Укус огняного змія

Розділ шістнадцятий СВЯТКОВА НІЧ

— Ти собі навіть не уявляєш, чого мені довелося зазнати! — гарячкувала я. — Біля входу на вокзал жебракувати — як це тобі?! Дістати по голові — а на це що ти скажеш? Чорт, череп просто лускається! У мене там така ґуля під волоссям! Зранку зачесатися не могла!

Всю ніч у мене голова боліла немилосердно, я навіть не могла нічим зарадити, бо ж торбинка моя — із санітарним пакетом у тому числі! — була — та й загула, а на двірці у Луцьку якого-небудь аскофену купити не здогадалась. Усю ніч промучилася, то поринаючи в сон, то випірнаючи з нього, коли мені починали снитися кошмари. То наснилося, що Ростислав проник у моє помешкання і вкрав браслет. Потім наснилася Людмила — упириця, яка ганялася за мною нескінченними темними вулицями невідь-якого міста. А тоді, коли я вже думала, що втекла від неї, заскочила у власну квартиру й хотіла замкнути двері — замок не замикається. Почала бити плечем двері, помагаючи замку, повертаю голову — а там Ілля Дерихвіст з Іриною і з ними ціла компанія. І всі бандитського виду. «Ми тебе чекаємо», — кажуть — і тут я, на щастя, прокинулася…

— Бубочко, — втішала мене Ліна, — якого ж біса ти поперлась у Луцьк сама-одна? Та я б на твоєму місці, та за таких обставин, і ніс із хати боялася вистромити!

Я загиготіла. Нервова обстановка останніх днів далася взнаки: на мене нападали то спалахи неконтрольованих веселощів, то вселенська велетенська похмурість.

— А хто тобі сказав, що я не боялася? — квакала я крізь сміх. — Ще й як боялася, тільки в хаті мені останнім часом теж незатишно. Десь щось грюкне — підлітаю, як ужалена. То вночі прокинусь — і дослухаюся, чи не шкряботить у замку. В лазничці купаюсь — і все на дзеркала лупаю очима: чи, бува, ще який напис не проступить… От ти мені скажи, скільки людина може так витримати?!

Ліна розвила цукерку, червону лискучу обгортку поклала охайно собі на блюдечко, а шоколадний апетитний батончик запхнула цілий до рота. Пожувала, хотіла щось мені заперечити, але зуби злиплися від шоколаду, й вона тільки махнула рукою.

— Але, — продовжила я таємничим шепотом, — усе-таки недарма зганяла в Луцьк! Зараз тобі щось покажу…

Світлина трохи прим’ята, адже мені довелося тягати її в кишені, а вночі я куртку разом із нею підклала під голову й міцно тримала, бо все мені ввижалося, що от-от хтось чорний і страшний висмикне дорогоцінний мій трофей. Руку з браслетом сховала під себе, і до ранку вона так затерпла, що з півгодини я взагалі не могла нею поворушити, тільки чула, як колють її невидимі голочки.

— Гляди! — мовила я і підсунула Ліні фотографію.

Товаришка моя поцокала язиком. Тоді взяла до рук браслет, уже, певно, вдесяте його добре роздивилася, звірила з фото. У нас не було збільшувального скельця, але наскільки це можна побачити неозброєним оком, все збігалося. Кожна западинка на кільчастій спинці змії, незрячі очі, вигин хвоста — все ідентичне.

— Слідчому показувала?

— Ще ні, — похитала я головою.

— Знаєш, що мене нашорошило в твоїй оповіді? Браслет належав цьоці Карольці, вона з ним приїхала в гості, той дід…

— Іван Микитович, — підказала я.

— …Іван Микитович каже, що Каролька забула його випадково у них… а тоді померла наглою смертю. Дивно?

