Виконавець

XVII

Уренгой, як виявилося, практично не змінився. Я діяв за планом: щоб не гаяти часу, відразу знайшов книжковий магазин і купив карту району з автомобільними шляхами, оскільки навіть приблизно зараз не знав, в якому боці Гачилівка. Вказувалися найменші населені пункти. Гачилівки не було ніде. Я кілька разів переглянув карту і переконався в цьому. Напевно, вона вже не існувала навіть на папері. А от Полхов, про який казав Анохін, знайшовся. Працюючи в будзагоні, я ніколи не чув про це село. Мабуть, воно розкинулося недалеко від Гачилівки. Принаймні там губився останній слід Мішки-шамана, і я вирішив почати саме звідти. Тому, перекусивши в якійсь досить брудній їдальні, я дочекався нарешті автобуса на такому ж брудному автовокзалі й за годину жахливої їзди прибув до Полхова.

Полхов виявився звичайним для тих місць селом з дерев’яними, далеко розкиданими одна від одної хатами, широкими вулицями, якщо їх узагалі можна було так назвати, та кричущим безлюддям. Я брів селом, озираючись на високі паркани, і гадав, звідки б розпочати свої пошуки. Село простягалося далеко. А вкінці, за хатами та полем, височів ліс. Якщо Гачилівка десь поблизу, то, скоріш за все, в тому боці. До того кінця села я і вирішив дістатися, розраховуючи, що дорогою знайдеться хтось, з ким я міг би зав’язати розмову і про щось довідатися. Кілька разів зустрічав жінок, які підозріло зиркали на мене, безпомильно розпізнаючи в мені приїжджого. Тут мешкали прості люди, думки яких, як правило, написані на обличчях. Тому я все більше сумнівався, що знайду когось відвертого. Та я помилявся, навіть не підозрюючи про несподіванку, що чекала на мене. Хати траплялися дедалі рідше, а біля вузенького каламутного потічка з’явилася велика дерев’яна споруда. За кількістю розкиданих поруч з нею обрізків дощок вгадувалася пилорама. А те, що мені довелося почути за кілька хвилин, подіяло, наче грім серед ясного неба, і викликало в мене напад божевільних радощів.

— Зенько, курча мать! Скільки я просив не розкидати по рейках отого дрантя або хоча б прибирати! — горлав хтось за перекошеними розчиненими ворітьми нашою, рідною. — Я ж тебе як людину просив! Дограєтеся, хлопці, дограєтеся, що хтось капітально потравмується…

Першої миті я остовпів, а далі мало не побіг у розчинені ворота, наче боявся, що той, хто щойно так голосно сварився, міг кудись зникнути. Там стояло четверо чоловіків. На мене, що так зненацька заскочив досередини, всі раптово озирнулися, а той, хто щойно горлав, напевно, старший, не дуже привітно кинув мені з жахливим українським акцентом:

— А тебе чево?

— «Чєво-чєво…» — передражнив я. — Почув несподівано, що свої, та й прибіг! Хлопці, ви звідки тут узялися?

— Ми-то знаємо, звідки, а ось ти звідки такий?

— Та я щойно приїхав… — переводячи подих, я присів на купу дощок. — 3 Франківщини я. До речі, звати Юрієм. А ви що, працюєте тут?

— Таж бачиш, не гуляємо, — відповів той самий невисокий вусатий чоловік середніх років.

Виявилося, що всі вони зі Львівщини і вже другий рік працюють тут за контрактом, вахтовим методом. Вусатого звали Петром, і він справді був у них за головного.

— Ну, мужики, мені вас сам Бог послав, — від душі сказав я. — Розумієте, я також працював тут п’ятнадцять років тому і тепер приїхав розшукати одну людину. Уявіть собі — нікого тут не знаю, навіть не уявляю, з чого починати. Хлопці, ви хоч дозволите у вас сумку лишити і переночувати? Гадаю, що буду тут кілька днів. Ну, самі знаєте, зі своїми воно якось спокійніше…

— Та ради Бога… — сказав вусатий, який на той момент уже трохи зм’як.

