Випробування вогнем

Розділ 36

Якби Бренда не вистрибнула з вантажівки, Томас так і стовбичив би перед табличкою до кінця дня.

— Я все чекала слушної миті, щоб розповісти про неї,— заговорила дівчина, остаточно повернувши Томаса до тями.

Він різко повернув до неї голову.

— Що? Ти про що?

Бренда не перевела погляд на Томаса — так і дивилася на табличку.

— Коли я тільки довідалася твоє ім’я… Коли Хорхе довідався… Почувши, як тебе звати, він, напевно, відразу вирішив спробувати щастя й провести тебе через місто до цього твого прихистку.

— Брендо, ти про що говориш?

Нарешті вона відірвалася погляд від таблички і подивилася Томасові в очі.

— Такі знаки — по всьому місту, і напис на них незмінний.

У Томаса підігнулися коліна, і він, опустившись на землю, притулився спиною до стіни.

— Як… як таке взагалі можливо? Табличка ж давно висить… — він не знав, що й казати.

— Гадки не маю, — відповіла Бренда, сідаючи поруч. — Нам ці знаки ні про що не говорили. Зате коли з’явилася твоя компанія і ти назвався… ми відразу збагнули, що це не збіг обставин.

Томас обдарував її важким поглядом, відчуваючи, як усередині закипає гнів.

— Чому ти відразу не сказала? Береш мене за руку, звіряєшся, як убили твого батька, а про це ані пись?

— Я боялася твоєї реакції. Думала, зірвешся і побіжиш шукати ці таблички по всьому місту. А мене кинеш.

Томас зітхнув. Як же йому це все набридло! Він глибоко зітхнув, мов видихаючи свій гнів.

— Схоже, це просто ще один штрих до цього безглуздого кошмару.

Звівши голову, Бренда знов подивилася на табличку.

— Хіба не ясно, про що тут ідеться? Це ж очевидно. Бути тобі ватажком, захопити владу. А я тобі допоможу і заслужу своє місце. Місце в прихистку.

Томас розсміявся.

— Я у місті, яке аж кишить варіятами, мене прагне вбити команда дівчат, і мені ще перейматися тим, хто справжній ватажок у моїй групі? Це смішно.

— Дівчата хочуть тебе вбити? — збентежено наморщила чоло Бренда. — Ти про що?

Томас не відповів. Чи варто розповідати всю історію від початку і до кінця? Чи варто взагалі розповідати щось Бренді?

— Ну? — натиснула дівчина.

Нарешті вирішивши, що непогано б вилити душу і що Бренда заслужила на довіру, Томас здався і почав розповідь. Якщо доти він годував Бренду натяками і недомовками, то тепер охоче викладав подробиці. Про Лабіринт, про порятунок, про те, як глейдери прокинулися і зрозуміли, що ніхто їх насправді не врятував. Про Ариса і групу «В». Про Терезу Томас розповів мимохідь, однак Бренда явно про щось здогадалася. Напевно, зрозуміла по очах.

— У вас із цією Терезою щось є? — запитала вона, коли Томас закінчив.

Він не знав, як відповісти. А у них з Терезою щось було? Вони близькі, вони друзі — в цьому Томас упевнений. Він ще не повернув собі всіх спогадів і тому не міг судити, наскільки близькі вони були з Терезою до Лабіринту, коли допомагали створювати цей жахливий проект.

А ще ж був той поцілунок…

— Томе? — покликала його Бренда.

Томас різко глянув на неї.

— Не називай мене так.

— Га? — здивувалася і, вочевидь, образилася Бренда. — Чому?

— Просто… не називай, і все.

Хоч як кепсько почувався Томас, але забрати свої слова назад не міг. Томом називала його тільки Тереза.

— Зрозуміло. І як мені тебе звати? «Містер Томас»? Чи «король Томас»? Чи просто «ваша величність»?

— Пробач, — зітхнув він. — Називай, як хочеш.

Бренда саркастично пирхнула, й обоє замовкли.

Томас із Брендою сиділи під муром, а хвилини тягнулися й тягнулися. Було на диво тихо й мирно, аж раптом Томас почув дивне гуркотіння й насторожився.

— Чуєш? — запитав він, весь перетворившись на слух.

Трохи схиливши голову набік, Бренда завмерла, дослухаючись.

— Ага. Ніби хтось б’є в барабан.

— Здається, ігри закінчилися, — Томас зіп’явся на ноги і допоміг підвестися Бренді.— Як ти гадаєш, що це?

— Нічого доброго.

— А може, то наші друзі?

Басисте бам-бам-бам долинало звідусіль, його відлуння летіло провулком, відбиваючись від стін. Та вже за кілька секунд Томас зрозумів, що лунає воно з-за рогу. Попри ризик, хлопець побіг на звук.

— Що ти робиш? — спробувала зупинити його Бренда, та коли він не зреагував, побігла за ним.

У самому кінці провулку Томас опинився перед потрісканою стіною з вицвілої цегли; тут чотири сходинки вели вниз, до старих дерев’яних дверей. Над дверима було крихітне прямокутне віконце: згори, наче останній зуб, стирчав єдиний уламок скла.

Зсередини долинала музика — гучна, швидка, з потужними басами і верескливими гітарами. До цього домішувалися сміх і нестройний спів. Усі ці звуки здавалися… божевільними. Томасу зробилося моторошно.

Очевидячки, психи не лишень за чужими носами полюють. Томасу стало зле: тут він своїх друзів точно не знайде.

