Варта у Грі

Розділ 12 У якому нарешті зустрічаються Еверест, тінь, Вартова, демон і проклятий іменинник

— Що ти, в біса, твориш? — Варта сіпнула руками, але вони були зв’язані міцно.

Златан не відповідав. Він діловито вичакловував пута і накладав їх на руки Евереста.

Білявий світляк лежав навпроти. Його обличчя виглядало хворим і втомленим.

Чаклунка сіпнулась знову. Ні шансу вирватися. Над цими путами чех попрацював гарно.

Після зіткнення зі світлими та Мортом дівчина очікувала прийти до тями вдома. Чи хоча б у якомусь знайомому місці. Чи в дорогому готелі — це було в Златановому стилі. І точно не зв’язаною. Але зараз над нею нависав похилий дощатий дах, крізь який задував прохолодний вітер. Це місце скидалося на занедбане горище.

— Нам потрібно поговорити про те, що я бачила, — наполегливо кинула вона і знову сіпнулась, хоча незрима павутина вгризалася в шкіру від кожного руху. — Це минуле. Воно справді було. Це важливо... Та зніми ти це своє закляття!

— Варто, припини, — голос чеха пролунав напружено й сухо. — Ти не звільнишся. Твоїх батьків я повідомив, що в нас багато справ, тому вони не турбуються. Твої темні друзі теж зайняті пошуками останньої точки. Нічого більше обговорювати ми не будемо.

— Мені цікавіше, де ми і чому я зв’язана, — дівчина сіпнулася ще раз, не покидаючи спроб звільнитися. Черв’як страху й сумніву звивався всередині й закликав її робити бодай що-небудь.

— Ми неподалік від місця, де має проявитися дванадцята точка. Я ще не знаю точно, де це станеться. Але знайду. Дякую, що допомогла мені дійти сюди. Ти молодець.

Варта глибоко вдихнула, щоб не гаркнути на мага.

— Чому ж тоді я, молодець, зв’язана?

— Щоб не наробила дурниць. Я дотримаю свого слова і до кінця Гри турбуватимуся про твою безпеку. Але для цього потрібна хоча б мінімальна страховка. Бо ти в нас панна надміру запальна і можеш наламати дров, коли це критично небажано.

Знову цей сухий тон і таємничість...

— Златане, що ти верзеш? Зніми це негайно! — дівчина розізлилась і спробувала випустити павутину, проте закляття пут чеха було набагато сильнішим за її потуги. — На тебе що, Мортове божевілля знову найшло?

— На мене взагалі божевілля найшло, що я з тобою зв’язався! — огризнувся маг раптово і тут же стих. — Ти просто не уявляєш, — його голос зазвучав страдницько. — Ти, Аґато Тарновецька, просто не уявляєш нічого.

— То поясни мені, — буркнула дівчина і перестала сіпати руки. Натомість вона втупилась у темні очі мага, але він відвів погляд, ніби боявся її.

— Скоро вже. Сама побачиш, — пробурмотів він швидко. — Розумієш, Варто, я дуже не хотів померти...

— Ти не помреш. Перестань вже.

— Але ти ж бачила. Ти бачила сама. Після Мортової атаки. Ти сказала... Твоя родина, твоя проклята родина зрадила нас, Варто. Сто років тому. Твої батьки. Вони продали свою місію Вартових, Варто, — він говорив усе швидше, а голос звучав усе нещасніше. — Вони продалися демонові. Через тебе.

— Златане, ти здурів? — не стрималась дівчина. — Які сто років? Які мої батьки?

— Вони зрадили Богумінів, інших захисників. В обмін на бажання. У них було бажання, яке порушувало всі правила. Усі, Варто, розумієш — всі? У них була донька, — Златан простягнув тремтячу руку до чаклунки й відсмикнув її, мовби обпікся. — Донька була єдина. Найдорожча. Улюблена. Смертельно хвора... Тому вони пішли на цей крок. Вирішили, що її життя важливіше за справу Вартових, важливіше за мій рід, за всі магічні роди та їх спокій! Важливіше за закони Конгломерату й навіть за закони здорового глузду! Вони обміняли звільнення демона на бажання. Бажання, Варто, яке мало порушити рамки часу і перенести їхню доньку в майбутнє. У достатньо далеке майбутнє, щоби її вилікували, — маг затнувся.

— І що, вилікували? — машинально продовжила Варта, хоча вона дуже хотіла помилятися.