— Ну, — знизала я плечима, — не знаю…

— А якщо припустити, що цьоця Каролька дізналася про браслет таке, що одразу запідозрила: її за нього можуть зі світу зжити. Викинути чи знищити браслет вона з якихось причин те може. Тоді вона лишає браслет там, де, як їй здається, його ніхто не здогадається шукати, вертається додому — і вмирає… Знати б, від чого вона померла!

— Ну, ти запросила! — вигукнула я. — Та з моїх родичів ніхто толком навіть саму цьоцю Карольку не пам’ятає, а ти хочеш, щоб згадали, від чого та переставилася.

Ліна розгорнула ще одну цукерку, фантик притулила на блюдечко, а батончик вказівним пальцем штовхнула в рот. На щоці миттєво надулася ґуля.

— …аще… и… уіді… итаа…

— Га?

Ліна прожувала й ковтнула.

— Краще б ти сусідів питала. Родичі з нею давно не родичалися, але ж сусіди мали її добре пам’ятати!

Зимовий день незвично яскравим сонцем зазирав крізь шибку. Вікна без фіранок радісно впускали світло. Промені впирались у засклені книжкові шафи, вигравали на різнобарвних шабатурках книжок, підсвічували золоті літери в назвах на корінцях. Увімкнений комп’ютер на письмовому столі тихо гудів, але сонце зчорнило екран, і на ньому нічого не можна було прочитати.

Ліна перебирала книжки на столі, які двома височенними навалами громадилися обабіч ноутбука. Надибавши щось цікаве, вона погортала книжку — і захопилась:

— Я гляну?

— Гляди, — дозволила я.

Коли прийшла Ліна, я саме збиралася перевірити електронну пошту. І зараз, присівши до комп’ютера і розвернувши його так, щоб на екрані хоч щось можна було прочитати, зайшла в інтернет. Як завше, скринька забита рекламними повідомленнями, котрі мені вже набридло щораз вичищати. Два-три дні пропустиш — і їх перевалює за сотню. Я відзначила птичками мотлох, у якому не сумнівалася.

— Чуєш, що тут написано? — сіпнула мене Ліна за рукав. — Герб Полтави — це чорна, згорнута кільцем змія.

— Тільки не кажи мені, що ти пропонуєш з’їздити ще й у Полтаву! У мене там ні знайомих, ні родичів, та й у місті жодного разу не була. Далі Сорочинського ярмарку не потикалася…

— Бубочко, не сприймай усе так буквально. Я просто тут висновую одну думку… Розумієш, ти ніби зациклилась на тому, яку функцію змія відіграє в християнські часи й у християнському світогляді… Змій-спокусник, змій — уособлення темних сил… Тоді індійську міфологію приплела, uroboros згадала…

— Не я згадала — Ростислав Костянтинович. Я, зізнаюся, про uroboros раніше й не чула…

— А я до того веду, що, може, ця твоя срібна змія — походження, так би мовити, українського. І саме в українській міфології варто шукати її розгадку…

Стенувши раменами, я відвернулася до комп’ютера. Механічно переглядала листи, непотрібні видаляла, ті, що видавалися мені цікавими, перечитувала. Рухалася я від давніших листів до новіших, але думками блукала деінде. У мене знову розболілася голова, і треба було або напиватися аскофеном, що його вже просто не приймав шлунок, або йти до лікаря. Якщо вчора я отримала хоча б слабенький струс мозку…

Чому це повідомлення одразу не кинулося мені у вічі? Внутрішньо я була готова отримати його. Навіть якоюсь мірою чекала. Вже тиждень, як таємничий бабай не озивався, та оскільки вчора в Луцьку йому не вдалося поцупити мій браслет…

Називалося повідомлення «Моїй зухвалій пані».

— Наталю, ти де була? — в голосі Ростислава майнуло справдешнє занепокоєння. — Додому дзвоню — ніхто трубку не бере, мобільний — «абонент не може прийняти ваш дзвінок»…

— Ну-ну, я тобі теж дзвонила. «Абонент поза зоною досяжності»…

— То, певно, на заводі, коли в цех спускаєшся, зв’язок вирубається… Які в тебе на вечір плани? У нас традиційна новорічна вечірка на роботі, в основному, для начальства, я хотів тебе запросити. Ілля з Іриною теж будуть — представник місцевої преси з дружиною. Прийдеш?

