Виконавець

XII

Чорний пес, натягуючи ланцюг, заходився в несамовитому гавкоті. Підозріло подивившись на нього, я піднявся на невисокий ґанок старої хатини і постукав у перекошені порепані двері. Останні події примушували мене дивитися підозріло на всіх чорних псів. Цей був відповідних розмірів, але мав яскраво-білий «галстук» на грудях і очі його блищали. Невдовзі за дверима почулося старече човгання, і вони розчинилися. В сінях стояв сивий зігнутий чоловік і з-під зморшкуватих повік уважно дивився на мене, наче намагався дізнатися поглядом, хто я такий і для чого з’явився.

— Добрий день, — привітався я, назвавшись та передавши привіт від Антоновича, — можна до вас?

— Заходьте, якщо справді до мене, — відповів старий, — тут і розповісте, які справи занесли вас до цієї Богом забутої оселі.

Повернувшись до мене спиною, старий хотів іти вперед, але несподівано загальмував і оглянувся. Його обличчя раптово зблідло, і він, напевно, впав би, якби не схопився рукою за двері. Я миттєво підскочив і схопив його за вільну руку. Нарешті він намацав ногами опору, і я відчув, що можу його пустити.

— Хухх… — старий перевів дух і зробив якийсь неясний рух долонею перед очима. Йому все-таки ще було погано. Від такої несподіванки я злякався. Зараз він упаде, і що тоді робитиму? Куди побіжу по «швидку» в цьому глухому селі? Але він не впав. Ми увійшли до світлиці з маленьким віконцем. Хата ще старого типу. Я посадив його на лавку, розстебнувши сорочку на грудях, затертий комір якої був застібнутий під саму шию, і дід знову уважно подивився на мене. Безперечно, він хворів — зігнуті плечі, бліде обличчя, згаслий погляд… Усе свідчило про те, що він поки що уживався з якоюсь довготривалою хворобою. Щоправда, зараз його погляд висловлював якесь здивування, наче старий не чекав від мене такої спритності.

— Ой, дякую, — прокректав він, — зараз відсапаюся. Старість — не радість.

Помалу дід віддихався і знову запитливо подивився на мене.

— То що, кажете, живий ще мій давній друзяка? Може, ще й по лісах лазить? — запитав дід.

— Аякже, лазить, ще й досить спритно. Навіть декому з молодших фори дасть, — відповів я.

— А я от більше в хаті сиджу, бракує вже сили, — він схилив голову набік і подивився на мене.

— Хочу розпитати вас про одну давню історію, — почав я. — Антонович радив звернутися до вас, адже ви живете в селі ще зі старих часів, пам’ятаєте людей. Був тут у вас такий — Антін Гаркуша. Чи могли б ви розповісти мені про нього? Особливо про те, що сталося з ним останнім часом.

Надворі збирався перший весняний дощ. Низькі хмари вкрили все небо, і в хаті ставало дедалі темніше, але я відразу помітив, як змінилося обличчя старого, коли я назвав це ім’я.

— А чому ви цікавитеся цією людиною? — після невеличкої паузи спитав він, пильно до мене придивляючись.

Замість відповіді я витяг із сумки розібрану рушницю.

— Я купив її близько півроку тому, — сказав я, зібравши рушницю та поклавши на стіл, — кажуть, що раніше вона належала йому.

— Я вам того не можу сказати, — він без зацікавлення подивився на рушницю, — якби я був мисливцем, то, можливо… а так вони всі для мене однакові.

Старий провів рукою по стволах і замислився.

— А ви вірите в Бога? — несподівано запитав він.

— Не знаю, — розгубився я, — ніколи над цим не замислювався.

— От і я починаю сумніватися, коли згадую про Антіна.

Я мовчав і чекав.

— Той Гаркуша був дияволом у людській подобі. Якби зібрати все зло, що понароблював за життя, то він би втопився в ньому. Страшна була людина. І за страшних часів довелося йому з’явитися. Скільки людей за нього вислали і скільки там загинуло. Скільки малих дітей лишилося сиротами…

Старий знову замовк. Видно було, що йому не хотілося розповідати про це, ще раз ворушити минуле.

— Брати мої рідні так само поїхали по етапу. Тільки їх і бачили. Хтозна, може, й тут він свою руку приклав. Ходили такі чутки. Свого часу не схотіли вони бути йому посібниками в одній справі. Може, й помстився. А може, й не причетний до того. Мене тоді не було в селі.

