Відірвана від коренів

Розділ 8

Я вийшла з Вуду на світанку, похитуючись, з Касею, перекинутою через моє плече, як в'язанка дров. Вуд сторонився мене, коли я йшла, ніби боявся, що я повернуся назад до заклинання. Fulmia дзвеніло в моїй голові, як глибокий дзвін, який гупав з кожним важким кроком, який я робила, вага Касі тисла на плече, бруд все ще лежав на моїх руках і на її блідих руці і нозі. Нарешті я виборсалася з-за дерев у глибокий сніг на межу і впала. Я вилізла з-під Касі, зіштовхнувши з себе її тіло. Її очі все ще були закриті. Волосся сплуталося і обліпило її обличчя, там де сік просякнув ним. Я поклала її голову собі на плече, закрила очі і промовила заклинання.

Дракон чекав на нас у верхній кімнаті башти. Обличчя його було важчим і похмурішим, ніж я коли-небудь бачила, він схопив мене за підборіддя і ривком повернув мою голову до себе. Я подивилася на нього, змучена і порожня, в той час як він вивчав моє обличчя і шукав мої очі. Він тримав у руках пляшку у вигляді сердечка; він втупився у мої очі, і це тривало досить довго, потім він відкрив кришеку і вклав мені у руку.

— Пийте, — сказав він. — Все до дна. А потім повернувся до Касі, яка розтягнулася на підлозі, нерухома: він підняв руки над нею і подивився на мене, коли я видала ноту протесту, і не змінив положення рук. — Пийте, — відрізав він, — якщо ви не хочете, щоб я відразу спалив її, щоб мати можливість зайнятися вами. — Він почекав, поки я не почала пити, а потім пробурмотів швидке заклинання, посипаючи трохи подрібненого магічного пилу на її тіло: блискучий бурштиновий чистий саркофаг накрив її, як пташку у клітці, і він повернувся, щоб подивитися, чи я випила мікстуру.

Перший ковток був несказанно смачним: як суміш теплого меду з лимоном, яка знімає біль у горлі. Але коли я продовжила, мій шлунок почало вивертати від занадто солодкої суміші. Я повинна була зупинитися на півдорозі.

— Я більше не можу, — сказала я, задихаючись.

— Все до дна, — повторив він. — А потім ще один, якщо я порахуюю, що це буде необхідно. Пийте, — і я зробила ще один ковток, і ще, і ще, поки насилу не осушила пляшечку. Тоді він схопив мене за зап'ястя і проказав,

— Ulozishtus sovjenta, megiot kozhor, ulozishtus megiot, — і я закричала, відчувши, ніби він підпалив мене зсередини. Я могла бачити, як світло просвічується крізь мою власну шкіру, палаючий ліхтар світив всередині мого тіла, і коли я відвела руки, то побачила, до свого жаху, кілька тьмяних тіней, які рухалися під шкірою. Забувши про гарячковий біль, я спіймала низ моєї сукні і потягла її над моєю головою. Він опустився на коліна на підлогу поряд зі мною. Я сяяла, як сонце, і кілька тонких тіней рухалися всередині мене, як риба, що плаває взимку під льодом.

— Заберіть їх, — сказала я. Тепер, коли я їх бачила, я раптом відчула їх, як вони залишають за собою слід всередині мене, схожий на слиз. Я думала, до свого нерозуму, що я була у безпеці, тому що я не була подряпана, не порізалася, і мене ніхто не вкусив. Я думала, що він тільки вживає заходів обережності. Тепер я зрозумів: я вдихала зараження з самого повітря, під кронами Вуду, і не помічала плаваючих ниток зарази, тому що вони послизали в мене, будучи маленькими і тонкими. — Заберіть їх.

— Я намагаюся, — виплюнув він, схопивши мене за зап'ястя. Він закрив очі і знову почав говорити, довгим повільним співом, який вів все далі і далі, додаючи вогню всередині. Я відвела очі до вікна, до сонячного світла наступаючого дня, і намагалася дихати, поки мене палило всередині. Сльози текли по моїх щоках струмками, і були гарячими на моїх щоках. Його хватку на моїх руках я відчувала як щось прохолодне, для порівняння.

