Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

А коли на вокзалі нарешті запанувала тиша, я прочинила двері, й величезний пес із чорною плямою на морді натягнув повідець, але я йому сказала:

— Спокійно. Я не покину тебе тут.

Він глянув на мене й помахав хвостом.

— Ходімо.

Так сказала я великому кудлатому псові, котрого приручила впродовж цієї ночі, поки ми їхали від Міста Великих Вогнів до Міста, де я народилася.

Розділ 1

Мій маленький будиночок.

Приручений пес став біля хвіртки й понюхав запах голих осінніх гілок у садку.

— Осінь, — промовила я та відчинила вхідні двері. Згорів, не дочекавшись, комп’ютер. Холодна підлога. Пил на склі.

Приручений пес стояв на ґанку, тож я сказала йому:

— Заходь.

Він був обережний, ступав повільно й принюхувався на кожному кроці.

— Не бійся, — сказала я. — Тут я живу.

Будинок здригнувся. Садок за вікном щез, він запав у камінне провалля вулиці.

— Ти не живеш тут…

Будинок здригнувсь і повернув собі поколоті майстрами поверхи та квартири.

— Авжеж, — мовила я. — Я не живу тут.

— Я не живу тут і не маю чим тебе погодувати.

Пес ліг біля дощок, приготовлених для дверей до спальні.

— Твоя правда, — сказала я.

Я зірвала дошку та переступила через поріг спальні.

Затверділе, мов бурштин, вино. Сонна отрута, що випала в осад білими кристалами. Не запалені тоді свічки.

І Макс, який спав у своєму ліжку.

Будинок востаннє здригнувся і підняв нас до рівня дев’ятого поверху.

Я збудила його, доторкнувшись до чола.

— Доброго ранку.

То був його світ, тож його нічого не дивувало, навіть те, що біля його ніг сів пес.

— Можна залишити його в тебе?

— Залишай, — відповів Макс.

Він дивився на мене й силувався пригадати бодай щось.

— Ти був чудовий, — мовила я.

— Ти теж, — натомість моєї маленької брехні.

— Бувай?

— Побачимось.

— Авжеж, — сказала я.

— Таксі, — я піднесла руку.

— Одвезіть мене додому.

Навряд чи хтось мене там чекав.

Адже наступними у списку, що його складав Вітчим, були людино-пацюки. А вони живуть під землею.

— Добридень, квартирко.

— Добридень, Крихітко.

— Попоїсти та вмитися, — мовила я.

А через двадцять хвилин:

— Побажай мені…

— Я тебе чекатиму.

Пожильці каналізацій, тисячі кілометрів підземної утроби Міста.

Сіра сутінь за вікном метро. Солодкоголосі діви, що заманюють нічних перехожих до розчахнутих люків шахт.

Слиз на кістках у щілині. Зруйноване склепіння.

Людино-пацюки з отруйною слиною та жовтими іклами.

Пожильці підземелля, де ніч ніколи не минає.

Отак.

Розділ 2

Я вийшла з дому й озирнулася. На ґанку міг стояти хто завгодно — хоч янгол, а хоч звір.

Іноді самотність обертається на помсту.

Помщається думкою прожитим дням. Думкою про те, що цього дня могло й не бути. Що ти долучаєш його до тих, коли ладна була віддати все, тільки б не бути самій.

Самотність. Стара недобра дівка:

— Я не змогла. Може, ти зумієш…

Стара дівка, спаливши пудру та тіні для повік.

— Ось бачиш, ти знову одна…

Безлюдний ґанок, усипаний листям, обвитий плющем, із мотузочком для дзвоника. То хоч із пляшкою молока та пакою не забраних мною газет.

А може, це просто осінь? Пізній-пізній біль?

Отак:

……………………у теплі його затишних долонь…..

…………….

Отак?

Розділ З

— До біса!

— Так-так! — вивертається з-під ліктя та усміхається, радо прагнучи прислужитися.

— До біса! — гримнути простісінько в його зморшкувате обличчя.

