C. СТАДІЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ
I. СУД
1. Означення поняття
«Дідьє проти Франції» (Didier v France) (ухв.), 58188/00, 27 серпня 2002 року.
27 січня 1999 року Комісія з фінансових ринків [КФР], здійснюючи свої дисциплінарні повноваження, ухвалила зупинити дію заявникової ліцензії на торгівлю на шість місяців і оштрафувала його на 5000000 французьких франків.
30 квітня 1999 року заявник звернувся зі скаргою до Державної ради, вимагаючи скасування спірного рішення та зупинки його виконання.
3 грудня 1999 року Державна рада скаргу заявника відхилила.
3. ... Суд вважає, що, враховуючи принципи, закріплені в його прецедентній практиці, і його автономне тлумачення терміну «суд», вжитого в пункті 1 статті 6 Конвенції, КФР слід для цілей цієї норми розглядати як «суд», незалежно від її класифікації в національному законодавстві ... Крім того, він зауважує, що «суд» за змістом статті 6 — це й суд за змістом статті 2 Протоколу № 7... Насамкінець Суд відзначає, що при перегляді рішень КФР Державна рада уповноважена розглядати всі аспекти справи, тож щодо цього вона також є «судовим органом, який має повну юрисдикцію», а отже, «судом»... Виходячи з цього, Суд вважає, що заявникові було забезпечене право на оскарження у кримінальній справі, відповідно до першого пункту статті 2 Протоколу № 7.
2. Встановлений законом
«Посохов проти Росії» (Posokhov v Russia), 63486/00, 4 березня 2003 року.
43. Проте, крім явного порушення положень Федерального закону «Про народних засідателів...» у частині, що стосується відбору народних засідателів шляхом жеребкування і їхнього залучення до виконання своїх обов’язків на двотижневий термін, не частіше одного разу на рік, Європейський суд особливо вразило те, що збори депутатів Неклиновського району — органу, повноважного формувати загальні списки народних засідателів, — проінформували заявника про те, що списку народних засідателів, що діяв до 4 лютого 2000 р, немає. Отже, компетентні органи влади не змогли підтвердити наявність правових підстав участі пані Стреблянської і пані Хов’якової у відправленні правосуддя в день розгляду справи заявника, якщо зважити на те, що списки народних засідателів були сформовані 4 лютого 2000 року, а затвердили їх Законодавчі збори Ростовської області 15 червня 2000 року.
Сукупність викладених обставин не дозволяє Європейському судові зробити висновок про те, що Неклиновський районний суд, який 22 травня 2000 року ухвалив вирок щодо заявника, був «судом, установленим законом».
«Аккарді і інші проти Італії» (Accardi and Others v Italy) (ухв.), 30598/02, 20 січня 2005 року.
2. ... Як правильно зауважив касаційний суд у своїй постанові від 22 лютого 2002 року, допит Х і Y проводив слідчий суддя. Той факт, що, користуючись своїм правом здійснювати нагляд за виконанням слідчих дій, він, щоб поставити дітям певні запитання, вирішив вдатися до посередництва психолога, цього висновку ніяк не міняє. Стосовно ж того факту, що слідчий суддя залишив кімнату під час допиту Y, то протокол слухань від 16 жовтня 1998 року засвідчує, що це зроблено, аби заспокоїти дитину, і що суддя в усякому разі й далі стежив за ходом допиту через напівпрозоре дзеркало.
Зважаючи на вищевикладені обставини, Суд не може зробити висновок, ніби флорентійський слідчий суддя не був «судом, установленим законом» за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Коем і інші проти Бельгії» (Coëme and Others v Belgium), 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, 22 червня 2000 року.
107. Суд повторює, що організацію судоустрою та підсудність у кримінальних справах не можна залишати на розсуд судової влади, і відзначає, що саме стаття 103 Конституції до реформи 1998 року ..., вимагала, щоб державних міністрів судив винятково Касаційний суд. Проте при цьому не було норми, яка б поширювала юрисдикцію Касаційного суду на інших осіб, окрім міністрів, обвинувачуваних у вчиненні правопорушень, пов’язаних із тими, за які судили міністрів ...
Загальновизнано, як доводив уряд, що застосування норм про зв’язок, встановлених у Бельгії статтями 226 і 227 Кримінально-процесуального кодексу, можна було передбачити, зважаючи на постулати теорії права та судову практику, і зокрема рішення Касаційного суду від 12 липня 1865 року, хоча в останньому йшлося про дуель і зазначалося, що «дуель є неподільним складним складом злочину» і що «неодмінним наслідком неподільності складу злочину є неподільність процедури». У цій справі такі ознаки не можуть давати підстави для висновку, що норма про зв’язок була «встановлена законом», а особливо, якщо взяти до уваги те, що Касаційний суд — найвища судова інстанція Бельгії — сам постановив, не передаючи питання на розгляд Суду у справах адміністративної юрисдикції і процедур, що залучення осіб, які ніколи не обіймали міністерських посад, до здійснюваного ним провадження, є наслідком застосування статті 103 Конституції, а не норм Кодексу кримінального розслідування та Судового кодексу ...
108. Оскільки правило про зв’язок не було встановлене законом, то Суд вважає, що Касаційний суд не був «судом, установленим законом» за змістом статті 6, який міг судити цих інших чотирьох заявників.
«Лавенс проти Латвії» (Lavents v Latvia), 58442/00, 28 листопада 2002 року.
115. ... Суд також зазначає, що відповідно до положень статті 28 КПК «суддя не може брати участь у розгляді справи (...), якщо рішення або розпорядження, ухвалені за його участі (...), були скасовані». Суд вважає, що це положення сформульоване в достатньо чітких висловах, що дозволяє представникам суддівського корпусу передбачити з певністю межі поширення їхніх повноважень та пов’язані з цим правові наслідки. З цього слід зробити висновок, що після 14 грудня 1999 року дати, коли було скасоване постановлене двома суддями-засідателями рішення, ці два судді-засідателі не могли бути в складі суду, який розглядав в подальшому цю справу. Отже, колегія регіонального суду не була сформована відповідно до закону.
116. Тому, щодо цієї позиції було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
3. Незалежність
«Зюттер проти Швейцарії» (Sutter v Switzerland), 8209/78, 1 березня 1979 року, DR 16, 166.
2. ... Цих суддів призначає Рада Федерації, тобто уряд, на термін 3 роки. Така процедура призначення сама по собі не може впливати на незалежність суду. Насправді незалежність судді не обов’язково означає, що він має бути призначений безстроково ... або що закон має передбачати неможливість його усунення..., тобто, що йому не можна доручити виконання інших обов’язків без його згоди. Проте вкрай важливо, щоб йому була забезпечена певна стабільність, нехай хоч на певний період, і щоб він при виконанні своїх суддівських обов’язків не був у підпорядкуванні ніякої влади. Якихось вказівок на те, що судді, призначені в згаданий спосіб, можуть бути звільнені з посади, немає. Крім того, навіть коли як військовослужбовці вони є підлеглими відносно своїх командирів у відповідних підрозділах, коли вони засідають як судді, ці офіцери і солдати не підзвітні нікому в тому, що стосується того, як вони чинять правосуддя. Їхню незалежність в загальному вигляді гарантує стаття 183-3 Закону від 12 квітня 1907 року «Про військову організацію Конфедерації», а також таємниця дорадчої кімнати.
«Салов проти України» (Salov v Ukraine), 65518/01, 6 вересня 2005 року.
80. Суд повторює: для того, щоб встановити, чи можна суд вважати «незалежним» відповідно до пункту 1 статті 6, необхідно, зокрема, звернути увагу на спосіб призначення його членів та строки їхніх повноважень, наявність гарантій проти зовнішнього тиску та наявність зовнішніх ознак незалежності...
82. У цій справі важко розмежувати поняття неупередженості та незалежності, оскільки докази заявника щодо оскарження як незалежності, так і неупередженості суду базуються на одних і тих самих фактичних обставинах. Відповідно, Суд розглядатиме обидва питання разом...
86. Беручи до уваги вищезазначене зауваження щодо недостатніх юридичних та фінансових гарантій проти зовнішнього тиску на суддю, що розглядає справу, та, зокрема, з огляду на недостатні гарантії щодо можливого тиску з боку голови обласного суду, обов’язковий характер вказівок президії обласного суду та мову викладення відповідних процесуальних рішень, винесених під час судового розгляду, Суд вважає, що сумніви заявника щодо неупередженості судді Куйбишевського районного суду м. Донецька можна вважати об’єктивно виправданими.
«Вітфілд і інші проти Сполученого Королівства» (Whitfield and Others v United Kingdom), 46387/99, 48906/99, 57410/00 і 7419/00, 12 квітня 2005 року.
45. Суд зауважує, що готували, висунули, розслідували й підтримали обвинувачення проти заявників у суді та розв’язували питання про винуватість чи невинуватість заявників з призначенням їм покарання особи, підзвітні Міністерству внутрішніх справ (наглядачі, начальники або контролери в установах виконання покарань, в яких перебували заявники). Тому не можна говорити, що між тими, хто виконував функції обвинувачення, і тими, хто здійснював судові функції, була яка-небудь структурна незалежність, і уряд не доводив, ніби вона була.
46. Отже, Суд вважає очевидним, що побоювання панів Вітфілда, П’ютера та Ґаскіна щодо незалежності й неупередженості винесених щодо них судових рішень були об’єктивно виправдані, і, як наслідок, що ці рішення були несправедливими...
4. Безсторонність
а. Участь на попередніх етапах
«Норт’є проти Нідерландів» (Nortier v Netherlands), 13924/88, 24 серпня 1993 року.
33. Суд нагадує, що вирішальне значення мають не суб’єктивні побоювання підозрюваного, хоч би які вони були зрозумілі, а те, чи його побоювання, з урахуванням конкретних обставин справи, можна вважати об’єктивно виправданими ...
Саме лише те, що суддя у справах неповнолітніх Мейленбрук (Meulenbroek) ухвалював рішення на досудовій стадії, зокрема рішення щодо попереднього ув’язнення, не можна саме по собі вважати підставою для сумнівів в його неупередженості; значення має обсяг і характер цих рішень.
34. Окрім рішень, пов’язаних із попереднім ув’язненням заявника, суддя у справах неповнолітніх Мейленбрук ніяких інших рішень на досудовій стадії не ухвалював, за винятком рішення задовольнити подання прокуратури про психіатричну експертизу заявника, яке останній не оспорював. Своїх повноважень слідчого судді з іншою метою він не застосовував.
35. Що ж до його рішень стосовно попереднього ув’язнення заявника, то вони могли б слугувати виправданням побоювань щодо неупередженості судді тільки в особливих обставинах... У цій справі жодної обставини такого роду не було... Запитання, на які суддя у справах неповнолітніх Мейленбрук мав відповісти при ухваленні цих рішень, були відмінними від тих, що мали вирішальне значення для його остаточного судового рішення. Виносячи ухвалу про наявність «серйозних ознак» щодо заявника, його завданням було лише встановити загалом факт наявності в прокуратури достатніх підстав, якщо їх не буде спростовано, для висунення обвинувачень проти заявника... До того ж заявник вже визнав обґрунтованість цього обвинувачення, та й воно на цій стадії вже було підкріплене додатковими доказами ...
37. За таких обставин заявникові побоювання щодо браку безсторонності у судді в справах неповнолітніх Мейленбрука не можна розглядати як об’єктивно виправдані.
«Фаррантеллі і Сантанджело» (Ferrantelli and Santangelo v Italy), 19874/92, 7 серпня 1996 року.
59. ... У цій справі побоювання щодо браку безсторонності були породжені двоякою обставиною. По-перше, у судовому рішенні від 2 червня 1988 року Апеляційного суду присяжних Кальтанізетти (Caltanisetta) під головуванням судді П. ... містилися численні посилання на заявників та їхню роль у нападі на казарми. Зокрема, були згадані «співвиконавці» подвійного злочину і «чіткі свідчення Дж. В. про те, що відповідальні за фізичне виконання вбивства Дж. Дж. разом із Сантанджело», і підтверджено, що пан Феррантеллі допомагав в обшуку казарми і транспортуванні майна, що належало карабінерам. По-друге, у вироку Палати у справах неповнолітніх Апеляційного суду Кальтанізетти від 6 квітня 1991 ... про засудження заявників наведено численні витяги з рішення Апеляційного суду присяжних щодо Дж. Дж. Головував же на засіданні Палати у справах неповнолітніх і, власне, був доповідачем знову ж таки суддя С. П.
60. Ці обставини є достатніми для того, щоб визнати побоювання заявників з приводу браку безсторонності Палати у справах неповнолітніх Апеляційного суду Кальтанізетти об’єктивно виправданими.
«Пероте Пеллон проти Іспанії» (Perote Pellon v Spain), 45238/99, 25 липня 2002 року.
51. Суд, відповідно, вважає, що за обставин цієї справи безсторонність судової інстанції, яка ухвалювала рішення, може викликати серйозні сумніви, оскільки її голова разом із суддею-доповідачем неодноразово долучались до справи на етапі розслідування, зокрема, відхиливши апеляцію проти ухваленого розпорядження про винуватість заявника та рішень щодо подовження терміну попереднього ув’язнення заявника. Суд вважає, що висловлені у зв’язку із цим побоювання заявника можна вважати такими, що мали під собою об’єктивне підґрунтя...
«Екеберґ і інші проти Норвегії» (Ekeberg and Others v Norway), 11106/04, 31 липня 2007 року.
34. Перше питання полягає в тому, чи можна ставити під сумнів неупередженість Високого суду з огляду на те, що суддя Ґ., яка брала участь у розгляді в складі колегії трьох професійних суддів, була перед тим причетна до ухвалення рішення ... про відхилення поданої четвертим заявником апеляції на рішення міського суду від 10 червня 2002 року про продовження його терміну тримання під вартою...
38. ... на підставі статті 172 Кримінально-процесуального кодексу, яка ставить умову про наявність підкріпленої особливими доказами підозри, що це саме він скоїв злочин, в якому його обвинувачено. Згідно з відповідним національним прецедентним правом, засудження в першій інстанції зазвичай дає достатні підстави вважати, що цю умову виконано, проте рішення з цього питання усе ж належало ухвалити самому Високому судові. Отже, слід припускати, що Високий суд самостійно оцінив те, чи була щодо четвертого заявника саме така підозра...
40. Зважаючи на вищенаведене, Суд доходить висновку, що четвертий заявник мав законні підстави підозрювати, що суддя Ґ. могла мати упереджену думку щодо його винуватості чи невинуватості ще перед початком судового процесу у Високому суді...
41. Щодо подальшої участі судді Ґ. в судовому розгляді, Суд відзначає, що ... цю справу розглянув Вищий суд за участю присяжних. І не суддя Ґ., а суддя Високого суду, що головував, після закінчення усного слухання давав настанови присяжним перед тим, як вони пішли радитися і винесли свій вирок з питань винуватості. Професійні судді пішли до нарадчої кімнати аж після оголошення вироку присяжних. Немає жодних ознак того, що суддя Ґ. могла якось вплинути на голосування присяжних з поставлених їм запитань, що стосувалися провини четвертого заявника.
42. Однак, якщо, як це було й тут, присяжні ухвалюють вердикт обвинувальний вирок, а професійні судді вирішують, що для визнання особи винуватою бракує достатніх доказів, то може бути вирішено, що справу треба розглядати в новому складі суддів... Щодо цього професійні судді, зокрема суддя Ґ., відігравали свою роль в ухваленні обвинувального вироку четвертому заявникові. Без їхнього підтвердження вироку присяжних він у відповідному провадженні, здійсненому Високим судом, засуджений не був би. Хоч на практиці професійні судді використовують свої повноваження для того, щоб не погодитися з вироком присяжних лише у виняткових випадках, їхньою роллю в ухваленні рішення про засудження нехтувати не можна. Суд вважає, що різниця між питанням, яке мала розв’язувати суддя Ґ. з застосуванням статті 172 Кримінально-процесуального кодексу, і тим, яке вона мала оцінити, підтримуючи вирок присяжних, стала ледве помітною.
43. Окрім того, разом із двома іншими професійними суддями та чотирма присяжними засідателями, суддя Ґ. брала участь у визначенні покарання.
44. Виходячи з цього, Суд робить висновок, що четвертий заявник мав правомірні підстави побоюватися, що через участь судді Ґ. у судовому процесі проти нього Високому судові бракувало в ставленні до нього необхідної безсторонності. Той факт, що ні четвертий заявник, ні його адвокат жодного разу не заперечували проти участі судді Ґ. у розгляді справи у Високому суді, не має, з огляду на обставини справи, звужувати гарантії, що випливають із вимоги об’єктивної безсторонності суддів...
45. Що стосується другого питання, пов’язаного з участю В. як присяжного засідателя у розгляді в апеляційному порядку, Суд відзначає, що процес відкрився 24 лютого 2003 року і що присяжні провели нараду та ухвалили вирок 21 березня 2003 року. Після перших чотирьох днів розгляду ... Високий суд отримав інформацію про її свідчення в поліції від 10 липня 1997 року. Після того, як зачитали у засіданні, а захисник виступив зі своїми зауваженнями голова Високого суду розпорядився, щоб вона відмовилася від подальшої участі у справі. Отже, її присутність на лаві присяжних була обмежена відносно раннім етапом судового розгляду, а після нього — завершилася.
46. Більше того, прокуратура не розглядала її свідчення від 10 липня 1997 року як такі, що мають якесь значення для справи, і ні та, ні друга сторона її як свідка у справі не викликала... Верховний суд визнав, що пояснення голови Високого суду і В., надані поліції в рамках його власної перевірки питання про неупередженість, не дають ніяких підстав припускати, ніби вона, перш ніж її усунуто 28 лютого 2003 року, повідомила іншим присяжним про те, що їй було раніше відомо про справу, або ж якось інакше вплинула на них. На думку старшини присяжних, ситуація, що склалася після відсторонення В., була предметом обговорення серед членів колегії присяжних, і вони погодилися, що її участь у перші кілька днів не мала ніякого впливу на вирок суду присяжних.
47. Отже, сказати, що присяжний засідатель В. була прямо чи опосередковано причетна до розв’язання питання про кримінальні обвинувачення, висунуті проти заявників, тоді, коли три тижні по тому присяжні радилися і ухвалювали свій вирок, не можна...
48. Слід також зазначити, що неупередженість присяжних була забезпечена цілим рядом гарантій... Норми Закону «Про судочинство», що регулюють питання неупередженості суддів, так само застосовні до присяжних. Окрім того, що суддя, що головував на відкритті судового процесу, вів мову з колегією присяжних про вимоги щодо неупередженості, застосовні до присяжних, увага присяжних була також привернута до важливості цієї вимоги, коли Високий суд постановив, щоб присяжна засідателька В. усунулася від участі в розгляді справи з огляду на обставини, що позбавляли її на це права. Хоча жодна зі сторін у ході судового розгляду не посилалася на свідчення, дані В. в поліції 10 липня 1997 року, суддя, що головував, раз у раз нагадував присяжним, щоб вони посилалися лише на свідчення, дані в судовому засіданні, і не обговорювали справи з третіми особами...
49. Зважаючи на вищенаведене, Суд доходить висновку, що характер, час і незначна тривалість участі присяжної засідательки В. у відповідному провадженні не могли привести до появи у заявників законних сумнівів у безсторонності присяжних. Отож Високий суд не був зобов’язаний розпускати колегію присяжних й призначати нове слухання в іншому складі присяжних для задоволення вимоги про безсторонній суд, закріпленої в пункті 1 статті 6 Конвенції...
«Лендон, Очаковскі-Лоран і Жулі проти Франції» (Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v France) [GC], 21279/02 і 36448/02, 22 жовтня 2007 року.
77. ... У цій справі побоювання щодо браку безсторонності випливало з того факту, — до того ж доведеного, — що двоє з трьох суддів в колегії Паризького апеляційного суду, який підтвердив обвинувальний вирок, винесений третьому заявникові за дифамацію з огляду на публікацію спірної петиції, перед тим — у справі перших двох заявників — прийняли ухвалу про дифамаційний характер трьох образливих уривків із роману, цитованих у петиції...
78. Суд зазначає, що, попри їхній зв’язок, факти в обох справах не були однаковими, так само як і «обвинувачений»: у першій справі питання полягало в тому, чи видавець та автор, опублікувавши певні уривки з «Суду над Жаном-Марі Ле Пеном», були винуваті в дифамації та співучасті в цьому правопорушенні, а в другій, пов’язаній із журналістикою, судові належало вирішити, чи вчинив відповідальний редактор «Ліберасьйон» таке саме правопорушення, опублікувавши текст петиції, в якій були відтворені ті ж уривки, що особи, які її підписали, повторювали зі схваленням, заперечуючи їхній дифамаційний характер, попри ухвалу з цього приводу проти видавця і автора … До того ж зрозуміло, що рішення, ухвалені у справі перших двох заявників, не містили якихось припущень щодо вини третього заявника.
79. Справді, у рішенні, ухваленому 21 березня 2001 року в справі третього заявника, Паризький апеляційний суд повернувся в зв’язку з дифамаційним характером оспорюваних уривків до рішення, яке він постановив 13 вересня 2000 року в справі перших двох заявників. Однак, на думку Суду, це може об’єктивно виправдовувати побоювання третього заявника з приводу небезсторонності з боку суддів. У першому рішенні апеляційного суду від 13 вересня 2000 року певні уривки з книги, написаної першим заявником та опублікованої другим, були визнані дифамаційними. І тут це рішення стало res judicata. У другому своєму рішенні від 21 березня 2001 Апеляційний суд був зобов’язаний застосовувати цю підставу в відповідному аспекті спору, тим часом як питання про сумлінність або несумлінність третього заявника, на якому лежала відповідальність за публікацію петиції, що схвалювала згадану книгу й критикувала засудження перших двох заявників, в ньому залишалося відкритим і не зазнало преюдиційного впливу першого вироку. Отже, вважати, що двоє суддів із складу колегії, яка постановила одне за одним два розглянуті рішення, можуть кинути тінь на безсторонність суду, було б зайве. Насправді в тому, що стосується кваліфікації тексту як дифамації, будь-який інший суддя був би також зобов’язаний дотримати принципу res judicata, і це означає, що їхня участь не вплинула на відповідні частини другого вироку. Що ж до питання про сумлінність, яке в цих двох справах, попри зв’язок між останніми, було цілком різним, то якихось доказів, що наводили б на думку, ніби судді були в якийсь спосіб пов’язані оцінкою, даною ними в першій справі, немає...
80. Нарешті, цю справу вочевидь не можна порівнювати зі справою Сан-Леонард Band Клуб В. Мальта (№ 77562/01...), де судді мали вирішити, чи вони самі зробили помилку правового тлумачення або застосування в своїх попередніх рішеннях, тобто, йшлось про те, що вони мали ухвалити рішення щодо самих себе та своєї власної здатності застосовувати закон.
81. Отже, будь-які сумніви, що їх міг мати третій заявник стосовно неупередженості апеляційного суду при винесенні ухвали в другій справі, не можна вважати об’єктивно виправданими.
b. Особиста упередженість
«Деміколі проти Мальти» (Demicoli v Malta), 13057/87, 27 серпня 1991 року.
40. За умов цієї справи Палата представників при встановленні винуватості заявника, безсумнівно, здійснювала судові функції. ...
41. Двоє членів Палати, чию поведінку в парламенті піддали критиці в спірній статті і які ставили питання про порушення прав в Палаті, брали участь у всіх стадіях провадження у справі проти обвинувачуваних, зокрема стадії визнання винуватості та (за винятком одного з них, який на той час помер) призначення покарання.
Вже з цієї лише підстави безсторонність судового органу в цьому процесі, як видається, викликає сумніви і побоювання заявника в цьому зв’язку є виправданими ...
42. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 ...
«Кипріану проти Кіпру» (Kyprianou v Cyprus) [GC] 73797/01, 15 грудня 2005 року.
130. ... Відповідно, Суд досліджуватиме низку тих рис поведінки суддів, які дають привід для розв’язання спірного питання щодо критерію суб’єктивності.
По-перше, судді в своєму рішенні про призначення покарання заявникові, визнали, що вони були «глибоко ображені» заявником «як особи»..., [і] на думку Суду, ця заява сама по собі свідчить про те, що слова і поведінка заявника заподіяла суддям особистої образи, та вказує на те, що йшлося про їхні особисті відчуття ...
По-друге, рішучі формулювання, які судді весь час використовують у своєму рішенні, передають почуття обурення і враженості, що суперечить безсторонній позиції, якої очікують від судових рішень...
По-третє, відтак вони перейшли до призначення покарання у вигляді п’яти днів ув’язнення з негайним виконанням присуду, вважаючи це «єдиною адекватною відповіддю». На думку суддів, «неадекватна реакція з боку законного і цивілізованого порядку, втіленням якого його є суди, означала б згоду на приниження авторитету судів»...
По-четверте, ще на ранньому етапі дебатів із заявником судді висловили думку, що вони вважають його винним у кримінальному злочині — неповазі до суду ... [потім] вони поставили заявника перед вибором: наполягати на своїх словах і обґрунтувати, чому йому не має бути призначене покарання, або відмовитися від своїх слів. Отже, фактично йому запропонували пом’якшити «шкоду, яку він завдав своєю поведінкою», а не захищати себе ...
131. Хоча Суд не сумнівається в тому, що суддям ішлося про гарантії здійснення правосуддя і доброчесність суддівського корпусу і що вони саме для цього визнали за належне негайно відкрити сумарне провадження, та, з урахуванням наведених вище міркувань, він робить висновок про те, що їм не вдалося віддалитися від цієї ситуації достатньою мірою.
132. Підкріплює цей висновок і та швидкість, з якою проведено судовий розгляд, і небагатослівність спілкування між суддями і паном Кипріану.
«Лендон, Очаковскі-Лоран і Жулі проти Франції» (Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v France) [GC], 21279/02 і 36448/02, 22 жовтня 2007 року.
76. ... презумпція особистої неупередженості судді чинна, доки немає доказів протилежного... Третій заявник у цьому зв’язку стверджував, що мотиви, наведені в рішенні Паризького апеляційного суду від 21 березня 2001 року, а саме: «автори [петиції] не ставили [були] жодної іншої мети, ніж засвідчити свою підтримку Матьє Лендону, повторюючи та одночасно задерикувато схвалюючи всі ті уривки, які за рішенням суду визнано дифамаційними, й навіть не намагаючись поставити під сумнів дифамаційний характер зауважень», показують, що відповідні двоє суддів гадали, що образлива стаття, відверто й особисто їх зачіпала.
Суд не поділяє цього погляду. На його думку, це був просто один із чинників, який апеляційний суд врахував при оцінці сумлінності дій заявника, фактично не роблячи при цьому жодних висновків. Власне, третій заявник був засуджений не через те, що він опублікував текст, який ставив під сумнів засудження перших двох заявників за дифамацію, або через те, що він тим самим виявив підтримку «відвертій зневазі» з боку осіб, які подали петицію, або через те, що він піддав критиці відповідних суддів, а через те, що він, не провівши належного попереднього розсліду, розповсюдив текст, що містив «особливо серйозні звинувачення» й образливі зауваги. Крім того, суд не вбачає в підставах рішення від 21 березня 2001 року навіть найменших ознак того, що ці судді могли б почувати себе особисто зачепленими образливою статтею.
Отже, жодного доказу того, що, ухвалюючи рішення, ці двоє суддів перебували під впливом своїх особистих упереджень, немає.
с. Вияв упередженості
«Пуллар проти Сполученого Королівства» (Pullar v United Kingdom), 22399/93,10 червня 1996 року.
37. Слід нагадати, що побоювання пана Пуллара щодо неупередженості суду спиралися на той факт, що один із членів колегії присяжних, пан Форсайт, працював у фірмі, партнером якої був свідок з боку обвинувачення — пан Макларен. Зрозуміло, такий зв’язок міг викликати певне занепокоєння з боку обвинуваченого ...
39. ... Пан Форсайт, що обіймав невисоку посаду в фірмі пана Макларена, над проектом, який правив за підставу для висунення обвинувачень проти пана Пуллара, не працював, а за три дні до початку судового розгляду, отримав повідомлення про звільнення. Зважаючи на ці обставини, зовсім не очевидно, що неупереджений спостерігач міг би зробити висновок, ніби пан Форсайт був би схильніший вірити панові Макларену, аніж свідкам захисту.
40. Крім того, слід взяти до уваги те, що суд надав декілька важливих гарантій. Важливо, що пан Форсайт був лише одним із п’ятнадцяти присяжних, а всіх їх вибрано навмання з числа місцевого населення. Слід також нагадати, що шериф указав присяжним на їхній обов’язок неупереджено оцінювати достовірність свідчень усіх свідків, які перед ними постануть, … і що всі присяжні склали відповідну присягу.
41. Зважаючи на це, сумніви пана Пуллара щодо неупередженості складу суду, який розглядав його справу, вважати об’єктивно виправданими не можна.
«Кипріану проти Кіпру» (Kyprianou v Cyprus) [GC], 73797/01, 15 грудня 2005 року.
127. У цій справі йшлося про неповагу до суду, спрямовану на суддів особисто. Заявник критикував їх безпосередньо за те, як вони здійснювали судове провадження. Потім ті ж судді ухвалили рішення про переслідування в судовому порядку, розглядали як предмет спору питання щодо поведінки заявника, розв’язували питання про його винуватість і наклали правову санкцію — в цьому випадку — термін тюремного ув’язнення. У такій ситуації змішування функцій заявника, свідків, обвинувача і судді очевидно ж могло породити об’єктивно виправдані побоювання щодо відповідності розгляду освяченому віками принципові, згідно з яким ніхто не має бути суддею у своїй власній справі, а отже, щодо неупередженості суддівської колегії ...
128. Тому-то Суд вважає, що, з огляду на обставини справи і з врахуванням того функціонального недоліку, який він визначив, неупередженість виїзної сесії суду могла видаватися такою, що викликає сумніви. Побоювання заявника щодо цього можна розглядати як об’єктивно виправдані...
«Елезі проти Німеччини» (Elezi v Germany), 26771/03, 12 червня 2008 року.
51. З урахуванням обставин справи, безсторонність судових засідателів забезпечували достатні гарантії ... із заяви, зробленої судовими засідателями після клопотання заявника щодо упередженого ставлення до нього, випливає, що голова Палати пояснив їм характер найважливіших результатів розслідування перед тим, як надати копію. Їм було зрозуміло, що думка органу обвинувачення, висловлена в ній, не є підставою для вироку, який буде ухвалений у справі заявника і спиратиметься на докази, прийняті лише в головному слуханні. Крім того, Суд відзначає, що судовим засідателям було відомо про оспорювану частину обвинувального висновку від п’ятнадцятого дня слухань у справі заявника і що після того, перш ніж регіональний суд ухвалив своє рішення у справі заявника, відбулося ще понад двадцять слухань, на яких приймали докази. У зв’язку з цим і справді видається, що судові засідателі сформували свою остаточну оцінку винуватості заявника на основі доказів і аргументів, висловлених у ході слухань.
52. Суд також відзначає, що заявник не поставив під сумнів безсторонність регіонального суду на підставі того, що останній, засідаючи в тому ж складі, раніше засудив його сестру-спільницю.
53. Отже, побоювання заявника щодо безсторонності судових засідателів розглядати як об’єктивно виправдані не можна...
d. Поведінка в суді
«X проти Сполученого Королівства» (X v United Kingdom), 5574/72, 21 березня 1975 року, DR 3, 10.
6. ... значення для справи мають такі складники:
a. Думки, які суддя, що брав участь у розгляді, висловив. на засіданні у вересні 1970 року, викликають заперечення як такі, оскільки призводять до сумнівів у його безсторонності. Втім вони були менш радикальними, ніж ті, що їх висловив той самий суддя у справі Y ...
b. Що стосується тиску, який, виходячи зі згаданих вище зауваг судді, міг чинитися на заявника з метою примусити його визнати себе винним, як видно з ходу судового розгляду, зафіксованого в стислому розшифруванні стенограми засідань, захисника цей суддя насправді не залякав. Як заявив апеляційний суд, ... адвокат, що виступав на засіданні суду, «щиро і відверто визнає, що не може сказати, ніби зауваження, висловлювані на засіданні ... вересня ... зачепили захисника або завадили йому надалі висувати доводи захисту».
7. Тому Комісія, зваживши судовий розгляд у цілому, доходить висновку, що порушення прав заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на справедливий розгляд справи безстороннім судом зрештою не було.
«C. G. проти Сполученого Королівства» (C G v United Kingdom), 43373/98, 19 грудня 2001 року.
41. Суд передовсім зазначає, що, хоч свідчення і С., і самої заявниці, під час яких ставалися втручання [з боку судді], були, безсумнівно, найважливішими усними свідченнями, оголошеними в судовому процесі, та все ж вони були лише частиною судового розгляду справи по суті, яке тривало три дні. Крім того, хоч апеляційний суд визнав необґрунтованими деякі з тих виступів судді першої інстанції, інші були визнані обґрунтованими. Тимчасом як Суд погоджується з оцінкою апеляційного суду стосовно до того, що адвокат заявника через ці втручання відчував незручності та збентеження, ... адвокатові заявника жодного разу не завадили обстоювати версію захисту, яку він намагався розвинути чи то в ході перехресного допиту, чи з допомогою своїх свідків. Окрім того, Суд надає великого значення тому фактові, що адвокат заявника мав змогу звернутися до присяжних у своїй кінцевій промові, яка тривала 45 хвилин без усякої перерви, якщо не враховувати короткої репліки, яка була визнана обґрунтованою, і що суть аргументів захисту була ще раз наголошена, хоч і в дуже скороченому вигляді, у кінцевій промові судді у справі.
42. За таких обставин, Суд не вважає, що втручання судді у цій справі, хоч вони були надмірні й небажані, перетворили судовий розгляд у цілому на несправедливий.
e. Заяви поза судом
«Лавентс проти Латвії» (Lavents v Latvia), 58442/00, 28 листопада 2002 року.
119. ... Суд зазначає, що в своїх заявах, опублікованих 4 та 5 листопада 1999 року у виданнях «Lauku avїze» та «Respublika» ..., пані Штайнерте піддавала критиці поведінку адвокатів в цій справі. Вона також висловила припущення щодо результату розгляду справи. Дійсно, наголошуючи на тому, що вона ще не знала, «чи буде ухвалене рішення із обвинувальним вироком чи з частковим виправданням», вона не допускала можливість повного виправдання. Більше того, у своїх заявах, опублікованих 7 грудня 1999 року в «Kommersant Baltic», вона висловила здивування тим фактом, що заявник вперто наголошував на своїй невинуватості щодо всіх висунутих проти нього обвинувачень та пропонувала йому довести свою невинуватість. В очах Європейського суду подібні заяви є не простою «негативною оцінкою справи» заявника, а справжнім викладом позиції щодо суті справи з чітким схиленням до визнання вини обвинуваченого. Європейський суд вважає, що незалежно від того, які причини спонукали пані Шайнете висловитись саме таким чином, її заяви в жодному разі не можуть вважатись сумісними з вимогами пункту 1 статті 6 Конвенції. Тому, заявник мав дуже вагомі підстави побоюватись небезсторонності з боку цієї судді...
127. ... Європейський суд вважає, що подібні твердження дорівнюють самі по собі визнанню вини заявника. Крім того, Суд може лише висловити своє здивування з приводу того, що під час свого останнього інтерв’ю пані Шайнете пропонувала обвинуваченим довести суду свою невинуватість. По своїй суті подібна вказівка суперечить презумпції невинуватості, одному з основних принципів демократичної держави.
f. Вплив з боку ЗМІ
«Папон проти Франції» (Papon v France) (ухв.), 54210/00, 15 листопада 2001 року.
6. ... Суд зауважує, що судовий процес над заявником сягає своїм корінням до подій (оцінки поведінки французької влади за часів режиму Віші), які довгий час були предметом запеклих суперечок, і що не можна було очікувати, ніби самий судовий розгляд відбуватиметься в атмосфері безпристрасності. Однак, на думку Суду, заявник не довів, що кампанія у ЗМІ, яка проти нього велася, була настільки злісною, щоб вплинути або могти вплинути на висновок присяжних та результати нарад членів колегії виїзної судової сесії.
Навпаки, і сама тривалість цих нарад — дев’ятнадцять годин, і вирок, ухвалений виїзною судовою сесією, схиляють до думки, що присяжні голосували, спираючись на своє внутрішнє переконання і совість, та відповідно до вимоги бути переконаним поза розумним сумнівом, виконати яку вони присягнулися. Суд також вважає, що він повинен зважити й на те, що заявника виправдали за найсерйознішим з висунутим проти нього обвинувачень, а саме в пособництві і підбурюванні до вбивства ...
Суд, окрім того, зауважує, що заявник також і сам давав інтерв’ю телебаченню — наприклад, у грудні 1996 року, після ухвалення рішення про віддання його на суд виїзної сесії ..., і що ще 1993 року його адвокат опублікував матеріали судово-історичної експертизи, відхиленої 1987 року Касаційним судом.
«Краксі проти Італії» (Craxi v Italy), 34896/97, 5 грудня 2002 року.
103. Суд вважає, що в демократичному суспільстві ніяк не можна буде уникнути того, що засоби масової інформації висловлюватимуть коментарі — іноді різкі — з приводу резонансних справ, як це зробив заявник, виступаючи з обвинуваченням моральних якостей високих посадовців та зв’язків між світом політики та бізнесу.
104. Окрім того, слід зазначити, що судові інстанції, яким доручили розгляд справи, складались лише з професійних суддів. На відміну від суду присяжних, професійні судді мали досвід та були професійно підготовлені, що дозволяло їм не піддаватись впливу якихось зовнішніх факторів, коли йшлось про розгляд судової справи. Водночас вирок заявникові ухвалено в результаті змагальної процедури, в ході якої заявник мав можливість надавати уповноваженим судовим органам доводи, які він вважав необхідними для свого захисту... Ніщо в матеріалах справи не припускає думки про те, що судді, які ухвалювали рішення по суті справи, при тлумаченні національного законодавства або при оцінці аргументів сторін та елементів обвинувачення перебували під впливом висловлених в пресі тверджень.
g. Вплив інших осіб
«Папон проти Франції» (Papon v France) (ухв.), 54210/00,15 листопада 2001 року.
6. ... Він знову повторює, що ні поведінка сторін у цивільному провадженні, ні та тактика або стратегія, яку вони застосували, аби спробувати вплинути на майбутнє рішення, не давали б підстав вбачати відповідальність держави, якщо тільки не встановлено, що остання не вжила необхідних заходів для виправлення становища, яке б, вірогідно, могло послабити авторитет і безсторонність суддів. Суд зазначає, що в цій справі прокурор порушив дисциплінарне провадження стосовно адвоката, який розголосив таємницю. Той факт, що він не вважав за потрібне висувати обвинувачення за статтею 43416 Кримінального кодексу, не видається Судові вирішальним, оскільки заявник і сам міг ініціювати переслідування, і, власне, згодом так зробив, подавши 5 березня 1998 року позов разом із заявою.
«Фархі проти Франції» (Farhi v France), 17070/05, 16 січня 2007 року.
27. Суд зазначає, що в цій справі адвокат заявника подав клопотання про вчинення офіційного акту для фіксації, за його твердженнями, неправомірного обміну інформацією між обвинувачем і деякими членів колегії присяжних...
28. ... Голова та інші судді заслухали адвоката заявника і цивільної сторони, генерального адвоката, а потім і обвинуваченого. Однак уряд не зазначив, як саме це слухання могло б допомогти визначити зміст цього обміну інформацією або виявити відповідних присяжних засідателів. А національний суд був зобов’язаний використати всі наявні у нього засоби, аби розвіяти будь-які сумніви щодо факту та характеру стверджуваних подій.
29. Суд, зокрема, вважає, що пролити світло на характер цього обміну інформацією і вплив, який він міг справити (якщо взагалі справив) на думку присяжних, могло б, певно тільки заслуховування присяжних.
5. Військові суди
a. Судовий розгляд справ цивільних осіб
«Ерґін проти Туреччини» (Ergin v Turkey), 47533/99, 4 травня 2006 року.
47. Повноваження військового кримінального правосуддя не мають поширюватися на цивільних осіб, якщо нема вагомих причин для виправдання такої ситуації і якщо тільки воно не здійснюється на чіткій і передбачуваній правовій основі. Наявність таких причин належить обґрунтувати в кожному конкретному випадку. Отже, не достатньо, щоб національне законодавство передбачало підсудність певних категорій правопорушень військовим судам в загальному вигляді.
54. ... Суд вважає цілком зрозумілим, що заявник як цивільна особа, що перебуває під судом, який складається лише з військових офіцерів, за звинуваченням у вчиненні правопорушень, пов’язаних з веденням пропаганди проти військової служби, міг мати побоювання щодо суддів, оскільки ті належали до армії, яку можна було ототожнити зі стороною процесу. Відповідно, заявник міг обґрунтовано побоюватися, що Суд Генерального штабу потрапить під неналежний вплив упереджених думок. Тому-то заявникові сумніви щодо незалежності та безсторонності цього суду можна розглядати як об’єктивно виправдані ...
b. Судовий процес над військовослужбовцями
«Фіндлі проти Сполученого Королівства» (Findlay v United Kingdom), 22107/93, 25 лютого 1997 року.
75. ... Слід зазначити, що всі члени військового трибуналу, призначені відповідальним за скликання офіцером, були нижчого за нього звання. Багато хто з них, зокрема й голова, були його безпосередніми підлеглими або перебували під його началом ... Більше того, повноваження відповідального за скликання офіцера, передбачали, хоч і в наперед встановлених обставинах, можливість розпустити військовий трибунал або до суду, або в ході процесу .
76. Для підтримання віри в незалежність і неупередженість суду важливо дбати про їхні зовнішні ознаки. Оскільки всі члени військового трибуналу, який розглядав справу пана Фіндлі, були нижчого звання від офіцера, відповідального за скликання, та перебували під його началом, сумніви пана Фіндлі з приводу незалежності й неупередженості суду можна було об’єктивно виправдати .
77. Окрім того, Суд вважає істотною ту обставину, що відповідальний за скликання офіцер діяв і як «відповідальний за затвердження». Вирок військового трибуналу набуває чинності лише після такого затвердження, до того ж офіцер має право змінювати покарання так, як вважає за доцільне. Це суперечить усталеному принципу, згідно з яким право ухвалювати обов’язкові рішення, що не можуть бути змінені несудовими органами, є невіддільним правом самого «суду» і одним із складників тієї «незалежності», якої вимагає пункт 1 статті 6 ...
«Купер проти Сполученого Королівства» (Cooper v United Kingdom) [GC], 48843/99, 16 грудня 2003 року.
117. Суддя-адвокат є цивільною особою, що відповідає вимогам закону, яку в штат генерального судді-адвоката (також цивільної особи) призначає лорд-канцлер, а звідти генеральний суддя-адвокат — у кожний військовий трибунал ...
Суддя-адвокат відповідає за справедливість і законність провадження у військовому суді, і його постанови щодо свідчень і з усіх питань права є обов’язковими і повинні бути розглянуті у відкритому судовому засіданні. Суддя-адвокат не голосує при ухваленні вироку і, отже, не виходить разом з іншими членами колегії військового суду для обговорення вироку. Проте перед тим він коротко підбиває підсумки судового слідства і дає подальші вказівки іншим членам колегії військового суду та може відмовитися погодитись із вироком, якщо вважає, що він «суперечить закону», даючи в такому випадку голові і рядовим членам колегії додаткові вказівки на відкритому судовому засіданні, після чого ці члени знову виходять до нарадчої кімнати для розгляду питання про вирок. Суддя-адвокат виходить разом із іншими членами колегії, аби надавати їм консультативну допомогу, радитися про покарання і голосувати щодо нього...
З огляду на ці обставини, Суд вважає, що присутність у військовому суді цивільної особи, що має таку кваліфікацію і відіграє таку центральну роль у провадженні, є не лише важливим механізмом захисту, але однією з найістотніших гарантій незалежного характеру провадження в військовому суді...
«Ірфан Байрак проти Туреччини» (Irfan Bayrak v Turkey), 39429/98, 3 травня 2007 року.
35. Суд встановив, що в цій справі всі члени дисциплінарного трибуналу були офіцерами, які не мали ані суддівського статусу, ані суддівської вишколу. Їх призначав командир військового підрозділу або керівник військового закладу, в структурі якого був трибунал. Отже, всі ці судді перебували у військовому ієрархічному підпорядкуванні.
36. Суд підкреслює, що в цій справі члени трибуналу першої інстанції, так само як і члени вищого апеляційного трибуналу не були офіцерами, які завершували свою військову кар’єру... Під час здійснення ними суддівських повноважень вони залишались підпорядкованими своєму командуванню і не були наділені жодними спеціальними гарантіями, які б увільняли їх від звітів за свої дії перед військовим командуванням.
37. Суд також підкреслює, що полковник військової частини, який двічі висував обвинувачення заявникові..., був командиром офіцерів, які засідали в військовому дисциплінарному трибуналі.
38. Щодо гарантії, яка може надаватись тривалістю суддівського мандату, Суд зауважує, що мандат, яким були наділені члени військового дисциплінарного трибуналу обмежувався річним терміном. Для порівняння Суд нагадує, що чотирирічний мандат суддів суду державної безпеки був визнаний закоротким...
39. Суд повторює, що хоч зазвичай тривалість мандату суддів вважають необхідною умовою їхньої незалежності, коротка тривалість цього мандату сама по собі не спричинює брак такої незалежності на момент, коли виявляються зібрані разом інші необхідні умови...
В цій справі не можна вважати, що були зібрані разом інші необхідні умови незалежності.
40. Спираючись на зазначені вище доводи, Суд вважає, що сумніви стосовно незалежності та неупередженості військового дисциплінарного трибуналу, які виникли у заявника, знаходять об’єктивне підтвердження...
c. Суди державної безпеки та надзвичайного стану
«Арап Ялґін і інші проти Туреччини» (Arap Yalgin and Others v Turkey), 33370/96, 25 вересня 2001 року.
46. Суд у зв’язку з цим вважає, що в тому разі, коли — як і в цій справі — до складу колегії суду входять особи, що з погляду виконання своїх службових обов’язків і організації роботи є підлеглими однієї зі сторін процесу, обвинувачені особи можуть мати правомірні сумніви в їхній незалежності. Така ситуація серйозно впливає на довіру, якою суди повинні користуватися в демократичному суспільстві... Крім того, Суд надає великого значення тому факту, що цивільній особі доводиться постати перед судом, що складається, хай навіть тільки частково, із службовців збройних сил ...
47. З огляду на вищенаведене, Суд вважає, що заявники, справу яких за обвинуваченнями у спробі підірвати конституційний лад держави розглядає суд воєнного стану, можуть мати правомірні підстави для побоювань з приводу того, що їхню справу розглядав суд, до складу якого входило двоє військових суддів і армійський офіцер, підпорядкований командувачеві в умовах воєнного стану. При цьому той факт, що в складі суду було двоє цивільних суддів, чия незалежність і безсторонність не викликає сумнівів, не відіграє тут ніякої ролі ...
48. Отже, заявникові побоювання з приводу недостатньої незалежності та безсторонності Суду воєнного стану можна розглядати як об’єктивно виправдані.
6. Зміна складу суду
«Барбера, Мессеґе і Хабардо проти Іспанії» (Barberá, Messegué and Jabardo v Spain), 10590/83, 6 грудня 1988 року.
71. У той самий день, коли відбувалося слухання, пан де ла Конча — суддя, що головував у першій секції Палати у кримінальних справах Високого суду Іспанії, був змушений поїхати через те, що захворів його свояк, а один із інших суддів, згаданих у наказі від 27 жовтня 1981 року, ... пан Інфанте, також не міг взяти участь у розгляді, оскільки вже не був у складі відповідної секції суду. Їх замінив пан Переса Лемаур, суддя — третьої секції, і пан Бермудес де ла Фуенте, суддя першої секції...
72. Ні заявникам, ні їхнім адвокатам повідомлення про ці зміни, зокрема про зміну судді-голови, не надсилали... Пан Перес Лемаур, разом із паном Барнуево та Бермудеса де ла Фуенте, за загальним визнанням, 18 грудня 1981 року ухвали суто процедурне рішення..., проте адвокати не могли зробити з цього висновок про те, що він також засідатиме в складі суду першої інстанції, зважаючи зокрема на підготовчу нараду, яку вони мали напередодні з паном де ла Конча... Тому вони були захоплені зненацька. І могли мати обґрунтовані побоювання, що новий суддя-голова не буде ознайомлений із безсумнівно складною справою, матеріали слідства в якій, — а вони мали вирішальне значення для кінцевого результату, — нараховували аж 1600 сторінок. Це так і є, попри те, що пан Барнуево, суддя-доповідач ..., залишався в складі протягом всього розгляду: пан Перес Лемаур не брав участі в підготовчій нараді, що відбулася 11 січня 1982 року; фактичну сторону справи встановлювали без повної перевірки доказів; нарада мала відбутися відразу після слухання справи або, щонайпізніше, наступного дня ..., а Високий суд мав ухвалити своє рішення, — і справді його ухвалив — упродовж трьох днів ...
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
176. Суд нагадує, що організація судового розгляду для належного справляння правосуддя — це завдання національних судів. Передання справи певному судді або судові перебуває в межах розсуду національних органів влади, що опікуються цієї сферою. Є широкий спектр факторів — таких, наприклад, як наявність засобів, кваліфікація суддів, конфлікт інтересів, доступність місця засідань для сторін тощо, які органи влади мають брати до уваги, призначаючи слухання. Хоча у завдання Суду не входить оцінка того, чи були достатні правові підстави у національних органів влади для того, щоб розподілити (передати) справу конкретному судді або суду, Суд має переконатися, що такий розподіл (передання) відповідали пунктові 1 статті 6, особливо її вимогам щодо об’єктивної незалежності й безсторонності...
177. Російське законодавство не містить яких-небудь норм, що регулюють розподіл справ між суддями суду відповідної юрисдикції. У статті 6.2 Закону «Про статус суддів» передбачено, що контроль над розподілом справ здійснює голова суду в порядку, встановленому федеральним законом ... Однак, оскільки на сьогодні такий закон не прийнято, відповідно до загальної практики справи в суді розподіляють голови на свій власний розсуд.
178. Закон вимагає, щоб після розподілу справи й початку судового розгляду вона залишалося за тим же складом суду до ухвалення остаточного рішення. Цей принцип, відомий як принцип незмінності складу суду. Принцип незмінності допускає можливість заміни судді, який не може далі брати участь у засіданні, іншим суддею. Це поширюється як на професійних суддів, так і на народних засідателів, статус яких прирівнений до професійних суддів...
179. ... Під час судового розгляду справи заявника суддів у складі суду міняли одинадцять разів. Справу один за іншим вели чотири судді-голови. Кожна заміна судді-голови супроводжувалася заміною обох народних засідателів. Крім того, в одному випадку до процесу розгляд справи ввели запасного засідателя, а в іншому — призначили нового засідателя на заміну того, який вийшов зі справи. Щоразу при появі нового члена суду, судовий розгляд необхідно було розпочинати знову.
180. Представники уряду не пояснили, як ця непомірна кількість замін у складі суду — разюча порівняно з іншими кримінальними справами, представленими Суду, — може узгоджуватися з принципом незмінності складу суду, фундаментальне значення якого вони ж самі підкреслювали. Надзвичайну стурбованість Суду викликають не тільки надто часті заміни складу в справі заявника, але й те, що причини таких замін були оприлюднені лише в двох випадках...
182. Суд до того ж відзначає, що, як і при розподілі справ серед суддів, зазвичай повноваженнями щодо передання справи іншому судді-голові користується голова суду. ... закон не встановлює бодай якихось чітких обставини, за яких може відбутися така передання. Брак передбачуваності в застосуванні статті 241 виразилася в тому, що голова Московського міського суду мав необмежений розсуд у питанні заміни судді й переданні справи при розгляді кримінальної справи заявника. У цьому зв’язку Суд зауважує брак процесуальної гарантії проти довільного використання цього розсуду. Так, нема вимоги щодо інформування сторін про причини передання справи або надання їм можливості зробити свої зауваги ... Більше того, заміну члена суду не оформлюють ніяким процесуальним рішенням, яке можна було б оскаржити у вищому суді. Суд вважає, що брак яких-небудь процесуальних гарантій у тексті закону робить членів суду вразливими для тиску ззовні.
184. Враховуючи вищевикладені міркування, Суд вважає, що в справі заявника російське кримінальне законодавство не забезпечило гарантій, достатніх для того, аби не мати жодного об’єктивного сумніву в тому, що не було недоречного тиску на суддів при здійсненні ними судових обов’язків ... З огляду на такі обставини, можна сказати, що сумніви заявника щодо незалежності й безсторонності суду першої інстанції були об’єктивно виправданими у зв’язку з багаторазовою й частою заміною членів суду в його кримінальній справі, які проводили з нез’ясованих причин і не були охоплені будь-якими процесуальними гарантіями.
185. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 з огляду на брак незалежності й безсторонності суду першої інстанції.
7. Зала судових засідань
«Стенфорд проти Сполученого Королівства» (Stanford v United Kingdom), 16757/90, 23 лютого 1994 року.
29. Заявник ще стверджував, що уряд відповідальний за погану акустику в залі суду. Хоч це, безумовно, те, що може давати підстави для розгляду питання відповідно до статті 6 ... Конвенції, висновки експертиз, проведених і до, і після скарги заявника, вказували на те, що, крім мінімального послаблення звуку через наявність скляної перегородки, акустичні рівні в залі суду були задовільними ...
30. І нарешті, слід нагадати, що заявника представляли адвокат і адвокат, які без жодних перешкод слідкували за ходом розгляду і мали б усі можливості обговорити з заявником будь-які питання, що випливали з доказування, які ще не було з’ясовано в свідченнях свідків. Окрім того, ознайомлення з стенограмою судового процесу показує, що адвокат здійснював його захист уміло і що суддя, який брав участь у розгляді, у своєму напутньому слові до присяжних зробив справедливий й всебічний підсумок представлених судові доказів.
31. До того ж від апеляційного суду, який займався розглядом справи, ... було, з урахуванням таких обставин, безпідставно очікувати виправлення того, що стверджувало недоліки провадження в першій інстанції, до яких не була привернута увага судді першої інстанції...
32. З огляду на зазначене вище, Суд доходить висновку, що Сполучене Королівство забезпечило справедливий судовий розгляд справи заявника.
8. Перегляд адміністративних покарань
«Чанаді проти Словаччини» (Čanády v Slovakia), 53371/99, 16 листопада 2004 року.
32. Заявника у цій справі оштрафував відповідно до закону про адміністративні правопорушення від 1990 року ректор військової академії в Ліптовському Мікулаші (Liptovský Mikuláš), де він працював. Перевірку цього рішення зробило міністерство оборони. Отже, відповідні рішення ухвалили адміністративні органи, які ... не відповідають вимогам, що висуває до незалежного і безстороннього суду пункт 1 статті 6 Конвенції. Оскільки частина 1 статті 83 Закону про адміністративні правопорушення від 1990 року і частина 2.F статті 248 Цивільного процесуального кодексу у чинній на той час редакції не припускали можливість перегляду таких рішень судами загальної юрисдикції, а також враховуючи, що Конституційний суд не виправив оскаржену ситуацію, Суд робить висновок, що права заявника на розгляд справи судом не дотримано...
1. Означення поняття
«Дідьє проти Франції» (Didier v France) (ухв.), 58188/00, 27 серпня 2002 року.
27 січня 1999 року Комісія з фінансових ринків [КФР], здійснюючи свої дисциплінарні повноваження, ухвалила зупинити дію заявникової ліцензії на торгівлю на шість місяців і оштрафувала його на 5000000 французьких франків.
30 квітня 1999 року заявник звернувся зі скаргою до Державної ради, вимагаючи скасування спірного рішення та зупинки його виконання.
3 грудня 1999 року Державна рада скаргу заявника відхилила.
3. ... Суд вважає, що, враховуючи принципи, закріплені в його прецедентній практиці, і його автономне тлумачення терміну «суд», вжитого в пункті 1 статті 6 Конвенції, КФР слід для цілей цієї норми розглядати як «суд», незалежно від її класифікації в національному законодавстві ... Крім того, він зауважує, що «суд» за змістом статті 6 — це й суд за змістом статті 2 Протоколу № 7... Насамкінець Суд відзначає, що при перегляді рішень КФР Державна рада уповноважена розглядати всі аспекти справи, тож щодо цього вона також є «судовим органом, який має повну юрисдикцію», а отже, «судом»... Виходячи з цього, Суд вважає, що заявникові було забезпечене право на оскарження у кримінальній справі, відповідно до першого пункту статті 2 Протоколу № 7.
2. Встановлений законом
«Посохов проти Росії» (Posokhov v Russia), 63486/00, 4 березня 2003 року.
43. Проте, крім явного порушення положень Федерального закону «Про народних засідателів...» у частині, що стосується відбору народних засідателів шляхом жеребкування і їхнього залучення до виконання своїх обов’язків на двотижневий термін, не частіше одного разу на рік, Європейський суд особливо вразило те, що збори депутатів Неклиновського району — органу, повноважного формувати загальні списки народних засідателів, — проінформували заявника про те, що списку народних засідателів, що діяв до 4 лютого 2000 р, немає. Отже, компетентні органи влади не змогли підтвердити наявність правових підстав участі пані Стреблянської і пані Хов’якової у відправленні правосуддя в день розгляду справи заявника, якщо зважити на те, що списки народних засідателів були сформовані 4 лютого 2000 року, а затвердили їх Законодавчі збори Ростовської області 15 червня 2000 року.
Сукупність викладених обставин не дозволяє Європейському судові зробити висновок про те, що Неклиновський районний суд, який 22 травня 2000 року ухвалив вирок щодо заявника, був «судом, установленим законом».
«Аккарді і інші проти Італії» (Accardi and Others v Italy) (ухв.), 30598/02, 20 січня 2005 року.
2. ... Як правильно зауважив касаційний суд у своїй постанові від 22 лютого 2002 року, допит Х і Y проводив слідчий суддя. Той факт, що, користуючись своїм правом здійснювати нагляд за виконанням слідчих дій, він, щоб поставити дітям певні запитання, вирішив вдатися до посередництва психолога, цього висновку ніяк не міняє. Стосовно ж того факту, що слідчий суддя залишив кімнату під час допиту Y, то протокол слухань від 16 жовтня 1998 року засвідчує, що це зроблено, аби заспокоїти дитину, і що суддя в усякому разі й далі стежив за ходом допиту через напівпрозоре дзеркало.
Зважаючи на вищевикладені обставини, Суд не може зробити висновок, ніби флорентійський слідчий суддя не був «судом, установленим законом» за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Коем і інші проти Бельгії» (Coëme and Others v Belgium), 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, 22 червня 2000 року.
107. Суд повторює, що організацію судоустрою та підсудність у кримінальних справах не можна залишати на розсуд судової влади, і відзначає, що саме стаття 103 Конституції до реформи 1998 року ..., вимагала, щоб державних міністрів судив винятково Касаційний суд. Проте при цьому не було норми, яка б поширювала юрисдикцію Касаційного суду на інших осіб, окрім міністрів, обвинувачуваних у вчиненні правопорушень, пов’язаних із тими, за які судили міністрів ...
Загальновизнано, як доводив уряд, що застосування норм про зв’язок, встановлених у Бельгії статтями 226 і 227 Кримінально-процесуального кодексу, можна було передбачити, зважаючи на постулати теорії права та судову практику, і зокрема рішення Касаційного суду від 12 липня 1865 року, хоча в останньому йшлося про дуель і зазначалося, що «дуель є неподільним складним складом злочину» і що «неодмінним наслідком неподільності складу злочину є неподільність процедури». У цій справі такі ознаки не можуть давати підстави для висновку, що норма про зв’язок була «встановлена законом», а особливо, якщо взяти до уваги те, що Касаційний суд — найвища судова інстанція Бельгії — сам постановив, не передаючи питання на розгляд Суду у справах адміністративної юрисдикції і процедур, що залучення осіб, які ніколи не обіймали міністерських посад, до здійснюваного ним провадження, є наслідком застосування статті 103 Конституції, а не норм Кодексу кримінального розслідування та Судового кодексу ...
108. Оскільки правило про зв’язок не було встановлене законом, то Суд вважає, що Касаційний суд не був «судом, установленим законом» за змістом статті 6, який міг судити цих інших чотирьох заявників.
«Лавенс проти Латвії» (Lavents v Latvia), 58442/00, 28 листопада 2002 року.
115. ... Суд також зазначає, що відповідно до положень статті 28 КПК «суддя не може брати участь у розгляді справи (...), якщо рішення або розпорядження, ухвалені за його участі (...), були скасовані». Суд вважає, що це положення сформульоване в достатньо чітких висловах, що дозволяє представникам суддівського корпусу передбачити з певністю межі поширення їхніх повноважень та пов’язані з цим правові наслідки. З цього слід зробити висновок, що після 14 грудня 1999 року дати, коли було скасоване постановлене двома суддями-засідателями рішення, ці два судді-засідателі не могли бути в складі суду, який розглядав в подальшому цю справу. Отже, колегія регіонального суду не була сформована відповідно до закону.
116. Тому, щодо цієї позиції було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
3. Незалежність
«Зюттер проти Швейцарії» (Sutter v Switzerland), 8209/78, 1 березня 1979 року, DR 16, 166.
2. ... Цих суддів призначає Рада Федерації, тобто уряд, на термін 3 роки. Така процедура призначення сама по собі не може впливати на незалежність суду. Насправді незалежність судді не обов’язково означає, що він має бути призначений безстроково ... або що закон має передбачати неможливість його усунення..., тобто, що йому не можна доручити виконання інших обов’язків без його згоди. Проте вкрай важливо, щоб йому була забезпечена певна стабільність, нехай хоч на певний період, і щоб він при виконанні своїх суддівських обов’язків не був у підпорядкуванні ніякої влади. Якихось вказівок на те, що судді, призначені в згаданий спосіб, можуть бути звільнені з посади, немає. Крім того, навіть коли як військовослужбовці вони є підлеглими відносно своїх командирів у відповідних підрозділах, коли вони засідають як судді, ці офіцери і солдати не підзвітні нікому в тому, що стосується того, як вони чинять правосуддя. Їхню незалежність в загальному вигляді гарантує стаття 183-3 Закону від 12 квітня 1907 року «Про військову організацію Конфедерації», а також таємниця дорадчої кімнати.
«Салов проти України» (Salov v Ukraine), 65518/01, 6 вересня 2005 року.
80. Суд повторює: для того, щоб встановити, чи можна суд вважати «незалежним» відповідно до пункту 1 статті 6, необхідно, зокрема, звернути увагу на спосіб призначення його членів та строки їхніх повноважень, наявність гарантій проти зовнішнього тиску та наявність зовнішніх ознак незалежності...
82. У цій справі важко розмежувати поняття неупередженості та незалежності, оскільки докази заявника щодо оскарження як незалежності, так і неупередженості суду базуються на одних і тих самих фактичних обставинах. Відповідно, Суд розглядатиме обидва питання разом...
86. Беручи до уваги вищезазначене зауваження щодо недостатніх юридичних та фінансових гарантій проти зовнішнього тиску на суддю, що розглядає справу, та, зокрема, з огляду на недостатні гарантії щодо можливого тиску з боку голови обласного суду, обов’язковий характер вказівок президії обласного суду та мову викладення відповідних процесуальних рішень, винесених під час судового розгляду, Суд вважає, що сумніви заявника щодо неупередженості судді Куйбишевського районного суду м. Донецька можна вважати об’єктивно виправданими.
«Вітфілд і інші проти Сполученого Королівства» (Whitfield and Others v United Kingdom), 46387/99, 48906/99, 57410/00 і 7419/00, 12 квітня 2005 року.
45. Суд зауважує, що готували, висунули, розслідували й підтримали обвинувачення проти заявників у суді та розв’язували питання про винуватість чи невинуватість заявників з призначенням їм покарання особи, підзвітні Міністерству внутрішніх справ (наглядачі, начальники або контролери в установах виконання покарань, в яких перебували заявники). Тому не можна говорити, що між тими, хто виконував функції обвинувачення, і тими, хто здійснював судові функції, була яка-небудь структурна незалежність, і уряд не доводив, ніби вона була.
46. Отже, Суд вважає очевидним, що побоювання панів Вітфілда, П’ютера та Ґаскіна щодо незалежності й неупередженості винесених щодо них судових рішень були об’єктивно виправдані, і, як наслідок, що ці рішення були несправедливими...
4. Безсторонність
а. Участь на попередніх етапах
«Норт’є проти Нідерландів» (Nortier v Netherlands), 13924/88, 24 серпня 1993 року.
33. Суд нагадує, що вирішальне значення мають не суб’єктивні побоювання підозрюваного, хоч би які вони були зрозумілі, а те, чи його побоювання, з урахуванням конкретних обставин справи, можна вважати об’єктивно виправданими ...
Саме лише те, що суддя у справах неповнолітніх Мейленбрук (Meulenbroek) ухвалював рішення на досудовій стадії, зокрема рішення щодо попереднього ув’язнення, не можна саме по собі вважати підставою для сумнівів в його неупередженості; значення має обсяг і характер цих рішень.
34. Окрім рішень, пов’язаних із попереднім ув’язненням заявника, суддя у справах неповнолітніх Мейленбрук ніяких інших рішень на досудовій стадії не ухвалював, за винятком рішення задовольнити подання прокуратури про психіатричну експертизу заявника, яке останній не оспорював. Своїх повноважень слідчого судді з іншою метою він не застосовував.
35. Що ж до його рішень стосовно попереднього ув’язнення заявника, то вони могли б слугувати виправданням побоювань щодо неупередженості судді тільки в особливих обставинах... У цій справі жодної обставини такого роду не було... Запитання, на які суддя у справах неповнолітніх Мейленбрук мав відповісти при ухваленні цих рішень, були відмінними від тих, що мали вирішальне значення для його остаточного судового рішення. Виносячи ухвалу про наявність «серйозних ознак» щодо заявника, його завданням було лише встановити загалом факт наявності в прокуратури достатніх підстав, якщо їх не буде спростовано, для висунення обвинувачень проти заявника... До того ж заявник вже визнав обґрунтованість цього обвинувачення, та й воно на цій стадії вже було підкріплене додатковими доказами ...
37. За таких обставин заявникові побоювання щодо браку безсторонності у судді в справах неповнолітніх Мейленбрука не можна розглядати як об’єктивно виправдані.
«Фаррантеллі і Сантанджело» (Ferrantelli and Santangelo v Italy), 19874/92, 7 серпня 1996 року.
59. ... У цій справі побоювання щодо браку безсторонності були породжені двоякою обставиною. По-перше, у судовому рішенні від 2 червня 1988 року Апеляційного суду присяжних Кальтанізетти (Caltanisetta) під головуванням судді П. ... містилися численні посилання на заявників та їхню роль у нападі на казарми. Зокрема, були згадані «співвиконавці» подвійного злочину і «чіткі свідчення Дж. В. про те, що відповідальні за фізичне виконання вбивства Дж. Дж. разом із Сантанджело», і підтверджено, що пан Феррантеллі допомагав в обшуку казарми і транспортуванні майна, що належало карабінерам. По-друге, у вироку Палати у справах неповнолітніх Апеляційного суду Кальтанізетти від 6 квітня 1991 ... про засудження заявників наведено численні витяги з рішення Апеляційного суду присяжних щодо Дж. Дж. Головував же на засіданні Палати у справах неповнолітніх і, власне, був доповідачем знову ж таки суддя С. П.
60. Ці обставини є достатніми для того, щоб визнати побоювання заявників з приводу браку безсторонності Палати у справах неповнолітніх Апеляційного суду Кальтанізетти об’єктивно виправданими.
«Пероте Пеллон проти Іспанії» (Perote Pellon v Spain), 45238/99, 25 липня 2002 року.
51. Суд, відповідно, вважає, що за обставин цієї справи безсторонність судової інстанції, яка ухвалювала рішення, може викликати серйозні сумніви, оскільки її голова разом із суддею-доповідачем неодноразово долучались до справи на етапі розслідування, зокрема, відхиливши апеляцію проти ухваленого розпорядження про винуватість заявника та рішень щодо подовження терміну попереднього ув’язнення заявника. Суд вважає, що висловлені у зв’язку із цим побоювання заявника можна вважати такими, що мали під собою об’єктивне підґрунтя...
«Екеберґ і інші проти Норвегії» (Ekeberg and Others v Norway), 11106/04, 31 липня 2007 року.
34. Перше питання полягає в тому, чи можна ставити під сумнів неупередженість Високого суду з огляду на те, що суддя Ґ., яка брала участь у розгляді в складі колегії трьох професійних суддів, була перед тим причетна до ухвалення рішення ... про відхилення поданої четвертим заявником апеляції на рішення міського суду від 10 червня 2002 року про продовження його терміну тримання під вартою...
38. ... на підставі статті 172 Кримінально-процесуального кодексу, яка ставить умову про наявність підкріпленої особливими доказами підозри, що це саме він скоїв злочин, в якому його обвинувачено. Згідно з відповідним національним прецедентним правом, засудження в першій інстанції зазвичай дає достатні підстави вважати, що цю умову виконано, проте рішення з цього питання усе ж належало ухвалити самому Високому судові. Отже, слід припускати, що Високий суд самостійно оцінив те, чи була щодо четвертого заявника саме така підозра...
40. Зважаючи на вищенаведене, Суд доходить висновку, що четвертий заявник мав законні підстави підозрювати, що суддя Ґ. могла мати упереджену думку щодо його винуватості чи невинуватості ще перед початком судового процесу у Високому суді...
41. Щодо подальшої участі судді Ґ. в судовому розгляді, Суд відзначає, що ... цю справу розглянув Вищий суд за участю присяжних. І не суддя Ґ., а суддя Високого суду, що головував, після закінчення усного слухання давав настанови присяжним перед тим, як вони пішли радитися і винесли свій вирок з питань винуватості. Професійні судді пішли до нарадчої кімнати аж після оголошення вироку присяжних. Немає жодних ознак того, що суддя Ґ. могла якось вплинути на голосування присяжних з поставлених їм запитань, що стосувалися провини четвертого заявника.
42. Однак, якщо, як це було й тут, присяжні ухвалюють вердикт обвинувальний вирок, а професійні судді вирішують, що для визнання особи винуватою бракує достатніх доказів, то може бути вирішено, що справу треба розглядати в новому складі суддів... Щодо цього професійні судді, зокрема суддя Ґ., відігравали свою роль в ухваленні обвинувального вироку четвертому заявникові. Без їхнього підтвердження вироку присяжних він у відповідному провадженні, здійсненому Високим судом, засуджений не був би. Хоч на практиці професійні судді використовують свої повноваження для того, щоб не погодитися з вироком присяжних лише у виняткових випадках, їхньою роллю в ухваленні рішення про засудження нехтувати не можна. Суд вважає, що різниця між питанням, яке мала розв’язувати суддя Ґ. з застосуванням статті 172 Кримінально-процесуального кодексу, і тим, яке вона мала оцінити, підтримуючи вирок присяжних, стала ледве помітною.
43. Окрім того, разом із двома іншими професійними суддями та чотирма присяжними засідателями, суддя Ґ. брала участь у визначенні покарання.
44. Виходячи з цього, Суд робить висновок, що четвертий заявник мав правомірні підстави побоюватися, що через участь судді Ґ. у судовому процесі проти нього Високому судові бракувало в ставленні до нього необхідної безсторонності. Той факт, що ні четвертий заявник, ні його адвокат жодного разу не заперечували проти участі судді Ґ. у розгляді справи у Високому суді, не має, з огляду на обставини справи, звужувати гарантії, що випливають із вимоги об’єктивної безсторонності суддів...
45. Що стосується другого питання, пов’язаного з участю В. як присяжного засідателя у розгляді в апеляційному порядку, Суд відзначає, що процес відкрився 24 лютого 2003 року і що присяжні провели нараду та ухвалили вирок 21 березня 2003 року. Після перших чотирьох днів розгляду ... Високий суд отримав інформацію про її свідчення в поліції від 10 липня 1997 року. Після того, як зачитали у засіданні, а захисник виступив зі своїми зауваженнями голова Високого суду розпорядився, щоб вона відмовилася від подальшої участі у справі. Отже, її присутність на лаві присяжних була обмежена відносно раннім етапом судового розгляду, а після нього — завершилася.
46. Більше того, прокуратура не розглядала її свідчення від 10 липня 1997 року як такі, що мають якесь значення для справи, і ні та, ні друга сторона її як свідка у справі не викликала... Верховний суд визнав, що пояснення голови Високого суду і В., надані поліції в рамках його власної перевірки питання про неупередженість, не дають ніяких підстав припускати, ніби вона, перш ніж її усунуто 28 лютого 2003 року, повідомила іншим присяжним про те, що їй було раніше відомо про справу, або ж якось інакше вплинула на них. На думку старшини присяжних, ситуація, що склалася після відсторонення В., була предметом обговорення серед членів колегії присяжних, і вони погодилися, що її участь у перші кілька днів не мала ніякого впливу на вирок суду присяжних.
47. Отже, сказати, що присяжний засідатель В. була прямо чи опосередковано причетна до розв’язання питання про кримінальні обвинувачення, висунуті проти заявників, тоді, коли три тижні по тому присяжні радилися і ухвалювали свій вирок, не можна...
48. Слід також зазначити, що неупередженість присяжних була забезпечена цілим рядом гарантій... Норми Закону «Про судочинство», що регулюють питання неупередженості суддів, так само застосовні до присяжних. Окрім того, що суддя, що головував на відкритті судового процесу, вів мову з колегією присяжних про вимоги щодо неупередженості, застосовні до присяжних, увага присяжних була також привернута до важливості цієї вимоги, коли Високий суд постановив, щоб присяжна засідателька В. усунулася від участі в розгляді справи з огляду на обставини, що позбавляли її на це права. Хоча жодна зі сторін у ході судового розгляду не посилалася на свідчення, дані В. в поліції 10 липня 1997 року, суддя, що головував, раз у раз нагадував присяжним, щоб вони посилалися лише на свідчення, дані в судовому засіданні, і не обговорювали справи з третіми особами...
49. Зважаючи на вищенаведене, Суд доходить висновку, що характер, час і незначна тривалість участі присяжної засідательки В. у відповідному провадженні не могли привести до появи у заявників законних сумнівів у безсторонності присяжних. Отож Високий суд не був зобов’язаний розпускати колегію присяжних й призначати нове слухання в іншому складі присяжних для задоволення вимоги про безсторонній суд, закріпленої в пункті 1 статті 6 Конвенції...
«Лендон, Очаковскі-Лоран і Жулі проти Франції» (Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v France) [GC], 21279/02 і 36448/02, 22 жовтня 2007 року.
77. ... У цій справі побоювання щодо браку безсторонності випливало з того факту, — до того ж доведеного, — що двоє з трьох суддів в колегії Паризького апеляційного суду, який підтвердив обвинувальний вирок, винесений третьому заявникові за дифамацію з огляду на публікацію спірної петиції, перед тим — у справі перших двох заявників — прийняли ухвалу про дифамаційний характер трьох образливих уривків із роману, цитованих у петиції...
78. Суд зазначає, що, попри їхній зв’язок, факти в обох справах не були однаковими, так само як і «обвинувачений»: у першій справі питання полягало в тому, чи видавець та автор, опублікувавши певні уривки з «Суду над Жаном-Марі Ле Пеном», були винуваті в дифамації та співучасті в цьому правопорушенні, а в другій, пов’язаній із журналістикою, судові належало вирішити, чи вчинив відповідальний редактор «Ліберасьйон» таке саме правопорушення, опублікувавши текст петиції, в якій були відтворені ті ж уривки, що особи, які її підписали, повторювали зі схваленням, заперечуючи їхній дифамаційний характер, попри ухвалу з цього приводу проти видавця і автора … До того ж зрозуміло, що рішення, ухвалені у справі перших двох заявників, не містили якихось припущень щодо вини третього заявника.
79. Справді, у рішенні, ухваленому 21 березня 2001 року в справі третього заявника, Паризький апеляційний суд повернувся в зв’язку з дифамаційним характером оспорюваних уривків до рішення, яке він постановив 13 вересня 2000 року в справі перших двох заявників. Однак, на думку Суду, це може об’єктивно виправдовувати побоювання третього заявника з приводу небезсторонності з боку суддів. У першому рішенні апеляційного суду від 13 вересня 2000 року певні уривки з книги, написаної першим заявником та опублікованої другим, були визнані дифамаційними. І тут це рішення стало res judicata. У другому своєму рішенні від 21 березня 2001 Апеляційний суд був зобов’язаний застосовувати цю підставу в відповідному аспекті спору, тим часом як питання про сумлінність або несумлінність третього заявника, на якому лежала відповідальність за публікацію петиції, що схвалювала згадану книгу й критикувала засудження перших двох заявників, в ньому залишалося відкритим і не зазнало преюдиційного впливу першого вироку. Отже, вважати, що двоє суддів із складу колегії, яка постановила одне за одним два розглянуті рішення, можуть кинути тінь на безсторонність суду, було б зайве. Насправді в тому, що стосується кваліфікації тексту як дифамації, будь-який інший суддя був би також зобов’язаний дотримати принципу res judicata, і це означає, що їхня участь не вплинула на відповідні частини другого вироку. Що ж до питання про сумлінність, яке в цих двох справах, попри зв’язок між останніми, було цілком різним, то якихось доказів, що наводили б на думку, ніби судді були в якийсь спосіб пов’язані оцінкою, даною ними в першій справі, немає...
80. Нарешті, цю справу вочевидь не можна порівнювати зі справою Сан-Леонард Band Клуб В. Мальта (№ 77562/01...), де судді мали вирішити, чи вони самі зробили помилку правового тлумачення або застосування в своїх попередніх рішеннях, тобто, йшлось про те, що вони мали ухвалити рішення щодо самих себе та своєї власної здатності застосовувати закон.
81. Отже, будь-які сумніви, що їх міг мати третій заявник стосовно неупередженості апеляційного суду при винесенні ухвали в другій справі, не можна вважати об’єктивно виправданими.
b. Особиста упередженість
«Деміколі проти Мальти» (Demicoli v Malta), 13057/87, 27 серпня 1991 року.
40. За умов цієї справи Палата представників при встановленні винуватості заявника, безсумнівно, здійснювала судові функції. ...
41. Двоє членів Палати, чию поведінку в парламенті піддали критиці в спірній статті і які ставили питання про порушення прав в Палаті, брали участь у всіх стадіях провадження у справі проти обвинувачуваних, зокрема стадії визнання винуватості та (за винятком одного з них, який на той час помер) призначення покарання.
Вже з цієї лише підстави безсторонність судового органу в цьому процесі, як видається, викликає сумніви і побоювання заявника в цьому зв’язку є виправданими ...
42. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 ...
«Кипріану проти Кіпру» (Kyprianou v Cyprus) [GC] 73797/01, 15 грудня 2005 року.
130. ... Відповідно, Суд досліджуватиме низку тих рис поведінки суддів, які дають привід для розв’язання спірного питання щодо критерію суб’єктивності.
По-перше, судді в своєму рішенні про призначення покарання заявникові, визнали, що вони були «глибоко ображені» заявником «як особи»..., [і] на думку Суду, ця заява сама по собі свідчить про те, що слова і поведінка заявника заподіяла суддям особистої образи, та вказує на те, що йшлося про їхні особисті відчуття ...
По-друге, рішучі формулювання, які судді весь час використовують у своєму рішенні, передають почуття обурення і враженості, що суперечить безсторонній позиції, якої очікують від судових рішень...
По-третє, відтак вони перейшли до призначення покарання у вигляді п’яти днів ув’язнення з негайним виконанням присуду, вважаючи це «єдиною адекватною відповіддю». На думку суддів, «неадекватна реакція з боку законного і цивілізованого порядку, втіленням якого його є суди, означала б згоду на приниження авторитету судів»...
По-четверте, ще на ранньому етапі дебатів із заявником судді висловили думку, що вони вважають його винним у кримінальному злочині — неповазі до суду ... [потім] вони поставили заявника перед вибором: наполягати на своїх словах і обґрунтувати, чому йому не має бути призначене покарання, або відмовитися від своїх слів. Отже, фактично йому запропонували пом’якшити «шкоду, яку він завдав своєю поведінкою», а не захищати себе ...
131. Хоча Суд не сумнівається в тому, що суддям ішлося про гарантії здійснення правосуддя і доброчесність суддівського корпусу і що вони саме для цього визнали за належне негайно відкрити сумарне провадження, та, з урахуванням наведених вище міркувань, він робить висновок про те, що їм не вдалося віддалитися від цієї ситуації достатньою мірою.
132. Підкріплює цей висновок і та швидкість, з якою проведено судовий розгляд, і небагатослівність спілкування між суддями і паном Кипріану.
«Лендон, Очаковскі-Лоран і Жулі проти Франції» (Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v France) [GC], 21279/02 і 36448/02, 22 жовтня 2007 року.
76. ... презумпція особистої неупередженості судді чинна, доки немає доказів протилежного... Третій заявник у цьому зв’язку стверджував, що мотиви, наведені в рішенні Паризького апеляційного суду від 21 березня 2001 року, а саме: «автори [петиції] не ставили [були] жодної іншої мети, ніж засвідчити свою підтримку Матьє Лендону, повторюючи та одночасно задерикувато схвалюючи всі ті уривки, які за рішенням суду визнано дифамаційними, й навіть не намагаючись поставити під сумнів дифамаційний характер зауважень», показують, що відповідні двоє суддів гадали, що образлива стаття, відверто й особисто їх зачіпала.
Суд не поділяє цього погляду. На його думку, це був просто один із чинників, який апеляційний суд врахував при оцінці сумлінності дій заявника, фактично не роблячи при цьому жодних висновків. Власне, третій заявник був засуджений не через те, що він опублікував текст, який ставив під сумнів засудження перших двох заявників за дифамацію, або через те, що він тим самим виявив підтримку «відвертій зневазі» з боку осіб, які подали петицію, або через те, що він піддав критиці відповідних суддів, а через те, що він, не провівши належного попереднього розсліду, розповсюдив текст, що містив «особливо серйозні звинувачення» й образливі зауваги. Крім того, суд не вбачає в підставах рішення від 21 березня 2001 року навіть найменших ознак того, що ці судді могли б почувати себе особисто зачепленими образливою статтею.
Отже, жодного доказу того, що, ухвалюючи рішення, ці двоє суддів перебували під впливом своїх особистих упереджень, немає.
с. Вияв упередженості
«Пуллар проти Сполученого Королівства» (Pullar v United Kingdom), 22399/93,10 червня 1996 року.
37. Слід нагадати, що побоювання пана Пуллара щодо неупередженості суду спиралися на той факт, що один із членів колегії присяжних, пан Форсайт, працював у фірмі, партнером якої був свідок з боку обвинувачення — пан Макларен. Зрозуміло, такий зв’язок міг викликати певне занепокоєння з боку обвинуваченого ...
39. ... Пан Форсайт, що обіймав невисоку посаду в фірмі пана Макларена, над проектом, який правив за підставу для висунення обвинувачень проти пана Пуллара, не працював, а за три дні до початку судового розгляду, отримав повідомлення про звільнення. Зважаючи на ці обставини, зовсім не очевидно, що неупереджений спостерігач міг би зробити висновок, ніби пан Форсайт був би схильніший вірити панові Макларену, аніж свідкам захисту.
40. Крім того, слід взяти до уваги те, що суд надав декілька важливих гарантій. Важливо, що пан Форсайт був лише одним із п’ятнадцяти присяжних, а всіх їх вибрано навмання з числа місцевого населення. Слід також нагадати, що шериф указав присяжним на їхній обов’язок неупереджено оцінювати достовірність свідчень усіх свідків, які перед ними постануть, … і що всі присяжні склали відповідну присягу.
41. Зважаючи на це, сумніви пана Пуллара щодо неупередженості складу суду, який розглядав його справу, вважати об’єктивно виправданими не можна.
«Кипріану проти Кіпру» (Kyprianou v Cyprus) [GC], 73797/01, 15 грудня 2005 року.
127. У цій справі йшлося про неповагу до суду, спрямовану на суддів особисто. Заявник критикував їх безпосередньо за те, як вони здійснювали судове провадження. Потім ті ж судді ухвалили рішення про переслідування в судовому порядку, розглядали як предмет спору питання щодо поведінки заявника, розв’язували питання про його винуватість і наклали правову санкцію — в цьому випадку — термін тюремного ув’язнення. У такій ситуації змішування функцій заявника, свідків, обвинувача і судді очевидно ж могло породити об’єктивно виправдані побоювання щодо відповідності розгляду освяченому віками принципові, згідно з яким ніхто не має бути суддею у своїй власній справі, а отже, щодо неупередженості суддівської колегії ...
128. Тому-то Суд вважає, що, з огляду на обставини справи і з врахуванням того функціонального недоліку, який він визначив, неупередженість виїзної сесії суду могла видаватися такою, що викликає сумніви. Побоювання заявника щодо цього можна розглядати як об’єктивно виправдані...
«Елезі проти Німеччини» (Elezi v Germany), 26771/03, 12 червня 2008 року.
51. З урахуванням обставин справи, безсторонність судових засідателів забезпечували достатні гарантії ... із заяви, зробленої судовими засідателями після клопотання заявника щодо упередженого ставлення до нього, випливає, що голова Палати пояснив їм характер найважливіших результатів розслідування перед тим, як надати копію. Їм було зрозуміло, що думка органу обвинувачення, висловлена в ній, не є підставою для вироку, який буде ухвалений у справі заявника і спиратиметься на докази, прийняті лише в головному слуханні. Крім того, Суд відзначає, що судовим засідателям було відомо про оспорювану частину обвинувального висновку від п’ятнадцятого дня слухань у справі заявника і що після того, перш ніж регіональний суд ухвалив своє рішення у справі заявника, відбулося ще понад двадцять слухань, на яких приймали докази. У зв’язку з цим і справді видається, що судові засідателі сформували свою остаточну оцінку винуватості заявника на основі доказів і аргументів, висловлених у ході слухань.
52. Суд також відзначає, що заявник не поставив під сумнів безсторонність регіонального суду на підставі того, що останній, засідаючи в тому ж складі, раніше засудив його сестру-спільницю.
53. Отже, побоювання заявника щодо безсторонності судових засідателів розглядати як об’єктивно виправдані не можна...
d. Поведінка в суді
«X проти Сполученого Королівства» (X v United Kingdom), 5574/72, 21 березня 1975 року, DR 3, 10.
6. ... значення для справи мають такі складники:
a. Думки, які суддя, що брав участь у розгляді, висловив. на засіданні у вересні 1970 року, викликають заперечення як такі, оскільки призводять до сумнівів у його безсторонності. Втім вони були менш радикальними, ніж ті, що їх висловив той самий суддя у справі Y ...
b. Що стосується тиску, який, виходячи зі згаданих вище зауваг судді, міг чинитися на заявника з метою примусити його визнати себе винним, як видно з ходу судового розгляду, зафіксованого в стислому розшифруванні стенограми засідань, захисника цей суддя насправді не залякав. Як заявив апеляційний суд, ... адвокат, що виступав на засіданні суду, «щиро і відверто визнає, що не може сказати, ніби зауваження, висловлювані на засіданні ... вересня ... зачепили захисника або завадили йому надалі висувати доводи захисту».
7. Тому Комісія, зваживши судовий розгляд у цілому, доходить висновку, що порушення прав заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на справедливий розгляд справи безстороннім судом зрештою не було.
«C. G. проти Сполученого Королівства» (C G v United Kingdom), 43373/98, 19 грудня 2001 року.
41. Суд передовсім зазначає, що, хоч свідчення і С., і самої заявниці, під час яких ставалися втручання [з боку судді], були, безсумнівно, найважливішими усними свідченнями, оголошеними в судовому процесі, та все ж вони були лише частиною судового розгляду справи по суті, яке тривало три дні. Крім того, хоч апеляційний суд визнав необґрунтованими деякі з тих виступів судді першої інстанції, інші були визнані обґрунтованими. Тимчасом як Суд погоджується з оцінкою апеляційного суду стосовно до того, що адвокат заявника через ці втручання відчував незручності та збентеження, ... адвокатові заявника жодного разу не завадили обстоювати версію захисту, яку він намагався розвинути чи то в ході перехресного допиту, чи з допомогою своїх свідків. Окрім того, Суд надає великого значення тому фактові, що адвокат заявника мав змогу звернутися до присяжних у своїй кінцевій промові, яка тривала 45 хвилин без усякої перерви, якщо не враховувати короткої репліки, яка була визнана обґрунтованою, і що суть аргументів захисту була ще раз наголошена, хоч і в дуже скороченому вигляді, у кінцевій промові судді у справі.
42. За таких обставин, Суд не вважає, що втручання судді у цій справі, хоч вони були надмірні й небажані, перетворили судовий розгляд у цілому на несправедливий.
e. Заяви поза судом
«Лавентс проти Латвії» (Lavents v Latvia), 58442/00, 28 листопада 2002 року.
119. ... Суд зазначає, що в своїх заявах, опублікованих 4 та 5 листопада 1999 року у виданнях «Lauku avїze» та «Respublika» ..., пані Штайнерте піддавала критиці поведінку адвокатів в цій справі. Вона також висловила припущення щодо результату розгляду справи. Дійсно, наголошуючи на тому, що вона ще не знала, «чи буде ухвалене рішення із обвинувальним вироком чи з частковим виправданням», вона не допускала можливість повного виправдання. Більше того, у своїх заявах, опублікованих 7 грудня 1999 року в «Kommersant Baltic», вона висловила здивування тим фактом, що заявник вперто наголошував на своїй невинуватості щодо всіх висунутих проти нього обвинувачень та пропонувала йому довести свою невинуватість. В очах Європейського суду подібні заяви є не простою «негативною оцінкою справи» заявника, а справжнім викладом позиції щодо суті справи з чітким схиленням до визнання вини обвинуваченого. Європейський суд вважає, що незалежно від того, які причини спонукали пані Шайнете висловитись саме таким чином, її заяви в жодному разі не можуть вважатись сумісними з вимогами пункту 1 статті 6 Конвенції. Тому, заявник мав дуже вагомі підстави побоюватись небезсторонності з боку цієї судді...
127. ... Європейський суд вважає, що подібні твердження дорівнюють самі по собі визнанню вини заявника. Крім того, Суд може лише висловити своє здивування з приводу того, що під час свого останнього інтерв’ю пані Шайнете пропонувала обвинуваченим довести суду свою невинуватість. По своїй суті подібна вказівка суперечить презумпції невинуватості, одному з основних принципів демократичної держави.
f. Вплив з боку ЗМІ
«Папон проти Франції» (Papon v France) (ухв.), 54210/00, 15 листопада 2001 року.
6. ... Суд зауважує, що судовий процес над заявником сягає своїм корінням до подій (оцінки поведінки французької влади за часів режиму Віші), які довгий час були предметом запеклих суперечок, і що не можна було очікувати, ніби самий судовий розгляд відбуватиметься в атмосфері безпристрасності. Однак, на думку Суду, заявник не довів, що кампанія у ЗМІ, яка проти нього велася, була настільки злісною, щоб вплинути або могти вплинути на висновок присяжних та результати нарад членів колегії виїзної судової сесії.
Навпаки, і сама тривалість цих нарад — дев’ятнадцять годин, і вирок, ухвалений виїзною судовою сесією, схиляють до думки, що присяжні голосували, спираючись на своє внутрішнє переконання і совість, та відповідно до вимоги бути переконаним поза розумним сумнівом, виконати яку вони присягнулися. Суд також вважає, що він повинен зважити й на те, що заявника виправдали за найсерйознішим з висунутим проти нього обвинувачень, а саме в пособництві і підбурюванні до вбивства ...
Суд, окрім того, зауважує, що заявник також і сам давав інтерв’ю телебаченню — наприклад, у грудні 1996 року, після ухвалення рішення про віддання його на суд виїзної сесії ..., і що ще 1993 року його адвокат опублікував матеріали судово-історичної експертизи, відхиленої 1987 року Касаційним судом.
«Краксі проти Італії» (Craxi v Italy), 34896/97, 5 грудня 2002 року.
103. Суд вважає, що в демократичному суспільстві ніяк не можна буде уникнути того, що засоби масової інформації висловлюватимуть коментарі — іноді різкі — з приводу резонансних справ, як це зробив заявник, виступаючи з обвинуваченням моральних якостей високих посадовців та зв’язків між світом політики та бізнесу.
104. Окрім того, слід зазначити, що судові інстанції, яким доручили розгляд справи, складались лише з професійних суддів. На відміну від суду присяжних, професійні судді мали досвід та були професійно підготовлені, що дозволяло їм не піддаватись впливу якихось зовнішніх факторів, коли йшлось про розгляд судової справи. Водночас вирок заявникові ухвалено в результаті змагальної процедури, в ході якої заявник мав можливість надавати уповноваженим судовим органам доводи, які він вважав необхідними для свого захисту... Ніщо в матеріалах справи не припускає думки про те, що судді, які ухвалювали рішення по суті справи, при тлумаченні національного законодавства або при оцінці аргументів сторін та елементів обвинувачення перебували під впливом висловлених в пресі тверджень.
g. Вплив інших осіб
«Папон проти Франції» (Papon v France) (ухв.), 54210/00,15 листопада 2001 року.
6. ... Він знову повторює, що ні поведінка сторін у цивільному провадженні, ні та тактика або стратегія, яку вони застосували, аби спробувати вплинути на майбутнє рішення, не давали б підстав вбачати відповідальність держави, якщо тільки не встановлено, що остання не вжила необхідних заходів для виправлення становища, яке б, вірогідно, могло послабити авторитет і безсторонність суддів. Суд зазначає, що в цій справі прокурор порушив дисциплінарне провадження стосовно адвоката, який розголосив таємницю. Той факт, що він не вважав за потрібне висувати обвинувачення за статтею 43416 Кримінального кодексу, не видається Судові вирішальним, оскільки заявник і сам міг ініціювати переслідування, і, власне, згодом так зробив, подавши 5 березня 1998 року позов разом із заявою.
«Фархі проти Франції» (Farhi v France), 17070/05, 16 січня 2007 року.
27. Суд зазначає, що в цій справі адвокат заявника подав клопотання про вчинення офіційного акту для фіксації, за його твердженнями, неправомірного обміну інформацією між обвинувачем і деякими членів колегії присяжних...
28. ... Голова та інші судді заслухали адвоката заявника і цивільної сторони, генерального адвоката, а потім і обвинуваченого. Однак уряд не зазначив, як саме це слухання могло б допомогти визначити зміст цього обміну інформацією або виявити відповідних присяжних засідателів. А національний суд був зобов’язаний використати всі наявні у нього засоби, аби розвіяти будь-які сумніви щодо факту та характеру стверджуваних подій.
29. Суд, зокрема, вважає, що пролити світло на характер цього обміну інформацією і вплив, який він міг справити (якщо взагалі справив) на думку присяжних, могло б, певно тільки заслуховування присяжних.
5. Військові суди
a. Судовий розгляд справ цивільних осіб
«Ерґін проти Туреччини» (Ergin v Turkey), 47533/99, 4 травня 2006 року.
47. Повноваження військового кримінального правосуддя не мають поширюватися на цивільних осіб, якщо нема вагомих причин для виправдання такої ситуації і якщо тільки воно не здійснюється на чіткій і передбачуваній правовій основі. Наявність таких причин належить обґрунтувати в кожному конкретному випадку. Отже, не достатньо, щоб національне законодавство передбачало підсудність певних категорій правопорушень військовим судам в загальному вигляді.
54. ... Суд вважає цілком зрозумілим, що заявник як цивільна особа, що перебуває під судом, який складається лише з військових офіцерів, за звинуваченням у вчиненні правопорушень, пов’язаних з веденням пропаганди проти військової служби, міг мати побоювання щодо суддів, оскільки ті належали до армії, яку можна було ототожнити зі стороною процесу. Відповідно, заявник міг обґрунтовано побоюватися, що Суд Генерального штабу потрапить під неналежний вплив упереджених думок. Тому-то заявникові сумніви щодо незалежності та безсторонності цього суду можна розглядати як об’єктивно виправдані ...
b. Судовий процес над військовослужбовцями
«Фіндлі проти Сполученого Королівства» (Findlay v United Kingdom), 22107/93, 25 лютого 1997 року.
75. ... Слід зазначити, що всі члени військового трибуналу, призначені відповідальним за скликання офіцером, були нижчого за нього звання. Багато хто з них, зокрема й голова, були його безпосередніми підлеглими або перебували під його началом ... Більше того, повноваження відповідального за скликання офіцера, передбачали, хоч і в наперед встановлених обставинах, можливість розпустити військовий трибунал або до суду, або в ході процесу .
76. Для підтримання віри в незалежність і неупередженість суду важливо дбати про їхні зовнішні ознаки. Оскільки всі члени військового трибуналу, який розглядав справу пана Фіндлі, були нижчого звання від офіцера, відповідального за скликання, та перебували під його началом, сумніви пана Фіндлі з приводу незалежності й неупередженості суду можна було об’єктивно виправдати .
77. Окрім того, Суд вважає істотною ту обставину, що відповідальний за скликання офіцер діяв і як «відповідальний за затвердження». Вирок військового трибуналу набуває чинності лише після такого затвердження, до того ж офіцер має право змінювати покарання так, як вважає за доцільне. Це суперечить усталеному принципу, згідно з яким право ухвалювати обов’язкові рішення, що не можуть бути змінені несудовими органами, є невіддільним правом самого «суду» і одним із складників тієї «незалежності», якої вимагає пункт 1 статті 6 ...
«Купер проти Сполученого Королівства» (Cooper v United Kingdom) [GC], 48843/99, 16 грудня 2003 року.
117. Суддя-адвокат є цивільною особою, що відповідає вимогам закону, яку в штат генерального судді-адвоката (також цивільної особи) призначає лорд-канцлер, а звідти генеральний суддя-адвокат — у кожний військовий трибунал ...
Суддя-адвокат відповідає за справедливість і законність провадження у військовому суді, і його постанови щодо свідчень і з усіх питань права є обов’язковими і повинні бути розглянуті у відкритому судовому засіданні. Суддя-адвокат не голосує при ухваленні вироку і, отже, не виходить разом з іншими членами колегії військового суду для обговорення вироку. Проте перед тим він коротко підбиває підсумки судового слідства і дає подальші вказівки іншим членам колегії військового суду та може відмовитися погодитись із вироком, якщо вважає, що він «суперечить закону», даючи в такому випадку голові і рядовим членам колегії додаткові вказівки на відкритому судовому засіданні, після чого ці члени знову виходять до нарадчої кімнати для розгляду питання про вирок. Суддя-адвокат виходить разом із іншими членами колегії, аби надавати їм консультативну допомогу, радитися про покарання і голосувати щодо нього...
З огляду на ці обставини, Суд вважає, що присутність у військовому суді цивільної особи, що має таку кваліфікацію і відіграє таку центральну роль у провадженні, є не лише важливим механізмом захисту, але однією з найістотніших гарантій незалежного характеру провадження в військовому суді...
«Ірфан Байрак проти Туреччини» (Irfan Bayrak v Turkey), 39429/98, 3 травня 2007 року.
35. Суд встановив, що в цій справі всі члени дисциплінарного трибуналу були офіцерами, які не мали ані суддівського статусу, ані суддівської вишколу. Їх призначав командир військового підрозділу або керівник військового закладу, в структурі якого був трибунал. Отже, всі ці судді перебували у військовому ієрархічному підпорядкуванні.
36. Суд підкреслює, що в цій справі члени трибуналу першої інстанції, так само як і члени вищого апеляційного трибуналу не були офіцерами, які завершували свою військову кар’єру... Під час здійснення ними суддівських повноважень вони залишались підпорядкованими своєму командуванню і не були наділені жодними спеціальними гарантіями, які б увільняли їх від звітів за свої дії перед військовим командуванням.
37. Суд також підкреслює, що полковник військової частини, який двічі висував обвинувачення заявникові..., був командиром офіцерів, які засідали в військовому дисциплінарному трибуналі.
