Вирвані сторінки з автобіографії

МУСИВ БУТИ І ДЗЮБА, МУСИВ БУТИ І СТУС...

...2008 року, морозного січня, я ішла разом з Іваном Драчем до Центру Леся Курбаса на моновиставу Галини Стефанової за книжкою Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу», висунутою на здобуття Шевченківської премії. Іван Федорович, показавши кудись углиб подвір'я на Володимирській, сказав: «Отамо-о-о-о колись сидів Дзюба... Я там не сидів». Це було якось так казано... Так казано, що мене обдало холодним жаром!

Я не знаю та й знати вже не хочу, як у час сидіння Дзюби у тюрмі КДБ поводився Драч чи хто інший. Бо начитаєшся іншим разом розповідей одне про одного в ті часи - руки подати в Києві нікому! Кожен розкаже (а багато вже розказали) по-своєму. І кожен буде мати свою правду. Але я не про те. Я про те, що тоді до моновистави Стефанової було ще багато часу, і Драч у фаст-фуді на розі Володимирської, якраз напроти бічних вхідних дверей до нинішнього офісу СБУ, пригощав мене з Ларисою Кадировою тістечками, цілим снопом тістечок, ніби ми були з голодного краю, і багато говорив. Я люблю його саме такого: безцензурного, коли він не редагує себе «внутрішнім цензором». Сказав 1986 року на письменницькому з'їзді, що чорнобильська блискавка вразила генетичний код української нації - і сказав, і не питав ні в кого дозволу, і це не було спонтанно! Сказав 9 березня 2010, що Віктор Янукович, коли був першою особою Донецької області, показував Драчеві свої вірші - і я вірю, що так було, тому Драч і оприлюднив цей факт, і не думав, що назавтра скажуть квасні патріоти. Не Звягільському ж мав Янукович показувати свої переживання. Начебто патріотам можна віршувати, Олександрові Турчинову можна бути членом Спілки письменників - а майбутньому Президентові України - зась записати у блокнот чотири рядки! Його ж теж, як кожну людину, напевно, щось болить! То що ж такого поганого сказав Драч?!

Отак і тоді, за кавою і тістечками, по-драчівськи навпростець казав про себе тодішнього - часів «відсидки» Дзюби. Казав, що не був таким, як Дзюба. Він багато чого казав про себе нещадного. Але дослівно пам'ятаю таке: «Тоді героя України Драча не було. А тепер, бачиш, є. А Дзюба тоді був героем і тепер є», - і Драч засміявся якось так, як би хотів заплакати.

Не знаю, як було тоді насправді Драчеві: заплакати чи просто пчихнути хотілося, бо може, мав від чого заплакати. Знаю, що 1978 року, в Чернівецькому університеті, під час іспиту із предмету «сучасна українська література» третім питанням було обов'язкова декламація поезії сучасного українського поета.

Що може читати наївна студентка у 18 років на іспиті хоч із сучасної української, хоч із барбадоської літератури? Правильно, інтимну лірику! Винятково вірші про любов, бо у 18 років серце б'ється зі швидкістю звуку. А що можна було читати? Ще раз правильно: те, що можна було тоді купити в саміському центрі Чернівців, у книгарні, яку згодом назвуть «Кобзар», а потім, у час «розбудови» України продадуть «Кобзар» на перепрофілювання, як плестимуть злі язики, начебто «золотому» акордеону України, нинішньому обранцеві народу - Яну Табачникові. І він чи вони, тобто власник чи власники, чиїх імен я не знаю, (та, зрештою, що це міняє?), перепрофілює «Кобзар» у «Мішель», а тепер, кажуть, у колишньому «Кобзарі» - «Українське золото». Ви вважаєте, що Шевченко би перечив, що його назвали українським золотом? Але задля справедливості хочу казати, що попри все це в сучасних Чернівцях книгарень не бракує. І це чиста правда. Сама на выдкритті двох нових лише упродовж одного року була із групою своїх теперішніх колег-киян.

Однак повернімося у минуле сторіччя. У тодышньому «Кобзарі» я на свою підвищену стипендію скуповувала всі новинки літератури. Тоді мені «смакував» Микола Вінграновський («Над Чернівцями вороняччя»... «Маріє-мріє, мрієчко, не зрадь...») та Іван Драч.