Старий сидів тут, переді мною, спершись на стіл, опустивши низько свою сиву голову, але перебував зараз десь дуже далеко, напевно, в тих роках.

— Та найбільше дісталося від нього Петрові. Жив колись тут такий — Петро Гончарук, не чули часом? — дід зиркнув на мене з-під лоба, недовірливо, наче я мав обов’язково про це чути. — Ще за старих часів служили Гончаруки в Лодзінського (а це все були володіння польського графа Лодзінського) лісничими. І дід його, а потім і батько. І Петро все тягався по лісах слідом за батьком. А того разу старий лісничий був у лісі сам. І на ніч додому не прийшов. Тільки наступного дня знайшли його на галявині мертвого, застреленого з рушниці впритул. Темна була історія. Граф і слідчих з воєводства викликав. Але нічого те слідство не вислідило. Навіть і на того ж Гаркушу думали. Був він сильним шкідником у графських лісах — ставив петлі, капкани. Не раз ловив його лісничий на гарячому. Дуже його ненавидів той Гаркуша. Казали, не було його вдома в той час. Але знайшлися свідки. Двоє підтвердили, що сиділи разом у хаті, мовляв, цілий день горілку дудлили. Так і відпустили ні з чим. Вигадали таке, ніби лісничий сам застрелився. А люди потім казали, що Гаркуша їх намовив, отих двох. І хто ж його знає, де тут правда, а де вигадка.

Старий знову замовк.

— Отож я і кажу — лишився Петро сам, і взяв його Лодзінський також лісничим. Хлопець і голову мав на плечах, і ліс знав, як свій дім, і його батько графу добре послужив. Отож зостався він, як то кажуть, при добрій справі. Була в нас тоді в селі одна дівчина, до якої Петро почав ходити. І як на гріх, Гаркуша також собі її сподобав. Ну і, звісно, як у таких справах буває — стали ворогами. А Галя — царство їй небесне — добра була дівчина; гарна та щира душею. І не дивно, що саме Петра собі обрала. Так воно мало бути.

Дід зітхнув і за хвилину продовжував свою сумну розповідь.

— То ви, може, що й чули — від людей або так читали де… Важкі були часи, страшні. Багато невинного люду постраждало задарма. Отож помінялася влада тоді. Перед самою війною, то ви знаєте. Пропав і граф Лодзінський — царство йому небесне. І багато хто ще потім пропав. А от Гаркуша… Той швиденько втямив, як треба жити з новою владою. Та що говорити — ви чоловік грамотний, повинні знати, як тоді воно було. Тепер он пишуть, «ребілітують»!

Дід криво посміхнувся.

— У сусідньому селі гарнізон стояв. До нас тоді часто енкаведисти приїжджали. Таке робилося… У декого все відбирали, а декого й самого забирали. Ото з тих часів і почали всі боятися Гаркуші. Говорили пошепки, що то його рук діло, що нібито він з ними співпрацював. Винюхував та складав наклепи всілякі. Навіть говорити боялися. Не забув Гаркуша і про Петра. Все в нього забрали. Казали, що Гаркуша й собі багато чого привласнив. Але всього він забрати не зміг. Галя вийшла-таки за Петра. Бідували вони чорно, а тут і війна. Таке заварилося… Петра в сорок першому забрали на фронт. І цього ж року, взимку, спалив Гаркуша його хату. Так люди казали, хоч ніхто й не бачив. А жінку з малою дитиною застрелили. Він, Гаркуша, як німці вже йшли, то зник кудись. Аж потім по війні з’явився. Ніхто не знає, де був. Тільки раз і бачили його в наших краях — якраз тоді, взимку, коли з Гончаруковою сім’єю оце сталося. Тому й думали на нього. А так ніхто не бачив… Та чи тільки з ними таке лихо було? — дід важко закректав, згорблюючись ще нижче. — І моїх двоє братів десь спочивають…

Очі в старого стали вологими, і він все частіше ними кліпав. Йому важко було про таке згадувати. Але потроху дід заспокоївся.

— А що ж сталося потім? — не втерпів я.

Старий наче здригнувся від несподіванки — очевидно, перебував весь у своїх думках. Він підвів очі і глянув на мене.

