Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

Невеликий сірий будиночок. Схоже на літеру «П» дворище. Трамвайна зупинка. Мерзла білизна на балконах усіх чотирьох поверхів.

Дістаю аркушик з адресою. Я не помилилася.

Другий під’їзд пахне тістечками. Грімкотливим ліфтом на третій поверх.

Я натисла на кнопку дзвоника, але мені не відчинили.

Проте вони залишили ключ під килимком. Підібравши його, я відімкнула двері.

— Агов, — перш, ніж переступити через поріг та через прокреслену за ним крейдяну лінію. — Майоре Конт, Інго, Отець Є. Чи тут ви?

Розділ 1

Величезна вішалка у вітальні та шкура пекельного звіра на підлозі.

Мисливці за Демонами. Їхня квартира подобалася мені.

М’які крісла, ваза, в якій ніколи не було квітів, поламаний годинник, написи на шпалерах, причеплені шпильками та кнопками оголошення з газет про виставлені на продаж триповерхові приватні будинки, три блоки сигарет, почата бляшанка з кавою та обереги-амулети над дверима кімнат і над вікнами.

Але не лише це.

Кілька пар чорних, хоч і прозорих на світло крил, підв’язаних до люстри. Магічне жезло в кутку. Карта міста із позначеними на ній храмами Любові, обведені колами довкруг кожного — межі спасенної землі. Тріснута скринька у вітальні, стрілка до неї та напис: «Сюди влучила громовиця». Кошлата лапа, прибита товстими цвяхами. Темно-лілові роги, прикрашені бісером та стрічками. І наче навмисно — жодної особистої речі, жодного фотознімка. Навіть недокурки зібрано та спалено, а попіл викинуто у відро для сміття.

М’які крісла. Величезний зручний диван.

Я чекала годину. Потім підвелася. Знічев’я. Постояла біля вікна. Біля полиць із книжками. Пішла до кухні й заварила собі чаю. Узимку — лише чай — він парує, в ньому плаває кружальце лимона, великий кухоль зігріває долоні.

Я взяла кухоль із чаєм до кімнати, викинула у відро свої недогарки та попіл, увімкнула музику — в кутку стояв музичний автомат.

І він завів:

— Не зі мною.

Як мені тут подобалося.

— Не зі мною. Не зі мною. Не зі мною. Не зі мною. О-о-ой.

Вечорами в них — поодинокі виклики. Це час, коли пекельні витвори майже не діймали ні людей, ні мисливців.

Вони ще лише прокидалися в норах, починали нагромаджувати ненависть напередодні скандалів, сварок та вбивств. Вони лишень придивлялися. Поки що куштували повітря на смак, виповзали та видиралися на поверхню, розпростуючи затерплі лапи.

Зрідка їх проривало, ще рідше вони припускалися агресивної затятості та пекельних атак. Нестримні істерички, божевільні, самогубці, напади падучої, час галюцинацій та дрібних незгод.

Їхня головна робота починається після двадцять першої. Надто в ті дні, коли наближається фаза повного місяця: божевільні бабусі кидаються дзвонити у двері своїх сусідів, сонні діти вередують, плачуть, а не можуть розплющити очей; поколоті, в тріщинах дзеркала, порізані склом губи, озвірілі пси.

— Рятуйте! У нашій квартирі — чужий!

— Він хотів задушити мене, коли я спала! Ні, замки на місці… Дев’ятий поверх… Рятуйте, він знову тут!!!

— Я не знаю, що з моїм чоловіком! У нього все обличчя закривавлене! І він волає, що йому страшно!

— Рятуйте мою дитину! Рятуйте! Вони забрали її!

Двадцять перша десять…

— Ви…

Двадцять друга сорок сім…

— … ря…

Двадцять третя двадцять…

— … туй…

П’ять хвилин після опівночі…

— … те!!!

Перша дев’ятнадцять. Двадцять сім по другій. Волає нажахане місто.

Заблукати на незнайомій вулиці й там пропасти. Познайомитись і померти. Поцілувати та відчути на губах отруту. Напоїти своєю кров’ю. Заніміти. Стати обрядовою жертвою. Загубити себе. Почути голос та підвестися.

— Так… Я це роблю…

Місто, переповнене болем. Ледве чутні крики за сусідньою стіною.

— Ні-і-і-і-і…

Убити дружину, зійти до консьєржки, задушити її та забрати чужі квитанції на оплату житла, повернутися, щоб знову лягти спати. Підпалити своїх сплячих дітей.

Побачити, почути, але вирішити, що це лише сон.

