Укус огняного змія

Розділ вісімнадцятий ШЕРЛОК ГОЛМС І ДОКТОР УОТСОН

У Київ ми в’їхали, коли вже сутеніло. Фари зустрічних машин кидалися на нас із темряви, як загадкові світляні звірі. Знову посипав сніжок, і лобове скло раз у раз вкривалося тонким мереживним запиналом, а щітки наполегливо намагалися його скинути, розганяючи сон. Київ іще вивищувався над нами на пагорбах, та ось уже ми й собі видряпалися на перший горб — і нарешті відчули себе захищеними веремією машин, юрмами людей, вереском гальм, вибухами феєрверків, набридливим виском сигналізації, мерехтінням кольорових вивісок на крамницях, стугонінням церковних дзвонів, димовою завісою випускних газів.

— По-моєму, нам варто зняти стрес, — мовив Ростислав, повертаючи в напрямку центру міста. Я не заперечувала.

У суцільній темряві, яка раптово запала над містом, я ніяк не могла зорієнтуватися, де ми їдемо, вулички ніби й були знайомими, проте я не впізнавала їх, хотіла читати таблички на будинках — але ж не було видно. Ростислав упевнено повернув кілька разів, ми опинились уже зовсім у вузенькому й вилюднілому провулку, де хіба припарковано кілька машин, а перехожих нема зовсім. Мій супутник заглушив двигун, виліз із машини й допоміг вибратися мені.

— Де ми? — спитала я.

— Тс-с-с! — приклав палець до вуст Ростислав і повів мене до високих скляних дверей, які таємниче поблискували у розсіяному світлі вікон навколишніх будинків.

Двері відчинились, і дзвоник мелодійно теленькнув, сповіщаючи про наше прибуття. Швейцар виступив із кутка й уклонився, а тоді взяв верхній одяг. Ростислав уклав йому в долоню зіжмаканий папірець, і швейцар кутиками вуст вдячно усміхнувся. Така безпосередність здивувала мене: невже у нас уже звикли брати чайові так невимушено, як роблять це заокеанські колеги?

Ростислав потягнув мене за рукав, і ми проминули вестибуль і опинились у залі. Круглі столики розкидані по ній без жодної системи, поміж ними соваються офіціанти з тацями. Трохи далі — чи то подіум, чи то сцена. Там теж столик, а коло нього — два крісла з високими спинками.

Один з офіціантів підлетів до нас і провів до вільного столу майже під самою сценою. Накритий він був дивно: високий срібний кавник, дві філіжанки тонюсінької, аж прозорої порцеляни, тютюнниця, люлька. Ростислав притримав мені крісло, і я всілась упівоберта до сцени. Офіціант миттєво налив нам паруючої кави зі срібного кавника, наче виніс його за мить до нашого приходу, вклонився і щез.

— Треба хоч молока попросити, — прошепотіла я до Ростислава, — не можу пити чорну каву просто так…

У відповідь Ростислав із легкою посмішкою підняв зі столу срібний молочник, що його я спершу не помітила, і долив мені у філіжанку молока. Ложечка на блюдечку теж виявилася срібною — чи, принаймні, вельми схожою на срібло. Я покуштувала каву. Кислувата, запашна.

Тим часом на сцені з’явилася пані, яка не сіла в одне з крісел, а натомість почала гасати з кінця в кінець, заламуючи руки. Схоже, вистава вже йшла деякий час, а ми проґавили початок. Акторка вдягнена була у довгу сувору сукню, як із англійського фільму про життя у дев’ятнадцятому сторіччі. На руках пані мала довгі лайкові рукавички, які вона нервово почала стягувати палець за пальцем, а потім довго м’яла й термосила, виказуючи крайній ступінь хвилювання й розпачу.

«Я не знаю, я не знаю, — белькотіла акторка. — Мати Божа, зглянься на мене! Навіщо, навіщо я встромила свій цікавий ніс у цю історію? Але ж події самі закрутили мене, хіба мала я можливість опиратися? Якщо завтра інспектор Лестрейд знайде моє бездиханне тіло… О, ні, я навіть не хочу про це думати! Тільки одна, тільки одна людина може допомогти, і мені треба звіритися їй… Але як? Що я скажу? Таж мені ніхто не повірить! Вся історія від самого початку навіювала думку про вправно зрежисовану шараду, учасницею якої я мимовільно стала. Божечку, як, як мені переконати слідця, що я не вигадниця, що мені справді загрожує небезпека? Ой, він іде! Містере Голмс!..»