— Забираймося звідси, — сказав Томас.

— Думаєш? — відповіла Бренда з-за плеча.

— Та ходімо вже.

Вони розвернулися — і завмерли на місці. Троє людей непомітно зайшло у провулок, поки Томас і Бренда сиділи замислені. Й тепер двоє чоловіків і жінка стояли всього за кілька футів від них.

У Томаса серце впало в п’яти, коли він швидко глянув на цих трьох: брудне лахміття, заплутане волосся, замурзані обличчя… правда, на тілі немає ран і в очах ще жевріє іскра розуму. Це психи, тільки не кінчені.

— Агов, — гукнула жінка: довге руде волосся зібране у хвіст, сорочка розстебнута так вільно, що Томас насилу змусив себе дивитися жінці в обличчя. — Ходімо потусуємося? Море танців. Море кохання. Море питва.

Вловивши в її голосі підозрілу нотку, Томас занепокоївся. Жінка не намагалася бути милою, вона знущалася.

— Е ні, дякую, — відповів Томас. — Ми… це… просто…

— Друзів шукаємо, — втрутилася Бренда. — Ми новачки, освоюємося.

— Ласкаво просимо до Психоленду, який облаштував нам «БЕЗУМ», — промовив один з чоловіків, рослявий і бридкий, з масним чубом. — Не бійтеся: там, унизу, — він кивнув у бік дверей з віконцем, — тільки половина кінчених. Подумаєш, ліктем у пику дістанеш або по яйках. Ніхто вас не з’їсть.

— По яйках? — перепитала Бренда. — Перепрошую?

— Я до хлопця звертався, — вказав чоловік на Томаса. — Тобі може бути складніше, якщо не триматимешся біля нас. Ти дівка і все таке…

Томаса від цієї розмови вже марудило.

— Напевно, буде весело, але нам час. Друзів треба шукати. Може, ще повернемося.

Вперед виступив другий чоловік. Невисокий, приємної зовнішності, з коротким білявим їжачком.

— Ви двоє ще зовсім діти. Пора вам учитися розважатися. Офіційно запрошуємо вас на свято, — кожне своє слово він карбував без натяку на ввічливість.

— Ще раз дякуємо, але ми змушені відмовитися, — відповіла Бренда.

З кишені довгої куртки Білявець дістав пістолет. Сріблястий корпус зброї потьмянів і був доволі замацаний, та від цього вигляд мав не менш загрозливий.

— Ви не зрозуміли. Від нашого запрошення не відмовляються.

Аж тут і Рослявий вийняв ніж, а Хвостата дістала викрутку, кінчик якої вкривали чорні плями, очевидячки, крові.

— Що скажете? — запитав Білявець. — То йдете з нами на свято?

Томас подивився на Бренду. Дівчина позирала на Білявця так, ніби готувалася утнути якусь дурницю.

— Зрозумів, — швидко відповів Томас. — Ми йдемо. Ведіть.

— Що? — різко обернулася до нього Бренда.

— У цього — пістолет. У цього — ніж. А у неї — гнила викрутка. Не хочеться мені без очей лишитися.

— Розумний у тебе хлопець, — зауважив Білявець. — Ходімо ж, розважимося, — цівкою пістолета він указав на двері.— Гості — перші.

Бренда розізлилася, проте з очей було видно: вона розуміє, що вибору немає.

— Гаразд.

Білявець посміхнувся: такий вираз найкраще личив би змію.

— Яка сила духу! Все чудово, нема чого хвилюватися.

— Ніхто вас і пальцем не зачепить, — пообіцяв Здоровило. — Звісно, коли поводитиметеся як слід. До кінця свята ще самі до нас попроситеся. Повірте мені.

Томас намагався не впадати у відчай.

— Ходімо вже, — сказав він Білявцю.

— Тебе чекаємо, — вказав той пістолетом на сходи.

Томас ухопив Бренду за руку і притягнув ближче до себе.

— Ходімо розважимося, люба, — промовив він, вклавши у тон увесь сарказм. — Свято чекає!

— Які ж вони милі,— промовила Хвостата. — Як побачу закохану парочку, то аж плакати хочеться, — вона змахнула зі щік уявні сльози.

Й на мить не забуваючи про націлений у спину пістолет, Томас повів Бренду вниз, до старих дверей. Місця у вузькому коридорчику вистачало тільки на двох, щоб пройти плечем до плеча. Не помітивши ручки, Томас запитально подивився на Білявця, який стояв на дві сходинки вище, і той сказав:

— Умовний стукіт. Тричі повільно і тричі швидко кулаком і двічі — кісточками.

Томас ненавидів цих людей. Ненавидів за спокійний тон і милі слова, в яких вчувалося знущання. У якомусь сенсі ці психи набагато гірші за отого безносого, якого вчора зарізав Томас: там бодай зрозуміло було, чого чекати.

— Стукай, — прошепотіла Бренда.

Стиснувши пальці в кулак, Томас тричі повільно гупнув у двері, потім тричі швидко. Нарешті двічі постукав кісточками пальців. Двері одразу ж відчинилися, випустивши надвір шквал оглушливої музики.

У дверях стояв здоровило: пірсинг у вухах і в носі, татуювання по всьому тілу. Волосся він мав біляве й довге, нижче плечей. Не встиг Томас усе це як слід роздивитися, як чоловік заговорив.

— Привіт, Томасе. А ми чекали на тебе.