Вісім. Жіноча мережева проза

День без

Біжу по замерзлій візерунком слідів недавніх перехожих землі, слід, слід, вітер, яма, недопалок, слід, калюжа, падаю, друзки розбитої пляшки пива, кров на долоні, підіймаюся, ниє стегно, слід, лід, слід, кодовий замок на вході, сходи, двері.

Батьки не планували мене як дівчинку. Ба більше — батьки не планували мене взагалі. Я заявила про своє існування на планеті за два тижні по їхній першій шлюбній ночі — токсикозом, а вісім з лишком місяців по тому — в стерильній палаті одного з мегаполісних пологових будинків — уже голосом. Пухкий совковий конвертик з рожевою стрічкою й трьома кілограмами щастя всередині і, як розплата за щастя, надцятьразова зміна пелюшок, відригнуті дитячі суміші на байкових слюнявчиках, депривований сон новоспечених батьків і власна майбутня багаторічна боротьба з уявними вітряками.

Сяк-так я впоралася з дитинством, із скреготом подолала перехідний вік і вступила в Доросле Життя. Доросле Життя на смак виявилося сумішшю етилового спирту, латексу і залежаних бібліотечних книжок.

Тепер я — феміна сапієнс. Втім, щодо «сапієнс» багато інших фемін, а чи гомо загалом, можуть сперечатися. Скажуть: «Алкоголікус, або максимум еректус». Але, зрештою, яке то має значення?

Щоранку я прокидаюся зіпрілою і втомленою. Бо надто гарячі батареї центрального опалення, похмільна нудота в стравоході, ранкова гімнастика і душ, зачіска, кавоварка і вчорашня розігріта канапка, догана на роботі за чергове спізнення і обговорення поточності з колегами. Буе.

Так і нині (і-присно-і-навіки-віків-амінь) — стою півгодини під ледь живою цівкою води і вагаюся, голити ноги чи ні. Виловлюю в пам'яті залишки приємного сну. Думаю про хороше. Даю установку на добро. Обіцяю собі поводитися порядно і вдягатися тільки згідно з корпоративним етикетом, не вживати слова «блять», ситно обідати першим, другим і компотом, вчасно розсилати новинний блок клієнтам, випивати не більше ніж три гальби пива, користуватися послугами тільки ліцензованого таксі, молитися на ніч. Дрімаю стоячи… Здригаюся ошпарена — вочевидь, хтось із близьких сусідів спустив воду в унітазі. Фігачу на роботу по смердючому життєрадісному весняному болоті.

Здається, мене переїхали катком. Не думаю, що є надія на якусь реабілітацію і що були прецеденти зцілення. І ще цікаво, якщо в людини немає мозку — що тоді струшуєцця? Різне сміття, тирса, обшмьоткі? В мене струс обшмьотків.

Накриває нестерпне бажання випити пива. «Покайся», — шепоче змордоване янголятко з правого плеча; подумки легенько ляскаю його мухобійкою і купую в повнуватої, в масному фартусі й з масними руками тітки пиво. Пляшки запилюжені і огидно теплі, втім… в цілому ж гуманіст я. Телефоную на роботу і безбожно брешу: «Людочко, почуваюся не надто, валяюся на асфальті розчавлена катком, трішки затримаюся», — і прямую на порожній (не беручи до уваги запраного на вигляд бездомного: «Можна у вас бутилачьку») республіканський стадіон; друга пляшка, третя, я відчуваю наближення урагану, четверта пляшка, п'ята, шоста… я відчуваю наближення нірвани, рішуче витягую мобільний і набираю звичний «п'яний» номер. «Приїдь, забери мене звідси». — «Я не можу зараз, сонце, я на роботі (на Троєщині, на званому обіді в міністра, на орбітальній станції)». — «Не їбе, ти хочеш мене бачити чи як, чекаю, візьми машину»…

Я дивуюся здатності чоловіків ступати на розкидані руками жінок граблі. Скільки ще разів тицяти його в його ж помилку, як тицяють кішок у їхню сечу, чи луплять собак газетами по носі, але ж ні, вперто знову й знову він бере машину, незграбно вкладає мене на заднє сидіння, вдома варить чай, готує ванну — чи готує чай, варить ванну — яка, зрештою, різниця… Мені стає спокійно, ліниво і… нудно.

