У карнавалі історії. Свідчення

16 липня 1973 року.

Дочитую книгу Б. Г. Кузнецова «Ейнштейн» (видання 1972 року). Я цю книжку вже читав на волі і вважав, що це краще з того, що мені траплялося про Ейнштейна. Коли я побачив на візочку в бібліотекаря Ейнштейнове обличчя, то зрадів так, що забув пошукати інші книжки (томи Леніна, щоправда, у мене залишались).

Із книги Кузнецова виписав про роль «чуда» магніта, про «дитинність» Ейнштейна, про емоційне поле його мислення, роль гри, почуття прекрасного, міри і гумору в його творчості, про любов до людей, про певну духовну близькість шукань Достоєвського та Ейнштейна, Моцарта та Ейнштейна.

Достоєвський писав про те, що краса врятує світ. Христос говорив те саме про любов. А справедливість, а істина, а сміх, а гра?

Василь Стус написав:

Але, на жаль, японські фашисти були тонкими цінувальниками і знавцями прекрасного. Естетизм філософії Ніцше не завадив німецьким фашистам її використовувати. Серед радянських фашистів-НКВДистів і кагебістів також є любителі прекрасного. Один із слідчих Київського КДБ знає напам’ять вірші молодого Тичини, вірші поетів-шістдесятників, Сергія Єсєніна, Лєрмонтова.

Потім вже дізнався про майора Кольчика більше. На допиті в мене був лише раз, спитав щось гарною українською мовою. На що йому мій Толкач іронічно зауважив: «Леонід Іванович у нас демократ. С нім можно і по-русскі». Думаю, що Кольчик не брався за мене, зрозумівши, що я теж «психолог». До мене потрібні були інші ключі.

Наука? Так, без правди-істини навряд чи вдасться виплутатись із апокаліпсису «соцтабору» і всього XX століття. Але наука сама стає міфом, істину використовує брехня Левіафана-держави.

Брехню можна знищувати тією ж наукою і правдою сміху.

Кузнецов пише, що гумор Моцарта і гумор Ейнштейна «впадає в дуже широкий і могутній потік сміху, який усе знищує», що його М. Бахтін так вдало назвав «карнавальною культурою».

Сміх знищує все старе, віджиле і народжує нове зі старого. Але хіба можна сміятися над старим, над старістю? Мабуть, можна, якщо ця старість каже: «після мене хоч потоп», якщо ця старість гниє і тягне в могилу те, що народжується, якщо це — ходяча смерть. Народна сміхова культура дає змогу знайти міру у співвідношенні між традиціями, які так потрібні культурі, і догмами, що заважають людині жити. Хам забруднює усе молоде (як біблійний Хам забруднював своїм сміхом Ноя, що скуштував вина молодості), сміх культури знищує мудрість садукеїв та святенництво фарисеїв, бруднить усе, що забруднює, принижує та пригнічує людину. Але де міра сміху культури? Якщо сміх в цілісності своїй породжує діалектичне ставлення до світу, то і сам він має бути діалектичний, бути не лише запереченням старого, але й творенням нового. Не поміркованим, а відповідно до міри повноти життя. Інакше він редукується до сміху нігілізму, цинізму чи безумства.

На книжці Кузнецова штамп тюремної бібліотеки. Якраз на лобі, на зморшках Ейнштейнового лоба — номер, як номер на зекові Солженіцині (на одній із фотографій, що ходили в самвидаві).

Я сміюся з цього фарсу — ні, не з фарсу, а трагікомедії історії. Іронія долі, фарс історії, трагікомедія — тріада Гегеля в сміховій культурі людства. Ні, такий сміх — погана зброя у боротьбі зі страхом перед психушкою…

І треба ж було, щоб саме цього дня, коли я роздумував над біографією Ейнштейна, над трагікомедією історії, науки, атомною бомбою та особистою Ейнштейновою трагедією, науковою і суспільною, над трагедією засновника кібернетики Н. Вінера, мене потягли на етап…

До камери увійшов заступник начальника тюрми, майор:

— Леоніде Івановичу! Зберіть свої речі! Ми проглянемо їх і віддамо…

— Вже! У Дніпропетровськ?..

— Ви самі побачите…

— А побачення з дружиною? Ви ж обіцяли.

— Ви їдете на місце вашого призначення.

— У психушку?

— Побачите…

— А мої листи? Статті? Покличте Федосенка, він обіцяв передати їх дружині! Там немає нічого крамольного.

— Ми подивимось…

— Я хочу продовжити у психушці свою наукову роботу і тому, якщо не віддасте дружині, залиште мені.

— Ці питання не я вирішую. Але я думаю, що ви отримаєте все, що вам потрібно.

Я збираю усі свої листи до дружини й дітей, до матері й сестри, чернетки і чистовики праць про гру, сміх, загадки і казки.

У боксі на першому поверсі це все відбирають — на перегляд. Шмонають, обдивляються мене. Заглядають за щоки, під пахви, в зад…

Мені на все плювати, аби тільки мої записи віддали дружині («Звичайно, не віддадуть с… — майнула думка. — Хоч би листи віддали!»)

Заходять солдати. Недбало шмонають: довіряють тюремним шмональникам.

Біля виходу з тюрми дають розписатися на різних паперах про те, що мені все віддали. Я протестую: не віддали номера «Былого» 1 дореволюційну «Русскую мысль» (лефортівські подарунки Іллі Габая і В. Михайловича), авторучок, дечого з одягу.

Бігають, шукають. Конвой обурюється — вже треба їхати на вокзал.

Нарешті:

— Леоніде Івановичу! Ми вам все вишлемо. У нас ніколи нічого не пропадає.

Я слабо протестую — попереду психушка, треба берегти нерви. Бо ж нічого не віддадуть, хіба що білизну, яку загубив бібліотекар (він же лазник, він же каптенармус, тобто завгосп). Таки не віддали й білизни…

Через щілини у боксі «воронка» намагаюся щось побачити. Знову нога заважає сидіти.

Лук’янівська тюрма… Стоянка — підбирають кримінальних…

Чоколівка, станція… Собаки, вохра… Рахують поштучно: «Один, два, три…» і так до тридцяти. Я, так як завжди, між жінками та чоловіками. Стоїмо… годину, другу, третю, четверту. Жіночки, а за ними й мужики просяться в туалет. «Не дозволено на станціях…»

Увечері рушили… Ніч минула спокійно. Рано-вранці дівчина-малолітка просить поїсти чогось несолоного. Я передаю їй помаранчі й ковбасу. Зав’язується «роман».

— Так ви політик?

— Так.

— Правильно. На х… їх всіх, в п…

— Так, час уже…

Зліва від мене хтось озвався:

— Ти в українських справах?

— У всяких…

— Ось тут один є… Тільки тихо…

— Ти з Дзюбою знайомий?

— Так.

— Я колись у Львові ваші листівки розкидав.

— Політичний?

— Ти його не дуже розпитуй!

— Ні, злодій. Дохле діло — політичне.

— А які листівки?

— Ти там шльондрам (спалах обурення в жіночому купе) жерти давав. Мені не даси?

— А ти за що?

— Теж злодій. І мокруха одна — табірна.

Розговорилися. Вірменин з Бесарабки (район у Києві). Крав, спекулював. Олег (для баб — Алік).

Мій «політичний» злодій замовк. Зате Алік розговорився з жінками. Одна з них жила в цьому ж районі, у неї є деякі з ним спільні знайомі (алкаші, злодії, повії). Обмінюються з Аліком спільними історіями. Алік, дізнавшись про її солідний вік, охолодає. Починає роман з «моєю» малоліткою.

— У мене тут десятка захована. Я дам вохрі — разом в туалет підемо!

— А якщо він відмовиться?

— Аби ти не відмовилась!

— А що робити будемо?

— Побачимо…

— Добре…

Йдуть переговори Аліка з вохровцем. Вохровець ламає комедію, але десятка ні за що спокушає. (Грошей зекові при собі не можна мати. Але десять рублів — велика сума для солдата.)

— Добре…

— Нін, чуєш, Нін! Все гаразд!

— Що гаразд?

— Разом випустять!..

— Навіщо?

— Ти шо, не знаєш? Ми ж домовились!..

Подруги Нінки їй коментують. Вона не згодна. Чогось боїться. Алік-Олег лається.

Нарешті оправка. Починають з дам, як з крикливіших.

Виводять Нінку. Щось дуже довго.

Олег починає вголос обурюватись. Я довго не можу зрозуміти, в чому річ. Нарешті зрозумів. Запитую, перевіряючи здогад, у «знайомої» Аліка:

— Він що, правду каже?

— А ти думав?!

У голосі старшої дами і заздрість, і розчарування: чому не її солдатик там тримає. І досада на Аліка: чому за цю суку, що продалася вохрі, він готовий платити десятку, а за неї, землячку, не хоче.

Але я розумію і Олега. Йому якось соромно запропонувати «це» ровесниці, землячці (у них така зворушлива «земляцька» розмова до цього була, що він не зважується запропонувати їй стати курвою).

Жінки беруться скиглити — чому так довго не ведуть на оправку.

Ніну приводять. Олег кидається на неї із зливою матюків. Мовчить. Жінки з нею теж не розмовляють. Олег обіцяє передати в табір про її провину. Вона все мовчить.

Ніч. Ранок. Під’їжджаємо до Дніпродзержинська. На станції діти з квітами, з музикою. Когось зустрічають.

Вагон регоче: «Нас зустрічають».

Олег розповідає, що тут недавно, півроку тому був бунт: міліція когось убила. Про цей бунт мені потім часто згадували.

Перші дні. Карантин

Вивантажили усіх і відразу в лазню. Коли я вийшов із лазні, наглядач шепнув:

— Політичний?

— Так.

— У справі Сахарова, Григоренка і Дзюби?

— Не знаю…

— А їх знаєш?

— Не знаю…

(«Провокація, очевидно…»)

Привели до лікаря, Елли Петрівни Каменецької.

Оглянула.

— Нічєво, скора вилєчім ат палітічєскава брєда.

— Але ж ви ще навіть не знаєте, про що йдеться!..

— Академік Снєжнєвскій знаєт. Он нікагда нє ашибаєтся.

Привели у палату. Там уже всі новоприбулі: Олег, Микола («політичний» злодій) та інші. Новоприбулі майже всі — злодії зі стажем і тому одразу ж завойовують життєвий простір, зганяючи старожилів із кращих місць.

Мені не вистачає ліжка, тому фельдшер кладе посередині між Миколою та ще одним, з лицем ідіота, також новоприбулим. Микола шепоче: «Зі мною не розмовляй. Я тюльку жену. Твій сусід, мабуть, також». Виявляється, усі, хто зі мною приїхав, симулюють: вирішили від’їстися на лікарняних харчах.

Злодії одразу ж взяли наді мною опіку.

Коли мій сусід праворуч, «ідіот», намастив калом ноги, вони прогнали його і поклали мене на його місце. Я запротестував.

