Вирвані сторінки з автобіографії

Можливо, мої нотатки комусь видадуться надто суб'єктивними, емоційними, комусь - надто саркастичними. Напевно, вони такими і є.

Опісля багатьох оголених «білих» (а швидше чорних) плям учорашнього, здається, важко знайти те, що приголомшувало б. Та я й не ставила за мету приголомшувати тебе, читачу, пропонованим матеріалом. Я прагнула зрозуміти механізм отого процесу, який у кінцевому рахунку посварив нас - дітей землі - з землею.

Я зрозуміла, що одна справа - знати, що робиться, і зовсім інша річ - знати, як воно робиться. Ось саме це - простежити шлях і методи вилучення з нас гідності - я й поставила собі за мету, пишучи «Портрет з життя в буковинському інтер'єрі». Однак Буковина - настільки специфічний регіон України в будь-якому аспекті, що я спершу взялася за земельне питання. Буковина на ньому «зав'язана» не тільки через те, що «Землю» написала велика Кобилянська. Деінде, можливо, братів Федорчуків і не було... До того ж, сьогодні для Буковини це надто актуально - земля. Земля крізь призму людей, з яких методично вилучали людське...

Складаю щиру подяку працівникам Чернівецького обласного архіву М.Д.Никирсі, П.П.Гріору працівникам обласної прокуратури за надану допомогу у підготовці матеріалу.

Автор

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

...А, власне, звідки йому, бессарабіянові Колтонюкові, знати, що гуцулам таки треба віддати гори? Де він те видів, що «гуцул смереку візьме, відро води в руки і понесе на вершину, аби лисою не була»?! Хто йому розказував про таке у його Клішківцях, чи в Хотині, що він так вірить в оцей нарід? А Колтонюк із народом (чи з начальством?!) розпочав довготривалу тяжбу за відібрані 45 років тому батьківську хату і землю! Чи він, «людина-загадка», «нетиповий екстреміст» не бачить: ті, що мали би тримати сапу в руках, ідуть з дрюком на нього? І не через те, що Колтонюк - екстреміст насправді, а лишень тому, що вони - всі решта - не такі, як він.

Може, в душі такі ж, однак, у вчинках... Жоден з них - зламаних, одурених, принижених, «задля відновлення честі і доброго імені свого батька і матері» не повстав так явно, так непримиренно і до кінця, як це зробив він, Дмитро Колтонюк з Хотина. Здається, він один із небагатьох, хто знає про цю моральну категорію - честь. І тому, хто насмілився б сказати, що викладач Хотинського сільськогосподарського технікуму Д. Колтонюк - найбезчесніша людина у світі, я не плювала би межи очі: я б йому показала обшарпану папку з написом «У справі батька. Спадщина».

З 10 грудня. 1988 по квітень 1992 року в ній налічувалося 128 сторінок.

Опісля ретельного вивчення цих документів я сама собі - услід за Заратустрою - сказала: «Тепер я люблю Бога - а людей не люблю». Ті прірви ницості, хамелеонства і брехні, що дихнули на мене зі сторінок численних відписок настирливому шукачеві справедливості Колтонюкові, посунули мене в ще глибші нетрі нелюбові до тих хто іменував себе державною владою. Добра половина з них іменує себе так і сьогодні...

ҐАЗДИ

...І все ж... хто Колтонюкові сказав про гуцулів, начебто вони відро води винесуть догори? Гендечки з моїх Розтік восходить царицею кичера Лиса, та вона насправді не така: на ній лиш кавалок схилу лисий, а вже, бачте, ім'я своїй ґаздині дав. Коли то ще було...

А, теперечки, вже за моєї неповажної пам'яті, під Сіруком (на моїй отеччині) колгосп на «бубон» обголив кичеру Круглу - і ніхто туди і глека води не понесе. Ото і думаю: чи тоту Круглу назвали круглою ще тоді, коли вивергалися гори і Бог давав їм свої імена за формами? Бо я пам'ятаю Круглу лісистою, прохолодною, грибною. Тепер там суцільні вирубки.

Я не дочекаю бачити її знову лісистою.

А нею колись у війні (Першу і Другу світову) коні-ваговози тягли провіант. Там у Сіруку, під час Другої світової, стояла друга лінія оборони. Фронт, правда, обійшов стороною, але глибоко копані дикунки[2] лишилися й потепер.

У Сіруку минали мої найкращі дитячі дні, коли до мене була лагідною навіть гадина. Товста, кольорова, лискуча, вона вилазила з-під широченного плоского каменя перед хатою на сонце і я її гладила долонькою, аж моїй молодюсінькій мамі відібрало було мову від страху. А хата була велика і самотня між гір і царинок. Почерез горб жила Федиха і Гарашуки. Через два горби - колгоспна полонина улітку.

Взимі довкіл темніли ліси і біло сяяв сніг. На Різдво приходили колядники. А в будень, коли з-поміж того огрому білості з долини, від явора, довго не показувалася татова постать (а тато

ходив на роботу в Товарницю), за 8 кілометрів, я босоніж по снігу вибігала до корита з водою в царинку. А потім бабка Василина, що дідові Онуфрієві (своєму чоловікові!) казала на «ви», упрошувала мого тата не бити «малу холєру» за непослух. А надвечір з Околени (це також за 8 кілометрів) верталася моя мама Павліна із своєї щоденної учительської роботи, бо бабка вже не давала носити мене в Околену, снігами, лісистою Круглою, прив'язаною паском за мамині тендітні плечі.

Навесні город перед хатою розривали дикі свині. Восени попід вікнами ходили олені. А ми з мамою збирали жолуді у Михайликовому. Там стояла порожня хата з вибитими вікнами, під порогом шурхотіли гадюки, з комина виривалися, як звірі, вітри. Я була ще дуже малою, щоб зрозуміти, що в тій хаті не так давно жили люди. Та й родичі мої ще донедавна були німими, щоб розказати мені, що в Сіруку до п'ятдесятих майже років було 13 хат. Там жили ґазди.

...Одного травневого полудня шістдесят п'ятого року бабка Василина випровадила мене з німою Параскою, що жила у нас, в село, а сама залишилася стояти під хатою з прикладеною до чола дашком рукою. Так вона мені й лишилася в пам'яті. І в той же день бабка з власної волі розпрощалася з життям.

Ніхто вже ніколи не буде знати, чому вона стратила свою душу. Але тепер я думаю, що то, певно, теж була не остання причина: самотність на золотому місці, на безгомінні, з утраченою силою І вірою, з розтоптаними сподіваннями і круговою неправдою. Хтозна, які імпульси народжувалися в душі, яка споглядає спустошення найзаповітнішого, дорогого до болю й розпуки? Бо довкіл нас на отих масних ґрунтах у Сіруку колись жили ґазди: Василь і Танасій Грицаки, Філіпиха, Лесьо Берегівчуків, Артем, Юра Хабалюків, Михайликові, Гаращук, Федьо Томин, Варвара Томина, Павло Хабалюків, Томнюки і Андріячук (це мій дід по татові). У цих горбах їм жилося привільно, дружно і всяко. Вони - як пуповиною - були зв'язані з кожним стеблом і травкою, що міцно трималася тут, і один з одним зв'язані були також. Ґазда з ґаздою.

Ліси, полонини, кішниця, худоба... Вони все мали. Влада до них не була солодкою хоча б через те, що не давала говорити «по-руському» (українською тобто). Але вона їм давала можливість жити по-людськи для себе і для своїх дітей. У селі що належало Румунській державі, хто «шварцував», займався ґешефтом (а по-сьогоднішньому - вправно користувався ринком) із Польщею. Благо, кордон з Галичиною проходив посередині Черемошу. А ці ось гірські ґазди, що сходили в село, може, лиш на Великдень і на Спаса на гробки, жили лише господаркою.

Юрко Матіос, Хабалюк по-сільському (прадід по моїй мамі) тримав худобу і в селі Розтоки, і на хуторі Сірук. У село гнали дійні корови, на хуторі тримали - ялові. А свині годував гарбузами, то, як виривалася яка свиня із стайні, ледве заганяли. «Так бігали по городі за нею, - каже моя бабка, - як за якимось сарненям. То страшне було багатство! Восени мали бербеницю (спеціальна дерев'яна бочка) масла за літо, бринзи зо дві бербениці, виріжуть три-чотири барани, пару свиней, наб'ють м'яса».

