Виконавець

VII

Наступний день я провів у місті. Ніч минула практично без сну. Я відчував, що він десь там, у темряві. З якоїсь причини він повинен завжди бути поблизу мене. Чи стримають його стіни? Світла я не гасив. Жахлива ніч…

Мені вдалося не впасти у розпач, розуміючи, що це може занапастити. Я повинен був знайти якийсь вихід з цієї неймовірної ситуації. Та разом з тим я не вірив у себе. Усвідомлювати свою безпорадність виявилося жахливим відчуттям. Я наче був у літаку, що залишився без пілота, або серйозно хворим, який залишився без лікаря, мене переслідував жахливий привид, і я не знав, звідки він узявся і чого від мене хоче. Думки про логічне завершення напрошувалися самі по собі. Я — приречений. Мені терміново потрібен пілот, мені терміново потрібен лікар, терміново потрібен… Хто? Хто міг на цьому розумітися? Чаклун? Маг? Екстрасенс? Де його взяти? Яка нісенітниця! Словом, фахівець у сфері аномальних явищ. Я згадував і згадував замітки, статті з газет і журналів, які іноді потрапляли мені на очі. Напевно, з них я не дістав би для себе найменшої користі, навіть якби перегорнув усі газетні підшивки в обласній бібліотеці. Хоча, власне, цей метод я випробував також. Але все було марно. Я повертався ні з чим. Але там, у місті, залишилася маленька, наче полум’я свічки, надія. Людину має завжди зігрівати якась надія, інакше не буде задля чого жити.

Ця ідея прийшла несподівано. Там же, у бібліотеці, я написав оголошення такого змісту:

Шість оголошень я розклеїв у найпривабливіших, як на мене, місцях і два замовив в обласних газетах. А тепер я мусив повертатись. Назад, до нього. В темряву та самотність, де він чекав на мене, безжалісний і неминучий, мов смерть. Сумна перспектива…

Та, попри все, я таки наполегливо шукав вихід. Хай би де доводилося бути і що робити, мій мозок уперто працював в одному напрямі. Напевно, в мене, як і притаманно живій істоті, почав підсвідомо домінувати інстинкт самозбереження, який, немов зелений паросток крізь асфальт, пробивав собі дорогу крізь жах, безсилля та відчай. І я проробляв інші варіанти розшуку компетентної людини. Проста логіка підказувала мені: якщо вже таке трапляється, то серед мільйонів людей я не можу бути єдиним, хто зіткнувся з чимось подібним. Такі люди повинні бути ще. Не виключено, що їх навіть більше, ніж може здатися. А можливо, дехто з них знає, як поводитися в таких ситуаціях, як захистити себе. Та де їх знайти?

А за два дні почалися дзвінки і, сказати відверто, я не чекав, що їх буде стільки. Того дня подзвонило двоє, наступного ще двоє, потім один, а далі аж троє в один день. На жаль, переважно це були несерйозні дзвінки. Більшість тих, хто дзвонив, пропонували посередницькі послуги, тобто підказати, де можна знайти такого спеца, вимагаючи за це винагороду, до того ж наперед. Хто просив п’ятдесят карбованців, хто сто. Один навіть замахнувся на двісті. А один жартівник повідомив відразу — Хабаровський край, селище Кедрове. Напевно, він дзвонив не з власного телефону. Був і такий, що розпитував, у чому полягає моя проблема. Він назвався екстрасенсом. Коли я пояснив йому в загальних рисах, порадив «тій людині» (я розповідав йому ніби про свого родича) звернутись до психіатра. Ще один пропонував сеанси гіпнозу за досить високу платню, але все це було не те, я відчував. А дзвінки поступово ставали дедалі рідшими. Бували дні взагалі без дзвінків, тоді надія поступово згасала. І мене брали сумніви, чи варто вести ще якісь пошуки. Адже почнуться знову безглузді розмови з далекими від цього, несерйозними людьми, які навіть не уявляють, як виглядає близька, невідступна і незрозуміла біда.

Та ось, нарешті, пролунав саме той дзвінок, якого я так чекав, на який готовий був молитися. Це сталося з самого ранку, щойно я з’явився на роботі. Я зняв трубку. До мене привітався жіночий голос. Сказали, що дзвонять за моїм оголошенням.

— Дуже радий, — відповів я, проте в моєму голосі, напевно, відчувалася підозрілість та недовіра. Мимоволі згадувалися попередні дзвінки. — Ви і є той спеціаліст?