— Ти що — малахольний? Тут не проживеш, якщо будеш панькатись із гнидами. Він же тюльку жене! Не міг вибрати щось полегше для інших. Смердить.

Злодії швидко знюхалися з санітарами. Санітари — кримінальники, що відбувають термін за легкими статтями на термін від року до чотирьох (хуліганство, крадіжки, спекуляція). Поруч із психтюрмою — звичайна тюрма. Ось звідти і набирають санітарів. Більшість охоче йде: замість того, щоб вкалувати у таборі, можна жити розкошуючи, наглядаючи за психами.

Моїх злодіїв не чіпають і дозволяють робити, що завгодно (бояться, що самі попадуть у табір і там зустрінуться з жертвами). Ставлення до злодіїв поширюється і на мене, їхнього приятеля.

Прочитав у О. Забужко про зміну ставлення професійних злочиців до політичних. Абсолютно точно. Коли я запитав у Миколи, чому вони почали інакше ставитись до нас, бо ж називали фашистами, він аж захлинувся: «Бреше він, твій Солженіцин. Це лише суки були проти політиків. Ми повставали разом з політиками».

Один із санітарів питає мене, чи не треба чогось. Я розпитую про порядки, про методи боротьби політичних з адміністрацією.

— Тут вседозволеність. Якщо будеш заїдатися з лікарями, медсестрами чи санітарами — кінець. Заколють ліками, санітари будуть бити і не пускати в туалет. Усі політики мовчать і ти мовчи собі.

— Ліки які дають політикам?

— Всякі. Кому легші, кому трохи тяжчі. Аби галоперидол чи мажептил не давали.

Як діє галоперидол, я бачу по співкамерниках на карантині. («Але чому дають на карантині? Адже ж ще не з’ясували, яка хвороба, не знають протипоказань…»)

Один весь корчиться від судом. Не може лежати, звівся. Голова скрутилась набік, очі вирячені. Другий задихається, висунув язика. Третій кричить, кличе медсестру, просить коректор — ліки, що знімають фізичні наслідки галоперидолу.

Виявляється, що галоперидолу дають так багато, щоб залякати, зламати волю до опору і виявити симулянтів. Мої злодії журяться — оце так втрапили! На перший же день здався той, що симулював втрату пам’яті (не пам’ятав свого прізвища, дат, справи своєї). Попросився до Елли Петрівни на прийом — признаватись.

Наступний день справив на мене ще гнітючіше враження. Прокинувся рано — поруч били мого опікуна Олега двоє санітарів. Він не опирався (боявся, що покарають ліками). Обоє санітарів били з усієї сили. Олег лише бурмотів:

— У таборі ж зустрінемось… Жаліти будете…

Удари стали жорстокіші.

Натішившись перемогою, санітари пішли.

— За що вони тебе?

— В туалет домагався, курити хотів.

(Курити дозволено пускати лише тричі на день.)

Вранці мене потягли до лікаря.

Елла Петрівна розпитувала про справу: що писав, кому передавав, навіщо займався антирадянщиною.

Я заперечував антирадянську спрямованість своїх статей, розповідав зміст.

Вона слухала неуважно. Час від часу робила позначки.

Увірвався санітар.

— Хворий намагався мене побити. Збудився.

Елла Петрівна:

— Дать серу. Передайте сестре.

Санітар пішов, а Елла, наче нічого й не сталося, допитує мене.

— Как атнасілась ваша жена к вашим пісаніям?

— Ніяк. Вона політикою не цікавиться.

— Но ведь ана відєла, што ви што-то пішете? К вам кто-та прієжжал, ви єзділі в Маскву, ва Львов, в Адєсу. Гдє ви дєньгі на ета бралі? Вєдь ви нє работалі.

— Друзі допомагали…

— Значіт, у вас била падпольная арганізация і касса денежная?

— Ви — слідчий чи лікар? На запитання лікаря я відповідатиму, на запитання слідчого — ні.

— Харашо. Ви на все наши вапроси атвєтітє, єслі хатітє вийті атсюда на волю.

Прийшов до палати. Там галас, гармидер. Хворий, якому призначили сірку, пробував повіситись у туалеті.

Зайшла Елла на галас.

— А, павєсітся захатєл?… Нє вийдєт.

Мої злодії намагаються пояснити їй, що не він бив санітарів, а вони його.

Вона викликає тих, що взялись пояснювати до себе: призначає сірку, декому — галоперидол.

Усі злодії зізнаються в симуляції. Усі, окрім одного. Цей вважає, що табірне начальство свідомо хоче запроторити його в психушку, оскільки він знає його таємниці. Я співчутливо його розпитую і з’ясовую для себе, що цей-таки хворий. Манія величі та переслідування.

(Усіх моїх товаришів по етапу через декілька місяців випустили у табір, попередньо «полікувавши» ліками. Але симулянтів пізніше, ніж цього несимулянта.)

До Олега прийшли вибачатися санітари:

— Ми ж не знали, що ти справжній злодій. Думали, псих.

І з цього дня наше становище різко поліпшується.

Зникає голод на махорку — санітари приносять її багато. Пускають нашу групу в туалет коли завгодно, якщо сестри не бачать і немає Елли Петрівни.

Але мене пригнічують муки тих, що корчаться навколо від судом, від галоперидолу.

Політичні передали мені пораду, щоб я визнав себе за божевільного і покаявся (тільки не письмово). Це мене дивує. Про декого я раніше чув як про дуже сміливих людей. На мене вони вже чекали. Хтось декілька місяців тому бачив у лікаря наказ: «Не дозволяти Плющеві спілкуватися з Плахотнюком». Значить, іще до суду лікарям було відомо, що приїде особливо небезпечний.

У палаті шум, гам. У кутку — пасивний педераст. До нього щодня підходять санітари і наглядачі, розпитують про «зносини»:

— Приємно? Не боляче? А як ти перший раз? А мені не даси?

Педерастові дають великі дози галоперидолу. А тут ще й щоденні знущання. Знущаються з нього і хворі. Я намагаюся заступитись:

На мене сердяться мої злодії:

— А тобі що, шкода підера?

— Так.

— Оцього півня, козла, Машку смердючу?

І справді він увесь брудний, обірваний, жалюгідний…

Та ми всі теж ходимо в порваних кальсонах і сорочках.

Спочатку я соромлюсь перед медсестрами, бо кальсони не тримаються, без ґудзиків, без зав’язок.

Але потім озлоблено думаю:

— Самі доводите людей до безстидства! Нащо ж мені вас соромитись, безстидних баб?

Ця думка поступово привчає не звертати на медсестер уваги.

Привели новий етап. Санітари повідомляють:

— Політичний. Із Києва.

Кидаюсь у коридор.

Знайоме обличчя із козацькими вусами. Згадую його, як він читав свої хитромудрі філософські вірші.

Він простягає руку:

— Василь Рубан.

Так і є — молодий київський поет. Але за що? Вірші його — аполітичні. Він належав до групи молодих поетів-філософів: Кордун, Григорів.

У коридорі з’явилася Елла Петрівна:

— А, встрєтілісь?! В палату. Санітари, пачєму пазволілі вийті Плющу в карідор?

Цього ж дня мене переводять на другий поверх.

У палаті відразу ж питають статтю.

— А, політик? Сьогодні тільки-но перевели звідси Плахотнюка, киянина.

Поруч старий, знайомиться:

— Мальцев. Я також політичний. Громадянин США.

Мальцева всі називають містером.

Містер тяжко хворий. Розпад свідомості. Але в чомусь залишився Людиною. Не любить мату, культурний у поведінці. Щодня пише скарги в прокуратуру, в КДБ, звинувачуючи лікарів у тому, що вони спільно з його колишньою коханкою труять його ліками. Мовляв, через нього вбили Кеннеді. Міліція покрала все золото, яке він вивіз із США.

Якийсь родич привозив йому передачі. Все з’їдали санітари за те, що начебто передавали його скарги на волю.

Коли над лікарнею пролітав літак, містер хапав рушника і махав ним у віконце з криком:

— Американці!!! Кидайте на цих фашистів атомні бомби!!! Хай уся ця клята країна згорить!!!

До мене як до антирадянщина він добре ставився.

Зрештою, до політичних добре ставляться майже всі хворі і більшість санітарів.

Не встиг я освоїтися з палатою, як мене перевели у «надзорку», тобто палату з найтяжчими хворими, агресивними, з нападами, з тими, що вмирали від одних чи інших фізичних хвороб.

Тут я познайомився з Борисом Дмитровичем Євдокимовим. Євдокимов — колишній радянський розвідник, у Німеччині став членом НТС. Письменник. Багато відсидів за Сталіна. Працював журналістом у Ленінграді. Літня людина, фізично хвора — астма, щось із серцем.

Морально пригнічений: йому прямо сказали, що випустять нешвидко. Він визнав, себе за хворого, визнав свою провину перед державою. Але це не допомагає.

Я цілими днями просиджував у нього на ліжку і розмовляв на найрізноманітніші теми: про живопис, літературу. Багато сперечалися, бо у поглядах ми були далекі одне від одного. Інші політичні дивувалися з нашої дружби. З Євдокимовим мене посадили навмисно. Так як Н. Строкату на засланні в одній хаті з російською фашисткою). Його не любили ні політики, ні психи, ні санітари, ані лікарі. Одні за ленінградський снобізм, інші — за неохайність. Лікарі не сумнівалися, що між нами буде бійка. І справді, наші дискусії закінчувалися однаково — я обзивав його імперіалістом, фашистом, він мене — комуністом і мазепинцем. «Ну, нічого, Суворов встане». — «Нє, не встане, капут вашій імперії». І все-таки в обох вистачало клепок, щоб не дати лікарям ще однієї зброї проти кожного. Ми годинами вели «інтелектуальні» бесіди. Неохайність його була викликана хворобою, що наростала. Лікарі явно не хотіли серйозної експертизи. А може, й знали, що рак, та чекали, коли розростеться незворотно? Як це було і з Нєкипєловим.

Елла Петрівна (хворі називають її Ельзою Кох або Еллочкою Людоїдкою) декілька разів мене запитувала:

— Пачєму ви дружите с етім нєгадяєм, фашистам?

Санітари і медсестри розпускали про Євдокимова усілякі брудні плітки. Особливо діставалося йому за «смердючий» сир камамбер.

Еллочка Людоїдка частенько говорила:

— Ви же культурний чєлавєк, а такой жадний. Ваша жена прівозіт гнілой сир, а ви єво єдітє.

Я намагався їй пояснити, що в Європі такий сир їдять цілком культурні люди. Побачивши, що між нами клинця не увіб’єш, мене перевели назад у попередню палату. А оскільки ми зустрічалися в туалеті і харчувались разом, санітарам було наказано не допускати наших зустрічей. Але санітари рахувалися зі мною як з політичним. До того ж, і від Євдокимова, і від мене їм перепадали продукти з передач.