О, ні, вони не бідували з голоду у себе на землі. Вони уривалися від роботи, тому й жили небідно.

...У сорок сьомому в Хабаровськ забрали п'ятьох Грицаків (на прізвище Матіос), чотирьох Філіпчаків (на прізвище Матіос), п'ятьох Артемових (на прізвище Матіос) і двох Михайликових дітей (на прізвище Яків'юк, батьки повмирали на тиф, один брат загинув на війні у Румунії, ще двох малолітніх дітей забрали в інтернат у Берегомет). Усіх решту - кого від депортації фактично «врятував» тиф - евакуювали з хутора в Розтоки. Подалі від лісу. Подалі від свого.

Через деякий час на хутір вернулося лише чотири родини.

Правда? Побитий на чужині повертається додому. Побитий удома - куди піде? Побитий удома іде на згарище свого дому...

(P.S. Тепер у 2010 року, на хуторі Сірук не живе ніхто. Пустка).

А на місці нашої колись розкішної хати під бляхою росте кропива. Навіть камінь, де грілася

об мою руку гадюка, потонув під нею і мохом. Колгоспні корови тепер, 1992 року, смачно об'їдають сіна що їх так важко роблять діти і внуки ґаздів, які колись жили в Сіруку. А влітку фірманам нічого не вартує переїхати некошені трави і столочити у порох. Бо воно й начебто колгоспне, і начебто нічиє. Але потроху діти і внуки тих тринадцяти ґаздів випрошують косовицю у власне користування і починають бодай косами і граблями сусідити з тими, з ким сусідили їхні предки.

Хутір Околена, де збавила свої роки і ноги мама, уже зробилося селом на хуторі. Там 1992 року є 73 двори, 34 дітей і 7,14 кюрі пост чорнобильської радіації на квадратний кілометр. За показниками - це четверте місце в області після Кисилева, Борівців і Шишківців. Околена - як пуповиною - зв'язана з Ямами. Хутір Ями - певно, батьківщина якогось потужного метеорита, що впав сюди і зачерпнув землі між горами рівно настільки, аби там могли поселитися люди. Той, хто хотів раніше дихнути природою й екзотикою, вибирався на малини і гриби в Ями. Після Околени цей хутір по радіаційній забрудненості іде першим: 5,87 кюрі на квадратний кілометр. Ось вам і Путильщина. Батьківщина Федьковича. Вже не дивуюся, що і земля, і люди - наче суціль наврочені. Як каже моя бабця Гафія, «підзахарені»...

Але, певно, всі мольфарі, відьмаки і відьми разом узяті безсилі перед отим каліцтвом, що прийшло сюди, в зелену і солодку мою Буковину, в сороковому році. І не питайте, що стало з людьми, що вони тепер робити коло землі не хочуть. Може, де й не хочуть. Але не тут, де навесні в селянина від роботи нігті ламаються, де хати кращі від шкіл і палаців.

ЗЕМЛЯ - ЗАВЖДИ БОЙОВИЩЕ

Здається, на цьому клаптику колгоспної землі над потоком каміння більше, ніж насіння. А ні, Д. побила сусідку О. за тих 30 соток, які несправедливо поділила сільрада між обома бажаючими. О. «відлежується» в лікарні. Її родичі між собою поговорюють, що їх так багато, що їм варто лише Д. «пощипати» - і з неї мало що лишиться. Чим не сюжет для Кобилянської?

...Не знаю, чи годен втихомирити земельні пристрасті на Буковині і в Галичині отой закон що схожий на дишло? Бо скарги течуть ріками з сіл - до Президента. Від Президента - в села, д земля тріскає від нетерпіння відчути на собі ласку непримусову, турботу не з-під палиці.

На перше квітня 1992 року у Чернівецькій області було зафіксовано 499 таких, хто захотів займатися фермерським господарством і 3932, - що хотіли би взяти землю в обробіток. Не знаю, хто і на яких рахівницях рахував ці цифри, однак знаю, що тільки у Клішківцях Хотинського району 3 квітня 1992 року в сільраді лежало 1028 заяв на збільшення присадибних ділянок до півгектара.

...І ТРОХИ БЕЛЕТРИСТИКИ

...Розказував мені один немолодий уже, але ще моторний дідок, як «заохочували» до повоєнних новостворюваних колгоспів не таких вже й наївних у житті буковинців.

«Отако кликали людей до сільради, як румуни колись до жандармської дільниці. А там на столі лежало дві папки. По сільраді ходив воєнний чоловік і вказівним пальцем тицяв у свіжоструганий і непокритий стіл: «У цій папці записуються до Сибіру, а в цій - до колгоспу...» Скажи мені, донцю, що мав діяти я, учорашній ґазда з десятьма гектарами землі, відібраними без моєї волі, коли вже перша партія соціалістів, цараністів, комуністів і просто ґаздів направилася в Сибір ще в 41-му, якраз за тиждень до війни?! Але я був ґаздою. І моя вчорашня полонина дивилася на мене нескошеною травою. Мій ліс шумів до мене незрубаними смереками. Моя земля стогнала неораною і по Юрієві. І я записався до колгоспу. Не забудь, що я був хитрим буковинцем і знав, що друга партія поїздів до Сибіру вже чистить свої колеса...

Мене зробили фундатором колгоспу, до якого я пішов понад свою волю... Мене кликали в президію, де я згорав від устиду поміж челяді в галстуках і чорних піджаках. У них були круглі мозолі на животах і добірна «мать», а у мене - одна, у квадратик, святошна сорочка і ціле поле мозолів на руках. Мене не забували нагороджувати грамотами і медалями при начальстві, а за роботою не забували покрикувати, так, як би я і з медалями був у наймах. А я був чоловік робітний. Але не був далі ґаздою. Ти розумієш? Не був господарем, бо мені не позволено було тримати пару бичків чи дробу (овець. - М.М.), коня або косити полонинську траву для своєї маржини. А траву десь у жовтні громадили сільські учителі з дітьми. Мені не позволено було нормально, без махінацій і обману свобідно! - возити грушки чи горіхи зі свого саду на Урал чи у Прибалтику. Бо то був нетрудовий дохід. А я би сказав, що то все були трудові недоходи. Отак і дожилися...

Кажеш, тепер трохи інакше? Ага, інакше: шлею трохи попустили - бери, діду, землю в оренду.

Це таке, якби казали: женися, діду, але не навсігди, а лиш на трошки, зичимо тобі жінку, але потому маєш її вернути такою, як узяв. Ну, а ти подумай: раз не твоя, позичена, - то ти так і обходитися будеш з нею, як із позиченою. Як із сливи, витиснеш усі соки. Оце така є і оренда. А там і «гайдуки» знайдуться (це дід так начальників від землі - бригадирів - називає). Ні, поки земля не моя навіки - я на ній, як злодій».

...Скільки ще лишилося, таких дідів на Буковині?

Ті, хто пише заяви про збільшення своїх земельних наділів, уже не хочуть бути злодіями. Але закони такі, що не можуть зрозуміти господарів чи бажаючих бути такими. Господарі ж не можуть зрозуміти законів, які зв'язують руки і женуть подалі від землі.

Господар не в змозі зрозуміти, чому, як каже Василь Фуга з Хотина, «коли нас грабували - було кому і було законно. І усі конституції були на їхньому боці». Тепер же, коли страх, що є не порадником, а зрадником, поволі виповзає із закутків душі селянина, як з останньої криївки, новітні безчесні закони знову окільцьовують цю душу і роблять її зневіреною ще більше. Бо коли я хочу робити, а мені не дають, я потрапляю у безвихідь. У безвиході я озлоблююся і стаю непоступливою, як Колтонюк, або агресивною, як Д., що побила свою сусідку.

Чому ми в такому разі заокруглюємо очі від подиву і невдоволення, коли чуємо про пристрасті «навколо отієї гарної..., живої і свіжої, шкода лиш, що не говорить» землі-годувальниці, землі-самодержиці життя?... Ті, хто чинить із нами не по совісті, але начебто за законом, не є залежними від людей. Але ще великий Робесп'єр помітив, що «той, хто не залежить від людей, одразу стає незалежним від своїх обов'язків, а безкарність - це мамка і нянька злочину, і коли урядовець не знає страху, народ завжди в рабстві».