— А ви що ж думали, його секретарка? — вона коротко засміялася. — Ні, це я сама, хоча, можливо, і не той фахівець, якого ви шукаєте. Однак, коли прочитала ваше оголошення, вирішила зателефонувати.

— Тоді скажіть кілька слів про себе — хто ви, де працюєте, ну, ви розумієте? — я затнувся і невдало замовк. Важко було сподіватися, що таким фахівцем виявиться жінка.

— А може, краще ви розкажете, в чому полягає ваша справа? — запитала вона. — А я вам скажу, чи зможу бути для вас корисною.

— По-перше, дуже довго розповідати, — сказав я, — а по-друге, це мій службовий телефон.

— Я вас розумію, — перебила жінка, — гаразд. Я за фахом фізик, працюю в інституті, отож аномальне — це лише моє захоплення, але серйозне. Я приділяю йому багато часу, збираю матеріали про всілякі явища, читаю літературу з парапсихології, вивчаю екстрасенсорику, щоправда, тут я особливих успіхів не досягла. Ну що ще? Знайома зі стародавніми теоріями, вивчала чорну та білу магії, спілкувалася з людьми, які цим захоплюються. Ну, маю деякі свої теорії та висновки. Цього досить?

Я вагався. Чимось не подобалася мені ця дилетантка-любителька. Я потребував допомоги серйозного і компетентного фахівця і відчував, що такі повинні бути. Та де ж їх знайти? А може, через неї? Адже вона казала, що знайома ще з кимось!

— Скільки коштуватиме консультація? — запитав я, просто затягуючи час і не знаючи, зв’язуватися з нею чи ні.

— Не знаю, — відповіла вона, — я не заробляю цим, але, звичайно, розраховую на винагороду, якщо зможу чимось вам допомогти. Мої доходи невеликі.

— Гаразд, — сказав я нарешті, — і де вас шукати?

— Приїжджайте в неділю, наприклад, о першій годині. Ви знаєте, де кафе «Троянда»?

— Знаю, — відповів я, — але до неділі ще аж три дні, а я тут гину.

— Гинете? — здивовано перепитала вона.

— Так, — сказав я, — у всякому разі, вже підготовлений до того, щоб з’їхати з глузду. Я вас прошу… — і додав: — За терміновість з мене додатково.

— Добре, — погодилася вона, — приїжджайте сьогодні. Я звільняюся о пів на четверту.

— Отже, о четвертій біля «Троянди»?

— Так, — відповіла вона, і ми попрощалися.

Я послав усе під три чорти, звалив усі недороблені справи на підлеглих, повідомив начальство і, не гаючи часу, поїхав до міста.

Вона виявилася напрочуд пунктуальною. Не в змозі здолати своє нетерпіння, я приїхав раніше і вже з годину стовбичив на найвиднішому місці перед кафе. Відразу стало зрозуміло, що це вона, оскільки ще здалеку жінка прямувала просто до мене. На вигляд, можливо, була старша, а може, молодша за мене. В сучасній, але недорогій зимовій куртці, середнього зросту. Поставу оцінити важко — надто просторою була куртка. Ще важче складалося з обличчям — воно виглядало ніяким, і основною його деталлю, безперечно, були великі, дібрані зі смаком окуляри. Вона не виглядала надто симпатичною, але й до негарних жінок записувати її не хотілося. «Ось тобі й роман… — майнула іронічна невесела думка. — Ось тобі й екскурсія».

— Добрий день, — сказала вона, — я прийшла, — і при цьому ніякого натяку на усмішку.

Я запросив її до кафе, і ми сіли за столик, розміщений у кабінці. Це було зручно.

— Дякую, що прийшли, — сказав я, — що ви бажаєте?

Офіціантка підійшла на диво швидко.

— Мені лише кави, — попросила жінка.

Я замовив кави, бутерброди і морозиво — для неї. Записавши замовлення, офіціантка дала нам спокій.

— Мене звати Юрієм, — сказав я.

— Мене — Світланою, — відповіла вона. — Так у чому полягає ваша справа?

— Справа досить незвичайна, — почав я, — і якби це сталося не зі мною, а так, хтось розповів, то я, звичайно, ні за що б не повірив. Але, на превеликий жаль, усе це відбувається саме зі мною. Якщо не вдасться знайти виходу, то… Напевно, мій жах просто задушить мене.