Тіней під моєю шкірою ставало все менше, їх краї згоряли в світлі, як лінія на піску, що руйнується водою. Вони кидалися по тілу, намагаючись знайти місця, щоб сховатися, але він не дозволяв світлу зникати ніде. Я могла бачити свої кістки і органи, світлі контури всередині мене, один з них показував стук серця в моїх грудях. Настало уповільнення, кожен удар ставав важчим. Я смутно розуміла, що питання полягає у тому, чи зможе він випалити заразу з мене швидше, ніж моє тіло може винести. Я похитнулася в його руках. Він різко струснув мною, і я відкрила очі, щоб знайти його погляд: він не порушував хід заклинання навіть на мить, але він сказав очима: не смійте втрачати свідомість, ви, обурлива ідіотка, його очі лютували, і я зціпила зуби і протрималася трохи довше.

Останні кілька тіней стерлися до звивних ниток, а потім зникли і вони, або стали настільки тонкими, що їх не можна було побачити. Він уповільнив спів, а потім зупинив його. Вогонь трохи зменшився, принісши невимовне полегшення. Він запитав, похмуро,

— Досить?

Я відкрила рота, щоб сказати так, будь ласка.

— Ні, — прошепотіла я, страшенно лякаючись прямо зараз. Я відчувала слабкий слиз від тіней всередині. Якщо ми тепер зупинимося, вони занурятьсяся глибоко, ховаючись у моїх жилах і кістках. Вони вкоріняться і почнуть рости і множитися, поки не задушать мене.

Він лише кивнув. Тоді простягнув руку, пробурмотів кілька слів, і в його руці з'явилася ще одна пляшечка. Я здригнулася; він повинен був допомогти мені нахилити її в мій відкритий рот. Я задихалася, ковтаючи еліксир, і він знову почав співати. Вогонь знову піднявся в мені, нескінченний, осліплюючий, пекучий.

Після ще трьох ковтків, кожен з яких розпалював вогонь знову у повну силу, я стала майже впевненою. Я змусила себе ковтнути ще раз, після того, як впевнилася, і, нарешті, майже ридаючи, сказала,

— Вистачить. Цього достатньо. — Але тоді він застав мене зненацька і змусив зробити ще один ковток. Поки я реагувала, він поклав руку на мої рот і ніс, і використав інший розспів, який не викликав вогонь, а закрив мої легені. П'ять ударів серця я не могла дихати взагалі, я дряпала його і тонула на відкритому повітрі: це було гірше за все інше. Я дивилася на нього, бачачи, що його темні очі спрямовані на мене, непримиренні і чекаючі. Вони почали поглинати весь світ; мої очі закрилися, руки розслабилися… в кінці кінців він зупинився, і мої легені з судомою вдихнули, як міхи, втягуючи повітря. Я закричала на нього, лютим безсловесним криком, і відштовхнула від себе, змусивши його сісти на підлогу.

Він якось викрутився, зумівши втримати флакон від розливання, і ми подивилися один на одного, однаково сердиті.

— З усіх екстраординарних дурниць, які я коли-небудь бачив у вашому виконанні, ця найбільша — гаркнув він на мене.

— Ви могли б мені сказати! — крикнула я, обхопивши своє тіло, і все ще тремтячи від жаху. — Я витримала все, і витримала би і цю перевірку, теж.

— Ні, — сказав він рішуче, зі злістю. — Якби ви залишилися заражені, ви б спробували ухилитися, якби я сказав вам про неї.

— Тоді б ви все одно знали про це, у будь-якому випадку! — сказала я, і він стиснув губи в тонку лінію, і відвернувся від мене з жорстким виразом на обличчі.

— Так, — коротко відповів він. — Я б знав.

Тому що тоді йому довелося би вбити мене. Він повинен був би убити мене, можливо, навіть коли б я благала його, переконана, що я, як і він — чиста. Я замовкла, повільно відновлюючи дихання, виміряними, глибокими ковтками.

— Отже я… очищена? — запитала я нарешті, боячись відповіді.

— Так, — сказав він. — Ніяке зараження не може сховатися від останнього заклинання. Якби ми зробили це раніше, вони би вбили вас. Тіням довелося би красти життя з крові, щоб вижити.

Я обм'якла і безвольно закрила обличчя руками. Він підвівся на ноги і закупорив пляшечку. А тоді пробурмотів, — Vanastalem, — підвів руку і підійшов до мене: він простягнув акуратно складений плащ, важкий шовк з оксамитовою підкладкою, темно-зелений, розшитий золотом. Я байдуже глянула на нього, потім подивилася на нього, і тільки коли він відвернувся від мене з роздратованим виразом, я зрозуміла, що останні палаючі жаринки зникали під моєю шкірою, а я була все ще голою.