— Сподіваюся, — буркнула я. — Голова й досі болить — здуріти можна.

— Досі? — не зрозумів Ростислав. — А що сталося? Ти захворіла?

— Потім розповім.

Традиційна вечірка — в традиційному місці: Ростислав та його друзі добре орієнтуються в цьому величезному барі, либонь, учащають чи не щотижня. Столики накриті білими скатертинами, біля шинквасу вивищується штучна ялинка з лапатими гілками і стандартними, нецікавими іграшками: золотими й червоними блискучими кулями. Срібного дощику стільки, що під ним і зелень віття не прозирає.

На кожному столику — новорічна композиція: ручної роботи пляшка, важезне криве скло, всередині зелений блискучий дощик, на шийці теж дощик накручений, а в горлечко вставлена зелена свічка.

Щойно запрошені розсілися, як офіціанти пробіглися поміж столами, запалили свічки, а верхнє світло загасили. Лишилися тільки приглушені матові лампи над шинквасом.

Ірина вдягла чорну сукню з голою спиною, сиділа пряма, як напнута жилка, і знову здалося мені, що вона почувається в оточенні гостей чужою, зайвою, іншою. Вона так уміла дивитися з-під приплющених повік — крізь людей, крізь тебе, ніби ти їй був у біса нецікавий.

Та я впіймала її на тому, що й вона тільки вдає гордівливу втому і байдужість. Кілька разів вона швидко зирнула на браслет-змійку. Чи переконав її Ростислав, що я не заманювала їхню Дюймовочку-Людмилу на зібрання?..

— Пані та панове, — ведучий вийшов до шинквасу й усміхнувся на всі тридцять два білющих зуби, — вітаю вас із прийдешнім Новим роком! За давно утвердженою традицією ми збираємося в останню суботу перед новорічною ніччю, а отже, у нас попереду ціла ніч — і феєрверк надзвичайних розваг! І от — перший тост!

Офіціанти випірнули з присмерку, як привиди, швидко й непомітно відкоркували пляшки шампанського, наповнили келихи. Бульбашки рвалися з денця келиха на свободу — і лускали, розхлюпуючи крихітні зимні бризки. Я піднесла келих до вуст — і на шкіру сипонуло холодними іскрами. Знайоме і щораз несподіване відчуття. Скло дзенькнуло — й усі одностайно випили, а тоді закусили, бо лебеді з заварного тіста з печінковою начинкою, вигинаючи довгі шиї й наставивши крила, апетитно пританцьовували на тарілках.

До шинквасу випливла співачка в довгій білій сукні, музика влетіла слідом за нею, і я помітила, що в дальньому кутку зали стоїть квартет музик. Співачка затягнула надзвичайно сумну й романтичну пісню про попівну і мандрівника, що йому знову треба вирушати в дорогу…

— А тепер ми з вами зіграємо в гру! — виголосив ведучий, коли співачка закінчила і відкланялася. — Зараз я скажу перший рядок вірша, а потім підходитиму до кожного столика, і ви по черзі продовжуватимете… Переможець отримує все!

