Виконавець

VIII

Я сидів і думав. Мене переслідувало щось невідоме. Зовсім невідоме. Ним був той пес. Сховатися від нього в інших угіддях не вдалося — він прийшов і туди. Закінчилося полювання — прийшов сюди, до мене. Отже, настане час, і мені не вдасться сховатися ні в чиїйсь компанії, ні за цегляними стінами. От і зараз я був упевнений, що він десь тут, — варто лише вийти надвір і щоб нікого не було поруч. Кожної нової зустрічі він наближався до мене. Ще тоді, вперше, у лісі, до нього було кроків сто. Стріляв я в нього вже з шістдесяти. Тепер, варто було мені вийти самому в темряву, він з’являвся і йшов за мною за двадцять — тридцять кроків позаду. Пес наче стискав навколо мене своє жахливе кільце. Чи прийде він у мій дім? І доки він може наближатися? Адже колись, напевно скоро, відстань, що розділяє нас, зменшиться до мінімуму. Що буде далі? Ці думки щоразу примушували здригатися. Звичайно, якщо крізь нього проходять кулі, якщо його лапи не залишають слідів на снігу, навряд чи його зуби зможуть вп’ястися і роздерти мені горло. Але що тоді ця нематеріальна істота збирається робити зі мною? Невже він хоче убити мене моїм жахом? За що? Що таке я йому зробив? Цього неможливо було зрозуміти.

І я намагався скерувати свої думки в інше русло. Очевидно було, що час ще є. Але доки? Мої шанси залежали від мене самого. І я думав, знову і знову перебираючи в пам’яті останні події. Я записував їх, щоб не забути і потім мати змогу проаналізувати разом зі Світланою. Перед очима зринало її просте спокійне обличчя. Вона була зараз моїм єдиним шансом, зіркою, куди належало тримати курс серед цієї жахливої, пекельної ночі, в яку перетворилося моє життя. Ще недавно я тільки смикався з боку на бік, зацькований та безпорадний. Тепер же, після зустрічі зі Світланою, відчувалося, що здатний на якісь цілеспрямовані зусилля. У мене з’явилося реальне, чимось підкріплене бажання покласти край тому, що відбувалося.

Спочатку я спробував перетрусити усі останні зміни в своєму житті і хоч трохи значні події, що сталися на роботі. Згадував навіть таке дрібне, як епізодична сварка з кимось, або кому позичав гроші, або в кого брав якусь річ, намагаючись при цьому простежити можливі наслідки. Напевно, це коробило довколишніх, та мені було начхати. Я так довго і докладно розпитував свою лаборантку Олю про те, коли і як вона витратила позичені в мене гроші, як користується річчю, яку на них купила, де потім взяла гроші, аби віддати борг, що їй, напевно, стало зовсім ніяково і вона навряд чи колись наважиться зробити це вдруге. Я буквально витяг з Андрійовича, який працював у нас різноробочим, де він узяв свердла, які давав мені додому, що робив з ними раніше і як без них обходився, що старий упродовж всієї розмови здивовано дивився на мене. Він не розумів, що зі мною сталося. Я дзвонив своєму начальнику в область і прискіпливо допитувався, чим скінчився недавній інцидент на роботі, коли я був винен в одній недоробці, якими були наслідки цього, чи довелося комусь їх виправляти, що він сприйняв це, як моє несподіване вболівання за справу. Це йому надзвичайно сподобалося, і він довго заспокоював мене, що все давно залагоджено, щоб я зайве не переймався. Цілий день я не давав людям спокою, але так нічого й не досяг. Не знайшов ніяких кінців. А може, я був десь зовсім близько, але не побачив, не відчув того, що шукав? І мене охоплював відчай.

Словом, я облишив це і почав розбиратися з тим, що не стосувалося роботи. Тут було трохи більше всіляких подій, але на їхньому тлі виділялося чотири. І з точки зору не логіки, звичайно, адже логіки тут ніякої бути не могло, вони стояли ближче до всіх моїх пригод.