Я стибкоподібно підвелася на ноги, забувши про плащ.

— Кася, — сказала я, не бажаючи гаяти жодної миті, і повернулася туди, де вона лежала, накрита прозорим саркофагом.

Він мовчав. Я подивилася на нього у відчаї. — Ідіть і одягніться, — сказав він нарешті. — Немає ніякої потреби у поспіху.

Він заволодів ініціативою в той момент, коли я з'явилася у вежі: і не дозволяв її перехопити.

— Там повинен бути шлях, — випалила я. — Він повинен бути. Вони тільки вчора взяли її, вона не була в дереві довго.

— Що? — різко сказав він, і його брови насуплювалися, поки я вихлюпувала на нього свій жах на галявині біля дерева. Я намагалася сказати йому про страшну вагу Вуда, який спостерігав за мною; про відчуття полювання за мною. Я зупинилася: слова не здавалися досить виразними. Але його обличчя ставало все більш темним, поки нарешті я не закінчила останнім усвідомленим мною моментом, коли випала в чистий сніг.

— Вам неймовірно пощастило, — сказав він нарешті. — І ви діяли дуже розумно, хоча в вашому випадку, здається, ці обставини збіглися. Ніхто не заходив в ліс так глибоко, як ви і не повертався цілим: лише… — Він зупинився, і я якимось чином знала, навіть без вимовляння імені, що це була Яга: яка заходила в ліс і виходила коли бажала. Він побачив мою реакцію, і подивився на мене. — У той час, — сказав він, крижаним тоном, — їй було поза сто років, і вона так занурилася у магію, що чорні поганки тяглися вгору, як весною, там де вона проходила. І навіть вона була не настільки дурна, щоб проголошувати велике заклинання всередині Вуду, хоча я допускаю, що в даному випадку, це єдине, що врятувало вас. — Він похитав головою. — Я повинен був прикути вас до стіни, як тільки ця селянка прийшли сюди, щоб поплакати у вас на плечі, я вважаю.

— Венса, — сказала я, мій тупий, змучений розум зовсім забув про неї. — Я повинна піти і розказати Венсі. — Я подивилася в сторону коридору, але він перерізав мені дорогу.

— Сказати їй що? — запитав він.

— Що Кася жива, — сказала я. — Що вона витягнута з Вуду.

— І що їй, безсумнівно, доведеться померти? — жорстоко сказав він.

Інстинктивно я позадкувала до Касі, поставивши себе між ним і нею, підвівши руки вгору — абсолютно марний жест, якби він хотів подолати мене, але він лише похитав головою.

— Припиніть наскакувати на мене, як молодий півник, — сказав він, більш втомлено, ніж з роздратуванням: цей тон змусив мої груди стиснутися в сум'ятті. — Останнє, що нам потрібно, це будь-які подальші демонстрації, до яких ви готові вдатися заради неї. Ви отримаєте її, але поки що вона буде заморожена. Але ви побачите, що краще довести милість до кінця.

Я дійсно поговорила Венсою, коли вона прокинулася трохи пізніше вранці. Вона стиснула мої руки у дикому благанні. — Дозвольте мені побачити її, — зажадала вона, але я змушена була сказати, що Дракон це категорично заборонив.

— Ні, — сказав він. — Ви можете поплакатися одна одній, якщо хочете; але не більше. Не давайте їй ніяких обіцянок, і не дозволяйте їй бути поруч. Якщо ви прислухаєтеся до моєї поради, то розповісте їй, що дівчина напевне мертва, і нехай вона спробує з цим примиритися.

Але я загартувала себе і сказала їй правду. Краще, подумала я, щоб вона знала, що Кася вирвана з Вуду, і що не буде мучитися, навіть якщо не вдасться її повернути. Я не була впевнена, що мала рацію. Венса волала, плакала і благала мене; якби я могла, я б підкорилася і взяла її. Але Дракон не довіряв мені відносно Касі: він забрав її і помістив у склеп десь глибоко під вежею. Він сказав мені, що він не покаже мені шляху вниз, поки я не вивчу заклинання захисту, які охоронятимуть мене від зараження Вуду.