Притискаючи руки до грудей, акторка побігла зі сцени назустріч комусь невідомому.

Хоч убийте, до сьогоднішнього дня не збагну, як ми з Ростиславом опинилися на сцені. Причому в зубах я мала ту саму люльку, котра так здивувала мене, щойно ми вмостилися за наш столик. Я розсілась у кріслі з високою спинкою, а навпроти поважно сидів Ростислав.

«Докторе, що ви думаєте про цю справу?» — почула я власний хрипкуватий повільний голос і безмежно здивувалася.

«Голмсе, — відповів Ростислав, — леді Кароліна — з поважної родини. Я колись мав честь служити з її батьком у війську. Я не можу уявити, кому і з якого дива запраглося умертвити цю шановану в усіх розуміннях пані».

«Докторе, — я попихкала незапаленою люлькою, — ви помітили, що в бібліотеці, де знайшли леді Кароліну, був розгардіяш?»

«Розгардіяш? — Ростислав здивовано звів брови над світлими очима. — Перепрошую, Голмсе, але жодна книжка не зрушена з місця, все стояло по шафах, як і мало бути…»

«Докторе, — похитала я головою, — ми стільки часу проводимо разом… Я просто здивований, що ви й досі мало чого від мене навчилися… Хіба ви не звернули увагу, що «Життя тварин» Брема сусідувало з «Подорожжю Гулівера» Свіфта? Невже це не наштовхнуло вас на роздуми?»

Ростислав ніяково потер себе над губою, немов чухаючи невидимі вуса.

«У такій великій бібліотеці, докторе, — продовжувала я пояснювати, — де ціла шафка відведена під картки з назвою й описом книг, де все систематизоване, зашифроване й каталогізоване, раптом абсолютно несумісні книжки опиняються сусідками на одній полиці…»

«І який висновок ви із цього робите, Голмсе?» — спитав Ростислав.

«Убивця леді Кароліни шукав книжку, — говорила я замислено. — Можливо, небіжчиця його застукала. Імовірно, чимось налякала. Це нам іще належить вияснити…»

Ростислав надпив із філіжанки кави й промокнув білосніжною серветкою губи. Він був у захваті від дедуктивних здібностей свого друга Шерлока Голмса.

«Щойно ми дізнаємося, де придбали шнурок, яким була задушена леді Кароліна, ми зрозуміємо, де шукати убивцю, — промовила я, пихкаючи пустою люлькою. — Але в цьому, гадаю, нам придасться інспектор Лестрейд, адже йому значно легше розіслати дюжину поліціянтів по крамницях Лондона. Саме на таку роботу й годиться поліція, ви не згодні, докторе Уотсоне?»

Ростислав підвівся зі свого місця, пройшовся по сцені туди-сюди. Мене здивувало, що навіть хода у нього змінилася: спина виструнчилася по-військовому, а кроки зробилися чіткими, карбованими. Він повернувся на своє місце, всівся в крісло й закинув ногу на ногу. Пучками лівої руки смикав себе за неіснуючі вуса. Мені привиділося, що ще мить — і я узрію і вуса в нього над губою, і картату камізельку — і тоді зала перевернеться догори дриґом, як колись у дитинстві в кімнаті жахів, і попливе, і я попливу разом із нею…

— Наталю, тобі зле? — Ростислав термосив мене за руку. Я роззирнулася навсібіч. Ми сиділи за тим самим столиком, що і перше, навколо тихо гомоніли інші відвідувачі. На сцені вже не було столу й крісел, а натомість винесли мікрофон на високій підставці, і за хвилю на сцену випливла немолода огрядна циганка у чомусь сріблястому й пишному, а за нею — дівчатка-циганочки в квітчастих сукнях і чорноволосі мужчини-музики.

— Ні-ні, все добре, — буркнула я. Огрядна циганка низьким голосом заспівала заяложену пісню про Синґарелу, а дівчатка притупували, закидаючи назад одну ногу, плескали в долоні й звабливо здвигали плечима.

Офіціант приніс дві пляшки — коньяк і шампанське. Я вирячилася на Ростислава.

— Це тобі, — мовив він. — Я не можу. Я за кермом… — і, помітивши вираз мого обличчя, зі сміхом докинув: — Зараз побачиш!