— Так, — Златан нервово провів пальцями по волоссю. — Вилікували. Врятували. І віддали на удочеріння віддаленій родині, яка жила у Львові. Тим, хто не мав сил захисників. Тим, хто втратив власних дітей. Дівчинка швидко забула спогади раннього дитинства. І в неї нічого не залишилося від попереднього життя, крім медальйона з родинним фото. Так, Аґато Тарновецька, донька Вартових Станіслава і Амалії? Я знаю про тебе все. Ти не належиш до цього часу.

— Отож, якщо вся ця ахінея хоч на краплю правда, то я, трясця, польська панянка з початку XX століття, а мої батьки — легендарні маги, які зрадили твоїх. Через мене, — видихнула Варта, намагаючись упорядкувати думки, які оскаженіли й геть не хотіли сприймати слова Златана.

— Саме так, — маг дивився повз неї.

— Ти, звичайно, здурів, бевзю. І, мабуть, люто мене ненавидиш, — дівчина хотіла вимовити це твердо, але голос підвів і видав усю гіркоту, що затоплювала її.

— Хотів би я тебе ненавидіти. Як просто все стало би! — відказав чех і криво всміхнувся. — От і все, що тобі треба знати, Аґато... Хоча ні. Ще одне: знай, що за інших умов я би поїхав з тобою. У Прагу. До Кракова. Чи кудись ще. Але в нас немає інших умов і ніколи не буде.

Маг присів біля зв’язаної Варти, поклав руку їй на чоло і майже ніжно відгорнув темні хвилі волосся з обличчя.

— З тобою все буде добре. Дякую за допомогу.

— Розв’яжи мене негайно, — погрозливо відказала чаклунка.

— Ні, краще не втручайся далі, — відповів Златан, тоді зірвався на ноги й пішов геть, хряснувши дверима.

Варта залишилась наодинці з бентежними роздумами і непритомним Еверестом. Ні телефону в зоні досяжності. Ні баночки із зіллям. Ніхто не знає, де вона. Руки зв’язані. Світляк дрихне. Чех здурів. Життя зруйноване. І до повного щастя, судячи з темряви, яка горіла у невеликих круглих вікнах горища, надворі стояла ніч на 27 липня. День, коли проклятий маг помре від золота. Або зустріне свого демона.

— Прокинься. Підйо-о-ом! Годі валятися, — Варта штурхала Евереста носком черевика так довго, що коли він нахмурився і кліпнув кілька разів, чаклунка задоволено скрикнула.

— Що... якого... — пробурмотів світляк, скривився й тоді подивився на Варту більш усвідомлено. — Тарновецька чи що?

— Ну, привіт. Як самопочуття, Евересте? Може, хоча б ти розкажеш, як ми в цю діру втрапили?

— Нічого собі. Ти знаєш моє ім’я? — світляк нашорошився. — Не пригадую, щоби ми знайомилися.

— Тобі теж мізки відбило? — закотила очі чаклунка.

— Він справді не знає подробиць подій останніх тижнів, — голос від дверей змусив Варту здригнутися. — Річ у тім, що Орест Гірняк не покидав свого сховку весь цей час і жодного разу не спілкувався з тобою.

Златан Богумін-старший зі знайомим ціпком у руках та незмінно зверхньою усмішкою на обличчі стояв на порозі, і нічого хорошого це не могло означати.

— Що тут відбувається? — вимогливо спитала Варта у чеського судді, який зайшов на горище й окинув їх поглядом. — Де Златан? — мимоволі вирвалося у неї.

— Хтів би я знати, — кинув Богумін-старший і різко зачинив за собою двері. — Я тут з іншої причини, Ґатко. Урятувати життя твоє планую. Поки мій онучок проклятий не приніс тебе в жертву демонові, аби викупити власну душу. Як звучить, правда?.. Ну, а світляцький виродок нам у цьому допоможе.

— Я не буду ні в чому допомагати пітьмавій магічці, — відрізав Еверест з усією можливою злістю світлого.

— Тебе. Ніхто. Не питає, — чітко відмежовуючи кожне слово, сказав суддя і повернувся до Варти. — Ти вже дізналася про своє походження, панно Тарновецька?

Чаклунка кивнула й додала:

— Але я більше схиляюся до того, що ваш Златан здурів.

— Добре. Схиляйся, в цьому є сенс. Тоді будь ще в курсі того, що мій онучок впевнений, ніби зняти прокляття йому поможеш ти, — хрипкий голос судді викликав у Варти мурашки по тілу.

— Я не знаю нічого, — почала було дівчина, але Богумін перебив її.