Бути роздертим дияволом. Прокинутися від того, що хтось доторкнувся до твого плеча. Закричати, а тим часом холодна лапа затулить тобі рота. Надсилу розплющити очі, без можливості поворухнутися, лише бачити чорну тінь над колискою, ліжком, над тим, хто лежить поруч. Або чути, як та, котру ти називав «моя дівчинка», розмовляє з кимось крізь сон тріскучим злим голосом, а коли намагаєшся збудити її, вганяє в тебе кігті.

— Я побачив його!

— Він жахливий!

— У нього крила і нема очей!

— Моя померла сестра! Вона тут!

— Четверта, — сказав Отець Є.

Четверта ранку — час, коли нечисть відступає сама. Час, коли народжується ранок. Але все одно світні силуети у вікнах старих будинків. Велетенські звірі на темних вулицях, вони завмирають перед колом ліхтарного світла — єдиної перешкоди та єдиного порятунку.

— Не бійся. Ходімо.

Озирнутися і не побачити її. А вранці знайти лише залишки її закривавленої суконьки.

До шостої ранку. До першого удару дзвонів.

«І дано тобі буде керувати зірками, збирати їх до одного рухливого гурту, а сонце сходитиме там, де ти йому накажеш. Безсмертя буде дано тобі. А всі стихії ляжуть біля ніг твоїх».

Я погортала книгу й поставила її на місце. Мисливців не було. Музичний автомат співав далі:

— А ввечері. Увечері. Увечері. Я. Ти. Ти. Ти. Ти. Ти…

Але потім не витримав і сказав:

— На нашій хвилі — реклама.

Розділ 2

Почитаємо «Демонологію». «Демонологія» або якийсь «Відьомський Молот»:

— Окресли довкруг себе коло…

— Виголоси ім’я демона п’ятого дому, захистися від нього вогненним колом…

— Простроми віск голкою та скажи…

Розгорнемо додаток до інструкції з військової охорони об’єктів, а там:

«Ім’я ворога Демон

Стать: без статі

Рівень небезпеки:100 відсотків

При виявленні:Знищити!

Спосіб знищення: Освячена вода, слово Любові.

Одержимий Безликою Почварою має одразу бути знищений».

І знову «Демонологія» та «Демономанія»:

«Що таке нечисті? Вигадка? Нагода звинуватити когось у власній недосконалості, недолугості та надмірному потуранні своїм вадам.»

«Матеріалізація та одухотворення пороків, що передаються спадково, поглядом, словом і думкою».

«Паралельний світ та його безмежний космос проекційно наклався на наш світ через загибель усесвіту, що колись був між ними».

Я теж реготала, коли це прочитала…

Усе почалося тоді, з Першої Великої Війни, коли через лють і ненависть Світло стало Імлою, а Творіння — Руйнацією.

Було лише Світло і Тьма. Ні бойових колісниць, ні трубного ревіння, ні величезних вогняних мечів. Але то була страшенна битва, тоді перемогло Світло й залило собою весь Усесвіт, і рятуючись від нього, Тьма не знайшла іншого притулку — лише в підземеллі пекла.

— Бути тобі там довіку!

Так закінчилася Перша Велика Війна, — з неї почалися мільйони Великих Воєн.

Але демони повертаються.

— Вони завжди повертаються.

Завжди-завжди.

Знання стародавніх цивілізацій — магія та чаклунство — із понищених храмів, а лазуритовий міст — у печери та гнізда, сховані в нетрах. Клани обраних недосяжних для дичавіючих до звіриного стану кожні двадцять тисяч років земних істот. Завдяки кланам обраних зберігаються знання. Їх передають одне одному, фіксуючи тайнописом померлих мов, укладаючи імена демонів та князів зла з новонароджених літер та віддаючи ці знання людям, тільки-но вони поверталися з печер у міста і храми. Аби зло ніколи не вичерпувалося, щоб воно завжди мало зворотній шлях.

«Земні істоти — чи то людей, чи то ящерів або напівконей — повсякчас приваблює чаклунство. Легкодосяжна мета, прості методи творення любові, враз набуті багатство і щастя.

Помститися, наблизитись, одержати знання, тобі не дані. Й не тому, що в цьому переродженні ти ще не здатний сприйняти їх, а через те, що для тебе вони просто згубні.

У сиву давнину, поза межами земної історії, ще до спорудження океанських міст, одразу після Першої Великої Війни закляття влаштувало демонам перший вихід із пекла, тож вони поквапилися навчити тодішніх мешканців Землі того закляття, аби ті вміли викликати їх до життя.