38. Щодо гарантії, яка може надаватись тривалістю суддівського мандату, Суд зауважує, що мандат, яким були наділені члени військового дисциплінарного трибуналу обмежувався річним терміном. Для порівняння Суд нагадує, що чотирирічний мандат суддів суду державної безпеки був визнаний закоротким...
39. Суд повторює, що хоч зазвичай тривалість мандату суддів вважають необхідною умовою їхньої незалежності, коротка тривалість цього мандату сама по собі не спричинює брак такої незалежності на момент, коли виявляються зібрані разом інші необхідні умови...
В цій справі не можна вважати, що були зібрані разом інші необхідні умови незалежності.
40. Спираючись на зазначені вище доводи, Суд вважає, що сумніви стосовно незалежності та неупередженості військового дисциплінарного трибуналу, які виникли у заявника, знаходять об’єктивне підтвердження...
c. Суди державної безпеки та надзвичайного стану
«Арап Ялґін і інші проти Туреччини» (Arap Yalgin and Others v Turkey), 33370/96, 25 вересня 2001 року.
46. Суд у зв’язку з цим вважає, що в тому разі, коли — як і в цій справі — до складу колегії суду входять особи, що з погляду виконання своїх службових обов’язків і організації роботи є підлеглими однієї зі сторін процесу, обвинувачені особи можуть мати правомірні сумніви в їхній незалежності. Така ситуація серйозно впливає на довіру, якою суди повинні користуватися в демократичному суспільстві... Крім того, Суд надає великого значення тому факту, що цивільній особі доводиться постати перед судом, що складається, хай навіть тільки частково, із службовців збройних сил ...
47. З огляду на вищенаведене, Суд вважає, що заявники, справу яких за обвинуваченнями у спробі підірвати конституційний лад держави розглядає суд воєнного стану, можуть мати правомірні підстави для побоювань з приводу того, що їхню справу розглядав суд, до складу якого входило двоє військових суддів і армійський офіцер, підпорядкований командувачеві в умовах воєнного стану. При цьому той факт, що в складі суду було двоє цивільних суддів, чия незалежність і безсторонність не викликає сумнівів, не відіграє тут ніякої ролі ...
48. Отже, заявникові побоювання з приводу недостатньої незалежності та безсторонності Суду воєнного стану можна розглядати як об’єктивно виправдані.
6. Зміна складу суду
«Барбера, Мессеґе і Хабардо проти Іспанії» (Barberá, Messegué and Jabardo v Spain), 10590/83, 6 грудня 1988 року.
71. У той самий день, коли відбувалося слухання, пан де ла Конча — суддя, що головував у першій секції Палати у кримінальних справах Високого суду Іспанії, був змушений поїхати через те, що захворів його свояк, а один із інших суддів, згаданих у наказі від 27 жовтня 1981 року, ... пан Інфанте, також не міг взяти участь у розгляді, оскільки вже не був у складі відповідної секції суду. Їх замінив пан Переса Лемаур, суддя — третьої секції, і пан Бермудес де ла Фуенте, суддя першої секції...
72. Ні заявникам, ні їхнім адвокатам повідомлення про ці зміни, зокрема про зміну судді-голови, не надсилали... Пан Перес Лемаур, разом із паном Барнуево та Бермудеса де ла Фуенте, за загальним визнанням, 18 грудня 1981 року ухвали суто процедурне рішення..., проте адвокати не могли зробити з цього висновок про те, що він також засідатиме в складі суду першої інстанції, зважаючи зокрема на підготовчу нараду, яку вони мали напередодні з паном де ла Конча... Тому вони були захоплені зненацька. І могли мати обґрунтовані побоювання, що новий суддя-голова не буде ознайомлений із безсумнівно складною справою, матеріали слідства в якій, — а вони мали вирішальне значення для кінцевого результату, — нараховували аж 1600 сторінок. Це так і є, попри те, що пан Барнуево, суддя-доповідач ..., залишався в складі протягом всього розгляду: пан Перес Лемаур не брав участі в підготовчій нараді, що відбулася 11 січня 1982 року; фактичну сторону справи встановлювали без повної перевірки доказів; нарада мала відбутися відразу після слухання справи або, щонайпізніше, наступного дня ..., а Високий суд мав ухвалити своє рішення, — і справді його ухвалив — упродовж трьох днів ...
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
176. Суд нагадує, що організація судового розгляду для належного справляння правосуддя — це завдання національних судів. Передання справи певному судді або судові перебуває в межах розсуду національних органів влади, що опікуються цієї сферою. Є широкий спектр факторів — таких, наприклад, як наявність засобів, кваліфікація суддів, конфлікт інтересів, доступність місця засідань для сторін тощо, які органи влади мають брати до уваги, призначаючи слухання. Хоча у завдання Суду не входить оцінка того, чи були достатні правові підстави у національних органів влади для того, щоб розподілити (передати) справу конкретному судді або суду, Суд має переконатися, що такий розподіл (передання) відповідали пунктові 1 статті 6, особливо її вимогам щодо об’єктивної незалежності й безсторонності...
177. Російське законодавство не містить яких-небудь норм, що регулюють розподіл справ між суддями суду відповідної юрисдикції. У статті 6.2 Закону «Про статус суддів» передбачено, що контроль над розподілом справ здійснює голова суду в порядку, встановленому федеральним законом ... Однак, оскільки на сьогодні такий закон не прийнято, відповідно до загальної практики справи в суді розподіляють голови на свій власний розсуд.
178. Закон вимагає, щоб після розподілу справи й початку судового розгляду вона залишалося за тим же складом суду до ухвалення остаточного рішення. Цей принцип, відомий як принцип незмінності складу суду. Принцип незмінності допускає можливість заміни судді, який не може далі брати участь у засіданні, іншим суддею. Це поширюється як на професійних суддів, так і на народних засідателів, статус яких прирівнений до професійних суддів...
179. ... Під час судового розгляду справи заявника суддів у складі суду міняли одинадцять разів. Справу один за іншим вели чотири судді-голови. Кожна заміна судді-голови супроводжувалася заміною обох народних засідателів. Крім того, в одному випадку до процесу розгляд справи ввели запасного засідателя, а в іншому — призначили нового засідателя на заміну того, який вийшов зі справи. Щоразу при появі нового члена суду, судовий розгляд необхідно було розпочинати знову.
180. Представники уряду не пояснили, як ця непомірна кількість замін у складі суду — разюча порівняно з іншими кримінальними справами, представленими Суду, — може узгоджуватися з принципом незмінності складу суду, фундаментальне значення якого вони ж самі підкреслювали. Надзвичайну стурбованість Суду викликають не тільки надто часті заміни складу в справі заявника, але й те, що причини таких замін були оприлюднені лише в двох випадках...
182. Суд до того ж відзначає, що, як і при розподілі справ серед суддів, зазвичай повноваженнями щодо передання справи іншому судді-голові користується голова суду. ... закон не встановлює бодай якихось чітких обставини, за яких може відбутися така передання. Брак передбачуваності в застосуванні статті 241 виразилася в тому, що голова Московського міського суду мав необмежений розсуд у питанні заміни судді й переданні справи при розгляді кримінальної справи заявника. У цьому зв’язку Суд зауважує брак процесуальної гарантії проти довільного використання цього розсуду. Так, нема вимоги щодо інформування сторін про причини передання справи або надання їм можливості зробити свої зауваги ... Більше того, заміну члена суду не оформлюють ніяким процесуальним рішенням, яке можна було б оскаржити у вищому суді. Суд вважає, що брак яких-небудь процесуальних гарантій у тексті закону робить членів суду вразливими для тиску ззовні.
184. Враховуючи вищевикладені міркування, Суд вважає, що в справі заявника російське кримінальне законодавство не забезпечило гарантій, достатніх для того, аби не мати жодного об’єктивного сумніву в тому, що не було недоречного тиску на суддів при здійсненні ними судових обов’язків ... З огляду на такі обставини, можна сказати, що сумніви заявника щодо незалежності й безсторонності суду першої інстанції були об’єктивно виправданими у зв’язку з багаторазовою й частою заміною членів суду в його кримінальній справі, які проводили з нез’ясованих причин і не були охоплені будь-якими процесуальними гарантіями.
185. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 з огляду на брак незалежності й безсторонності суду першої інстанції.
7. Зала судових засідань
«Стенфорд проти Сполученого Королівства» (Stanford v United Kingdom), 16757/90, 23 лютого 1994 року.
29. Заявник ще стверджував, що уряд відповідальний за погану акустику в залі суду. Хоч це, безумовно, те, що може давати підстави для розгляду питання відповідно до статті 6 ... Конвенції, висновки експертиз, проведених і до, і після скарги заявника, вказували на те, що, крім мінімального послаблення звуку через наявність скляної перегородки, акустичні рівні в залі суду були задовільними ...
30. І нарешті, слід нагадати, що заявника представляли адвокат і адвокат, які без жодних перешкод слідкували за ходом розгляду і мали б усі можливості обговорити з заявником будь-які питання, що випливали з доказування, які ще не було з’ясовано в свідченнях свідків. Окрім того, ознайомлення з стенограмою судового процесу показує, що адвокат здійснював його захист уміло і що суддя, який брав участь у розгляді, у своєму напутньому слові до присяжних зробив справедливий й всебічний підсумок представлених судові доказів.
31. До того ж від апеляційного суду, який займався розглядом справи, ... було, з урахуванням таких обставин, безпідставно очікувати виправлення того, що стверджувало недоліки провадження в першій інстанції, до яких не була привернута увага судді першої інстанції...
32. З огляду на зазначене вище, Суд доходить висновку, що Сполучене Королівство забезпечило справедливий судовий розгляд справи заявника.
8. Перегляд адміністративних покарань
«Чанаді проти Словаччини» (Čanády v Slovakia), 53371/99, 16 листопада 2004 року.
32. Заявника у цій справі оштрафував відповідно до закону про адміністративні правопорушення від 1990 року ректор військової академії в Ліптовському Мікулаші (Liptovský Mikuláš), де він працював. Перевірку цього рішення зробило міністерство оборони. Отже, відповідні рішення ухвалили адміністративні органи, які ... не відповідають вимогам, що висуває до незалежного і безстороннього суду пункт 1 статті 6 Конвенції. Оскільки частина 1 статті 83 Закону про адміністративні правопорушення від 1990 року і частина 2.F статті 248 Цивільного процесуального кодексу у чинній на той час редакції не припускали можливість перегляду таких рішень судами загальної юрисдикції, а також враховуючи, що Конституційний суд не виправив оскаржену ситуацію, Суд робить висновок, що права заявника на розгляд справи судом не дотримано...
II. ВІДКРИТЕ СУДОВЕ ЗАСІДАННЯ
1. Зміст
«Барбера, Мессеґе і Хабардо проти Іспанії» (Barberá, Messegué and Jabardo v Spain), 10590/83, 6 грудня 1988 року.
78. ... Окрім того, предмет і призначення статті 6 ... та формулювання деяких із підпунктів пункту 3 ... свідчать, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, «має право на участь у слуханні і на розгляд його справи» в його присутності «судом»... … Суд виводить, що загалом усі докази мусять бути представлені в присутності обвинуваченого в ході слухання у відкритому засіданні задля того, щоб була можливість навести контраргументи. Він з’ясує, чи було так у цій справі...
89. Зважаючи ... передусім на той факт, що в ході судового розгляду не були належно, в присутності заявника і під пильною увагою громадськості, представлені і обговорені дуже важливі докази, Суд робить висновок, що оспорюване провадження, якщо його брати в цілому, не відповідало критеріям справедливого та публічного розгляду. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 ...
«Ріпан проти Австрії» (Riepan v Austria), 35115/97, 14 листопада 2000 року.
29. ... На думку Суду, судовий розгляд задовольняє вимогу щодо публічності лише в тому разі, якщо громадськість може отримати інформацію про день і місце його проведення і якщо публіка може цього місця легко дістатися. У багатьох випадках цим умовам задовольнятиме той простий факт, що слухання проводяться в звичайній залі судових засідань, до того ж достатньо великій для розміщення глядачів. Водночас Суд зауважує, що проведення судового процесу за межами звичайної зали суду, а надто десь у такому місці, як тюрма, куди широкий загал взагалі не має доступу, серйозно перешкоджатиме його публічності. У такому випадку держава зобов’язана вживати компенсаційних заходів з тією метою, щоб громадськість та засоби масової інформації були належно поінформовані про місце проведення слухань і мали ефективний доступ.
30. ... Суд відзначає, що слухання справи внесли до тижневого розкладу слухання справ Штайрського (Steyr) окружного суду, в якому, очевидно, зазначили, що слухання проходитиме в Ґарштенській (Garsten) в’язниці. Цей розклад розіслали засобам масової інформації і зробили доступним для широкого загалу в канцелярії і довідковому бюро окружного суду. Однак, окрім об’яви у звичайному порядку, якихось особливих заходів — наприклад, таких як окреме оголошення на дошці окружного суду з зазначенням, в разі потреби, того, як дістатися до Ґарштенської в’язниці, з чіткою вказівкою на умови доступу, — не вжили.
Більше того, інші обставини, в яких проводили слухання, навряд чи мали на увазі заохотити участь громадськості: його провели рано-вранці, у приміщенні, яке, хоч і не було настільки мале, щоб не вмістити присутніх, але, як видається, не було обладнане як звичайна зала судових засідань.
31. Отже, Суд доходить висновку, що Штайрський окружний суд не вжив достатніх компенсаційних заходів, щоб урівноважити негативні наслідки, які проведення судового розгляду у справі заявника в закритій зоні Ґарштенської в’язниці мало для його публічного характеру. Тому, слухання від 29 січня 1996 року не відповідало вимозі публічності, викладеній у пункті 1 статті 6 Конвенції ...
«Краксі проти Італії (№ 2)» (Craxi v Italy), 25337/94, 17 липня 2003 року.
57. ... Зачитування та розкриття для преси інформації про зміст перехоплених телефонних розмов в ході засідання 29 вересня 1995 року становило втручання у здійснення права, гарантованого заявникові у пункті 1 статті 8 Конвенції ...
60. Суд відзначає, що заявник, зокрема, критикував той факт, що після слухання 29 вересня 1995 року преса опублікувала зміст деяких розмов, перехоплених з його телефонної лінії в Гаммаметі (Hammamet).
66. Суд зауважує, що в цій справі деякі з розмов, опублікованих у пресі, мали абсолютно приватний характер. Вони стосувалися відносин заявника та його дружини із адвокатом, колишнім колегою, політичним прихильником і дружиною пана Берлусконі. Їхній зміст був слабо або взагалі ніяк не пов’язаний з висунутим проти заявника кримінальним обвинуваченням...
67. На думку Суду, їхня публікація в пресі не відповідала нагальній суспільній потребі. Отже, втручання у право заявника за пунктом 1 статті 8 Конвенції не було пропорційним законній меті, яку могли при цьому ставити, і, отже, не було «необхідним у демократичному суспільстві» за змістом другого пункту цього положення...
«Стефанеллі проти Сан-Марино» (Stefanelli v San Marino), 35396/97, 8 лютого 2000 року.
20. У цій справі судові слухання, на яких свідки давали свідчення, проводили в першій інстанції і, як зазначає уряд, могли б також проводити при розгляді в порядку апеляційного провадження, якщо б заявник на цьому наполягав. Суд усе ж зауважує, що усну процедуру здійснював би не суддею, що мав ухвалювати рішення в справі ..., а слідчий суддя, ... єдине завдання якого полягає в розслідуванні справи. Хоч у першій інстанції, хоч у порядку апеляції, але провадження перед суддею, що здійснював розгляд справи, відбувалося без публічного слухання.
21. Хоча уряд на цю норму не посилався, Суд вказує, що за змістом другого речення пункту 1 статті 6 преса та громадськість за певних обставин можуть бути з процесу вилучені. Суд зазначає, що слухання не проводили не внаслідок рішення судді, а внаслідок застосування чинного закону. Однак Суд, зважаючи на обставини справи і на стверджувану бездіяльність заявника, вважає, що жодна з серії обставин, наведених у цій статті, не є застосовною в цій справі.
22. Отож Суд постановляє, що пункт 1 статті 6 порушено через те, що ні суд першої інстанції, ні апеляційної не розглядали справи заявника у відкритому засіданні.
2. Обмеження, зокрема й відмова від права
«Ернст і інші проти Бельгії» (Ernst and Others v Belgium), 33400/96, 15 липня 2003 року.
67. ... В Бельгії насправді слідство є таємним. Таємниця слідства виправдовується забезпеченням двох основних інтересів: з одного боку, повагою до моральної цілісності та приватного життя кожної особи, яку презюмовано вважають невинуватою, та, з іншого — ефективністю у провадженні розслідування. Звідси випливає, що коли судовий орган ухвалює рішення як судова слідча інстанція, то судове засідання зазвичай відбувається за зачиненими дверима, а рішення не виголошують публічно... Не видно, щоб заявники вимагали публічності або заперечували проти слухання справи за зачиненими дверима.
68. Європейський суд вважає, що таємний характер слідчої процедури може бути виправданий мотивами, які пов’язані із захистом приватного життя сторін — учасників процесу, а також інтересами правосуддя за змістом другого речення пункту 1 статті 6. Суд також зазначає, що якби справа заявників після повного завершення слідства стала предметом оскарження в суді апеляційної інстанції, який мав би ухвалити рішення, обвинувачені та заявники, що виступали б сторонами в цивільному процесі, мали б право на повну відкритість процедури. Він нагадує у зв’язку із цим, що якщо стаття 6 може відігравати роль до моменту звернення до суду з метою прийняття справи до розгляду, то в цьому разі специфіка її застосування під час проведення слідства залежить від особливостей процедури та обставин справи...
В цілому Суд вважає, що розгляд за зачиненими дверима питання про прийнятність цивільного позову заявників не суперечив вимогам пункту 1 статті 6 стосовно публічності розгляду.
«Ермі проти Італії» (Hermi v Italy) [GC], 18114/02,18 жовтня 2006 року.
78. Суд, однак, зауважує, що проведення слухання не в відкритому режимі було наслідком прийняття сумарного провадження — спрощеної процедури, про яку заявник клопотав сам з власної волі. Сумарне провадження дає обвинуваченому безперечні переваги: у разі визнання його винуватим, він дістає значно коротший термін покарання, а орган обвинувачення не може оскаржити рішення про засудження, в якому не змінено правової кваліфікації злочину... З іншого боку, сумарне провадження пов’язане зі скороченням процесуальних гарантій, передбачених національним правом, зокрема щодо публічного характер розгляду, а також можливості подавати клопотання про прийняття доказів, які не містяться у матеріалах справи, підготовлених прокуратурою.
79. Суд вважає, що заявник, якому надавали допомогу два адвокати за його вибором, був, безперечно, в змозі розуміти наслідки його клопотання про спрощене провадження. Окрім того, спір, як видається, не порушував якихось суспільно важливих питань, які б перешкоджали відмові від вищезазначених процесуальних гарантій ...
80. У зв’язку з цим Суд повторює, що він погоджується з тим, що при з’ясуванні потреби в публічності розгляду на стадіях, які слідують за розглядом у суді першої інстанції, треба зважати й на інші міркування, зокрема й такі, як право на судовий розгляд упродовж розумного часу і пов’язана з цим потреба оперативного опрацювання справ, переданих у суди... Закріплення можливості сумарного провадження в італійському законодавстві, як видається, було безпосереднього спрямоване на спрощення та, відповідно, зменшення строків провадження в кримінальних справах ...
81. У світлі вищевикладених міркувань, той факт, що розгляд у першій і другій інстанціях проведено за зачиненими дверима і, отже, без присутньої на ньому публіки, як порушення Конвенції розглядати не можна.
«М. проти Франції» (M v France), 10147/82, 4 жовтня 1984 року, DR 40, 166.
Заявник зокрема скаржиться на те, що суддя-голова в суді присяжних, здійснюючи свої дискреційні повноваження, дозволив показати документи зі справи в замкнутій телевізійній системі в залі суду. Він скаржиться, що це не тільки суперечило принципові усного провадження, але й порушувало його право на розгляд його справи в тому порядку, який передбачає пункт 1 статті 6 Конвенції... Рішення Касаційного суду від 21 квітня 1982 року чітко показує, що суд присяжних скористався з цієї процедури, аби продемонструвати карти і фотографії з місця злочину одночасно присяжним, професійним суддям, генеральному адвокатові, сторонам, що заявили позови про відшкодування збитків, та їхнім адвокатам, а також обвинуваченим і їхнім адвокатам.
Хоча заявник заперечує проти застосування процедури, що надала гласності матеріалам справи і в такий спосіб, можливо, вплинула на публіку в залі й присяжних, Комісія не може зрозуміти, виходячи з наявної у неї інформації, як ця процедура могла завдати шкоди законослухняному і, тим самим, справедливому судового розгляду, зокрема, якщо документи були в матеріалах справи і захист повинен був про них знати.
3. Проголошення рішення
«Зюттер проти Швейцарії» (Sutter v Switzerland), 8209/78, 22 лютого 1984 року.
31. Відповідно до статті 197 Закону від 1889 року, копію вироку, ухваленого 21 жовтня 1977 року Військовим касаційним судом, сторонам вручили, але на відкритому судовому засіданні його не проголошували ...
34. ... той, хто обґрунтує свою заінтересованість, може ознайомитися з рішеннями Військового касаційного суду чи отримати копії їхніх повних текстів; окрім того, найважливіші його рішення, наприклад, постановлене у справі «Зюттер», згодом публікують в офіційному збірнику. Тож його практика є до певної міри відкритою для громадськості.
Враховуючи питання, розглянуті Військовим касаційним судом у цій справі, і ухвалене в ній рішення, що надало остаточної сили вирокові дивізійного суду, ніяк не змінивши наслідків останнього для пана Зюттера, буквальне тлумачення положень пункту 1 статті 6. щодо проголошення судового рішення, видається надто жорстким і не є необхідним для досягнення цілей статті 6...
Отже, Суд погоджується з думкою уряду і більшості членів Комісії, роблячи висновок про те, що Конвенція не вимагає, щоб рішення, винесене на кінцевій стадії судового розгляду, було зачитане вголос.
«Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства» (Campbell and Fell v United Kingdom), 7819/77 і 7878/77, 28 червня 1984 року.
89. ...заявник скаржився на те, що Рада відвідувачів не оголосила публічно рішення у його справі...
91. У низці інших справ Суд заявляв, що він не вважає себе зв’язаним необхідністю давати дослівне тлумачення фрази «оголошують публічно». У кожній конкретній справі форма публічного оголошення «судового рішення», відповідно до норм внутрішнього права держави-відповідача, може змінюватися з урахуванням особливостей провадження й цілей пункту 1 статті 6 у відповідному контексті, тобто задля необхідності забезпечити контроль суспільства над судовою владою для збереження й гарантії права на справедливий судовий розгляд...
92. Проте в цій справі заходів для публічного оголошення рішення, ухваленого Радою відвідувачів, як видається, не вжили. Отже, ту було порушення 1 статті 6 Конвенції.
«Ламанна проти Австрії» (Lamanna v Austria), 28923/95,10 липня 2001 року.
33. У цій справі рішення Земельного суду Зальцбурґа від 10 жовтня 1994 року — хоча й ухвалене після відкритого розгляду позову заявника про відшкодування — проголошене публічно не було, бо це залежало від набрання остаточної сили виправдувального вироку. Натомість 4 листопада 1994 року це рішення вручили заявникові в письмовій формі. Рішення Апеляційного суду Лінца від 1 лютого 1995 року, в якому містився короткий виклад рішення Земельного суду і яке підтверджувало правомірність застосування ним підпункту (b) пункту 1 статті 2 Закону 1969 року та визнавало його рішення остаточним, спочатку було також винесене в письмовій формі й ніяк інакше не оприлюднене. Однак 9 лютого 2001 року, після того, як 9 листопада 2000 року Верховний суд Австрії прийняв свою постанову, його проголосили публічно.
34. Зважаючи на провадження за позовами про відшкодування збитків в цілому, а також його особливості, Суд постановляє, що ціль пункту 1 статті 6 Конвенції, а саме оприлюднення рішень суду, що, таким чином, дозволяє громадськості з’ясовувати, як суди загалом підходять до позовів про компенсацію за попереднє ув’язнення, у цій справі була досягнута завдяки публічному проголошенню постанови апеляційного суду.
Отже, жодного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
Див. також «Доступ до матеріалів суду».
4. Обмеження щодо висвітлення
«З. проти Фінляндії» (Z v Finland), 22009/93, 25 лютого 1997 року.
113. І нарешті, Суд має з’ясувати, чи були достатні підстави, які виправдовували розкриття відомостей про особу заявника та ВІЛ-інфекцію в тому тексті рішення апеляційного суду, який надали пресі...
Відповідно до фінського законодавства, апеляційний суд був правоможний, по-перше, опустити в судовому рішенні згадку про якісь імена, що давало можливість встановити особу заявниці, і, по-друге, обмежити на певний період доступ до рішення, опублікувавши його в скороченому виді з наведенням резолютивної частини та посиланням на застосоване судом право ...
Незалежно від того, наскільки чітко заявниця сформулювала прохання до апеляційного суду вилучити згадку про її повне ім’я та стан здоров’я, суд через адвоката Х був ознайомлений із її бажанням збільшити строк збереження інформації в таємниці на період понад десять років... із цього явно випливає, що вона була проти розголошення цієї інформації.
За цих обставин ... Суд не може зробити висновок, що оскаржуване оприлюднення було обґрунтоване переконливими підставами. Отже, опублікування відповідної інформації спричинило порушення права заявниці на повагу до її особистого й сімейного життя, гарантоване статтею 8 ...
«Ворм проти Австрії» (Worm v Austria), 22714/93, 29 серпня 1997 року.
52. Рішення апеляційного суду було спрямоване не на обмеження права заявника на об’єктивне інформування громадськості про перебіг судового розгляду справи пана Андроша. Його критика стосувалася переважно негативної оцінки, яку зробив заявник стосовно відповідей колишнього міністра у суді, які є елементом свідчення для цілей статті 23 Закону про засоби масової інформації...
54. З огляду на межі розсуду держави, загалом до повноважень апеляційного суду належала оцінка вірогідності того, що принаймні засідателі прочитали статтю, оскільки це було необхідно для встановлення кримінального наміру заявника в її опублікуванні... той факт, що внутрішнє законодавство, як його тлумачить Віденський апеляційний суд, не вимагає доводити фактичні наслідки впливу на конкретний розгляд справи... не применшує виправданості втручання, обґрунтованого потребою захистити авторитет суду...
57. Беручи до уваги суму штрафу та той факт, що видавництво повинно нести солідарну відповідальність за його сплату ..., застосовану санкцію не можна розглядати як непропорційну поставленій законній меті.
58. Суд, відповідно, встановлює, що національні суди мали право вважати, що засудження та покарання заявника були «необхідні у демократичному суспільстві» для підтримання як авторитету, так і неупередженості суду за змістом пункту 2 статті 10 Конвенції.
«Ньюз Ферлаґз ҐмбХ і Ко КҐпроти Австрії» (News Verlags GmbH and Co KG v Austria), 31457/96,11 січня 2000 року.
58. Суд визнає можливість наявності вагомих причин для заборони публікації фотографій підозрюваного, що залежить від характеру розглядуваного правопорушення та конкретних обставин справи... Втім Віденський апеляційний суд ніяких таких причин не представив.
59. Справді, ... судові заборони жодним чином не обмежували права компанії-заявниці публікувати коментарі щодо кримінального провадження в справі Б. Однак вони обмежували компанію-заявницю у виборі форми її репортажів, тимчасом як інші засоби масової інформації, безперечно, могли й далі вільно публікувати фото Б. упродовж всього процесу проти нього. Зважаючи на ці обставини і на висновок національних судів про те, що втручанням у права Б. були не самі зображення, які використовувала компанія-заявниця, а їхнє поєднання з текстом, Суд доходить висновку, що абсолютна заборона на публікацію зображення Б. вийшла за межі того, що було необхідно для захисту Б. проти дифамації чи проти порушення принципу презумпції невинуватості. Отже, між приписами, у тому вигляді, як їх сформулював Віденський апеляційний суд, і поставленими законним цілями не було обґрунтованої пропорційності.
60. З цих міркувань випливає, що втручання в право компанії-заявниці на свободу висловлення поглядів не було «необхідним у демократичному суспільстві».
«Домбровський проти Польщі» (Dąbrowski v Poland), 18235/02, 19 грудня 2006 року.
33. ... Заявник у трьох статтях повідомляв про кримінальний процес над місцевим політиком та ухвалене на його завершення рішення Острудського (Ostróda) районного суду. Суд вважає, що і зміст, і тон статті в цілому були досить виваженими.
34. Суд також погоджується з тим, що деякі з тверджень заявника були оцінними судженнями з питання, що становило суспільний інтерес, і, можна сказати, не були позбавлені якихось фактичних підстав. Більше того, твердження заявника не були провокаційними нападками на політичного діяча. Так само не можна сказати, що мета оспорюваних тверджень полягала в тому, щоб образити або принизити піддану критиці особу.
35. ... суди держави... знехтували той факт, що заявник був як журналіст зобов’язаний передавати інформацію та ідеї щодо політичних питань та інших, що становлять суспільний інтерес, і, роблячи це, мати змогу вдаватися до певного перебільшення. І ще Суд відзначає, що ні суди першої інстанції, ні апеляційної не звернули уваги на той факт, що пан Любачевський (Lubaczewski) мав би, будучи політиком, проявити більше терпимості до критики. Отже, Суд робить висновок, що причини, наведені судами держави, не можна вважати такими, що мають значення для справи, ні достатніми для виправдання оспорюваного втручання.
36. ... Хоч штраф, накладений на заявника, був відносно невеликим (штраф у розмірі PLN 1000 та судові витрати PLN 300, тобто близько EUR 330), а провадження проти нього — умовно припинене, та національні суди, втім, установили, що заявник скоїв кримінальний злочин — дифамацію. Внаслідок цього відомості про заявника були внесені до реєстру судимостей. Окрім того, будь-коли протягом випробувального терміну суд міг відновити провадження з підстав настання тієї чи тієї обставини, визначеної законом...
37. Окрім того, хоч стягнення і не заважало заявникові самовиражатися, його засудження діяло як своєрідна цензура, що навряд чи заохочувало його до подібної критики в майбутньому. Такий обвинувальний вирок здатен стримувати журналістів від участі в публічному обговоренні питань, що зачіпають життя суспільства. А ще він, імовірно, заважатиме пресі виконувати її завдання постачальника інформації і громадського контролера...
З огляду на викладені вище міркування, засудження заявника було непропорційним поставленій меті, зокрема, якщо зважати на зацікавленість демократичного суспільства у забезпеченні й збереженні свободи преси.
«Дюпюї й інші проти Франції» (Dupuis and Others v France), 1914/02, 7 червня 2007 року.
44. ... З урахуванням того, що стоїть на кону в кримінальному процесі як з погляду здійснення правосуддя, так і права підслідних на презумпцію невинуватості, забезпечення особливих гарантій таємниці судового слідства є виправданим. Однак, зважаючи на обставини цієї справи, Суд вважає, що на час публікації книги, яка була предметом судового провадження, у січні 1996 року, окрім того, що так звану справу про «Єлисейські підслуховування» дуже широко висвітлювали засоби масової інформації, громадськості вже було відомо, що Ж. М. є підслідним у справі, пов’язаній з розпочатим ще три роки перед тим досудовим розслідуванням, унаслідок якого 9 листопада 2005 року, тобто трохи більше як за дев’ять років і дев’ять місяців після публікації книги, його зрештою засудили й позбавили волі з відстрочкою виконання. Крім того, уряд не довів, як, з огляду на обставини справи, розкриття конфіденційної інформації могло негативно вплинути на право Ж. М. на презумпцію невинуватості або на його засудження і вирок майже через десять років після цієї публікації. Власне кажучи, після публікації оспорюваної книги, ще поки тривало розслідування, Ж. М. регулярно коментував справу в численних статтях у пресі. За таких обставин, вимога захисту інформації, з огляду на її конфіденційний характер, не була найголовнішою.
45. У зв’язку з цим слід відзначити, що хоч засудження заявника за переховування майна, здобутого злочинним шляхом, опиралося на факт відтворення й використання в їхній книзі документів, що містилися в слідчій справі й, отже, як було встановлено, їм передані з порушенням таємниці слідства або професійної таємниці, проте це засудження неодмінно стосується розголошення інформації. Однак можна сумніватися в тому, чи була ще якась потреба запобігати розголошенню інформації, яка вже, принаймні частково, була доступною загалові ... і була вже, можливо, відомою великій кількості людей ..., беручи до уваги висвітлення справи заявника в засобах масової інформації, з огляду на її факти і на те, що потерпілими від згаданого прослуховування телефонних розмов було багато широковідомих людей.
46. Суд, окрім цього, вважає за необхідне дуже зважено підходити до оцінки тієї наявної в демократичному суспільстві потреби карати журналістів за використання інформації, здобутої через порушення таємниці слідства або порушення професійної таємниці, якщо ці журналісти сприяють публічному обговоренню питань такого великого значення, відіграючи таким чином свою роль «сторожових псів» демократії. Стаття 10 захищає право журналістів розкривати інформацію з питань, що становлять суспільний інтерес, за умови, що вони діють сумлінно, опираються на точну фактологічну основу й надають «надійну і точну» інформацію відповідно до норм журналістської етики ... Заявники в цій справі, як це випливає з їхніх неоспорених тверджень, діяли відповідно до норм, що регулюють їхню журналістську професію, бо ж оскаржена публікація стосувалася не лише предмета, але й достовірності викладених відомостей, наводячи докази їхньої точності та істинності.
48. Суд ... відзначає, що обох авторів оштрафували на 762,25 євро кожного, й до того ж вони мусили спільно виплатити Ж. М. 7622,50 євро на відшкодування моральної шкоди. До відповідальності в цивільно-правовому порядку притягнуто й компанію-заявницю. Однак наказу про знищення чи вилучення накладу книги не видано і публікації не заборонено... Разом із тим, з урахуванням обставин справи, накладення штрафу, щоправда, в досить помірному розмірі, на додаток до рішення про відшкодування збитків, як видається, не були виправдані. Крім того, як Суд не один раз заявляв, що втручання в свободу висловлення думки може справити негативний вплив на користування цією свободою ... — і, щоб звести такий вплив нанівець, не досить, аби штраф мав відносно помірний розмір.
49. Отже, Суд вважає, що рішення проти заявників становило непропорційне втручання в їхнє право на свободу висловлення думок і тому не було необхідним у демократичному суспільстві.
1. Зміст
«Барбера, Мессеґе і Хабардо проти Іспанії» (Barberá, Messegué and Jabardo v Spain), 10590/83, 6 грудня 1988 року.
78. ... Окрім того, предмет і призначення статті 6 ... та формулювання деяких із підпунктів пункту 3 ... свідчать, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, «має право на участь у слуханні і на розгляд його справи» в його присутності «судом»... … Суд виводить, що загалом усі докази мусять бути представлені в присутності обвинуваченого в ході слухання у відкритому засіданні задля того, щоб була можливість навести контраргументи. Він з’ясує, чи було так у цій справі...
89. Зважаючи ... передусім на той факт, що в ході судового розгляду не були належно, в присутності заявника і під пильною увагою громадськості, представлені і обговорені дуже важливі докази, Суд робить висновок, що оспорюване провадження, якщо його брати в цілому, не відповідало критеріям справедливого та публічного розгляду. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 ...
«Ріпан проти Австрії» (Riepan v Austria), 35115/97, 14 листопада 2000 року.
29. ... На думку Суду, судовий розгляд задовольняє вимогу щодо публічності лише в тому разі, якщо громадськість може отримати інформацію про день і місце його проведення і якщо публіка може цього місця легко дістатися. У багатьох випадках цим умовам задовольнятиме той простий факт, що слухання проводяться в звичайній залі судових засідань, до того ж достатньо великій для розміщення глядачів. Водночас Суд зауважує, що проведення судового процесу за межами звичайної зали суду, а надто десь у такому місці, як тюрма, куди широкий загал взагалі не має доступу, серйозно перешкоджатиме його публічності. У такому випадку держава зобов’язана вживати компенсаційних заходів з тією метою, щоб громадськість та засоби масової інформації були належно поінформовані про місце проведення слухань і мали ефективний доступ.
30. ... Суд відзначає, що слухання справи внесли до тижневого розкладу слухання справ Штайрського (Steyr) окружного суду, в якому, очевидно, зазначили, що слухання проходитиме в Ґарштенській (Garsten) в’язниці. Цей розклад розіслали засобам масової інформації і зробили доступним для широкого загалу в канцелярії і довідковому бюро окружного суду. Однак, окрім об’яви у звичайному порядку, якихось особливих заходів — наприклад, таких як окреме оголошення на дошці окружного суду з зазначенням, в разі потреби, того, як дістатися до Ґарштенської в’язниці, з чіткою вказівкою на умови доступу, — не вжили.
Більше того, інші обставини, в яких проводили слухання, навряд чи мали на увазі заохотити участь громадськості: його провели рано-вранці, у приміщенні, яке, хоч і не було настільки мале, щоб не вмістити присутніх, але, як видається, не було обладнане як звичайна зала судових засідань.
31. Отже, Суд доходить висновку, що Штайрський окружний суд не вжив достатніх компенсаційних заходів, щоб урівноважити негативні наслідки, які проведення судового розгляду у справі заявника в закритій зоні Ґарштенської в’язниці мало для його публічного характеру. Тому, слухання від 29 січня 1996 року не відповідало вимозі публічності, викладеній у пункті 1 статті 6 Конвенції ...
«Краксі проти Італії (№ 2)» (Craxi v Italy), 25337/94, 17 липня 2003 року.
57. ... Зачитування та розкриття для преси інформації про зміст перехоплених телефонних розмов в ході засідання 29 вересня 1995 року становило втручання у здійснення права, гарантованого заявникові у пункті 1 статті 8 Конвенції ...
60. Суд відзначає, що заявник, зокрема, критикував той факт, що після слухання 29 вересня 1995 року преса опублікувала зміст деяких розмов, перехоплених з його телефонної лінії в Гаммаметі (Hammamet).
66. Суд зауважує, що в цій справі деякі з розмов, опублікованих у пресі, мали абсолютно приватний характер. Вони стосувалися відносин заявника та його дружини із адвокатом, колишнім колегою, політичним прихильником і дружиною пана Берлусконі. Їхній зміст був слабо або взагалі ніяк не пов’язаний з висунутим проти заявника кримінальним обвинуваченням...
67. На думку Суду, їхня публікація в пресі не відповідала нагальній суспільній потребі. Отже, втручання у право заявника за пунктом 1 статті 8 Конвенції не було пропорційним законній меті, яку могли при цьому ставити, і, отже, не було «необхідним у демократичному суспільстві» за змістом другого пункту цього положення...
«Стефанеллі проти Сан-Марино» (Stefanelli v San Marino), 35396/97, 8 лютого 2000 року.
20. У цій справі судові слухання, на яких свідки давали свідчення, проводили в першій інстанції і, як зазначає уряд, могли б також проводити при розгляді в порядку апеляційного провадження, якщо б заявник на цьому наполягав. Суд усе ж зауважує, що усну процедуру здійснював би не суддею, що мав ухвалювати рішення в справі ..., а слідчий суддя, ... єдине завдання якого полягає в розслідуванні справи. Хоч у першій інстанції, хоч у порядку апеляції, але провадження перед суддею, що здійснював розгляд справи, відбувалося без публічного слухання.
21. Хоча уряд на цю норму не посилався, Суд вказує, що за змістом другого речення пункту 1 статті 6 преса та громадськість за певних обставин можуть бути з процесу вилучені. Суд зазначає, що слухання не проводили не внаслідок рішення судді, а внаслідок застосування чинного закону. Однак Суд, зважаючи на обставини справи і на стверджувану бездіяльність заявника, вважає, що жодна з серії обставин, наведених у цій статті, не є застосовною в цій справі.
22. Отож Суд постановляє, що пункт 1 статті 6 порушено через те, що ні суд першої інстанції, ні апеляційної не розглядали справи заявника у відкритому засіданні.
2. Обмеження, зокрема й відмова від права
«Ернст і інші проти Бельгії» (Ernst and Others v Belgium), 33400/96, 15 липня 2003 року.
67. ... В Бельгії насправді слідство є таємним. Таємниця слідства виправдовується забезпеченням двох основних інтересів: з одного боку, повагою до моральної цілісності та приватного життя кожної особи, яку презюмовано вважають невинуватою, та, з іншого — ефективністю у провадженні розслідування. Звідси випливає, що коли судовий орган ухвалює рішення як судова слідча інстанція, то судове засідання зазвичай відбувається за зачиненими дверима, а рішення не виголошують публічно... Не видно, щоб заявники вимагали публічності або заперечували проти слухання справи за зачиненими дверима.
68. Європейський суд вважає, що таємний характер слідчої процедури може бути виправданий мотивами, які пов’язані із захистом приватного життя сторін — учасників процесу, а також інтересами правосуддя за змістом другого речення пункту 1 статті 6. Суд також зазначає, що якби справа заявників після повного завершення слідства стала предметом оскарження в суді апеляційної інстанції, який мав би ухвалити рішення, обвинувачені та заявники, що виступали б сторонами в цивільному процесі, мали б право на повну відкритість процедури. Він нагадує у зв’язку із цим, що якщо стаття 6 може відігравати роль до моменту звернення до суду з метою прийняття справи до розгляду, то в цьому разі специфіка її застосування під час проведення слідства залежить від особливостей процедури та обставин справи...
В цілому Суд вважає, що розгляд за зачиненими дверима питання про прийнятність цивільного позову заявників не суперечив вимогам пункту 1 статті 6 стосовно публічності розгляду.
«Ермі проти Італії» (Hermi v Italy) [GC], 18114/02,18 жовтня 2006 року.
78. Суд, однак, зауважує, що проведення слухання не в відкритому режимі було наслідком прийняття сумарного провадження — спрощеної процедури, про яку заявник клопотав сам з власної волі. Сумарне провадження дає обвинуваченому безперечні переваги: у разі визнання його винуватим, він дістає значно коротший термін покарання, а орган обвинувачення не може оскаржити рішення про засудження, в якому не змінено правової кваліфікації злочину... З іншого боку, сумарне провадження пов’язане зі скороченням процесуальних гарантій, передбачених національним правом, зокрема щодо публічного характер розгляду, а також можливості подавати клопотання про прийняття доказів, які не містяться у матеріалах справи, підготовлених прокуратурою.
79. Суд вважає, що заявник, якому надавали допомогу два адвокати за його вибором, був, безперечно, в змозі розуміти наслідки його клопотання про спрощене провадження. Окрім того, спір, як видається, не порушував якихось суспільно важливих питань, які б перешкоджали відмові від вищезазначених процесуальних гарантій ...
80. У зв’язку з цим Суд повторює, що він погоджується з тим, що при з’ясуванні потреби в публічності розгляду на стадіях, які слідують за розглядом у суді першої інстанції, треба зважати й на інші міркування, зокрема й такі, як право на судовий розгляд упродовж розумного часу і пов’язана з цим потреба оперативного опрацювання справ, переданих у суди... Закріплення можливості сумарного провадження в італійському законодавстві, як видається, було безпосереднього спрямоване на спрощення та, відповідно, зменшення строків провадження в кримінальних справах ...
81. У світлі вищевикладених міркувань, той факт, що розгляд у першій і другій інстанціях проведено за зачиненими дверима і, отже, без присутньої на ньому публіки, як порушення Конвенції розглядати не можна.
«М. проти Франції» (M v France), 10147/82, 4 жовтня 1984 року, DR 40, 166.
Заявник зокрема скаржиться на те, що суддя-голова в суді присяжних, здійснюючи свої дискреційні повноваження, дозволив показати документи зі справи в замкнутій телевізійній системі в залі суду. Він скаржиться, що це не тільки суперечило принципові усного провадження, але й порушувало його право на розгляд його справи в тому порядку, який передбачає пункт 1 статті 6 Конвенції... Рішення Касаційного суду від 21 квітня 1982 року чітко показує, що суд присяжних скористався з цієї процедури, аби продемонструвати карти і фотографії з місця злочину одночасно присяжним, професійним суддям, генеральному адвокатові, сторонам, що заявили позови про відшкодування збитків, та їхнім адвокатам, а також обвинуваченим і їхнім адвокатам.
Хоча заявник заперечує проти застосування процедури, що надала гласності матеріалам справи і в такий спосіб, можливо, вплинула на публіку в залі й присяжних, Комісія не може зрозуміти, виходячи з наявної у неї інформації, як ця процедура могла завдати шкоди законослухняному і, тим самим, справедливому судового розгляду, зокрема, якщо документи були в матеріалах справи і захист повинен був про них знати.
3. Проголошення рішення
«Зюттер проти Швейцарії» (Sutter v Switzerland), 8209/78, 22 лютого 1984 року.
31. Відповідно до статті 197 Закону від 1889 року, копію вироку, ухваленого 21 жовтня 1977 року Військовим касаційним судом, сторонам вручили, але на відкритому судовому засіданні його не проголошували ...
34. ... той, хто обґрунтує свою заінтересованість, може ознайомитися з рішеннями Військового касаційного суду чи отримати копії їхніх повних текстів; окрім того, найважливіші його рішення, наприклад, постановлене у справі «Зюттер», згодом публікують в офіційному збірнику. Тож його практика є до певної міри відкритою для громадськості.
Враховуючи питання, розглянуті Військовим касаційним судом у цій справі, і ухвалене в ній рішення, що надало остаточної сили вирокові дивізійного суду, ніяк не змінивши наслідків останнього для пана Зюттера, буквальне тлумачення положень пункту 1 статті 6. щодо проголошення судового рішення, видається надто жорстким і не є необхідним для досягнення цілей статті 6...
Отже, Суд погоджується з думкою уряду і більшості членів Комісії, роблячи висновок про те, що Конвенція не вимагає, щоб рішення, винесене на кінцевій стадії судового розгляду, було зачитане вголос.
«Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства» (Campbell and Fell v United Kingdom), 7819/77 і 7878/77, 28 червня 1984 року.
89. ...заявник скаржився на те, що Рада відвідувачів не оголосила публічно рішення у його справі...
91. У низці інших справ Суд заявляв, що він не вважає себе зв’язаним необхідністю давати дослівне тлумачення фрази «оголошують публічно». У кожній конкретній справі форма публічного оголошення «судового рішення», відповідно до норм внутрішнього права держави-відповідача, може змінюватися з урахуванням особливостей провадження й цілей пункту 1 статті 6 у відповідному контексті, тобто задля необхідності забезпечити контроль суспільства над судовою владою для збереження й гарантії права на справедливий судовий розгляд...
92. Проте в цій справі заходів для публічного оголошення рішення, ухваленого Радою відвідувачів, як видається, не вжили. Отже, ту було порушення 1 статті 6 Конвенції.
«Ламанна проти Австрії» (Lamanna v Austria), 28923/95,10 липня 2001 року.
33. У цій справі рішення Земельного суду Зальцбурґа від 10 жовтня 1994 року — хоча й ухвалене після відкритого розгляду позову заявника про відшкодування — проголошене публічно не було, бо це залежало від набрання остаточної сили виправдувального вироку. Натомість 4 листопада 1994 року це рішення вручили заявникові в письмовій формі. Рішення Апеляційного суду Лінца від 1 лютого 1995 року, в якому містився короткий виклад рішення Земельного суду і яке підтверджувало правомірність застосування ним підпункту (b) пункту 1 статті 2 Закону 1969 року та визнавало його рішення остаточним, спочатку було також винесене в письмовій формі й ніяк інакше не оприлюднене. Однак 9 лютого 2001 року, після того, як 9 листопада 2000 року Верховний суд Австрії прийняв свою постанову, його проголосили публічно.
34. Зважаючи на провадження за позовами про відшкодування збитків в цілому, а також його особливості, Суд постановляє, що ціль пункту 1 статті 6 Конвенції, а саме оприлюднення рішень суду, що, таким чином, дозволяє громадськості з’ясовувати, як суди загалом підходять до позовів про компенсацію за попереднє ув’язнення, у цій справі була досягнута завдяки публічному проголошенню постанови апеляційного суду.
Отже, жодного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
Див. також «Доступ до матеріалів суду».
4. Обмеження щодо висвітлення
«З. проти Фінляндії» (Z v Finland), 22009/93, 25 лютого 1997 року.
113. І нарешті, Суд має з’ясувати, чи були достатні підстави, які виправдовували розкриття відомостей про особу заявника та ВІЛ-інфекцію в тому тексті рішення апеляційного суду, який надали пресі...
Відповідно до фінського законодавства, апеляційний суд був правоможний, по-перше, опустити в судовому рішенні згадку про якісь імена, що давало можливість встановити особу заявниці, і, по-друге, обмежити на певний період доступ до рішення, опублікувавши його в скороченому виді з наведенням резолютивної частини та посиланням на застосоване судом право ...
Незалежно від того, наскільки чітко заявниця сформулювала прохання до апеляційного суду вилучити згадку про її повне ім’я та стан здоров’я, суд через адвоката Х був ознайомлений із її бажанням збільшити строк збереження інформації в таємниці на період понад десять років... із цього явно випливає, що вона була проти розголошення цієї інформації.
За цих обставин ... Суд не може зробити висновок, що оскаржуване оприлюднення було обґрунтоване переконливими підставами. Отже, опублікування відповідної інформації спричинило порушення права заявниці на повагу до її особистого й сімейного життя, гарантоване статтею 8 ...
«Ворм проти Австрії» (Worm v Austria), 22714/93, 29 серпня 1997 року.
52. Рішення апеляційного суду було спрямоване не на обмеження права заявника на об’єктивне інформування громадськості про перебіг судового розгляду справи пана Андроша. Його критика стосувалася переважно негативної оцінки, яку зробив заявник стосовно відповідей колишнього міністра у суді, які є елементом свідчення для цілей статті 23 Закону про засоби масової інформації...
54. З огляду на межі розсуду держави, загалом до повноважень апеляційного суду належала оцінка вірогідності того, що принаймні засідателі прочитали статтю, оскільки це було необхідно для встановлення кримінального наміру заявника в її опублікуванні... той факт, що внутрішнє законодавство, як його тлумачить Віденський апеляційний суд, не вимагає доводити фактичні наслідки впливу на конкретний розгляд справи... не применшує виправданості втручання, обґрунтованого потребою захистити авторитет суду...
57. Беручи до уваги суму штрафу та той факт, що видавництво повинно нести солідарну відповідальність за його сплату ..., застосовану санкцію не можна розглядати як непропорційну поставленій законній меті.
58. Суд, відповідно, встановлює, що національні суди мали право вважати, що засудження та покарання заявника були «необхідні у демократичному суспільстві» для підтримання як авторитету, так і неупередженості суду за змістом пункту 2 статті 10 Конвенції.
«Ньюз Ферлаґз ҐмбХ і Ко КҐпроти Австрії» (News Verlags GmbH and Co KG v Austria), 31457/96,11 січня 2000 року.
58. Суд визнає можливість наявності вагомих причин для заборони публікації фотографій підозрюваного, що залежить від характеру розглядуваного правопорушення та конкретних обставин справи... Втім Віденський апеляційний суд ніяких таких причин не представив.
59. Справді, ... судові заборони жодним чином не обмежували права компанії-заявниці публікувати коментарі щодо кримінального провадження в справі Б. Однак вони обмежували компанію-заявницю у виборі форми її репортажів, тимчасом як інші засоби масової інформації, безперечно, могли й далі вільно публікувати фото Б. упродовж всього процесу проти нього. Зважаючи на ці обставини і на висновок національних судів про те, що втручанням у права Б. були не самі зображення, які використовувала компанія-заявниця, а їхнє поєднання з текстом, Суд доходить висновку, що абсолютна заборона на публікацію зображення Б. вийшла за межі того, що було необхідно для захисту Б. проти дифамації чи проти порушення принципу презумпції невинуватості. Отже, між приписами, у тому вигляді, як їх сформулював Віденський апеляційний суд, і поставленими законним цілями не було обґрунтованої пропорційності.
60. З цих міркувань випливає, що втручання в право компанії-заявниці на свободу висловлення поглядів не було «необхідним у демократичному суспільстві».
«Домбровський проти Польщі» (Dąbrowski v Poland), 18235/02, 19 грудня 2006 року.
33. ... Заявник у трьох статтях повідомляв про кримінальний процес над місцевим політиком та ухвалене на його завершення рішення Острудського (Ostróda) районного суду. Суд вважає, що і зміст, і тон статті в цілому були досить виваженими.
34. Суд також погоджується з тим, що деякі з тверджень заявника були оцінними судженнями з питання, що становило суспільний інтерес, і, можна сказати, не були позбавлені якихось фактичних підстав. Більше того, твердження заявника не були провокаційними нападками на політичного діяча. Так само не можна сказати, що мета оспорюваних тверджень полягала в тому, щоб образити або принизити піддану критиці особу.
35. ... суди держави... знехтували той факт, що заявник був як журналіст зобов’язаний передавати інформацію та ідеї щодо політичних питань та інших, що становлять суспільний інтерес, і, роблячи це, мати змогу вдаватися до певного перебільшення. І ще Суд відзначає, що ні суди першої інстанції, ні апеляційної не звернули уваги на той факт, що пан Любачевський (Lubaczewski) мав би, будучи політиком, проявити більше терпимості до критики. Отже, Суд робить висновок, що причини, наведені судами держави, не можна вважати такими, що мають значення для справи, ні достатніми для виправдання оспорюваного втручання.
36. ... Хоч штраф, накладений на заявника, був відносно невеликим (штраф у розмірі PLN 1000 та судові витрати PLN 300, тобто близько EUR 330), а провадження проти нього — умовно припинене, та національні суди, втім, установили, що заявник скоїв кримінальний злочин — дифамацію. Внаслідок цього відомості про заявника були внесені до реєстру судимостей. Окрім того, будь-коли протягом випробувального терміну суд міг відновити провадження з підстав настання тієї чи тієї обставини, визначеної законом...
37. Окрім того, хоч стягнення і не заважало заявникові самовиражатися, його засудження діяло як своєрідна цензура, що навряд чи заохочувало його до подібної критики в майбутньому. Такий обвинувальний вирок здатен стримувати журналістів від участі в публічному обговоренні питань, що зачіпають життя суспільства. А ще він, імовірно, заважатиме пресі виконувати її завдання постачальника інформації і громадського контролера...
З огляду на викладені вище міркування, засудження заявника було непропорційним поставленій меті, зокрема, якщо зважати на зацікавленість демократичного суспільства у забезпеченні й збереженні свободи преси.
«Дюпюї й інші проти Франції» (Dupuis and Others v France), 1914/02, 7 червня 2007 року.
44. ... З урахуванням того, що стоїть на кону в кримінальному процесі як з погляду здійснення правосуддя, так і права підслідних на презумпцію невинуватості, забезпечення особливих гарантій таємниці судового слідства є виправданим. Однак, зважаючи на обставини цієї справи, Суд вважає, що на час публікації книги, яка була предметом судового провадження, у січні 1996 року, окрім того, що так звану справу про «Єлисейські підслуховування» дуже широко висвітлювали засоби масової інформації, громадськості вже було відомо, що Ж. М. є підслідним у справі, пов’язаній з розпочатим ще три роки перед тим досудовим розслідуванням, унаслідок якого 9 листопада 2005 року, тобто трохи більше як за дев’ять років і дев’ять місяців після публікації книги, його зрештою засудили й позбавили волі з відстрочкою виконання. Крім того, уряд не довів, як, з огляду на обставини справи, розкриття конфіденційної інформації могло негативно вплинути на право Ж. М. на презумпцію невинуватості або на його засудження і вирок майже через десять років після цієї публікації. Власне кажучи, після публікації оспорюваної книги, ще поки тривало розслідування, Ж. М. регулярно коментував справу в численних статтях у пресі. За таких обставин, вимога захисту інформації, з огляду на її конфіденційний характер, не була найголовнішою.
45. У зв’язку з цим слід відзначити, що хоч засудження заявника за переховування майна, здобутого злочинним шляхом, опиралося на факт відтворення й використання в їхній книзі документів, що містилися в слідчій справі й, отже, як було встановлено, їм передані з порушенням таємниці слідства або професійної таємниці, проте це засудження неодмінно стосується розголошення інформації. Однак можна сумніватися в тому, чи була ще якась потреба запобігати розголошенню інформації, яка вже, принаймні частково, була доступною загалові ... і була вже, можливо, відомою великій кількості людей ..., беручи до уваги висвітлення справи заявника в засобах масової інформації, з огляду на її факти і на те, що потерпілими від згаданого прослуховування телефонних розмов було багато широковідомих людей.
46. Суд, окрім цього, вважає за необхідне дуже зважено підходити до оцінки тієї наявної в демократичному суспільстві потреби карати журналістів за використання інформації, здобутої через порушення таємниці слідства або порушення професійної таємниці, якщо ці журналісти сприяють публічному обговоренню питань такого великого значення, відіграючи таким чином свою роль «сторожових псів» демократії. Стаття 10 захищає право журналістів розкривати інформацію з питань, що становлять суспільний інтерес, за умови, що вони діють сумлінно, опираються на точну фактологічну основу й надають «надійну і точну» інформацію відповідно до норм журналістської етики ... Заявники в цій справі, як це випливає з їхніх неоспорених тверджень, діяли відповідно до норм, що регулюють їхню журналістську професію, бо ж оскаржена публікація стосувалася не лише предмета, але й достовірності викладених відомостей, наводячи докази їхньої точності та істинності.
48. Суд ... відзначає, що обох авторів оштрафували на 762,25 євро кожного, й до того ж вони мусили спільно виплатити Ж. М. 7622,50 євро на відшкодування моральної шкоди. До відповідальності в цивільно-правовому порядку притягнуто й компанію-заявницю. Однак наказу про знищення чи вилучення накладу книги не видано і публікації не заборонено... Разом із тим, з урахуванням обставин справи, накладення штрафу, щоправда, в досить помірному розмірі, на додаток до рішення про відшкодування збитків, як видається, не були виправдані. Крім того, як Суд не один раз заявляв, що втручання в свободу висловлення думки може справити негативний вплив на користування цією свободою ... — і, щоб звести такий вплив нанівець, не досить, аби штраф мав відносно помірний розмір.
49. Отже, Суд вважає, що рішення проти заявників становило непропорційне втручання в їхнє право на свободу висловлення думок і тому не було необхідним у демократичному суспільстві.
III. ТЯГАР ДОКАЗУВАННЯ
1. Тлумачення сумнівів на користь підозрюваного
«Капо проти Бельгії» (Capeau v Belgium), 42914/98,13 січня 2005 року.
25. ... Суд у зв’язку з цим хотів би відзначити, що в кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати загалом в світлі пункту 2 статті 6, і вимагає воно, окрім іншого, щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення ... Отже, доводи Комісії з розгляду скарг на необґрунтоване попереднє ув’язнення не були сумісними з принципом презумпції невинуватості.
2. Презумпції і перекладення тягаря
«Салабіаку проти Франції» (Salabiaku v France), 10519/83, 7 жовтня 1988 року.
30. ...Зрозуміло ..., що відповідні суди намагалися уникнути автоматичного застосування презумпції, закріпленої в частині 1 статті 392 Митного кодексу. Як зауважив у своїй постанові від 21 лютого 1983 року Касаційний суд, вони користувалися своїм повноваженнями щодо оцінки «на основі доказів, представлених [їм] сторонами». З «факту володіння» вони вивели «згодом не спростоване жодним доказом припущення про таку подію, відповідальність за яку не може бути покладена на виконавця правопорушення або настання якої він не міг би уникнути»... Крім того, за словами уряду, національні суди виявили в обставинах справи якусь «ознаку наміру», хоча робити це для засудження заявника закон їх і не зобов’язував.
Звідси випливає, що в цьому випадку французькі суди застосували пункт 1 статті 392 Митного кодексу так, що це не суперечило презумпції невинуватості.
«Фам Гванґ проти Франції» (Pham Hoang v France), 13191/87, 25 вересня 1992 року.
34. ... пан Фам Гванґ ... міг би намагатися довести, що він «діяв через необхідність або внаслідок невідворотної помилки»... Презумпція його відповідальності неспростовною не була ...
35. Більше того, у мотивувальній частині свого вироку ... апеляційний суд, виносячи постанову про винуватість обвинуваченого, не посилався на якусь із оспорюваних норм Митного кодексу, хоча по суті поклав статті 399 та 409 в основу свого висновку про те, що той був «зацікавлений в ухиленні від сплати митних платежів» і винуватий у замахові на митне порушення... Суд чітко виклав обставини арешту заявника і взяв до уваги факти в їхній сукупності...
36. Отож виглядає, що Апеляційний суд належно зважив представлені йому докази, ретельно їх оцінив і при встановленні винуватості на них опирався. Він не став автоматично покладатися на презумпції, створені відповідними положеннями Митного кодексу, і не застосовував їх у спосіб, що суперечив би положенням пунктів 1 і 2 статті 6 ... Конвенції...
«Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» (John Murray v United Kingdom), 18731/91, 8 лютого 1996 року.
54. На думку Суду, з урахуванням вагомості наявних проти заявника доказів, ... те, що з його відмови під час арешту, допиту в поліції та на судовому розгляді пояснити свою присутність у будинку, зроблено висновки, було питанням здорового глузду і вважати це несправедливим чи необґрунтованим за таких обставин не можна. ...у багатьох країнах, де докази оцінюють вільно, суди, роблячи це в справі, можуть зважати на всі значущі обставини, зокрема й на те, як обвинувачений поводився або як він здійснював свій захист. Комісія вважає, що порядок виведення висновків на підставі наказу вирізняється тим, що, крім наявності конкретних зазначених вище гарантій, є, як це описувала Комісія, «формалізованою системою, що дозволяє відкрито керуватися здоровим глуздом в оцінюванні доказів».
На цьому тлі неможливо сказати, що виведення розумних висновків з поведінки заявника мало наслідком перекладення тягаря доведення з обвинувачення на захист, а отже, і порушення принципу презумпції невинуватості.
56. ... Одразу після арешту заявника попередили, відповідно до положень наказу, але він вирішив мовчати. Суд ... зауважує, що нема ознак, які свідчили б про те, що заявник не усвідомив важливості застереження, зробленого поліцією до того, як він зустрівся із адвокатом. За таких обставин, той факт, що упродовж перших 48 годин тримання під вартою заявникові відмовили в доступі до адвоката, не змінює думку про те, що зроблені висновки не були несправедливими або необґрунтованими...
Утім питання щодо відмови доступу до адвоката має наслідки для прав захисту, які вимагають окремого розгляду. [Див B.V.1 вище].
«Радіо Франс проти Франції» (Radio France v France), 53984/00, 30 березня 2004 року.
24. ... Отож, як доводив уряд, відповідальний редактор може послатися на обставину, що звільняє від відповідальності, якщо буде в змозі встановити сумлінність особи, яка висловила за уваги, що мають характер порушення, або довести, що їхній зміст не відредаговано до того, як матеріал був переданий в ефір; окрім того, заявники посилались на ці аргументи у національних судах.
У такому разі й з огляду на важливість того, про що йшлося, а саме про дієве запобігання поширенню в засобах масової інформації дифамаційніх або образливих тверджень і звинувачень через встановлення вимоги до відповідальних редакторів здійснювати попередній контроль, Суд вважає, що презумпція відповідальності, встановлена в статті 93-3 Закону 1982 року не виходить за обов’язкові «розумні межі».
Зауважуючи на додаток, що національні суди надзвичайно уважно дослідили ті доводи заявників, які стосувалися сумлінності третього заявника, та посилання на свій захист на те, що зміст заяви, яка мала ознаки порушення, заздалегідь не відредаговано, Суд робить висновок, що в цій справі вони не застосували статті 93-3 Закону 1982 року у спосіб, який був би посяганням на презумпцію невинуватості.
«Фалк проти Нідерландів» (Falk v Netherlands) (ухв.) 66273/01, 19 жовтня 2004 року.
Оцінюючи те, чи в цьому випадку дотримано принципу пропорційності, Суд усвідомлює, що оскаржене правило встановлення відповідальності [щодо зареєстрованого власника автомобіля] було запроваджене з метою утвердження ефективної безпеки дорожнього руху через забезпечення того, що порушення правил дорожнього руху, виявлені з допомогою технічних або інших засобів і вчинені водієм, чию особу на той час встановити не було можливості, не залишаться безкарними, з одночасним належним урахуванням потреби домогтися того, щоб судове переслідування і покарання за такі правопорушення не призводило до неприйнятного обтяження органів судової влади держави. Він також зазначає, що ... відповідна особа не залишається при цьому без засобів захисту, бо може висувати доводи на підставі статті 8 цього Закону та (або) стверджувати, що на відповідний час поліція мала реальну можливість зупинити машину і встановити особу водія.
... Суд не може визнати, що стаття 5 Закону, яка зобов’язує зареєстрованого власника автомобіля брати на себе відповідальність за своє рішення дозволити іншій особі користуватися його автомобілем, суперечить пунктові 2 статті 6 Конвенції. Тому-то Суд робить висновок, що національні органи влади, накладаючи на заявника оспорюване стягнення, презумпції невинуватості не порушили.
«Ґрейсон і Барнем проти Сполученого Королівства» (Grayson and Barnham v United Kingdom), 19955/05 and 15085/06, 23 вересня 2007 року.
37. У справі «Філліпс проти Сполученого Королівства» (№... 41087/98) Суд постановив, що ухвалення постанови про конфіскацію, згідно з Законом 1994 року, було аналогічне процедурі ухвалення вироку. Отож був застосований і пункт 1 статті 6, застосовуваний на всіх стадіях провадження з «установлення обґрунтованості будь-якого ... кримінального обвинувачення», у тому числі й на стадії призначення покарання...
38. Суд пригадує, що на першому етапі процедури, встановленої Законом 1994 року, обов’язок доказати з наведенням вагоміших доказів те, що протягом шести років, які передували злочинові, склад якого передбачає обов’язкове застосування певних додаткових заходів, підсудний витратив або отримав указані грошові суми, лежить на обвинуваченні. Отже, суд на стадії постановлення вироку, відповідно до статті 4 цього Закону, зобов’язаний припустити, що джерелом цих статей надходжень або витрат є доходи від незаконного обігу наркотиків. І тоді тягар доказування — знову ж таки на основі вагоміших доказів — того, що ці грошові кошти натомість походять із законного джерела, переходить на обвинуваченого...
42. У справі, пов’язаній з процедурою ухвалення постанови про конфіскацію, відповідно до Закону 1994 року, завдання Суду полягає у тому, щоб визначити, чи спосіб застосування передбачених у законі припущень в конкретному провадженні не порушував основних засад справедливої процедури, сформульованих у пункті 1 статті 6... Завданням Суду є визначити, чи було провадження у справі справедливим у повному обсязі, враховуючи і спосіб прийняття доказів...
45. Упродовж усього провадження в цій справі права захисту були захищені гарантіями, притаманними самій системі. Отже, оцінку в кожному конкретному випадку здійснював суд із застосуванням судової процедури, що передбачала публічне слухання справи, завчасне представлення аргументів обвинувачення і надання заявникові можливості представити як документальні, так і усні докази... Кожен заявник був представлений адвокатом, якого він вибрав на власний розсуд. Обвинувачення було зобов’язане довести, що протягом відповідного періоду спірні кошти належали заявнику. Хоч Суд був у силу закону зобов’язаний припустити, що ці кошти були отримані від торгівлі наркотиками, це припущення могло б бути спростованим, якби позивач довів, що він придбав своє майно за законні кошти. Крім того, суддя мав дискреційне повноваження не застосовувати таке припущення, якщо вважав, що його застосування спричинить появу серйозного ризику відмови в правосудді...
46. ... Суд вважає, що ні в тому, ні в другому разі, тобто ні теоретично, ні практично, покладання на заявника — після того, як його засудили за серйозний злочин, а саме торгівлю наркотиками, — обов’язку довести законність джерела походження грошових коштів або майна, якими, як встановлено, він володів упродовж років, що передували злочинові, концепції справедливого судового розгляду за змістом статті 6, не суперечило. З огляду на наявність згаданих вище гарантій, цей тягар не перевищував межі розумного.
47. Другий етап процедури містить обчислення ліквідних активів, наявних у заявника на той момент. Законодавство на цьому етапі не вимагало від суду на стадії ухвалення рішення робити якісь припущення про кримінальну діяльність у минулому: натомість йому належало провести оцінку коштів заявника на момент ухвалення постанови... На цій стадії обвинувачений був зобов’язаний доказати відповідно до критеріїв доведеності цивільного процесу, що сума, яка може бути отримана внаслідок реалізації, була б меншою, ніж розрахунковий розмір прибутку.
48. Що стосується їхніх ліквідних активів, кожен заявник у цій справі вирішив наводити усні докази. При цьому вони теж користувалися гарантіями, згаданими … вище. Вони мали юридичних представників і завдяки докладним ухвалам судді отримали інформацію про те, як саме розраховано розмір доходу. Кожному заявникові забезпечили змогу дати пояснення щодо свого фінансового стану та описати, що сталося з майном, яке суддя врахував при визначенні розміру прибутку...
49. Суд погоджується ..., що покладання на кожного заявника обов’язку надати вірогідний звіт про їхній наявний фінансовий стан не було несумісним із поняттям справедливого судового розгляду в системі кримінального судочинства. Після того, як у кожній із справ встановлено багаторічну причетність заявників до широкомасштабної і прибуткової торгівлі наркотиками, цілком небезпідставно було очікувати, що вони пояснять, що сталося з усіма тими грошима, котрі, як доказало обвинувачення, перебували в їхньому розпорядженні, — не менш небезпідставно, ніж очікувати від них на першій стадії процесу доведення законності джерела таких коштів або активів. Такі питання не виходять за рамки компетенції заявників і виконати покладений на кожного з них обов’язок було б неважко, якби їхні свідчення про свої фінансові справи були правдивими.
50. Отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було ні щодо одного, ні щодо другого заявника.
3. Заборона самообвинувачення
«Сондерз проти Сполученого Королівства» (Saunders v United Kingdom), 19187/91, 17 грудня 1996 р.
74. ... Публічний інтерес не може слугувати виправданням використання відповідей, здобутих під тиском під час несудового розслідування з метою викриття обвинуваченого в судовому провадженні. У зв’язку з цим варте уваги те, що, за чинним законодавством, свідчення, здобуті Управлінням боротьби з шахрайством в особливо великих розмірах з застосуванням його примусових повноважень, не можна зазвичай пізніше наводити як докази під час суду над особою, яка дала ці свідчення. Більше того, той факт, що заявник дав свідчення до висунення йому обвинувачень, не заважає визнати їхнє використання під час подальшого кримінального провадження таким, що це право порушує.
75. ... різноманітні процесуальні гарантії, на які посилався уряд-відповідач ... не можуть забезпечити захисту в цій справі, оскільки вони не завадили використанню таких свідчень у подальшому розгляді кримінальної справи.
76. Отже, у цій справі допущено порушення права особи не свідчити проти себе.
«Тирадо Ортіс і Лосано Мартин проти Іспанії» (Tirado Ortiz and Lozano Martin v Spain) (ухв.), 43486/98, 22 червня 1999 року.
1. Заявники стверджували, що їхнє засудження за грубу непокору наказам у вигляді відмови пройти перевірку на вміст алкоголю з допомогою аналізатора дихання, порушило принцип, відповідно до якого кожен, кому висунуто обвинувачення в скоєнні кримінального злочину, має право не давати свідчень, що можуть бути використані проти них ... проте право не свідчити проти самого себе передусім передбачає дотримання волі обвинуваченого зберігати мовчання ... воно не поширюється на використання в кримінальному процесі тих матеріалів, які можна здобути від обвинуваченого з застосуванням примусу, але які є незалежно від його волі — наприклад, таких як документи, вилучені на підставі ордера; зразки дихання, крові та сечі, а також тілесної тканини для експертизи ДНК... Суд у цій справі зазначає, що правова норма, проти якої висунуто заперечення, ґрунтується на аналогічному принципі.
Суд також відзначає, що співробітники поліції запропонували пройти перевірку дихання на вміст алкоголю, бо підозрювали заявників у скоєнні правопорушення. Крім того, проти довільного або неналежного використання результатів тестів передбачено низку різних гарантій. Більше того, у державах -членах Ради Європи перевірки на вміст алкоголю в зв’язку з застосуванням законодавства про дорожній рух є звичними.
З огляду на викладене вище, Суд вважає, що те, як оспорювана правова норма була застосована в справі заявників, якихось ознак порушення статті 6 Конвенції не виявлено.
1. Тлумачення сумнівів на користь підозрюваного
«Капо проти Бельгії» (Capeau v Belgium), 42914/98,13 січня 2005 року.
25. ... Суд у зв’язку з цим хотів би відзначити, що в кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати загалом в світлі пункту 2 статті 6, і вимагає воно, окрім іншого, щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення ... Отже, доводи Комісії з розгляду скарг на необґрунтоване попереднє ув’язнення не були сумісними з принципом презумпції невинуватості.
2. Презумпції і перекладення тягаря
«Салабіаку проти Франції» (Salabiaku v France), 10519/83, 7 жовтня 1988 року.
30. ...Зрозуміло ..., що відповідні суди намагалися уникнути автоматичного застосування презумпції, закріпленої в частині 1 статті 392 Митного кодексу. Як зауважив у своїй постанові від 21 лютого 1983 року Касаційний суд, вони користувалися своїм повноваженнями щодо оцінки «на основі доказів, представлених [їм] сторонами». З «факту володіння» вони вивели «згодом не спростоване жодним доказом припущення про таку подію, відповідальність за яку не може бути покладена на виконавця правопорушення або настання якої він не міг би уникнути»... Крім того, за словами уряду, національні суди виявили в обставинах справи якусь «ознаку наміру», хоча робити це для засудження заявника закон їх і не зобов’язував.
Звідси випливає, що в цьому випадку французькі суди застосували пункт 1 статті 392 Митного кодексу так, що це не суперечило презумпції невинуватості.
«Фам Гванґ проти Франції» (Pham Hoang v France), 13191/87, 25 вересня 1992 року.
34. ... пан Фам Гванґ ... міг би намагатися довести, що він «діяв через необхідність або внаслідок невідворотної помилки»... Презумпція його відповідальності неспростовною не була ...
35. Більше того, у мотивувальній частині свого вироку ... апеляційний суд, виносячи постанову про винуватість обвинуваченого, не посилався на якусь із оспорюваних норм Митного кодексу, хоча по суті поклав статті 399 та 409 в основу свого висновку про те, що той був «зацікавлений в ухиленні від сплати митних платежів» і винуватий у замахові на митне порушення... Суд чітко виклав обставини арешту заявника і взяв до уваги факти в їхній сукупності...
36. Отож виглядає, що Апеляційний суд належно зважив представлені йому докази, ретельно їх оцінив і при встановленні винуватості на них опирався. Він не став автоматично покладатися на презумпції, створені відповідними положеннями Митного кодексу, і не застосовував їх у спосіб, що суперечив би положенням пунктів 1 і 2 статті 6 ... Конвенції...
«Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» (John Murray v United Kingdom), 18731/91, 8 лютого 1996 року.
54. На думку Суду, з урахуванням вагомості наявних проти заявника доказів, ... те, що з його відмови під час арешту, допиту в поліції та на судовому розгляді пояснити свою присутність у будинку, зроблено висновки, було питанням здорового глузду і вважати це несправедливим чи необґрунтованим за таких обставин не можна. ...у багатьох країнах, де докази оцінюють вільно, суди, роблячи це в справі, можуть зважати на всі значущі обставини, зокрема й на те, як обвинувачений поводився або як він здійснював свій захист. Комісія вважає, що порядок виведення висновків на підставі наказу вирізняється тим, що, крім наявності конкретних зазначених вище гарантій, є, як це описувала Комісія, «формалізованою системою, що дозволяє відкрито керуватися здоровим глуздом в оцінюванні доказів».
На цьому тлі неможливо сказати, що виведення розумних висновків з поведінки заявника мало наслідком перекладення тягаря доведення з обвинувачення на захист, а отже, і порушення принципу презумпції невинуватості.
56. ... Одразу після арешту заявника попередили, відповідно до положень наказу, але він вирішив мовчати. Суд ... зауважує, що нема ознак, які свідчили б про те, що заявник не усвідомив важливості застереження, зробленого поліцією до того, як він зустрівся із адвокатом. За таких обставин, той факт, що упродовж перших 48 годин тримання під вартою заявникові відмовили в доступі до адвоката, не змінює думку про те, що зроблені висновки не були несправедливими або необґрунтованими...
Утім питання щодо відмови доступу до адвоката має наслідки для прав захисту, які вимагають окремого розгляду. [Див B.V.1 вище].
«Радіо Франс проти Франції» (Radio France v France), 53984/00, 30 березня 2004 року.
24. ... Отож, як доводив уряд, відповідальний редактор може послатися на обставину, що звільняє від відповідальності, якщо буде в змозі встановити сумлінність особи, яка висловила за уваги, що мають характер порушення, або довести, що їхній зміст не відредаговано до того, як матеріал був переданий в ефір; окрім того, заявники посилались на ці аргументи у національних судах.
У такому разі й з огляду на важливість того, про що йшлося, а саме про дієве запобігання поширенню в засобах масової інформації дифамаційніх або образливих тверджень і звинувачень через встановлення вимоги до відповідальних редакторів здійснювати попередній контроль, Суд вважає, що презумпція відповідальності, встановлена в статті 93-3 Закону 1982 року не виходить за обов’язкові «розумні межі».
Зауважуючи на додаток, що національні суди надзвичайно уважно дослідили ті доводи заявників, які стосувалися сумлінності третього заявника, та посилання на свій захист на те, що зміст заяви, яка мала ознаки порушення, заздалегідь не відредаговано, Суд робить висновок, що в цій справі вони не застосували статті 93-3 Закону 1982 року у спосіб, який був би посяганням на презумпцію невинуватості.
«Фалк проти Нідерландів» (Falk v Netherlands) (ухв.) 66273/01, 19 жовтня 2004 року.
Оцінюючи те, чи в цьому випадку дотримано принципу пропорційності, Суд усвідомлює, що оскаржене правило встановлення відповідальності [щодо зареєстрованого власника автомобіля] було запроваджене з метою утвердження ефективної безпеки дорожнього руху через забезпечення того, що порушення правил дорожнього руху, виявлені з допомогою технічних або інших засобів і вчинені водієм, чию особу на той час встановити не було можливості, не залишаться безкарними, з одночасним належним урахуванням потреби домогтися того, щоб судове переслідування і покарання за такі правопорушення не призводило до неприйнятного обтяження органів судової влади держави. Він також зазначає, що ... відповідна особа не залишається при цьому без засобів захисту, бо може висувати доводи на підставі статті 8 цього Закону та (або) стверджувати, що на відповідний час поліція мала реальну можливість зупинити машину і встановити особу водія.
... Суд не може визнати, що стаття 5 Закону, яка зобов’язує зареєстрованого власника автомобіля брати на себе відповідальність за своє рішення дозволити іншій особі користуватися його автомобілем, суперечить пунктові 2 статті 6 Конвенції. Тому-то Суд робить висновок, що національні органи влади, накладаючи на заявника оспорюване стягнення, презумпції невинуватості не порушили.
«Ґрейсон і Барнем проти Сполученого Королівства» (Grayson and Barnham v United Kingdom), 19955/05 and 15085/06, 23 вересня 2007 року.
37. У справі «Філліпс проти Сполученого Королівства» (№... 41087/98) Суд постановив, що ухвалення постанови про конфіскацію, згідно з Законом 1994 року, було аналогічне процедурі ухвалення вироку. Отож був застосований і пункт 1 статті 6, застосовуваний на всіх стадіях провадження з «установлення обґрунтованості будь-якого ... кримінального обвинувачення», у тому числі й на стадії призначення покарання...
38. Суд пригадує, що на першому етапі процедури, встановленої Законом 1994 року, обов’язок доказати з наведенням вагоміших доказів те, що протягом шести років, які передували злочинові, склад якого передбачає обов’язкове застосування певних додаткових заходів, підсудний витратив або отримав указані грошові суми, лежить на обвинуваченні. Отже, суд на стадії постановлення вироку, відповідно до статті 4 цього Закону, зобов’язаний припустити, що джерелом цих статей надходжень або витрат є доходи від незаконного обігу наркотиків. І тоді тягар доказування — знову ж таки на основі вагоміших доказів — того, що ці грошові кошти натомість походять із законного джерела, переходить на обвинуваченого...
42. У справі, пов’язаній з процедурою ухвалення постанови про конфіскацію, відповідно до Закону 1994 року, завдання Суду полягає у тому, щоб визначити, чи спосіб застосування передбачених у законі припущень в конкретному провадженні не порушував основних засад справедливої процедури, сформульованих у пункті 1 статті 6... Завданням Суду є визначити, чи було провадження у справі справедливим у повному обсязі, враховуючи і спосіб прийняття доказів...
45. Упродовж усього провадження в цій справі права захисту були захищені гарантіями, притаманними самій системі. Отже, оцінку в кожному конкретному випадку здійснював суд із застосуванням судової процедури, що передбачала публічне слухання справи, завчасне представлення аргументів обвинувачення і надання заявникові можливості представити як документальні, так і усні докази... Кожен заявник був представлений адвокатом, якого він вибрав на власний розсуд. Обвинувачення було зобов’язане довести, що протягом відповідного періоду спірні кошти належали заявнику. Хоч Суд був у силу закону зобов’язаний припустити, що ці кошти були отримані від торгівлі наркотиками, це припущення могло б бути спростованим, якби позивач довів, що він придбав своє майно за законні кошти. Крім того, суддя мав дискреційне повноваження не застосовувати таке припущення, якщо вважав, що його застосування спричинить появу серйозного ризику відмови в правосудді...
46. ... Суд вважає, що ні в тому, ні в другому разі, тобто ні теоретично, ні практично, покладання на заявника — після того, як його засудили за серйозний злочин, а саме торгівлю наркотиками, — обов’язку довести законність джерела походження грошових коштів або майна, якими, як встановлено, він володів упродовж років, що передували злочинові, концепції справедливого судового розгляду за змістом статті 6, не суперечило. З огляду на наявність згаданих вище гарантій, цей тягар не перевищував межі розумного.
47. Другий етап процедури містить обчислення ліквідних активів, наявних у заявника на той момент. Законодавство на цьому етапі не вимагало від суду на стадії ухвалення рішення робити якісь припущення про кримінальну діяльність у минулому: натомість йому належало провести оцінку коштів заявника на момент ухвалення постанови... На цій стадії обвинувачений був зобов’язаний доказати відповідно до критеріїв доведеності цивільного процесу, що сума, яка може бути отримана внаслідок реалізації, була б меншою, ніж розрахунковий розмір прибутку.
48. Що стосується їхніх ліквідних активів, кожен заявник у цій справі вирішив наводити усні докази. При цьому вони теж користувалися гарантіями, згаданими … вище. Вони мали юридичних представників і завдяки докладним ухвалам судді отримали інформацію про те, як саме розраховано розмір доходу. Кожному заявникові забезпечили змогу дати пояснення щодо свого фінансового стану та описати, що сталося з майном, яке суддя врахував при визначенні розміру прибутку...
49. Суд погоджується ..., що покладання на кожного заявника обов’язку надати вірогідний звіт про їхній наявний фінансовий стан не було несумісним із поняттям справедливого судового розгляду в системі кримінального судочинства. Після того, як у кожній із справ встановлено багаторічну причетність заявників до широкомасштабної і прибуткової торгівлі наркотиками, цілком небезпідставно було очікувати, що вони пояснять, що сталося з усіма тими грошима, котрі, як доказало обвинувачення, перебували в їхньому розпорядженні, — не менш небезпідставно, ніж очікувати від них на першій стадії процесу доведення законності джерела таких коштів або активів. Такі питання не виходять за рамки компетенції заявників і виконати покладений на кожного з них обов’язок було б неважко, якби їхні свідчення про свої фінансові справи були правдивими.
50. Отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було ні щодо одного, ні щодо другого заявника.
3. Заборона самообвинувачення
«Сондерз проти Сполученого Королівства» (Saunders v United Kingdom), 19187/91, 17 грудня 1996 р.
74. ... Публічний інтерес не може слугувати виправданням використання відповідей, здобутих під тиском під час несудового розслідування з метою викриття обвинуваченого в судовому провадженні. У зв’язку з цим варте уваги те, що, за чинним законодавством, свідчення, здобуті Управлінням боротьби з шахрайством в особливо великих розмірах з застосуванням його примусових повноважень, не можна зазвичай пізніше наводити як докази під час суду над особою, яка дала ці свідчення. Більше того, той факт, що заявник дав свідчення до висунення йому обвинувачень, не заважає визнати їхнє використання під час подальшого кримінального провадження таким, що це право порушує.
75. ... різноманітні процесуальні гарантії, на які посилався уряд-відповідач ... не можуть забезпечити захисту в цій справі, оскільки вони не завадили використанню таких свідчень у подальшому розгляді кримінальної справи.
76. Отже, у цій справі допущено порушення права особи не свідчити проти себе.
«Тирадо Ортіс і Лосано Мартин проти Іспанії» (Tirado Ortiz and Lozano Martin v Spain) (ухв.), 43486/98, 22 червня 1999 року.
1. Заявники стверджували, що їхнє засудження за грубу непокору наказам у вигляді відмови пройти перевірку на вміст алкоголю з допомогою аналізатора дихання, порушило принцип, відповідно до якого кожен, кому висунуто обвинувачення в скоєнні кримінального злочину, має право не давати свідчень, що можуть бути використані проти них ... проте право не свідчити проти самого себе передусім передбачає дотримання волі обвинуваченого зберігати мовчання ... воно не поширюється на використання в кримінальному процесі тих матеріалів, які можна здобути від обвинуваченого з застосуванням примусу, але які є незалежно від його волі — наприклад, таких як документи, вилучені на підставі ордера; зразки дихання, крові та сечі, а також тілесної тканини для експертизи ДНК... Суд у цій справі зазначає, що правова норма, проти якої висунуто заперечення, ґрунтується на аналогічному принципі.
Суд також відзначає, що співробітники поліції запропонували пройти перевірку дихання на вміст алкоголю, бо підозрювали заявників у скоєнні правопорушення. Крім того, проти довільного або неналежного використання результатів тестів передбачено низку різних гарантій. Більше того, у державах -членах Ради Європи перевірки на вміст алкоголю в зв’язку з застосуванням законодавства про дорожній рух є звичними.
З огляду на викладене вище, Суд вважає, що те, як оспорювана правова норма була застосована в справі заявників, якихось ознак порушення статті 6 Конвенції не виявлено.
IV. СВІДКИ
1. Обов’язок заслуховування
«Краксі проти Італії» (Craxi v Italy), 34896/97, 5 грудня 2002 року.
83. ... Крім того, оскільки заявник стверджував, що пан Пучіні Баталія був свідком захисту, Суд відзначив, що пан Краксі не вказав точно обставин, щодо яких цей свідок може надати свідчення. Отже, не доведено, що виклик цього свідка був необхідним для встановлення істини і що відмова допитати цього свідка порушила права захисту...
«Попов проти Росії» (Popov v Russia), 26853/04, 13 липня 2006 року.
184. Суд зазначає, що заявник подавав клопотання про дозвіл на виклик у суд кількох свідків, які, на його думку, могли б підтвердити його алібі... Однак суд не взяв до уваги їхні свідчення на тій підставі, що вони, будучи родичами заявника, намагалися йому допомогти...
185. Окрім того, Суд зазначає, що, відмовляючись допитати пані Р. та пана Х. [котрі родичами не були], суд першої інстанції не розглядав питання про те, чи можуть їхні свідчення мати значення для судового слідства. Проте з того, що попередні клопотання захисту про їхній допит були формально декілька разів задоволені, як у ході попереднього розслідування, так і судового розгляду, випливає, що органи влади держави погоджувалися, що їхні свідчення таки можуть мати значення.
188. ...Зважаючи на те, що в основу обвинувального вироку заявникові були покладені суперечливі докази проти нього, Суд доходить висновку, що відмова національних судів допитати свідків захисту без жодного огляду на релевантність їхніх свідчень призвела до обмеження прав на захист, несумісного з гарантіями справедливого судового розгляду, закріпленими в статті 6 ...
2. Анонімність
«Доорсон проти Нідерландів» (Doorson v Netherlands), 20524/92, 26 березня 1996 року.
71. ... Хоча, за словами заявника, ніхто ніколи не стверджував, що він колись погрожував Y.15 і Y.16, як таке рішення зберегти їхню анонімність не можна вважати необґрунтованим. Слід звернути увагу на факт, встановлений національним законодавством, і якого не заперечив пан Доорсон, що торгівці наркотиками часто вдаються до погроз і до прямого насильства стосовно осіб, які свідчать проти них... Крім того, із заяв свідків судді-слідчому можна припустити, що один із них у минулому зазнав насильства з боку торгівця наркотиками, проти якого він свідчив.
Загалом, для збереження анонімності Y.15 і Y.16 були достатні причини...
«Краснікі проти Чехії» (Krasniki v Czech Republic), 51277/99, 28 лютого 2006 року.
81. Суд зазначає, що слідчий, мабуть, зважив на характер середовища наркоторгівців, які, за словами уряду, часто вдаються до погроз або фактичного насильства щодо наркоманів та інших осіб, які проти них свідчать. І ті, отже, могли побоюватися помсти з боку наркоторгівців і травмувань. Однак з протоколів, складених під час опитування свідків 11 липня 1997 року, або з протоколів суду не можна встановити ... як слідчий і суддя, що вів справу, оцінювали обґрунтованість страху, який свідки мали щодо заявника, чи то під час їхнього допиту в поліції, чи вже під час допиту «Яна Новотного» в суді.
82. Крайовий суд також не досліджував серйозності та обґрунтованості причин для надання свідкам статусу анонімних, коли затверджував рішення окружного суду, який ухвалив використати свідчення анонімних свідків як доказ проти заявника... У цьому стосунку, пригадуючи підстави обвинувачень у порушенні закону, висунутих міністром юстиції в інтересах заявника, Суд ... суперечливими доводами уряду не переконаний.
83. У світлі цих обставин, Суд не переконався, що зацікавленість свідків у тому, щоб і далі залишатися анонімними, могла виправдати аж таке обмеження прав заявника ...
3. Перехресний допит
«Люді проти Швейцарії» (Lüdi v Switzerland), 12433/86,15 червня 1992 року.
42. ... Заявник стверджував, що його засудження ґрунтувалося передусім на матеріалах доповідей таємного агента і записах його телефонних розмов із агентом, хоча на жодному етапі провадження він не мав змоги допитати його чи домогтися його допиту...
49. ... ні суддя-слідчий, ні суди першої інстанції не могли чи не бажали заслухати Тоні [таємного агента] як свідка і провести з ним очну ставку, які дали б змогу зіставити свідчення Тоні з твердженнями пана Люді; до того ж ані пан Люді, ані його захисник не мали жодної можливості протягом усього провадження допитати його і піддати сумніву достовірність його свідчень. А проте це можна було б зробити у спосіб, який враховував би у справі, пов’язаній із торгівлею наркотиками, законні інтереси органів поліції у збереженні анонімності їхнього агента і дав би їм змогу захистити його і використовувати у майбутньому...
50. Коротше кажучи, права захисту були обмежені до такої міри, що заявник був позбавлений справедливого судового розгляду. Отже, було порушення пункту 3 (d), взятого у поєднанні з пунктом 1 статті 6 ...
«Доорсон проти Нідерландів» (Doorson v Netherlands), 20524/92, 26 березня 1996 року.
73. У цій справі під час апеляційного провадження анонімних свідків допитала, у присутності адвоката заявника, суддя-слідчий, якій їхня особа була відома, тимчасом як захистові — ні. У протоколі від 19 листопада 1990 року, що засвідчує факти, ця суддя виклала обставини, на підставі яких апеляційний суд мав можливість зробити висновки стосовно правдивості їхніх свідчень... Адвокат був не лише присутнім на допиті, йому ще й дозволили поставити всі запитання, які він вважав важливими в інтересах захисту, крім тих запитань, що могли призвести до розкриття їхньої особи, і він дістав відповіді на всі свої запитання...
74. Безумовно, було б краще, якби заявник був присутнім під час допиту свідків, проте, зваживши на всі обставини, Суд вважає, що Апеляційний суд Амстердама мав право вирішити, що інтереси заявника у цьому випадку є менш важливими, ніж необхідність гарантувати безпеку свідків. Загалом же Конвенція не забороняє встановлювати особу — задля виконання умов пункту 3 (д) статті 6 — обвинуваченому з його адвокатом...
75. Крім того, хоча, звичайно, бажано, щоб свідки безпосередньо ідентифікували підозрюваного в тяжких правопорушеннях, якщо є бодай найменший сумнів в особі, проте слід зауважити, що в цій справі Y.15 і Y.16 упізнали заявника з фотографії, що, як він сам підтвердив, його зображала ...; до того ж вони обидва описали його зовнішність і те, як він був одягнутий...
З попередніх міркувань випливає, що у цій справі судове провадження з метою отримання свідчень Y.15 і Y.16 слід вважати таким, що достатньо компенсує труднощі, з якими зіткнувся захист, адже йому дозволили оспорити заяви анонімних свідків і піддати сумніву достовірність їхніх заяв у відкритому судовому засіданні, зокрема привернувши увагу до того факту, що обоє свідків наркомани...
76. Нарешті, слід нагадати, що навіть у випадках, коли процедури, проведені з метою збалансування інтересів, визнані достатніми для того, щоб компенсувати труднощі, які виникають у захисту, обвинувачення не може ґрунтуватися тільки або значною мірою на анонімних заявах. Але в цій справі було інакше: можна з достатньою впевненістю стверджувати, що в обвинувальному висновку апеляційний суд не спирався тільки або значною мірою на заяви свідків Y.15 і Y.16...
Крім того, слід дуже обережно ставитися до заяв свідків, отриманих за умов, коли права захисту не можуть бути повністю гарантовані згідно з вимогами Конвенції. Суд переконався, що в кримінальному процесі, який закінчився засудженням заявника, було саме так, про що свідчить чітка заява апеляційного суду про те, що він поставився до заяв свідків Y.15 і Y.16 «з належною обережністю і стриманістю»...
«Ван Мехелен і інші проти Нідерландів» (Van Mechelen and Others v Netherlands), 21363/93, 21364/93, 21427/93 і 2056/93, 23 квітня 1997 року.
59. У цій справі поліціянти, про яких йдеться, разом із суддею-слідчим перебували в окремій кімнаті, до якої не допустили обвинувачених і навіть їхніх адвокатів. Спілкування відбувалося за допомогою звукового зв’язку. Захист, отже, не тільки не мав уявлення про осіб свідків-поліціянтів, але не мав змоги спостерігати за їхньою поведінкою під час допиту, а тому й перевірити їхню достовірність...
60. Суду переконливо не пояснили потребу, з якої довелося вдаватися до такого суворого обмеження права обвинувачених бути присутніми при наведенні доказів проти них або причину, з якої не розглянуто можливості застосування м’якших обмежувальних заходів. Через брак додаткової інформації Суд не може погодитись, що оперативні потреби поліції слугують достатнім цьому виправданням...
61. Не переконався Суд також і в тому, що апеляційний суд доклав достатніх зусиль для того, щоб оцінити наявність погроз помститися поліціянтам та їхнім сім’ям. Із постановленого судом рішення не випливає, що він намагався з’ясувати, чи могли заявники самі здійснити такі погрози або намовити інших осіб зробити це за них. Його рішення ґрунтувалося тільки на тяжкості вчинених злочинів...
У зв’язку з цим слід зазначити, що пан Енгелен, цивільний свідок, який на початковому етапі провадження у справі стверджував, що в одному із заявників упізнав одного із підозрюваних злочинців, статусу анонімного свідка не мав і ніяких тверджень, ніби йому хтось колись погрожував, не було.
62. Справді... анонімних поліціянтів допитав суддя-слідчий, який особисто з’ясував особу кожного з них і в детальному офіційному звіті про проведення слідчих дій висловив свою думку з приводу достовірності їхніх свідчень, а також щодо причин, з яких вони наполягали на своїй анонімності.
Однак ці заходи не можна вважати належною заміною можливості захисту допитати свідків в їхній присутності і самому оцінити їхню поведінку і надійність. Отже, не можна сказати, що вищезгадані процедури були компенсацією за ті перешкоди, які ускладнили завдання захисту.
«Феррантеллі і Сантанджело проти Італії» (Ferrantelli and Santangelo v Italy), 19874/92, 7 серпня 1996 року.
52. У цьому випадку, хоча судові органи і не провели, як було б краще, очної ставки між усіма обвинуваченими за всі двадцять місяців до трагічної смерті Дж. В., нести відповідальність за останню подію вони не можуть. Більше того, у своїй постанові від 6 квітня 1991 року Палата у справах неповнолітніх Апеляційного суду Кальтанізетти детально проаналізувала свідчення свідків обвинувачення і визнала, що їх підтверджує низка інших доказів — наприклад, той факт, що всі обвинувачені свідчили про причетність одне одного до злочинів, і той факт, що заявники допомогли Дж. В. купити й відвезти два газові балони, які були використані при нападі на казарми, а також брак і в одного, і в другого обвинуваченого переконливого алібі ...
«Лука проти Італії» (Luca v Italy), 33354/96, 27 лютого 2001 року.
40. ... у деяких випадках може виявитися необхідним посилатися на свідчення, дані під присягою на стадії розслідування (зокрема, якщо свідок відмовляється повторювати свої свідчення публічно через побоювання за власну безпеку, що нерідко трапляється в судових процесах над мафіозними організаціями). Якщо обвинуваченому надали достатню і належну можливість оспорити такі свідчення ще на тому етапі, коли їх було відібрано або на пізнішій стадії, то їхнє прийняття як доказу саме по собі не суперечить пунктам 1 та 3(d) статті 6. Проте наслідком цього є те, що в разі, коли вирок спирається лише або вирішальною мірою на письмові свідчення, дані особою, яку обвинувачений не мав змоги сам допитати або піддати допитові в ході розслідування чи під час судового розгляду, то право на захист виявляється обмеженим до міри, яка не є несумісною з гарантіями, передбаченими статтею 6...
41. Стосовно цього те, що письмові свідчення дав, як і тут, один із співобвинувачених, а не свідок, не має ніякого значення... Отже, якщо письмові свідчення можуть суттєво слугувати обґрунтуванням обвинувального вироку, то незалежно від того, чи їх дав свідок, чи співобвинувачений, вони становлять докази обвинувачення, до яких застосовні гарантії, передбачені в пунктах 1 та 3(d) статті 6 Конвенції...
42. З огляду на вищенаведене, мотиви, наведені Касаційним судом у його постанові від 19 жовтня 1995 року, для відхилення апеляційної скарги, поданої на підставі пункту 3(d) статті 6 Конвенції... не виглядають доречними. Зокрема, той факт, що відповідно до внутрішнього законодавства, чинного на відповідний час. суд міг визнати прийнятними свідчення, дані до суду, якщо один із співобвинувачених відмовлявся свідчити, не міг позбавити обвинуваченого наданого йому пунктом 3(d) статті 6 права дослідити самому або провести дослідження на умовах змагальності процесу будь-яких істотних доказів проти нього.
43. У цій справі Суд відзначає, що національні суди засудили заявника лише на підставі свідчень, які Н. дав до суду, і що ні самому заявнику, ні його адвокатові ні на одній стадії провадження не надали можливості його допитати.
44. За цих обставин, Суд не переконався в тому, що заявникові надали достатню і належну можливість оспорити свідчення, покладені в основу його засудження.
45. Заявника, отже, позбавили права на справедливий судовий розгляд.
«П. С. проти Німеччини» (P S v Germany), 33900/96, 20 грудня 2001 року.
26. Суд зазначає, що на жодному етапі провадження ні суддя не допитував С. [восьмирічну дівчинку], ні заявник не мав змоги спостерігати поведінку і, отже, перевірити надійність цього свідка при прямому допиті...
27. Під час розгляду справи у суді першої інстанції, Окружний суд у своєму рішенні від 10 січня 1994 року, послався на свідчення матері С., яка свідчила щодо доччиного опису подій та її поведінки 29 квітня 1993 року, а також взагалі щодо рис її характеру, а також співробітниці поліції, яка допитувала дівчину невдовзі після злочину у квітні 1993 року.