Я повинна була сказати Венсі, що я не можу; Я повинна була заприсягтися їй на моєму серці, знову і знову, перш ніж вона повірила.

— Я не знаю, куди він сховав її, — закричала я нарешті. — Просто не знаю!

Вона припинила просити і тепер дивилася на мене, важко дихаючи, її руки стискали мої. А потім сказала,

— Ти ревнива злюка — ти завжди ненавиділа її, завжди. Ти хотіла, щоб обрали її! Ти і Галінда, ви знали, що він обере її, знали, і ви були раді, і тепер ти ненавидиш її, тому що він взяв тебе замість неї.

Вона затрусила мене, ривками, і якусь мить я не могла їй опиратися. Було занадто жахливо почути її справжні думки про мене — і побачити розлиту отруту там, де я надіялася знайти чисту воду. Я відчайдушно втомилися, погано себе почувала, пройшовши очищення і витратила всі свої сили, щоби винести Касю з Вуду. Я вивернулася з її рук і вибігла з кімнати, не в силах винести цього, і стала в коридорі, притулившись до стіни, з плачем, не бажаючи навіть витерти обличчя. Венса вийшла до мене, плачучи сама.

— Прости мене, — сказала вона. — Агнешка, вибач мені. Я не мала на увазі… Я не хотіла…

Я знала, що вона не хотіла, але це була правда, хоч і трохи перекручена. Вона поглибила моє власне таємне відчуття провини, мій крик: Чому ви не взяли Касю замість мене? Ми справді були раді всі ці роки, моя мати і я, думати, що я не буду обрана, і я була занадто нещасною потім, хоча й ніколи не ненавиділа Касю за це.

Я не шкодувала, коли Дракон послав Венсу додому. Я навіть не сперечалася довго, коли він відмовився почати вчити мене заклять захисту в той же день.

— Намагайтеся не робити більше дурниць, якщо хочете їй допомогти, — відрізав він. — Вам потрібно відпочити, і якщо ви цього не зробите, то встановлення захисту буде неприємним, і безсумнівно, ще додасться болісний процес вбарабанення необхідності заклинань захисту в вашу голову. Немає ніякої необхідності у поспіху. Нічого не зміниться.

— Але якщо Кася була заражена, як і я… — почала я, і зупинилася: він заперечливо хитав головою.

— Лише кілька тіней прослизнули у ваше тіло разом з диханням; і очищення почалося одразу, поки вони ще не встигли закріпитися, — сказав він. — У її випадку зараження тривало значно довше — я не вдавався би до третьої сили, подібної до закам'яніння, без причини. Чи знаєте ви, що дерево, яке ви бачили, це серце-дерево Вуду? Там, де вони пускають коріння, знаходиться межа поширення зараження, а ходуни харчуються їх плодами. Вона була так глибоко у владі Вуду, як тільки могла бути людина. Йдіть спати. Кілька годин не змінять нічого для неї, але відпочинок можливо втримає вас від вчинення якогось нового безглуздя.

Я дуже втомилася, і неохоче визнала, що він мав рацію, хоча й відчувала, які аргументи крутяться у мене на язиці. Я відклала їх на потім. Але якби я послухалася його і його обережні поради, Кася все ще була би всередині серце-дерева, яке її пожирало і розчиняло; якби я просто ковтала все, що він розповідав мені про магію, я до сих пір була би зайнята заучуванням заклинань до повного отупіння. Він вже казав мені, що ніхто і ніколи не витягував людей з серце-дерева, ніхто ніколи не виходив незміненим з Вуду, але Яга робила це, і тепер я зробила це також. Він помилявся, як і всі ми; і міг помилятися і щодо Касі.

Я встала рано-вранці. У книзі Яги я знайшла заклинання для знищення гнилі; простий розспів, Aish Aish aishimad, і тепер працювала внизу на кухні, вибираючи місця, де цвіль виросла і закріпилася, плями гниючої штукатурки по стінах, синці на яблуках і на одній зіпсованій капусті, яка відкотилася під полицю з пляшками вина. Коли сонячне світло нарешті появилося на сходах, я пішла до бібліотеки і почала стукати книгами на полицях, поки він не з'явився, з втомленими очима і роздратований. Він не дорікнув мені; лише подивився коротко і похмуро, а потім відвернувся, не кажучи ні слова. Я ж воліла, щоб він накричав на мене.