— Тобі не треба знати. Тобі треба вмерти. Якби я помітив, як відчайдушно мій родич вчепиться в цю ідею! Та я б його не те що до Гри, навіть до Львова не впустив би.

— Його слова суттєво розходяться з вашими, — глухо зауважила дівчина, пригадуючи всі ті рази, коли Златан обіцяв захищати її до кінця Гри. Але ось кінець на носі — а далі?..

— Звичайно, вони розходяться! — суддю, здається, розвеселив цей факт. — Мій онучок планує врятувати не лише свій зад, а й усю померлу родину. Переписати історію, хах. І скасувати все, чого Богуміни досягнули за останнє століття... Таке його бажання. Тільки біда: для цього треба винуватицю прокляття, або ж, тебе відправити назад. Туди, звідти тебе висмикнули могутньою магією, аби врятувати... Так-так, часова магія існує, дуже складна, заборонена. Проте щоби вона діяла так, аби знищити прокляття, потрібно повернути все на свої місця у незмінному стані. Іншими словами, відмотати твій час до вихідної точки.

— І, якщо це можливо, — Варта скрипнула зубами, — я помру від хвороби, що не лікували сто років тому, бо знову стану тією приреченою дитиною.

— Швидко вловлюєш сенс, — прохрипів Богумін-старший.

— Та ви теж здуріли...

Суддя хмикнув:

— Ні виховання, ні совісті! На щастя, в нас є справжній Еверест, він же — дванадцята жертва світлих. І спостерігач імені мене. Загалом, пропоную тобі, Тарновецька, обіграти мого онука, позначити останню точку і загадати бажання. Будь-яке. Окрім як переписувати історію моєї сімейки, звичайно. Боюся, що мій онук міг надоумити тебе на такий крок.

— Ні, він нічого такого не робив. Златан лише хотів бажання для себе...

— Ну, він його в будь-якому разі не отримає. Стільки старань — і в пісок! От що буває, коли не слухати старших і досвідчених... Бажання твоє, Гатко. Гарантую.

Суддя замовк і вичікувально подивився на неї. Варта намагалась зрозуміти, що його слова означають насправді. Пазл перед її внутрішнім зором розпадався.

— Стійте, — відказала вона. — Якщо я це зроблю, то Златан помре від прокляття.

— Не помре. Наразі він захищений суддівською недоторканністю, — нетерпляче відповів Богумін-старший. — А я саме роблю все, щоби мирним шляхом зняти це прокляття. Без того, щоб ламати, трясця, стільки життів.

— Але батько Златана...

— Пережив свій 27-й день народження. Він загинув пізніше.

— Від прокляття?

— Ні. Від спротиву голові Конгломерату... Тарновецька, в нас не так багато часу на точіння лясів.

Варту насторожив цей поспіх.

— Чому ви так прагнете врятувати мене, а не свого онука? — напосілася вона.

Суддя коротко розсміявся:

— Гатко, вуха чистити треба! Малого вишкварка я й без того рятував увесь цей час. Це ж я розповів йому історію про демона. Думав, що так у нього відпаде бажання влазити в проблеми й він буде справно виконувати свою роботу та відчувати щонайменше вдячність за порятунок. Але ні, Златек вчепився у цю Гру і заповзявся в таємниці від мене зруйнувати тобі життя, собі життя, а на додачу — мою кар’єру. Він уявлення не має, що творить!

— Отож, це ваша вигадка, так? — спохопилась Варта майже радісно. — Демона насправді не існує?

— Ну, залежно кого називати демоном.

— То кого ним називають насправді? Кому мої батьки віддали силу, яка звільнилася? — Варта пригадала туманні видіння з минулого.

Очі Богуміна-старшого звузилися.

— Розумна Вартова. Знає більше, ніж мала би.

— Я хочу почути відповідь. Демон — хто він?

— Голова Центральноєвропейського конгломерату, — підкреслено чітко відказав суддя. — Це все?

— І він здійснює бажання?

— Так. Він минулого разу отримав колосальну силу з тієї, що вивільнилась наприкінці Гри. А з нею можна порушувати багато правил. Тому багато й охочих було, — спрагло відказав Богумін-старший. Іскри захвату в його очах промайнули і згасли. — Адже для цього, Гатко, Вартові й існували. Знищити будь-кого, хто незаконно посягне на владу. Чи врятувати від перенасичення самого голову, поки він не отримав «силу демона» і не злетів із котушок. Вартові допомагали уникнути багатьох катастроф...

— Минулого разу не допомогли.