За чотири місяці до їх початку загинув мій Буран. Чи міг тут бути якийсь зв’язок? Як-не-як за мною ходив пес. Важко було сказати. По-перше, це сталося досить давно, а явища, з якими я зіткнувся, чомусь раніше не виникали, лише за чотири місяці. Я не винен у загибелі свого друга, і мені до сліз його шкода. Майже п’ять років ми разом ділили всі невдачі та радощі примхливого мисливського життя, і ось… Та поступово я почав забувати цю трагічну подію і згадував про неї вже не з таким болем. А може, цей привид з’явився, щоб нагадувати мені про мого Бурана? Може, це його перевтілення? Боже, яка ж маячня лізла мені в голову! Але я примушував себе мислити новими, незвичними досі категоріями і йшов далі. Ця гіпотеза не в’язалася з фактами. Майже п’ять років ми жили з Бураном душа в душу. Це був слухняний ласкавий пес з добрими розумними очима, надзвичайно прив’язаний до мене. Я знову пригадував, як він радісним гавканням зустрічав моє повернення з роботи, як терся головою об мої коліна, як лягав на спину догори лапами, коли я сварив його за бешкети, і при цьому вираз його морди завжди залишався хитрий-прехитрий, адже він знав, що господар, який вимахує ремінцем, не надере йому задниці й усе пробачить. Ні, Буран не міг перевтілитись в агресивного монстра, який переслідує мене. І все ж таки…

Другою значною подією було придбання нової рушниці. Я приніс її додому лише за два-три тижні до початку нового сезону полювання, який і відзначився появою пса. Але який тут міг бути зв’язок? Хіба що ця річ також пов’язана з полюванням, і все. Цю подію я теж взяв до уваги.

Наступна — викликала в мене вкрай неприємні спогади. Хоча, можливо, не зовсім так. Просто я не любив її згадувати. Нею була Жанна.

Жанну важко назвати звичайною жінкою. Раніше, до неї, я чув, що такі є, хоча особисто стикатися не доводилося. Ми познайомилися близько чотирьох років тому у Франківську, на вечірці, куди затягнув мене один приятель. Я проходив курси в обласному центрі й у вільний час не мав куди себе подіти. Жанна виявилася розумною, емансипованою жінкою без комплексів. Додати симпатичну, а точніше, досить сексуальну зовнішність — і цього вистачило, щоб я причепився до неї. І як причепився! Не на вечір, навіть не на час курсів. На чотири роки! Але, розгледівши всі її позитивні якості, я не зауважив вад. Жанна була жінкою настрою і власного «я». До того ж у неї виявилася «непробивна шкіра». Чимось дістати її, здавалося, було неможливо. В часи, коли у неї не було настрою, Жанна наче вимикалася. Це виглядало жахливо. Вона не висувала ніяких особливих вимог, точніше, взагалі ніяких. Вона не хотіла нічого робити, нічим не цікавилася, та водночас і не була бездіяльною. Жанна могла мити посуд, читати, дивитися телевізор, навіть братися до того, що пропонував їй я, але без будь-якого смаку до життя. Спостерігати це спокійно я не міг. Іноді здавалося, що я їй набрид, але це було не так. Просто деколи вона ставала такою. І що найгірше, такі її періоди переважали над станом, який я вважав нормальним. Взагалі, вона була досить безтолкова і безпорадна. Постійні неприємності на роботі, негаразди в побуті, й усе з вини власного характеру. Такою вже вона була. Вперше ми зустрілися в компанії її близьких знайомих, друзів. Мене здивувало те, що така ефектна жінка прийшла туди сама, без друга. Чому б то? Щоб зрозуміти це, я витратив рік. Ще три роки пішло на те, аби спробувати переконати себе, що я помиляюся. Звісно, це не вдалося. Не можу пригадати, скільки разів збирався покинути її. Навряд чи я по-справжньому закохався. Просто мені було з нею добре. Жінки, яких я знав досі, порівняно з нею були примітивними. Вони хотіли або вискочити заміж, або просто сексу, або ще чогось банального. З Жанною можна було спілкуватися на зовсім іншому рівні, звісно, коли вона бувала на це здатна. Три роки ми зустрічалися кілька разів на місяць, й іноді мені щастило. Після Жанни я постійно відчував цей дефіцит. Хотілося просто поговорити з розумною і гарною жінкою, та я не мав з ким. Розпрощалися ми з Жанною дуже просто. Нарешті, мені таки стало шкода свого життя, я все пояснив їй. Гадаю, вона зрозуміла й не заперечувала. Я добре запам’ятав її погляд — така собі легка байдужість. Вона ніби чекала цього. Мене завжди непокоїло питання, що б і як відповіла Жанна на мою пропозицію вийти за мене заміж. І ось — повна байдужість на протилежну. З часом я про неї згадував.