Взагалі, зі всіх романів, що у мене були, незрівнянно найдовшим, напристраснішим, найнасиченішим був (та, власне, й досі є) роман з алкоголем. Ось уже років з десять ми з'ясовуємо стосунки, часто присягаючись обірвати цей зв'язок назавжди, але кожного разу хтось із нас зривається, і закручується новий виток у спіралі відносин.

Починалося все, втім, досить невинно, далі легкого сп'яніння не доходило, аж поки я втратила свою алкогольну цнотливість років у 18, у відділенні інтенсивної терапії, примітивно, боляче, прикро… Відтоді наші стосунки перейшли на новий рівень. Звісно, я пробувала зраджувати його з якимись іншими каталізаторами чи явищами… Але наразі жоден не зміг задовольнити мене так, як це робить алкоголь.

Невже він так і залишиться любов'ю мого життя?

«Ти зрозумієш, що це справжня любов, коли полюбиш чоловіка сильніше за С₂Н₅ОН». Ну-ну.

Гм, власне, про що це я. Ага, про дівчинку.

Багато мільйонів років тому позаґендерна хромосома X перехворіла на мутацію, а оклигавши, виявила певну відмінність, радше недостатність звичних їй генів; відтоді вона почала називатися Y (прибравши з назви четвертину, аби символізувати втрату).

Щоб якось прикрасити походження пари XY, Господь вигадав історію про ребро Адама, хоч ніяких ребер тоді (і десятки, ба навіть сотні років по тому) не було. В моїй редакції біблійна історія про Адама виглядала б так:

Одне слово, волею Господа, природи й еволюції партеногенез поступився насидженим місцем статевому розмноженню. Геометрично-прогресовані наслідки цієї події спостерігаємо й досі. Носії ікс-ігреків мутували поколіннями. Вчені стверджують, що втрачені гени відповідали за мудрість, емоційність, гнучкість інтелекту, натомість ікс-ігреки відібрали в дубль-іксів твердолобу логіку, фізичну силу і товстошкірість.

Отже: заплутані у волоссі банти, нудні до оскомини «дочки-матері», задирання спідничок, вугрі, набухлі груди, місячні, дефлорація, зголювання волосся на тілі, салони краси енд фітнес-клуби, тести на вагітність, плітки, вагітність, пологи, діти, нерви, складки на животі, зсохлі груди, зморшки, клімакс, старість, пііііііііі…

Війна світів — Марса і Венери — це цікаво.

Дякую тобі, Боже, що я не мужик.

Він витягує мене з ванни, згрібає в оберемок і несе в ліжко. «Дуже смачно пити розчинену в окропі пилюку бразильських доріг і заїдати її натуральним квітковим медом…» — шепочу я і прислухаюся, як нарізно хилитаються мої розслаблені члени — балам-балам — голова — руки — балам — нога — балам — нога… Спати не хочу. Лягає поруч. «Я тебе ненавиджу», — мимрю я і притуляюся носом до його плеча. Дощ — чи пиво? — розріджує мій мозок…

Хррр…

Божі єзуїти ладану синтезують єресь…

Задовго до того, як вона почала виконувати свою болючу місію матері усього людства, ба навіть ще перед тим, як пан Господь надумав виліпити її з кавалка Адамової кістки і вдихнути в її легені трохи свого божественного кисню, Єва мешкала в знятій малометражній квартирі панельної багатоповерхівки десь у нутрощах спального району великого міста. Вочевидь, років із сорок тому — десь у часи розквіту недосоціалізму — якийсь скромний архітектор середнього віку середньої зовнішності середнього доходу ніс у кишені справедливо зароблену премію за макет новоспланованого району площею в один га, і за ці пройдені десятиліття виснажені стіни дали притулок не одному поколінню. Втім, з незрозумілих причин одна тринадцятиметрова квартира дочекалася свого першого мешканця аж коли Єва відімкнула потерті двері з пресованої тирси, а надворі вже панувало літо третього тисячоліття згідно з загальновживаним календарем.

