Вирвані сторінки з автобіографії

КИЇВ: ПІД ДАХОМ ТРЬОХ ТЮТЮННИКІВ І ЛУКАША

Людина планує - Бог редагує. А люди тільки розставляють крапки і коми на канві своєї і чужої долі - а більш нічого...

Восени 1997-го року я вийшла на пероні Київського вокзалу, ще не знаючи, що починаю життя «з нуля». Ви знаєте, що робить людина у стані афекту в багатомільйонному - столичному - місті, де її не чекають? Я знаю: шукає житло і роботу. Переночувати тиждень-другий можна у знайомих. А з роботою було, ох, було... «А хто ви, власне, така? Тут таких багато!», «Що того, що ви маєте п'ять книжок і член Спілки письменників?! Тут такі-і-і-і акули пера, про яких ви у своєму селі Чернівці й не чули», «Київ - це вам не якісь Чернівці», - ці та подібні присуди перших кількох місяців побуту у столиці були найбільш вживаними у всіх, до кого я зверталася по роботу.

А й справді - а хто я для них така, якщо за мене ніхто не просив, не казав, не розказував? Я просто Марія Матіос. Ото і весь мій тодішній капітал! Це я собі думала, що це щось значить! Але за вікнами стояли такі часи, що в одному і тому самому місті відомі люди не знали одне одного, а я захотіла, щоб отак просто, в столиці, нате, будь ласка, - я Марія Матіос, мати бджіл і мати ос! Ну, і що з того? І ті, що міряли мене очима з голови до ніг, думали «ну, і що?» і цього не приховували, хіба лише вголос не казали, що мені вже багато років, якщо порівнювати з тими голопупницями, які шмигали коридорами редакційних і просто офісів, хіба лише не казали «тьотю». Усім начебто потрібні були журналісти, люди, які вміють писати, редагувати, верстати, макетувати, комунікувати, організовувати, подавати ідеї - а насправді з'ясовувалося, що мої знання і вміння мало кого цікавили.

І я зрозуміла, що мушу сама собі ще раз довести, що я можу! Так, як завжди казала вчителька математики Ліда Семенівна коли розв'язок задачі підвищеної складності вислизав мені з рук...

Я можу! - ці слова не покидають мене відтоді ніколи. Я почну з малого, з елементарного ось із переписування чужого, цілком бездарного інтерв'ю (я ж витримала чотири місяці клацання на рахівниці!!!!!), але я покладу на стіл перевіряльника паралельно ще й варіант своєї віртуальної розмови з людиною, якої не знаю навіть з телевізора і взагалі не знаю, бо й не чула що є на світі така професія. Але я умію читати, чорт візьми! Я вивчу, що це за фах такий (а потім мені спотайна скажуть: «Эта девочка захотела стать известной, и папочка оплачивает ей журналисткие материалы, написанные другим человеком, но тоже бездарным»). А «девочка», як кажуть у нас на Буковині, - дуб дубом, туман - яром. Та нехай. Це її проблеми. Я клацатиму на машинці, привезеній із Чернівців, не знаючи, що у Києві вже давно ніхто не диктує машиністкам - сам набирає на комп'ютері. І я, ледь не плачучи, ходитиму до Лєни-секретарки, і в позаробочий час учитимусь володіти комп'ютером. Я ніколи не боюся визнати, що я «чайник». Я можу! - клюпаю носом у позичений на три дні комп'ютер - і хотітиму його розтрощити, бо він мені не дається. Але я можу...

Проте ніколи ці слова не промовляю ні вголос, ні шепотом, а понадто - з надривом. Я просто можу - і все. Працьовитістю. І людською совістю. І кожен може. Без протекції. Без кума - без свата - без брата і без нічого. Коли я знаю, що правда за мною, - я буревій. І жоден авторитет мені не авторитет. У мене два авторитети - мої батьки.

А неперервний рефрен карликів завжди плететься шлейфом за розумними людьми: «Тут таких повно!» Це іноді найкращий стимул до якісної роботи - приниження твого людського «я» чиєюсь дутою «розпальцьовкою», яку «кришує» ситий гаманець, або отим зневажливим «тут таких повно!». Повно - то повно, я й не перечу. Але я можу, а дехто з тих «повно» - ні! Адже найкраща «розпальцьовка» - твоя праця, яка, власне, й дає тобі власне ім'я. Впізнаване. Решта буде. Бо тобі неодмінно воздасться по трудах твоїх. Навіть, якщо ти поки що стоїш із однією валізою на вокзалі - й до тебе нарешті доходить, що ти накоїв.

