Вісім. Жіноча мережева проза

Без адресата

Сім років роботи у поштовому відділенні № 24 залишили по собі невроз, варикоз та колекцію листів без адресата в шухляді. Жорик вже давно бурує мені мозок, щоб я викинула те барахло, бо діти можуть знайти, і це не в найкращий спосіб вплине на їхній розвиток. Але я люблю ці папірці — вони для мене більше, ніж просто клаптик паперу в клітинку. Кожний лист — це ціле життя його автора від народження до теперішньої миті, яке я вигадала сама, сортуючи газети у поштовому відділенні. Та чого приховувати — вигадую і досі, перечитуючи потріпані та пожовклі листи щоранку, коли Жорик їде у свій офіс. А потім цілий день, що б я не робила, я уявляю, що роблять вони. Ті, хто колись написав у нікуди. Просто щоб хтось це прочитав. Вони мають бути щасливі, що це прочитала я, так само як я щаслива з цього.

Але щойно знову мала розмову з Жориком. Він налаштований не прихильно. Тому я зважилася на рішучий крок — знайти адресатів. Можливо, є люди, які досі чекають на листа і яким ці літери потрібні набагато більше, ніж мені. Розбирайте те, чим я жила стільки років. Мені не шкода. Я їх все одно напам'ять знаю (до того ж Жорик пообіцяв їх відксерити).

Останній лист був від Жорика. Він писав до «Клубу любителів книги», щоб вони більше не надсилали йому своїх каталогів і що він навіть може повернути подарункове горнятко з логотипом клубу. Але за матюками він забув написати їхню адресу. Тому прийшов до нашого поштового відділення № 24 і побачив мене. Що було далі — всі знають. Тому я й вирішила показати ці листи, може, комусь вони теж допоможуть щастя знайти. Якщо котрийсь з них адресовано вам чи написано вашою рукою, пишіть на поштове відділення № 24 без адресата. Мені обіцяли віддавати всі листи, на яких немає адреси. Знають, старі курви, про мою слабкість.

Цап, син сучий

Запахи для мене — як скриньки пам'яті. Скриньки по черзі висувають за допомогою спеціально встановленої автоматичної системи випадково вловлені аромати. Gucci Rush (чотири оргазми), жасмин (сусідський хлопчик показує пісюна у батьківському саду), піт (ненависні тенісні корти), огірки (ранок у купе поїзда навесні), ароматичні палички (гоа-трансова вечірка), грейпфрутове мило (пахне, як бобінний магнітофон), море (пахне сльозами і страхом перед глибиною), дощ (пахне хробаками, яких треба рятувати від тротуарних перехожих), магнолія (пахне найсмачнішою вареною ковбасою), самбука (мікстура від застуди), вишневий сік (коньячний коматоз), сире м'ясо (травматологічне відділення), свіжоскошена трава (передчуття відпустки), фарба для волосся (пахне зневагою до перукарів), гречка (пахне Карпатами), сир камембер (запах ніг після довгої прогулянки влітку).

Запах сечі завжди асоціюється в мене з ним. Він мені відразу не сподобався, бо від нього смерділо якоюсь козлятиною. Запах старого цапа з енурезом. Аж ніяк не найкращий ароматичний атракціон. А я йому чомусь полюбилася з першого погляду. Він кинувся з роззявленою пащекою і почав вилизувати пальці моїх ніг. Було гидко. Язик був вологий і холодний, слина липка, і пахнула вона чимсь кислим. Я відразу пішла мити ноги і взуватися у щось слиностійке. Вирішила назвати його Цапом. Нікому це ім'я не сподобалося, і ніхто, крім мене, його так не називав.

Цапові було чотири місяці. Його віддали безкоштовно. Думаю, навіть готові були доплатити — тільки б його забрали. Бо другим іменем цього створіння могло б бути Дестрой. Він руйнував усе, що траплялося на його шляху: заливав потоками слини, роздирав, їв, загиджував, ґвалтував. Він мав для цього всі засоби: довгі міцні ноги, надзвичайну стрибучість, вічно зашмарканий ніс та огидні щелепи з зубами в три ряди. Він був неправильним представником свого роду. Кожний сповнений самоповаги кінолог зайшовся б в істериці, побачивши цього французького бульдога. Своїм виглядом Цап суперечив усім екстер'єрним канонам. Але його особисто це аніскілечки не турбувало. Він був цілком задоволений своїм породним тюнінгом. Тому що він допомагав йому досягати мети життя — руйнувати все навколо і доводити мене до стану безпомічного відчаю та всепереможного гніву, відкриваючи у мені це досі не властиве мені відчуття.