Отже, ми в українському університеті 1978-го. Драча я знала напам'ять багато. А якось сусід через стіну, на четвертому поверсі, у студентському гуртожитку №2а на вулиці Стасюка, п'ятикурсник української філології Василь Теремко (теперішній директор столичного видавництва «Академія») подарує тоненьку книжечку поезій зі сріблястою обкладинкою. Автор «сріблястої» книжки мені був невідомий: Ліна Костенко. Теремко ледь мене не душить: «Як?! Ти не знаєш?!» - (я ж початкуюча поетеса, пишу вірші й друкуюся у «Радянському студенті», «Радянській Буковині» і «Молодому буковинці», - це приблизно регіональні відповідники «Радянської України» і «Правди», тобто теперішніх «Дзеркала тижня», «Дня» чи «України молодої»). І я на тій срібного кольору книжці мало не вмираю: знаю її напам'ять всю! «Над берегами вічної ріки» вона називалася? «Це не чудо. Це чад. Мені страшно такого кохання»... «Моя любове, я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни»»... «І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела»...

Отже, на іспиті з української сучасної літератури я «підкована». Іспит приймало двоє викладачів (дай Боже їм здоров'я! стільки, скільки самі захочуть). Я тарахкочу відповіді на два перші запитання екзаменаційного білета.

А на третім ледь не дрижу від щастя. І я починаю:

Ви знаєте, що таке ступор? Ступор - це коли двоє дорослих і ду-у-уже серйозних чоловіків гіпнозуюче дивляться на божевільного, а божевільний не розуміє, що він такий. Але один із екзаменаторів швидко виходить зі ступору і каже - ніби простягає руку допомоги:

- В університетській програмі цієї поетеси немає.

А й справді! Я якось і забула. Як вона може бути в університетській програмі, коли навіть я, вся така розумна і вся така поетична, ще кілька місяців тому й не чула про Ліну Костенко?! Із програми - то й із програми. І я видихаю:

(можливо, останній рядок не зовсім точний, але у книжку зазирати свідомо не хочу, коли пишу ці рядки).

...Ви знаєте, що таке інтелектуальний параліч кінця минулого століття в українському університеті, відкритому ще за часів бабці Австрії - 1875 (до речі, школа в моїх Розтоках з'явилася десятком років швидше). Інтелектуальний параліч - це коли двоє дорослих і неймовірно серйозних викладачів мовчки перезираються між собою - і в їхніх очах народжується жах: вони вважали, що перед ними відмінниця, а виявилося солодка Даруся! Але божевільний не знає, навіть не здогадується про своє божевілля! Солодка Даруся зрозуміє пізніше, що означав цей жах: один серйозний чоловік боявся іншого серйозного чоловіка, і жоден чоловік не знав, хто швидше донесе «куди треба». І тоді вже другий випереджає першого:

- Цей вірш Івана Драча також не із програми.

А я, холєра, думала, що вони мене похвалять: п'ятеро одногрупників переді мною, всі як один, читали один і той самий вірш. І як їм, обом серйозним чоловікам, вуха не потріскали від того слухання? Вони думають, що вона дурна, а вона - солодка... І я видихнула уже востаннє:

Ух!

Даруся і 2010 року все одно не зрозуміє: це ж не Дзюбі в тюрмі було сидіти - це її викладачам було вірші Ліни Костенко і Драча про любов слухати. До речі, вірші про «віру людини в людину». Бо чим іншим, ніж вірою в іншого, - є любов? Не знаю, чи є в програмі Забаштанський сьогодні, але «віра людини в людину» ніколи не є не-актуальною. Знаю лише, що українолюб, яких світ не бачив, - Дмитро Табачник 2010 року (!) казав, як із дерева зліз учора, що всі письменники, хто ще живий і притомний по-українськи, мають умерти заради його, Табачникової, мети, як він каже, навчити п'ятирічних діток «лікувати до десяти»! Тобто у п'ять піти у де-не-де існуючий дитячий садочок - а потім, щоб потрапити в Табачникову програму, вмерти, коли ся схоче Табачникові! Іншими словами - а хоч би вже! Ви зрозуміли, що я сказала? Я ні. А Табачник розуміє: я маю вмерти, вже, отут, бо йому подобається музейний антикваріат, а не «Солодка Даруся» у шкільній програмі вивчення курсу сучасної української літератури! Не вірите! Тоді не вірте очам своїм, а вірте Табачниковому світу без України. І без моєї «Солодкої Дарусі»: «Вряд ли кто-то из родителей в здравом уме даст своему ребенку читать этого мастера пера... Можно не сомневаться, что в любом государстве мира должностное лицо, включившее в школьную программу подобное «творчество, кроме немедленного увольнения, попало бы под суд за нанесенный детской психике вред» (підкреслення. - Д. Табачник, «Мир без Украины?», с. 386). Прости Боже, чуже дуренство, кажуть у Розтоках. Та не дуренство - просту людську заздрість. Адже «Солодка Даруся» в українських бібліотеках є, а текстів Табачникових дисертацій на здобуття ступенів і кандидата, і доктора історичних наук, - як ніколи не було, так нема й понині! І хоч наймайте Шерлока Холмса із Ватсоном докупи. Як тут Табачникові не позаздрити квітці з полонини?!

