Варта у Грі

Розділ 9 Проклятий іменинник

Златан, суддя чеський.

Златан, суддя чеський.

Златан — суддя чеський!

Так він сказав.

Сивий пан, який забрав Дикорослу і зупинив Гру іменем суду.

До Варти повільно доходило усвідомлення того, що шоста мітка теж їхня. Проте десь була поранена відьма, і навіть могутній суддя не міг запевнити, що вона виживе.

Десь був Мельхіор, котрого темні встигли знайти, і успішно позначили мітку.

Десь був Люцем, який послав ту атаку в її бік. Не просто попередження чи погрозу. То була майже певна смерть. І він пішов на це.

І врешті, десь був Златан, який присягався, що він не суддя. Златан, який знав і вмів надто багато. Златан, який завжди тікав від відповідей. Златан, який з усіх сил намагався тримати її подалі від решти суддів. Златан, який твердив, що йому не можна брати в цьому участі. І все ж брав.

Варта розуміла, що все закінчиться погано, якщо хтось дізнається про її співпрацю з ним. Адже це відверта махінація. Порушення. Напевне, тому він і приходив до неї в такому юному образі, аби не помітили і не запідозрили. Адже й сама вона знала, що судді — дуже досвідчені й переважно старші панове. А явно не кучеряві молодики. Напевне, з їхнім досвідом та силами неважко змінити свій образ... Хоча він ще заливався про відсутність сильних ілюзіоністів у чинному суді!

— Варто! — покликав її Тайфун.

Дівчина стрепенулась.

— Ми йдемо до Аллі, — буркнув голова.

Світляків після того, як пішов суддя, теж наче вітром здуло.

— Чи ти телепень, чи не бачиш, що вона ледь дихає? — обурилась Ружичка і допомогла Варті підвестися. А тоді шепнула їй на вухо: — Я не тримаю на тебе зла. Що б не сталося з Дік, ти захищала її. А вона тебе. Тож можеш не боятися гніву відьом. А от голова світлих... — Ружичка стиснула губи й промовчала.

Проте чаклунка знала ціну цього обуреного мовчання. Зазвичай життєрадісні й товариські відьми довго пам’ятали образи. Коли вони знаходили потрібний момент, то ставали суперниками не менш небезпечними за сильних алхіміків чи магів. Тож Варта була певна, що Люцемове свавілля цієї ночі ще відгукнеться йому тоді, коли ніхто цього не чекатиме. Примружені очі Ружички говорили про це так промовисто, ніби голова шабашу вже бачила свою помсту у всій красі й жорстокості.

Лясь.

Молібден похитнувся.

Аллі стулила губи міцно і вдарила брата втретє. Усі мовчки спостерігали за цим.

— Твоя самодіяльність призвела до трагедії, — відчеканила алхімея. — Через тебе постраждали Дикоросла й багато наших.

— Я сховав відьму від усіх. Вона б не постраждала під моїм захистом. Це сталося тільки тому, що хтось здав нас світлим, — блиснув очима Молібден.

— Навіть не затинайся, — попередила його Варта. — Скажеш хоч слово в мій бік — я тебе викличу. Люцем ледь не вбив мене — самі бачили. Якщо хтось всерйоз після сьогодні думає, що світляне кодло привалило через мене, вийдіть уперед і поговоримо знадвору.

— Сядь, — буркнув Тайфун похмуро. — Ніхто тебе не буде звинувачувати.

— Вона ні до чого тут, — несміливий голос Мельхіора пролунав від вхідних дверей. У кімнаті Аллі не було де дихнути, але коли світлий увійшов, то від нього намагалися відсторонитися всі.

— Герой вечора, — хмикнув Максиміліан. — Марк-Ян Дворянин, найпотаємніша жертва.

— Де тебе носило? — спалахнула Аллі й кинулась до брата із сумішшю турботи й гніву на обличчі. — І чому ти мовчав?

— Прошу пробачення, якщо неправильно потрактував той уривок розмови, який почув, — Мельхіор швидко вклонився до голів магів, алхіміків і шабашу. — Але світлі знайшли вас через мою неуважність, — він опустив погляд. — Мій телефон прослуховували. Наші. Я помітив маячок надто пізно. Ніколи ще таких майстерних не бачив! Але ми з Орі вирішили, що якщо встигнемо позначити моєю кров’ю мітку, то вб’ємо двох зайців одразу.

