Врятувати Вбивцю

Глава 5

Того дня дощило, було холодно і вітряно. Ми з Іваном вийшли з метро і крокували вулицею, переступаючи через калюжі. Іван ішов, тримаючи руки в кишенях пальта в клітинку. Він зізнався, що напередодні ввечері випив дві чарки горілки (часом не пів пляшки?), але якби там не було, до ранку він встиг протверезитися.

Проминувши продуктову крамничку і банк, ми опинилися біля невисокої будівлі під куполом з хрестом. З дверей церкви виходили чоловіки і жінки різного віку, дехто з дітьми. Вони відкривали парасольки, хрестилися обличчям до храму і йшли. Судячи з усього, літургія щойно закінчилася.

– Ну, з Богом, – сказав я, перехрестившись, відчинив двері церкви і пропустив Івана вперед.

Знизавши плечами, він увійшов дocepeдини. Там зняв шапку і розстебнув пальто.

Останнім часом він занедбав себе, не розчісувався й не голився.

– Зараз я все розвідаю, почекай на мене тут, – сказав я і пішов шукати священника.

За віросповіданням я – православний, хрестився у Києві, ще коли вчився в університеті. Похрестившись, спершу я дуже захоплювався всім, що малo відношення до православ’я: читав священну літературу, ходив із приятелем на церковні служби. Але та наша релігійність, як я тепер розумію, мала якийсь викривлений, неповноцінний характер. Так, були бажання, поривання. Багато мудрування, балаканини, очікування незрозумілих див. Не було головного: розуміння, що віра – це постійний подвиг смиренності перед Волею Бога. Тому незабаром настало охолодження. Нагрудний хрестик я, як і раніше, ношу, але релігійною людиною не став і до церкви ходжу рідко.

Однак зараз мова не про мене. Іван також не був релігійною людиною. Він сповідував, за його ж висловом, “тверду віру в закони природи”. Але з моєю пропозицією піти до церкви на молебень, як не дивно, погодився відразу.

Після тієї сцени в моєму кабінеті у нього ніби зламався внутрішній стрижень. Уся громіздка життєва конструкція Івана – бридкої істоти, на яку він перетворився за останні десять років, – завалилася. Уся маячня про змову і хвороби, яка так довго його рятувала, зникла, але нічого на заміну не з’явилося. Він зовсім розгубився, не знав, як жити далі. Більше не просив листів для адвокатів, перестав цікавитися справами щодо своїх безконечних позовів у судах. Він ніби повністю довірив свою долю мені.

Я ж був переконаний: єдине, що Іванові зараз потрібно, – це ПОКАЯННЯ. Покаяння перед Богом, у якого, так чи інакше, вірить кожен. І нехай цей наш спільний молебень буде його першим кроком до світла. Інакше він опуститься у ще більший відчай, продовжуючи калічити і руйнувати себе.

Я не сказав Іванові прямо про це, але вгадував правильно: він знає, що я проник у його таємницю. Між нами ніби виникла таємна змова. Тільки я і він (а, ще та красуня у Чернігові) знали страшну правду про смерть його брата.

Я не повідомив Сандру про цей наш “релігійний похід”. Я вирішив діяти самостійно, покладаючись на свою професійну інтуїцію.

Отже, я вмовив Івана піти разом зі мною до православної церкви. Я завчасно телефоном дізнався, що в неділю після літургії там буде загальна панахида, тобто священник відслужить молебень за кількома померлими.

Брата Івана не хрестили, тому поминати його відповідно до правил не можна було. Якщо не подаєш поминальну записку, то жодних грошей священникові платити не потрібно. Якщо подаєш – бажано заплатити доларів десять-двадцять. Усе це мені пояснив якийсь чоловік, що стояв біля церковної крамнички, де продавали свічки.

Тим часом Іван, як старанний школяр, сидів біля стіни на стільці, поклавши на коліна руки з розбитими пальцями. Його лоб закривали нерозчесані патли. Коли наші очі зустрілися, він раптом почав якось по-дурному усміхатися. Але мені здалося, що його обличчя просвітліло зсередини. В нього з’явилося щось від того Івана, якого я бачив на світлинах часів його молодості.

Так, як мало ми говорили про його життя! Адже упадав він колись у юності за дівчатами, мріяв про кар’єру лікаря. Можливо, любив слухати солов’їв, кажуть, у лісах на Чернігівщині солов’ї співають так, що, почувши раз, не забудеш ніколи. Ми з ним повинні поворушити ще багато, багато що, аби він припав до своїх чистих джерел. Хай людина спіткнулася, хай навіть переступила межу. Але він не повинен вічно почуватися вигнанцем! Він має право на прощення. Хай не від людей, але від Бога.

Останні мої сумніви щодо того, чи я прийняв вірне рішення щодо молебню, зникли.

…У правому притворі храму на панахиду вже збиралися парафіяни. Худорлявий, середнього зросту бородатий священник, з кадилом у руці, про щось розмовляв із жінкою біля Розп’яття. Я дав священникові поминальну записку з іменами моїх померлих бабусь, запитав про оплату.

– Добре, дякую. А гроші заплатите після панахиди, – сказав священник.

Я купив кілька свічок, одну дав Іванові:

– Незабаром почнеться панахида. Наша справа – просто стояти. Якщо хочеш – подумки поминай свого брата. Постав свічку за упокій його душі. Власне, це все. А потім, у клініці на сесії, поговоримо про цей день. Тебе щось непокоїть? – запитав я, помітивши, що Іван почав підозріло роздивлятися навколо, а на його обличчі відобразилася легка тривога.

– Ні, все нормально, – відповів він.

Але коли Іван підніс свою свічку, щоб запалити її від вогника моєї, я помітив, що його руки дуже темтять. Після перепою? Від страху?

