Врятувати Вбивцю

Глава 3

Усі мої спроби викликати в Івана відвертість, усі “емоційні провокації” ні до чого не призвели. Крім того я навіть став помічати, що чим більше я наполягаю, тим більше він закривається в собі. Однак з якоїсь причини, незрозумілої для мене до кінця, Іван продовжував відвідувати сесії.

Він щоразу починав ту ж саму пісню про своє коліно. Він програв судовий позов у справі про травму, яку отримав на будівництві. І був цим дуже засмучений, адже розраховував отримати тисяч тридцять. Звинувачував адвоката, суддю і боса фірми, будучи впевненим, що всі вони змовилися проти нього. Час від часу я складав для нього нові листи до адвокатських контор. Іван стверджував, що скрізь проти нього плетуть змови.

У той же час я бачив, що він ні за що не хоче розлучатися зі мною. Ніби він хотів від мене ще щось окрім листів. Щоразу, коли я починав мову про “сумнівну користь від його лікування”, в очах Івана спалахував такий жах, що мені ставало його шкода.

Так, я був єдиною людиною, можливо, на цілій Землі, що під час кожної зустрічі слухала його впродовж 45-ти хвилин, хай навіть механічно киваючи головою, хай навіть змагаючись зі сном і часто поглядаючи на годинник. Але все ж таки БУВ з ним.

За порадою Сандри, я прочитав книгу англійського психіатра Рональда Ленга “Розколоте “Я”. У цій роботі Ленг пропонує таку методику: не сперечатися з хворим, ні в чому його не переконувати, а намагатися ПРИЙНЯТИ його таким, яким він є, включно з його нав’язливою маячнею, ілюзіями, страхами і т.і. Тобто лікар має подумки переміститися у світ хворого, не втрачаючи при цьому зв’язку зі світом реальним.

І я “ввійшов” у маячню Івана, став в усьому з ним погоджуватися.

Запрацювало! Не сесіях він уже не сидів бовдуром, монотонно повторюючи одне і те ж. Голос його звучав твердіше, з інтонаціями, в очах з’являвся вираз чи легкого смутку, чи несміливої радості. У будь-якому разі – якісь емоції.

У хвилини пожвавлення, коли його губи викривлювала посмішка, відкриваючи дрібні зуби, а в очах на мить спалахував дикуватий блиск, мені щоразу ставало моторошно, я думав: дай такому ножа – він заріже, рука не затремтить.

Однак я все одно продовжував “входити в його маячню”. Так, проти нього є змова. Так, він безневинна жертва суддів, лікарів і адвокатів. Так, він має право на десятки тисяч доларів компенсації за отримані травми. Так, його коліно хрустить, скрипить і навіть свистить.

Між нами нарешті виникло щось на зразок взаєморозуміння, він почав мені довіряти. Ми поступово звертали й на інші теми – говорили про його минуле, його родину, про загиблого брата і обставини його смерті.

Іван чомусь дедалі більше напружувався, на його обличчі виникав вираз зацькованості й відчаю. Ми разом із ним заходили до якоїсь наелектризованої зони страху…

ххх

–…Я не хотів робити ту операцію. Розумієте, у хірургії це не вітається, коли лікар оперує своїх близьких. У будь-яку хвилину може затремтіти рука і… – Іван на мить замовк. Однак його обличчя було спокійним, я б сказав, байдужим. – Але брат сам наполіг на цьому. І вона також.

– Хто – “вона”?

– Його дружина.

– А на що він хворів?

– У нього виявили виразку шлунку, що проникає в підшлункову залозу. Потрібно було терміново видалити частину шлунку. Така операція – не з найпростіших, але водночас і не надто складна. Я робив таке багато разів. У ті роки ми користувалися спеціальними затискачами, їх називали “крокодилами” – ними перетискали весь шлунок. Я встановив цей затискач, але, як мені здалося, не дуже вдало. Потрібно було поправити, але… Я на мить відволікся, згадав чомусь про дружину брата, що сиділа в залі очікування… Я дуже хвилювався. Медсестра подала мені пінцет, але я впустив його на підлогу. Я спітнів так, що краплі поту рясно потекли мені в очі. Медсестра почала витирати мені піт серветкою, а асистент запитав, чи зі мою все гаразд. “Так, усе гаразд”. Я залишив усе так, як було, і продовжував працювати далі.