Окружний суд постановив не заслуховувати С., аби захистити розвиток її особистості, бо ж, за словами її матері, та вже зуміла приглушити свої спогади про подію і серйозно постраждала б, якби їй про неї нагадали.
28. ... Утім мотиви, наведені окружним судом у постанові від 10 січня 1994 року на обґрунтування відмови допитати С. і відхилення клопотання заявника про призначення експертизи, досить розпливчасті та умоглядні і тому, як видається, не релевантні.
30. І нарешті, інформація подана дівчиною, була єдиним прямим доказом скоєння зазначеного злочину, і національні суди у своїх висновках про винуватість заявника вирішальною мірою спиралися на свідчення С...
31. За цих обставин, використання цього доказу було пов’язане з такими обмеженнями права на захист, що сказати, ніби заявникові забезпечили справедливий судовий розгляд, не можна.
«Бірутіс і інші проти Литви» (Birutis and Others v Lithuania), 47698/99 і 48115/99, 28 березня 2002 року.
31. Суд зауважує, що третього заявника засуджено тільки на підставі анонімних свідчень... Оскільки Конвенція фактично забороняє засудження, що ґрунтується лише на анонімних свідченнях..., тут були порушені права третього заявника на захист та на справедливий судовий розгляд.
32. ... Засудження першого й другого заявника не базувалися тільки або вирішальною мірою на анонімних свідченнях. Однак число анонімних свідчень, які взяв до уваги суд першої інстанції, справді показало, що розглядувані свідчення були серед підстав, покладених в основу засудження першого й другого заявника...
34. Втім, попри твердження щодо сумнівної достовірності анонімних доказів, перший і другий заявник (або їхні представники) змоги допитати анонімних свідків не дістали. Суди також не скористалися з передбаченої законом можливості... з власної ініціативи дослідити спосіб та обставини дістання анонімних свідчень. Фактично, розглядувані свідчення були зачитані на суді в тому вигляді, в якому їх запротоколювали слідчі органи. А тому суд першої інстанції послався на анонімні свідчення на обґрунтування засудження першого і другого заявника. За таких обставин, перешкоди для здійснення прав першого і другого заявника на захист не були компенсовані за рахунок процедур, яких дотримувалися судові органи держави. Те, що суди не провели допиту анонімних свідків, а також не проаналізували способу та обставин дістання анонімних свідчень, є неприйнятним з позиції права першого і другого заявника на захист та їхнього права на справедливий судовий розгляд відповідно до пунктів 1 та 3(d) статті 6 Конвенції. Отже, в цьому статтю порушено.
«С. Н. проти Швеції» (S N v Sweden), 34209/96, 2 липня 2002 року.
52. Так само те, що заявник не міг дослідити свідчення [неповнолітньої особи] M. в ході судового розгляду у першій та апеляційній інстанціях, не дає підстави говорити, що йому відмовили в його правах за пунктом 3(d) статті 6. З огляду на особливості кримінального провадження у справах, що стосуються сексуальних злочинів..., це положення не можна тлумачити як вимогу, щоб запитання в усіх випадках ставив сам обвинувачений або його захисник у перехресному допиті або з допомогою інших засобів. Суд відзначає, що відеозапис першого допиту в поліції був показаний в ході розгляду у першій і апеляційній інстанціях, протокол другого допиту зачитано в окружному суді, а аудіозапис цього допиту відтворено в апеляційному суді. З врахуванням обставин справи, ці заходи належить визнати достатніми для того, щоб забезпечити заявникові змогу в ході кримінального процесу заперечити свідчення М. та його надійність як свідка. І справді, внаслідок цього заперечення апеляційний суд пом’якшив призначене заявникові покарання, вважаючи, що частина висунутих проти нього обвинувачень не була доведена.
53. ...Суд врахував той факт, що певні відомості, надані М., були нечіткими, сумнівними і недостатньо докладними. Суд також взяв до уваги навідний характер деяких запитань, які йому поставили під час допитів у поліції. За таких обставин, Суд упевнився в тому, що при оцінці свідчень М. були вжиті необхідні застереження.
54. Беручи до уваги викладене вище, Суд вважає, що кримінальне провадження у справі заявника загалом не можна вважати несправедливим.
«Гюлкі Ґюнеш проти Туреччини» (Hulki Gunes v Turkey), 28490/95, 19 червня 2003 року.
90. Окрім того, Суд звертає увагу на те, що заявник не мав допомоги адвоката в ході розслідування, а саме на цьому етапі були отримані такі основні докази, як, наприклад, протокол очної ставки та його визнання. У цьому зв’язку мало вирішальне значення, щоб свідків обвинувачення допитав суд першої інстанції, оскільки тільки цей суд міг зблизька ефективно оцінити їхню поведінку і достовірність їхньої версії подій.
«Аль-Хаваджа і Тагері проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja and Tahery v United Kingdom), 26766/05 and 22228/06, 20 січня 2009 року.
41. Розглядаючи факти у справі пана Аль-Хаваджі, Суд зауважує, що уряд за врівноважувальні чинники вважав те, що заявник почав свідчити не лише в результаті свідчень С. T., що ніщо не свідчило про змову між потерпілими, що між свідченнями С. T. і тим, що показували інші свідки, були певні розбіжності, які можна було б виявити в ході перехресного допиту цих свідків, той факт, що захист міг поставити під сумнів її надійність, а також застереження, щоб присяжні пам’ятали, що вони не бачили і не чули свідчень С. T. і що ці свідчення не були перевірені в ході перехресного допиту.
42. Розглянувши ці фактори, Суд не вважає, щоб якийсь із них, узятий окремо або в поєднанні з іншими, міг компенсувати втрати, заподіяні захистові прийняттям показів С. T. Справді, навіть і без свідчень С. T., заявникові, можливо, довелося б свідчити, аргументуючи свої заперечення іншого пункту обвинувачення, а саме другого. Але якби свідчення С. Т. прийняті не були, цілком імовірно, що справу заявника розглянули б тільки за другим пунктом обвинувачення і йому б довелося свідчити тільки щодо цього пункту. Щодо розбіжностей між свідченнями С. Т. і тим, що вона розповідала двом свідкам, то Суд вважає їх малозначущими за своїм характером. Захист вказав лише на одну таку непослідовність, а саме на те, що, як заявляла С. Т. у своїх свідченнях, в один із моментів стверджуваного нападу заявник доторкнувся до її обличчя і рота, тимчасом як описуючи цю подію одному із свідків, вона сказала, що сама доторкнулася до власного обличчя на вимогу заявника. Хоча захист, звичайно, міг спробувати поставити під сумнів надійність С. Т., проте важко зрозуміти, на якій підставі він це зробив би, а надто якщо взяти до уваги, що її опис обставин великою мірою збігався з описом другої потерпілої особи, жодних доказів змови з якою, на думку суддів, що розглядали справу, не було. Можливо, те, що не було змови в національному праві є фактором, який свідчить на користь прийнятності, але в цій справі його не можна вважати врівноважувальним за змістом пункту 1 статті 6, обраного в поєднанні з пунктом 3(d) статті 6. Те, що не було змови не впливає на висновок Суду, що зміст свідчень після того, як їх прийняли, став доказом за першим пунктом обвинувачення, спростувати який заявник фактично не міг. Що стосується суддівського застереження присяжним, то апеляційний суд визнав його недостатнім. Навіть якщо б це було не так, Суд не переконаний, що якісь інші відповідні дії могли ефективно збалансувати вплив від неперевірених заяв, які були єдиним доказом проти заявника.
43. Отже, Суд вирішує, що стосовно пана аль-Хаваджі було порушення пункту 1 в поєднанні з пунктом 3(d) статті 6 Конвенції...
44. Звертаючись до справи пана Тагері, Суд насамперед відзначає, що свідок Т., хоч і не був присутнім, але не був анонімним. Хоча, за висновком судді, свідок Т. справді боявся свідчити, жодної спроби приховувати його особу не зробили: він був відомий не тільки заявникові, але й усім іншим присутнім на місці злочину. Однак Суд погоджується з обґрунтованою думкою судді, який розглядав справу, про те, що Т. справді боявся і що саме з цієї причини суддя дозволив його свідчення долучити як доказ.
45. У цьому випадку уряд посилався на такі основні врівноважувальні фактори: суддя першої інстанції розглянув альтернативні заходи; заявник був у змозі заперечити або спростувати свідчення, свідчачи сам і викликаючи інших свідків; суддя суду першої інстанції попередив присяжних, що їм треба обережно ставитися до свідчень відсутнього свідка; суддя повідомив присяжним, що заявник не несе відповідальності за переляк Т.
46. Суд не вважає, що ці чинники, узяті окремо або сукупно, забезпечили б справедливість судового розгляду або компенсували серйозну шкоду, завдану позиції захисту внаслідок прийняття свідчень Т. як доказу. Національним судам, коли вони стикаються з проблемою відсутності або анонімності свідків, належало б розглянути можливість застосування альтернативних заходів, які менше обмежували б права захисту, допускаючи прийняття свідчень свідків як доказу. Однак факт визнання альтернативних заходів недоречними не звільняє суди держави від їхньої відповідальності за те, що в разі, коли вони дозволяють заслуховувати свідчення свідків як доказ, це не порушуватиме пунктів § 1 і 3(d) статті 6. Навіть більше, відмова від застосування менш обмежувальних заходів передбачає ще більшу відповідальність за забезпечення дотримання прав на захист. Що стосується можливості заявника спростувати свідчення свідків, викликавши інших свідків, то проблема якраз і полягала в тому, що, за винятком Т., іншого свідка, який би, очевидно, міг або був готовий розповісти, що він бачив, не було. Суд, за цих обставин, не вважає, що свідчення Т. можна було б справді спростувати. Суд погоджується з тим, що заявник сам свідчив, заперечуючи обвинувачення, утім рішення так вчинити, певне, було пов’язане з прийняттям як доказу показів Т. Говорити, що право обвинуваченого наводити докази на свій захист врівноважує втрату можливості бачити та забезпечити допит і перехресний допит єдиного свідка проти нього з боку обвинувачення, не можна.
47. І нарешті, що стосується застереження, з яким суддя звернувся до присяжних, Суд визнає, що воно було як повним, так і ретельно сформулюваним... Проте Суд не вважає, що в разі, коли свідок відсутній, як це було з Т., такі застереження, зокрема й нагадування, що заявник не несе відповідальності за цю відсутність, хоч би як чітко вони були сформульовані, слугуватимуть достатньою противагою у становищі, в якому неперевірені свідчення такого свідка є єдиним прямим доказом проти заявника.
48. В результаті Суд доходить висновку, що стосовно пана Тагері також порушено пункт 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3(d) статті 6 Конвенції.
4. Достовірність свідчень свідка
«Корнеліс проти Нідерландів» (Cornells v Netherlands) (ухв.), 994/03, 25 травня 2004 року.
У цій справі прокуратура уклала угоду з паном З. і відібрані у нього свідчення були використані як доказ проти заявника. Суд зазначає, що заявнику та національним судам про цю угоду було відомо від самого початку і вони всебічно допитували пана З., щоб перевірити надійність та достовірність. Окрім того, національні суди показали, що вони добре усвідомлюють всі ризики, труднощі та помилки, що супроводжують угоди зі свідками в кримінальних справах. У вироках, ухвалених у справі заявника, всі сторони угоди були детально і ретельно проаналізовані, при цьому приділено належну увагу численним запереченням, заявленим з боку захисту.
Отож Суд доходить висновку, що сказати, ніби засудження заявника було засноване на доказах, щодо яких він не мав можливості або не мав достатньої можливості скористатися своїми правами на захист відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, не можна.
«Доорсон проти Нідерландів» (Doorson v Netherlands), 26 березня 1996 року.
77. Свідок Н. дав свідчення поліції, що викривали заявника, проте потім на допиті під присягою на відкритому судовому засіданні, в присутності заявника, як в окружному, так і в апеляційному судах, від них відмовився. Апеляційний суд, утім, ухвалив вважати свідчення Н. поліції до певної міри достовірними.
78. ... відповідно до Конвенції, завдання Суду полягає не в тому, щоб ухвалювати, чи були свідчення свідків прийняті як докази належним чином, що мають зробити національні суди, завдання ж Європейського суду полягає в тому, щоб установити, чи було справедливим провадження загалом, зокрема і спосіб прийняття доказів. Суд не може визнати абстрактно, що свідчення свідка на відкритому засіданні і під присягою, завжди важать більше, ніж інші свідчення, які той самий свідок дає в межах судового провадження, тим більше, якщо між першими і другими є суперечність.
Тому Суд не вважає, що розглянуте окремо або в поєднанні з іншими пунктами оскарження рішення апеляційного суду стосовно свідчення Н. призвело до несправедливого розгляду справи заявника.
«Гаусхільдт проти Данії» (Hauschildt v Denmark), 10486/83, 9 жовтня 1986 року, DR 49, 86.
3. ... d. ... У зв’язку з цією скаргою Комісія пригадує, що під час
заслуховування свідка в апеляційному суді спочатку оголосили його свідчення в міському суді, а потім його запитали, чи він не відмовляється від своїх свідчень. Потім відбулося ще одне заслуховування свідка, в ході якого адвокат захисту, прокурор і судді могли ставити додаткові запитання, аби прояснити ситуацію. Комісія загалом уважає, що коли свідкові спершу нагадують про те, що він заявляв під час свідчення у суді нижчої інстанції, то доказова сила його свідчень може зменшуватися. Однак вона бере до відома, що сторонам надали змогу поставити свідкам додаткові запитання, щоб отримати додаткову інформацію або поставити під сумнів точність їхніх свідчень. За цих обставин, Комісія вважає, що застосований підхід не міг за своїм характером зробити слухання несправедливим і, отже, не становив порушення Конвенції.
5. Неправдиве свідчення
«Х і Y проти Федеративної Республіки Німеччини» (X and Y v Federal Republic of Germany), 8744/79, 2 березня 1983 року, DR 32, 141.
На свідках, що стають перед судом або перед слідчим суддею, лежить формальне і строге зобов’язання говорити правду. У цій справі зрозуміло, що свідок Д., даючи свідчення 26 квітня, правди не говорив. Внаслідок цього його пізніше засудили за неправдиві свідчення, що не оспорюється. Оскільки цей свідок слідчому судді свідчив інше, то його свідчення 26 квітня відразу породили серйозні підозри. За таких обставин, органи обвинувачення були зобов’язані, відповідно до німецького законодавства, провести розслідування цієї справи. Коли вони вирішили заарештувати свідка Д. на місці, то, мабуть, зробили це, сподіваючись показати, що неправдиве свідчення в суді не залишатиметься безкарними. Однак, оскільки тоді була дуже чітка певною мірою підозра, яка згодом виявилася правильною, Комісія не вбачає в цих діях втручання в справедливий судовий розгляд справи заявників. Ця позиція була б іншою, якби обвинувачення необґрунтовано вдалося до такого заходу з метою чинити тиск на свідків. Проте, якщо можливий тиск є просто наслідком, до якого призвели явно неправдиві свідчення, його слід визнати складником системи загальних гарантій кримінального процесу як такого. Комісія у цьому зв’язку повинна брати до уваги те, що передумовою системи кримінального правосуддя, яка захищає суспільство в цілому, є пильний контроль за виконанням обов’язку свідків говорити правду.
1. Обов’язок заслуховування
«Краксі проти Італії» (Craxi v Italy), 34896/97, 5 грудня 2002 року.
83. ... Крім того, оскільки заявник стверджував, що пан Пучіні Баталія був свідком захисту, Суд відзначив, що пан Краксі не вказав точно обставин, щодо яких цей свідок може надати свідчення. Отже, не доведено, що виклик цього свідка був необхідним для встановлення істини і що відмова допитати цього свідка порушила права захисту...
«Попов проти Росії» (Popov v Russia), 26853/04, 13 липня 2006 року.
184. Суд зазначає, що заявник подавав клопотання про дозвіл на виклик у суд кількох свідків, які, на його думку, могли б підтвердити його алібі... Однак суд не взяв до уваги їхні свідчення на тій підставі, що вони, будучи родичами заявника, намагалися йому допомогти...
185. Окрім того, Суд зазначає, що, відмовляючись допитати пані Р. та пана Х. [котрі родичами не були], суд першої інстанції не розглядав питання про те, чи можуть їхні свідчення мати значення для судового слідства. Проте з того, що попередні клопотання захисту про їхній допит були формально декілька разів задоволені, як у ході попереднього розслідування, так і судового розгляду, випливає, що органи влади держави погоджувалися, що їхні свідчення таки можуть мати значення.
188. ...Зважаючи на те, що в основу обвинувального вироку заявникові були покладені суперечливі докази проти нього, Суд доходить висновку, що відмова національних судів допитати свідків захисту без жодного огляду на релевантність їхніх свідчень призвела до обмеження прав на захист, несумісного з гарантіями справедливого судового розгляду, закріпленими в статті 6 ...
2. Анонімність
«Доорсон проти Нідерландів» (Doorson v Netherlands), 20524/92, 26 березня 1996 року.
71. ... Хоча, за словами заявника, ніхто ніколи не стверджував, що він колись погрожував Y.15 і Y.16, як таке рішення зберегти їхню анонімність не можна вважати необґрунтованим. Слід звернути увагу на факт, встановлений національним законодавством, і якого не заперечив пан Доорсон, що торгівці наркотиками часто вдаються до погроз і до прямого насильства стосовно осіб, які свідчать проти них... Крім того, із заяв свідків судді-слідчому можна припустити, що один із них у минулому зазнав насильства з боку торгівця наркотиками, проти якого він свідчив.
Загалом, для збереження анонімності Y.15 і Y.16 були достатні причини...
«Краснікі проти Чехії» (Krasniki v Czech Republic), 51277/99, 28 лютого 2006 року.
81. Суд зазначає, що слідчий, мабуть, зважив на характер середовища наркоторгівців, які, за словами уряду, часто вдаються до погроз або фактичного насильства щодо наркоманів та інших осіб, які проти них свідчать. І ті, отже, могли побоюватися помсти з боку наркоторгівців і травмувань. Однак з протоколів, складених під час опитування свідків 11 липня 1997 року, або з протоколів суду не можна встановити ... як слідчий і суддя, що вів справу, оцінювали обґрунтованість страху, який свідки мали щодо заявника, чи то під час їхнього допиту в поліції, чи вже під час допиту «Яна Новотного» в суді.
82. Крайовий суд також не досліджував серйозності та обґрунтованості причин для надання свідкам статусу анонімних, коли затверджував рішення окружного суду, який ухвалив використати свідчення анонімних свідків як доказ проти заявника... У цьому стосунку, пригадуючи підстави обвинувачень у порушенні закону, висунутих міністром юстиції в інтересах заявника, Суд ... суперечливими доводами уряду не переконаний.
83. У світлі цих обставин, Суд не переконався, що зацікавленість свідків у тому, щоб і далі залишатися анонімними, могла виправдати аж таке обмеження прав заявника ...
3. Перехресний допит
«Люді проти Швейцарії» (Lüdi v Switzerland), 12433/86,15 червня 1992 року.
42. ... Заявник стверджував, що його засудження ґрунтувалося передусім на матеріалах доповідей таємного агента і записах його телефонних розмов із агентом, хоча на жодному етапі провадження він не мав змоги допитати його чи домогтися його допиту...
49. ... ні суддя-слідчий, ні суди першої інстанції не могли чи не бажали заслухати Тоні [таємного агента] як свідка і провести з ним очну ставку, які дали б змогу зіставити свідчення Тоні з твердженнями пана Люді; до того ж ані пан Люді, ані його захисник не мали жодної можливості протягом усього провадження допитати його і піддати сумніву достовірність його свідчень. А проте це можна було б зробити у спосіб, який враховував би у справі, пов’язаній із торгівлею наркотиками, законні інтереси органів поліції у збереженні анонімності їхнього агента і дав би їм змогу захистити його і використовувати у майбутньому...
50. Коротше кажучи, права захисту були обмежені до такої міри, що заявник був позбавлений справедливого судового розгляду. Отже, було порушення пункту 3 (d), взятого у поєднанні з пунктом 1 статті 6 ...
«Доорсон проти Нідерландів» (Doorson v Netherlands), 20524/92, 26 березня 1996 року.
73. У цій справі під час апеляційного провадження анонімних свідків допитала, у присутності адвоката заявника, суддя-слідчий, якій їхня особа була відома, тимчасом як захистові — ні. У протоколі від 19 листопада 1990 року, що засвідчує факти, ця суддя виклала обставини, на підставі яких апеляційний суд мав можливість зробити висновки стосовно правдивості їхніх свідчень... Адвокат був не лише присутнім на допиті, йому ще й дозволили поставити всі запитання, які він вважав важливими в інтересах захисту, крім тих запитань, що могли призвести до розкриття їхньої особи, і він дістав відповіді на всі свої запитання...
74. Безумовно, було б краще, якби заявник був присутнім під час допиту свідків, проте, зваживши на всі обставини, Суд вважає, що Апеляційний суд Амстердама мав право вирішити, що інтереси заявника у цьому випадку є менш важливими, ніж необхідність гарантувати безпеку свідків. Загалом же Конвенція не забороняє встановлювати особу — задля виконання умов пункту 3 (д) статті 6 — обвинуваченому з його адвокатом...
75. Крім того, хоча, звичайно, бажано, щоб свідки безпосередньо ідентифікували підозрюваного в тяжких правопорушеннях, якщо є бодай найменший сумнів в особі, проте слід зауважити, що в цій справі Y.15 і Y.16 упізнали заявника з фотографії, що, як він сам підтвердив, його зображала ...; до того ж вони обидва описали його зовнішність і те, як він був одягнутий...
З попередніх міркувань випливає, що у цій справі судове провадження з метою отримання свідчень Y.15 і Y.16 слід вважати таким, що достатньо компенсує труднощі, з якими зіткнувся захист, адже йому дозволили оспорити заяви анонімних свідків і піддати сумніву достовірність їхніх заяв у відкритому судовому засіданні, зокрема привернувши увагу до того факту, що обоє свідків наркомани...
76. Нарешті, слід нагадати, що навіть у випадках, коли процедури, проведені з метою збалансування інтересів, визнані достатніми для того, щоб компенсувати труднощі, які виникають у захисту, обвинувачення не може ґрунтуватися тільки або значною мірою на анонімних заявах. Але в цій справі було інакше: можна з достатньою впевненістю стверджувати, що в обвинувальному висновку апеляційний суд не спирався тільки або значною мірою на заяви свідків Y.15 і Y.16...
Крім того, слід дуже обережно ставитися до заяв свідків, отриманих за умов, коли права захисту не можуть бути повністю гарантовані згідно з вимогами Конвенції. Суд переконався, що в кримінальному процесі, який закінчився засудженням заявника, було саме так, про що свідчить чітка заява апеляційного суду про те, що він поставився до заяв свідків Y.15 і Y.16 «з належною обережністю і стриманістю»...
«Ван Мехелен і інші проти Нідерландів» (Van Mechelen and Others v Netherlands), 21363/93, 21364/93, 21427/93 і 2056/93, 23 квітня 1997 року.
59. У цій справі поліціянти, про яких йдеться, разом із суддею-слідчим перебували в окремій кімнаті, до якої не допустили обвинувачених і навіть їхніх адвокатів. Спілкування відбувалося за допомогою звукового зв’язку. Захист, отже, не тільки не мав уявлення про осіб свідків-поліціянтів, але не мав змоги спостерігати за їхньою поведінкою під час допиту, а тому й перевірити їхню достовірність...
60. Суду переконливо не пояснили потребу, з якої довелося вдаватися до такого суворого обмеження права обвинувачених бути присутніми при наведенні доказів проти них або причину, з якої не розглянуто можливості застосування м’якших обмежувальних заходів. Через брак додаткової інформації Суд не може погодитись, що оперативні потреби поліції слугують достатнім цьому виправданням...
61. Не переконався Суд також і в тому, що апеляційний суд доклав достатніх зусиль для того, щоб оцінити наявність погроз помститися поліціянтам та їхнім сім’ям. Із постановленого судом рішення не випливає, що він намагався з’ясувати, чи могли заявники самі здійснити такі погрози або намовити інших осіб зробити це за них. Його рішення ґрунтувалося тільки на тяжкості вчинених злочинів...
У зв’язку з цим слід зазначити, що пан Енгелен, цивільний свідок, який на початковому етапі провадження у справі стверджував, що в одному із заявників упізнав одного із підозрюваних злочинців, статусу анонімного свідка не мав і ніяких тверджень, ніби йому хтось колись погрожував, не було.
62. Справді... анонімних поліціянтів допитав суддя-слідчий, який особисто з’ясував особу кожного з них і в детальному офіційному звіті про проведення слідчих дій висловив свою думку з приводу достовірності їхніх свідчень, а також щодо причин, з яких вони наполягали на своїй анонімності.
Однак ці заходи не можна вважати належною заміною можливості захисту допитати свідків в їхній присутності і самому оцінити їхню поведінку і надійність. Отже, не можна сказати, що вищезгадані процедури були компенсацією за ті перешкоди, які ускладнили завдання захисту.
«Феррантеллі і Сантанджело проти Італії» (Ferrantelli and Santangelo v Italy), 19874/92, 7 серпня 1996 року.
52. У цьому випадку, хоча судові органи і не провели, як було б краще, очної ставки між усіма обвинуваченими за всі двадцять місяців до трагічної смерті Дж. В., нести відповідальність за останню подію вони не можуть. Більше того, у своїй постанові від 6 квітня 1991 року Палата у справах неповнолітніх Апеляційного суду Кальтанізетти детально проаналізувала свідчення свідків обвинувачення і визнала, що їх підтверджує низка інших доказів — наприклад, той факт, що всі обвинувачені свідчили про причетність одне одного до злочинів, і той факт, що заявники допомогли Дж. В. купити й відвезти два газові балони, які були використані при нападі на казарми, а також брак і в одного, і в другого обвинуваченого переконливого алібі ...
«Лука проти Італії» (Luca v Italy), 33354/96, 27 лютого 2001 року.
40. ... у деяких випадках може виявитися необхідним посилатися на свідчення, дані під присягою на стадії розслідування (зокрема, якщо свідок відмовляється повторювати свої свідчення публічно через побоювання за власну безпеку, що нерідко трапляється в судових процесах над мафіозними організаціями). Якщо обвинуваченому надали достатню і належну можливість оспорити такі свідчення ще на тому етапі, коли їх було відібрано або на пізнішій стадії, то їхнє прийняття як доказу саме по собі не суперечить пунктам 1 та 3(d) статті 6. Проте наслідком цього є те, що в разі, коли вирок спирається лише або вирішальною мірою на письмові свідчення, дані особою, яку обвинувачений не мав змоги сам допитати або піддати допитові в ході розслідування чи під час судового розгляду, то право на захист виявляється обмеженим до міри, яка не є несумісною з гарантіями, передбаченими статтею 6...
41. Стосовно цього те, що письмові свідчення дав, як і тут, один із співобвинувачених, а не свідок, не має ніякого значення... Отже, якщо письмові свідчення можуть суттєво слугувати обґрунтуванням обвинувального вироку, то незалежно від того, чи їх дав свідок, чи співобвинувачений, вони становлять докази обвинувачення, до яких застосовні гарантії, передбачені в пунктах 1 та 3(d) статті 6 Конвенції...
42. З огляду на вищенаведене, мотиви, наведені Касаційним судом у його постанові від 19 жовтня 1995 року, для відхилення апеляційної скарги, поданої на підставі пункту 3(d) статті 6 Конвенції... не виглядають доречними. Зокрема, той факт, що відповідно до внутрішнього законодавства, чинного на відповідний час. суд міг визнати прийнятними свідчення, дані до суду, якщо один із співобвинувачених відмовлявся свідчити, не міг позбавити обвинуваченого наданого йому пунктом 3(d) статті 6 права дослідити самому або провести дослідження на умовах змагальності процесу будь-яких істотних доказів проти нього.
43. У цій справі Суд відзначає, що національні суди засудили заявника лише на підставі свідчень, які Н. дав до суду, і що ні самому заявнику, ні його адвокатові ні на одній стадії провадження не надали можливості його допитати.
44. За цих обставин, Суд не переконався в тому, що заявникові надали достатню і належну можливість оспорити свідчення, покладені в основу його засудження.
45. Заявника, отже, позбавили права на справедливий судовий розгляд.
«П. С. проти Німеччини» (P S v Germany), 33900/96, 20 грудня 2001 року.
26. Суд зазначає, що на жодному етапі провадження ні суддя не допитував С. [восьмирічну дівчинку], ні заявник не мав змоги спостерігати поведінку і, отже, перевірити надійність цього свідка при прямому допиті...
27. Під час розгляду справи у суді першої інстанції, Окружний суд у своєму рішенні від 10 січня 1994 року, послався на свідчення матері С., яка свідчила щодо доччиного опису подій та її поведінки 29 квітня 1993 року, а також взагалі щодо рис її характеру, а також співробітниці поліції, яка допитувала дівчину невдовзі після злочину у квітні 1993 року.
Окружний суд постановив не заслуховувати С., аби захистити розвиток її особистості, бо ж, за словами її матері, та вже зуміла приглушити свої спогади про подію і серйозно постраждала б, якби їй про неї нагадали.
28. ... Утім мотиви, наведені окружним судом у постанові від 10 січня 1994 року на обґрунтування відмови допитати С. і відхилення клопотання заявника про призначення експертизи, досить розпливчасті та умоглядні і тому, як видається, не релевантні.
30. І нарешті, інформація подана дівчиною, була єдиним прямим доказом скоєння зазначеного злочину, і національні суди у своїх висновках про винуватість заявника вирішальною мірою спиралися на свідчення С...
31. За цих обставин, використання цього доказу було пов’язане з такими обмеженнями права на захист, що сказати, ніби заявникові забезпечили справедливий судовий розгляд, не можна.
«Бірутіс і інші проти Литви» (Birutis and Others v Lithuania), 47698/99 і 48115/99, 28 березня 2002 року.
31. Суд зауважує, що третього заявника засуджено тільки на підставі анонімних свідчень... Оскільки Конвенція фактично забороняє засудження, що ґрунтується лише на анонімних свідченнях..., тут були порушені права третього заявника на захист та на справедливий судовий розгляд.
32. ... Засудження першого й другого заявника не базувалися тільки або вирішальною мірою на анонімних свідченнях. Однак число анонімних свідчень, які взяв до уваги суд першої інстанції, справді показало, що розглядувані свідчення були серед підстав, покладених в основу засудження першого й другого заявника...
34. Втім, попри твердження щодо сумнівної достовірності анонімних доказів, перший і другий заявник (або їхні представники) змоги допитати анонімних свідків не дістали. Суди також не скористалися з передбаченої законом можливості... з власної ініціативи дослідити спосіб та обставини дістання анонімних свідчень. Фактично, розглядувані свідчення були зачитані на суді в тому вигляді, в якому їх запротоколювали слідчі органи. А тому суд першої інстанції послався на анонімні свідчення на обґрунтування засудження першого і другого заявника. За таких обставин, перешкоди для здійснення прав першого і другого заявника на захист не були компенсовані за рахунок процедур, яких дотримувалися судові органи держави. Те, що суди не провели допиту анонімних свідків, а також не проаналізували способу та обставин дістання анонімних свідчень, є неприйнятним з позиції права першого і другого заявника на захист та їхнього права на справедливий судовий розгляд відповідно до пунктів 1 та 3(d) статті 6 Конвенції. Отже, в цьому статтю порушено.
«С. Н. проти Швеції» (S N v Sweden), 34209/96, 2 липня 2002 року.
52. Так само те, що заявник не міг дослідити свідчення [неповнолітньої особи] M. в ході судового розгляду у першій та апеляційній інстанціях, не дає підстави говорити, що йому відмовили в його правах за пунктом 3(d) статті 6. З огляду на особливості кримінального провадження у справах, що стосуються сексуальних злочинів..., це положення не можна тлумачити як вимогу, щоб запитання в усіх випадках ставив сам обвинувачений або його захисник у перехресному допиті або з допомогою інших засобів. Суд відзначає, що відеозапис першого допиту в поліції був показаний в ході розгляду у першій і апеляційній інстанціях, протокол другого допиту зачитано в окружному суді, а аудіозапис цього допиту відтворено в апеляційному суді. З врахуванням обставин справи, ці заходи належить визнати достатніми для того, щоб забезпечити заявникові змогу в ході кримінального процесу заперечити свідчення М. та його надійність як свідка. І справді, внаслідок цього заперечення апеляційний суд пом’якшив призначене заявникові покарання, вважаючи, що частина висунутих проти нього обвинувачень не була доведена.
53. ...Суд врахував той факт, що певні відомості, надані М., були нечіткими, сумнівними і недостатньо докладними. Суд також взяв до уваги навідний характер деяких запитань, які йому поставили під час допитів у поліції. За таких обставин, Суд упевнився в тому, що при оцінці свідчень М. були вжиті необхідні застереження.
54. Беручи до уваги викладене вище, Суд вважає, що кримінальне провадження у справі заявника загалом не можна вважати несправедливим.
«Гюлкі Ґюнеш проти Туреччини» (Hulki Gunes v Turkey), 28490/95, 19 червня 2003 року.
90. Окрім того, Суд звертає увагу на те, що заявник не мав допомоги адвоката в ході розслідування, а саме на цьому етапі були отримані такі основні докази, як, наприклад, протокол очної ставки та його визнання. У цьому зв’язку мало вирішальне значення, щоб свідків обвинувачення допитав суд першої інстанції, оскільки тільки цей суд міг зблизька ефективно оцінити їхню поведінку і достовірність їхньої версії подій.
«Аль-Хаваджа і Тагері проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja and Tahery v United Kingdom), 26766/05 and 22228/06, 20 січня 2009 року.
41. Розглядаючи факти у справі пана Аль-Хаваджі, Суд зауважує, що уряд за врівноважувальні чинники вважав те, що заявник почав свідчити не лише в результаті свідчень С. T., що ніщо не свідчило про змову між потерпілими, що між свідченнями С. T. і тим, що показували інші свідки, були певні розбіжності, які можна було б виявити в ході перехресного допиту цих свідків, той факт, що захист міг поставити під сумнів її надійність, а також застереження, щоб присяжні пам’ятали, що вони не бачили і не чули свідчень С. T. і що ці свідчення не були перевірені в ході перехресного допиту.
42. Розглянувши ці фактори, Суд не вважає, щоб якийсь із них, узятий окремо або в поєднанні з іншими, міг компенсувати втрати, заподіяні захистові прийняттям показів С. T. Справді, навіть і без свідчень С. T., заявникові, можливо, довелося б свідчити, аргументуючи свої заперечення іншого пункту обвинувачення, а саме другого. Але якби свідчення С. Т. прийняті не були, цілком імовірно, що справу заявника розглянули б тільки за другим пунктом обвинувачення і йому б довелося свідчити тільки щодо цього пункту. Щодо розбіжностей між свідченнями С. Т. і тим, що вона розповідала двом свідкам, то Суд вважає їх малозначущими за своїм характером. Захист вказав лише на одну таку непослідовність, а саме на те, що, як заявляла С. Т. у своїх свідченнях, в один із моментів стверджуваного нападу заявник доторкнувся до її обличчя і рота, тимчасом як описуючи цю подію одному із свідків, вона сказала, що сама доторкнулася до власного обличчя на вимогу заявника. Хоча захист, звичайно, міг спробувати поставити під сумнів надійність С. Т., проте важко зрозуміти, на якій підставі він це зробив би, а надто якщо взяти до уваги, що її опис обставин великою мірою збігався з описом другої потерпілої особи, жодних доказів змови з якою, на думку суддів, що розглядали справу, не було. Можливо, те, що не було змови в національному праві є фактором, який свідчить на користь прийнятності, але в цій справі його не можна вважати врівноважувальним за змістом пункту 1 статті 6, обраного в поєднанні з пунктом 3(d) статті 6. Те, що не було змови не впливає на висновок Суду, що зміст свідчень після того, як їх прийняли, став доказом за першим пунктом обвинувачення, спростувати який заявник фактично не міг. Що стосується суддівського застереження присяжним, то апеляційний суд визнав його недостатнім. Навіть якщо б це було не так, Суд не переконаний, що якісь інші відповідні дії могли ефективно збалансувати вплив від неперевірених заяв, які були єдиним доказом проти заявника.
43. Отже, Суд вирішує, що стосовно пана аль-Хаваджі було порушення пункту 1 в поєднанні з пунктом 3(d) статті 6 Конвенції...
44. Звертаючись до справи пана Тагері, Суд насамперед відзначає, що свідок Т., хоч і не був присутнім, але не був анонімним. Хоча, за висновком судді, свідок Т. справді боявся свідчити, жодної спроби приховувати його особу не зробили: він був відомий не тільки заявникові, але й усім іншим присутнім на місці злочину. Однак Суд погоджується з обґрунтованою думкою судді, який розглядав справу, про те, що Т. справді боявся і що саме з цієї причини суддя дозволив його свідчення долучити як доказ.
45. У цьому випадку уряд посилався на такі основні врівноважувальні фактори: суддя першої інстанції розглянув альтернативні заходи; заявник був у змозі заперечити або спростувати свідчення, свідчачи сам і викликаючи інших свідків; суддя суду першої інстанції попередив присяжних, що їм треба обережно ставитися до свідчень відсутнього свідка; суддя повідомив присяжним, що заявник не несе відповідальності за переляк Т.
46. Суд не вважає, що ці чинники, узяті окремо або сукупно, забезпечили б справедливість судового розгляду або компенсували серйозну шкоду, завдану позиції захисту внаслідок прийняття свідчень Т. як доказу. Національним судам, коли вони стикаються з проблемою відсутності або анонімності свідків, належало б розглянути можливість застосування альтернативних заходів, які менше обмежували б права захисту, допускаючи прийняття свідчень свідків як доказу. Однак факт визнання альтернативних заходів недоречними не звільняє суди держави від їхньої відповідальності за те, що в разі, коли вони дозволяють заслуховувати свідчення свідків як доказ, це не порушуватиме пунктів § 1 і 3(d) статті 6. Навіть більше, відмова від застосування менш обмежувальних заходів передбачає ще більшу відповідальність за забезпечення дотримання прав на захист. Що стосується можливості заявника спростувати свідчення свідків, викликавши інших свідків, то проблема якраз і полягала в тому, що, за винятком Т., іншого свідка, який би, очевидно, міг або був готовий розповісти, що він бачив, не було. Суд, за цих обставин, не вважає, що свідчення Т. можна було б справді спростувати. Суд погоджується з тим, що заявник сам свідчив, заперечуючи обвинувачення, утім рішення так вчинити, певне, було пов’язане з прийняттям як доказу показів Т. Говорити, що право обвинуваченого наводити докази на свій захист врівноважує втрату можливості бачити та забезпечити допит і перехресний допит єдиного свідка проти нього з боку обвинувачення, не можна.
47. І нарешті, що стосується застереження, з яким суддя звернувся до присяжних, Суд визнає, що воно було як повним, так і ретельно сформулюваним... Проте Суд не вважає, що в разі, коли свідок відсутній, як це було з Т., такі застереження, зокрема й нагадування, що заявник не несе відповідальності за цю відсутність, хоч би як чітко вони були сформульовані, слугуватимуть достатньою противагою у становищі, в якому неперевірені свідчення такого свідка є єдиним прямим доказом проти заявника.
48. В результаті Суд доходить висновку, що стосовно пана Тагері також порушено пункт 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3(d) статті 6 Конвенції.
4. Достовірність свідчень свідка
«Корнеліс проти Нідерландів» (Cornells v Netherlands) (ухв.), 994/03, 25 травня 2004 року.
У цій справі прокуратура уклала угоду з паном З. і відібрані у нього свідчення були використані як доказ проти заявника. Суд зазначає, що заявнику та національним судам про цю угоду було відомо від самого початку і вони всебічно допитували пана З., щоб перевірити надійність та достовірність. Окрім того, національні суди показали, що вони добре усвідомлюють всі ризики, труднощі та помилки, що супроводжують угоди зі свідками в кримінальних справах. У вироках, ухвалених у справі заявника, всі сторони угоди були детально і ретельно проаналізовані, при цьому приділено належну увагу численним запереченням, заявленим з боку захисту.
Отож Суд доходить висновку, що сказати, ніби засудження заявника було засноване на доказах, щодо яких він не мав можливості або не мав достатньої можливості скористатися своїми правами на захист відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, не можна.
«Доорсон проти Нідерландів» (Doorson v Netherlands), 26 березня 1996 року.
77. Свідок Н. дав свідчення поліції, що викривали заявника, проте потім на допиті під присягою на відкритому судовому засіданні, в присутності заявника, як в окружному, так і в апеляційному судах, від них відмовився. Апеляційний суд, утім, ухвалив вважати свідчення Н. поліції до певної міри достовірними.
78. ... відповідно до Конвенції, завдання Суду полягає не в тому, щоб ухвалювати, чи були свідчення свідків прийняті як докази належним чином, що мають зробити національні суди, завдання ж Європейського суду полягає в тому, щоб установити, чи було справедливим провадження загалом, зокрема і спосіб прийняття доказів. Суд не може визнати абстрактно, що свідчення свідка на відкритому засіданні і під присягою, завжди важать більше, ніж інші свідчення, які той самий свідок дає в межах судового провадження, тим більше, якщо між першими і другими є суперечність.
Тому Суд не вважає, що розглянуте окремо або в поєднанні з іншими пунктами оскарження рішення апеляційного суду стосовно свідчення Н. призвело до несправедливого розгляду справи заявника.
«Гаусхільдт проти Данії» (Hauschildt v Denmark), 10486/83, 9 жовтня 1986 року, DR 49, 86.
3. ... d. ... У зв’язку з цією скаргою Комісія пригадує, що під час
заслуховування свідка в апеляційному суді спочатку оголосили його свідчення в міському суді, а потім його запитали, чи він не відмовляється від своїх свідчень. Потім відбулося ще одне заслуховування свідка, в ході якого адвокат захисту, прокурор і судді могли ставити додаткові запитання, аби прояснити ситуацію. Комісія загалом уважає, що коли свідкові спершу нагадують про те, що він заявляв під час свідчення у суді нижчої інстанції, то доказова сила його свідчень може зменшуватися. Однак вона бере до відома, що сторонам надали змогу поставити свідкам додаткові запитання, щоб отримати додаткову інформацію або поставити під сумнів точність їхніх свідчень. За цих обставин, Комісія вважає, що застосований підхід не міг за своїм характером зробити слухання несправедливим і, отже, не становив порушення Конвенції.
5. Неправдиве свідчення
«Х і Y проти Федеративної Республіки Німеччини» (X and Y v Federal Republic of Germany), 8744/79, 2 березня 1983 року, DR 32, 141.
На свідках, що стають перед судом або перед слідчим суддею, лежить формальне і строге зобов’язання говорити правду. У цій справі зрозуміло, що свідок Д., даючи свідчення 26 квітня, правди не говорив. Внаслідок цього його пізніше засудили за неправдиві свідчення, що не оспорюється. Оскільки цей свідок слідчому судді свідчив інше, то його свідчення 26 квітня відразу породили серйозні підозри. За таких обставин, органи обвинувачення були зобов’язані, відповідно до німецького законодавства, провести розслідування цієї справи. Коли вони вирішили заарештувати свідка Д. на місці, то, мабуть, зробили це, сподіваючись показати, що неправдиве свідчення в суді не залишатиметься безкарними. Однак, оскільки тоді була дуже чітка певною мірою підозра, яка згодом виявилася правильною, Комісія не вбачає в цих діях втручання в справедливий судовий розгляд справи заявників. Ця позиція була б іншою, якби обвинувачення необґрунтовано вдалося до такого заходу з метою чинити тиск на свідків. Проте, якщо можливий тиск є просто наслідком, до якого призвели явно неправдиві свідчення, його слід визнати складником системи загальних гарантій кримінального процесу як такого. Комісія у цьому зв’язку повинна брати до уваги те, що передумовою системи кримінального правосуддя, яка захищає суспільство в цілому, є пильний контроль за виконанням обов’язку свідків говорити правду.
V. ПОКАЗАННЯ ЕКСПЕРТІВ
1. Об’єктивність
«Беніш проти Австрії» (Bönisch v Austria), 8658/79, 6 травня 1985 року.
32. Неважко зрозуміти, що об’єктивність експерта може викликати сумніви, особливо з боку обвинуваченого, якщо саме його висновок фактично спричинив порушення кримінального переслідування. Зовнішні ознаки в цій справі схиляють до думки, що директор був скоріше свідком з боку обвинувачення. Загалом Конвенція не забороняє допитувати його в суді, проте принцип рівності можливостей сторін, невіддільний від поняття справедливого судового розгляду ... вимагає однакового ставлення при заслуховуванні як директора, так і інших осіб, що були або могли бути викликані в різній якості стороною захисту.
33. Суд вважає, ... що в двох оспорюваних провадженнях у справі такого однакового ставлення не забезпечено.
Передовсім регіональний суд призначив директора Інституту за «експерта» відповідно до австрійської правової норми; в силу цієї норми права, на нього офіційно поклали функції нейтрального і безстороннього помічника суду. З цієї причини його свідчення, напевне, мали більшу вагу, ніж свідчення «свідка-експерта», викликаного, як то було в першому провадженні у справі, обвинуваченим ..., а тим часом його нейтральність і безсторонність у конкретних обставинах могли здатися небезсумівними...
«Брандштеттер проти Австрії» (Brandstetter v Austria), 11170/84, 12876/87; 13468/87, 28 серпня 1991 року.
44. Справді, те, що пан Бандіон був співробітником того сільськогосподарського інституту, який і привів у дію механізм кримінального переслідування, могло породити побоювання з боку пана Брандшеттера. Такі побоювання можуть мати певне значення, але не є вирішальними. Вирішальним же є те, чи можна сумніви, породжувані зовнішніми ознаками, визнати об’єктивно обґрунтованими.
Тут такого об’єктивного обґрунтування бракує: на думку Суду, той факт, що якийсь фахівець працює в тому ж інституті чи лабораторії як експерт, звіт якого покладено в основу обвинувального висновку, саме по собі не виправдовує побоювання в тому, що він не зуміє діяти з належною об’єктивністю. Якщо стверджувати протилежне, то у багатьох випадках будуть встановлені неприйнятні обмеження на можливості для судів діставати експертні висновки. До того ж Суд зауважує, що з матеріалів справи не видно, щоб захист висловлював якісь заперечення під час першого слухання 4 жовтня 1983 року, коли районний суд призначав пана Бандіона, або під час другого слухання 22 листопада 1983 року, коли пан Бандіон дав усні свідчення і йому запропонували підготувати письмову експертизу, і аж 14 лютого 1984 року, після того, як пан Бандіон подав письмову експертизу, висновки якої були несприятливими для пана Брандштеттера, адвокат останнього закинув експертові його тісні зв’язки із сільськогосподарським інститутом...
45. Сам той факт, що пан Бандіон належав до штату працівників сільськогосподарського інституту, не є підставою для того, щоб його розглядати. як свідка з боку обвинувачення. У матеріалах справи так само немає інших підстав для того, щоб вважати його саме таким свідком. Безперечно, пан Бандіон певною мірою вийшов за межі своїх функціональних обов’язків, зачепивши у своїй експертизі питання, пов’язані з оцінкою доказів, але це теж не дозволяє зробити висновок, що позиція, яку він обстоював у провадженні, що було предметом розгляду, була позицією свідка обвинувачення.
Отже, відмову районного суду задовольнити клопотання захисту про призначення інших експертів ... не можна вважати порушенням принципу рівності можливостей сторін.
2. Процесуальна рівність / Альтернативна експертиза
«Беніш проти Австрії» (Bönisch v Austria), 8658/79, 6 травня 1985 року.
33. ...Є кілька різних обставин, що свідчать про домінантну роль, яку відігравав директор.
Як «експерт» він міг бути присутнім на всіх слуханнях, з дозволу суду ставити запитання обвинуваченим і свідкам і в відповідний момент коментувати їхні свідчення...
Брак однакового ставлення був особливо помітним під час першого провадження через різницю між відповідним становищем судового експерта і «свідка-експерта» з боку захисту. Панові Прендлю як простому свідкові дозволили виступити в регіональному судді лише після того, як його викликали давати свідчення; під час якого запитання йому ставив як суддя, так і експерт, а після цього його посадовили серед публіки... Директор же інституту користувався повноваженнями, наданими йому відповідно до норм австрійського права. Навіть більше, він безпосередньо допитував пана Прендля та обвинуваченого.
34. Крім того, як пересвідчився заявник у своїй справі, можливість у захисту домогтися призначення альтернативного експерта, була дуже незначною...
Якщо суд належної юрисдикції потребує роз’яснення щодо висновку Інституту, він мусить спочатку заслухати співробітника Інституту ...; Суд не може звертатися до іншого експерта, за винятком непередбачених обставин, згаданих у статтях 125 і 126 Кримінально-процесуального кодексу ..., жодної з яких у цій справі не було.
35. Отже, було порушення пункту 1 статті 6.
«Ж. Б. проти Франції» (G B v France), 44069/98, 2 жовтня 2001 року.
68. Суд хотів би відзначити, що той лише факт, що експерт, виступаючи в суді присяжних, висловив думку, відмінну від зафіксованої ним у письмовій експертизі, сам по собі не є порушенням принципу справедливого судового розгляду... Аналогічно, право на справедливий судовий розгляд не вимагає, щоб національний суд призначав на клопотання захисту ще одного експерта, навіть тоді, коли висновок експерта, призначеного захистом, підтримує версію обвинувачення... Отже, відмову від призначення ще однієї експертизи саму по собі не можна розглядати як несправедливу.
69. Однак Суд наголошує, що в цьому випадку експерт, виступаючи в суді, не тільки висловив іншу думку, ніж ту, яку він виклав у своїй письмовій експертизі, а повністю її змінив в перебігу одного й того ж самого засідання... Він також зауважує, що клопотання про призначення альтернативної експертизи заявник подав після того, як експерт здійснив цей «крутий поворот», швидко ознайомившись із новими доказами й ставши на дуже невигідну стосовно заявника позицію. Тоді як установити, як саме висновок експерта міг вплинути на оцінку присяжних, важко, Суд вважає за дуже вірогідне, що такий різкий поворот неминуче додав висновкові експерта особливої ваги.
70. З огляду на такі особливі обставини, а саме на різкий поворот у позиції експерта в поєднанні з відхиленням клопотання про альтернативну експертизу, Суд вважає, що вимоги щодо справедливого судового розгляду були порушені і права на захист дотримані не були. Відповідно, було порушення пунктів 1 в поєднанні з підпунктом b) пункту 3 статті 6 Конвенції.
«Аккарді і інші проти Італії» (Accardi and Others v Italy) (ухв.), 30598/02, 20 січня 2005 року.
Що ж до рішення не призначати психологічну експертизу чи заслуховувати експерта-свідка захисту в судовому засіданні, Суд відзначає, що національні суди, спираючись на логічні та доречні доводи, зробили висновок, що такі слідчі дії не мали жодного значення для провадження. Флорентійський апеляційний суд підкреслив, що X та Y вже довгий час перебували під наглядом психолога-працівника відділу соціальних служб, і що ніяких підстав сумніватися в здатності дітей докладно викласти, що з ними сталося, не було. Крім того, дітей допитували при сприянні пані Б. — спеціаліста в галузі дитячої психології.
Відповідно, Суд не може зробити висновок, немовби права захисту були обмежені до такої міри, що це порушувало засади справедливого судового розгляду, встановлені статтею 6 Конвенції.
3. Перехресний допит
«Коттен проти Бельгії» (Cottin v Belgium), 48386/99, 2 червня 2005 року.
32. Заявникові не дали можливості взяти участь в сеансі експертизи, який відбувся 4 квітня 1997 року, тоді як Д. Г, якого супроводжував його старший брат П. Г. і який також був стороною в цій кримінальній справі, запропонували пройти особисту медичну консультацію. Водночас не було жодних технічних складнощів, які б перешкоджали заявнику бути присутнім в процесі здійснення цієї експертизи, яка складалась із співбесіди та огляду позивача в цивільній справі пана Д. Г. та аналізу окремих речей. В результаті цього заявник не мав можливості поставити зустрічні запитання особисто чи за посередництва свого адвоката або медичного консультанта тим особам, яких вислухав експерт, висловити останньому власні зауваги щодо оглянутих об’єктів (речей) та отриманої інформації, а також попросити його провести додаткові дослідження. За таких обставин, заявник не мав змоги бути почутим до часу передання звіту про результати експертизи в цій справі. Непряму можливість обговорити експертний звіт в окремих заувагах або під час засідань апеляційної інстанції не можна в цій справі вважати прирівняною до права брати участь в сеансі експертизи. Отже, заявник не мав можливості прокоментувати вагомий елемент доказу, і запит щодо проведення додаткової експертизи нічого не змінив. Справді, з огляду на чинну на той час ситуацію в бельгійському законодавстві нова експертиза могла бути лише односторонньою.
«Балсіте-Лідекієнє проти Литви» (Balsyte-Lideikiene v Lithuania), 72596/01, 4 листопада 2008 року.
63. У цій справі Суд зауважує, що підпункт (d) пункту 3 статті 6 стосується свідків, а не експертів. Водночас Суд хотів би нагадати, що гарантії, які містить пункт 3, є одними із складників концепції справедливого судового розгляду, сформульованої в пункті 1... З огляду на обставини цієї справи й враховуючи до того належним чином гарантії пункту 3, разом з викладеними в підпункті (d), Суд вважає, що йому належить проаналізувати скарги заявника відповідно до загальної норми пункту 1...
64. ... висновки експертизи, підготовлені на досудовій стадії, мали важливе значення для провадження у справі заявника. Тому необхідно визначити, чи висловила заявниця бажання провести допит експертів на відкритому судовому засіданні, і якщо так, то чи була їй така можливість забезпечена.
65. Спираючись на документи, які є в його розпорядженні, Суд звертає увагу на письмове клопотання заявниці від 12 березня 2001 року, отримане Другим окружним судом міста Вільнюса наступного дня, у якому заявниця просила суд відкласти слухання, оскільки експерти вже втретє поспіль не з’явилися на засідання... Заявниця також просила суд встановити причини відсутності експертів та покарати їх. Крім того, в своїй апеляційній скарзі заявниця посилалася на своє клопотання про забезпечення присутності експертів на слуханнях у першій інстанції і на те, що цей суд відмовився їх викликати. Однак Вищий адміністративний суд клопотання заявниці відхилив, зазначивши, що, з огляду на обставини справи, неможливість для неї ставити запитання експертам не порушує жодної з процесуально-правових норм.
66. Проаналізувавши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що заявниці ні на досудовій стадії, ні під час розгляду справи в суді не надали змогу допитати експертів, думки яких містили деякі розбіжності, з метою перевірки їхньої надійності або висловлення хоч якихось сумнівів у їхніх висновках. Спираючись на свою прецедентну практику з цього питання, Суд доходить висновку, що в цій справі відмова в розгляді клопотання заявниці про допит експертів на відкритому судовому засіданні не відповідала вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції.
1. Об’єктивність
«Беніш проти Австрії» (Bönisch v Austria), 8658/79, 6 травня 1985 року.
32. Неважко зрозуміти, що об’єктивність експерта може викликати сумніви, особливо з боку обвинуваченого, якщо саме його висновок фактично спричинив порушення кримінального переслідування. Зовнішні ознаки в цій справі схиляють до думки, що директор був скоріше свідком з боку обвинувачення. Загалом Конвенція не забороняє допитувати його в суді, проте принцип рівності можливостей сторін, невіддільний від поняття справедливого судового розгляду ... вимагає однакового ставлення при заслуховуванні як директора, так і інших осіб, що були або могли бути викликані в різній якості стороною захисту.
33. Суд вважає, ... що в двох оспорюваних провадженнях у справі такого однакового ставлення не забезпечено.
Передовсім регіональний суд призначив директора Інституту за «експерта» відповідно до австрійської правової норми; в силу цієї норми права, на нього офіційно поклали функції нейтрального і безстороннього помічника суду. З цієї причини його свідчення, напевне, мали більшу вагу, ніж свідчення «свідка-експерта», викликаного, як то було в першому провадженні у справі, обвинуваченим ..., а тим часом його нейтральність і безсторонність у конкретних обставинах могли здатися небезсумівними...
«Брандштеттер проти Австрії» (Brandstetter v Austria), 11170/84, 12876/87; 13468/87, 28 серпня 1991 року.
44. Справді, те, що пан Бандіон був співробітником того сільськогосподарського інституту, який і привів у дію механізм кримінального переслідування, могло породити побоювання з боку пана Брандшеттера. Такі побоювання можуть мати певне значення, але не є вирішальними. Вирішальним же є те, чи можна сумніви, породжувані зовнішніми ознаками, визнати об’єктивно обґрунтованими.
Тут такого об’єктивного обґрунтування бракує: на думку Суду, той факт, що якийсь фахівець працює в тому ж інституті чи лабораторії як експерт, звіт якого покладено в основу обвинувального висновку, саме по собі не виправдовує побоювання в тому, що він не зуміє діяти з належною об’єктивністю. Якщо стверджувати протилежне, то у багатьох випадках будуть встановлені неприйнятні обмеження на можливості для судів діставати експертні висновки. До того ж Суд зауважує, що з матеріалів справи не видно, щоб захист висловлював якісь заперечення під час першого слухання 4 жовтня 1983 року, коли районний суд призначав пана Бандіона, або під час другого слухання 22 листопада 1983 року, коли пан Бандіон дав усні свідчення і йому запропонували підготувати письмову експертизу, і аж 14 лютого 1984 року, після того, як пан Бандіон подав письмову експертизу, висновки якої були несприятливими для пана Брандштеттера, адвокат останнього закинув експертові його тісні зв’язки із сільськогосподарським інститутом...
45. Сам той факт, що пан Бандіон належав до штату працівників сільськогосподарського інституту, не є підставою для того, щоб його розглядати. як свідка з боку обвинувачення. У матеріалах справи так само немає інших підстав для того, щоб вважати його саме таким свідком. Безперечно, пан Бандіон певною мірою вийшов за межі своїх функціональних обов’язків, зачепивши у своїй експертизі питання, пов’язані з оцінкою доказів, але це теж не дозволяє зробити висновок, що позиція, яку він обстоював у провадженні, що було предметом розгляду, була позицією свідка обвинувачення.
Отже, відмову районного суду задовольнити клопотання захисту про призначення інших експертів ... не можна вважати порушенням принципу рівності можливостей сторін.
2. Процесуальна рівність / Альтернативна експертиза
«Беніш проти Австрії» (Bönisch v Austria), 8658/79, 6 травня 1985 року.
33. ...Є кілька різних обставин, що свідчать про домінантну роль, яку відігравав директор.
Як «експерт» він міг бути присутнім на всіх слуханнях, з дозволу суду ставити запитання обвинуваченим і свідкам і в відповідний момент коментувати їхні свідчення...
Брак однакового ставлення був особливо помітним під час першого провадження через різницю між відповідним становищем судового експерта і «свідка-експерта» з боку захисту. Панові Прендлю як простому свідкові дозволили виступити в регіональному судді лише після того, як його викликали давати свідчення; під час якого запитання йому ставив як суддя, так і експерт, а після цього його посадовили серед публіки... Директор же інституту користувався повноваженнями, наданими йому відповідно до норм австрійського права. Навіть більше, він безпосередньо допитував пана Прендля та обвинуваченого.
34. Крім того, як пересвідчився заявник у своїй справі, можливість у захисту домогтися призначення альтернативного експерта, була дуже незначною...
Якщо суд належної юрисдикції потребує роз’яснення щодо висновку Інституту, він мусить спочатку заслухати співробітника Інституту ...; Суд не може звертатися до іншого експерта, за винятком непередбачених обставин, згаданих у статтях 125 і 126 Кримінально-процесуального кодексу ..., жодної з яких у цій справі не було.
35. Отже, було порушення пункту 1 статті 6.
«Ж. Б. проти Франції» (G B v France), 44069/98, 2 жовтня 2001 року.
68. Суд хотів би відзначити, що той лише факт, що експерт, виступаючи в суді присяжних, висловив думку, відмінну від зафіксованої ним у письмовій експертизі, сам по собі не є порушенням принципу справедливого судового розгляду... Аналогічно, право на справедливий судовий розгляд не вимагає, щоб національний суд призначав на клопотання захисту ще одного експерта, навіть тоді, коли висновок експерта, призначеного захистом, підтримує версію обвинувачення... Отже, відмову від призначення ще однієї експертизи саму по собі не можна розглядати як несправедливу.
69. Однак Суд наголошує, що в цьому випадку експерт, виступаючи в суді, не тільки висловив іншу думку, ніж ту, яку він виклав у своїй письмовій експертизі, а повністю її змінив в перебігу одного й того ж самого засідання... Він також зауважує, що клопотання про призначення альтернативної експертизи заявник подав після того, як експерт здійснив цей «крутий поворот», швидко ознайомившись із новими доказами й ставши на дуже невигідну стосовно заявника позицію. Тоді як установити, як саме висновок експерта міг вплинути на оцінку присяжних, важко, Суд вважає за дуже вірогідне, що такий різкий поворот неминуче додав висновкові експерта особливої ваги.
70. З огляду на такі особливі обставини, а саме на різкий поворот у позиції експерта в поєднанні з відхиленням клопотання про альтернативну експертизу, Суд вважає, що вимоги щодо справедливого судового розгляду були порушені і права на захист дотримані не були. Відповідно, було порушення пунктів 1 в поєднанні з підпунктом b) пункту 3 статті 6 Конвенції.
«Аккарді і інші проти Італії» (Accardi and Others v Italy) (ухв.), 30598/02, 20 січня 2005 року.
Що ж до рішення не призначати психологічну експертизу чи заслуховувати експерта-свідка захисту в судовому засіданні, Суд відзначає, що національні суди, спираючись на логічні та доречні доводи, зробили висновок, що такі слідчі дії не мали жодного значення для провадження. Флорентійський апеляційний суд підкреслив, що X та Y вже довгий час перебували під наглядом психолога-працівника відділу соціальних служб, і що ніяких підстав сумніватися в здатності дітей докладно викласти, що з ними сталося, не було. Крім того, дітей допитували при сприянні пані Б. — спеціаліста в галузі дитячої психології.
Відповідно, Суд не може зробити висновок, немовби права захисту були обмежені до такої міри, що це порушувало засади справедливого судового розгляду, встановлені статтею 6 Конвенції.
3. Перехресний допит
«Коттен проти Бельгії» (Cottin v Belgium), 48386/99, 2 червня 2005 року.
32. Заявникові не дали можливості взяти участь в сеансі експертизи, який відбувся 4 квітня 1997 року, тоді як Д. Г, якого супроводжував його старший брат П. Г. і який також був стороною в цій кримінальній справі, запропонували пройти особисту медичну консультацію. Водночас не було жодних технічних складнощів, які б перешкоджали заявнику бути присутнім в процесі здійснення цієї експертизи, яка складалась із співбесіди та огляду позивача в цивільній справі пана Д. Г. та аналізу окремих речей. В результаті цього заявник не мав можливості поставити зустрічні запитання особисто чи за посередництва свого адвоката або медичного консультанта тим особам, яких вислухав експерт, висловити останньому власні зауваги щодо оглянутих об’єктів (речей) та отриманої інформації, а також попросити його провести додаткові дослідження. За таких обставин, заявник не мав змоги бути почутим до часу передання звіту про результати експертизи в цій справі. Непряму можливість обговорити експертний звіт в окремих заувагах або під час засідань апеляційної інстанції не можна в цій справі вважати прирівняною до права брати участь в сеансі експертизи. Отже, заявник не мав можливості прокоментувати вагомий елемент доказу, і запит щодо проведення додаткової експертизи нічого не змінив. Справді, з огляду на чинну на той час ситуацію в бельгійському законодавстві нова експертиза могла бути лише односторонньою.
«Балсіте-Лідекієнє проти Литви» (Balsyte-Lideikiene v Lithuania), 72596/01, 4 листопада 2008 року.
63. У цій справі Суд зауважує, що підпункт (d) пункту 3 статті 6 стосується свідків, а не експертів. Водночас Суд хотів би нагадати, що гарантії, які містить пункт 3, є одними із складників концепції справедливого судового розгляду, сформульованої в пункті 1... З огляду на обставини цієї справи й враховуючи до того належним чином гарантії пункту 3, разом з викладеними в підпункті (d), Суд вважає, що йому належить проаналізувати скарги заявника відповідно до загальної норми пункту 1...
64. ... висновки експертизи, підготовлені на досудовій стадії, мали важливе значення для провадження у справі заявника. Тому необхідно визначити, чи висловила заявниця бажання провести допит експертів на відкритому судовому засіданні, і якщо так, то чи була їй така можливість забезпечена.
65. Спираючись на документи, які є в його розпорядженні, Суд звертає увагу на письмове клопотання заявниці від 12 березня 2001 року, отримане Другим окружним судом міста Вільнюса наступного дня, у якому заявниця просила суд відкласти слухання, оскільки експерти вже втретє поспіль не з’явилися на засідання... Заявниця також просила суд встановити причини відсутності експертів та покарати їх. Крім того, в своїй апеляційній скарзі заявниця посилалася на своє клопотання про забезпечення присутності експертів на слуханнях у першій інстанції і на те, що цей суд відмовився їх викликати. Однак Вищий адміністративний суд клопотання заявниці відхилив, зазначивши, що, з огляду на обставини справи, неможливість для неї ставити запитання експертам не порушує жодної з процесуально-правових норм.
66. Проаналізувавши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що заявниці ні на досудовій стадії, ні під час розгляду справи в суді не надали змогу допитати експертів, думки яких містили деякі розбіжності, з метою перевірки їхньої надійності або висловлення хоч якихось сумнівів у їхніх висновках. Спираючись на свою прецедентну практику з цього питання, Суд доходить висновку, що в цій справі відмова в розгляді клопотання заявниці про допит експертів на відкритому судовому засіданні не відповідала вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції.
VI. ПРИЙНЯТНІСТЬ ДОКАЗІВ
1. Обов’язковість розгляду питання про прийнятність
«Гюлкі Ґюнеш проти Туреччини» (Hulki Gunes v Turkey), 28490/95, 19 червня 2003 року.
91. Суд зазначає, що він постановив вважати умови, в яких заявника тримали під вартою в поліції, порушенням статті 3 Конвенції. У зв’язку з цим він зауважив би, що турецьке законодавство не пов’язує з зізнаннями, здобутими під час допитів, від яких у суді відмовилися, будь-яких наслідків, що мають вирішальне значення для перспектив захисту... Хоча в його завдання не входить досліджувати абстрактно питання про прийнятність доказів у кримінальному праві, та Суд шкодує, що суд національної безпеки в цій справі не розв’язав його, перш ніж переходити до розгляду справи по суті. Таке попереднє судове розслідування, безсумнівно, дало б національним судам можливість засудити будь-які незаконні методи, використовувані для здобуття доказів для кримінального обвинувачення.
2. Застосування катувань, нелюдського і принизливого такого, що принижує гідність поводження
«Яллох проти Німеччини» (Jalloh v Germany) [GC], 54810/00, 11 липня 2006 року.
105. ... використання в кримінальному судочинстві доказу, здобутого всупереч статті 3 Конвенції, порушує серйозні питання щодо справедливого характеру такого провадження. Суд не встановив у цій справі факту катування заявника. На його думку, на доказ вини, здобутий — як у формі визнання, так і речового доказу — внаслідок насильницьких дій або застосування жорстокості чи інших форм поводження, які можна кваліфікувати як катування, ніколи не слід покладатися для підтвердження провини жертви, незалежно від його можливої доказової цінності. Будь-який інший висновок лише сприяв би непрямій легітимізації вартої морального осуду поведінки, яку автори статті 3 Конвенції прагнули заборонити, або, як це вдало сформульовано в постанові Верховного суду США в справі «Рочин» ..., «приховуванню жорстокості під маскою закону». У зв’язку із цим Суд відзначає, що стаття 15 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або принизливих для гідності, форм поводження й покарання передбачає, що будь-яку заяву, зроблену, як установлено, внаслідок катування, не використовують як доказ у будь-якому судовому розгляді щодо особи, яка зазнала такого катування.
106. Хоча поводження, якому піддали заявника, не мало особливих ознак, характерних для катувань, але з огляду на обставини справи таке поводження сягало мінімального рівня жорстокості, на який поширюється дія статті 3 Конвенції. Цілком можливо й те, що в обставинах конкретної справи використання доказів, здобутих за допомогою навмисно жорстокого поводження, хоч воно і не становило катування, може перетворити судовий розгляд у справі потерпілого на несправедливий, незалежно від ваги ніби вчиненого правопорушення, вагомості доказів та можливостей, які потерпілий мав, щоб оспорити прийнятність й використання таких доказів на судовому процесі проти нього.
107. У цій справі можна залишити відкритим загальне питання про те, чи судовий розгляд стає автоматично несправедливим внаслідок використання доказів, здобутих у результаті дій, кваліфікованих як нелюдське та принизливе гідності, поводження. Суд зауважує, що навіть коли органи влади й не мали наміру заподіяти заявникові болю й страждань, докази, втім, були отримані із застосуванням заходів, що порушили одне із головних прав, гарантованих Конвенцією. До того ж обидві сторони погодилися, що наркотики, отримані за допомогою оспорюваного заходу, були вирішальним чинником у засудженні заявника. Справді, заявник дістав — і сторони цього так само не заперечували — і скористався зі змоги оспорити використання як доказу наркотики, вилучені за допомогою оспорюваного заходу. Проте своїм правом розсуду щодо вилучення такого доказу національні суди і не користувалися, оскільки вони вважали, що застосування блювотних засобів було дозволене національним законодавством. Не можна до того ж вважати, що суспільний інтерес у цій справі важив так багато, щоб виправдовувати використання такого доказу в судовому процесі. Як вже зазначено вище, цей захід був спрямований на вуличного торгівця, який продавав наркотики у відносно невеликих масштабах і якому зрештою призначили покарання у вигляді шести місяців ув’язнення з відстрочкою виконання і випробувальний термін.
108. За цих обставин, Суд вважає, що використання як доказу наркотиків, отриманих шляхом примусового введення заявникові блювотних засобів зробило судовий процес над ним загалом несправедливим.
«Арутюнян проти Вірменії» (Harutyunyan v Armenia), 36549/03, 28 червня 2007 року.
64. Суд у цій справі зауважує, що заявника примусили до зізнання, а свідків Т. та О. — до свідчень, що підтверджують вину заявника... Суд із задоволенням відзначає висновки Аванського і Нор-Норкського районних судів Єревана ..., що засуджують дії поліції та кваліфікують їх як такі, що мали ознаки катування. Навіть більше, уряд у своїх матеріалах так само характеризував жорстоке поводження із заявником і свідками Т. і А. як катування. Навіть якщо юрисдикція Суду ratione temporis не дозволяє йому дослідити обставини, пов’язані з жорстоким поводженням із заявником і свідками Т. і О. в контексті статті 3, ніщо йому не перешкоджає брати вищезгадану оцінку до уваги у розв’язанні питання про дотримання гарантій, передбачених статтею 6. До того ж Суд нагадує свій висновок про те, що свідчення, здобуті внаслідок такого поводження, фактично національні суди використали як докази в кримінальному процесі проти заявника... Окрім того, це зроблено попри те, що факт жорстокого поводження вже був установлений у паралельному провадженні у справі, порушеній проти відповідних співробітників поліції.
65. У цьому зв’язку Суд зазначає, що національні суди обґрунтовували використання визнань тим, що заявник зізнався слідчому, а не працівникам поліції, які з ним жорстоко поводилися, тим, що свідок Т. підтвердив своє попереднє зізнання на очній ставці 11 серпня 1999 року, і тим, що обидва свідки, Т. та О., дали аналогічні свідчення в ході слухань 26 жовтня 1999 року в Сюнікському окружному суді. Суд, однак, такі підстави не переконують. Насамперед, на думку Суду, в разі наявності переконливих доказів того, що особу піддали жорстокому поводженню, зокрема фізичному насильству і погрозам, той факт, що ця особа зізналася або підтвердила вимушене зізнання у подальших свідченнях іншому органові влади, ніж тому, що несе відповідальність за це жорстоке поводження, не має автоматично приводити до висновку, що таке визнання чи пізніші свідчення не були зроблені внаслідок жорстокого поводження та страху, який особа може відчувати і згодом. По-друге, таке виправдання явно суперечило висновкові, зробленому в обвинувальному вироку відповідним поліціянтам, згідно з яким «погрожуючи продовженням жорстокого поводження, співробітники поліції змусили заявника зізнатися»... І нарешті, у національних судів було достатньо доказів того, що впродовж 1999 і на початку 2000 року свідкам Т. та О. постійно погрожували новими катуваннями і помстою. Крім того, факт їхнього подальшого перебування на військовій службі, безсумнівно, посилював побоювання й упливав на їхні свідчення, що підтверджує те, що характер останніх суттєво змінився після демобілізації. Отож достовірність свідчень, даних в той період, мала б викликати серйозні сумніви, і наводити їх на обґрунтування достовірності свідчень, даних під катуванням, безумовно, було не слід.
66. У світлі викладених вище міркувань Суд робить висновок, що використання таких доказів, хоч би який вплив ці свідчення, здобуті під тортурами, мали на результати кримінального провадження у справі заявника, перетворило розгляд його справи на несправедливий в цілому...
3. Порушення заборони на самообвинувачення
«Аллан проти Сполученого Королівства» (Allan v United Kingdom), 48539/99, 5 листопада 2002 року.
52. У цій справі Суд відзначає, що під час допитів у поліції після арешту заявник, за порадою свого адвоката, незмінно користувався своїм правом на мовчання. H., що був давнім інформатором поліції, посадовили в камеру заявника в поліційному управлінні Стретфорда, а потім — в ту ж саму тюрму з конкретною метою витягти у заявника відомості, що свідчили б про його причетність до скоєння злочинів, у яких його підозрювали. Докази, представлені в ході судового розгляду справи заявника, вказували на те, що поліціянти навчали Н. й казали «видавити з нього все, що зможеш». На відміну від становища в справі «Хан», визнання, які заявник нібито зробив H., що стали головними або вирішальними доказами проти нього в ході судового розгляду, не були самочинними і спонтанними заявами, добровільно зробленими заявником, але були викликані наполегливими розпитуваннями з боку Н., який, на вимогу поліції, скеровував їхні розмови до обговорення теми вбивства, до того ж за обставин, які можна розглядати як функціональний відповідник допиту, але без жодної гарантії, які передбачає офіційний допит у поліції, зокрема присутність адвоката та звичайні попередження про відповідальність. При тому, що, справді, між заявником і Н. не було ніяких особливих відносин і не виявлено жодного чинника прямого примусу, Суд уважає, що заявник зазнавав психологічного тиску, який справив потужний вплив на те, як «добровільно» він нібито розкрив відомості Н.: заявник був підозрюваним у справі про вбивство, перебував під вартою і відчував прямий тиск з боку поліції під час допитів, пов’язаних з убивством, та міг би піддатися вмовлянню довіритися Н., з яким він кілька тижнів ділив одну камеру. За цих обставин, інформацію, здобуту в такий спосіб за допомогою Н., можна вважати здобутою всупереч волі заявника, і її використання в ході судового розгляду зачіпало права заявника на мовчання і його право не свідчити проти себе.
«P G і J H проти Сполученого Королівства» (P G and J H v United Kingdom), 44787/98, 25 вересня 2001 року.
80. Щодо скарг заявників на те, що зразки їхніх голосів для порівняння були взяті потайки і що це обмежило їхнє право не свідчити проти себе, то Суд вважає, що зразки голосів, що не містили жодних зізнань, можна розглядати як щось подібне до проб крові, волосся або інших фізичних чи об’єктивних проб, використовуваних у криміналістичному аналізі і до яких не застосовується право не свідчити проти себе...
81. За цих обставин, Суд вважає, що використання цього таємно записаного матеріалу в межах судового розгляду справи заявників не суперечило умовам забезпечення справедливості, гарантії якої містить пункт 1 статті 6 Конвенції.
«Яллох проти Німеччини» (Jalloh v Germany) [GC], 54810/00, 11 липня 2006 року.
113. На думку Суду, можна вважати, що спірні докази в цій справі, а саме заховані в тілі заявника наркотичні речовини, які добули за допомогою примусового введення блювотних засобів, належать до категорії матеріалу, що є незалежно від волі підозрюваного, використання якого в кримінальному судочинстві зазвичай не заборонено. Однак є кілька чинників, які відрізняють цю справу від прикладів, перелічених у справі «Сондерз». По-перше, як і у випадку із заходами, що були оспорені в справах «Функе» і «J.В. проти Швейцарії», блювотний засіб застосували з метою здобуття речового доказу проти волі заявника. І навпаки, проби біологічного матеріалу, названі в справі «Сондерз», стосувалися зразків, взятих примусово для проведення судової експертизи з метою виявлення, наприклад, алкоголю або наркотичних речовин.
114. По-друге, ступінь застосованої в цій справі сили суттєво відрізняється від ступеня примусу, звичайно необхідного для отримання тих проб матеріалу, які згадано в справі «Сондерз». Щоб одержати такі матеріали, обвинувачуваного просять пасивно витримати незначне порушення його фізичної цілісності (наприклад, коли беруть зразки крові, волосся або іншої тканини). Навіть якщо потрібна активна участь обвинувачуваного, то, як видно зі справи «Сондерз», це стосується матеріалу, який виробляється в процесі природної життєдіяльності організму (як, наприклад, зразки видиханого повітря, сечі або голосу). Натомість примушування заявника в цій справі до вивергання доказів злочину вимагало насильницького введення йому катетера через ніс й впорскування речовини для того, щоб викликати патологічну реакцію в його організмі. Як уже зазначено вище, ця процедура була пов’язана з певним ризиком для здоров’я заявника.
115. По-третє, доказ у цій справі здобуто з використанням процедури, що порушувала статтю 3 Конвенції. Процедура, застосована в справі заявника, суттєво відрізняється від процедур одержання, наприклад, проб видиханого повітря або крові. Останні, крім виняткових випадків, не досягають мінімального рівня жорстокості, за якого таке втручання становило б порушення статті 3 Конвенції. Більше того, хоча такі процедури є втручанням у право підозрюваного на повагу до його приватного життя, вони зазвичай є виправданими, відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції, як необхідні для запобігання злочинам (див., наприклад, «Тирадо Ортіс і Лосано Мартін ...»).
116. Отже, до цього провадження застосовний принцип заборони самообвинувачення.
117. Суд зазначає, що з метою встановлення того, чи було порушене право заявника не свідчити проти самого себе, він зважає на такі фактори, як характер і ступінь примусу, використаного для здобуття доказів; вагомість суспільного інтересу в розслідуванні й покаранні розгляданого порушення; наявність у застосованій процедурі відповідних гарантій; і використання здобутих у такий спосіб матеріалів.
118. Що стосується характеру й ступеня примусу, використаного для здобуття доказів у цій справі, то Суд повторює, що примус заявника до вивергнення наркотиків є істотним посягання на його фізичну й психічну недоторканність...
119. Що стосується вагомості суспільного інтересу в використанні цього доказу для засудження заявника, Суд зауважує, що, як зазначено вище, оспорюваний захід був спрямований на дрібного вуличного торгівця наркотиками, який продавав їх у відносно невеликому масштабі і зрештою був покараний шістьма місяцями позбавлення волі з відстрочкою виконання. Враховуючи обставини цієї справи, суспільний інтерес у тому, щоб заявник був засуджений, не може виправдовувати аж такого серйозного порушення його фізичної і психічної недоторканності.
120. Щодо наявності в застосованій процедурі відповідних гарантій Суд відзначає, що стаття 81а Кримінально-процесуального кодексу Німеччини встановлює, що втручання в організм людини має здійснювати lege artis лікар, у лікарні і тільки без ризику для здоров’я обвинувачуваного. Хоча національне законодавство загалом надає гарантії від довільного або неналежного використання заходу, заявник, використовуючи своє право зберігати мовчання, відмовився від попереднього медичного огляду. Він міг спілкуватися лише ламаною англійською, а це означало, що його піддали процедурі без повного обстеження його фізичної здатності її перетерпіти.
121. Що стосується використання здобутих у такий спосіб доказів, то Суд нагадує, що наркотики, отримані в результаті введення блювотного, мали вирішальне значення для визнання заявника винуватим у незаконному обігу наркотичних засобів. Справді, заявникові була надана можливість — і він з неї скористався — оспорити використання цього доказу в суді. Однак, як зазначено вище, національні суди не скористалися зі свого права розсуду щодо вилучення такого доказу, оскільки вважали, що застосування блювотного дозволяє національне законодавство.
122. З огляду на сказане вище, Суд був так само готовий визнати, що використання в справі заявника доказів, отриманих за допомогою примусового введення блювотного, порушило його право не свідчити проти самого себе й, тим самим, перетворило судовий розгляд справи в цілому на несправедливий.
«Биков проти Росії» (Bykov v Russia) [GC], 4378/02, 10 березня 2009 року.
99. ... Заявник стверджував, що поліція перевищила межі допустимої поведінки, таємно записуючи його розмови з В., який діяв за його вказівками. Він стверджував, що його засудження було результатом обману й викрутів, несумісних з поняттям справедливого ... судового розгляду.
102. Суд зазначає, що заявник у цій справі не зазнав жодного тиску, коли приймав В. у своєму «гостьовому домі», говорив із ним або робив якісь конкретні зауваги з приводу питання, порушеного В. ... заявник не був у попередньому ув’язненні, а перебував на волі, на своїй власній території, і користувався послугами охорони та іншого персоналу. Характер його стосунків із В. — підпорядкованість останнього заявникові — не нав’язував йому ту чи ту форму поведінки. Іншими словами, заявник міг вільно бачитися з В., говорити з ним або відмовитися це робити. Виглядає так, що він охоче продовжив розмову, розпочату В., бо її предмет його особисто цікавив. Отже, Суд не переконаний, що здобуття доказів мало ознаки примусу чи утисків...
103. Суд також надає ваги тому фактові, що при здійсненні своєї оцінки національні суди не спиралися прямо на запис розмови заявника з В. чи на його розшифрування, і не намагалися інтерпретувати конкретні висловлювання заявника під час розмови. Натомість, для оцінки його відносин із В. та того, як він брав участь у діалозі, вони дослідили висновки експертизи розмови. Більше того, на суді цей запис не розглядали як відверте зізнання або визнання поінформованості, що могло бути підставою для висновку про винуватість, він відіграв обмежену роль у всій сукупності доказів, що їх оцінював суд.
104. Дослідивши гарантії, які супроводжували оцінку допустимості та надійності відповідних доказів, характер і ступінь стверджуваного примусу, а також спосіб використання матеріалу, здобутого внаслідок здійснення таємної операції, Суд доходить висновку, що провадження у справі заявника, якщо розглядати його в цілому, не суперечило вимогам справедливого судового розгляду.
Див. також «Зобов’язання надавати інформацію» та «Заборону давати обвинувальні свідчення проти себе».
4. Провокація та підбурювання
«Едвардз і Льюїс проти Сполученого Королівства» (Edwards and Lewis v United Kingdom) [GC], 39647/98 and 40461/98, 27 жовтня 2004 року.
46. У частині «Щодо права» рішення Палати від 22 липня 2003 року констатовано таке (нумерацію пунктів в оригіналі опущено):
... Представники уряду, які запропонували передати цю справу на розгляд Великої палати, далі не наполягають на такому переданні і підтверджують, що вони будуть задоволені, якщо Велика палата просто підтвердить рішення Палати від 22 липня 2003 року. Заявники погоджуються з рішенням Палати і не заперечують проти процедури, запропонованої урядом.
Розглянувши спірні питання, які порушує справа, у світлі рішення Палати, Велика палата не вбачає жодної причини для відступу від висновків Палати. І тому вона вважає, що пункт 1 статі 6 з причин, з’ясованих Палатою, порушено.
Однак, у цій справі, як видається, нерозкриті докази були або могли бути пов’язані з питанням факту, яке розв’язував суддя першої інстанції. Кожен заявник, стверджуючи, що його спровокував на скоєння правопорушення той чи інший таємний агент або інформатор поліції, просив суддю першої інстанції розглянути питання про вилучення доказів обвинувачення на цій підставі. Щоб зробити висновок про те, чи справді обвинувачений став чи ні жертвою неналежного підбурювання з боку поліції, судді першої інстанції було треба дослідити цілий низку факторів, зокрема причини проведення поліційної операції, характер і ступінь втягненості співробітників поліції у злочин та характер будь-якого спонукання чи тиску з боку поліції (див. пункт 30 вище). Якби захистові вдалося переконати суддю, що поліція діяла неналежним чином, то кримінальне переслідування, по суті, треба було б припинити. Отже, розглядувані клопотання мали визначальне значення для розгляду справ заявників, а докази, захищені імунітетом суспільного інтересу, могли мати стосунок до фактів, пов’язаних із цими клопотаннями.
Попри це, заявникам у доступі до доказів відмовили. Отже, представники захисту не мали змоги повністю викласти судді свої доводи щодо провокації на вчинення кримінально караного діяння. Навіть більше, у кожній із справ суддя, який згодом відхилив посилання захисту на провокацію з боку правозастосовних органів, вже був ознайомився з доказами обвинувачення, які могли бути релевантними для розв’язання цього питання... За нормами англійського права, в тому разі, якщо докази, захищені імунітетом суспільного інтересу, навряд чи здатні допомогти обвинуваченому, проте фактично допомогли б обвинуваченню, суддя може встановити наявність вагоміших доводів проти розголошення...
За цих обставин, Суд не вважає, що процедура, застосована для розв’язання питань про розкриття доказів і наявність провокації з боку правозастосовних органів, відповідала умовам забезпечення змагальності та рівності процесуальних можливостей сторін та передбачала достатні гарантії захисту інтересів обвинуваченого. З цього випливає, що в цій справі порушено пункт 1 статті 6.
47. Як зазначено ... вище, представники уряду, які запропонували передати цю справу на розгляд Великої палати, далі не наполягають на цій переданні і підтверджують, що вони будуть задоволені, якщо Велика палата просто підтвердить рішення Палати від 22 липня 2003 року. Заявники погоджуються з рішенням Палати і не заперечують проти процедури, запропонованої урядом.
48. Розглянувши встановлені у справі спірні питання у світлі рішення Палати, Велика палата не вбачає жодної причини для відступу від висновків Палати. І тому робить висновок про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з причин, з’ясованих Палатою.
«Худобін проти Росії» (Khudobin v Russia), 59696/00, 26 жовтня 2006 року.
133. ... заявник «захищався посиланням на провокацію з боку правозастосовних органів», що вимагало від суду першої інстанції здійснити належну перевірку його доводу, а надто враховуючи ту обставину, що в справі містилися певні prima facie докази факту провокації на вчинення кримінально караного діяння...
137. Отже, попри те, що в цій справі у внутрішньодержавного суду були причини підозрювати, що була провокація, він не проаналізував відповідні фактичні й правові обставини, які могли б допомогти відрізнити провокацію від законної форми слідчих дій. Звідси випливає, що судовий розгляд, внаслідок якого заявника визнано винуватим, не був «справедливим». Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v Lithuania) [GC], 74420/01, 5 лютого 2008 року.
69. Статті 6 Конвенції було б дотримано лише в тому разі, якщо б заявник міг, заявивши заперечення чи якось інакше, фактично домогтися розв’язання в ході судового розгляду спірного питання про підбурювання. Для цього ж ... не досить забезпечити дотримання таких загальних гарантій, як рівність можливостей сторін та право на захист.
70. За умови, що твердження обвинуваченого не є цілком неправдоподібними, сторона обвинувачення повинна довести, що такого підбурювання не було. Через брак таких доказів, органи судової влади мають дослідити обставини справи й ужити необхідних заходів для встановлення істини, щоб визначити, чи йшлося про підбурювання. Якщо ж буде визначено, що підбурювання таки було, вони повинні зробити висновки відповідно до Конвенції...
71. Суд зауважує, що заявник упродовж усього розгляду стверджував, що його підбурювали до вчинення цього правопорушення. Отже, національним органам й судам було б треба принаймні провести ретельне розслідування ... і з’ясувати, чи не перевищили органи прокуратури повноваження, передбачені для моделювання злочинної поведінки ..., інакше кажучи, чи не підбурювали вони кого до вчинення кримінально караного діяння. Для цього було треба, зокрема, встановити причини проведення операції, ступінь втягненості поліції в злочин й характер будь-якого підбурювання або тиску, якого зазнав заявник. Це особливо важливо з урахуванням того, що В. С., який познайомив був А. З. із заявником, і який, виглядає, відігравав важливу роль у подіях, що підвели до дання хабара, так і не був викликаний як свідок у цій справі, оскільки його не вдалося знайти. А заявникові було б слід забезпечити можливість викласти свої аргументи з кожного з цих пунктів.
72. Проте національні органи заперечували факт підбурювання з боку поліції, і не здійснили ніяких заходів на судовому рівні для серйозного аналізу тверджень заявника з цього приводу. Конкретніше кажучи, вони не зробили жодних спроб для з’ясування ролі, яку відіграли фігуранти цієї справи, у тому числі причин, з яких А. З. виявив особисту ініціативу на попередньому етапі, попри те, що в основу засудження заявника покладено докази, здобуті в результаті оскарженого ним підбурювання з боку поліції.
Більше того, Верховний суд дійшов висновку, що потреби вилучати ці докази немає, бо вони підтверджують провину заявника, яку він сам визнав. А після того, як його провину встановили, питання про наявність будь-якого зовнішнього впливу на його намір вчинити злочин стало неактуальним. Проте зізнання у правопорушенні, вчиненому внаслідок підбурювання, не може перекреслити ні факт підбурювання, ні його наслідки.
73. І насамкінець, ... Суд вважає, ...що своїми діями А. З. і В. С. підбурили заявника до вчинення правопорушення, за яке його засудили, і що немає жодної ознаки того, що це правопорушення було б учинене без їхнього втручання. З огляду на це втручання і його використання в оспорюваному кримінальному провадженні, заявника позбавили того справедливого судового розгляду, якого вимагає стаття 6 Конвенції.
«Мілінієнє проти Литви» (Miliniene v Lithuania), 74355/01, 24 червня 2008 року.
39. Суд бере до відома те, що заявниця мала змогу висунути в національних судах чіткі аргументи щодо провокації на вчинення кримінально караного діяння, ... дістала мотивовану відповідь на них, зокрема від Верховного суду у його постанові про відхилення її касаційної скарги... Як Суд уже зазначав, що після того як С. Ш. зв’язався з поліцією, з’явилися безумовно вагомі підстави для початку розслідування. Встановлено, що С. Ш. не мав ніяких особливих стосунків із заявницею, з чого можна вивести, що він не мав ніяких прихованих мотивів, щоб доносити на заявницю ... операція моделювання була розроблена і розпочата правомірно. Крім того, прокуратура здійснювала за нею належний нагляд, хоч у випадку такої утаємниченої системи розслідування повинен бути був би належний судовий нагляд.
41. Зважаючи на вищенаведене, суд доходить висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Див. також «Таємні агенти».
5. Порушення недоторканності приватного життя
а. Незаконні обшуки та вилучення
«М’єлє проти Франції (№ 2)» (Miailhe v France), 26 вересня 1996 року.
38. ... По суті, заявник заявляв, що він потерпів від наслідків первинного порушення статті 8 Конвенції ... встановленого у рішенні Судом у справі «М’єле (№ 1)»; що через органи обвинувачення його засудження було несправедливим, оскільки спиралося майже лише на документи, вилучені митниками за обставин, які визнано такими, що суперечать Конвенції.
43. Підмінити своїми поглядами думку національних судів, яким належить первинна компетенція у розв’язанні питання допустимості доказів, Суд не може... Однак він повинен переконатися в тому, що судовий розгляд у цілому був справедливий, і при цьому розглянути будь-які можливі порушення до передання справи на розгляд судів першої і апеляційної інстанції та перевірити, — якщо вони були, — чи ці інстанції мали змогу їх усунути...
44. Суд указує, що в цій справі суди ординарної юрисдикції в межах своєї компетенції розглянули заперечення щодо недійсності, висунуті паном М’єлє, і відхилили їх.
Крім того, з їхніх рішень чітко випливає, що вони спирались в своїх ухвалах — серед іншого, і з питання встановлення місця проживання для цілей оподаткування — тільки на долучені до справи документи, з приводу яких сторони на слуханнях представили свої аргументи, забезпечивши тим самим справедливий розгляд справи заявника...
46. Отже, оспорюване провадження, було в цілому справедливим. І тому жодного порушення пункту 1 статті 6 не було ...
b. Використання підслуховувального пристрою
«Хан проти Сполученого Королівства» (Khan v United Kingdom), 35394/97, 12 травня 2000 року.
36. Суд одразу ж зауважує, що на відміну від справи Шенка, встановлення підслуховувального пристрою та запис розмови заявника не були протизаконними у тому сенсі, що вони не суперечили національному кримінальному праву. Більше того, як зазначено далі, не було жодного припущення, що, встановлюючи пристрій, поліція вчинила інакше, ніж передбачено в директивах Міністерства внутрішніх справ. На додаток Палата лордів ухвалила рішення, що зізнання заявника під час розмови з В. добровільне, не було ніякої пастки і заявника не примушували до подібних зізнань. «Незаконність», на яку вказано у цій справі, стосується тільки того факту, що не було передбаченого законом дозволу на втручання у право заявника на повагу до приватного життя, а отже, таке втручання не здійснили «згідно із законом» у тому розумінні, як ці слова тлумачено у пункті 2 статті 8 Конвенції.
37. Далі Суд зауважує, що матеріал, оспорюваний у цій справі, по суті, був єдиним доказом проти заявника і що заявник визнав себе винним лише на підставі рішення судді про те, що доказ має бути прийнятним. Проте доречність наявності іншого доказу, крім оспорюваного, залежить від обставин справи. За цих обставин, коли магнітофонний запис визнано цілком переконливим доказом і не було ризику його ненадійності, потреба підтвердження доказу стає, відповідно, слабкішою...
38. Головним у цій справі є питання, чи провадження загалом було справедливим. У зв’язку з визнанням прийнятності оспорюваного магнітофонного запису Суд зазначає, що, як і в справі Шенка, заявник мав цілком достатню можливість оспорити як автентичність, так і використання запису. Він оспорив не автентичність, а використання запису на попередньому розгляді (voir dire), а потім в апеляційному суді та Палаті лордів. Суд зауважує, що на кожному рівні юрисдикції національні суди, спираючись на статтю 78 Акту свідчень у поліції у кримінальних справах 1984 року (Police and Criminal Evidence Act 1984 — PACE), оцінювали те, як прийняття доказу позначалося на справедливості судового розгляду, і обговорювали, серед інших питань, незаконну підставу для стеження. Той факт, що заявник на кожному етапі зазнав невдачі, не мав жодного значення...
39. Суд хотів би додати, що, безперечно, якби національні суди вважали, що визнання доказу може спричинити значну несправедливість, вони застосували б своє дискреційне повноваження і вилучили б доказ на підставі статті 78 PACE...
40. За цих обставин,Суд визнає, що використання таємно записаного матеріалу під час розгляду справи заявника в суді не суперечить вимогам справедливості, гарантованої пунктом 1 статті 6 Конвенції.
«Биков проти Росії» (Bykov v Russia) [GC], 4378/02, 10 березня 2009 року.
95. ... Суд повторює, що наявність справедливих процедур з розгляду питання про прийнятність доказів набуває ще більшого значення тоді, коли предметом спору є надійність доказів... У цій справі заявник мав змогу оспорити саму таємну операцію і кожен доказ, здобутий з її допомогою, в межах змагального процесу в першій інстанції і в його підставах для апеляції. Як підстави для відводу наведено стверджувану неправомірність і обманний спосіб здобуття доказів, а також нібито неправильне тлумачення розмови, записаної на плівку. Суди розглянули кожне з цих питань і відхилили їх у мотивованих ухвалах. Суд зауважує, що заявник не оскаржував порядку, в якому суди постановляли своє рішення про допустимість доказів.
98. ... Суд погоджується з тим, що докази, здобуті внаслідок таємної операції, були не єдиною підставою для засудження заявника, оскільки вони знайшли підтвердження в інших вирішальних доказах. Ніяких доводів на підтримку висновку про неналежне дотримання прав заявника на захист в зв’язку з долученими доказами або про довільну оцінку останніх національними судами, не наведено.
с. Використання відеоспостереження
«Перрі проти Сполученого Королівства» (Perry v United Kingdom) (ухв.), 63737/00, 26 вересня 2002 року.
2. ... Ця справа в чомусь подібна до справи «Шенк», бо докази в ній здобуто методами, що порушували вимоги, передбачені внутрішньою процедурою, в цьому випадку Збіркою PACE... Заявник стверджував, що використання матеріалу в його справі через кричуще нехтування процедури було несправедливим. Зокрема, оскільки його не попередили про відеозапис, він не мав можливості погодитися з процедурою
проведення впізнання або висунути заперечення проти будь-кого з добровольців, що брали участь цій процедурі. Суд хотів би зауважити, що заявникові вже надавали цілий ряд можливостей для участі в традиційній процедурі впізнання і він ними не скористався. Він також нагадує, що суддя першої інстанції здійснив певну перевірку порядку здійснення відеозапису і виявив, що несправедливим використання відзнятого матеріалу для проведення впізнання не було, оскільки одинадцятеро осіб, використаних як добровольці, цілком підходили для порівняння, тим більше, що їх було навіть більше, аніж потрібно. Хоча адвокат заявника під час показу фільму свідкам присутнім не був, завдяки спеціальному відеозаписові процедури його демонстрації свідкам і заявник, і суд мали змогу бачити, як ці свідки впізнавали або не впізнавали заявника. Суд також відзначає, що, як і в справі «Шенк», цей матеріал не був єдиним доказом проти заявника.
Однак за цих обставин, як і в справах «Шенк» і «Хан», важливо, щоб була справедлива процедура розгляду питання про прийнятність та перевірку надійності спірних доказів. Суд у цьому зв’язку нагадує, що адвокат заявника оскаржив прийнятність використання відеокасети як доказу під час попереднього допиту свідків (voir dire), який фактично довелося повторити в зв’язку зі зміною судді. Він зміг навести аргументи на користь вилучення доказів як ненадійних, несправедливих або здобутих із застосуванням жорстких методів. Проте другий суддя в своїй ретельно сформульованій ухвалі визнав докази прийнятними, а заявник мав і в подальшому право оспорити їх перед судом присяжних. Суд вважає, що нічого несправедливого в тому, щоб після сумлінного напутнього слова судді залишити питання про наявність вагоміших доказів на розсуд присяжних, не було. Крім того, апеляційний суд, перевіривши обраний суддею підхід в апеляційному порядку, встановив, що той узяв до уваги всі релевантні фактори і що в його ухвалах та кінцевому напутньому слові недоліків не було. Отже, на кожній стадії провадження заявникові забезпечили можливість оспорити надійність і якість такого доказу, як ідентифікація особи на основі відеозапису...
Зважаючи на ці обставини, Суд переконаний, що розгляд справи заявника в першій і апеляційній інстанції відповідав вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції. Він хотів би зазначити, що використання в ході судового розгляду матеріалів, здобутих без належної правової підстави або за допомогою незаконних засобів, загалом не порушує критерію справедливості, встановленого пунктом 1 статті 6, якщо при цьому забезпечено належні процесуальні гарантії, а характер і джерело походження матеріалу не мають дефектів, спричинених, наприклад, якимись утисками, примусом чи провокацією з боку правозастосовних органів, внаслідок чого його використання для встановлення обґрунтованості кримінального обвинувачення було б несправедливим. Отримання ж такої інформації є, скоріше, обставиною, що порушує питання про передбачену статтею 8 відповідальність Договірної Сторони за належне забезпечення права на повагу до приватного життя.
6. Визнання, зроблені за відсутності адвоката
«Бреннан проти Сполученого Королівства» (Brennan v United Kingdom), 39846/98, 16 жовтня 2001 року.
