпі. Зрештою, це була їхня гра. Якщо крок робила взута в сірі «Уггі» нога Лінки, такий самий крок робила Адріанова нога в кросівку. Щойно хтось із них зауважував, що ритм неоднаковий, він негайно підстрибував на місці, щоб змінити ногу. Вони намагалися ходити в унісон. А ще на головах мали схожі шапки-вушанки.

Вітряно було навіть у лісі, який перетинала дорога, що провадила на пляж. Що вже казати про сам пляж, отам була просто холоднеча! Так-от, якби хтось придивився до цієї пари (проте не придивлявся ніхто, бо о цій порі року жодна нормальна людина не прогулювалася узбережжям), то помітив би їхні намагання з'єднатися між собою, попри те, що погода силкувалася будь-що їх розділити.

Вітер крутив млинка, примушуючи шалено танцювати великі сніжинки, які вперто сипалися з неба от уже кілька днів, залазили скрізь, а вже найбільше до очей, носа й рота. Лінка й Адріан не лише йшли дружно, вони ще й дружно нахиляли голови, щоб бодай трохи затулитися від вітру.

І вони були б у всьому однакові на сто відсотків, якби не те, що саме сварилися. Загалом це було доволі нелегко, бо через віхолу й вітрюган до їхніх вух доходили хіба уривки фраз.

— Я не збираюся харчуватися найдешевшим їдлом на канікулах лише через те, що в тебе немає грошей! Я ж сказала, що в мене є! І я заплачу за цю рибу, у чому справа?!

— А я не хочу, щоб ти постійно за мене платила, зрештою, ти вже однаково заплатила за мій квиток!

— Бо я працюю, то й можу собі дозволити! А ти теж мав підшукати собі якусь роботу!

Адріан це чудово знав, бо мав знайти роботу ще у вересні. Був січень, а він навіть не починав шукати. Він багато вчився, удома мав усе, чого душа забажає, ще й кишенькові отримував.

— Ти страшенний ледацюга!

— Може, і так, але не треба на мене так кричати! Ти вже все сказала, що про мене думаєш, причому не вперше. Я зрозумів. Я ж обіцяв, що пошукаю якусь роботу після приїзду!

І замовк.

«Образився», — подумала Лінка. Може, вона занадто на нього напосілася? Це зіпсує їм поїздку. Чорт, ну чому їй ніяк не вдається втримати язика на припоні? Дівчина зітхнула. Вирішила дати йому можливість охолонути, а тоді перепросити, коли їх уже перестане шмагати жорстокий вітер. Щоправда, вони от-от мали вийти на пляж, а там же вітрюган буде ще дужчий...

На їхній подив усе виявилося зовсім не так. На пляжі було тепліше, ніж у порту, і сяяло сонце! Якусь хвилину обоє йшли мовчки. Ліва нога, права нога. Тиша, лише вітер і море.

Нарешті Лінка не витримала.

— Адріане, пробач. Не треба було мені такого казати.

— Але ти завжди дуже відверта! — буркнув, іще сердитий, Адріан.

— Авжеж. Це мій недолік. Але ти принаймні знаєш, що я нічого від тебе не приховую.

Вона не сказала цього якось іронічно, але хлопець зрозумів, що це стосувалося його вчинку. Того, що він зробив тоді в Лондоні. Хіба могло бути інакше? Він ніяк не міг забути про те, що сталося. Не міг забути, як її ошукав. І до того ж, не відразу їй про це сказав. Відчув, як на очі набігли сльози.

— Ти не забула, правда? — сказав, перш ніж устиг подумати, чи взагалі варто порушувати цю тему.

Лінка глянула на нього спантеличено.

— Адріане... але ж ми взагалі не про це говорили... Чому тобі це спало на думку?

— Не знаю. Бо ти сказала, що завжди все говориш відверто.

— Так... але я не певна, чи у твоїй ситуації не вчинила б так само. Ні, справді, не треба про це. Ти даремно цим переймаєшся. Усе, було й нема. Важливо, щоб ти знав, де ти тепер і чого дійсно хочеш.

Раптом обоє помітили, що на хвилях щось погойдується.

— Глянь! — вигукнула Лінка. — Дерев'яний лебідь!

Справді, вигладжений хвилями темний шматок дерева дуже нагадував лебедя. Побачивши його, Лінка невідь-чому розхвилювалася. Дерев'яний лебідь? Що це може означати? Вона сподівалася, що таки нічого.

— Може, це зачарований справжній птах, який лише й чекає, щоб ми зняли закляття й звільнили його?

— Тоді я його заберу! — зраділа Лінка.

— Ти що! Він же величезний!

— Цей птах чудово виглядатиме на моєму письмовому столі.

До пансіону поверталися вже втрьох. Адріан, який досі трохи сердився, хоч не було причини, Лінка, яка вже забула, що вони про щось сперечалися, і їхня знахідка — дерев'яний лебідь.