...Справжня Даруся таке навіть на мигах не проартикулювала би - про «вред психіці». Вона йшла до холодної води, коли їй було недобре, а не людям свою ущербність демонструвала. Але, коли би, боронь Боже, Табачника посунули, як... Ну, як якогось київського космонавта, чи як... Та ви самі знаєте, кого вже посунули, а кого посунуть ще, поки ця книжка дійде до читача. Я знаю, де його прихистили би з любов'ю - у Львові, бо у древньому Львові всі суціль гонорові - вони би не дали пропасти найбільшому своєму пропагандистові Дмитрові Табачнику. Хто-хто, а львів'яни знають традиції порятунку гнаних і переслідуваних, закладені ще Андреєм Шептицьким. Вони завжди милостиві, ті галичани, і задля порятунку гнаного вони навіть вчасно помиють рухи!

ВІДСТУП ПО СУТІ: (ексклюзив для Д. Табачника):

(Газета «Дзеркало тижня», червень 2010 р):

«Положить конец политическим интригам» и «объединить страну с помощью искусства» Вадим Писарев пообещал еще весной. ...В конечном итоге талантливый балетмейстер воплотил в жизнь свою идею культурного проекта

«Восток - Запад». И «объединение страны», очевидно, начиналось с культурной экспансии донецких - на Запад. Донецкий национальный театр оперы и балета им. А. Соловьяненко почти месяц гастролировал по нашим, западным городам. В интервью «Зеркалу недели» г-н Писарев рассказал об итогах этих гастролей.

Уривок із інтерв'ю народного артиста України, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, художнього керівника Донецького Національного театру опери і балету ім. А. Солов'яненка Вадима ПИСАРЄВА: «В Ивано-Франковском драматическом театре нам показали спектакль «Нація» по произведениям Марии Матиос. Поверьте, после этой постановки вся наша донецкая труппа - а это довольно искушенные артисты - буквально плакали и не стеснялись слёз... Таким было потрясение! Мы все вернулись в Донецк под большим впечатлением».

...Ох, подеколи зітхаю вечорами - як жаль, що не чули інвектив Дмитра Табачника всі три, а може, й більше Тютюнників. Як жаль, що не бачили ні Стефан Турчак, ані Мстислав Ростропович, ні Богодар Которович, ні сам Герберт Караян свого найбільшого послідовника (та що там послідовника - конкурента!) в диригентському мистецтві - народного захисника і блюстителя парламентської «палички» Михайла Чечетова. Якої грації його рука! А скільки інтелектуальної потуги, гнучкості в його диригентських жестах! Незаздрісна, я подеколи таки заздрю, як Табачник заздрить мені: це ж скількома талантами нагородила природа одну людину!

Але я все ще про програму, де насправді не було тої віри людини в людину, про яку так зворушливо сказав Забаштанський - а вони, програмісти людської долі, взяли його - і «попрасували»: не вписалася «віра людини в людину» у їхню програму.

...Улітку 1984 року (тепер уже світлої пам'яті) Володимир Забаштанський з великою групою українських письменників - Іван Сварник-старший (земля йому пером), Любов Голота, Анатолій Кичинський, Ігор Римарук і ще... і ще... - під час літературно-мистецького фестивалю «Червневі зорі», що його щорічно тоді проводила Чернівецька обласна організація Спілки письменників під незмінним багатолітнім керівництвом Василя Фольварочного, дорогою з музею Ю. Федьковича у Путилі зупиняться в моїх Розтоках, де я тоді «турлюнькала» (колисала) свого маленького (а тепер уже великого) хлопчика Назарчика, щоб привітати мене з першою поетичною збіркою «З трави і листя» (Київ: Радянський письменник, 1983) і слухатимуть - і не наслухаються мою бабцю Гафію (пам'ятаєте сільського Соломона); через місяць Володимир Забаштанський, Петро Осадчук, Петро Скунць і Степан Пушик напишуть мені рекомендації до Спілки письменників. І мене туди приймуть. 1986 року. Був такий колись період у Спілці письменників, за часів головування Павла Загребельного, коли він зробив чи не дворічну перерву приймання до письменницької братії будь-кого. Жодного не прийняв майже упродовж двох років. Жодного, хто пройшов уже й президію Спілки! І добре робив. Тепер так не роблять. Тепер одномоментно, скопом, п'ятьох Шевченківських лауреатів «ротують» (від слова ротація), а по-простому «виключають» із президії Національної Спілки письменників. Щоб не були такі розумні - не дзявкали не в унісон!

