Виконавець

XIV

Літак приземлився в невеличкому аеропорту. Сонячний день був у розпалі. Від довгого польоту ще вібрували зуби і шуміло у вухах. Мені довелося сидіти спереду, ближче до кабіни. Просто переді мною, в ілюмінаторі виднівся розміщений на крилі мотор. Дві години сидіння поруч із ним геть відбили в мене слух.

— Ану, Юрко, давай залабаємо щось гідне, поставимо на вуха цю діру, га? — сказав Андрій, знімаючи гітару, що висіла в нього за плечима, — дивись, що тут робиться, а казали — Уренгой, Уренгой…

— Пішов ти, — сказав я, — відчуваю, що я сам зараз стану на вуха.

І, треба сказати, я мав рацію.

Аеропорт — одноповерхове приміщення, нечисте та шкарадне, яке не мало навіть людських лавок. Просто попід стінами на клумаках сиділи та лежали пасажири, переважно брудні та змучені. Тут же їли й спали. Де-не-де валялися п’яні, відгонило бридким перегаром. Гидка картина.

Автобуса довелося-чекати понад дві години, хоча за нього було домовлено наперед. І ось, нарешті, ми вже трусилися розбитою старою дорогою. З усіх щілин автобуса від цієї трясовиці здіймалася пилюка. Спека нестерпна, не допомагали навіть розчинені вікна. Але за годину їзди автобус з нашим будзагоном таки заїхав на територію РСУ 10. Це було те, до чого ми так прагнули, — Сибір і ударна будова, а разом з тим — романтика та, за нашими мірками, шалені гроші.

Днів із десять ми працювали усі разом на території РСУ. Чого тільки не довелося робити — розбирали старі цегляні стіни, виготовляли з бетону тротуарні плити, залізобетонні споруди, вирівнювали котловани. Робота була в основному брудна, виснажлива та нецікава — уявлялося все дещо інакше.

Начальник РСУ Анатолій Альфредович Гессленг, виходець з полонених під час ще першої світової німців, був своєрідною людиною. Колишній штангіст, потужної статури, але вже досить опасистий і з мішками під очима, він міг зранку, випромінюючи благородний гнів, прилюдно розпікати когось зі своїх заступників, а ввечері, будучи безбожно п’яним, сидіти просто на підлозі в коридорі біля нашого туалету й верзти казна-що. Доводилося підтримувати розмову, слухаючи ці п’яні «базари», щоб не образити шефа. Хоча загалом він не був прикрою людиною. Відразу після приїзду наш загін отримав у користування телевізора та два холодильники, швидко вирішилися й інші нюанси налагодження побуту. А одного разу під час обідньої перерви він завалився до нашої кімнати, несучи просто на плечі розрубану навпіл коров’ячу тушу, щойно привезену з підшефної ферми.

Син директора РСУ, Саша Гессленг, працював тут же, на різних роботах, навчаючись заочно в політехнічному інституті. Одного разу командиру нашого будзагону від старшого Гессленга надійшла пропозиція організувати виїзну бригаду для прокладання електролінії вздовж майбутньої автостради практично в диких місцях. Бригадиром туди мав їхати його Сашко. Напевно, директор передбачав і якийсь особистий зиск, направляючи туди студентів, не надто компетентних у складанні нарядів та проведенні розрахунків, але умови виглядали явно вигіднішими, аніж на роботі в РСУ, і ми погодилися. Я попросився до бригади одним із перших.

Минуло чотири дні, і наша маленька бригада з десяти чоловік нарешті опинилася на місці. Найближче село було за шість кілометрів. Щоправда, в інший бік, кілометрів за чотири, лежало інше, напівпокинуте. Казали, що в ньому залишилося всього душ десять — самі старі. Ми валили ліс, бурили свердловини і забивали палі. Окрім нас, студентів, у бригаді працювало лише двоє з місцевих — Сашко Гессленг і Мітяй, бурильник. Іноді навідувався виконроб — Серьога, також молодий ще чоловік, судячи із зовнішнього вигляду — «собі на умі». Він непогано знав ці місця, оскільки раніше тут працював: до того, як прокладати електролінію вздовж майбутньої дороги, РСУ мало об’єкт у тому самому «загниваючому» селі — демонтували деякі споруди.