Сусіди видавалися Єві дивними, детальками в табакерці, бо кожен з них був надто сконцентрований на якійсь одній справі: найвіддаленіша сусідка вважала за обов'язок витирати мокрою шматиною підлогу після будь-якого мешканця, відвідувача чи випадкового перехожого, котрий мав необережність ступити ногою на поверх; з-за інших дверей постійно линув стійкий запах пересмаженої соняшникової олії, ймовірно, вказуючи на присутність завзятого куховара; третя жаліслива жіночка регулярно силкувалася втулити Єві свіжі овочі з власної грядки десь за містом (овочі ті, втім, потому спокійно конали в целофанових торбинках на балконі Євиного помешкання, бо та вирізнялася неабиякою ледачістю до господарювання загалом і готування зокрема); зрештою, останню квартиру на поверсі займала не вельми привітна особа невизначеної статі і віку, яка, зачувши кроки або брязкання ключів на коридорі, прочиняла двері і буркала в щілину тихі прокльони. Так уживаючись зі сусідами, Єва трохи переймалася власним незалученням до справ (а радше — Справи) будинку, бо ніяк не могла визначитися з належною їй функцією; зрештою, згаявши трохи часу в роздумах, Єва дійшла висновку, що її лепти загальна Справа не потребує.

Хтозна-скільки часу б минуло в повільному, млоснуватому, з присмаком олії існуванні, якби одного вечора не завітав до Єви чоловік. Він стояв з кількома торбами перед дверима квартири і мовчав. «Ти ж розумієш, що якщо я зараз зайду, то вже тебе не залишу?» — нарешті чи то спитав, чи то ствердив він і позіхнув; Єва розуміла.

З появою чоловіка, який цілком виправдано претендував на шість з половиною метрів квартири і на додачу — на Євине тіло, її побут зазнав майже катастрофічних змін; зрозуміло стало також, яка участь у Справі будинку їй була вготована: либонь, давно позбавлені здатності відчувати сусіди мимоволі ставали свідками виявів усіх людських почуттів од кохання до ненависті; зрештою, Єва й сама, будучи їх генератором, не могла б дати визначення жодній з емоцій. Попри зашкалювання усіх можливих переживань, Єва почувалася щасливою (хоч щастю визначення дати не могла), вмочувала пензля в горнятко з чаєм і сьорбала з горняти з каламутною водою для акварелі, плела синтетичні шкарпетки для чоловіка, стригла йому нігті і мила голову, й навіть намагалася зготувати харч з дарованих сусідчиних овочів. Адам — а саме так звали чоловіка, бо як ще могли його звати — інколи всупереч своїм обіцянкам залишав Єву наодинці, переважно надвечір, і тоді та божеволіла від страху, коли в темряві за вікном раптом спалахували блискавки чи кинуті згори недопалки; звуки і запахи сусідів зникали, і в тісній кімнаті вміщалися всі привиди цієї половини світу, а на ранок Єва знаходила поламані ножиці або пір'я, або грудки глини на підлозі, або ще якісь свідчення чужого перебування, і лякалася ще більше, незважаючи на знайомий присмак олії в повітрі.

За певний час Єва завагітніла: була певна, бо привидівся слизький, чорний, з порізаними боками в'юн на шиї в Адама; в'юн нагадував іспанський комірець, і Єва занурювала пальці в прорізи і вищипувала свіже м'ясо. Незабаром з зародка в її лоні стала розвиватися трава, скошена, спресована акуратним маленьким тюком з розчавленими кониками-стрибунцями всередині, дбайливо перев'язана шпагатом і майже готова народитися на світ; і коли одного дня з грудей Єви потекла кров, а з піхви — молоко, Адам перерізав шпагат, і у квартирі з'явилося маленьке біле кенгуру, а потому невідомо звідки ще й середньовічний блазень, і незнайомі хлопці з оголеними спинами…

Шість чи сім тисяч років потому вчені знайшли Єву. «Мітохондріальна Єва», — сказав один з них асистентці, і та, не перепитуючи, слухняно записала: «іпохондріальна Єва».

Раптово прокидаюся. Вдруге за сьогодні, здається. А може, сьогодні — це вже завтра. Who cares?

Годинник показує пів на третю.

За вікном дощові сутінки.

Адам гримить посудом на кухні.

— Ти не на роботі?

— Вирішив залишитися з тобою.

— Ну й дарма.

Я хочу його вдарити. Зробити боляче, просто так. Схопити за волосся і тріснути обличчям до газової труби. Наступити гострим каблуком на мізинець. Копнути в пах. Запхати його руку в окріп з картоплею.

Пристрасть з часом переростає в жорстокість.

Коли він пішов, мені було цікаво дивитися на цівку власної крові з носа.

Було приємно малювати ножицями по шкірі.

І просто з'їхати з глузду.