53. Заявник стверджував, що через брак самостійних доказів у вигляді відео- або магнітофонних записів допитів у поліції та з огляду на відсутність соліситора обвинуваченого, останньому було доволі важко переконати суд у тому, що, всупереч свідченням поліціянтів, утиски таки були. Суд погоджується, що запис допитів, так само, як і присутність адвоката підозрюваного, є захистом від неправомірних дій поліції. Однак він не переконаний у тому, що це є необхідною умовою справедливості за змістом пункту 1 статті 6. Основним питанням при розгляді кожної заяви, що надходить до Суду, є те, чи заявникові забезпечили, з урахуванням обставин конкретної справи, її справедливий судовий розгляд. Суд вважає, що розгляд справи в першій інстанції на засадах змагальності сторін, в ході якого заслухали покази заявника, спеціалістів-психологів, декількох поліціянтів, що брали участь у допитах, та медичних працівників поліції, які його обстежували під час тримання під вартою, міг виявити факт утисків з боку поліції. Зважаючи на такі обставини, несправедливий характер розгляду справи заявника внаслідок браку додаткових гарантій не є доведеним.
54. Що стосується посилань заявника на справу «Маґі»... Суд зауважує, що та справа стосувалася екстремальнішої ситуації, коли поліція тримала заявника в одиночному ув’язненні без права листування і зносин із зовнішнім світом упровдож 48 годин, і він визнав свою вину, перш ніж йому дозволили побачитися з його адвокатом. У цій же справі доступ заявника до адвоката відклали на двадцять чотири години, а його визнання були зроблені протягом подальшого періоду, коли йому не забороняли діставати юридичні консультації...
55. Суд доходить висновку, що в тому, що стосується допитів у поліції, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та (або) підпункту (c) пункту 3 статті 6 не було.
«Колу проти Туреччини» (Kolu v Turkey), 35811/97, 2 серпня 2005 року.
62. ... Суд вважає, що позбавлення заявника правової допомоги під час допитів — хоч би яким було виправдання цього — погіршило право захисту, яке в подальшому не могло бути відновлене. Процедурні гарантії в цій справі не були такими, що могли перешкодити використанню зізнань, здобутих через незнання права не давати свідчень проти себе, або надати можливість протидіяти обвинувальним свідченням позивачів. Отже, заявник практично був не змозі не лише заперечити проти можливості оскаржити обвинувачення тих, хто його викривав, але й також оскаржити використання зізнань, здобутих за відсутності адвоката та під час таємного арешту, спосіб здійснення якого викликає сумніви.
Оскільки касаційний суд не зміг нічого вдіяти, щоб виправити ці порушення... слід зауважити, що результат, на який спрямована стаття 6 — справедливий судовий розгляд — не був досягнутий в зазначеній судовій процедурі, якщо розглядати її в цілому.
«Салдуз проти Туреччини» (Salduz v Turkey) [GC], 36391/02, 27 листопада 2008 року.
56. У цій справі право заявника на доступ до адвоката зазнало обмежень під час його тримання під вартою в поліції відповідно до статті 31 Закону № 3842, оскільки він був обвинувачений у скоєнні злочину, підсудного судам державної безпеки. Внаслідок цього він не мав доступу до адвоката, коли давав свідчення, відповідно, поліції, прокуророві і слідчому судді,. при цьому жодного іншого обґрунтування відмови заявнику в доступі до адвоката, крім того, що це передбачено в систематичному порядку відповідними нормами закону, не запропонували. Отже, це вже суперечить відповідним вимогам статті 6...
57. Суд до того ж зауважує, що заявник дістав доступ до адвоката після того, як його ув’язнили до суду. У ході подальшого кримінального процесу він міг також вимагати виклику свідків і оспорювати доводи обвинувачення. До відома береться також і те, що заявник неодноразово спростовував зміст своїх свідчень у поліції як під час розгляду в першій інстанції, так і в порядку апеляції. Втім, як видно з матеріалів справи, розслідування було в основному завершене ще до того, як заявник постав перед слідчим суддею... Більше того, Ізмірський суд державної безпеки не тільки не ухвалив рішення з питання про прийнятність свідчень заявника, даних під час тримання під вартою в поліції, перш ніж переходити до розгляду справи по суті, але й використав ці свідчення як головний доказ для його засудження, попри те, що заявник їхню правильність заперечував … Однак у зв’язку з цим суд не може не звернути уваги на те, що висновки експертизи, згадані в рішенні суду першої інстанції, свідчили на користь заявника, констатуючи неможливість установити, чи виконано напис на прапорі рукою заявника. Так само важливим є те, що всі співобвинувачені, які свідчили проти заявника у своїх свідченнях в поліції і прокуратурі, в суді від своїх свідчень відмовились і заперечували свою участь у демонстрації.
58. Отже, на заявника у цій справі безперечно негативно вплинуло те, що був обмежений його доступ до адвоката, бо свідчення, які він дав у поліції, були використані для його засудження. Виправити ті дефекти, що виникли під час тримання під вартою в поліції, не могла ні допомога, надана згодом адвокатом, ні змагальний характер подальшого провадження.
59. ... у цій справі аж ніяк не можна покладатися на те, що в примітці до розписки про ознайомлення заявника з його правами, зазначено, що тому нагадали про його право зберігати мовчання...
60. Насамкінець Суд зазначає, що однією з особливостей цієї справи є вік заявника. Зважаючи на значне число міжнародно-правових документів, що стосуються надання правової допомоги неповнолітнім, які перебувають під вартою в поліції..., Суд підкреслює, що забезпечення доступу до адвоката, якщо особа під вартою є неповнолітньою, має фундаментальне значення.
61. Попри це, у справі, як зазначено вище, обмеження права на доступ до адвоката мали системний характер і їх застосовували до будь-кого, незалежно від віку, хто перебував під вартою в поліції в зв’язку зі злочином, що належав до підсудності судів державної безпеки.
62. Отже, хоч заявник і мав можливість оспорити наявні проти нього свідчення в суді першої інстанції, а відтак і в порядку апеляції, але те, що в нього не було адвоката в період тримання під вартою в поліції, завдало непоправної шкоди його праву на захист...
7. Показання з чужих слів
«X. проти Федеративної Республіки Німеччини» (X v Federal Republic of Germany), 8414/78, 4 липня 1979 року, DR 17, 231.
Пункт 1 статті Конвенції. ... допускає, що з метою повного встановлення істини суд першої інстанції може спиратися на непрямі докази («свідчення з чужих слів»), за умови, що їхнє використання у конкретних обставинах не є несправедливим. У цій справі якихось ознак несправедливості у використанні непрямих доказів, на які спиралися німецькі суди, немає. Комісія відзначає, що обвинувальний вирок заявникові тут винесено, спираючись не тільки на ті докази, пов’язані з свідченнями панів А. і В. в поліції, але й на свідчення пані Ґ., яка на суді заявила, що дістала героїн від заявника, та на свідчення двох поліціянтів, панів Г. і П., які заявили на судовому засіданні, що вони знайшли у заявника сліди зберігання і споживання наркотичних засобів. Насамкінець Комісія відзначає, що, зважаючи на розбіжності між свідченнями п. А., і В. в поліції та їхніми подальшими свідченнями в ході судового розгляду, як районному, так і земельному суду довелося розглянути питання про достовірність їхніх свідчень. Комісія вважає, що суди ретельно його дослідили і їхнє рішення щодо достовірності свідчень спірних питань у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції також не ставить.
«Гаас проти Німеччини» (Haas v Germany) (ухв.), 73047/01, 17 листопада 2005 року.
Розглядаючи провадження в цілому й враховуючи стверджувані недоліки вкупі, як і передбачають п. 1 та 3 (d) статті 6 ..., Суд зауважує, що в процесі проти заявниці було об’єднання непрямих доказів. Різні свідки під час головного слухання посилалися на свідчення свідків, яким заявниця, з різних причин, не могла поставити запитання сама або через посередників. Утім національні суди доклали значних зусиль для того, щоб здобути усні свідчення зокрема від Саїда С., і дуже ретельно оцінили письмові свідчення, які він дав під присягою, а також ті, що було відібрано в анонімних інформаторів і Б. Враховуючи, що заявницю засуджено і на підставі низки інших окремих доказів, Суд вважає, що ступінь обмеження прав захисту не суперечив гарантіям пунктів 1 та 3 (d) статті 6.
8. Показання, дані раніше, та очні ставки
«З. проти Федеративної Республіки Німеччини» (S v Federal Republic of Germany), 8945/80, 13 грудня 1983 року, DR 39, 43.
9. ... Комісія ...відзначає, що в основу обвинувального вироку заявникові покладено не тільки протоколи його свідчень, даних у Нідерландах, а головно його власні свідчення у німецьких судах: виносячи заявникові обвинувальний вирок Франкфуртський земельний суд насамперед посилався на свідчення, які він давав у суді в зв’язку з визнаною ним раніше (під час слухань в районному суді Франкфурта) спробою придбання героїну в Амстердамі. Справді, на судовому засіданні заявник відмовився давати докладні свідчення. Він не повторив у відкритому вигляді визнання, зроблені раніше у районному суді, проте й не заперечував, що таки зробив їх, і не спростовував. Навпаки, він доводив, що за скоєний злочин його вже достатньо покарано в Нідерландах, а в своєму кінцевому слові попросив ухвалити йому м’який вирок, зауваживши, що так він спростовує прохання адвоката про його виправдання. Комісія, з огляду на ці обставини, не вважає, що Франкфуртський земельний суд діяв несправедливо, коли ухвалив заявникові обвинувальний вирок на підставі зізнання, яке той зробив раніше на слуханні в районному суді в зв’язку з його ж заявами в ході судового розгляду, а також — стосовно інших деталей, тобто точного місцеперебування в Амстердамі, часу та кількості героїну — на підставі непрямих доказів, отриманих із Нідерландів.
«Нінн-Гансен проти Данії» (Ninn-Hansen v Denmark) (ухв.), 28972/95, 18 травня 1999 року.
Суд нагадує, що суд імпічменту засудив заявника не на основі свідчень, колись зроблених свідками, котрих суд імпічменту також не заслуховував.
Суд вважає, що визнання судом імпічменту допустимості протоколів засідань комісії з розслідування з єдиною метою пред’явити свідкам їхні попередні свідчення не можна вважати порушенням статті 6 Конвенції. Тому-то ніяких ознак порушення статті 6 в рішенні суду імпічменту визнати допустимими протоколи засідань суду з розслідування немає.
9. Імунітети свідків
«X. проти Сполученого Королівства» (X v United Kingdom), 7306/75, 6 жовтня 1976 року, DR 7, 115.
У зв’язку з цим Комісія зазначає, що використання в суді доказів, здобутих від спільника шляхом надання йому імунітету від кримінального переслідування може поставити під сумнів справедливість судового розгляду, гарантовану обвинуваченому, і через це порушити спірне питання у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції. Проте в цій справі спосіб здобуття свідчень від С. відкрито обговорювали із захисником та присяжними. Крім того, апеляційний суд ретельно дослідив те, чи ці обставини були належно враховані при оцінці доказів і чи були при цьому інші підтвердження. Отож Комісія доходить висновку, що аналіз судового розгляду в цілому будь-яких ознак порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не виявив.
10. Порушення національного законодавства
«Парріс проти Кіпру» (Parris v Cyprus) (ухв.), 56354/00, 4 липня 2002 року.
Суд у цій справі бере до відома той факт, що перший огляд трупа провели двоє патологоанатомів на вказівку коронера. Оскільки висновки експертизи, на думку членів сім’ї потерпілої, не були переконливими, вони звернулися до коронера з клопотанням про дозвіл на повторну експертизу. Коронер, який на той же час уже розпорядився поховати тіло, у наданні дозволу відмовив. Проте генеральний прокурор дозвіл дав і труп дослідив повторно інший патологоанатом [доктор Мацакіс], який зробив висновок, що смерть потерпілої настала внаслідок іншої причини.
... Верховний суд підкреслив, що, крім висновків доктора Мацакіса, були й свідчення батька потерпілої, чия розповідь підтверджувала висновки доктора Мацакіса і серйозно суперечила версії, висунутій захистом заявника, згідно з якою потерпіла сама вистрибнула з вікна. До того ж Суд зауважує, що заявник мав змогу оспорити правильність другої експертизи і що захист, як видається, піддав її автора вичерпному перехресному допитові...
Більше того, Суд не може не зважати на характер і сферу застосування порушеної норми внутрішнього законодавства. Він зазначає, що частина 2 статті 15 Закону про коронерське розслідування становить частину положень щодо огляду тіл і як така насамперед покликана, як підкреслював і уряд, забезпечити повагу до тіла померлого, а не дотримання процесуальних права обвинуваченого.
І нарешті, Суд зазначає, що заявник не забув привернути увагу судів до можливого порушення статті 6 Конвенції і що Верховний суд оцінив наслідки визнання доказів допустимими для забезпечення справедливості судового розгляду.
З огляду на ці обставини, Суд вважає, що судовий розгляд у цілому був справедливим.
1. Обов’язковість розгляду питання про прийнятність
«Гюлкі Ґюнеш проти Туреччини» (Hulki Gunes v Turkey), 28490/95, 19 червня 2003 року.
91. Суд зазначає, що він постановив вважати умови, в яких заявника тримали під вартою в поліції, порушенням статті 3 Конвенції. У зв’язку з цим він зауважив би, що турецьке законодавство не пов’язує з зізнаннями, здобутими під час допитів, від яких у суді відмовилися, будь-яких наслідків, що мають вирішальне значення для перспектив захисту... Хоча в його завдання не входить досліджувати абстрактно питання про прийнятність доказів у кримінальному праві, та Суд шкодує, що суд національної безпеки в цій справі не розв’язав його, перш ніж переходити до розгляду справи по суті. Таке попереднє судове розслідування, безсумнівно, дало б національним судам можливість засудити будь-які незаконні методи, використовувані для здобуття доказів для кримінального обвинувачення.
2. Застосування катувань, нелюдського і принизливого такого, що принижує гідність поводження
«Яллох проти Німеччини» (Jalloh v Germany) [GC], 54810/00, 11 липня 2006 року.
105. ... використання в кримінальному судочинстві доказу, здобутого всупереч статті 3 Конвенції, порушує серйозні питання щодо справедливого характеру такого провадження. Суд не встановив у цій справі факту катування заявника. На його думку, на доказ вини, здобутий — як у формі визнання, так і речового доказу — внаслідок насильницьких дій або застосування жорстокості чи інших форм поводження, які можна кваліфікувати як катування, ніколи не слід покладатися для підтвердження провини жертви, незалежно від його можливої доказової цінності. Будь-який інший висновок лише сприяв би непрямій легітимізації вартої морального осуду поведінки, яку автори статті 3 Конвенції прагнули заборонити, або, як це вдало сформульовано в постанові Верховного суду США в справі «Рочин» ..., «приховуванню жорстокості під маскою закону». У зв’язку із цим Суд відзначає, що стаття 15 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або принизливих для гідності, форм поводження й покарання передбачає, що будь-яку заяву, зроблену, як установлено, внаслідок катування, не використовують як доказ у будь-якому судовому розгляді щодо особи, яка зазнала такого катування.
106. Хоча поводження, якому піддали заявника, не мало особливих ознак, характерних для катувань, але з огляду на обставини справи таке поводження сягало мінімального рівня жорстокості, на який поширюється дія статті 3 Конвенції. Цілком можливо й те, що в обставинах конкретної справи використання доказів, здобутих за допомогою навмисно жорстокого поводження, хоч воно і не становило катування, може перетворити судовий розгляд у справі потерпілого на несправедливий, незалежно від ваги ніби вчиненого правопорушення, вагомості доказів та можливостей, які потерпілий мав, щоб оспорити прийнятність й використання таких доказів на судовому процесі проти нього.
107. У цій справі можна залишити відкритим загальне питання про те, чи судовий розгляд стає автоматично несправедливим внаслідок використання доказів, здобутих у результаті дій, кваліфікованих як нелюдське та принизливе гідності, поводження. Суд зауважує, що навіть коли органи влади й не мали наміру заподіяти заявникові болю й страждань, докази, втім, були отримані із застосуванням заходів, що порушили одне із головних прав, гарантованих Конвенцією. До того ж обидві сторони погодилися, що наркотики, отримані за допомогою оспорюваного заходу, були вирішальним чинником у засудженні заявника. Справді, заявник дістав — і сторони цього так само не заперечували — і скористався зі змоги оспорити використання як доказу наркотики, вилучені за допомогою оспорюваного заходу. Проте своїм правом розсуду щодо вилучення такого доказу національні суди і не користувалися, оскільки вони вважали, що застосування блювотних засобів було дозволене національним законодавством. Не можна до того ж вважати, що суспільний інтерес у цій справі важив так багато, щоб виправдовувати використання такого доказу в судовому процесі. Як вже зазначено вище, цей захід був спрямований на вуличного торгівця, який продавав наркотики у відносно невеликих масштабах і якому зрештою призначили покарання у вигляді шести місяців ув’язнення з відстрочкою виконання і випробувальний термін.
108. За цих обставин, Суд вважає, що використання як доказу наркотиків, отриманих шляхом примусового введення заявникові блювотних засобів зробило судовий процес над ним загалом несправедливим.
«Арутюнян проти Вірменії» (Harutyunyan v Armenia), 36549/03, 28 червня 2007 року.
64. Суд у цій справі зауважує, що заявника примусили до зізнання, а свідків Т. та О. — до свідчень, що підтверджують вину заявника... Суд із задоволенням відзначає висновки Аванського і Нор-Норкського районних судів Єревана ..., що засуджують дії поліції та кваліфікують їх як такі, що мали ознаки катування. Навіть більше, уряд у своїх матеріалах так само характеризував жорстоке поводження із заявником і свідками Т. і А. як катування. Навіть якщо юрисдикція Суду ratione temporis не дозволяє йому дослідити обставини, пов’язані з жорстоким поводженням із заявником і свідками Т. і О. в контексті статті 3, ніщо йому не перешкоджає брати вищезгадану оцінку до уваги у розв’язанні питання про дотримання гарантій, передбачених статтею 6. До того ж Суд нагадує свій висновок про те, що свідчення, здобуті внаслідок такого поводження, фактично національні суди використали як докази в кримінальному процесі проти заявника... Окрім того, це зроблено попри те, що факт жорстокого поводження вже був установлений у паралельному провадженні у справі, порушеній проти відповідних співробітників поліції.
65. У цьому зв’язку Суд зазначає, що національні суди обґрунтовували використання визнань тим, що заявник зізнався слідчому, а не працівникам поліції, які з ним жорстоко поводилися, тим, що свідок Т. підтвердив своє попереднє зізнання на очній ставці 11 серпня 1999 року, і тим, що обидва свідки, Т. та О., дали аналогічні свідчення в ході слухань 26 жовтня 1999 року в Сюнікському окружному суді. Суд, однак, такі підстави не переконують. Насамперед, на думку Суду, в разі наявності переконливих доказів того, що особу піддали жорстокому поводженню, зокрема фізичному насильству і погрозам, той факт, що ця особа зізналася або підтвердила вимушене зізнання у подальших свідченнях іншому органові влади, ніж тому, що несе відповідальність за це жорстоке поводження, не має автоматично приводити до висновку, що таке визнання чи пізніші свідчення не були зроблені внаслідок жорстокого поводження та страху, який особа може відчувати і згодом. По-друге, таке виправдання явно суперечило висновкові, зробленому в обвинувальному вироку відповідним поліціянтам, згідно з яким «погрожуючи продовженням жорстокого поводження, співробітники поліції змусили заявника зізнатися»... І нарешті, у національних судів було достатньо доказів того, що впродовж 1999 і на початку 2000 року свідкам Т. та О. постійно погрожували новими катуваннями і помстою. Крім того, факт їхнього подальшого перебування на військовій службі, безсумнівно, посилював побоювання й упливав на їхні свідчення, що підтверджує те, що характер останніх суттєво змінився після демобілізації. Отож достовірність свідчень, даних в той період, мала б викликати серйозні сумніви, і наводити їх на обґрунтування достовірності свідчень, даних під катуванням, безумовно, було не слід.
66. У світлі викладених вище міркувань Суд робить висновок, що використання таких доказів, хоч би який вплив ці свідчення, здобуті під тортурами, мали на результати кримінального провадження у справі заявника, перетворило розгляд його справи на несправедливий в цілому...
3. Порушення заборони на самообвинувачення
«Аллан проти Сполученого Королівства» (Allan v United Kingdom), 48539/99, 5 листопада 2002 року.
52. У цій справі Суд відзначає, що під час допитів у поліції після арешту заявник, за порадою свого адвоката, незмінно користувався своїм правом на мовчання. H., що був давнім інформатором поліції, посадовили в камеру заявника в поліційному управлінні Стретфорда, а потім — в ту ж саму тюрму з конкретною метою витягти у заявника відомості, що свідчили б про його причетність до скоєння злочинів, у яких його підозрювали. Докази, представлені в ході судового розгляду справи заявника, вказували на те, що поліціянти навчали Н. й казали «видавити з нього все, що зможеш». На відміну від становища в справі «Хан», визнання, які заявник нібито зробив H., що стали головними або вирішальними доказами проти нього в ході судового розгляду, не були самочинними і спонтанними заявами, добровільно зробленими заявником, але були викликані наполегливими розпитуваннями з боку Н., який, на вимогу поліції, скеровував їхні розмови до обговорення теми вбивства, до того ж за обставин, які можна розглядати як функціональний відповідник допиту, але без жодної гарантії, які передбачає офіційний допит у поліції, зокрема присутність адвоката та звичайні попередження про відповідальність. При тому, що, справді, між заявником і Н. не було ніяких особливих відносин і не виявлено жодного чинника прямого примусу, Суд уважає, що заявник зазнавав психологічного тиску, який справив потужний вплив на те, як «добровільно» він нібито розкрив відомості Н.: заявник був підозрюваним у справі про вбивство, перебував під вартою і відчував прямий тиск з боку поліції під час допитів, пов’язаних з убивством, та міг би піддатися вмовлянню довіритися Н., з яким він кілька тижнів ділив одну камеру. За цих обставин, інформацію, здобуту в такий спосіб за допомогою Н., можна вважати здобутою всупереч волі заявника, і її використання в ході судового розгляду зачіпало права заявника на мовчання і його право не свідчити проти себе.
«P G і J H проти Сполученого Королівства» (P G and J H v United Kingdom), 44787/98, 25 вересня 2001 року.
80. Щодо скарг заявників на те, що зразки їхніх голосів для порівняння були взяті потайки і що це обмежило їхнє право не свідчити проти себе, то Суд вважає, що зразки голосів, що не містили жодних зізнань, можна розглядати як щось подібне до проб крові, волосся або інших фізичних чи об’єктивних проб, використовуваних у криміналістичному аналізі і до яких не застосовується право не свідчити проти себе...
81. За цих обставин, Суд вважає, що використання цього таємно записаного матеріалу в межах судового розгляду справи заявників не суперечило умовам забезпечення справедливості, гарантії якої містить пункт 1 статті 6 Конвенції.
«Яллох проти Німеччини» (Jalloh v Germany) [GC], 54810/00, 11 липня 2006 року.
113. На думку Суду, можна вважати, що спірні докази в цій справі, а саме заховані в тілі заявника наркотичні речовини, які добули за допомогою примусового введення блювотних засобів, належать до категорії матеріалу, що є незалежно від волі підозрюваного, використання якого в кримінальному судочинстві зазвичай не заборонено. Однак є кілька чинників, які відрізняють цю справу від прикладів, перелічених у справі «Сондерз». По-перше, як і у випадку із заходами, що були оспорені в справах «Функе» і «J.В. проти Швейцарії», блювотний засіб застосували з метою здобуття речового доказу проти волі заявника. І навпаки, проби біологічного матеріалу, названі в справі «Сондерз», стосувалися зразків, взятих примусово для проведення судової експертизи з метою виявлення, наприклад, алкоголю або наркотичних речовин.
114. По-друге, ступінь застосованої в цій справі сили суттєво відрізняється від ступеня примусу, звичайно необхідного для отримання тих проб матеріалу, які згадано в справі «Сондерз». Щоб одержати такі матеріали, обвинувачуваного просять пасивно витримати незначне порушення його фізичної цілісності (наприклад, коли беруть зразки крові, волосся або іншої тканини). Навіть якщо потрібна активна участь обвинувачуваного, то, як видно зі справи «Сондерз», це стосується матеріалу, який виробляється в процесі природної життєдіяльності організму (як, наприклад, зразки видиханого повітря, сечі або голосу). Натомість примушування заявника в цій справі до вивергання доказів злочину вимагало насильницького введення йому катетера через ніс й впорскування речовини для того, щоб викликати патологічну реакцію в його організмі. Як уже зазначено вище, ця процедура була пов’язана з певним ризиком для здоров’я заявника.
115. По-третє, доказ у цій справі здобуто з використанням процедури, що порушувала статтю 3 Конвенції. Процедура, застосована в справі заявника, суттєво відрізняється від процедур одержання, наприклад, проб видиханого повітря або крові. Останні, крім виняткових випадків, не досягають мінімального рівня жорстокості, за якого таке втручання становило б порушення статті 3 Конвенції. Більше того, хоча такі процедури є втручанням у право підозрюваного на повагу до його приватного життя, вони зазвичай є виправданими, відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції, як необхідні для запобігання злочинам (див., наприклад, «Тирадо Ортіс і Лосано Мартін ...»).
116. Отже, до цього провадження застосовний принцип заборони самообвинувачення.
117. Суд зазначає, що з метою встановлення того, чи було порушене право заявника не свідчити проти самого себе, він зважає на такі фактори, як характер і ступінь примусу, використаного для здобуття доказів; вагомість суспільного інтересу в розслідуванні й покаранні розгляданого порушення; наявність у застосованій процедурі відповідних гарантій; і використання здобутих у такий спосіб матеріалів.
118. Що стосується характеру й ступеня примусу, використаного для здобуття доказів у цій справі, то Суд повторює, що примус заявника до вивергнення наркотиків є істотним посягання на його фізичну й психічну недоторканність...
119. Що стосується вагомості суспільного інтересу в використанні цього доказу для засудження заявника, Суд зауважує, що, як зазначено вище, оспорюваний захід був спрямований на дрібного вуличного торгівця наркотиками, який продавав їх у відносно невеликому масштабі і зрештою був покараний шістьма місяцями позбавлення волі з відстрочкою виконання. Враховуючи обставини цієї справи, суспільний інтерес у тому, щоб заявник був засуджений, не може виправдовувати аж такого серйозного порушення його фізичної і психічної недоторканності.
120. Щодо наявності в застосованій процедурі відповідних гарантій Суд відзначає, що стаття 81а Кримінально-процесуального кодексу Німеччини встановлює, що втручання в організм людини має здійснювати lege artis лікар, у лікарні і тільки без ризику для здоров’я обвинувачуваного. Хоча національне законодавство загалом надає гарантії від довільного або неналежного використання заходу, заявник, використовуючи своє право зберігати мовчання, відмовився від попереднього медичного огляду. Він міг спілкуватися лише ламаною англійською, а це означало, що його піддали процедурі без повного обстеження його фізичної здатності її перетерпіти.
121. Що стосується використання здобутих у такий спосіб доказів, то Суд нагадує, що наркотики, отримані в результаті введення блювотного, мали вирішальне значення для визнання заявника винуватим у незаконному обігу наркотичних засобів. Справді, заявникові була надана можливість — і він з неї скористався — оспорити використання цього доказу в суді. Однак, як зазначено вище, національні суди не скористалися зі свого права розсуду щодо вилучення такого доказу, оскільки вважали, що застосування блювотного дозволяє національне законодавство.
122. З огляду на сказане вище, Суд був так само готовий визнати, що використання в справі заявника доказів, отриманих за допомогою примусового введення блювотного, порушило його право не свідчити проти самого себе й, тим самим, перетворило судовий розгляд справи в цілому на несправедливий.
«Биков проти Росії» (Bykov v Russia) [GC], 4378/02, 10 березня 2009 року.
99. ... Заявник стверджував, що поліція перевищила межі допустимої поведінки, таємно записуючи його розмови з В., який діяв за його вказівками. Він стверджував, що його засудження було результатом обману й викрутів, несумісних з поняттям справедливого ... судового розгляду.
102. Суд зазначає, що заявник у цій справі не зазнав жодного тиску, коли приймав В. у своєму «гостьовому домі», говорив із ним або робив якісь конкретні зауваги з приводу питання, порушеного В. ... заявник не був у попередньому ув’язненні, а перебував на волі, на своїй власній території, і користувався послугами охорони та іншого персоналу. Характер його стосунків із В. — підпорядкованість останнього заявникові — не нав’язував йому ту чи ту форму поведінки. Іншими словами, заявник міг вільно бачитися з В., говорити з ним або відмовитися це робити. Виглядає так, що він охоче продовжив розмову, розпочату В., бо її предмет його особисто цікавив. Отже, Суд не переконаний, що здобуття доказів мало ознаки примусу чи утисків...
103. Суд також надає ваги тому фактові, що при здійсненні своєї оцінки національні суди не спиралися прямо на запис розмови заявника з В. чи на його розшифрування, і не намагалися інтерпретувати конкретні висловлювання заявника під час розмови. Натомість, для оцінки його відносин із В. та того, як він брав участь у діалозі, вони дослідили висновки експертизи розмови. Більше того, на суді цей запис не розглядали як відверте зізнання або визнання поінформованості, що могло бути підставою для висновку про винуватість, він відіграв обмежену роль у всій сукупності доказів, що їх оцінював суд.
104. Дослідивши гарантії, які супроводжували оцінку допустимості та надійності відповідних доказів, характер і ступінь стверджуваного примусу, а також спосіб використання матеріалу, здобутого внаслідок здійснення таємної операції, Суд доходить висновку, що провадження у справі заявника, якщо розглядати його в цілому, не суперечило вимогам справедливого судового розгляду.
Див. також «Зобов’язання надавати інформацію» та «Заборону давати обвинувальні свідчення проти себе».
4. Провокація та підбурювання
«Едвардз і Льюїс проти Сполученого Королівства» (Edwards and Lewis v United Kingdom) [GC], 39647/98 and 40461/98, 27 жовтня 2004 року.
46. У частині «Щодо права» рішення Палати від 22 липня 2003 року констатовано таке (нумерацію пунктів в оригіналі опущено):
... Представники уряду, які запропонували передати цю справу на розгляд Великої палати, далі не наполягають на такому переданні і підтверджують, що вони будуть задоволені, якщо Велика палата просто підтвердить рішення Палати від 22 липня 2003 року. Заявники погоджуються з рішенням Палати і не заперечують проти процедури, запропонованої урядом.
Розглянувши спірні питання, які порушує справа, у світлі рішення Палати, Велика палата не вбачає жодної причини для відступу від висновків Палати. І тому вона вважає, що пункт 1 статі 6 з причин, з’ясованих Палатою, порушено.
Однак, у цій справі, як видається, нерозкриті докази були або могли бути пов’язані з питанням факту, яке розв’язував суддя першої інстанції. Кожен заявник, стверджуючи, що його спровокував на скоєння правопорушення той чи інший таємний агент або інформатор поліції, просив суддю першої інстанції розглянути питання про вилучення доказів обвинувачення на цій підставі. Щоб зробити висновок про те, чи справді обвинувачений став чи ні жертвою неналежного підбурювання з боку поліції, судді першої інстанції було треба дослідити цілий низку факторів, зокрема причини проведення поліційної операції, характер і ступінь втягненості співробітників поліції у злочин та характер будь-якого спонукання чи тиску з боку поліції (див. пункт 30 вище). Якби захистові вдалося переконати суддю, що поліція діяла неналежним чином, то кримінальне переслідування, по суті, треба було б припинити. Отже, розглядувані клопотання мали визначальне значення для розгляду справ заявників, а докази, захищені імунітетом суспільного інтересу, могли мати стосунок до фактів, пов’язаних із цими клопотаннями.
Попри це, заявникам у доступі до доказів відмовили. Отже, представники захисту не мали змоги повністю викласти судді свої доводи щодо провокації на вчинення кримінально караного діяння. Навіть більше, у кожній із справ суддя, який згодом відхилив посилання захисту на провокацію з боку правозастосовних органів, вже був ознайомився з доказами обвинувачення, які могли бути релевантними для розв’язання цього питання... За нормами англійського права, в тому разі, якщо докази, захищені імунітетом суспільного інтересу, навряд чи здатні допомогти обвинуваченому, проте фактично допомогли б обвинуваченню, суддя може встановити наявність вагоміших доводів проти розголошення...
За цих обставин, Суд не вважає, що процедура, застосована для розв’язання питань про розкриття доказів і наявність провокації з боку правозастосовних органів, відповідала умовам забезпечення змагальності та рівності процесуальних можливостей сторін та передбачала достатні гарантії захисту інтересів обвинуваченого. З цього випливає, що в цій справі порушено пункт 1 статті 6.
47. Як зазначено ... вище, представники уряду, які запропонували передати цю справу на розгляд Великої палати, далі не наполягають на цій переданні і підтверджують, що вони будуть задоволені, якщо Велика палата просто підтвердить рішення Палати від 22 липня 2003 року. Заявники погоджуються з рішенням Палати і не заперечують проти процедури, запропонованої урядом.
48. Розглянувши встановлені у справі спірні питання у світлі рішення Палати, Велика палата не вбачає жодної причини для відступу від висновків Палати. І тому робить висновок про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з причин, з’ясованих Палатою.
«Худобін проти Росії» (Khudobin v Russia), 59696/00, 26 жовтня 2006 року.
133. ... заявник «захищався посиланням на провокацію з боку правозастосовних органів», що вимагало від суду першої інстанції здійснити належну перевірку його доводу, а надто враховуючи ту обставину, що в справі містилися певні prima facie докази факту провокації на вчинення кримінально караного діяння...
137. Отже, попри те, що в цій справі у внутрішньодержавного суду були причини підозрювати, що була провокація, він не проаналізував відповідні фактичні й правові обставини, які могли б допомогти відрізнити провокацію від законної форми слідчих дій. Звідси випливає, що судовий розгляд, внаслідок якого заявника визнано винуватим, не був «справедливим». Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v Lithuania) [GC], 74420/01, 5 лютого 2008 року.
69. Статті 6 Конвенції було б дотримано лише в тому разі, якщо б заявник міг, заявивши заперечення чи якось інакше, фактично домогтися розв’язання в ході судового розгляду спірного питання про підбурювання. Для цього ж ... не досить забезпечити дотримання таких загальних гарантій, як рівність можливостей сторін та право на захист.
70. За умови, що твердження обвинуваченого не є цілком неправдоподібними, сторона обвинувачення повинна довести, що такого підбурювання не було. Через брак таких доказів, органи судової влади мають дослідити обставини справи й ужити необхідних заходів для встановлення істини, щоб визначити, чи йшлося про підбурювання. Якщо ж буде визначено, що підбурювання таки було, вони повинні зробити висновки відповідно до Конвенції...
71. Суд зауважує, що заявник упродовж усього розгляду стверджував, що його підбурювали до вчинення цього правопорушення. Отже, національним органам й судам було б треба принаймні провести ретельне розслідування ... і з’ясувати, чи не перевищили органи прокуратури повноваження, передбачені для моделювання злочинної поведінки ..., інакше кажучи, чи не підбурювали вони кого до вчинення кримінально караного діяння. Для цього було треба, зокрема, встановити причини проведення операції, ступінь втягненості поліції в злочин й характер будь-якого підбурювання або тиску, якого зазнав заявник. Це особливо важливо з урахуванням того, що В. С., який познайомив був А. З. із заявником, і який, виглядає, відігравав важливу роль у подіях, що підвели до дання хабара, так і не був викликаний як свідок у цій справі, оскільки його не вдалося знайти. А заявникові було б слід забезпечити можливість викласти свої аргументи з кожного з цих пунктів.
72. Проте національні органи заперечували факт підбурювання з боку поліції, і не здійснили ніяких заходів на судовому рівні для серйозного аналізу тверджень заявника з цього приводу. Конкретніше кажучи, вони не зробили жодних спроб для з’ясування ролі, яку відіграли фігуранти цієї справи, у тому числі причин, з яких А. З. виявив особисту ініціативу на попередньому етапі, попри те, що в основу засудження заявника покладено докази, здобуті в результаті оскарженого ним підбурювання з боку поліції.
Більше того, Верховний суд дійшов висновку, що потреби вилучати ці докази немає, бо вони підтверджують провину заявника, яку він сам визнав. А після того, як його провину встановили, питання про наявність будь-якого зовнішнього впливу на його намір вчинити злочин стало неактуальним. Проте зізнання у правопорушенні, вчиненому внаслідок підбурювання, не може перекреслити ні факт підбурювання, ні його наслідки.
73. І насамкінець, ... Суд вважає, ...що своїми діями А. З. і В. С. підбурили заявника до вчинення правопорушення, за яке його засудили, і що немає жодної ознаки того, що це правопорушення було б учинене без їхнього втручання. З огляду на це втручання і його використання в оспорюваному кримінальному провадженні, заявника позбавили того справедливого судового розгляду, якого вимагає стаття 6 Конвенції.
«Мілінієнє проти Литви» (Miliniene v Lithuania), 74355/01, 24 червня 2008 року.
39. Суд бере до відома те, що заявниця мала змогу висунути в національних судах чіткі аргументи щодо провокації на вчинення кримінально караного діяння, ... дістала мотивовану відповідь на них, зокрема від Верховного суду у його постанові про відхилення її касаційної скарги... Як Суд уже зазначав, що після того як С. Ш. зв’язався з поліцією, з’явилися безумовно вагомі підстави для початку розслідування. Встановлено, що С. Ш. не мав ніяких особливих стосунків із заявницею, з чого можна вивести, що він не мав ніяких прихованих мотивів, щоб доносити на заявницю ... операція моделювання була розроблена і розпочата правомірно. Крім того, прокуратура здійснювала за нею належний нагляд, хоч у випадку такої утаємниченої системи розслідування повинен бути був би належний судовий нагляд.
41. Зважаючи на вищенаведене, суд доходить висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Див. також «Таємні агенти».
5. Порушення недоторканності приватного життя
а. Незаконні обшуки та вилучення
«М’єлє проти Франції (№ 2)» (Miailhe v France), 26 вересня 1996 року.
38. ... По суті, заявник заявляв, що він потерпів від наслідків первинного порушення статті 8 Конвенції ... встановленого у рішенні Судом у справі «М’єле (№ 1)»; що через органи обвинувачення його засудження було несправедливим, оскільки спиралося майже лише на документи, вилучені митниками за обставин, які визнано такими, що суперечать Конвенції.
43. Підмінити своїми поглядами думку національних судів, яким належить первинна компетенція у розв’язанні питання допустимості доказів, Суд не може... Однак він повинен переконатися в тому, що судовий розгляд у цілому був справедливий, і при цьому розглянути будь-які можливі порушення до передання справи на розгляд судів першої і апеляційної інстанції та перевірити, — якщо вони були, — чи ці інстанції мали змогу їх усунути...
44. Суд указує, що в цій справі суди ординарної юрисдикції в межах своєї компетенції розглянули заперечення щодо недійсності, висунуті паном М’єлє, і відхилили їх.
Крім того, з їхніх рішень чітко випливає, що вони спирались в своїх ухвалах — серед іншого, і з питання встановлення місця проживання для цілей оподаткування — тільки на долучені до справи документи, з приводу яких сторони на слуханнях представили свої аргументи, забезпечивши тим самим справедливий розгляд справи заявника...
46. Отже, оспорюване провадження, було в цілому справедливим. І тому жодного порушення пункту 1 статті 6 не було ...
b. Використання підслуховувального пристрою
«Хан проти Сполученого Королівства» (Khan v United Kingdom), 35394/97, 12 травня 2000 року.
36. Суд одразу ж зауважує, що на відміну від справи Шенка, встановлення підслуховувального пристрою та запис розмови заявника не були протизаконними у тому сенсі, що вони не суперечили національному кримінальному праву. Більше того, як зазначено далі, не було жодного припущення, що, встановлюючи пристрій, поліція вчинила інакше, ніж передбачено в директивах Міністерства внутрішніх справ. На додаток Палата лордів ухвалила рішення, що зізнання заявника під час розмови з В. добровільне, не було ніякої пастки і заявника не примушували до подібних зізнань. «Незаконність», на яку вказано у цій справі, стосується тільки того факту, що не було передбаченого законом дозволу на втручання у право заявника на повагу до приватного життя, а отже, таке втручання не здійснили «згідно із законом» у тому розумінні, як ці слова тлумачено у пункті 2 статті 8 Конвенції.
37. Далі Суд зауважує, що матеріал, оспорюваний у цій справі, по суті, був єдиним доказом проти заявника і що заявник визнав себе винним лише на підставі рішення судді про те, що доказ має бути прийнятним. Проте доречність наявності іншого доказу, крім оспорюваного, залежить від обставин справи. За цих обставин, коли магнітофонний запис визнано цілком переконливим доказом і не було ризику його ненадійності, потреба підтвердження доказу стає, відповідно, слабкішою...
38. Головним у цій справі є питання, чи провадження загалом було справедливим. У зв’язку з визнанням прийнятності оспорюваного магнітофонного запису Суд зазначає, що, як і в справі Шенка, заявник мав цілком достатню можливість оспорити як автентичність, так і використання запису. Він оспорив не автентичність, а використання запису на попередньому розгляді (voir dire), а потім в апеляційному суді та Палаті лордів. Суд зауважує, що на кожному рівні юрисдикції національні суди, спираючись на статтю 78 Акту свідчень у поліції у кримінальних справах 1984 року (Police and Criminal Evidence Act 1984 — PACE), оцінювали те, як прийняття доказу позначалося на справедливості судового розгляду, і обговорювали, серед інших питань, незаконну підставу для стеження. Той факт, що заявник на кожному етапі зазнав невдачі, не мав жодного значення...
39. Суд хотів би додати, що, безперечно, якби національні суди вважали, що визнання доказу може спричинити значну несправедливість, вони застосували б своє дискреційне повноваження і вилучили б доказ на підставі статті 78 PACE...
40. За цих обставин,Суд визнає, що використання таємно записаного матеріалу під час розгляду справи заявника в суді не суперечить вимогам справедливості, гарантованої пунктом 1 статті 6 Конвенції.
«Биков проти Росії» (Bykov v Russia) [GC], 4378/02, 10 березня 2009 року.
95. ... Суд повторює, що наявність справедливих процедур з розгляду питання про прийнятність доказів набуває ще більшого значення тоді, коли предметом спору є надійність доказів... У цій справі заявник мав змогу оспорити саму таємну операцію і кожен доказ, здобутий з її допомогою, в межах змагального процесу в першій інстанції і в його підставах для апеляції. Як підстави для відводу наведено стверджувану неправомірність і обманний спосіб здобуття доказів, а також нібито неправильне тлумачення розмови, записаної на плівку. Суди розглянули кожне з цих питань і відхилили їх у мотивованих ухвалах. Суд зауважує, що заявник не оскаржував порядку, в якому суди постановляли своє рішення про допустимість доказів.
98. ... Суд погоджується з тим, що докази, здобуті внаслідок таємної операції, були не єдиною підставою для засудження заявника, оскільки вони знайшли підтвердження в інших вирішальних доказах. Ніяких доводів на підтримку висновку про неналежне дотримання прав заявника на захист в зв’язку з долученими доказами або про довільну оцінку останніх національними судами, не наведено.
с. Використання відеоспостереження
«Перрі проти Сполученого Королівства» (Perry v United Kingdom) (ухв.), 63737/00, 26 вересня 2002 року.
2. ... Ця справа в чомусь подібна до справи «Шенк», бо докази в ній здобуто методами, що порушували вимоги, передбачені внутрішньою процедурою, в цьому випадку Збіркою PACE... Заявник стверджував, що використання матеріалу в його справі через кричуще нехтування процедури було несправедливим. Зокрема, оскільки його не попередили про відеозапис, він не мав можливості погодитися з процедурою
проведення впізнання або висунути заперечення проти будь-кого з добровольців, що брали участь цій процедурі. Суд хотів би зауважити, що заявникові вже надавали цілий ряд можливостей для участі в традиційній процедурі впізнання і він ними не скористався. Він також нагадує, що суддя першої інстанції здійснив певну перевірку порядку здійснення відеозапису і виявив, що несправедливим використання відзнятого матеріалу для проведення впізнання не було, оскільки одинадцятеро осіб, використаних як добровольці, цілком підходили для порівняння, тим більше, що їх було навіть більше, аніж потрібно. Хоча адвокат заявника під час показу фільму свідкам присутнім не був, завдяки спеціальному відеозаписові процедури його демонстрації свідкам і заявник, і суд мали змогу бачити, як ці свідки впізнавали або не впізнавали заявника. Суд також відзначає, що, як і в справі «Шенк», цей матеріал не був єдиним доказом проти заявника.
Однак за цих обставин, як і в справах «Шенк» і «Хан», важливо, щоб була справедлива процедура розгляду питання про прийнятність та перевірку надійності спірних доказів. Суд у цьому зв’язку нагадує, що адвокат заявника оскаржив прийнятність використання відеокасети як доказу під час попереднього допиту свідків (voir dire), який фактично довелося повторити в зв’язку зі зміною судді. Він зміг навести аргументи на користь вилучення доказів як ненадійних, несправедливих або здобутих із застосуванням жорстких методів. Проте другий суддя в своїй ретельно сформульованій ухвалі визнав докази прийнятними, а заявник мав і в подальшому право оспорити їх перед судом присяжних. Суд вважає, що нічого несправедливого в тому, щоб після сумлінного напутнього слова судді залишити питання про наявність вагоміших доказів на розсуд присяжних, не було. Крім того, апеляційний суд, перевіривши обраний суддею підхід в апеляційному порядку, встановив, що той узяв до уваги всі релевантні фактори і що в його ухвалах та кінцевому напутньому слові недоліків не було. Отже, на кожній стадії провадження заявникові забезпечили можливість оспорити надійність і якість такого доказу, як ідентифікація особи на основі відеозапису...
Зважаючи на ці обставини, Суд переконаний, що розгляд справи заявника в першій і апеляційній інстанції відповідав вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції. Він хотів би зазначити, що використання в ході судового розгляду матеріалів, здобутих без належної правової підстави або за допомогою незаконних засобів, загалом не порушує критерію справедливості, встановленого пунктом 1 статті 6, якщо при цьому забезпечено належні процесуальні гарантії, а характер і джерело походження матеріалу не мають дефектів, спричинених, наприклад, якимись утисками, примусом чи провокацією з боку правозастосовних органів, внаслідок чого його використання для встановлення обґрунтованості кримінального обвинувачення було б несправедливим. Отримання ж такої інформації є, скоріше, обставиною, що порушує питання про передбачену статтею 8 відповідальність Договірної Сторони за належне забезпечення права на повагу до приватного життя.
6. Визнання, зроблені за відсутності адвоката
«Бреннан проти Сполученого Королівства» (Brennan v United Kingdom), 39846/98, 16 жовтня 2001 року.
53. Заявник стверджував, що через брак самостійних доказів у вигляді відео- або магнітофонних записів допитів у поліції та з огляду на відсутність соліситора обвинуваченого, останньому було доволі важко переконати суд у тому, що, всупереч свідченням поліціянтів, утиски таки були. Суд погоджується, що запис допитів, так само, як і присутність адвоката підозрюваного, є захистом від неправомірних дій поліції. Однак він не переконаний у тому, що це є необхідною умовою справедливості за змістом пункту 1 статті 6. Основним питанням при розгляді кожної заяви, що надходить до Суду, є те, чи заявникові забезпечили, з урахуванням обставин конкретної справи, її справедливий судовий розгляд. Суд вважає, що розгляд справи в першій інстанції на засадах змагальності сторін, в ході якого заслухали покази заявника, спеціалістів-психологів, декількох поліціянтів, що брали участь у допитах, та медичних працівників поліції, які його обстежували під час тримання під вартою, міг виявити факт утисків з боку поліції. Зважаючи на такі обставини, несправедливий характер розгляду справи заявника внаслідок браку додаткових гарантій не є доведеним.
54. Що стосується посилань заявника на справу «Маґі»... Суд зауважує, що та справа стосувалася екстремальнішої ситуації, коли поліція тримала заявника в одиночному ув’язненні без права листування і зносин із зовнішнім світом упровдож 48 годин, і він визнав свою вину, перш ніж йому дозволили побачитися з його адвокатом. У цій же справі доступ заявника до адвоката відклали на двадцять чотири години, а його визнання були зроблені протягом подальшого періоду, коли йому не забороняли діставати юридичні консультації...
55. Суд доходить висновку, що в тому, що стосується допитів у поліції, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та (або) підпункту (c) пункту 3 статті 6 не було.
«Колу проти Туреччини» (Kolu v Turkey), 35811/97, 2 серпня 2005 року.
62. ... Суд вважає, що позбавлення заявника правової допомоги під час допитів — хоч би яким було виправдання цього — погіршило право захисту, яке в подальшому не могло бути відновлене. Процедурні гарантії в цій справі не були такими, що могли перешкодити використанню зізнань, здобутих через незнання права не давати свідчень проти себе, або надати можливість протидіяти обвинувальним свідченням позивачів. Отже, заявник практично був не змозі не лише заперечити проти можливості оскаржити обвинувачення тих, хто його викривав, але й також оскаржити використання зізнань, здобутих за відсутності адвоката та під час таємного арешту, спосіб здійснення якого викликає сумніви.
Оскільки касаційний суд не зміг нічого вдіяти, щоб виправити ці порушення... слід зауважити, що результат, на який спрямована стаття 6 — справедливий судовий розгляд — не був досягнутий в зазначеній судовій процедурі, якщо розглядати її в цілому.
«Салдуз проти Туреччини» (Salduz v Turkey) [GC], 36391/02, 27 листопада 2008 року.
56. У цій справі право заявника на доступ до адвоката зазнало обмежень під час його тримання під вартою в поліції відповідно до статті 31 Закону № 3842, оскільки він був обвинувачений у скоєнні злочину, підсудного судам державної безпеки. Внаслідок цього він не мав доступу до адвоката, коли давав свідчення, відповідно, поліції, прокуророві і слідчому судді,. при цьому жодного іншого обґрунтування відмови заявнику в доступі до адвоката, крім того, що це передбачено в систематичному порядку відповідними нормами закону, не запропонували. Отже, це вже суперечить відповідним вимогам статті 6...
57. Суд до того ж зауважує, що заявник дістав доступ до адвоката після того, як його ув’язнили до суду. У ході подальшого кримінального процесу він міг також вимагати виклику свідків і оспорювати доводи обвинувачення. До відома береться також і те, що заявник неодноразово спростовував зміст своїх свідчень у поліції як під час розгляду в першій інстанції, так і в порядку апеляції. Втім, як видно з матеріалів справи, розслідування було в основному завершене ще до того, як заявник постав перед слідчим суддею... Більше того, Ізмірський суд державної безпеки не тільки не ухвалив рішення з питання про прийнятність свідчень заявника, даних під час тримання під вартою в поліції, перш ніж переходити до розгляду справи по суті, але й використав ці свідчення як головний доказ для його засудження, попри те, що заявник їхню правильність заперечував … Однак у зв’язку з цим суд не може не звернути уваги на те, що висновки експертизи, згадані в рішенні суду першої інстанції, свідчили на користь заявника, констатуючи неможливість установити, чи виконано напис на прапорі рукою заявника. Так само важливим є те, що всі співобвинувачені, які свідчили проти заявника у своїх свідченнях в поліції і прокуратурі, в суді від своїх свідчень відмовились і заперечували свою участь у демонстрації.
58. Отже, на заявника у цій справі безперечно негативно вплинуло те, що був обмежений його доступ до адвоката, бо свідчення, які він дав у поліції, були використані для його засудження. Виправити ті дефекти, що виникли під час тримання під вартою в поліції, не могла ні допомога, надана згодом адвокатом, ні змагальний характер подальшого провадження.
59. ... у цій справі аж ніяк не можна покладатися на те, що в примітці до розписки про ознайомлення заявника з його правами, зазначено, що тому нагадали про його право зберігати мовчання...
60. Насамкінець Суд зазначає, що однією з особливостей цієї справи є вік заявника. Зважаючи на значне число міжнародно-правових документів, що стосуються надання правової допомоги неповнолітнім, які перебувають під вартою в поліції..., Суд підкреслює, що забезпечення доступу до адвоката, якщо особа під вартою є неповнолітньою, має фундаментальне значення.
61. Попри це, у справі, як зазначено вище, обмеження права на доступ до адвоката мали системний характер і їх застосовували до будь-кого, незалежно від віку, хто перебував під вартою в поліції в зв’язку зі злочином, що належав до підсудності судів державної безпеки.
62. Отже, хоч заявник і мав можливість оспорити наявні проти нього свідчення в суді першої інстанції, а відтак і в порядку апеляції, але те, що в нього не було адвоката в період тримання під вартою в поліції, завдало непоправної шкоди його праву на захист...
7. Показання з чужих слів
«X. проти Федеративної Республіки Німеччини» (X v Federal Republic of Germany), 8414/78, 4 липня 1979 року, DR 17, 231.
Пункт 1 статті Конвенції. ... допускає, що з метою повного встановлення істини суд першої інстанції може спиратися на непрямі докази («свідчення з чужих слів»), за умови, що їхнє використання у конкретних обставинах не є несправедливим. У цій справі якихось ознак несправедливості у використанні непрямих доказів, на які спиралися німецькі суди, немає. Комісія відзначає, що обвинувальний вирок заявникові тут винесено, спираючись не тільки на ті докази, пов’язані з свідченнями панів А. і В. в поліції, але й на свідчення пані Ґ., яка на суді заявила, що дістала героїн від заявника, та на свідчення двох поліціянтів, панів Г. і П., які заявили на судовому засіданні, що вони знайшли у заявника сліди зберігання і споживання наркотичних засобів. Насамкінець Комісія відзначає, що, зважаючи на розбіжності між свідченнями п. А., і В. в поліції та їхніми подальшими свідченнями в ході судового розгляду, як районному, так і земельному суду довелося розглянути питання про достовірність їхніх свідчень. Комісія вважає, що суди ретельно його дослідили і їхнє рішення щодо достовірності свідчень спірних питань у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції також не ставить.
«Гаас проти Німеччини» (Haas v Germany) (ухв.), 73047/01, 17 листопада 2005 року.
Розглядаючи провадження в цілому й враховуючи стверджувані недоліки вкупі, як і передбачають п. 1 та 3 (d) статті 6 ..., Суд зауважує, що в процесі проти заявниці було об’єднання непрямих доказів. Різні свідки під час головного слухання посилалися на свідчення свідків, яким заявниця, з різних причин, не могла поставити запитання сама або через посередників. Утім національні суди доклали значних зусиль для того, щоб здобути усні свідчення зокрема від Саїда С., і дуже ретельно оцінили письмові свідчення, які він дав під присягою, а також ті, що було відібрано в анонімних інформаторів і Б. Враховуючи, що заявницю засуджено і на підставі низки інших окремих доказів, Суд вважає, що ступінь обмеження прав захисту не суперечив гарантіям пунктів 1 та 3 (d) статті 6.
8. Показання, дані раніше, та очні ставки
«З. проти Федеративної Республіки Німеччини» (S v Federal Republic of Germany), 8945/80, 13 грудня 1983 року, DR 39, 43.
9. ... Комісія ...відзначає, що в основу обвинувального вироку заявникові покладено не тільки протоколи його свідчень, даних у Нідерландах, а головно його власні свідчення у німецьких судах: виносячи заявникові обвинувальний вирок Франкфуртський земельний суд насамперед посилався на свідчення, які він давав у суді в зв’язку з визнаною ним раніше (під час слухань в районному суді Франкфурта) спробою придбання героїну в Амстердамі. Справді, на судовому засіданні заявник відмовився давати докладні свідчення. Він не повторив у відкритому вигляді визнання, зроблені раніше у районному суді, проте й не заперечував, що таки зробив їх, і не спростовував. Навпаки, він доводив, що за скоєний злочин його вже достатньо покарано в Нідерландах, а в своєму кінцевому слові попросив ухвалити йому м’який вирок, зауваживши, що так він спростовує прохання адвоката про його виправдання. Комісія, з огляду на ці обставини, не вважає, що Франкфуртський земельний суд діяв несправедливо, коли ухвалив заявникові обвинувальний вирок на підставі зізнання, яке той зробив раніше на слуханні в районному суді в зв’язку з його ж заявами в ході судового розгляду, а також — стосовно інших деталей, тобто точного місцеперебування в Амстердамі, часу та кількості героїну — на підставі непрямих доказів, отриманих із Нідерландів.
«Нінн-Гансен проти Данії» (Ninn-Hansen v Denmark) (ухв.), 28972/95, 18 травня 1999 року.
Суд нагадує, що суд імпічменту засудив заявника не на основі свідчень, колись зроблених свідками, котрих суд імпічменту також не заслуховував.
Суд вважає, що визнання судом імпічменту допустимості протоколів засідань комісії з розслідування з єдиною метою пред’явити свідкам їхні попередні свідчення не можна вважати порушенням статті 6 Конвенції. Тому-то ніяких ознак порушення статті 6 в рішенні суду імпічменту визнати допустимими протоколи засідань суду з розслідування немає.
9. Імунітети свідків
«X. проти Сполученого Королівства» (X v United Kingdom), 7306/75, 6 жовтня 1976 року, DR 7, 115.
У зв’язку з цим Комісія зазначає, що використання в суді доказів, здобутих від спільника шляхом надання йому імунітету від кримінального переслідування може поставити під сумнів справедливість судового розгляду, гарантовану обвинуваченому, і через це порушити спірне питання у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції. Проте в цій справі спосіб здобуття свідчень від С. відкрито обговорювали із захисником та присяжними. Крім того, апеляційний суд ретельно дослідив те, чи ці обставини були належно враховані при оцінці доказів і чи були при цьому інші підтвердження. Отож Комісія доходить висновку, що аналіз судового розгляду в цілому будь-яких ознак порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не виявив.
10. Порушення національного законодавства
«Парріс проти Кіпру» (Parris v Cyprus) (ухв.), 56354/00, 4 липня 2002 року.
Суд у цій справі бере до відома той факт, що перший огляд трупа провели двоє патологоанатомів на вказівку коронера. Оскільки висновки експертизи, на думку членів сім’ї потерпілої, не були переконливими, вони звернулися до коронера з клопотанням про дозвіл на повторну експертизу. Коронер, який на той же час уже розпорядився поховати тіло, у наданні дозволу відмовив. Проте генеральний прокурор дозвіл дав і труп дослідив повторно інший патологоанатом [доктор Мацакіс], який зробив висновок, що смерть потерпілої настала внаслідок іншої причини.
... Верховний суд підкреслив, що, крім висновків доктора Мацакіса, були й свідчення батька потерпілої, чия розповідь підтверджувала висновки доктора Мацакіса і серйозно суперечила версії, висунутій захистом заявника, згідно з якою потерпіла сама вистрибнула з вікна. До того ж Суд зауважує, що заявник мав змогу оспорити правильність другої експертизи і що захист, як видається, піддав її автора вичерпному перехресному допитові...
Більше того, Суд не може не зважати на характер і сферу застосування порушеної норми внутрішнього законодавства. Він зазначає, що частина 2 статті 15 Закону про коронерське розслідування становить частину положень щодо огляду тіл і як така насамперед покликана, як підкреслював і уряд, забезпечити повагу до тіла померлого, а не дотримання процесуальних права обвинуваченого.
І нарешті, Суд зазначає, що заявник не забув привернути увагу судів до можливого порушення статті 6 Конвенції і що Верховний суд оцінив наслідки визнання доказів допустимими для забезпечення справедливості судового розгляду.
З огляду на ці обставини, Суд вважає, що судовий розгляд у цілому був справедливим.
VII. ПРАВО НА ПОСЛУГИ ПЕРЕКЛАДАЧА
1. Застосовність
«X. проти Австрії» (X v Austria), 6185/73, 29 травня 1975 року, DR 2, 68.
1. Заявник скаржиться, що йому не надали безкоштовної допомоги перекладача для підтримання контактів зі своїм захисником, який не володів рідною мовою заявника... Підпункт (е) пункту 3 статті 6 насправді поширюється лише на відносини між обвинувачуваним і суддею... Зважаючи на обставини цієї справи, Комісія не може не враховувати, що внаслідок непорозумінь між заявником і його адвокатом, підготування захисту ускладнилося. Проте відповідальність за такий стан слід покласти на заявника. Справді, саме від нього залежало, чи призначити іншого адвоката, що добре знав французьку, чи найняти перекладача, послуги якого йому б довелося оплачувати. Якби він не мав достатніх коштів для оплати послуг адвоката та (або) перекладача, то міг би клопотатися про надання безоплатної правової допомоги. Комісія в цьому зв’язку зазначає, що, згідно з австрійською судовою практикою, суд, призначаючи адвоката, враховує конкретні мовні вимоги. Більше того, умови безоплатної правової допомоги можуть бути поширені й на послуги перекладача...
2. ... вивести [з пункту 3 статті 6] ... наявність загального права обвинуваченого на переклад матеріалів судової справи не можна. Комісія нагадує, що права, які гарантує пункт 3 статті 6, є правами захисту в цілому, а не правами окремо взятого обвинуваченого... Слід, отже, вказати, що частина матеріалів була викладена німецькою мовою, яку розумів адвокат заявника, тимчасом як багато інших документів — французькою, і їх заявник міг прочитати сам. Знову ж таки, з тих самих причин, які викладено вище, особисту відповідальність за решту мовних труднощів заявник має взяти на себе...
«Камасінскі проти Австрії» (Kamasinski v Austria), 9783/82, 19 грудня 1989 року.
74. Зазначене в підпункті (е) пункту 3 статті 6 право. на безоплатну допомогу перекладача поширюється не тільки на усні свідчення, які здобувають в ході судового розгляду, але й на документальні матеріали та досудове провадження. Підпункт (е) пункту 3 ... означає, що особа, «обвинувачена в учиненні кримінального правопорушення», яка не розуміє або не розмовляє мовою, використовуваною в суді, має право на безоплатну допомогу перекладача для письмового або усного перекладу всіх цих документів або свідчень у відкритому проти нього провадженні, які йому треба розуміти або передати мовою суду для забезпечення справедливого судового розгляду...
Втім підпункт (е) пункту 3 ... не вимагає письмового перекладу повністю всіх письмових доказів або офіційних документів, пов’язаних із процесом. Забезпечувана допомога перекладача має надати можливість обвинуваченому ознайомитись з наявними проти нього доводами і здійснювати захист, зокрема, даючи йому змогу викласти судові свою версію подій.
2. Обов’язковість забезпечення
«K. проти Франції» (K v France), 10210/82, 7 грудня 1983 року, DR 35, 203.
7. Заявник ще стверджує, що трибунал не дав йому дозволу на користування послугами перекладача, щоб він міг вести свій захист бретонською мовою.
8. ... Як видно з рішення трибуналу, заявник народився і здобув освіту у Франції і йому не було важко розуміти й спілкуватися французькою мовою, якою вели провадження в суді. Конвенційне право на допомогу перекладача, що міститься в підпункті (e) пункту 3 статті 6, очевидно, застосовне тільки в тому випадку, коли обвинувачений не розуміє мови, використовуваної в суді, чи не розмовляє нею.
«Кускані проти Сполученого Королівства» (Cuscani v United Kingdom), 32771/96, 24 вересня 2002 року.
38. Суд зауважує, що питання про нібито недостатнє знання заявником англійської мови та його нездатність розуміти перебіг процесу вперше стало актуальним 4 січня 1996 року, коли його юристи повідомили суд першої інстанції про бажання заявника визнати себе винним у висунутих проти нього обвинуваченнях. На клопотання адвоката заявника суддя розпорядився забезпечити присутність перекладача на розгляді питання про покарання, що мало відбутися 26 січня 1996 року... Отже, судді дали чітко знати, що заявник мав певні труднощі з розумінням. Однак, як здається, суддя, попри свою ж власну турботу про забезпечення заявникові можливості стежити за подальшим перебігом процесу, піддався впливові адвоката заявника, котрий його переконав у тому, що й сам «дасть ради»... На загальне визнання, суддя залишив відкритим питання про можливість заявника, в разі потреби, попросити допомогти свого брата з перекладом. Суд, однак, думає, що перевірка потреби заявника в перекладі було тим питанням, розв’язувати яке суддя мав би за погодженням із заявником, особливо зважаючи на те, що його вже попередили про труднощі, які має сам адвокат при спілкуванні з заявником. Варто зазначити, що заявник визнав себе винним у серйозних обвинуваченнях і йому загрожувало суворе покарання позбавленням волі. Отож суддя був зобов’язаний пересвідчитися в тому, що відсутність перекладача на слуханні 26 січня 1996 року не зашкодить заявникові брати повну участь у розв’язанні питання, яке для нього мало вирішальне значення. Зважаючи на обставини цієї справи, не можна сказати, що цю вимогу задоволено застереженням за заявником можливості, без проведення суддею консультацій з останнім, покластися на неперевірені мовні навички його брата...
39. З урахуванням вищевикладеного, Суд доходить висновку про порушення пункту 1 в поєднанні з підпунктом (е) пункту 3 статті 6 Конвенції.
3. Якість
«Камасінскі проти Австрії» (Kamasinski v Austria), 9783/82, 19 грудня 1989 року.
74. ... Оскільки треба, щоб право, гарантоване підпунктом (е) пункту 3 ..., було здійсненним і ефективним, то обов’язок компетентних органів не обмежується призначенням перекладача, але може, за умови, що їх про це повідомлено в конкретних обставинах, поширюватися також і на здійснення певного подальшого контролю за адекватністю забезпечуваного перекладу...
83. ... Суд, узявши до уваги всю сукупність доказів, не вважає доведеним, ніби пан Камасінскі через недоліки перекладу не міг зрозуміти, які докази проти нього наводять, або домогтися проведення допиту чи перехресного допиту свідків від його імені.
«Гусейн проти Італії» (Husain v Italy) (ухв.), 18913/03, 24 лютого 2005 року.
Заявникові у цій справі забезпечили безоплатні послуги перекладача з арабської при врученні йому постанови про взяття під варту. У матеріалах справах немає нічого, що вказувало б на неточність чи іншу недостатність перекладу, який здійснював цей перекладач. Більше того, заявник не оскаржував якість перекладу, і, можливо, це навело органи влади на думку, що він розуміє зміст зазначеного документа...
4. Подальше стягнення витрат в разі безоплатного надання послуг
«Людіке ...проти Федеративної Республіки Німеччини» (Luedicke v Federal Republic of Germany), 6210/73, 6877/75 і 7132/75, 28 листопада 1978 року.
46. ... звичайне значення термінів «gratuitement» і «free» у підпункті (е) пункту 3 статті 6 ... не заперечується контекстом цього підпункту і підтверджується як предметом, так і метою статті 6... Суд доходить висновку, що право, захищене підпунктом (е) пункту 3 статті 6 ... закріплює за кожним, хто не говорить чи не розуміє мови, використовуваної в суді, право на безоплатну допомогу перекладача без подальшого стягнення з нього оплати таким чином здійснених витрат.
«Іш’яр проти Болгарії» (Isyar v Bulgaria), 391/03, 20 листопада 2008 року.
45. Суд нагадує про свою постійну прецедентну практику, відповідно до якої право, що його захищає підпункт е) пункту 3 статті 6, передбачає для тих, хто не розуміє мови, використовуваної в суді, або не розмовляє нею, право діставати безоплатну допомогу перекладача, при цьому не бути зобов’язаним пізніше оплатити всі видатки, пов’язані з нею...
46. Суд зазначає, що районний суд Свіленграда присудив заявникові сплатити всі витрати, здійснені на етапі попереднього слідства, а також під час розгляду справи в суді першої інстанції... Вищий касаційний суд також поклав витрати перекладача, який був залучений впродовж процедури останньої судової інстанції, на заявника... Європейський суд вважає встановленим той факт, що на заявника поклали сплатити витрати перекладача, який працював на етапі попереднього слідства та під час розгляду його справи в суді першої інстанції та верховному касаційному суді.
47. Суд зауважує, що в цій справі спостерігається певна непослідовність в судовій практиці болгарського вищого касаційного суду в питанні того, чи засуджений в кримінальному порядку може бути зобов’язаний сплатити послуги перекладача: насправді в рамках справи, подібної до цієї, той же судовий орган увільнив засудженого від обов’язку оплатити витрати на перекладача...
48. ... В цій справі Суд визнає, що застосування судами національного законодавства спричинило покладення на заявника обв’язку сплатити витрати перекладача, який був залучений для роботи в ході судового розгляду порушеної проти заявника кримінальної справи і що, відповідно, заявник був позбавлений свого права на безоплатну допомогу перекладача.
1. Застосовність
«X. проти Австрії» (X v Austria), 6185/73, 29 травня 1975 року, DR 2, 68.
1. Заявник скаржиться, що йому не надали безкоштовної допомоги перекладача для підтримання контактів зі своїм захисником, який не володів рідною мовою заявника... Підпункт (е) пункту 3 статті 6 насправді поширюється лише на відносини між обвинувачуваним і суддею... Зважаючи на обставини цієї справи, Комісія не може не враховувати, що внаслідок непорозумінь між заявником і його адвокатом, підготування захисту ускладнилося. Проте відповідальність за такий стан слід покласти на заявника. Справді, саме від нього залежало, чи призначити іншого адвоката, що добре знав французьку, чи найняти перекладача, послуги якого йому б довелося оплачувати. Якби він не мав достатніх коштів для оплати послуг адвоката та (або) перекладача, то міг би клопотатися про надання безоплатної правової допомоги. Комісія в цьому зв’язку зазначає, що, згідно з австрійською судовою практикою, суд, призначаючи адвоката, враховує конкретні мовні вимоги. Більше того, умови безоплатної правової допомоги можуть бути поширені й на послуги перекладача...
2. ... вивести [з пункту 3 статті 6] ... наявність загального права обвинуваченого на переклад матеріалів судової справи не можна. Комісія нагадує, що права, які гарантує пункт 3 статті 6, є правами захисту в цілому, а не правами окремо взятого обвинуваченого... Слід, отже, вказати, що частина матеріалів була викладена німецькою мовою, яку розумів адвокат заявника, тимчасом як багато інших документів — французькою, і їх заявник міг прочитати сам. Знову ж таки, з тих самих причин, які викладено вище, особисту відповідальність за решту мовних труднощів заявник має взяти на себе...
«Камасінскі проти Австрії» (Kamasinski v Austria), 9783/82, 19 грудня 1989 року.
74. Зазначене в підпункті (е) пункту 3 статті 6 право. на безоплатну допомогу перекладача поширюється не тільки на усні свідчення, які здобувають в ході судового розгляду, але й на документальні матеріали та досудове провадження. Підпункт (е) пункту 3 ... означає, що особа, «обвинувачена в учиненні кримінального правопорушення», яка не розуміє або не розмовляє мовою, використовуваною в суді, має право на безоплатну допомогу перекладача для письмового або усного перекладу всіх цих документів або свідчень у відкритому проти нього провадженні, які йому треба розуміти або передати мовою суду для забезпечення справедливого судового розгляду...
Втім підпункт (е) пункту 3 ... не вимагає письмового перекладу повністю всіх письмових доказів або офіційних документів, пов’язаних із процесом. Забезпечувана допомога перекладача має надати можливість обвинуваченому ознайомитись з наявними проти нього доводами і здійснювати захист, зокрема, даючи йому змогу викласти судові свою версію подій.
2. Обов’язковість забезпечення
«K. проти Франції» (K v France), 10210/82, 7 грудня 1983 року, DR 35, 203.
7. Заявник ще стверджує, що трибунал не дав йому дозволу на користування послугами перекладача, щоб він міг вести свій захист бретонською мовою.
8. ... Як видно з рішення трибуналу, заявник народився і здобув освіту у Франції і йому не було важко розуміти й спілкуватися французькою мовою, якою вели провадження в суді. Конвенційне право на допомогу перекладача, що міститься в підпункті (e) пункту 3 статті 6, очевидно, застосовне тільки в тому випадку, коли обвинувачений не розуміє мови, використовуваної в суді, чи не розмовляє нею.
«Кускані проти Сполученого Королівства» (Cuscani v United Kingdom), 32771/96, 24 вересня 2002 року.
38. Суд зауважує, що питання про нібито недостатнє знання заявником англійської мови та його нездатність розуміти перебіг процесу вперше стало актуальним 4 січня 1996 року, коли його юристи повідомили суд першої інстанції про бажання заявника визнати себе винним у висунутих проти нього обвинуваченнях. На клопотання адвоката заявника суддя розпорядився забезпечити присутність перекладача на розгляді питання про покарання, що мало відбутися 26 січня 1996 року... Отже, судді дали чітко знати, що заявник мав певні труднощі з розумінням. Однак, як здається, суддя, попри свою ж власну турботу про забезпечення заявникові можливості стежити за подальшим перебігом процесу, піддався впливові адвоката заявника, котрий його переконав у тому, що й сам «дасть ради»... На загальне визнання, суддя залишив відкритим питання про можливість заявника, в разі потреби, попросити допомогти свого брата з перекладом. Суд, однак, думає, що перевірка потреби заявника в перекладі було тим питанням, розв’язувати яке суддя мав би за погодженням із заявником, особливо зважаючи на те, що його вже попередили про труднощі, які має сам адвокат при спілкуванні з заявником. Варто зазначити, що заявник визнав себе винним у серйозних обвинуваченнях і йому загрожувало суворе покарання позбавленням волі. Отож суддя був зобов’язаний пересвідчитися в тому, що відсутність перекладача на слуханні 26 січня 1996 року не зашкодить заявникові брати повну участь у розв’язанні питання, яке для нього мало вирішальне значення. Зважаючи на обставини цієї справи, не можна сказати, що цю вимогу задоволено застереженням за заявником можливості, без проведення суддею консультацій з останнім, покластися на неперевірені мовні навички його брата...
39. З урахуванням вищевикладеного, Суд доходить висновку про порушення пункту 1 в поєднанні з підпунктом (е) пункту 3 статті 6 Конвенції.
3. Якість
«Камасінскі проти Австрії» (Kamasinski v Austria), 9783/82, 19 грудня 1989 року.
74. ... Оскільки треба, щоб право, гарантоване підпунктом (е) пункту 3 ..., було здійсненним і ефективним, то обов’язок компетентних органів не обмежується призначенням перекладача, але може, за умови, що їх про це повідомлено в конкретних обставинах, поширюватися також і на здійснення певного подальшого контролю за адекватністю забезпечуваного перекладу...
83. ... Суд, узявши до уваги всю сукупність доказів, не вважає доведеним, ніби пан Камасінскі через недоліки перекладу не міг зрозуміти, які докази проти нього наводять, або домогтися проведення допиту чи перехресного допиту свідків від його імені.
«Гусейн проти Італії» (Husain v Italy) (ухв.), 18913/03, 24 лютого 2005 року.
Заявникові у цій справі забезпечили безоплатні послуги перекладача з арабської при врученні йому постанови про взяття під варту. У матеріалах справах немає нічого, що вказувало б на неточність чи іншу недостатність перекладу, який здійснював цей перекладач. Більше того, заявник не оскаржував якість перекладу, і, можливо, це навело органи влади на думку, що він розуміє зміст зазначеного документа...
4. Подальше стягнення витрат в разі безоплатного надання послуг
«Людіке ...проти Федеративної Республіки Німеччини» (Luedicke v Federal Republic of Germany), 6210/73, 6877/75 і 7132/75, 28 листопада 1978 року.
46. ... звичайне значення термінів «gratuitement» і «free» у підпункті (е) пункту 3 статті 6 ... не заперечується контекстом цього підпункту і підтверджується як предметом, так і метою статті 6... Суд доходить висновку, що право, захищене підпунктом (е) пункту 3 статті 6 ... закріплює за кожним, хто не говорить чи не розуміє мови, використовуваної в суді, право на безоплатну допомогу перекладача без подальшого стягнення з нього оплати таким чином здійснених витрат.
«Іш’яр проти Болгарії» (Isyar v Bulgaria), 391/03, 20 листопада 2008 року.
45. Суд нагадує про свою постійну прецедентну практику, відповідно до якої право, що його захищає підпункт е) пункту 3 статті 6, передбачає для тих, хто не розуміє мови, використовуваної в суді, або не розмовляє нею, право діставати безоплатну допомогу перекладача, при цьому не бути зобов’язаним пізніше оплатити всі видатки, пов’язані з нею...
46. Суд зазначає, що районний суд Свіленграда присудив заявникові сплатити всі витрати, здійснені на етапі попереднього слідства, а також під час розгляду справи в суді першої інстанції... Вищий касаційний суд також поклав витрати перекладача, який був залучений впродовж процедури останньої судової інстанції, на заявника... Європейський суд вважає встановленим той факт, що на заявника поклали сплатити витрати перекладача, який працював на етапі попереднього слідства та під час розгляду його справи в суді першої інстанції та верховному касаційному суді.
47. Суд зауважує, що в цій справі спостерігається певна непослідовність в судовій практиці болгарського вищого касаційного суду в питанні того, чи засуджений в кримінальному порядку може бути зобов’язаний сплатити послуги перекладача: насправді в рамках справи, подібної до цієї, той же судовий орган увільнив засудженого від обов’язку оплатити витрати на перекладача...
48. ... В цій справі Суд визнає, що застосування судами національного законодавства спричинило покладення на заявника обв’язку сплатити витрати перекладача, який був залучений для роботи в ході судового розгляду порушеної проти заявника кримінальної справи і що, відповідно, заявник був позбавлений свого права на безоплатну допомогу перекладача.
VIII. ЗАХИСТ
1. Повідомлення про висунуті обвинувачення
«Брозічек проти Італії» (Brozicek v Italy), 10964/84,19 грудня 1989 року.
41. На думку Суду, виходити необхідно з таких фактів. Заявник не був італійцем за походженням і не проживав в Італії. Він недвозначно поінформував відповідні італійські органи судової влади про те, що йому важко через незнання італійської розуміти зміст їхніх повідомлень. І попросив надсилати їх йому або його рідною мовою або однією з офіційних мов Організації Об’єднаних Націй.
Отримавши це прохання, італійським судовим органам було б слід ужити заходів для його задоволення, щоб забезпечити дотримання вимог підпункту (а) пункту 3 статті 6 ..., якщо лише вони не могли встановити, що заявник, насправді, достатньо знає італійську, щоб зрозуміти з повідомлення зміст листа, в якому його інформували про висунуті проти нього обвинувачення.
Такі докази з документів у справі чи з свідчень свідків, заслуханих 23 квітня 1989 року, не постають... Отож щодо цього питання було порушення підпункту (а) пункту 3 статті 6...
42. З іншого боку, Суд вважає необґрунтованим твердження, згідно з яким в судовому повідомленні від 23 лютого 1976 року не зазначено «детально ... характер і підстави обвинувачення». У цьому повідомленні, яке мало дати знати панові Брозічеку про відкриття справи проти нього, містився достатній перелік правопорушень, у скоєнні яких його обвинувачували, були зазначені місця і дати їхнього учинення, дано посилання на відповідні статті Кримінального кодексу, та згадано ім’я потерпілої особи.
«Жеа Каталан проти Іспанії» (Gea Catalán v Spain), 19160/91, 10 лютого 1995 року.
25. Пан Жеа Каталан заявив про порушення підпункту (а) пункту 3 статті 6... Це порушення сталося внаслідок того, що його засудили на підставі пункту 7 статті 529 Кримінального кодексу, а не на підставі пункту 1 цієї статті, на яку посилалися орган обвинувачення та сторона, що заявила цивільний позов.
28. ... Суд уважає, що оскаржувана розбіжність, безсумнівно, стала результатом простої технічної помилки, яка виникла під час друкування матеріалів, представлених у суд прокуратурою, і відтак багато разів відтворена органом переслідування й стороною, що заявила цивільний позов...
29. Зважаючи на чіткість правової кваліфікації встановлених у справі фактів, яку слідчий суддя навів у своїй постанові про взяття під варту від 1 липня 1986 року ..., Суд не бачить причин, з яких пан Жеа Каталан міг скаржитися на те, немовби йому не повідомили про всі складові частини обвинувачення, оскільки матеріали, представлені прокуратурою, опиралися на ті ж факти... Крім того, в цій справі, як справедливо зазначив і Верховний суд, ...було б абсурдно застосовувати пункт 1 статті 529 Кримінального кодексу, якщо, вдавшись до елементарної логіки, можна було б зразу зробити умовивід — нехай і не автоматичний висновок — про застосування пункту 7.
30. Отже, Суд вважає, що заявникова скарга є необґрунтованою, а тому порушення підпункту (а) пункту 3 статті 6 не було...
«Де Сальвадор Торрес проти Іспанії» (De Salvador Torres v Spain), 21525/93, 24 жовтня 1996 року.
27. Пан де Сальвадор Торрес стверджує, що його засудження за скоєння правопорушення за обтяжувальної обставини, в якій його прямо не обвинувачено, становило порушення підпункту (а) пункту 3 статті 6...
33. ... публічний характер посади заявника був невіддільним елементом обвинувачення в розтраті державних коштів, яке йому спочатку висунули, і, отже, відомим заявникові з самого початку провадження. Отож слід вважати, він усвідомлював можливість того, що суди ... при визначенні покарання дійдуть висновку, що цей основний фактичний елемент у зв’язку з таким менш серйозним складом, як розкрадання, є обтяжливою обставиною.
Отже, Суд не вбачає порушення права заявника, передбаченого підпунктом (а) пункту 3 статті 6, ... на отримання інформації про характер і підстави висунутого йому обвинувачення.
«Маточна проти Італії» (Mattoccia v Italy), 23969/94, 25 липня 2000 року.
71. ... Суд усвідомлює, що суди, які розглядають справи про зґвалтування, порушують дуже делікатні та важливі питання, які викликають велике занепокоєння в суспільстві, і що справи, пов’язані з молоддю або психічнохворими, часто дуже ускладнюють завдання обвинувачення та суддів в здобутті доказів під час проваджень. Проте Суд вважає, що у цій справі перед захистом постали надзвичайні труднощі. Оскільки інформацію, яка містилася в обвинуваченні, була нечіткою стосовно важливих деталей з приводу часу та місця, її постійно заперечували і виправляли під час суду, та з огляду на тривалий період між переданням до суду і самим судовим розглядом (понад три з половиною роки) порівняно з оперативністю, з якою проведено суд (менше місяця), справедливість вимагала, щоб заявникові надали більше можливостей і засобів для практичного та ефективного захисту, наприклад, виклику свідків для встановлення алібі.
72. Виходячи з цього, Суд визнає, що право заявника на отримання докладної інформації щодо суті та причини обвинувачення, висунутого проти нього, та його право мати достатньо часу і можливостей для підготування свого захисту були порушені.
«Садак і інші проти Туреччини» (Sadak and Others v Turkey), 29900/96, 29901/96, 29902/96 і 29903/96, 17 липня 2001 року.
56. ... Суд вважає, що належність до нелегальної воєнізованої організації не була органічним елементом складу злочину, в якому заявників обвинувачували із самого початку процесу.
57. Отже, Суд дійшов висновку, що суд державної безпеки Анкари, застосувавши безперечно належне йому право змінювати кваліфікацію підсудних йому фактів, повинен був надати заявникам можливість практично та ефективно здійснити їхнє право на захист проти цього обвинувачення, зокрема виділивши їм для цього потрібний час. Однак із матеріалів справи випливає, що суд державної безпеки, який міг би, наприклад, після зміни кваліфікації фактів ухвалити рішення про відстрочку слухань, не дав заявникам змоги організувати свій захист проти нового обвинувачення, про яке їм сповістили лише в останній день процесу, напередодні оголошення вироку суду, коли вже, очевидно, це було пізно. До того ж у день останнього судового засідання адвокати заявників були відсутні. Незалежно від причини цієї відсутності залишається фактом те, що заявники не могли проконсультуватися зі своїми адвокатами з питання про зміну кваліфікації фактів стороною обвинувачення і судом державної безпеки.
58. Зваживши вищевикладені міркування, Суд доходить висновку, що право заявників бути детально поінформованими про характер і підстави висунутого їм обвинувачення та їхнє право мати досить часу і можливостей для підготування свого захисту були порушені...
«Водель проти Франції» (Vaudelle v France), 35683/97, 30 січня 2001 року.
58. ...Заявника обвинуватили в правопорушенні сексуального характеру, вчиненому щодо неповнолітніх віком до п’ятнадцяти років. Отож правопорушення було особливо тяжким, як підкреслив і сам суд у кримінальних справах... Характер правопорушення вимагав також оцінити розумовий стан заявника, оскільки після того, як його допитали в жандармерії, прокурор ухвалив постанову про проведення психіатричної експертизи заявника. Проте заявник не з’явився ні в один із двох призначених днів і не представив жодного пояснення своєї неявки, тому Суд у кримінальних справах не міг знати причини його відсутності.
65. ... Суд вважає, що в такій, як ця, справі, що стосується обвинувачення в здійсненні тяжкого злочину, національні органи влади в інтересах належного відправлення правосуддя мають вживати додаткових заходів. Вони могли б наказати заявникові йти на огляд до психіатра ... і з’явитися на засідання суду, а в разі невиконання, вжити заходів, щоб він був представлений своїм піклувальником або адвокатом. Це дозволило б заявникові розуміти хід провадження й бути детально проінформованим про характер і підстави висунутого проти нього обвинувачення, за змістом підпункту (а) пункту 3 Статті 6 Конвенції; це також дало б змогу судові в кримінальних справах постановити цілком справедливе рішення. Однак цього не відбулося.
66. Отже, з огляду на особливі обставини цієї справи, Суд вважає, що було порушення статті 6 Конвенції.
«Міро проти Франції» (Miraux v France), 73529/01, 26 вересня 2006 року.
33. В цій справі Європейський суд зауважує, що оскільки зазначене питання було порушене наприкінці обговорення в суді присяжних перед тим, як журі присяжних вийшло до дорадчої кімнати для ухвалення постанови, саме перекваліфікування уточнено лише у відповіді на це поставлене питання під час виголошення постанови. Отже, оскільки застосування статті 352 Кримінально-процесуального кодексу могло відіграти лише превентивну роль, в розпорядженні заявника не було жодного способу оскарження з тим, щоб представити свої аргументи захисту у відповідь на перекваліфікування, яке відбулось...
35. Окрім того, подання справи на розгляд суду присяжних Сен-Марітіма мало на меті лише означення термінів «спроба зґвалтування» та «сексуальні домагання із застосуванням насильства», і лише наприкінці слухань постало додаткове запитання, в результаті розгляду якого відбулось зазначене перекваліфікування. Оскільки питання про кваліфікацію злочину як «зґвалтування» розглянуте в попередньому поданні, датованому 18 лютого 1997 року, і визнане недійсним касаційним судом 21 травня 1997 року, потім воно було умисно відхилене рішенням, ухваленим в результаті звернення до суду присяжних 23 жовтня 1997 року, то заявник міг підставно вважати, що він надалі не захищатиметься від обвинувачень у «зґвалтуванні», а зосередить свій захист на врешті-решт закріпленому означенні «спроба зґвалтування». Європейський суд вважає, що з огляду на ці елементи — «необхідність вжити окремих спеціальних заходів для повідомлення обвинувачуваному про висунуте проти нього обвинувачення» та визначальну роль, яку відіграє акт обвинувачення в ході розгляду кримінальної справи... не встановлено, що заявник усвідомлював можливість засудження його за вчинення акту насильства.
36. Суд зважає на те, що, безсумнівно, правова база «зґвалтування» та «спроби зґвалтування» є однією і тією ж, тобто, йдеться про статтю 222-23 кримінального кодексу, і що в загальнішому сенсі, відповідно до кримінального права Франції, особу, яка намагається вчинити злочин, вважають автором злочину, тобто такою ж самою, як і особа, що вчинила злочин... Однак можна зауважити, що ці два правопорушення, які фігурують в цій справі — зґвалтування та спроба зґвалтування — суттєво різняться рівнем їхньої реалізації. Справді, на відміну від скоєного правопорушення, яке передбачає матеріальну реалізацію злочинного наміру через певний досягнутий результат, спроба характеризується початком виконання, тобто частковою реалізацією правопорушення, яке полягає в діях, що спрямовані безпосередньо на здійснення цього правопорушення і вчиняються з таким наміром, при цьому нема добровільної відмови припинити такі дії з боку того, хто їх вчиняє. Отже, «зґвалтування» вимагає досягнення специфічного результату, тобто статевого проникнення, тоді як цей елемент не був необхідним для того, щоб висунути заявникові обвинувачення у правопорушенні, яке полягало в «спробі зґвалтування». Тому, можна стверджувати, що є різниця в рівні серйозності цих двох правопорушень, яка, поза всяким сумнівом, впливає на оцінку фактів та визначення вини засідателями, тим більше, що судді-засідателі зазвичай особливо переймаються долею жертв, зокрема, коли останні потерпають в результаті правопорушень сексуального характеру, — суб’єктивно та всупереч психологічній травмі, яку дістає жертва в кожному випадку, спроба є менш «осудною», аніж вчинений злочин. Отже, якщо зловмисник, який вчинив спробу зґвалтування, може бути засуджений і до максимальної міри покарання, яка тотожна тій, до якої може бути засуджений злочинець, що вчинив злочин, можна припускати, що суд присяжних візьме до уваги при визначенні рівня вини різницю між спробою вчинити злочин і вчиненням самого злочину, коли порівнювати їх з огляду на «реальну» шкоду та рівень завданої шкоди. Тому можна вірогідно вважати, що зміна кваліфікації, якою оперували в процесі розгляду справи в суді присяжних, була здатна потягнути за собою тяжчу міру покарання, до якої міг бути засуджений заявник, при цьому він не мав можливості підготувати та представити свої матеріали захисту стосовно нової кваліфікації та її наслідків, в цьому разі йдеться про міру покарання, яка могла бути виголошена в конкретних термінах. Європейський суд також наголошує на тому, що коли максимальним застосовним терміном покарання було 14 років позбавлення волі, заявника засуджено до 12 років перебування у в’язниці, тобто на термін, який був дуже близьким до максимального.
37. З огляду на всі ці елементи, Європейський суд вважає, що було порушене право заявника бути детально поінформованим про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього, так само як і його право мати час та можливості, необхідні для його захисту.
2. Виклик у судове засідання
«X проти Сполученого Королівства» (X v United Kingdom), 8231/78, 6 березня 1982 року, DR 28, 5.
2. ... З іншого боку, виглядає, що заявник був повідомлений про точну дату судового розгляду аж напередодні його початку. Комісія вважає бажаним інформувати обвинувачених про дату і місце проведення судового засідання за якийсь розумний строк заздалегідь. Однак цей окремий аспект судового розгляду справи заявника самий по собі не можна вважати в цій справі визначальним для розв’язання питання про те, чи забезпечили заявникові справедливий судовий розгляд. З огляду на те, що він мав достатньо часу для підготування свого захисту, та беручи до уваги судовий процес сукупно, Комісія переконана, що умови, в яких суд розглянув справу заявника, були сумісні з поняттям справедливого судового розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Водель проти Франції» (Vaudelle v France), 35683/97, 30 січня 2001 року.
Див. вище.
3. Достатній час і можливості
«Феррарі-Браво проти Італії» (Ferrari-Bravo v Italy), 9627/81, 14 березня 1984 року, DR 37, 15.
23. У цьому зв’язку заявник також стверджує, що його адвокатам не дали часу й можливостей, які їм були необхідні для підготування його захисту (підпункт (b) пункту 3 статті 6).
Комісія наголошує, що заявник не довів, як той факт, що його адвокати мали лише два місяці для вивчення матеріалів справи [яка нараховувала понад 56000 сторінок], перш ніж слідчий суддя віддав його до суду, порушив те право, на яке він претендує. Вона зазначає, що судовий розгляд ще триває. Отже, у матеріалах справи немає нічого, що б вказувало на порушення цього положення.
«Падін Жестозо проти Іспанії» (Padin Gestoso v Spain), 39519/98 (ухв.), 8 грудня 1998 року.
2. Заявник скаржився, що після його арешту в червні 1990 року його адвокатам довелося чекати до серпня 1990 року, перш ніж вони змогли ознайомитися з матеріалами справи ... Суд зазначає, що тоді, коли слідчий суддя 11 червня 1990 року висунув заявникові обвинувачення й наказав взяти його під варту, йому призначили адвоката у межах системи правової допомоги для захисту його інтересів на період одиночного ув’язнення, який тривав до 6 серпня 1990 року. Заявник у зв’язку з цим не заперечує того, що для підготування свого захисту він мав змогу говорити з адвокатом, призначеним у межах системи правової допомоги. Крім того, заявник визнав, що з того моменту, коли одиночне ув’язнення скасували, тобто з 6 серпня 1990 року, він мав доступ до матеріалів справи. Суд зазначає, зокрема, що після того, як 19 лютого 1992 року матеріали на сорок сім обвинувачених, зокрема й заявника, були передані на розгляд палати у кримінальних справах Верховного суду, цей суд своїм рішенням від 29 жовтня 1992 року ухвалив, щоб кожному їхньому адвокату надали копії всіх матеріалів слідчої справи, яка перевищувала вісімдесят томів, щоб вони могли провести попередню кваліфікацію правопорушень. Суд тому відзначає, що розслідування цієї справи тривало протягом декількох років, отож заявник після того, як 11 червня 1990 року йому вручили повідомлення про висунення обвинувачень, мав достатньо часу для підготування свого захисту, що і є основною метою підпункту (b) пункту 3 статті 6 Конвенції. До того ж у матеріалах немає нічого, що підтверджує висновок, ніби після скасування постанови про таємний характер розслідування 6 серпня 1990 року заявник мав якісь перешкоди, що заважали б йому давати вказівки або консультуватися з його адвокатом для підготування версії захисту. Виходячи з цього, Суд вважає, що цю частину скарги належить відхилити як явно необґрунтовану…
«Оджалан проти Туреччини» (Öcalan v Turkey), 46221/99 [GC], 12 травня 2005 року.
134. Після перших двох відвідувань його адвокатів, між якими був проміжок приблизно у два тижні, контакти між заявником і його адвокатами були обмежені до двох зустрічей тривалістю 1 година на тиждень...
137. ...Суд вважає, що одним із факторів, який ускладнив підготування захисту заявника було обмеження кількості і тривалості його зустрічей з адвокатами...
144. ... Той факт, що заявник не дістав належного доступу до будь-яких документів у матеріалах справи, окрім обвинувального висновку, теж збільшило труднощі, що виникали в ході підготування його захисту...
147. ... Велика палата погоджується з висновками Палати щодо труднощів, з якими стикалися адвокати заявника при здобутті доступу до матеріалів судової справи і які посилювалися через ті ж проблеми, що виникали і в заявника:
«...Юристи заявника отримали справу обсягом в 17000 сторінок десь за два тижні до початку розгляду в суді національної безпеки. Оскільки обмеження, запроваджені щодо кількості й тривалості їхніх відвідувань, не давали адвокатам заявника змоги передавати зміст документів у справі їхньому клієнтові аж до 2 червня 1999 року чи залучати його до її вивчення та аналізу, то вони опинилися в ситуації, в якій готувати версію захисту стало особливо складно. Подальші події в ході процесу не дозволили їм здолати ці труднощі: розгляд справи відбувався швидкими темпами; слухання тривали без перерви до 8 червня 1999 року, а 23 червня 1999 року адвокатам заявника запропоновано викласти їхні аргументи щодо всіх долучених до справи доказів, у тому числі й прийнятих у засіданні».
«Махфі проти Франції» (Makhfi v France), 59335/00,19 жовтня 2004 року.
34. Європейський суд зазначає, що в цій справі заявник був обвинувачений у зґвалтуваннях, крадіжці, вчиненій групою осіб, та за рецидив злочинів, і постав перед судом присяжних.
35. Слухання в суді присяжних розпочалися 4 грудня о 9 годині 15 хвилин. Цього ж дня судові засідання відбувались з 9.15 до 13.00, пізніше з 14.30 до 16.40, з 17.00 до 20.00 та з 21.00 до 00.30. Під час цієї останньої перерви в засіданні адвокат заявника висловив клопотання про перенесення слухань, посилаючись на право на захист.
36. Це клопотання суд відхилив, слухання відновилися о 1.00 ночі 5 грудня і тривали до 4.00.
37. Європейський суд також зазначає, що після того, як о 4.25 ранку знову розпочалось засідання, адвокат заявника виступив із захисною промовою після виступу іншого адвоката, який захищав співобвинувачуваного, приблизно о 5 ранку, після обговорень, які тривали 15 годин 45 хвилин. Обвинувачувані, серед яких був і заявник, мали слово наприкінці.
38. Судові слухання продовжилися і цього дня до загальної тривалості 17 годин 15 хвилин, по завершенні слухань суд вийшов для наради. Європейський суд також наголошує на тому, що суд присяжних у складі суддів та присяжних засідателів радився з 6.15 до 8.15 ранку 5 грудня. В результаті заявника засуджено до 8 років позбавлення свободи.
39. Суд нагадує, що він уже зазначав те, що втома спричинює такий стан обвинувачених, коли ослаблюється моральний та фізичний опір в момент, коли «вони перебувають на дуже важливих для них слуханнях, якщо брати до уваги серйозність правопорушень, в яких їх обвинувачують, та міри покарання, яка їм загрожує. Попри підтримку їхніх адвокатів, які мали можливість викласти свої доводи, цей факт, на жаль, сам по собі, безсумнівно, послабив їхню позицію у критичний момент, коли вони потребували мобілізації всіх своїх ресурсів для власного захисту, зокрема для того, щоб від самого початку слухань сміливо виступати під час відповідей на запитання та для того, щоб ефективно радитись зі своїми адвокатами»...
40. На думку Суду, першочерговим є те, щоб не лише обвинувачувані, але також і їхні захисники могли долучатись до обговорення, відповідати на запитання та виступати з адвокатськими промовами, при цьому не перебуваючи в надто втомленому стані. Подібним чином надзвичайно важливим є те, щоб судді та присяжні мали можливість концентрувати увагу на тому, як відбувається обговорення і бути в змозі ухвалити аргументоване рішення.
41. Суд вважає, що в цій справі була подібна ситуація. На його думку, описані вище умови . не можуть відповідати вимогам безстороннього судового розгляду, та, зокрема, дотриманню прав захисту та змагальності.
42. Отже, порушено пункт 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1.
«Ґалстян проти Вірменії» (Galstyan v Armenia), 26986/03,15 листопада 2007 року.
85. Суд у цій справі відзначає, що справу заявника розглянуто в рамках прискореної процедури, передбаченої Кодексом адміністративних правопорушень (КАП): відповідно до статті 277 КАП, справи про дрібне хуліганство мали бути розглянуті протягом одного дня. Суд нагадує, що наявність і використання прискореної процедури розгляду кримінальних справ саме по собі не суперечить статті 6 Конвенції, за умови, що вона забезпечує необхідні механізми захисту та гарантії, які в ній містяться... Урядові не вдалося навести переконливі докази того, що заявник міг однозначно користуватися, як за законом, так і на практиці, правом на відтермінування розгляду його справи для підготування свого захисту, і що така відстрочка, можливо, була б надана, якщо б заявник звернувся з відповідним клопотанням...
86. Суд бере до відома, що, на переконання уряду, досудове провадження тривало загалом дві години — з 17:30 до 19:30. Уряд стверджував, що, оскільки справа заявника була нескладною, то двох годин було досить, враховуючи, що він відмовився від адвоката, не скористався своїм правом заявити клопотання і відводи та добровільно підписав протокол про адміністративне правопорушення. Суд, однак, вважає, що саме лише те, що заявник підписав документ, у якому заявив, що не бажає мати адвоката і вирішує захищати себе особисто, не означає, що йому не треба було надати достатній час і можливості для ефективного підготування до судового розгляду. Так само і те, що заявник не подавав будь-яких конкретних клопотань упродовж короткої досудової стадії не обов’язково означає, ніби йому не потрібен був додатковий час, щоб в належних умовах правильно оцінити висунуті йому обвинувачення і розглянути різні дієві варіанти свого захисту. І нарешті, Суд погоджується з тим, що заявник мав змогу відмовитися підписувати протокол про адміністративне правопорушення. Однак всупереч тому, що заявляє уряд, ні в законі, ні в матеріалах справи про адміністративне правопорушення ніщо не змушує думати, ніби заявник, підписуючи протокол, мав на меті щось інше, ніж підтвердити те, що він з ним ознайомлений і знає про свої права та висунуті проти нього обвинувачення.