Спати доводилося в наметах, їсти готували на вогнищі. Комарі серед білого дня літали просто жахливі. Місцеві називали їх «паути». Ми безперервно поливали себе «Детою» та одеколоном «Гвоздика», але це мало допомагало. Увечері від зграй летючих вурдалаків не було взагалі ніякого спасу. До того ж удень немилосердно пекло сонце, а вночі доводилося залазити під ковдру мало не в чоботях та куфайці. Коли ж о пів на сьому ми вилазили з наметів, на траві лежала біла паморозь. Словом, тим, хто залишився в РСУ, жилося легше.

Та існувала одна, найголовніша, причина, яка примусила мене покинути кімнату в гуртожитку і випхатися в цей дикий сибірський «рай». У ті часи я марив подорожами. Мріяв побувати скрізь: в азійських пустелях, африканських саванах, американських каньйонах… А в часи, вільні від мандрів, уявляв, як лежу на дивані в квартирі, обставленій найрізноманітнішими сувенірами, привезеними з різних країн світу, — маски та пір’я африканських дикунів, китовий вус із Льодовитого океану, списи австралійських аборигенів і таке інше. Звичайно, я усвідомлював, що ці мрії з розряду тих, що не збуваються ніколи, але разом з тим завжди намагався зробити принаймні щось для хоча б часткового їх здійснення. Так поступово в мене з’явилися узбецькі сувеніри, які цілком могли б зійти за аналогічні з Ірану або Пакистану, кілька цікавих морських раковин та дещо інше. Тому, збираючись до будзагону по заробіток, я мав ще одну, нехай другорядну, мету. Начитаний про стародавні традиції корінного населення Сибіру, я сподівався привезти кілька незвичайних сувенірів. Але в місця по-справжньому дикі нам потрапити не вдалося, і я заспокоївся.

Одного разу наша бригада зіткнулася з несподіваною проблемою. Довелося виконувати деякі роботи, але водій, що привіз бетонний розчин з РСУ, забув вкинути до кузова заготовлені для опалубки дошки. Скинувши бетон, він поїхав, а ми спам’яталися лише тоді, коли повернувся з іншої дільниці Сашко.

— Ну ви, йоптфть, черепа! — горлав він. — Чим тя в інституті вчать думати? Куди ж ти бетон литимеш, якщо дощок нема? Він же за ніч застигне — завтра зубами будете гризти!

Покричавши, Сашко Гессленг заспокоївся, і ми задумались, що робити. Загрожував вимушений простій. Потрібно було всього дві-три, але рівні гебльовані дошки.

— Та хай он збігають у Гачилівку, — обізвався з кабіни бурильник Мітяй. — Мішка-шаман зробить за пляшку…

Гачилівкою називалося те саме покинуте село. Як розповів Сашко, в ньому залишилося чоловік сім-вісім старих та отой, згаданий Мітяєм, Мішка-шаман. Колись там була ферма, пилорама й багато чого іншого. Але сталося так, що помаленьку пороз’їжджалися люди, колгосп припинив працювати, і життя в селі затихло. РСУ розібрало й вивезло пилораму та кілька панельних будівель, залишивши тільки дерев’яні корівники, які з часом розвалилися самі. Тепер усе позаростало бур’янами вище голови. Той, про кого йшлося, жив окремо, на краю села. Якимось дивом біля його хати у великому дерев’яному колгоспному сараї збереглася циркулярка, яка, за словами Мітяя, інколи працювала, якщо комусь із селян було щось треба.

— А чому Мішка — шаман? — запитав я.