І ось більш як через рік після останньої нашої зустрічі, Жанна зателефонувала до мене. Це сталося несподівано. Розмова була надзвичайно короткою.

— Привіт!

— Привіт.

— Як поживаєш?

— Нормально.

— Я рада. Знаєш, чого я дзвоню? Ти не приїхав би до мене, як матимеш час?

— Я гадав, що в нас усе закінчено, адже ми все вже вирішили.

— Так, але все ж таки, яка твоя відповідь?

— А що, сталося щось? Тобі щось потрібно?

— Ні, чесно, ні. Так, просто.

— Якщо так, то я не можу, тобто не хочу. Ти ж знаєш, я зав’язав з тобою. Я тобі все пояснював, вибач.

— Навіть якщо я попрошу?

— Так.

— Ну що ж, бувай. Щасти тобі.

— Тобі також.

І — все. Я знав, що зараз у неї, можливо, якісь чергові неприємності, може, просто самотньо, вона скучила. Але знав я і те, що завтра їй, як завжди, все набридне, і моє життя біля неї знову перетвориться на чортзна-що. А цього мені не хотілося. Телефонна розмова відбулася за кілька місяців до останніх подій.

І ще одна пов’язана з Жанною згадка муляла мою свідомість. Одного разу, коли ми зібралися до театру, виходячи з квартири, вона захопила в сумочку бутерброд. Я навіть пожартував з цього приводу. І ось, коли ми проходили парком біля автоматів з газованою водою, які давно не працювали, вона несподівано розкрила сумку. Один із автоматів був розкурочений знизу, передня обшивка здерлася, і там зяяла здоровезна дірка. Жанна підійшла і поклала бутерброд на землю. Тільки-но ми відійшли, з отвору висунулася собача морда. Чорний пес. Він був хворий або травмований. Пес підліз на животі, взяв бутерброд і так само задом запхався в сховище. Щось ворухнулося в мені тоді, я так і не спромігся нічого сказати, тільки обійняв її за плечі. Це сталося давно, але я міг упевнено пригадати, що той собака був менший за «мого» і трохи інакшої породи, якщо так взагалі можна сказати про бездомного безпородного пса. І все-таки переважно завдяки йому я згадав тепер цю історію зі свого життя, згадав Жанну.