Бо ти можеш! І майже ніколи не навпаки!

...По Новому році мій «мільйоннокупонний» сват, поет Михайло Шевченко, («усі ми трохи від Шевченка») тодішній голова функціонуючого на ой час Літфонду України, що знаходився на вулиці Суворова, 3, знаючи мої поневіряння у стопці по всіх тих Троєщинах і «в дідька за дверми», сказав, що в цьому будинку будуть здавати в найм однокімнатну квартиру, але власник хоче рекомендацій, бо час такий - шулерський. Ось Михайло мене й рекомендував, оскільки знав, як «облуплену».

Господарем квартири тоді був Федір Тютюнник. Так-так, двоюрідний родак (фамільянт, сказали би на Буковині) Григорія і Григора Тютюнників.

Очевидно, коли б не такий ідеологічний час, а може, не такий характер, Федір Григорович мав усі шанси стати третім знаменитим Тютюнником. Бо справді мав міцний талант прозаїка-оповідача, дуже точного в деталях спостерігача сільського життя, а надто - був гарним стилістом і пейзажистом. Щось таке в його прозі було від російських «почвенніков» Федора Абрамова, Валентина Распутіна чи Василя Бєлова.

Бог його знає, чому так, але Федір Тютюнник (Царство йому небесне!) мав певні чи то заздрощі, чи то претензії до своїх двох знаменитих родичів та родичів їхніх родичів. І я тепер розумію, що це, може, було підсвідомо, але часто-густо навіть мотивовано: Григорій і Григір своєю відомістю справді затьмарювали талант Федора. Проте, чесно кажучи, після довголітнього спілкування із Федором Тютюнником (а він у спілкуванні був дуже важкою людиною, хоча подеколи його можна було розговорити), я думаю дещо інакше, ніж думають інші. Бо на прямолінійне «Київські письменники кажуть, що ви не любите своїх родичів. За що?», я подеколи отримувала дуже докладні, розлогі оповіді про непрості родинні стосунки Тютюнників. І я для себе точно знаю: претензії Федора, особливо до Григора стосувалися суто житейських колізій. У якихось своїх доводах Федір Григорович був навіть дуже переконливий, якщо судити людей за середньостатистичною мірою, а не з точки зору геніальності чи окремішності від інших. Це були доводи-претензії селянина до селянина, людини до людини, родича - до родича, а не письменника до письменника. Я його ніколи не засуджувала за це. Адже наші людські претензії до своїх близьких, не зважаючи на їхню відомість-невідомість, мало коли відповідають високим ієрархіям. І не кожен Великий є великим у дрібницях. Чи майже ніколи таким не є.

Але доволі часто у Федора Тютюнника знаходилися неймовірно теплі й сердечні слова непідробленої любові-жалю до Григора і Григорія. І це свята правда, бо я це чула на власні вуха від неговіркого Федора упродовж шести років найму квартири на Суворова, 3 (аж до його трагічної смерті під колесами несамовитого авто на сільській вулиці на Полтавщині, здається, чи не у його день народження). Чула у ті 2-3 дні, коли він приїжджав до Києва по гроші за квартиру, на безкоштовне рихтування свого здоров'я у письменницькій поліклініці на Рейтарській, і коли він у Києві ночував. А ночував він завжди тільки у себе, в однокімнатній квартирі (житловою площею 18 кв. м), завжди на дивані, а ми родиною перебиралися на тапчан і підлогу у кухні.