— А прийдеш — побачиш, — відповів Сашко. — Шаман — він і є шаман. Дурик, словом. Чаклуном себе вважає. А так — звичайний алкаш.

— Чорний пес за ним ходить, — позіхаючи та розвалюючись на траві, з якимось, як мені тоді здалося, сарказмом недбало кинув Мітяй.

По дошки пішли інші, а я за роботою до вечора геть усе забув і згадав на саме закінчення нашого перебування у тайзі. Це сталося несподівано. Щораз частіше траплялися вимушені простої, але нас це не настільки турбувало, як спочатку. Змучилися, робота набридла, а ми, згідно з закритими нарядами, зуміли «втовкти» непогану копійку. Хотілося додому. І ось, напевно, від цієї нуді, в моїй голові почали бродити дурні думки — знову про сувеніри з тайги. З’явилася ідея, що непогано було б познайомитися з отим «шаманом» і, можливо, за пляшку щось узяти в нього «таке», я навіть до пуття не знав що. Нехай який він фальшивий шаман, та атрибутику якусь повинен би мати. Я навмисне зіпсував дошку від опалубки і несказанно зрадів, коли Сашко Гессленг безапеляційно заявив мені:

— Ну ти, чєрєп, йоптфть! У тебе руки звідки ростуть, га? От сам зіпсував — сам і дуй у село! Дивися лиш не заблудись у трьох соснах, ахотнічєк!

Полювання було нашим із ним спільним захопленням. Але якщо на початку знайомства ми із задоволенням обговорювали цю тему, то тепер Сашко ніколи не обминав можливості поглузувати з мене і щодо цього. Пропустивши цей заштрик повз вуха і вислухавши ще раз настанови про маршрут, я вирушив у подорож.

Спочатку все було гаразд. Я легко упізнавав орієнтири, про які мені розповідали, і впевнено прямував до отієї Гачилівки. А далі сталося те, що й мало статися. Мене покарали за самовпевненість, і я заблудився. Довелося зупинитися і спробувати заново зорієнтуватися. Покинуте село повинно було бути десь тут. Я не міг відхилитися дуже далеко. Трохи поблукавши, я, нарешті, вийшов на поле, дуже поросле бур’янами. Праворуч же починався, досить крутий підйом, а нагорі виднілася якась напіврозвалена споруда. Дах зовсім зруйнувався, а стіна здавалася такою довгою, що ховалася за обрієм. Не інакше — ферма. Отже, я вийшов на інший кінець Гачилівки. Доводилося йти через село. Пригадалася розповідь Мітяя про розвалені колодязі, такі глибокі, що годі й думати вилізти без допомоги. Від однієї згадки про це стало якось не по собі. Але обходити село полем не хотілося.

Та на підйомі мене чекали нові труднощі. Тут росла якась дивна довга, густа та м’яка трава, під якою не знати де взялося гостре каміння. Йти виявилося вкрай незручно. Обрисів каміння під травою практично не було видно, доводилося ступати всліпу. Час від часу нога зіслизала, і я ризикував дістати травму, а одного разу таки зашпортався і полетів на землю, обдерши об камінь руку та коліно. Довелося спересердя вилаятися. Нарешті, метрів за триста до ферми, прикре каміння скінчилося, і я увійшов у Гачилівку. Від села залишилася тільки назва. Непролазні хащі, будяки та кропива вище голови… Варто було б обійти його полем. Та ось знайшлася стежка, і я пішов нею в глиб хащів. Іноді крізь кущі проглядав якийсь фрагмент дерев’яної стіни або ріг розваленої хати. Не зустрівши жодного з гачилівських «могікан», якимось дивом я вийшов на інший край села, де і побачив досить шкарадну будову з почорнілих дощок, а поруч таку саму чорну, перекошену дерев’яну хату. Здавалося, вона збиралася вгрузнути вікнами у саму землю. Двері до сараю були розчинені, а сам господар сидів із заплющеними очима на купі дощок, притулившись спиною й потилицею до стіни. Він виявився набагато старшим, ніж я очікував. Лише тотальна простота, яка царювала в тутешньому суспільстві, дозволяла Сашку Гессленгу або Мітяю звати його Мішкою і звертатися на «ти». Його худе та зморшкувате темне обличчя густо позаростало щетиною, такою нерівною, що було зрозуміло — бритвою цей «чаклун» не користується, а напевно, чикрижить ножицями, коли відросте. Посередині споруди стояла циркулярка, а під іншою стіною — кривий стіл, на якому лежав перекинутий гранчак, відкрита банка консервів, ніж та кусень хліба. На підлозі біля столу валялася порожня пляшка. Я навмисне рипнув дверима, але господар і не думав розплющувати очей. Довелося постукати. Нарешті його очі розплющилися — одне виявилося вужчим за інше.