Важко було уявити, як вона сприйме мою розповідь. До того ж мені, як чоловіку, було соромно плакатися жінці про власну безпорадність та переляк, але я наважився, і відступати було нікуди.

Моя розповідь зайняла не менш як півгодини. Як вона й просила, я не випустив жодної деталі, бо теж вважав, що будь-яка з них могла мати значення. Складалося враження, наче розповідаю чужим голосом і чужими інтонаціями, напевно, від хвилювання. Я розказував чужій людині, жінці, яку вперше бачив, про себе таке, що… Та ось, нарешті, я закінчив і тільки тепер наважився подивитися на неї. Обличчя Світлани зовсім не змінилося під час розповіді, лише стало більш задумливим. Вона довго мовчала, напевно, хвилин із десять, а потім промовила:

— Мені здається, я дещо розумію у ваших пригодах. Не знаю, наскільки вдасться вам допомогти, але спробую дещо порадити. І запам’ятайте — значною мірою все залежатиме від вас.

І я несподівано відчув надію. Це важко пояснити, адже нічого особливо обнадійливого для мене вона не сказала. Та її прості слова чомусь справили на мене таке враження! І я відчув, що хапаюся за неї, як за соломинку.

— Але що це таке? Чому воно відбувається зі мною? Як ви це пояснюєте? — я хотів усе відразу.

І лише тут Світлана вперше усміхнулася, але ледь помітно — самими губами.

— Не поспішайте так, — сказала вона, — на все свій час. Мені цікавий ваш випадок, і, здається, я дещо в ньому розумію. Але спочатку мені треба попрацювати з вами під гіпнозом. Після цього я спробую дещо пояснити. То як?

Я все більше й більше хвилювався, але намагався триматися. Хай там що, а я вирішив іти до кінця.

— Згоден, — сказав я, — що від мене вимагається?

— Нічого — слухати і підкорятися.

— А де ви це збираєтеся робити?

— Звичайно, не тут. Я живу недалеко, ходімо.

Вона могла не хвилюватися. Весь мій вигляд промовисто свідчив, що мені зараз не до жінок. І це — щира правда.

У квартирі було чисто, охайно. Старі меблі… Багато вазонів з квітами. Я взув запропоновані тапочки і сів у крісло. За хвилину з’явилася Світлана з лампою-нічником, поставила її на столик навпроти і сіла переді мною.

— А ви хто за фахом, що робите там, у себе? — запитала вона.

— Ловець привидів, — невесело пожартував я.

— А якщо серйозно?

— Метеоролог, начальник районної метеостанції.

— Ого! Досить екзотична професія. І якоюсь мірою споріднена з моєю, особливо щодо прибутків, — вона також спромоглася на сумний жарт. — Тому, щоб уникнути незручної ситуації в майбутньому, кажу вам наперед — плати з вас брати не буду. Тим паче, ваш випадок мені вкрай цікавий для дослідження, отже, в мене, з цього боку, є певний інтерес.

— Як скажете, — відповів я.

Вона щільно зашторила вікна і засвітила нічник, абажур повільно крутився і по ньому пропливали фігурки рибок. Після цього Світлана увімкнула над моєю головою лампу, м’який промінь якої падав на її обличчя.

— Дивіться на мене, — сказала вона, — не напружуйтеся, не хвилюйтесь. Думайте тільки про те, що я запитую.

Кілька запитань зовсім не стосувалися цього всього, а потім…

Потім я прокинувся. На стінах, вазонах лежали промені вранішнього сонця. І — тиша. Двері до кімнати були зачинені. Я — на розстеленому дивані. Поруч стояв стілець, на якому охайно складені штани, сорочка, джемпер, шкарпетки, так, як я ніколи в житті їх не складав. І ще одна зміна відбулася зі мною. Я став якийсь не такий. Не відчувалося внутрішньої напруги, що виснажувала мене впродовж цих днів. Спокійно пригадав, де я зараз і що сталося. Пригадав чорного пса, який не залишає слідів, і все інше, але вже не було в мені того відчаю, крижаного жаху, який доїдав мене останніми днями. Я підвівся з ліжка, вдягнувся. В усьому тілі відчувалася якась легкість і водночас млявість. Вийшов з кімнати. Світлана сиділа за столом на кухні в спортивному костюмі. На плиті грівся чайник.