Насправді «все» — то була пляшка «Мускату білого Червоного каменю». Ведучий роззирнувся по залу, лукаво підморгнув, немов не міг ніяк вирішити, до кого ж підійти, нарешті зробив свій вибір і посунув у наш бік. Я напружилася. Ведучий зупинився біля першого столика і промовив:

Жінка в червоній сукні усміхнулась, поміркувала і трохи жалібно продовжила:

Їй миттєво заплескали. Ведучий вклонився і передав мікрофон чоловікові, що сидів поруч. Той кумедно поворушив бровами, позирнув на стіл, обдумуючи відповідь; певно, рятівна думка нарешті зринула в голові, і він переможно оголосив:

Гості засміялися, зааплодували ще веселіше. Ведучий перейшов до нашого столика й нахилився над Іриною. Вона, так само незворушно поводячи великими холодними очима, повільно промовила:

Прийшла моя черга. Я так задивилася на Ірину, що крім «Криму — Ірину» нічого не могла вигадати, ворушила губами, прикликаючи натхнення, та воно не йшло. Тоді я винувато озирнулася на Ростислава й, розвівши руками, виголосила:

Мені аплодували навіть більше, ніж попереднім гравцям: либонь, присутні не повірили, що я таки дійсно розгубилась, а сприйняли це за прекрасну акторську імпровізацію. Ведучий підніс мікрофон до Ростислава, і той, постукавши по пустому вже келиху шампанського, густим басом вирік:

Ілля сам вихопив мікрофон і швидко додав:

Ведучий уклонився нашому столику. Присутні аплодували нестримно. Я теж почала проникатися грою, рядки спливали в голові — шкода, так ганебно втратила свій шанс! За сусіднім столиком вусатий дядько, про якого Ростислав мені сказав, що він — директор виробництва, витягнув жестом штукаря[9] з-під поли пляшку оковитої, налив собі повний келих, перехилив одним духом і сказав:

Сусід його відібрав пляшку, налив собі, теж випив. Нахилившись до мікрофона, він конфіденційно повідомив:

Кругленька жіночка, чиясь із двох дружина, несхвально похитала головою і підізвала ведучого до себе. Присутні так аплодували сміливим дядькам, що спершу навіть не було чути, що вона намагається сказати. Нарешті гості трошки втихомирилися, і кругленька жіночка виголосила суворо:

Ведучий уклонився їй, перейшов до другого ряду столиків. Там він нахилився над дівчиною в прозорій чорній блузці, від якої не відривалися погляди рішучо всіх мужчин, присутніх на вечірці. Дівчина постукала нігтями по столу, збираючись із думками, нахилилася над мікрофоном, уже наготувалася говорити, потім ніби передумала, відкинулась у кріслі. Ще мить поміркувала і знову потяглася до мікрофона.

І в цю мить глухий андрогінний голос, потойбічний глас, який здійнявся над галасом і сміхом і оплесками, який вивищився над залою, витаючи попід стелею, викарбував слово по слову:

Страх спаралізував мене.

Гості засміялися.

І тільки я шарпнулася, шукаючи, хто мовив ці слова.

Він знову грається зі мною! Він знову вимагає від мене щось, чого я не маю, чого не можу йому дати! І не крала я чужих іграшок! Було діло у п’ятому класі: у шкільній роздягальні перед фізкультурою мені до портфеля впала чужа чорнильна ручка. Я ніколи не мала справжнього чорнильного пера — мрії кожного романтичного письменника. Тож пізніше, коли власниця ручку шукала і таки знайшла у мене, я з жаром доводила, що то — моя. І відстояла. І досі ношу на собі цей пекельний гріх…

Але ж бабай не за той грішок мене покарати намірився?!

За моїм столом ніхто, здавалось, і не помітив зловісного змісту цього віршованого рядка. Ірина попивала шампанське, знов занурена у власні думки. Ілля з Ростиславом теж десь роздобули пляшку горілки і тепер радісно частувалися. Я бігала очима по гостях, намагаючись вгадати — хто.

Ведучий закінчив обхід столиків. Оплески розкотисто гуркотіли над залою. Чи ніхто, крім мене, не чув лиховісного пророцтва?

— А хто це сказав? — якомога невинніше поцікавилася я.

Ростислав запитально повернувся до мене.

— Що?

— Той рядок про бабая…

— Я не почув… Коли?

— Щойно ведучий з нашого ряду на сусідній перейшов.

— Я не знаю… Мабуть, хтось за тим крайнім столиком?.. Іллє, ти чув?