І лише четверта подія справді не давала мені спокою. Зв’язок був очевидний. За кілька днів до відкриття, тоді, як ми їздили на хутір до Антоновича, Семен розповів воістину ідіотську історію про того привида у вигляді людської постаті, що рухалася галявиною. Розказав її ні з того ні з сього, без будь-якої підстави. Таких байок від нього ніколи не чули, і враження було, що адресувалася вона не комусь іншому, а мені. Чому? Навіщо? І чому відразу після цього жахливі привиди почали переслідувати й мене? Ця історія мені чітко запам'яталася. Напевно, я міг би зараз переказати її слово в слово. Ще вкінці, коли всі здивовано мовчали, саме я спивав його, не приховуючи сарказму: «І ти бачив?» «І я», — відповів тоді Семен. Тільки тепер я пригадав його очі, коли він вимовляв оте «і я» — ніякого натяку на хохму, тільки серйозна таємничість. Можливо, у них тоді навіть жах промайнув, але я його не помітив. А що як Семен ненароком загіпнотизував мене, і все це — лише результат своєрідного навіювання? Адже ніякого пса, ніяких привидів не існує! Думки мої скакали, наче блискавки. Відчувалося, що тут є якийсь зв'язок. Але який? І я мимоволі знову повернувся до Семенової оповідки. Той хлопець виявив агресію до привида і навіки залишився калікою. А що як таке чекає і на мене? Від цієї думки все похололо. Адже я стріляв, у нього. Я виявив до нього агресію. А пес всього-на-всього волочився за мною лісом і нічим більше не докучав. Напевно, він не здатний був навіть відлякати зайця. І ось я перший виказав злість, встреливши по ньому, і після цього він почав по-справжньому мене переслідувати. Невже для того, щоб мене спіткала доля того хлопця? І коли це станеться? Тієї миті, як він торкнеться мене? Такі думки виснажували. Від них охоплював жах та відчай.

У суботу я зловив Семена і почав допитувати, чого це він раптом розповів тоді цю байку. На це Семен відповів, що то зовсім не байка і той чоловік, про якого йшлося, зараз живе, прикутий до ліжка, в тому самому селі, де народився Семен. Історію ж цю він пригадав просто випадково. А коли я почав ставити всілякі каверзні запитання і заганяти його в кут, він спочатку здивовано відповідав, а потім просто послав мене до бісової матері. Так і скінчилася наша розмова. Проте я знав тепер село, де жив той чоловік-каліка, отже, міг потягнути і за цю ниточку.

За кілька днів мені вдалося дещо пригадати й з'ясувати і навіть висунути свої, нехай незграбні, припущення. А втім, я все-таки був наче сліпий у темній кімнаті. Я відчував гостру необхідність порадитися, щоб проаналізувати, якось збити до купи весь зібраний матеріал. Можливо, тоді щось вималюється і можна буде зробити якісь конкретніші прикидки, а там і визначити точну причину моїх нещасть.

І ще одне — думаю, після зустрічі зі Світланою, після отого сеансу гіпнозу мене почало переслідувати якесь дивне відчуття. Розібратися в ньому виявилося вкрай важко. Мені здавалося, що якимось чином я раніше вже торкався історії з чорним псом. Яким саме — усвідомити не вдавалося. Це було дуже дивне відчуття. Я наче колись щось таке чув. Ніби за кимось іншим уже ходив містичний чорний пес або просто чорний пес. А можливо — читав… А може, й дивився фільм. Іноді це відчуття ставало нав'язливим.

Виникало враження, що ось-ось я згадаю… Але що? Що мав я згадувати? Я сидів і перебирав у пам’яті прочитані книжки, почуті історії та переглянуті фільми. Проте марно. Напевно, мені просто дуже не хотілося бути першим серед людей, переслідуваним нематеріальним чудовиськом, оскільки в цьому разі мої шанси видавалися значно меншими. В біді важко бути самотнім. Але щось путнє ніяк не пригадувалося. Можливо, це був якийсь нічого не вартий епізод, що ненароком залишив у моїй пам’яті розмитий відбиток, на якому до того ж встигло відкластися так багато важких та грубих нашарувань. Відкопати його з-під них було понад мої сили.

Суботнього вечора я подзвонив Світлані, яка запросила мене приїхати в неділю зранку. І мені відразу стало легше. Вляглася тривога, відступили на якийсь час сумніви й страх. І навіть тоді, коли я йшов темною безлюдною вуличкою до ранкової електрички, а чорна тінь пса-привида невблаганно тяглася попід парканами слідом, я вже не тремтів від жаху та самотності, бо в мене тепер був шанс. Шанс на порятунок.