Інші мовчки виказали згоду.

— Але май на увазі, — попередив Петро, — роботи в нас немає. Ми, як то кажуть, тут усі при своїх інтересах, отож зразу попереджаю, мусиш розуміти.

— Та здалась мені ваша робота! — відповів я. — У мене і своєї вистачає. Мені б тільки куток на ніч. Та, може, що порадите. Ви ж, кажете, другий рік тут…

— А кого ти шукаєш? — запитав молодший, чорнявий, як виявилося, той самий Зеник. — Може, ми знаємо?

— Може, й знаєте, — сказав я. — Був тут, у селі, такий старший уже чоловік, Мішка на прізвисько «шаман». Мішка-шаман. Не чули?

Я з надією подивився на них. Вони майже одночасно знизали плечима: — А що він тут робить? Як його прізвище?

— Не знаю, — сказав я. — Мішка-шаман, ось і все.

Як я міг, я описав його зовнішність, додавши при цьому, що знаю, ніби він уже помер.

— То кого ж ти шукатимеш? — здивувався Петро.

— Того, хто може про нього розповісти. Розумієте, ще тоді в мене були з ним деякі справи, і тепер мені конче потрібно дещо про нього дізнатися.

— Ну, просто детектив, — зауважив Петро. — Не знаю, що тобі й порадити. Розпитаєш у селі. А давно він помер?

— Близько півроку, — сказав я. — Не чули — тут ніби пожежа якась сталася? Корівник чи свинарник згорів. Казали начебто він там і загинув.

— А, було, було! — погодилися хлопці. — Пам’ятаєте? Ну, восени! Казали щось таке. Це на іншому кінці села. Ти знаєш, справді казали, ніби там хтось згорів!

— Ти посидь тутечки біля хлопців, — сказав Петро. — Зараз повинен один мужик підійти, він з місцевих. Вони нас деревиною забезпечують. От у нього і розпитаєш, гадаю, він у курсі. А я зараз також повернуся, тоді й заведу тебе, де ми живемо, лишиш сумку. Ти як, їв щось чи ні?

Схоже, суворий Петро зовсім подобрішав.

— Дякую, — сказав я, — їв. А не чули ви часом про таке село — Гачилівку, покинуте село. Є десь таке поблизу?

Вони всі знову знизали плечима. Про наявність покинутих сіл навколо їм доводилося чути, але такої назви, як Гачилівка, вони не пам’ятали.

Петро пішов у справах. Зеник, зітхнувши, запустив пилораму, а я, примостившись на купі свіжих дощок, під звуки пилок та пахощі живиці налаштувався чекати місцевого постачальника деревини.

За годину в приміщенні пилорами з’явився високий гостроносий мужик з якимось лисячим поглядом та виразом обличчя. Зеник вимкнув агрегат, і вони хвилин з двадцять щось обговорювали, а потім земляк махнув рукою, запрошуючи мене.

Я підійшов, і місцевий мовчки на мене витріщився.

— Значить, ось так, Васюхо, — сказав Зеник. — Це наш земляк, приїхав сьогодні. Він тут у вас працював, понад десять років тому, а тепер хоче про щось розпитати, заради того й приїхав, і навіть не знає, до кого звернутися. Ти вже поможи йому розібратися.

Той закивав головою і на його обличчі з’явилася цікавість.

— Ви знали такого — Мішку-шамана? — запитав я. — 3 Гачилівки, покинутого села…

Вираз його обличчя став ще хитрішим:

— Був тут такий, тільки спізнився ти, паря. Згорів він. Пожежа була тут. Так що…

Пилорама знову запрацювала, і ми, вийшовши назовні, всілися на деревину.

— І що, давно він тут у вас мешкав?

— Зо два роки, напевно, буде вже, — відповів Васюха. — Ходив тут, тинявся селом, як примара. Щодня п’яний…

— І як же він тут жив, що, хату мав?