Ще як ми були в одній палаті, медсестра сказала хворим, що ми — жиди, антирадянщики і заважаємо лікувати хворих. На це купився тільки один, тяжко хворий. Він став кричати, що ми своїми антирадянськими розмовами заважаємо йому спати.

Ще один хворий, що зґвалтував і вбив п’ятирічну дівчинку, доносив наглядачам і санітарам про те, що ми ховаємо у себе тютюн.

Взагалі Еллочка, як і решта лікарів, хоча й погано ставилася до донощиків, залюбки користувалася їхніми доносами.

Ні з того, ні з сього когось карають… Санітари повідомляють: такий-то стукнув… Те, що багато доносів — брехня, лікарів не цікавило. А оскільки лікарі формально не карають, а призначають «лікування», то спробуй опротестуй. Та і за протест можуть покарати.

Кара: прив’язують ременями до ліжка (від декількох годин до доби), підвищують дозу нейролептиків, санітари б’ють.

Медсестри прямо кажуть:

— Ось за це дістанеш галоперидол.

Але найстрашнішою покарою вважали сірку. Після уколу сіркою, в людини підвищувалася температура (до 40 градусів), місце уколу болить, не можна ні ходити, ні лежати. Щоразу дозу сірки збільшують. Потім починають поступово зменшувати. У 12 відділенні звичайно давали курс з 10–15 уколів. Усі зі страхом говорили про 9-е відділення: там курс до 20–25 уколів і дози ще більші.

(Саме у це відділення перевели Плахотнюка, щоб ми не зустрілися).

Щоб значення «лікарні» було зрозуміліше, розкажу коротко, що вона собою являла.

Формально вона називається спеціальна психлікарня, бо тут особливо суворий режим. Хоча на суді, направляючи сюди, у вирокові зачитують: «звільнити з-під варти», тобто тюремного ув’язнення, насправді ж це евфемізм для психтюрми. Вона огороджена парканом (разом із звичайною тюрмою) і колючим дротом. У кутках, як і в тюрмах, — «попки», автоматники. Окрім звичайних наглядачів, над тобою стоять санітари-кримінальники, медсестри, лікарі. Так що варти тут більше, ніж у звичайних тюрмах.

Режим. О шостій ранку — підйом. Роздають махорку або цигарки. Туалет. Водять або всі палати разом, або кожну палату окремо. Часто ведуть колоною. У туалеті йде боротьба за місце. Тих, хто пробився до дірки, підганяють. Тих, хто слабший і «жалюгідніший», зганяють. Дехто не може мочитись, коли його підганяють (виробляється своєрідний невроз очікування). Починаються бійки. В туалет вриваються санітари, лупцюють тих, що б’ються, виганяють із туалету. На добу — шість разів виводять у туалет. З них тричі — з курінням (видається три чайних ложечки махорки або 2–3–5 цигарок). Тричі на день — годування.

Перед сніданком та вечерею спеціальний черговий із хворих видає продукти, закуплені в кіоску або ті, що передали рідні. Всі стають у чергу (або випускають по 3–5 чоловік).

Поруч із роздавальником, сидить медсестра, записує, кому скільки видано. Це робиться для того, щоб санітари не брали собі продуктів, щоб їх не розбирали інші хворі. Але це не допомагає. Санітари, що не одержують з дому продуктів (згідно з режимом утримання їм це заборонено), завжди голодні і тому, як хижаки, чатують на тебе, тільки-но виходиш по продукти.

— Ковбаса є? Банку консервів і яблук! Цукру ще набери — для мене й для Васьки.

Доводиться примудрятися стягнути в медсестри з-під носа в кишеню банку чи шматок ковбаси (все вимагають залишати у мисках, які потім відносиш у їдальню).

Спробуй відмовся, не дай санітарові. Ні курива вдосталь, ні в туалет поза розпорядком не випустять. І треба ще так розподілити, щоб за півмісяця кожен санітар щось отримав (з посилок, які з дому дозволяють присилати двічі на місяць, із передач під час побачень та закуплене в кіоску). І соромно не дати хворим — тим, хто нічого не має з дому (а таких — половина).

Дехто, хто дійсно хворий, віддає санітарам майже усі продукти — аби тільки курити пускали.

Лікарі намагаються з цим боротись, пробують ловити тих, хто віддає масло чи консерви. Якось в 9-му відділенні влаштували облаву і виявили, що багато в кого не вистачає продуктів (тих, що є, чи точніше, мають бути за списком). Почали викликати хворих і, погрожуючи сіркою, вимагати, щоб сказали, якому санітарові віддали продукти. Дехто «видав» санітарів.

Викликали й мене.

— Лєанід Іванавіч! — суворо почала Ніна Миколаївна Бочков-ська, начальник 9-го відділення. — Каму ви атдалі банку кансєрвав?

— Ви ж розумієте, що не скажу.

— Как вам нє стидна. Еті нєгадяі грабят бальних. Ви же стаітє за «справєдліває» общества, а самі пакриваєтє грабітєлєй.

Мовчу, бо кожне слово — потім — буде інтерпретуватись як загострення хвороби. Щоправда, мовчанка — також поганий симптом.

Намагаюсь знайти якісь відмовки:

— Брати все одно будуть, доки не скасують обмеження на куриво й туалет, доки влада в руках у санітарів.

— Нет, ми вовсе запретім пускать в туалет без разрешенія медсестри.

— Тоді багато в кого захворіє сечовий міхур.

Сірку мені так і не призначили — побоялися моєї дружини. Іншим, хто не видав, — призначили. Але продукти «брали» так само.

Після сніданку чи обіду — одногодинна прогулянка. За законом, належить дві години, але начальство каже, що подвір’я для прогулянок мале. І справді, пропустити через нього 13 відділень важко. Доводиться набивати по два-три відділення. У теплі місяці — по сто чоловік. Напльовано, набльовано (багато хто відліків блює). Я ходив туди тільки для того, щоб зустрітись з іншими політичними, дізнатись новини.

Раз на 7–10 днів — лазня. Набивають у неї так, що під одним душем — три-чотири людини. Штовхаються, б’ються. На все миття відведено так мало часу, що багато хто — ті, що не вміють боротися за місце під душем, встигають лише бруд по тілі розвезти. Вода то крижана, то окріп.

О десятій вечора — відбій. Цілу ніч в очі — яскраве світло лампочки.

Раз на тиждень з бібліотеки, яку склали з книжок хворих, видають книги. Назагал така гидота, що годі читати.

Раз на декілька місяців витрушують від пороху матраци і подушки, прожарюють від комах. Багато в’язнів настільки слабкі фізично, що не можуть нести на собі матрац. Санітари скидають ще один матрац на іншого хворого. Той лається…

Вибивають порохняву палицями. Але для цього треба ще захопити собі місце для матраца. Багато хто відносить матрац назад, так і не вибивши пороху, — підганяють санітари.

День звичайним

Туалет, перекур, сніданок. Сплю, бо діють нейролептики. Прокидаюсь від криків. Санітари б’ють хворого за нахабну поведінку. Той кричить, що хоче в туалет (а продуктів у нього немає чи давно уже як не давав саме цьому санітарові). Прибігає сестра:

— Іваненко! Ти чому хуліганиш?

— В туалет хочу.

— Знов курити.

— Ні. По…

— Не висловлюйся. Обманюєш, знову курити.

Якщо медсестра «добра»:

— Гаразд. Тільки простежити, щоб не курив. Усі пальці он обгоріли від махорки.

Хтось голосно співає матірну пісню.

Інший так само голосно співає іншу, ще соромітнішу. Третій розповідає про свої сексуальні походеньки:

— Заскочили ми в село до фінів. Ні душі. Дивлюсь, ховається одна. Я «дуру» (пістолет) виймаю і на неї. «Лягай» — кажу, потім показую. Лягла…

Далі йдуть усі подробиці розправи з фінкою.

Я зацікавлено слухаю його: він найцікавіший оповідач. У його оповідях промайне сюжет, психологія учасників тих чи інших подій.

Мораліст. Бореться з лікарями і медсестрами за справедливість. Особливо любить розповідати про причини і подробиці того, як вбив свою дружину.

Про свій злочин багато хто розповідає, часто з патологічно-сексуальними подробицями.

І від цих розповідей не втечеш, як і від огидних частушок, пісень, суперечок, маячні.

Ось у Толі почались марення:

— Ой стала та чорная хмара…

З цієї пісні він часто починає. Потім кричить, матюкається. Маячня у нього — римована.

Найчастіше римує «конституція».

— Конституція, туція, туція, туція, туція… проституція, туція, туція…

До нього всі чомусь дуже добре ставляться.

Якщо на початку приступу не зв’яжуть, він, здоровенний паруб’яга, лізе до вікна бити шибки або в туалет, трощить усе підряд. Тоді доводиться кликати на допомогу наглядачів і санітарів з інших відділень.

Зв’язаний, він, як луна, відгукується на останні слова чиєїсь фрази:

— Толя, толя, толя, оля, оля, оля… Лікар, лікар, ікар, цар, дар…

Ах,… твою мать, мать, мать, су… ви…бані, …ані, ні, ні…

Знову пісня про чорні хмари. Приступ тягнеться годинами. Йому роблять укол, і він потихеньку заспокоюється.

Ці приступи у нього можуть початися і вночі. Тоді вже не спиш, чекаєш кінця.

От когось потягли на розмову з лікарем. Після розмови приходить, розповідає.

Зрідка на допити тягають і мене.

Знову — що писав, навіщо писав, чому не думав про родину.

Одного разу Ельза Кох, вона ж Еллочка Людоїдка, вона ж Елла Петрівна Каменецька запропонувала:

— Лєанід Іванавіч! Штоб вам скарєє вийті на волю, ви далжни нам памочь панять прічіни вашева забалєванія. Напішитє вашу автабіаграфію. Какіє прічіни прінуділі вас заняться антісавєтскай дєятєльностю?

— Це щось на зразок сповіді, духовної автобіографії?

— Вот-вот. Не бойтесь. Ета ведь для вас самаво нужна.

— М…м…м…

— Ви баітєсь? Нет, нет, можете не пісать а ваших друзьях. I а ваших увлєчєніях… женщінамі, а ваших атнашеніях с німі. Ви — фрєйдіст, но пачему-та стесняетесь аб етам гаваріть аткравенна.

— Ось цього вже я напевно не буду описувати, бо вважаю, що це моя особиста справа. Та й духовну сповідь навряд чи напишу. Я не можу гарантувати, що її якось не використає ДБ…

— Нет. Я же вам сказала — ета нє для ДБ, а псіхіатрам. КДБ не вмешивается в наши дела.

— Гаразд. Я подумаю.