— Із цього місця детальніше, — Максиміліан загрозливо нахилився вперед й зиркнув на брата Аллі спідлоба. — Ти не сказав своїй рідні про те, що ти — жертва. Хоча знав, як це може допомогти. Натомість сказав це... кому?

— Орі. Оратанії, — Мельхіорове бліде обличчя загорілося рум’янцем. — Ми ще на початку Гри домовилися. Якщо хтось із нас стане жертвою, то інший проведе ритуал. А тепер, коли відьми придумали зілля, аби легше шукати бодай район точки, ми змогли зробити це швидко, поки всі були зайняті.

Варта пригадала невисоку відьму з пучками жовтаво-білих кіс, котра завжди виглядала трохи причмеленою. Така б справді личила до пари цьому алхімікові.

— Вибачте, що не казали. Та все ж Орі — відьма, тому, — Мельхіор почухав ніс, — їй не випадає... ще й зі світляком.

Аллі глибоко вдихнула.

— Мелю, прокляття моє, то ти ледь не вгробив купу народу через те, що в тебе тупа домовленість із твоєю новою пасією?!

— Та я викину її з шабашу, — просичала Ружичка. — Зі світлим сплелась, диви яка! Ще й мовчить, аби їй усе зілля розварилось!

— Знаєте що, — Варта відчула, що їй несила більше сидіти тут і слухати їхні уїдливі суперечки, — вирішуйте, кому дозволено з ким тусуватися без мене. Якщо будуть новини про Дикорослу, скажіть. А я пішла відсипатися.

— Баночку зараз, баночку вранці. І завтра зайдеш по нові, — Ружичка швидко вклала Варті в перебинтовані долоні цілительське зілля.

Чаклунка кивнула машинально. Вона знала, що завтра навряд чи зможе підвестися з ліжка. Але їй вдалося тримати на обличчі маску спокою аж до моменту, поки вона не вийшла з квартири алхімеї.

А тоді сльози полилися самі по собі. Сльози болю від ран, нервів через весь цей вечір, страху за Дикорослу, злості на Молібдена і його несправедливі звинувачення. Через Люцема та його вбивчу атаку. І через Златана, трясця йому, чеського суддю. Хоча хто-хто, а цей падлюка точно вийде з води сухим.

День у ліжку минув так швидко, що Варта й не помітила. До вечора з дрімоти її вирвав лише дзвінок Евереста, котрий бозна-де взяв її номер і повідомив, що Пані Цербер метала вранці громи. Але він, праведний світляк, сказав, що Тарновецька в лікарні, і менеджер заткнулась. Чаклунка почувалася так зле, що їй було абсолютно байдуже, що зробила Церберова — хай би вона хоч повісилась.

Надвечір подзвонила Ружичка. Сказала, що Конгломерат витягнув Дикорослу з того світу. Але тепер вона в людській лікарні, в реанімації. Відходитиме довго. Судді повідомили, що завтра Гра продовжиться.

Варта втішилась і вирішила провідати подругу. Проте для цього довелося виповзти з ліжка, спуститись до батьків і пережити хвилю їхньої турботи. Батько вмів зцілювати і не любив довгих розмов. Тому він просто посадовив Варту на диван і по краплі вливав у неї свою силу, поки з її тіла зникали порізи й опіки, колоті рани й подряпини, кровопідтьоки й синячища, від розміру яких мама тільки робила круглі очі й голосила, що вона такого жахіття не бачила з часів Вартиної підліткової кризи. Дівчина слухала все це мовчки, бо думки блукали далеко.

Опівночі зателефонував Златан. Його голос звучав пригнічено.

— Ти жива, дуже нехороша темна?

— Як не дивно, — відповіла вона неприязно. — Думаю, тобі є що мені сказати.

— Так, давай зустрінемося завтра.

— Чудово. Місце обираю я, — попередила Варта, бо точно знала, куди піде з проклятим чеським суддею, щоб говорити на рівних.

— Я вже здивувалась, коли ти не прийшов зранку до моїх воріт, — зауважила Варта, бо сьогодні Златан чемно чекав на неї перед входом у музей, де вони домовились зустрітися.

Він здавався стурбованим і коротко кивнув.