Питання для кмітливого - чим відрізняється Національна Спілка письменників зразка 2009 року від просто Спілки письменників взірця 1973-го, коли звідти тричі виключали Миколу Лукаша?!

Український філософ Сергій Кримський 2010 попрощався зі світом із думкою про Сковороду, а вони живуть із думкою про ротацію.

Онде й Борис Олійник (ще одна «совість нації») 1973 року один із небагатьох також «совістей нації» не голосував за виключення Миколи Лукаша зі Спілки письменників, а 2010 року після 9 березня (!) «напружує» м'язи, як би позбутися Марії Матіос із Шевченківського комітету. О, часи, о, звичаї! А ви кажете - комуністи. Ну, не унсовці ж! І вік начебто не для борюкання з маленькою жінкою такого вели-и-и-икого чоловіка Бориса Ілліча! І статус. І колишні заслуги.

(Пригадую, як улітку 1990 року я їхала зі своїх Чернівців як представник обласного відділення Фонду культури (ще України, як казала моя бабця, не було) у Лубни на відкриття пам'ятного знаку на роковини Голодомору, який згодом мав стати меморіалом жертвам Голодомору (автор проекту - знаменитий архітектор М. Ігнащенко). Як тодішня компартійна верхівка опиралася відкриттю того хреста на кургані, але твердість і авторитет Бориса Олійника зробили своє - знак неподалік Мгарського чоловічого монастиря, таки був відкритий. З усієї України тоді з'їхалося багато народу. Було багатолюдно, спечно і трохи сумно. Бо ж нічого про ті жахіття моє покоління не знало. Старі мовчали. Старі - плакали і хрестилися. Міліція стояла осторонь. Як і сам пам'ятник стояв осторонь шляху (партія придумала, що на кращому місці знак встановлювати не можна, бо начебто там проходять стратегічні комунікації. Ми ходили з Володимиром Прядкою, багато говорили про тодішню українську перспективу, Ігнащенко тішився, що його задум ближчим часом буде втілений у меморіал. Хоч не так сталося, як гадалося).

А тепер... «Не той тепер Миргород» - це і про Олійника також.

Та повернімося до Лукаша і Дзюби.

Я не знаю, яким був Дзюба минулого століття, крім того, що читала в його книжках і чужих спогадах. Але знаю те, свідком чого була сама. Уже працюючи в Комітеті з Національної премії України імені Т. Шевченка (2003 року на тимчасову посаду головного спеціаліста брав мене саме Іван Михайлович Дзюба, з яким ми до того не були знайомі, хіба що з публічних зібрань, а через рік він же ж призначив мене своїм заступником по Комітету) я стала очевидцем неймовірно драматичної колізії, коли серед претендентів на «шевченківку» серед інших...

Ні, краще я розкажу дослівно. Бо мене потрясла сцена, яка відбулася за моєї присутності в кабінеті І. М. Дзюби, на Прорізній, 2. Тоді, як вихор, прости мене, Боже! в кабінет влетів один знаменитий член тодішнього Шевченківського комітету. Без «будь здоров» він закипів до Дзюби із порогу такими словами і таким тоном, яких ні до, ні після собі не дозволяв:

- Іване Михайловичу, як можна? Як можна?! На цьогорічну премію претендує особа, яка свого часу казала «краще б він був там помер, у тому ізоляторі, ніж мав писати покаянного листа!» Як можна?!

Хто не знає Івана Михайловича Дзюбу, хай собі просто уявить картину після отого - «як можна?!»