Але він взяв маленький золотий ключик і відімкнув закриту шафу з чорного дерева на протилежному боці кімнати. Я заглянула всередину з-за його плеча: вона була повна тонких плоских листів скла, поставлених вертикально, зі шматками пергаменту між ними. Він витягнув один такий спресований пакет і повернувся до мене.

— Я зберіг його в основному як курйоз, — сказав він, — але це, здається, підійде вам найкраще.

Він поклав його на стіл, все ще в склі: сторінка розповзлася і була забруднена, багато букв мали незвичний вигляд, з нерівним малюнком хвойної гілки, дим з якої заходив в ніздрі обличчя. Була дюжина різних варіантів, перерахованих: suoltal Videl, suoljata akorata, videlaren, akordel, estepum, і так далі.

— Яким з них скористатися? — запитала я його.

— Що? — Обурено вигукнув він, коли я вказала йому, що тут були окремі заклинаннями, а не один довгий розспів, тому що це означало, що він не зрозумів цього раніше. — Я не маю ні найменшого уявлення, — проказав він коротко. — Виберіть один і спробуйте.

Я не могла йому допомогти, але таємно, пристрасно веселилася — це був ще один доказ того, що його знання мали межі. Я пішла в лабораторію по хвою і запалила невеличке димне багаття в скляній мисці на столі в бібліотеці, а потім нахилила голову над пергаментом, глибоко вдихнула дим і спробувала.

— Suoltal, — сказала я, відчуваючи форму слова у роті, але щось було не так, я ніби заснула.

— Valloditazh aloito, kes vallofozh, — сказав він, з жорсткими гіркими призвуками, які вчепилися в мене, як рибальські гачки, а потім зробив швидкий рух одним пальцем, і мої руки підвелися над столом і поплескали три рази. Було схоже на те, що я не мала ніякого контролю над ними, або несподівано заснула. Я відчувала, як за рухом рук-маріонеток хтось копається під моєю шкірою. Хтось переміщав мої руки, і це була не я. Я майже досягла порогу активації заклинання, щоб вдарити по ньому, але він знову поманив пальцем і гачки пропали, і чужий контроль ковзнув геть від мене.

Я була вже на ногах, на півдорозі через бібліотеку, геть від нього, важко дихаючи, перш ніж змогла зупинити себе. Я подивилася на нього ображено, але він не запропонував мені вибачення.

— Коли Вуд робитиме це, — сказав він, — ви не будете відчувати гачків. Спробуйте ще раз.

Пройшло кілька годин, поки ми перебирали заклинання. Жодне з них не діяло правильно, або не так, як було написано на пергаменті. Я спробувала повторити їх сучасною мовою, вимовляючи їх так і сяк, перш ніж, нарешті, зрозуміла, що деякі літери не повинні були звучати так, як я думала. Я спробувала змінювати їх, поки не натрапила на слово, яке звучало чисто; потім ще і ще, поки не склала усі слова разом. Він змусив мене практикувати заклинання знову і знову протягом кількох годин. Я вдихала сосновий дим і видихала слова, а потім він тицькав по моїй голові одним неприємним закрученим заклинанням за іншим.

У полудень він нарешті дозволив мені зупинитися. Я упала в крісло, вичавлена і виснажена; захист працював, але я відчувала себе так, ніби в мене довго тицькали кількома гострими палицями. Я подивилася вниз на старий пергамент, ретельно запечатаний, з дивними буквами; цікаво, скільки йому було років.

— Він дуже старий, — сказав він. — Старше Пільни: можливо навіть старіший за Вуд.

Я вражено подивилася на нього; до цього я ніколи не замислювалася, що раніше Вуду могло не бути — він стояв тут, скільки я себе пам'ятала.

Він знизав плечима.

— Про це знають усі. Він, звичайно, старіший Пільни і Росі: і з'явився тут, коли ця долина вперше була заселена людьми. — Він постукав по склі з пергаментом. — Він від перших людей, які жили в цій частині світу, а це було, як відомо, кілька тисяч років тому. Їхні чаклуни-королі понесли магію на захід, від безплідної землі на протилежному боці Росі, коли вперше оселилися в цій долині. А потім Вуд прокотився над ними, зруйнував фортеці і знищив поля. Мало що залишилося від руїн їхніх фортець у даний час.

— Але, — сказала я, — якщо Вуду тут не було, коли вони вперше оселилися в долині, звідки він узявся?