— Ходімо. Ти ж любиш музейні зали. Отож, тобі й тут сподобається, — дівчина пішла нагору першою і взяла квитки.

— Це жарт такий? — скривився маг, коли увійшов у кімнату, де починалася експозиція.

Невисокі стелажі у вузькій залі оточували їх з обох сторін. Варта задоволено помітила, що чех не в захваті від її вибору. Отож, вибір був правильним.

Музей золота. Так це місце звалося. І хоча гори ювелірної краси з давнини лежали під склом на безпечній відстані, та Златан озирався сторожко, наче боявся, що котрась із вітрин упаде на нього і придушить.

«Дякую за ідею, Евересте!» — весело подумала дівчина, згадуючи, як світляк рекомендував їй при потребі замордувати його в кімнаті, наповненій дорогоцінним металом.

— Я знаю про твою алергію на золото, — повідомила Варта переможно. — І я знаю, хто ти.

Вона на мить затамувала подих, усвідомлюючи, що ось перед нею один з образів влади, могутній суддя, хай і прикривається обличчям молодою нахаби. І якби кілька тижнів тому хтось сказав, що Варта буде отак спілкуватися з членом суду, вона б, мабуть, довго реготала. Утім, істеричне бажання зареготати йому в лице, яке встигло стати знайомим, і зараз пробивалося зсередини.

— Справді? Пані Аґата навчилися якоїсь корисної магії? — в очах Златана спалахнув інтерес. Стояв він посередині кімнати, на рівній відстані від вітрин та стелажів.

— Обійдемося без твоєї улюбленої іронії, — чаклунка скривилась. — Розповідай. Бо це через тебе я в повній сраці, а моя найкраща подруга — в реанімації.

— Подякуй, що не в труні, — Златан витягнув руку вперед до найближчої вітрини, але різко відсмикнув її. — Що тобі розповісти, Ґатко? — втомлено відказав він. — Алергія — брехня. Це прокляття. Золото уб’є мене. Золото вбиває всіх чоловіків у моєму роду. У певний час. І позбавляє мене сил, начисто стираючи їх. Навіть тут, на відстані, я чую його вплив. Ніби хтось зовні відмежовує магію. Тому, пані Аґато, якщо тобі знадобиться нейтралізувати мене, то допоможе й найменша золота каблучка. Але близько. Втямила?

— Тому ти так сахався мого медальйона? — Варта дістала його з-під футболки, не розуміючи, чому суддя називає її Аґатою, адже зазвичай він не використовував людське ім’я.

Златанові очі звузились.

— Звідки це у тебе?

— Я ж казала. Це моїх справжніх родичів, — дівчина хотіла сховати прикрасу, проте погляд мага спрагло завмер на ювелірному виробі.

Клац — і медальйон відчинився сам. Златан схилився до фото.

— Ну, так. Станіслав, Амалія... і мала, — посміхнувся він, мовби до старих знайомих.

— Ти знаєш їх? — Варта здивувалась. — Ти знаєш, хто це такі?

— Я знаю багато. Сама вже помітила, так? Але зараз ми говоримо не про тебе, Аґато. А про мене. Ти ж це хотіла знати, так? Усю правду, так? То ось тобі правда — проклятий я. 27 липня мені виповниться 27 років — це крайній термін. День, коли я помру.

Варта відчула, що всередині неї все затерпає. Він говорив це надто просто. Надто легко.

— Ти брешеш, — відрізала дівчина. — Які ще 27? Ти старий пень, Златане, — вона помітила стурбованість на його обличчі та продовжила більш упевнено. — Ти ж славнозвісний чеський суддя.

Кілька довгих секунд Варті здавалося, що Златан здивований її відкриттям більше, ніж вона сама Проте тоді він коротко розсміявся і похитав головою.

— Аґато, оце направду оказія! А я думав, що вдало прикрасився, щоб поговорити з тобою. Бачиш крізь завісу ілюзій? Рідкісний дар! Утім, у тебе їх багато, рідкісних дарів.

— Ну, вибачай, але я не дурна, — відказала дівчина, — а ти продовжуй. Про прокляття. Тобі справді загрожує щось? Хіба судді не недоторканні?