Як же мені діяти? Висмикнути з каменя меч? Я ладна це зробити. Сорок років у череві Левіафана? Та для мене це справжня дрібниця! Перетворитися на черепаху із трьома слонами, що трублять на її спині?!

Стрибнути на піднятий у руках щит, без шолома, з прапором у гаптованих лілеях?!

— Ми йдемо на бій!

Величезне військо навкруги:

— Аааааааааааааааааа!!!

— Ми знищимо їх!

— Аааааааааааааааааа!!!

— До бою-ууу!

Пританцьовую та посміхаюся до всіх зустрічних:

— Я йду воювати!

До тих, котрі посміхаються разом зі мною:

— Я знищу їх!

П’ятеро вантажників у червоних комбінезонах курять біля свого фургона.

— Ви допоможете мені?

Без питань:

— Навіщо?

— Просто так.

— Що підняти?

— Ось це, — сказала я.

— Нормально.

І вони підняли люк, відкривши для мене вхід до каналізації.

— Будь обережна!

— Дякую! — відгукнулася я далекою луною там, глибоко внизу.

Розділ 4

Летіти крізь діру? Що далі, то страшніше?

Я спускалася сходами. Незліченними сходами. Незліченними скобами в стіні.

Відкритий люк над головою поступово зменшувався. Ось він уже перетворився на крапку. А потім я зійшла так далеко, що побачила в ньому зірки.

— Потяг далі не йде. Прохання звільнити вагони…

Я розтисла пальці, стрибнула вниз і здійняла вихлюп чорних крапель. Каналізація.

— Вітаю. — сказав Вітчим. — Ти врешті-решт знайшла свій справжній дім.

— Каналізація, — озвалась я. — Тут виплоджуються такі, як мій названий татко.

Цегельне склепіння. Зелені мохи. Тисячі коридорів, сто тисяч труб та сила-силенна води.

Куди?

Головне — йти. Якщо тобі призначено дорогу, ти сама до неї прийдеш.

— Але, — попередила я, ступаючи перший крок, — щоб ніяких щілин у підлозі, ніяких «а» позаду, і ніякого дзеленчання ланцюгів. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — озвалося підземелля. — Цілком-цілком зрозуміло.

— От і добре, — мовила я, ввімкнула ліхтар і спрямувала промінь світла йому в самісіньке обличчя.

Цегельні склепіння, зелені мохи, чорні перлини бризок. Ледь чутне життя міста вгорі — на землі.

— Агов!

— Що?

— Ніч.

— То й що з того?

— Темрява.

— Ніч, — сказала я. — Вогнища.

— Під землею?!

— Авжеж, — відказала я. — Вогнища підземного міста жебраків.

Перше багаття під землею запалало для тих, хто скинув сюди Місто.

Політ униз. Падіння ще до одного пекла. Що за життя? Покара злиднями.

Великий Жебрак. Перший, кому вистачило сил не зневажати себе.

Він падав сюди та співав, уникаючи темряви.

Жахливі тварюки! Він не дивився на них, а просто собі співав.

Страшенний сморід довічного мороку! Він руйнував риштаки в асфальті, а потоки води змивали нечисть.

Самотність! Стара дівка! Він глузував з неї.

А тим часом збирав коріння, що стирчало в стінах галерей. Він збирав газети, принесені сюди струменями дощу, які перетворилися на водоспад. І він розпалив перше багаття, аби той, кого буде скинуто після нього, ішов на світло вогню.

— Здоров, брате.

— Де я?

— У щасливій країні, — сказав він. — Там, де всі будуть такі, як ти.

Великий Жебрак. Це він заклав перший камінь у підмурівок цього…

Я простувала на світло багать.

— Здорова будь, сестро.

Тепер тут палали сотні вогнищ. Біля кожної оселі, облаштованої в стіні каналізації.

Великий Жебрак.

Він вийшов до мене.

Я віддала йому гілку, що підібрала по дорозі до нього.

— Дякую, — сказав він і кинув її у вогонь.

— Влаштуємо свято?

— Як повертатимуся, — мовила я. — Коли я знищу їх.

— Людино-пацюків? — поспитав він. — Я про них нічого не чув.