— Доброго ранку, — сказав я.

— Доброго ранку, — відповіла вона, — як спали?

— Дякую, мені здається, я почуваюся набагато краще, — я не брехав. — Зі мною у вас виникли непередбачені клопоти.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїла вона мене, — ніяких клопотів. До речі, роздягалися ви самі і я не дивилася.

— Дякую, — сказав я, — ви прекрасний гіпнотизер.

— Ваша нервова система була в такому стані, що здолати вас виявилося неважко. Зараз зроблю чай.

— Ні, ні! — підхопився я. — Їсти не хочу, не турбуйтеся, будь ласка. Прошу вас, поясніть мені все.

— Гаразд, — погодилася вона, — слухайте і спробуйте мене зрозуміти. Навколо нашого життя існують дві сфери: матеріальна і нематеріальна. Матеріальна — це предмети, повітря, живі організми й так далі. До речі, ми з вами також матеріальні. Це вам ясно. Чули ви й про те, що належить до нематеріальної сфери. Це наші думки, почуття, це добро і зло, істина, закономірність, несправедливість. Це філософія, релігія, інформація. Це час. Ви розумієте мене?

Я кивнув і далі мовчки слухав, затамувавши подих, в очікуванні почути щось неймовірне.

— Так ось, — продовжувала вона, — судячи з вашої професії, ви повинні були вивчати в інституті фізику. Пам’ятаєте, хоча б приблизно, в чому полягає закон збереження енергії?

— Пам’ятаю, — відповів я, — енергія не може зникнути безслідно: якщо десь вона виділилася, то мусить і поглинутися або перейти в якісь інші форми енергії.

— Оригінальне формулювання, — сказала Світлана, — але загалом правильно. Якщо ви вип’єте чашку гарячого чаю, то енергія тепла передасться вашому тілу і ви спітнієте, щоб виділити зайву енергію в зовнішнє середовище. Якщо сонце світить на рослину, його енергія передається їй і в ній утворюються речовини, завдяки яким вона росте, а потім в’яне, гниє в землі, і від цього знову ж таки випромінюється енергія, яку знову ж таки поглинають інші рослини. Таким чином, кругообіг енергії в матеріальній природі вічний. Якщо вона десь випромінюється, то повинна і поглинатися. Як ви правильно сказали, вона не може зникнути безслідно. І ще одне, і це важливо. Що буде, якщо енергії випромінюється забагато — стільки, скільки не може поглинутися? — Світлана зробила паузу. — Стається вибух. Уявіть собі замкнений простір, у якому кипить вода, — автоклав. Вода кипить, енергія випромінюється і поглинається його стінками, що до пори до часу стримують її. Але енергії стає забагато, стінки не витримують тиску, і автоклав розриває. Напевно, ви чули про такі випадки. Ось вам і вибух внаслідок надлишку енергії. Це ви розумієте?

— Розумію, — сказав я.

— Так ось, природа, як я вже казала, включає в себе ще й нематеріальну сферу. І в ній існує своя енергія. І закон її збереження дійсний і там. Щоправда, про це ви ніде не прочитаєте, але, повірте, це так. Якщо нематеріальна енергія випромінюється, вона має і поглинутися. Ну, який би вам навести приклад, щоб було зрозуміло? Давайте найбанальніший: любов — річ нематеріальна. Звичайно, я маю на увазі не фізичне кохання, а почуття. Йому властива енергія, яка постійно випромінюється. І, згідно із законом збереження, ця енергія не зникає безслідно. Чи доводилося вам закохуватись? Тоді ви знаєте, на що здатна закохана людина. Енергія любові трансформується в енергію натхнення, енергію творчості. Скільки прекрасних творів музики, літератури, живопису народжено закоханими людьми! Отже, завдяки енергії любові створюються духовні цінності. Їхня енергія знову ж таки не зникає — вона будить у людях нове кохання або інші почуття. А якщо любов, скажімо, нещаслива? Тоді вона може породжувати злість, навіть ненависть, отже, її енергія переходить у нові форми. А злість та ненависть породжують такі речі, як жорстокість, несправедливість. Ви бачите, яких нових форм набула енергія, народжена коханням? Будь-яка нематеріальна енергія може видозмінюватися, переходити в інші форми, і так без кінця. Вона, затямте, не може тільки одного — зникнути без сліду. Зрозуміло, це тільки деякі конкретні й досить примітивні приклади. Я не можу зараз охопити всієї сфери дії закону збереження в нематеріальній природі. Хочу лише, щоб ви зрозуміли, що він діє. Напевно, ви ніколи не замислювалися над такими речами, але я думаю, що пояснюю доступно.