Ось так.

ДАЮ ВАМ ПОЛЕ... КОНЯ... І ДОБРУ СОВІСТЬ

Вони не знали страху. Ті, що водили перами робітних і совісних буковинців, заганяючи їх із волі у рабство. З приватного - у колективне.

Жах і елементарна бридливість до брехні тримали мене упродовж усього часу, поки я працювала у фондах обласного архіву. Жах перед тим, як легко, безкарно, принизливо Система вливала у нас отруту, що згодом назвали ми її своєю вірою і правдою. Що пішли за нею, як у прірву, потягли туди дітей своїх і внуків, і вже на дні, на самісінькім дні провалля заволали до людей, до світу, одурені, обдерті як липка козами. Маю велику втому, щоб всує доводити, що то не віра - а страх, який, як відомо, - не порадник, а зрадник...

«Розум варт гроші», - каже моя бабка Гафія.

Ті, що писали про добровільну начебто здачу своєї кровної землі на користь «усуспільненої праці», видаються мені божевільними. Однак, то лише емоції. Їх швидко гнуздають посірілі архівні пташки із зблідлими від років (а може, й під тягарем своєї суті) заявами... заявами... заявами...

Вчитуйтеся, люди, громадяни, панове, товариші, товаришечки!!! Ми всі бодай раз писали схоже... просилися «добровільно» до якихось кошар...

З АРХІВУ:

Рік - 1949.

Район - Вижницький.

«Ти гадаєш, Айвасюку[3],

що твоя Вижниця?!»

Що ж... вижницькі ґрунти колись належали найбагатшим дідичам Буковини - Айвасу і Джурджувану безсумнівно. Але не тільки їм. У цім краю були ґазди й окрім дідичів. З різними наділами. Від кількох моргів до десятків і навіть сотень гектарів землі.

Та після айвасів, воєн, національних принижень і втрат у цей край вкотилася Чума в образі Волі. Вона неволею чи труй-зіллям збирала людей в ініціативні групи з організації ще однієї неволі - колгоспу. Поневолювачі були «хитрими». Знали коли збирати людей: 13-14 січня, на Старий Новий рік, на Василія. Власне, у такі дні й збирати нікого не треба: самі збираються. До церкви. Так зробили у селі Мигове. І замигтіли прізвища Шутаків, Токарів, Шпетків, Берників. Прізвища різні. Почерк на заявах - один.

Танасій Юрійович Данко дуже «просився» в колгосп, хоча сам був уже непрацездатний, мав 64 роки, про що чистосердно сповістив у заяві: «А поле, що я здаю у колгосп, усе засіяне. І здаю коня, плуг, борону і прошу не відмовити».

О, свята простота сільської людини. Та він, отой ненажерливий молох, відмови і не сподівався. Навпаки, наразі давав свободу вибору: пишіть, вуйку, добровільного змісту і розміру заяву, абис'те лишень не забули сказати про свою добровільність. Це вже потім молох (читай: Система) виробив синхронність форм і змісту подібних добровільних «прошеній». Ви часом, читачу, не пробували при вступі до партії (не кривіться, це було колись!) написати трохи відмінну від затвердженої заяву? Вас прийняли з нею? Отож бо! Вашим батькам нагадували про обов'язковість добровільності, вам уже підказували мету, задля якої ви йшли на цю «добровільність»: «хочу бути в перших лавах будівників комунізму».

Бідні ми люди... як ми щиро просилися бути в перших лавах обдурених.

Дмитро Маркович Фівка, просячись до колгоспу, «бажав», щоб «списали з мене всю землю. До крішки (до крихти)». Це при шістьох душах дітей!

Його односельчанка Фрозина Олексіївна Шутак сповістила ініціативній групі, що вона за спеціальністю кравчиня. І не чується у здоров'ї. Але буде «виконувати ваші накази і, як хлопець (син тобто. - М.М.) буде відпущений від школи, буде робити він». А при тім здає до колгоспу «ковальський інструмент, молотарку, річне лоша, жеребну кобилу, корчугу і сани». Сердешна жінка власноруч закабалювала сина-школяра.

Господи! Діти, внуки шутаків, берників, крикунів! Чи знаєте ви про непорочні душі своїх предків, спокушені й затоптані дияволом, якому було байдуже до особи, до її літ, здоров'я, праці?! Чи захищали б ви диявола, як робите й потепер, боячись розламати ярмо на власних шиях? Чи боронили б ви отих потвор, що сидять вам на плечах, звісивши ноги, і поганяють... поганяють... Як не в колгосп, то в ланку, як не в бригаду, то у фірму... але аби лише не на своє полечко, не на свою кішницю...

Ви ще не вірите, що це диявол! Вірте, людоньки, вірте. Не мені - оцьому пожовклому клаптеві паперу. Писала Домка Дмитрівна Шутак. З Мигова. «...Втім, що я перестаріла, бажаю бути в колгоспі, усуспільнюю поле, бо більше нічого не маю».

А їм більше нічого й не треба було. Дарма, що ви, жінко, через місяць по тій заяві подякували цьому світові. Вони знали, що вам недовго мозолитиме очі ваш і вже не ваш ґрунтець. Ви вмерли,

Домко. Швидше всього, таки від старості. Та, може, за ніч до смерті вам снилася ваша розорана нивка? Ви ж знали, що цей сон - віщий: земля сниться - іде до смерті. Що доведеться палити смертевні свічі. Ви знали...

Мой-мой, скільки 70-літнім вуйнам видзвонили достроково після такого Старого Нового року. Вуйни і вуйки були відкритими. Вони не таїлися. Їх змушували вибирати між двома папками: «До Сибіру» і «До колгоспу». Вони вибирали менше зло. «Просилися» усуспільнити.

Данко Михайло Семенович не знав (чи, може, не знає), що впоперек його заяви поспішливо повідомлено: «Заарештований». По всьому. Коли позбувся землички. Інший бідака теж «просився». Помітка на заяві багатообіцяюча: «Утриматися до вияснення». Цікаво, що з'ясувалося після усіх фільтрів? Далека дорога випала?

«Я прокинусь в старості, як вуйна...», - тішить себе надією поетеса Віра Китайгородська.

Я не знаю, чи я прокинуся у старості... я вуйна вже... отут на цьому місці, за архівним столом... у мене запікається кров у жилах.

А у вас хіба ні, коли читаєте, що писав Степан Дмитрович Лашкіба: «Прошу вашого дозволу прийняти мене у колгосп... з моїм полем, лошака однорічного даю вам, бо більше немає що дати, ніякого інвентаря, тільки з доброю совістю і прошу не відказати».

Я не любуюся. Не ідеалізую. І не проклинаю. Але це тільки ми вміємо бути такими делікатними навіть тоді, коли просимося у пекло. І з доброю совістю. Вона недаремно велика, буковинка Ірина Вільде. Вона таки мала рацію, вважаючи, що вроджена делікатність нашого народу таки вивищує його над іншими. Не звинувачуйте мене, що повторюю за нею крамолу.

Василь Степанович Данко мусив «відзвітувати»: «Здаю поле. За мене жінка буде виконувати зобов'язання. Я тяжко слабий інвалід першої групи. І щоб жінка працювала два дні, а два дні в домі, щоб мене дотримати такого слабого, Щоб була при моїй лежі».

А ви думаєте, звідки воно іде, що безрукі, безногі інваліди і дотепер щороку проходять переатестації, ніби комусь відомий факт відновлення руки. О, заява Данка начебто і не заява, а донос на самого себе.

А тут-таки, поруч, у Берегометі, нашіптувач заяв був або з меншою фантазією, або надто боявся відступити від шаблону. Майже всі заяви писані одним стилем - «чесно працювати, виконувати всі обов'язки». Начебто до колгоспу берегометські Боднарашики тільки те й робили, що безчесно обходилися із своєю землею, а тут раптом знайшовся той, який звільнив їх від безчестя...

Та, мабуть, втиснути свою працю в оте «виконувати всі повинності» будь-кому важко, тим паче ґазді. Ось і натрапляєш на відхилення у змісті. Писав Миколай Олексійович Боднарук: «Здаю 3,88 га поля (орне 2,04), насіння, фураж на всю площу. Далі здаю 1 коня з упряжжю, віз, плуг з колісницею, дерев'янов, борону дерев'яну, 2 корчуги, сани, 1 ланц[4] 2,5 метра».