Поки офіціант відкорковував шампанське, мій супутник відкрутив коньяк і хлюпнув крапельку на денце високого вузького бокалу. Тоді долив до верху шампанського і простягнув бокал мені:

— Понюхай, який аромат!

Напій і справді виявився напрочуд духмяним. Бульбашки шампанського лускали й обдавали запахом піднятого з дна коньяку. Я ковтнула трошки, посмакувала, тоді швидко перехилила весь бокал. Якщо в мене раптом вдруге буде галюцинація, то тепер хоч буду певна, що це — з п’яної голови.

— Знаєш, про що я весь час думаю? — нахилився до мене Ростислав. — Що ми зараз вийдемо з кафе, підійдемо до машини — а твій бабай знову колесо пробив. А запаски нема.

Я нервово розсміялася. Мимоволі зиркала по боках, вдивляючись ув обличчя людей, шукаючи підтвердження, що я була-таки на сцені, що мені не наверзлося. Але ніхто не звертав на наш столик уваги.

Мій супутник зробив мені ще одну порцію божественного напою, понюхав бокал. Мрійливо приплющив очі.

— То рецепт царської родини. Я частую таким тільки в особливих випадках.

— Я прониклася.

Розмова перескочила на оперу — Ростислав, здається, збирався всерйоз зайнятися моєю музичною освітою. Слухати його було напрочуд цікаво, тільки, боюся, все одно у нього нічогісінько не вийде… Непомітно, непомітно пролетів час, ми почали збиратися по домівках.

Мій супутник прикликав офіціанта, щоб розплатитися. Я згадала бабая — а раптом… Офіціант забрав шкіряну палітурку з грошима, уклонився і провів нас до виходу. Швейцар безпомильно подав наші речі, хоча номерків у цьому гардеробі не видавали. За хвилю ми вже стояли перед машиною.

Ростислав обійшов авто довкруж, зосереджено постукав носаком по кожному колесу. Всі чотири глухо відгукувалися на стукіт, і мій супутник упевнився, що лихі передчуття нас, на щастя, обдурили.

— Прошу пані до карети, — Ростислав картинно розчахнув переді мною дверцята. Я незграбно плюхнулася на сидіння. Царський напій таки давався взнаки.

Дивна річ, але їхали ми дуже довго, петляли провулками, кружляли поміж старих будинків, і все ніяк не могли виїхати на міст, який вивів би нас до мене додому. У кишені в мене задзеленчав телефон, і я довго не могла розірвати липучку на куртці й розстібнути змійку, щоб добитися до нього. Нарешті відповіла.

— Алло!

— Бубочко, привіт, де ти є? — заторохтіла Ліна в трубку.

— Їду додому.

— А ти далеко від центру?

— Не уявляю, — мовила я й повернулася до Ростислава: — Ми далеко від центру?

— Не дуже, — буркнув він.

— Не дуже, — передала я Ліні. Та вочевидь зраділа.

— Бубочко, пам’ятаєш, я тобі обіцяла дізнатися про той аркуш, що тобі підсунули в двері? Я позавчора нарешті зустрілася зі своєю товаришкою і віддала їй ксерокс, а сьогодні вона подзвонила. Вона якраз на роботі в архіві, ми могли б до неї під’їхати. Читальна зала працює до восьмої.

Я переказала Ростиславові Лінину палку промову. Той коротко кивнув.

— Скажи мені адресу, — попросила я Ліну. Та назвала одну з центральних вулиць Києва. Судячи з виразу обличчя Ростислава, ми чисто випадково опинилися зовсім поряд.

Проїхавши два квартали, машина завернула у двір високої білої будівлі з аркою, побіч якої балкони підтримували дужі каріатиди. Крихітний двір загороджений височенною залізною брамою, коло неї чергував сумний і змерзлий охоронець. Усім своїм виглядом він показував, що нізащо не пустить нашу машину у двір. Я приготувалася вилазити з салону.

— І ти отак мене покинеш? — спитав Ростислав дивним голосом. Я вражено обернулася до нього.

— Тут не можна довго стояти машиною…

— Ти мене отут просто покинеш? Після всього, що сьогодні трапилося?

— Там Ліна мене має чекати…

— І ти мені ні слова, ні півслова… Отак і підеш?..