Між нами почалася війна. Не кривава, а тиха і мстива, з посмішкою на обличчі. Переважно на обличчі Цапа, бо я вже не мала сил лукавити, посміхаючись. Наше серйозне протистояння почалося навіть не з куп у моїх туфлях і не з калюж, у які я ставала щоранку, спускаючи ноги з ліжка. Я дістала свій томагавк після того, як Цапові виповнилося місяців вісім, і він захотів романтичного псячого кохання. Його життєва та творча діяльність обмежувалася стінами квартири, парканом садка біля хати та червоним повідком на вулиці, тож знайти об'єкт кохання для нього не було жодної можливості. Я пильнувала, щоб це диво роду собачого не наслідило на цьому світі нащадками. Оскільки на нормальну жінку, яка вправить йому мозок і наверне на правильний шлях, Цап не мав можливості натрапити, він обрав невинну жертву — плюшевого ведмедика, мою улюблену іграшку з дитинства. Спочатку я намагалася його ховати. Але ведмедик опинявся у хтивих лапах неповнолітнього покидька, навіть якщо перед тим відпочивав на курорті на шафі. Може, й сам ведмедик хотів такої долі, як пристрасний послідовник Захера Мазоха — нині годі з'ясувати. Цап виявився неабияким гульвісою. Молодість давалася взнаки, і грати ведмедика він міг кожних кілька хвилин. Кілька хвилин йому потрібні були, щоб випити трохи водички, заскочити на кухонний стіл, знищити котлети, які щойно приготувала дбайлива мама, зайшовши в гості, напустити озеро Синевир біля вхідних дверей, щоб знову взятися до справи. І його не гребло, що ведмедикові, можливо, з огляду на його роки, треба було більше часу для відпочинку. Статевий акт тривав хвилини зо дві, відтак процес повторювався. Цап народився не в тому тілі. Йому треба було бути племінним бичком чи почесним постачальником банку сперми. За тиждень спарювань я зрозуміла, що ведмедик вже одною ногою на тамтому світі, тож гидливо тримаючи знесилене тільце гумовою рукавицею, я винесла його в долину смерті — у сад. Цап став рідко бувати у квартирі. Я дуже раділа, бо сподівалася, що він нарешті навчиться не шкодити на моїй території, а перенесе плоди своєї діяльності на природу.

Складалося таке враження, що наша війна одностороння. Мене розпирає від гніву, а він, знай собі, тішиться і усіляке покарання перетворює на розвагу для себе. Після того як я прийшла до хати і побачила, що уся підлога всипана білим порошком невідомого походження, я безсило сповзла по стінці. Виявилося, що мама купила мішок борошна для якихось своїх материнських потреб і тимчасово занесла його до мене. Той мішок потрапив Цапові на зуб. Але просто перегризти йому було мало. Він розніс вміст мішка по всій квартирі. Нервово наспівуючи «Білі мухи налетіти, все подвір'я стало біле», я пішла шукати тварину. Він мирно спав у моїй кімнаті, знявши з мого ліжка покривало і поклавши брудну дупу на свіжу наволочку. Від мого крику він прокинувся і моментально бухнув у мої обійми, імітуючи безмежне щастя після кількарічної розлуки (він завжди так поводився, коли я поверталася додому). Я спритним рухом спіймала його в польоті і притиснула до підлоги. Ця потвора вирішила, що я з ним бавлюся, і почала катулятися на спині, похрюкуючи від задоволення. Тоді я вперше його вдарила. Несильно, але з ляскотом, по накачаному стегенцю. Цап скавульнув і притих. Він подивився на мене такими очима, що в моїх спогадах пронеслося півдитинства з усіма моїми провинами, разом з розтином жаб. Думаю, саме такими очима я сама дивилася на тих, хто викривав мою шкоду. Тому мені вмить захотілося пригорнути Цапа до себе. Мій педагогічний провал був використаний проти мене: Цап облизав мені все обличчя, підхопився на ноги, застрибнув у коридорі у власну ж калюжу, помчав на кухню, скочив мокрими лапами в борошно, кілька разів пчихнув, тим здійнявши хвилю білої пилюки, і, пригнавши назад, задоволений, застрибнув на ліжко. З ногами на подушку. Це коло забрало в нього секунд з п'ять. Я прибирала три години.