— Та яку там хату? Взагалі, тут кілька людей живуть з Гачилівки, то він біля них так і перебивався. Все більше в бабки однієї жив — у Прохорівни, це тут не так далеко.

— А чого ж він перебрався сюди? — запитав я. — Скільки жив у Гачилівці, вже давно усіма покинутій, і ось раптом…

Васюха знизав плечима:

— А хто його зна? Казали, що він там зовсім вже один лишився, от якось на зиму і перейшов. А ти коли тут працював? Я чогось тебе не пригадую.

— Я працював не тут, а біля Гачилівки, в складі бригади десятого РСУ, тепер уже четвертого. Електролінію ми там прокладали. До речі, дорогу зробили вже? Не знаєш часом?

— Ага, зробили… — він посміхнувся. — Наступного тисячоліття хіба що зроблять. Закинули, як неперспективну. Тепер у нас тут інші підходи починаються.

— Тепер кругом інші підходи, — сказав я. — А коли він загинув, не пам’ятаєш?

— Ну, напевно, з півроку тому, — сказав мій співрозмовник. — Хоча, якщо бути точним, ще немає. В жовтні, наприкінці. Якраз перший мороз був. Точно! Як зараз пам’ятаю — остання субота жовтня.

Дивно, остання субота жовтня. Як він так запам’ятав? Напевно, щось мав того дня. А останньої неділі листопада розпочалося зимове полювання, і я побачив пса. Рівно через місяць після смерті Мішки-шамана…

А той, з лисячим обличчям, уважно дивився на мене, намагаючись зрозуміти, що я там вираховую.

— А як же то сталося, чого він там був, у тому корівнику, під час пожежі? — запитав я.

— Як чого? — не зрозумів Васюха. — Тепло там, сіно. Ще й, напевно, мужики з колгоспу, з жалощів, скляночку налили, ось він і ліг поспати. А за той час корівник і загорівся. А чого ти розпитуєш? Тобі-то яка різниця? Згорів він — і все. Немає його.

На таке в мене була заготовлена потрібна легенда.

— Та, знаєш, — сказав я, — ми з ним мали деякі справи. Щось він обіцяв мені зробити. Ось я і гадаю — може, встиг?

— І що ж він мав зробити? — не зрозумів Васюха.

— Він казав, наче має деякі надприродні здібності, зокрема щодо передбачення погоди. Я, взагалі учений, метеоролог. Якраз цікавлюся такими питаннями, навіть наукову роботу пишу. Ось він і обіцяв зібрати мені деякі дані за десять років. Я думаю, може, що й залишилося?

Васюха недовірливо подивився на мене:

— Ти що, паря, брєдіш? Які дані? Та він алкаш був чорний! Яке передбачення? Та він, напевно, й двох слів на папері не напише…

— Ну, писати, припустімо, він умів, — заперечив я. — Це вже ти загнув. А про погоду — так я ще тоді переконався, були в нього такі здібності. І повинен був він писати для мене зошит.

Васюха покрутив пальцем біля скроні й сказав:

— Ну ти, паря, даєш… Не віриш мені — в кого хочеш запитай.

— А можна з тією Прохорівною перебалакати?

— Звичайно, — він указав на стежку. — Підеш нею. Он, бачиш, — видніється? Це в нас Гачилівський «мікрорайон». Там запитаєш.

— А сама-то Гачилівка далеко? — запитав я на прощання.

— Кілометрів з десять, — він махнув рукою, показуючи напрямок. — Тільки немає там уже ніякої Гачилівки. Тайга — і все.

— Як, тайга? Ну, позаростало кущами та бур’яном, припустимо, але ж відшукати можна? Будинки-то стоять!

— Які будинки? — Васюха похитав головою, дивуючись моїй необізнаності. — Порозвалювалося все та зогнило давно вже.

— Що, і хата Мішки-шамана?