— Прокляття реальне, — відповів він твердо. — Я уникнув його тільки завдяки захисту від різного роду магії, який отримує суддя. Але й пожертвував через це багатьма речами. Утім, з віком, знаєш, відкриваються нові перспективи та можливості. Тож шукаючи спосіб врятуватися, я зумів отримати непогану владу. Суддівські контакти, панно, й авторитет не один десяток років треба здобувати. Тепер же мені довіряє сам голова Конгломерату, і з фінансами проблем нема — ти вже помітила, мабуть. Життя моє довше, ніж у звичайних магів. Я — найстарший із суддівського апарату нині. Так те прокляття стало даром, який дав багато більше, ніж забрав.

— Я думала, ти хочеш зруйнувати його і для цього вліз у Гру...

— Перепрошую, юна панно? Це Златан вліз, а не я.

— Ви — Златан, — Варта мимоволі перейшла на «ви», коли підтвердила свій здогад про те, хто такий цей нестерпний чех.

— Ох, бісова проява! — маг раптом ляснув себе долонею по чолу. — Зрозумів-зрозумів. Гаразд, із цим розберемося згодом... Поки що, Аґатко, золота моя, запам’ятай найважливіше: твоє життя хочуть принести на вівтар прокляття. Твоїм життям хочуть викупити помилки минулого. Але я не дозволю цього. Не за крок од сили, за яку надто довго боровся. Та й сама ти не завинила нічим. Тому наразі тобі треба вийти з Гри. А потім просто робити, що сказано. Якщо не хочеш померти ні за що. Не турбуйся, все вирішено, все прораховано, і усе йде так, як треба. Я скерую тебе.

— Мені вже поперек горла твої «скеровування», — огризнулася Варта. — Як і твої таємниці. Нічого я не робитиму.

— Ану, заткни пельку, коли звертаєшся до судді! — Златанів голос спалахнув. Він не наближався до неї. Але зненацька чаклунка відчула на собі тиск, який сковував кожен м’яз. Холодний, аж крижаний, пронизливий струмінь енергії з полегкістю захопив її ослаблене тіло. І хоча всюди було золото, не скидалося на те, що падлючому чехові від нього особливо зле. Або ж його справжня сила така велика, що й приглушена, вона все ще горіла яскраво.

— Ти ж казав, що я потрібна. Тобі. Як жертва, — Варта силкувалась чинити спротив, але було боляче навіть говорити. Вона подумала, а чи не хоче славнозвісний суддя її закатрупити. — Що ти допоможеш темним перемогти. В обмін на мою допомогу. Заради бажання. Ти...

— От кодло прокляте! — виплюнув маг. — Що ще я казав? Що ти дуже сильна чаклунка? Виняткова? Єдина жертва, про яку мені відомо? Чи, може, що ти така красива, що я люблю тебе до гробової дошки?..

— Заткнися, stary dabel! — закричав знайомий голос позаду.

Варта різко озирнулась, хоча всі м’язи горіли, ніби у вогні.

На порозі зали, зиркаючи на неї поглядом, сповненим лихоманки й злості, стояв... Златан.

Ще один.

Кілька секунд дзвінкої тиші. Болю, який вивертає все всередині. Сум’яття.

Спалах маятника десь у підсвідомості. Промінь на вітрині. Золочені зблиски.

Біль зник зненацька.

Златанова спина закрила Варту. Чаклунка помітила, як тремтять його руки, розкинуті в сторони. Мовби він готувався прийняти удар, від якого не захистять щити.

— Ти заважаєш, кодло мале, — відказав перший Златан зверхньо.

— Заткнися, — видушив другий.

— Я рятую її.

— Заткнися.

— І тебе рятую, невдячний ти виродку.

— Сраку свою ти рятуєш. Статутом усіх конгломератів, — видихнув другий Златан важко, ніби його душили, — встановлено, що взаємодія суддів і гравців... за межами точок Гри... заборонена. Я маю прямі докази свідка й цілковите право доповісти про порушення!

— Пельку закрий, сину ідіота. Про правила ти не маєш права навіть заїкатися. Геть звідси негайно. Загрався вже. І не наближайся до Тарновецької, — відрізав перший Златан, і його обличчя почало змінюватися, ніби плавилося на сонці. — Я пообіцяв твоєму батькові, що ти житимеш, якщо знатимеш своє місце. Дав тобі в руки силу і вплив, яких інші роками намагаються досягнути. І отака віддяка? Отак-от ти утримуєшся від втручання в мої плани?