Дракон знизав плечима.

— Якщо ви підете в столицю, то знайдете там скільки завгодно трубадурів, які будуть раді проспівати вам про прихід Вуду. Це популярна тема серед них, по крайній мірі, коли вони мають аудиторію, яка знає про це ще менше, ніж думає: Вуд пропонує їм величезний простір для творчості. Я вважаю, що є шанс, що одна з цих балад близька до реальної історії. Запаліть вогонь і давайте продовжимо.

Це продовжувалося до кінця вечора, і лише коли потемніло він залишився задоволеним мною. Він намагався відправити мене в ліжко, але я запротестувала. Слова Венси як і раніше шкреблися в задній частині моєї голови, і мені спало на думку, що, можливо, він хотів, щоб я виснажилася, і він міг відкласти все на інший день. Я хотіла побачити Касю власними очима; я хотіла знати, з чим я зіткнулася, вивчити це зараження, і я повинна була знайти спосіб боротися з ним.

— Ні, — сказала я. — Ви сказали, що я можу побачити її, коли навчуся захищати себе.

Він розвів руками.

— Добре, — сказав він. — Ходімо.

Він привів мене до нижньої частини сходів, у підвал під кухнею. Я згадала, як простукувала ці стіни, в розпачі, думаючи, що він вип'є з мене життя; Я опускала руки на кожну стіну, тицяла пальцями в кожну щілину, і тисла на кожну зношену цеглу, намагаючись знайти прохід. Але він привів мене до гладкої відполірованої частини стіни, однієї цілої плити з блідо-білого каменю, суцільної, без будь-якого розчину. Він торкнувся її злегка пальцями однієї руки і пробіг по ній, як павук; Я відчула слабкий сплеск магії. Плита повернулася, відкриваючи сходи того ж блідого каменю, слабо сяючого, які круто вели вниз.

Я пішла за ним по коридору. Він відрізнявся від решти коридорів вежі: був старішим і іншої форми. Наші кроки відлунювали приглушено і м'яко, і по стіні на висоті очей тяглася довга лінія з букв, які не були ні наші, ні з росі: але були дуже схожі на літери на пергаменті з заклинанням захисту. Ми, здавалося, йдемо довгий час, і я все більше і більше усвідомлювала вагу каменю навколо нас, і тишу. Відчуття було, ніби знаходишся у могилі.

— Це гробниця, — сказав він. Ми досягли кінця сходів, зупинившись у невеликій круглій кімнаті. Навіть повітря здавалося тут густішим. Лінія з букв продовжилася по стіні кімнати і на протилежній від нас стороні йшла вгору, малюючи арку, а потім поверталася на ту ж висоту і продовжувалася до сходів по іншій стороні. Всередині арки була кладка з іншого каменю, аж до підлоги, ніби ця частина стіни мала прохід, який потім був закритий. Розмір був достатнім для того, щоб можна було пройти.

— Там хтось похований? — боязко запитала я. Голос прозвучав приглушено.

— Так, — сказав Дракон. — Але навіть королі не заперечують проти обміну, коли вони мертві. А тепер слухайте уважно, — сказав він, звертаючись до мене. — Я не збираюся навчити вас заклинання, щоб проходити крізь стіну. Якщо ви хочете її побачити, я візьму вас з собою. Якщо ви спробуєте доторкнутися до неї, чи дозволити їй підійти на відстань витягнутої руки, я не зможу вас вберегти. Тепер заклинання вашого захисту, якщо ви наполягаєте.

Я запалила маленьку жменю хвої на підлозі і виконала розспів, зануривши обличчя в дим, а потім поклала свою руку у його, і він протягнув мене крізь стіну.

Він змусив мене уявляти найгірше: Касю, яка мучиться, як Єржи, з піною у роті, розриваючи свою власну шкіру; Касю, наповнену ковзаючими темними тінями, які роз'їли все всередині неї. Я була готовою до всього; і приготувалася. Але коли він провів мене через стіну, вона тільки сиділа, зсутулившись у кутку, на тонкому піддоні, охопивши руками коліна. Поруч з нею стояла тарілка їжі і води, і було видно, що вона їла і пила; вона вмилася, її волосся було акуратно заплетене. Вона виглядала втомленою і боялася, але все-таки була у свідомості, і радісно стрибнула на ноги і пішла до мене, простягаючи руки.