Але я зробила найлегше: померла. Потім я поховала мене в маленькій труні на глибині два метри в закинутій частині серця. Трохи згодом довелося робити ексгумацію тіла для уточнення причин смерті. З досадою я виявила, що поховала мене живцем: руки були в синцях, стінки труни подряпані, мереживо на сукні порване. Поспіхом я забила віко цвяхами і зіпхнула труну назад до ями; поки закидала яму різним мотлохом, чула мій стогін. У звіті довелося записати: «Причини смерті не встановлені».

Інколи ночами десь глибоко з грудей долинають глухі удари і плач. Починаю думати про осиковий кілок.

Взуваюся, виходжу з квартири. Пивоооооо.

Я люблю сонячні окуляри — вони створюють ілюзію затишку для обличчя, а ще в них не видно твого погляду, тому зараз, у вагоні метро, розглядаю обличчя пасажирів. Здається, на час користування «швидким та зручним видом транспорту» всі люди швиденько розселяються по різних планетах, і, якщо напружитися (звісно ж, перед тим випити кілька літрів пива, покурити або просто натягти на носа червоні окуляри), можна побачити прозорі скафандри на кожному пасажирі. Я навмисно стою осторонь, боячись пошкодити крихку оболонку скафандрів, бо, мабуть, з них може висипатися якась космічна зараза, меркуріанська вітрянка чи там альфа-центаврський грип абощо, або й навіть банальні глисти з планети Земля. Раптом пригадую історію з дитинства — хто зна, може, це все сни, породжені «второю літрою водки» — про напівбожевільну дружину підполковника. Вона повикидала з хати килими і портьєри, щодня прала весь одяг, регулярно протирала клямки, вікна і підлоги спиртом, а чоловіків кітель щовечора замочувала в бензині і вивішувала сушитися на балконі. Бідолашний підполковник, мабуть, боявся прикурити зайву цигарку в просякнутій легкозаймистими речовинами хаті, і, зрештою, покинув дружину, перебравшись жити до фельдшерки військової частини. Дальша важка жіноча доля підполковниці мені невідома, та й не надто цікава: я вже сміливо тулюся до пасажирів.

Шкода, що «санітари вулиць» рідко збирають порожні пляшки по вагонах метро.

Мене тягне на подвиги і на сон.

Дівчинка Аннабель («Would you be so kind as to pronounce it anna-bell», — сказав мені хтось з-за кадру), вбрана у пишну сукню, висить, почеплена мотузками за шию, у дзвіниці церковно-парафіяльної школи і, розхитуючись усім тілом у своїх широченних кринолінах, дає сигнали початку і закінчення занять: бом-бом-бом.

«Станція метро Поштова площа. Вихід до річкового вокзалу», — гаркнув мені на вухо чоловічий голос, і Аннабель зникла. Виходжу, сталобить.

На кшталт монеток, що їх екзальтовані туристи жбурляють у фонтани, я залишаю у квартирах чоловіків зубні щітки — символи незакінчених стосунків.

Я ненавиджу його, бо він привласнив не лише мою зубну щітку. Помаленьку, поступово, він витягував з мене жили і нерви, і обплітав ними мене ж, сплітав з них химерне макраме наших стосунків — так, що виборсуватися ставало щораз болючіше.

В давнину мали місце дивні сантименти, коли кохані залишали своїм половинкам медальйони з пасмом волосся.

Чому, скажімо, не з обстриженими нігтями або кутніми зубами?

Здається, я б змогла віддати йому виколоте око.

Великий палець з ноги.

Обидва вуха на мотузочку.

Праву нирку.

Шлунково-кишковий тракт.

Чи й вже віддала.

Бо

ти гризеш мене зсередини, як хробак яблуко;

ти роз'їдаєш мою шкіру, як вапно;

ти руйнуєш клітини мого спинного мозку, як хвороба;

ти висмоктуєш мої відчуття, як п'явка кров;

коли ти на мене дивишся, я хочу виколоти тобі очі;

коли ти мене цілуєш, я намагаюся відкусити твої губи;

коли ти обіймаєш мене, я мрію зламати твої руки; коли ти любиш мене, я уявляю, як тебе спаралізувало; щодня я втікаю від твоєї тіні; щоночі я боюся твого привида; я вірю в лукавого, бо є ти; я молюся мученикам, бо тебе немає; мій пульс зупиняється, коли я тебе бачу; мої пальці терпнуть, коли я тебе торкаюся; я дихаю вогнем, коли ти поруч; я замерзаю за твоєї відсутності; я розівчилася малювати, бо ти вкрав мій хист; я не можу спати, бо ти паразитуєш на моїх снах; ти альфа мого фізичного; ти омега мого емоційного; моя ненависть тішить мене жадобою тебе вбити; моя пристрасть лякає мене бажанням померти; я виганятиму тебе закляттями; я викурюватиму тебе ладаном; я виблюю тебе з нутрощами; я зупиню тебе разом із серцем.