— Падумайтє. Ета ж не толька вам нужна — асазнать ашибачнасть ваших взглядав. Чєм скарєє ми вилєчім вас ат ніх, тем скарєє ви вєрньотєсь к сем’є. Ми нє предлагаем вам видавать антісавєтскіє тайни, тайни вашева «двіженія дємакратав і националістав».

Я повернувся до палати, розповів про цю пропозицію іншим політичним. Виявилось, що такі пропозиції робили тільки тим «політикам», про кого більш чи менш широко знали. Тих, хто написав таку сповідь, на розмовах з лікарем змушували потім зрікатися кожної ідеї, і не лише зрікатись, а й письмово доводити безглуздість цих ідей, їхній утопізм, алогічність, дурість. Змушували зрікатися під акомпанемент самообпльовування. Бувало, що таке самообпльовування показували рідним. І навіть після цього ДБ чекало рік-другий, поки не давало дозволу виписати із психушки (або перевіряли, чи не буде рецидиву протесту, або просто так).

Дехто з політичних сам, без запрошення, писав покаянну автобіографію. Звичайно це були справжні хворі.

Зі сповідей глузували санітари, медсестри і лікарі.

— Ну що, Іванов, не хочеш тепер виступати по телевізору перед народом?

— Ні, Ніно Миколаївно, це я дурень був.

— А тепер ти не дурень?

— Вилікувався.

— А ти певен, що вилікувався?

— Так. Мене політика більше не цікавить.

— А газети читаєш?

— Тільки про спорт.

Зацікавлення спортом було показником того, що людина вилікувалась від політики.

Був у нас в 12-му відділенні Льоха Пузир. Він колись написав в обласну газету листа з критикою політики партії у якійсь галузі промисловості, але з висновками-узагальненнями. Цього листа він навіть нікому із знайомих не показував. У провінції цього досить, щоб сісти у табір або в психушку.

Коли я прибув до психтюрми, Пузир (прізвища не пам’ятаю) відсидів уже три роки. Зі мною і з Євдокимовим він майже не розмовляв (тільки раз сказав мені, що за дружбу з нами лікарі всім погрожують продовжити термін). Коли на комісії, що перевіряла, які зміни перебігу хвороби, його запитали, чи він читає газети, Пузир, не затинаючись, відповів:

— Нудно. Я тільки про шахи й футбол.

Еллочка Людоїдка підтвердила, що він увесь час грає в шахи і захоплюється спортом.

Після комісії Льоху по секрету повідомили, що його справу передали для виписки до суду.

Після бесіди з Еллочкою я пригадав свою розмову з Дрімлюгою у Павла Литвинова, своє власне бажання ще в 69-ому році написати про те, як люди приходять до заперечення порядків у СРСР. Ну що ж. Треба буде, як вийду із психушки, це зробити, написати таку собі «Сповідь сина доби».

Ми з Євдокимовим поділились одне з одним своїми спогадами. Він із спадкової петербурзької інтелігентної родини. Вболіває за Росію, за її культуру. Як журналіст набачився усієї брехливості преси, невлаштованості життя робітників та селян, нетямущості керівників. Був на фронті.

А у мене…

Фрунзе. 1944 рік. Якийсь порожній будинок з підвалами. Кажуть, що там живуть розбійники, які крадуть дітей і на мило їх варять. Налякано заглядаю у підвали. Темно, щурі…

Київ, 1963 рік. Я йду з відрами полем виливати водою ховрашків для сина. Прошу сільського хлопчика допомогти мені. За ним біжить його мати і голосно шепоче йому: «Цей дядечко з Києва. Він заведе тебе до лісу і висмокче всю кров». До неї дійшов відгомін боротьби з космополітизмом і сіонізмом, і вона перелляла його в класичну формулу ритуальних вбивств, поєднавши з казками про вампірів.

«Вісім грам свинцю тобі й на мило» — написав до Петра Якіра якийсь «гомо совєтікус». 1969 рік.

У Фрунзе, в 1943 році мама віддала нас із сестрою у лікарню, здорових діток. Віддала, щоб хоч щось їли, бо їсти ж нічого, йде війна, а батько зник безвісти.

А тепер я, здоровий, маю підіграти їм і допомогти перетворити мене у душевнохворого.

1941 рік. Ми їдемо з мамою на машині, евакуюємось. Літаки з чорними хрестами. Мама хапає мене і ховає десь у кущах. Дерева, кущі, земля летить догори. Грім… Мені два роки, і це найраніший спогад: земля летить угору, а вгорі, в небі — німці.

Бабуся розповідає мені, шестирічному:

— І приснився мені сон. Іван, батько твій, на білому коні приїхав. На смерть, значить. Чи приїде… Рано забіг. Він лийтинант був. Їх в дисанти якісь пускали. «Мамо, мамо, нащо ти їх в ікуацію відпустила! Там же бомблять німці все»… А потім пришли німці, мадяри. Мадя-ри люті були. А німці… некультурний народ. Зайде в хату, пердне й регоче». Бабуся явно не розуміла, що той пердун вважав, що він — культура, а пердів, бо вважав бабусю за некультурну націю напівлюдей.

47 рік. Голодно. Півроку — буряковий борщ, півроку — суп квасоляний. Ходили на поле збирати колоски, що лишились по жнивах. Дорослим не можна — засудять за крадіжку колгоспного майна. Дітям можна. Лазили на баштан — красти помідори, огірки, кавуни й дині. Сторож стріляє сіллю, та — куди йому поцілити!

У лісі бабуся збирає сухі дрова і тягне на собі. Тяжко, мабуть, якщо і мені важко тягнути ломаки. Всі бояться об’їжджчика — оштрафує за крадіжку державного майна. А чим взимку в печі топити? Торф не горить без дров.

Ось усе містечко заговорило про те, що з англійського полону хтось повернувся. Кажуть, що англійці всіх наших полонених забрали з німецьких таборів і переправили в свої, в Африку. І хто тікає, того прив’язують до дерева, і мурахи африканські з’їдають його, одні кості залишаються.

Бабуся плаче і кляне англійців за те, що і батька ось так десь з’їли мурахи. Я яскраво уявляю його скелет — недавно знайшов скелет ящірки в мурашнику. Починаю ненавидіти англійців більше за німців.

«Треба їх розбити, як німців розбили».

Те ж саме каже й бабуся.

Ось воно, друге по порядку, звинувачення влади: дитячо-доросле. Спершу товариш Сталін закинув батька з одним пістолетиком — десантником проти німецьких танків, а потім став пускати чутки про англо-американські табори, де тримають наших солдатів.

Санаторій. Потім знову Киргизія, місто Фрунзе. 1954 рік.

По місту не можна ввечері молодим хлопцям і дівчатам вільно ходити. Всі гуртуються у ватаги. Староста класу і комсорг належать до злодійської ватаги. Організовуємо ватагу і ми, п’ятеро друзів. Озброюємося одним кинджалом. Збираємося зв’язатися із міліцією, бо у мене з’явився задум створити ватагу проти злодійських та хуліганських ватаг (потім це здійснилось у формі «Легкої кавалерії» і бригад підтримки міліції). Мене, звичайно, призначили комісаром нашої ідейно-безідейної ватаги.

Я — староста зоологічного гуртка Палацу піонерів. Ловимо мишей в полі. Зима. Із замету стирчить рука. Біжу з братом в міліцію. Відділи міліції один за одним відмовляються їхати з нами на місце події: «Не наш район». Нарешті їдуть із міського. Зґвалтування із вбивством.

Недалечко циганські шатра. Начальник, що з нами приїхав, зараз же вказує на них. Я вірю — адже ж всі знають, що цигани — брехуни, ошуканці, вбивці (нікому не спадає на думку, що вони не дурні, аби лишати труп поблизу від шатра).

Я вірю оповідкам про чеченців, інгушів, курдів, кабардинців та інші малі народи, що живуть біля Фрунзе. Вони зрадили Батьківщину німцям і тепер їм не дозволено не тільки жити в місті, а й появлятися там. Тільки-но міліціонер спіймає когось із них, того посадять. Усі діти мого віку — і дорослі разом з нами — вірять, що ці «зрадники» вбивають російських та українських дітей. Ми з друзями йдемо в гори озброєні — з мисливською рушницею.

У школі змушують вчити киргизьку мову. Я спочатку гордо відмовляюсь — навіщо мені їхня мова, але потім все-таки вчу граматику. І сміюся з киргизенят. Я знаю не більше п’ятнадцяти киргизьких слів, та зате без зусиль відповідаю на питання з граматики. Киргизе-нята чомусь погано засвоюють граматику. І тому у мене за чверть — «4», у декого з них — «2». Я зневажаю училку киргизької — киргизи-ху. Мене ніхто свідомо не виховує в дусі презирства до корінних мешканців. Але це витає у повітрі. У ті часи киргизів та узбеків ще не називали «звірятами». Але півміста — росіяни й українці (українці більше на околицях. Це колишні розкуркулені). Вони грамотніші, посідають кращі посади. Вони — носії передового, прогресивного, культурного…

Ось цього я також не забуду владі — як з мене, українського пацана, робили великоросійського шовініста, гнобителя чеченців, курдів, киргизів, білого расиста, засліпленого своєю інтернаціоналістичною місією культуртрегера.

І тепер, коли в Киргизії підводить голову «місцевий» націоналізм, то всі симпатії мої на його боці, навіть тоді, коли він переборщує в бік ненависті до колонізаторів, росіян. Особливо жалюгідна місія в українців. Тоді, коли Україна все більш русифікується, українці русифікують Киргизію.

Після Фрунзе ми переїжджаємо до Одеси.

ЗО рублів зарплати у матері. Вона мусить залишити сестру мою у Фрунзе — ніяк прогодувати нас обох. Жіночий, «дівочий» гуртожиток. Мій сліпий класово-національний протест — кагебізм. І це також на карб владі — фактичне виховання дітей в шовіністському дусі антисемітизму та кагебізму.

1956 рік. Крах віри.

Хіба можна забути вбивство мільйонів? Знищення всіх сподівань революції? Знищення російської літератури, мистецтва? Гальмування наукового розвитку. Страхітливу експлуатацію всього народу? Знищення націй, як фізичне, так і культурне? Брехню і терор? Цілковитий брак свобод? Фальсифіковані процеси, тюрми і табори, психушки, безробіття «дисидентів» і голод їхніх родин?

І може, найголовніше — те, що не можна чесно жити, чесно працювати — в жодній галузі?

І коли не найголовніше, то, може, найстрашніше — ось ця психушка, знущання із хворих, руйнування психічного здоров’я у політичних?

Ненависті і в хворих, і в здорових аж через край.

Ось хлопець з робітників. Потрапив сюди за дрібницю. Політикою по суті ніколи раніше не цікавився. Добряча душа. Завжди комусь допомагає. Але тільки-но заговориш з ним на політичні теми — увесь аж перекривлюється зі злості.

— Правильно Піночет робить. Усіх цих комуністів і соціалістичну ліберальну погань різати треба, в їхній же крові чорній топити.