Мідно-каштанові кучері мага посіріли, тоді побіліли, мовби їх припорошило снігом, обличчя зблідло теж, рясно вкрилося зморшками, зате набуло ще більшої гордості й зверхності. Темні очі зовсім почорніли й зиркали злісно з-під важких надбрівних дуг. У його правій руці виросла палиця зі срібним набалдашником. Чоловік грюкнув нею об паркет.

— Я — Златан Богумін, суддя чеський, — прогримів він. — І якщо в тебе є в голові хоч трохи клепки, на відміну від твоїх батьків, Аґато Тарновецька, то ти будеш триматися якомога далі від мого онука. Бо він уб’є тебе й не засумнівається ні на мить.

— Щоб прояснити все, я теж Златан Богумін, — кисло кинув через плече кучерявий нахаба. — Двоюрідний онук чеського судді. А тепер справді йди звідси, Вартова.

Варта звикла швидко приймати рішення. Вона сумнівалася лише дві секунди.

Вдала, що справді йде до виходу. Тоді різко кинулась вправо, схопила пальцями павутину і навмання розчеркнула нею по стіні. Енергія бухнула. Тріснуло скло. На паркет посипалися прикраси, старовинні регалії, посуд упереміш зі скалками.

Мерехтіло золото. Мерехтіли маятники. Мерехтіло сонце у вікні.

Чаклунка не чекала, поки шарварок припиниться.

Вона кинула собі за спину вогняну лінію, котра виросла стіною аж до стелі. Схопила Златана за руку. Струсонула з нього шок. Поволокла до виходу. І лише тоді звернула увагу на завмерлу охорону зі скляними очима — мабуть, теж робота судді. Інакше, хтось би вже давно прибіг на шум у залі...

— Швидше! — смикнула вона чеха за собою. — Чи ти не снідав, що ледь ноги волочиш.

— Золото...

— Поглинає силу Богумінів, знаю.

— От дідько, старий усе розповів?

— Потім, — Варта відчувала дивний запал і водночас вину, оскільки тікала від самого великого й уповноваженого судді з Конгломерату. І хтозна, наскільки його стримає її благенький вогонь і завали золотих прикрас. На десять секунд? На двадцять? Чи стане їм часу бодай вибігти на людну площу — там же чеському правлінцеві не вийде напасти! Мабуть...

Але — він не мав права з нею говорити.

Але — він погрожував їй.

Але — він збирався її придушити. Принаймні скидалося на те. Або прагнув налякати, бо навряд чи суддям дозволено душити жертв, хай і майбутніх та ще прихованих від загалу.

«Усе вирішено, і все прораховано», — сказав суддя.

Відчуваючи, що без пояснень самого чеха вона не впорається, Варта зосередилась на тому, щоб якомога швидше перетнути площу Ринок.

За поворотом біля пошти вона спинилась і глибоко вдихнула.

— Давай-давай, ворушися, — тепер же сіпнув Златан. — Він не зможе відкрито за нами піти у своєму справжньому образі. І не зможе створити собі ілюзію, коли я поруч. Але не варто розслаблятися. Старий диявол страшний у злості. А тобі вдалося його довести...

— То це справді твій дід? — здивувалась чаклунка, хоча й помітила між чехами певні збіги рис.

— А не схожий? — хлопець реготнув. — Он як Нап’ялив моє обличчя. Копія!

— Передчуваю багато проблем.

— Не особливо більше, ніж до того. Він не закатрупить власного онука. Поки що.

— Правду, шановний інтригане. Правду я хочу. Усю, — Варта дивилась на Златана, і здоровий глузд десь усередині випитував, як вони до цього докотились. Гра Грою, але тікати від могутнього судді з його власним онуком... Дівчина глибоко всередині тішилася, що чеський правлінець та її новий знайомий — то двоє різних Златанів. Але, з іншого боку, це тільки ускладнювало ситуацію.

— Правда в тому, що мій старий трохи шизонутий, — важко видихнув маг. — А решта — це справи сімейні... Гарно тут у вас.

Він розвів руками, ніби хотів охопити краєвид Львова, який розпливався внизу.

— Гарно, але зуби не заговорюй, — Варта присіла на траву і теж подивилась на залите сонцем місто.

