Випробування вогнем

Розділ 37

На якусь хвилину Томас закам’янів, наче у нього відмовили всі п’ять чуттів.

Привітання ошелешило його, та не встиг Томас відповісти, як здоровань втягнув їх із Брендою у натоптану людьми залу і почав проштовхуватися крізь натовп танцюристів. Музика оглушувала, здавалося, від гуркоту барабанів лусне череп. Зі стелі звисало кілька ліхтарів; люди зачіпали їх, і ліхтарі, хилитаючись, раз у раз розрізали темряву промінням світла.

Довговолосий нахилився і заговорив до Томаса; його заледве було чути, хоч він практично кричав хлопцеві у вухо.

— Слава Богу за батареї! Кепсько буде, коли вони розрядяться!

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — прокричав у відповідь Томас. — І навіщо мене чекали?

Чолов’яга розсміявся.

— Всю ніч за тобою стежили! Вранці крізь віконце побачили, як ти відреагував на табличку! Тоді й зрозуміли, що ти саме той знаменитий Томас!

Бренда обіруч тримала Томаса за пояс, напевно, щоб не загубитися в натовпі. Почувши про стеження, обійняла ще міцніше.

Томас обернувся й помітив, що Білявець і його приятелі насідають їм на п’яти. Псих сховав пістолет, та, звісно ж, міг його дістати щомиті.

Музика ревіла. Гуркіт ударних летів понад приміщенням. Люди навколо стрибали й танцювали; світляні мечі розтинали повітря. Тіла психів волого блищали від поту, і жар, що йшов від них, неприємно нагрівав приміщення.

Десь посередині зали Довговолосий розвернувся до Томаса й Бренди, війнувши білою гривою.

— Ти нам дуже потрібний! — кричав він. — Ти особливий! Ми захистимо тебе від злих психів!

Добре, що вони не знають усього. Може, справи не такі вже Й кепські? Варто підіграти, вдати з себе особливого психа, — а потім слушної миті втекти з Брендою.

— Піду принесу вам попити! — запропонував Довговолосий. — Веселіться!

Він розчинився в щільній масі тіл, однак Білявець із приятелями нікуди не зникли. Утрьох вони стояли й дивилися на Томаса. Хвостата махнула йому рукою.

— Потанцюєш? — крикнула вона, хоча сама не квапилася йти до танцю.

Томас ледь спромігся розвернувся обличчям до Бренди. Треба було поговорити.

Бренда наче прочитала його думки й, обхопивши руками за шию, притулилася губами до вуха. Від гарячого дихання дівчини поколювало спітнілу шкіру.

— І як ми вляпалися в це лайно? — запитала Бренда.

Не знаючи, що робити, Томас обійняв її за талію, відчуваючи тепло її тіла крізь просяклий потом одяг. Його водночас мучили докори сумління і туга за Терезою.

— Ще годину тому я про таке й подумати не міг, — промовив він на вухо Бренді, зарившись обличчям в її волосся — нічого розумнішого вигадати не зумів.

Зазвучала нова мелодія — щось пронизливе і тужливе. Ритм сповільнився, ударні зазвучали нижче. Не можна було розібрати слів, та соліст співав трагічним голосом, сумно завиваючи і беручи високі ноти.

— Може, нам і справді варто тут залишитися на якийсь час? — мовила Бренда.

Томас сам не помітив, як вони почали танцювати. Притулившись одне до одного, хлопець із дівчиною повільно рухалися в такт музиці.

— Навіщо? — здивувався Томас. — Ти що, здаєшся?

— Ні. Просто втомилася, а тут, може, безпечніше, ніж надворі.

Хотілося їй вірити. Наче й не було причин підозрювати Бренду ні в чому, однак Томас відчував якесь занепокоєння. Може, це вона заманила його сюди? Ні, не варто вигадувати.

— Брендо, не здавайся. У нас один шанс врятуватися — дійти до прихистку. Від хвороби є ліки.

Бренда похитала головою.

— Дуже важко повірити в порятунок, важко на щось сподіватися.

— Не кажи так, — Томас не хотів думати, як вона. Не хотів такого чути.

— Якщо ліки є, то навіщо психів запроторюють сюди? Якась дурня виходить.

Злякавшись раптової зміни в її настрої, Томас трохи відхилився й подивився на неї — Брендині очі блищали від сліз.