І не один такий дозрів у психушці.

Слухаючи його, я поклав собі за мету не озлобитись, не стати рабом своєї ненависті, почуття помсти.

Так, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Але це не означає, що особистість неминуче стає рабом свого індивідуального буття, свого побуту. Якщо мене б’ють зліва, то я ще подивлюся, чи то справді ліві мене б’ють і як відповісти тим, хто завдає ударів.

Свобода — усвідомлена, тобто прийнята моєю свідомістю і прийнятна для неї необхідність, обов’язок перед собою як особистістю, що усвідомлює себе, належне, тобто життєвий шлях, який я обрав у даних умовах з даними можливостями.

Після мітингу в Нью-Йорку, на якому я сказав пару слів про муки чилійців, про скрипаля, якому поліція відрубала руки, до мене підійшов засліплений від люті московський знайомий:

— Тобі що, Росії мало? Навіщо тобі Чилі? Що ти про них знаєш? Звідки ти знаєш про цього музиканта?

Я вважав, що він один із найврівноваженіших людей в Москві. А тут переді мною стояла людина, що задихалася від злості, і, здається, вважала себе за християнина.

Але чому чилійські тортури треба вважати приємнішими за ті, що у психушці? Чому Захід повинен вірити нам, нашим свідченням про ГУЛАГ, а ми чилійцям — ні? У них ще менше підстав нам вірити, бо їх вдаліше обманюють про СРСР, їм легше дізнатись про звірства в Ірані і в Уругваї, аніж в СРСР.

Перуанський соціаліст Куантас Квадрос розповідав про те, що вони в своїй перуанській тюрмі раділи, читаючи офіційні, державні газети, які повідомляли про те, що мене звільнено. А це ж повідомляли їхні вороги. Звідки вони знали, що я буду підтримувати їх, а не їхній уряд, що я не почну провадити фашистської пропаганди?

І я дуже радий, що наш Комітет допоміг вийти з тюрми Куантасові та його адвокатові:

Тортури, брехня не стають кращими, людянішими, від того що їх застосовують в ім’я благої ідеї спасіння, християнської чи комуно-гуманістичної ідеї. У тортур, до того ж, є така особливість, що вони іррадіюють по країні, яка їх застосовує, переносяться на самих катів, роблять з них звірів, переходять до ворога і заражають його психоідеологією тортур: око за око, зуб за зуб. Психушки в СРСР можуть породити психушки на Заході, а тортури в Ірані, Уругваї й Чилі можуть породити тортури в Грузії. Гестапо, ГПУ та НКВД свого часу заохочували одне одного до розмаху науки тортур. Як пише Євгенія Ґінзбурґ у «Крутому маршруті», німецькі комуністки, що потрапили із лап гестапо в лапи НКВД, не могли збагнути: хто в кого вчився катувати. Під час процесу Сланського чеське ДБ брало уроки тортур у старих поліцаїв фашистського періоду і в радянських «радників».

Коли Анджела Девіс підтримала сфальсифіковані процеси проти соціалістичної опозиції в ЧРСР, вона заохочувала проникнення в американське право методів фабрикування справ, полювання на відьом. І врятує її та її друзів від психушок і тюрем тільки те, що в США народ звик до того, що він у державі має значення, і навряд чи допустить повернення навіть маккартизму, не кажучи вже про ГУЛАГ радянсько-чехословацького типу.

Ось такі дискусії ми провадили із поклонниками Піночета і Ку-Клукс-Клану в психушці.

На цей час мені дали побачення з дружиною.

Нарешті я побачив її — через півтора роки. Багато чого було їй розповісти. Багато хто відійшов, злякався, а інші, ті, на кого не покладали великих сподівань, виявились мужніми і навіть зблизилися з Танею, ризикуючи зіткнутися з КДБ.

Багато красномовців, що ліберальствували, активних самвидавівців жодного разу так і не не показалися, хоча б провідати. Ті, що не вірили в самвидав, «неполітичні» — із суто моральних міркувань, із поваги до себе — почали нехтувати небезпекою. В цілому друзів не зменшилось, тільки ті, що залишились та нові стали ближчими, пройшовши крізь випробування страхом.

Таня натякнула на негідну поведінку Петра Якіра та Віктора Красіна. Ось у це я вже не міг повірити. Засумнівалась також в позиції Дзюби. Від цього було неприємно, і власна позиція ставала хиткішою.

Таня побачила це і пригадала мою улюблену в’єтнамську казку:

— Ми розділяємо себе й народ? Заради себе, отже, народу, не задля однодумців. Адже ті можуть виявитися і не на висоті.

Потім вона просила, щоб я не озлобився (вона з мого тону відчула, що ненависть переповнює мене).

Я розсміявся — її прохання так збігалося з тим, що я поклав собі за мету: зберегти спокійну голову при переповненому ненавистю та любов’ю серці.

Таня нагадала також мою улюблену фразу із А. Камю: «Тривала боротьба за справедливість поглинає любов, що її породила».

Я натякнув, що хотів би, аби всі мої праці під псевдонімами було зібрано в один збірник, щоб я зміг хоча б так боротись.

Попросив домогтися дозволу на те, щоб вона отримала усі мої листи з тюрми і всі мої роботи про гру. Я хотів би, щоб Таня продовжила їх. Відмовили під приводом того, що це все підшите до історії хвороби.

Замовив книжки із структурного аналізу, психології гри та мистецтва, про гумор, про дослідження емоцій.

Через те що Таня, ще як приїжджала минулого разу, — коли побачення через якусь зачіпку не дозволили — привезла мені декілька книжок: «Італійські п’єси», книгу Гарднера про математичні ігри, казку Янсон про мумі-тролів — у мене був допит.

Еллочка здивовано запитала:

— Зачем вам детская сказка?

— Цю казку любить мій син. (Про те, що я її також люблю, волів змовчати — це свідчило би про мій інфантилізм.) Він її мені й передав.

— Странна, наряду са сложнимі філасофскімі кніґамі, в каторих даже я і славєчка нє магу разабрать, вдруг дєтскіє.

— Я займався і займаюсь дитячою психологією казок та ігор, дитячим сміхом і загадками. А для цього потрібен складний науковий апарат. Ось бачите ці формули?

Я показав їй перші-ліпші, аби довести, що мої дитячі зацікавлення та доросла наука пов’язані.

Але підозра про мою шизофренічну здитинілість так і залишилась, збільшуючись через безліч книжок на різні теми — про китайську культуру, про міфи, про морфологію мистецтва, про ігри.

Коли на прохання молодшого сина я написав йому початок казки про мишенятко-очеретенятко — мишенятко, що жило в очереті, — вона, прочитавши, заявила, що нічого не зрозуміла (це і натяк на мою потьмарену свідомість, і прояв її комплексу неповноцінності). Я пояснив, що казка навмисне для сина, а не «в літературу». А він усе правильно зрозуміє, всі дитячі образи.

Елла сказала, що не пропустить, бо це може стати гарним матеріалом для історії хвороби.

Нарешті син відповів на казку. Вона йому сподобалась.

— Ось бачите, син зрозумів казку. Бо ж вона вся побудована на дитячому, недорослому сприйнятті світу.

Після другої частини казки я зрозумів, що не зможу її писати далі — не можу зосередитись, відірватись від галасу й маячні хворих, від подій у психушці. І важко буде писати непесимістичне продовження — яке до того ж буде правити психіатрам за симптом.

За увесь час у 12-му відділенні сталось дві надзвичайні події. Якось уночі повісився хворий у туалеті. Випадково його врятували. Після цього його побили, а в усіх забрали носовички. Санітари й хворі знущались із того хворого, як тільки могли. А той лише виправдовувався тим, що не витримає такого життя.

Іншого разу на другому поверсі, під нами, почали бунт «карантинники». У карантині завжди є ще незломлений бунтарський дух таборів. Коли санітари побили малолітку, за нього заступились злодії. Вони раз-другий вдарили санітарів. За бунт їм дали сірку. Знаючи, що сірка за декілька годин зламає всіх, карантинники загородили вхід до палати ліжками. Поки інші споруджували барикаду, найсильніший вийшов із лавкою в руках і, ніби палицею, відганяв санітарів та наглядачів. Його схопили і по-звірячому побили. Бунтівники побили усі шибки, порізали собі груди й животи (звичайний спосіб протесту кримінальних), виламали радіатори і погрожували кинути їх в тих, що проривалися до палати. Зібралось усе тюремне начальство. Приїхав обласний прокурор.

Почалися переговори. Бунтівники вимагали припинити вживання сірки для покарань, санітарські побої і випустити їх на слово честі безкарно. Слово дати було неважко. Їх всіх потім відправили в тюрму, а звідти розкидали по відділах як буйних божевільних.

Цей бунт одразу відгукнувся і на нас. Всім, хто заголосно обговорював події і навіть просто радів через бунт, призначали курси сірки. Намагалися довести мої зв’язки із бунтівниками — не вдалося (хоча зв’язок як передача їм махорки був).

За день після бунту Еллочка викликала мене і ніяково посміхаючись, сказала:

— Ви переводітесь в другое атдєлєніє.

— У дев’яте?

— Да… Ну, што ви сразу памрачнєлі? Там такое же лєченіе, как і здесь, і меньше праізвол санітарав. Проста Плахатнюк дабівался перевода ка мне, і ви пайдьотє на єво места.

Справді, порядки тут інакші. Свавілля санітарів, побоїв хворих менше, тому що всі підкоряються єдиному терору Ніни Миколаївни Бочковської. Ось кого треба було назвати Ельзою Кох. Тонке, холодне обличчя, розмовляє впевнено, спокійно. Зрідка її освітлює холодна, презирлива посмішка. Дискусій із хворими не розпочинає:

— Лєчіть вас — наше дела. Нам за ета платят. Сера вам паможет. Баліт?.. Но ви же мужчіна, а не баба. Терпеть нада. Ви ведь на фронте ранєнія імєлі, і тєрпєлі. А тут вас лечат.

Лікувати мене призначили Людмилу Олексіївну Любарську. Поклали в палату «під наглядом» з тяжко хворими, агресивними. Я попросив, щоб мене перевели в нормальну. Довго відмовляли, потім перевели. Тихо, спокійно, криків немає. Зате радіо кричить з ранку до десятої вечора.

Але в звичайних палатах були й переваги. У палаті всього чоловік 13–14. Спокійні. Можна знайти з ким поговорити.

Молодий хлопець, син професора філософії, захоплюється науковою фантастикою. Ми з ним зблизились у розмовах про науку, про книжки.

Провели разом два вечори… На третій день його перевели з палати, а мене запитали, навіщо мені потрібен цей пацан, що вбив свого брата?

— А що, мені й розмовляти не можна? Поселіть тоді з політичними.

— Штоб ви загавари саставлялі?

— Які?

— Да уж ізвєсна, какіє.