Миколаю Олексовичу! Берегометський колгосп «Більшовик» приготував для вас ланцюги свої. Дужчі від ваших.

Однак страх і примус - це одне. А віра в страсі залишалася вірою. «Я починаю віросповідання адвентистів. Прошу звільнити мені вихідний суботу від заходу до заходу сонця». Це одкровення належало Марії Михайлівні Боднарук.

Читайте зі мною, любі, й далі... Тут безмір людського болю. Тут драма на драмі. Був би лишень Шекспір.

Дмитро Параскович Максимчук, в якого померла жінка і лишилося п'ятеро малих дітей, яких «нема кому обійти, а троє ходять в школу», віддавав 4,47 га землі, з яких 1,20 га - орної. «Спеціальність моя боднар. Більше буду робити вдома», - просив чоловік.

У селі Велике Паладія Миколаївна Мотовилець відкраювала від себе «2,61 га, один старий плуг, 30 кг вівса і 25 кг барабулі» на користь створюваного колгоспу «8 Березня».

Святий Боже! Якби не ті барабулі - колгосп би не зав'язався. Думаю: якими чужими були ті назви для буковинців: «Більшовик», «8 Березня», ім.Леніна, ім.Молотова. А слова... слова... «усуспільнюю землю», «дуже хочу працювати у колгоспі». У Лопушні в колгосп брали скопом. За 21 січня 1950 року (якраз на свято Івана-Хрестителя) (протокол №1) до колективного господарства ім.Чапаєва (теж чисто буковинський герой) було прийнято 136 осіб. Уявляєте, темпи, розмах колгоспного будівництва краю?!

Гіркий мій сарказм. Крізь сльози. Бо в Лопушні і в Шепоті вже й не писали, що люди віддавали під себе. Заяви писані олівцем. Однією рукою. Однаковісінько: «Прошу прийняти... обов'язки буду виконувати чесно і добро совісно... прошу не відмовити...»

Рука писаря не сполучила ці поняття «добро» і «совість».

«...І ДОМАШНІ РЕЧІ - 1489 ШТУК»

Колгоспам передував 1947 рік, що ходив із косою і плугом поміж людей. Коса косила не пшениці й не жито. Вона ходила між людських господ, нишпорила по закутках і задвірках і рахувала господарку.

О, той плуг зорав Буковину глибоко, вивернувши і розрубавши коріння поважних фамілій[5] заможних ґаздів і просто звичайних буковинців.

З АРХІВУ:

Отже, рік - 1947.

Район - Заставнівський.

Тут, як і повсюди, коса ходила у масці влади: уповноважені сільрад складали «Материалы по утверждению списков кулацких хазяйств по району».

Думала, нарешті, на власні очі побачу оте «страшне багатство», як його називає бабка Гафія. Побачила. Заплющила очі, щоб не скотилася сльоза.

Плуг орав. Коса косила. І знайшли те, що треба було знайти: куркулів. У Ржавинцях їх виявлено - 5, у Брідку - 6, в Бабиному - 11, в Юрківцях - 3.

Були й критерії: «Характеристики господарств...» Мабуть, ходили уповноважені коло хат, як ходять із переписом, і писали... писали... потім пропонували на затвердження в сільради... в сільрадах сиділа (в основному) безземельна голота і затверджувала.

Читаю «Характеристику господарства громадянина Шкварчука Якова Степановича з Товтрів. «Сім'я з трьох душ мала: ріллі - 8,80 га, городу - 0,35 га, саду - 0,05 га, робочих коней - 1, вуликів - 6, корів - 1. У графі «наявність підприємств і промислових сільськогосподарських машин» - стоїть прочерк. Далі йде «застосування найманої праці». Тут громадянин Шкварчук завинив. Ой, тяжко завинив перед радянською владою: мав сезонних робітників, в 1930-1947 роках на Якова Степановича гнула спину Анна Рудийчук, а в 1935-1947 - Коронянчук Петро сходив потом на ґрунтах «глитая». Не міг, бачите, господар власноруч обходити майже 9 га землі - а треба було!

А ще як підемо далі - то взагалі кримінал.

Ідімо... Графа «Інші ознаки одержання нетрудових доходів, що можуть бути за підставу для індивідуального оподаткування сільськогосподарським податком».

Ви чуєте, люди, що він робив, отой Шкварчук із Товтрів? Цитую: «викидав на ринок для одержання прибутку хліб, вгодований скот, корів, бугаїв; купував і перепродував з прибутків, наживав маєтки і гроші». А ви думали, що він здихав з голоду як собака... а червонозоряне військо хотіло його нагодувати. Як кажуть, «не тут-то было». А «інші особливості» цього господарства (в період окупації та після визволення)», що показують? Показують «нетрудові доходи від спекуляції - скота, корів та продажу зерна». Гм... Вам хотілося, щоб Шкварчук із ґвером[6], а він із сапою та граблями чекав на визволителів.

А визначення яке - «викидав на ринок». Отако взяв чоловік - і викинув свою працю отим бісовим експлуататорам, щоб голодні не сиділи. А треба було згноїти, прикопати, приорати дар Божий і ласку Божу і самому гибіти. Зате визволителі лишилися б задоволеними і без претензій.

Та Шкварчук - це квіточки. Є ґазди - не рівня йому. Oн Дмитро Григорович Федишин. Окрім десяти гектарів землі, мав чоловік «маслобойку-сепаратор», яким переробляв молоко, (не воду ж, звичайно), яке закуповував в селах (а треба було, щоб воно кисло?). О, Федишин - птиця високого польоту, бо йому належала ще й молотарка-двигун, сіялка. А це теж нетрудові доходи. До того ж він продавав ліс «за куб - 50 рублів, що давало доходу в рік 2500 рублів».

А що у Вербівцях робилося - не приведи, Боже: господарство Степана Рудана «має постійні зв'язки з ворожими елементами». Це тобто з тими, хто проти репресій і колгоспів.

Там багато цікавого, в отих «Матеріалах...». Є записи про арешти людей органами МҐБ. В селі Бабино, наприклад, обліковець не ставив коми між цифрами, і з документів випливало, що люди мали по 400-900 гектарів землі.

Караюча рука не має пощади. І до дітей. Хотіла б знати, чи кипить образа в душах нащадків Дмитра Васильовича Михайлюка із Заставни? У сорок сьомому їх було восьмеро:

тридцять другого,

тридцять третього,

тридцять п'ятого,

тридцять шостого,

сорок першого,

сорок третього,

сорок четвертого

і сорок шостого років народження.

О, то велика провина, що батько на ці роти мав аж 10,67 гектара землі, дві корови і маслобойню. А потім...

Потім їхали до Сибіру, на Урали, в Томськ Омськ і до дідька за двері. Спустошували сотні буковинських Сіруків. Коса косила...

Дані із «Списка хазяйств и имущества, изъятого в хазяйствах, выселенных из Заставновского района». Отже, таких у селі Хрещатик знайшлося семеро, з Добринівців вісьмом сім'ям застукотіли колеса, з Кадубівців - дев'ятнадцятьом, із Дорошівців - сімнадцятьом.

А ми начебто тішимося: нашого цвіту по всьому світу. Скільки!? І яким чином...

Кого ж висилала новітня влада? Що вони мали, ті люди?

Висилали, в основному, тих, хто володів 0,70-4 гектарами землі. В 108 дворах, господарі яких згодом змінили Заставну-батьківщину на Московщину, налічувалося 95(!) житлових будинків. Розумієте, 95 на 108 господарств? Тобто заставнівські куркулі навіть власних будинків не мали, а були такими багатими, що жили в одному будинкові із сім'ями своїх дітей, родичів. На цих же 108 господарств не припадало жодного млина, олійниці, кузні. Із 108 господарств вилучили 25 плугів, 1 сіялку, 3 молотарки, 6 саней, 31 коня, 47 корів і домашні речі. Речі також лічили. В одного їх було 1489 штук. Врахували навіть віники.

А тепер згадаймо арифметику. І зробимо елементарні підрахунки. Скільки чого припадало на душу. Густо... Ой густо: на 108 господарств - 47 корів.

За що ж їх тоді забирали?!.