Після втечі з музею вони вирішили піти кудись, де найменше шансів зустріти суддів, темних чи світляків. Чаклунка витягнула Златана, який скаржився на спеку, у доволі безлюдну частину парку Знесіння. У них за спинами, по стежці, часом дзенькотіли велосипеди чи шурхотіли кроки. Але густі кущі, які відмежовували стежку від виступу над прірвою, гарно ховали від перехожих. Маг знущально зауважив, що це місце має бути популярним для таємних побачень. Але Варта проігнорувала його зауваги, котрі не стосувалися теми.

— Ну, що тобі розповісти? — зітхнув він стомлено. — Суддя — мій родич. Я працюю на суд. На посаді його помічника. Золото поглинає мою силу. Тому не вдалося добре зачаклувати Молібдена: перед тим я тримав у руці твій медальйон і ще не відійшов від його впливу. От і вся історія.

— А як щодо прокляття, твоєї смерті й усе таке?

Златан схопився за голову.

— Старий тобі розтриндів все, що міг! Утім, я ж казав. Демон прокляв мій рід...

— Златане! — Варта підвищила голос. — Демонів не існує. Годі вже. Не смішно.

— Годі вже не вірити мені. Я тобі життя рятував... разів три? — маг скосив погляд у її бік. — Хочеш правду, то слухай, а не перебивай. Сто років тому Гра проходила в Кракові, у Польщі.

— Я знаю, де Краків.

— Молодець. Отож, щоразу, коли Гра доходить до завершення, велика кількість енергії вивільняється, і це нагадує просто-таки вибух магії. І на наступні сто років світ наповнений нею по вінця, а коли вона починає виснажуватися, то приходить час нової Гри — по-різному для кожного Конгломерату. Колообіг енергії в природі та все таке.

— Я знаю, дякую, — нетерпляче кинула дівчина. — Можеш не цитувати мені чарівницькі посібники.

— Так, про це розповідають усім. Гарна історія для дитячих казок. Ще наприкінці один із гравців отримує право загадати бажання — теж красиво, правда? Але про демона історії мовчать, — Варта хотіла перебити Златана знову, проте помітила, як його голос зривається, і вирішила дати йому шанс закінчити. — Дванадцять міток, позначених кров’ю чародійного люду, — це ритуал, який вивільняє демона. Ритуал, який дає вихід його силі. Демон здійснює бажання, він може все — все, про що не мріють навіть голови конгломератів... Але його прихід завжди несе руйнацію у світ: катастрофи, пошесті, війни... Тому здавна існували роди, які втілювали найбільшу силу чаклунської спільноти. По два в кожному конгломераті — їм під силу було черпати і темну, і світлу енергії, порушувати багато правил, творити колосальну магію. А все задля того, щоб наприкінці Гри дочекатися вивільнення сили і вбити демона. Не дати йому волі.

— Може, тому історій про всяких монстряків і нема? — усміхнулась Варта від раптової ідеї. — Бо їх успішно знищували до цього часу?

— У правління конгломератів більше таємниць, ніж ти думаєш, — сухо відказав Златан. — Навіть на посаді помічника судді в мене дуже мало повноважень, коли це стосується закритої інформації. А я досліджував це питання... Але ось ми наблизилися до основного. До попередньої Гри. Краківський тур — тоді дещо змінилося. Один із родів-захисників зрадив другий. Уяви собі, вони уклали договір із демоном: замість знищити його, зрадники загадали бажання. І почвара здійснила його. За умовами договору, коли настав вирішальний момент, перший рід відступив. Вони залишили своїх соратників на поталу чудовиську. Через свій егоїзм.

Златан криво осміхнувся і закинув голову вгору. Його погляд пірнув у небо через гілки дерев.

— У другого роду не було й шансу, коли вони залишилися без підтримки. Демон знищив їх. Проте і цього йому здалося мало. Виявилося, що старший наслідник захисників, чиї 27-мі уродини саме наближалися, мав красиве ім’я. «Золотий» воно перекладалось...

— Златан, — здогадалась Варта одразу.

— Правильно мислиш, нехороша темна. Отож, демон прокляв його і прокляв увесь рід їхній на багато поколінь наперед. Смертю від золота прокляв. Він мав почуття гумору, бачте... Я —наступний смертник. Кінець історії.