— Агнешка, — сказала вона. — Агнешка, ти знайшла мене.

— Не ближче, — рішуче сказав Дракон, і додав, — Valur polzhys, — і лінія гарячого полум'я раптом прокреслила підлогу між нами: я не могла дотягнутися до Касі, і не була в змозі її обійняти.

Я опустила руки по боках і стиснула їх у кулаки — Кася теж відступила назад, залишившись по іншу сторону вогню; вона слухняно кивнула Драконові. Я стояла і дивилася на неї, безпорадна, повна мимовільної надії.

— Ти… — сказала я, і мій голос захлинувся від хвилювання.

— Я не знаю, — сказала Кася тремтячим голосом. — Я не пам'ятаю нічого після того, як вони понесли мене. Вони взяли мене в ліс, і вони… О ні… — І вона зупинилася з таким жахливим виразом обличчя, який я бачила, коли знайшла її в дереві, поховану під корою.

Я повинна була відмовитися від свого бажання потягнутися до неї. Я знову була у Вуді, бачила її осліплене, здавлене корою обличчя, і руки, притиснуті до дерева.

— Не треба про це згадувати, — сказала я загрубілим голосом, нещасно. Я відчула приплив гніву на Дракона за те, що він так довго стримував мене. І вже складала плани в своїй голові: я хотіла використати заклинання Яги, щоб знайти, яке зараження вкоренилося в ній; я хотіла попросити Дракона, щоб він навчив мене заклинання очищення, яке він використав, рятуючи мене. Я зібралася погортати книгу Яги і знайти там щось подібне, і вигнати з Касі тіні Вуду.

— Не думай про це зараз, просто скажи, як ти себе почуваєш? Можливо ти хвора, або тобі холодно.

Я, нарешті, оглянула кімнату. Стіни були з того ж полірованого кістяного білого мармуру, а в глибокій ніші на протилежній стіні лежала важка на вигляд кам'яна труна, у довжину трохи більша за людину, з вирізаними рядами букв та малюнків на боці: високі квітучі дерева і виноградні лози між ними. Над труною у повітрі горіло синє полум'я, і повітря текло з тонкої щілини у стіні. Це була гарна кімната, але абсолютно холодна; це місце не годилося для будь-яких живих істот.

— Ми не можемо тримати її тут, — люто сказала я Драконові, але він лише заперечливо хитнув головою. — Вона потребує сонця і свіжого повітря, ми можемо замкнути її в мою кімнату замість цїєї.

— Краще тут, ніж у дереві! — сказала Кася. — Агнешка, будь-ласка, скажи мені, з моєю матір'ю все в порядку? Вона намагалася побігти за ходунами — я боялася, що вони схопили її теж.

— Так, — сказала я, витерши обличчя, і зробивши глибокий вдих. — З нею все в порядку. Вона дуже хвилювалася за тебе, і до цього часу хвилюється. Я скажу їй, що ти в порядку.

— Чи можу я написати їй? — запитала Кася.

— Ні, — сказав Дракон, і я повернулася до нього.

— Ми можемо дати їй огризок олівця і аркуш паперу! — сердито сказала я. — Це не дуже велике чаклунство, я думаю.

Його обличчя залишилося похмурим.

— Ви не настільки дурна, — сказав він мені, — щоб думати, що вона могла провести в серце-дереві ніч і день, а потім вийти і розмовляти з вами, як і раніше.

Я зупинилася, мовчки, боючись. Заклинання від гнилі, знайдене у Яги, просилося назовні. Я вже відкрила рот, щоб кинути його, але це була Кася. Це була моя власна Кася, яку я знала краще, ніж будь-хто на світі. Я подивилася на неї, і вона подивилася на мене, нещасна і перелякана, але відмовляючись плакати або жалітися. Це була її душа.

— Вони поклали її в дерево, — сказала я. — Живою, і я дістала її живою, перш ніж до неї добрався Вуд.

— Ні, — сказав він рішуче, і я подивилася на нього і повернулася до Касі. Вона дивилася на мене, намагаючись не виглядати безпорадно.

— Все в порядку, Агнешка, — сказала вона. — Добре, що з мамою все в порядку. Що… — Вона сковтнула. — Що зі мною буде?

Я не знала, що їй відповісти.