Поштова площа заповнена шановними киянами і гостями міста. Механічно простую за навмання вибраними з натовпу спинами і несподівано опиняюся на туристичному катері. Що ж, прогуляюся Дніпром. Тільки б ще пива, бо вранішня катастрофа з катком погано вплинула на моє самопочуття. Стає нестерпно себе шкода, прикро за свої беззмістовно прожиті роки зокрема й існування нещасного людства загалом. Стає шкода, що закон людський і, головне, Божий права на смерть не визнає. Думаю, багато людей були б згодні заплатити за переривання свого існування. Мабуть, їх зупиняє інстинкт самозбереження. Чи вигляд власної крові або страх перед болем. Чи, може, вічне пекло для безсмертної душі.

Цікаво, як би виглядав ритуал перед відходом у вічність? Мабуть, ускладнювати не довелося б. Досить було би тричі відректися життя за присутності свідків. І амінь.

І робота б така була — професійний евтаназер.

Урочисто ридаю, схлипуючи в такт хвилям.

Несподівано ввійшов у моду канібалізм. Щоб зробити мені приємно, Адам замовив багато людського м'яса; м'ясо привезли в невеличкій вантажівці і скинули посеред хати.

Замовлений делікатес не мав вигляду апетитного філе в поліетиленовому упакуванні чи напівзготованого фаршу. То все були гарні, засмаглі (точніше, запечені до золотистої скоринки, як пояснив продавець), скорчені в зародковій позі тіла молодих хлопців. Я тримала в руках виделку з ножем і не могла зважитися проштрикнути литку одного з юнаків. «Як живий, тільки спить», — подумала я і почала розглядати його обличчя.

Ми вирішили їх поховати.

Але раптом хлопець, литку якого я мало не розрізала, заворушився і встав.

За ним прокинулися й інші. Усі дванадцятеро виявилися живими. З гарно запеченими, але ще життєздатними внутрішніми органами.

Мабуть, треба проблюватися. Або висповідатися. Зрештою, це майже те саме.

Мила,

типа м'ятаєш,

Якми кров'юри гали,

Рани

Розлази лисьнавстіж,

Болілизу бні

Канали…

…ритмічно гупає в скронях десь вичитаний вірш (Б. Г. Мотова). Я не можу блювати, в мене немає блювотного рефлексу, в мене резус мінус, в мене спадковий брак ензимів для розщеплення алкоголю, деформована ліва нирка, скривлений середній палець на нозі, перетиснута судина на шиї, заражена гепатитом «В» кров, вісім сережок у тілі, фарбоване волосся, і взагалі, я — істеричка!

Зате я хворію на ментальну булімію.

Щоразу після надміру вживання будь-якої цінності чи явища, моралі, почуттів, спілкування я запихаю два пальці глибоко в мозок і вибльовую спожите, аж до конвульсій, до присмаку жовчі і запаморочення. Геть-чисто.

Процес цей хоч болючий, але необхідний: без нього почуваюся надто ситою, переповненою сатурованими жирами і вуглеводами соціуму; опісля ж маю в розпорядженні порожнечу, яку знову заповнюю продуктами, зазвичай вимушено, без прискіпливого аналізу якості.

Може, якось виблювати свою совість?

Буееееее.

Де я? Гаманець сухо демонструє дві гривні. Мобільний не подає ознак життя. Довкола порожньо. Ледь чути незмінний урбаністичний гул. Згори кудись далеко, але, здається, докірливо дивиться Сковорода. Не впіймав тебе світ, генію… А мене впіймав. І міцно тримає. Близько до землі, тісно, гравітаційно. Щодня ловить, сука, своєю порядною поведінкою і корпоративним етикетом, невживанням слова «блять», ситним обідом з першим, другим і компотом, вчасно розісланим новинним блоком для клієнтів, трьома гальбами пива, користуванням послугами тільки ліцензованого таксі, молитвою на ніч, гарячими батареями центрального опалення, похмільною нудотою в стравоході, ранковою гімнастикою і душем, зачісками, кавоварками і вчорашніми розігрітими канапками…

Падаю.