87. Суд відзначає, що протокол про адміністративне правопорушення, який містив обвинувачення та був головним доказом щодо заявника, не зазначав точного часу, коли йому був пред’явлений цей документ, і скільки часу йому дали на ознайомлення з ним. Неможливо цього встановити й стосовно до поліційного протоколу та інших матеріалів, підготовлених співробітниками поліції. Сторони не дійшли згоди щодо точної тривалості досудового провадження, але, очевидно, що цей період у будь-якому випадку не тривав більше кількох годин. Суд також відзначає, що протягом цього часу заявник перебував або по дорозі до суду або в відділенні міліції без будь-яких контактів із зовнішнім світом. Більше того, протягом свого короткого перебування у відділенні міліції, заявник мав взяти участь у ряді слідчих заходів, серед яких допит і обшук. Навіть якщо погодитися з тим, що справа заявника була нескладною, Суд сумнівається в тому, що обставини, в яких відбувалося провадження в справі заявника, від моменту його арешту до самого засудження, були такими, щоб забезпечити йому змогу належно ознайомитися та як слід оцінити обвинувачення і наявні проти нього докази, а також розробити потенційно виграшну лінію захисту.
88. Суд доходить висновку, що заявникові не надано досить часу і можливостей для підготування свого захисту. Отож було порушення пункту 3 статті 6, взятого в поєднанні з пунктом 1 статті 6.
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
222. У цій справі Суд бере до уваги свої ... висновки у світлі статті 3 Конвенції про те, що заявника тримали під вартою, транспортували й утримували в камерах суду в надзвичайно жорстких умовах, без належного доступу до природного освітлення й повітря та належного харчування. Заявник не міг читати або писати, оскільки перебував у суді на дуже малій площі разом із багатьма іншими ув’язненими. Страждання й безвихідність, які повинен був почувати заявник у зв’язку з нелюдськими умовами транспортування й тримання, безсумнівно, погіршували його здатність до зосередження й інтенсивної розумової діяльності в години, що безпосередньо передували судовим засіданням. Справді, йому надавала допомогу група адвокатів, які могли робити заяви від його імені. Проте, беручи до уваги характер питань, поставлених під час судового розгляду, і їхній тісний зв’язок зі сферою компетенції заявника, Суд вважає, що його можливість ефективно інструктувати адвокатів і консультуватися з ними мала першорядну важливість. Сукупний вплив вищевказаних умов і недостатність наявних у нього можливостей не давали жодної змоги заявникові завчасно підготуватися до захисту, а надто зважаючи на те, що він не міг переглядати матеріали своєї справи чи свої нотатки в камері.
223. Суд, отже, постановляє, що заявникові не були надані достатні умови для підготування свого захисту, що йшло всупереч вимогам справедливого суду й рівності можливостей сторін.
4. Пред’явлення доказів обвинувачення
а. Доступ до матеріалів справи
«М’єлє проти Франції (№ 2)» (Miailhe v France), 18978/91, 26 вересня 1996 року.
44. ... Крім того, з їхніх рішень є очевидним, що вони обґрунтовували свої ухвали, зокрема і з таких питань, як встановлення місця проживання для цілей оподаткування, тільки з посиланням на документи в матеріалах справи, щодо яких сторони давали пояснення в судовому засіданні, забезпечуючи тим самим справедливість розгляду справи заявника. Тому-то ненадання певних документів під час проведення консультацій за CIF чи здійснення процесуальних дій у суді не порушувало прав пана М’єлє на захист або принцип рівності процесуальних сторін.
«Фуше проти Франції» (Foucher v France), 22209/93, 18 березня 1997 року.
35. У цій справі вирішальне значення мають три міркування.
По-перше, пан Фуше вирішив сам вести свій захист, на що він мав право як відповідно до прямо встановлених положень Конвенції, так і відповідно до національного законодавства ...
По-друге, оскільки справу заявника передали безпосередньо на розгляд поліційного суду без проведення попереднього розслідування, то питання про забезпечення конфіденційності розслідування не виникало.
І нарешті, засудження заявника Канським апеляційним судом опиралося тільки на складений єгерями офіційний протокол, який, відповідно до статті 537 Кримінально-процесуального кодексу ..., був надійним доказом при недоведеності протилежного.
36. Суд ... тому вважає, що заявникові для того, щоб він міг оспорити офіційний протокол щодо нього, було важливо дістати доступ до матеріалів його справи та отримати копії документів, які в ній містилися .
Оскільки такого доступу він не мав, то його позбавили змоги достатнім чином підготуватися до захисту і не забезпечили рівних процесуальних можливостей, що суперечило вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції, узятого в поєднанні з пунктом 3 статті 6.
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
215. Уряд підтвердив, що заявникові в наданні копії обвинувального висновку відмовлено на підставі того, що він містив секретні відомості. Протягом усього часу судового розгляду він зберігався або в спецвідділі слідчого ізолятора, або в спеціальній канцелярії міського суду, звідки його не можна було виносити. Уряд не заперечував твердження заявника про те, що всі інші матеріали справи й записи, зроблені як заявником, так і його представниками під час судових слухань, після засідань підлягали здачі до спеціальної канцелярії.
216. Суд допускає, що міркування національної безпеки можуть за певних обставин спричинити процесуальні обмеження в справах, які зачіпають державну таємницю. Проте, навіть якщо стоїть питання про національну безпеку, поняття законності й верховенства права в демократичному суспільстві вимагають, щоб заходи, які зачіпають фундаментальні права, такі як право на справедливий судовий розгляд, мали законну підставу й відповідали досягненню їхніх захисних функцій. У цій справі уряд не послався ні на один закон, підзаконний акт або іншу норму внутрішнього права, яка регулює діяльність спецвідділів слідчих ізоляторів або спеціальних канцелярій судів. Не висунув він і жодних обґрунтувань широких обмежень на доступ заявника до матеріалів справи. Він не пояснив, чому національні органи влади не могли скласти обвинувальний висновок таким чином, щоб секретні відомості в ньому містилися в окремому додатку, який би і був єдиною його частиною з обмеженим доступом. Так само не виглядає, щоб російські органи влади розглядали доцільність відокремлення тих матеріалів справи, які становлять державну таємницю, від усіх інших — таких, наприклад, як процесуальні рішення суду, доступ до яких загалом має бути необмеженим. І нарешті, Суд вважає, що той факт, що заявник і його захисники не могли взяти свої нотатки, щоб показати їх експертові або використати їх якось інакше, практично не давав їм змоги користуватися інформацією, яку ті містили, бо в цій справі їм доводилося покладатися тільки на свою пам’ять ...
217. Суд уже встановлював, що необмежений доступ до матеріалів справи й необмежене використання всіх записів, зокрема й можливість отримати за потреби копії відповідних документів, є важливими гарантіями справедливого судового розгляду в межах люстраційного провадження. Нездатність забезпечити такий доступ спонукало Суд зробити в своїй оцінці висновок про порушення принципу процесуальної рівності сторін ... Цей висновок застосовний тим більше до обставин цієї справи, у якій заявник постав перед судом і ризикував утратити не тільки свою репутацію чи право обіймати державну посаду (як у люстраційному провадженні), але й свою свободу. Крім того, як Суд вже встановив вище, обмеження заявника на доступ до матеріалів справи й нотаток не мали обґрунтування в національному праві та були надміру широкими за обсягом.
218. Отож Суд доходить висновку, що факт ненадання заявникові і його захисникам належного доступу до документів та обмеження їх у користуванні власними нотатками, ще більше ускладнив підготування його захисту.
«Натунен проти Фінляндії» (Natunen v Finland), 21022/04, 31 березня 2009 року.
44. Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що представлені матеріали не дозволяють перевірити число знищених матеріалів або їхній зміст. Уряд, однак, не спростовував тверджень заявника про те, що кількість таких записів була доволі значною. Не надав він і якоїсь конкретної інформації щодо їхнього змісту ...
46. Суд повторює, що вимоги статті 6 передбачають, що, наводячи конкретні мотиви клопотання про розкриття певних доказів, які могли дати обвинуваченому можливість виправдати себе, він повинен мати право на те, щоб обґрунтованість цих мотивів дослідив суд. Хоч заявникові в цій справі мав би бути відомий зміст знищених записів у тій мірі, в якій вони його стосувалися, і навіть якщо він мав змогу ставити в ході судового розгляду запитання щодо всіх розмов з іншими підсудними, Суд підкреслює, що національні суди не визнали твердження підсудних про купівлю незаконної зброї достовірними через брак інших доказів на підтвердження цього ... Крім того, апеляційний суд не відмовлявся видати наказ про розкриття змісту записів, щодо яких був зроблений запит, з причини ненаведення заявником конкретних прийнятних причин такого запиту. Натомість він відмовився ухвалювати рішення з цього питання, бо записи були вже знищені і, отже, їхній зміст не міг бути розкритий захистові або пред’явлений суду ...
47. І хоч поліція та прокуратура за законом були зобов’язані брати до уваги і ті факти, що свідчать на користь підозрюваного, і ті, що проти нього, та порядок, за якого слідчий орган сам, навіть співпрацюючи з прокуратурою, намагається оцінити, що може мати стосунок до справи, а що ні, не може відповідати вимогам пункту 1 статті 6. Більше того, незрозуміло, якою мірою прокуратура була фактично причетна до рішення про знищення тих записів, які не були долучені до матеріалів справи. У цій справі знищення певних відомостей, здобутих шляхом прослуховування телефонних розмов, не дало змоги захистові перевірити свої припущення щодо їхньої релевантності і довести правильність останніх у судах першої інстанції.
48 … у цій справі рішення щодо нерозкритих доказів, імовірно, було ухвалене ще в ході попереднього слідства без надання захистові можливості взяти участь у процесі його ухвалення.
49. ... Суд також відзначає, що оспорюваний захід був обумовлений дефектом законодавства, яке не забезпечувало належних гарантій захистові, а не якимись неправомірними діями органів влади, що були зобов’язані за чинним на той час законом знищити оспорювані записи. Суд зазначає, що в урядовому законопроекті про внесення змін до Закону про примусові заходи те, що відомості, які підтверджують невинуватість підозрюваного, можуть бути знищені до постановлення рішення у справі, було віднесене до проблематичних питань. З метою ефективнішого забезпечення прав на захист до відповідного положення були внесені зміни, що набирають чинності 1 січня 2004 року. Ця поправка, однак, прийшло надто пізно для заявника.
50. З урахуванням вищевикладеного, Суд доходить висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в поєднанні з пунктом 3(b) статті 6.
b. Відмова у наданні доказів з посиланням на суспільні інтереси
«Роу і Девіс проти Сполученого Королівства» (Rowe and Davis v United Kingdom) [GC], 28901/95, 16 лютого 2000 року.
63. Під час суду над заявниками в першій інстанції обвинувачення вирішило, не повідомляючи про це суддю, не розголошувати певні докази, що мали стосунок до справи, з міркувань захисту суспільних інтересів. Такий порядок, згідно з яким обвинувачення саме намагається оцінити значення приховуваних відомостей для захисту і зіставляє його з суспільними інтересами у збереженні цих відомостей в таємниці, не може задовольняти згадані вище вимоги пункту 1 статті 6...
64. Справді, на початку розгляду справи заявників в порядку апеляції, адвокати обвинувачення повідомили захист, що певні відомості не будуть розголошені, не розкриваючи, однак, характеру цих відомостей, і в двох окремих випадках апеляційний суд розглянув нерозкриті докази у засіданні ex parte під час якого приймали доводи державного обвинувачення, але не були присутні представники захисту, і ухвалив рішення на користь нерозголошення.
65. Суд, проте, не вважає, що така процедура в апеляційному суді була достатньою для того, щоб відновити несправедливість, спричинену тим, що, розглядаючи справу в першій інстанції, суддя не здійснив перевірки нерозголошеної інформації. На відміну від цього судді, який спостерігав за данням свідчень і повністю ознайомився з усіма доказами та питаннями в справі, судді апеляційного суду покладалися в своєму розумінні можливої значущості нерозкритих відомостей на протоколи слухань Суду корони та на характеристику цих питань, запропоновану їм адвокатом обвинувачення. Крім того, суддя першої інстанції був би в змозі зважувати необхідність розкриття відомостей упродовж усього процесу, оцінюючи значення нерозголошуваних доказів на тій стадії виникнення нових питань, коли шляхом перехресного допиту було б можна поставити під серйозний сумнів достовірність ключових свідків і коли версія захисту ще могла мати низку різних напрямів розвитку або акцентів. На відміну від цього, апеляційний суд був зобов’язаний здійснювати свою оцінку постфактум і міг навіть, потрапивши несвідомо під вплив вердикту присяжних про винуватість, недооцінювати значення нерозкритих доказів.
66. Отож, зрештою, те, що обвинувачення не розкрило судді відповідних доказів й не дало йому змоги ухвалити рішення щодо їхнього розкриття, позбавило заявників справедливого судового розгляду...
«P G і J H проти Сполученого Королівства» (P G and J H v United Kingdom), 44787/98, 25 вересня 2001 року.
71. Суд переконався в тому, ... що захист отримував інформацію і мав дозвіл робити подання та брати участь у вищезгаданому процесі ухвалення рішень, але при цьому йому, наскільки це було можливо, не розкривали відомостей, які обвинувачення прагнуло зберегти в таємниці з міркувань захисту суспільних інтересів... Суд також відзначає, що відомості, які в цій справі не були розкриті, жодним чином не підкріплювали версію обвинувачення і ніколи не були пред’явлені присяжним. Те, що суддя весь час мав змогу оцінювати необхідність розкриття, було ще одним важливим запобіжним механізмом, бо на судді лежав обов’язок упродовж всього процесу в першій інстанції перевіряти, чи є нерозкриття доказів справедливим, чи ні. Жодної підстави думати, що судді бракувало незалежності чи безсторонності за змістом пункту 1 статті 6, не було. Він повністю ознайомився з усіма доказами й питаннями у цій справі і був у змозі контролювати те, яке значення для захисту мала приховувана інформацію як до, так і в ході судового розгляду...
«Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashvili v Russia), 6293/04, 11 грудня 2008 року.
200. Насамперед Суд відзначає, що матеріали, приховані від захисту, не містять інформації про події 7-8 серпня 2000 року. Вони скоріше стосуються того, як здобуто «прямі» докази проти заявника (аудіозаписи). Проте це не применшує їхнього значення для справи. У змагальному процесі належить розглядати не тільки докази, що безпосередньо стосуються фактів цієї справи, а й інші докази, які можуть стосуватися прийнятності, достовірності й повноти перших...
202. Суд вважає, що обмеження, проти якого подано скаргу, мало законну мету. Організація кримінального судочинства з прагненням захистити інформацію про подробиці таємних операцій органів міліції, є таким підходом, що відповідає цілям статті 6. Суд готовий визнати, враховуючи обставини цієї справи, що документи, запитувані заявником, могли містити певні таємні відомості, які мали значення для захисту національної безпеки. За таких обставин національний суддя користувався широкими межами розсуду при ухваленні рішень із клопотань захисту про розкриття інформації.
203. Виникає питання, чи було рішення про відмову в розкритті врівноважене адекватними процесуальними гарантіями. Суд відзначає в цьому зв’язку, що матеріали, пов’язані із санкціонуванням прослуховування телефонних розмов, були розглянуті без участі сторін суддею-головою в ході слухання 12 вересня 2002 року. Отже, рішення про приховування деяких документів було ухвалене обвинуваченням не в односторонньому порядку ..., але одним із представників судової влади.
205. ... Суд розгляне, чи оцінив суддя співвідношення суспільних інтересів і інтересів обвинувачуваного, і чи дав захисту якомога більшу можливість взяти участь в ухваленні цього рішення.
206. Суд відзначає, що важливим моментом у висновках національного суду було те, що розглянуті матеріали минулого пов’язані з оперативно-розшуковою діяльністю (ОРД),, і як такі не могли бути розкриті захистові. Видається, що суд не проаналізував, чи можуть ці матеріали бути якось корисні для цілей захисту, і чи зможе їхнє розкриття, хоча б потенційно, завдати шкоди якомусь конкретному суспільному інтересу. Рішення суду спиралося на врахування типу відповідних матеріалів (матеріали, що стосується ОРД), а не на аналіз їхнього змісту.
207. Військовий суд, імовірно, не мав іншого вибору в цій ситуації, враховуючи, що Закон про оперативно-розшукову діяльність накладає абсолютну заборону на розголошення в таких ситуаціях документів, що стосуються ОРД, і не припускає з боку судді жодного варіанту «знайти рівновагу». Проте фактом залишається те, що роль суду в ухваленні рішення щодо клопотання захисту про розкриття цієї інформації була досить обмеженою.
208. З урахуванням вищевикладеного, Суд доходить висновку, що процес ухвалення рішення містив у собі серйозні недоліки. Що стосується матеріально-правових підстав для ухвалення рішення, то Суд відзначає, що оспорюване рішення було розпливчастим та не уточнювало, якого роду секретна інформація може міститися в постанові суду від 11 липня 2000 року та в інших матеріалах, пов’язаних із цією операцією. Суд погодився вилучити зі змагального розгляду абсолютно всі матеріали. Крім того, Суд зауважує, що операція з прослуховування не була спрямована на заявника або інших співобвинувачених.
209. Загалом Суд доходить висновку, що рішення про відмову в розкритті відомостей, пов’язаних із операцією з прослуховування, не супроводжувалося адекватними процесуальними гарантіями і, крім того, не було досить обґрунтованим. Суд врахує цей аспект справи при аналізі загальної справедливості судового розгляду.
Див. також «Порушення заборони на самообвинувачення».
5. Право обвинуваченого представляти себе самостійно
«X. проти Норвегії» (X v Norway), 5923/72, 20 травня 1975 року, DR 3, 43.
Справді, згідно з формулюванням підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції, кожен обвинувачений в учиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або через брак власних коштів для оплати юридичної допомоги захисника дістати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.
У своїй прецедентній практиці ... Комісія обстоює думку, що підпункт (с) пункту 3 статті 6 гарантує, що процес у справі обвинуваченого не відбуватиметься без достатнього представлення фактів і доводів з боку захисту, а не дає обвинуваченому права самостійно вирішувати, як саме буде забезпечено його захист. Рішення про те, яким із двох варіантів, згаданих у цьому положенні, слід скористатися, а саме з права заявника захищати себе особисто чи бути представленим адвокатом, вибраним на його власний розсуд або, за певних обставин, призначеним судом, залежить від застосовного законодавства або регламенту суду.
«X. проти Сполученого Королівства» (X v United Kingdom), 8231/78, 6 березня 1982 року, DR 28, 5.
2. ... Підпункти (b) і (с) пункту 3 статті 6 гарантують особі, обвинуваченій в учиненні кримінального правопорушення, відповідно, право дістати «час і можливості, необхідні для підготування свого захисту» та «право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд.» Однак Комісія не бачить ніяких підстав, щоб припускати, що вимоги, викладені в цих положеннях, у справі не були виконані. Вона, зокрема, відзначає, що протягом майже шести місяців після вчинення злочину, за який його врешті засуджено, заявник перебував на свободі, відпущений під заставу. Він не міг не передбачати судовий процес і, перебуваючи на волі, мав достатньо часу для підготування свого захисту і консультацій із адвокатом, якщо того забажав би. Крім того, після провадження з питання передання справи до суду ... грудня 1976 року, коли вирішено віддати його до суду, заявник мав іще місяць, хоч і в ув’язненні, щоб підготуватися до суду і провести з цього приводу консультації з адвокатом. Заявник не представив жодного доказу того, що органи влади Сполученого Королівства хоч коли-небудь йому завадили готуватися до захисту чи не дозволяли викликати адвоката. Комісія в цьому зв’язку посилається також і на те, що, призначаючи покарання, суддя прямо заявив, що заявник за власним бажанням не захотів мати адвоката.
«Коррея де Матуш проти Португалії» (Correia de Matos v Portugal) (ухв.), 48188/99,15 листопада 2001 року.
... рішення дозволяти обвинуваченому захищати себе особисто або призначити йому адвоката перебуває все ж у межах розсуду Договірних Сторін, які перебувають у кращому, ніж Суд, становищі, щоб вибирати належні засоби, з допомогою яких їхні судові системи забезпечуватимуть права захисту.
Слід підкреслити, що причини, з яких поставлено вимогу обов’язкового користування допомогою захисника на певних стадіях судочинства, на думку Суду, були достатніми та відповідали вимогам цієї справи. Цей захід, зокрема, слугує інтересам обвинуваченого, будучи спрямованим на забезпечення належного захисту його інтересів. Отож національні суди мають право вважати, що інтереси правосуддя вимагають обов’язкового призначення адвоката.
Те, що обвинувачений, як і в цій справі, сам був адвокатом — нехай навіть ім’я заявника було тимчасово вилучене з реєстру Ради баристерів — жодним чином не заперечує попередніх зауважень. Хоч загалом правильно, що юристи можуть виступати в суді особисто, відповідні суди все ж мають право вважати, що інтереси правосуддя вимагають призначення захисника, що представлятиме інтереси адвоката, якого обвинувачено в учиненні кримінального правопорушення і який саме з такої причини, можливо, не в змозі правильно оцінювати, які інтереси поставлено на кін, або, відповідно, дієво вести свій захист. На думку Суду, це питання знову ж таки належить до меж розсуду, відведених національним органам влади.
Суд вважає, що захист заявника у цій справі проведено належним чином. У цьому зв’язку він вказує на те, що заявник і не стверджував, що він не міг представити свою власну версію фактів відповідним судам, і що його інтереси на слуханнях 15 грудня 1998 року представляв офіційно призначений захисник.
Отже, немає жодного доказу на підтримку твердження про те, що відповідний судовий розгляд був несправедливий або що права заявника на захист були порушені.
«Барбера, Мессеґе і Хабардо проти Іспанії» (Barberá, Messegué and Jabardo v Spain), 10590/83, 6 грудня 1988 року.
69. 11 січня 1982 року, тобто за день до початку слухання справи в Верховному суді, заявники ще перебували в Барселонській в’язниці. У Мадрид вони вирушили аж увечері 11 січня і прибули туди рано-вранці наступного дня, подолавши понад 600 кілометрів у тюремному фургоні, хоча слухання мало розпочинатися о 10:30 ранку...
70. Отже, пани Барбера, Мессеґе і Хабардо мали стати перед судом, який для них, враховуючи серйозність висунутих обвинувачень та можливого покарання, був украй важливим, у стані, напевно, зниженої фізичної і психічної стійкості.
Попри допомогу з боку їхніх захисників, у яких була змога робити заяви й наводити аргументи, ця обставина, прикра сама по собі, безперечно, послабила їхнє становище в той життєво важливий момент, коли їм були потрібні всі їхні ресурси, щоб захищати себе і, зокрема, проходити допит на самому початку судового розгляду та проводити ефективні консультації зі своїми адвокатами.
«Ґалстян проти Вірменії» (Galstyan v Armenia), 26986/03,15 листопада 2007 року.
91. Суд зазначає, що всі матеріали, які є в його розпорядженні, вказують на те, що заявник прямо відмовився від свого права користуватися юридичною допомогою захисника як до, так і під час слухання справи в суді... Із тексту статті підпункту (c) пункту 3 статті чітко видно, що обвинувачений має вибір захищати себе «особисто або використовувати юридичну допомогу». Тому зазвичай, якщо обвинувачений бажає себе захищати сам, то, за умови, що інтереси правосуддя не вимагають іншого, це не суперечить вимогам цієї статті. У цій справі немає жодного доказу того, що заявник вирішив захищати себе сам внаслідок якихось погроз або фізичного насильства. Навіть більше, немає і доказів на підтримку заявникового твердження про те, що його «обманним шляхом» змусили відмовитись від адвоката. Попри те, що згадані доповіді ПАРЄ і організації Human Rights Watch ... містять відповідну інформацію, проте цих матеріалів недостатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що дії, аналогічні описаним у цих доповідях, відбулися й у конкретній справі заявника. І нарешті, зазначаючи, що заявника обвинуватили в дрібному правопорушенні і максимально можливе покарання не перевищувало 15 діб тримання під вартою, Суд не вбачає у цій справі якихось інтересів правосуддя, які б вимагали обов’язкового юридичного представництва.
92. Дійшовши висновку, що заявник із власної волі вирішив відмовитись від адвоката, Суд вважає, що органи влади не можуть нести відповідальність за те, що він не користувався юридичною допомогою під час розгляду адміністративної справи щодо нього. Отже, порушення пункту 1 та підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції, взятих у поєднанні, не було.
6. Юридичне представництво
а. Визначення часу
«Берлінський проти Польщі» (Berliński v Poland), 27715/95 і 30209/96, 20 червня 2002 року.
75. Суд нагадує, що хоч основна мета статті 6, коли йдеться про кримінальні справи, полягає у забезпеченні справедливого розгляду «судом», що уповноважений встановити «обґрунтованість будь-якого кримінального обвинувачення», звідси не випливає, що це положення Конвенції не застосовне до досудового провадження...
76. ... хоча стаття 6, як правило, вимагає, щоб обвинуваченому була забезпечена змога користуватися допомогою адвоката на початкових стадіях допитів у поліції, це право, яке в Конвенції явно не сформульоване, за наявності вагомих підстав може бути обмежене. У кожному випадку питання полягає в тому, чи таке обмеження, беручи до уваги провадження в цілому, позбавило обвинуваченого справедливого судового розгляду чи ні...
77. Суд зауважує, що брак коштів у заявників для того, щоб найняти приватного представника в зв’язку з відкритим проти них кримінальним переслідуванням, не є предметом спору. Так само безперечно, що клопотання заявників про призначення адвоката державою органи влади проігнорували, в результаті чого у перших понад рік не було свого захисника. Враховуючи, що протягом цього періоду виконано цілий ряд процесуальних дій, зокрема допит заявників та їхнє медичне обстеження …, Суд не бачить жодного виправдання для цього обмеження, яке позбавило заявників права на достатній захист в ході розслідування і судового розгляду.
78. Отже, було порушення пункту 1 і підпункту 3 (с) статті 6 Конвенції.
Див. також «Право на правову допомогу».
b. Інтереси правосуддя потребують забезпечення з боку держави
i. Обставини, що мають значення для справи
«Каранта проти Швейцарії» (Quaranta v Switzerland), 12744/87, 24 травня 1991 року.
32. Щоб визначити, чи «інтереси правосуддя» потребували забезпечення заявникові безоплатної правової допомоги, Суд враховує різні критерії...
33. По-перше, слід взяти до уваги серйозність правопорушення, в якому обвинувачено пана Каранта і суворість покарання за вироком суду, яке йому загрожувало... Відповідно до пункту 1 статті 19 федерального Закону про зловживання наркотиками, застосовуваного в поєднанні зі статтею 36 Кримінального кодексу Швейцарії, максимальне покарання становило три роки позбавлення волі... У цій справі безоплатна правова допомога мала б бути забезпечена вже з огляду на те, яке покарання йому загрожувало.
34. Додатковим фактором є складність справи ... яка, щоправда, не викликала особливих труднощів з боку встановлення фактів. Але результат судового процесу мав велике значення для заявника, оскільки інкриміновані злочини вчинені протягом призначеного йому 1982 року випробувального періоду... Через це кримінальний суд мав як ухвалити постанову про можливість приведення в виконання відстроченого вироку, так і постановити рішення про призначення нового покарання. Участь адвоката в судовому розгляді створила б кращі умови для захисту обвинуваченого, зокрема в зв’язку з тим, що в розпорядженні суду був вибір із широкого спектру каральних заходів.
35. Такі питання, які самі по собі є складними, виявилися тим паче складними для пана Каранта, з огляду на його особисті обставини: він, молода повнолітня особа іноземного походження із соціально незахищених верств, без справжнього професійного підготування, мав чималий список судимостей. Він почав вживати наркотики з 1975 року і, починаючи з 1983 року, робив це майже щодня, а у відповідний період жив разом із своєю родиною на виплати соціального забезпечення.
36. Отже, за обставин, що склалися в справі, він не міг, будучи допровадженим особисто до слідчого судді, а згодом до кримінального суду і не користуючись допомогою захисника, викласти свої доводи як слід...
«Бенгем проти Сполученого Королівства» (Benham v United Kingdom), 19380/92, 10 червня 1996 року.
61. ... коли йдеться про позбавлення волі, інтереси правосуддя загалом потребують забезпечення юридичного представництва. У цій справі максимальний термін позбавлення волі, який загрожував панові Бенгему, становив 3 місяці.
62. Крім того, закон, який мусив застосувати магістрат не був цілком чітким. Зокрема, складно було з’ясувати та застосувати критерій злочинної недбалості (culpable negligence).
64. З огляду на суворість покарання, що загрожувало панові Бенгему, та складність застосовного законодавства, Суд вважає, що інтереси правосуддя потребували, щоб для забезпечення справедливого судового розгляду панові Бенгему під час провадження в магістратському суді надали безоплатну правову допомогу.
«Талат Тунч проти Туреччини» (Talat Тunç v Turkey), 32432/96, 27 березня 2007 року.
57. В цій справі заявника засуджено до смертної кари за вбивство матері. На додаток до цього заявник, який в процесі судового розгляду виступив із заявою про свою невинуватість, зіткнувся з труднощами в узгодженні власних зізнань, зроблених ним на стадії провадження слідства у справі.
58. З цього випливає, що друга умова, передбачена пунктом 3 статті 6, була виконана...
60. В цій справі Суд установив, що заявник 26 грудня 1994 року в прокуратурі Алашегіра заявив про те, що через висловлену жандармами загрозу піддати його жорстокому поводженню він був позбавлений можливості діяти за власною волею, коли його допитували у прокуратурі та суддя-слідчий. Не можна вважати, що заявник, який не мав професійного вишколу та походив із бідного середовища, міг би достовірно оцінити наслідки своїх дій, що полягали у відмові користуватись допомогою адвоката в ході судового розгляду кримінальної справи, де йому загрожувала смертна кара.
61. Певно ж, що перешкоди, які стояли на шляху ефективного дотримання прав на захист можна було подолати, якби національні органи, усвідомлюючи труднощі, з якими мав справу заявник, діяли активніше в напрямку забезпечення того, щоб заявник дізнався про можливість вимагати для себе безкоштовного адвоката за призначенням. Однак органи влади виявили пасивність, тим самим нехтуючи своїм обов’язком забезпечити рівність сторін в судовому процесі...
62. З огляду на це, Європейський суд вважає, що не доведено те, що заявник відмовився від свого права користуватися консультаціями адвоката за призначенням. Отже, з огляду на сувору міру покарання, до якої засуджено заявника, Суд вважає, що інтереси здійснення правосуддя потребували, щоб для досягнення рівної участі у процесі заявник повинен був мати можливість користуватись безоплатною правовою допомогою впродовж процедури судового розгляду порушеної проти нього кримінальної справи.
ii. Обов’язок відшкодування
«Круассан проти Німеччини» (Croissant v Germany), 13611/88, 25 вересня 1992 року.
33. На відміну від прав, закріплених в інших положеннях пункту 3 статті 6, ... право на безоплатну правову допомогу, яке надає підпункт (с), ... не є абсолютним; таку допомогу надають тільки в тому разі, якщо обвинуваченому «бракує достатніх коштів для оплати».
35. ... згідно з нормами німецького права, якщо обвинуваченого виправдано, то він, незалежно від своїх коштів, не зобов’язаний оплачувати ні судові витрати, ні гонорари призначених судом адвокатів, а всі ці статті витрат оплачує держава. З іншого боку, засуджений загалом завжди зобов’язаний сплатити гонорар і витрати своїх адвокатів, призначених судом, оскільки це вважається нормальним наслідком обвинувального вироку.
Фінансове становище засудженого береться до уваги лише коли йдеться про процедуру примусового виконання, що розпочинається після ухвалення остаточного рішення; при цьому не є важливим те, чи мав він досить коштів під час судового розгляду: значення має тільки його становище після засудження.
36. Така система була б несумісною зі статтею 6 ... Конвенції в тому разі, якщо вона б негативно позначалася на справедливості судового розгляду. Однак не може сказати, що ця система дає такий результат в цілому або дала в цьому випадку. Як уже зазначено вище, призначення трьох захисників не суперечило вимогам статті 6... Отже, не суперечить цьому положенню і те, що заявник зобов’язаний оплатити їхні гонорари. Національні суди мали право вважати за потрібне їх призначити, а суми, що підлягають стягненню на їхню користь, не є надмірними.
... немає ніяких підстав сумніватися в тому, що якби заявник довів, що не може сплатити всю суму, були б застосовані норми відповідного законодавства й практики. У зв’язку з цим Суд вважає припустимим, відповідно до Конвенції, щоб тягар доказування браку достатніх коштів був покладений на особу, яка про це заявляє.
38. Суд робить висновок, що наказ про відшкодування не є несумісним із положеннями підпункту (c) пункту 3 статті 6...
с. Вибір
«Енсслін, Баадер і Распе проти Федеративної Республіки Німеччини» (Ensslin, Baader and Raspe v Federal Republic of Germany), 7572/76, 7586/76 і 7587/76, 8 липня 1978 року, DR 14, 64.
19. ... Встановлюючи, що обвинувачений має право на допомогу захисника, вибраного на свій розсуд, підпункт (с) пункту 3 статті 6 не гарантує права на необмежену їхню кількість... Мета цього положення полягає в забезпеченні реальної можливості обом сторонам у справі представити свої доводи через надання обвинуваченим, у разі потреби, допомоги незалежного професійного юриста. Отож, обмежуючи трьома кількість захисників, яких обвинувачений може вибирати на власний розсуд, до того ж це — що є своєрідною рисою, притаманною німецькій процесуальній системі — не перешкоджає суду призначити ex officio свого адвоката захисту, органи влади Федеративної Республіки Німеччини не порушили права, гарантованого цим положенням.
20. Відмова погодитись із призначеним захисником або його відвід є складнішим питанням як загалом, так і з огляду на наслідки. Такий захід може залякати інших потенційних захисників або породити недовіру до захисту в цілому; а ще зміна адвокатів може негативно позначитися на викладення версії захисту і зробити менш визначеною ролі баристера як того, хто «пильнує дотримання процесуальних норм» («the watchdog of procedural regularity»). Утім ... право доводити свою версію за допомогою вибраного на власний розсуд захисника ... не є абсолютним: воно обмежене через право держави встановлювати певні правила участі баристерів у судочинстві ... і обов’язок захисника не порушувати певні принципи професійної етики. У цій справі деякі адвокати були відсторонені від захисту через наявність сильних підозр у тому, що вони підтримують злочинну спільноту обвинувачених. Цей захід суд ужив не просто в інтересах забезпечення процедури, адже відповідних юристів нині переслідує суд у кримінальному порядку. Їхній відвід не припинив ефективного захисту заявників, оскільки їх представляло в середньому десять захисників, і деяких з них ... вони вибрали на власний розсуд.
«X. проти Сполученого Королівства» (X v United Kingdom), 8295/78, 9 жовтня 1978 року, DR 15, 242.
1. ... Розглядаючи захист заявника у цілому, Комісія відзначає, що йому надали достатню можливість представити свою версію. Обмеження щодо заявникового вибору юридичних представників стосувалося лише відводу його сина на обґрунтованих підставах, пов’язаних з професійною етикою. Заявник міг вибрати будь-якого іншого баристера для свого захисту, проте, очевидно, не зробив для цього жодної спроби. Аналіз протоколів судового розгляду не свідчить про те, що в цьому захист був поставлений у невигідне становище або про іншу несправедливість. Тому Комісія вважає, що відсторонення сина заявника від надання заявникові юридичної допомоги в суді не містить жодної ознаки порушення підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції.
«Круассан проти Німеччини» (Croissant v Germany), 13611/88, 25 вересня 1992 року.
27. ... Вимогу, щоб підсудному була забезпечена допомога захисника на всіх стадіях процесу в земельному суді ... — яка має паралелі в законодавстві інших Договірних Сторін — не можна, на думку Суду, вважати несумісною з положеннями Конвенції.
Знову ж таки, призначення більш ніж одного захисника саме по собі не суперечить положенням Конвенції і в певних випадках навіть може бути необхідним для забезпечення інтересів правосуддя. Однак перш ніж призначити більш як одного адвоката, суд має прислухатися до думки обвинувачуваного щодо того, скільки їх треба, особливо тоді, коли той, як у Німеччині, загалом матиме відповідні витрати в разі його засудження. Призначення, що йде врозріз з такими побажаннями, буде несумісним із поняттям справедливого судового розгляду за змістом пункту 1 статті 6 ... не маючи відповідного і достатнього обґрунтування.
28. ... По-перше, уникнення пауз або перерв відповідає інтересові правосуддя, що має значення в цьому контексті і цілком може виправдати призначення всупереч побажанням обвинуваченого. Крім того, призначення пана Гаузера мало й додаткову мету. Воно обґрунтоване, відповідно до рішення районного суду від 1 березня 1978 року, ... необхідністю забезпечити панові Круассану достатнє юридичне представництво впродовж всього судового розгляду, з урахуванням його ймовірної тривалості, обсягу та складності справи; земельний суд підкреслив, що вибираючи пана Гаузера, він спирався на те, що той, на його думку, мав якраз той рівень кваліфікації, якого вимагали ці обставини...
29. ... При призначенні адвокатів захисту національні суди, безумовно, мають враховувати побажання підсудного... Однак вони можуть не брати до уваги ці побажання при наявності доречних і достатніх підстав для висновку, що це є необхідним в інтересах правосуддя.
30. У своєму рішенні від 1 березня 1978 року земельний суд підкреслив, що він вибрав пана Гаузера, оскільки вважав, що, з огляду на предмет судового розгляду, складність питань факту і права, які виникатимуть, та риси особи підсудного, той пропонував найкращі гарантії належного захисту. Крім того, він встановив, що причина, якою заявник пояснював свою нездатність довіряти панові Гаузеру, не була вагомою, і в зв’язку з цим також послався на той факт, що заявник сам вибрав інших двох призначених судом адвокатів ... Штутгартський апеляційний суд, який залишив у силі рішення районного суду, додав, що пан Гаузер був призначений тому, що, на відміну від двох згаданих адвокатів, його бюро перебувало в межах юрисдикції районного суду ..., а це, зважаючи на можливу тривалість судового розгляду, мало б свої переваги на той випадок, якби вони не змогли бути присутні...
І нарешті, на думку земельного суду, були інші вагомі причини — а саме можливий конфлікт інтересів між паном Круассаном і одним із його колишніх співробітників — для того, щоб відмовити в призначенні пана Кюнцеля...
Підстави, якими національні суди обґрунтували призначення пана Гаузера і відхилення причин, які заявник наводив на користь його відкликання, на думку Суду, є доречними і достатніми.
31. До того ж ... пан Гаузер узяв активну участь в захисті і в плануванні разом із двома іншими адвокатами стратегії захисту, що мала бути прийнятною. Отже, не можна сказати, що його призначення негативно позначилося на захисті заявника.
32. У підсумку, призначення відповідних трьох юристів не можна визнати несумісним із вимогами пунктів 3 (с) і 1 статті 6 ... узятих у поєднанні.
«Майзіт проти Росії» (Mayzit v Russia), 63378/00, 20 січня 2005 року.
68. Суд відзначив, що стаття 47 Кримінально-процесуального кодексу установлює як загальне правило вимогу, згідно з якою захист мають здійснювати професійні адвокати-члени колегій адвокатів. Відповідно до положень цієї ж статті, Московський районний суд міг, якби визнав за доречне, дозволити матері й сестрі заявника бути його захисниками. Однак суд ухвалив, що вони, не будучи професіоналами, не зможуть забезпечити ефективний захист заявника відповідно до процесуальних вимог. Більше того, суд дійшов висновку, що через стан здоров’я або професійну зайнятість вони не змогли б достатньою мірою брати участь у судових засіданнях. На думку Суду, такі міркування були законними й переважували волю заявника...
69. Розглядаючи захист заявника в цілому, Суд відзначив, що у того були всі можливості для здійснення свого захисту. Обмеження, установлене на вибір заявником свого представника, зводилося до відмови в участі у процесі його матері й сестри на зазначених вище підставах. Заявник міг вибрати будь-якого адвоката для представлення своїх інтересів, але, мабуть, нічого для цього не зробив. Обставини справи не свідчать про те, що захист заявника тут поставлено в невигідне становище, або про якісь інші ознаки несправедливості судового розгляду.
d. Кваліфікація
«В. проти Швейцарії» (W v Switzerland), 9022/80, 13 липня 1983 року, DR 33, 21.
4. ... Саме призначення не забезпечує ефективної юридичної допомоги, оскільки адвокат, призначений з метою надання безоплатної правової допомоги може померти, серйозно захворіти, бути позбавленим змоги діяти протягом тривалого періоду або ухилятися від виконання своїх обов’язків. Якщо органи влади отримують повідомлення про це, то повинні замінити його або змусити його виконувати своє завдання. Лише в такий спосіб можна досягти тієї мети Конвенції, яка полягає в гарантуванні не теоретичних чи ілюзорних прав, а практично здійсненних та ефективних.
6. ... І справді, здається, що впродовж всього провадження органам влади не було відомо про розбіжності між заявником і його адвокатами щодо способу, у який слід вести захист, і про те, що заявник, можливо, був введений в оману щодо бажаності активніших дій з боку його адвокатів. І тільки під час проголошення вироку цей стан справ був доведений до відома судової влади разом із пропозицією надати додаткові докази. З цього моменту заявник дістав можливість користуватися ефективним захистом і підстав для втручання з боку влади не виникало. З огляду на це, Комісія вважає, що компетентні органи жодного разу не ухилились від виконання своїх зобов’язань за підпунктом (c) пункту 3 статті 6 Конвенції.
«Дауд проти Португалії» (Daud v Portugal), 22600/93, 21 квітня 1998 року.
39. ...Суд відзначає, що перший з призначених державою адвокатів, перш ніж занедужати, не вчинив жодної дії як адвокат пана Дауда, котрий безуспішно намагався самостійно себе захищати. Що стосується другого адвоката, про призначення якого заявник дізнався тільки за три дні до початку судового розгляду в кримінальному суді, то Суд уважає, що в неї не було часу, необхідного для ознайомлення зі справою, відвідання, за потреби, свого клієнта у в’язниці та підготування його захисту. Час між повідомленням про заміну адвоката ... і слуханням ... [3 дні] був замалим для серйозної, складної справи, у якій не провели судового слідства і яка завершилася ухваленням суворого вироку. Верховний суд ситуацію не виправив, оскільки у своєму рішенні від 30 червня 1993 року оголосив скаргу неприйнятною, з огляду на недостатню обґрунтованість...
Отже, пан Дауд не користувався справжнім і ефективним захистом, як того вимагає підпункт (с) пункту 3 статті 6 ...
40. Тому Судові належить переконатися, чи повинні були відповідні органи, дотримуючись основоположного принципу незалежності адвокатури, діяти так, щоб забезпечити заявникові змогу реально скористатися з його права, яке й вони визнали.
41. Насамперед Суд зазначає, що клопотання про проведення судового розслідування, зроблене заявником 15 жовтня 1992 року, було відхилене слідчим суддею головно на тій підставі, що воно було написане по-іспанськи ...
42. У своєму листі від 15 грудня 1992 року, після того, як минуло понад вісім місяців, заявник також звернувся до суду про консультацію з адвокатом, який до того часу з ним ще не зв’язувався... Оскільки лист був написаний іноземною мовою, суддя клопотання залишив без реагування. Втім це клопотання мало б привернути увагу відповідних органів влади до явних недоліків у роботі першого з призначених офіційно адвокатів, особливо зважаючи на те, що останній після свого призначення в березні 1992 року сам ніяких заходів не зробив. З цієї причини і з урахуванням відхилення двох заяв, які під час того ж періоду зробив сам обвинувачений, судові було б треба поцікавитися, як саме адвокат виконує свій обов’язок і, можливо, замінити раніше, не чекаючи його заяви про неспроможність діяти в інтересах пана Дауда. Крім того, після призначення заміни, Лісабонський кримінальний суд, якому, певне, було відомо, що заявник доти не мав належної правової допомоги, міг би відкласти судовий розгляд з власної ініціативи. Той факт, що другий офіційно призначений адвокат не зробив такої заяви, жодного значення не має. Обставини справи вимагали, щоб суд не залишався байдужим.
«Санніно проти Італії» (Sannino v Italy), 30961/03, 27 квітня 2006 року.
50. В цій справі, 18 січня 1999 року пан Ґ., адвокат, обраний заявником, вийшов із справи... Пан Б., адвокат, призначений судом для забезпечення юридичного представництва заявника, отримав повідомлення про дату проведення наступного слухання, але не про його призначення... Це упущення з боку органів влади частково пояснює відсутність пана Б., внаслідок якої й постала ситуація, яку оскаржує заявник, а саме те, що на кожному слуханні його представляв інший підмінний адвокат... Ніяких підстав вважати, що підмінні адвокати були ознайомлені зі справою, немає. Однак вони не зверталися з клопотанням про відкладення засідання для ознайомлення зі справою свого клієнта. Вони так само не просили допитати свідків захисту, дозвіл на виклик яких районний суд дав першим двом заявниковим адвокатам...
51. За загальним визнанням, заявник, який до 2 листопада 1999 року був присутнім на багатьох слуханнях, ніколи не звертав увагу органів влади на труднощі, з якими він зіткнувся при підготуванні свого захисту... Заявник також не зв’язувався з призначеними судом адвокатами, щоб дістати роз’яснення щодо ходу судового процесу та стратегії захисту. Він також не звертався до канцелярії суду, щоб дізнатися про результати судового розгляду його справи. Однак Суд вважає, що поведінка заявника сама по собі не звільняє органи влади від їхнього зобов’язання вживати заходів для забезпечення ефективності захисту обвинуваченого. Вищезазначені недоліки в роботі призначених судом адвокатів були такими очевидними, що органи влади були зобов’язані втрутитися. Однак ніщо не свідчить про те, що вони вжили якихось заходів для забезпечення обвинуваченому ефективного захисту та юридичного представництва.
52. Відповідно, було порушення статті 6 Конвенції.
«Боґуміл проти Португалії» (Bogumil v Portugal), 35228/03, 7 жовтня 2008 року.
47. Суд визнає, що під час початкової стадії судової процедури заявникові надавав допомогу адвокат-практикант, який долучався декілька разів до процесу. 15 січня 2003 року, після того, як прокурор визнав, що цей адвокат-практикант не міг представляти інтереси заявника, з огляду на тяжкість покарання, яке загрожувало заявникові в цій справі, призначено нового адвоката, якого вважали досвідченішим. Однак цей адвокат зголосився в процесі лише одного разу з проханням увільнити його від виконання адвокатських обов’язків 15 вересня 2003 року, за три дні до завершення судового процесу. Нового адвоката призначили в день засідання — вона могла ознайомитись з матеріалами справи між 10 годиною та 15.15.
48. Відповідно, слід констатувати, що з огляду на підготування та ведення справи адвокатами за призначенням результату, який стоїть перед пунктом 3 статті 6, не досягнуто. Говорячи, зокрема, про адвоката за призначенням, якого призначили в день судового засідання, то проміжок часу в приблизно п’ять годин, який був в її розпорядженні для підготування захисту, з усією очевидністю видається надто коротким для серйозної справи, яка потенційно могла завершитись ухваленням вироку із серйозним покаранням...
49. Зіткнувшись з таким «відверто недієздатним» захистом, заявник звернув на це увагу судових органів. Однак 9-та палата кримінального суду в Лісабоні не відреагувала належним чином на ці запити і не забезпечила, щоб заявникові справді надав «допомогу» адвокат за призначенням. Так, призначивши адвоката на заміну, кримінальний суд Лісабону, який мав би знати, що заявник до цього моменту не мав змоги користуватись справжньою адвокатською допомогою, міг би з власної ініціативи перенести розгляд справи в суді. Те, що адвокат за призначенням, про якого йдеться, не висловив такого клопотання, не має великого значення. Обставини цієї справи вимагали від судових органів не залишатись пасивними та забезпечувати конкретне і ефективне дотримання прав на захист заявника...
50. Сукупність всіх цих оцінок спонукає Суд визнати недотримання пункту 1 в поєднанні з підпунктом с) пункту 3 статті 6. Отже, порушено ці положення.
e. Незалежність
«Морріс проти Сполученого Королівства» (Morris v United Kingdom), 38784/97, 26 лютого 2002 року.
90. ... якби заявник пристав на пропозицію про надання безоплатної правової допомоги, яку Адміністрація у справах правової допомоги виклала у своєму листі від 21 квітня 1997 року, то під час розгляду його справи військовим судом міг би користуватися послугами незалежного законного представника. Натомість заявник відхилив цю пропозицію ще до того, як Адміністрація у справах правової допомоги встигла відповісти на прохання його адвоката про перегляд умов цієї пропозиції. Крім того, 2 травня 1997 року заявник офіційно підтвердив, що хоче, щоб юридичну допомогу йому надавав лише його захисник, і що він цей вибір зробив з власної волі.
91. Внаслідок цього, Суд не бачить підстав для того, щоб заявник мав якісь скарги щодо незалежності його захисника чи того, як той провадив його захист. У будь-якому разі, на підставі наданих доказів він робить висновок, що захисник не нехтував своїм обов’язком забезпечувати достатні консультації або юридичне представництво заявника, за винятком ризиків, пов’язаних із його рішенням оскаржити вердикт військового суду. Але навіть і тут заявник домагався відкриття апеляційного провадження за допомогою юридичного представника, тож ця помилка, як виявилося, не мала наслідків для заявника.
f. Обмін інформацією
і. Зустрічі
«Бонці проти Швейцарії» (Bonzi v Switzerland), 7854/77, 12 липня 1978 року, DR 12, 185.
2. ... Через брак якихось прямо сформульованих норм, стверджувати, що право неявно гарантоване пунктом 3 статті 6 на проведення консультацій зі своїм адвокатом та обмін із ним конфіденційними вказівками чи інформацією не підлягає жодному обмеженню, не можна. У цій справі слід зазначити, що хоч візити адвоката були заборонені після ухвалення рішення про тримання обвинуваченого в одиночному ув’язненні, заявник міг вільно, під наглядом суду, письмово інформувати свого адвоката про хід слідства. Крім того, він міг би звернутися з клопотанням про послаблення його режиму ізоляції в тому, що стосується відвідин його адвокатом. У такому разі не можна говорити про те, ніби відносне і тимчасове обмеження контактів між заявником та його адвокатом, якщо його розглядати в контексті кримінального судочинства в цілому, становило відмову з боку судової влади в наданні заявникові необхідних можливостей для підготування його захисту.
«Бреннан проти Сполученого Королівства» (Brennan v United Kingdom), 39846/98, 16 жовтня 2001 року.
61. Розглядувана консультація ... була першим випадком з моменту арешту, коли заявник міг дістати пораду адвоката. Заявника попередили, відповідно до статті 3 наказу від 1988 року ..., і, як зазначено у згаданій справі «Джон Мюррей...» ..., рішення заявника щодо того, відповідати чи ні на певні питання або піддати ризику зроблені пізніше на його адресу висновки, мало потенційно дуже велике значення для його захисту в суді...
62. ... Суд не може не дійти висновку, що присутність співробітника поліції неминуче завадила б заявникові говорити зі своїм адвокатом відверто і дала б йому привід вагатися, чи варто зачіпати питання, що мають особливе значення для порушеної проти нього справи. Як заявник, так і адвокат були попереджені, що вони не можуть згадувати якісь імена і що їхня бесіда може бути зупинена, якщо що-небудь сказане було б сприйняте, як перешкоджання розслідуванню. Недоведеність того, що в такий спосіб заявникові і його адвокатові перешкодили обговорити певні питання, мало при цьому важить. Можливість обвинувачуваного вільно спілкуватися з адвокатом захисту, передбачена, крім іншого, у пункті 93 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, була надміру обмеженою. Заявник уже зробив зізнання до зазначеної зустрічі, робив він зізнання і після неї. Безперечно, що заявникові в той час була потрібна юридична допомога і що його відповіді на наступних допитах, які мали бути проведені за відсутності його адвоката, залишалися потенційно значущими для судового розгляду й могли завдати непоправної шкоди позиції захисту заявника.
63. Тому Суд ухвалює, що присутність співробітника поліції в межах зони чутності під час першої бесіди заявника з його адвокатом порушила право заявника на ефективне здійснення своїх прав на захист і що в зв’язку з цим було порушення підпункту (с) пункту 3 Статті 6 Конвенції, взятого в поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
«Оджалан проти Туреччини» (Öcalan v Turkey) [GC], 46221/99, 12 травня 2005 року.
132. Через брак якихось конкретних зауваг, заявлених сторонами з цього питання в ході провадження Великої палати, Велика палата підтримує висновки Палати:
«...Перша зустріч заявника з його адвокатами відбувалася під контролем і в полі зору й слуху співробітників спеціальних служб і судді, які перебували в тій самій кімнаті, що й заявник та його адвокати. Спеціальні служби обмежили відвідування двадцятьма хвилинами. Стенограму зустрічі надіслано до Суду національної безпеки.
... Що ж до подальших відвідувань, ... то Суд погоджується, що після першого візиту наступні зустрічі заявника з його адвокатами відбувалися в межах чутності співробітників спеціальних служб, хоча відповідні співробітники не перебували в кімнаті, у якій ці зустрічі проходили».
133. Велика палата згідна з оцінкою Палати щодо наслідків неспроможності заявника проводити консультації зі своїми адвокатами поза межами чутності третіх осіб:
«...право обвинуваченого на спілкування зі своїм законним представником поза межами чутності третіх осіб є частиною основних вимог справедливого судового розгляду в демократичному суспільстві і випливає з підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції. Якщо адвокат не в змозі радитися зі своїм клієнтом і мати від нього конфіденційні вказівки без такого спостереження, то його адвокатська підтримка багато в чому втрачає свою ефективність, тимчасом як Конвенція покликана гарантувати права, які є практично здійсненними і ефективними (див. «С. проти Швейцарії».). Значення, яке для прав на захист має забезпечення конфіденційності нарад між обвинуваченим і його адвокатами, було підтверджене в різних міжнародних документах, зокрема європейських правових документах (див. «Бреннан проти Сполученого Королівства».). Проте, як зазначено вище ..., доступ обвинуваченого до його адвоката може підлягати обмеженням за наявності вагомих підстав. Релевантним в цьому зв’язку є те, чи таке обмеження, якщо розглядати його в світлі провадження в цілому, позбавляло обвинуваченого справедливого судового розгляду.
... У цій справі Суд погоджується ..., що заявник та його адвокати на жодній стадії не мали змоги проводити консультації поза межами чутності влади. Він вважає, що неминучим наслідком такого обмеження, як під час попереднього слідства, так і розгляду справи в суді, стало те, що заявник був позбавлений змоги відкрито розмовляти зі своїми адвокатами і ставити їм запитання, що могли б виявитися важливими для підготування його захисту. Отже, права на захист зазнали значного негативного впливу.
... Суд у цьому зв’язку зауважує, що заявник на той час, коли він мав зустрічі зі своїми адвокатами, вже дав свідчення, і що після консультацій з ними він дав додаткові свідчення на засіданні Суду національної безпеки. Заявникові для ефективного здійснення захисту від висунутих проти нього серйозних обвинувачень, було важливо, щоб ці свідчення не були суперечливими. Тому Суд вважає, що заявникові було необхідно мати можливість вести розмову зі своїми адвокатами так, аби їх не чули треті особи.
... З приводу тверджень уряду, що нагляд за зустрічами заявника з його адвокатами був необхідний для забезпечення його ж безпеки, Суд зауважує, що тих адвокатів наймав сам заявник і ніяких підстав підозрювати, що вони могли загрожувати життю їхнього клієнта, не було. Дозвіл на побачення з заявником їм давали аж після того, як вони пройдуть цілу низку обшуків. Для убезпечення заявника досить було б простого візуального спостереження з боку персоналу в’язниці у поєднанні з іншими заходами».
Отже, Суд вважає, що той факт, що заявник не мав змоги радитися з адвокатами поза межами чутності співробітників спеціальних служб, порушив права на захист.
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
204. ... адвокати заявника повинні були просити спеціальні дозволи для того, щоб відвідати його для консультацій. Дозволи були дійсні тільки на одне відвідування, і спроби адвокатів збільшити строк їхньої дії виявилися марними. Дозволи видавав орган, за яким значилася справа. Після рішення Конституційного суду про неконституційність положень Закону «Про утримання під вартою», які надавали органові, за яким значиться справа, розсуд у питаннях зустрічей з адвокатом ..., адвокат заявника дістав дозвіл на необмежену кількість зустрічей, однак до цього часу рішенням останньої інстанції вирок набув чинності. Звідси випливає, що протягом усього часу розгляду кримінальної справи заявника його відвідування адвокатами були обумовлені дозволами влади.
205. Кримінальне переслідування заявника ініціювала Федеральна служба безпеки, і вона ж виступала стороною обвинувачення. Слідчий ізолятор «Лефортово», де тримали заявника, також був підвідомчий Федеральній службі безпеки. У цих умовах орган обвинувачення мав необмежений доступ до заявника для своїх власних цілей, і здійснював повний та ефективний контроль над його контактами з адвокатами, які повинні були звертатися за дозволом до слідчого, що був офіцером Федеральної служби безпеки, щораз, коли вони хотіли відвідати його в слідчому ізоляторі. Суд відзначає заяву уряду про те, що безпричинних відмов у дозволі на відвідування адвокатом ні на одному етапі розгляду не зафіксовано. Проте у нього немає сумніву, що необхідність звертатися за окремим дозволом на кожне відвідування створювала значні практичні труднощі в здійсненні права на захист, оскільки забирало час і сили від реалізації основної мети захисту. Але ще більше занепокоєння у Суду викликає те, що ця система ставила захист у залежність від розсуду обвинувачення й у підпорядкування йому, і в такий спосіб ліквідувала зовнішні ознаки процесуальної рівності сторін. Кілька разів Федеральна служба безпеки зловживала своїм панівним становищем у цьому питанні, відмовившись прийняти клопотання пані Москаленко про дозвіл на необмежену кількість візитів або пригрозивши їй порушенням кримінальної справи, хоч не було яких-небудь доказів того, щодо того, що дозвіл підроблено...
206. Суд до того ж відзначає, що уряд насамперед не надав жодного коментаря щодо правових підстав, які б дозволяли національним органам влади вимагати спеціальних дозволів на відвідування адвокатом. У тексті статті 18 Закону «Про тримання під вартою» ніщо не свідчить про те, що ордера юридичної консультації й посвідчення особи було недостатньо для дозволу на відвідування заявника професійними адвокатами, якими й були юридичні представники заявника. Хоча стаття 18 чітко вимагає наявності дозволу компетентного органа на побачення з членами сім’ї, у ній не згадано про те, що від таких дозволів можуть залежати відвідування адвокатів. Звідси випливає, що вимога до адвокатів заявника діставати дозвіл на зустріч із ним була не тільки обтяжливою для захисту, але й позбавленою правових підстав і, отже, свавільною.
207. У світлі вищевикладеного, Суд вважає, що контроль, який здійснювала сторона обвинувачення над доступом адвокатів до заявника, послаблював зовнішні ознаки справедливого судового розгляду й принцип процесуальної рівності сторін.
«Рибацький проти Польщі» (Rybacki v Poland), 52479/99,13 січня 2009 року.
57. ... Захист заявника здійснював його адвокат, призначений 9 травня 1996 року, тобто на наступний день після арешту заявника. Коли того дня заявника допитував прокурор, адвокат був присутнім. Він брав участь в допиті, ставив запитання й заявляв клопотання про отримання доказів. Отже, протягом короткого періоду на початку провадження заявник користувався необмеженими можливостями для контактів з юридичним представником.
58. Однак 17 травня 1996 року прокурор застеріг за собою право бути присутнім на зустрічах заявника з захисником. У цій справі якогось посилання на підстави, на яких ухвалено таке рішення, нехай навіть загального за своєю природою, як, наприклад, необхідність забезпечити належний хід розслідування, немає. Так само не запропоновано якоїсь конкретної причини, яка доводила б, що такий нагляд був необхідним і виправданим, з огляду на обставин справи.
59. Зокрема, Суд зауважує брак доказів чи доводів ... на користь того, що, запроваджуючи такі заходи, правоохоронні органи вважали, що є якісь ознаки того, що контакти адвоката із заявником могли спричинити виникнення небезпеки змови. Ані професійна етика адвоката, ані правомірність його поведінки жодного разу не викликали сумнівів... Суд може лише зробити висновок, що наявність достатніх підстав для запровадження оскаржуваних заходів не доведено.
60. Крім того, Суд зазначає, що через постанову від 17 травня 1996 року контакти заявника з його адвокатом від того дня й до 7 листопада 1996 року відбувалися під наглядом працівників поліції, які були присутні на всі їхніх зустрічах. Вони не тільки перебували в тому ж приміщенні, але й слухали розмови між заявником і адвокатом. Суд бере до відома твердження заявника, що під час цих зустрічей під наглядом, щойно у них заходила мова про справу, поліціянт переривав їхню розмову і попереджав їх, що, якщо вони продовжуватимуть, то зустріч буде припинена... Уряд цього твердження не спростував. Тому сказати, що контакти заявника з його адвокатом за таких умов сприяли йому в ефективному здійсненні прав на захист, не можна.
61. І нарешті, Суд бере до відома, що не було тверджень про компрометацію принципу справедливого провадження внаслідок того, що обвинувачення посилалося б, наприклад, на інкримінаційні свідчення заявників, дані в період з травня по листопад, тобто тоді, коли заявник не мав змоги користуватися консультаціями юриста без стороннього нагляду. Однак Суд не може не зауважити, що відповідні обмеження на стадії розслідування, яке загалом тривало сім місяців і два тижні, зберігалися понад шість місяців... Суд відзначає до того ж, що протягом цього періоду органи обвинувачення зібрали великий обсяг доказів... Зважаючи на те, що органи влади активно готували обвинувальний висновок щодо заявника і разом із тим на те, що цей період мав значну тривалість, не можна не утвердитися в висновку, що брак безперешкодних контактів заявника з адвокатом протягом усього цього періоду негативно позначився на ефективності здійснення його прав на захист.
62. Отож, зважаючи на обставини справи в цілому, Суд доходить висновку, що було порушення підпункту (c) пункту 3 статті 6 в поєднанні з пунктом 1 тієї ж статті 6 Конвенції.
ii. Кореспонденція і телефонні розмови
«Доменчіні проти Італії» (Domenichini v Italy), 15943/90,15 листопада 1996 року.
37. Пан Доменчіні ... заявив, що після отримання повідомлення про відхилення його апеляційної скарги на рішення судді, відповідального за виконання вироків, від 16 вересня 1988 року він подав скаргу з питань права (9 листопада 1988 року), а потім написав своєму адвокатові, який мав подати підстави для цієї скарги впродовж установлених законом десяти днів. Цей лист у в'язниці перехоплено, прочитано і переслано панові Піскопо після того, як минуло десять днів...
39. ... Що стосується затримки з пересиланням відповідного листа панові Піскопо... Суд вважає, що, попри прогнозований результат провадження..., контроль змісту листа порушив права пана Доменчіні на захист. Його адвокат подав виклад підстав для апеляції вже по закінченні встановленого десятиденного періоду.
Отже порушено підпункт (b) пункту 3 статті 6...
«Дзаґарія проти Італії» (Zagaria v Italy), 58295/00, 27 листопада 2007 року.
32. Суд передовсім зауважує, що в цій справі оскаржуване втручання не мало жодних правових підстав, навіть навпаки, стаття 146 bis положень про виконання КПК передбачає, що «захисник або особа, яка його заміщає, що є присутніми в залі засідань, та обвинувачений можуть конфіденційно проводити консультації з використанням пристосованих для цього технічних засобів»... Підслухавши телефонну розмову заявника зі своїм адвокатом наглядач тим самим порушив правило конфіденційності, якого вимагає це положення. Жодного прийнятного виправдання такої поведінки уряд не представив, а обмежився посиланням на «ненавмисне підслуховування»...
33. В тому, що стосується впливу, спричиненого зазначеним фактом, то Суд зауважує, що розмова, про яку йдеться, була під час слухання справи в судді присяжних Санта Марія Капуя Ветере. Адвокат заявника перебував в залі засідань, тоді як заявник спостерігав за слуханнями в режимі відеоконференції з місця, де він перебував в ув’язненні. На думку Суду, можливість для обвинуваченого давати конфіденційні вказівки своєму адвокатові в момент, коли відбувалось обговорення його справи і в суддів з’являлись докази, є основним елементом змагального процесу.
34. Правдою є те, що перехоплена розмова стосовно надсилання факсу та протесту з приводу особистих обшуків ... не видається такою, що має прямий стосунок до обґрунтування обвинувачень або стратегії захисту. Також необхідно врахувати той факт, що заявник та його адвокат, як видається, дізналися про оскаржуване підслуховування, яке сталося 15 квітня 1999 року, лише через 10 місяців після цього — 7 березня 2000 року... Уряд справедливо на цьому наголошує...
35. ... Слід зауважити, що в березні 2000 року процедура № 8/98 R.G. ще не була завершена в суді першої інстанції і що інші слухання відбувались в суді присяжних Санта Марія Капуя Ветере та в апеляційній інстанції, в якій розгляд справи завершився лише в січні 2002 року. Процедура ж № 9/98 R.G. не була завершена в суді першої інстанції навіть 29 квітня 2005 року. Враховуючи слабке реагування держави стосовно наглядача, що порушив обов’язок дотримуватись конфіденційності, і яка скористалася класифікацією кримінальних обвинувачень та не провела дисциплінарного переслідування. ніщо не гарантувало заявникові, що подібний інцидент не зможе повторитись. Відтак, він міг підставно побоюватись, що інші розмови можуть бути підслухані, що могло дати йому підстави вагатись перед тим, як порушити питання, що могли мати значення для його обвинувачення...
36. Як наслідок цього, Суд ухвалює рішення, що підслуховування телефонних розмов заявника з його адвокатом 15 квітня 1999 року порушило його право ефективно користуватись правом на захист. Відповідно, був порушений підпункт с) пункту 3 статті 6 Конвенції в поєднанні з пунктом 1 статті 6.
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
208. Крім необхідності домагатися дозволу на відвідування, адвокати заявника й сам заявник повинні були діставати спеціальний дозвіл від адміністрації слідчого ізолятора на передання будь-яких документів, які хотіли передати один одному. До передання з документами знайомилася адміністрація...
210. Суд відзначає, що стаття 20 Закону «Про тримання під вартою», що служила, як видно, правовою підставою для вивчення документів, якими обмінювалися заявник і його адвокати, передбачає цензуру всієї кореспонденції осіб, що перебувають під вартою в цілому, не роблячи винятку для привілейованої кореспонденції, як-от з адвокатом. Суд повторює в цьому зв’язку, що кореспонденція з адвокатами, незалежно від її мети, завжди є привілейованою й що читання листів ув’язненого, які він направляє адвокатові або надходять від останнього, дозволена у виняткових випадках, коли в органів влади є розумні підстави вважати, що цим привілеєм зловживають у тому розумінні, що отримання листа загрожує режимові пенітенціарної установи, безпеці інших або має який-небудь інший кримінальний характер.
211. Як відзначено вище, слідчий ізолятор «Лефортово» перебував у віданні того ж органа, який вів справу заявника. Отже, практика ознайомлення з усіма документами, якими обмінювалися заявник і його захист, мала як наслідок те, що обвинувачення знало заздалегідь стратегію захисту, і ставила заявника в невигідне становище порівняно з його опонентом. Це кричуще порушення конфіденційності відносин між клієнтом і адвокатом не могло не завдати шкоди праву заявника на захист і великою мірою позбавляло правову допомогу її користі. Ніхто не стверджував, що огульне застосування такого заходу протягом усього розгляду кримінальної справи було обґрунтоване винятковими обставинами або попередніми зловживаннями привілеєм. Суд вважає, що вивчення документів, якими обмінювалися заявник і його адвокати, є непомірним і довільним зазіханням на права захисту.
212. Отже, Суд уважає, що практика ознайомлення обвинувачення з матеріалами захисту порушувала принцип рівності сторін і значною мірою послаблювала права захисту.
g. Відповідальність юридичного представника за заяви
«Нікула проти Фінляндії» (Nikula v Finland), 31611/96, 21 березня 2002 року.
51. Справді, заявниця обвинуватила прокурора Т. у протиправній поведінці, однак критика її була спрямована на стратегію обвинувачення, яку, на її думку, обрав Т., оскільки два конкретні рішення, ухвалені ним ще до судового розгляду, становили, на її думку, «маніпулювання ролями... і порушення ним своїх посадових обов’язків». Хоча деякі з висловлювань заявниці були недоречними, її критика суворо обмежувалася діями Т. як обвинувача в справі проти її клієнта, що слід відрізняти від критики загальних професіональних та інших якостей Т. У цьому процесуальному контексті Т. повинен був терпимо поставитися до суворої критики з боку заявниці в її ролі адвоката захисту.
52. Більше того, Суд відзначає, що виступи заявниці обмежувалися залом суду, що слід відрізняти від критики на адресу судді або прокурора, озвученої, наприклад, у засобах масової інформації ... Не згідний Суд і з тим, щоб прирівнювати критику дій прокурора з боку заявниці, яка мала процесуальний характер, до особистої образи...
53. Суд ще раз підкреслює, що хоча заявниця й не була членом колегії адвокатів і, отже, не могла бути піддана дисциплінарному стягненню, вона, проте, була зобов’язана підкорятися суду і його розпорядженням. Немає ніяких свідчень того, що прокурор Т. просив суддю-голову відреагувати на критичні зауваження заявниці якось інакше, ніж через ухвалення рішення з процесуального заперечення захисту щодо допиту відповідного свідка обвинувачення. ... У цьому зв’язку Суд хотів би підкреслити роль судів і судді-голови в такій організації судочинства, за якої забезпечується належна поведінка сторін і, найголовніше, справедливість судового розгляду — що вкупі дозволяє уникнути надалі розгляду питань про правомірність заяв однієї зі сторін у залі судових засідань.
54. Справді, після висунення прокурором Т. приватного обвинувачення заявниця була визнана винною лише в дифамації внаслідок недбалості. Так само важливо й те, що Верховний суд звільнив її від цього покарання, з огляду на малозначущість правопорушення. Нехай навіть накладене на неї стягнення було таким чином зняте, але залишалося в силі накладене на неї зобов’язання сплатити грошове відшкодування й судові витрати. Попри все це, загроза судового розгляду критичних зауваг адвоката на адресу іншої сторони в кримінальній справі — якою, поза всяким сумнівом, слід визнати прокурора — після події важко узгодити з обов’язком адвоката наполегливо відстоювати інтереси свого клієнта. Звідси випливає, що оцінювати доречність і корисність аргументів захисту при належному нагляді з боку суддів мають головно самі адвокати, не зазнаючи потенційного «ефекту холодного душу» навіть у вигляді порівняно незначного кримінального покарання або зобов’язання компенсувати заподіяний збиток або завдані витрати...
56. З огляду на такі обставини, Суд доходить висновку, що було порушення статті 10, оскільки рішення Верховного суду про затвердження вироку стосовно заявниці й залишення в силі судового наказу про сплату грошового відшкодування й судових витрат не було пропорційним поставленій правомірній меті.
«Кипріану проти Кіпру» (Kyprianou v Cyprus) [GC], 73797/01, 15 грудня 2005 року.
178. Лімассольский суд присяжних (Assizes Court) засудив заявника до позбавлення волі строком на п’ять днів. Цей вирок не можна не вважати суворим, особливо, якщо врахувати, що його виконано негайно. Згодом його підтвердив Верховний суд.
179. Поведінку заявника можна вважати такою, що виявляла ознаки певної неповаги до суддів Суду присяжних. Усе ж його зауваги, хоч і неввічливі, стосувалися тільки способу, в який судді вели розгляд справи, зокрема в зв’язку з тим перехресним допитом свідка, який він проводив у межах захисту свого клієнта, обвинувачуваного в убивстві.
180. З урахуванням вищевикладеного, Суд з доводами уряду про те, що тюремне ув’язнення, призначене заявникові, було пропорційним тяжкості вчиненого правопорушення, не погоджується, зокрема і з огляду як на те, що заявник був адвокатом, так і на наявні альтернативи ...
181. Отже, за оцінкою Суду, призначене заявникові покарання було непропорційно суворим та могло справити «ефект охолодження» на виконання адвокатами своїх обов’язків як захисників ... Висновок Суду щодо наявності процесуальних порушень в сумарному провадженні у справі про образу суду ... ще більше увиразнює цю непропорційність ... Тому Суд вважає, що судові присяжних не вдалося знайти правильного балансу між потребою захищати авторитет судової влади та необхідністю захищати право заявника на свободу висловлення поглядів. І те, що заявник відбув тільки частину покарання позбавленням волі ... цього висновку не міняє.
183. Отже, Суд вважає, що статтю 10 Конвенції порушено через непропорційність призначеного заявникові покарання.
«Садай проти Туреччини» (Saday v Turkey), 32458/96, 30 березня 2006 року.
35. У цій справі заявник, безсумнівно, у своєму письмовому зверненні вдався до особливо різких висловів, таких як: «Держава хоче, щоб нас вбивали кати, одягнуті в мантії» або «Фашистська диктатура (...) хоче мене тепер засудити в державному суді безпеки», які надавали розповіді особливо ворожу коннотацію. Суд не може мінімізувати вислів, який закидають заявникові, зводячи його до простої критики складу державних судів безпеки. Справді, заявник цілком міг оскаржити склад або роботу суду, не роблячи при цьому особистих нападок на суддів, які в ньому засідали. Таке твердження посилюється серйозністю та узагальнювальним характером сформульованих заявником закидів, так само як і обраною для цього випадку тональністю, які могли в результаті підривати судовий авторитет, створюючи атмосферу непевності, що зашкодило б належному відправленню судочинства.
36. В результаті цього та з огляду на висловлені заявником твердження, які за своїм характером спрямовані безпосередньо принизити гідність суддів, Європейський суд може погодитись з тим, що суд міг вважати за необхідне застосувати санкції. У зв’язку з цим Європейський суд відзначає, що коли йдеться про визначення пропорційності втручання, то мають також бути враховані характер і тяжкість накладеного покарання... В цій справі суд безпеки засудив заявника до шести місяців позбавлення свободи, тобто до максимального терміну покарання, передбаченого пунктом 3 статті 23 закону № 2845, два місяці відбування покарання із цього терміну мали бути проведені в ізольованій камері. І хоч суд безпеки ухвалив рішення про відстрочку чотирьох місяців відбування покарання, тяжкість та серйозність покарання, яке заявник мав відбути — власне, йдеться про перебування в ізольованій камері впродовж перших двох місяців — видається непропорційним до мети, яку переслідували, а отже, не є «необхідним в демократичному суспільстві»...
37. Тому було порушення статті 10 Конвенції.
h. Присутність на слуханнях
«Балліу проти Албанії» (Balliu v Albania), 74727/01, 16 червня 2005 року.
35. Суд зазначає, що якщо заявник не бажав захищати себе особисто, а вибраний ним адвокат не виконував свого обов’язку, албанські органи влади могли діяти по-різному. Вони могли або спонукати пана Лелі — адвоката, якого вибрав заявник, — виконати свій обов’язок, або ж могли замінити його офіційно призначеним адвокатом. Однак, зважаючи на незалежність адвокатури, примусити адвоката заявника діяти виявилося неможливим. Крім того заявник відмовився від того, щоб його захищав офіційно призначений адвокат. Отож внутрішній суд обрав третій варіант, а саме оголосив про перерву в слуханнях і відтак проводив його за відсутності адвоката заявника, хоча і в присутності самого заявника.
36. Суд далі зазначає, що заявник жодного разу не повідомляв районний суд Дурреса про якісь недоліки в роботі свого юридичного представника або офіційно призначеного адвоката, і не висував клопотань про призначення іншого.
37. У цій ситуації Суд вважає, що органи влади достатнім чином виконали свої зобов’язання забезпечити правову допомогу і тоді, коли зупинили слухання для того, щоб дати можливість адвокатові заявника виконати свій обов’язок, і тоді, коли призначили адвоката в рамках системи надання безоплатної правової допомоги.
38. Беручи також до уваги обов’язок влади за пунктом 1 статті 6 Конвенції провести розгляд «впродовж розумного строку», обставини надання заявникові юридичної допомоги в ході судового розгляду не свідчать про незабезпечення юридичної допомоги відповідно до вимог підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції, або про відмову в справедливому судовому розгляді за змістом пункту 1 цього положення ...
44. На слуханнях у районному суді Дурреса, коли в зал викликали свідків обвинувачення, заявник та його адвокат мали змогу ставити їм запитання, але вони вирішили цього не робити: адвокат заявника через те, що був відсутній, а заявник через те, що зберігав мовчання.
і. Сплата гонорару
«Морріс проти Сполученого Королівства» (Morris v United Kingdom), 38784/97, 26 лютого 2002 року.
88. Суд нагадує, що в справі «Круассан проти Німеччини» ..., він не встановив порушення підпункту (с) пункту 3 статті 6 у випадку, коли від особи вимагалося сплатити її частку для покриття витрат за надання юридичної допомоги і вона мала достатньо коштів для оплати.
89. Суд зазначає, що заявникові запропонували юридичну допомогу за умови оплати внеску в сумі 240 фунтів стерлінгів. Він не вважає умови цієї пропозиції безпідставними чи необґрунтованими, зважаючи на розмір заробітної плати заявника на той час, незалежно від того, чи була заявникові надана можливість сплати частками, чи ні.
j. Фінансові санкції за неналежну поведінку
«X і Y проти Австрії» (X and Y v Austria), 7909/74, 12 жовтня 1978 року, DR 15, 160.
4. ... покладення витрат, пов’язаних із зупиненням провадження в суді першої інстанції ... здійснено відповідно до статті 274 Кримінально-процесуального кодексу, яка передбачає, що в деяких випадках такі витрати має покривати адвокат, який є відповідальним, оскільки це зроблено за його клопотанням. Це положення ... що відповідає аналогічним нормам права інших Високих Договірних Сторін, небезпідставно можна вважати «необхідним» за змістом пункту (2) статті 1 Протоколу, тож єдине питання, що залишається розв’язати, полягає в тому, чи можна обґрунтувати його застосування так само і в цій справі...
k. Вихід із процесу
«Пановітц проти Кіпру» (Panovits v Cyprus), 4268/04,11 грудня 2008 року.
96. Суд зазначає, що між адвокатом заявника і суддями суду присяжних виникало багато різних розбіжностей з приводу ходу судового розгляду у справі заявника і що адвокат заявника визнав за необхідне просити дозволу про вихід з процесу в зв’язку з втручанням суду в те, як він здійснює захист заявника. Його прохання було відхилене, і він представляв заявника і в подальшому.
97. Суд, окрім того, зазначає, що при відновленні основного процесу після провадження з питання про неповагу пан Кіпріану висловив думку про те, що вкрай необхідно, щоб заявника представляв інший захисник і щоб той запропонував судові усунути його від подальшого розгляду справи. Клопотання було відхилене, оскільки суд присяжних вважав, що ніяка розумна людина не може дійти висновку, ніби провадження з питання про неповагу могло спричинити якусь упередженість щодо заявника.
98. ... Хоча неповага до суду була предметом окремого провадження, не пов’язаного з основним процесом у справі заявника, той факт, що судді були ображені адвокатом заявника, коли той поскаржився на те, як склад суду поставився до ведення ним перехресного допиту, негативно позначився на здійсненні захисту заявника.
99. . Хоча поведінку адвоката заявника можна розглядати як неповагу до суддів суду присяжних, його зауваження стосувалися лише до порядку, в якому судді вели розгляд справи, та, зокрема, до їхньої нібито недостатньої уваги до перехресного допиту свідка, здійснюваного в межах захисту заявника. У зв'язку з цим таке втручання у свободу висловлення поглядів адвоката заявника при здійсненні захисту заявника порушило статтю 10 Конвенції... Крім того, Суд ухвалив, що вирок, винесений адвокатові заявника міг справити «ефект стримування» у виконанні обов’язків, покладених на адвокатів, що виступають як захисники.
100. Суд вважає, що відмова в задоволенні клопотання пана Кіпріану про надання йому дозволу на вихід з процесу, з огляду на те, що він не може далі здійснювати ефективний захист заявника, вийшла, зважаючи на ці обставини, за межі пропорційної реакції, якщо взяти до уваги відповідний вплив на права заявника на захист. Окрім того, на думку Суду, реакція суду присяжних на нечемну критику з боку пана Кіпріану щодо того, як вони провадили розгляд справи, яка полягала в негайному засудженні його за неповагу до суду і призначенні йому покарання у вигляді позбавлення волі, була так само непропорційною. Він також вважає, що «ефект стримування» на виконання паном Кіпріану його обов’язків як захисника засвідчувало те, що після поновлення судового розгляду він наполягав на тому, щоб інший адвокат звернувся до суду з пропозицією продовжити розгляд в іншому складі суду.
101. За цих обставин Суд робить висновок про те, що спосіб, у який суд присяжних розв’язав суперечку з адвокатом заявника, перетворив судовий розгляд на несправедливий. З цього випливає, що тут було порушення пункту 1 статті 6.
7. Наявність доказів
«Софрі і інші проти Італії» (Sofri and Others v Italy) (ухв.), 37235/97, 27 травня 2003 року.
1. ... Дуже прикро, що окремі докази у судовій справі про вбивство були знищені невдовзі після того, як підозрюваним були висунуті обвинувачення. Відповідальність за знищення доказів, яка, ймовірно, пояснюється адміністративною плутаниною в суді Мілана, лежить на італійських органах влади.
Однак Судові недостатньо встановити факт порушення статті 6 Конвенції. Доводиться також зауважити, що внаслідок цих неправильних дій заявники були поставлені у невигідне становище порівняно з обвинуваченням ...
У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявники не вказали, яким чином одяг старшого інспектора Калабрезі міг підтвердити версію захисту. З іншого боку, результати судової експертизи автомобіля і куль могли б пролити світло на динаміку дорожньо-транспортної пригоди, що сталася після вбивства, і на послідовність, в якій здійснено постріли. Якщо результати цих досліджень суперечили б усім або частині свідчень пана Марино, це поставило б під сумнів його надійність.
Однак Суд зазначає, що прокуратура опинилася в становищі, аналогічному становищу заявників, оскільки неможливість виконання судової експертизи також не дозволила їй спиратись на ті докази, які були втрачені чи знищені. Отже, зважаючи на такі обставини, сторони процесу перебували в рівних умовах.
Більше того, як автомобіль, так і кулі до їхнього знищення були описані, оглянуті й сфотографовані, тож заявники могли здійснювати щодо цих доказів свої права на захист. Зокрема, їм вдалося отримати висновки експерта і комп’ютерну презентацію фотографій, і ці докази допомогли їм домогтися ухвали про прийнятність їхнього клопотання про перегляд. І нарешті, на різних етапах змагального судового процесу вони мали нагоду спростувати багато інших аспектів версії подій, запропонованої обвинувачем.
За цих обставин, Суд не може зробити висновок, що знищення або втрата згаданих вище окремих доказів негативно позначилася на справедливості судового розгляду ...
З цього випливає, що скарга є явно необґрунтованою і повинна бути відхилена.
Див. також «Доступ до матеріалів справи» вище.
8. Можливість свідчити і подавати докази
а. Присутність
«Енсслін, Баадер і Распе проти Федеративної Республіки Німеччини» (Ensslin, Baader and Raspe v Federal Republic of Germany), 7572/76, 7586/76 і 7587/76, 8 липня 1978 року, DR 14, 64.
22. ... Спірне рішення було постановлене на 40-й день процесу, що тривав 191 день. Відтак, заявники знову, принаймні аж до 8 травня 1976 року, тобто дня смерті У Майнхофа, не завжди з’являлися на засідання суду; хоча б якою була їхня причина відмовитися від такої традиційної форми діалогу з судом, вони все ж мали змогу довести свої мотиви і погляди та піддати критиці легітимність системи, створеної для суду над ними, що й було основною лінією їхнього захисту. Саме ж рішення було обґрунтоване їхньою, засвідченою медиками, неспроможністю брати участь у слуханнях понад три години на день протягом не менше як шести місяців. В ньому є й посилання на заяви обвинувачених, що свідчать про їхнє бажання унеможливити відкриття судового розгляду, зокрема, і через голодування. За цих обставин, суддя зумів на законних підставах скористатися з єдиного засобу, який був в його розпорядженні для того, щоб запобігти цілковитій зупинці процесу, який при цьому не ставив захист у невигідне становище, оскільки його адвокати були присутні і мали практично необмежені можливості для контактів зі своїми клієнтами. З урахуванням усіх факторів, ще раз перерахованих вище, продовження процесу за відсутності обвинувачених не можна вважати таким, що порушувало права і свободи, гарантовані Конвенцією, і зокрема згадані вище її положення.
«Зана проти Туреччини» (Zana v Turkey), 18954/91, 25 листопада 1997 року.
69. У цій справі Суд відзначає, що від пана Зана не вимагали присутності на слуханнях у Діярбакирському суді національної безпеки, який засудив його до дванадцяти місяців позбавлення волі ... Відповідно до частини 4 статті 226 Кримінально-процесуального кодексу, прийняти у нього докази на свій захист запропонували Айдинському судові присяжних у рамках повноважень, делегованих йому судом національної безпеки ...
71. З урахуванням того, чим ризикував пан Зана, якого вже засудили до тюремного ув’язнення на термін дванадцять місяців, суд національної безпеки не міг, дотримуючись умови про справедливий судовий розгляд, ухвалювати рішення, не оцінивши прямо доказів, наданих заявником особисто … Якщо б заявник був присутнім на слуханні, то мав би нагоду, зокрема, пояснити, які в нього були наміри, коли він зробив свою заяву, і за яких обставин відбувалося інтерв’ю, міг викликати журналістів як свідків або вимагати пред’явлення запису.
72. Ні «непряме» слухання в Айдинському суді присяжних, ні присутність адвокатів заявника на слуханнях в Діярбакирському суді національної безпеки компенсувати відсутності обвинуваченого не може.
73. Отже, Суд вважає, ... що таке втручання в здійснення права на захист не може мати обґрунтування з урахуванням того чільного місця, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий судовий розгляд за змістом Конвенції.
b. Потреба заслуховувати
«Константінеску проти Румунії» (Constantinescu v Romania), 28871/95, 27 червня 2000 року.
58. У цьому випадку Суд відзначає, що Бухарестський окружний суд, попередньо скасувавши виправдний вирок, постановлений у першій інстанції, встановив обґрунтованість кримінального обвинувачення, висунутого проти заявника, засудивши його за злочинний пасквіль, не заслуховуючи його свідчення щодо цього. Суд не задовольнили аргументи уряду, згідно з якими те, що обвинувачений виступав у суді останнім, було достатнім в цій справі. По-перше, він зазначає, що уряд і заявник не дійшли згоди щодо того, чи справді заявник останнім звертався до суду. По-друге, він підкреслює, що, хоча право обвинуваченого звертатися до суду останнім, безумовно, має важливе значення, проте не може бути прирівняним до його права бути вислуханим в ході судового процесу.
59. Отже, Суд вважає, що Бухарестський окружний суд встановив обґрунтованість висунутого проти заявника кримінального обвинувачення і визнав його винним у наклепі без того, щоб той мав змогу свідчити і захищатися. Він вважає, що Бухарестський окружний суд мав би вислухати докази, надавані заявником, зокрема з огляду на те, що цей суд був першим судом, що ухвалив йому обвинувальний вирок у справі, порушеній для встановлення висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
c. Можливість подання доказів
«Георгіос Папагеоргіу проти Греції» (Georgios Papageorgiou v Greece), 59506/00, 9 травня 2003 року.
37. ... у цій справі йдеться не про приховування доказів, а про відмову видати постанову про подання оригіналів документів, використовуваних як докази обвинувачення. Суди, що розглядали справу, на жодній стадії провадження не були в змозі дослідити витяги з файлу реєстрації банківського комп’ютера чи оригінали чеків або перевірити, чи подані їм копії відповідали оригіналам. Крім того, суд першої інстанції наказав знищити чеки, що, як вважали, були підроблені, — найважливіший доказ у справі заявника. Більше того, основою для засудження заявника за шахрайство були головно фотокопії відповідних чеків. З рішення апеляційного суду також можна побачити, що засобами, які використовували для вчинення шахрайства, були чеки і комп’ютер, який був потрібний для зміни даних у центральному комп’ютері банку. За цих обставин, Суд вважає, що подання оригіналів чеків мало вкрай важливе значення для захисту заявника, оскільки дозволило б йому, як він сам вказував, довести, що розпорядження про спірну оплату видавали інші працівники банку, а не він, і це спонукало б суддів дійти висновку, що звинувачення в шахрайстві були необґрунтованими...
39. Беручи до уваги той факт, що попри неодноразові клопотання заявника, основні докази не були належно подані і обговорені на судовому засіданні в присутності заявника, Суд робить висновок, що оспорюване провадження, взяте в цілому, не відповідає критеріям справедливого судового розгляду.
40. Отже, було порушення пунктів 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції.
«Перна проти Італії» (Perna v Italy) [GC], 48898/99, 6 травня 2003 року
31. ... Суд погоджується з італійськими судами в тому, що коли навіть припустити, що долучення до справи двох газетних статей і протоколу допиту пана Казеллі могло б пролити світло на політичне вчення останнього і його взаємини з третіми особами, то ці заходи не могли б установити, що він порушив принципи неупередженості, незалежності й об’єктивності, притаманні його обов’язкам. Через цю вагому причину заявник ніколи і не намагався довести реальність поведінки, яка нібито суперечила цим принципам. Навпаки, його захист ґрунтувався на тому, що ці важливі судження і не потребували доведення.
32. З огляду на вищевказані міркування, Суд вважає, що рішення національних органів про відхилення клопотань заявника не викликають сумнівів у світлі статті 6 Конвенції, оскільки він не довів, що його клопотання про надання документальних доказів та про взяття свідчень у позивача й свідків допоможуть довести наявність поведінки, яку ставили за провину панові Казеллі. Із цієї позиції не можна вважати, ніби провадження у справі про дифамацію, ініційоване паном Казеллі щодо заявника, було несправедливим через спосіб прийняття доказів ... Отже, порушення пункту 1 і підпункту (d) пункту 3 статті 6 Конвенції не було.
9. Потреба в установленій процедурі
«Коем проти Бельгії» (Coëme v Belgium), 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 і 33210/96, 22 червня 2000 року.
99. ... Немає жодного сумніву в тому, що касаційний суд, який за бельгійським законодавством є єдиним судом, якому була підсудна справа пана Коема, був «судом, встановленим законом».
100. Суд зазначає, що на той час, коли заявники постали перед касаційним судом, ще не був чинним жоден акт законодавства, що визначав би порядок застосування статті 103 Конституції... Проте частина 2 статті 103 вимагала від парламенту встановити порядок провадження в Касаційному суді, а стаття 139 Конституції від 7 лютого 1831 року містила вимогу зробити це якомога швидше... Коли 5 лютого 1996 року розпочався судовий розгляд ... сам голова Касаційного суду підтвердив, що буде дотримано порядок судочинства ординарних кримінальних судів, коли проголосив, що справа буде розглянута відповідно до положень статті 190 Кримінально-процесуального кодексу.
101. Уряд, однак, визнав, що порядок судочинства ординарних кримінальних судів не міг бути прийнятий як такий на пленарному засіданні Касаційного суду. У своїй ухвалі від 12 лютого 1996 року... Касаційний суд оголосив, що процедурні правила, які регламентують порядок судочинства в ординарних кримінальних судах застосовні тією мірою, якою вони є сумісними «з положеннями, що регламентують порядок провадження на пленарному засіданні Касаційного суду». Внаслідок цього сторони не могли заздалегідь з’ясувати всі деталі процедури, якої буде дотримано. Вони не могли передбачити, яким чином Касаційний суд вноситиме поправки або зміни до положень, що регулюють звичайний порядок кримінального судочинства, установлений бельгійським парламентом.
Діючи в такий спосіб, Касаційний суд вніс елемент невизначеності, бо не конкретизував, які норми малися на увазі при встановленні згаданого обмеження. Навіть якщо Касаційний суд і не скористався б із застереженої для себе можливості внести певні зміни до правил, що регламентують порядок судочинства в ординарних кримінальних судах, завдання захисту дуже ускладнилося через те, що заздалегідь не було відомо, чи буде якесь правило застосоване в ході судового розгляду, чи ні.
102. Суд повторює, що принцип, відповідно до якого норми кримінального судочинства належить встановлювати в законі, є загальним принципом права. Він діє паралельно з вимогою, щоб і норми матеріального кримінального права були встановлені законом, що закріплено у принципі: «nullum judicium sine lege». Він накладає певні конкретні вимоги, які стосуються ведення судового процесу з метою забезпечення справедливого судового розгляду, що пов’язане з дотриманням рівноправності сторін ... Суд також зауважує, що основне призначення процесуальних норм — захистити обвинуваченого від будь-яких проявів зловживання владою, і саме тому від прогалин і недостатньої чіткості таких норм, найімовірніше, потерпатиме сторона захисту.
103. Отже, Суд вважає, що невизначеність, спричинена браком заздалегідь установлених процесуальних норм, зробила позицію заявника істотно менш вигідною порівняно з позицією обвинувачення, що позбавило пана Коема справедливого судового розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Клас i інші проти Бельгії» (Claes and Others v Belgium), 46825/99 і 6 інших, 2 червня 2005 року.
35. Як зазначив уряд, в цій справі, безсумнівно, є один новий елемент: більшість порушених в ній питань вже піднімали в рамках судового розгляду «справи Інусоп», яка була темою заяви Коем та інші (Coëme et autres)., і вони були розв’язані уповноваженими органами, зокрема, касаційним судом у його попередньому рішенні від 12 лютого 1996 року. Процедурні рішення, що ухвалив в цій справі касаційний суд, становлять, поза всяким сумнівом, судовий прецедент і — з огляду на попереднє розгортання процесу «Інусоп», який став об’єктом широкого висвітлення у ЗМІ та багатьох доктринальних аналізів — адвокати в судовому процесі «Агюста — Дассо» («Agusta-Dassault») були знайомі з більшістю процедурних вимог, яким вони мали слідувати. Два перші заявники, панове Клас та Коем, не можуть і надалі стверджувати, як це Європейський суд відзначив у згаданій вище справі Коем та інші, що «невизначеність, яка була, з огляду на брак попередньо встановлених процедурних правил, ставила [заявника] в однозначно невигідну ситуацію відносно прокуратури». Констатація цього є тим більше виправданою, оскільки п. Коем був стороною в обох судових процесах, а один із адвокатів пана Класа був представником пана Коема впродовж розгляду справи Інусоп, і він же на станом на сьогодні представником цих двох заявників у Європейському суді. Поняття передбачуваності значною мірою залежить від змісту тексту, про який йде мова, від сфери його застосування, так само, як і від кількості та кваліфікації осіб, яким він призначений... Тому два перших заявники могли, принаймні, за допомогою своїх адвокатів або ж своїх досвідчених радників скористатися «in media res» (по суті справи) судовими поясненнями, які були вироблені впродовж судового процесу «Інусоп».
36. В цьому контексті не вбачається, що в цій справі два перші заявники перебували в невигідному становищі відносно прокуратури. Скарги заявників залишаються теоретичними та абстрактними, і вони не надають якихось навіть мінімальних конкретних матеріалів щодо труднощів в побудові захисту, з огляду на презюмоване незнання процедури, якій вони мають слідувати або ж щодо своєї непевності чи сумнівів з цього приводу. Отже, ніщо не вказує в справі на те, що порушено принцип рівності сторін перед судом.
37. ... Європейський суд ухвалює, що вивчення скарги не дозволяє встановити жодного прояву порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.
10. Використання засобів стримування або гамівних засобів
«Ґороднічев проти Росії» (Gorodnichev v Russia), 52058/99, 24 травня 2007 року.
103. В цій справі Суд передовсім зазначає, що заявника, який постійно перебував в ув’язненні, 5 та 22 лютого доставляли до Кіровського суду (міста Новосибірська) в наручниках. Не викликає заперечень у сторін те, що його не вважали особою, яка могла вдатись до застосування сили. Заявник, до того ж, не стверджував, що вдягання наручників справляло на нього фізичний вплив.
104. Далі Суд нагадує, що з позицій безстороннього процесу уряд, так само, як і національні судові органи, в своїх рішеннях вважали, що зазначене начеплення наручників не узгоджувалося з правом заявника на захист, яке гарантувала 46 стаття КПК… З цього Суд робить висновок, що використання наручників в цій справі не було нормальним поводженням, пов’язаним з перебуванням заявника в місцях позбавлення волі...
105 ... Зі свого боку, Суд не вбачає нічого в матеріалах справи, що дозволяло б припустити те, що поява заявника без наручників в Кіровському суді могла б загрожувати ризиком насильства, завданням шкоди, втечею чи посяганням на належне відправлення судочинства. Тому він не вважає, що начеплення наручників мало на меті гамувати заявника в розумний спосіб ... та вважає, що такий захід був непропорційним з огляду на потреби безпеки, на що посилався уряд...
106. Щодо публічного характеру застосованого заходу, то сторони надали щодо цього діаметрально протилежні твердження. Згідно з твердженнями уряду, оскільки слухання 5 та 22 лютого 1999 року перенесли, заявник недовго був виставлений на огляд публіки. Заявник заперечує проти такого трактування фактів і стверджує, що зазначені слухання були.
107. На думку Суду, документи, які містяться в матеріалах справи заявника, в тому числі й ті, які надав уряд, підтверджують тезу заявника. Зокрема, заступник голови Верховного суду Російської Федерації в своєму опротестуванні в порядку нагляду та президія Новосибірського обласного суду в своєму рішенні від 8 лютого 2001 року підтвердили, що «під час судових засідань 5 та 22 лютого 1999 року заявник був в наручниках» і що він просив, щоб ці наручники «з нього зняли, для того щоб він міг робити записи з метою свого захисту»... Як зазначає заступник голови Верховного суду, «в протоколах судових засідань не вказано причини застосування такого заходу». Ці документи національних судових інстанцій, на думку Суду, заперечують тезу уряду і підтверджують той факт, що зазначені відкриті слухання були. Крім того, якщо вони б справді були перенесені, то тоді важко зрозуміти намагання органів влади захистити публіку від заявника, на чому наголошував уряд.
108. Отже, навіть якщо і не доведено, що зазначений захід мав на меті принизити заявника... Суд вважає, що перебування заявника в наручниках на відкритих судових засіданнях 5 та 22 лютого 1999 року ..., при тому, що застосування цього заходу не обґрунтоване необхідністю з посиланням на громадську безпеку або належне відправлення судочинства, було таким,що принижує гідність поводженням за змістом статті 3 Конвенції.
109. Тому є порушення цього положення.
1. Повідомлення про висунуті обвинувачення
«Брозічек проти Італії» (Brozicek v Italy), 10964/84,19 грудня 1989 року.
41. На думку Суду, виходити необхідно з таких фактів. Заявник не був італійцем за походженням і не проживав в Італії. Він недвозначно поінформував відповідні італійські органи судової влади про те, що йому важко через незнання італійської розуміти зміст їхніх повідомлень. І попросив надсилати їх йому або його рідною мовою або однією з офіційних мов Організації Об’єднаних Націй.
Отримавши це прохання, італійським судовим органам було б слід ужити заходів для його задоволення, щоб забезпечити дотримання вимог підпункту (а) пункту 3 статті 6 ..., якщо лише вони не могли встановити, що заявник, насправді, достатньо знає італійську, щоб зрозуміти з повідомлення зміст листа, в якому його інформували про висунуті проти нього обвинувачення.
Такі докази з документів у справі чи з свідчень свідків, заслуханих 23 квітня 1989 року, не постають... Отож щодо цього питання було порушення підпункту (а) пункту 3 статті 6...