У цей момент Дзюба, - до непристойності скромний Дзюба, який навіть до приймальні очолюваного ним Комітету завжди заходив, стукаючи у двері (так і не навчившись відчиняти будь-які двері лівою ногою, а тільки своїм розумом), витриманий Дзюба, на словах «Як можна?» підводиться з-за столу так, як підводиться у Донбасі над Святогірською Лаврою пам'ятник Артему: швидше із Лаври там зроблять склад за взірцем радянського досвіду, ніж знесуть потворного на тлі святого місця бетонного Артема. Підводиться і каже тихим, спокійним, але твердішим від заліза голосом:

- Шановний добродію Х.Х.! Це не є арґументом і підставою для недопуску Y. до списку претендентів на Шевченківську премію! - а далі Іван Михайлович спокійно сів за стіл. І так, ніби щойно не було блискавиць, продовжив обговорення видавничого плану книжкової серії «Бібліотека Шевченківського Комітету», запросивши до цього добродія Х.Х.

Ви здогадуєтеся, чим закінчилася ця історія? Саме так: претендентові Y. була присуджена Національна премія України імені Т. Шевченка. Саме у час головування в Комітеті І. Дзюби.

Таких людей я знаю мало. Знаю багато інших. І що не інший - то «совість нації».

Я в дуже гарних стосунках із лауреатом Y. Моя повага до цієї людини не залежить від отого 40-річної давнини «краще б він був помер...» про Дзюбу. «Я там не сиділа», - повторюю Драчеве в усіх тих випадках, коли хтось береться , надто непримиренно судити інших у минулому часі, забуваючи при тому згадати своє, далеко не-бездоганне минуле в тому самому часі. Не беруся судити тих, хто не сконав по всіх кагебістських ізоляторах чи пермських таборах, а тимчасом сидів на чи під п'єдесталом, а не в тому самому ізоляторі... Я і справді не маю такої відваги - бо не маю морального права: я тоді пішки під столом ходила, точніше, ховалася маленькою під кухонним столом від грому. Але це не означає, що моє покоління не має права думати над тими речами, оскільки рикошетом вони обпалили і нас.

...Я не питала дозволу в Івана Михайловича на оприлюднення цих епізодів, але залишки моєї совісті кажуть, що саме таке і, можливо, саме сьогодні - в часи тотальної аморальності й безпринципності - таке не можна тримати в секреті чи для внутрішнього користування. Коли я читала Дзюбині «Спогади і роздуми на фінішній прямій», мене просто «косило» від того, з якою людською гідністю і рівністю, без тіні однозначного осуду, але й з якою само-правдою Дзюба пише про тих, хто запроторював його до в'язниці, хто вів слідство, хто сидів з ним у камері у ролі «підсадок», хто...

Не хочу переказувати. Ось воно, Дзюбине про те і тих, хто не може «вибачити йому (Дзюбі!) провокаторської ролі» і листа про помилування (Боже-Боже, які «неложні і чисті» уста звинувачують Дзюбу! Які перекинчики і пристосуванці!!!). Ви ще читали у когось про самого себе таке безжальне і таке болюче, як у Дзюби?! Ви багатьох «совістей» читали про муки власного сумління:

«Якби мене заарештували зразу після написання «Інтернаціоналізму чи русифікації?», я в ніякі розмови зі слідством не вступав би: моя позиція була однозначна, і я до всього був готовий. Але минуло сім років. І багато що змінилося. І я не міг не змінитися за ці сім років, я внутрішньо розвивався, я ставив собі нові й нові завдання, а мене намагалися законсервувати, вганяли в мною змайстровану рамку, з якої я не мав права виходити. З мене, живої людини, робили «прапор», притому не ті, хто був мені справді близький, а ті, хто дуже поверхово розумів мене, чи й перекручував мої погляди на свій штиб, або й ті, хто накидав мені свою власну ксенофобію... ...вирішальним, що мене схилило до «Заяви», яка стала підставою для мого помилування, було відчуття безглуздості катастрофи (зрозуміє той хто уважно прочитає Шевченкові поезії з каземату...) і уявлення про те, що я можу зробити ще набагато більше, ніж зробив. Я розумів, звичайно, що мій крок буде шоком для багатьох. Але думав, що з часом усі побачать, заради чого я так учинив... почасти ця моя надія справдилася. Але перші дні і місяці після повернення додому були для мене психологічно дуже тяжкими. Хоч дехто вже в перші дні приходив до мене, щоб морально підтримати: Григір Тютюнник, Микола Лукаш, Віктор Некрасов, Толя Фуженко, Григорій Кочур, Сергій Параджанов, Олена Компан...