— Вони ховають хвости під довгими плащами, — пояснила я. — В них отруйна слина, а зуби…

— Ні, — сказав він. — Я не хотів би впізнати їх при зустрічі.

Країна злидарів, вона народилася з того, що відкинуло місто. Вона розпросторювалася людними коридорами з палаючим багаттям від зали, у якій мешкав він.

— Людино-пацюки? Хіба це не така сама казка, як місто нагорі?

Житло Великого Жебрака: окреслений крейдою квадрат на підлозі підземної зали. Квадрат вітальні, прямокутничок спальні, манюсінька кухня.

— Що ще треба людині для щастя?

Намальоване крейдою ліжко. Біля нього — намальована лампа. Полиця з книжками. Хочеш узяти котрусь? Намалюй її на підлозі, розгорни та й пиши все, що маєш намір прочитати.

— Людино-пацюки? У моїх книжках про них нічого не сказано.

— Прощавай.

— Тобі покажуть дорогу.

Двоє жебраків рушили зі мною. Ми пройшли безліч коридорів, доки дісталися до одного зі знайдених ними люків.

— Якщо повернешся, розповіси, що там під землею?

Розділ 5

Спускаюся незліченними скобами в стіні.

Непомітна для мисливців за тварюками.

Три почвари підповзли до каналізаційного риштака і всмоктували дихання людей, що проходили над ними. Вони скидалися на хробаків. Три величезні тварюки, — вони звивалися під стічним риштаком.

Нечисті. Яких лишень він набачився: і шестилапих або геть безформних, і таких, які обернулися на летючих демонів. А до чого ж важко було описати їх, коли вони гуртом складали звіт:

— Боже, як же його ліпше…

— Темно-сірий, — казала красуня Інга.

— Породжений прокляттям, — додавав чорний відьмак Алекс.

— Чотири пальці, — уточнював майор Конт. — Праве око заплющене. Здатність до регенерації.

— Хлопчик? Дівчинка? — допитувалась Інга.

— Пиши «він», — казав Алекс.

Вона усміхнулась і поставила крапку:

— Таке моє життя?

Вони скидалися на хробаків. Довгі, тлусті, виткі, без очей, але зубасті черв’яки.

Вони перепліталися під стічним риштаком, і варто було тільки ступнути на нього, як серце пронизував гострий, мов гілка, біль, а частина твого світла, — саме стільки, скільки вони встигали всмоктувати роззявленими пащами, залишала тебе. Постояти й покурити, надсилу дістатися додому, а потім дуже довго нездужати.

— Ні, ось погляньте: «краплеподібна голова», а ми вже написали, що в нього краплеподібний тулуб і краплеподібна ступня.

— Не ускладнюй, — кинув довгочубий Алекс. — Вони все одно насамперед розглядатимуть малюнки.

Цих міг намалювати хто завгодно. Величезні хробаки. А в пащах — різні завдовжки та, наче виростають один з одного, зуби.

Практично несила бути поряд. Навіть магічні слова Любові майже не рятували від них.

— Покропи їх.

Священик Є дістав флягу з водою, освяченою Любов’ю, вихлюпнув трохи на чорний риштак каналізації — вона заблищала на ньому краплями розплавленого срібла.

Хробаки сповзли трохи нижче, однак тільки-но мисливці взялися за риштак, як один черв’як одразу ж поповз назад і роззявив пащу, готовий втягнути подих.

— Ходімо вниз, — мовив Алекс.

Тільки-но світлофор подав червоне світло, майор Конт ступнув з хідника й зупинив першу-ліпшу машину, аби взяти у водія монтировку. Алекс тим часом пішов до своєї машини, дістав із багаж ника рушницю, заховав під пальто й повернувся назад. Щойно світлофор засвітився зеленим, і десятки авто, ревучи, помчали через безлюдні смуги переходів, він вистрелив у риштак водостоку:

— Давай!

Майор Конт зачепив риштак монтировкою і вирвав його, а священник Є, у довгій сутані та з хрестом на грудях, відтягнув риштак убік. Тут Алекс, підібгавши поли пальта, ступив на першу сходинку, що стирчала в стіні колодязя.