— Добрий день, — привітався я.

— Добрий на тому світі буде, а поки що такий, як є, — відповів він.

— Мене тут прислав Сашко Гессленг, — сказав я, не знаючи, як інакше підтримувати розмову, — одну дошку потрібно погеблювати до опалубки…

— А пляшку передав? — швидко запитав він.

— Звичайно! — я витяг з кишені чвертку, яка дивом не побилася, коли я падав.

— О, так би відразу, — не підводячись, він зробив жест рукою, взяв простягнуту чвертку і випив до половини просто з горла, при цьому — ніяких гримас типу «хху… яка бридота».

Напевно, це була для нього друга вода. Відригнувши, «чаклун» подивився на мене і спитав:

— Ну, так що там тобі вистругати, в’юнош, га?

— Дошку, — сказав я, — одну. Таку, як минулого разу.

Настрій зіпсувався. Стало очевидно, що я марно накоїв стільки дурниць. А тепер ще й мусив проробити зворотний шлях, несучи на собі чималу дощину.

— Якби я пам’ятав, кому яку дошку стругав, то робив би бухгалтером у банку! — дід Мішка скорчив таку дурну гримасу, що стало аж бридко.

Потім він ще поламався — а що як деревина з його запасів, варто було й півлітра принести — і почав вибирати дошку. Напевно, він устиг уже не один раз залитися, бо хитався на ногах і постійно щось буркотів.

— Пробачте, — наважився я, — а чого вас шаманом називають?

Він подивився на мене наче на дурного і почав доводити, що вміє передбачати погоду, знає, де і які гриби ростуть і таке інше, хоч я йому і не збирався заперечувати. Він мало не бив себе у груди. Потім дід Мішка почав розпинатися, який він вірний друг, що він задля друга хтозна на що піде. При цьому мало не дер на собі сорочку і ліз мені просто межи очі, дихаючи жахливим перегаром. Я пошкодував, що сам зачепив цього деграданта, тепер тільки й думав, як би скоріше забрати дошку і піти геть.

Нарешті місцевий «чаклун» витяг з купи одну з дощок і, ледве тримаючись на ногах, посунув до циркулярки. Це було жахливе видовище: він хитався з боку на бік і тримався лише за дошку, яку сам же і вів у циркулярку. Мотор був потужним, пилка — великою… Я скочив на ноги, коли побачив, що дід суне просто на пилку. Та мого крику він не чув, а схопити й відтягти його я боявся. Та, напевно, цього «шамана» охороняли його «духи». Дід Мішка щасливо минув кілька разів жахливий диск, який трощив деревину, і кинув дошку на підлогу.

— І не боїтеся ви так? — запитав я, ще перебуваючи під враженням щойно побаченого.

— Я? Боюся? — Мішка-шаман знову почав «дерти на собі сорочку». — Ти сказав — «боюсь»? Паря, запам’ятай — я взагалі ніччо не боюсь! Чого мені ще боятися? Та за мною пес чорний ходить! Ти б його бачив!

— І де ж ваш пес? — недовірливо запитав я. — Чого вас не охороняє? Напевно, зайців побіг ганяти?