Хлопчину також попередили, щоб він зі мною не спілкувався, почали давати підвищені дози галоперидолу.

Якось я запитав його, чому за увесь час мені не зустрічалися злодії, вбивці, повії, які б щиро каялися? Він так і не зрозумів, що питання стосувалося і його, його вбивства. Адже не каються ні хворі, ні ті, що одужали, ні здорові. Єдине, про що жаліють, — погано приховав сліди злочину («так дурний же ж був»).

Не каявся жоден злодій, валютник чи шахрай, які мені зустрічались у тюрмі.

У кожного своя філософія:

— Я ж тільки у багачів: полковників, директорів, міністрів — будинки обкрадав.

— Держава краде в людей, а я в неї.

— На валюті ніхто не постраждає. Я провів операцію — і тобі, й мені добре.

— Я — спекулянт. Я справляюся з тим завданням, з яким держава не може справитись, — доставити всім потрібний товар.

Повія:

— Нехай мені на заводі побільше платять, щоб я одягнутись могла краще і наїстись. А то їхні чиновні дочки ходять у закордонному, а я в задрипаному пальті. А чим я від них гірша?..

Один злодій-мораліст пояснював мені, що сексуальна розпуста дуже збільшилась після міжнародного фестивалю, на якому наші шльондри навчилися модних способів сексу, а від них це перейняла молодь з партійної еліти. До того ж, партійна еліта крутить у себе вдома західні порнографічні фільми, до їхніх дітей ходять друзі, і тому порнофільми розходяться поміж молоддю, богемою та у торгашів.

Розповідями про секс заповнені всі дні. Ті повторюють одні й ті самі оповіді, ті багато фантазують, видаючи мрії за минуле.

Приходять послухати санітари. Самі розповідають…

Мене знову переводять до буйних. В палаті «надзорці» від 18 до 21 особи. Бували «надзорки» по 40 чоловік.

Галас не припиняється — крики, пісні, бійки між собою та з санітарами.

Лікарі, пацієнти, лікування…

Ніна Миколаївна Бочковська. Завідує відділом.

Це вона — справжня «Ельза Кох». Куди там Еллочці Людоїдці, просто істеричці та сексуально стурбованій. Та покричить, покричить, призначить покару і піде. Вершиною цинізму Еллочки було те, що вона сіла на голову хворому, що назвав її Ельзою Кох. Сама сміється із цього прізвиська: бояться, мовляв, мене мужики. Дуже хоче, щоб її вважали за інтелігентну людину.

Євдокимову Еллочка якось похвалилась, що купила Еріх-Марію Ремарку. Той і охрестив її «Ремаркою». Еллочка помстилась йому, приписавши галоперидол. Не знаю, чому пропустив подробиці Еллоч-чиних сеансів. Уявляєте собі, який кайф має жінка з комплексом меншовартості, коли під нею десятки, а то й сотня, сексуально голодних мужиків, а вона їх карає, навіть сракою може сісти на голову? З самого початку мене попередили, що Еллочка дає сеанси. Викличе, допитує, а спідниця — з розрізом, ноги розставлені, голова в зека крутиться, зазирає туди, в розріз. А сам меле те, що вона питає. Я їх за жінок не вважав, але, на відміну від Євдокимова, грубо не відкидав «жіночої» примхи. Дивився не вниз, а в лице, й охоче розмовляв про Фройда, західну культуру сексу тощо. Таким чином, вона діставала кайф, і не почувалася зневаженою ні сексуально, ні інтелектуально. На відміну від Євдокимова, навіть з якимось зацікавленим співчуттям ставилася до мене… Й ліків давала небагато.

Ніна Миколаївна розуміється на людській психології, легко ловить мене на недоказаному (а я й не збирався говорити їм все, що думаю про владу, а відповідав тільки на питання про мої праці). Здивувала мене тим, що любить мого улюбленого художника — Чурльоніса. (Лежала репродукція під шклом, на її столі. «Як, ви любите Чурльоніса?» — це, шукаючи і до неї «ключі». Не знайшов, лише до неї не знайшов…) Докоряла мені тим, що я люблю психічно ненормальних художників: Іванова «Явлення Христа народу», Врубеля, пізнього Ван-Ґоґа, Марка Шаґала.

— А Чурльоніс — він хоч був здоровий?

— Нет. Он пакончіл с сабой.

— Чому ж ви його любите?

— Ета уж майо дєла.

Таня передала книжку Перрюшо «Життя Ван-Гога». Бочковська прочитала і заборонила давати іншим хворим: «Це ж історія психічної хвороби».

Усі мої листи до дружини й дітей глузливо коментувала — «ласкаві слова», «поради дітям», «дружині», мрії про спільну працю.

Беручи до уваги те, що в цьому відділенні видавали максимальні дози нейролептиків та сірки, мало хто відважувався розпочинати з нею дискусії.

Вривалась вона до палати і холодним, безживним голосом казала:

— Петров, ти опять обругал сестру! Сера!

— Іванов, гаварят, што ти занімаєшся ананізмом.

— А к тебе, Сідоров, больше нє прістают с грязнимі прєдложеніямі?

І всім — нові дози нейролептиків.

Хтось скаржиться — боляче.

— Нічєво, прежде чем ізнасіловать девочку, задумаєшся, вспомніш про серу. Ви лєчіться сюда прішлі, а нє отдихать.

— Ніно Миколаївно? А коли оце я видужаю?

— Кагда я на пенсію вийду, а ти ананіравать перестанеш.

— Плющ, пачєму ви нікогда нє здороваетесь с намі? Ето прінципіально, ілі із-за нєвоспітанності? Ви же культурний человек, какіє кніґі чітаєтє.

Допитує різким голосом, який принижує:

— Вот ви дружите с етім убійцей, што двоіх жон убіл.

— Не дружив я з ним, а просто слухаю його цікаві розповіді.

— Всьо про разврат, небось?

— А про що ж іще слухати? Про вбивства?

— І как ви слушаете всьо ето? У вас же жена єсть, вон ви єй какіє нєжниє названій в пісьмах дайотє, а самі слушаете гадості!

— Ви ж навпаки самі звинувачуєте мене, що я ні з ким, крім політиків, не розмовляю. А з Володею розвели через розмови про фантастику. З ким же мені говорити і про що? Книжок ви видаєте мало.

Вона причепилась, щоб я написав покаяння в дусі Дзюби, Якіра і Красіна.

— Ви ж самі розумієте, що в їхньому віці так швидко не міняються. Ви хочете, щоб я написав брехливого папірчика?

— Нет, нєт, ми знаєм, што ви правдівий человек. Но, может, под іх вліянієм ви передумаєте, ізмєнітє своі взгляди.

Коли по радіо слухали брехливі покаяння Красіна і Якіра, ми, всі політичні, були вражені їхніми юдиними словами. Багато хто не міг ні думати, ні говорити. Євдокимов чекав на щось подібне від Якіра, я ж ні від нього, ні від Красіна (особливо від Красіна) такого не сподівався. Повторює жовані, брехливі фрази — і хто? — Якір, який так болісно пережив судовий фарс над своїм батьком, знущання з себе і з матері. Мені здавалось, що він радше покінчить із собою, аніж піде на те, щоб зрадити інших.

Потім була зрада Дзюби, за ним Селезненка і поета Холодного. Всіх українців особливо вразив Дзюба, що так довго був символом незламної, молодої України.

Почав думати навіть про тортури. Але Таня на побаченні пояснила простіше: не захотів вмирати у таборі від туберкульозу легень, покинути дружину й дочку, яку він так любить.

Холодного на знак протесту проти зради покинула дружина, якій він писав колись:

А ще колись він писав, відстоюючи свою націю:

Церкви у нього вже немає, залишилось спати на пустирі або напиватись, щоб не чути криків друзів і України, що потопають.

До Плахотнюка приїхали із ДБ, щоб взяти свідчення у нових справах. Він відмовився, покликаючись на те, що його вважають за неосудного і тому його свідчення недійсні.

— Нічого, ми вас пошлемо на нову експертизу, там вас визнають за здорового.

Плахотнюк відмовився. (Подібне було із політв’язнем М.: коли його переводили із спецпсихтюрми в загальну психлікарню, ДБ запропонувало йому стати стукачем. Він відмовився, пославшись на те, що він «псих». «Ви цим не прикривайтесь!»)

До Анатолія Лупиноса спочатку ставились добре. Але пізніше він викрав свою історію хвороби і написав заяву, в якій розкрив усю фальшивість, брехливість і нелогічність комісій, що ставили йому «діагнози», і зажадав контрекспертизи. До нього також приїжджали з ДБ, про щось розмовляли.

Після цього проти Анатолія вжили нові ліки сильної дії — депо, — виготовлене в США. Він, людина надзвичайно мужня, занепав духом.

Усіх політичних попереджали, щоб вони не спілкувалися зі мною як з найнебезпечнішим ворогом. Розмовляв я передовсім на прогулянках з Олександром Полежаевим та Віктором Парфенійовичем Рафальським. Спогади його вже надруковані, й тому не буду уточнювати. У Західну Україну потрапив, як східняк, та коли дізнався про тортури упівок, став ворогом радянської влади.

Рафальський — вчитель історії. У 1954 році підпільну західноукраїнську марксистську організацію, до якої він належав, викрили. До 1959-го року він поневірявся то в одній, то в іншій психушці. Ленінградська ставила йому діагноз — нормальний, інститут Сербського — шизофренія. Вже в Лондоні Віктор Файнберґ розповідав мені дивні історії про ленінградських лікарів. Одна, Марина Войхансь-ка, потім і моя приятелька, познайомившись з Віктором, все зрозуміла й почала йому допомагати. Й навіть опісля одружилася з ним, 1 виїхала за кордон. Заввідділу під час розмов з ним теж щось зрозумів, допомагав передавати листи протесту на волю, 1 навіть, ризикуючи собою, прийшов попрощатися з Віктором, коли той зібрався виїжджати в Англію… Все-таки лікарям 1 ленінградським, 1 київським не так просто було звикнути до принципів Московської школи Снєжнєвського — Лунца — Морозова — Наджарова. Наша псих-тюрма на той час (пізніше з’явились ще страшніші) була найгірша. Бо дніпропетровська мафія — брежнєвська вотчина…

У 1964 році його посадили в Казанську спецпсихлікарню, бо виявили, що він знається з якоюсь київською підпільною марксистською групою.

У 1969 році у Рафальського знайшли книгу з націоналістичним ухилом, яку він давно написав. 1 як він не доводив, що книжка стара, і він її нікому не давав читати, — його тримали у тюрмі як шизофреніка.

Нарешті, лікарі сповістили Рафальському, що його вилікували. Але, щоб вийти, потрібен «опікун». Його стара мати сама перебуває в будинку для престарілих у Ленінграді. Старих друзів просити не зважується, щоб їх не підвести.

Одна із медсестер оформила над ним опікунство. Але її стали за це виживати із роботи. Рафальський вмовив її відмовитись від опікунства.