Алекс прицілився:

— ТОР-РОХ! — у відповідь луною: — POX! РОХ! РОХ!

Мертвий хробак зіщулився й випав з нори у стіні, куди він намагався заповзти.

— А тепер куди?

— Отуди, — показав майор Конт.

Там був ще один хробак, у галереї, що завертала праворуч. І я відчувала, як він рухається. Я відчувала кожну звивину, кожне кільце на його нескінченній спині.

— Туди.

Та поки вони наздогнали тварюку, я вбила її, щоб, заховавшись у розколині стіни, посміхатись і дивитися, як вони присіли біля неї, та чути, що вони назвали мене Янголом Каналізацій, бо ж вони здогадалися, хто їм допоміг.

— Може, то якісь диггери?

— Вважатимемо, що почвара здохла спереляку.

— Або що з нею покінчив якийсь добрий Янгол Каналізацій…

Забрьохані, вони поверталися назад, ступали один за одним та неголосно сперечалися, чи можна тут курити.

А я рушила далі, під землю.

Крізь новий тунель.

Прямісінько до країни мертвих.

Але перед цим я побачила ще одного воїна.

Тут було темно. Тут було лячно. Чорні духи та привиди пережили людей, котрі їх породили, і знайшли притулок в багатоярусних катакомбах, розташованих під усім містом. Вони виповзали на поверхню лише при місяці-повні. Багатометровий жах. Чорний інертний бруд самотності, туги та прагнення смерті для кількамільйонного міста.

А цей чоловік у бічному відгалуженні, осяяний мерехтінням, що струмує від його світлого одягу, — бірюзового з білим. Він рухається поміж привидами, вже мертвими або конаючими, котрі, однак, намагаються вбити його. Він іде, заплющивши очі.

— Хто це? — питаю пошепки, щоб не почули.

— Кажуть, нібито янгол, який не повернувся, — мовив жебрак, що супроводжував мене.

— А що він робить?

— Хіба ж добереш у такій темряві?

Він зупиняв чудовиськ, що стрибали на нього. І вони зависали в повітрі, перетворювалися на жмутки диму, й тяглися за його пальцями.

— Ходімо. Не варто йому заважати.

Він водив рукою та вбивав їх.

Він був мертвий. Але ж і я стояла майже на порозі оселі мерців.

Тут не було огорожі, як на кладовищі. Тут не було старих могил у світанковому тумані. Жодних вогнів, жодного світіння, навіть блиску очей упирів, котрі пожирають мертвеччину.

Але тут було доволі мертвяків.

Тих, що hr повернулися зі сну трави та кристалів.

Глибоко вдихнути. Відчути, як стугонить кров, і повірити, що ти летиш, загнуздавши хмарину. Раз по разу, до найвіддаленішої зірки, аж доки лиховісні духи кристалів і трав не затягнуть тебе аж сюди. Звідси ти вже не зможеш повернутися.

Згаслий мозок, пітьма й спотворені обличчя.

Пригадуючи свої дитячі мрії, поспитала:

— Чи не зустрічали ви каравану тих, що торгують травами? Вони йшли на північний захід.

Але ніхто не озвався до мене.

— Ми не покинемо тебе тут, — сказав Жебрак.

— Авжеж. Я не залишусь тут.

Я спущуся ще нижче.

Пласт за пластом прорізатиму Землю наскрізь.

Розділ 6

Я спустилась. Я зістрибнула вниз. Пройшла тунелем. Сліпучий потяг мало не забрав мене, коли промчав поряд світлом і гуркотом.

Я дісталася до тунелю метро! На які завгодно чудеса натрапиш під землею Міста!

І я рушила на станцію.

Стриб. Загасити в стрибку ліхтарик та й опуститися на платформу, як ота Крихітка, що знайшла світло.

— Вітаю.

Безокий черговий по станції повернеться до мене й кивне:

— Здорова будь.

— Мені треба їхати.

Він здійме руку до згаслого годинника.

— Але ж мені треба.