— Що чув? Я чую тільки, як шкребеться пересохлий язик об піднебіння… Наллємо ще по одній?

Та-а-ак, тихо-тихо, як на лихо, непомітно їде стріха… Невже мені приверзлося? Чи це був рядок, який сама ж я й вигадала, а потім сама ж і вирекла — тільки негучно, одними губами, а мені він здався гласом загробним?

За цей час уже визначили переможця, який отримав заслужений приз, а в міжряддя столиків випурхнула пара в латиноамериканському вбранні. Перші звуки мамби прорізали тишу, яка миттєво запала над кав’ярнею. Дівчина зробила непомітний рух, крутнулась — і танок вибухнув. Зала ахнула. Майже не торкаючись тілами, та не зводячи одне з одного очей, вони наступали, відступали, кружляли, звивались, ввижалося — зринали в повітря. Дівчина вицокувала підборами, а хлопець рухався м’яко й наче ледь-ледь ліниво, як пантера. Ні окремих музичних інструментів, ні розрізнених рухів танцюристів — суцільне синкретичне буйство звуку й тіла, шаленство пристрасті.

І раптом пара розлетілася на два боки, дівчина підскочила до столика, підхопила чоловіка, що втупився в неї зачарованим поглядом, і потягла танцювати. Хлопець за руку вів із другого кінця зали жінку, яка вдавано опиралася. За мить усі зрозуміли, чому та для годиться противилася: тільки-но вона двічі притупнула, щойно поклала хлопцеві долоню на плече, як тіло її закрутилося вихором, спідниця здійняла вітер, а хлопець утратив ліниву грацію пантери, запалившись агресивністю цього танку. Я зиркнула на столик, де перед тим сиділа жінка. Її супутник самовдоволено спостерігав за скаженою парою, усміхаючись кутиками вуст.

Музика скінчилась, і захекані танцюристи підбігли до столів, щоб напитися води. Замість цього їм налили шампанського, але ніхто не протестував.

— Ох, як гарно було! Який танок! — не втрималася я, та мені не відповіли. Я відірвала очі від чудової пари танцюристів і озирнулася на сусідів по столику. Ростислав відчайдушно жестикулював.

— …А знаєш, що він мені сьогодні каже? Він мені каже: янеможуперекластидокументаціюна українську, бо таких слів в українській мові немає. Питаю: яких? Він: «shrink-wrap». Я йому: невже «термоусадочный» вимовити легше, ніж «термозбіжний»?

— Ну, — розвела руками Ірина, — якоюсь мірою він правий. От як ти українською скажеш «доход»?

— «Прибуток».

— А «прибыль»?

— Чи не вичитала ти цю розмову в одній знаменитій книжці?

— Менше дратуйся.

— Та ти хоча б уявляєш, — вигукнув Ростислав, відчайдушно жестикулюючи, — скільки словників — готовісіньких словників спеціальних термінів української мови в різних галузях — було знищено в тридцяті роки? В наборі вже, тільки б до друку — і на смітник? А за останні десять років скільки ми встигли словників видати? Га? Два, три? Хіба це не злочин?

— Лишень не починай знову, що цим має опікуватися держава, — махнула рукою Ірина. — Беруть мене сумніви, що в Гамериці Вебстерівській словник видають за державної підтримки…

— Не знаю я, — перебив її Ростислав, зім’ятою серветкою змахуючи невидимі крихти зі столу, — які словники видають за державної підтримки там, а ти в курсі, що Лонгманівські словники видаються за фінансування Британської торгово-промислової палати, їхньої там Академії наук, Науково-дослідної ради — чи як вона називається… Хіба не є це непрямою державною підтримкою?..

