Врятувати Вбивцю

Глава 2

Повернувшись із заслання, Ерих Штернберг став керівником московської клініки психозів зрілого віку при Академії Наук.

А лікар Ася, яка недавно закінчила медінститут, потрапила за розподілом саме до цієї клініки і під безпосереднім керівництвом Ериха Штернберга пропрацювала там багато років. Вона й розповіла мені цю історію. Книгу “Дегенерати при владі” я потім розшукав в архівах відділу славістики центральної бібліотеки Нью-Йорка.

Звичайно, лікар Ася зацікавила мене не тим, що її вчителем був відомий психіатр, який так невдало втік від Гітлера і потрапив до лап іншого людожера. Вірніше, не тільки цим. Вона відчувала щось таке у хворих, щось таке…

З пацієнтами вона розмовляла так само, як і з усіма іншими людьми, тобто без вдаваної важливості і таємничості. Була цілковитою протилежністю тих психіатрів, які ставлять хворому або дуже примітивні, або занадто розумні питання. Вона просто питала у хворого, як він зараз живе, що відбувається в його родині, що – на роботі. Потім, замовкнувши, зосереджено дивилася перед собою – на згаслий монітор комп’ютера. Подумки зверталася до свого п’ятдесятирічного досвіду лікаря, ніби питала лікаря в собі: як же ж цій людині допомогти?

Хотів би я почути той її внутрішній діалог!

Я знав про її особисте життя небагато: у дитинстві вона з родиною жила в московській комунальній квартирі. Там, в одній із кімнат, мешкала психічно нездорова жінка, яка ні з ким не ладнала, не раз різала собі вени. Сусіди мусили часто викликати для неї “швидку”. Дівчинка Ася дуже боялася цю жінку і поклялася собі, що коли виросте, буде працювати будь-ким, лиш би не мати справи з “психами”.

До Америки вона приїхала, коли їй було п’ятдесят три роки. Хоч вона була головним лікарем у психіатричному відділенні великої московської лікарні, її диплом у Штатах не визнали, їй довелося перевчитися і здавати екзамени, звичайно, англійською мовою і з іншою термінологією.

Її чоловік був у Союзі інженером. У Штатах він також влаштувався за спеціальністю. На жаль, він рано помер від раку. Донькa викладала музику у школі, у неї давно була своя сім’я.

У лікарні, де ми познайомилися, лікар Ася працювала майже двадцять років. Я не чув, щоб її хтось питав, чи не збирається вона на пенсію. Ну то й що, якщо вісімдесят три?! Велика справа. Дай, Боже, щоб молоді лікарі так працювали, як вона: приймали стільки ж пацієнтів, їздили на конференції, постійно читали спеціальну періодику (на її робочому столі завжди лежали свіжі випуски медичних журналів; у кінці тижня вона давала мені товсту зв’язку журналів, радячи прочитати ту чи іншу статтю).

ххх

Зовні лікар Ася нагадувала мені мою бабусю Марію. Вони обидві належали до одного покоління радянських людей, тому були в політичних питаннях дуже обережними. Пригадую, якось я надумав зробити у бабусиній квартирі ремонт, вирішив пофарбувати стіни й двері. Приніс інструменти й фарбу, підлогу застелив газетами. Кілька газет поклав під вхідними дверима, на сходовому майданчику, щоб не розносити бруд усюди. Почав працювати. Раптом до кімнати вбігає бабуся Марія – зблідла, перелякана: “Ти що – здурів?! Ти хіба не розумієш, що цього робити не можна?!” Виявляється, вона побачила в коридорі на підлозі розстелені газети. Який жах! Сусіди побачать і донесуть! А був не 1937-ий, і не 1952-ий, а 2000-й рік…

Лікар Ася так само, як і бабуся Марія, пройшла радянську школу політичного виховання. До того ж її наставником був лікар, який вижив у ГУЛазі.

Треба також пам’ятати й те, що навіть у досить м’які радянські часи психіатрія була під пильним наглядом органів. На лікарів заводили досьє, стукачами у лікарнях були навіть няньки та санітари; дисидентів запроторювали в “психушки”, але туди ж, між іншим, часом потрапляли й партійні, й державні чиновники різних рангів, які потребували лікування. Словом, органи мали чимало причин тримати психіатрів під суворим наглядом.

Варто було мені почати з лікарем Асею розмову про сучасну російську політику, про мерзенне явище під назвою путінізм (зауважте: російською мовою – в американській лікарні!), як у її погляді з’являлася тривога, вона відразу ж вставала і щільно зачиняла двері свого кабінету.

При цьому лікар Ася ніколи не поступалася своїми професійними принципами і була жінкою не боязкою. Деякі пацієнти поряд із нею – низенькою, тендітною – здавалися гігантами. Були серед них і злі, і вкрай істеричні, і ті, що недавно звільнилися з в’язниць. Зі шрамами, наколками. Вимагали від неї рецептів на наркотичні таблетки, сварилися, матюкалися в її кабінеті. Однак, залишаючись із ними сам-на-сам, вона знаходила підхід до кожного з них. З одними розмовляла м’яко, інших – жорстко ставила на місце.

До її думки у клініці прислухалися абсолютно всі. Але по-справжньому її цінував завідувач Річард Грубер. Ми – дві дюжини “великих” лікарів – на нарадах сперечалися, галасували. А лікар Ася зазвичай мовчала. Але якщо ситуація з пацієнтом була насправді складною, Річард Грубер час даремно не витрачав і звертався тільки до лікаря Асі: “Що будемо робити? Варто спробувати це? Чи це? Як ви вважаєте?” – питав він її. І робив саме так, як вона радила.