Він довго дивився у вікно.

– Цей “крокодил” зіскочив. Почалася масивна кровотеча. Асистент намагався перетиснути судини, але затискач зіскакував. До того ж у пацієнта погано згорталася кров. Становище ставало критичним. Я так і не зумів зупинити кровотечу. Смерть настала через тридцять сім хвилин.

На обличчі Івана, який закінчив свою розповідь, як і раніше, не було жодного виразу. Це була гіпсова маска. Ніби він щойно розповідав не про смерть рідного брата від його ж руки, а про мурування цеглою на будівництві. “У цієї людини замість серця – шматок льоду,” – подумав я.

Іван устав, накинув на плечі пальто, пробурмотів: “До побачення” і, навіть не потиснувши мені руку, пішов.

Я не був yпевнений, що він з’явиться знову. Але через тиждень, у призначений час, він постукав у двері мого кабінету…

ххх

Його брат – офіцер – був у складі українських миротворців на війні в Іраку і там його контузило. Повернувшись з Іраку, він вийшов у відставку і відкрив свою автомайстерню. У нього все складалося чудово: гроші, молода вродлива дружина, донька. Була лише одна слабкість – він дуже любив випити. І в п’яному чаду часом погрожував усіх перестріляти, а потім поквитатися і з собою. Але до того, що сталося, це все має дотичне відношення.

Брат був одружений із жінкою, яку таємно кохав Іван. Через це кохання особисте життя Івана не склалося: у нього були стосунки з жінками, але він так ніколи й не одружився. Дружина брата давала йому туманні аванси, які ставали обнадійливішими в міру того, як її життя з багатим чоловіком-п’яницею ставало гіршим.

А потім у брата виявили небезпечну виразку, й Іван – хірург обласної лікарні – погодився робити операцію. Фінал відомий.

З цього приводу, як і належить у таких випадках, у лікарні відбулася клінічно-анатомічна конференція. Професійної провини хірурга Івана Н. не знайшли. Затискач-“крокодил”, що зіскочив зі шлунку, – таке може трапитися з будь-яким хірургом! Так, напередодні він не перевірив кров пацієнта на згортуваність. Але в повсякденній практиці обласної лікарні таке трапляється. Що таке аналіз крові?! Часто якщо раптом виникає потреба робити переливання, у відділенні навіть немає під рукою крові потрібної групи.

Не винен Іван. Він має заспокоїтися, пережити те, що трапилося, і працювати далі. “Звичайно, шкода. Звичайно, трагедія. Рідний брат! Ох, даремно ти взявся за цю операцію, краще б її робив хтось інший. Тримайся, Іване…”

Але Іван не тримався. Він більше ніколи так і не став до операційного столу, не взяв до рук скальпеля. Не зміг. Його мучив страх знову зробити помилку. Він залишив хірургію, жив, перебиваючись випадковими заробітками. І з дружиною брата не зійшовся, вона потім вийшла заміж за іншого.

Він виграв у лотерею грінкарту, зібрав речі і поїхав до Штатів. Поїхав назавжди.

Думка про вбивство! Ось що його терзає! Іван переконав себе у тому, що навмисно не поправив той нещасний затискач. Так, хай йому привиділося обличчя дружини брата, що сиділа під час операції в залі очікування. Хай він навіть згадав у цю мить, що вони вже мали з нею інтимні стосунки. Хай заздрив братові і навіть бажав йому смерті. Хай! Але насправді вини за ним немає. Є тільки затьмарення розуму – піднявся рій темних думок, які потягли за собою весь душевний мул. І порушилося відчуття реальності: Іван прийняв свої потаємні темні думки і бажання за реальність.

Як я міг звинувачувати Івана?! Хіба в нього нечуйне серце? Навпаки: серце в нього надто вразливе, надто м’яке для хірурга.

Та й хто я такий, щоб судити його? Чи здатний я осягнути всю глибину його страждання? Чи знаю я, якими муками він мучився під час тієї операції? І чим насправді він займався з того часу – лише карав себе! Падаючи зі сходів і ескалаторів, розбиваючись на будівництві і в автомобільних аваріях, б’ючи себе молотком по пальцях, ріжучи своє обличчя під час гоління, – хіба Іван не мстив собі таким чином? Хіба не був він стосовно себе жорстоким суддею і катом?