— Але, як бачиш, все на краще. Керівник Конгломерату цілком при тямі і виконує всі свої обов’язки.

— Настільки гарно, що його не переобирали вже сотню років? Звучить як диктатура, — скептично зауважила дівчина.

— А тобі зле живеться? Голова — великий маг! Сильний керівник — це краще за постійний розбрат.

— Настільки сильний, що прокляв рід Богумінів? — Варта примружилась, слідкуючи за реакцією судді. — Настільки він хороший керівник, що ви заплющили очі на винищення власної сім’ї? І задурювали голову Златанові, аби тільки він вас слухав?

— Ти — дитя, врятоване цим «демоном», — суддя зміряв Варту зневажливим поглядом. — Не тобі судити, що правильно, а що ні. А тепер до справ... Оресте, підйом! — гаркнув він на світляка — і пута, котрі його сковували, розсипалися. Тоді суддя клацнув пальцями й звільнив Варту. — Знайомтеся. Аґата-темна, Орест-жертва. Попрошу без зайвих рухів.

Еверест лупав на Варту очима й недовірливо косився на суддю.

— Це ваша перша зустріч за останні тижні. Той, з ким ти останнім часом працювала в забігайлівці, — тінь мого клятого онучка, — кинув суддя. — Ми вирішили прихистити Орка в себе, поки йде Гра. Бо розбиратися із ситуацією будуть після її закінчення. Щоби він не постраждав через біду, в яку його упхав ваш Морт і пшек.

— А вони тут до чого? — Варта не зводила погляду з обличчя Евереста, такого знайомого і водночас чужого. Їй було сумно від однієї думки про те, що це черговий обман Златана. Перший світлий, з котрим вдалося порозумітися, котрий навіть добре до неї ставився, котрий врятував її від нападу і ризикнув прийти до дому темних... Його насправді не існувало ніколи. Це була тінь проклятущого мага. Лише тінь і, мабуть, частина його планів. Мага, який допомагав їй і рятував теж, захищав і підтримував, дратував і тішив, примусив її відчути себе живою і здатною пройти цю Гру. Аж тут з’ясувалося, що цього мага теж не існувало. То була лише маска, котра приховувала його справжнє бажання: віддати її життя для оплати свого прокляття. Якщо вірити словам судді.

Варта дрібно затремтіла, пригадуючи, як він обіцяв їй захист. Обіцяв, що вона буде в безпеці, хоч і боявся демона та смерті, котрі дихали в потилицю. Про що він думав тоді?.. І про що він подумав би, якби дізнався, що всесильний демон — всього лиш голова Конгломерату, котрий століття тому отримав силу, яка не мала б належати йому? Отримав, бо справжні батьки Варти сто років тому хотіли дати їй шанс на життя... Але натомість Златан не знав нічого, бо його дід-суддя ставив свою позицію в Конгломераті вище за будь-що інше.

Її роздуми перебив голос Евереста:

— Судді дали мені прихисток, оскільки я вбив алхімею Софікоду, — видихнув він сухо.

— Та заткнися, тлумку! — суддя вдарив його набалдашником ціпка в потилицю. — Придумав собі, ага. Не слухай ’го, Гатко. Його вини нема тут. Наш Емек просто вирішив, що буде гарно зіграти по-своєму, дати своїм улюбленим світляним фору. Тож коли проявилася перша мітка і ми почали з’їжджатися до Львова, пшек повідомив Мортові, наче той — жертва. Тоді надоумив пітьмавого виродка дати світлим перше очко і перейти до них — у того вашого мага й так ворогів серед темних вистачало. А з певністю щодо ролі жертви він міг торгуватися своїм життям.

— Морт — темний! — спалахнула Варта. — Він не міг би позначити точку для світляків...

— Ну, ще б! Але в нього є шикарна сила навіювати божевілля. Тому темний використав іншого. Руками твого друга, Евереста, він убив Софікоду. Закатував її і прийшов до Люцема, аби в обмін на таку криваву поміч отримати гарантії того, що в його час, коли він сам стане жертвою, — хах! — світляки захистять його.

— І ви забрали Евереста із собою? — перепитала Варта, відчуваючи запаморочення в голові від того, як все навалилося одразу.

— Судді вирішили, що вини Ореста Гірняка тут нема. Але алхіміки, ще й темні, — мстиві скотиняки. Вгадай, що вони зробили б, якби дізналися, на чиїх руках кров їхньої соратниці... От і все. Випитала вдосталь? Чи хочеш тут чекати, поки Златан повернеться по твою душу?