Я пошкодував, що сказав це. Зараз старий розійдеться і буде ще півгодини мені доводити… Але він раптово замовк. У погляді, який зустрівся з моїм, було щось жахливе.

— Диви, щоб він тебе не почав ганяти…

Розмова набирала неприємних ноток. Старий допився до ручки. Хтозна, чи не заманеться йому й насправді нацькувати на мене свого пса, коли той об’явиться? Від таких усього можна очікувати. А дід, не звертаючи на мене уваги, пішов до хати і застряг там. Почекавши хвилин зо п’ять, я рушив за ним. «Чаклун» спав, закинувши голову і роззявивши рота. В хатинці царювали злидні й безлад. Все розкидано, старий металевий посуд, жахливий перегар… Картину доповнювала широко роззявлена, наче паща, дерев’яна ляда погреба у кутку. Вона ніби чекала, коли він, хитаючись, нарешті беркицьнеться туди, щоб більше не вилізти. «Цікаво, чи глибоко?» — подумав я, але потім мені стало байдуже. Якщо йому однаково, то що мені до того? Стало зрозуміло, що в таких шаманів сувенірами не розживешся.

— Ну а хто ж буде дошку закінчувати? — запитав я.

Здавалося, він «відрубався», але, миттєво розплющивши очі, примирливо сказав:

— Щас, посплю чуток… зроблю… — і знову занурився в сон.

Відчуваючи, що мені доведеться ще й розмовляти із Сашком Гессленгом про недогебльовану дошку, я сплюнув і вийшов з халупи. Я не знав, що робити далі. Потинявся перед хатою, потім обійшов її кругом. Ставало нудно. Не дай Боже, приплететься дідів пес, ще таких пригод мені бракувало. Знайшовши підходящу дровиняку для захисту від пса, я витяг з кишені складаного ножа і почав підстругувати їй ручку, щоб зручніше було тримати, щастя, часу було вдосталь. Ручка вийшла гарна, дід Мішка прокидатися не поспішав, а ніж у руці сам наштовхнув мене на нову ідею. Недовго думаючи, я підійшов до краю хати, складеної з грубих деревин, і зробив те, чого, на свій подив, досі ще не встиг зробити. І це приїхавши за стільки кілометрів! Працювати довелося з півгодини. Коли я відійшов, на одній з колод красувався глибоко та з душею вирізаний банальний напис: «Тут був Юра». Більше чекати я не зміг. Дошка валялася непогебльована, але принаймні обрізана з боків і досить рівна. «Піде і така», — вирішив я. Насувався вечір, а шлях був не такий простий. Я взяв дошку й збирався вийти, але раптом побачив щось у кутку на підлозі. То був чорний камінчик, схожий на кремінь, але весь гладенький, без гострих країв, якоїсь дивної неправильної форми. Ось тобі й сувенір! Цікаво, що робив з ним дід? Камінь важив не менш як кілограм. Я поклав його до кишені і вийшов з цієї поважної установи. Щоправда, в мені щось ворухнулося, ніби сумніви, чи варто брати щось звідси без дозволу? Але ж це просто камінь! Дід собі ще сотню таких знайде. Іти я вирішив тим самим шляхом, яким прибув сюди. Звичайно, так було довше, але не хотілося знову блукати. Я не сумнівався, що дістануся без пригод.

Продиратися з дошкою поміж кущами виявилося вкрай незручно. Але невдовзі, проклинаючи свої безглузді забаганки, я таки дістався до краю села. Попереду було ще одне випробування — оте поле з гострим камінням. І ось несподівано я побачив таке, від чого настрій мій зовсім занепав. З-за обрію насувалася страшна чорна хмара. Вона вмить закрила півнеба. Я додав ходу. Та на клятому полі це ніяк не вдавалося. Дошка заважала тримати рівновагу, камінь у кишені стягував штани донизу і бив по коліні. А хмара вже висіла просто над головою, і в повітрі завис отой неповторний запах не те що дощу, скоріше — бурі. Стало майже темно. Я знову зашпортався за камінь і відразу відчув інший — той, що відтягував кишеню.