Сюрпризи вдома чекали мене щоразу, коли я поверталася, тому вже давно перестали бути сюрпризами. Я за звичкою з острахом відчиняла двері і з заплющеними очима ступала в калюжу. Потім розтуляла одне око і починала вивчати збитки. Якщо не було видимих катастроф, я розплющувала обидва ока і починала нишпорити по квартирі, шукаючи підступу. Не знайшла я його один-єдиний раз, коли мама забрала Цапа на дачу провітрити мозок.

Треба завважити, що цей зухвалий молодик був естетом. Коли він вперше порвав подушку, мені й самій дух перехопило від краси, яка м'яким шаром вкрила підлогу моєї квартири. Пір'ячко ворушилося від протягів і потужних подач повітря, які випускав з ніздрів Цап, що причаївся під ліжком. Я ж милувалася, безсило сповзаючи в крісло. Це ж декорація для фотосесії! Я кинулася по фотоапарат. Природне світло, промені сонця крізь фіранки. Протяги здіймають пухнасті білі хвилі. Залишалося тільки виманити з-під ліжка модель. «Цапеня», — я промовляла якомога лагідніше. Потвора почала потихеньку вилазити, спочатку виставивши з укриття задок. Я підкинула пір'я вгору, і воно почало падати на пса м'яким снігом. Той зрадів, від щастя впав на спину і став тертися об килим. Він посміхався на усю свою бридотну пащеку і в цю мить був найщасливішою істотою на світі. Я фотографувала. Від безмежного щастя Цап почав намотувати кола по кімнаті, і пір'я літало за ним вихором, як мирний ураган Торнадо. Захеканий пес ліг на підлогу і почав тяжко хрюкати, як це завжди з ним бувало після фізичних навантажень. Я лягла поруч і відчула, як він нюхає моє вухо, скроплюючи його шмарклями. Простягнувши руку, я далі фотографувала цю нашу ідилію людини та тварини. Тоді ми обоє були щасливі і задоволені одне одним. Щоправда, я була щаслива тільки до тієї миті, коли зрозуміла, що декорацію для фотосесії доведеться прибрати. Більше відчуття щастя вигляд порваних подушок у мене не викликав. А їх Цап подер, повірте, немало.

Після року життя з Цапом в мене, мабуть, з'явилася сивина. Звичайно ж, її не видно було під фарбованим волоссям, але появу сивих волосин я відчувала щоразу, коли проклинала ту тварину (а робила я це кілька разів на день). Тому що приводів для цього було більше і більше.

Тепер я розумію, що той сучий син любив мене надто дивною любов'ю, яка зазнала серйозних мутацій у його порушеній мозковій мікросхемі. І така модифікована любов, якщо це таки була вона, — зовсім не те, що мені було потрібно. Але тоді мій мозок не працював: хтось перемкнув тумблер на позицію, протилежну здоровому глузду. Я прагнула картинних стосунків і щиро вірила, що ми будемо поховані в одній труні після того, як проживемо у пристрасному коханні 74 з половиною роки. Його запах вводив мене у медитативний стан. Цап виявився мудрішим і відразу подав сигнал тривоги, наблювавши йому в новенькі «Адідас Суперстар Лімітед Едішн». Через ту халепу героєві моїх полюцій довелося ночувати в мене, бо з блювотинням, що хлюпає під правою п'яткою, не дуже зручно йти додому. Я власноруч випрала йому взуття, бо Цаповими випорожненнями вже давно не гидувала. Тоді я вважала, що мій героїчний вчинок з пранням — це символ безмежної відданості і крок до абсолютно нових стосунків. В принципі, так воно і сталося, але це були не ті стосунки, яких я прагнула у своїх молодих мріях.

Він переїхав до мене і перевіз цілу гору свого лахміття. Мабуть, щоб я його випрала. Його речі розповзалися щупальцями по моїй квартирі, заповнювали мій життєвий простір і життєвий простір Цапа. Оскільки місця було мало, а речей надто багато, він почав улаштовувати чистки. Причому вони стосувалися тільки до моїх речей, до кожної з яких, навіть якщо це була порожня баночка з-під парфумів, я ставилася з безмежною зворушливістю і ніжною любов'ю. Речі зникали в небуття, коли мене не було вдома. Усі мої істерики з приводу, скажімо, втраченої коробки з касетами, яку я поцупила колись під час шкільної дискотеки, відбивалися від стіни залізного аргументу: «Я ж просто хотів прибрати, щоб у нас із тобою було затишно». Контраргументу я не мала, бо теж цього дуже хотіла. Якби ж той затишок залежав від коробочок, баночок та старих босоніжок.