Говірким Федір Тютюнник ставав іноді за вечерею. Алкоголь він тільки нюхав, казав, «я відпив своє», але любив посмакувати моїми кулінарними витребеньками. Якогось разу він довго мовчав, а далі запитав: «А ви знаєте, хто у цій квартирі жив до мене?» Звідки мені знати? Мої знання були елементарні, суто практичні: очевидно, у цій квартирі до Тютюнника - побутового аскета - господарем був аскет не менший, ніж він, коли б не сказати, людина байдужа до побуту зовсім. Інакше, чого б тоді ця квартира була така убога, ледь не з дірявими вхідними дверима, з погано припасованими швами зливних і газових труб на кухні та у ванній кімнаті? Якщо вірити сусідам, Тютюнник у цій квартирі насправді ніколи й не жив - бував лише наїздами, і просив нас не афішувати свого мешкання у ній (очевидно, мав якісь причини бути таким недовірливим, дуже боявся податкової служби і ЖЕКу, бо найм житла він там не реєстрував). Отже, виходило так, що ми насправді жили у квартирі, де витав дух його попередника, який не дбав про своє мешкання як домашнє вогнище бодай елементарно.

«Тут жив Микола Лукаш, - після паузи сказав Федір Тютюнник. - Знаєте про такого?» - «Зобижаєте!» - відповіла на те я. Це було несподіванкою і розгадкою тривоги Олеся Лупія одночасно (про це я розкажу окремо). - «Але так не буває! Я також, як і Лукаш, народилася 19 грудня!» - «Буває!» - ото і все, що сказав того разу Тютюнник.

Вже трохи згодом, коли я почала спілкуватися з іншими мешканцями будинку, у мене склався свій калейдоскоп уявлень про Миколу Лукаша, якого я за життя жодного разу не бачила, бо класне, і бачити не могла - він помер 29 серпня. 1988 року. Але я знала, що це був саме той - 12 червня 1973 року тричі (!) виключений зі Спілки письменників України, можливо, найвидатніший український перекладач Микола Лукаш, хто добровільно - у радянські часи! - зголосився піти до в'язниці, аби лише звідти випустили Івана Дзюбу.

Але Дзюба 1973-1974 pp. зі своїм задавненим туберкульозом легень! - усе ж відсидів майже два роки у внутрішній тюрмі («ізоляторі») КДБ за написання 1966 року книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Однак «пряме політичне звинувачення (арешт. - М. М. ) висунуть» після «експертизи, за десятьма підписами науковців та письменників, здійсненої за завданням ЦК, в якій працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» кваліфіковано - через сім років після написання та оприлюднення(!) - як «антирадянську». Це було ще одне обґрунтування арешту», - пише І. Дзюба у книзі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» (К.: Криниця, 2008. - С. 532, 557). Отже, І. Дзюбу за документ, надісланий ним же до ЦК Компартії України (!), арештували у січні 1973-го.

Кажуть, що й «герої нашого часу» - суддя-«колядник» Зварич і генерал Пукач також сиділи чи сидять у тих стінах ізолятора на вулиці Володимирській, 36. Не знаю. Та, зрештою, це не має особливого значення. Має значення лише суть - кого за що і коли садили, і як у той час поводилися інші.

Для тих, хто не зовсім «у темі», я наведу кілька документів» (перші два взяті із першого тому книжки «Наш Лукаш», 2009, видавничий дім «Києво-Могилянська Академія»):

Документ перший:

«Лист до Голови Президії Верховної Ради УРСР, Голови Верховного Суду УРСР, Прокурора УРСР, а також копія листа до Президії правління Спілки письменників України:

«У зв'язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:

а) стан здоров'я засудженого;

б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівновартним і через те більш-менш байдужим, - прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання.

З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член СПУ, Київ, вул. Суворова. 3, кв. 31. 23.III.1973».

Документ другий:

«...Іван Драч пише, що незадоволений моїми зіпсованими стосунками з... (далі йде перелік). Я кілька разів голосно зауважив із цього приводу,

що псував ці стосунки цілком свідомо. Навіть з Іваном-академіком, якому я не хочу вибачати його провокаторської ролі, коли він зрікся свого творіння, надісланого до ЦК... (с. 342)».

«З письменницьких вождів я вибув так само швидко, як з редакторів «Ранку». Якраз у цей час критик Іван Дзюба надумав обговорити з керівництвом ЦК свої погляди на національну політику (підкреслення моє. - М. М. ) всемогутньої безпомилкової партії. Вже назва Дзюбиного трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?» давала усі підстави до вгадування недвозначної відповіді начальства. Такою вона й була. Викликаний «куди треба» Дзюба невдовзі зрікся своїх шкідливих поглядів і засвідчив це зречення на папері, опублікованому для повчання ідейно нестійкої публіки». (с. 346) - Віталій Коротич.