Випробування вогнем

Розділ 41

І знову отямився Томас од сліпучого світла — воно світило згори просто в очі. Він одразу збагнув, що це не сонце — світло було зовсім інакше. Било в очі з короткої відстані. Навіть коли Томас міцно заплющив очі, це не допомогло: перед очима так і плавав на темному тлі відбиток лампочки.

Чулися голоси — хтось перешіптувався. Не можна було розібрати ані слова. Голоси занадто тихі, та й віддаль така, що не розчуєш.

Брязкав і дзенькав метал об метал. Томас одразу ж подумав про хірургічні інструменти: скальпель і такі тоненькі стрижні з дзеркальцями на кінцях. Образи цих речей спливли з туману стертої пам’яті, й Томас, пов’язавши їх з яскравим світлом, усе зрозумів.

Він у лікарні. В лікарні. Останнє, що він міг очікувати в пустелі. Невже його забрали з Пекла? Забрали далеко? Провели через прямтранс?

Світло заступила якась тінь, і Томас розплющив очі. Згори на нього дивилася людина у тому самому кумедному одязі, що й був на людях, які привезли його сюди. Протигаз це, чи що? Великі скельця, а за ними — темні очі. Жіночі очі, визначив Томас, хоч і не знав, звідки така певність.

— Чуєш мене? — почулося питання. Точно жінка, нехай голос і приглушує протигаз.

Томас спробував кивнути, а чи вийшло, він не знав.

— Непередбачена ситуація, — жінка подивилася вбік. Звертається до когось іншого. — Звідки в місті бойовий пістолет? Ви уявляєте, скільки на тій кулі було іржі та бруду? Не кажучи вже про бактерії.

Говорила вона дуже сердито.

Їй відповів чоловік.

— Ви працюйте. Маємо відіслати його назад. І якнайшвидше.

Томас не мав часу добре обміркувати їхню розмову. В плечі знову розцвів біль — геть нестерпний.

Укотре хлопець знепритомнів.

Знову отямився.

Щось було не так. Він не міг точно сказати, що саме. Згори струменіло те саме світло, але цього разу Томас не стулив повік і повернув голову вбік. Бачив він уже ліпше, і навіть погляд вдалося сфокусувати: сріблясті кахлі на стелі, сталева конструкція з купою шкал, перемикачів і моніторів. Нічого не зрозуміло.

Аж тут його осяяло. Осяяння приголомшило Томаса настільки, що він ледве міг повірити.

Біль минувся. Зовсім. Цілковито.

Навколо нікого, ані душі. Ні темно-зелених костюмів чужинців, ні протигазів, ні скальпелів у плечі… Томас, схоже, лишився сам, а відсутність болю в плечі викликала екстаз. Невже людині буває так добре?

Ні. Вочевидь, це наркотик.

Томас задрімав.

Крізь пелену забуття Томас розчув тихі голоси і поворухнувся.

Звідкись він знав, що очей не варто розплющувати. Він сподівався довідатися, про що говорять люди, які захопили його. Люди, які заодно підлікували його від зараження крові.

— Ви впевнені, що це не ускладнить справи? — спитав чоловічий голос.

— Впевнена, — озвалася жінка. — Ну, наскільки це можливо. У будь-якому разі ми отримаємо новий, неочікуваний шаблон зони ураження. Такий собі бонус. Малоймовірно, що таке відхилення може перешкодити нам отримати і всі наші очікувані шаблони.

— Боже милий, сподіваюся, ваша правда, — мовив чоловік.

Заговорила інша жінка — голосом високим, дзвінким як кришталь:

— Скількох із решти можна вважати життєздатними кандидатами? — (Томасу здалося, що останнє слово вона вимовила наче з великої літери — «Кандидатами». Спантеличений, він постарався не ворушитися й слухав).

— Чотирьох-п’ятьох, — відповіла перша жінка. — Томас — наша головна надія. Він дуже швидко реагує на Змінні. Стривайте, у нього очі рухаються.

Завмерши, Томас постарався дивитися просто себе, в темряву опущених повік. Непросте було це заняття, але він змусив себе дихати рівно, наче спить. Він гадки не мав, про що розмовляють ці люди, і страшенно кортіло почути більше. Потрібно було почути більше.

— Якщо він і чує нас, — промовив чоловік, — це ніяк не змінить його реакцій на Змінні. Хай знає, що ми заради нього зробили величезний виняток — вилікували його від інфекції. Що «БЕЗУМ» робить і таке за необхідності.

Жінка з високим голосом розсміялася — огиднішого звуку Томас в житті не чув.

— Якщо слухаєш, Томасе, то не вельми тішся. Ми невдовзі повернемо тебе туди, звідки забрали.

Здавалося, венами розлився наркотик, і Томас почав поринати у кайф. Спробував розплющити очі й не зміг. Але, перш ніж провалитися в сон, він почув од жінки останню річ. Дуже-дуже дивну:

— Ти й сам би нас про це попросив.