«Цікаво, що ж то за каміння серед чистого поля? — подумав я. — Звідки воно взялося?» Я однак мав зараз змокнути під страшним дощем.

Цікавість взяла гору, і я почав розгрібати довгу сплутану траву. Сильно болів здертий лікоть. Нарешті я дістався до каменюки. Вона була жовтувато-біла і мала якусь цікаву форму. Та що це?! Просто на мене з каменя дивився чорний отвір очиці. Це був череп. Коров’ячий череп. Ось ріг! Господи, я йшов по черепах, по кістках! Відразу зробилося якось неприємно, мене пересмикнуло. Ціле поле було завалено кістками тварин. Напевно, їх скидали тут не один десяток років. Можливо, вони лежали тут у кілька шарів! І зараз я стояв на них. А годину тому я впав і обдер руку об одну з таких костомах!

Я підхопив дошку і подався до лісу. І раптом просто над головою небо розкололося яскравим павутинням блискавки, яка геть засліпила мене. А потім гуркнуло так, що, здавалося, луснуть барабанні перетинки. Почалася гроза. Я височів серед поля, наче стовп. Тільки коли блиснуло вдруге, зрозумів небезпеку і впав долілиць. Відразу в груди мені вп’явся ріг, а руки мимоволі щось намацали. Від цього в мені виникав якийсь бридкий абстрактний жах, що вимагав підхопитися і бігти звідси чимшвидше і чимдалі. Коли ж над головою блискало й гуркотіло, зовсім інакший, реальний жах примушував втискатися у ці порослі травою кістки і лежати тут, не підіймаючи голови. Нарешті линуло!

Гроза відійшла кудись убік, але злива й не думала вщухати. З мене текло. Дошка і трава з отим «камінням» під ногами зробилися слизькими, і я двічі впав, поки вибрався з цього страхітливого поля. Шлях до табору довелося долати практично у темряві.

Зранку я відчував себе як побитий. Усе боліло, з’явився нежить — наслідок «прогулянки» під дощем. До того ж ми майже по-справжньому побилися із Сашком Гесселенгом, нас ледве розтягли.

А наступного дня відбулося прощальне вогнище. До нас приїхав увесь будзагін — ті, що працювали в РСУ. Тут, серед лісу, розклали здоровезне багаття. Вогонь був метрів зо п’ять заввишки. Приїхав сам Гессленг і хтось з його заступників. Привезли гроші. Ніколи досі не доводилося мені бачити «живцем» повний дипломат грошей — пачками, так, як показують у кіно, коли грабують банк. Усім видали зароблене. Було що і поїсти, і випити, і сказати… Навіть учорашня сварка забулася, і на поганий настрій ніхто не скаржився.

І ось, коли я був з друзями біля одного з наметів і про щось розмовляв, несподівано побачив того, з ким найменше зараз хотів би зустрітися. Поруч з обома Гессленгами стояв власною персоною тутешній «чаклун». Як завжди, він ледь похитувався і говорив щось до Сашка. Мені здалося, що молодший Гессленг шукає когось очима. Може, мене? А що як той злощасний камінь, якого я прихопив, усе-таки амулет? Що як Мішка-шаман прийшов сюди його шукати, згадавши, що він зник саме після мого візиту? Я відчув себе вкрай незручно. Де, до речі, той камінь? Він лежав у кишені мого рюкзака, куди я і поклав його, пакуючись у дорогу. Що як зараз цей алкаш влаштує розбори і почнуться пошуки? А можливо, я просто забивав собі дурним голову, і старий нікчема приперся, розраховуючи випити на дурняк? Хай там як, ще раз пошкодувавши, що свого часу спокусився на цю каменюку, я непомітно пробрався до намету, витяг камінь з рюкзака і, сховавшись у вагончику, ліг спати. Там уже лежали штабелями ті, хто перебрав. Було тепло й тісно. Знайшов вільне місце й швидко заснув. Я так і не викинув каменя, напевно, через власну впертість. Зранку, коли ми прокинулися, не було вже нікого з чужих. Незабаром прийшов автобус, і за кілька годин старенький Ан-24 підняв нас у повітря.