— Ні, — Варта потерла затерплі зап’ястя й підвела очі на суддю. — Тоді ходімо? Де та ваша мітка? Я хочу із цим покінчити.

Вона підбадьорливо усміхнулася до Евереста, але той ніяк не зреагував на посмішку. Дівчина смикнула себе і нагадала, що це не її друг. Це просто світляк, котрий насправді вперше розмовляє з нею. Світляк і пітьмава. От вони хто. Не більше. Що ж, принаймні мама буде вдоволена цим фактом і не приписуватиме їй зайвих залицяльників. Утім, тим, що Варта зробить сьогодні, мама навряд чи буде вдоволена.

Але треба було швидше завершувати. Чаклунка вже знала, як саме. Навіть якщо це стане помилковим рішенням...

Варта намацала телефон у внутрішній кишені і, поки суддя не дивився в її бік, натиснула зелену кнопку виклику, благаючи, щоб на тому боці дроту взяли слухавку й не клали її достатньо довго. Бо в неї не буде часу пояснювати.

Варта ковтнула слину, коли опустила погляд на люк.

Остання мітка. Останній момент Гри. Такий бажаний і такий раптовий водночас. Суддя сам привів її сюди. Адже він казав правду: все прораховано і все визначено. Це Гра правління не менше, ніж львівських чародіїв. Власне, нікому діла не було до львівських чародіїв. Варта прокручувала в голові події Гри, оповідь про кривавий початок за участі Морта й Евереста, вчорашню сутичку в закинутому особняку. Нікого не турбувало, що чаклунська молодь з гарячою кров’ю — бо тільки така може позначити мітку — йде на все, аби вирвати перемогу. Але кров мала бути пролита — і так сталося.

З даху дівчина бачила все місто, залите вогнями літньої ночі. Десь унизу дзвонили останні трамваї. Кілька кнайп горіли, як прихистки для найпізніших гуляк. Небо світилося темно-синім, який переходив у фіолет з рожевими прожилками, обрієм. У будь-який інший момент Варта подумала б, що це місто у сутінках прекрасне. Проте зараз вона усвідомлювала лише, що ніколи не почувала себе настільки самотньою тут, як зараз, на висоті цього даху. Над розсипами намистин-вікон, іскор ліхтарів і літньою млістю. Чаклунка задивилась на шпилясті силуети храмів. Цікаво, чи дивилася на них маленька Агата Тарновецька? Чи повезли її батьки до Львова хоч раз?..

«Ти навіть не належиш до цього часу», — шепнув внутрішній голос, який дивним чином спокійно сприйняв цю новину. Цю найдикішу правду в її житті.

Варта уявила, яким мало стати її коротке життя в минулому. Життя тієї дівчинки в мереживній сукні. У багатому краківському домі. Із зеленими шторами, візерунчастими паркетами, з дорогим роялем у залі, які завжди з’являлись в її снах й видивах... Чи встигла б вона побачити у своєму житті хоч щось? Скільки часу в неї було б? Чи змінило б її повернення все — і її теперішні батьки мали б інше життя теж? Можливо, їхні рідні діти не загинули б? Можливо, вони теж стали б Вартовими?..

Вона обійняла себе за плечі.

Дорогою Богумін-старший розповів більше. Про минуле, про голову Конгломерату, про сварки між двома родами. І як голова прокляв Богумінів на хвилі неймовірної сили, яку отримав. І як він, чеський суддя, врешті, планує скоро домовитися з головою і зняти прокляття зі свого роду, коли буде вдалий момент. Для його зняття не треба особливих сил. Тож зі Златаном усе буде гаразд... Варта слухала і механічно кивала.

Потім вони вийшли на дах старого дому з подвійними дерев’яними сходами.

І мітка вже горіла там. І нікого більше. Везіння чи це теж було продумано суддею?

За хвилину з’явився сам голова. Без почту чи охорони. Утім, навіщо вони комусь з його силою? Варта вперше бачила його. Керівники Конгломерату майже ніколи не спілкувалися з молодими магами. Вони жили своїм, неприродно довгим життям і були певні, що знають усе краще, як, зрештою, певні всі, хто старший за віком.

— Отож, якщо панна вже в курсі справи, то зробимо це швидко, — голова вивищувався над нею. Говорив він повільно й сухо. Виглядав як той, кому ніколи не перечать.

Варта дивилась повз нього і думала: чи заряд телефона в кишені не сів? Чи її дзвінок досі слухали?