...Гаразд. Вони мали землю. Хто більше, хто менше. Вони мали свій уклад життя, свої уявлення і переконання. Але ж до тієї, визвольної місії, вони жили в іншій державі. Пардон, кому яке діло, як я живу в чужій країні?! На якій підставі хтось сміє так грубо, жорстоко і безцеремонно карати мене

лишень за те, що я господарюю на рідній землі, яка належить нерідній державі, як це було з Буковиною до 40-го року? І ви ще хотіли, щоб у цих людей не було спротиву, коли їх штабелями пакували в холодну Росію і жаркий Казахстан?! Ви хотіли, щоб вони не йшли в ліси зі зброєю в руках, рятуючи і захищаючи свою потоптану честь і гідність?! Тоді вони її не врятували...

Однак одиниці з-поміж скривджених таки протестували. Не мовчали.

З АРХІВУ:

«Рішення Чернівецького облвиконкому за 1947 рік по Новоселицькому району»,

У папці з незліченною кількістю інструкцій, розпоряджень, доповідей і рішень знайшла ціліську драму Віри Гуменюк із Рингача. Жінка написала заступникові голови облвиконкому Маркіну, що її господарство рішенням сільради зараховано в число куркульських. І як вона сама вважає, несправедливо. На запит Маркіна голові Новоселицького райвиконкому Бодяну з'ясовується: «Гуменюк має 20 процентів моторного млина як об'єкт нетрудових доходів. Однак сільрада в характеристиці вказала на використання найманої праці, чого тут не виявлено. Крім того, сільрада не вказала, що чоловік і син Гуменюк В.Д. загинули на фронті. Залишилося троє непрацездатних дітей. Тому думка райвиконкому - виключити господарство із списків куркулів». Віра Гуменюк працювала в колгоспі, Державними поставками розрахувалася.

Хто вам, жінко, порадив тоді (!) написати скаргу? Чи це вже був останній відчай вдовиці й осиротілої матері? Їх же, чоловіка і сина, напевне, забрали, як і решту буковинців, на вірну і гарантовану погибель. Хто їх жалів ненавчених? Вони ж проживали на тимчасово окупованій території. Їх можна було пустити на гарматне м'ясо. Не знаю, жінко, ви мали ласку на владу за оту справедливість, чи горів у вас вогонь лютої обиди? Ви її славили, владу, чи німували про це? Не знаю.

А то був лишень сорок сьомий. Колеса Системи оберталися чітко. Життя тривало. Облвиконком відредаговував життя.

Так, єврейська община просила допомогти у відновленні зруйнованої синагоги. В Новоселиці тоді було два культові храми для євреїв (Цікаво, скільки тепер? І чи є для кого?) Звичайно, відновлювати другу синагогу облвиконком і не збирався. Навпаки, радив розібрати придатні матеріали для клубів.

А ще облвиконком встановлює тоді «Похвальні листи» піонерам, комсомольцям, неспілковій молоді, які відзначилися у проведенні робіт 1947 року по боротьбі з втратами врожаю (збір колосків), і просив райвиконком роз'яснювати молоді потрібність «боротьби». Отже, одних відривали від колоска, інших - силували боротися за нього. А хто ж підбирав колоски у господарів? Як вони обходилися без «Похвальних листів», Господи?

Колеса справно оберталися. І вже по всій області велися, пошуки репатріантів із Франції, Німеччини, Австрії, англійської зони, Італії. їх зобов'язували (МҐБ, звичайно, хто ж інший?) писати туди, «за буґор», «листи про відбудову, розвіювати міф про загрожуючу небезпеку з боку СРСР». Один міф розвіювався. Інший створювався. Молох вимагав жертв. А потім... Стаття 58, частина 2 Кримінального кодексу УРСР: «4 года лишения свободы с поражением в правах на 2 года (без поражения в правах)». Вироки були майже однакові. Рихтувалися поїзди. У Шипинцях Кіцманського району йшли показові суди. І не лише в Шипинцях...

«Я НЕ ВИНЕН, ЩО ВЛАДА ЛЮБИТЬ ХОДИТИ НА КРИВИХ НОГАХ»

А тепер, читачу, перепочинь - передихни і повернися до початку моєї розповіді.

Пригадуєш хотинського правдошукача Колтонюка, який вважає, що гори треба віддати гуцулам? О, я тобі ще розповім, який він мрійник і утопіст. У тебе волосся стане дибки від деяких сюжетів біографи його родини. Але, ґарантую, ти скинеш капелюха перед довготерпінням цього чоловіка.

ТІЛЬКИ ФАКТИ:

У селі Клішківці Хотинського району на початку тридцятих років було поле під назвою Діброва. Воно з незапам'ятних часів належало одному з турецьких монастирів. Дід Колтонюка Палагнюк Никифір Костянтинович у 1932-1933 роках порушив судове клопотання у Кишиневі про відсудження Діброви сільській громаді. Палагнюк виграв процес. Кожному у Клішківцях, хто мав шапку (тобто всім чоловікам) припало по 10 соток поля. Громада залишила 22 гектари землі Никифору Костянтиновичу у віддяку, Згодом, після смерті бабусі Варвари 1943 року, ця земля перейшла батькові Дмитра Колтонюка - Семенові Колтонюкові, що й стало причиною трагедії усієї сім'ї. І справою честі Дмитра.

9 січня 1989 року Д. С. Колтонюк написав першу заяву на ім'я тодішніх голів клішковецького колгоспу, сільської ради та районного прокурора: «В 1948 році в серпні-вересні голова колгоспу ім. Сталіна (нині колгосп ім.Лєніна) тов.Бонько П. вчинив страхітливий злочин перед жінкою-матір'ю, яка народила 13 дітей, членом цього колгоспу. Цією жінкою була моя мама - Колтонюк Анастасія Никифорівна, дружина репресованого в 1947 році Колтонюка Семена Михайловича.

Батько, Колтонюк С.М., механік Хотинського райпромкомбінату, засуджений Чернівецьким обласним судом в березні 1948 року з позбавленням волі до 10 років із конфіскацією п'ятої частини майна.

Вимоги виконавчого листа були виконані «добросовісно», і в порожній хаті з кількома порожніми глиняними горшками залишилася моя менша, позбавлена розуму сестра, що перенесла в дитинстві менінгіт, я і моя нещасна мама.

В липні 1948 року я пішов учитися до Львова, потім працював у Донбасі. Горя, що випадало на долю матері-трудівниці, вистачило б на тисячі людей. Однак, не дивлячись на все, голова колгоспу вигнавши маму з дитиною на вулицю, відібрав будинок. Робити це він не мав жодного права - ні юридичного, тим більше, морального.

Чи могла витримати такі потрясіння нервова система, серце? Через кілька місяців маму паралізувало. Відмучившись півтора року, вона померла...

В 1963 році 28 грудня Верховний суд УРСР переглянув справу про відповідальність Колтонюка С.М. і виніс ухвалу: звинувачення не доведено. Батька реабілітовано. Тепер будинок по вулиці 40-річчя Перемоги використовується колгоспом.

З метою відновлення честі, доброго імені моєї матері і батька, відновлення соціальної справедливості, прошу розглянути мою заяву на загальних зборах колгоспників і вирішити питання про повернення мені як спадкоємцю будинку, майна, відновлення прибудов і компенсації нанесених моральних і матеріальних збитків».

...В житті це виглядало так: Колтонюків сусід, Омелян Вірста, приніс курмей[7] і сказав Колтонючці:

- На, вішайся, нам будинок потрібен.

А інший, голова колгоспу, вивернув квашені огірки на землю:

- Оця бочка має бути моя! (Голова через деякий час поїде в гори на якусь перевірку і його там розчавить деревом).

Мамі у себе дозволив жити Тимофій Вірста.

Конфіскацію майна здійснили до суду.

Дмитро про реабілітацію батька дізнався 2 січня 1989 року. На його першу вимогу розглянути питання про повернення будинку, прокуратура дала відповідь: «Вы можете через народный суд требовать возврата конфискованного имущества или его стоимости, если докажите пропуск срока исковой давности по уважительной причине». Написано для відчіпного: начебто прокуратура не знала, що навіть у 1989-му заїкатися про таке було не зовсім безпечно.

Колтонюк пише протест: «Преступления, совершенные против народа, не могут подлежать никакому сроку исковой давности. Эти преступления не относятся к разряду преступлений совершенных в пьяной потасовке двух соседей!» З трудами Дмитру Семеновичу висилають копію вироку на батька.