Лінка посадовила лебедя на почесному місці — на журнальному столику. Птах тепер пишався в їхній маленькій кімнатці в пансіоні «Медуза». Лінка трохи переживала, що власниця пансіону їх у чомусь запідозрить, але Адріан зареєструвався й цього виявилось досить. Адже він був повнолітнім.

Пансіон розташувався в чудовому місці: відразу біля новоствореного парку з дюнами, неподалік порту й тюленарію. Його яскраво-червоний дах виднів здалеку. То був старий будинок, який явно пам'ятав ще часи соціалістичної Польщі, на стінах висіли акварелі з яхтами та морські пейзажі. Лінка з Адріаном відразу відчули себе тут мов удома.

Ну, може, не відразу, бо Лінка, щойно ввійшовши до пансіону, почувалася дивно. Вони вперше мали жити вдвох. Звісно, на канікулах вони їздили на природу, але тоді їх була ціла компанія. І взагалі це різні речі. А тут їй здавалося, наче вона облаштовувала їхнє перше власне помешкання. Щойно приїхавши, заходилася все переставляти по-своєму, щоб було просторіше й передусім, щоб просто з ліжка бачити море. Тепер вони могли пити вранці в ліжку чай і дивитися на хвилі. У горнятку Лінка поставила кілька химерних гілочок, які знайшла на пляжі. А тепер з'явився вирізьблений морем лебідь, який просто вимагав, аби про нього розповіли якусь історію.

— Візьмеш його до Варшави? — спитав Адріан, щільніше кутаючись у ковдру.

На жаль, власниця відразу попередила їх, що вікна трохи нещільні, хоч вона й виставила батареї на максимум. Та попри заметіль за вікном у кімнаті було не так уже й холодно.

— Звісно, — відповіла дівчина. — Аякже! Це ж мій трофей. Сувенір.

— Нагадуватиме тобі про нашу сварку.

— А ми сварилися?

— А хіба ні?

— Певне, що ні. Як на мене, суперечка або відмінні погляди на щось зовсім не означають сварки. Не знаю, може, я й помиляюся, але мені здається, що люди мають бути відвертими й про все розповідати одне одному. Про все важливе. А якщо хтось вважає, що інший щось робить не так, краще відразу сказати, аніж промовчати...

— Окей, але ж можна сказати делікатно, а не нападатися на мене...

— Я на тебе нападаюся? Серйозно?

— Мені так здалося...

— Чорт, знаєш, що найдивніше в цьому всьому?

— Ну, що?

— Що двоє людей сприймають одне й те саме геть по-різному. Наприклад, мені здавалося, що я просто кажу те, що думаю. Без крику, так, досить... спокійно. А ти вважаєш, що я була грубою. Ось, що найскладніше: те, що кожен думає й відчуває по-своєму.

— Але ж це й прекрасно, правда? Те, що ми такі різні...

— Так... Я навіть радо придивлюся зблизька до цих відмінностей...

«Щасливе кохання. Хіба це нормально, хіба це серйозно? Яка з того користь? Що світові з двійка людей, які світа не бачать?..» Хто це написав? — подумала Лінка. Вона десь це читала, але де? Зрештою, яка різниця.

Перші промені сонця проникали крізь щілину між шторами й освітлювали Адріанове обличчя. Промінчик мандрував із чола й носа на вухо, наполовину прикрите пасмом світлого волосся. Адріан відвернувся, прокидатися йому ще не хотілося.

Лінка вгамувала в собі бажання погладити його по голові. Їй доводилося повсякчас стримуватися, щоб без кінця його не торкатися, не цілувати, не обіймати. Вона постійно відчувала бажання фізичної близькості, Адріана це навіть іноді дратувало. А Лінка не хотіла перетворитися на одну з тих дівчат, які намагаються своїх хлопців зацілувати й запестити до смерті, доки ті не починають почуватися, мов зацьковані. Щасливе кохання... Чарівне відчуття, що все це відбувається саме з нею, тут і тепер. Свіже, яскраве відчуття, як це буває навесні, коли все довкола яснішає й набуває барв. І водночас упевненість і почуття безпеки.

Адріан розплющив очі й усміхнувся до неї. Лінка хотіла його поцілувати, але хлопець показав на щіточку й пасту, які стирчали з косметички. Він не любив цілуватися, не почистивши зубів. Тож Лінка лише погладила його волосся (нарешті!). Тільки шкіра коханої людини може здаватися такою теплою та м'якою, гладенькою й ніжною наче шовк.

— Якби ми тепер померли, — тихо мовила Лінка, — це була б найпрекрасніша смерть на світі...

— Якби ми тепер померли, — похитав він головою, — то була б найгірша смерть на світі. Бо у нас стільки всього попереду.

Підняв ковдру, щоб застрибнути під неї, і вже обоє сміялися, бо вона виявилася для них закороткою. Зрештою, Адріан перекотився на середину ліжка й обгорнув їх обох ковдрою, мов дві горошинки в стручку.

Він і думати забув, що збирався почистити зуби.

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».