— Тобі треба пролити кров жертви. Тоді мітка загориться — я засвідчу перемогу темних, — швидко кинув чеський суддя. — Нічого надзвичайного, ти вже бачила, як це робиться. Тоді ми з головою поповнюємо свої запаси сили. А ти можеш попросити все, чого хочеш. Непогано для рядової темної зі Львова, так?

«Для Вартової», — подумала дівчина, відчуваючи, як вага цього слова, знайомого й нового водночас, звихрює їй думки.

Поза тим Варті здалося, що Богумін-старший остерігається голови. Вона й сама відчувала нищівну силу керівника Конгломерату. Силу демона, яку батьки дали йому самі, щоби викупити їй, малій Гатці, життя. Нехай це життя далеко від них, нехай ціною страшної жертви. Мабуть, вони її справді любили...

Варта зціпила зуби. Навмисне чи ні, та чеський суддя дав їй підказку. Адже Вартові зупиняли попередніх голів, щоб ті не втонули у звільненій силі. Отож, вона теж це змогла б. Протистояти йому. Протистояти демону. Як Вартова. Якби тільки захисників досі було двоє. Якби тільки вона знала, як...

— Можна починати, — наказав голова.

Чаклунка повільно підійшла до мітки. Еверест дивився на неї невідривно, ніби шукав підтримки.

— Ти цього не знаєш, — прошепотіла вона до нього. — Але останні тижні я була певна, що ти — перший світляк, з яким мені вдалося порозумітися. Тому з поваги до тіні Златана, котра примусила мене повірити в можливість цього порозуміння, я зроблю все, щоби ти не постраждав.

Алхімік повільно опустив повіки й кивнув.

— Але допоможи мені, — шепнула вона ще тихіше. — Допоможи мені, коли я позначу мітку, — дівчина схилилась близько-близько до світляка і зашепотіла швидко...

— Отож, все, як заплановано. Половина сили — ваша, половина — моя. І збільшуємо квоту темних у Конгломераті. Аби тільки пшеки не сказилися після того, знаючи їхню чваньковитість, — сказав Богумін-старший до голови.

Той поважно кивнув і відповів щось тихо.

Варта всміхнулася подумки. Ось звідки стільки поспіху. Чеський суддя й сам хотів силу демона. Стільки часу чекати... Що ж, мабуть, така мрія для когось і варта того, щоби закривати очі на прокляття, котре винищує твій рід. Урешті, темні всюди однаково темні, як казав колись Златан.

Дівчина повільно дістала ніж, котрий дав їй суддя. Сам він із головою підійшов до краю даху. Вони задивилися на місто.

— Не барися там, — кинув Богумін-старший через плече. Довкола нього золотіли щити.

— Швидше... — видихнула Варта і полоснула руку Евереста ножем.

Кров виступила на шкірі світляка. Потекла вниз. Задзебеніла по металу, окреслюючи число дванадцять.

— Швидше... — шепнула чаклунка вдруге, коли стіна енергії останньої мітки розігнала кров у її тілі.

Вогонь метнувся вгору.

Іскри у повітрі сипнули на всі боки.

Перемога!

— ...сим засвідчую, що з рахунком 7:5 темні міста Львова вибороли більшість для Центральноєвропейського конгломерату. Рішення суду оскарженню не підлягає, — урочисто промовив Богумін-старший. — А тепер, Аґато Тарновецька, відступи вбік. Твоя робота тут завершена.

Варта відчула, як ноги наливаються свинцем.

— Швидше... — шепнула вона втретє.

Раптом Еверест, стискаючи порізану руку, хитнувся.

Чаклунка вловила спиною хвилю тепла, мовби поруч розгорівся шалений вогонь.

Двері на дах гахнули об стіну, зірвавшись з петель.

Потік сили, схожий на два вихори, чорний та золотаво-білий, бухнув із місця останньої мітки і, закручуючись у спіраль, виростав-виростав-виростав вгору. Сліпив. Змушував вібрувати все довкола і все всередині. Хвиля енергії вдарила у спину — і Варта заточилась.

То ось яка вона була, сила демона...

Еверест теж хитнувся від ударної хвилі, перечепився через власну ногу і загримів на землю, тягнучи за собою голову Конгломерату, котрий уже намірявся ступити в бік вихору енергій.

— Що ти робиш, світляний тлумку! — в руці судді з’явився ціпок зі срібним набалдашником. Він схопив Евереста за барки й різко відштовхнув ударом у живіт.