Читай, Буковино. У цих вироках змінювали лише прізвища:

«1948 г. февраля месяца 3-го дня Черновицкий областной суд (...) рассмотрел в закрытом судебном заседании уголовное дело по обвинению Колтонюка Семена Михайловича, 1895 г. р., (...) украинца, с образованием за 3 класса, единоличника, несудимого, - в преступлении, предусмотренном ст. 54-10 УК УРСР и установил:

Колтонюк, будучи враждебно настроенным против Советской власти, проживая на временно оккупированной территории немцами в селе Клишковцы, в период 1943-1944 гг. проводил среди населения антисоветскую агитацию, клеветнически отзывался о колхозах, восхвалял буржуазный строй и в оскорбительном тоне говорил. о советских партизанах.

Он же, будучи на службе в Советской армии в период 1944 и позже 1945 г., клеветал на советскую действительность и вооруженные силы СА.

На основании изложенного областной суд признал Колтонюка виновным в проведении контрреволюционной агитации в военное время».

Читачу, ти дуже спокушений юридичними категоріями? Я ні. І все ж... сліпому видно: Колтонюк не був «крестьянином-кулаком, единоличником». Він працював на державній роботі: в Хотинському райпромкомбінаті, механіком Клішковецького млина (про що Дмитро Семенович має відповідну довідку). Мало того, за період 1946- 1947 pp. є розміри його зарплати, яка коливалася між 440 і 70 карбованцями (перед арештом). Далі. У 1943-1944 роках Буковина була «під румунами», а не німцями. І Колтонюк-старший не винен, що тодішній уряд Антонеску і Румунська держава була в альянсі з гітлерівською Німеччиною. Далі. Що міг на той час Колтонюк-старший «клеветать» на колгоспи, коли ними ще й не пахло? І ще. Якби, будучи в армії, Семен Михайлович побріхував на армію (а це ж під час війни!) судили б його швидше, аніж у 47-му. Тут і адвокатом не конче бути.

Довгими були митарства Колтонюка-сина поки він після кількаразових відмов одержав «Опис майна», відібраного у Колтонюка С.М. Цей опис нараховує 132 пункти домашнього начиння; починаючи від воску, тридцяти двох тарілок, щітки для чобіт, однієї фати і закінчуючи паровим млином, соломорізкою і будинком на дерев'яній підлозі. (У вироку йшлося лише про конфіскацію майна, що належало особисто засудженому!)

Колтонюк-син, порахувавши вартість майна, плату за оренду відібраних приміщень впродовж 41 року, виставив місцевому колгоспу рахунок - 105 тисяч 490 карбованців. (Обласна комісія у справах реабілітованих оцінила майно в 326 карбованців»).

Далі почалася тяганина з фінансовими органами. «Ваш батько реабілітований без повернення конфіскованого майна», - відповідає фінуправління облвиконкому 30.08.89. «Реабілітований з пограбуванням, значить?!» - жахається Колтонюк.

Іде тяганина з УКДБ області, з обласним судом. Відмовляють... відмовляють... радять шукати свідків... Фінвідділ робить викрутас: «Перевіркою органами УКДБ встановлено, що Ваші батьки добровільно передали паровий млин органам Радянської влади, що підтверджується їх свідченнями по кримінальній справі».

А май ще хочете? А май ще чуєте, Дмитре?

Не чує. Знаходить свідків того пограбування. Записує свідчення. Свідки заперечують добровільну здачу майна. До свідків у гості для дружньої бесіди приїжджають чекісти. Фінвідділ послуговується їхніми документами.

Однак часи міняються. 24 січня 1990 року обласна комісія у справах реабілітованих визнає, що будинок «безпідставно був присвоєний колгоспом ім.Лєніна і просять про його повернення законному спадкоємцю». Все. Житловий будинок, приміщення колишнього млина, літньої кухні, амбар (уce в аварійному стані) 6 квітня 1990 року повернуто тому, кому належить. Ні, не все. Колтонюк просить виділити присадибну ділянку площею 0,5 га і провести рекультивацію цієї землі. Це чудо, це чисте чудо-диво, скільки сесій сільської і районної Рад розглядали Колтонюкові заяви, скарги, протести! Врешті-решт вирішили повернути землю. Біля будинку, Та наміряли лише 40 соток. Решта - під колгоспними спорудами: пилорамою, кузнею.

...Але ж дивний чоловік, отой Дмитро Колтонюк! Давали йому город отам, далі, в саду. Не бере. «Не моє, - каже, - завтра знайдеться господар. А я чужого не хочу».

Упертий! «Дайте таки - тут, а не інде... А у нас, може в Хотині завтра усі Клішківці будуть, як не буде, де розпилити труну: пилорама ж», - це один.

А другий... «Якби я був на місці Колтонюка, я діяв би так само. Але я при владі. Я його розумію. Мабуть, час ще не прийшов, щоб було так, як має бути. Колтонюк правий».

Коли я приїхала у Клішківці, у дворі пилорами чоловіки долагоджували труну. Колишня Колтонюкова земля тепер - суцільна вибоїна. Вона таки горбата камінням, занедбаністю. Прибудови - в аварійному стані. Хата - ще так нічого. Але коли з неї «забирався» колгосп, забрали навіть батареї, біля яких можна було грітися. Це, щоб зробити болючіше.

Звичайно ж, Клішківці проти нього. Але це доти, поки їх самих не торкнулися подібні проблеми. А в Клішківцях - 7.600 душ народу. Понад тисяча хоче землю до півгектара. 28 хочуть стати фермерами. Є там колишні репресовані. Чотирьом вернули хати чи кошти за майно. Люди займають «дідівські» землі самовільно. 20 відсотків тримають землі незаконно. Колгосп володіє 2200 гектарами землі. Сільська рада 500 гектарами землі і 270 гектарами пасовищ. Люди хочуть брати землю поблизу села.

Таки перепитала його:

- Чому ви такі вперті, Дмитре Семеновичу? Це ж нерви. Колгосп обіцяв навіть допомогти «розв'язати» проблему: завалити ваші будівлі.

Він виразно, може, із смутком, що питаюся про таке, подивився на мене:

- Я на тій території не був сорок два роки. Але ця справа честі моєї сім'ї. Честь - категорія не більшовицька. Через те мене не розуміють. Але я прощаю тим, колишнім, котрі не знали, що чинили. Теперішнім прощати не можу Вони мають владу. Вони грамотні, закони знають, а не бояться. Не можу...

Гм... Вас багато, синів, котрі отак - коса на камінь - пішли за скривджених батьків?! Він вважає себе не дурнем, а скільки митарств! А що тим, з полонин і урочищ, застрашеним, пригніченим, тим, хто не знає, не може, не має терпіння?

«Я не винен, що влада любить ходити на кривих ногах». Так сказав Заратустра. Так щодня каже чи не кожен із нас, навіть не будучи у «шкірі» Колтонюка.

Боже, дай нам Колтонюків-синів, щоби батьки наші покоїлися з чесними іменами. Хоч там, на тому світі. І прости їм усі гріхи їхні. Амінь.

ДІД... БАБКА... ТІТКА... І ВСІ РОЗТОКИ

...Від хвилювання у мене тремтіли руки. Я довго боялася відкрити ще один архівний документ - «Книга протоколів загальних зборів колгоспників і засідань правління колгоспу ім.Кірова Путильського (а тодішнього Вижницького) району за 1950 рік». В ньому - усі люди мого села. Боялася прочитати про них щось недобре.

Отже, в Розтоках колгосп було організовано 1949 року. Мої дід і бабка (по матері) Матіоси Власій Юрійович і Гафія Іллівна, яких забрали до колгоспу першими, здали коня, віз, телицю, ґрунт. На той час бабка народила 18 дітей. Цього - 1992-го - року вона написала до колгоспу ще одну заяву («думаю, що «послідню» - каже) про того ж коня, воза і телицю. «Це якщо пай будуть ділити. А я там кров свою лишила».

Перший голова розтоківського колгоспу Гав'юк Михайло Танасійович, як записав рахівник Афанасій Гавриляк у протоколі загальних зборів, «упав від рук фашистсько-українсько-німецьких націоналістів». Його вбивали на очах вагітної дружини. Мозок Михайловий розбризкався по хатніх стінах. Начальника пошти Івана Мафтієвича убили ті ж таки «націоналісти». І не лиш його, але...