— Дякую тобі за чудовий день. Трошки забагато пригод, як для одного дня, але турне на змійові вали було захопливе, правда? То я піду.

— То йди.

— До побачення.

— Наталю!..

— Так? — я вже вдруге випустила ручку дверцят. Вартовий при брамі робив вигляд, що дивиться в інший бік.

— То ти підеш до Ліни, так?

— Так.

— А… ти не хочеш мені нічого сказати?..

Здається, я почервоніла. Ситуація нагадувала мені сцену чи то давно колись читану й забуту, чи то мною ж самою й нафантазовану. Краєм ока я побачила, як у двір архіву збирається заїхати джип, але наша машина стояла йому на дорозі. Охоронець пожвавився.

— Там люди хочуть проїхати, — мовила я до Ростислава.

— І кого це обходить?

— Та незручно ж…

Ростислав глядів на мене довгим поглядом. Якщо я просто зараз не втечу з його машини, то Ліна чекатиме мене сто літ і не дочекається. Джип чомусь делікатно не сигналив, і ніщо не могло порушити двозначної ніякової паузи. Я прислухалася до себе й не могла зрозуміти, чи мені кортить утекти звідси за тридев’ять земель, чи хочеться лишитися жити просто в цій машині. Ростислав вивчав мене ясними очима з блискучими чорними чоловічками. Він цього погляду хотілося сховатися, затулити долонями обличчя.

— Е-е-е… то я піду?

— Та йди вже.

— Ага.

— То бувайте, Голмсе, — і мій супутник зробив дивний рух мені назустріч, але одразу ж знову відкинувсь у кріслі.

— Бувайте, докторе… — зронила я відлунням.

Усміхаючись і ховаючи очі, я випірнула з машини, відбігла кілька метрів, обернулась і помахала рукою. Машина двічі блимнула фарами у відповідь. Я заскочила у вестибуль і видихнула затамоване повітря.

Ліна виступила звідкись збоку.

— Я тебе чекаю, чекаю… Де ти так довго ходиш? Ти ж сказала, що ви майже в центрі?

— Не питай, — покрутила я головою, — зараз нічого не питай.

Ми піднімалися широчезними мармуровими сходами на другий поверх. Стіни, прикрашені портретами не відомих мені достойників, банею сходилися над нашими головами. На два боки від сходів розпливалися рукави широкого коридору.

Працівниця архіву, старший науковий співробітник — кругленька жіночка нашого з Ліною віку. Познайомилися вони, коли Ліна брала в неї інтерв’ю. Жіночка виявилася веселою й смішливою: відкидаючи назад довге волосся, поправляючи на носі дешеві окуляри, смикаючи светр, який мав порятувати від печерного, добре консервуючого холоду архіву, вона оповідала Ліні байку й невпинно реготала.

— Приходить до нас тітка й каже: «Щурів труїти будемо?» Я їй відповідаю: «Аякже!» А у нас же тут їх регулярно труїти треба, інакше-бо і нас виживуть, і книжки пожеруть. Тітка вдягає ґумові бахили, респіратор, костюм спеціальний — і починає всюди сипати отруту. Білий такий порошок. Я їй кричу: «А як же ми? Ми ж не захищені!» І знаєте, що вона каже у відповідь? «В інструкції з техніки безпеки написано, що спеціальний одяг належить носити при роботі з отрутою, а ви з нею не працюєте. Тому займайтеся своїми справами». І далі сипле просто мені під стіл…

Ми проминули великий зал, де працювало кілька людей: горіли настільні лампи, тихо шаруділи папери, повітря коливалося від розумних думок, — і зайшли за стійку, а звідти потрапили в задню кімнату. Мені сподобалося тут: кілька великих стелажів, на яких чекають свого часу замовлені старовинні фоліанти, біля вікна — величезне лимонне дерево, а гілки його обсипані блідо-жовтими цитринками, кілька письмових столів — для працівників архіву, але сьогодні нікого немає.

— Та перед Новим роком, — пояснила Лінина знайома, — ми тут, фактично, чергуємо: відвідувачів мало, от і вшиваємося додому потихеньку, а хтось один за всіх лишається.

Вона розсадила нас на старі дерев’яні стільці, підсунула вазочку з печивом. Сама збігала до одного зі стелажів і принесла книжку — невеликого формату, в шкіряній палітурці, папір пожовклий, але дуже цупкий. На око я оцінила її, як видання вісімнадцятого століття: в заокеанських бібліотеках під час навчання і мені пощастило потримати в руках енну кількість старих видань.