Златан, розтріпаний, захеканий, з телефоном біля вуха і живий-живісінький, вистрибнув на дах.

Його очі панічно зиркнули в бік світлого із суддею й голови, а тоді в бік Варти.

— Прокинься, Вартова, — шепнула вона сама до себе, пригадуючи, про що так довго просив її внутрішній голос. І батьки. Давно-давно-давно.

Вона не замислювалась над тим, як це має бути і як це бути не має.

Просто зробила крок уперед і виставила між вихором енергії та іншими магами щит, котрий до того лише вимальовувала у своїй уяві. Усі Златанові настанови промайнули в думках.

Павутина енергії напнулася, як вітрило.

Щит блиснув золотом.

Суддя і голова Конгломерату, який уже підвівся, з несподіванки наткнулися на нього.

Дівчина розвернулася до них спиною, сподіваючись, що бар’єр витримає бодай кілька секунд. Тоді здолала кроки, які відділяли її від Златана, від нестерпного, нахабного, іронічного мага, який стане її смертю.

Очі в очі.

— Ти все чув. Демона не існує, тому... стань демоном, — шепнула Варта і з усіх сил штовхнула Златана просто у вихор енергії.

— Що ж ти робиш, дурепо, — чеський суддя за три секунди стер її щит, мов луснув мильну бульбашку. — Я чітко сказав: мій онук хоче тебе знищити. Відмотати твій час у минуле, де ти здохнеш!

Він схопив її за плече важкою рукою.

— Та будь ласка! — Варта вирвалась, полоснувши суддю вогняним потоком, і відступила на безпечну відстань. Хоч і розуміла, що насправді немає жодної безпечної відстані, коли проти тебе двоє найсильніших магів Центральноєвропейського конгломерату.

Вихори, світлий і темний, спліталися сильніше довкола фігури мага.

Наростав шум, котрий вібрував і подзвонював, заглушуючи все, викривлюючи голоси, перетворюючи їх у нестерпний шум.

Варта глибоко вдихнула й крикнула:

— Якщо моє життя зможе викупити життя йому, і його батькам, і його прабатькам, то гаразд! Златане! — заволала вона до вихора енергії. — Чуєш мене? Бери цю силу. І сам здійсни своє бажання. Здійсни те, що задумав!

— Це не те, про що ми домовлялися, шановний Богуміне, — голова Конгломерату примружився, дивлячись на два потоки енергії та єдиного мага в центрі. — Потрібно забрати звідти вашого онука.

Він говорив твердо й упевнено. Не сумнівався в тому, що все вдасться.

— А дзуськи! — Варта встала між вихором і головою, відчуваючи, що її саму зносить убік від натиску. — Така сила не повинна нікому належати! Вона випалить вас!

— Відійди, темна, — голова зробив крок до вихору, проте його відтіснило, як і Варту.

— Мій онук сам на себе це накликав, — прошипів суддя здавлено. — Тепер дивись, що ти наробила... Угробила його сама ж. Він не витримає. Він уже не витримує.

Варта озирнулася. І зрозуміла, що Богумін-старший правий. Златанові очі закотилися, оголюючи білки. Колосальна сила проходила крізь його тіло, але тіло не хотіло приймати цього. Він тремтів, ніби у пропасниці, і не міг зробити ні кроку геть.

— Він — наслідний Вартовий. Він зможе, — шепнула вона сама до себе, щоби зважитися на наступний крок.

— Не зможе він нічого. Нам не потрібні Вартові, Ґатко, — дід Златана почув її і видихнув без злості зовсім, втомлено і байдуже. — Не потрібні ті, хто посягатиме на нашу силу.

— Та не ваша це сила, — гаркнула чаклунка, — а моя! І магів, алхіміків, цілителів, відьом... їхні кров і біль. Їхні життя і смерті. Їхні темрява і світло.

— То дивися, що твої темрява і світло роблять! Дивись, як він помре! — гаркнув голова.

«Він не помре так, — шепнув внутрішній голос. — Він для цього надто проклятий».

Варта зняла медальйон із шиї і зробила крок у бік Златана.

Крок, другий, третій.

Крихітна золота підвіска відкрилася сама, й здавалося, що дала їй невидимий захист від вихору. Сила, котра відтіснила голову й суддю, не зачепила Варту цього разу. Мовби розуміла, що треба підкоритися, як колись давно іншим Вартовим.

Чаклунка занурилася в саме пекло сплетіння двох сил. Вони не обпікали, не здавлювали, навіть не торкалися до неї. Варта різко накинула ланцюжок на шию мага й осміхнулась до нього:

— 27 років, 27 липня і смерть від золота. Здається, я здійснила всі умови. Прокинься, Вартовий!