Діти Гав'юка і Мафтієвича знають, хто убивав їхніх татів. Не москалі. Навіть якщо тричі буде реабілітована УПА й ОУН, не думаю, щоб родичі з полегкістю сплеснули руками. Василь Гав'юк і Катя Мафтієвич росли без батьків. Запечена рана болить не менше від свіжої. Мабуть, і я б так думала на їхньому місці: що мені до братовбивчої бойні - навіть задля справедливості, коли я позбулася батька ще в утробі? Діти не мають права судити дії своїх батьків. Та ще у час крові. І якби Василь Михайлович і Катерина Іванівна сказали, що вони їх ненавидять - націоналістів, упівців, лісовиків, «бандерівців» - і ніколи їм прощення від них не буде, я б їх не осудила. Вони мають право і на це.

Непросто, ой непросто ми прийшли до своєї держави...

Але вернімося до «Книги протоколів...». Там чорним по білому зафіксовано багато. Наприклад, що 30 червня 1950 року відбулися загальні збори, на яких до колгоспу приймали нових «бажаючих». Того дня їх було прийнято 70.

Бубульчука Олексу (він теж «упав», бо був у винищувальному батальоні. А жінку його, «москальку» Дусю, що й померла в Розтоках, любили, як не кожного свого люблять).

Матіоса Михайла Андрійовича (Царство йому небесне!). Василько, його син, тримає[8] Іванку Миколайчукову, рідну сестру білого птаха - Івана Миколайчука.

На тих зборах мій дід із бабкою сиділи в президії.

А після зборів, мабуть, знов ночували в котрогось із сусідів: записки із погрозами не давали спокійного сну вдома. Та що п'ятдесятий! Уже в п'ятдесят третьому у відпустку приїхав син Михайло з Донбасу. Постукав у двері. Ніч. «Мамо, пустіть - то я, Місько». А бабка: «Уласію, певно прийшли за нами...». - «Мамо, то я, я, Місько ваш син, пустіть до хати».

Аж поки сірником не посвітив обличчя, рідна мати не вірила.

...Ось що то є страх.

Але то буде пізніше. А сьогодні 30 липня 1950 року, дід із бабкою на чергових колгоспних збоpax слухають «Лекцію про мічурінське навчання в дії». Читає доцент ЧДУ Артимчук.

Збори не просто слухають: вони приймають рішення. А рішення - в дусі Системи: «піднять досвід Мічурінської науки і запровадити лабораторну станцію в колгоспі та займатися садівництвом».

А я то думаю, чому Розтоки втопилися в садах... Ще я пам'ятаю, як достигали абрикоси в селі, аж поки цивільна авіація не посипала їх зверху міндобривами замість підживлювати колгоспні полонини. І все. Вимерли в Розтоках абрикоси і половина вишень. Але це теж ще буде.

Поки що - п'ятдесятий. На зборах затверджують ланкових. Серед них - Матіос Власій Юрійович (дід) і Борсук Гафія Власівна (моя тітка). Дід відповідатиме за будівництво в колгоспі. Діда заберуть на МҐБ у Вижницю і буковими палицями домагатимуться визнання свого зв'язку з «бандерами». Потім заберуть тітку Гафію від річної доньки. І домагатимуться того ж. Грудне молоко сочитиметься крізь сорочку - але не викличе жалю у мучителів. Жмут розкішного чорного тітчиного волосся залишиться в долоні одного з них. Згодом діда відпустять. І дід скаже бабці: «Гафійо, правди нема, брехні не можу приймити. У мене нема другого виходу, як затратитися[9]. Аби ти дітей не пустила у вітер». Родина знає, котрий «добрий» чоловік набрехав на діда. Але той чоловік і його родина - уже давним-давно на небесній правді. Казала моя бабця: «Бог - суддя справедливий. Він хабарів не бере».

...Але ще йдуть збори. Народ слухає «агента мінзаготівлі Михайлюка Михайла Івановича, який розказав про осіб, які до сего часу мають до здачі більше половини». Отож необхідно «зобов'язати агента: колгоспників, які не розрахувалися з поставками, описати та передати до народного суду за зрив державного плану по поставках молока, м'яса та іншої продукції».

6 вересня 1950 року. Відбувається засідання правління колгоспу. «Зав. фермою Д.О.Мацьопа доложив про те, що на основі указанія сільгоспотдела провести сентябрську стрижку овець».

Ну, певно, вони такі, оті гуцули, - не дай вказівки райком, вовна за вівцями на кілометр тягтиметься по землі. Але правління «рішає: у зв'язку тим, що сезон холодний, на горах падає мороз, а теплим приміщенням вівчарська ферма повністю не забезпечена, а тому стрижку овець не проводити». О, непослух черні! Цікаво, а якби йшлося про окіт овець? Сільгоспвідділ теж давав би вказівку?!

Та найцікавіше у «Книзі...» знайшла далі. А далі таке: засідання правління колгоспу від 12 травня. Порядок денний: «Установлення цін від одної голови худоби за пасовисько від колгоспника і одноосібника».

Ось той рубіж, який відтинав дорогу до праці. до достатку. Вчитайтеся!

Колгоспник, який тримав корову в полонині, повинен був здавати 3 кілограми молока (за місяць? За сезон?), одноосібник - 4 кілограми бринзи. Різницю вловлюєте, чи, пак, диференціацію? Відповідно, за випас цієї ж корови колгоспник спланував 50 карбованців, в той час, як одноосібник - 300. За однорічну телицю плата також була неоднакова: 100 і 200 карбованців. За телицю до року необхідно було заплатити колгоспникові 50 карбованців, а одноосібнику - у два рази більше.

Щоб знали, як відокремлюватися від колективного господарювання. Ви удавкою наш колгосп, бандерівське кодло, а ми вас міцнішою Удавкою: податками, цінами, розоренням. Самі, як миленькі, проситиметеся в наш гурт. Знаєте, скільки над вами управ? Секретар РКП(б) Судакевич, начальник Вижницького райвідділу МҐБ, він же лектор райкому Дідушенко. Вони вам такі лекції прочитають, що й ваші внуки від того Дідушенка у дрож приходитимуть.

КАЖІТЬ МЕНІ, ЯК БУДЕМО ЖИТИ ДАЛІ?!

- А ви, вуйку, брали би'сте землю, якби тепер давали? - запитала я модного чолов'ягу, що показував мені дорогу до баби Дригібчихи.

- Я?! Якби май молодший, то брав би, а діти мої - вже ні. Маю п'ятеро синів, а ні один порядку від землі не знає... Щасливо вам гостити, дочко, - прочинив ворота на подвір'я.

...Ось вона переді мною - колишня веренчанська багатійка, що мала аж п'ять гектарів землі. На сьогоднішні мірки - це, певна річ, куркулька, п'ять полів і кожне, як людина, - з найменням: Соложата, Валянка, коло Бульбони, на Бомбелевій скалі.

- Йой! Багачка! - сплескує в долоні, сімома десятками років укрита, Марія Тодорівна Дригібко. - Колись п'ять гектарів - це якраз до норми, щоби не голодно жити. А тепер, що то є? Та ж було усього насипом у державі. А де то си діло? І хто це вигадав таке? Що це си зробило? Якби я могла туди піти, ади, чуєте по радії верховна сесія говорить, то я би си запитала: «Люди добрі! Ви маєте совість чи ні? Та же подивіться на цю дрантиву бабу, що вже панчіх не має. Устидно мені було би піти на друге село чи десь переночувати у когось. Два дні ходила до магазину за панчохами. Та й що?... То кажіть мені, як будемо жити далі, га?!»

Якщо баба Дригібчиха не відає, то я не знаю й поготів. Багато знає її вік і життєвий досвід. Однак, хто хоче вслухатися в її нехитру, але правдиву, як сама землиця, бесіду, в якій мені чомусь не захотілося навіть коми своєї поставити? Як записала на диктофон - так і написала.