— Кажу ж тобі — все! Кілька років тому мужики наші ходили на промисел, то один ногу поламав, якраз у тих місцях. То вони хотіли було в якійсь напіврозваленій хаті розпалити й перебути ніч та завірюху, а потім того саньми забрати. І що б ти думав — жодної хати не знайшли! Все повалилося. Роки, час… Тільки у колодязь один упав, то ще і його довелося витягати. Уяви собі — зруби порозвалювалися, а діри зяють, тільки травою позаростали. Не доведи Боже!

— Що ж, дякую за пояснення.

Я подав Васюхі руку на прощання і пішов стежкою у напрямку «мікрорайону», відчуваючи спиною хитрий та чомусь підозрілий погляд.

Прохорівна виявилася не настільки старою, як я собі уявляв. Літня жінка з повними руками, в хустці та фартусі. Характерне для тутешніх місць занадто просте обличчя, ніби Господь Бог пошкодував часу на тонкощі й конкретні риси, а виконав його загалом.

Привітавшись, я пояснив, чого прийшов, пославшись на Васюху, майже як на свого знайомого.

— Немає вже Мішки, — вона махнула рукою. — Скоро рік буде…

— Як рік, казали ж, що восени загинув, у жовтні?

— Може, й так. У мене вже пам’ять погана.

— Бабцю, а розкажіть мені про нього. Ми з ним свого часу добре зналися, — і я виклав їй ту саму легенду про нашу з ним домовленість щодо досліджень погоди.

Вона недовірливо дивилася на мене, поки я розповідав, а потім сказала;

— Взагалі-то він не був поганою людиною, так, просто «дурна голова». Хоча як була ще Гачилівка, то він і в колгоспі працював, столяром.

— А в Гачилівці він давно жив?

— О… він сам звідти! Від народження. І батьки його гачилівські. Мати, правда, рано померла, батько його виховував. Так і виховав непутящого.

Прохорівна й далі методично викладала мені біографічні дані Мішки-шамана, які, скоріш за все, не мали для мене значення. Проте я був задоволений, що хоч хтось тут розговорився, і не перебивав її.

— Бабцю, ну а як він там жив, ще у Гачилівці? Може, яке господарство тримав?

— О… Синочку, яке господарство? Пив він непробудно! Не було в нього господарства.

— Що, навіть пса не мав?

Вона здивовано подивилася на мене:

— Пса? Де б я таке пам’ятала? Може, й мав якого…

— Прохорівно, а тоді, як я був у Гачилівці, ще п’ятнадцять років тому, здається, був у нього чорний пес, великий…

Вона з сумнівом подивилася на мене і похитала головою:

— Це ще й я тоді там жила. Не було такого пса. Це він коли напивався, то любив придурюватися — казав, наче за ним чорний пес ходить. Оце і я чула. Але це він так… Чого не наплете мужик, коли п’яний? Він як не пив, то й по господарству, бувало, допоможе, дров мені наколе, двері полагодить. Тепер і дров нікому наколоти… Що буду казати — не маю чим йому дорікати. А коли п’яний, щоб коли буйствував, руку на мене або на когось іншого підіймав — то ніколи. Не любили його за дивацтва, які він сам собі понапридумував. Усілякі там закльони… Зайду, бувало, а він щось там шепоче, руками водить, наче чаклує… Так і прозвали люди — Мішка-шаман. Знаєте, вам я скажу, — Прохорівна раптово нахилилася до мене, змовницьки озирнулася. — Я бачу, що ви непогана людина. Вам я розповім. Тільки ви нікому не кажіть, що це від мене почули. Є тут такі, що його дуже не любили. Одного разу його отруїти хотіли. Так-так, отруїти! Івашка Губін та його брат. Це вони! Коли приходили рік тому і пили разом з ним, то, я гадаю, чогось йому домішали. Вночі йому так погано стало, думала — помре. Це тільки вони. А то чого ж, він скільки пив, нічого йому не робилося? І їм також нічого! А Мішку — так приходила «фершалка», кликала «швидку допомогу», забрали його до лікарні, аж до Уренгоя! Ледве врятували там. Весь порізаний був! Отаке сталося тоді. Сам Івашка після того відразу поїхав кудись, казали, що на Крайню Північ. Злякався, напевно. А брат його — Тимофій залишився і зараз у селі живе. То, може… — вона ще ближче схилилася до мене, — то, може, і корівник не сам загорівся? Я вже не раз думала! Тимофій якраз там і робив!