Молебень ще не почався, і я, обійшовши церкву, роздивився ікони і частинки мощей у коробках-мощовиках темно-горіховoгo кольopу. У храмі пахло хвоєю, воском і ладаном. Ці запахи нагадали мені запахи лісу під Києвом, походи за грибами, озеро у Пущі-Водиці, де в нас була дача. Це озеро давно затяглося мулом і баговинням, але там ще були щуки і навіть ондатри…

– Ви на панахиду? То йдіть, уже почалося, ви шо, не бачите? – звернулася до мене якась жінка у хустці.

І це“шо” у Нью-Йорку навіяло стільки різноманітних, глибоких до болю спогадів про Україну…

– Благослови, Влади-и-ко…

Священник дзвенькав ланцюжком кадила. З кадильниці випливали сизі хмарки диму і, підіймаючись до стелі, повільно танули. Я стояв біля ікони Божої Матері, обкладеної сосновими гілками. Запах хвої відносив мене в ліс під Києвом. Почувши, як священник прочитав у списку імена Марія і Ольга, я згадав своїх бабусь. Бабуся Ольга загинула через кілька років після війни, а бабуся Мура (так бабусю Марію називали в нашій родині) дожила до вісімдесяти трьох.

У квартирі бабусі Мури на підвіконні у горщиках росли калачики і помідори. А в спальні, в кутку, висіла ікона Миколи Чудотворця у срібній, потемнілій від часу оправі. Коли я йшов з її квартири, бабуся завжди хрестила мене; вона стояла в дверях, спираючись на палицю, сива, зі щоками в зморшках… Я пригадав і її могилу на Байковому кладовищі, хрест за чорною низькою огорожею, яку ми підфарбовували кожної весни…

– Я піду, добре? – несподівано промовив Іван, доторкнувшись до мого ліктя.

– Зачекай, ще не закінчилося.

– Мені набридло. Голова болить, – він ніяково знизав плечима, мовляв, що зробиш, так вийшло.

– Господи-и І-ісусе Христе, пом’яни-и рабі-ів Тво-о-їх… – співав священник і знову читав зпоминальника імена померлих.

Жінки зітхали, хрестилися, витирали сльози. Над тремтливими вогниками свічок вився дим, сотні, тисячі, мільйони цих вогників, що пливли у вічність, відображалися у срібних оправах і склі ікон.

– Пом’яни ра-а-бів Тво-о-їх… – тягнув священник, ще більше розмахуючи кадилом. Кадильниця видихала блакитно-сірі хмарки, які, танучи, підіймалися дедалі вище й вище, над червоними лампадками, над образом Розп’ятого, над хвоєю, туди, до купола…

– Ну добре, йди. Побачимося у вівторок, – сказав я, потискаючи Іванові руку.

Я подивився йому вслід – він на ходу застібав пальто і надягав на голову зимову шапку. Раптом мене охопила дивна злість. Захотілося… чого? Але за яким правом я намагаюся бути чиїмось пастирем, вимагаю, щоб людина “рятувалася за моїм рецептом”? Зрештою, чому я вважаю, що Іванові взагалі потрібне покаяння?

Я намагався не думати про Івана і вирішив достояти до кінця. Правда, панахида тягнулася так довго, що я навіть пошкодував, що не пішов разом із ним. Якби я не пообіцяв священникові заплатити, точно пішов би.

Молебень закінчився. Вийшовши з церкви, я попрямував до метро. Накрапав дощ і дув холодний вітер.

Неподалік від входу до метро стояли поліцейська машина і “швидка допомога”. Два копи, загородивши вхід до метро, заспокоювали людей, що зібралися, обіцяли, що незабаром усіх впустять досередини, мовляв, вони розуміють, що всі поспішають, але потрібно почекати.

Моїм серцем пробіг холод.

– Відійдіть убік! – звелів поліцейський натовпові, відповівши щось по рації.

Усі слухняно відійшли, лише одна старенька не припиняла голосно обурюватися і не захотіла виконати вимогу стража порядку. Копові довелося відсунути неслухняну бабусю, як кеглю.

Сходами із підземки санітари винесли на залізних ношах Івана. Він був загорнутий у сірий брезент і зв’язаний трьома широкими ременями. Іван мукав, крутив головою, дриґав ногами, намагаючись вирватися з цієї “гамівної сорочки”. Усе його обличчя було у крові.

Санітари зупинилися перед машиною “швидкої допомоги”. Відчепили ніжки, і під ношами розсунулася металева хрестовина.

– Один-два-три!

Ноші в’їхали до фургону. На кабіні заблимали вогні, завила сирена.

ххх

Він кинувся з платформи під поїзд, що під’їздив. Машиніст, виводячи поїзд з тунелю, все ж таки встиг загальмувати. Іван упав у заглибину між рейками, де зазвичайлежить сміття і по калюжах з мастилом бігають щурі.

Як я дізнався пізніше, Івана повезли в психіатричне відділення лікарні “Святого Луки”, що у Манхеттені. Достеменно так і не встановили, що це було – спроба суїциду чи нещасний випадок? Згідно з записом чергового лікаря, Іван заперечував спробу суїциду, запевняючи, що послизнувся на платформі. Як свідчить той самий запис, він знаходився “у стані дуже сильної афектації”.Токсикологічний аналіз показав у його організмі наявність алкоголю.

Я, звісно, не сумнівався в тому, що Іван намагався накласти на себе руки. Не зміг витpимати жах, який відкрився йому під час молебню, коли в тому димі і тінях він заглянув на хвилину в свою душу.

Згадалося, що два роки тому, невідомо за яких обставин, він потрапив у якусь психіатричну нью-йоркську лікарню і пролежав там тиждень. Можливо, він і тоді намагався, але не зміг покаятися?..