...Я справді розглядав «Заяву» як самозахист. Але об'єктивно воно виглядало не зовсім так. Адже я не тільки відкидав те, що мені приписували ті, до кого я потрапив у полон, але й декларував перегляд своїх поглядів. Я просив пробачення у влади: помилування, тому мене мучило не так те, що хтось із знайомих, побачивши мене, переходив на другий бік вулиці (з різних причин, хтось на знак зневаги, а хтось боявся бути поміченим у товаристві хоч і помилуваного, а все-таки «державного злочинця», за яким, безумовно, й далі стежать), - як мучило власне сумління. В ті дні я подумки казав собі: «Тепер я вже ніколи не зможу слухати Бетховена». Тобто: не зможу переживати героїко-патетичну музику - як колись. Не той стан душі. З часом ці хвилини гострого самоперекреслення не те щоб зовсім відступилися, але зайняли менше місце в суперечливих почуваннях. Проте слід свій залишили. І я вже ніколи не міг бути таким максималістом, раніше, і не поспішав осуджувати інших людей коли йшлося про питання їхньої долі. Максималістом маєш право бути щодо себе, а не щодо інших. І коли починаються звичні українські балачки: от, мовляв, той чи той - наша совість, - я кажу: не треба жити чужою совістю треба - своєю. Хоч це і важко». (Усі підкреслення мої. - М. М., с. 564-565).

Людоньки, люди, державні, не державні, будь-які! Ви у когось - із совістей нації, чи її безсовісників, або взагалі не-ідентифікованих читали щось подібне? Бодай приблизне ви чули за всі роки безберегої демократії і деспотії одночасно?! Хтось із справді винних шмагав себе (бодай би словами!) таким батогом?!?! Тільки дуже високі духом спроможні на такі самооцінки.

Але де ви їх наберете - високих, коли вони з утроби - карлики, що у шевців нарощують товщину своїх підошов і підборів, але не дбають про своє нелукаве ім'я? Ото-то... А ви кажете - совісті нації... Безличники вони і безсовісники, казала моя бабця із чотирма класами румунської школи, а ви їх - замість Кобзаря мало не під образи!

Ви розумієте так, як я - оте Драчеве «а Дзюба був героєм тоді. І тепер є», чи ви розумієте інакше? Думаю, ми розуміємо однаково.

...Одні дотепер вважають крок Лукаша на захист Дзюби ексцентричним, здійсненим у стані «афектації», нераціональним. Інші кажуть про шкоду для самого Дзюби такого вчинку Лукаша. Але так можуть міркувати бухгалтери життя - ті, хто не чув ні про Дон Кіхота, ні про моральний вибір; хто не знає, що значить вчинок у час біди іншого; хто прораховує, як на рахівниці, наслідки кожного свого кроку - і пристосовується, пристосовується, мімікрує, самознищується. Хто живе лише з увімкненим розумом. Але подумайте і порахуйте, скільки програшів зашали відомі усім нам люди, які привселюдно - але обов'язково у супроводі телекамер - клялися і клянуться дотепер. Неважливо, кому, і в чому, і чиїм ім'ям. Важливо, що вони завжди знаходять аргументи для своїх клятв, не зважаючи ні на що, окрім кон'юнктури.

І якщо по правді, то і на тоді, коли я дізналася, що ще можу вловити залишки цього нераціонального благородства у стінах найманої квартири на Суворова, 3/31, тобто на кінець 90-х років XX - початку XXI століття, а може, навіть і по сьогодні - для мене той вчинок Лукаша «борюкається» із філігранністю Лукашевих перекладів «Декамерона», «Фауста» чи «Балу в опері». Він може, вищий за «Фауста» українською. Бо «Фауста» можна прочитати в оригіналі. А ось вчинок, дію не можна перекласти ні на іншу мову, ні на іншу людину. Вчинок або є, або ніколи його не було. Не знаю... хай вибачать мені ті, хто думає інакше... У час тотального піару і популізму я не знаю жодного благородного вчинку людей великого польоту. Всі благородства живуть у простій людині.

І те, що так мені було написано Небесним Писарем - мешкати у колишній квартирі Лукаша, - мене якось, і правда, вдарило тоді, ніби струмом. Я в цьому вбачала певну містику, хоча й не схильна до таких речей над міру. Мені хотілося віднайти у тих стінах, які шість років були усе-таки до мене ласкаві, бодай дрібний знак, хоч щось, що сказало би про людину, чиїх фізичних слідів тут не лишилося аніскільки. Але мені конче потрібно було відшукати щось у цих стінах. Як у три свої рочки конче навіщось було добігти босою по снігу до корита з питною водою на хуторі Сірук.