Прохорівна нарешті розігнулася і подивилася на мене, стурбована та перелякана, напевно, усвідомлюючи, що наговорила зайвого.

— Не турбуйтеся, Прохорівно, — сказав я, — я нікому не скажу. У мене тут зовсім інакші справи.

Голова моя від усього цього почала йти обертом. Я відчув, що поступово грузну в проблемах покійного Мішки-шамана, тоді як повністю зашився у своїх власних. Але я приїхав сюди для того, щоб визначити, чи не пов’язані якимось чином наші з ним проблеми. І негативний результат у даному разі, як то кажуть, також був би позитивним. Тому мені належало якнайприскіпливіше розібратися і в його проблемах.

— Давайте, Прохорівно, я вам дров наколю, — сказав я, знімаючи куртку.

За спокійною роботою я розраховував розворушити своє мислення, а симпатія, що виникла до цієї жінки, робила цей процес приємним. З вигляду, з яким вона сприйняла мою пропозицію, я зрозумів, що остаточно можу записати її до своїх союзників.

Погода була ясною та тихою. У весняному, ще прохолодному повітрі пахло підсохлою прілою травою, селом та лісом, який височів поруч. Лісом, що стояв наді мною суворо, тихо й нерухомо, ховаючи десь далеко, у своїх хащах, рештки Гачилівки і таємницю Мішки-шамана, яку я і розраховував витягти з-під тягаря часу.

Сухі дрова колоти було легко. Робота приємно розігрівала і навіть підіймала настрій. Прохорівна пішла до хати приготувати щось на вечерю, а це, враховуючи проведений на ногах день, також було не зайвим. Я намагався аналізувати почуту інформацію. Що вдалося з’ясувати? По-перше, одне, і зараз найголовніше: всі зібрані за останній час дані свідчили про те, що ніякого чорного пса, тобто справжнього, живого, в діда Мішки не було і коли він говорив, що за ним ходить чорний пес, то мав на увазі не матеріального пса. Це вже було щось! Я нарешті переконався, що мій випадок не єдиний. Таке вже з кимось було! Але що це — окремі схожі, можливо, ідентичні випадки? А може, це один випадок? Тобто, висловлюючись інакше, — це один і той самий пес? І як не запідозрити це, враховуючи, що він зник в одному місці і з’явився рівно за місяць в іншому? Як не думати про це, зважаючи на існування зв’язку в минулому між його «господарями»? Я відчував, що на правильному шляху. Але джерело інформації несподівано закінчилося. Прохорівна була людиною, яка найближче знала діда Мішку. Напевно, вона розповіла мені все. Ну, буде ще, звичайно, розмова за вечерею, і після того, хай би як я не тероризував її, навряд чи вдасться витягти з неї щось свіже, цінне для мене. А інше джерело, звідки міг би почерпнути ще якісь дані, не спадало мені на думку. Навряд чи хтось із селян зміг би розповісти про Мішку-шамана більше. Що ж далі? Як діяти? Напевно, доведеться з’їздити до Уренгоя і переговорити зі Світланою по телефону, порадитися. Думку ж, яка напрошувалася сама, весь час висіла наді мною і «наривалася» на реалізацію, я намагався відігнати. Але вона приходила знову, особливо тоді, коли мій погляд прикіпав до сірого у млі весняного лісу. Вона мені вкрай не подобалася. Ба навіть викликала жах. Я не хотів, дуже не хотів іти у Гачилівку.