- Я коби коло хати ще трохи тинькала... А молодим казала би землю брати... Але їм треба помочі. А не так - беріть, а далі - мастіть собі голову, а хоч «ґвалт» кричіть. Неньо мене як дружив, то дав землі орної, дав кавалок за сіно, дав посаженого, щоби мала що зібрати, а на другий рік уже із своїм Василем могли си обертати і йти вперед. То на тих полях у нас була і пшеничка, і жито, і ячмінь, горох, кукурудзки, фасульки, гарбузики. Мали ми пару коней, четверо-п'ятеро овечок, І самі двоє робили. Тяжко робили, але ж молоді, моцні, то нам весело було. Я мала порядок на все, знала: весна - повипераю все святошне, рублем потачаю, наскладаю, бо зараз сапання си утворює, то май буде роботи, а там друге сапання, а там вже барабульки, кукурудзи підгорнути. Буряк висапаю. Чекаю жнив. Що собі - то собі лишимо, а решту до держави. Лиш для себе ніхто не робив. А держава мала де що купити. Ненько аж до Кіцманя лишки хліба возив на заготовку, але там як було тано (дешево. - М. М.), то вертає назад і чекає, поки держава не купить дорожче... Це, дочко, за Румунії було.

А в сорок третім році чоловіка до румунської армії забрали. Я з двома діточками лишилася. То мій Василь через 15 років вернувся. Ще с'ми одинадцять літ були разом, та й забрала нагла смерть Василя. Так що я си не нажила, лиш си накарала. Але дякувати Богу і за це.

А вже як колгосп прийшов, то усе позабирали, усе почистили, порозтягували. А куда? Казали, до колгоспу. Та якби то так... А хто? Та ті, що робити не хотіли, ті, що сиділи на присьбах, коли я лиш від сапання йшла.

А як здача була? Людей вивозили. Я сама си бояла. Казав мій ненько покійний: «Як стук до дверей, то ти у заднє вікно тікай». Бо знаєш, що не виконаєш. А виконаєш - то ще йдуть брати і йдуть, і йдуть. Я у піч сховала десять кіль жита - і то забрали.

Поки чоловіка з Румунії не було, то я в колгоспі і дояркою, і на строїтельстві робила. А що мала? Дві кілі[10] пшенички дали. Розумієте? Дві кілі! Це якраз, щоби до Різдва стало. І жита щось за 15 кіль. А чоловік як вернувся, то ми хустку продали - вугля справили, поросятко купили. Чоловік у мене був дбайний. І діти мої шпаровиті. Син та й донька. Не прокурять, не проп'ють. Ну, хіба десь так трохи... Але слухайте, ми зараз також можемо випити по порції обидві. То таке.

Син у мене - Василь, також - у Чернівцях заводі робить. Але землі хотів би. Ой, так би робив коло землі! Каже: «Мамо, я плуг зроблю». А до чого, як нема де розвернутися?

А тепер... Що тепер? Питаєте, ци добре у колгоспі робля? Не знаю, як у другому, а у нашому селі недобре. Слухайте, як то так? Зерно пропадає на землі. А-ну дивіться, я туто перед вами фасульки на столі перебираю, кожну, аби не впала, бо це моє. А в колгоспі, у полі? Пошкрябали, пошкрябали - та й пішли... Отак ґаздують! Що робля багато - то так. Але що з того?

(Запис зроблено 1991 року,

в селі Веренчанка Заставнівського району

від Марії Тодорівни Дригібко).

«НЕЛЮБА ТИ МЕНІ?..»

А може, лише отут, у Лужанах Кіцманського району на Буковині, могла вродитися всесвітньо знана пісня:

Прикордонна земля, якої тут надзвичайно мало, - масна і солодка. На межах держав будь-яка земля стає об'єктом конфліктів, бойовиськ. Вона завжди належить усім відразу, що її оточують. На ній завжди є автохтони і зайди.

Але на ній завжди є люди, яким земля таки належить.

Вона тут люба. Бо її обмаль. Нею хочуть володіти всі, хто вміє з нею говорити сапою, рискалем, плугом, трактором, сівалкою, комбайном.

Я не буду давати рецептів. Я їх не знаю. Люди знають.

Лиш Бога ради, владо! Товариші! Панове! Депутати! Демократи! Ті, хто на коні й під конем!

Не робіть зла цим чоренним від роботи буковинцям.

Не розганяйте їх скопом із колгоспів, як скопом туди заганяли. Землі таки у нас мало. Навіть, коли всю роздати, не більше 25 соток кожному вистачить. Але ці люди хочуть роботи. Думайте, голови, як їм дати роботу.

За нами так багато чорного і злого, що й не знаю, коли та чорнота зійде... Я не хочу, щоб хтось, колись потім гортав, як я, архівні документи (якщо до них буде доступ) і сивів із розпуки і відчаю: за що така доля?! І доки?!

Нам хотіли зробити землю нелюбою.

Не вдалося. Отже, надійшла пора її леліяти?

Любімо землю, поки вона ще любить нас...

Якщо ще любить.

(Дякую за допомогу у пошуку обласної преси за 90-ті роки минулого століття

Марії НИКИРСІ,

доцентові Чернівецького Національного університету ім. Ю. Федьковича

Дмитрові МІГУЦІ

та прес-секретареві Чернівецького міського голови Миколи ФЕДОРУКА

Ірині ВИШНЕВСЬКІЙ.

Липень 2010 p.).

P.S.

Недавно гортала найкращий (за визначенням фахівців) підручник з історії України. Північній Буковині у проміжку 1918-1940, 1941-1944 рр., коли вона перебувала у складі королівської Румунії, відведено... 2,5 сторінки. А дехто з тих, хто бере на себе нахабство приймати важливі державні рішення, дотепер не знають причини іншості нашої ментальності. Як мало знають про історичну долю Галичини чи Закарпаття. А потім дратуються, що ми «западенці». Авжеж, не ефіопи.

...Коли Василь Білек - знаний не тільки на теренах СНД буковинський колекціонер - непоспіхом розкладав пожовтілі від часу поштові листівки з історії Чернівців, я завжди чула, як спазми переймають горло. Власник колекції, якою міг похвалитися мало хто в Україні, Василь колись сказав, що «оці старі поштівки пахнуть» йому, як «похітлива жінка». І ще Василь казав, що саме із приватних послань-поштівок він дізнався про те, що Чернівці впродовж їх історії (особливо австрійської) називали то «маленьким Парижем», то «Віднем у мініатюрі».

«А чому б ні? - запитував мене Білек на початку 90-х. - Коли у давні часи кавові зернятка до Чернівців доставляли через Гамбург із Південної Америки, міщани спілкувалися трьома європейськими мовами, панянки зодягалися в салоні «У Француженки» за останнім писком паризької моди, а запеклому театралові експресом можна було встигнути на віденську прем'єру».

Ясна річ, що такі, як я, також дратуються, коли нас мало не батогом щодня переконують галопом бігти у Європу. А я тоді беру руки в боки і також нахабнію, бо мене з Європи ніхто й не депортовував. Бо Чернівці порівняно із сьогоднішньою Полтавою, Запоріжжям, Донецьком, де немає українських книгарень, - це таки полікультурна Європа, але з українською визначальністю. Як у колишньому Союзі - Прибалтика.

«Чернівці - це корабель задоволень з українською командою, німецькими офіцерами і єврейськими пасажирами на борту, який під австрійським прапором постійно тримав курс між Заходом і Сходом». Цьому свідченню відомого вченого Георга Гайнцена із книги «Там, де собак називали іменами олімпійських богів» - понад сто років. І хоча змінилася команда, пасажири і прапор, а корабель і далі тримає курс між Заходом і Сходом, добре пам'ятаючи своє минуле.

Тому, коли мене запитують, чому я засіла в своїх книжках у недавній історії «западенщини», мені навіть ліньки відповідати. Що тут незрозумілого, коли оцій моїй недавній історії, історії Буковини і Галичини, в написаній сьогоднішніми мудрагелями історії відведено 2, 5 сторінки?

І ви мене хоч убийте, а я залишуся із думкою, що попит на власну історію не зникнув навіть у теперішньому такому розшарпаному суспільстві. Не зникнув, бо й таких, як я, - багато. Багато хто розмірковує: а де і якими рядками вписані в нашу історію життя таких, як брат моєї тітки Параски - Дмитрик, який віддав Богові душу лише за те, що за час, поки він служив вітчизні Румунії, його вітчизна стала Радянським Союзом, зробивши з нього ворога?! Хто і яким чином розкаже про долі цих людей?

Якщо не сімейні хроніки, не совісні історики і письменники-реалісти, то хто?!