Врятувати Вбивцю

Глава 8

Раз на тиждень, кожного четверга, у просторій світлій залі проводилися наради медичного персоналу. Хтось із лікарів представляв на загальне обговорення справу свого найскладнішого пацієнта.

………………………………………………………………………………………………………

– Тільки по суті, тільки по справі! Жодних гіпотез, жодних здогадок. Говори лише те, що відомо напевно, – давала мені останні настанови Сандра дорогою до зали, де мала відбутися нарада.

Треба сказати, Сандра також трохи хвилювалася, все ж таки я проходив інтернатуру під її безпосереднім керівництвом, за мої помилки вона, як супервайзер, також відповідала.

– О’кей, я зроблю все, як ти радиш.

… У кінці стола сидів суворий завідувач Річард Грубер. Лікарі, що зібралися, сіли у крісла і приготувалися слухати мою презентацію.

Розкладаючи перед собою папери, я крадькома глянув на скляну стіну навпроти, що відділяла залу від коридора.

– Отже, ось історія хворого: раніше, в Україні, Іван Н. був хірургом. Він заздрив своєму братові – успішному бізнесменові, власнику автомайстерні… трагічний інцидент під час операції… його мучили докори сумління… розвинулася важка депресія…

Увесь цей час я говорив за пам’яттю, лишe іноді поглядаючи на лист паперу у руках. І раптом… за скляною стіною навпроти… Коридором повільно пройшов чоловік із скуйовдженим волоссям у сірому потертому пальті. Ні, не він. Усі божевільні чимось схожі один на одного: розхристані, недоглянуті. Блукають як тіні коридорами місських клінік і лікарень…

Почалося обговорення. Моїх американських колег відразу ж зацікавив суто фінансовий бік справи. Їм здалося дуже дивним, навіть неправдоподібним те, що Іван – хірург – заздрив успіхові брата – власника автомайстерні. Хіба таке можливе?

Зарплата хірурга в Америці вимірюється шестизначними цифрами, сотнями тисяч доларів. Це – у звичайних, рядових хірургів. Про світочів хірургії навіть згадувати не будемо. Багато американських хірургів часто виступають у пресі, ведуть свої радіо- і телепрограми, є поважними членами суспільства. А власник автомайстерні?

Дрібний господар у замащеному комбінезоні: приварити трубу глушника, заклеїти пробиту камеру колеса.

Вони почали мене про це розпитувати. Я підтвердив: так, в Україні таке можливе, тим більше, якщо мова йде не про Київ. Якщо середньостатистичний хірург звичайної обласної лікарні складе всю свою зарплату і гроші, отримані як хабарі, то все одно до рівня власника хорошої автомайстерні не дотягне.

Ця інформація – про жалюгідне становище лікарів в Україні – викликала такий жвавий інтерес, що про бідолашного Івана ненадовго забули. Американські лікарі не могли заспокоїтися, здивовано знизували плечами. І, мабуть, зайвий раз раділи, що народилися в Америці.

Потім Річард Грубер направив обговорення в потрібне русло.

Я мляво відповідав на питання, плутався у відповідях. Мною заволоділа незрозуміла апатія. Сандра, помітивши, що в мене несподівано занепав дух, намагалася заступитися за свого підопічного. Але де там! Почалися зауваження: мовляв, у роботі з Іваном я щось упустив, щось незрозумів.

– Зате яке терпіння потрібне було Германові у роботі з цим пацієнтом! – Сандра розсипала похвали на мою адресу. – Германе, розкажіть, як вам вдалося розплутати клубок темної душі цього хворого? Германе, що з вами?

– Мені потрібно вийти, терміновий дзвінок! – я підняв у руці свій мобільний. І, не дочекавшись нічийого дозволу, швидко рушив до дверей.

У коридорі – Іван! Він був без шапки, у поношеному пальті в клітинку, в якому я його бачив востаннє в церкві. Не розтуляючи губ, Іван широко усміхнувся.

Мене завжди вражала ця його здатність – широко усміхатися, не розтуляючи губ. Його обличчя було свіжопоголеним, правда, недбало, на краях широких щелеп темніли острівки щетини.

– Випустили з психлікарні. Ось так… – промовив він.

Іван ще не встиг закінчити, як я вже схопив його за пальто й потягнув за собою коридором. Він опору не чинив, ішов покірно, вірніше, чвалав. Ми опинилися біля дверей якогось кабінету, неподалік ліфта. Там, у кутку під стелею, висіла відеокамера.

– Ч-чорт! – я потягнув Івана ще далі, до вузенького коридору біля туалету. Дістав з кишені дві зім’яті двадцятидоларові купюри. – Я знаю, знаю, що ти – вбивця! Але я нікому не розповім про це. Тепер бери гроші і йди! Йди…

Іван ошелешено витріщив на мене очі. Побачивши в моїх руках гроші, відсахнувся. Не міг зрозуміти, що відбувається. Незабаром у нього з’явилася якась здогадка. Його обличчя скривилося. Він подивився на мене з неймовірним презирством. Позадкував, прикривши обличчя руками так, ніби його з розмаху вдарили. Потім повернувся і пішов геть.

……………………………………………………………………………………………….

– Що ж, колеги, час закруглюватися, – сказав завідувач після того, як я повернувся і нарада наблизилася до кінця. – Думаю, всі, хто хотів, уже висловилися. Герман, без сумніву, отримав для себе немало корисних порад. Психічний хворий у стані алкогольного сп’яніння кинувся під поїзд. На щастя, не загинув. Коли пацієнт до нас повернеться, ми зможемо скласти повну картину того, що трапилося. Що б там не було, Герману і його супервайзерові варто спостерігати за Іваном надзвичайно уважно, – завідувач зробив коротку паузу і несподівано додав: – А, взагалі, Герман блискуче працює з цим пацієнтом. Молодець!

ххх

Через кілька тижнів, коли страхи і пристрасті трохи вгамувалися, я зателефонував Іванові. Він не відгукнувся. Не відгукнувся ні на другий, ні на третій мій дзвінок. Пройшло ще трохи часу, і його справу закрили.

Як далі склалася його доля? Чи зумів він знайти в собі сили покаятися? Чи, можливо, повернувся до України? Одружився?

Однак, думаю, у нього ніщо не змінилося: він як і раніше п’є горілку, падає зі сходів, ламає собі руки й ноги. Судиться. Продовжуючи так страшно мстити собі і світові.

Як не дивно, все ж таки я був переконаний, що раніше чи пізніше ми з ним знову зустрінемося.

Але чому я так повівся? Чому? Тому, що погоджувався, коли потрібно було обуритися, ввічливо усміхався, коли потрібно було гнівно закричати. Усмішечка за усмішечкою, згода за згодою. Так прийнято. Такі правила. І ось так непомітно скотився.

Ганьба, лікарю Германе. Га-аньба!..