Я кивнув, а Світлана вела далі:

— Але нематеріальній енергії властиві деякі відмінності від матеріальної. Найголовніша з них — вона існує в протилежних формах. Скажімо, позитивній і негативній, хоча це, зрозуміло, відносно. Наведу такий приклад. У матеріальному світі вся енергія однорідна і є, по суті, одним і тим же. Візьміть, приміром, енергію води, що тече, або нафти, що горить, енергію машини або коня, атомного розпаду в реакторі. Здавалося, нічого спільного. Та разом з тим всю її можна виміряти в тих самих одиницях, перетворити в один вид (наприклад, електричну), врешті, спрямувати на службу людству й примусити виконувати будь-яку корисну роботу. Інша ситуація в нематеріальному світі: як вам відомо, там існують правда і кривда, любов та ненависть, розум та безглуздя, добро і зло, минуле та майбутнє. Їхні енергії наче протилежні й перебувають у стані відповідного балансу, протидії. Мало того — вони не існують одна без одної й постійно прагнуть до рівноваги. Ви можете собі уявити тотальну любов, і щоб ніхто ніколи не чув про таку річ, як ненависть? Або тотальну справедливість за повної відсутності будь-якої кривди? Або тотальне добро без зла? Майбутнє без минулого? Утопія, абсурд. Не буває будь-якої з цих форм без протилежної. Вони співіснують, постійно прагнучи до рівноваги. Далі. Як зайва кількість енергії веде до вибуху в матеріальній природі, так само настає вибух і в нематеріальному світі. Проведемо аналогію. Згадайте розірваний автоклав. Температура збільшується, підвищується тиск, зайва енергія не має виходу. Якщо так триватиме, рано чи пізно стінки не витримають і — вибух. А що ж з нематеріальним? Уявіть собі, як у людині накопичуються злість, ненависть, швидко, без кінця, не маючи виходу, розрядки, і — вона божеволіє. Вам не здається, сталося те саме, що й з автоклавом? Такий самий вибух. Або уявіть собі ситуацію, коли щось заважає встановленню рівноваги між протилежними формами нематеріальної енергії. Спробуйте, наприклад, викорінити зло. Щоб залишилося саме добро. Для цього доведеться застосувати неабиякі сили та методи, багато на що наважитися, і, можливо, рівновагу вдасться тимчасово зсунути в бік добра, а потім… Ви уявляєте собі, який потім станеться вибух і які потягне за собою жертви? Важко уявити. Напевно, з ним не зрівняються сотні тисяч розірваних автоклавів.

Я був вражений. Я справді ніколи над цим не замислювався. А втім, розумів усе, що пояснювала Світлана. Було таке відчуття, наче мене ведуть у якусь казкову, фантастичну країну і я, тримаючись за чиюсь руку, іду з роззявленим від подиву ротом, оглядаю все навкруги і намагаюсь зрозуміти. Усвідомлюючи те, що говорила Світлана, я забув про пса, про жах, про все, що відбувалося зі мною останнім часом. І тільки тепер, згадавши, нарешті, для чого сюди прийшов, запитав її:

— А яке відношення це все має до мене, до ситуації, в яку я потрапив, до чорного пса найголовніше? Ви можете пояснити з точки зору цих дивовижних теорій те, що відбувається зі мною?

Я чекав відповіді, поїдаючи Світлану очима. Напевно, так слід було б дивитися на живу богиню.

— Гадаю, що можу, — сказала вона. — Але засвойте ще одне положення. Воно дуже важливе.

