Врятувати Вбивцю

Глава 2

Перо моєї ручки знову крутиться навколо загадкового слова “кохання”. Незрозуміло, чому кохання, наче локомотив, тягне за собою весь цей бутафорський антураж – солов’їв, троянди, шампанське в льоді, усякі там сльози, ножі в серці? Хто винен у цьому? Бульварні романи? Кіно?

Я пригадую історію молоденької пацієнтки. Від дівчини пішов бой-френд. Прагнучи повернути його, вона зателефонувала йому і сказала, що ввімкнула газ, усі чотири комфорки: “Прощай, коханий, прощай навіки!”Але бой-френд був рішуче налаштований на розрив. Замість того, щоб кинутися рятувати подругу, він зателефонував у “911” і повідомив, що така така-то, за такою-то адресою збирається накласти на себе руки, вже ввімкнула газ.

Потрапивши до психлікарні, дівчина найбільше обурювалася “жахливою підлістю” свого колишнього хлопця. Так, без сумніву, він вчинив не по-джентельменськи. У будь-якому разі, драма, що красиво починалася, мала б так само красиво закінчитися: сльозами, хай навіть ляпасами. Але точно не психлікарнею, де бідолашну дівчину змушували приймати таблетки і протримали під наглядом цілий тиждень (на своє нещастя, газ для правдоподібності вона справді ввімкнула, гадаючи, що після телефонної розмови колишній коханий негайно примчить до неї).

Однак навіть у цій трагікомічній історії є свій пафос – ридання, погрози накласти на себе руки, пожежники і санітари, що приїхали й почали вдягати кисневу маску на обличчя до смерті переляканої дівчини.

Але що сказати про “кохання без галасу”, про кохання тихе, похмуре, що живе в хворій душі і, як ракова пухлина, пустило обширні метастази? Що сказати про кохання не голлівудське й не королівське, а про кохання невідомого і нікому не потрібного Івана, що нидіє на будовах Брукліна? Хто скаже слово про нього?

ххх

Нью-Йорк догорав в осінньому багрянці. Я припарковував машину і йшов до лікарні у натовпі перехожих, які вічно кудись поспішали.

Я не припиняв думати про Івана. Я відчував, що стою на порозі якоїсь його страшної таємниці, намагаюся туди проникнути, спуститися з ними сходиною нижче, але він, як фокусник-ілюзіоніст, водить мене навколо, зберігаючи при цьому байдуже обличчя.

Мeне мучили питання, десятки “чому”. Як пояснити його дивну поведінку? Так, без сумніву, він вимагач, намагається отримати гроші нечесним шляхом, вважаючи, що має на це моральне право.

Але, якщо глянути з цієї точки зору, то, мабуть, чверть населення США поводиться так само. Судяться через випадково вилиту на штани гарячу каву у кафе, через тарганів у готелі, за поплескування по плечі на роботі – сексуальне домагання. Зграя адвокатів завжди готова прислужитися таким псевдожертвам.

Однак у випадку з Іваном справа набагато складніша. Хоча б тому, що він насправді отримує травми. Я не раз звертав увагу на синці, порізи на його руках і обличчі, на темні від ударів нігті. На мої питання він відповідав: “Випадково вдарив себе по пальцях молотком” або “порізався, коли голився”. Але чому так часто? Був п’яний? З похмілля? Іван хоч і любив випити, але алкоголіком не був, тому важко припустити, що в усьому винен тільки алкоголь. Якось, роздягнувшись до пояса, він показав мені грубі рубці на плечах. У його медичній картці були зазначені чисельні перелами і забої.

Він використовував своє тіло як засіб для добування грошей. Але, якщо він хотів прибрати до рук трохи грошей, то навіщо при цьому так себе калічити? Навіщо такою ціною?

Я не знаходив пояснення і його впертому ухилянню від будь-яких розмов про Бога, віру, пошук сенсу життя, про все, що він зневажливо називав “балаканиною філософів”, не здогадуючись, яких струн він торкається у душі випускника філософського факультету, котрий сидить навпроти. Не хотів він і розповідати про деталі загибелі свого брата.

Я радив йому ходити в кіно і в музеї. Перед сном – гуляти на свіжому повітрі. Зрозуміло, не вживати алкоголю і приймати прописані ліки. Я розраховував, що Іван – сам лікар у минулому – розуміє важливість цих засобів для боротьби з його депресією, в яку я, чесно кажучи, вже зовсім не вірив. Вірніше, я, звичайно, бачив, що його обличчя зовсім не випромінює щастя, що він навіть страждає, але страждає “не так, як належить страждати депресивним пацієнтам”.

Питання, питання…