42. З іншого боку, Суд вважає необґрунтованим твердження, згідно з яким в судовому повідомленні від 23 лютого 1976 року не зазначено «детально ... характер і підстави обвинувачення». У цьому повідомленні, яке мало дати знати панові Брозічеку про відкриття справи проти нього, містився достатній перелік правопорушень, у скоєнні яких його обвинувачували, були зазначені місця і дати їхнього учинення, дано посилання на відповідні статті Кримінального кодексу, та згадано ім’я потерпілої особи.
«Жеа Каталан проти Іспанії» (Gea Catalán v Spain), 19160/91, 10 лютого 1995 року.
25. Пан Жеа Каталан заявив про порушення підпункту (а) пункту 3 статті 6... Це порушення сталося внаслідок того, що його засудили на підставі пункту 7 статті 529 Кримінального кодексу, а не на підставі пункту 1 цієї статті, на яку посилалися орган обвинувачення та сторона, що заявила цивільний позов.
28. ... Суд уважає, що оскаржувана розбіжність, безсумнівно, стала результатом простої технічної помилки, яка виникла під час друкування матеріалів, представлених у суд прокуратурою, і відтак багато разів відтворена органом переслідування й стороною, що заявила цивільний позов...
29. Зважаючи на чіткість правової кваліфікації встановлених у справі фактів, яку слідчий суддя навів у своїй постанові про взяття під варту від 1 липня 1986 року ..., Суд не бачить причин, з яких пан Жеа Каталан міг скаржитися на те, немовби йому не повідомили про всі складові частини обвинувачення, оскільки матеріали, представлені прокуратурою, опиралися на ті ж факти... Крім того, в цій справі, як справедливо зазначив і Верховний суд, ...було б абсурдно застосовувати пункт 1 статті 529 Кримінального кодексу, якщо, вдавшись до елементарної логіки, можна було б зразу зробити умовивід — нехай і не автоматичний висновок — про застосування пункту 7.
30. Отже, Суд вважає, що заявникова скарга є необґрунтованою, а тому порушення підпункту (а) пункту 3 статті 6 не було...
«Де Сальвадор Торрес проти Іспанії» (De Salvador Torres v Spain), 21525/93, 24 жовтня 1996 року.
27. Пан де Сальвадор Торрес стверджує, що його засудження за скоєння правопорушення за обтяжувальної обставини, в якій його прямо не обвинувачено, становило порушення підпункту (а) пункту 3 статті 6...
33. ... публічний характер посади заявника був невіддільним елементом обвинувачення в розтраті державних коштів, яке йому спочатку висунули, і, отже, відомим заявникові з самого початку провадження. Отож слід вважати, він усвідомлював можливість того, що суди ... при визначенні покарання дійдуть висновку, що цей основний фактичний елемент у зв’язку з таким менш серйозним складом, як розкрадання, є обтяжливою обставиною.
Отже, Суд не вбачає порушення права заявника, передбаченого підпунктом (а) пункту 3 статті 6, ... на отримання інформації про характер і підстави висунутого йому обвинувачення.
«Маточна проти Італії» (Mattoccia v Italy), 23969/94, 25 липня 2000 року.
71. ... Суд усвідомлює, що суди, які розглядають справи про зґвалтування, порушують дуже делікатні та важливі питання, які викликають велике занепокоєння в суспільстві, і що справи, пов’язані з молоддю або психічнохворими, часто дуже ускладнюють завдання обвинувачення та суддів в здобутті доказів під час проваджень. Проте Суд вважає, що у цій справі перед захистом постали надзвичайні труднощі. Оскільки інформацію, яка містилася в обвинуваченні, була нечіткою стосовно важливих деталей з приводу часу та місця, її постійно заперечували і виправляли під час суду, та з огляду на тривалий період між переданням до суду і самим судовим розглядом (понад три з половиною роки) порівняно з оперативністю, з якою проведено суд (менше місяця), справедливість вимагала, щоб заявникові надали більше можливостей і засобів для практичного та ефективного захисту, наприклад, виклику свідків для встановлення алібі.
72. Виходячи з цього, Суд визнає, що право заявника на отримання докладної інформації щодо суті та причини обвинувачення, висунутого проти нього, та його право мати достатньо часу і можливостей для підготування свого захисту були порушені.
«Садак і інші проти Туреччини» (Sadak and Others v Turkey), 29900/96, 29901/96, 29902/96 і 29903/96, 17 липня 2001 року.
56. ... Суд вважає, що належність до нелегальної воєнізованої організації не була органічним елементом складу злочину, в якому заявників обвинувачували із самого початку процесу.
57. Отже, Суд дійшов висновку, що суд державної безпеки Анкари, застосувавши безперечно належне йому право змінювати кваліфікацію підсудних йому фактів, повинен був надати заявникам можливість практично та ефективно здійснити їхнє право на захист проти цього обвинувачення, зокрема виділивши їм для цього потрібний час. Однак із матеріалів справи випливає, що суд державної безпеки, який міг би, наприклад, після зміни кваліфікації фактів ухвалити рішення про відстрочку слухань, не дав заявникам змоги організувати свій захист проти нового обвинувачення, про яке їм сповістили лише в останній день процесу, напередодні оголошення вироку суду, коли вже, очевидно, це було пізно. До того ж у день останнього судового засідання адвокати заявників були відсутні. Незалежно від причини цієї відсутності залишається фактом те, що заявники не могли проконсультуватися зі своїми адвокатами з питання про зміну кваліфікації фактів стороною обвинувачення і судом державної безпеки.
58. Зваживши вищевикладені міркування, Суд доходить висновку, що право заявників бути детально поінформованими про характер і підстави висунутого їм обвинувачення та їхнє право мати досить часу і можливостей для підготування свого захисту були порушені...
«Водель проти Франції» (Vaudelle v France), 35683/97, 30 січня 2001 року.
58. ...Заявника обвинуватили в правопорушенні сексуального характеру, вчиненому щодо неповнолітніх віком до п’ятнадцяти років. Отож правопорушення було особливо тяжким, як підкреслив і сам суд у кримінальних справах... Характер правопорушення вимагав також оцінити розумовий стан заявника, оскільки після того, як його допитали в жандармерії, прокурор ухвалив постанову про проведення психіатричної експертизи заявника. Проте заявник не з’явився ні в один із двох призначених днів і не представив жодного пояснення своєї неявки, тому Суд у кримінальних справах не міг знати причини його відсутності.
65. ... Суд вважає, що в такій, як ця, справі, що стосується обвинувачення в здійсненні тяжкого злочину, національні органи влади в інтересах належного відправлення правосуддя мають вживати додаткових заходів. Вони могли б наказати заявникові йти на огляд до психіатра ... і з’явитися на засідання суду, а в разі невиконання, вжити заходів, щоб він був представлений своїм піклувальником або адвокатом. Це дозволило б заявникові розуміти хід провадження й бути детально проінформованим про характер і підстави висунутого проти нього обвинувачення, за змістом підпункту (а) пункту 3 Статті 6 Конвенції; це також дало б змогу судові в кримінальних справах постановити цілком справедливе рішення. Однак цього не відбулося.
66. Отже, з огляду на особливі обставини цієї справи, Суд вважає, що було порушення статті 6 Конвенції.
«Міро проти Франції» (Miraux v France), 73529/01, 26 вересня 2006 року.
33. В цій справі Європейський суд зауважує, що оскільки зазначене питання було порушене наприкінці обговорення в суді присяжних перед тим, як журі присяжних вийшло до дорадчої кімнати для ухвалення постанови, саме перекваліфікування уточнено лише у відповіді на це поставлене питання під час виголошення постанови. Отже, оскільки застосування статті 352 Кримінально-процесуального кодексу могло відіграти лише превентивну роль, в розпорядженні заявника не було жодного способу оскарження з тим, щоб представити свої аргументи захисту у відповідь на перекваліфікування, яке відбулось...
35. Окрім того, подання справи на розгляд суду присяжних Сен-Марітіма мало на меті лише означення термінів «спроба зґвалтування» та «сексуальні домагання із застосуванням насильства», і лише наприкінці слухань постало додаткове запитання, в результаті розгляду якого відбулось зазначене перекваліфікування. Оскільки питання про кваліфікацію злочину як «зґвалтування» розглянуте в попередньому поданні, датованому 18 лютого 1997 року, і визнане недійсним касаційним судом 21 травня 1997 року, потім воно було умисно відхилене рішенням, ухваленим в результаті звернення до суду присяжних 23 жовтня 1997 року, то заявник міг підставно вважати, що він надалі не захищатиметься від обвинувачень у «зґвалтуванні», а зосередить свій захист на врешті-решт закріпленому означенні «спроба зґвалтування». Європейський суд вважає, що з огляду на ці елементи — «необхідність вжити окремих спеціальних заходів для повідомлення обвинувачуваному про висунуте проти нього обвинувачення» та визначальну роль, яку відіграє акт обвинувачення в ході розгляду кримінальної справи... не встановлено, що заявник усвідомлював можливість засудження його за вчинення акту насильства.
36. Суд зважає на те, що, безсумнівно, правова база «зґвалтування» та «спроби зґвалтування» є однією і тією ж, тобто, йдеться про статтю 222-23 кримінального кодексу, і що в загальнішому сенсі, відповідно до кримінального права Франції, особу, яка намагається вчинити злочин, вважають автором злочину, тобто такою ж самою, як і особа, що вчинила злочин... Однак можна зауважити, що ці два правопорушення, які фігурують в цій справі — зґвалтування та спроба зґвалтування — суттєво різняться рівнем їхньої реалізації. Справді, на відміну від скоєного правопорушення, яке передбачає матеріальну реалізацію злочинного наміру через певний досягнутий результат, спроба характеризується початком виконання, тобто частковою реалізацією правопорушення, яке полягає в діях, що спрямовані безпосередньо на здійснення цього правопорушення і вчиняються з таким наміром, при цьому нема добровільної відмови припинити такі дії з боку того, хто їх вчиняє. Отже, «зґвалтування» вимагає досягнення специфічного результату, тобто статевого проникнення, тоді як цей елемент не був необхідним для того, щоб висунути заявникові обвинувачення у правопорушенні, яке полягало в «спробі зґвалтування». Тому, можна стверджувати, що є різниця в рівні серйозності цих двох правопорушень, яка, поза всяким сумнівом, впливає на оцінку фактів та визначення вини засідателями, тим більше, що судді-засідателі зазвичай особливо переймаються долею жертв, зокрема, коли останні потерпають в результаті правопорушень сексуального характеру, — суб’єктивно та всупереч психологічній травмі, яку дістає жертва в кожному випадку, спроба є менш «осудною», аніж вчинений злочин. Отже, якщо зловмисник, який вчинив спробу зґвалтування, може бути засуджений і до максимальної міри покарання, яка тотожна тій, до якої може бути засуджений злочинець, що вчинив злочин, можна припускати, що суд присяжних візьме до уваги при визначенні рівня вини різницю між спробою вчинити злочин і вчиненням самого злочину, коли порівнювати їх з огляду на «реальну» шкоду та рівень завданої шкоди. Тому можна вірогідно вважати, що зміна кваліфікації, якою оперували в процесі розгляду справи в суді присяжних, була здатна потягнути за собою тяжчу міру покарання, до якої міг бути засуджений заявник, при цьому він не мав можливості підготувати та представити свої матеріали захисту стосовно нової кваліфікації та її наслідків, в цьому разі йдеться про міру покарання, яка могла бути виголошена в конкретних термінах. Європейський суд також наголошує на тому, що коли максимальним застосовним терміном покарання було 14 років позбавлення волі, заявника засуджено до 12 років перебування у в’язниці, тобто на термін, який був дуже близьким до максимального.
37. З огляду на всі ці елементи, Європейський суд вважає, що було порушене право заявника бути детально поінформованим про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього, так само як і його право мати час та можливості, необхідні для його захисту.
2. Виклик у судове засідання
«X проти Сполученого Королівства» (X v United Kingdom), 8231/78, 6 березня 1982 року, DR 28, 5.
2. ... З іншого боку, виглядає, що заявник був повідомлений про точну дату судового розгляду аж напередодні його початку. Комісія вважає бажаним інформувати обвинувачених про дату і місце проведення судового засідання за якийсь розумний строк заздалегідь. Однак цей окремий аспект судового розгляду справи заявника самий по собі не можна вважати в цій справі визначальним для розв’язання питання про те, чи забезпечили заявникові справедливий судовий розгляд. З огляду на те, що він мав достатньо часу для підготування свого захисту, та беручи до уваги судовий процес сукупно, Комісія переконана, що умови, в яких суд розглянув справу заявника, були сумісні з поняттям справедливого судового розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Водель проти Франції» (Vaudelle v France), 35683/97, 30 січня 2001 року.
Див. вище.
3. Достатній час і можливості
«Феррарі-Браво проти Італії» (Ferrari-Bravo v Italy), 9627/81, 14 березня 1984 року, DR 37, 15.
23. У цьому зв’язку заявник також стверджує, що його адвокатам не дали часу й можливостей, які їм були необхідні для підготування його захисту (підпункт (b) пункту 3 статті 6).
Комісія наголошує, що заявник не довів, як той факт, що його адвокати мали лише два місяці для вивчення матеріалів справи [яка нараховувала понад 56000 сторінок], перш ніж слідчий суддя віддав його до суду, порушив те право, на яке він претендує. Вона зазначає, що судовий розгляд ще триває. Отже, у матеріалах справи немає нічого, що б вказувало на порушення цього положення.
«Падін Жестозо проти Іспанії» (Padin Gestoso v Spain), 39519/98 (ухв.), 8 грудня 1998 року.
2. Заявник скаржився, що після його арешту в червні 1990 року його адвокатам довелося чекати до серпня 1990 року, перш ніж вони змогли ознайомитися з матеріалами справи ... Суд зазначає, що тоді, коли слідчий суддя 11 червня 1990 року висунув заявникові обвинувачення й наказав взяти його під варту, йому призначили адвоката у межах системи правової допомоги для захисту його інтересів на період одиночного ув’язнення, який тривав до 6 серпня 1990 року. Заявник у зв’язку з цим не заперечує того, що для підготування свого захисту він мав змогу говорити з адвокатом, призначеним у межах системи правової допомоги. Крім того, заявник визнав, що з того моменту, коли одиночне ув’язнення скасували, тобто з 6 серпня 1990 року, він мав доступ до матеріалів справи. Суд зазначає, зокрема, що після того, як 19 лютого 1992 року матеріали на сорок сім обвинувачених, зокрема й заявника, були передані на розгляд палати у кримінальних справах Верховного суду, цей суд своїм рішенням від 29 жовтня 1992 року ухвалив, щоб кожному їхньому адвокату надали копії всіх матеріалів слідчої справи, яка перевищувала вісімдесят томів, щоб вони могли провести попередню кваліфікацію правопорушень. Суд тому відзначає, що розслідування цієї справи тривало протягом декількох років, отож заявник після того, як 11 червня 1990 року йому вручили повідомлення про висунення обвинувачень, мав достатньо часу для підготування свого захисту, що і є основною метою підпункту (b) пункту 3 статті 6 Конвенції. До того ж у матеріалах немає нічого, що підтверджує висновок, ніби після скасування постанови про таємний характер розслідування 6 серпня 1990 року заявник мав якісь перешкоди, що заважали б йому давати вказівки або консультуватися з його адвокатом для підготування версії захисту. Виходячи з цього, Суд вважає, що цю частину скарги належить відхилити як явно необґрунтовану…
«Оджалан проти Туреччини» (Öcalan v Turkey), 46221/99 [GC], 12 травня 2005 року.
134. Після перших двох відвідувань його адвокатів, між якими був проміжок приблизно у два тижні, контакти між заявником і його адвокатами були обмежені до двох зустрічей тривалістю 1 година на тиждень...
137. ...Суд вважає, що одним із факторів, який ускладнив підготування захисту заявника було обмеження кількості і тривалості його зустрічей з адвокатами...
144. ... Той факт, що заявник не дістав належного доступу до будь-яких документів у матеріалах справи, окрім обвинувального висновку, теж збільшило труднощі, що виникали в ході підготування його захисту...
147. ... Велика палата погоджується з висновками Палати щодо труднощів, з якими стикалися адвокати заявника при здобутті доступу до матеріалів судової справи і які посилювалися через ті ж проблеми, що виникали і в заявника:
«...Юристи заявника отримали справу обсягом в 17000 сторінок десь за два тижні до початку розгляду в суді національної безпеки. Оскільки обмеження, запроваджені щодо кількості й тривалості їхніх відвідувань, не давали адвокатам заявника змоги передавати зміст документів у справі їхньому клієнтові аж до 2 червня 1999 року чи залучати його до її вивчення та аналізу, то вони опинилися в ситуації, в якій готувати версію захисту стало особливо складно. Подальші події в ході процесу не дозволили їм здолати ці труднощі: розгляд справи відбувався швидкими темпами; слухання тривали без перерви до 8 червня 1999 року, а 23 червня 1999 року адвокатам заявника запропоновано викласти їхні аргументи щодо всіх долучених до справи доказів, у тому числі й прийнятих у засіданні».
«Махфі проти Франції» (Makhfi v France), 59335/00,19 жовтня 2004 року.
34. Європейський суд зазначає, що в цій справі заявник був обвинувачений у зґвалтуваннях, крадіжці, вчиненій групою осіб, та за рецидив злочинів, і постав перед судом присяжних.
35. Слухання в суді присяжних розпочалися 4 грудня о 9 годині 15 хвилин. Цього ж дня судові засідання відбувались з 9.15 до 13.00, пізніше з 14.30 до 16.40, з 17.00 до 20.00 та з 21.00 до 00.30. Під час цієї останньої перерви в засіданні адвокат заявника висловив клопотання про перенесення слухань, посилаючись на право на захист.
36. Це клопотання суд відхилив, слухання відновилися о 1.00 ночі 5 грудня і тривали до 4.00.
37. Європейський суд також зазначає, що після того, як о 4.25 ранку знову розпочалось засідання, адвокат заявника виступив із захисною промовою після виступу іншого адвоката, який захищав співобвинувачуваного, приблизно о 5 ранку, після обговорень, які тривали 15 годин 45 хвилин. Обвинувачувані, серед яких був і заявник, мали слово наприкінці.
38. Судові слухання продовжилися і цього дня до загальної тривалості 17 годин 15 хвилин, по завершенні слухань суд вийшов для наради. Європейський суд також наголошує на тому, що суд присяжних у складі суддів та присяжних засідателів радився з 6.15 до 8.15 ранку 5 грудня. В результаті заявника засуджено до 8 років позбавлення свободи.
39. Суд нагадує, що він уже зазначав те, що втома спричинює такий стан обвинувачених, коли ослаблюється моральний та фізичний опір в момент, коли «вони перебувають на дуже важливих для них слуханнях, якщо брати до уваги серйозність правопорушень, в яких їх обвинувачують, та міри покарання, яка їм загрожує. Попри підтримку їхніх адвокатів, які мали можливість викласти свої доводи, цей факт, на жаль, сам по собі, безсумнівно, послабив їхню позицію у критичний момент, коли вони потребували мобілізації всіх своїх ресурсів для власного захисту, зокрема для того, щоб від самого початку слухань сміливо виступати під час відповідей на запитання та для того, щоб ефективно радитись зі своїми адвокатами»...
40. На думку Суду, першочерговим є те, щоб не лише обвинувачувані, але також і їхні захисники могли долучатись до обговорення, відповідати на запитання та виступати з адвокатськими промовами, при цьому не перебуваючи в надто втомленому стані. Подібним чином надзвичайно важливим є те, щоб судді та присяжні мали можливість концентрувати увагу на тому, як відбувається обговорення і бути в змозі ухвалити аргументоване рішення.
41. Суд вважає, що в цій справі була подібна ситуація. На його думку, описані вище умови . не можуть відповідати вимогам безстороннього судового розгляду, та, зокрема, дотриманню прав захисту та змагальності.
42. Отже, порушено пункт 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1.
«Ґалстян проти Вірменії» (Galstyan v Armenia), 26986/03,15 листопада 2007 року.
85. Суд у цій справі відзначає, що справу заявника розглянуто в рамках прискореної процедури, передбаченої Кодексом адміністративних правопорушень (КАП): відповідно до статті 277 КАП, справи про дрібне хуліганство мали бути розглянуті протягом одного дня. Суд нагадує, що наявність і використання прискореної процедури розгляду кримінальних справ саме по собі не суперечить статті 6 Конвенції, за умови, що вона забезпечує необхідні механізми захисту та гарантії, які в ній містяться... Урядові не вдалося навести переконливі докази того, що заявник міг однозначно користуватися, як за законом, так і на практиці, правом на відтермінування розгляду його справи для підготування свого захисту, і що така відстрочка, можливо, була б надана, якщо б заявник звернувся з відповідним клопотанням...
86. Суд бере до відома, що, на переконання уряду, досудове провадження тривало загалом дві години — з 17:30 до 19:30. Уряд стверджував, що, оскільки справа заявника була нескладною, то двох годин було досить, враховуючи, що він відмовився від адвоката, не скористався своїм правом заявити клопотання і відводи та добровільно підписав протокол про адміністративне правопорушення. Суд, однак, вважає, що саме лише те, що заявник підписав документ, у якому заявив, що не бажає мати адвоката і вирішує захищати себе особисто, не означає, що йому не треба було надати достатній час і можливості для ефективного підготування до судового розгляду. Так само і те, що заявник не подавав будь-яких конкретних клопотань упродовж короткої досудової стадії не обов’язково означає, ніби йому не потрібен був додатковий час, щоб в належних умовах правильно оцінити висунуті йому обвинувачення і розглянути різні дієві варіанти свого захисту. І нарешті, Суд погоджується з тим, що заявник мав змогу відмовитися підписувати протокол про адміністративне правопорушення. Однак всупереч тому, що заявляє уряд, ні в законі, ні в матеріалах справи про адміністративне правопорушення ніщо не змушує думати, ніби заявник, підписуючи протокол, мав на меті щось інше, ніж підтвердити те, що він з ним ознайомлений і знає про свої права та висунуті проти нього обвинувачення.
87. Суд відзначає, що протокол про адміністративне правопорушення, який містив обвинувачення та був головним доказом щодо заявника, не зазначав точного часу, коли йому був пред’явлений цей документ, і скільки часу йому дали на ознайомлення з ним. Неможливо цього встановити й стосовно до поліційного протоколу та інших матеріалів, підготовлених співробітниками поліції. Сторони не дійшли згоди щодо точної тривалості досудового провадження, але, очевидно, що цей період у будь-якому випадку не тривав більше кількох годин. Суд також відзначає, що протягом цього часу заявник перебував або по дорозі до суду або в відділенні міліції без будь-яких контактів із зовнішнім світом. Більше того, протягом свого короткого перебування у відділенні міліції, заявник мав взяти участь у ряді слідчих заходів, серед яких допит і обшук. Навіть якщо погодитися з тим, що справа заявника була нескладною, Суд сумнівається в тому, що обставини, в яких відбувалося провадження в справі заявника, від моменту його арешту до самого засудження, були такими, щоб забезпечити йому змогу належно ознайомитися та як слід оцінити обвинувачення і наявні проти нього докази, а також розробити потенційно виграшну лінію захисту.
88. Суд доходить висновку, що заявникові не надано досить часу і можливостей для підготування свого захисту. Отож було порушення пункту 3 статті 6, взятого в поєднанні з пунктом 1 статті 6.
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
222. У цій справі Суд бере до уваги свої ... висновки у світлі статті 3 Конвенції про те, що заявника тримали під вартою, транспортували й утримували в камерах суду в надзвичайно жорстких умовах, без належного доступу до природного освітлення й повітря та належного харчування. Заявник не міг читати або писати, оскільки перебував у суді на дуже малій площі разом із багатьма іншими ув’язненими. Страждання й безвихідність, які повинен був почувати заявник у зв’язку з нелюдськими умовами транспортування й тримання, безсумнівно, погіршували його здатність до зосередження й інтенсивної розумової діяльності в години, що безпосередньо передували судовим засіданням. Справді, йому надавала допомогу група адвокатів, які могли робити заяви від його імені. Проте, беручи до уваги характер питань, поставлених під час судового розгляду, і їхній тісний зв’язок зі сферою компетенції заявника, Суд вважає, що його можливість ефективно інструктувати адвокатів і консультуватися з ними мала першорядну важливість. Сукупний вплив вищевказаних умов і недостатність наявних у нього можливостей не давали жодної змоги заявникові завчасно підготуватися до захисту, а надто зважаючи на те, що він не міг переглядати матеріали своєї справи чи свої нотатки в камері.
223. Суд, отже, постановляє, що заявникові не були надані достатні умови для підготування свого захисту, що йшло всупереч вимогам справедливого суду й рівності можливостей сторін.
4. Пред’явлення доказів обвинувачення
а. Доступ до матеріалів справи
«М’єлє проти Франції (№ 2)» (Miailhe v France), 18978/91, 26 вересня 1996 року.
44. ... Крім того, з їхніх рішень є очевидним, що вони обґрунтовували свої ухвали, зокрема і з таких питань, як встановлення місця проживання для цілей оподаткування, тільки з посиланням на документи в матеріалах справи, щодо яких сторони давали пояснення в судовому засіданні, забезпечуючи тим самим справедливість розгляду справи заявника. Тому-то ненадання певних документів під час проведення консультацій за CIF чи здійснення процесуальних дій у суді не порушувало прав пана М’єлє на захист або принцип рівності процесуальних сторін.
«Фуше проти Франції» (Foucher v France), 22209/93, 18 березня 1997 року.
35. У цій справі вирішальне значення мають три міркування.
По-перше, пан Фуше вирішив сам вести свій захист, на що він мав право як відповідно до прямо встановлених положень Конвенції, так і відповідно до національного законодавства ...
По-друге, оскільки справу заявника передали безпосередньо на розгляд поліційного суду без проведення попереднього розслідування, то питання про забезпечення конфіденційності розслідування не виникало.
І нарешті, засудження заявника Канським апеляційним судом опиралося тільки на складений єгерями офіційний протокол, який, відповідно до статті 537 Кримінально-процесуального кодексу ..., був надійним доказом при недоведеності протилежного.
36. Суд ... тому вважає, що заявникові для того, щоб він міг оспорити офіційний протокол щодо нього, було важливо дістати доступ до матеріалів його справи та отримати копії документів, які в ній містилися .
Оскільки такого доступу він не мав, то його позбавили змоги достатнім чином підготуватися до захисту і не забезпечили рівних процесуальних можливостей, що суперечило вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції, узятого в поєднанні з пунктом 3 статті 6.
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
215. Уряд підтвердив, що заявникові в наданні копії обвинувального висновку відмовлено на підставі того, що він містив секретні відомості. Протягом усього часу судового розгляду він зберігався або в спецвідділі слідчого ізолятора, або в спеціальній канцелярії міського суду, звідки його не можна було виносити. Уряд не заперечував твердження заявника про те, що всі інші матеріали справи й записи, зроблені як заявником, так і його представниками під час судових слухань, після засідань підлягали здачі до спеціальної канцелярії.
216. Суд допускає, що міркування національної безпеки можуть за певних обставин спричинити процесуальні обмеження в справах, які зачіпають державну таємницю. Проте, навіть якщо стоїть питання про національну безпеку, поняття законності й верховенства права в демократичному суспільстві вимагають, щоб заходи, які зачіпають фундаментальні права, такі як право на справедливий судовий розгляд, мали законну підставу й відповідали досягненню їхніх захисних функцій. У цій справі уряд не послався ні на один закон, підзаконний акт або іншу норму внутрішнього права, яка регулює діяльність спецвідділів слідчих ізоляторів або спеціальних канцелярій судів. Не висунув він і жодних обґрунтувань широких обмежень на доступ заявника до матеріалів справи. Він не пояснив, чому національні органи влади не могли скласти обвинувальний висновок таким чином, щоб секретні відомості в ньому містилися в окремому додатку, який би і був єдиною його частиною з обмеженим доступом. Так само не виглядає, щоб російські органи влади розглядали доцільність відокремлення тих матеріалів справи, які становлять державну таємницю, від усіх інших — таких, наприклад, як процесуальні рішення суду, доступ до яких загалом має бути необмеженим. І нарешті, Суд вважає, що той факт, що заявник і його захисники не могли взяти свої нотатки, щоб показати їх експертові або використати їх якось інакше, практично не давав їм змоги користуватися інформацією, яку ті містили, бо в цій справі їм доводилося покладатися тільки на свою пам’ять ...
217. Суд уже встановлював, що необмежений доступ до матеріалів справи й необмежене використання всіх записів, зокрема й можливість отримати за потреби копії відповідних документів, є важливими гарантіями справедливого судового розгляду в межах люстраційного провадження. Нездатність забезпечити такий доступ спонукало Суд зробити в своїй оцінці висновок про порушення принципу процесуальної рівності сторін ... Цей висновок застосовний тим більше до обставин цієї справи, у якій заявник постав перед судом і ризикував утратити не тільки свою репутацію чи право обіймати державну посаду (як у люстраційному провадженні), але й свою свободу. Крім того, як Суд вже встановив вище, обмеження заявника на доступ до матеріалів справи й нотаток не мали обґрунтування в національному праві та були надміру широкими за обсягом.
218. Отож Суд доходить висновку, що факт ненадання заявникові і його захисникам належного доступу до документів та обмеження їх у користуванні власними нотатками, ще більше ускладнив підготування його захисту.
«Натунен проти Фінляндії» (Natunen v Finland), 21022/04, 31 березня 2009 року.
44. Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що представлені матеріали не дозволяють перевірити число знищених матеріалів або їхній зміст. Уряд, однак, не спростовував тверджень заявника про те, що кількість таких записів була доволі значною. Не надав він і якоїсь конкретної інформації щодо їхнього змісту ...
46. Суд повторює, що вимоги статті 6 передбачають, що, наводячи конкретні мотиви клопотання про розкриття певних доказів, які могли дати обвинуваченому можливість виправдати себе, він повинен мати право на те, щоб обґрунтованість цих мотивів дослідив суд. Хоч заявникові в цій справі мав би бути відомий зміст знищених записів у тій мірі, в якій вони його стосувалися, і навіть якщо він мав змогу ставити в ході судового розгляду запитання щодо всіх розмов з іншими підсудними, Суд підкреслює, що національні суди не визнали твердження підсудних про купівлю незаконної зброї достовірними через брак інших доказів на підтвердження цього ... Крім того, апеляційний суд не відмовлявся видати наказ про розкриття змісту записів, щодо яких був зроблений запит, з причини ненаведення заявником конкретних прийнятних причин такого запиту. Натомість він відмовився ухвалювати рішення з цього питання, бо записи були вже знищені і, отже, їхній зміст не міг бути розкритий захистові або пред’явлений суду ...
47. І хоч поліція та прокуратура за законом були зобов’язані брати до уваги і ті факти, що свідчать на користь підозрюваного, і ті, що проти нього, та порядок, за якого слідчий орган сам, навіть співпрацюючи з прокуратурою, намагається оцінити, що може мати стосунок до справи, а що ні, не може відповідати вимогам пункту 1 статті 6. Більше того, незрозуміло, якою мірою прокуратура була фактично причетна до рішення про знищення тих записів, які не були долучені до матеріалів справи. У цій справі знищення певних відомостей, здобутих шляхом прослуховування телефонних розмов, не дало змоги захистові перевірити свої припущення щодо їхньої релевантності і довести правильність останніх у судах першої інстанції.
48 … у цій справі рішення щодо нерозкритих доказів, імовірно, було ухвалене ще в ході попереднього слідства без надання захистові можливості взяти участь у процесі його ухвалення.
49. ... Суд також відзначає, що оспорюваний захід був обумовлений дефектом законодавства, яке не забезпечувало належних гарантій захистові, а не якимись неправомірними діями органів влади, що були зобов’язані за чинним на той час законом знищити оспорювані записи. Суд зазначає, що в урядовому законопроекті про внесення змін до Закону про примусові заходи те, що відомості, які підтверджують невинуватість підозрюваного, можуть бути знищені до постановлення рішення у справі, було віднесене до проблематичних питань. З метою ефективнішого забезпечення прав на захист до відповідного положення були внесені зміни, що набирають чинності 1 січня 2004 року. Ця поправка, однак, прийшло надто пізно для заявника.
50. З урахуванням вищевикладеного, Суд доходить висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції в поєднанні з пунктом 3(b) статті 6.
b. Відмова у наданні доказів з посиланням на суспільні інтереси
«Роу і Девіс проти Сполученого Королівства» (Rowe and Davis v United Kingdom) [GC], 28901/95, 16 лютого 2000 року.
63. Під час суду над заявниками в першій інстанції обвинувачення вирішило, не повідомляючи про це суддю, не розголошувати певні докази, що мали стосунок до справи, з міркувань захисту суспільних інтересів. Такий порядок, згідно з яким обвинувачення саме намагається оцінити значення приховуваних відомостей для захисту і зіставляє його з суспільними інтересами у збереженні цих відомостей в таємниці, не може задовольняти згадані вище вимоги пункту 1 статті 6...
64. Справді, на початку розгляду справи заявників в порядку апеляції, адвокати обвинувачення повідомили захист, що певні відомості не будуть розголошені, не розкриваючи, однак, характеру цих відомостей, і в двох окремих випадках апеляційний суд розглянув нерозкриті докази у засіданні ex parte під час якого приймали доводи державного обвинувачення, але не були присутні представники захисту, і ухвалив рішення на користь нерозголошення.
65. Суд, проте, не вважає, що така процедура в апеляційному суді була достатньою для того, щоб відновити несправедливість, спричинену тим, що, розглядаючи справу в першій інстанції, суддя не здійснив перевірки нерозголошеної інформації. На відміну від цього судді, який спостерігав за данням свідчень і повністю ознайомився з усіма доказами та питаннями в справі, судді апеляційного суду покладалися в своєму розумінні можливої значущості нерозкритих відомостей на протоколи слухань Суду корони та на характеристику цих питань, запропоновану їм адвокатом обвинувачення. Крім того, суддя першої інстанції був би в змозі зважувати необхідність розкриття відомостей упродовж усього процесу, оцінюючи значення нерозголошуваних доказів на тій стадії виникнення нових питань, коли шляхом перехресного допиту було б можна поставити під серйозний сумнів достовірність ключових свідків і коли версія захисту ще могла мати низку різних напрямів розвитку або акцентів. На відміну від цього, апеляційний суд був зобов’язаний здійснювати свою оцінку постфактум і міг навіть, потрапивши несвідомо під вплив вердикту присяжних про винуватість, недооцінювати значення нерозкритих доказів.
66. Отож, зрештою, те, що обвинувачення не розкрило судді відповідних доказів й не дало йому змоги ухвалити рішення щодо їхнього розкриття, позбавило заявників справедливого судового розгляду...
«P G і J H проти Сполученого Королівства» (P G and J H v United Kingdom), 44787/98, 25 вересня 2001 року.
71. Суд переконався в тому, ... що захист отримував інформацію і мав дозвіл робити подання та брати участь у вищезгаданому процесі ухвалення рішень, але при цьому йому, наскільки це було можливо, не розкривали відомостей, які обвинувачення прагнуло зберегти в таємниці з міркувань захисту суспільних інтересів... Суд також відзначає, що відомості, які в цій справі не були розкриті, жодним чином не підкріплювали версію обвинувачення і ніколи не були пред’явлені присяжним. Те, що суддя весь час мав змогу оцінювати необхідність розкриття, було ще одним важливим запобіжним механізмом, бо на судді лежав обов’язок упродовж всього процесу в першій інстанції перевіряти, чи є нерозкриття доказів справедливим, чи ні. Жодної підстави думати, що судді бракувало незалежності чи безсторонності за змістом пункту 1 статті 6, не було. Він повністю ознайомився з усіма доказами й питаннями у цій справі і був у змозі контролювати те, яке значення для захисту мала приховувана інформацію як до, так і в ході судового розгляду...
«Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashvili v Russia), 6293/04, 11 грудня 2008 року.
200. Насамперед Суд відзначає, що матеріали, приховані від захисту, не містять інформації про події 7-8 серпня 2000 року. Вони скоріше стосуються того, як здобуто «прямі» докази проти заявника (аудіозаписи). Проте це не применшує їхнього значення для справи. У змагальному процесі належить розглядати не тільки докази, що безпосередньо стосуються фактів цієї справи, а й інші докази, які можуть стосуватися прийнятності, достовірності й повноти перших...
202. Суд вважає, що обмеження, проти якого подано скаргу, мало законну мету. Організація кримінального судочинства з прагненням захистити інформацію про подробиці таємних операцій органів міліції, є таким підходом, що відповідає цілям статті 6. Суд готовий визнати, враховуючи обставини цієї справи, що документи, запитувані заявником, могли містити певні таємні відомості, які мали значення для захисту національної безпеки. За таких обставин національний суддя користувався широкими межами розсуду при ухваленні рішень із клопотань захисту про розкриття інформації.
203. Виникає питання, чи було рішення про відмову в розкритті врівноважене адекватними процесуальними гарантіями. Суд відзначає в цьому зв’язку, що матеріали, пов’язані із санкціонуванням прослуховування телефонних розмов, були розглянуті без участі сторін суддею-головою в ході слухання 12 вересня 2002 року. Отже, рішення про приховування деяких документів було ухвалене обвинуваченням не в односторонньому порядку ..., але одним із представників судової влади.
205. ... Суд розгляне, чи оцінив суддя співвідношення суспільних інтересів і інтересів обвинувачуваного, і чи дав захисту якомога більшу можливість взяти участь в ухваленні цього рішення.
206. Суд відзначає, що важливим моментом у висновках національного суду було те, що розглянуті матеріали минулого пов’язані з оперативно-розшуковою діяльністю (ОРД),, і як такі не могли бути розкриті захистові. Видається, що суд не проаналізував, чи можуть ці матеріали бути якось корисні для цілей захисту, і чи зможе їхнє розкриття, хоча б потенційно, завдати шкоди якомусь конкретному суспільному інтересу. Рішення суду спиралося на врахування типу відповідних матеріалів (матеріали, що стосується ОРД), а не на аналіз їхнього змісту.
207. Військовий суд, імовірно, не мав іншого вибору в цій ситуації, враховуючи, що Закон про оперативно-розшукову діяльність накладає абсолютну заборону на розголошення в таких ситуаціях документів, що стосуються ОРД, і не припускає з боку судді жодного варіанту «знайти рівновагу». Проте фактом залишається те, що роль суду в ухваленні рішення щодо клопотання захисту про розкриття цієї інформації була досить обмеженою.
208. З урахуванням вищевикладеного, Суд доходить висновку, що процес ухвалення рішення містив у собі серйозні недоліки. Що стосується матеріально-правових підстав для ухвалення рішення, то Суд відзначає, що оспорюване рішення було розпливчастим та не уточнювало, якого роду секретна інформація може міститися в постанові суду від 11 липня 2000 року та в інших матеріалах, пов’язаних із цією операцією. Суд погодився вилучити зі змагального розгляду абсолютно всі матеріали. Крім того, Суд зауважує, що операція з прослуховування не була спрямована на заявника або інших співобвинувачених.
209. Загалом Суд доходить висновку, що рішення про відмову в розкритті відомостей, пов’язаних із операцією з прослуховування, не супроводжувалося адекватними процесуальними гарантіями і, крім того, не було досить обґрунтованим. Суд врахує цей аспект справи при аналізі загальної справедливості судового розгляду.
Див. також «Порушення заборони на самообвинувачення».
5. Право обвинуваченого представляти себе самостійно
«X. проти Норвегії» (X v Norway), 5923/72, 20 травня 1975 року, DR 3, 43.
Справді, згідно з формулюванням підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції, кожен обвинувачений в учиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або через брак власних коштів для оплати юридичної допомоги захисника дістати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.
У своїй прецедентній практиці ... Комісія обстоює думку, що підпункт (с) пункту 3 статті 6 гарантує, що процес у справі обвинуваченого не відбуватиметься без достатнього представлення фактів і доводів з боку захисту, а не дає обвинуваченому права самостійно вирішувати, як саме буде забезпечено його захист. Рішення про те, яким із двох варіантів, згаданих у цьому положенні, слід скористатися, а саме з права заявника захищати себе особисто чи бути представленим адвокатом, вибраним на його власний розсуд або, за певних обставин, призначеним судом, залежить від застосовного законодавства або регламенту суду.
«X. проти Сполученого Королівства» (X v United Kingdom), 8231/78, 6 березня 1982 року, DR 28, 5.
2. ... Підпункти (b) і (с) пункту 3 статті 6 гарантують особі, обвинуваченій в учиненні кримінального правопорушення, відповідно, право дістати «час і можливості, необхідні для підготування свого захисту» та «право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд.» Однак Комісія не бачить ніяких підстав, щоб припускати, що вимоги, викладені в цих положеннях, у справі не були виконані. Вона, зокрема, відзначає, що протягом майже шести місяців після вчинення злочину, за який його врешті засуджено, заявник перебував на свободі, відпущений під заставу. Він не міг не передбачати судовий процес і, перебуваючи на волі, мав достатньо часу для підготування свого захисту і консультацій із адвокатом, якщо того забажав би. Крім того, після провадження з питання передання справи до суду ... грудня 1976 року, коли вирішено віддати його до суду, заявник мав іще місяць, хоч і в ув’язненні, щоб підготуватися до суду і провести з цього приводу консультації з адвокатом. Заявник не представив жодного доказу того, що органи влади Сполученого Королівства хоч коли-небудь йому завадили готуватися до захисту чи не дозволяли викликати адвоката. Комісія в цьому зв’язку посилається також і на те, що, призначаючи покарання, суддя прямо заявив, що заявник за власним бажанням не захотів мати адвоката.
«Коррея де Матуш проти Португалії» (Correia de Matos v Portugal) (ухв.), 48188/99,15 листопада 2001 року.
... рішення дозволяти обвинуваченому захищати себе особисто або призначити йому адвоката перебуває все ж у межах розсуду Договірних Сторін, які перебувають у кращому, ніж Суд, становищі, щоб вибирати належні засоби, з допомогою яких їхні судові системи забезпечуватимуть права захисту.
Слід підкреслити, що причини, з яких поставлено вимогу обов’язкового користування допомогою захисника на певних стадіях судочинства, на думку Суду, були достатніми та відповідали вимогам цієї справи. Цей захід, зокрема, слугує інтересам обвинуваченого, будучи спрямованим на забезпечення належного захисту його інтересів. Отож національні суди мають право вважати, що інтереси правосуддя вимагають обов’язкового призначення адвоката.
Те, що обвинувачений, як і в цій справі, сам був адвокатом — нехай навіть ім’я заявника було тимчасово вилучене з реєстру Ради баристерів — жодним чином не заперечує попередніх зауважень. Хоч загалом правильно, що юристи можуть виступати в суді особисто, відповідні суди все ж мають право вважати, що інтереси правосуддя вимагають призначення захисника, що представлятиме інтереси адвоката, якого обвинувачено в учиненні кримінального правопорушення і який саме з такої причини, можливо, не в змозі правильно оцінювати, які інтереси поставлено на кін, або, відповідно, дієво вести свій захист. На думку Суду, це питання знову ж таки належить до меж розсуду, відведених національним органам влади.
Суд вважає, що захист заявника у цій справі проведено належним чином. У цьому зв’язку він вказує на те, що заявник і не стверджував, що він не міг представити свою власну версію фактів відповідним судам, і що його інтереси на слуханнях 15 грудня 1998 року представляв офіційно призначений захисник.
Отже, немає жодного доказу на підтримку твердження про те, що відповідний судовий розгляд був несправедливий або що права заявника на захист були порушені.
«Барбера, Мессеґе і Хабардо проти Іспанії» (Barberá, Messegué and Jabardo v Spain), 10590/83, 6 грудня 1988 року.
69. 11 січня 1982 року, тобто за день до початку слухання справи в Верховному суді, заявники ще перебували в Барселонській в’язниці. У Мадрид вони вирушили аж увечері 11 січня і прибули туди рано-вранці наступного дня, подолавши понад 600 кілометрів у тюремному фургоні, хоча слухання мало розпочинатися о 10:30 ранку...
70. Отже, пани Барбера, Мессеґе і Хабардо мали стати перед судом, який для них, враховуючи серйозність висунутих обвинувачень та можливого покарання, був украй важливим, у стані, напевно, зниженої фізичної і психічної стійкості.
Попри допомогу з боку їхніх захисників, у яких була змога робити заяви й наводити аргументи, ця обставина, прикра сама по собі, безперечно, послабила їхнє становище в той життєво важливий момент, коли їм були потрібні всі їхні ресурси, щоб захищати себе і, зокрема, проходити допит на самому початку судового розгляду та проводити ефективні консультації зі своїми адвокатами.
«Ґалстян проти Вірменії» (Galstyan v Armenia), 26986/03,15 листопада 2007 року.
91. Суд зазначає, що всі матеріали, які є в його розпорядженні, вказують на те, що заявник прямо відмовився від свого права користуватися юридичною допомогою захисника як до, так і під час слухання справи в суді... Із тексту статті підпункту (c) пункту 3 статті чітко видно, що обвинувачений має вибір захищати себе «особисто або використовувати юридичну допомогу». Тому зазвичай, якщо обвинувачений бажає себе захищати сам, то, за умови, що інтереси правосуддя не вимагають іншого, це не суперечить вимогам цієї статті. У цій справі немає жодного доказу того, що заявник вирішив захищати себе сам внаслідок якихось погроз або фізичного насильства. Навіть більше, немає і доказів на підтримку заявникового твердження про те, що його «обманним шляхом» змусили відмовитись від адвоката. Попри те, що згадані доповіді ПАРЄ і організації Human Rights Watch ... містять відповідну інформацію, проте цих матеріалів недостатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що дії, аналогічні описаним у цих доповідях, відбулися й у конкретній справі заявника. І нарешті, зазначаючи, що заявника обвинуватили в дрібному правопорушенні і максимально можливе покарання не перевищувало 15 діб тримання під вартою, Суд не вбачає у цій справі якихось інтересів правосуддя, які б вимагали обов’язкового юридичного представництва.
92. Дійшовши висновку, що заявник із власної волі вирішив відмовитись від адвоката, Суд вважає, що органи влади не можуть нести відповідальність за те, що він не користувався юридичною допомогою під час розгляду адміністративної справи щодо нього. Отже, порушення пункту 1 та підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції, взятих у поєднанні, не було.
6. Юридичне представництво
а. Визначення часу
«Берлінський проти Польщі» (Berliński v Poland), 27715/95 і 30209/96, 20 червня 2002 року.
75. Суд нагадує, що хоч основна мета статті 6, коли йдеться про кримінальні справи, полягає у забезпеченні справедливого розгляду «судом», що уповноважений встановити «обґрунтованість будь-якого кримінального обвинувачення», звідси не випливає, що це положення Конвенції не застосовне до досудового провадження...
76. ... хоча стаття 6, як правило, вимагає, щоб обвинуваченому була забезпечена змога користуватися допомогою адвоката на початкових стадіях допитів у поліції, це право, яке в Конвенції явно не сформульоване, за наявності вагомих підстав може бути обмежене. У кожному випадку питання полягає в тому, чи таке обмеження, беручи до уваги провадження в цілому, позбавило обвинуваченого справедливого судового розгляду чи ні...
77. Суд зауважує, що брак коштів у заявників для того, щоб найняти приватного представника в зв’язку з відкритим проти них кримінальним переслідуванням, не є предметом спору. Так само безперечно, що клопотання заявників про призначення адвоката державою органи влади проігнорували, в результаті чого у перших понад рік не було свого захисника. Враховуючи, що протягом цього періоду виконано цілий ряд процесуальних дій, зокрема допит заявників та їхнє медичне обстеження …, Суд не бачить жодного виправдання для цього обмеження, яке позбавило заявників права на достатній захист в ході розслідування і судового розгляду.
78. Отже, було порушення пункту 1 і підпункту 3 (с) статті 6 Конвенції.
Див. також «Право на правову допомогу».
b. Інтереси правосуддя потребують забезпечення з боку держави
i. Обставини, що мають значення для справи
«Каранта проти Швейцарії» (Quaranta v Switzerland), 12744/87, 24 травня 1991 року.
32. Щоб визначити, чи «інтереси правосуддя» потребували забезпечення заявникові безоплатної правової допомоги, Суд враховує різні критерії...
33. По-перше, слід взяти до уваги серйозність правопорушення, в якому обвинувачено пана Каранта і суворість покарання за вироком суду, яке йому загрожувало... Відповідно до пункту 1 статті 19 федерального Закону про зловживання наркотиками, застосовуваного в поєднанні зі статтею 36 Кримінального кодексу Швейцарії, максимальне покарання становило три роки позбавлення волі... У цій справі безоплатна правова допомога мала б бути забезпечена вже з огляду на те, яке покарання йому загрожувало.
34. Додатковим фактором є складність справи ... яка, щоправда, не викликала особливих труднощів з боку встановлення фактів. Але результат судового процесу мав велике значення для заявника, оскільки інкриміновані злочини вчинені протягом призначеного йому 1982 року випробувального періоду... Через це кримінальний суд мав як ухвалити постанову про можливість приведення в виконання відстроченого вироку, так і постановити рішення про призначення нового покарання. Участь адвоката в судовому розгляді створила б кращі умови для захисту обвинуваченого, зокрема в зв’язку з тим, що в розпорядженні суду був вибір із широкого спектру каральних заходів.
35. Такі питання, які самі по собі є складними, виявилися тим паче складними для пана Каранта, з огляду на його особисті обставини: він, молода повнолітня особа іноземного походження із соціально незахищених верств, без справжнього професійного підготування, мав чималий список судимостей. Він почав вживати наркотики з 1975 року і, починаючи з 1983 року, робив це майже щодня, а у відповідний період жив разом із своєю родиною на виплати соціального забезпечення.
36. Отже, за обставин, що склалися в справі, він не міг, будучи допровадженим особисто до слідчого судді, а згодом до кримінального суду і не користуючись допомогою захисника, викласти свої доводи як слід...
«Бенгем проти Сполученого Королівства» (Benham v United Kingdom), 19380/92, 10 червня 1996 року.
61. ... коли йдеться про позбавлення волі, інтереси правосуддя загалом потребують забезпечення юридичного представництва. У цій справі максимальний термін позбавлення волі, який загрожував панові Бенгему, становив 3 місяці.
62. Крім того, закон, який мусив застосувати магістрат не був цілком чітким. Зокрема, складно було з’ясувати та застосувати критерій злочинної недбалості (culpable negligence).
64. З огляду на суворість покарання, що загрожувало панові Бенгему, та складність застосовного законодавства, Суд вважає, що інтереси правосуддя потребували, щоб для забезпечення справедливого судового розгляду панові Бенгему під час провадження в магістратському суді надали безоплатну правову допомогу.
«Талат Тунч проти Туреччини» (Talat Тunç v Turkey), 32432/96, 27 березня 2007 року.
57. В цій справі заявника засуджено до смертної кари за вбивство матері. На додаток до цього заявник, який в процесі судового розгляду виступив із заявою про свою невинуватість, зіткнувся з труднощами в узгодженні власних зізнань, зроблених ним на стадії провадження слідства у справі.
58. З цього випливає, що друга умова, передбачена пунктом 3 статті 6, була виконана...
60. В цій справі Суд установив, що заявник 26 грудня 1994 року в прокуратурі Алашегіра заявив про те, що через висловлену жандармами загрозу піддати його жорстокому поводженню він був позбавлений можливості діяти за власною волею, коли його допитували у прокуратурі та суддя-слідчий. Не можна вважати, що заявник, який не мав професійного вишколу та походив із бідного середовища, міг би достовірно оцінити наслідки своїх дій, що полягали у відмові користуватись допомогою адвоката в ході судового розгляду кримінальної справи, де йому загрожувала смертна кара.
61. Певно ж, що перешкоди, які стояли на шляху ефективного дотримання прав на захист можна було подолати, якби національні органи, усвідомлюючи труднощі, з якими мав справу заявник, діяли активніше в напрямку забезпечення того, щоб заявник дізнався про можливість вимагати для себе безкоштовного адвоката за призначенням. Однак органи влади виявили пасивність, тим самим нехтуючи своїм обов’язком забезпечити рівність сторін в судовому процесі...
62. З огляду на це, Європейський суд вважає, що не доведено те, що заявник відмовився від свого права користуватися консультаціями адвоката за призначенням. Отже, з огляду на сувору міру покарання, до якої засуджено заявника, Суд вважає, що інтереси здійснення правосуддя потребували, щоб для досягнення рівної участі у процесі заявник повинен був мати можливість користуватись безоплатною правовою допомогою впродовж процедури судового розгляду порушеної проти нього кримінальної справи.
ii. Обов’язок відшкодування
«Круассан проти Німеччини» (Croissant v Germany), 13611/88, 25 вересня 1992 року.
33. На відміну від прав, закріплених в інших положеннях пункту 3 статті 6, ... право на безоплатну правову допомогу, яке надає підпункт (с), ... не є абсолютним; таку допомогу надають тільки в тому разі, якщо обвинуваченому «бракує достатніх коштів для оплати».
35. ... згідно з нормами німецького права, якщо обвинуваченого виправдано, то він, незалежно від своїх коштів, не зобов’язаний оплачувати ні судові витрати, ні гонорари призначених судом адвокатів, а всі ці статті витрат оплачує держава. З іншого боку, засуджений загалом завжди зобов’язаний сплатити гонорар і витрати своїх адвокатів, призначених судом, оскільки це вважається нормальним наслідком обвинувального вироку.
Фінансове становище засудженого береться до уваги лише коли йдеться про процедуру примусового виконання, що розпочинається після ухвалення остаточного рішення; при цьому не є важливим те, чи мав він досить коштів під час судового розгляду: значення має тільки його становище після засудження.
36. Така система була б несумісною зі статтею 6 ... Конвенції в тому разі, якщо вона б негативно позначалася на справедливості судового розгляду. Однак не може сказати, що ця система дає такий результат в цілому або дала в цьому випадку. Як уже зазначено вище, призначення трьох захисників не суперечило вимогам статті 6... Отже, не суперечить цьому положенню і те, що заявник зобов’язаний оплатити їхні гонорари. Національні суди мали право вважати за потрібне їх призначити, а суми, що підлягають стягненню на їхню користь, не є надмірними.
... немає ніяких підстав сумніватися в тому, що якби заявник довів, що не може сплатити всю суму, були б застосовані норми відповідного законодавства й практики. У зв’язку з цим Суд вважає припустимим, відповідно до Конвенції, щоб тягар доказування браку достатніх коштів був покладений на особу, яка про це заявляє.
38. Суд робить висновок, що наказ про відшкодування не є несумісним із положеннями підпункту (c) пункту 3 статті 6...
i. Обставини, що мають значення для справи
«Каранта проти Швейцарії» (Quaranta v Switzerland), 12744/87, 24 травня 1991 року.
32. Щоб визначити, чи «інтереси правосуддя» потребували забезпечення заявникові безоплатної правової допомоги, Суд враховує різні критерії...
33. По-перше, слід взяти до уваги серйозність правопорушення, в якому обвинувачено пана Каранта і суворість покарання за вироком суду, яке йому загрожувало... Відповідно до пункту 1 статті 19 федерального Закону про зловживання наркотиками, застосовуваного в поєднанні зі статтею 36 Кримінального кодексу Швейцарії, максимальне покарання становило три роки позбавлення волі... У цій справі безоплатна правова допомога мала б бути забезпечена вже з огляду на те, яке покарання йому загрожувало.
34. Додатковим фактором є складність справи ... яка, щоправда, не викликала особливих труднощів з боку встановлення фактів. Але результат судового процесу мав велике значення для заявника, оскільки інкриміновані злочини вчинені протягом призначеного йому 1982 року випробувального періоду... Через це кримінальний суд мав як ухвалити постанову про можливість приведення в виконання відстроченого вироку, так і постановити рішення про призначення нового покарання. Участь адвоката в судовому розгляді створила б кращі умови для захисту обвинуваченого, зокрема в зв’язку з тим, що в розпорядженні суду був вибір із широкого спектру каральних заходів.
35. Такі питання, які самі по собі є складними, виявилися тим паче складними для пана Каранта, з огляду на його особисті обставини: він, молода повнолітня особа іноземного походження із соціально незахищених верств, без справжнього професійного підготування, мав чималий список судимостей. Він почав вживати наркотики з 1975 року і, починаючи з 1983 року, робив це майже щодня, а у відповідний період жив разом із своєю родиною на виплати соціального забезпечення.
36. Отже, за обставин, що склалися в справі, він не міг, будучи допровадженим особисто до слідчого судді, а згодом до кримінального суду і не користуючись допомогою захисника, викласти свої доводи як слід...
«Бенгем проти Сполученого Королівства» (Benham v United Kingdom), 19380/92, 10 червня 1996 року.
61. ... коли йдеться про позбавлення волі, інтереси правосуддя загалом потребують забезпечення юридичного представництва. У цій справі максимальний термін позбавлення волі, який загрожував панові Бенгему, становив 3 місяці.
62. Крім того, закон, який мусив застосувати магістрат не був цілком чітким. Зокрема, складно було з’ясувати та застосувати критерій злочинної недбалості (culpable negligence).
64. З огляду на суворість покарання, що загрожувало панові Бенгему, та складність застосовного законодавства, Суд вважає, що інтереси правосуддя потребували, щоб для забезпечення справедливого судового розгляду панові Бенгему під час провадження в магістратському суді надали безоплатну правову допомогу.
«Талат Тунч проти Туреччини» (Talat Тunç v Turkey), 32432/96, 27 березня 2007 року.
57. В цій справі заявника засуджено до смертної кари за вбивство матері. На додаток до цього заявник, який в процесі судового розгляду виступив із заявою про свою невинуватість, зіткнувся з труднощами в узгодженні власних зізнань, зроблених ним на стадії провадження слідства у справі.
58. З цього випливає, що друга умова, передбачена пунктом 3 статті 6, була виконана...
60. В цій справі Суд установив, що заявник 26 грудня 1994 року в прокуратурі Алашегіра заявив про те, що через висловлену жандармами загрозу піддати його жорстокому поводженню він був позбавлений можливості діяти за власною волею, коли його допитували у прокуратурі та суддя-слідчий. Не можна вважати, що заявник, який не мав професійного вишколу та походив із бідного середовища, міг би достовірно оцінити наслідки своїх дій, що полягали у відмові користуватись допомогою адвоката в ході судового розгляду кримінальної справи, де йому загрожувала смертна кара.
61. Певно ж, що перешкоди, які стояли на шляху ефективного дотримання прав на захист можна було подолати, якби національні органи, усвідомлюючи труднощі, з якими мав справу заявник, діяли активніше в напрямку забезпечення того, щоб заявник дізнався про можливість вимагати для себе безкоштовного адвоката за призначенням. Однак органи влади виявили пасивність, тим самим нехтуючи своїм обов’язком забезпечити рівність сторін в судовому процесі...
62. З огляду на це, Європейський суд вважає, що не доведено те, що заявник відмовився від свого права користуватися консультаціями адвоката за призначенням. Отже, з огляду на сувору міру покарання, до якої засуджено заявника, Суд вважає, що інтереси здійснення правосуддя потребували, щоб для досягнення рівної участі у процесі заявник повинен був мати можливість користуватись безоплатною правовою допомогою впродовж процедури судового розгляду порушеної проти нього кримінальної справи.
ii. Обов’язок відшкодування
«Круассан проти Німеччини» (Croissant v Germany), 13611/88, 25 вересня 1992 року.
33. На відміну від прав, закріплених в інших положеннях пункту 3 статті 6, ... право на безоплатну правову допомогу, яке надає підпункт (с), ... не є абсолютним; таку допомогу надають тільки в тому разі, якщо обвинуваченому «бракує достатніх коштів для оплати».
35. ... згідно з нормами німецького права, якщо обвинуваченого виправдано, то він, незалежно від своїх коштів, не зобов’язаний оплачувати ні судові витрати, ні гонорари призначених судом адвокатів, а всі ці статті витрат оплачує держава. З іншого боку, засуджений загалом завжди зобов’язаний сплатити гонорар і витрати своїх адвокатів, призначених судом, оскільки це вважається нормальним наслідком обвинувального вироку.
Фінансове становище засудженого береться до уваги лише коли йдеться про процедуру примусового виконання, що розпочинається після ухвалення остаточного рішення; при цьому не є важливим те, чи мав він досить коштів під час судового розгляду: значення має тільки його становище після засудження.
36. Така система була б несумісною зі статтею 6 ... Конвенції в тому разі, якщо вона б негативно позначалася на справедливості судового розгляду. Однак не може сказати, що ця система дає такий результат в цілому або дала в цьому випадку. Як уже зазначено вище, призначення трьох захисників не суперечило вимогам статті 6... Отже, не суперечить цьому положенню і те, що заявник зобов’язаний оплатити їхні гонорари. Національні суди мали право вважати за потрібне їх призначити, а суми, що підлягають стягненню на їхню користь, не є надмірними.
... немає ніяких підстав сумніватися в тому, що якби заявник довів, що не може сплатити всю суму, були б застосовані норми відповідного законодавства й практики. У зв’язку з цим Суд вважає припустимим, відповідно до Конвенції, щоб тягар доказування браку достатніх коштів був покладений на особу, яка про це заявляє.
38. Суд робить висновок, що наказ про відшкодування не є несумісним із положеннями підпункту (c) пункту 3 статті 6...
с. Вибір
«Енсслін, Баадер і Распе проти Федеративної Республіки Німеччини» (Ensslin, Baader and Raspe v Federal Republic of Germany), 7572/76, 7586/76 і 7587/76, 8 липня 1978 року, DR 14, 64.
19. ... Встановлюючи, що обвинувачений має право на допомогу захисника, вибраного на свій розсуд, підпункт (с) пункту 3 статті 6 не гарантує права на необмежену їхню кількість... Мета цього положення полягає в забезпеченні реальної можливості обом сторонам у справі представити свої доводи через надання обвинуваченим, у разі потреби, допомоги незалежного професійного юриста. Отож, обмежуючи трьома кількість захисників, яких обвинувачений може вибирати на власний розсуд, до того ж це — що є своєрідною рисою, притаманною німецькій процесуальній системі — не перешкоджає суду призначити ex officio свого адвоката захисту, органи влади Федеративної Республіки Німеччини не порушили права, гарантованого цим положенням.
20. Відмова погодитись із призначеним захисником або його відвід є складнішим питанням як загалом, так і з огляду на наслідки. Такий захід може залякати інших потенційних захисників або породити недовіру до захисту в цілому; а ще зміна адвокатів може негативно позначитися на викладення версії захисту і зробити менш визначеною ролі баристера як того, хто «пильнує дотримання процесуальних норм» («the watchdog of procedural regularity»). Утім ... право доводити свою версію за допомогою вибраного на власний розсуд захисника ... не є абсолютним: воно обмежене через право держави встановлювати певні правила участі баристерів у судочинстві ... і обов’язок захисника не порушувати певні принципи професійної етики. У цій справі деякі адвокати були відсторонені від захисту через наявність сильних підозр у тому, що вони підтримують злочинну спільноту обвинувачених. Цей захід суд ужив не просто в інтересах забезпечення процедури, адже відповідних юристів нині переслідує суд у кримінальному порядку. Їхній відвід не припинив ефективного захисту заявників, оскільки їх представляло в середньому десять захисників, і деяких з них ... вони вибрали на власний розсуд.
«X. проти Сполученого Королівства» (X v United Kingdom), 8295/78, 9 жовтня 1978 року, DR 15, 242.
1. ... Розглядаючи захист заявника у цілому, Комісія відзначає, що йому надали достатню можливість представити свою версію. Обмеження щодо заявникового вибору юридичних представників стосувалося лише відводу його сина на обґрунтованих підставах, пов’язаних з професійною етикою. Заявник міг вибрати будь-якого іншого баристера для свого захисту, проте, очевидно, не зробив для цього жодної спроби. Аналіз протоколів судового розгляду не свідчить про те, що в цьому захист був поставлений у невигідне становище або про іншу несправедливість. Тому Комісія вважає, що відсторонення сина заявника від надання заявникові юридичної допомоги в суді не містить жодної ознаки порушення підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції.
«Круассан проти Німеччини» (Croissant v Germany), 13611/88, 25 вересня 1992 року.
27. ... Вимогу, щоб підсудному була забезпечена допомога захисника на всіх стадіях процесу в земельному суді ... — яка має паралелі в законодавстві інших Договірних Сторін — не можна, на думку Суду, вважати несумісною з положеннями Конвенції.
Знову ж таки, призначення більш ніж одного захисника саме по собі не суперечить положенням Конвенції і в певних випадках навіть може бути необхідним для забезпечення інтересів правосуддя. Однак перш ніж призначити більш як одного адвоката, суд має прислухатися до думки обвинувачуваного щодо того, скільки їх треба, особливо тоді, коли той, як у Німеччині, загалом матиме відповідні витрати в разі його засудження. Призначення, що йде врозріз з такими побажаннями, буде несумісним із поняттям справедливого судового розгляду за змістом пункту 1 статті 6 ... не маючи відповідного і достатнього обґрунтування.
28. ... По-перше, уникнення пауз або перерв відповідає інтересові правосуддя, що має значення в цьому контексті і цілком може виправдати призначення всупереч побажанням обвинуваченого. Крім того, призначення пана Гаузера мало й додаткову мету. Воно обґрунтоване, відповідно до рішення районного суду від 1 березня 1978 року, ... необхідністю забезпечити панові Круассану достатнє юридичне представництво впродовж всього судового розгляду, з урахуванням його ймовірної тривалості, обсягу та складності справи; земельний суд підкреслив, що вибираючи пана Гаузера, він спирався на те, що той, на його думку, мав якраз той рівень кваліфікації, якого вимагали ці обставини...
29. ... При призначенні адвокатів захисту національні суди, безумовно, мають враховувати побажання підсудного... Однак вони можуть не брати до уваги ці побажання при наявності доречних і достатніх підстав для висновку, що це є необхідним в інтересах правосуддя.
30. У своєму рішенні від 1 березня 1978 року земельний суд підкреслив, що він вибрав пана Гаузера, оскільки вважав, що, з огляду на предмет судового розгляду, складність питань факту і права, які виникатимуть, та риси особи підсудного, той пропонував найкращі гарантії належного захисту. Крім того, він встановив, що причина, якою заявник пояснював свою нездатність довіряти панові Гаузеру, не була вагомою, і в зв’язку з цим також послався на той факт, що заявник сам вибрав інших двох призначених судом адвокатів ... Штутгартський апеляційний суд, який залишив у силі рішення районного суду, додав, що пан Гаузер був призначений тому, що, на відміну від двох згаданих адвокатів, його бюро перебувало в межах юрисдикції районного суду ..., а це, зважаючи на можливу тривалість судового розгляду, мало б свої переваги на той випадок, якби вони не змогли бути присутні...
І нарешті, на думку земельного суду, були інші вагомі причини — а саме можливий конфлікт інтересів між паном Круассаном і одним із його колишніх співробітників — для того, щоб відмовити в призначенні пана Кюнцеля...
Підстави, якими національні суди обґрунтували призначення пана Гаузера і відхилення причин, які заявник наводив на користь його відкликання, на думку Суду, є доречними і достатніми.
31. До того ж ... пан Гаузер узяв активну участь в захисті і в плануванні разом із двома іншими адвокатами стратегії захисту, що мала бути прийнятною. Отже, не можна сказати, що його призначення негативно позначилося на захисті заявника.
32. У підсумку, призначення відповідних трьох юристів не можна визнати несумісним із вимогами пунктів 3 (с) і 1 статті 6 ... узятих у поєднанні.
«Майзіт проти Росії» (Mayzit v Russia), 63378/00, 20 січня 2005 року.
68. Суд відзначив, що стаття 47 Кримінально-процесуального кодексу установлює як загальне правило вимогу, згідно з якою захист мають здійснювати професійні адвокати-члени колегій адвокатів. Відповідно до положень цієї ж статті, Московський районний суд міг, якби визнав за доречне, дозволити матері й сестрі заявника бути його захисниками. Однак суд ухвалив, що вони, не будучи професіоналами, не зможуть забезпечити ефективний захист заявника відповідно до процесуальних вимог. Більше того, суд дійшов висновку, що через стан здоров’я або професійну зайнятість вони не змогли б достатньою мірою брати участь у судових засіданнях. На думку Суду, такі міркування були законними й переважували волю заявника...
69. Розглядаючи захист заявника в цілому, Суд відзначив, що у того були всі можливості для здійснення свого захисту. Обмеження, установлене на вибір заявником свого представника, зводилося до відмови в участі у процесі його матері й сестри на зазначених вище підставах. Заявник міг вибрати будь-якого адвоката для представлення своїх інтересів, але, мабуть, нічого для цього не зробив. Обставини справи не свідчать про те, що захист заявника тут поставлено в невигідне становище, або про якісь інші ознаки несправедливості судового розгляду.
d. Кваліфікація
«В. проти Швейцарії» (W v Switzerland), 9022/80, 13 липня 1983 року, DR 33, 21.
4. ... Саме призначення не забезпечує ефективної юридичної допомоги, оскільки адвокат, призначений з метою надання безоплатної правової допомоги може померти, серйозно захворіти, бути позбавленим змоги діяти протягом тривалого періоду або ухилятися від виконання своїх обов’язків. Якщо органи влади отримують повідомлення про це, то повинні замінити його або змусити його виконувати своє завдання. Лише в такий спосіб можна досягти тієї мети Конвенції, яка полягає в гарантуванні не теоретичних чи ілюзорних прав, а практично здійсненних та ефективних.
6. ... І справді, здається, що впродовж всього провадження органам влади не було відомо про розбіжності між заявником і його адвокатами щодо способу, у який слід вести захист, і про те, що заявник, можливо, був введений в оману щодо бажаності активніших дій з боку його адвокатів. І тільки під час проголошення вироку цей стан справ був доведений до відома судової влади разом із пропозицією надати додаткові докази. З цього моменту заявник дістав можливість користуватися ефективним захистом і підстав для втручання з боку влади не виникало. З огляду на це, Комісія вважає, що компетентні органи жодного разу не ухилились від виконання своїх зобов’язань за підпунктом (c) пункту 3 статті 6 Конвенції.
«Дауд проти Португалії» (Daud v Portugal), 22600/93, 21 квітня 1998 року.
39. ...Суд відзначає, що перший з призначених державою адвокатів, перш ніж занедужати, не вчинив жодної дії як адвокат пана Дауда, котрий безуспішно намагався самостійно себе захищати. Що стосується другого адвоката, про призначення якого заявник дізнався тільки за три дні до початку судового розгляду в кримінальному суді, то Суд уважає, що в неї не було часу, необхідного для ознайомлення зі справою, відвідання, за потреби, свого клієнта у в’язниці та підготування його захисту. Час між повідомленням про заміну адвоката ... і слуханням ... [3 дні] був замалим для серйозної, складної справи, у якій не провели судового слідства і яка завершилася ухваленням суворого вироку. Верховний суд ситуацію не виправив, оскільки у своєму рішенні від 30 червня 1993 року оголосив скаргу неприйнятною, з огляду на недостатню обґрунтованість...
Отже, пан Дауд не користувався справжнім і ефективним захистом, як того вимагає підпункт (с) пункту 3 статті 6 ...
40. Тому Судові належить переконатися, чи повинні були відповідні органи, дотримуючись основоположного принципу незалежності адвокатури, діяти так, щоб забезпечити заявникові змогу реально скористатися з його права, яке й вони визнали.
41. Насамперед Суд зазначає, що клопотання про проведення судового розслідування, зроблене заявником 15 жовтня 1992 року, було відхилене слідчим суддею головно на тій підставі, що воно було написане по-іспанськи ...
42. У своєму листі від 15 грудня 1992 року, після того, як минуло понад вісім місяців, заявник також звернувся до суду про консультацію з адвокатом, який до того часу з ним ще не зв’язувався... Оскільки лист був написаний іноземною мовою, суддя клопотання залишив без реагування. Втім це клопотання мало б привернути увагу відповідних органів влади до явних недоліків у роботі першого з призначених офіційно адвокатів, особливо зважаючи на те, що останній після свого призначення в березні 1992 року сам ніяких заходів не зробив. З цієї причини і з урахуванням відхилення двох заяв, які під час того ж періоду зробив сам обвинувачений, судові було б треба поцікавитися, як саме адвокат виконує свій обов’язок і, можливо, замінити раніше, не чекаючи його заяви про неспроможність діяти в інтересах пана Дауда. Крім того, після призначення заміни, Лісабонський кримінальний суд, якому, певне, було відомо, що заявник доти не мав належної правової допомоги, міг би відкласти судовий розгляд з власної ініціативи. Той факт, що другий офіційно призначений адвокат не зробив такої заяви, жодного значення не має. Обставини справи вимагали, щоб суд не залишався байдужим.
«Санніно проти Італії» (Sannino v Italy), 30961/03, 27 квітня 2006 року.
50. В цій справі, 18 січня 1999 року пан Ґ., адвокат, обраний заявником, вийшов із справи... Пан Б., адвокат, призначений судом для забезпечення юридичного представництва заявника, отримав повідомлення про дату проведення наступного слухання, але не про його призначення... Це упущення з боку органів влади частково пояснює відсутність пана Б., внаслідок якої й постала ситуація, яку оскаржує заявник, а саме те, що на кожному слуханні його представляв інший підмінний адвокат... Ніяких підстав вважати, що підмінні адвокати були ознайомлені зі справою, немає. Однак вони не зверталися з клопотанням про відкладення засідання для ознайомлення зі справою свого клієнта. Вони так само не просили допитати свідків захисту, дозвіл на виклик яких районний суд дав першим двом заявниковим адвокатам...
51. За загальним визнанням, заявник, який до 2 листопада 1999 року був присутнім на багатьох слуханнях, ніколи не звертав увагу органів влади на труднощі, з якими він зіткнувся при підготуванні свого захисту... Заявник також не зв’язувався з призначеними судом адвокатами, щоб дістати роз’яснення щодо ходу судового процесу та стратегії захисту. Він також не звертався до канцелярії суду, щоб дізнатися про результати судового розгляду його справи. Однак Суд вважає, що поведінка заявника сама по собі не звільняє органи влади від їхнього зобов’язання вживати заходів для забезпечення ефективності захисту обвинуваченого. Вищезазначені недоліки в роботі призначених судом адвокатів були такими очевидними, що органи влади були зобов’язані втрутитися. Однак ніщо не свідчить про те, що вони вжили якихось заходів для забезпечення обвинуваченому ефективного захисту та юридичного представництва.
52. Відповідно, було порушення статті 6 Конвенції.
«Боґуміл проти Португалії» (Bogumil v Portugal), 35228/03, 7 жовтня 2008 року.
47. Суд визнає, що під час початкової стадії судової процедури заявникові надавав допомогу адвокат-практикант, який долучався декілька разів до процесу. 15 січня 2003 року, після того, як прокурор визнав, що цей адвокат-практикант не міг представляти інтереси заявника, з огляду на тяжкість покарання, яке загрожувало заявникові в цій справі, призначено нового адвоката, якого вважали досвідченішим. Однак цей адвокат зголосився в процесі лише одного разу з проханням увільнити його від виконання адвокатських обов’язків 15 вересня 2003 року, за три дні до завершення судового процесу. Нового адвоката призначили в день засідання — вона могла ознайомитись з матеріалами справи між 10 годиною та 15.15.
48. Відповідно, слід констатувати, що з огляду на підготування та ведення справи адвокатами за призначенням результату, який стоїть перед пунктом 3 статті 6, не досягнуто. Говорячи, зокрема, про адвоката за призначенням, якого призначили в день судового засідання, то проміжок часу в приблизно п’ять годин, який був в її розпорядженні для підготування захисту, з усією очевидністю видається надто коротким для серйозної справи, яка потенційно могла завершитись ухваленням вироку із серйозним покаранням...
49. Зіткнувшись з таким «відверто недієздатним» захистом, заявник звернув на це увагу судових органів. Однак 9-та палата кримінального суду в Лісабоні не відреагувала належним чином на ці запити і не забезпечила, щоб заявникові справді надав «допомогу» адвокат за призначенням. Так, призначивши адвоката на заміну, кримінальний суд Лісабону, який мав би знати, що заявник до цього моменту не мав змоги користуватись справжньою адвокатською допомогою, міг би з власної ініціативи перенести розгляд справи в суді. Те, що адвокат за призначенням, про якого йдеться, не висловив такого клопотання, не має великого значення. Обставини цієї справи вимагали від судових органів не залишатись пасивними та забезпечувати конкретне і ефективне дотримання прав на захист заявника...
50. Сукупність всіх цих оцінок спонукає Суд визнати недотримання пункту 1 в поєднанні з підпунктом с) пункту 3 статті 6. Отже, порушено ці положення.
e. Незалежність
«Морріс проти Сполученого Королівства» (Morris v United Kingdom), 38784/97, 26 лютого 2002 року.
90. ... якби заявник пристав на пропозицію про надання безоплатної правової допомоги, яку Адміністрація у справах правової допомоги виклала у своєму листі від 21 квітня 1997 року, то під час розгляду його справи військовим судом міг би користуватися послугами незалежного законного представника. Натомість заявник відхилив цю пропозицію ще до того, як Адміністрація у справах правової допомоги встигла відповісти на прохання його адвоката про перегляд умов цієї пропозиції. Крім того, 2 травня 1997 року заявник офіційно підтвердив, що хоче, щоб юридичну допомогу йому надавав лише його захисник, і що він цей вибір зробив з власної волі.
91. Внаслідок цього, Суд не бачить підстав для того, щоб заявник мав якісь скарги щодо незалежності його захисника чи того, як той провадив його захист. У будь-якому разі, на підставі наданих доказів він робить висновок, що захисник не нехтував своїм обов’язком забезпечувати достатні консультації або юридичне представництво заявника, за винятком ризиків, пов’язаних із його рішенням оскаржити вердикт військового суду. Але навіть і тут заявник домагався відкриття апеляційного провадження за допомогою юридичного представника, тож ця помилка, як виявилося, не мала наслідків для заявника.
f. Обмін інформацією
і. Зустрічі
«Бонці проти Швейцарії» (Bonzi v Switzerland), 7854/77, 12 липня 1978 року, DR 12, 185.
2. ... Через брак якихось прямо сформульованих норм, стверджувати, що право неявно гарантоване пунктом 3 статті 6 на проведення консультацій зі своїм адвокатом та обмін із ним конфіденційними вказівками чи інформацією не підлягає жодному обмеженню, не можна. У цій справі слід зазначити, що хоч візити адвоката були заборонені після ухвалення рішення про тримання обвинуваченого в одиночному ув’язненні, заявник міг вільно, під наглядом суду, письмово інформувати свого адвоката про хід слідства. Крім того, він міг би звернутися з клопотанням про послаблення його режиму ізоляції в тому, що стосується відвідин його адвокатом. У такому разі не можна говорити про те, ніби відносне і тимчасове обмеження контактів між заявником та його адвокатом, якщо його розглядати в контексті кримінального судочинства в цілому, становило відмову з боку судової влади в наданні заявникові необхідних можливостей для підготування його захисту.
«Бреннан проти Сполученого Королівства» (Brennan v United Kingdom), 39846/98, 16 жовтня 2001 року.
61. Розглядувана консультація ... була першим випадком з моменту арешту, коли заявник міг дістати пораду адвоката. Заявника попередили, відповідно до статті 3 наказу від 1988 року ..., і, як зазначено у згаданій справі «Джон Мюррей...» ..., рішення заявника щодо того, відповідати чи ні на певні питання або піддати ризику зроблені пізніше на його адресу висновки, мало потенційно дуже велике значення для його захисту в суді...
62. ... Суд не може не дійти висновку, що присутність співробітника поліції неминуче завадила б заявникові говорити зі своїм адвокатом відверто і дала б йому привід вагатися, чи варто зачіпати питання, що мають особливе значення для порушеної проти нього справи. Як заявник, так і адвокат були попереджені, що вони не можуть згадувати якісь імена і що їхня бесіда може бути зупинена, якщо що-небудь сказане було б сприйняте, як перешкоджання розслідуванню. Недоведеність того, що в такий спосіб заявникові і його адвокатові перешкодили обговорити певні питання, мало при цьому важить. Можливість обвинувачуваного вільно спілкуватися з адвокатом захисту, передбачена, крім іншого, у пункті 93 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, була надміру обмеженою. Заявник уже зробив зізнання до зазначеної зустрічі, робив він зізнання і після неї. Безперечно, що заявникові в той час була потрібна юридична допомога і що його відповіді на наступних допитах, які мали бути проведені за відсутності його адвоката, залишалися потенційно значущими для судового розгляду й могли завдати непоправної шкоди позиції захисту заявника.
63. Тому Суд ухвалює, що присутність співробітника поліції в межах зони чутності під час першої бесіди заявника з його адвокатом порушила право заявника на ефективне здійснення своїх прав на захист і що в зв’язку з цим було порушення підпункту (с) пункту 3 Статті 6 Конвенції, взятого в поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
«Оджалан проти Туреччини» (Öcalan v Turkey) [GC], 46221/99, 12 травня 2005 року.
132. Через брак якихось конкретних зауваг, заявлених сторонами з цього питання в ході провадження Великої палати, Велика палата підтримує висновки Палати:
«...Перша зустріч заявника з його адвокатами відбувалася під контролем і в полі зору й слуху співробітників спеціальних служб і судді, які перебували в тій самій кімнаті, що й заявник та його адвокати. Спеціальні служби обмежили відвідування двадцятьма хвилинами. Стенограму зустрічі надіслано до Суду національної безпеки.
... Що ж до подальших відвідувань, ... то Суд погоджується, що після першого візиту наступні зустрічі заявника з його адвокатами відбувалися в межах чутності співробітників спеціальних служб, хоча відповідні співробітники не перебували в кімнаті, у якій ці зустрічі проходили».
133. Велика палата згідна з оцінкою Палати щодо наслідків неспроможності заявника проводити консультації зі своїми адвокатами поза межами чутності третіх осіб:
«...право обвинуваченого на спілкування зі своїм законним представником поза межами чутності третіх осіб є частиною основних вимог справедливого судового розгляду в демократичному суспільстві і випливає з підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції. Якщо адвокат не в змозі радитися зі своїм клієнтом і мати від нього конфіденційні вказівки без такого спостереження, то його адвокатська підтримка багато в чому втрачає свою ефективність, тимчасом як Конвенція покликана гарантувати права, які є практично здійсненними і ефективними (див. «С. проти Швейцарії».). Значення, яке для прав на захист має забезпечення конфіденційності нарад між обвинуваченим і його адвокатами, було підтверджене в різних міжнародних документах, зокрема європейських правових документах (див. «Бреннан проти Сполученого Королівства».). Проте, як зазначено вище ..., доступ обвинуваченого до його адвоката може підлягати обмеженням за наявності вагомих підстав. Релевантним в цьому зв’язку є те, чи таке обмеження, якщо розглядати його в світлі провадження в цілому, позбавляло обвинуваченого справедливого судового розгляду.
... У цій справі Суд погоджується ..., що заявник та його адвокати на жодній стадії не мали змоги проводити консультації поза межами чутності влади. Він вважає, що неминучим наслідком такого обмеження, як під час попереднього слідства, так і розгляду справи в суді, стало те, що заявник був позбавлений змоги відкрито розмовляти зі своїми адвокатами і ставити їм запитання, що могли б виявитися важливими для підготування його захисту. Отже, права на захист зазнали значного негативного впливу.
... Суд у цьому зв’язку зауважує, що заявник на той час, коли він мав зустрічі зі своїми адвокатами, вже дав свідчення, і що після консультацій з ними він дав додаткові свідчення на засіданні Суду національної безпеки. Заявникові для ефективного здійснення захисту від висунутих проти нього серйозних обвинувачень, було важливо, щоб ці свідчення не були суперечливими. Тому Суд вважає, що заявникові було необхідно мати можливість вести розмову зі своїми адвокатами так, аби їх не чули треті особи.
... З приводу тверджень уряду, що нагляд за зустрічами заявника з його адвокатами був необхідний для забезпечення його ж безпеки, Суд зауважує, що тих адвокатів наймав сам заявник і ніяких підстав підозрювати, що вони могли загрожувати життю їхнього клієнта, не було. Дозвіл на побачення з заявником їм давали аж після того, як вони пройдуть цілу низку обшуків. Для убезпечення заявника досить було б простого візуального спостереження з боку персоналу в’язниці у поєднанні з іншими заходами».
Отже, Суд вважає, що той факт, що заявник не мав змоги радитися з адвокатами поза межами чутності співробітників спеціальних служб, порушив права на захист.
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
204. ... адвокати заявника повинні були просити спеціальні дозволи для того, щоб відвідати його для консультацій. Дозволи були дійсні тільки на одне відвідування, і спроби адвокатів збільшити строк їхньої дії виявилися марними. Дозволи видавав орган, за яким значилася справа. Після рішення Конституційного суду про неконституційність положень Закону «Про утримання під вартою», які надавали органові, за яким значиться справа, розсуд у питаннях зустрічей з адвокатом ..., адвокат заявника дістав дозвіл на необмежену кількість зустрічей, однак до цього часу рішенням останньої інстанції вирок набув чинності. Звідси випливає, що протягом усього часу розгляду кримінальної справи заявника його відвідування адвокатами були обумовлені дозволами влади.
205. Кримінальне переслідування заявника ініціювала Федеральна служба безпеки, і вона ж виступала стороною обвинувачення. Слідчий ізолятор «Лефортово», де тримали заявника, також був підвідомчий Федеральній службі безпеки. У цих умовах орган обвинувачення мав необмежений доступ до заявника для своїх власних цілей, і здійснював повний та ефективний контроль над його контактами з адвокатами, які повинні були звертатися за дозволом до слідчого, що був офіцером Федеральної служби безпеки, щораз, коли вони хотіли відвідати його в слідчому ізоляторі. Суд відзначає заяву уряду про те, що безпричинних відмов у дозволі на відвідування адвокатом ні на одному етапі розгляду не зафіксовано. Проте у нього немає сумніву, що необхідність звертатися за окремим дозволом на кожне відвідування створювала значні практичні труднощі в здійсненні права на захист, оскільки забирало час і сили від реалізації основної мети захисту. Але ще більше занепокоєння у Суду викликає те, що ця система ставила захист у залежність від розсуду обвинувачення й у підпорядкування йому, і в такий спосіб ліквідувала зовнішні ознаки процесуальної рівності сторін. Кілька разів Федеральна служба безпеки зловживала своїм панівним становищем у цьому питанні, відмовившись прийняти клопотання пані Москаленко про дозвіл на необмежену кількість візитів або пригрозивши їй порушенням кримінальної справи, хоч не було яких-небудь доказів того, щодо того, що дозвіл підроблено...
206. Суд до того ж відзначає, що уряд насамперед не надав жодного коментаря щодо правових підстав, які б дозволяли національним органам влади вимагати спеціальних дозволів на відвідування адвокатом. У тексті статті 18 Закону «Про тримання під вартою» ніщо не свідчить про те, що ордера юридичної консультації й посвідчення особи було недостатньо для дозволу на відвідування заявника професійними адвокатами, якими й були юридичні представники заявника. Хоча стаття 18 чітко вимагає наявності дозволу компетентного органа на побачення з членами сім’ї, у ній не згадано про те, що від таких дозволів можуть залежати відвідування адвокатів. Звідси випливає, що вимога до адвокатів заявника діставати дозвіл на зустріч із ним була не тільки обтяжливою для захисту, але й позбавленою правових підстав і, отже, свавільною.
207. У світлі вищевикладеного, Суд вважає, що контроль, який здійснювала сторона обвинувачення над доступом адвокатів до заявника, послаблював зовнішні ознаки справедливого судового розгляду й принцип процесуальної рівності сторін.
«Рибацький проти Польщі» (Rybacki v Poland), 52479/99,13 січня 2009 року.
57. ... Захист заявника здійснював його адвокат, призначений 9 травня 1996 року, тобто на наступний день після арешту заявника. Коли того дня заявника допитував прокурор, адвокат був присутнім. Він брав участь в допиті, ставив запитання й заявляв клопотання про отримання доказів. Отже, протягом короткого періоду на початку провадження заявник користувався необмеженими можливостями для контактів з юридичним представником.
58. Однак 17 травня 1996 року прокурор застеріг за собою право бути присутнім на зустрічах заявника з захисником. У цій справі якогось посилання на підстави, на яких ухвалено таке рішення, нехай навіть загального за своєю природою, як, наприклад, необхідність забезпечити належний хід розслідування, немає. Так само не запропоновано якоїсь конкретної причини, яка доводила б, що такий нагляд був необхідним і виправданим, з огляду на обставин справи.
59. Зокрема, Суд зауважує брак доказів чи доводів ... на користь того, що, запроваджуючи такі заходи, правоохоронні органи вважали, що є якісь ознаки того, що контакти адвоката із заявником могли спричинити виникнення небезпеки змови. Ані професійна етика адвоката, ані правомірність його поведінки жодного разу не викликали сумнівів... Суд може лише зробити висновок, що наявність достатніх підстав для запровадження оскаржуваних заходів не доведено.
60. Крім того, Суд зазначає, що через постанову від 17 травня 1996 року контакти заявника з його адвокатом від того дня й до 7 листопада 1996 року відбувалися під наглядом працівників поліції, які були присутні на всі їхніх зустрічах. Вони не тільки перебували в тому ж приміщенні, але й слухали розмови між заявником і адвокатом. Суд бере до відома твердження заявника, що під час цих зустрічей під наглядом, щойно у них заходила мова про справу, поліціянт переривав їхню розмову і попереджав їх, що, якщо вони продовжуватимуть, то зустріч буде припинена... Уряд цього твердження не спростував. Тому сказати, що контакти заявника з його адвокатом за таких умов сприяли йому в ефективному здійсненні прав на захист, не можна.
61. І нарешті, Суд бере до відома, що не було тверджень про компрометацію принципу справедливого провадження внаслідок того, що обвинувачення посилалося б, наприклад, на інкримінаційні свідчення заявників, дані в період з травня по листопад, тобто тоді, коли заявник не мав змоги користуватися консультаціями юриста без стороннього нагляду. Однак Суд не може не зауважити, що відповідні обмеження на стадії розслідування, яке загалом тривало сім місяців і два тижні, зберігалися понад шість місяців... Суд відзначає до того ж, що протягом цього періоду органи обвинувачення зібрали великий обсяг доказів... Зважаючи на те, що органи влади активно готували обвинувальний висновок щодо заявника і разом із тим на те, що цей період мав значну тривалість, не можна не утвердитися в висновку, що брак безперешкодних контактів заявника з адвокатом протягом усього цього періоду негативно позначився на ефективності здійснення його прав на захист.
62. Отож, зважаючи на обставини справи в цілому, Суд доходить висновку, що було порушення підпункту (c) пункту 3 статті 6 в поєднанні з пунктом 1 тієї ж статті 6 Конвенції.
ii. Кореспонденція і телефонні розмови
«Доменчіні проти Італії» (Domenichini v Italy), 15943/90,15 листопада 1996 року.
37. Пан Доменчіні ... заявив, що після отримання повідомлення про відхилення його апеляційної скарги на рішення судді, відповідального за виконання вироків, від 16 вересня 1988 року він подав скаргу з питань права (9 листопада 1988 року), а потім написав своєму адвокатові, який мав подати підстави для цієї скарги впродовж установлених законом десяти днів. Цей лист у в'язниці перехоплено, прочитано і переслано панові Піскопо після того, як минуло десять днів...
39. ... Що стосується затримки з пересиланням відповідного листа панові Піскопо... Суд вважає, що, попри прогнозований результат провадження..., контроль змісту листа порушив права пана Доменчіні на захист. Його адвокат подав виклад підстав для апеляції вже по закінченні встановленого десятиденного періоду.
Отже порушено підпункт (b) пункту 3 статті 6...
«Дзаґарія проти Італії» (Zagaria v Italy), 58295/00, 27 листопада 2007 року.
32. Суд передовсім зауважує, що в цій справі оскаржуване втручання не мало жодних правових підстав, навіть навпаки, стаття 146 bis положень про виконання КПК передбачає, що «захисник або особа, яка його заміщає, що є присутніми в залі засідань, та обвинувачений можуть конфіденційно проводити консультації з використанням пристосованих для цього технічних засобів»... Підслухавши телефонну розмову заявника зі своїм адвокатом наглядач тим самим порушив правило конфіденційності, якого вимагає це положення. Жодного прийнятного виправдання такої поведінки уряд не представив, а обмежився посиланням на «ненавмисне підслуховування»...
33. В тому, що стосується впливу, спричиненого зазначеним фактом, то Суд зауважує, що розмова, про яку йдеться, була під час слухання справи в судді присяжних Санта Марія Капуя Ветере. Адвокат заявника перебував в залі засідань, тоді як заявник спостерігав за слуханнями в режимі відеоконференції з місця, де він перебував в ув’язненні. На думку Суду, можливість для обвинуваченого давати конфіденційні вказівки своєму адвокатові в момент, коли відбувалось обговорення його справи і в суддів з’являлись докази, є основним елементом змагального процесу.
34. Правдою є те, що перехоплена розмова стосовно надсилання факсу та протесту з приводу особистих обшуків ... не видається такою, що має прямий стосунок до обґрунтування обвинувачень або стратегії захисту. Також необхідно врахувати той факт, що заявник та його адвокат, як видається, дізналися про оскаржуване підслуховування, яке сталося 15 квітня 1999 року, лише через 10 місяців після цього — 7 березня 2000 року... Уряд справедливо на цьому наголошує...
35. ... Слід зауважити, що в березні 2000 року процедура № 8/98 R.G. ще не була завершена в суді першої інстанції і що інші слухання відбувались в суді присяжних Санта Марія Капуя Ветере та в апеляційній інстанції, в якій розгляд справи завершився лише в січні 2002 року. Процедура ж № 9/98 R.G. не була завершена в суді першої інстанції навіть 29 квітня 2005 року. Враховуючи слабке реагування держави стосовно наглядача, що порушив обов’язок дотримуватись конфіденційності, і яка скористалася класифікацією кримінальних обвинувачень та не провела дисциплінарного переслідування. ніщо не гарантувало заявникові, що подібний інцидент не зможе повторитись. Відтак, він міг підставно побоюватись, що інші розмови можуть бути підслухані, що могло дати йому підстави вагатись перед тим, як порушити питання, що могли мати значення для його обвинувачення...
36. Як наслідок цього, Суд ухвалює рішення, що підслуховування телефонних розмов заявника з його адвокатом 15 квітня 1999 року порушило його право ефективно користуватись правом на захист. Відповідно, був порушений підпункт с) пункту 3 статті 6 Конвенції в поєднанні з пунктом 1 статті 6.
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
208. Крім необхідності домагатися дозволу на відвідування, адвокати заявника й сам заявник повинні були діставати спеціальний дозвіл від адміністрації слідчого ізолятора на передання будь-яких документів, які хотіли передати один одному. До передання з документами знайомилася адміністрація...
210. Суд відзначає, що стаття 20 Закону «Про тримання під вартою», що служила, як видно, правовою підставою для вивчення документів, якими обмінювалися заявник і його адвокати, передбачає цензуру всієї кореспонденції осіб, що перебувають під вартою в цілому, не роблячи винятку для привілейованої кореспонденції, як-от з адвокатом. Суд повторює в цьому зв’язку, що кореспонденція з адвокатами, незалежно від її мети, завжди є привілейованою й що читання листів ув’язненого, які він направляє адвокатові або надходять від останнього, дозволена у виняткових випадках, коли в органів влади є розумні підстави вважати, що цим привілеєм зловживають у тому розумінні, що отримання листа загрожує режимові пенітенціарної установи, безпеці інших або має який-небудь інший кримінальний характер.
211. Як відзначено вище, слідчий ізолятор «Лефортово» перебував у віданні того ж органа, який вів справу заявника. Отже, практика ознайомлення з усіма документами, якими обмінювалися заявник і його захист, мала як наслідок те, що обвинувачення знало заздалегідь стратегію захисту, і ставила заявника в невигідне становище порівняно з його опонентом. Це кричуще порушення конфіденційності відносин між клієнтом і адвокатом не могло не завдати шкоди праву заявника на захист і великою мірою позбавляло правову допомогу її користі. Ніхто не стверджував, що огульне застосування такого заходу протягом усього розгляду кримінальної справи було обґрунтоване винятковими обставинами або попередніми зловживаннями привілеєм. Суд вважає, що вивчення документів, якими обмінювалися заявник і його адвокати, є непомірним і довільним зазіханням на права захисту.
212. Отже, Суд уважає, що практика ознайомлення обвинувачення з матеріалами захисту порушувала принцип рівності сторін і значною мірою послаблювала права захисту.
і. Зустрічі
«Бонці проти Швейцарії» (Bonzi v Switzerland), 7854/77, 12 липня 1978 року, DR 12, 185.
2. ... Через брак якихось прямо сформульованих норм, стверджувати, що право неявно гарантоване пунктом 3 статті 6 на проведення консультацій зі своїм адвокатом та обмін із ним конфіденційними вказівками чи інформацією не підлягає жодному обмеженню, не можна. У цій справі слід зазначити, що хоч візити адвоката були заборонені після ухвалення рішення про тримання обвинуваченого в одиночному ув’язненні, заявник міг вільно, під наглядом суду, письмово інформувати свого адвоката про хід слідства. Крім того, він міг би звернутися з клопотанням про послаблення його режиму ізоляції в тому, що стосується відвідин його адвокатом. У такому разі не можна говорити про те, ніби відносне і тимчасове обмеження контактів між заявником та його адвокатом, якщо його розглядати в контексті кримінального судочинства в цілому, становило відмову з боку судової влади в наданні заявникові необхідних можливостей для підготування його захисту.
«Бреннан проти Сполученого Королівства» (Brennan v United Kingdom), 39846/98, 16 жовтня 2001 року.
61. Розглядувана консультація ... була першим випадком з моменту арешту, коли заявник міг дістати пораду адвоката. Заявника попередили, відповідно до статті 3 наказу від 1988 року ..., і, як зазначено у згаданій справі «Джон Мюррей...» ..., рішення заявника щодо того, відповідати чи ні на певні питання або піддати ризику зроблені пізніше на його адресу висновки, мало потенційно дуже велике значення для його захисту в суді...
62. ... Суд не може не дійти висновку, що присутність співробітника поліції неминуче завадила б заявникові говорити зі своїм адвокатом відверто і дала б йому привід вагатися, чи варто зачіпати питання, що мають особливе значення для порушеної проти нього справи. Як заявник, так і адвокат були попереджені, що вони не можуть згадувати якісь імена і що їхня бесіда може бути зупинена, якщо що-небудь сказане було б сприйняте, як перешкоджання розслідуванню. Недоведеність того, що в такий спосіб заявникові і його адвокатові перешкодили обговорити певні питання, мало при цьому важить. Можливість обвинувачуваного вільно спілкуватися з адвокатом захисту, передбачена, крім іншого, у пункті 93 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими, була надміру обмеженою. Заявник уже зробив зізнання до зазначеної зустрічі, робив він зізнання і після неї. Безперечно, що заявникові в той час була потрібна юридична допомога і що його відповіді на наступних допитах, які мали бути проведені за відсутності його адвоката, залишалися потенційно значущими для судового розгляду й могли завдати непоправної шкоди позиції захисту заявника.
63. Тому Суд ухвалює, що присутність співробітника поліції в межах зони чутності під час першої бесіди заявника з його адвокатом порушила право заявника на ефективне здійснення своїх прав на захист і що в зв’язку з цим було порушення підпункту (с) пункту 3 Статті 6 Конвенції, взятого в поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
«Оджалан проти Туреччини» (Öcalan v Turkey) [GC], 46221/99, 12 травня 2005 року.
132. Через брак якихось конкретних зауваг, заявлених сторонами з цього питання в ході провадження Великої палати, Велика палата підтримує висновки Палати:
«...Перша зустріч заявника з його адвокатами відбувалася під контролем і в полі зору й слуху співробітників спеціальних служб і судді, які перебували в тій самій кімнаті, що й заявник та його адвокати. Спеціальні служби обмежили відвідування двадцятьма хвилинами. Стенограму зустрічі надіслано до Суду національної безпеки.
... Що ж до подальших відвідувань, ... то Суд погоджується, що після першого візиту наступні зустрічі заявника з його адвокатами відбувалися в межах чутності співробітників спеціальних служб, хоча відповідні співробітники не перебували в кімнаті, у якій ці зустрічі проходили».