— Потім Петро повернувся в село, по війні вже, і дізнався, що сталося. А тоді його вислали в Сибір, він відбув табори…

— Як? За що? — перебив я, збентежений несподіваним поворотом подій, забувши на мить про себе та свої турботи.

— А за що тоді висилали? — відповів дід запитанням на запитання. — Почав колупати минуле, хотів дізнатися, як усе було. І видно таки до чогось дійшов, запахло декому смаленим. Одного разу нагрянули несподівано до нього з обшуком. Знайшли зброю. Нібито незаконну, крадену. Відразу заарештували його. А як уже заарештовували тоді за таке, то ви самі розумієте… Та й полон німецький йому, бідаці, пригадали. Казали люди, що то не його зброя, підкинули йому начебто. Отак, чоловіче, сталося.

Старий знову замовк, відшкрібаючи щось прилипле від дерев’яного столу, але за якусь мить вів далі…

— А повернувся Петро з Сибіру років, напевно, з дванадцять тому. Міг і скоріше, після амністії, та не поспішав у рідні краї. Напевно, важко тут було йому з думками та спогадами. Та все ж таки повернувся. І Гаркуша його вбив. Підстеріг у лісі — й застрелив. Гончарук таки щось знав, і той виродок його боявся. Він, як повернувся Петро, то все наче якийсь зачумлений був — або лісом ходить, або на подвір’ї сидить. Щоправда, того разу знайшли, хто вбив. Судили його. Більше Гаркуші в селі не бачили. Може, й досі сидить, як не вмер. Також немолодий уже. А може, й вийшов та вештається де іншими місцями. Такий у нас світ, що усякій погані легше прилаштуватися. А ви, скажіть мені, часом… — почав було старий, але так і замовк, не доказавши.

— Що сказати? — перепитав я.

— Та нічого, так… Вже й забув, що думав… А взагалі, ви з яких країв будете?

— Сам я родом з Хмельниччини, а живу тут, уже давно. А що?

— Та нічого, цікавлюся…

І ще з півгодини теревенив мені дід про свої біди — минулі й теперішні, доки я не зрозумів, що нічого більше від нього не доб’юся. А надворі було темно наче увечері. Сік дрібний дощ. Низькі свинцеві хмари, здавалося, зависли, зупинилися на місці. Під ногами була чорна кваша. Дід стояв на ґанку, спершись на палицю, і дивився вслід. А мені тепер — бездоріжжям, такою погодою, в яку добрий господар і собаки на двір не… Я зупинився і озирнувся — старий все ще стояв на ґанку.

— Діду, а в Гаркуші був пес?

Як я міг забути запитати про де? Тепер я стояв і з завмиранням серця дивився на старого.

— Пес? — здивовано перепитав він. — Може, й був коли який собака в нього, мав, так би мовити, нещастя. Не доведи Господи такого господаря. Він же не те, що пса, людини не пошкодує. Інший — ні скарбу, ні долі, самі біди та злидні, а тварини Божої на призволяще не покине, ще й шматком хліба поділиться… Пам’ятаю, раніше був у нього якийсь цепний пес, здоровезний, що всі боялися. Якось уночі він почав чогось вити — чи то, може, з голоду, чи що… Гаркуша вийшов з хати, взяв рушницю та й застрелив його, а тоді ліг собі спати — спокійно. І лише наступного дня увечері відв’язав та в рів викинув.

Від цих дідових слів у мене аж засмоктало під грудьми. Що це? Не може бути! Невже я наблизився до суті? Зв’язок ставав очевидним. Це могла бути саме та рушниця, з якої його застрелили, і зараз нею володів я. Прекрасний сюжет. Здоровезний злий пес, застрелений господарем, стає наче закляттям цієї рушниці і переслідує усіх, хто володіє нею. Краще, ніж Собака Баскервілів. Хоч бери й починай писати. Я сам не розумів, як прорізався в мене цей недоречний гумор. Напевно, тому, що навіть після знайомства зі Світланою та введення в курс «нематеріальних» справ, я не міг уявити собі таке. Не міг уявити зараз, коли надворі день, а поруч зі мною людина. А що я скажу за кілька годин, коли настануть сутінки і я опинюся сам?

— А який був той пес, чорний?