— Це ти дурниці верзеш, — сказав він і замовк. Не хотів, щоб його сумніви передалися їй. — Ліки є. Треба… — він не договорив і обернувся подивитися на Білявця, який так і не зводив з нього погляду. Навряд чи парубок чує їх, але краще перестрахуватися.

Томас знову зашепотів Бренді на вухо:

— Кажу тобі, треба йти. Чи хочеш залишитися з людьми, які погрожують тобі пістолетами і викрутками?

Не встигла Бренда відповісти, як повернувся Довговолосий. В обох руках він ніс по кухлю з каламутною рідиною, що виплескувалася, коли здоровань зачіпав танцюристів.

— Пий до дна! — крикнув він.

Томас наче стямився. Прийняти напій від цього здорованя? Нізащо. Неймовірно, але і місце, і ситуація тепер ще більше напружували Томаса.

Бренда ж, навпаки, вже потягнулася до кухля.

— Ні! — вигукнув Томас — й одразу поквапився загладити свій промах. — Тобто, нам не можна починати з випивки. Ми так довго бігали без води, що починати слід з води. І… поки що потанцюємо.

Томас намагався поводитися невимушено, однак внутрішньо скулився, усвідомлюючи, що виглядає ідіотом, — а надто коли Бренда якось дивно на нього подивилася.

У спину вперлося щось маленьке і тверде. Томасові й обертатися не треба було, щоб зрозуміти, що це пістолет Білявця.

— Я запропонував випити, — нагадав Довговолосий. І люб’язність враз зникла з його татуйованого обличчя. — Це нечемно — відмовлятися від частування, — і він знову простягнув кухлі.

Томас запанікував. Якщо й були сумніви, вони розвіялися: з напоями щось не так.

Білявець ще сильніше втиснув цівку пістолета Томасові в спину.

— Рахую до одного, — промовив він хлопцеві на вухо. — До одного.

Томас більше й думав. Схопивши кухоль, одним духом перехилив його. Коричнева каламуть обпекла стравохід, і Томас закашлявся.

— Твоя черга, — сказав Довговолосий, простягаючи питво Бренді.

Глянувши на Томаса, дівчина взяла кухоль і випила, навіть не скривившись.

Забравши кухлі, Довговолосий усміхнувся.

— Оце я розумію! Тепер ідіть танцювати!

Щось дивне почало коїтися у Томаса в животі. Тілом розлилося приємне, заспокійливе тепло. Міцно обійнявши Бренду, він повернувся з нею в юрму. Щоразу, коли губи дівчини торкалися його шиї, Томаса накривала хвиля задоволення.

— Що це було? — запитав він, ледве обертаючи язиком.

— Якась гидота, — відповіла Бренда. Томас заледве почув її.— Наркотики. В мене кумедні відчуття…

«Ага, — подумав Томас. — Кумедні». Кімната раптом почала обертатися — значно швидше, ніж кружляли в танці Томас із Брендою. Обличчя танцюристів видовжилися, замість ротів зяяли чорні діри. Музика вповільнилася й наче аж загусла, голос співака звучав низько і якось розтягнуто.

Відхилившись від Томаса, Бренда обхопила його обличчя долонями і зазирнула йому в очі, хоча, здається, не могла сфокусувати на ньому погляду. Вона була прегарна. Гарнішої за неї Томас досі ще не стрічав. Довкола все розпливалося, затьмарювалося. Томас розумів, що відключається.

— Може, так навіть краще? — промовила Бренда. Міміка вуст не збігалася з промовленими словами. Голова дівчини рухалася по колу, немов відокремлена від шиї.— Може, вийде прибитися до них? Будемо щасливі, поки ми ще не кінчені,— вона посміхнулася неприродною, тривожною посмішкою. — А тоді можеш мене вбити.

— Ні, Брендо, — відповів Томас, але голос його звучав наче за мільйони миль — наче з надр нескінченного тунелю. — Не…

— Поцілуй мене, — сказала вона. — Томе, поцілуй мене.

Її долоні дужче обхопили Томасові щоки, вона потягнула його до себе.

— Ні,— опирався Томас.

Бренда затнулася, на обличчя набігла образа. На обличчя, яке вже розпливалося.

— Чому? — запитала вона.

Темрява майже цілковито поглинула Томаса.

— Ти не… вона, — власний голос — здалека зазвучав його голос. Наче відлуння. — І ніколи нею не станеш.

І тут Брендине обличчя потьмарилося — так само, як і Томасова свідомість.