Златан зчепив руки в замок і потягнувся.

Варта розуміла, що це не може бути правдою. І водночас щось знайоме ворушилося насподі свідомості. Нитка, котра вислизала від неї і не давала твердо відкинути Златанові слова.

— Ти не віриш мені, знаю, — він знову зиркнув на дівчину. Без іронії, лише з гіркотою в погляді. — Але мій прародич — один з тих захисників, кого вбили. А його син, чинний чеський суддя, — перший Златан Богумін, який носить прокляття. Він, власне, й подався у судді, щоб врятуватися. Спрацювало. А мій рідний дід помер рівно у 27. Мого батька, на правах недалекого родича, дід уже зміг взяти до штату суддів, щоби надати йому магічну недоторканність і врятувати. Так батько пережив 27-річчя. Потім вирішив повернутися до звичайного життя, бо думав, що прокляття вже не має над ним влади. І помер за кілька місяців після того, як покинув суддів. Я ніколи його не бачив... Матір покінчила із собою після батькової смерті. Тому більшу частину власного життя я на побігеньках у діда... Але після мого найближчого дня народження він обіцяє випхати мене геть, подалі від правління. Аби я не загрожував його високому положенню — є, бачте, охочі передати пост судді молодшому Богумінові. Та й поза тим старий дьябел теж вірить, що після 27-річчя прокляття не матиме сили. А воно має! Має, трясця йому! Адже мій батько... — Златан не договорив і вчепився обома руками в пишні кучері. — Усі загинули, — пробурмотів він швидко. — І я приречений. Мій єдиний шанс — ця Гра, Варто. Мій єдиний шанс — зустріти демона. Мій єдиний шанс — ти.

— Але чому дід не хоче, щоби ти зняв прокляття? І чому він застерігав мене? — дівчина пригадала темні, сповнені гніву очі судді і те, як упевнено той сказав, що Златан вб’є її.

Маг усе ще усміхався, але погляд його нагадував грозові хмари на обрії.

— Бо якщо інші судді прознають, що я затесався між гравців, то можуть звинуватити старого в допомозі мені. І темним. А це скандал ще той вилізе. Явно не вартий життя чергового Златана. Тим більше дід уже давно щось з головою Конгломерату крутить, вислужитись хоче. А я йому як п’яте колесо до воза. Утім, я справді трохи влазив туди, куди не можна, щоби знайти точки і жертв... Але ледь не в кожного судді є свої інтереси в цій Грі! Наївно вважати, що вони не впливають на неї.

— Не історія, а суцільний триндець... — прошипіла Варта. — Слухай, я в це досі не дуже вірю. Але якщо той демон існує, то як бути з ним? Він же звільниться, коли ти загадаєш бажання? І принесе всі ці війни-катастрофи тощо?

— Так, — Златан скрипнув зубами. — Але у Центральноєвропейського конгломерату вже немає родів-захисників. Інші не мають тут права втручання. Й охоти не мають, якщо чесно. Я спробував зібрати якусь корисну інформацію у своїх робочих мандрівках, але деталі й перебіг Ігор усюди відрізняються.

— А що кажуть судді? Твій дід?

— Що не моя це все справа. Не вибудовуй собі надмірних ілюзій щодо моїх повноважень у їхніх очах.

— Але... Ти ж Богумін, з того крутого сімейства...

— Варто, ти мене слухала взагалі? Або два роди, або жодного. Такі правила. Один я нічого не вдію. Та й захисник з мене ніякий. Хіба самогубець.

— Ну, мене ти наразі гарно захищав.

— Рівняєш допомогу тобі до протистояння з майже всесильним пекельним демоном? — хмикнув Златан невесело. — Забудь про це.

— Тоді ти теж забудь. Ми дійдемо до кінця, — шепнула Варта твердо в пориві хоч трохи втішити мага. — А там хай хоч демон, хоч що інше. Якщо це бажання врятує ситуацію, то я допоможу тобі отримати його. Ніхто не заслуговує на те, щоби жити під вічним страхом прокляття. Ще й через якихось зрадників.

Златан не відповів. Його плечі зовсім опустилися, ніби навіть золоте сяйво сонця нагадувало про незворотність. Годинник цокав. Маятник хитався.