133. Велика палата згідна з оцінкою Палати щодо наслідків неспроможності заявника проводити консультації зі своїми адвокатами поза межами чутності третіх осіб:
«...право обвинуваченого на спілкування зі своїм законним представником поза межами чутності третіх осіб є частиною основних вимог справедливого судового розгляду в демократичному суспільстві і випливає з підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції. Якщо адвокат не в змозі радитися зі своїм клієнтом і мати від нього конфіденційні вказівки без такого спостереження, то його адвокатська підтримка багато в чому втрачає свою ефективність, тимчасом як Конвенція покликана гарантувати права, які є практично здійсненними і ефективними (див. «С. проти Швейцарії».). Значення, яке для прав на захист має забезпечення конфіденційності нарад між обвинуваченим і його адвокатами, було підтверджене в різних міжнародних документах, зокрема європейських правових документах (див. «Бреннан проти Сполученого Королівства».). Проте, як зазначено вище ..., доступ обвинуваченого до його адвоката може підлягати обмеженням за наявності вагомих підстав. Релевантним в цьому зв’язку є те, чи таке обмеження, якщо розглядати його в світлі провадження в цілому, позбавляло обвинуваченого справедливого судового розгляду.
... У цій справі Суд погоджується ..., що заявник та його адвокати на жодній стадії не мали змоги проводити консультації поза межами чутності влади. Він вважає, що неминучим наслідком такого обмеження, як під час попереднього слідства, так і розгляду справи в суді, стало те, що заявник був позбавлений змоги відкрито розмовляти зі своїми адвокатами і ставити їм запитання, що могли б виявитися важливими для підготування його захисту. Отже, права на захист зазнали значного негативного впливу.
... Суд у цьому зв’язку зауважує, що заявник на той час, коли він мав зустрічі зі своїми адвокатами, вже дав свідчення, і що після консультацій з ними він дав додаткові свідчення на засіданні Суду національної безпеки. Заявникові для ефективного здійснення захисту від висунутих проти нього серйозних обвинувачень, було важливо, щоб ці свідчення не були суперечливими. Тому Суд вважає, що заявникові було необхідно мати можливість вести розмову зі своїми адвокатами так, аби їх не чули треті особи.
... З приводу тверджень уряду, що нагляд за зустрічами заявника з його адвокатами був необхідний для забезпечення його ж безпеки, Суд зауважує, що тих адвокатів наймав сам заявник і ніяких підстав підозрювати, що вони могли загрожувати життю їхнього клієнта, не було. Дозвіл на побачення з заявником їм давали аж після того, як вони пройдуть цілу низку обшуків. Для убезпечення заявника досить було б простого візуального спостереження з боку персоналу в’язниці у поєднанні з іншими заходами».
Отже, Суд вважає, що той факт, що заявник не мав змоги радитися з адвокатами поза межами чутності співробітників спеціальних служб, порушив права на захист.
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
204. ... адвокати заявника повинні були просити спеціальні дозволи для того, щоб відвідати його для консультацій. Дозволи були дійсні тільки на одне відвідування, і спроби адвокатів збільшити строк їхньої дії виявилися марними. Дозволи видавав орган, за яким значилася справа. Після рішення Конституційного суду про неконституційність положень Закону «Про утримання під вартою», які надавали органові, за яким значиться справа, розсуд у питаннях зустрічей з адвокатом ..., адвокат заявника дістав дозвіл на необмежену кількість зустрічей, однак до цього часу рішенням останньої інстанції вирок набув чинності. Звідси випливає, що протягом усього часу розгляду кримінальної справи заявника його відвідування адвокатами були обумовлені дозволами влади.
205. Кримінальне переслідування заявника ініціювала Федеральна служба безпеки, і вона ж виступала стороною обвинувачення. Слідчий ізолятор «Лефортово», де тримали заявника, також був підвідомчий Федеральній службі безпеки. У цих умовах орган обвинувачення мав необмежений доступ до заявника для своїх власних цілей, і здійснював повний та ефективний контроль над його контактами з адвокатами, які повинні були звертатися за дозволом до слідчого, що був офіцером Федеральної служби безпеки, щораз, коли вони хотіли відвідати його в слідчому ізоляторі. Суд відзначає заяву уряду про те, що безпричинних відмов у дозволі на відвідування адвокатом ні на одному етапі розгляду не зафіксовано. Проте у нього немає сумніву, що необхідність звертатися за окремим дозволом на кожне відвідування створювала значні практичні труднощі в здійсненні права на захист, оскільки забирало час і сили від реалізації основної мети захисту. Але ще більше занепокоєння у Суду викликає те, що ця система ставила захист у залежність від розсуду обвинувачення й у підпорядкування йому, і в такий спосіб ліквідувала зовнішні ознаки процесуальної рівності сторін. Кілька разів Федеральна служба безпеки зловживала своїм панівним становищем у цьому питанні, відмовившись прийняти клопотання пані Москаленко про дозвіл на необмежену кількість візитів або пригрозивши їй порушенням кримінальної справи, хоч не було яких-небудь доказів того, щодо того, що дозвіл підроблено...
206. Суд до того ж відзначає, що уряд насамперед не надав жодного коментаря щодо правових підстав, які б дозволяли національним органам влади вимагати спеціальних дозволів на відвідування адвокатом. У тексті статті 18 Закону «Про тримання під вартою» ніщо не свідчить про те, що ордера юридичної консультації й посвідчення особи було недостатньо для дозволу на відвідування заявника професійними адвокатами, якими й були юридичні представники заявника. Хоча стаття 18 чітко вимагає наявності дозволу компетентного органа на побачення з членами сім’ї, у ній не згадано про те, що від таких дозволів можуть залежати відвідування адвокатів. Звідси випливає, що вимога до адвокатів заявника діставати дозвіл на зустріч із ним була не тільки обтяжливою для захисту, але й позбавленою правових підстав і, отже, свавільною.
207. У світлі вищевикладеного, Суд вважає, що контроль, який здійснювала сторона обвинувачення над доступом адвокатів до заявника, послаблював зовнішні ознаки справедливого судового розгляду й принцип процесуальної рівності сторін.
«Рибацький проти Польщі» (Rybacki v Poland), 52479/99,13 січня 2009 року.
57. ... Захист заявника здійснював його адвокат, призначений 9 травня 1996 року, тобто на наступний день після арешту заявника. Коли того дня заявника допитував прокурор, адвокат був присутнім. Він брав участь в допиті, ставив запитання й заявляв клопотання про отримання доказів. Отже, протягом короткого періоду на початку провадження заявник користувався необмеженими можливостями для контактів з юридичним представником.
58. Однак 17 травня 1996 року прокурор застеріг за собою право бути присутнім на зустрічах заявника з захисником. У цій справі якогось посилання на підстави, на яких ухвалено таке рішення, нехай навіть загального за своєю природою, як, наприклад, необхідність забезпечити належний хід розслідування, немає. Так само не запропоновано якоїсь конкретної причини, яка доводила б, що такий нагляд був необхідним і виправданим, з огляду на обставин справи.
59. Зокрема, Суд зауважує брак доказів чи доводів ... на користь того, що, запроваджуючи такі заходи, правоохоронні органи вважали, що є якісь ознаки того, що контакти адвоката із заявником могли спричинити виникнення небезпеки змови. Ані професійна етика адвоката, ані правомірність його поведінки жодного разу не викликали сумнівів... Суд може лише зробити висновок, що наявність достатніх підстав для запровадження оскаржуваних заходів не доведено.
60. Крім того, Суд зазначає, що через постанову від 17 травня 1996 року контакти заявника з його адвокатом від того дня й до 7 листопада 1996 року відбувалися під наглядом працівників поліції, які були присутні на всі їхніх зустрічах. Вони не тільки перебували в тому ж приміщенні, але й слухали розмови між заявником і адвокатом. Суд бере до відома твердження заявника, що під час цих зустрічей під наглядом, щойно у них заходила мова про справу, поліціянт переривав їхню розмову і попереджав їх, що, якщо вони продовжуватимуть, то зустріч буде припинена... Уряд цього твердження не спростував. Тому сказати, що контакти заявника з його адвокатом за таких умов сприяли йому в ефективному здійсненні прав на захист, не можна.
61. І нарешті, Суд бере до відома, що не було тверджень про компрометацію принципу справедливого провадження внаслідок того, що обвинувачення посилалося б, наприклад, на інкримінаційні свідчення заявників, дані в період з травня по листопад, тобто тоді, коли заявник не мав змоги користуватися консультаціями юриста без стороннього нагляду. Однак Суд не може не зауважити, що відповідні обмеження на стадії розслідування, яке загалом тривало сім місяців і два тижні, зберігалися понад шість місяців... Суд відзначає до того ж, що протягом цього періоду органи обвинувачення зібрали великий обсяг доказів... Зважаючи на те, що органи влади активно готували обвинувальний висновок щодо заявника і разом із тим на те, що цей період мав значну тривалість, не можна не утвердитися в висновку, що брак безперешкодних контактів заявника з адвокатом протягом усього цього періоду негативно позначився на ефективності здійснення його прав на захист.
62. Отож, зважаючи на обставини справи в цілому, Суд доходить висновку, що було порушення підпункту (c) пункту 3 статті 6 в поєднанні з пунктом 1 тієї ж статті 6 Конвенції.
ii. Кореспонденція і телефонні розмови
«Доменчіні проти Італії» (Domenichini v Italy), 15943/90,15 листопада 1996 року.
37. Пан Доменчіні ... заявив, що після отримання повідомлення про відхилення його апеляційної скарги на рішення судді, відповідального за виконання вироків, від 16 вересня 1988 року він подав скаргу з питань права (9 листопада 1988 року), а потім написав своєму адвокатові, який мав подати підстави для цієї скарги впродовж установлених законом десяти днів. Цей лист у в'язниці перехоплено, прочитано і переслано панові Піскопо після того, як минуло десять днів...
39. ... Що стосується затримки з пересиланням відповідного листа панові Піскопо... Суд вважає, що, попри прогнозований результат провадження..., контроль змісту листа порушив права пана Доменчіні на захист. Його адвокат подав виклад підстав для апеляції вже по закінченні встановленого десятиденного періоду.
Отже порушено підпункт (b) пункту 3 статті 6...
«Дзаґарія проти Італії» (Zagaria v Italy), 58295/00, 27 листопада 2007 року.
32. Суд передовсім зауважує, що в цій справі оскаржуване втручання не мало жодних правових підстав, навіть навпаки, стаття 146 bis положень про виконання КПК передбачає, що «захисник або особа, яка його заміщає, що є присутніми в залі засідань, та обвинувачений можуть конфіденційно проводити консультації з використанням пристосованих для цього технічних засобів»... Підслухавши телефонну розмову заявника зі своїм адвокатом наглядач тим самим порушив правило конфіденційності, якого вимагає це положення. Жодного прийнятного виправдання такої поведінки уряд не представив, а обмежився посиланням на «ненавмисне підслуховування»...
33. В тому, що стосується впливу, спричиненого зазначеним фактом, то Суд зауважує, що розмова, про яку йдеться, була під час слухання справи в судді присяжних Санта Марія Капуя Ветере. Адвокат заявника перебував в залі засідань, тоді як заявник спостерігав за слуханнями в режимі відеоконференції з місця, де він перебував в ув’язненні. На думку Суду, можливість для обвинуваченого давати конфіденційні вказівки своєму адвокатові в момент, коли відбувалось обговорення його справи і в суддів з’являлись докази, є основним елементом змагального процесу.
34. Правдою є те, що перехоплена розмова стосовно надсилання факсу та протесту з приводу особистих обшуків ... не видається такою, що має прямий стосунок до обґрунтування обвинувачень або стратегії захисту. Також необхідно врахувати той факт, що заявник та його адвокат, як видається, дізналися про оскаржуване підслуховування, яке сталося 15 квітня 1999 року, лише через 10 місяців після цього — 7 березня 2000 року... Уряд справедливо на цьому наголошує...
35. ... Слід зауважити, що в березні 2000 року процедура № 8/98 R.G. ще не була завершена в суді першої інстанції і що інші слухання відбувались в суді присяжних Санта Марія Капуя Ветере та в апеляційній інстанції, в якій розгляд справи завершився лише в січні 2002 року. Процедура ж № 9/98 R.G. не була завершена в суді першої інстанції навіть 29 квітня 2005 року. Враховуючи слабке реагування держави стосовно наглядача, що порушив обов’язок дотримуватись конфіденційності, і яка скористалася класифікацією кримінальних обвинувачень та не провела дисциплінарного переслідування. ніщо не гарантувало заявникові, що подібний інцидент не зможе повторитись. Відтак, він міг підставно побоюватись, що інші розмови можуть бути підслухані, що могло дати йому підстави вагатись перед тим, як порушити питання, що могли мати значення для його обвинувачення...
36. Як наслідок цього, Суд ухвалює рішення, що підслуховування телефонних розмов заявника з його адвокатом 15 квітня 1999 року порушило його право ефективно користуватись правом на захист. Відповідно, був порушений підпункт с) пункту 3 статті 6 Конвенції в поєднанні з пунктом 1 статті 6.
«Моїсєєв проти Росії» (Moiseyev v Russia), 62936/00, 9 жовтня 2008 року.
208. Крім необхідності домагатися дозволу на відвідування, адвокати заявника й сам заявник повинні були діставати спеціальний дозвіл від адміністрації слідчого ізолятора на передання будь-яких документів, які хотіли передати один одному. До передання з документами знайомилася адміністрація...
210. Суд відзначає, що стаття 20 Закону «Про тримання під вартою», що служила, як видно, правовою підставою для вивчення документів, якими обмінювалися заявник і його адвокати, передбачає цензуру всієї кореспонденції осіб, що перебувають під вартою в цілому, не роблячи винятку для привілейованої кореспонденції, як-от з адвокатом. Суд повторює в цьому зв’язку, що кореспонденція з адвокатами, незалежно від її мети, завжди є привілейованою й що читання листів ув’язненого, які він направляє адвокатові або надходять від останнього, дозволена у виняткових випадках, коли в органів влади є розумні підстави вважати, що цим привілеєм зловживають у тому розумінні, що отримання листа загрожує режимові пенітенціарної установи, безпеці інших або має який-небудь інший кримінальний характер.
211. Як відзначено вище, слідчий ізолятор «Лефортово» перебував у віданні того ж органа, який вів справу заявника. Отже, практика ознайомлення з усіма документами, якими обмінювалися заявник і його захист, мала як наслідок те, що обвинувачення знало заздалегідь стратегію захисту, і ставила заявника в невигідне становище порівняно з його опонентом. Це кричуще порушення конфіденційності відносин між клієнтом і адвокатом не могло не завдати шкоди праву заявника на захист і великою мірою позбавляло правову допомогу її користі. Ніхто не стверджував, що огульне застосування такого заходу протягом усього розгляду кримінальної справи було обґрунтоване винятковими обставинами або попередніми зловживаннями привілеєм. Суд вважає, що вивчення документів, якими обмінювалися заявник і його адвокати, є непомірним і довільним зазіханням на права захисту.
212. Отже, Суд уважає, що практика ознайомлення обвинувачення з матеріалами захисту порушувала принцип рівності сторін і значною мірою послаблювала права захисту.
g. Відповідальність юридичного представника за заяви
«Нікула проти Фінляндії» (Nikula v Finland), 31611/96, 21 березня 2002 року.
51. Справді, заявниця обвинуватила прокурора Т. у протиправній поведінці, однак критика її була спрямована на стратегію обвинувачення, яку, на її думку, обрав Т., оскільки два конкретні рішення, ухвалені ним ще до судового розгляду, становили, на її думку, «маніпулювання ролями... і порушення ним своїх посадових обов’язків». Хоча деякі з висловлювань заявниці були недоречними, її критика суворо обмежувалася діями Т. як обвинувача в справі проти її клієнта, що слід відрізняти від критики загальних професіональних та інших якостей Т. У цьому процесуальному контексті Т. повинен був терпимо поставитися до суворої критики з боку заявниці в її ролі адвоката захисту.
52. Більше того, Суд відзначає, що виступи заявниці обмежувалися залом суду, що слід відрізняти від критики на адресу судді або прокурора, озвученої, наприклад, у засобах масової інформації ... Не згідний Суд і з тим, щоб прирівнювати критику дій прокурора з боку заявниці, яка мала процесуальний характер, до особистої образи...
53. Суд ще раз підкреслює, що хоча заявниця й не була членом колегії адвокатів і, отже, не могла бути піддана дисциплінарному стягненню, вона, проте, була зобов’язана підкорятися суду і його розпорядженням. Немає ніяких свідчень того, що прокурор Т. просив суддю-голову відреагувати на критичні зауваження заявниці якось інакше, ніж через ухвалення рішення з процесуального заперечення захисту щодо допиту відповідного свідка обвинувачення. ... У цьому зв’язку Суд хотів би підкреслити роль судів і судді-голови в такій організації судочинства, за якої забезпечується належна поведінка сторін і, найголовніше, справедливість судового розгляду — що вкупі дозволяє уникнути надалі розгляду питань про правомірність заяв однієї зі сторін у залі судових засідань.
54. Справді, після висунення прокурором Т. приватного обвинувачення заявниця була визнана винною лише в дифамації внаслідок недбалості. Так само важливо й те, що Верховний суд звільнив її від цього покарання, з огляду на малозначущість правопорушення. Нехай навіть накладене на неї стягнення було таким чином зняте, але залишалося в силі накладене на неї зобов’язання сплатити грошове відшкодування й судові витрати. Попри все це, загроза судового розгляду критичних зауваг адвоката на адресу іншої сторони в кримінальній справі — якою, поза всяким сумнівом, слід визнати прокурора — після події важко узгодити з обов’язком адвоката наполегливо відстоювати інтереси свого клієнта. Звідси випливає, що оцінювати доречність і корисність аргументів захисту при належному нагляді з боку суддів мають головно самі адвокати, не зазнаючи потенційного «ефекту холодного душу» навіть у вигляді порівняно незначного кримінального покарання або зобов’язання компенсувати заподіяний збиток або завдані витрати...
56. З огляду на такі обставини, Суд доходить висновку, що було порушення статті 10, оскільки рішення Верховного суду про затвердження вироку стосовно заявниці й залишення в силі судового наказу про сплату грошового відшкодування й судових витрат не було пропорційним поставленій правомірній меті.
«Кипріану проти Кіпру» (Kyprianou v Cyprus) [GC], 73797/01, 15 грудня 2005 року.
178. Лімассольский суд присяжних (Assizes Court) засудив заявника до позбавлення волі строком на п’ять днів. Цей вирок не можна не вважати суворим, особливо, якщо врахувати, що його виконано негайно. Згодом його підтвердив Верховний суд.
179. Поведінку заявника можна вважати такою, що виявляла ознаки певної неповаги до суддів Суду присяжних. Усе ж його зауваги, хоч і неввічливі, стосувалися тільки способу, в який судді вели розгляд справи, зокрема в зв’язку з тим перехресним допитом свідка, який він проводив у межах захисту свого клієнта, обвинувачуваного в убивстві.
180. З урахуванням вищевикладеного, Суд з доводами уряду про те, що тюремне ув’язнення, призначене заявникові, було пропорційним тяжкості вчиненого правопорушення, не погоджується, зокрема і з огляду як на те, що заявник був адвокатом, так і на наявні альтернативи ...
181. Отже, за оцінкою Суду, призначене заявникові покарання було непропорційно суворим та могло справити «ефект охолодження» на виконання адвокатами своїх обов’язків як захисників ... Висновок Суду щодо наявності процесуальних порушень в сумарному провадженні у справі про образу суду ... ще більше увиразнює цю непропорційність ... Тому Суд вважає, що судові присяжних не вдалося знайти правильного балансу між потребою захищати авторитет судової влади та необхідністю захищати право заявника на свободу висловлення поглядів. І те, що заявник відбув тільки частину покарання позбавленням волі ... цього висновку не міняє.
183. Отже, Суд вважає, що статтю 10 Конвенції порушено через непропорційність призначеного заявникові покарання.
«Садай проти Туреччини» (Saday v Turkey), 32458/96, 30 березня 2006 року.
35. У цій справі заявник, безсумнівно, у своєму письмовому зверненні вдався до особливо різких висловів, таких як: «Держава хоче, щоб нас вбивали кати, одягнуті в мантії» або «Фашистська диктатура (...) хоче мене тепер засудити в державному суді безпеки», які надавали розповіді особливо ворожу коннотацію. Суд не може мінімізувати вислів, який закидають заявникові, зводячи його до простої критики складу державних судів безпеки. Справді, заявник цілком міг оскаржити склад або роботу суду, не роблячи при цьому особистих нападок на суддів, які в ньому засідали. Таке твердження посилюється серйозністю та узагальнювальним характером сформульованих заявником закидів, так само як і обраною для цього випадку тональністю, які могли в результаті підривати судовий авторитет, створюючи атмосферу непевності, що зашкодило б належному відправленню судочинства.
36. В результаті цього та з огляду на висловлені заявником твердження, які за своїм характером спрямовані безпосередньо принизити гідність суддів, Європейський суд може погодитись з тим, що суд міг вважати за необхідне застосувати санкції. У зв’язку з цим Європейський суд відзначає, що коли йдеться про визначення пропорційності втручання, то мають також бути враховані характер і тяжкість накладеного покарання... В цій справі суд безпеки засудив заявника до шести місяців позбавлення свободи, тобто до максимального терміну покарання, передбаченого пунктом 3 статті 23 закону № 2845, два місяці відбування покарання із цього терміну мали бути проведені в ізольованій камері. І хоч суд безпеки ухвалив рішення про відстрочку чотирьох місяців відбування покарання, тяжкість та серйозність покарання, яке заявник мав відбути — власне, йдеться про перебування в ізольованій камері впродовж перших двох місяців — видається непропорційним до мети, яку переслідували, а отже, не є «необхідним в демократичному суспільстві»...
37. Тому було порушення статті 10 Конвенції.
h. Присутність на слуханнях
«Балліу проти Албанії» (Balliu v Albania), 74727/01, 16 червня 2005 року.
35. Суд зазначає, що якщо заявник не бажав захищати себе особисто, а вибраний ним адвокат не виконував свого обов’язку, албанські органи влади могли діяти по-різному. Вони могли або спонукати пана Лелі — адвоката, якого вибрав заявник, — виконати свій обов’язок, або ж могли замінити його офіційно призначеним адвокатом. Однак, зважаючи на незалежність адвокатури, примусити адвоката заявника діяти виявилося неможливим. Крім того заявник відмовився від того, щоб його захищав офіційно призначений адвокат. Отож внутрішній суд обрав третій варіант, а саме оголосив про перерву в слуханнях і відтак проводив його за відсутності адвоката заявника, хоча і в присутності самого заявника.
36. Суд далі зазначає, що заявник жодного разу не повідомляв районний суд Дурреса про якісь недоліки в роботі свого юридичного представника або офіційно призначеного адвоката, і не висував клопотань про призначення іншого.
37. У цій ситуації Суд вважає, що органи влади достатнім чином виконали свої зобов’язання забезпечити правову допомогу і тоді, коли зупинили слухання для того, щоб дати можливість адвокатові заявника виконати свій обов’язок, і тоді, коли призначили адвоката в рамках системи надання безоплатної правової допомоги.
38. Беручи також до уваги обов’язок влади за пунктом 1 статті 6 Конвенції провести розгляд «впродовж розумного строку», обставини надання заявникові юридичної допомоги в ході судового розгляду не свідчать про незабезпечення юридичної допомоги відповідно до вимог підпункту (с) пункту 3 статті 6 Конвенції, або про відмову в справедливому судовому розгляді за змістом пункту 1 цього положення ...
44. На слуханнях у районному суді Дурреса, коли в зал викликали свідків обвинувачення, заявник та його адвокат мали змогу ставити їм запитання, але вони вирішили цього не робити: адвокат заявника через те, що був відсутній, а заявник через те, що зберігав мовчання.
і. Сплата гонорару
«Морріс проти Сполученого Королівства» (Morris v United Kingdom), 38784/97, 26 лютого 2002 року.
88. Суд нагадує, що в справі «Круассан проти Німеччини» ..., він не встановив порушення підпункту (с) пункту 3 статті 6 у випадку, коли від особи вимагалося сплатити її частку для покриття витрат за надання юридичної допомоги і вона мала достатньо коштів для оплати.
89. Суд зазначає, що заявникові запропонували юридичну допомогу за умови оплати внеску в сумі 240 фунтів стерлінгів. Він не вважає умови цієї пропозиції безпідставними чи необґрунтованими, зважаючи на розмір заробітної плати заявника на той час, незалежно від того, чи була заявникові надана можливість сплати частками, чи ні.
j. Фінансові санкції за неналежну поведінку
«X і Y проти Австрії» (X and Y v Austria), 7909/74, 12 жовтня 1978 року, DR 15, 160.
4. ... покладення витрат, пов’язаних із зупиненням провадження в суді першої інстанції ... здійснено відповідно до статті 274 Кримінально-процесуального кодексу, яка передбачає, що в деяких випадках такі витрати має покривати адвокат, який є відповідальним, оскільки це зроблено за його клопотанням. Це положення ... що відповідає аналогічним нормам права інших Високих Договірних Сторін, небезпідставно можна вважати «необхідним» за змістом пункту (2) статті 1 Протоколу, тож єдине питання, що залишається розв’язати, полягає в тому, чи можна обґрунтувати його застосування так само і в цій справі...
k. Вихід із процесу
«Пановітц проти Кіпру» (Panovits v Cyprus), 4268/04,11 грудня 2008 року.
96. Суд зазначає, що між адвокатом заявника і суддями суду присяжних виникало багато різних розбіжностей з приводу ходу судового розгляду у справі заявника і що адвокат заявника визнав за необхідне просити дозволу про вихід з процесу в зв’язку з втручанням суду в те, як він здійснює захист заявника. Його прохання було відхилене, і він представляв заявника і в подальшому.
97. Суд, окрім того, зазначає, що при відновленні основного процесу після провадження з питання про неповагу пан Кіпріану висловив думку про те, що вкрай необхідно, щоб заявника представляв інший захисник і щоб той запропонував судові усунути його від подальшого розгляду справи. Клопотання було відхилене, оскільки суд присяжних вважав, що ніяка розумна людина не може дійти висновку, ніби провадження з питання про неповагу могло спричинити якусь упередженість щодо заявника.
98. ... Хоча неповага до суду була предметом окремого провадження, не пов’язаного з основним процесом у справі заявника, той факт, що судді були ображені адвокатом заявника, коли той поскаржився на те, як склад суду поставився до ведення ним перехресного допиту, негативно позначився на здійсненні захисту заявника.
99. . Хоча поведінку адвоката заявника можна розглядати як неповагу до суддів суду присяжних, його зауваження стосувалися лише до порядку, в якому судді вели розгляд справи, та, зокрема, до їхньої нібито недостатньої уваги до перехресного допиту свідка, здійснюваного в межах захисту заявника. У зв'язку з цим таке втручання у свободу висловлення поглядів адвоката заявника при здійсненні захисту заявника порушило статтю 10 Конвенції... Крім того, Суд ухвалив, що вирок, винесений адвокатові заявника міг справити «ефект стримування» у виконанні обов’язків, покладених на адвокатів, що виступають як захисники.
100. Суд вважає, що відмова в задоволенні клопотання пана Кіпріану про надання йому дозволу на вихід з процесу, з огляду на те, що він не може далі здійснювати ефективний захист заявника, вийшла, зважаючи на ці обставини, за межі пропорційної реакції, якщо взяти до уваги відповідний вплив на права заявника на захист. Окрім того, на думку Суду, реакція суду присяжних на нечемну критику з боку пана Кіпріану щодо того, як вони провадили розгляд справи, яка полягала в негайному засудженні його за неповагу до суду і призначенні йому покарання у вигляді позбавлення волі, була так само непропорційною. Він також вважає, що «ефект стримування» на виконання паном Кіпріану його обов’язків як захисника засвідчувало те, що після поновлення судового розгляду він наполягав на тому, щоб інший адвокат звернувся до суду з пропозицією продовжити розгляд в іншому складі суду.
101. За цих обставин Суд робить висновок про те, що спосіб, у який суд присяжних розв’язав суперечку з адвокатом заявника, перетворив судовий розгляд на несправедливий. З цього випливає, що тут було порушення пункту 1 статті 6.
7. Наявність доказів
«Софрі і інші проти Італії» (Sofri and Others v Italy) (ухв.), 37235/97, 27 травня 2003 року.
1. ... Дуже прикро, що окремі докази у судовій справі про вбивство були знищені невдовзі після того, як підозрюваним були висунуті обвинувачення. Відповідальність за знищення доказів, яка, ймовірно, пояснюється адміністративною плутаниною в суді Мілана, лежить на італійських органах влади.
Однак Судові недостатньо встановити факт порушення статті 6 Конвенції. Доводиться також зауважити, що внаслідок цих неправильних дій заявники були поставлені у невигідне становище порівняно з обвинуваченням ...
У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявники не вказали, яким чином одяг старшого інспектора Калабрезі міг підтвердити версію захисту. З іншого боку, результати судової експертизи автомобіля і куль могли б пролити світло на динаміку дорожньо-транспортної пригоди, що сталася після вбивства, і на послідовність, в якій здійснено постріли. Якщо результати цих досліджень суперечили б усім або частині свідчень пана Марино, це поставило б під сумнів його надійність.
Однак Суд зазначає, що прокуратура опинилася в становищі, аналогічному становищу заявників, оскільки неможливість виконання судової експертизи також не дозволила їй спиратись на ті докази, які були втрачені чи знищені. Отже, зважаючи на такі обставини, сторони процесу перебували в рівних умовах.
Більше того, як автомобіль, так і кулі до їхнього знищення були описані, оглянуті й сфотографовані, тож заявники могли здійснювати щодо цих доказів свої права на захист. Зокрема, їм вдалося отримати висновки експерта і комп’ютерну презентацію фотографій, і ці докази допомогли їм домогтися ухвали про прийнятність їхнього клопотання про перегляд. І нарешті, на різних етапах змагального судового процесу вони мали нагоду спростувати багато інших аспектів версії подій, запропонованої обвинувачем.
За цих обставин, Суд не може зробити висновок, що знищення або втрата згаданих вище окремих доказів негативно позначилася на справедливості судового розгляду ...
З цього випливає, що скарга є явно необґрунтованою і повинна бути відхилена.
Див. також «Доступ до матеріалів справи» вище.
8. Можливість свідчити і подавати докази
а. Присутність
«Енсслін, Баадер і Распе проти Федеративної Республіки Німеччини» (Ensslin, Baader and Raspe v Federal Republic of Germany), 7572/76, 7586/76 і 7587/76, 8 липня 1978 року, DR 14, 64.
22. ... Спірне рішення було постановлене на 40-й день процесу, що тривав 191 день. Відтак, заявники знову, принаймні аж до 8 травня 1976 року, тобто дня смерті У Майнхофа, не завжди з’являлися на засідання суду; хоча б якою була їхня причина відмовитися від такої традиційної форми діалогу з судом, вони все ж мали змогу довести свої мотиви і погляди та піддати критиці легітимність системи, створеної для суду над ними, що й було основною лінією їхнього захисту. Саме ж рішення було обґрунтоване їхньою, засвідченою медиками, неспроможністю брати участь у слуханнях понад три години на день протягом не менше як шести місяців. В ньому є й посилання на заяви обвинувачених, що свідчать про їхнє бажання унеможливити відкриття судового розгляду, зокрема, і через голодування. За цих обставин, суддя зумів на законних підставах скористатися з єдиного засобу, який був в його розпорядженні для того, щоб запобігти цілковитій зупинці процесу, який при цьому не ставив захист у невигідне становище, оскільки його адвокати були присутні і мали практично необмежені можливості для контактів зі своїми клієнтами. З урахуванням усіх факторів, ще раз перерахованих вище, продовження процесу за відсутності обвинувачених не можна вважати таким, що порушувало права і свободи, гарантовані Конвенцією, і зокрема згадані вище її положення.
«Зана проти Туреччини» (Zana v Turkey), 18954/91, 25 листопада 1997 року.
69. У цій справі Суд відзначає, що від пана Зана не вимагали присутності на слуханнях у Діярбакирському суді національної безпеки, який засудив його до дванадцяти місяців позбавлення волі ... Відповідно до частини 4 статті 226 Кримінально-процесуального кодексу, прийняти у нього докази на свій захист запропонували Айдинському судові присяжних у рамках повноважень, делегованих йому судом національної безпеки ...
71. З урахуванням того, чим ризикував пан Зана, якого вже засудили до тюремного ув’язнення на термін дванадцять місяців, суд національної безпеки не міг, дотримуючись умови про справедливий судовий розгляд, ухвалювати рішення, не оцінивши прямо доказів, наданих заявником особисто … Якщо б заявник був присутнім на слуханні, то мав би нагоду, зокрема, пояснити, які в нього були наміри, коли він зробив свою заяву, і за яких обставин відбувалося інтерв’ю, міг викликати журналістів як свідків або вимагати пред’явлення запису.
72. Ні «непряме» слухання в Айдинському суді присяжних, ні присутність адвокатів заявника на слуханнях в Діярбакирському суді національної безпеки компенсувати відсутності обвинуваченого не може.
73. Отже, Суд вважає, ... що таке втручання в здійснення права на захист не може мати обґрунтування з урахуванням того чільного місця, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий судовий розгляд за змістом Конвенції.
b. Потреба заслуховувати
«Константінеску проти Румунії» (Constantinescu v Romania), 28871/95, 27 червня 2000 року.
58. У цьому випадку Суд відзначає, що Бухарестський окружний суд, попередньо скасувавши виправдний вирок, постановлений у першій інстанції, встановив обґрунтованість кримінального обвинувачення, висунутого проти заявника, засудивши його за злочинний пасквіль, не заслуховуючи його свідчення щодо цього. Суд не задовольнили аргументи уряду, згідно з якими те, що обвинувачений виступав у суді останнім, було достатнім в цій справі. По-перше, він зазначає, що уряд і заявник не дійшли згоди щодо того, чи справді заявник останнім звертався до суду. По-друге, він підкреслює, що, хоча право обвинуваченого звертатися до суду останнім, безумовно, має важливе значення, проте не може бути прирівняним до його права бути вислуханим в ході судового процесу.
59. Отже, Суд вважає, що Бухарестський окружний суд встановив обґрунтованість висунутого проти заявника кримінального обвинувачення і визнав його винним у наклепі без того, щоб той мав змогу свідчити і захищатися. Він вважає, що Бухарестський окружний суд мав би вислухати докази, надавані заявником, зокрема з огляду на те, що цей суд був першим судом, що ухвалив йому обвинувальний вирок у справі, порушеній для встановлення висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
c. Можливість подання доказів
«Георгіос Папагеоргіу проти Греції» (Georgios Papageorgiou v Greece), 59506/00, 9 травня 2003 року.
37. ... у цій справі йдеться не про приховування доказів, а про відмову видати постанову про подання оригіналів документів, використовуваних як докази обвинувачення. Суди, що розглядали справу, на жодній стадії провадження не були в змозі дослідити витяги з файлу реєстрації банківського комп’ютера чи оригінали чеків або перевірити, чи подані їм копії відповідали оригіналам. Крім того, суд першої інстанції наказав знищити чеки, що, як вважали, були підроблені, — найважливіший доказ у справі заявника. Більше того, основою для засудження заявника за шахрайство були головно фотокопії відповідних чеків. З рішення апеляційного суду також можна побачити, що засобами, які використовували для вчинення шахрайства, були чеки і комп’ютер, який був потрібний для зміни даних у центральному комп’ютері банку. За цих обставин, Суд вважає, що подання оригіналів чеків мало вкрай важливе значення для захисту заявника, оскільки дозволило б йому, як він сам вказував, довести, що розпорядження про спірну оплату видавали інші працівники банку, а не він, і це спонукало б суддів дійти висновку, що звинувачення в шахрайстві були необґрунтованими...
39. Беручи до уваги той факт, що попри неодноразові клопотання заявника, основні докази не були належно подані і обговорені на судовому засіданні в присутності заявника, Суд робить висновок, що оспорюване провадження, взяте в цілому, не відповідає критеріям справедливого судового розгляду.
40. Отже, було порушення пунктів 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції.
«Перна проти Італії» (Perna v Italy) [GC], 48898/99, 6 травня 2003 року
31. ... Суд погоджується з італійськими судами в тому, що коли навіть припустити, що долучення до справи двох газетних статей і протоколу допиту пана Казеллі могло б пролити світло на політичне вчення останнього і його взаємини з третіми особами, то ці заходи не могли б установити, що він порушив принципи неупередженості, незалежності й об’єктивності, притаманні його обов’язкам. Через цю вагому причину заявник ніколи і не намагався довести реальність поведінки, яка нібито суперечила цим принципам. Навпаки, його захист ґрунтувався на тому, що ці важливі судження і не потребували доведення.
32. З огляду на вищевказані міркування, Суд вважає, що рішення національних органів про відхилення клопотань заявника не викликають сумнівів у світлі статті 6 Конвенції, оскільки він не довів, що його клопотання про надання документальних доказів та про взяття свідчень у позивача й свідків допоможуть довести наявність поведінки, яку ставили за провину панові Казеллі. Із цієї позиції не можна вважати, ніби провадження у справі про дифамацію, ініційоване паном Казеллі щодо заявника, було несправедливим через спосіб прийняття доказів ... Отже, порушення пункту 1 і підпункту (d) пункту 3 статті 6 Конвенції не було.
9. Потреба в установленій процедурі
«Коем проти Бельгії» (Coëme v Belgium), 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 і 33210/96, 22 червня 2000 року.
99. ... Немає жодного сумніву в тому, що касаційний суд, який за бельгійським законодавством є єдиним судом, якому була підсудна справа пана Коема, був «судом, встановленим законом».
100. Суд зазначає, що на той час, коли заявники постали перед касаційним судом, ще не був чинним жоден акт законодавства, що визначав би порядок застосування статті 103 Конституції... Проте частина 2 статті 103 вимагала від парламенту встановити порядок провадження в Касаційному суді, а стаття 139 Конституції від 7 лютого 1831 року містила вимогу зробити це якомога швидше... Коли 5 лютого 1996 року розпочався судовий розгляд ... сам голова Касаційного суду підтвердив, що буде дотримано порядок судочинства ординарних кримінальних судів, коли проголосив, що справа буде розглянута відповідно до положень статті 190 Кримінально-процесуального кодексу.
101. Уряд, однак, визнав, що порядок судочинства ординарних кримінальних судів не міг бути прийнятий як такий на пленарному засіданні Касаційного суду. У своїй ухвалі від 12 лютого 1996 року... Касаційний суд оголосив, що процедурні правила, які регламентують порядок судочинства в ординарних кримінальних судах застосовні тією мірою, якою вони є сумісними «з положеннями, що регламентують порядок провадження на пленарному засіданні Касаційного суду». Внаслідок цього сторони не могли заздалегідь з’ясувати всі деталі процедури, якої буде дотримано. Вони не могли передбачити, яким чином Касаційний суд вноситиме поправки або зміни до положень, що регулюють звичайний порядок кримінального судочинства, установлений бельгійським парламентом.
Діючи в такий спосіб, Касаційний суд вніс елемент невизначеності, бо не конкретизував, які норми малися на увазі при встановленні згаданого обмеження. Навіть якщо Касаційний суд і не скористався б із застереженої для себе можливості внести певні зміни до правил, що регламентують порядок судочинства в ординарних кримінальних судах, завдання захисту дуже ускладнилося через те, що заздалегідь не було відомо, чи буде якесь правило застосоване в ході судового розгляду, чи ні.
102. Суд повторює, що принцип, відповідно до якого норми кримінального судочинства належить встановлювати в законі, є загальним принципом права. Він діє паралельно з вимогою, щоб і норми матеріального кримінального права були встановлені законом, що закріплено у принципі: «nullum judicium sine lege». Він накладає певні конкретні вимоги, які стосуються ведення судового процесу з метою забезпечення справедливого судового розгляду, що пов’язане з дотриманням рівноправності сторін ... Суд також зауважує, що основне призначення процесуальних норм — захистити обвинуваченого від будь-яких проявів зловживання владою, і саме тому від прогалин і недостатньої чіткості таких норм, найімовірніше, потерпатиме сторона захисту.
103. Отже, Суд вважає, що невизначеність, спричинена браком заздалегідь установлених процесуальних норм, зробила позицію заявника істотно менш вигідною порівняно з позицією обвинувачення, що позбавило пана Коема справедливого судового розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Клас i інші проти Бельгії» (Claes and Others v Belgium), 46825/99 і 6 інших, 2 червня 2005 року.
35. Як зазначив уряд, в цій справі, безсумнівно, є один новий елемент: більшість порушених в ній питань вже піднімали в рамках судового розгляду «справи Інусоп», яка була темою заяви Коем та інші (Coëme et autres)., і вони були розв’язані уповноваженими органами, зокрема, касаційним судом у його попередньому рішенні від 12 лютого 1996 року. Процедурні рішення, що ухвалив в цій справі касаційний суд, становлять, поза всяким сумнівом, судовий прецедент і — з огляду на попереднє розгортання процесу «Інусоп», який став об’єктом широкого висвітлення у ЗМІ та багатьох доктринальних аналізів — адвокати в судовому процесі «Агюста — Дассо» («Agusta-Dassault») були знайомі з більшістю процедурних вимог, яким вони мали слідувати. Два перші заявники, панове Клас та Коем, не можуть і надалі стверджувати, як це Європейський суд відзначив у згаданій вище справі Коем та інші, що «невизначеність, яка була, з огляду на брак попередньо встановлених процедурних правил, ставила [заявника] в однозначно невигідну ситуацію відносно прокуратури». Констатація цього є тим більше виправданою, оскільки п. Коем був стороною в обох судових процесах, а один із адвокатів пана Класа був представником пана Коема впродовж розгляду справи Інусоп, і він же на станом на сьогодні представником цих двох заявників у Європейському суді. Поняття передбачуваності значною мірою залежить від змісту тексту, про який йде мова, від сфери його застосування, так само, як і від кількості та кваліфікації осіб, яким він призначений... Тому два перших заявники могли, принаймні, за допомогою своїх адвокатів або ж своїх досвідчених радників скористатися «in media res» (по суті справи) судовими поясненнями, які були вироблені впродовж судового процесу «Інусоп».
36. В цьому контексті не вбачається, що в цій справі два перші заявники перебували в невигідному становищі відносно прокуратури. Скарги заявників залишаються теоретичними та абстрактними, і вони не надають якихось навіть мінімальних конкретних матеріалів щодо труднощів в побудові захисту, з огляду на презюмоване незнання процедури, якій вони мають слідувати або ж щодо своєї непевності чи сумнівів з цього приводу. Отже, ніщо не вказує в справі на те, що порушено принцип рівності сторін перед судом.
37. ... Європейський суд ухвалює, що вивчення скарги не дозволяє встановити жодного прояву порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.
10. Використання засобів стримування або гамівних засобів
«Ґороднічев проти Росії» (Gorodnichev v Russia), 52058/99, 24 травня 2007 року.
103. В цій справі Суд передовсім зазначає, що заявника, який постійно перебував в ув’язненні, 5 та 22 лютого доставляли до Кіровського суду (міста Новосибірська) в наручниках. Не викликає заперечень у сторін те, що його не вважали особою, яка могла вдатись до застосування сили. Заявник, до того ж, не стверджував, що вдягання наручників справляло на нього фізичний вплив.
104. Далі Суд нагадує, що з позицій безстороннього процесу уряд, так само, як і національні судові органи, в своїх рішеннях вважали, що зазначене начеплення наручників не узгоджувалося з правом заявника на захист, яке гарантувала 46 стаття КПК… З цього Суд робить висновок, що використання наручників в цій справі не було нормальним поводженням, пов’язаним з перебуванням заявника в місцях позбавлення волі...
105 ... Зі свого боку, Суд не вбачає нічого в матеріалах справи, що дозволяло б припустити те, що поява заявника без наручників в Кіровському суді могла б загрожувати ризиком насильства, завданням шкоди, втечею чи посяганням на належне відправлення судочинства. Тому він не вважає, що начеплення наручників мало на меті гамувати заявника в розумний спосіб ... та вважає, що такий захід був непропорційним з огляду на потреби безпеки, на що посилався уряд...
106. Щодо публічного характеру застосованого заходу, то сторони надали щодо цього діаметрально протилежні твердження. Згідно з твердженнями уряду, оскільки слухання 5 та 22 лютого 1999 року перенесли, заявник недовго був виставлений на огляд публіки. Заявник заперечує проти такого трактування фактів і стверджує, що зазначені слухання були.
107. На думку Суду, документи, які містяться в матеріалах справи заявника, в тому числі й ті, які надав уряд, підтверджують тезу заявника. Зокрема, заступник голови Верховного суду Російської Федерації в своєму опротестуванні в порядку нагляду та президія Новосибірського обласного суду в своєму рішенні від 8 лютого 2001 року підтвердили, що «під час судових засідань 5 та 22 лютого 1999 року заявник був в наручниках» і що він просив, щоб ці наручники «з нього зняли, для того щоб він міг робити записи з метою свого захисту»... Як зазначає заступник голови Верховного суду, «в протоколах судових засідань не вказано причини застосування такого заходу». Ці документи національних судових інстанцій, на думку Суду, заперечують тезу уряду і підтверджують той факт, що зазначені відкриті слухання були. Крім того, якщо вони б справді були перенесені, то тоді важко зрозуміти намагання органів влади захистити публіку від заявника, на чому наголошував уряд.
108. Отже, навіть якщо і не доведено, що зазначений захід мав на меті принизити заявника... Суд вважає, що перебування заявника в наручниках на відкритих судових засіданнях 5 та 22 лютого 1999 року ..., при тому, що застосування цього заходу не обґрунтоване необхідністю з посиланням на громадську безпеку або належне відправлення судочинства, було таким,що принижує гідність поводженням за змістом статті 3 Конвенції.
109. Тому є порушення цього положення.
IX. ПРАВА ПОТЕРПІЛИХ
1. Нема права на переслідування в судовому порядку
«Перес проти Франції» (Perez v France) [GC], 47287/99, 12 лютого 2004 року.
70. Суд вважає, що в таких справах застосовність статті 6 Конвенції сягає крайньої межі. Він відзначив, що Конвенція не надає такого права, якого вимагає заявник, а саме на «особисту помсту» або на actio popularis. Отже, право на переслідування в кримінальному порядку третіх осіб або їхнє засудження за вчинення злочину не можна обстоювати самостійно: воно має бути невіддільним від здійснення потерпілим його права заявити цивільний позов на підставах, передбачених національним законодавством, нехай лише для того, щоб домогтися символічної компенсації або захистити таке громадянське право, як, наприклад, право на «добре ім’я»...
«Сандра Янкович проти Хорватії» (Janković v Croatia), 38478/05, 5 березня 2009 року.
48. ... насильницькі дії, вчинені приватними особами, заборонені низкою окремих норм Кримінального кодексу. Суд також зауважує, що хорватське кримінальне право розрізняє кримінальні правопорушення, переслідування за які здійснює прокуратура — з власної ініціативи або за приватною заявою, і кримінальні правопорушення, переслідувані в порядку приватного обвинувачення. Остання категорія стосується менш серйозних кримінальних правопорушень. Суд також звертає увагу на те, що заявниця стверджувала, що вчинені щодо неї акти насильства, мали склад, зокрема, таких кримінальних правопорушень, як агресивна поведінка і погрози. Переслідування за обидва ці злочини порушує прокуратура: за власною ініціативою щодо першого правопорушення і за заявою приватної особи — щодо останнього.
49. ... Щодо кримінальних правопорушень, переслідування яких здійснює прокуратура за власною ініціативою або за заявою приватної особи, то в разі, якщо прокуратура з якихось причин відмовляється від переслідування в судовому порядку, потерпіла сторона може перебрати на себе функції обвинувачення, виступаючи як допоміжний прокурор. На відміну від цього, переслідування в порядку приватного обвинувачення від самого початку здійснює приватний обвинувач. Окрім того, подана в межах встановленого строку заява про вчинення кримінального злочину, що підлягає переслідуванню в порядку приватного обвинувачення, треба розглядати як приватне обвинувачення...
50. ... Суд не може погодитися з доводами заявниці про те, що її права за Конвенцією могли бути забезпечені тільки в тому разі, якщо б переслідування нападників здійснювала держава і що Конвенція вимагає від держав сприяти переслідуванню. ... Суд переконаний, що в цій справі національне право забезпечувало заявниці можливість порушувати кримінальну справу проти своїх нападників або як приватний обвинувач, або як потерпіла сторона в ролі допоміжного прокурора, і що Конвенція не вимагає, щоб держава сприяла переслідуванню у всіх категоріях справ ...
52. ... рішення заявниці домагатися не переслідування в приватному порядку за обвинуваченням у заподіянні незначних тілесних ушкоджень, а, натомість, розслідування щодо її нападників за обвинуваченням в агресивній поведінці й висловлюванні серйозних погроз відповідало нормам Кримінально-процесуального кодексу щодо ролі потерпілої сторони як допоміжного прокурора.
53. ... у своєму первинному запиті про проведення розслідування заявниця вже дала чітко зрозуміти, що вона вимагає провести розслідування, зокрема, щодо її твердження про те, що 6 червня 2003 року троє осіб вчинили на неї напад. Вона вказала імена відповідних осіб і навела їхні адреси. Вона стверджувала, що акти насильства проти неї становили, зокрема, такі кримінальні правопорушення, як висловлення погроз і агресивна поведінка. На підтримку своїх тверджень вона подала відповідні медичні документи. Проте національні органи визнали її запит неприйнятним на підставі його неповноти, не вказуючи точно, яких формальних вимог не дотримано.
54. Можливо, що подані заявницею документи не цілком відповідали формальним вимогам до запитів, подаваних до прокуратури в порядку кримінального судочинства. У зв’язку з цим Суд відзначає, що в оспорюваному провадженні заявниця не користувалася послугами юридичного представника. Вона безробітна і, очевидно, не має достатніх коштів для оплати юридичного представника. Крім того, згідно з відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу ..., заявниця не мала права на безоплатну правову допомогу, оскільки покарання за стверджувані кримінальні правопорушення не передбачало позбавлення волі на термін понад три роки.
55. Суд також відзначає, що поліція вже склала протокол про той інцидент, у якому також зафіксовано насильницькі дії щодо заявниці, і що міська прокуратура Спліта теж підготувала звіт про відповідну подію. Отож важко погодитися з висновком Сплітського окружного слідчого судді, ніби запит заявниці про проведення розслідування відхилено на тій підставі, що він був незрозумілим і неповним. Навпаки, Суд вважає, що заявниця дала чітко зрозуміти, що вона вимагає провести розслідування вчиненого проти неї акту насильства. Вона виявляла велику зацікавленість у цій справі і робила серйозні спроби домогтися переслідування її нападників. Поданих нею матеріалів вистачало для того, щоб компетентний слідчий суддя міг здійснити переслідування за її запитом. Вони містили всі відомості відповідно до частини 3 статті 188 Кримінально-процесуального кодексу, а саме: всі дані персонального характеру, що ідентифікували особу, щодо якої подано заяву, характеристику і правову кваліфікацію відповідного правопорушення, обставини, що підтверджують обґрунтовану підозру в тому, що вказана особа вчинила розглядуване правопорушення, та наявні докази.
56. Що стосується твердження уряду про те, що заявниця не відкрила переслідування в порядку приватного обвинувачення, Суд відзначає, що заявниця своєчасно подала заяву про вчинення кримінального правопорушення в Сплітську міську прокуратуру... 11 листопада 2003 року ця установа ухвалила не відкривати офіційного розслідування на тій підставі, що це діяння кваліфікується як кримінальне правопорушення, переслідування за яке здійснює потерпілий в приватному порядку ... Відповідно до частини 3 статті 48 Кримінально-процесуального кодексу, за таких обставин, заяву про вчинення кримінального правопорушення, подана заявницею, треба розглядати як приватне обвинувачення ... Однак уповноважені органи повністю знехтували цю норму і переслідування за заявою у вчиненні кримінального правопорушення за скаргою заявниці не порушили.
57. Наведений вище аналіз свідчить, по-перше, про те, що відповідні державні органи вирішили не переслідувати в судовому порядку осіб, які нібито скоїли акти насильства щодо заявниці. Крім того, відповідні органи влади не санкціонували спроб заявниці відкрити провадження в порядку приватного обвинувачення. Насамкінець, щодо твердження уряду про те, ніби заявниці забезпечили достатні гарантії в межах провадження про дрібні правопорушення, Суд відзначає, що це провадження припинили з огляду на закінчення терміну давності і тому воно завершилося без ухвалення якогось остаточного рішення щодо винуватості нападників. У світлі цих висновків Суд дотримується думки, що рішення національних органів влади в цій справі засвідчили неефективність і бездіяльність з боку органів судової влади Хорватії.
58. На думку Суду, оспорювані процедури за обставин цієї справи не забезпечували заявниці достатніх гарантій від посягання на її фізичну недоторканність і свідчили про те, що порядок реалізації кримінально-правових механізмів у цій справі виявився настільки недосконалим, що становив порушення позитивних зобов’язань держави-відповідача відповідно до статті 8 Конвенції.
2. Нема права виступати на стороні обвинувачення як цивільний позивач
«Ернст і інші проти Бельгії» (Ernst and Others v Belgium), 33400/96,15 липня 2003 року.
49. Європейський суд зазначає, що були звертання як до палати радників суду першої інстанції в Брюсселі, так і до касаційного суду з тим, щоб вони ухвалили рішення щодо регламенту процедури, і що заявників запросили до касаційного суду лише для того, щоб поінформувати їх про визнання неприйнятним їхнього цивільного позову на підставі того, що він був спрямований проти судді, який був наділений привілеями свого суддівського статусу...
54. У зв’язку з цим Європейський суд виділяє як важливий той факт, що в бельгійському законодавстві подання скарги-позову в цивільній справі через суддю-слідчого є одним із способів звертання з цивільним позовом, і що в розпорядженні жертв загалом є інші шляхи відновлення їхніх цивільних прав. В цій справі, оскільки їхня скарга була спрямована не лише проти судді, але також і проти інших осіб, заявники могли подати цивільний позов проти таких осіб до цивільного суду.
В тому ж, що стосується подання цивільного позову проти судді, то таке подання, як видається, регулюється обмежувальними умовами, що містяться в судовому кодексі, який передбачає «залучення до участі» судді (статті 1140 та 1147). Мова йде про екстраординарний засіб, який може бути застосований лише у виняткових випадках. Суд має сумнів щодо того, чи можна ним було скористатися в цій справі; він зауважує, що уряд в своїх поданнях не приділив цьому особливої уваги.
55. Якщо заявники не робили спроб подати цивільний позов проти фізичних осіб, то на противагу цьому вони паралельно з поданням цивільного позову звернулися до цивільного суду з позовом проти держави Бельгія щодо відшкодування збитків, посилаючись на ті ж факти, які були зазначені в їхній позовній заяві...; ця процедура все ще не є завершеною. Ґрунтовніше, факти свідчать, що неприйнятність позовної заяви заявників та залишення без розгляду їхньої скарги в апеляційному суді до генерального прокурора не спричинило того, що вони були позбавлені можливості вдаватись до дій з метою отримати відшкодування.
56. За цих умов, Суд вважає, що будучи обмеженими визнанням специфіки, яка стосується суддівських привілеїв, обмеження, які зачепили право на доступ, не загрожували загальному змісту права заявників на суд і не були непропорційними з огляду на пункт 1 статті 6 Конвенції.
3. Можливість брати участь у розслідуванні
«Соттані проти Італії» (Sottani v Italy) (ухв.), 26775/02, 24 лютого 2005 року.
2. Заявник з посиланням на пункт 1 статті 6 та на статтю 13 Конвенції також скаржився на те, що прокурор на етапі попереднього розслідування не розпорядився про проведення судово-медичного розтину... Хоча, за загальним визнанням, справді, відповідно до норм італійського права потерпіла сторона не може вступати в провадження як цивільний позивач до попереднього слухання ..., та на стадії попереднього розслідування вона може користуватися тими правами і повноваженнями, які прямо визнано в законі. Ці права передбачають, для прикладу, можливість звертатися до прокурора з проханням спрямувати запит до слідчого судді про негайне пред’явлення доказів ... та право призначати представника за законом для здійснення прав і повноважень, які закон надає потерпілій стороні... Крім того, здійснення цих прав може виявитися необхідним для дієвої участі в процесі як цивільного позивача, особливо в тому разі, коли, як і в цій справі, йдеться про докази, що з плином часу мають тенденцію руйнуватися, а їхнє здобуття на пізніших стадіях процесу є неможливим. Окрім того, потерпіла сторона має право робити заяви на всіх етапах провадження та, за винятком касаційного провадження, звертатися з клопотаннями про долучення доказів ...
Отож-то, з огляду на сказане вище, Суд вважає, що пункт 1 статті 6 Конвенції в цій справі є застосовним.
Однак ... заявникові слід було б подати клопотання прокуророві, щоб той звернувся до слідчого судді з вимогою негайно пред’явити докази, а саме результати судово-медичного розтину. Оскільки заявник не скористався засобом правового захисту, наявного у межах національного права, Суд вважає, що цю частину заяви належить відхилити через невичерпання внутрішніх засобів правового захисту...
«Мене проти Франції» (Menet v France), 39553/02, 14 червня 2005 року.
48. В цій справі Європейський суд відзначає, що заявник, якого ніколи не представляв адвокат, ... не мав жодної можливості ознайомитися з матеріалами справи. Суд, відповідно, визнає, що представленню його справи в національних судових інстанціях могло зашкодити обмеження у доступі до матеріалів справи через те, що не було консультування у адвокатів.
49. Водночас Суд зазначає, що в французькому праві на обвинувачених та учасників в цивільному процесі, так само як і на звичайних фізичних осіб, на відміну від адвокатів, не поширюється професійна таємниця. Отже, той факт, що дістати доступ до матеріалів про розслідування справи можна було лише або разом з адвокатом, або через адвоката — тому в результаті цього заявник не мав змоги з ними ознайомитися — був викликаний необхідністю зберігати таємницю слідства.
50. Суд нагадує, що таємний характер процедури слідства може бути виправданий мотивами захисту приватного життя осіб, які є сторонами в процесі, та інтересами правосуддя за змістом другого речення пункту 1 статті 6 Конвенції і в разі, якщо ця стаття може бути застосовною до того, як справу візьме до розгляду суддя, що ухвалюватиме рішення, специфіка її застосування на етапі проведення слідства залежить від особливостей процедури та обставин справи...
52. З огляду на всі обставини та враховуючи інтереси всіх сторін, Європейський суд вважає, що накладені на право заявника обмеження не становили надмірної загрози його праву на змагальний процес.
4. Закриття справи провадженням та виправдання як вирішення спору щодо права цивільного характеру
«Кордова проти Італії» (Cordova v Italy), 40877/98, 30 січня 2003 року.
49. У цьому випадку Суд зазначає, що заявник, вважаючи себе знеславленим внаслідок поведінки пана Коссіґи, подав на того скаргу і як цивільний позивач вступив у відкрите в результаті цього кримінальне провадження. З того моменту це провадження поширювалося на право цивільного характеру — а саме право на захист своєї репутації, на що заявник може на аргументованих підставах претендувати ...
50. Суд також зазначає, що у своїй резолюції від 2 липня 1997 року Сенат заявив, що вчиненні дії, у яких звинувачено п. Коссіґу, підпадали під дію імунітету, передбаченого частиною 1 статті 68 Конституції Італії ..., що унеможливило здійснювати надалі будь-яке кримінальне чи цивільне провадження для встановлення його відповідальності або забезпечення відшкодування заподіяної шкоди...
63. Суд дотримується думки, що брак чіткого зв’язку з парламентською діяльністю вимагає, щоб він застосовував вузьке тлумачення концепції пропорційності між поставленою метою і використаними засобами її досягнення ...
64. Отже, Суд вважає, що в цьому випадку рішення про брак підстав для подання позову проти пана Коссіґи та неможливості подальшого відкриття провадження для забезпечення захисту репутації заявника не встановлювали справедливої рівноваги між вимогами захисту загальних інтересів суспільства і необхідністю захисту основоположних прав особи.
65. Суд також надає певного значення тому факту, що резолюція Сенату від 2 липня 1997 року позбавляла заявника інших обґрунтованих альтернатив для дієвого захисту своїх прав за Конвенцією...
66. Зважаючи на вищенаведене, Суд доходить висновку, що право заявника на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, було порушене.
«Ґору проти Греції» (Gorou v Greece) [GC], 12686/03, 20 березня 2009 року.
38. ... Суд зазначає, що в разі винесення виправдувального вироку цивільний позивач, відповідно до норм національного права, загалом не має права ні безпосередньо подавати касацію, ні домагатися відшкодування, звертаючись до прокурора при Касаційному суді. Однак Суд визнає, що в цьому випадку не можна не зважати на наявність усталеної судової практики і що з урахуванням особливостей вимоги заявника до прокурора при Касаційному суді застосовний пункт 1 статті 6 Конвенції. Цю ж таки практику належить взяти до уваги при оцінці глибини мотивування, яке прокурор мав навести у своїй відповіді.
39. Суд уже зауважив, що прокурор зазвичай відповідає, хоча й стисло, на клопотання цивільних позивачів про оскарження в порядку касації. На практиці цивільний позивач вказує прокуророві на певні конкретні обставин справи, але той має повне право ухвалити власне рішення після того, як зважить усі надані доводи.
40. Слід, окрім того, зазначити, що, відповідно до статті 506 Кримінально-процесуального кодексу, «позитивне» рішення прокурора адресоване не цивільному позивачеві, а дає підстави самому прокуророві подати скаргу в касаційному порядку. Аналогічно, «негативне» рішення означає, що прокурор сам відмовляється подавати апеляцію з питань права...
41. І нарешті, стосовно процедури попереднього розгляду та визнання прийнятності касаційних скарг органом при Касаційному суді, Суд зауважує, що він вже раніше визнав, що апеляційний суд не зобов’язаний наводити докладніші мотиви, коли він просто застосовує конкретну правову норму при відхиленні касаційної скарги, що не має судової перспективи, без додаткових подробиць ... Суд вважає, що такий самий принцип може бути застосований і у випадку прокурора при Касаційному суді, якому цивільний позивач запропонував звернутися з касаційною скаргою від власного імені.
42. Отже, рукописний напис, учинений на клопотанні заявника, просто повідомляє про рішення, ухвалене прокурором у межах його дискреційних повноважень. Якщо це розглядати під таким кутом зору та враховувати чинну судову практику, то прокурор зобов’язаний лише дати свою відповідь цивільному позивачеві, а не обґрунтовувати її при цьому. Вимога давати докладніше обґрунтування покладала б на прокурора при Касаційному суді додаткове зобов’язання, що не випливає з природи клопотання цивільного позивача про оскарження виправдувального вироку в порядку касації. Отож Суд вважає, що, зазначивши «брак передбачених законом або інших обґрунтованих підстав для подання апеляції до Касаційного суду», прокурор навів достатні мотиви свого рішення це клопотання відхилити.
Зважаючи на викладене вище, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
5. Обмеження на участь в судовому розгляді
«Берже проти Франції» (Berger v France), 48221/99, 3 грудня 2002 року
35. ... Відповідно до норм кримінального права звернутися до Касаційний суду може будь-як сторона кримінального процесу, яка має інтерес в оскарженні з питань права. Хоча прийнятність скарги, внесеної цивільним позивачем — за винятком семи вичерпно перелічених випадків — справді залежить від наявності апеляції з боку обвинувачення, це обмеження випливає з характеру рішень, що ухвалюють слідчі підрозділи, та ролі, відведеної цивільним позовам у кримінальному процесі. Суд погоджується з урядом в тому, що цивільні позивачі не можуть мати необмеженого права подавати апеляції в Касаційний суд на рішення про закриття справи провадженням...
38. ... Права заявника на звернення до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, в результаті встановлення для неї умов, на яких її апеляція до Касаційного суду може бути визнана припустимою, порушене не було. Беручи до уваги ту роль, яку цивільним позовам призначено відігравати в межах кримінального судочинства, а також комплементарні інтереси цивільного позивача в кримінальному процесі й обвинувачення, Суд не може визнати, що в цій справі було порушення принципу процесуальної рівності сторін. У зв'язку з цим Суд погоджується з урядом у тому, що цивільного позивача не можна вважати супротивником обвинувачення, але при цьому він не обов’язково є і його союзником, бо ж їхні ролі та цілі очевидно відрізняються.
6. Нерозголошення доводів
«Шесне проти Франції» (Chesnay v France), 56588/00,12 жовтня 2004 року.
20. Заявник скаржився на те, що ані він сам, ані його адвокат в державній раді не дістали доповіді судді-доповідача до початку засідання, тоді як документ надали в розпорядження прокурора.
21. Суд нагадує, що питання про надання в розпорядження підсудного доповіді судді-доповідача порушує проблему, з огляду статті 6, лише в разі, коли цю доповідь надають прокуророві до початку слухань... Що якраз і було в цій справі.
22. Суд також нагадує, що доповідь складається з двох частин: в першій вміщено виклад фактів, опис судової процедури та засобів касаційного оскарження, в другій вміщено правовий аналіз справи та висновок щодо обґрунтованості касаційної скарги. На думку Суду, якщо друга частина доповіді, яка призначена для судової постанови, може (на кшталт проекту судового рішення) залишатись конфіденційною як для сторін у справі, так і для прокурора, то перший том, на який не поширюється таємниця судового рішення, що має бути ухвалене, в разі, коли є така нагода, має бути наданий за однакових умов в розпорядження і сторонам, і прокурору.
23. Відповідно, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
7. Надмірна затримка
«Томазі проти Франції» (Tomasi v France), 12850/87, 27 серпня 1992 року.
125. ... Ознайомлення з текстом рішень, ухвалених у цій справі ... свідчить, що вона не була особливо складною. Крім того, сам заявник лише трохи затримав провадження в ній, оскарживши постанову про закриття справи через брак підстав для притягнення до відповідальності в обвинувальний палаті Бордо та наполягаючи, щоб ця палата постановила рішення щодо проведення подальшого розслідування... Відповідальність за встановлену затримку лежить в основному на органах суду. Зокрема, перш ніж прокурор Бастії звернувся до Касаційного суду з поданням про призначення компетентного слідчого органу, пройшло аж півтора року ... Слідчий суддя з Бордо заслухав пана Томазі тільки один раз і, як видається, не проводив ніяких слідчих дій в період між березнем і вереснем 1985 року, а потім в період з січня 1986 по січень 1987 року. Отже, було порушення пункту 1 статті 6.
«Кальвеллі і Чільо проти Італії» (Calvelli and Ciglio v Italy) [GC], 32967/96,17 січня 2002 року.
65. Суд у даній справі зазначає, що відповідне провадження, безперечно, було дуже складним. Крім того, хоча після того, як 7 липня 1989 року заявників визнано цивільними сторонами провадження, у розгляді в першій інстанції були прикрі затримки (зокрема, між рішенням про передання справи Е.С. до суду 12 червня 1991 року і першим слуханням, що відбулося через рік — 2 липня 1992 року ...), надалі ніяких значних періодів бездіяльності, пов’язаних з органами влади (за винятком перерви в першому слуханні справи, викликаної страйком юристів — ...) не було.
66. За таких обставин Суд вважає, що термін шість років, три місяці й десять днів, коли йдеться про розгляд справи в усіх чотирьох інстанціях, не можна вважати нераціональним.
67. Отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було
1. Нема права на переслідування в судовому порядку
«Перес проти Франції» (Perez v France) [GC], 47287/99, 12 лютого 2004 року.
70. Суд вважає, що в таких справах застосовність статті 6 Конвенції сягає крайньої межі. Він відзначив, що Конвенція не надає такого права, якого вимагає заявник, а саме на «особисту помсту» або на actio popularis. Отже, право на переслідування в кримінальному порядку третіх осіб або їхнє засудження за вчинення злочину не можна обстоювати самостійно: воно має бути невіддільним від здійснення потерпілим його права заявити цивільний позов на підставах, передбачених національним законодавством, нехай лише для того, щоб домогтися символічної компенсації або захистити таке громадянське право, як, наприклад, право на «добре ім’я»...
«Сандра Янкович проти Хорватії» (Janković v Croatia), 38478/05, 5 березня 2009 року.
48. ... насильницькі дії, вчинені приватними особами, заборонені низкою окремих норм Кримінального кодексу. Суд також зауважує, що хорватське кримінальне право розрізняє кримінальні правопорушення, переслідування за які здійснює прокуратура — з власної ініціативи або за приватною заявою, і кримінальні правопорушення, переслідувані в порядку приватного обвинувачення. Остання категорія стосується менш серйозних кримінальних правопорушень. Суд також звертає увагу на те, що заявниця стверджувала, що вчинені щодо неї акти насильства, мали склад, зокрема, таких кримінальних правопорушень, як агресивна поведінка і погрози. Переслідування за обидва ці злочини порушує прокуратура: за власною ініціативою щодо першого правопорушення і за заявою приватної особи — щодо останнього.
49. ... Щодо кримінальних правопорушень, переслідування яких здійснює прокуратура за власною ініціативою або за заявою приватної особи, то в разі, якщо прокуратура з якихось причин відмовляється від переслідування в судовому порядку, потерпіла сторона може перебрати на себе функції обвинувачення, виступаючи як допоміжний прокурор. На відміну від цього, переслідування в порядку приватного обвинувачення від самого початку здійснює приватний обвинувач. Окрім того, подана в межах встановленого строку заява про вчинення кримінального злочину, що підлягає переслідуванню в порядку приватного обвинувачення, треба розглядати як приватне обвинувачення...
50. ... Суд не може погодитися з доводами заявниці про те, що її права за Конвенцією могли бути забезпечені тільки в тому разі, якщо б переслідування нападників здійснювала держава і що Конвенція вимагає від держав сприяти переслідуванню. ... Суд переконаний, що в цій справі національне право забезпечувало заявниці можливість порушувати кримінальну справу проти своїх нападників або як приватний обвинувач, або як потерпіла сторона в ролі допоміжного прокурора, і що Конвенція не вимагає, щоб держава сприяла переслідуванню у всіх категоріях справ ...
52. ... рішення заявниці домагатися не переслідування в приватному порядку за обвинуваченням у заподіянні незначних тілесних ушкоджень, а, натомість, розслідування щодо її нападників за обвинуваченням в агресивній поведінці й висловлюванні серйозних погроз відповідало нормам Кримінально-процесуального кодексу щодо ролі потерпілої сторони як допоміжного прокурора.
53. ... у своєму первинному запиті про проведення розслідування заявниця вже дала чітко зрозуміти, що вона вимагає провести розслідування, зокрема, щодо її твердження про те, що 6 червня 2003 року троє осіб вчинили на неї напад. Вона вказала імена відповідних осіб і навела їхні адреси. Вона стверджувала, що акти насильства проти неї становили, зокрема, такі кримінальні правопорушення, як висловлення погроз і агресивна поведінка. На підтримку своїх тверджень вона подала відповідні медичні документи. Проте національні органи визнали її запит неприйнятним на підставі його неповноти, не вказуючи точно, яких формальних вимог не дотримано.
54. Можливо, що подані заявницею документи не цілком відповідали формальним вимогам до запитів, подаваних до прокуратури в порядку кримінального судочинства. У зв’язку з цим Суд відзначає, що в оспорюваному провадженні заявниця не користувалася послугами юридичного представника. Вона безробітна і, очевидно, не має достатніх коштів для оплати юридичного представника. Крім того, згідно з відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу ..., заявниця не мала права на безоплатну правову допомогу, оскільки покарання за стверджувані кримінальні правопорушення не передбачало позбавлення волі на термін понад три роки.
55. Суд також відзначає, що поліція вже склала протокол про той інцидент, у якому також зафіксовано насильницькі дії щодо заявниці, і що міська прокуратура Спліта теж підготувала звіт про відповідну подію. Отож важко погодитися з висновком Сплітського окружного слідчого судді, ніби запит заявниці про проведення розслідування відхилено на тій підставі, що він був незрозумілим і неповним. Навпаки, Суд вважає, що заявниця дала чітко зрозуміти, що вона вимагає провести розслідування вчиненого проти неї акту насильства. Вона виявляла велику зацікавленість у цій справі і робила серйозні спроби домогтися переслідування її нападників. Поданих нею матеріалів вистачало для того, щоб компетентний слідчий суддя міг здійснити переслідування за її запитом. Вони містили всі відомості відповідно до частини 3 статті 188 Кримінально-процесуального кодексу, а саме: всі дані персонального характеру, що ідентифікували особу, щодо якої подано заяву, характеристику і правову кваліфікацію відповідного правопорушення, обставини, що підтверджують обґрунтовану підозру в тому, що вказана особа вчинила розглядуване правопорушення, та наявні докази.
56. Що стосується твердження уряду про те, що заявниця не відкрила переслідування в порядку приватного обвинувачення, Суд відзначає, що заявниця своєчасно подала заяву про вчинення кримінального правопорушення в Сплітську міську прокуратуру... 11 листопада 2003 року ця установа ухвалила не відкривати офіційного розслідування на тій підставі, що це діяння кваліфікується як кримінальне правопорушення, переслідування за яке здійснює потерпілий в приватному порядку ... Відповідно до частини 3 статті 48 Кримінально-процесуального кодексу, за таких обставин, заяву про вчинення кримінального правопорушення, подана заявницею, треба розглядати як приватне обвинувачення ... Однак уповноважені органи повністю знехтували цю норму і переслідування за заявою у вчиненні кримінального правопорушення за скаргою заявниці не порушили.
57. Наведений вище аналіз свідчить, по-перше, про те, що відповідні державні органи вирішили не переслідувати в судовому порядку осіб, які нібито скоїли акти насильства щодо заявниці. Крім того, відповідні органи влади не санкціонували спроб заявниці відкрити провадження в порядку приватного обвинувачення. Насамкінець, щодо твердження уряду про те, ніби заявниці забезпечили достатні гарантії в межах провадження про дрібні правопорушення, Суд відзначає, що це провадження припинили з огляду на закінчення терміну давності і тому воно завершилося без ухвалення якогось остаточного рішення щодо винуватості нападників. У світлі цих висновків Суд дотримується думки, що рішення національних органів влади в цій справі засвідчили неефективність і бездіяльність з боку органів судової влади Хорватії.
58. На думку Суду, оспорювані процедури за обставин цієї справи не забезпечували заявниці достатніх гарантій від посягання на її фізичну недоторканність і свідчили про те, що порядок реалізації кримінально-правових механізмів у цій справі виявився настільки недосконалим, що становив порушення позитивних зобов’язань держави-відповідача відповідно до статті 8 Конвенції.
2. Нема права виступати на стороні обвинувачення як цивільний позивач
«Ернст і інші проти Бельгії» (Ernst and Others v Belgium), 33400/96,15 липня 2003 року.
49. Європейський суд зазначає, що були звертання як до палати радників суду першої інстанції в Брюсселі, так і до касаційного суду з тим, щоб вони ухвалили рішення щодо регламенту процедури, і що заявників запросили до касаційного суду лише для того, щоб поінформувати їх про визнання неприйнятним їхнього цивільного позову на підставі того, що він був спрямований проти судді, який був наділений привілеями свого суддівського статусу...
54. У зв’язку з цим Європейський суд виділяє як важливий той факт, що в бельгійському законодавстві подання скарги-позову в цивільній справі через суддю-слідчого є одним із способів звертання з цивільним позовом, і що в розпорядженні жертв загалом є інші шляхи відновлення їхніх цивільних прав. В цій справі, оскільки їхня скарга була спрямована не лише проти судді, але також і проти інших осіб, заявники могли подати цивільний позов проти таких осіб до цивільного суду.
В тому ж, що стосується подання цивільного позову проти судді, то таке подання, як видається, регулюється обмежувальними умовами, що містяться в судовому кодексі, який передбачає «залучення до участі» судді (статті 1140 та 1147). Мова йде про екстраординарний засіб, який може бути застосований лише у виняткових випадках. Суд має сумнів щодо того, чи можна ним було скористатися в цій справі; він зауважує, що уряд в своїх поданнях не приділив цьому особливої уваги.
55. Якщо заявники не робили спроб подати цивільний позов проти фізичних осіб, то на противагу цьому вони паралельно з поданням цивільного позову звернулися до цивільного суду з позовом проти держави Бельгія щодо відшкодування збитків, посилаючись на ті ж факти, які були зазначені в їхній позовній заяві...; ця процедура все ще не є завершеною. Ґрунтовніше, факти свідчать, що неприйнятність позовної заяви заявників та залишення без розгляду їхньої скарги в апеляційному суді до генерального прокурора не спричинило того, що вони були позбавлені можливості вдаватись до дій з метою отримати відшкодування.
56. За цих умов, Суд вважає, що будучи обмеженими визнанням специфіки, яка стосується суддівських привілеїв, обмеження, які зачепили право на доступ, не загрожували загальному змісту права заявників на суд і не були непропорційними з огляду на пункт 1 статті 6 Конвенції.
3. Можливість брати участь у розслідуванні
«Соттані проти Італії» (Sottani v Italy) (ухв.), 26775/02, 24 лютого 2005 року.
2. Заявник з посиланням на пункт 1 статті 6 та на статтю 13 Конвенції також скаржився на те, що прокурор на етапі попереднього розслідування не розпорядився про проведення судово-медичного розтину... Хоча, за загальним визнанням, справді, відповідно до норм італійського права потерпіла сторона не може вступати в провадження як цивільний позивач до попереднього слухання ..., та на стадії попереднього розслідування вона може користуватися тими правами і повноваженнями, які прямо визнано в законі. Ці права передбачають, для прикладу, можливість звертатися до прокурора з проханням спрямувати запит до слідчого судді про негайне пред’явлення доказів ... та право призначати представника за законом для здійснення прав і повноважень, які закон надає потерпілій стороні... Крім того, здійснення цих прав може виявитися необхідним для дієвої участі в процесі як цивільного позивача, особливо в тому разі, коли, як і в цій справі, йдеться про докази, що з плином часу мають тенденцію руйнуватися, а їхнє здобуття на пізніших стадіях процесу є неможливим. Окрім того, потерпіла сторона має право робити заяви на всіх етапах провадження та, за винятком касаційного провадження, звертатися з клопотаннями про долучення доказів ...
Отож-то, з огляду на сказане вище, Суд вважає, що пункт 1 статті 6 Конвенції в цій справі є застосовним.
Однак ... заявникові слід було б подати клопотання прокуророві, щоб той звернувся до слідчого судді з вимогою негайно пред’явити докази, а саме результати судово-медичного розтину. Оскільки заявник не скористався засобом правового захисту, наявного у межах національного права, Суд вважає, що цю частину заяви належить відхилити через невичерпання внутрішніх засобів правового захисту...
«Мене проти Франції» (Menet v France), 39553/02, 14 червня 2005 року.
48. В цій справі Європейський суд відзначає, що заявник, якого ніколи не представляв адвокат, ... не мав жодної можливості ознайомитися з матеріалами справи. Суд, відповідно, визнає, що представленню його справи в національних судових інстанціях могло зашкодити обмеження у доступі до матеріалів справи через те, що не було консультування у адвокатів.
49. Водночас Суд зазначає, що в французькому праві на обвинувачених та учасників в цивільному процесі, так само як і на звичайних фізичних осіб, на відміну від адвокатів, не поширюється професійна таємниця. Отже, той факт, що дістати доступ до матеріалів про розслідування справи можна було лише або разом з адвокатом, або через адвоката — тому в результаті цього заявник не мав змоги з ними ознайомитися — був викликаний необхідністю зберігати таємницю слідства.
50. Суд нагадує, що таємний характер процедури слідства може бути виправданий мотивами захисту приватного життя осіб, які є сторонами в процесі, та інтересами правосуддя за змістом другого речення пункту 1 статті 6 Конвенції і в разі, якщо ця стаття може бути застосовною до того, як справу візьме до розгляду суддя, що ухвалюватиме рішення, специфіка її застосування на етапі проведення слідства залежить від особливостей процедури та обставин справи...
52. З огляду на всі обставини та враховуючи інтереси всіх сторін, Європейський суд вважає, що накладені на право заявника обмеження не становили надмірної загрози його праву на змагальний процес.
4. Закриття справи провадженням та виправдання як вирішення спору щодо права цивільного характеру
«Кордова проти Італії» (Cordova v Italy), 40877/98, 30 січня 2003 року.
49. У цьому випадку Суд зазначає, що заявник, вважаючи себе знеславленим внаслідок поведінки пана Коссіґи, подав на того скаргу і як цивільний позивач вступив у відкрите в результаті цього кримінальне провадження. З того моменту це провадження поширювалося на право цивільного характеру — а саме право на захист своєї репутації, на що заявник може на аргументованих підставах претендувати ...
50. Суд також зазначає, що у своїй резолюції від 2 липня 1997 року Сенат заявив, що вчиненні дії, у яких звинувачено п. Коссіґу, підпадали під дію імунітету, передбаченого частиною 1 статті 68 Конституції Італії ..., що унеможливило здійснювати надалі будь-яке кримінальне чи цивільне провадження для встановлення його відповідальності або забезпечення відшкодування заподіяної шкоди...
63. Суд дотримується думки, що брак чіткого зв’язку з парламентською діяльністю вимагає, щоб він застосовував вузьке тлумачення концепції пропорційності між поставленою метою і використаними засобами її досягнення ...
64. Отже, Суд вважає, що в цьому випадку рішення про брак підстав для подання позову проти пана Коссіґи та неможливості подальшого відкриття провадження для забезпечення захисту репутації заявника не встановлювали справедливої рівноваги між вимогами захисту загальних інтересів суспільства і необхідністю захисту основоположних прав особи.
65. Суд також надає певного значення тому факту, що резолюція Сенату від 2 липня 1997 року позбавляла заявника інших обґрунтованих альтернатив для дієвого захисту своїх прав за Конвенцією...
66. Зважаючи на вищенаведене, Суд доходить висновку, що право заявника на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, було порушене.
«Ґору проти Греції» (Gorou v Greece) [GC], 12686/03, 20 березня 2009 року.
38. ... Суд зазначає, що в разі винесення виправдувального вироку цивільний позивач, відповідно до норм національного права, загалом не має права ні безпосередньо подавати касацію, ні домагатися відшкодування, звертаючись до прокурора при Касаційному суді. Однак Суд визнає, що в цьому випадку не можна не зважати на наявність усталеної судової практики і що з урахуванням особливостей вимоги заявника до прокурора при Касаційному суді застосовний пункт 1 статті 6 Конвенції. Цю ж таки практику належить взяти до уваги при оцінці глибини мотивування, яке прокурор мав навести у своїй відповіді.
39. Суд уже зауважив, що прокурор зазвичай відповідає, хоча й стисло, на клопотання цивільних позивачів про оскарження в порядку касації. На практиці цивільний позивач вказує прокуророві на певні конкретні обставин справи, але той має повне право ухвалити власне рішення після того, як зважить усі надані доводи.
40. Слід, окрім того, зазначити, що, відповідно до статті 506 Кримінально-процесуального кодексу, «позитивне» рішення прокурора адресоване не цивільному позивачеві, а дає підстави самому прокуророві подати скаргу в касаційному порядку. Аналогічно, «негативне» рішення означає, що прокурор сам відмовляється подавати апеляцію з питань права...
41. І нарешті, стосовно процедури попереднього розгляду та визнання прийнятності касаційних скарг органом при Касаційному суді, Суд зауважує, що він вже раніше визнав, що апеляційний суд не зобов’язаний наводити докладніші мотиви, коли він просто застосовує конкретну правову норму при відхиленні касаційної скарги, що не має судової перспективи, без додаткових подробиць ... Суд вважає, що такий самий принцип може бути застосований і у випадку прокурора при Касаційному суді, якому цивільний позивач запропонував звернутися з касаційною скаргою від власного імені.
42. Отже, рукописний напис, учинений на клопотанні заявника, просто повідомляє про рішення, ухвалене прокурором у межах його дискреційних повноважень. Якщо це розглядати під таким кутом зору та враховувати чинну судову практику, то прокурор зобов’язаний лише дати свою відповідь цивільному позивачеві, а не обґрунтовувати її при цьому. Вимога давати докладніше обґрунтування покладала б на прокурора при Касаційному суді додаткове зобов’язання, що не випливає з природи клопотання цивільного позивача про оскарження виправдувального вироку в порядку касації. Отож Суд вважає, що, зазначивши «брак передбачених законом або інших обґрунтованих підстав для подання апеляції до Касаційного суду», прокурор навів достатні мотиви свого рішення це клопотання відхилити.
Зважаючи на викладене вище, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.
5. Обмеження на участь в судовому розгляді
«Берже проти Франції» (Berger v France), 48221/99, 3 грудня 2002 року
35. ... Відповідно до норм кримінального права звернутися до Касаційний суду може будь-як сторона кримінального процесу, яка має інтерес в оскарженні з питань права. Хоча прийнятність скарги, внесеної цивільним позивачем — за винятком семи вичерпно перелічених випадків — справді залежить від наявності апеляції з боку обвинувачення, це обмеження випливає з характеру рішень, що ухвалюють слідчі підрозділи, та ролі, відведеної цивільним позовам у кримінальному процесі. Суд погоджується з урядом в тому, що цивільні позивачі не можуть мати необмеженого права подавати апеляції в Касаційний суд на рішення про закриття справи провадженням...
38. ... Права заявника на звернення до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, в результаті встановлення для неї умов, на яких її апеляція до Касаційного суду може бути визнана припустимою, порушене не було. Беручи до уваги ту роль, яку цивільним позовам призначено відігравати в межах кримінального судочинства, а також комплементарні інтереси цивільного позивача в кримінальному процесі й обвинувачення, Суд не може визнати, що в цій справі було порушення принципу процесуальної рівності сторін. У зв'язку з цим Суд погоджується з урядом у тому, що цивільного позивача не можна вважати супротивником обвинувачення, але при цьому він не обов’язково є і його союзником, бо ж їхні ролі та цілі очевидно відрізняються.
6. Нерозголошення доводів
«Шесне проти Франції» (Chesnay v France), 56588/00,12 жовтня 2004 року.
20. Заявник скаржився на те, що ані він сам, ані його адвокат в державній раді не дістали доповіді судді-доповідача до початку засідання, тоді як документ надали в розпорядження прокурора.
21. Суд нагадує, що питання про надання в розпорядження підсудного доповіді судді-доповідача порушує проблему, з огляду статті 6, лише в разі, коли цю доповідь надають прокуророві до початку слухань... Що якраз і було в цій справі.
22. Суд також нагадує, що доповідь складається з двох частин: в першій вміщено виклад фактів, опис судової процедури та засобів касаційного оскарження, в другій вміщено правовий аналіз справи та висновок щодо обґрунтованості касаційної скарги. На думку Суду, якщо друга частина доповіді, яка призначена для судової постанови, може (на кшталт проекту судового рішення) залишатись конфіденційною як для сторін у справі, так і для прокурора, то перший том, на який не поширюється таємниця судового рішення, що має бути ухвалене, в разі, коли є така нагода, має бути наданий за однакових умов в розпорядження і сторонам, і прокурору.
23. Відповідно, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
7. Надмірна затримка
«Томазі проти Франції» (Tomasi v France), 12850/87, 27 серпня 1992 року.
125. ... Ознайомлення з текстом рішень, ухвалених у цій справі ... свідчить, що вона не була особливо складною. Крім того, сам заявник лише трохи затримав провадження в ній, оскарживши постанову про закриття справи через брак підстав для притягнення до відповідальності в обвинувальний палаті Бордо та наполягаючи, щоб ця палата постановила рішення щодо проведення подальшого розслідування... Відповідальність за встановлену затримку лежить в основному на органах суду. Зокрема, перш ніж прокурор Бастії звернувся до Касаційного суду з поданням про призначення компетентного слідчого органу, пройшло аж півтора року ... Слідчий суддя з Бордо заслухав пана Томазі тільки один раз і, як видається, не проводив ніяких слідчих дій в період між березнем і вереснем 1985 року, а потім в період з січня 1986 по січень 1987 року. Отже, було порушення пункту 1 статті 6.
«Кальвеллі і Чільо проти Італії» (Calvelli and Ciglio v Italy) [GC], 32967/96,17 січня 2002 року.
65. Суд у даній справі зазначає, що відповідне провадження, безперечно, було дуже складним. Крім того, хоча після того, як 7 липня 1989 року заявників визнано цивільними сторонами провадження, у розгляді в першій інстанції були прикрі затримки (зокрема, між рішенням про передання справи Е.С. до суду 12 червня 1991 року і першим слуханням, що відбулося через рік — 2 липня 1992 року ...), надалі ніяких значних періодів бездіяльності, пов’язаних з органами влади (за винятком перерви в першому слуханні справи, викликаної страйком юристів — ...) не було.
66. За таких обставин Суд вважає, що термін шість років, три місяці й десять днів, коли йдеться про розгляд справи в усіх чотирьох інстанціях, не можна вважати нераціональним.
67. Отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було
X. ЗАОЧНИМ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД
1. Відмова від права на участь
«Колоцца проти Італії» (Colozza v Italy), 9024/80,12 лютого 1985 року.
28. ..., Суд тут не мав справу з обвинувачуваним, якого повідомили особисто і який, будучи таким чином ознайомлений з підставами обвинувачення, прямо відмовився від здійснення свого права постати перед судом і захищати себе. Італійські органи влади, спираючись не більш ніж на презумпцію ..., вивели зі статусу особи, «що переховується від правосуддя» (latitante), якого вони надали панові Колоцці, що така відмова була.
З погляду Суду, така презумпція недостатня. Аналіз фактів показує: у заявника не було підстав припускати, що проти нього розпочато судовий розгляд у кримінальній справі; просто вважалося, що він знає про це в силу повідомлень на його ім’я, які спочатку реєстрували в секретаріаті слідчого судді, а відтак — у канцелярії суду. Крім того, спроби, вжиті для його розшуку, були недостатні: вони обмежилися квартирою, де його марно шукали в 1972 році (на віа Лонганезі), та за іншою адресою, зазначеною в архівах (на віа Фонтеяна), хоч було відомо, що він там більш не мешкає... Суд надає особливого значення тій обставині, що деякі служби прокуратури Рима й римської поліції в зв’язку з іншим кримінальним процесом зуміли встановити нову адресу пана Колоцци ... Це свідчить про те, що місцеперебування пана Колоцци можна було встановити, попри те, що, як пояснював уряд на своє виправдання, не було відповідного банку даних. Таку ситуацію, яку встановив Суд, важко зіставляти з зусиллями, яких мають докладати Договірні Сторони, щоб забезпечити ефективне здійснення прав, гарантованих статтею 6 ...
І нарешті, надані Судові матеріали не свідчать про відмову пана Колоцци від здійснення свого права постати перед судом і захищати себе, так само як і про його спроби ухилятися від правосуддя. Тому немає нагальної необхідності встановлювати в загальному вигляді, чи справді особа, яка була обвинувачена в учиненні кримінального правопорушення й потім стала переховуватися, тим самим відмовилася і від здійснення відповідних прав.
«Шомоді проти Італії» (Somogyi v Italy), 67972/01,18 травня 2004 року.
70. ... Заявник неодноразово оспорював істинність приписуваного йому підпису, який був єдиним доказом, здатним довести, що обвинувачений знав про відкриття проти нього справи. Вважати твердження заявника на перший погляд безпідставними не можна, особливо з врахуванням різниці між підписами, зразки яких він надав, і тим, що стояв на розписці про отримання повідомлення, та різниці між іменем заявника (Tamas) і особи, яка розписалася в отриманні (Thamas). Окрім того, в адресі були допущені такі помилки, які викликають серйозні сумніви щодо того місця, куди доставили цього листа.
71. У відповідь на твердження заявника італійські органи влади відхилили всі його спроби скористатися з національних засобів правового захисту і відмовилися відновити провадження або перебіг строку, передбаченого для подання апеляції, не дослідивши питання, яке, на думку Суду, лежало в самій основі справи, а саме в тотожності особи, яка розписалася в отриманні. Зокрема, не наказано провести розслідування спірних фактів, і, попри неодноразові прохання заявника, не здійснено порівняння підписів шляхом почеркознавчої експертизи.
72. Суд вважає, що з огляду на основне місце, яке право на справедливий судовий розгляд посідає в демократичному суспільстві ... стаття 6 Конвенції накладає на кожен національний судовий орган зобов’язання перевіряти, чи мав обвинувачений змогу дізнатися про наявність провадження щодо нього в тому разі, коли, як у цій справі, це оспорюється на підставах, що не відразу здаються вочевидь безпідставними ...
73. У цій справі, втім, ні Болонський апеляційний суд, ні Касаційний суд жодної такої перевірки не здійснили, тим самим позбавивши заявника можливості домагатися, якщо це виявиться потрібним, виправлення становища, що суперечить вимогам Конвенції. Так, не здійснено ретельної перевірки з метою встановити поза розумним сумнівом те, чи справді засуджений беззастережно відмовився від свого права виступати на суді.
74. Звідси випливає, що засоби, до яких національні орган вдалися в цій справі, не досягли того результату, якого вимагає стаття 6 Конвенції.
75. І нарешті, щодо твердження уряду про те, що заявник все одно дізнався б про відкрите провадження від журналіста, який у нього брав інтерв’ю, або з місцевої преси, Суд указує, що повідомлення будь-кого про висунуті проти нього обвинувачення є правовим актом такого значення, що здійснювати його слід з дотриманням тих формальних і змістовних умов, які здатні забезпечити ефективне здійснення прав обвинуваченого, що до того ж чітко випливає з підпункту (а) пункту 3 статті 6 Конвенції; інформації нечіткої і неофіційної для цього не досить...
«Маріані проти Франції» (Mariani v France), 43640/98, 31 березня 2005 року.
41. В цій справі ... п. Маріані не відмовлявся бути присутнім. Однак він не мав фізичної можливості бути присутнім, оскільки відбував тюремне покарання в Італії. З огляду на це, суд підкреслює, що французькі органи, попри рекомендацію ухвали суду присяжних Парижу, згідно з якою заявник був проголошений таким, що перебував в бігах, були обізнані з кримінальним становищем заявника, оскільки рішення про виклик до суду присяжних йому перед цим надіслали до в’язниці, де він відбував покарання...
42. ... Як висновок, був порушений пункт 1 в поєднанні з підпунктами с), d) та е) пункту 3 статті 6 Конвенції.
2. Юридичне представництво
«Ван Ґейзеґем проти Бельгії» Van Geyseghem v Belgium [GC], 26103/95, 21 січня 1999 року.
34. ... Право кожного, кого обвинувачено в учиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист за допомогою адвоката є однією з засадничих характеристик справедливого судового розгляду. Обвинувачений не втрачає цього права тільки через те, що він не присутній на засіданнях суду. Попри те, що законодавець повинен бути в змозі перешкоджати випадкам невиправданої відсутності осіб, він, однак, не може їх карати, передбачаючи винятки з права на отримання юридичної допомоги. Законна вимога, щоб обвинувачений був присутнім на судових слуханнях, може бути виконана за допомогою інших засобів, ніж позбавлення права на захист. Суд зазначає, що частина 3 статті 185 Кримінально-процесуального кодексу ... передбачає, що кримінальний суд може в будь-якому випадку видати постанову про обов’язкову присутність обвинуваченого і що таке рішення оскарженню не підлягає.
35. ... Якщо навіть пані Ван Ґейзеґем справді мала кілька можливостей для свого захисту, обов’язком Брюссельського апеляційного суду було дозволити її адвокатові, — який був присутнім на слуханнях — здійснювати її захист навіть за її відсутності.
Тим паче це правильно в цій справі, бо аргументи захисту, які мав намір висунути пан Верстратен, стосувалися питання права... Пан Верстратен мав намір послатися на строк давності — питання, яке Суд кваліфікував як істотно важливе... Навіть якщо, як стверджував уряд, апеляційний суд дослідив питання про давність з власної ініціативи, то це не міняє того факту, що допомога адвоката є неодмінною умовою при розв’язанні конфліктів і що він відіграє дуже важливу роль у здійсненні права на захист. Більше того, з рішення від 4 жовтня 1993 року не видно ... щоб із цього питання постановили яку-небудь ухвалу.
36. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом (с) пункту 3 статті 6 Конвенції.
«Кромбах проти Франції» (Krombach v France), 29731/96, 13 лютого 2001 року.
90. Суд у цій справі зауважує, що формулювання статті 630 Кримінально-процесуального кодексу Франції накладає абсолютну заборону на представлення адвокатами інтересів обвинувачених, чиї справи розглядаються в заочному порядку, і що суд присяжних, який розглядає справу такого обвинуваченого, не має можливості відступити від цього правила.
Суд однак уважає, що Суд присяжних, який засідав без залучення самих присяжних, повинен був дати адвокатам заявника, що були присутні на слуханні, можливість представити позицію захисту обвинуваченого навіть за його відсутності, бо ж у цьому випадку довід, який вони мали намір висунути, стосувався питання права ..., а саме заперечення з посиланням на публічний порядок, заснований на неможливості заперечення per rem judicatam та на принципі non bis in idem ... Уряд не припустив, що Суд присяжних не був би наділений юрисдикцією розглянути зазначене питання, якби дозволив адвокатам заявника його поставити. І нарешті, Суд відзначає, що адвокати заявника не мали повноважень представляти своїх довірителів при розгляді в суді присяжних цивільних позовів. Карати заявника за його відсутність у суді такою абсолютною забороною висувати будь-які заперечення видається очевидно непропорційним.
91. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом (с) пункту 3 статті 6 Конвенції.
3. Необхідність повторного розгляду
«Меденіца проти Швейцарії» (Medenica v Switzerland), 20491/92,14 червня 2001 року.
57. Справді, стаття 331 Кримінально-процесуального кодексу кантону Женева в принципі дає можливість заочно засудженому домогтися відміни результатів провадження й проведення нового розгляду як з питань факту, так і права. Однак у цьому випадку суд кантону Женева відхилив протест заявника на тій підставі, що він не навів, відповідно до цього положення, вагомих причини на виправдання своєї відсутності, а нічого в матеріалах судової справи не давало змогу зробити висновок, що його відсутність сталася з причин непереборної сили... І Касаційний суд Женеви, і Федеральний суд залишили це рішення в силі. На думку Суду, немає підстав припускати, ніби швейцарські суди діяли довільно або на основі явно помилкових припущень ...
58. ... Суд так само вважає, що заявник сам значною мірою сприяв виникненню ситуації, яка перешкоджала його явці в Женевський суд присяжних. Він, зокрема, посилається на думку Федерального суду Швейцарії, викладену в його постанові від 23 грудня 1991 року, відповідно до якої заявник своїми двозначними і навіть свідомо неточними свідченнями, зокрема щодо порядку судочинства у Швейцарії, ввів американського суддю в оману з метою домогтися рішення, яке б унеможливило його явку до суду.
59. Зважаючи на наведене вище й на те, що в розглянутій справі не йдеться про обвинуваченого, який одержав повістки в суд ..., або про обвинуваченого, позбавленого допомоги адвоката ..., Суд вважає, що з врахуванням меж розсуду, наданих швейцарським органам влади, заочний осуд заявника й відмова в проведенні повторного судового розгляду в його присутності не розглядати як непропорційну міру покарання.
«Зейдович проти Італії» (Sejdovic v Italy) [GC], 56581/00, 1 березня 2006 року.
100. ... Метою кримінального провадження, яке на той час, коли заявника оголосили в розшук, перебувало на стадії попереднього розслідування, було встановлення вини заявника відповідно до закону.
101. За таких обставин, Суд вважає недоведеним, що заявникові було достатньою мірою відомо про його переслідування судовим порядком та про висунуті проти нього обвинувачення. І саме тому він не може зробити висновок, що той намагався ухилитися від судового розгляду або ж однозначно відмовився від свого права виступати в суді ...