— Я знайду спосіб очистити тебе, — сказала я відчайдушно, не дивлячись на Дракона. — Я знайду заклинання, щоб бути впевненою, що роблю все правильно… — але це були тільки слова. Я не знала, як довести Драконові, що з Касею все буде добре. Він явно не хотів слухати. І якщо я не зможу переконати його якимось чином, він буде тримати Касю тут все своє життя, якщо буде потрібно, поховану з цим стародавнім царем і без клаптика сонячного світла, і вона ніколи не побачить нікого, кого вона любила, не житиме взагалі. Він був настільки ж великою небезпекою для Касі, як і Вуд — бо не хотів ризикувати, щоб врятувати її.

І навіть до цього, спало мені на думку у спалаху гіркоти, він хотів забрати її до себе у вежу — хоча це означало взяти її так само, як взяло серце-дерево — щоб з'їсти дівчину по-своєму. Він не хвилювався тим, що викорчовує її з життя, роблячи в'язнем у башті, щоб вона служила йому, то чому він повинен думати за неї тепер і ризикувати?

Він стояв за кілька кроків позаду мене, трохи далі від вогню і від Касі. Його обличчя було замкнутим, не відбиваючи ніяких почуттів, а тонкі губи були міцно стиснуті. Я відвернулася і спробувала згладити обличчя і приховати свої думки. Якби я знала заклинання, яке дозволяло би мені пройти через стіну, мені б залишалося тільки знайти спосіб ухилитися від його уваги. Я могла би спробувати накласти на нього сонні чари, або домішати дещо в його обід: полин, зварений з ягодами тиса, випарити сік до стану пасти, додатити три краплі крові і промовити заклинання, яке зробить швидку отруту без смаку.

Раптово різкий їдкий запах диму від палаючих соснових голок повернувся в мій ніс, і ця моя думка дивно заметалася, ніби намагалась вискочити геть. Я відсахнулася від неї, вражена, і зробила крок назад від лінії вогню, затремтівши. З іншого боку Кася чекала, щоб поговорити: її обличчя, рішуче, з ясними очима, було повним довіри, любові і вдячності — було трохи страху і занепокоєння, але нічого, крім звичайних людських почуттів. Я подивилася на неї, а вона подивилася на мене зі зростаючою тривогою. Але я не могла говорити. Запах сосни все ще стояв у моїх ніздрях і роті, і мої очі жалило димом.

— Агнешка? — запитала Кася, її голос змінився чирез зростаючий страх. Я нічого не сказала. Вона дивилася на мене через лінію вогню, і її обличчя, ніби крізь туман, здавалося, посміхнулося, а потім стало нещасним, її рот змінював форму раз за разом, намагаючись чогось досягти, пробуючи різні вирази. Я зробила ще один крок назад, і все стало ще гірше. Її голова нахилилася, очі далі були спрямовані на моє обличчя, і трохи розширилися. Вона перенесла свою вагу, обравши іншу позицію. — Агнешка, — сказала вона, ніби перестала боятися, впевнено і тепло, — все в порядку. Я знаю, що ти допоможеш мені.

Дракон, який стояв поруч зі мною, мовчав. Я втягнула повітря, дихаючи. І до сих пір нічого не могла сказати. Горло було закрите. Мені вдався лише шепіт,

— Aishimad. — Їдкий, гіркий запах троянди поплив у повітрі між нами.

— Будь ласка, — сказала мені Кася. Її голос раптово зламався на ридання, як у актора в п'єсі, що рухається від одного акту до іншого. Вона підняла руки до мене, і підійшла трохи ближче до вогню, її тіло нахилилося. Вона підійшла дуже близько. Запах посилювався: як спалювання гілок, повних соку. — Агнешка.

— Припини це! — Я плакала. — Зупинися.

Вона зупинилася. Якусь мить Кася ще стояла, а потім її руки опустилися, а обличчя спорожніло. Запах гниючого дерева хвилею прокотився по кімнаті.

Дракон підняв руку.

— Kulkias vizhkias haishimad, — сказав він, і світло з його рук упало на її шкіру. Там де він освітив її, я побачила товсту зелену тінь, строкату, як глибокі шари листя, накладені один на одного. Щось подивилося на мене з її очей, і погляд був дивним і нелюдським. Я упізнала погляд: те, що дивилося на мене, було схоже на відчуття чиєїсь присутності у лісі, коли Вуд намагався мене знайти. Ніяких слідів Касі не залишилося взагалі.