Матеріальна і нематеріальна природа тісно взаємопов’язані, їх неможливо розділити. Багато з тих нематеріальних категорій, які ми з вами розглядали, взагалі не можуть існувати відірвано від людини, а відповідно, від інших матеріальних об’єктів, з якими має справу людина. В цих зв’язках є багато таємничого, незрозумілого, і мені в тому числі. А для вас — взагалі темний ліс. Я вважаю, що причина ваших пригод у тому, що ви якимось чином стали причетні до цих зв’язків. Десь у сфері нематеріального або, краще сказати, в якомусь замкненому нематеріальному просторі виникла критична ситуація, можливо, навіть близька до вибуху. І вона, судячи з усього, стає дедалі критичнішою. А ви якимось чином опинились на шляху зв’язків у цій ситуації. Мало того, схоже, що ви стоїте на заваді перерозподілу якоїсь нематеріальної енергії. Гадаю, що з якихось причин зв’язок почав відбуватися через вас або через щось таке, пов’язане з вами. Говорячи простіше, ви влізли не туди, куди треба. Не буду приховувати, ваше становище досить неприємне, і вихід з нього маємо шукати іншим шляхом. Безглуздо стріляти у вашого пса або ховатися від нього за трьома дверима, як безглуздо ховатися під ліжко від вибуху ядерного реактора. Навпаки, потрібно додати в реактор якийсь елемент, що приглушить процеси і запобіжить вибуху. Якщо ж це вже неможливо, необхідно втекти із зони ядерного вибуху. Ви мене розумієте? Ви повинні знайти причину, чому саме на вас зациклився цей зв’язок, і ліквідувати конфлікт. Якщо ж це неможливо, то єдине, що можна зробити, — виключити себе з ланцюга цих зв’язків. Це, як ви кажете, почалося близько двох місяців тому. Що ви зробили таке, чого не робили ніколи? Або таке, що потягнуло за собою якісь наслідки? Або взагалі щось незвичайне? Практично це міг бути будь-який ваш вчинок. Не шукайте чогось надзвичайного. Взагалі, це може бути все що завгодно, навіть дрібниця, але напевно те, чого з вами раніше ніколи не траплялося. Можливий ще один варіант — щось могло бути зроблено навколо вас, і ви стали лише пасивним учасником подій. На жаль, ви могли навіть не підозрювати про це.

Вона помовчала.

— Не думайте зараз. Ви повинні вдома спокійно, методично проаналізувати своє життя, свої вчинки, події, що відбувалися навколо вас останнім часом. Можете писати. Спробуйте мобілізувати себе на цю роботу. Ось мій телефон, — вона написала номер і дала мені листок. — Дзвоніть.

Моя голова була настільки забита новою незвичною інформацією, що аркуш паперу розпливався перед очима і мені ніяк не вдавалося прочитати номер. Усе, що завантажили в мене, вимагало поступового осмислення. Зараз я на це не здатний, і мені треба лише відключитися на якийсь час. Та одне не давало мені спокою, вперто нагадуючи про себе.

— Ну а пес? — із завмиранням серця запитав я. — Як же пес? Що це таке?

На обличчі Світлани не відбилося ніяких емоцій.

— Не знаю, — сказала вона. — Не знаю. Та це не так уже й важливо, якщо ви, звісно, десь не наблудили в своїх спостереженнях за ним і він не є звичайнісіньким живим псом. Якщо ж усе справді так, як ви розповіли, то мені важко пояснити природу цього явища. Можливо, він існує лише в вашій уяві.

— Як в уяві? — мало не закричав я. — Та я бачу його так само, як тепер вас! Я можу підійти і торкнутися його, він є! Ви ж не хочете сказати, що в мене регулярні галюцинації, що я хворий?

— Ні в якому разі, — заперечила вона, — цим можете себе не мучити. Про пса ж можу вам сказати впевнено лише одне — не ховайтеся від нього. Не витрачайте дарма своїх душевних сил — це безглуздо. Ви не втечете від нього навіть до Америки. І, безперечно, не варто підходити до нього і торкатися.

— А що буде, якщо я зроблю це? — у мене все похололо всередині, коли я вимовляв ці слова. — І що буде, якщо я не знайду причини?

Я зміг це запитати, лише проковтнувши густу слину.

— Не знаю, — відповіла вона, — це невідомо. Але я у вас вірю. Ви розумна і рішуча людина. Ви повинні знайти.

І вона зняла окуляри — вперше. Її обличчя було на диво простим і приємним, адже саме вони, закриваючи значну частину, намагалися зробити його ніяким. І ще воно здавалося дуже змученим. Навіть проступили ледь помітні зморшки під очима. Я відкрив дипломат і витяг велику коробку цукерок та шампанське.

— Я пам’ятаю, що ви говорили, але назад, звичайно, не повезу, — сказав я.

— Гаразд, — сказала вона, — ставте до буфета. Цим ми відсвяткуємо перемогу.