Одна з тисячі станцій, де ніколи не зупиняються потяги. Одна з безлічі тих, що їх не помічають люди, які щодня їдуть у метро.

— Людям тут нічого робити. Люди мають жити там, де є сонячне світло…

— А ви?

— А мені воно навіщо?

І тут — ледве чутне:

— Ти, — воно урвало його мову. І все з’ясувалося враз.

— Ти, — і дві тонкі, наче воскові, руки лагідно оповили його шию. Обережно, аби не завдати шкоди висхлій багато віків тому шкірі, Черговий По Станції вивільнився від обіймів, посміхнувся у відповідь на безгубий усміх обличчя, яке перетворилось на череп.

— Ти.

Жмутки безбарвного волосся та рам’я майже прозорої одежі.

— Я зараз, — мовив він. — Не забарюся. Зачекай.

Так, він міг поспішати до тієї, котру я побачила, коли заплющила очі й стала такою незрячою, як він. Це була юнка, її усмішка сяяла радістю від передчуття зустрічі з ним.

— Ходімо, — сказав Черговий По Неіснуючій Станції до мене. — Треба он у той бік. — І, повернувшись до тієї, що кохала його: — Дочекайся мене.

— Гаразд, — прошепотіла вона диханням висхлих легень. — Я чекатиму.

Він провів мене через рейки метро, по хисткому мосту над повільним смердючим потоком зібраного під землею бруду, крізь горілі вагони та неіснуюче депо, аж до дверей ліфта, що підіймався нагору.

— Вибирайся звідси, тобі нічого тут робити.

— Ні.

— Чому?

— Кожен робить свій вибір. Адже ти зробив.

— Вона чарівно красива, — мовив Незрячий Черговий.

— Красива, — підтакнула я.

Адже він помер заради того, щоб лишитись із нею навіки.

Ліфт ішов до присипаного, пророслого папороттю підвалу. Від нього можна було вийти нагору виткими, з уламками цегли сходами…

Перехняблені віконниці та зруйновані стіни покинутої оселі. Скло, що хрускає під ногами. Подертий картатий плед чийогось житла…

Але я цього не побачила.

Я туди не пішла.

Я попливла підземною рікою. Ріка відштовхнулася від камінної пристані й понесла мене, а я викинула весла й дослухалась, як хлюпоче вода, як шумить вона, падаючи на багато кілометрів униз.

Розділ 7

Там, під землею, бачила я військові бази. Вони проводжали мене жерлами своїх кулеметів. Я бачила стародавні храми й монастирі. Бачила, як бредуть ченці, й лічила вогники запалених свічок.

А ще бачила я порожнечу. Вона йшла від самої землі, і в ній були мільйони гробів.

Провалля печери, яка вела до вічності, освітлене свічками, що мерегтіли десь над нею, запалені на надгробках.

Мільйони гробів погойдувалися в повітрі. Вони, мов сходи, каскади чи грони заповнювали його. Ті, про котрих поки що пам'ятали живі, розташувалися майже під самим земляним склепінням, аби забуваючи, втрачаючи лаковий блиск, із потертим обшиттям та іржавими цвяхами на віках опускатися дедалі нижче і, зрештою, розсипатися, мов трухляве дерево, та впасти пилом і сміттям на брудно-сірі гори кісток. До ніг Збирачів Тліні, що бродять поміж них.

Ріка несла й несла мене…

Багатокілометрові печери повсякчас міняють свої обриси. Вони тягнуться настільки далеко, що коли спустишся до них бодай на дещицю, можеш опинитися на протилежному боці землі. А вони, ті печери, незважаючи на те, що земля кругла й доконечна, ідуть та йдуть униз.

Госпóда народу Мо.

Любий Лавкрафте, звідки Ви про це довідалися, що знаєте так багато?

Прислухайся. Чуєш? Це все — під землею…

Повз Сціллину пащу прямісінько в пащу Харібди. Укупі з падінням води. Ще безліч кілометрів униз. Та ось, нарешті, озеро і сходи при самій воді.

Округла зала. Вода і сходи.

Я піднялася ними й лише тоді побачила Людино-Пацюків.

Їхній древній, покинутий світ.