Від крайніх дерев непомітно відокремилася постать людини, яка рухалася у напрямку села. Чоловік, чималий на зріст, у брудних чоботях, куфайці та кашкеті, ніс за плечима рушницю. Коли він порівнявся з садибою і проходив поруч, я побачив здоровезного глухаря, причепленого до невеличкого заплічного мішка. Мимоволі я вийшов з воріт і, привітавшись, підійшов до нього.

— Здоров, коли не жартуєш, — відповів він.

Його широке обличчя по самі маленькі очі заросло не менш як триденною світлою щетиною.

— Пробачте, — сказав я, — ніколи не бачив справжнього глухаря, отак, у натурі. Можна подивитися? Ви знаєте, я також мисливець, але в нас глухарі не водяться, тільки у книжках доводилося читати.

— Ти чьо, прієзжий, штоль? — запитав він, повертаючись до мене так, щоб я бачив здобич. — Аткєль прібил?

— З України, — відповів я, перебираючи глухарине пір’я та розправляючи крила. — Як ви його? На токовищі? Як у книжці, напевно: ранок, туман, він токує, а ви підкрадаєтеся…

— Еге ж, на токовищі. Хоча, які тепер токовища, от раніше…

— І далеко довелося йти? — Я виразно глянув на його брудні чоботи.

— Кілометрів з десять.

Потрібна тема нав’язувалася сама.

— А де, в якому боці? Може, біля Гачилівки?

— Ще далі. До Гачилівки вісім. А ти що, місця тутешні знаєш?

— Та яке там — знаю… Так, бував колись. Працював на електролінії, там, де мали дорогу робити. Знаєте?

Він кивнув.

— А приїхав чого? — запитав чоловік, витягаючи цигарку. — Мабуть, років з десять минуло, як будівництво траси закинули.

— А, так… Не маю що вдома робити. Гадав, може, який заробіток знайду. Тут он і хлопці наші працюють, але роботи, кажуть, зайвої не мають.

— Робота… — він зітхнув. — Робота є, скільки хочеш. От платити за неї нікому — це вже інша справа. А які, кажеш, хлопці, з пилорами? Знаю.

Я сумнівався, чи варто розпитувати його про Мішку-шамана, і, збуджуючи до себе нездорову цікавість, стояв, розправивши крило глухаря, і милувався ним.

— Що, подобається? Хочеш — продам, — несподівано запропонував він.

— Навіщо він мені? — я розгубився від несподіваної пропозиції. — Що я з ним тут робитиму?

— Як що? Та в ньому кілограмів шість м’яса! Ти чьо? А кажеш — мисливець… Глянь, який красень!

Він відчепив здобич і обтрусив, надаючи товарного вигляду. Глухар був справді розкішний.

— Дякую, — сказав я. — Однак він мені зараз не потрібен. А вам що, не шкода продавати? Я, повірте, свою чесно здобуту качку ніколи б не продав!

Довелося пояснити йому, що в місцях, де проживаю я, полювання не є джерелом здобутку м’яса, оскільки кошти, витрачені на дозвільну систему та боєприпаси, за відносної обмеженості запасів дичини роблять його лише своєрідним спортом, захопленням. Це було для нього більш ніж дивним. Зав’язалася розмова. Для солідності я показав йому і свої мисливські документи.

— Ну, ти даєш! — здивувався він. — На себе — аж два документи, на зброю — окремий, а це що? Контрольна картка здобутої… Не зрозумів, у вас що, кожну застрелену качку треба записувати? Ну-ну… Розповім мужикам — не повірять. Просто як снайпер на війні! Що, може, й на пса документ маєш?

— І на пса мав, — відповів я. — Тільки загинув мій пес, під машину потрапив.

— Ну, це шкода, — погодився він. — Цінний пес — річ необхідна. Н-да… І що, за все це платиш? І б’єш дві нещасні качки за день, та й то, якщо пощастить…

— Аякже…

— От дивак, — сказав він, — то чого ж ти ходиш?

— Для задоволення… — я знизав плечима.