— Ось ця книжка, — упевнено мовила Лінина знайома й розгорнула томик там, де була червона смужка паперу — закладка. Ми з Ліною одночасно підхопилися зі стільців і нахилилися над книжкою. Жіночка-архіваріус перевернула її так, щоб нам краще було читати текст.

Усе співпадало: і шрифт, і перший рядок, і останній. Я згорнула книжку, зазираючи на палітурку. Лінина знайома захихотіла:

— Ні, ні, там нічого не написано. То треба всередину заглядати. Але я вам і так скажу. Цей уривок — із Феофана Прокоповича. Я он тут іще один ксерокс зробила і понадписувала вам згори олівчиком переклад слів, щоб у разі потреби ви могли здогадатися, про що мова…

Отже, латинський вірш Феофана Прокоповича. І якщо припустити: Кароліна Сокальська здогадувалася, що їй загрожує реальна небезпека, і лишила кілька натяків на те, хто винен у її загибелі, то уривок із Феофана Прокоповича може вказувати тільки на одну людину.

Пилип Прокопович. Він був на вечірці у Ростислава. Він міг бути на святкуванні Нового року в кафе, хоча Людмила й сказала, що не прийшов. Невже це він слідкував за мною в Луцьку? Принаймні, Ростислав обмовився, що не міг йому в той день додзвонитися… Таємничий мій бабай, який навіщось почав полювати на мене, коли я ще навіть не мала браслета-uroboros.

І це може означати тільки одне: саме з ним я списалася по інтернету, коли шукала таємні братства і коли на свою голову потрапила на зібрання. І Людмила — його подруга, отож була там невипадково. Все збігається.

А знайомство з Ростиславом… Він послизнувся, впав, течка відлетіла мені під ноги випадково… Чи невипадково? Зрештою, навіть якщо це було й добре зігране, то шанси, що я клюну, — мінімальні: могла ж я подати незнайомцеві теку, розвернутись і піти. Чей, не біг би він за мною навздогін?..

Задзвонив дзвіночок, і Лінина знайома вийшла до стійки, лишивши двері незамкненими.

— Пані, — почули ми крізь проріз дверей дзижчання старечого голосу, — ви подивіться на цю книжку!

— Що таке?

— Тут бракує однієї сторінки.

— Так, ми знаємо, тут на палітурці є примітка, тож не хвилюйтеся, з вас ніхто не буде питати цю сторінку.

— А я й не хвилююся, — зверхньо відтяв дідок, — але мені потрібна ця сторінка для роботи!

— Саме ця?

— Саме ця. Будьте ласкаві, потрудіться принести мені книжку, де всі сторінки цілі.

— Вибачте, але книжка рідкісна, вона у нас в одному примірнику…

— Пані, ви знущаєтеся? — зовсім розійшовся дідок. — Я заплатив десять гривень, щоб сюди записатися. Я гадав, тут солідна установа! А мені підсовують книжки з видертими аркушами! Покличте до мене директора!

— Вибачте, сьогодні субота, директора немає…

— Неподобство! Я на вас нажаліюся!

За чверть години Лінина знайома, мокра й червона, влетіла в кімнату і впала на стілець, відсапуючись. Кілька хвилин вона тільки зітхала, а потім голосно й заразливо розреготалася.

— От ви бачите? Ви бачите, з ким доводиться працювати? Ой, не можу! Ой, звільнюсь — і котись воно все під три чорти!

Сміялася вона так щиро, що й ми не втримались — і за мить кімната здригалася від неконтрольованого реготу. Жіночка-архіваріус схлипувала: «Ой, не можу!»— і витирала сльози з розчервонілого обличчя.

— Забирайте, забирайте ксерокс і ваш, і мій — і тікайте, бо якщо ви мені так будете підспівувати, як ото зараз, я ніколи не пересміюся! Ой, не можу!

Я ще раз перебіглась очима по аркушу з примітками архіваріуса — і по чистому, котрий знайшла у себе в щілині дверей. Що робити мені зі своїми здогадами? Не піду ж я до того хлопчини-слідчого кидати підозру на Пилипа Прокоповича і його компанію: ніхто мені не повірить. А якщо повірить?..