Я запропонував йому в опікуни Клару Ґільдман.

Завідувач відділення Микола Карпович подивився на прізвище:

— А! За кордон, в Ізраїль хочете тікати!

За півгодини викликає:

— Виявляється, це ставлениця Плюща. Шукайте когось кращого.

Йому прямо кажуть, щоб він не розмовляв зі мною. А з ким же тоді?

Щоправда, я й сам на той час стаю малоцікавим співрозмовником — через дію ліків все стає нудним, читати й думати бажання немає. Від політики зовсім верне.

Побачень і книжок, на які так чекав — уже не хочеться. Навіть більше — страх перед ними: раптом дружина знову побачить судоми від галоперидолу (а таке вже було), почне смикати, розповідати про нові арешти. Соромно перед нею за апатію, за сонливість. І болісним стає побачення — особливо тяжко перед дітьми. Штучно всміхаюсь, намагаюся жартувати.

Не залишається ніякої волі до життя, до боротьби.

Лише одне: не забути, що тут бачив, не озлобитись 1 не здатись.

Коли Таня переказувала те, що за мене борються Емнесті, Комітет математиків, українські організації, я був певен, що нічого не допоможе, але радісно було, що все-таки хоч якось беру участь в боротьбі. Одного разу Таня передала ананас в цукрі з Нью-Йорку. Його передавали по психушці як символ вільного світу. Зустрівся з ними в Нью-Йорку. Мила українська родина, прочитали в книзі про свої ананаси і прийшли на мітинг.

А навколо все те саме.

Ніч напередодні нового, 1976 року. Санітар грубо скидає з хворого ковдру — той перерізав собі горло. Нас всіх виганяють у туалет. Цілу ніч над ним ворожать лікарі. Врятували! А потім його б’ють санітари…

Під час показу кінофільму (на цю гидоту я ніколи не ходив) один із хворих десь роздобутим цвяхом б’є по голові іншого. Я кличу санітарів. Рятують і б’ють обох.

Один старий назвав Ніну Миколаївну гестапівкою. Йому одразу ж — великі дози сірки. Він хрипить, завиває, кричить від болю (спати не можна)!

— Леоніде Івановичу! Я не помру?

Я сердито:

— Ні, від сірки не вмирають!

— Хлопці, я вмру?

— Заткнись, не вмреш!

Одного разу він, знавіснівши від болю, вибив шибки і спробував перерізати собі горло. Вгамували, побили.

На третій день хтось помітив, що обличчя в нього посиніло. Кличуть медсестру. Та міряє пульс, кличе лікаря. Збираються лікарі. Починають переливати кров, дають кисневі подушки. За три дні відкачали.

Коли призначали сірку, та ще й у великих дозах, не перевірили протипоказань…

Закріплений лікар, Людмила Олексіївна Любарська, краща за Ніну Миколаївну. Вона не садистка, а просто дурепа. Вона щиро вірить, що людина, яка відмовилась від кар’єри, поставила під загрозу себе й родину, математик, що зайнявся політикою (хай нею політики займаються!), — ненормальний. І з позицій своєї нормалі-моралі вона й допитує мене.

— Напішитє покаяніє, перестаньте пісать пісьма друзьям-антісовєтчікам, скажите жене, штоб ана перестала скандаліть.

З того, як вона говорила про дружину, видно, що головний-таки псих і ворог — вона, а не я. Бояться Тані настільки, що порушують навіть розпорядження не пускати на побачення дітей молодших за 16 років.

Людмила Олексіївна декілька разів просила урезонити дружину: а то і її посадять, і дітей заберуть.

Я намагався було «урезонити» Таню, але розумів, що по-дурному це виглядає: вона робить усе, що може, аби витягнути мене, а я їй заважаю вмовлянням діяти якомога тихіше. Врешті-решт махнув рукою — їй видніше.

Приїжджала мати. Дуже переживала через те, що я повірив цим падлюкам, начебто вона писала в ДБ про те, що у мене бувають дивацтва. Нарешті мама зрозуміла, що таке радянська влада. Ніколи вона не вірила моїм розповідям про життя й методи радянської буржуазії.

А в палаті з’явилася нова жертва для всезагальних «веселощів». Коли його привезли, він зовсім не рухався. На обід садовили й годували з ложечки. Поступово почав сам хапати руками кашу і їсти. В туалеті хапав та їв кал. Хтось помітив, що коли над вухом у нього сказати «конячка», то він заходиться диким реготом. Приходили санітари, наглядачі, медсестри послухати цього сміху від душі, сміху, якого зовсім не можна було описати, справді веселого (з якоюсь істерією). Коля був у ракетних військах у Казахстані. Заправляв ракету, і впав з неї головою на бетонову доріжку. З його сміху почав реготати і я. І раптом: «Боже, та я ж не лише пам’ять і розум втрачаю, а навіть моральне почуття!» І згадалося, як Павло Радзієвський водив на барда-абсурдиста Васілія Канаєва: «Чого він буде для мене одного співать?» — «Понесемо півлітри». — «Та ви ж споюєте його». Але пішов, і не шкодував. Вася спочатку грав кумедь: «Ти знаєш, кто я? Я, Васілій Канаєв, геній і шизофренік, работаю в Міністєрствє оборони!» Та з кожною чаркою (ми не пили) розігрівався, почав співати якийсь дикий, трагічний брєд-абсурд, свій і чужий. Тувіма, Гражданина. Ми смакували цей абсурд, споюючи Васю, як я тепер смакую «сміх» божевільного. На етапах і в психушці (на допитах) часто крутилося в голові Васине: «В вагонах димних летают ящери, а мне нє страшно, я нє курящій»… Оцей перпендикуляр до вагону, в якому кудись їдемо, був такий близький… Та далі з Павлом по артистичній богемі Москви не пішов. Все він хотів повести до окультного письменника, Юри Мамлєєва, метра. Але я вже знав легенди про Мамлє-є-юшку: філософ-гомноіскатєль. Для чого шукати, коли по горло в ньому сидимо? Зустрілися в Парижі, куди він переїхав з Америки. На моє запитання пояснив: «Понімаєтє, там такіє мєлкіє существа в астралє. Вот у нас, в Москве…» Дійсно, таких тварюк, як в Радянському астралі, треба пошукать… І без астралу вистачає…

Але з кожним тижнем Коля змінювався. Почав сміятись лише у відповідь на сміх. Помітили, що він дуже хоче ковбаси. І ось всі аж разом з медсестрами й наглядачами, запитують:

— Хочеш ковбаси?

— Так. Де?

— Завтра принесу.

Назавтра Коля кидається назустріч тому, хто обіцяв, з радісним сміхом ідіота: «Давай».

Коли гра з ковбасою всім набридла, стали погрожувати, що коли вийдуть, пересплять з його дружиною. Він плакав, скаржився лікареві. Дружину й дочку він дуже любив (зберігав доччин малюнок).

Стали гратися у зґвалтування, якого Коля панічно боявся. Декілька чоловік тримають його за руки, а інший іде, спускаючи штани. Всі регочуть, він викручується і кричить.

Так і розважаємось щодня: то крики лікарів — до побиття хворих, то крики тих, хто страждає від приступів, блатні частушки і лайка через принципові питання спорту, стогони болю, плач від безвиході, допити лікарів, публічний онанізм, калопожирання в туалеті, у лазні, біля дверей палат.

Санітари потішаються тим, що питають у того, хто хоче вийти у туалет:

— Баб мав? Багато? А що ти з ними робив? А як?

. . . . . . . . .

— Затанцюй «Гопачка». Погано… погано. Краще бугі-вугі. Вище стрибай.

Крик медсестри:

— Що там за галас?

— Та це Петька в туалет проситься. Пустити?

— Так він же недавно був.

— Нічого, він танцює гарно… спати хоче, хай іде.

Дали щиґля, дали махорки. Пустили.

Шукають нових розваг.

Ось натравлюють двох нервових одне на одного:

— Він про тебе сказав, що ти козел.

— Сам він півень смердючий.

І починається поєдинок гидкими словами. Хтось не витримує і б’є по голові.

Призначають сірку — він збудився.

Якщо провести градацію аморалізму, то найбільш аморальні лікарі. Ні сорому, ні совісті, нічого, крім знущань із хворих, я у них не бачив. Медсестри, найгірші — просто служниці. Частина любить покепкувати з хворих чи покричати на них. До мене ставляться ввічливо (мабуть, було наказано не розмовляти зі мною). Були й такі, що розмовляли пошепки, казали, що вважають нас за здорових, і радили вдавати, ніби ми виправились. Одна, послухавши мою розмову з дружиною на побаченні, запропонувала не давати ліків:

— Я все зрозуміла. Мені дуже шкода вас. Але нічим більше допомогти не можу.

Наглядачів, очевидно, також попередили — їм було заборонено зі мною розмовляти. Але вони, оглядаючись, розпитували про Сахарова, про Солженіцина.

Дружина одного, послухавши західне радіо, заявила йому:

— Якщо ти не підеш з цього проклятого місця, я з тобою розлучуся.

І він скаржився нам:

— Не відпускають.

Порадили, щоб пообіцяв дружині допомагати політичним, чим зможе.

Декілька разів підходили санітари розпитати про демократичний рух, співчували. Взагалі санітари людяніше ставляться не лише до політичних, а й до хворих. Дехто попереджував про обшуки, допомагав ховати записки, махорку. Після наглядацького обшуку частину того, що відібрали, віддавали господарям.

Я майже завжди отримував назад свої листи, книжки й цигарки.

(Били і знущались здебільшого ті, хто підлабузнювався до медперсоналу.)

Плахотнюкові лікарка дозволила робити якісь записи. Наглядачі знайшли їх, донесли. Лікар отримала партійну догану. Наглядати за папером і ручками стали ще більше. Єдина єврейка з лікарок. Карнавальна розмова з якоюсь із палачок. Кокетливо питає: «Леонід Івановій, больниє, небось, говорят о нас — проклятие полячкі?» (Бо більшість з них на -ская.) Я, зловтішно, бо знаю, чим вони дихають, відповідаю: «Нет, проклятие жидовкі»… І не брехав. А вона, бідна, аж труситься. Все ковтали, окрім такої образи. Антисеміти-кати… антисеміти-жертви.

Писати листи можна тільки раз на тиждень — всім разом, в шумі й гамі.

Рафальський у своєму відділенні завідував білизною та видавав продукти. Один із хворих з маячнею, доніс, що Рафальський, Троцюк (боєць Української Повстанської Армії, німий) і Василь Іванович Сірий (вчитель, потрапив сюди за намір втекти літаком за кордон) готують антирадянську змову.