На мить їй здалося, що вже пізно. Що її свавільний порив таки вартував йому життя. Що потоки звільненої сили випалили його, і це лише оболонка, котра скоро зітліє.

Проте наступної миті очі Златана прояснилися.

Енергія й далі проходила крізь його тіло, але вона негайно зникала, мовби вода в пісок. Мовби її стирали вищі сили, без сліду стирали. Золото діяло, як і раніше. Золото поглинало всю магію Златана, включно з тією колосальною силою, котра полум’яніла довкола мага. Золото повільно вбивало його, але водночас не давало нестримній енергії вбити його швидше.

Задум спрацював.

— Припини це! — гаркнув голова, втративши свій незворушний вигляд. Його самого вихори все ще стримували на відстані. — Ти спускаєш на вітер унікальну силу! Ти просто знищуєш її!

— Не я, а ваше прокляття, — злісно озирнулась Варта. — Тому вибір за вами, — вона краєм ока помітила, як Златанове обличчя скривилося від болю. — Або ви знімаєте прокляття Богумінів негайно, або ваша безцінна енергія йде куди? До одного місця!

— Златан вб’є тебе, ідіотко, — похмуро кинув чеський суддя. — Щойно опритомніє.

— Мене? Ні, шановний. Я дуже нехороша темна, яка до повного щастя ще й Вартова. Не доріс ще ваш онук мені погрожувати, — хмикнула Варта і шепнула до Златана:

— Тримайся. Демон не зробить тобі більше нічого.

Маг бліднув на очах, ніби медальйон на шиї був зашморгом, який затягувався.

Примружені очі голови Конгломерату спинилися на обличчі чеха, тоді на обличчі чаклунки. Мабуть, він думав, що станеться швидше: Златан помре чи вичерпається енергія, котру він так прагнув отримати.

Чеський суддя щось швидко зашепотів до свого керівника. Той заплющив очі та врешті махнув рукою.

Блиснуло.

Варті здалося, що поруч просвистів батіг.

Потоки сили завирували знову.

Златан закашляв і впав на коліна.

— Прокляття... зняте, — важко видихнув голова Конгломерату. Очі його впивалися у сплетіння енергії. — А тепер геть. Обоє!

Златан повільно звівся на ноги, вийшов уперед і клацнув пальцями, викликаючи щити.

— Овва, я справді не чую його, — зачудовано прошепотів він. — Жодного блоку від золота!

Медальйон на його шиї зблиснув, мовби у відповідь.

— Ти, виродку, — чеський суддя направив ціпок у бік Златана, — тобі це не обійдеться. Звик, ідіоте, що все сходить з рук. Але більше так не буде...

Атака бахнула зі срібного набалдашника.

Варта блискавично сіпнула хлопця назад.

Випад судді зачепив його ліву руку.

Голова, не помічаючи нічого довкола, кинувся до потоків енергії...

Еверест спробував спинити його.

Світлий і темний потоки сплелися у вічний зв’язок сили, який розливався над містом, іскрився, вирував, затоплював...

І тут усе завмерло.

Варті здалося, що її вморозили у застиглий момент часу, що все її тіло рвалося рухатися, але натомість колосальна сила зусібіч оточила його, мовби непробивна стіна. І навіть подих застиг у грудях. І навіть удар серця, останній, розпливався по тілу відзвуком. Тепла рука Златана все ще торкалась її власної, але здавалося, що й вона зникає, розчиняється, відсторонюється...

І тут Варта справді злякалася. Чеський суддя не збрехав. От і кінець... Вона вирішила, що Златан щойно використав силу, котру отримав. Використав і виконав своє заповітне бажання. Як вона й сказала йому зробити. І це її остання мить тут. І зараз, от зараз — от просто вже — вона втратить себе. Зникне Варта Тарновецька, темна чаклунка зі Львова. Натомість повернеться Аґата, смертельно хвора юна чаклунка з Кракова столітньої давнини. Повернеться туди, де їй і місце. Повернеться, щоб померти. Навіть попрощатися ні з ким не вийде. І ніколи-ніколи не...

Рука Златана стала знову сущою і несподівано сильно рвонула Варту до себе.

Вона все ще була тут. І водночас тут зненацька було багато-багато інших магів.

— Іменем великого суду і законів усіх конгломератів, — прогриміло суцвіття голосів довкола, — наказуємо вам спинитися.