— У мене є краща ідея, — втрутився Ілля. — Пропоную для кандидатів у депутати ввести вступний іспит із української культури — сучасної зокрема. Хто не склав, відраховує на її розвиток із власної депутатської зарплати, скажімо, десять відсотків…

Ведучий оголосив музичний номер, і розмовляти стало неможливо: джаз увірвався в залу кав’ярні. Ростислав налив собі й Іллі горілки, нам з Іриною — шампанського і, піднісши чарку в безмовному тості, випив і навіть не закусив. Я подумала, що мені давно вже час навідатись у дамську кімнату.

Крихітний коридорчик повернув під прямим кутом і вперся у височенне дзеркало — від підлоги до стелі. Пообіч дзеркала — двоє дверей. На одній — табличка з дженджуристим молодиком, а на іншій — табличка з панянкою в капелюшку і з парасолькою. Я потягла на себе стулку й опинилась у вбиральні на дві кабінки. Важкі двері м’яко зачинилися, замок клацнув — і стало тихо. Музику відрізало. І в тиші вбиральні я почула, як хтось схлипує в одній із кабінок.

Долинув шум води, і з кабінки вийшла мініатюрна жінка, витираючи ніс носовичком. Боком вона ковзнула повз мене, і хвиля чорного довжелезного волосся торкнулася моєї руки.

— Людмило?

— Упізнала? — хрипким голосом проказала Людмила. — Я не хотіла, щоб ти мене впізнала.

— Після того зібрання?

— І не тільки.

Вона сьогодні була зовсім не такою, як у день нашого знайомства. Куди поділася її лагідність і веселість? Її дитяча безпосередність і безтурботність? Сьогодні переді мною стояла жінка з припухлими очима, з утомленими вустами, з тонкими руками в синіх жилках вен. І вона була чимось по-дитячому дуже ображена.

— Що сталося, Людмило? Що з тобою?

— Хочеш поспівчувати? — зло перепитала вона. Я не знайшла, що відповісти. Вона викрикнула: — Співчувай! Я посварилася з Прокоповичем. На-зав-жди.

Дивно, минулого разу я й не помітила, що вони з Пилипом — пара. Вони поводилися якось… відокремлено. От як воно буває!

— Але чому? — вихопилось у мене.

— Через… через… — відповідь уже готова була зірватися їй із язика, проте вона зуміла стримати себе, тільки лиховісно блиснула очима. Вона поправила на собі костюм, провела рукою по волоссю, пригладжуючи, і взялася за ручку дверей.

— А ти тут від самого початку? — здивувалася я. — Як це я тебе не помітила? І Ростислав нічого не сказав…

— Хочеш знати? Я домовилася тут зустрітися з Прокоповичем, але він не прийшов.

— Вибач.

— Бувай, — кинула Людмила і зникла за дверима.

П’ять хвилин потому я не втерпіла й доповіла Ростиславові про приключку у дамській вбиральні.

Поки розповідала, постійно озиралася на всі боки, шукаючи Дюймовочку, та її не було — схоже, вирішила так і не заходити до зали. На мою гарячу мову Ростислав насмішкувато вищирився.

— Не звертай уваги. Вона, либонь, сказала тобі театральним трагічним голосом, що вони посварилися на-зав-жди? То вони так почали сваритися ще класі в сьомому. І досі їм не вдалося довести справу до кінця. «Vogliatemi bene, un bene piccolino, un bene da bambino», — проспівав він театральним голосом і додав: — Тож не переймайся. Шампанське будеш?

Я кивнула. Ми ще раз випили. Від шампанського голова здавалася легкою і трошки чужою.

Гості танцювали між столиками, хтось ляснув хлопавкою, і в тарілку мені посипалося конфетті. Я встигла врятувати тістечко-кошик із білим кремом, який нависав над краями, як піна у ванні. Ірина, яка за вечір не промовила і трьох слів, дістала сигарету, незважаючи на те, що попільничок не було, прикурила її, зробила кілька тяг і загасила сигарету в блюдечку.

— Добірне товариство, — виголосила вона, — а чи не здається вам, що навіть святкова ніч не буває нескінченною?