Не опитавши «змовників», усім трьом стали давати великі дози сірки і барбомилу (він начебто діє так, що людина розповідає все, навіть потаємне). Вимучених, їх приносили до палати. Так нічого з’ясувати і не вдалося — за що, чому? Сірка протипоказана Рафальському — здоров’я його різко погіршало. Де й поділась його повсякчасна життєрадісність. Згодом лікар Карпо Наумович Алексеев сказав йому, що не треба зв’язуватись з такими як Плющ і Троцюк (Троцюка довго підозрювали, що він симулює німоту).

Через почуття безвиході, необмеженості перебування у цьому скаженому пеклі багато в кого із здорових виникає думка про самогубство.

Розповідають, що в ті часи як організовували лікарню у 68-му році, було ще страшніше. Спали на підлозі, санітари били смертним боєм. Декількох просто вбили. Завідувачку Любарську після вбивства якогось Григор’єва перевели звичайним лікарем до Бочковської.

Сам я під впливом побачених сцен і великих доз нейролептиків поступово змінювався у бік емоційної та моральної глухоти, втрачав пам’ять, зв’язне мовлення. Тримали тільки самозаклинання: не забути цього всього, не озлобитись, не здатись. Ніякі зацікавлення, ані гумор уже не допомагали. Все сильнішим ставав страх справді збожеволіти і тим допомогти катам. Розпитував у досвідчених політиків, що сиділи вже десятки років:

— Дуже вже ти вразливий! Кажуть, що справді є така «психічна індукція», «зараження».

Коли Любарська натякала на те, що мій молодший син також шизофренік — захоплюється комашками, каменями, казками, іграми, — то покликалась на генетику. Ненормальність дружини пояснювала індукцією з мого боку, пропонувала розлучитись — щоб я не шкодив своїм психозом дітям і дружині.

Якщо протестував проти голосного радіо:

— Відітє, ето у вас антісовєтскоє нутро ваше не видєрживаєт.

Не вітаюсь — «як ворогів відчуваєте».

Говорю про радянську буржуазію — «неадекватне сприйняття дійсності».

Протестую проти обивательського підходу до громадсько-політичного життя — «манія величності», «Леніним себе уявляє».

Широке коло зацікавлень — «шизофренія».

Наприкінці згасла цікавість до книжок — «аутизм», «мізантропія».

Коли стало справді важко на допитах зосереджуватись над їхніми запитаннями і я перестав сперечатись:

— Тактіка умалчіванія. Озлобілся. В себе замкнулся. А взгляди-то какіє бросает — так би і порезал всех.

Намагаюся всміхнутись:

— Я проти тих, хто ріже.

— С убійцамі разгаваріваєтє, а с намі нє хатітє. Пасматрітє, сколь-ка прєзрєнія і нєнавісті у вас на ліце. Даже говоріть боітєсь — боітєсь видать своі мислі…

Ніна Миколаївна непогано вивчила мої листи і мої слабкі місця, і тому зрідка їй вдається вирвати з мене вибух гніву:

— Та як вам не соромно викликати мене на політичну дискусію? Коли я ледве щось розумію від нейролептиків, коли мені все байдуже і коли будь-яке моє неточне слово буде записане як загострення хвороби! А вам за будь-яке безглуздя заплатять великі гроші і відпустку дадуть. Ви ж живопис любите! Невже любов до прекрасного не пов’язана із любов’ю до людей?

— Ви напрасна гарячітєсь і так нєвєрна трактуєте наши слава. Іменна із любві к бальним ми далжни знать, што ви таітє в душе, пачєму ви так груби с пєрсаналам, нє здароваєтєсь, атводітє глаза, даже нє улибаєтєсь. Может ви убіть каво замислілі ілі самі із отчаянія, назло нам захатітє пакончіть с сабой?

— Такими розмовами ви самі підштовхуєте до таких думок. Чому ви замість заспокійливої психотерапії постійно докоряєте хворим, ображаєте, погрожуєте покарами, безконечним лікуванням, знущаєтесь із онаністів, із усіх недоліків та вад?

— А ви напішитє докладную обо всьом етом.

— Щоб ви підшили до історії хвороби як розвиток реформістської маячні?

— У вас явная манія прєслєдованія. Во врачах ви відітє врагов. Пачєму би вам всьо-такі нє напісать духовную автабіаграфію: какіє прічіни в юнасті подтолкнулі вас к нєправільним взглядам, какіх кніг начіталісь, с какімі людьмі встрєчалість, што пісалі. І о том, как сейчас пєрєдумалі. Но нє адной фразай, а падробна ізлажитє, в чьом ви відітє парочность сваіх прєжніх взглядав і как теперь аценіваєтє нашу дєйствітельность і сваю антісавєтскую деятельность. У вас болезненная черта — нє називать другіх антісавєтчіков. І нє нада. Їх і так те, каму нада, знают, і тех, кто вам пішет. Вот ета Клара — кто ана?

— Кочегар.

— Неправда. Ана пішет такіє тонкіє замєчанія о літєратурє.

— А що, кочегар не може цінувати літературу?

— Но нє так тонка.

— Її вигнали з університету.

— Вот відітє, все ваши друзья — антісавєтчікі. Хадаровіч, Ґільдман, Фельдман. Как ми можем випустіть вас, єслі ви сразу же ачутітєсь в іх акруженіі і апять ваш бред васстановітся. Перестаньте с німі пєрєпісиваться, і ето станет показателем таво, что ви виздаравліваєтє.

Коли один мій знайомий на мою пораду нарешті визнав себе за хворого, Ніна Миколаївна йому прямо сказала:

— Нет. Ви здарови, но будете здесь да тех пор, пака не аткажетесь ат сваіх антісавєтскіх взглядав і от разгаворав с антісавєтічікамі.

Визнати себе за хворого — перша умова одужання. Далі — покаятись у своїй шкідливій діяльності. Але все ж випускають не лікарі, а суд. Суд може ухвалити, що хворий потребує подальшого лікування.

По суті, діагноз ставить КДБ, призначає лікування КДБ (моїй дружині в КДБ казали, що якщо буде поводитись спокійніше, то мені будуть давати менші дози) і КДБ виліковує.

В останні місяці мого перебування у психушці ставлення медперсоналу змінилось на краще, менше стали глумитись.

— Ви 6 хотіли вийти зараз? Ким би ви хотіли працювати?

— Ким завгодно.

— А ви 6 не хотіли виїхати за кордон?

— Ні. Але якщо б довелося вибирати між психушкою і закордоном, то волів би виїхати.

Я вже знав, що Таня домагається виїзду, але не вірив, що це реально. Хотів від них домогтися, щоб випустили на волю.

Західного життя я собі не уявляв. Як математик, я дискваліфікований. Чи мають там якусь цінність мої праці про гру? Чи ми пристосуємось до нових життєвих умов, темпу, цінностей? Все краще і все гірше, що я знав про Захід, спливало в пам’яті. На цьому намагалась спекулювати Бочковська, з усією своєю витонченою хитрістю Ельзи Кох. Але коли я прямо запитав, чи не випишуть зараз, вона заявила, що мене ще не вилікували.

Не минуло й півмісяця, як мене викликали до начальника психтюрми. Там сиділа Каткова, начальник медчастини, і начальник тюрми Бабенко. Вони з жалем повідомили, що увесь мій верхній одяг нікуди не годиться, і вони за гроші лікарні купили мені штани і сорочку. Штани виявились малі. Побігли купувати нові. І ці малі. Купили треті.

Від краватки я відмовився — хочуть у Європу випустити європейцем. (Та всю цю бутафорію склали у валізу, яку також купила тюрма).

На стіл подали розкішний м’ясний суп. Я зрадів, що не сховав за щоку список шістдесяти політв’язнів, який з великими зусиллями складали місяцями. Суп мене підвів би.

Я похвалив суп.

— А хіба вам не щодня дають таку порцію м’яса і фрикадельок?

— По дорозі кухарі зжирають.

— Леоніде Івановичу! А ви знаєте, куди ви їдете?

— Сподіваюся до Києва, попрощатися з рідними.

— Ні. Ви їдете туди, куди ваша дружина взяла візу. (Язик у них не повертався вимовити це огидне слово — «Ізраїль».)

— На станцію Чоп? В Ізраїль?

— Так.

Посадили на літак, але він чомусь приземлився в Мукачеві. Там мені дозволили у супроводі товаришів у цивільному походити по місту, прощаючись з Україною.

У Мукачеві протримали цілий день: скорочували час на прощання з матір’ю та сестрою. До Чопу приїхали за годину до від’їзду. Якийсь тип настирливо фотографував щасливу родинну зустріч.

Як в тумані промайнуло прощання з мамою, з Адою, зустріч з дружиною й дітьми. Почувався колодою, що захлинається суперечливими відчуттями.

Обшмонали нас делікатно, неделікатно затримавши решту тих, хто від’їжджав.

І ось вернувся, у складі французької делегації Лікарів без кордону 1990 року. Приїхало ще трохи команди кіношників, кінорежисер Йосип Пастернак з Москви — колишній киянин, двоє французів з Марселя, оператори. Москва, Шереметьево. Філіп і Фрося проходять митницю запросто (Філіп потім так захопився українською проблематикою, що видрукував ціле число альманаху «Неспокій» про голодомор-33, про Стуса, про Чорнобиль). Зі мною щось негаразд. Година, дві, не пропускають, бігають. Запізнимось на Київський літак. Я записую в щоденник: «І вновь мундіри голубиє, і ти, ім прєданний народ». У Києві два-три дні Гебешня не заспокоюється — московські колеги навіть не попередили їх. Знімаємо фільм про Україну, якого лише шматочок показали після Референдуму 91 року. З вікна бачимо гебешну машину, там їх четверо. Дочка мого друга показує на іншу машину. В сумі — восьмеро. Дуже злився я на Йосипа, що не сфотографував їх. Бо у Львові вони їздили ще відвертіше. Хоча Йосип, може, й мав рацію: плівки все одно, і без знімків гебні, тримали дуже довго, поки Не подіяв протест марсельців, через французький уряд. Вже вдруге, у 91-му їх не було. Тобто були. В Москві — дисидентська конференція, в отелі… ЦК партії. (Ми з Танею такий отель вже бачили — колишній отель мільярдерів у Греції… Така собі дольча віта, наче ти в кіно). Гебні і в отелі вистачало — від журналістів демократичних газет до службовців отелю. С…а, демократична, з Комсомолки, взяла довжелезне інтерв’ю і зробила з мене запеклого русофоба, расиста, щоб полякати народ незальожностю. Потім російські друзі в Парижі не хотіли подавати руки… А один укрфашизоїд, навпаки, вітав мене за щире українське серце…

Вже втретє, в 95-му, була лише згадана в Післямові випадкова зустріч з гебістом, і то — ітеерівцем. Гірше, ніж гебня, було інше. Одна давня подруга ще раніше написала у Париж: «Льоню, не переїжджай сюди. Тобі тут нема місця». І це ж — «українська націоналістка». У 95-му вона це підтвердила. І не лише вона… Ото вже було справді тяжко…