103. Стосовно посилання уряду на те, що заявник мав можливість клопотатися про дозвіл на подання апеляції поза межами строку давності ... заявникові б довелося зіткнутися з серйозними труднощами, щоб задовольнити одну з передбачених законом передумов для надання дозволу на подання апеляції, а саме довести, що він не навмисно відмовився взяти до відома процесуальні дії або прагнув ухилитися від суду. Суд також встановив, що стосовно розподілу тягаря доказування щодо виконання цієї попередньої умови могла бути певна невизначеність ... Тож виникають сумніви, чи було б гарантоване право заявника не доводити, що він не мав наміру ухилятися від суду... Крім того, заявник, який, як можна було б вважати, «фактично довідався про судове рішення» невдовзі після свого арешту в Німеччині, мав лише десять днів для того, щоб подати клопотання про дозвіл на подання апеляції з пропуском строку. Немає жодних підстав вважати, що він був проінформований про можливість відновлення строку, який надається для оскарження ухваленого йому вироку, а також про те, що спробу скористатися з такого засобу правового захисту він має зробити протягом короткого часу. Ці обставини, у поєднанні з тими труднощами, з якими особа, затримана в іноземній державі, стикається при спробі швидко зв’язатися з адвокатом, знайомим із італійським правом, і надати йому точний виклад фактів та докладні вказівки, створили заявнику об’єктивні перешкоди для використання засобів правового захисту, передбачених у частині 2 статті 175 КПК ...
104. Звідси випливає, що засоби, передбачені у статті 175 КПК, не були достатньо вагомою гарантією того, що заявник матиме змогу взяти участь у судовому розгляді, щоб представити аргументи на свій захист.
105. З огляду на вищенаведене, Суд вважає, що заявник, якого судили заочно і щодо якого не доведено, ніби він прагнув ухилитися від суду або однозначно відмовився від свого права виступати в суді, не дістав нагоди домагатися ухвалення нового рішення по суті висунутих йому обвинувачень судом, що заслухав би його з дотриманням його прав на захист.
106. Отже, в цій справі порушено статтю 6 Конвенції.
«Стоїчков проти Болгарії» (Stoichkov v Bulgaria), 9808/02, 24 березня 2005 року.
57. У цій справі заявника засуджено заочно ... Ніщо не вказує на те, — і держава-відповідач цього не заперечувала, — немовби він прямо або непрямо відмовився від свого права виступати і захищати себе в суді. Тож, щоб провадження, в результаті якого його засудили, не було виявом «відмови в правосудді», заявникові слід було дати шанс домагатися їх відновлення та встановлення обґрунтованості висунутих проти нього обвинувачень у зґвалтуванні в його присутності. З 1 січня 2000 року така можливість прямо передбачена в болгарському праві ... Однак, коли в лютому 2001 року — приблизно через рік після його арешту — заявник звернувся з клопотанням про відновлення на підставі нової статті 362а КПК, Верховний касаційний суд йому відмовив, в основному на тій підставі, що матеріали первинного провадження у справі були знищені в 1997 році, через що, на його думку, повторний розгляд став практично неможливий. У зв’язку з цим слід зауважити, що згодом заявник подав клопотання про відновлення матеріалів справи Перніцьким (Pernik) окружним судом, проте, видно, відповіді на своє клопотання не отримав ... Заявник був, отже, позбавлений можливості домагатися від суду, що заслухав його доводи, нового рішення по суті обвинувачень, на підставі яких його засудили.
58. Суд, тому, вважає, що кримінальне провадження щодо заявника, разом з неможливістю домагатися нового встановлення обґрунтованості висунутих проти нього обвинувачень судом, що розглянув його аргументи, явно суперечило принципам, закріпленим у статті 6. Отож, тимчасом як первісне позбавлення заявника волі в лютому 2000 року можна вважати обґрунтованим у силу положень підпункту (а) пункту 1 Статті 5 Конвенції, оскільки воно було здійснене з метою виконання законно ухваленого вироку, то після того, як 19 липня 2001 року Верховний касаційний суд відмовився відновити провадження в справі, воно таким бути перестало. З огляду на цей висновок, немає потреби встановлювати, чи був заявник позбавлений волі, попри закінчення строку давності для виконання вироку.
59. Отже, було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
Див. також D.I.1 нижче.
4. Відсутність при ухваленні вироку
«Б. проти Франції» (B v France), 10291/83, 12 травня 1986 року, DR 47, 59.
... Якщо обвинуваченого засуджують заочно без його на це прямо вираженої згоди, і він згодом, дізнавшись про вирок, може домогтися відновлення розгляду справи по суті, то права на слухання в суді й, отже, конкретні права захисту, не можуть бути ослабленими в такий спосіб, щоб це позбавило здійснення цих прав будь-якого практичного значення. Комісія вважає, що питання такого роду виникло б у тому разі, якщо б, беручи до уваги обставини відповідної справи, було доведено, що заочно засуджений обвинувачений на знав про те, що проти нього йде провадження і був через це позбавлений змоги взяти участь у ньому на стадії слідства. У цьому випадку це було не так, тож і питання це не виникає, оскільки, як визнає сам заявник, він брав участь у всіх слідчих діях у його справі. Зі статті 627 Кримінально-процесуального кодексу, якщо розглядати її разом зі статтею 639 того ж Кодексу, видно, що, хоч повторний розгляд справи після ухвалення обвинувального вироку в заочному порядку автоматично скасовує цей вирок, результати провадження, здобуті на етапі до ухвалення рішення про передання справи на розгляд суду, залишаються в силі. Отже, з огляду на обставини справи і, зокрема, той факт, що заявник брав участь у слідчих діях і відмовився отримати повідомлення про ухвалене рішення передати його справу до суду, Комісія вважає, що його заяву належить відхилити як очевидно необґрунтовану...
1. Відмова від права на участь
«Колоцца проти Італії» (Colozza v Italy), 9024/80,12 лютого 1985 року.
28. ..., Суд тут не мав справу з обвинувачуваним, якого повідомили особисто і який, будучи таким чином ознайомлений з підставами обвинувачення, прямо відмовився від здійснення свого права постати перед судом і захищати себе. Італійські органи влади, спираючись не більш ніж на презумпцію ..., вивели зі статусу особи, «що переховується від правосуддя» (latitante), якого вони надали панові Колоцці, що така відмова була.
З погляду Суду, така презумпція недостатня. Аналіз фактів показує: у заявника не було підстав припускати, що проти нього розпочато судовий розгляд у кримінальній справі; просто вважалося, що він знає про це в силу повідомлень на його ім’я, які спочатку реєстрували в секретаріаті слідчого судді, а відтак — у канцелярії суду. Крім того, спроби, вжиті для його розшуку, були недостатні: вони обмежилися квартирою, де його марно шукали в 1972 році (на віа Лонганезі), та за іншою адресою, зазначеною в архівах (на віа Фонтеяна), хоч було відомо, що він там більш не мешкає... Суд надає особливого значення тій обставині, що деякі служби прокуратури Рима й римської поліції в зв’язку з іншим кримінальним процесом зуміли встановити нову адресу пана Колоцци ... Це свідчить про те, що місцеперебування пана Колоцци можна було встановити, попри те, що, як пояснював уряд на своє виправдання, не було відповідного банку даних. Таку ситуацію, яку встановив Суд, важко зіставляти з зусиллями, яких мають докладати Договірні Сторони, щоб забезпечити ефективне здійснення прав, гарантованих статтею 6 ...
І нарешті, надані Судові матеріали не свідчать про відмову пана Колоцци від здійснення свого права постати перед судом і захищати себе, так само як і про його спроби ухилятися від правосуддя. Тому немає нагальної необхідності встановлювати в загальному вигляді, чи справді особа, яка була обвинувачена в учиненні кримінального правопорушення й потім стала переховуватися, тим самим відмовилася і від здійснення відповідних прав.
«Шомоді проти Італії» (Somogyi v Italy), 67972/01,18 травня 2004 року.
70. ... Заявник неодноразово оспорював істинність приписуваного йому підпису, який був єдиним доказом, здатним довести, що обвинувачений знав про відкриття проти нього справи. Вважати твердження заявника на перший погляд безпідставними не можна, особливо з врахуванням різниці між підписами, зразки яких він надав, і тим, що стояв на розписці про отримання повідомлення, та різниці між іменем заявника (Tamas) і особи, яка розписалася в отриманні (Thamas). Окрім того, в адресі були допущені такі помилки, які викликають серйозні сумніви щодо того місця, куди доставили цього листа.
71. У відповідь на твердження заявника італійські органи влади відхилили всі його спроби скористатися з національних засобів правового захисту і відмовилися відновити провадження або перебіг строку, передбаченого для подання апеляції, не дослідивши питання, яке, на думку Суду, лежало в самій основі справи, а саме в тотожності особи, яка розписалася в отриманні. Зокрема, не наказано провести розслідування спірних фактів, і, попри неодноразові прохання заявника, не здійснено порівняння підписів шляхом почеркознавчої експертизи.
72. Суд вважає, що з огляду на основне місце, яке право на справедливий судовий розгляд посідає в демократичному суспільстві ... стаття 6 Конвенції накладає на кожен національний судовий орган зобов’язання перевіряти, чи мав обвинувачений змогу дізнатися про наявність провадження щодо нього в тому разі, коли, як у цій справі, це оспорюється на підставах, що не відразу здаються вочевидь безпідставними ...
73. У цій справі, втім, ні Болонський апеляційний суд, ні Касаційний суд жодної такої перевірки не здійснили, тим самим позбавивши заявника можливості домагатися, якщо це виявиться потрібним, виправлення становища, що суперечить вимогам Конвенції. Так, не здійснено ретельної перевірки з метою встановити поза розумним сумнівом те, чи справді засуджений беззастережно відмовився від свого права виступати на суді.
74. Звідси випливає, що засоби, до яких національні орган вдалися в цій справі, не досягли того результату, якого вимагає стаття 6 Конвенції.
75. І нарешті, щодо твердження уряду про те, що заявник все одно дізнався б про відкрите провадження від журналіста, який у нього брав інтерв’ю, або з місцевої преси, Суд указує, що повідомлення будь-кого про висунуті проти нього обвинувачення є правовим актом такого значення, що здійснювати його слід з дотриманням тих формальних і змістовних умов, які здатні забезпечити ефективне здійснення прав обвинуваченого, що до того ж чітко випливає з підпункту (а) пункту 3 статті 6 Конвенції; інформації нечіткої і неофіційної для цього не досить...
«Маріані проти Франції» (Mariani v France), 43640/98, 31 березня 2005 року.
41. В цій справі ... п. Маріані не відмовлявся бути присутнім. Однак він не мав фізичної можливості бути присутнім, оскільки відбував тюремне покарання в Італії. З огляду на це, суд підкреслює, що французькі органи, попри рекомендацію ухвали суду присяжних Парижу, згідно з якою заявник був проголошений таким, що перебував в бігах, були обізнані з кримінальним становищем заявника, оскільки рішення про виклик до суду присяжних йому перед цим надіслали до в’язниці, де він відбував покарання...
42. ... Як висновок, був порушений пункт 1 в поєднанні з підпунктами с), d) та е) пункту 3 статті 6 Конвенції.
2. Юридичне представництво
«Ван Ґейзеґем проти Бельгії» Van Geyseghem v Belgium [GC], 26103/95, 21 січня 1999 року.
34. ... Право кожного, кого обвинувачено в учиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист за допомогою адвоката є однією з засадничих характеристик справедливого судового розгляду. Обвинувачений не втрачає цього права тільки через те, що він не присутній на засіданнях суду. Попри те, що законодавець повинен бути в змозі перешкоджати випадкам невиправданої відсутності осіб, він, однак, не може їх карати, передбачаючи винятки з права на отримання юридичної допомоги. Законна вимога, щоб обвинувачений був присутнім на судових слуханнях, може бути виконана за допомогою інших засобів, ніж позбавлення права на захист. Суд зазначає, що частина 3 статті 185 Кримінально-процесуального кодексу ... передбачає, що кримінальний суд може в будь-якому випадку видати постанову про обов’язкову присутність обвинуваченого і що таке рішення оскарженню не підлягає.
35. ... Якщо навіть пані Ван Ґейзеґем справді мала кілька можливостей для свого захисту, обов’язком Брюссельського апеляційного суду було дозволити її адвокатові, — який був присутнім на слуханнях — здійснювати її захист навіть за її відсутності.
Тим паче це правильно в цій справі, бо аргументи захисту, які мав намір висунути пан Верстратен, стосувалися питання права... Пан Верстратен мав намір послатися на строк давності — питання, яке Суд кваліфікував як істотно важливе... Навіть якщо, як стверджував уряд, апеляційний суд дослідив питання про давність з власної ініціативи, то це не міняє того факту, що допомога адвоката є неодмінною умовою при розв’язанні конфліктів і що він відіграє дуже важливу роль у здійсненні права на захист. Більше того, з рішення від 4 жовтня 1993 року не видно ... щоб із цього питання постановили яку-небудь ухвалу.
36. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом (с) пункту 3 статті 6 Конвенції.
«Кромбах проти Франції» (Krombach v France), 29731/96, 13 лютого 2001 року.
90. Суд у цій справі зауважує, що формулювання статті 630 Кримінально-процесуального кодексу Франції накладає абсолютну заборону на представлення адвокатами інтересів обвинувачених, чиї справи розглядаються в заочному порядку, і що суд присяжних, який розглядає справу такого обвинуваченого, не має можливості відступити від цього правила.
Суд однак уважає, що Суд присяжних, який засідав без залучення самих присяжних, повинен був дати адвокатам заявника, що були присутні на слуханні, можливість представити позицію захисту обвинуваченого навіть за його відсутності, бо ж у цьому випадку довід, який вони мали намір висунути, стосувався питання права ..., а саме заперечення з посиланням на публічний порядок, заснований на неможливості заперечення per rem judicatam та на принципі non bis in idem ... Уряд не припустив, що Суд присяжних не був би наділений юрисдикцією розглянути зазначене питання, якби дозволив адвокатам заявника його поставити. І нарешті, Суд відзначає, що адвокати заявника не мали повноважень представляти своїх довірителів при розгляді в суді присяжних цивільних позовів. Карати заявника за його відсутність у суді такою абсолютною забороною висувати будь-які заперечення видається очевидно непропорційним.
91. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом (с) пункту 3 статті 6 Конвенції.
3. Необхідність повторного розгляду
«Меденіца проти Швейцарії» (Medenica v Switzerland), 20491/92,14 червня 2001 року.
57. Справді, стаття 331 Кримінально-процесуального кодексу кантону Женева в принципі дає можливість заочно засудженому домогтися відміни результатів провадження й проведення нового розгляду як з питань факту, так і права. Однак у цьому випадку суд кантону Женева відхилив протест заявника на тій підставі, що він не навів, відповідно до цього положення, вагомих причини на виправдання своєї відсутності, а нічого в матеріалах судової справи не давало змогу зробити висновок, що його відсутність сталася з причин непереборної сили... І Касаційний суд Женеви, і Федеральний суд залишили це рішення в силі. На думку Суду, немає підстав припускати, ніби швейцарські суди діяли довільно або на основі явно помилкових припущень ...
58. ... Суд так само вважає, що заявник сам значною мірою сприяв виникненню ситуації, яка перешкоджала його явці в Женевський суд присяжних. Він, зокрема, посилається на думку Федерального суду Швейцарії, викладену в його постанові від 23 грудня 1991 року, відповідно до якої заявник своїми двозначними і навіть свідомо неточними свідченнями, зокрема щодо порядку судочинства у Швейцарії, ввів американського суддю в оману з метою домогтися рішення, яке б унеможливило його явку до суду.
59. Зважаючи на наведене вище й на те, що в розглянутій справі не йдеться про обвинуваченого, який одержав повістки в суд ..., або про обвинуваченого, позбавленого допомоги адвоката ..., Суд вважає, що з врахуванням меж розсуду, наданих швейцарським органам влади, заочний осуд заявника й відмова в проведенні повторного судового розгляду в його присутності не розглядати як непропорційну міру покарання.
«Зейдович проти Італії» (Sejdovic v Italy) [GC], 56581/00, 1 березня 2006 року.
100. ... Метою кримінального провадження, яке на той час, коли заявника оголосили в розшук, перебувало на стадії попереднього розслідування, було встановлення вини заявника відповідно до закону.
101. За таких обставин, Суд вважає недоведеним, що заявникові було достатньою мірою відомо про його переслідування судовим порядком та про висунуті проти нього обвинувачення. І саме тому він не може зробити висновок, що той намагався ухилитися від судового розгляду або ж однозначно відмовився від свого права виступати в суді ...
103. Стосовно посилання уряду на те, що заявник мав можливість клопотатися про дозвіл на подання апеляції поза межами строку давності ... заявникові б довелося зіткнутися з серйозними труднощами, щоб задовольнити одну з передбачених законом передумов для надання дозволу на подання апеляції, а саме довести, що він не навмисно відмовився взяти до відома процесуальні дії або прагнув ухилитися від суду. Суд також встановив, що стосовно розподілу тягаря доказування щодо виконання цієї попередньої умови могла бути певна невизначеність ... Тож виникають сумніви, чи було б гарантоване право заявника не доводити, що він не мав наміру ухилятися від суду... Крім того, заявник, який, як можна було б вважати, «фактично довідався про судове рішення» невдовзі після свого арешту в Німеччині, мав лише десять днів для того, щоб подати клопотання про дозвіл на подання апеляції з пропуском строку. Немає жодних підстав вважати, що він був проінформований про можливість відновлення строку, який надається для оскарження ухваленого йому вироку, а також про те, що спробу скористатися з такого засобу правового захисту він має зробити протягом короткого часу. Ці обставини, у поєднанні з тими труднощами, з якими особа, затримана в іноземній державі, стикається при спробі швидко зв’язатися з адвокатом, знайомим із італійським правом, і надати йому точний виклад фактів та докладні вказівки, створили заявнику об’єктивні перешкоди для використання засобів правового захисту, передбачених у частині 2 статті 175 КПК ...
104. Звідси випливає, що засоби, передбачені у статті 175 КПК, не були достатньо вагомою гарантією того, що заявник матиме змогу взяти участь у судовому розгляді, щоб представити аргументи на свій захист.
105. З огляду на вищенаведене, Суд вважає, що заявник, якого судили заочно і щодо якого не доведено, ніби він прагнув ухилитися від суду або однозначно відмовився від свого права виступати в суді, не дістав нагоди домагатися ухвалення нового рішення по суті висунутих йому обвинувачень судом, що заслухав би його з дотриманням його прав на захист.
106. Отже, в цій справі порушено статтю 6 Конвенції.
«Стоїчков проти Болгарії» (Stoichkov v Bulgaria), 9808/02, 24 березня 2005 року.
57. У цій справі заявника засуджено заочно ... Ніщо не вказує на те, — і держава-відповідач цього не заперечувала, — немовби він прямо або непрямо відмовився від свого права виступати і захищати себе в суді. Тож, щоб провадження, в результаті якого його засудили, не було виявом «відмови в правосудді», заявникові слід було дати шанс домагатися їх відновлення та встановлення обґрунтованості висунутих проти нього обвинувачень у зґвалтуванні в його присутності. З 1 січня 2000 року така можливість прямо передбачена в болгарському праві ... Однак, коли в лютому 2001 року — приблизно через рік після його арешту — заявник звернувся з клопотанням про відновлення на підставі нової статті 362а КПК, Верховний касаційний суд йому відмовив, в основному на тій підставі, що матеріали первинного провадження у справі були знищені в 1997 році, через що, на його думку, повторний розгляд став практично неможливий. У зв’язку з цим слід зауважити, що згодом заявник подав клопотання про відновлення матеріалів справи Перніцьким (Pernik) окружним судом, проте, видно, відповіді на своє клопотання не отримав ... Заявник був, отже, позбавлений можливості домагатися від суду, що заслухав його доводи, нового рішення по суті обвинувачень, на підставі яких його засудили.
58. Суд, тому, вважає, що кримінальне провадження щодо заявника, разом з неможливістю домагатися нового встановлення обґрунтованості висунутих проти нього обвинувачень судом, що розглянув його аргументи, явно суперечило принципам, закріпленим у статті 6. Отож, тимчасом як первісне позбавлення заявника волі в лютому 2000 року можна вважати обґрунтованим у силу положень підпункту (а) пункту 1 Статті 5 Конвенції, оскільки воно було здійснене з метою виконання законно ухваленого вироку, то після того, як 19 липня 2001 року Верховний касаційний суд відмовився відновити провадження в справі, воно таким бути перестало. З огляду на цей висновок, немає потреби встановлювати, чи був заявник позбавлений волі, попри закінчення строку давності для виконання вироку.
59. Отже, було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
Див. також D.I.1 нижче.
4. Відсутність при ухваленні вироку
«Б. проти Франції» (B v France), 10291/83, 12 травня 1986 року, DR 47, 59.
... Якщо обвинуваченого засуджують заочно без його на це прямо вираженої згоди, і він згодом, дізнавшись про вирок, може домогтися відновлення розгляду справи по суті, то права на слухання в суді й, отже, конкретні права захисту, не можуть бути ослабленими в такий спосіб, щоб це позбавило здійснення цих прав будь-якого практичного значення. Комісія вважає, що питання такого роду виникло б у тому разі, якщо б, беручи до уваги обставини відповідної справи, було доведено, що заочно засуджений обвинувачений на знав про те, що проти нього йде провадження і був через це позбавлений змоги взяти участь у ньому на стадії слідства. У цьому випадку це було не так, тож і питання це не виникає, оскільки, як визнає сам заявник, він брав участь у всіх слідчих діях у його справі. Зі статті 627 Кримінально-процесуального кодексу, якщо розглядати її разом зі статтею 639 того ж Кодексу, видно, що, хоч повторний розгляд справи після ухвалення обвинувального вироку в заочному порядку автоматично скасовує цей вирок, результати провадження, здобуті на етапі до ухвалення рішення про передання справи на розгляд суду, залишаються в силі. Отже, з огляду на обставини справи і, зокрема, той факт, що заявник брав участь у слідчих діях і відмовився отримати повідомлення про ухвалене рішення передати його справу до суду, Комісія вважає, що його заяву належить відхилити як очевидно необґрунтовану...
XI. ВИРОК
1. Обвинувальний вирок
а. Необхідність наведення мотивів
«Папон проти Франції» (Papon v France) (ухв.), 54210/00, 15 листопада 2001 року.
6. ... Вимога наводити мотиви має також ураховувати будь-які незвичні риси процесу, зокрема в судах присяжних (Assizes Court), у яких присяжні засідателі не зобов’язані наводити мотивів для свого внутрішнього переконання.
Суд зазначає, що в цій справі суд присяжних послався у своєму рішенні на відповіді, які члени колегії присяжних дали на кожне з 768 запитань, поставлених головою суд присяжних, а також на опис фактів, які визнано встановленими, а також на застосовані статті Кримінального кодексу. Хоча на кожне з цих запитань, поставлених головою, присяжні могли відповідати тільки «так» або «ні», ці запитання творили основу, на яку опирався вердикт присяжних. Суд вважає, що точність цих запитань достатньою мірою компенсує те, що присяжні не наводять мотивів своїх відповідей. Суд вважає, що вирок суду присяжних був умотивований достатньо за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Салов проти України» (Salov v Ukraine), 65518/01, 6 вересня 2005 року.
92. ... Суд вважає, що заявник не міг скористатися перевагами справедливого судового розгляду, оскільки національні суди не надали обґрунтованої відповіді, чому Куйбишевський районний суд м. Донецька спочатку не знайшов доказів засудження заявника за обвинуваченнями, йому інкримінованих, та 7 березня 2000 року повернув справу на додаткове розслідування, а 6 липня 2000 року визнав заявника винним у перешкоджанні здійсненню громадянами України своїх виборчих прав. Брак обґрунтованого рішення суду завадила заявнику порушити ці питання на апеляційній стадії...
«Болдя проти Румунії» (Boldea v Romania), 19997/02, 15 лютого 2007 року.
31. Європейський суд підкреслив, що суд першої інстанції міста Тімішоара присудив заявникові сплатити адміністративний штраф після того, як він встановив факти і вважав, що в цій справі були наявні елемент умислу та публічний характер фактів. Однак суд не навів жодного прикладу конкретних посилань на факти, які могли б підтвердити висновок стосовно вини заявника та публічного характеру зазначених фактів. Він обмежився твердженнями про те, що в цій справі цих умов дотримано.
32. ... В цій справі Європейський суд підкреслює, що суд першої інстанції не здійснив розгляд всіх складових елементів правопорушення і зовсім не аналізував докази, представлені заявником, що йому б надало можливість, в разі необхідності, ухвалити вмотивоване рішення, чого йому в справі не вдалося зробити.
33. Окрім цього, суд, який ухвалював рішення у відповідь на апеляцію заявника, не дав жодної відповіді щодо мотивів цієї апеляції, які полягали, зокрема, у нестачі мотивації рішення, ухваленого судом першої інстанції. Якщо є істинним те, що обов’язок мотивувати власні рішення, який пункт 1 статті 6 накладає на суди, не можна вважати таким, що потребує детальної відповіді на кожний аргумент, ... слід визнати, що в цій справі суд округу Тіміш лише знову послався на мотивувальну частину рішення суду першої інстанції. Навіть якщо б це була мотивація, підготована з долученням мотивів суду нижчої інстанції, ... потрібно було б, щоб рішення суду першої інстанції було вмотивоване, будучи детальним і повним, з тим щоб мати змогу визначити порушений проти заявника судовий процес як справедливий. Однак в цій справі, як вже зазначено вище, цього не було.
34. Цих елементів було досить Судові для того, щоб ухвалити рішення, що заявник мав підстави стверджувати, що рішення суду першої інстанції міста Тімішоара та суду округу Тіміш не були достатньо вмотивованими, та що його доводи стосовно його засудження до сплати адміністративного штрафу не були належним чином вислухані.
«Ґрадінар проти Молдови» (Gradinar v Moldova), 7170/02, 8 квітня 2008 року.
109. В цьому випадку, хоча Ґ. помер до повторного розгляду порушеної проти нього справи, його визнали винуватим у злочині, в якому його обвинувачували. Суд має серйозні застереження щодо правової системи, яка передбачає змогу судити і засуджувати померлих, якщо зважати на очевидну нездатність таких осіб себе захищати. Проте до особливих обставин цієї справи належить і клопотання заявника — як родича і душоприказника небіжчика — продовжити розгляд, щоб довести його невинуватість ...
111. Суд зазначає, що низка висновків Кишинівського обласного суду не суперечить висновкам судів вищих інстанцій, і що, відповідно, їх треба розглядати як встановлені факти... До їхнього числа належить і той факт, що Ґ. та інші обвинувачені були заарештовані і взяті під варту на підставі сфабрикованих обвинувачень в адміністративному правопорушенні, і впродовж цього періоду тримання під вартою вони були допитані та дали свідчення проти себе без будь-яких процесуальних гарантій. Жодної реакції на встановлений судом факт протизаконної демонстрації Ґ. відеозапису свідчень, даних D.C. на місці злочину, ... з метою здобуття несуперечливих свідчень усіх обвинувачених, не надійшло.
112. Крім того, Суд зазначає, що суди вищих інстанцій не розглядали встановленого судом першої інстанції факту, що Ґ. Та інші співобвинувачені мали алібі на час, коли, як припускали, вчинено злочин ..., і того, що через низку серйозних процесуальних порушень більшість висновків експертів стали ненадійними ...
113. Вищі суди також посилалися на численні свідчення, дані в справі Ґ. Однак Суд зазначає, що при цьому не зроблено жодного зауваження щодо встановленого судом нижчої інстанції факту, що деякі з цих свідчень сфабрикувала поліція ...
114. Суд робить висновок, що, приймаючи як «вирішальні докази» ... самообмовні свідчення обвинувачених, національні суди вирішили просто промовчати, коли йшлося про низку серйозних порушень закону, помічених судом нижчої інстанції, та про деякі фундаментальні питання — такі, наприклад, як те, що обвинувачений мав алібі на той час, коли, як припускали, було вчинене вбивство. Суд не зміг знайти жодного пояснення для такого упущення в рішеннях судів, а уряд теж не надав жодного роз’яснення у цьому зв’язку.
115. У світлі викладених вище зауважень і з врахуванням провадження в цілому, Суд вважає, що національні суди не навели достатніх підстав для засудження Ґ. і, отже, не задовольнили критеріїв справедливості, як того вимагає стаття 6 Конвенції.
116. Суд нагадує свій висновок про те, що процес у справі Ґ. безпосередньо зачіпав власні права заявника . Він робить висновок, що засудження Ґ., зважаючи на брак достатніх мотивів, обов’язково порушило право заявника на справедливий судовий розгляд.
b. Додаткове провадження на тих самих фактичних підставах
«Сєрґей Золотухін проти Росії» (Sergey Zolotukhin v Russia) [GC], 14939/03, 10 лютого 2009 року.
70. Корпус прецедентної практики, накопиченої Судом при застосуванні статті 4 Протоколу № 7, свідчить про наявність кількох підходів до розв’язання питання про те, чи були правопорушення, за які заявника піддано судовому переслідуванню, тими ж самими.
71. В основі першого підходу лежить «та ж сама поведінка» заявника, зокрема, незалежно від кваліфікації, право виділяє таку поведінку (idem factum), наприклад, у рішенні в справі «Ґрадінґер» ... попри різницю в означенні цих двох правопорушень, їхньому характері і меті, встановлено порушення статті 4 Протоколу № 7, бо в основу обох судових рішень покладено ту ж саму поведінку заявника...
72. Другий підхід виходить із того припущення, що поведінка підсудного, яка спричинила його переслідування в судовому порядку, хоч і є тією ж самою, але постулює можливість того, що та ж сама поведінка становить відразу кілька правопорушень (concours idéal d’infractions), які можуть бути предметом розгляду в окремих провадженнях... факти ... у справі «Олівейра» ... були типовим прикладом того, як одне й те ж діяння становить елементи складу різних правопорушень, тимчасом як стаття 4 Протоколу № 7 забороняє судити людей двічі за одне й те ж правопорушення. На думку Суду, хоча принципові належного здійснення правосуддя більшою мірою відповідало б ухвалення вироку щодо обох правопорушень одним і тим самим судом, у межах одного провадження, та обставина, що в відповідному випадку йшлося про два окремих провадження, не була вирішальною. Та обставина, що окремі правопорушення, навіть якщо сукупно вони були частиною одного протиправного діяння, були предметом провадження в різних судах, сама по собі не приводить до порушення статті 4 Протоколу № 7, а надто в тому разі, якщо призначені покарання не були поєднані в одному ...
73. Третій підхід наголошує на «основних елементах» кожного з двох правопорушень. У справі «Франц Фішер проти Австрії» (№ 37950/97...) Суд підтвердив, що стаття 4 Протоколу № 7 припускає можливість здійснення переслідування за низку правопорушень, які випливають із одного протиправного діяння (concours idéal d’infractions). Однак, оскільки цьому положенню суперечило б повторне віддання під суд або покарання заявника за правопорушення, що лише «номінально є різними», то Суд постановив, що в таких випадках він має додатково дослідити питання, чи не містять такі правопорушення однакові «ознаки складу» ...
78. Суд вважає, що наявність різних методів для з’ясування того, чи є правопорушення, за здійснення якого заявника піддали переслідуванню, тим самим правопорушенням, за яке він уже був раніше остаточно засуджений або виправданий, породжує правову невизначеність, що є несумісним з одним із основоположних прав — правом не бути підданим судовому переслідуванню двічі за одне й те ж саме правопорушення ...
79. Аналіз міжнародно-правових документів, що містять принцип non bis in idem, так чи так розкриває різноманітність використовуваних для нього формулювань. ... Відмінність між такими поняттями, як «ті самі діяння» або «та ж сама фактологічна база» («mêmes faits»), з одного боку, і поняттям «[те ж саме] правопорушення» («[même] infraction») — з іншого, і Суд правосуддя Європейських Спільнот, і Міжамериканський суд з прав людини визнали важливим чинником на користь розроблення єдиного підходу, заснованого на тотожності змісту діянь, відкидаючи як нерелевантну правову кваліфікацію таких діянь. Доходячи такого висновку, обидва ці суди відзначали, що такий підхід був би на користь правопорушнику, який знатиме, що після того, як він був засуджений і відбув своє покарання або був виправданий, йому вже не слід побоюватися якогось переслідування за те саме діяння ...
80. Суд вважає, що використання слова «правопорушення» в тексті статті 4 Протоколу № 7, не може виправдовувати застосування обмежувальнішого підходу...
81. Суд також відзначає, що підхід, при якому наголос роблять тільки на правовій кваліфікації кожного з двох правопорушень, занадто утискає права людини, бо якщо Суд обмежиться встановленням того факту, що особу піддали судовому переслідуванню за злочини, які мають самостійну правову кваліфікацію, то неминуче ризикуватиме послабити гарантії, закріплені в статті 4 Протоколу № 7, а не сприятиме їхньому практичному змісту та ефективності, як того вимагає Конвенція...
82. Відповідно, Суд дотримується думки, що статтю 4 Протоколу № 7 слід розуміти як заборону на переслідування або віддання до суду за друге «правопорушення» остільки, оскільки воно виникає з тотожних фактів або фактів, які по суті є однаковими.
83. Гарантія, закріплена в статті 4 Протоколу № 7, стає релевантною з початку нового судового переслідування в тому разі, якщо ухвалений раніше виправдувальний чи обвинувальний вирок уже став res judicata. Наявні на цьому етапі матеріали обов’язково міститимуть в собі й те рішення, в силу якого завершено попередню «кримінальну процедуру», а також перелік обвинувачень, висунутих проти заявника в новому провадженні. Зазвичай ці документи мають містити виклад фактів, що стосуються як того правопорушення, за яке заявника вже засуджено, так і правопорушення, у скоєнні якого заявника ще тільки обвинувачують. На думку Суду, такий виклад фактів є належним відправним пунктом для розв’язання питання про те, чи були факти, що фігурують у двох провадженнях, ідентичними або по суті однаковими. Суд підкреслює, що не має значення, які частини нового обвинувачення будуть зрештою підтримані або відхилені в ході подальшого судового розгляду, оскільки в статті 4 Протоколу № 7 міститься гарантія від притягнення до суду або можливого притягнення до судової відповідальності в межах нового провадження, яка, проте, не є забороною на повторне засудження або виправдання...
84. Тому, дослідження Суду має бути зосереджене на тих фактах, які є сукупністю конкретних фактичних обставин, пов’язаних з тим же самим підсудним, і нерозривно зв’язаних між собою в часі й просторі, оскільки їхня наявність має бути доказана для забезпечення обвинувального вироку або порушення кримінальної справи. ...
97. Факти, що послужили приводом для висунення заявникові адміністративних обвинувачень, були пов’язані з порушенням громадського порядку у вигляді вживання лайки на адресу співробітників міліції пані Ю. і капітана С. й у відштовхуванні останнього. Ті ж факти складали основний елемент обвинувачення за статтею 213 Кримінального кодексу, відповідно до якого заявник порушив громадський порядок через вживання нецензурної лайки, погрози застосування насильства до капітана С. і вчинення йому опору. Отже, факти в обох провадженнях відрізнялися лише в одному елементі — погрозі застосування насильства, яку не згадували під час першого судового розгляду. Тому, Суд доходить висновку, що кримінальне обвинувачення за частиною 2 «б» статті 213 повністю охоплювало ознаки скоєння правопорушення, передбаченого статтею 158 Кодексу про адміністративні правопорушення, або ж, інакше кажучи, що правопорушення, кваліфіковане як «дрібне хуліганство», не містило якихось ознак, що не містяться в такому складі, як «хуліганство». Стосовно цілей статті 4 Протоколу № 7, фактичну сторону кожного з двох правопорушень слід розглядати як однакову по суті. Як Суд наголошував вище, фактична сторона кожного з двох правопорушень слугує єдиним відправним пунктом для їхнього порівняння, а тому аргументи уряду про те, що вони відрізняються за суворістю передбаченого покарання, для цього дослідження не є релевантними...
109. У цій справі адміністративне рішення від 4 січня 2002 року надруковане на стандартному бланку, в якому була позначка про те, що воно не підлягає оскарженню й набирає чинності негайно ... Однак, навіть якщо припускати, що його можна було оскаржити протягом десяти діб з моменту ухвалення, як заявляв уряд, то по закінченні цього строку воно набуло сили res judicata. Яких-небудь інших, звичайних, засобів правового захисту в розпорядженні сторін не було. Отже, адміністративне рішення стало «остаточним», відповідно до автономного змісту Конвенції, вже 15 січня 2002 року, тимчасом як кримінальне переслідування розпочалося 23 січня 2002 року...
110. ... Суд повторює, що стаття 4 Протоколу № 7 не обмежується правом не бути двічі покараним, але й надає право не бути підданим двічі судовому переслідуванню чи суду ... Стаття 4 Протоколу № 7 застосовна навіть у тому випадку, коли стосовно особи порушено переслідування, яке зрештою не привело до його засудження. Суд повторює, що стаття 4 Протоколу № 7 містить три самостійні гарантії й передбачає, що ніхто не може (і) підлягати суду (ii) бути притягнений до суду чи (iii) покараний за одне й те саме правопорушення...
111. Заявник у цьому випадку був остаточно засуджений за дрібне хуліганство й відбув призначене за нього покарання. Пізніше його обвинувачено в порушенні громадського порядку й узято під варту. Розгляд тривав понад десять місяців, протягом яких заявник брав участь у проведенні розслідування й судовому процесі. Отже, той факт, що він був зрештою виправданий за висунутим обвинуваченням, не применшує значення його твердження про те, що це обвинувачення й притягнення до суду було повторним...
116. Повертаючись до фактичної сторони цієї справи, Суд не бачить у ній якихось ознак того, що російські органи влади будь-коли в ході розгляду справи визнавали допущене порушення принципу non bis in idem. Виправдувальний вирок щодо заявника за обвинуваченням за частиною 2 статті 213 Кримінального кодексу не був заснований на тому факті, що його вже віддали до суду за ті ж дії відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення. Посилання на завершене 4 січня 2002 року адміністративне провадження, наведене в тексті вироку від 2 грудня 2002 року, є простим зазначенням того факту, що це провадження було. З іншого боку, як стає зрозуміло з тексту вироку, районний суд, дослідивши докази щодо заявника, виявив, що вони не відповідають кримінально-процесуальним стандартам доведення. Отже, його виправдали на підставах матеріально-правового, а не процесуального характеру ...
121. У світлі вищевикладеного, Суд вважає, що кримінальна справа, відкрита щодо заявника відповідно до пункту «б» частини 2 статті 213 Кримінального кодексу, було по суті пов’язана з тим самим правопорушенням, за яке його вже засудили на підставі остаточного рішення, ухваленого відповідно до статті 158 Кодексу про адміністративні правопорушення.
122. Отже, статтю 4 Протоколу № 7 порушено.
2. Закриття провадженням
«Пантелеєнко проти України» (Panteleyenko v Ukraine), 11901/02, 29 червня 2006 року.
70. ... В цій справі судові рішення про закриття кримінального провадження проти заявника сформульовано таким чином, що немає сумнівів щодо їхньої суті, що заявник скоїв інкримінований йому злочин. Зокрема, Деснянський суд зазначив, що матеріали справи містять достатньо доказів щодо встановлення факту підробки заявником нотаріального документа та вчинення недійсної нотаріальної дії, єдиною причиною для припинення провадження є недоцільність переслідування у випадку малозначущості злочину... На думку Суду, формулювання Деснянського суду самі по собі були достатніми для встановлення факту порушення презумпції невинуватості. Той факт, що позов заявника про компенсацію відхилено на підставі висновків, зроблених в ході кримінального провадження, тільки загострив ситуацію. Хоча Деснянський суд дійшов висновку після слухання, проведеного в присутності заявника, що попередні провадження були не кримінальними за природою та їм бракувало багатьох елементів, зазвичай властивих кримінальному розгляду. У зв’язку з цим не можна дійти висновку, що судовий процес закінчився чи мав закінчитися «доведенням вини заявника відповідно до закону». За таких обставин, Суд вважає, що аргументи, представлені Деснянським судом, підтверджені під час апеляційного розгляду, а також відхилення клопотання заявника про компенсацію на тих же підставах становлять порушення принципу презумпції невинуватості.
«Марціано проти Італії» (Marziano v Italy), 45313/99, 28 листопада 2002 року.
29. ... В цьому контексті Суд зазначає, що суддя, який провадив попереднє розслідування, дійшовши такого ж висновку щодо кваліфікації, не поділяв правовий аналіз, який надала прокуратура. Зокрема, він не поділяв оцінку, яку прокуратура зробила за результатами допиту Х. та різних висловлювань, які Х. робила в ході розслідування цієї кримінальної справи та паралельної процедури цивільного судового позову. Відповідно, було б цілком логічно, щоб суддя, який провадив попереднє розслідування — який розумів, що він повинен був ухвалити вмотивоване рішення — пояснив, чому, будучи цілком згідним з вимогами прокуратури, він прийняв рішення припинити судове переслідування. З огляду на те, що розбіжність у поглядах з прокуратурою стосувалась радше фактів та їхньої оцінки, аніж їхнього правового оцінювання, було нормальним, що суддя, який провадив попереднє розслідування, вказав на ці факти у своєму рішенні.
Вчиняючи так, суддя, який провадив попереднє розслідування, висловив припущення — наразі передбачуване, як на це вказав уряд, статтею 125 положень застосування Кримінально-процесуального кодексу — про можливий результат, яким міг би завершитись судовий розгляд в разі, коли справу б передали судді-засідателю. Суддя обмежився заувагою про те, що хоч були вірогідні мотиви підозрювати, що заявник вчинив правопорушення, яке було предметом спору, інші доводи переконували в тому, що у суді обвинувачення не мало б багато шансів досягти успіху. Крім того, він не обмежився лише заувагою про той вплив, який судовий процес міг справити на Х., а й надав характеру недостовірності окремим деталям, які повідомила Х. Насамкінець він підкреслив, що достовірність характеру заяв Х. може бути піддана сумніву.
30. На підставі цього Суд визнає, що суддя, який здійснював попереднє розслідування і, до речі, знав про наявність спору між заявником та його колишньою дружиною,мав право вирішувати, керуючись власним сумлінням, в який спосіб він повинен був висловлювати свою думку щодо розвитку та завершення спору. Певно, він мав поставити перед собою питання про те, чи вжиті остаточні твердження були за своїм характером та рівнем такими, що могли б бути сприйняті як формулювання вини. Водночас, попри на вжиті в розпорядженні від 17 квітня 1998 року визначення, Суд вважає, що в цьому рішенні відбито «стан недовіри» і нема констатації вини.
31. Тому, слід розрізняти рішення, в яких відбито те, що відповідна особа є винною, від тих, які обмежуються констатацією підозри. Перші порушують презумпцію невинуватості, тоді як другі під час численних розглядів визнавали такими, що відповідають духові статті 6 Конвенції...
32. За цих обставин Суд не може дійти висновку про порушення презумпції невинуватості в цій справі.
3. Призначення покарання
«Е.К. проти Туреччини» (E K v Turkey), 28496/95, 7 лютого 2002 року
54. На думку Суду, інтерпретація відповідних правових норм, до якої вдався державний суд безпеки з метою ухвалити вирок заявниці під час другого етапу судової процедури і яка була підтверджена касаційним судом, перебувала в межах, які можна було б підставно передбачити за умов цієї справи. Суд визнав, що засудження заявниці відповідно до статті 8 закону від 1991 року узгоджувалось із принципом «nulla poena sine lege» (ніякого покарання без закону), закріплено в статті 7.
55. На противагу цьому заявниця скаржилась, що її засуджено до позбавлення свободи відповідно до вимог другого абзацу статті 8, застосовного спеціально до головних редакторів, тоді як для видавців передбачено покарання лише у вигляді штрафу. У зв’язку з цим уряд підкреслив, що застосування другого абзацу статті 8 стосовно видавців передбачає легше покарання, аніж те, що застосовне відповідно до першого абзацу статті 8. Якщо таке видається можливим, то скоріш за все другий абзац статті 8 є lex specialis, який має правову силу для головних редакторів та видавців періодичних видань, і засудження заявниці як видавця неперіодичного видання базувалось в цьому випадку — за аналогією — на розширеному тлумаченні правила, яке було викладене в цьому ж абзаці і стосувалось мір покарання головних редакторів...
56. За цих умов, Європейський суд вважає, що засудження заявниці до позбавлення свободи було несумісним із принципом «nulla poena sine lege» (ніякого покарання без закону), закріпленого в статті 7.
57. Відповідно, порушено статтю 7 Конвенції.
«Бемер проти Німеччини» (Böhmer v Germany), 37568/97, 3 жовтня 2002 року
61. Суд насамперед відзначає, що відповідно до статті 56 Кримінального кодексу, виконання вироку, який передбачає позбавлення свободи, призупиняють, якщо можна розраховувати, що вирок служитиме засудженому як попередження і що він не здійснюватиму нові злочини в майбутньому, навіть без впливу, спричиненого відбуванням покарання. Роблячи такий прогноз, кримінальний суд має враховувати особу засудженого, його стаж злочинної діяльності, обставини скоєного ним злочину, його поведінку після злочину, умови його життя та наслідки, яких можна очікувати в зв’язку з відстрочкою.
62. Суд готовий вважати ... що рішення про скасування відстрочки, оскільки воно спирається на думку, сформовану з урахуванням досвіду минулого, що засуджений не справдив очікувань, якими обґрунтовано таку відстрочку, може бути не більш як корекцією первісного прогнозу.
63. Частина 1 статті 56f Кримінального кодексу, однак, вимагає, щоб суд обґрунтовував цю оцінку на встановлений ним факт скоєння цієї особою кримінального правопорушення в період пробації.
64. У цій правовій ситуації, мотиви, наведені в рішенні апеляційного суду, не обмежувалися оцінкою особи заявника або характеристикою «підозри» в тому, що заявник під час випробувального терміну скоїв кримінальне правопорушення.
65. На думку Суду, апеляційний суд, засідаючи як інстанція, що здійснює нагляд за виконанням покарань, узяв на себе роль Гамбурзького окружного суду — суду належної юрисдикції для ухвалення рішень у першій інстанції — і недвозначно заявив про те, що заявник є винуватим у скоєнні кримінального правопорушення. Це засвідчують чіткі формулюванням його «упевненості» в тому, що заявник вчинив шахрайство... Цей висновок підкріплюється тією обставиною, що апеляційний суд постановив вислухати свідчення відповідно до статті 308 Кримінально-процесуального кодексу, а в своєму рішенні дав суттєву і детальну оцінки доказової сили цих свідчень ...
69. Суд, за таких обставин, вважає, що мотивувальна частина рішення Гамбурзького апеляційного суду від 14 жовтня 1996 року порушила презумпцію невинуватості, яка є характерною рисою умов справедливого судового розгляду.
«Геерінґс проти Нідерландів» (Geerings v Netherlands), 30810/03, 1 березня 2007 року.
43. ... Після того, як вина обвинувачуваного в скоєнні такого правопорушення належним чином доведена, пункт 2 статті 6 застосовувати в зв’язку з твердженнями щодо особи обвинуваченого і його поведінки, які є частиною процедури призначення покарання, не можна, якщо лише характер і ступінь таких звинувачень не дорівнює висуненню нового «обвинувачення» за автономним змістом цього поняття в Конвенції...
44. Суд у низці справ готовий розцінювати конфіскаційне провадження, що здійснюватиме внаслідок засудження, як таке, що становить частину процедури призначення покарання і, отже, виходить за межі застосування пункту 2 статті 6 (див., зокрема, «Філліпс» (Phillips) ... і «ван Офферен проти Нідерландів» (Van Offeren v. the Netherlands) (ухв.), № 19581/04.). Спільними для цих справ рисами є те, що заявника засуджено за правопорушення в сфері обігу наркотиків; що його і далі підозрювали у скоєнні додаткових правопорушень, пов’язаних із наркотиками; що йому очевидно належало майно, джерело походження якого не могло бути встановлене, і що це майно, як можна було обґрунтовано припускати, було набуте в результаті протиправної діяльності, а також те, що заявник не надав задовільного альтернативного пояснення.
45. Ця справа має додаткові характеристики, що відрізняють її від справ «Філліпс» і «Ван Офферен».
46. По-перше, апеляційний суд встановив, що заявник дістав неправомірну вигоду внаслідок відповідних злочинів, хоча в цій справі не доказано, що він мав якесь майно, джерело походження якого він не міг достатньо пояснити. Апеляційний суд дійшов такого висновку, гіпотетично екстраполюючи на основі суміші фактів і суджень, що містилися в поліційних звітах.
47. Суд вважає, що «конфіскація», яка є результатом засудження, або, якщо вживати той самий вислів, що й у Кримінальному кодексі Нідерландів, «позбавленням переваг, здобутих протиправним шляхом», є заходом (maatregel), який не годиться застосовувати до майна, щодо перебування якого в розпорядженні відповідної особи немає відомостей, а тим більше, якщо цей захід пов’язаний зі злочинним діянням, в учиненні якого особа фактично не була визнана винуватою. У разі, якщо не встановлено поза розумним сумнівом, що відповідна особа справді скоїла такий злочин, і якщо факт здобуття якоїсь переваги протиправним або іншим шляхом не може бути встановлений, то такий захід може бути обґрунтований лише наявністю презумпції винуватості. А це навряд чи можна вважати сумісним з пунктом 2 статті 6...
48. По-друге, на відміну від справи «Філіпс» і «Ван Офферен», оспорювана постанова стосувалася саме злочинів, щодо яких заявника насправді виправдано.
49. ... Пункт 2 статті 6 закріплює загальну норму, відповідно до якої після остаточного виправдання не припустимо вже навіть висловлювати підозри щодо невинуватості обвинуваченого.
50. У висновку апеляційного суду, втім, не просто висловлено підозри. Він дорівнює до визначення винуватості заявника, хоч заявникову вину й «не доведено в законному порядку»...
51. Отже, було порушення пункту 2 статті 6.
4. Виправдання
а. Наслідки
«Ґіссе проти Франції» (Guisset v France), 33933/96, 26 вересня 2000 року.
68. Суд зазначає, що в цій справі, попри виправдання заявника, у мотивувальній частині рішення суду в справах дисциплінарних проступків (у сфері бюджету і фінансів) від 12 квітня 1995 року прямо зазначено, що заявник «порушив Положення про доходи і витрати державного бюджету і підлягає покаранню, передбаченому статтею 5 Закону від 25 вересня 1948 року (зі змінами)». Суд у цьому зв’язку зазначає, що мотивувальна частина рішення становить єдине ціле з його резолютивною частиною і невіддільна від неї...
69. Отже, заявника визнано винним і таким, на кого належить накласти штраф. Окрім того, суд у справах дисциплінарних проступків (у сфері бюджету і фінансів) у прямій формі відхилив всі його скарги посиланням на Конвенцію. Відповідно, те, що його зрештою звільнили від покарання, якому він підлягав, не можна, зважаючи на обставини, в яких скоєно правопорушення, розглядати як засіб виправлення стверджуваного порушення.
70. Отже, з урахуванням як мотивувальної, так і резолютивної частини рішення Суду у справах дисциплінарних проступків (у бюджетно-фінансовій сфері) від 12 квітня 1995 року, Суд робить висновок, що заявник не втрачає статусу «потерпілого» за змістом статті 34 Конвенції...
«Вассиліос Ставропулос проти Греції» (Vassilios Stavropoulos v Greece), 35522/04, 27 вересня 2007 року.
38. ... Відповідно до прецедентної практики Європейського суду, якщо рішення про виправдання набуло остаточного характеру — навіть коли йдеться про виправдання на користь сумніву відповідно до пункту 2 статті 6 — висловлення сумніву щодо вини, в тому числі й того сумніву, який містяться в мотивах виправдовувального вироку, не є сумісним з презумпцією невинуватості...
39. Суд вважає, що згідно з принципом «in dubio pro reo» (в разі сумніву — на користь обвинувачуваного), який є окремим формулюванням принципу презумпції невинуватості, не повинно бути жодної якісної розбіжності між припиненням слідства чи судового розгляду через брак доказів та припиненням слідства чи судового розгляду в результаті визнання безсумнівної невинуватості особи. Справді, виправдовувальні вироки не розрізняються на підставі мотивів, які ухвалює суддя в кримінальній справі. Навпаки, в контексті пункту 2 статті 6 Конвенції резолютивну частину виправдовувального вироку ухвали має поважати будь-який інший орган, який прямо чи опосередковано висловлюється щодо кримінальної відповідальності заявника.
40. В цій справі Суд зауважує, що судові інстанції адміністративної юрисдикції відверто та без жодного застереження з метою виправдати власний висновок про те, що помилка заявника була умисною, наголошували на тому факті, що заявника виправдано на користь сумніву. Як і державна рада, так і адміністративний апеляційний суд вжили терміни, які виходили за межі адміністративного спору та не залишали жодного сумніву щодо передбачуваних намірів заявника не вносити до своєї декларації всі об’єкти нерухомості, якими він володів. З огляду на викладене вище, доводи державної ради та адміністративного апеляційного суду не узгоджувались із дотриманням принципу невинуватості.
41. Отже, порушено пункт 2 статті 6 Конвенції.
b. Обов’язковість дотримання
«Асанідзе проти Грузії» (Assanidze v Georgia) [GC], 71503/01, 8 квітня 2004 року.
172. У цій справі державні органи Аджарії тримали заявника під вартою для цілей, зазначених у пункті 1(c) статті 5, з 11 грудня 1999 року — дня, коли його обвинувачено у вчиненні злочину в новому кримінальному провадженні ... Однак це провадження закінчилося тим, що 29 січня 2001 року його виправдав і розпорядився негайно звільнити Верховний суд Грузії ... Відтоді заявник залишався під вартою, попри те, що розгляду його справи не поновили і не видано жодного наказу щодо подовження строку ув’язнення. Отже, з 29 січня 2001 року не було передбаченої законом чи судом підстави для тримання заявника під вартою, і, тому, воно не може бути виправдане жодним із підпунктів пункту 1 статті 5 Конвенції...
174. Як видно з матеріалів справи, центральні державні органи неодноразово вказували на брак підстав для тримання заявника під вартою. Центральні судові та адміністративні органи прямо заявляли аджарській владі, що позбавлення заявника свободи є свавільним актом за національним законодавством та статтею 5 Конвенції. Однак їхні численні нагадування та телефонування з вимогою звільнити заявника залишалися без відповіді...
175. Суд вважає, що тримання особи під вартою упродовж невизначеного і непередбачуваного періоду — тим паче, якщо таке тримання не ґрунтується на конкретному положенні закону або судовому рішенні, — є несумісним із принципом правової визначеності ... та свавільним і суперечить основоположним принципам верховенства права.
176. Отже, оскільки з 29 січня 2001 року заявника утримували під вартою свавільно, Суд визнає порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
c. Подальше провадження в порядку цивільного судочинства
«Рінґвольд проти Норвегії» (Ringvold v Norway), 34964/97, 11 лютого 2003 року.
38. ... Той факт, що акт, який може бути підставою для внесення позову про відшкодування збитків до законодавства про делікти, так само охоплюється суттєвими елементи складу кримінального правопорушення, не може, попри його тяжкість, давати достатні підстави для того, щоб вважати особу, що ніби відповідальна за діяння, розглядуване в зв’язку з справою про делікт, такою, якій «висунуте кримінальне обвинувачення». Так само не дає підстав для такої кваліфікації і той факт, що для встановлення цивільно-правових наслідків такого діяння використовують докази, прийняті в межах розгляду кримінальної справи...
... в той час як звільнення від кримінальної відповідальності треба враховувати в розгляді позову про відшкодування, це не має унеможливлювати встановлення цивільно-правового зобов’язання за виплату відшкодування збитків, що випливає з тих самих фактів, на основі менш суворих критеріїв доведеності.
У цій справі спірна ухвала національного органу про відшкодування збитків, яка була постановлена в окремому від виправдувального вироку рішенні, не стверджує ні прямо, ні по суті, що для притягнення заявника до кримінальної відповідальності за обвинуваченнями, які з нього зняли в виправдувальному вироку, були виконані всі умови... Подальший розгляд цивільного позову не був несумісним з цим виправдувальним вироком і не «скасовував» його.
39. Крім того, мета визначення цивільної відповідальності за виплату відшкодування, на відміну від притягнення до кримінальної відповідальності, насамперед полягала в компенсації шкоди і страждань, завданих потерпілій особі. Суму відшкодування — 75000 норвезьких крон — можна було вважати обґрунтованою, з огляду на заподіяну шкоду. Здається очевидним, що ні ціль присудженого відшкодування, ні його розмір не надавав цьому заходові характеру кримінального покарання за змістом пункту 2 статті 6.
40. Виходячи з цього, Суд не вважає, що позов про відшкодування збитків становив висунення заявникові нового «кримінального обвинувачення» після його виправдання.
41. ... Суд повторює, що результат провадження в кримінальній справі не був вирішальним для розв’язання питання про відшкодування. У цій справі ситуація була протилежною: попри виправдання заявника, була юридично реальна можливість для присудження компенсації. Попри висновок, досягнутий у рамках кримінальної справи проти заявника, справа про відшкодування, отже, не була прямим безпосереднім продовженням першої. У зв’язку з цим її можна чітко відрізнити від тих, . у яких Суд встановив, що відповідне провадження було наслідком і супутньою обставиною кримінального процесу, і що до першого буде застосовним пункт 2 статті 6.
42. Як підсумок, Суд робить висновок, що до провадження, пов’язаного з позовом про відшкодування, до заявника пункт 2 статті 6 не був застосовним і що тому це положення в справі порушено не було.
d. Точність офіційних документів
«Джемалеттін Джанни проти Туреччини» (Сemalettin Canli v Turkey), 22427/04, 18 листопада 2008 року.
40. Суд узяв до уваги ці Положення і відзначає, що в них детально викладено обставини, за яких поліція може зберігати і передавати в інші державні відомства персональні відомості, а також відбитки пальців осіб, обвинувачених і засуджених за вчинення кримінальних злочинів. Для цієї справи особливе значення має те, що ці Положення дозволяють поліції зберігати в своїх архівах інформацію щодо осіб, обвинувачених у серйозних правопорушеннях, зокрема про членство в незаконних організаціях, тобто таке правопорушення, щодо якого заявникові колись висували обвинувачення, але згодом, 1990 року, зняли їх.
41. Ці Положення також містять вказівки щодо коригування і контролю правильності інформації, що зберігається в поліційних досьє. Згідно з ними, поліція зобов’язана внести до своїх досьє всю інформацію щодо результатів будь-якого кримінального провадження, пов’язаного з такими обвинуваченнями...
42. Проте, як зазначено вище, викладені в звіті відомості були не тільки помилковими, але й не мали жодної згадки про виправдання заявника і закриття кримінальної справи. Крім того, коли 2003 року цей звіт надіслано в суд Анкари, то рішення, винесені в 1990 році до нього не внесли. Ці недоліки, на думку Суду, суперечили однозначним вимогам Положень про поліцію й призвели до ліквідації ряду істотних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством для захисту прав заявника відповідно до статті 8 Конвенції.
43. Отже, Суд вважає, що підготування і подання поліцією відповідного звіту до суду Анкари не були здійснені «згідно з законом», за змістом пункту 2 статті 8 Конвенції.
5. Доступність протоколів судових засідань
«З. проти Фінляндії» (Z v Finland), 22009/93, 25 лютого 1997 року.
111. Щодо оскаржуваного відкриття широкого доступу до розглядуваних відомостей медичного характеру, починаючи з 2002 року, Суд відзначає, що наказ про встановлення десятилітнього терміну нерозголошення не відповідає побажанням або інтересам сторін у судовому процесі, які всі без винятку клопотали про триваліший термін...
112. Суд не переконаний, що, призначаючи термін на десять років, національний суд надав достатнього значення інтересам заявниці. Слід пам’ятати, що внаслідок оприлюднення відповідної інформації на судовому процесі без її згоди, її право на повагу до особистого й сімейного життя вже зазнало серйозного втручання. Подальше втручання, якого б вона зазнала, якщо медичні відомості про неї стали б надбанням гласності за десять років, не мало б підстав, які б можна було визнати за достатні, з огляду на те, щоб переважати її інтерес у збереженні медичних відомостей конфіденційними протягом тривалішого часу. Якщо рішення дозволити такий доступ до цих матеріалів, починаючи з 2002 року, буде виконане, то це дорівнюватиме непропорційному втручанню в її право на повагу до її особистого й сімейного життя на порушення статті 8...
«Краксі проти Італії (No 2)» (Craxi v Italy), 25337/94, 17 липня 2003 року.
75. Суд нагадує, що в цій справі було розголошення інформації приватного характеру, несумісне зі статтею 8 Конвенції. Звідси випливає, що після того, як розшифрування здали на зберігання до канцелярії під її відповідальність, органи влади не виконали свого зобов’язання дбати про безпечне зберігання з метою гарантувати право заявника на повагу до його особистого життя. Суд, окрім цього, зауважує, що в цьому випадку, здається, не було проведене ефективне розслідування з метою встановлення обставин, за яких журналісти дістали доступ до розшифрувань записів розмов заявника і, якщо було б треба, покарання осіб, відповідальних на такі недоліки.
76. ... Отже, було порушення статті 8 Конвенції ...
1. Обвинувальний вирок
а. Необхідність наведення мотивів
«Папон проти Франції» (Papon v France) (ухв.), 54210/00, 15 листопада 2001 року.
6. ... Вимога наводити мотиви має також ураховувати будь-які незвичні риси процесу, зокрема в судах присяжних (Assizes Court), у яких присяжні засідателі не зобов’язані наводити мотивів для свого внутрішнього переконання.
Суд зазначає, що в цій справі суд присяжних послався у своєму рішенні на відповіді, які члени колегії присяжних дали на кожне з 768 запитань, поставлених головою суд присяжних, а також на опис фактів, які визнано встановленими, а також на застосовані статті Кримінального кодексу. Хоча на кожне з цих запитань, поставлених головою, присяжні могли відповідати тільки «так» або «ні», ці запитання творили основу, на яку опирався вердикт присяжних. Суд вважає, що точність цих запитань достатньою мірою компенсує те, що присяжні не наводять мотивів своїх відповідей. Суд вважає, що вирок суду присяжних був умотивований достатньо за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції.
«Салов проти України» (Salov v Ukraine), 65518/01, 6 вересня 2005 року.
92. ... Суд вважає, що заявник не міг скористатися перевагами справедливого судового розгляду, оскільки національні суди не надали обґрунтованої відповіді, чому Куйбишевський районний суд м. Донецька спочатку не знайшов доказів засудження заявника за обвинуваченнями, йому інкримінованих, та 7 березня 2000 року повернув справу на додаткове розслідування, а 6 липня 2000 року визнав заявника винним у перешкоджанні здійсненню громадянами України своїх виборчих прав. Брак обґрунтованого рішення суду завадила заявнику порушити ці питання на апеляційній стадії...
«Болдя проти Румунії» (Boldea v Romania), 19997/02, 15 лютого 2007 року.
31. Європейський суд підкреслив, що суд першої інстанції міста Тімішоара присудив заявникові сплатити адміністративний штраф після того, як він встановив факти і вважав, що в цій справі були наявні елемент умислу та публічний характер фактів. Однак суд не навів жодного прикладу конкретних посилань на факти, які могли б підтвердити висновок стосовно вини заявника та публічного характеру зазначених фактів. Він обмежився твердженнями про те, що в цій справі цих умов дотримано.
32. ... В цій справі Європейський суд підкреслює, що суд першої інстанції не здійснив розгляд всіх складових елементів правопорушення і зовсім не аналізував докази, представлені заявником, що йому б надало можливість, в разі необхідності, ухвалити вмотивоване рішення, чого йому в справі не вдалося зробити.
33. Окрім цього, суд, який ухвалював рішення у відповідь на апеляцію заявника, не дав жодної відповіді щодо мотивів цієї апеляції, які полягали, зокрема, у нестачі мотивації рішення, ухваленого судом першої інстанції. Якщо є істинним те, що обов’язок мотивувати власні рішення, який пункт 1 статті 6 накладає на суди, не можна вважати таким, що потребує детальної відповіді на кожний аргумент, ... слід визнати, що в цій справі суд округу Тіміш лише знову послався на мотивувальну частину рішення суду першої інстанції. Навіть якщо б це була мотивація, підготована з долученням мотивів суду нижчої інстанції, ... потрібно було б, щоб рішення суду першої інстанції було вмотивоване, будучи детальним і повним, з тим щоб мати змогу визначити порушений проти заявника судовий процес як справедливий. Однак в цій справі, як вже зазначено вище, цього не було.
34. Цих елементів було досить Судові для того, щоб ухвалити рішення, що заявник мав підстави стверджувати, що рішення суду першої інстанції міста Тімішоара та суду округу Тіміш не були достатньо вмотивованими, та що його доводи стосовно його засудження до сплати адміністративного штрафу не були належним чином вислухані.
«Ґрадінар проти Молдови» (Gradinar v Moldova), 7170/02, 8 квітня 2008 року.
109. В цьому випадку, хоча Ґ. помер до повторного розгляду порушеної проти нього справи, його визнали винуватим у злочині, в якому його обвинувачували. Суд має серйозні застереження щодо правової системи, яка передбачає змогу судити і засуджувати померлих, якщо зважати на очевидну нездатність таких осіб себе захищати. Проте до особливих обставин цієї справи належить і клопотання заявника — як родича і душоприказника небіжчика — продовжити розгляд, щоб довести його невинуватість ...
111. Суд зазначає, що низка висновків Кишинівського обласного суду не суперечить висновкам судів вищих інстанцій, і що, відповідно, їх треба розглядати як встановлені факти... До їхнього числа належить і той факт, що Ґ. та інші обвинувачені були заарештовані і взяті під варту на підставі сфабрикованих обвинувачень в адміністративному правопорушенні, і впродовж цього періоду тримання під вартою вони були допитані та дали свідчення проти себе без будь-яких процесуальних гарантій. Жодної реакції на встановлений судом факт протизаконної демонстрації Ґ. відеозапису свідчень, даних D.C. на місці злочину, ... з метою здобуття несуперечливих свідчень усіх обвинувачених, не надійшло.
112. Крім того, Суд зазначає, що суди вищих інстанцій не розглядали встановленого судом першої інстанції факту, що Ґ. Та інші співобвинувачені мали алібі на час, коли, як припускали, вчинено злочин ..., і того, що через низку серйозних процесуальних порушень більшість висновків експертів стали ненадійними ...
113. Вищі суди також посилалися на численні свідчення, дані в справі Ґ. Однак Суд зазначає, що при цьому не зроблено жодного зауваження щодо встановленого судом нижчої інстанції факту, що деякі з цих свідчень сфабрикувала поліція ...
114. Суд робить висновок, що, приймаючи як «вирішальні докази» ... самообмовні свідчення обвинувачених, національні суди вирішили просто промовчати, коли йшлося про низку серйозних порушень закону, помічених судом нижчої інстанції, та про деякі фундаментальні питання — такі, наприклад, як те, що обвинувачений мав алібі на той час, коли, як припускали, було вчинене вбивство. Суд не зміг знайти жодного пояснення для такого упущення в рішеннях судів, а уряд теж не надав жодного роз’яснення у цьому зв’язку.
115. У світлі викладених вище зауважень і з врахуванням провадження в цілому, Суд вважає, що національні суди не навели достатніх підстав для засудження Ґ. і, отже, не задовольнили критеріїв справедливості, як того вимагає стаття 6 Конвенції.
116. Суд нагадує свій висновок про те, що процес у справі Ґ. безпосередньо зачіпав власні права заявника . Він робить висновок, що засудження Ґ., зважаючи на брак достатніх мотивів, обов’язково порушило право заявника на справедливий судовий розгляд.
b. Додаткове провадження на тих самих фактичних підставах
«Сєрґей Золотухін проти Росії» (Sergey Zolotukhin v Russia) [GC], 14939/03, 10 лютого 2009 року.
70. Корпус прецедентної практики, накопиченої Судом при застосуванні статті 4 Протоколу № 7, свідчить про наявність кількох підходів до розв’язання питання про те, чи були правопорушення, за які заявника піддано судовому переслідуванню, тими ж самими.
71. В основі першого підходу лежить «та ж сама поведінка» заявника, зокрема, незалежно від кваліфікації, право виділяє таку поведінку (idem factum), наприклад, у рішенні в справі «Ґрадінґер» ... попри різницю в означенні цих двох правопорушень, їхньому характері і меті, встановлено порушення статті 4 Протоколу № 7, бо в основу обох судових рішень покладено ту ж саму поведінку заявника...
72. Другий підхід виходить із того припущення, що поведінка підсудного, яка спричинила його переслідування в судовому порядку, хоч і є тією ж самою, але постулює можливість того, що та ж сама поведінка становить відразу кілька правопорушень (concours idéal d’infractions), які можуть бути предметом розгляду в окремих провадженнях... факти ... у справі «Олівейра» ... були типовим прикладом того, як одне й те ж діяння становить елементи складу різних правопорушень, тимчасом як стаття 4 Протоколу № 7 забороняє судити людей двічі за одне й те ж правопорушення. На думку Суду, хоча принципові належного здійснення правосуддя більшою мірою відповідало б ухвалення вироку щодо обох правопорушень одним і тим самим судом, у межах одного провадження, та обставина, що в відповідному випадку йшлося про два окремих провадження, не була вирішальною. Та обставина, що окремі правопорушення, навіть якщо сукупно вони були частиною одного протиправного діяння, були предметом провадження в різних судах, сама по собі не приводить до порушення статті 4 Протоколу № 7, а надто в тому разі, якщо призначені покарання не були поєднані в одному ...
73. Третій підхід наголошує на «основних елементах» кожного з двох правопорушень. У справі «Франц Фішер проти Австрії» (№ 37950/97...) Суд підтвердив, що стаття 4 Протоколу № 7 припускає можливість здійснення переслідування за низку правопорушень, які випливають із одного протиправного діяння (concours idéal d’infractions). Однак, оскільки цьому положенню суперечило б повторне віддання під суд або покарання заявника за правопорушення, що лише «номінально є різними», то Суд постановив, що в таких випадках він має додатково дослідити питання, чи не містять такі правопорушення однакові «ознаки складу» ...
78. Суд вважає, що наявність різних методів для з’ясування того, чи є правопорушення, за здійснення якого заявника піддали переслідуванню, тим самим правопорушенням, за яке він уже був раніше остаточно засуджений або виправданий, породжує правову невизначеність, що є несумісним з одним із основоположних прав — правом не бути підданим судовому переслідуванню двічі за одне й те ж саме правопорушення ...
79. Аналіз міжнародно-правових документів, що містять принцип non bis in idem, так чи так розкриває різноманітність використовуваних для нього формулювань. ... Відмінність між такими поняттями, як «ті самі діяння» або «та ж сама фактологічна база» («mêmes faits»), з одного боку, і поняттям «[те ж саме] правопорушення» («[même] infraction») — з іншого, і Суд правосуддя Європейських Спільнот, і Міжамериканський суд з прав людини визнали важливим чинником на користь розроблення єдиного підходу, заснованого на тотожності змісту діянь, відкидаючи як нерелевантну правову кваліфікацію таких діянь. Доходячи такого висновку, обидва ці суди відзначали, що такий підхід був би на користь правопорушнику, який знатиме, що після того, як він був засуджений і відбув своє покарання або був виправданий, йому вже не слід побоюватися якогось переслідування за те саме діяння ...
80. Суд вважає, що використання слова «правопорушення» в тексті статті 4 Протоколу № 7, не може виправдовувати застосування обмежувальнішого підходу...
81. Суд також відзначає, що підхід, при якому наголос роблять тільки на правовій кваліфікації кожного з двох правопорушень, занадто утискає права людини, бо якщо Суд обмежиться встановленням того факту, що особу піддали судовому переслідуванню за злочини, які мають самостійну правову кваліфікацію, то неминуче ризикуватиме послабити гарантії, закріплені в статті 4 Протоколу № 7, а не сприятиме їхньому практичному змісту та ефективності, як того вимагає Конвенція...
82. Відповідно, Суд дотримується думки, що статтю 4 Протоколу № 7 слід розуміти як заборону на переслідування або віддання до суду за друге «правопорушення» остільки, оскільки воно виникає з тотожних фактів або фактів, які по суті є однаковими.
83. Гарантія, закріплена в статті 4 Протоколу № 7, стає релевантною з початку нового судового переслідування в тому разі, якщо ухвалений раніше виправдувальний чи обвинувальний вирок уже став res judicata. Наявні на цьому етапі матеріали обов’язково міститимуть в собі й те рішення, в силу якого завершено попередню «кримінальну процедуру», а також перелік обвинувачень, висунутих проти заявника в новому провадженні. Зазвичай ці документи мають містити виклад фактів, що стосуються як того правопорушення, за яке заявника вже засуджено, так і правопорушення, у скоєнні якого заявника ще тільки обвинувачують. На думку Суду, такий виклад фактів є належним відправним пунктом для розв’язання питання про те, чи були факти, що фігурують у двох провадженнях, ідентичними або по суті однаковими. Суд підкреслює, що не має значення, які частини нового обвинувачення будуть зрештою підтримані або відхилені в ході подальшого судового розгляду, оскільки в статті 4 Протоколу № 7 міститься гарантія від притягнення до суду або можливого притягнення до судової відповідальності в межах нового провадження, яка, проте, не є забороною на повторне засудження або виправдання...
84. Тому, дослідження Суду має бути зосереджене на тих фактах, які є сукупністю конкретних фактичних обставин, пов’язаних з тим же самим підсудним, і нерозривно зв’язаних між собою в часі й просторі, оскільки їхня наявність має бути доказана для забезпечення обвинувального вироку або порушення кримінальної справи. ...
97. Факти, що послужили приводом для висунення заявникові адміністративних обвинувачень, були пов’язані з порушенням громадського порядку у вигляді вживання лайки на адресу співробітників міліції пані Ю. і капітана С. й у відштовхуванні останнього. Ті ж факти складали основний елемент обвинувачення за статтею 213 Кримінального кодексу, відповідно до якого заявник порушив громадський порядок через вживання нецензурної лайки, погрози застосування насильства до капітана С. і вчинення йому опору. Отже, факти в обох провадженнях відрізнялися лише в одному елементі — погрозі застосування насильства, яку не згадували під час першого судового розгляду. Тому, Суд доходить висновку, що кримінальне обвинувачення за частиною 2 «б» статті 213 повністю охоплювало ознаки скоєння правопорушення, передбаченого статтею 158 Кодексу про адміністративні правопорушення, або ж, інакше кажучи, що правопорушення, кваліфіковане як «дрібне хуліганство», не містило якихось ознак, що не містяться в такому складі, як «хуліганство». Стосовно цілей статті 4 Протоколу № 7, фактичну сторону кожного з двох правопорушень слід розглядати як однакову по суті. Як Суд наголошував вище, фактична сторона кожного з двох правопорушень слугує єдиним відправним пунктом для їхнього порівняння, а тому аргументи уряду про те, що вони відрізняються за суворістю передбаченого покарання, для цього дослідження не є релевантними...
109. У цій справі адміністративне рішення від 4 січня 2002 року надруковане на стандартному бланку, в якому була позначка про те, що воно не підлягає оскарженню й набирає чинності негайно ... Однак, навіть якщо припускати, що його можна було оскаржити протягом десяти діб з моменту ухвалення, як заявляв уряд, то по закінченні цього строку воно набуло сили res judicata. Яких-небудь інших, звичайних, засобів правового захисту в розпорядженні сторін не було. Отже, адміністративне рішення стало «остаточним», відповідно до автономного змісту Конвенції, вже 15 січня 2002 року, тимчасом як кримінальне переслідування розпочалося 23 січня 2002 року...
110. ... Суд повторює, що стаття 4 Протоколу № 7 не обмежується правом не бути двічі покараним, але й надає право не бути підданим двічі судовому переслідуванню чи суду ... Стаття 4 Протоколу № 7 застосовна навіть у тому випадку, коли стосовно особи порушено переслідування, яке зрештою не привело до його засудження. Суд повторює, що стаття 4 Протоколу № 7 містить три самостійні гарантії й передбачає, що ніхто не може (і) підлягати суду (ii) бути притягнений до суду чи (iii) покараний за одне й те саме правопорушення...
111. Заявник у цьому випадку був остаточно засуджений за дрібне хуліганство й відбув призначене за нього покарання. Пізніше його обвинувачено в порушенні громадського порядку й узято під варту. Розгляд тривав понад десять місяців, протягом яких заявник брав участь у проведенні розслідування й судовому процесі. Отже, той факт, що він був зрештою виправданий за висунутим обвинуваченням, не применшує значення його твердження про те, що це обвинувачення й притягнення до суду було повторним...
116. Повертаючись до фактичної сторони цієї справи, Суд не бачить у ній якихось ознак того, що російські органи влади будь-коли в ході розгляду справи визнавали допущене порушення принципу non bis in idem. Виправдувальний вирок щодо заявника за обвинуваченням за частиною 2 статті 213 Кримінального кодексу не був заснований на тому факті, що його вже віддали до суду за ті ж дії відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення. Посилання на завершене 4 січня 2002 року адміністративне провадження, наведене в тексті вироку від 2 грудня 2002 року, є простим зазначенням того факту, що це провадження було. З іншого боку, як стає зрозуміло з тексту вироку, районний суд, дослідивши докази щодо заявника, виявив, що вони не відповідають кримінально-процесуальним стандартам доведення. Отже, його виправдали на підставах матеріально-правового, а не процесуального характеру ...
121. У світлі вищевикладеного, Суд вважає, що кримінальна справа, відкрита щодо заявника відповідно до пункту «б» частини 2 статті 213 Кримінального кодексу, було по суті пов’язана з тим самим правопорушенням, за яке його вже засудили на підставі остаточного рішення, ухваленого відповідно до статті 158 Кодексу про адміністративні правопорушення.
122. Отже, статтю 4 Протоколу № 7 порушено.
2. Закриття провадженням
«Пантелеєнко проти України» (Panteleyenko v Ukraine), 11901/02, 29 червня 2006 року.
70. ... В цій справі судові рішення про закриття кримінального провадження проти заявника сформульовано таким чином, що немає сумнівів щодо їхньої суті, що заявник скоїв інкримінований йому злочин. Зокрема, Деснянський суд зазначив, що матеріали справи містять достатньо доказів щодо встановлення факту підробки заявником нотаріального документа та вчинення недійсної нотаріальної дії, єдиною причиною для припинення провадження є недоцільність переслідування у випадку малозначущості злочину... На думку Суду, формулювання Деснянського суду самі по собі були достатніми для встановлення факту порушення презумпції невинуватості. Той факт, що позов заявника про компенсацію відхилено на підставі висновків, зроблених в ході кримінального провадження, тільки загострив ситуацію. Хоча Деснянський суд дійшов висновку після слухання, проведеного в присутності заявника, що попередні провадження були не кримінальними за природою та їм бракувало багатьох елементів, зазвичай властивих кримінальному розгляду. У зв’язку з цим не можна дійти висновку, що судовий процес закінчився чи мав закінчитися «доведенням вини заявника відповідно до закону». За таких обставин, Суд вважає, що аргументи, представлені Деснянським судом, підтверджені під час апеляційного розгляду, а також відхилення клопотання заявника про компенсацію на тих же підставах становлять порушення принципу презумпції невинуватості.
«Марціано проти Італії» (Marziano v Italy), 45313/99, 28 листопада 2002 року.
29. ... В цьому контексті Суд зазначає, що суддя, який провадив попереднє розслідування, дійшовши такого ж висновку щодо кваліфікації, не поділяв правовий аналіз, який надала прокуратура. Зокрема, він не поділяв оцінку, яку прокуратура зробила за результатами допиту Х. та різних висловлювань, які Х. робила в ході розслідування цієї кримінальної справи та паралельної процедури цивільного судового позову. Відповідно, було б цілком логічно, щоб суддя, який провадив попереднє розслідування — який розумів, що він повинен був ухвалити вмотивоване рішення — пояснив, чому, будучи цілком згідним з вимогами прокуратури, він прийняв рішення припинити судове переслідування. З огляду на те, що розбіжність у поглядах з прокуратурою стосувалась радше фактів та їхньої оцінки, аніж їхнього правового оцінювання, було нормальним, що суддя, який провадив попереднє розслідування, вказав на ці факти у своєму рішенні.
Вчиняючи так, суддя, який провадив попереднє розслідування, висловив припущення — наразі передбачуване, як на це вказав уряд, статтею 125 положень застосування Кримінально-процесуального кодексу — про можливий результат, яким міг би завершитись судовий розгляд в разі, коли справу б передали судді-засідателю. Суддя обмежився заувагою про те, що хоч були вірогідні мотиви підозрювати, що заявник вчинив правопорушення, яке було предметом спору, інші доводи переконували в тому, що у суді обвинувачення не мало б багато шансів досягти успіху. Крім того, він не обмежився лише заувагою про той вплив, який судовий процес міг справити на Х., а й надав характеру недостовірності окремим деталям, які повідомила Х. Насамкінець він підкреслив, що достовірність характеру заяв Х. може бути піддана сумніву.
30. На підставі цього Суд визнає, що суддя, який здійснював попереднє розслідування і, до речі, знав про наявність спору між заявником та його колишньою дружиною,мав право вирішувати, керуючись власним сумлінням, в який спосіб він повинен був висловлювати свою думку щодо розвитку та завершення спору. Певно, він мав поставити перед собою питання про те, чи вжиті остаточні твердження були за своїм характером та рівнем такими, що могли б бути сприйняті як формулювання вини. Водночас, попри на вжиті в розпорядженні від 17 квітня 1998 року визначення, Суд вважає, що в цьому рішенні відбито «стан недовіри» і нема констатації вини.
31. Тому, слід розрізняти рішення, в яких відбито те, що відповідна особа є винною, від тих, які обмежуються констатацією підозри. Перші порушують презумпцію невинуватості, тоді як другі під час численних розглядів визнавали такими, що відповідають духові статті 6 Конвенції...
32. За цих обставин Суд не може дійти висновку про порушення презумпції невинуватості в цій справі.
3. Призначення покарання
«Е.К. проти Туреччини» (E K v Turkey), 28496/95, 7 лютого 2002 року
54. На думку Суду, інтерпретація відповідних правових норм, до якої вдався державний суд безпеки з метою ухвалити вирок заявниці під час другого етапу судової процедури і яка була підтверджена касаційним судом, перебувала в межах, які можна було б підставно передбачити за умов цієї справи. Суд визнав, що засудження заявниці відповідно до статті 8 закону від 1991 року узгоджувалось із принципом «nulla poena sine lege» (ніякого покарання без закону), закріплено в статті 7.
55. На противагу цьому заявниця скаржилась, що її засуджено до позбавлення свободи відповідно до вимог другого абзацу статті 8, застосовного спеціально до головних редакторів, тоді як для видавців передбачено покарання лише у вигляді штрафу. У зв’язку з цим уряд підкреслив, що застосування другого абзацу статті 8 стосовно видавців передбачає легше покарання, аніж те, що застосовне відповідно до першого абзацу статті 8. Якщо таке видається можливим, то скоріш за все другий абзац статті 8 є lex specialis, який має правову силу для головних редакторів та видавців періодичних видань, і засудження заявниці як видавця неперіодичного видання базувалось в цьому випадку — за аналогією — на розширеному тлумаченні правила, яке було викладене в цьому ж абзаці і стосувалось мір покарання головних редакторів...
56. За цих умов, Європейський суд вважає, що засудження заявниці до позбавлення свободи було несумісним із принципом «nulla poena sine lege» (ніякого покарання без закону), закріпленого в статті 7.
57. Відповідно, порушено статтю 7 Конвенції.
«Бемер проти Німеччини» (Böhmer v Germany), 37568/97, 3 жовтня 2002 року
61. Суд насамперед відзначає, що відповідно до статті 56 Кримінального кодексу, виконання вироку, який передбачає позбавлення свободи, призупиняють, якщо можна розраховувати, що вирок служитиме засудженому як попередження і що він не здійснюватиму нові злочини в майбутньому, навіть без впливу, спричиненого відбуванням покарання. Роблячи такий прогноз, кримінальний суд має враховувати особу засудженого, його стаж злочинної діяльності, обставини скоєного ним злочину, його поведінку після злочину, умови його життя та наслідки, яких можна очікувати в зв’язку з відстрочкою.
62. Суд готовий вважати ... що рішення про скасування відстрочки, оскільки воно спирається на думку, сформовану з урахуванням досвіду минулого, що засуджений не справдив очікувань, якими обґрунтовано таку відстрочку, може бути не більш як корекцією первісного прогнозу.
63. Частина 1 статті 56f Кримінального кодексу, однак, вимагає, щоб суд обґрунтовував цю оцінку на встановлений ним факт скоєння цієї особою кримінального правопорушення в період пробації.
64. У цій правовій ситуації, мотиви, наведені в рішенні апеляційного суду, не обмежувалися оцінкою особи заявника або характеристикою «підозри» в тому, що заявник під час випробувального терміну скоїв кримінальне правопорушення.
65. На думку Суду, апеляційний суд, засідаючи як інстанція, що здійснює нагляд за виконанням покарань, узяв на себе роль Гамбурзького окружного суду — суду належної юрисдикції для ухвалення рішень у першій інстанції — і недвозначно заявив про те, що заявник є винуватим у скоєнні кримінального правопорушення. Це засвідчують чіткі формулюванням його «упевненості» в тому, що заявник вчинив шахрайство... Цей висновок підкріплюється тією обставиною, що апеляційний суд постановив вислухати свідчення відповідно до статті 308 Кримінально-процесуального кодексу, а в своєму рішенні дав суттєву і детальну оцінки доказової сили цих свідчень ...
69. Суд, за таких обставин, вважає, що мотивувальна частина рішення Гамбурзького апеляційного суду від 14 жовтня 1996 року порушила презумпцію невинуватості, яка є характерною рисою умов справедливого судового розгляду.
«Геерінґс проти Нідерландів» (Geerings v Netherlands), 30810/03, 1 березня 2007 року.
43. ... Після того, як вина обвинувачуваного в скоєнні такого правопорушення належним чином доведена, пункт 2 статті 6 застосовувати в зв’язку з твердженнями щодо особи обвинуваченого і його поведінки, які є частиною процедури призначення покарання, не можна, якщо лише характер і ступінь таких звинувачень не дорівнює висуненню нового «обвинувачення» за автономним змістом цього поняття в Конвенції...
44. Суд у низці справ готовий розцінювати конфіскаційне провадження, що здійснюватиме внаслідок засудження, як таке, що становить частину процедури призначення покарання і, отже, виходить за межі застосування пункту 2 статті 6 (див., зокрема, «Філліпс» (Phillips) ... і «ван Офферен проти Нідерландів» (Van Offeren v. the Netherlands) (ухв.), № 19581/04.). Спільними для цих справ рисами є те, що заявника засуджено за правопорушення в сфері обігу наркотиків; що його і далі підозрювали у скоєнні додаткових правопорушень, пов’язаних із наркотиками; що йому очевидно належало майно, джерело походження якого не могло бути встановлене, і що це майно, як можна було обґрунтовано припускати, було набуте в результаті протиправної діяльності, а також те, що заявник не надав задовільного альтернативного пояснення.
45. Ця справа має додаткові характеристики, що відрізняють її від справ «Філліпс» і «Ван Офферен».
46. По-перше, апеляційний суд встановив, що заявник дістав неправомірну вигоду внаслідок відповідних злочинів, хоча в цій справі не доказано, що він мав якесь майно, джерело походження якого він не міг достатньо пояснити. Апеляційний суд дійшов такого висновку, гіпотетично екстраполюючи на основі суміші фактів і суджень, що містилися в поліційних звітах.
47. Суд вважає, що «конфіскація», яка є результатом засудження, або, якщо вживати той самий вислів, що й у Кримінальному кодексі Нідерландів, «позбавленням переваг, здобутих протиправним шляхом», є заходом (maatregel), який не годиться застосовувати до майна, щодо перебування якого в розпорядженні відповідної особи немає відомостей, а тим більше, якщо цей захід пов’язаний зі злочинним діянням, в учиненні якого особа фактично не була визнана винуватою. У разі, якщо не встановлено поза розумним сумнівом, що відповідна особа справді скоїла такий злочин, і якщо факт здобуття якоїсь переваги протиправним або іншим шляхом не може бути встановлений, то такий захід може бути обґрунтований лише наявністю презумпції винуватості. А це навряд чи можна вважати сумісним з пунктом 2 статті 6...
48. По-друге, на відміну від справи «Філіпс» і «Ван Офферен», оспорювана постанова стосувалася саме злочинів, щодо яких заявника насправді виправдано.
49. ... Пункт 2 статті 6 закріплює загальну норму, відповідно до якої після остаточного виправдання не припустимо вже навіть висловлювати підозри щодо невинуватості обвинуваченого.
50. У висновку апеляційного суду, втім, не просто висловлено підозри. Він дорівнює до визначення винуватості заявника, хоч заявникову вину й «не доведено в законному порядку»...
51. Отже, було порушення пункту 2 статті 6.
4. Виправдання
а. Наслідки
«Ґіссе проти Франції» (Guisset v France), 33933/96, 26 вересня 2000 року.
68. Суд зазначає, що в цій справі, попри виправдання заявника, у мотивувальній частині рішення суду в справах дисциплінарних проступків (у сфері бюджету і фінансів) від 12 квітня 1995 року прямо зазначено, що заявник «порушив Положення про доходи і витрати державного бюджету і підлягає покаранню, передбаченому статтею 5 Закону від 25 вересня 1948 року (зі змінами)». Суд у цьому зв’язку зазначає, що мотивувальна частина рішення становить єдине ціле з його резолютивною частиною і невіддільна від неї...
69. Отже, заявника визнано винним і таким, на кого належить накласти штраф. Окрім того, суд у справах дисциплінарних проступків (у сфері бюджету і фінансів) у прямій формі відхилив всі його скарги посиланням на Конвенцію. Відповідно, те, що його зрештою звільнили від покарання, якому він підлягав, не можна, зважаючи на обставини, в яких скоєно правопорушення, розглядати як засіб виправлення стверджуваного порушення.
70. Отже, з урахуванням як мотивувальної, так і резолютивної частини рішення Суду у справах дисциплінарних проступків (у бюджетно-фінансовій сфері) від 12 квітня 1995 року, Суд робить висновок, що заявник не втрачає статусу «потерпілого» за змістом статті 34 Конвенції...
«Вассиліос Ставропулос проти Греції» (Vassilios Stavropoulos v Greece), 35522/04, 27 вересня 2007 року.
38. ... Відповідно до прецедентної практики Європейського суду, якщо рішення про виправдання набуло остаточного характеру — навіть коли йдеться про виправдання на користь сумніву відповідно до пункту 2 статті 6 — висловлення сумніву щодо вини, в тому числі й того сумніву, який містяться в мотивах виправдовувального вироку, не є сумісним з презумпцією невинуватості...
39. Суд вважає, що згідно з принципом «in dubio pro reo» (в разі сумніву — на користь обвинувачуваного), який є окремим формулюванням принципу презумпції невинуватості, не повинно бути жодної якісної розбіжності між припиненням слідства чи судового розгляду через брак доказів та припиненням слідства чи судового розгляду в результаті визнання безсумнівної невинуватості особи. Справді, виправдовувальні вироки не розрізняються на підставі мотивів, які ухвалює суддя в кримінальній справі. Навпаки, в контексті пункту 2 статті 6 Конвенції резолютивну частину виправдовувального вироку ухвали має поважати будь-який інший орган, який прямо чи опосередковано висловлюється щодо кримінальної відповідальності заявника.
40. В цій справі Суд зауважує, що судові інстанції адміністративної юрисдикції відверто та без жодного застереження з метою виправдати власний висновок про те, що помилка заявника була умисною, наголошували на тому факті, що заявника виправдано на користь сумніву. Як і державна рада, так і адміністративний апеляційний суд вжили терміни, які виходили за межі адміністративного спору та не залишали жодного сумніву щодо передбачуваних намірів заявника не вносити до своєї декларації всі об’єкти нерухомості, якими він володів. З огляду на викладене вище, доводи державної ради та адміністративного апеляційного суду не узгоджувались із дотриманням принципу невинуватості.
41. Отже, порушено пункт 2 статті 6 Конвенції.
b. Обов’язковість дотримання
«Асанідзе проти Грузії» (Assanidze v Georgia) [GC], 71503/01, 8 квітня 2004 року.
172. У цій справі державні органи Аджарії тримали заявника під вартою для цілей, зазначених у пункті 1(c) статті 5, з 11 грудня 1999 року — дня, коли його обвинувачено у вчиненні злочину в новому кримінальному провадженні ... Однак це провадження закінчилося тим, що 29 січня 2001 року його виправдав і розпорядився негайно звільнити Верховний суд Грузії ... Відтоді заявник залишався під вартою, попри те, що розгляду його справи не поновили і не видано жодного наказу щодо подовження строку ув’язнення. Отже, з 29 січня 2001 року не було передбаченої законом чи судом підстави для тримання заявника під вартою, і, тому, воно не може бути виправдане жодним із підпунктів пункту 1 статті 5 Конвенції...
174. Як видно з матеріалів справи, центральні державні органи неодноразово вказували на брак підстав для тримання заявника під вартою. Центральні судові та адміністративні органи прямо заявляли аджарській владі, що позбавлення заявника свободи є свавільним актом за національним законодавством та статтею 5 Конвенції. Однак їхні численні нагадування та телефонування з вимогою звільнити заявника залишалися без відповіді...
175. Суд вважає, що тримання особи під вартою упродовж невизначеного і непередбачуваного періоду — тим паче, якщо таке тримання не ґрунтується на конкретному положенні закону або судовому рішенні, — є несумісним із принципом правової визначеності ... та свавільним і суперечить основоположним принципам верховенства права.
176. Отже, оскільки з 29 січня 2001 року заявника утримували під вартою свавільно, Суд визнає порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
c. Подальше провадження в порядку цивільного судочинства
«Рінґвольд проти Норвегії» (Ringvold v Norway), 34964/97, 11 лютого 2003 року.
38. ... Той факт, що акт, який може бути підставою для внесення позову про відшкодування збитків до законодавства про делікти, так само охоплюється суттєвими елементи складу кримінального правопорушення, не може, попри його тяжкість, давати достатні підстави для того, щоб вважати особу, що ніби відповідальна за діяння, розглядуване в зв’язку з справою про делікт, такою, якій «висунуте кримінальне обвинувачення». Так само не дає підстав для такої кваліфікації і той факт, що для встановлення цивільно-правових наслідків такого діяння використовують докази, прийняті в межах розгляду кримінальної справи...
... в той час як звільнення від кримінальної відповідальності треба враховувати в розгляді позову про відшкодування, це не має унеможливлювати встановлення цивільно-правового зобов’язання за виплату відшкодування збитків, що випливає з тих самих фактів, на основі менш суворих критеріїв доведеності.
У цій справі спірна ухвала національного органу про відшкодування збитків, яка була постановлена в окремому від виправдувального вироку рішенні, не стверджує ні прямо, ні по суті, що для притягнення заявника до кримінальної відповідальності за обвинуваченнями, які з нього зняли в виправдувальному вироку, були виконані всі умови... Подальший розгляд цивільного позову не був несумісним з цим виправдувальним вироком і не «скасовував» його.
39. Крім того, мета визначення цивільної відповідальності за виплату відшкодування, на відміну від притягнення до кримінальної відповідальності, насамперед полягала в компенсації шкоди і страждань, завданих потерпілій особі. Суму відшкодування — 75000 норвезьких крон — можна було вважати обґрунтованою, з огляду на заподіяну шкоду. Здається очевидним, що ні ціль присудженого відшкодування, ні його розмір не надавав цьому заходові характеру кримінального покарання за змістом пункту 2 статті 6.
40. Виходячи з цього, Суд не вважає, що позов про відшкодування збитків становив висунення заявникові нового «кримінального обвинувачення» після його виправдання.
41. ... Суд повторює, що результат провадження в кримінальній справі не був вирішальним для розв’язання питання про відшкодування. У цій справі ситуація була протилежною: попри виправдання заявника, була юридично реальна можливість для присудження компенсації. Попри висновок, досягнутий у рамках кримінальної справи проти заявника, справа про відшкодування, отже, не була прямим безпосереднім продовженням першої. У зв’язку з цим її можна чітко відрізнити від тих, . у яких Суд встановив, що відповідне провадження було наслідком і супутньою обставиною кримінального процесу, і що до першого буде застосовним пункт 2 статті 6.
42. Як підсумок, Суд робить висновок, що до провадження, пов’язаного з позовом про відшкодування, до заявника пункт 2 статті 6 не був застосовним і що тому це положення в справі порушено не було.
d. Точність офіційних документів
«Джемалеттін Джанни проти Туреччини» (Сemalettin Canli v Turkey), 22427/04, 18 листопада 2008 року.
40. Суд узяв до уваги ці Положення і відзначає, що в них детально викладено обставини, за яких поліція може зберігати і передавати в інші державні відомства персональні відомості, а також відбитки пальців осіб, обвинувачених і засуджених за вчинення кримінальних злочинів. Для цієї справи особливе значення має те, що ці Положення дозволяють поліції зберігати в своїх архівах інформацію щодо осіб, обвинувачених у серйозних правопорушеннях, зокрема про членство в незаконних організаціях, тобто таке правопорушення, щодо якого заявникові колись висували обвинувачення, але згодом, 1990 року, зняли їх.
41. Ці Положення також містять вказівки щодо коригування і контролю правильності інформації, що зберігається в поліційних досьє. Згідно з ними, поліція зобов’язана внести до своїх досьє всю інформацію щодо результатів будь-якого кримінального провадження, пов’язаного з такими обвинуваченнями...
42. Проте, як зазначено вище, викладені в звіті відомості були не тільки помилковими, але й не мали жодної згадки про виправдання заявника і закриття кримінальної справи. Крім того, коли 2003 року цей звіт надіслано в суд Анкари, то рішення, винесені в 1990 році до нього не внесли. Ці недоліки, на думку Суду, суперечили однозначним вимогам Положень про поліцію й призвели до ліквідації ряду істотних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством для захисту прав заявника відповідно до статті 8 Конвенції.
43. Отже, Суд вважає, що підготування і подання поліцією відповідного звіту до суду Анкари не були здійснені «згідно з законом», за змістом пункту 2 статті 8 Конвенції.
5. Доступність протоколів судових засідань
«З. проти Фінляндії» (Z v Finland), 22009/93, 25 лютого 1997 року.
111. Щодо оскаржуваного відкриття широкого доступу до розглядуваних відомостей медичного характеру, починаючи з 2002 року, Суд відзначає, що наказ про встановлення десятилітнього терміну нерозголошення не відповідає побажанням або інтересам сторін у судовому процесі, які всі без винятку клопотали про триваліший термін...
112. Суд не переконаний, що, призначаючи термін на десять років, національний суд надав достатнього значення інтересам заявниці. Слід пам’ятати, що внаслідок оприлюднення відповідної інформації на судовому процесі без її згоди, її право на повагу до особистого й сімейного життя вже зазнало серйозного втручання. Подальше втручання, якого б вона зазнала, якщо медичні відомості про неї стали б надбанням гласності за десять років, не мало б підстав, які б можна було визнати за достатні, з огляду на те, щоб переважати її інтерес у збереженні медичних відомостей конфіденційними протягом тривалішого часу. Якщо рішення дозволити такий доступ до цих матеріалів, починаючи з 2002 року, буде виконане, то це дорівнюватиме непропорційному втручанню в її право на повагу до її особистого й сімейного життя на порушення статті 8...
«Краксі проти Італії (No 2)» (Craxi v Italy), 25337/94, 17 липня 2003 року.
75. Суд нагадує, що в цій справі було розголошення інформації приватного характеру, несумісне зі статтею 8 Конвенції. Звідси випливає, що після того, як розшифрування здали на зберігання до канцелярії під її відповідальність, органи влади не виконали свого зобов’язання дбати про безпечне зберігання з метою гарантувати право заявника на повагу до його особистого життя. Суд, окрім цього, зауважує, що в цьому випадку, здається, не було проведене ефективне розслідування з метою встановлення обставин, за яких журналісти дістали доступ до розшифрувань записів розмов заявника і, якщо було б треба, покарання осіб, відповідальних на такі недоліки.
76. ... Отже, було порушення статті 8 Конвенції ...
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги