Врятувати Вбивцю

Епілог

Пригадую ще одного “ку-ку”-пацієнта, з яким я зустрівся, коли працював у клініці в Бронксі. Це був єврей з Одеси, шістдесят три роки. Колись він поїхав за контрактом спочатку в Австрію, потім у Штати. Обдарований піаніст, він один час входив до складу оркестру філармонії Нью-Йорку. Мав родину, щасливе, забезпечене життя. Він ще з юності бавився маріхуаною і пробував кокаїн. Невідомо з яких причин – спадковість, наркотики чи те й інше – до п’ятдесяти років у нього розвинулася шизофренія, до того ж хвороба так швидко прогресувала, що у п’ятдесят три роки він із гострим психозом уперше потрапив до будинку божевільних.

До нашої клініки він прийшов уже хроніком, з історією багатьох госпіталізацій, арештів і примусового лікування. Нечесаний, неголений, від його одягу жахливо пахло. У нього були галюцинації – він чув голоси. Він був переконаний, що лікарі, поліція, сусіди в будинку – всі проти нього. Але зі мною він чомусь був відвертим, крізь його маячню, страхи і галюцинації іноді проривався здоровий глузд.

– Я помер тоді, коли перестав відчувати музику. Розумієш, Германе… – він дивився на мене своїми великими, вирячкуватими очима. – Я міг ще грати, грати Шопена і Баха, міг грати і по нотах, і за пам’яттю: “Ті-ра-ла-ла”, він перебирав у повітрі пальцями з брудними нігтями. – Але я вже не відчував. Я натискав клавіші, чув мелодію, але не відчував музику. Я почав більше курити траву і частіше нюхати кокаїн, сподівався таким чином повернути свої почуття, що згасали. Спочатку це допомагало, але потім від трави і коксу ставало ще гірше. Я почав чути незрозумілі голоси. Страшна хвороба… – він із силою, ніби хотів завдати собі болю, шкріб голову з кучерявим волоссям, що злиплося, і в його очах з’являлися сльози. – І з жінками у мене тоді почалося те ж саме – я перестав відчувати жінок. Я займався сексом з дружиною, зовсім не відчуваючи її. Так, член стояв, усе було, як завжди, але я нічого не відчував. Тому дружина й пішла від мене, перед тим почистивши мене до цента.

Пам’ятаю його ранньою весною: він – великий, брудний – сидить на придорожній бровці біля клініки. У шкіряній дірявій куртці. Їсть свіжий хліб, що купив у магазині неподалік. Ще один міський божевільний. Він відривав від буханця великі шматки і клав їх собі до рота. Іноді кидав м’якушку хліба голубам. Потім, піднявши голову, мружився від променів березневого сонечка і раптом починав сміятися – безтурботно, щасливо. Мабуть, голоси розповідали йому щось веселе. Солодкі голоси, що замінили йому навіки втрачене земне щастя. Е-ех!..

ххх

Bідтоді, як я закінчив інститут і отримав диплом, пройшов рік. Я працював психотерапевтом в одному кризовому центрі.

Якось, у річницю смерті бабусі Марії, я вирішив пом’янути її і заїхати до церкви. До тієї самої, в якій колись був з Іваном.

… Тривала вечірня служба. Купивши кілька свічок, я зайшов до храму. На кліросі читали псалми: “Серце чисто зійди в мені… Полум’ям любові до Тебе розпали серця наші…” З царських воріт виходив той самий священник, що й минулого разу, – невисокий, бородатий, з “Євангелієм” у руках.

Я згадував бабусю Марію. Вона часто молилася за всю нашу родину. Бабусю Маріє, з безмежно добрими очима, ти лежиш під залізним хрестом. І все одно я знаю – ти молишся, продовжуєш молитися за батька, матір, за мене.

Згасло світло. Якась жінка ходила церквою, виймаючиз лунок свічки, що майже згоріли, кидала згарки в металеві банки на підлозі. І в церкві ставало ще темніше.

… Я не знаю, чому існують страждання. Коли я вивчав філософію у Києві і, живучи в комфорті й абстрактно розмірковуючи про життя, я мав відповідь на це питання. Сьогодні відповіді в мене нема. Коли постійно бачиш страждання хворих людей, які заплуталися, їх титанічні спроби щось змінити в своєму житті, неможливо піти в небесні височини абстрактних теорій. Машини “швидкої допомоги” і поліції, сирени яких лунають на вулицях, за ці роки перестали бути для мене звичними атрибутами Нью-Йорка. Залізні стінки і куленепробивні вікна тих машин зламалися. Я вже знаю, хто в цих машинах за залізними стінками і куленепробивними вікнами сидить у наручниках чи, зв’язаний ременями, лежить на ношах.

Дійсно, можна сказати – я живу так, як усі, моя хата з краю. Досить і того, що я нікому не роблю зла. Однак невже ми живемо тільки для того, щоб не робити зла? Яке ж тоді вбоге, нещасливе, порожнє життя приготував для нас Бог!

Увімкнули світло. Закінчили читати псалми. Декілька людей вийшло. А ті, що залишилися, стали в чергу на сповідь. Я придивився до тих людей. Ні, не може бути!

… Він стояв у черзі на покаяння. Він підозріло подивився на мене. Він був недоглянутий – волосся скуйовджене, старі джинси, зім’ята футболка. Він бачив, що я впізнав його. Але стояв, не рухаючись, не зводячи з мене погляду.

Запах старого одягу, різкий запах горя, психлікарень і волоцюзства проник у мої ніздрі.

Іван! Іван!

……………………………………………………………………………………………….

Ми довго гуляли містом, розмовляли. Був чудовий травневий вечір. Ані мені, ні Іванові не хотілося прощатися і їхати додому.

Спустившись до набережної, ми вийшли на пірс, де кілька рибалок ловили рибу. Уже стемніло. На протилежному березі блищали хмарочоси Манхеттена.

Я стояв, спершись на залізні поручні.

А Іван, випрямивши спину, дивився кудись удалину.

– Германе, якби я розповів тобi про своє життя після того жахливого дня в операційній, коли я вчинив убивство… Ні, досить про це! – він пересмикнув плечами. Потім наблизив до мене обличчя і зашепотів. – Розумієш, я повірив у любов Бога! Мене може врятувати тільки Його любов. Нас усіх, усіх може врятувати тільки Його любов! Адже якщо б Бог не любив нас і не прощав, то… – його голос затремтів.

Утворилася довга пауза.

– Іване, – почав я нарешті. – Вибач менi за цей гидкий вчинок з грошима.

– Перестань! – перебив він. – Якби не ти, де б я був зараз? Ти – лікар, справжній лікар! – він схопив мою руку і стиснув її так, що я ледве не крикнув від болю.