— А… — протягнув він. — Були тут такі — мужики розповідали, — восени прилетіли якісь німці до центрального мисливського господарства, заплатили п’ять тисяч доларів, застрелили з вишки ізюбря і полетіли назад. Забрали тільки роги! Усе м’ясо лишили. Уявляєш собі? Також, видно, для задоволення. Паря, ти прикинь — п’ять кусків зелених за саме задоволення! То і ти в себе там щось схоже робиш? Глухарів у вас немає, ізюбрів, напевно, також, то ти від качки собі дзьоб лишаєш на пам’ять, а м’ясо не їси…

Він засміявся.

— М’ясо їм, — сказав я. — Це вже ви перебільшуєте.

— Ну то купи глухаря!

Обличчя його раптово палахнуло радістю, наче він вигадав щось геніальне:

— Слухай, а давай я влаштую тобі, як німцям! Полювання на токовищі! Як ти там казав — тумаа-а-н, і глухар токує… Га? Для задоволення. Ну, п’яти тисяч зелених ти, мабуть, не маєш, та й глухар — це не ізюбр, але… — він подивився догори. — Во! За п’ять тисяч «дерев’яних» заведу тебе на місце. Погодься, це ж копійки! А там уже все від тебе, як то кажуть… Побачим, який ти мисливець!

Я вагався лише мить. Випадала нагода в надійному супроводі потрапити до Гачилівки і повернутися назад. Мені конче потрібно було потрапити в хатину на краю колишнього села і, можливо, в сарай, де свого часу стояла циркулярка, або в те, що від них залишилося. Справді, ще за тих часів ці будівлі вже помалу розсипалися, а те, що розповів мені Васюха, робило мої шанси щось відшукати взагалі мізерними. Чи вдасться побачити там щось таке, що матиме для мене цінність? Не було ніякої гарантії, але інтуїтивно я відчував, що повинен туди потрапити. Напевно, це було останнє, що я міг би зробити тут, у Полхові, для виконання свого завдання. Простий, хоч і дещо грубуватий місцевий мисливець не викликав у мене особливої антипатії, хоч і не відмовлявся поглузувати з мене, та й міг виявитися корисним і в моїй основній справі. Що й казати — звільнившись хоча б на якийсь час від свого жахливого переслідувача, я хоч трохи вдихнув життя, дістав здатність сприймати щось інше, і мені схотілося… Може, ніколи в житті не буде в мене такої можливості потрапити на глухарине токовище, оспіване Аксаковим, Тургенєвим та багатьма іншими. Я знав, куди повернуся за кілька днів, і відчував свою перспективу у разі, якщо не зможу вчинити чогось радикального. Можливо, це глухарине полювання буде останньою радістю у моєму безтолковому житті? Я не міг собі відмовити.

— Згоден, — сказав я. — Умови контракту прийнято. Тільки бажано з часом не затягувати.

— Яке «затягувати»? — здивувався він. — От завтра й підемо. Лягай чимраніше спати. Зустрічаємося завтра ось тут о п’ятій ранку. Дам тобі свою рушницю… Звичайно, не «Зімсон» і навіть не МЦ, але глухаря свого застрелиш, обдереш пір’я та дзьоб на пам’ять, а м’ясо — ну гаразд уже, лишиш…

Він і далі глузував з мене. Напевно, це було в крові в усіх сибіряків.

— Не переживайте, — сказав я, — оцього вже глухаря я вам не лишу, хай би тільки вдалося.

— За це можеш не хвилюватися, — він уже пішов і на ходу повернувся до мене: — Запитай тут у кого хочеш — Тимоха Губін ніколи без глухаря не повертається.

Роззявивши рота, я мовчки дивився на широку спину, що зникала за кущами сусідньої садиби. Напевно, удача, яка супроводжувала мене від перших хвилин перебування в Уренгої, захотіла мене покинути. Щойно я домовився йти у гачилівську глухомань з людиною, яка, за версією Прохорівни, була вбивцею Мішки-шамана.