— Еге, чоловіче, — він поблажливо усміхнувся до мене, наче до дурненького, — хіба б я таке пам’ятав? Тут уже не годен згадати, що вчора робив і яка зранку кістка боліла, а ви за пса чийогось, ще й сто років тому…

І я похляпав болотом до шляху. Колись ця дорога була кам’яною, а зараз з неї стирчали лише поодинокі горбки, вимиті дощем серед слизької багнюки. Нею я і сунув, невесело переставляючи ноги, зайнятий такими ж невеселими думками. Точніше, думок, власне, не існувало. Голова сповнилася якимось сумбуром. Перед очима мерехтіли оті відмиті камінці, і я ніяк не міг сконцентруватися на чомусь конкретному. Думати про все зразу не виходило. Потім я знову зациклився на Гаркушиному псові. Чи був він чорний? Страшний та злий — це збігалося. Але чи був він чорний? Що мені тепер, ходити селом і випитувати в людей, який пес був у Гаркуші п’ятдесят років тому? На мене дивитимуться як на дурня, а найголовніше, цього ніхто вже не пам’ятає! От якби з’ясувати, чи у ті часи моя рушниця вже належала Гаркуші. Чи могло так статися? Не виключено. Адже вона зроблена 1907. Але чи реально, щоб приблизно від сорокового і майже до вісімдесятого року вона належала йому? Які були часи! Все з ніг на голову! Та і його, напевно, кидало туди-сюди країною… Щоб він мав змогу зберігати її в себе увесь цей час? Малоймовірно. Хіба б поклав у якийсь сховок. Як про це дізнатися? Якби з’ясувалося, що рушниця та сама, а пес справді був чорним… Господи, та яке це має значення? Чорний, не чорний… Він здох, здох давно! Мертві пси не ходять і не лякають живих. Що він — зомбі? Дурниці. Витівки шизонутих письменників. Для недалекої аудиторії. Для тих, хто нічого не робить і казиться з нудьги, бо не має таких проблем, як я. Порядні думки не приходили. Відключитися ж від тих, що були, теж не вдавалося.

Біля виїзду на шосе росли дві липи, під якими покосився напіврозвалений хрест каплички. Тут я і мав покірно живитися надією, що над’їде, можливо, якась вантажна машина. Всі мої зусилля залишалися марними. Поїздка не просунула мене ні на крок уперед, лише з’явилися якісь нові нісенітні припущення. Я знову бився лобом об глуху стіну. Ніяких проблисків, ніяких нових ідей. А скоро вечір… І думки про нього, як і вчора, як і позавчора, як і багато-багато днів, були чорними як ті хмари. Раптом згадка про пса опанувала мною.

І ноги самі зупинилися. Знову це враження! Враження чогось давно забутого, знайомого. Справді, щось таке вже було. Мабуть — з кимось… Якби зі мною, то, напевно, я б пам’ятав. Що ж це таке? За ким уже ходив чорний пес і що за пес? Це відчуття стало набагато гострішим і чомусь саме тепер, після розмови з дідом. Я ось-ось повинен був щось таке пригадати. Напевно, дід зачепив якусь близьку тему, й у мене виникли асоціації чогось раніше відомого. Це станеться випадково. Я, безперечно, згадаю. Шкода тільки, що згадка ця виявиться чимось несуттєвим, позбавленим будь-якої користі. Втім, доведеться ще не один день помучити свою пам’ять.

Відчуття чиєїсь присутності за спиною з’явилося несподівано. Все похололо всередині. Я озирнувся. Те, що мені довелося побачити, було понад мої сили. Він стояв біля мене! Від жаху хотілося кричати. До нього було якихось сім-вісім кроків. Він дивився… Та ні, не дивився. Він не міг дивитися. В нього не було очей. На їх місцях зяяли чорні діри, направлені просто на мене. Пес не рухався. Його чорна зваляна шерсть настовбурчилася на загривку, в напівроззявленій пащі жовтіли ікла. На його грудях було щось таке, наче пошматована видерта шкіра. І, дивлячись на це, заглядаючи в його чорні діри, я стояв як паралізований — від ніг до думок, не годен ні ворухнутись, ні осмислити те, що бачу. Я був приречений. Приречений стояти один на один із ним на цій безлюдній розбитій дорозі, якою він і далі гнав мене в глухий кут, у безвихідь.

Скільки це тривало, невідомо. Спам’ятатися мені вдалося лише від гуркоту мотора над самим вухом, я, мов зачарований, подивився на дверцята самоскида, що відчинялися переді мною, і зловив на собі здивований погляд водія.