Усе це відбулося чотирнадцять років тому. Ніколи б не подумав, що ці події зможу пригадати так яскраво й чітко, наче все було з місяць тому, і що відтворювати їх у пам’яті виявиться так важко. Хоча це і не дивно. Згадувати довелося якось шкереберть. Лише за одним випадково зроненим висловом діда-алкоголіка про пса, що ходить за ним, я мав пригадати події майже п’ятнадцятирічної давнини! Але моя інтуїція криком кричала, що ось тут-то, як кажуть, пес і заритий. Невесела тавтологія… Річ якраз у тому, що ніякого пса біля діда Мішки я не бачив! Ні тоді, коли був у Гачилівці, ні тоді, коли він приходив до нас на вогнище. І мені ще раз чітко пригадалася інтонація, з якою Мішка-шаман промовив ці слова. Я тоді зрозумів їх так, що немає чого йому боятися, бо його пес за ним ходить, тобто охороняє. Насправді ж вислів цей — тепер ставало очевидно — треба розуміти інакше: тому, за ким ходить чорний пес, немає вже чого боятися. Точніше — ще чогось, оскільки вистачає і цього. Ну чого можу боятися я принаймні з тих банальних речей, яких належить жахатися нормальній людині? Та нічого! Можливо, кілька місяців тому і я б міг боятися, що мене переїде машина, або впаде цегла на голову, або перестрінуть п’яні покидьки з ножем… А зараз я чітко усвідомлював, що не боюся цього. Адже за мною ходив він, щодня невблаганно скорочуючи відстань, заганяючи мене, наче жертву, в глухий кут. Він сам — весь жах. Саме це й хотів сказати Мішка-шаман, коли пхав дошку в циркулярку, ледве стоячи на ногах. Хіба ж міг він боятися такої дурниці, як пилка? Переді мною наче живе спливло його худе, зморщене, темне обличчя і погляд, затуманений брагою, якою він, напевно, намагався притлумити свій страх. Лише одного разу цей погляд прояснів так, що мені здалося, наче я заглядаю в глибину його душі. І я, вже зараз, майже реально ще раз почув промовлені ним слова: «Дивись, щоб він тебе не почав ганяти…» Я не міг тоді правильно зрозуміти його слів, але пам’ятав, як вони дихнули на мене темрявою та холодом.

Я мав ще одне підтвердження того, що з «дідовим» псом не все було чисто. Пригадалося, як Мітяй, коли я розпитував про Мішку-шамана, зауважив, що за ним ходить чорний пес. Якийсь неприхований сарказм, насмішка чулися в його тоні. Можливо, тому, що ніхто й ніколи не бачив того пса? А може, тільки його «господар» казав комусь про нього у хвилини п’яної відвертості? Тому й підсміювалися з нього позаочі. Я почув і запам’ятав ці інтонації, не зрозумівши тоді, до чого вони.

І ще одна суттєва деталь — камінь. Якщо це все-таки був амулет, який я вкрав і привіз із собою? Пригадалася уся містика, що діялася навколо мене після того, як камінь опинився у моїй кишені, — чорні хмари над головою, що перетворювали день на ніч, блискавки, які наче намагалися вцілити в мене, поле з дивною довгою травою, завалене черепами. Чи має це якесь значення? Щодо каменю, одне я знав точно, — він загубився на другий рік під час переїзду з одного гуртожитку в інший. Знайти його при всьому бажанні було неможливо. Все ж інше, на мою думку, підлягало негайному уточненню.