За мене мстився Цап. Око за око. Собачий кодекс був простий: викинув гральні карти з порнографічними картинками — отримав обісцяний кофр для фотоапарата; викинув стару парасолю з автографом Боно з «U2» — отримав дрантя з улюбленої підшивки журналу «Есквайр»; викинув колекцію фантиків «Love is…» — отримав розбиту пляшку колекційного коньяку. І так щоразу. Я була вдячна Цапові, бо він робив те, про що мріяла я, але мені не дозволяло виховання. За кожну вдалу помсту Цап одержував вітамінну кісточку і був щасливий. Я теж була щаслива, бо після появи нової людини в домі Цап нарешті зрозумів, хто тут господар і на чиєму боці треба бути. В мене була надійна підтримка: зуби в кілька рядів, міцні кігті, м'язисті ноги, підступний та винахідливий розум.

Так і жили ми втрьох: паскудили, мстилися, раділи. Цікаве, насичене життя. Насичене настільки, що захотілося спокою. Принаймні, так казав слизький хробак сумнівів. А я звикла йому довіряти. Джерело метушні треба було засипати. Чужі речі і їхній власник створювали забагато проблем і не робили мені жодних приємностей. Його запах більше не викликав у мене мозкової ерекції. У подорож я поїхала сама з твердим наміром викинути після повернення все зайве, що назбиралося в моєму домі за останні півроку.

Коли я відчинила двері, відразу зрозуміла, що у квартирі щось змінилося. І не лише у квартирі. Тривога вкралася кримінальним кроком: її вдарили тяжким тупим предметом у ділянку скроні. Я дуже чітко відчула, як це — коли вдаряють тяжким тупим предметом у ділянку скроні. Відчула нудоту, яка слідує за цим ударом, і млявість у ногах. «Де Цап?…» — прошепотіла я в кімнату, звідки було чути вишукані діалоги німецької порнухи. «Де Цап?» — спитала я тоном, схожим на тон дешевої серіальної акторки. «ДЕ ЦАП??????» — заволала я так, що голосові зв'язки ніколи мені цього не пробачать. Поки він мимрив щось про те, що Цап вислизнув з ошийника і побіг світ за очі, я думала: по обличчю чи по яйцях?

Я вперше вдарила людину. Копняки під дупу в нестатевозрілому віці не враховуються. Давно хотілося спробувати, але завжди щось зупиняло: то принципи, то нестача злості, а то й просто страх боляче вдарити руку об чужу скроню. Але я зрозуміла, що бувають моменти, коли не думаєш про такі дрібниці, а просто б'єш. Сатисфакція, яка настала після першого удару, дала зрозуміти, що треба бити далі. Обличчя — яйця — видерте волосся — подряпана шия — дзвінкі ляпаси — глухі удари кулаком — копняки під коліно — топтання каблуками по пальцях ніг. Я втратила контроль. Він, мабуть, чекав на все що завгодно — сльози, істерики, погрози, але тільки не на це. Інакше я не розумію, чому він не відбивався так довго. Здоровенний чоловік, що терпить удари від жінки, зап'ясток якої тонший, ніж його член. Коли до нього прийшло усвідомлення дійсності, він випростався і просто махнув рукою. Я впала на підлогу, з незграбністю ведмедика, якого колись так любив Цап. А він просто відчинив двері і вийшов.

Я ридала до самозабуття.

З моєї квартири зникло все зайве, а разом з мотлохом — те, що я любила безконтрольною любов'ю тварини-матері, яка знищить усе, що може заподіяти шкоду її дитинчаті. Мої відчайдушні пошуки дитинчати закінчилися повним фіаско і хронічними мішками під червоними очима. Детективне розслідування з'ясувало, що я дарма волала вночі в парку і розклеювала оголошення на кожнісінькому стовпі цього міста. Цап не втік. Йому знайшли нових господарів. Хто вони і де, я намагалася з'ясовувати понад рік. Потім здалася. Можливо, його там люблять. І, можливо, нам не варто бути разом. Я вірю у знаки.

Тепер я сама час від часу рву подушки. Його фотографія в пір'ї лежить у мене в гаманці. Я знайшла на смітнику ведмедика і перевезла його зі собою на нову квартиру. А коли я чую запах сечі і блювотиння, я згадую про нього. Тому я люблю під'їзди. Десь в одному з них живе мій Цап.