Зло легко примушує слугувати собі — щось наобіцявши взамін. Досягнення будь-якої мети, втілення будь-якої мрії, здійснення всіх пунктів згідно з укладеним списком. Вічне життя, та не десь там, а тут. Серед камінних левів, одразу при виході з сирого підземелля.

— Усе що завгодно…

— Усе що завгодно?!

— Так.

Усе задля того, щоб видертися. Мститися, нищити та тягнути до пекла.

Як повсякчасне доведення Світлу, що створене ним — то не лише любов. І всі ті, кого він породив, не відаючи, що Світло не потребує пекла для створених ним із глини в Любові та задля Любові, були певні: якраз Світло доправляє їх до пекельні».

Вітчимові конспекти:

— Бог є. І Бог — це Любов.

— Триста Котових уроків.

— Зло живе, і воно житиме завжди. До останньої Великої Битви.

Або мій «Буквар для Маленьких Янголів!»:

«Створене бісами чаклунство завжди вабитиме земні істоти, — чи то людей, чи то ящерів або напівконей, вабитиме легкодосяжною метою, простотою творення любові, враз набутими багатством і щастям».

Розділ З

Демони — це витвори таких, як мій Вітчим.

Створити Світ і знищити його.

Ще один Кінець Світу, адже саме він здатний породити безлику почвару, звіра, схожого на зубатого хробака, дев’ятиголового лева та рогатого демона.

Безликий, хробакоподібний, дев’ятиголовий, рогатий — за своєю подобою та суттю — точнісінько такі, як Диявол, що їх сотворив.

Але кожний Диявол вирушає до Пекла, так само, як будь-який Янгол потрапляє на Небо.

Нескінченна низка Великих Битв.

Злісна настирність переможених, котрі наперед знали, чим закінчиться боротьба.

Але той, що Сидить На Чорному Троні, каже:

— Я посилаю тебе на Землю.

Я той, Хто Вивіщує Над Усією Землею, каже:

— Я посилаю тебе, щоб зупинити їх.

І все починається спочатку: новий Всесвіт, нові Розквіт і Занепад і новий Кінець Світу, з якого й виходять почвари та демони — учасники Останньої Битви.

Але кожний Кінець Світу породжує не тільки нове зло. Він створює ще й Янголів.

Примусити слугувати собі все, що можна примусити.

Вітчим, який годує з рук чорних кішок:

— Рушайте. І завдайте їм Лиха.

Вітчим, який створює безликих почвар.

— Так. Але щоб викликати Духів Води, треба вимовити це на два склади коротше. Дивися…

І чаклун повторює його слова, відкриваючи вхід до Пекла. Чаклун навіть не бачить того, як випущені ним демони переступають захисне коло, перестрибують йому через голову, прохромлюючи його наскрізь.

Вітчим самотужки відчиняє вхід до Пекла, аби приманити, приручити й примусити слугувати йому Злісну Шестипалу Почвару — тварюку, котра пережила навіть Демона — свого Творця.

Дев’ять демонів випустив Вітчим, відчинивши на мить Пломеніючий Вихід. Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопилися на землю першої ночі місяця-повні.

Перший

Він мчав витким тунелем, добігаючи третього закруту. По стелі, стінах та розпеченій підлозі не тямлячи, де що, та зриваючись у вертикальні колодязі й видираючись із них. Перший із багатьох десятків демонів, летів до виходу, що розступався та вібрував услід за закляттям, яке створювало сам вихід; він біг не зупиняючись, пильнуючи, аби його не розчавив простір, бо той одразу ж стиснеться, тільки-но відкриється вихід, який тут-таки закривається.

Обдираючи лапи, він летів щодуху. Коридорами, тунелями, шахтами. Відіпхнувшись, він зірвав кілька брил, і ті полетіли в нікуди та перетворились на ніщо. Тим часом демон відштовхнувся знову, розкинув лапи й полетів, намагаючись виборсатися зі старих шпалер, що лишаями зависли в будинку, де йшов капітальний ремонт.

Підхопитися, вистрибнути на нерівне підвіконня, побачити внизу палаюче місто й кинутися туди:

— Ох-хххо-ооо!

— Саме на маленькій ратушній вежі центральної площі електронний годинник програв дев'яту вечора.

Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопилися на землю першої ночі місяця-повні.

Другий

Місто сяяло вогнями. Величезна прикрашена ялинка, діти, доброзичливі старигани в червоних кожухах та білих бородах, невеликий оркестрик при вході до метро, черги в крамницях, ялинки та гірлянди у вітринах.

Він стрибав біля самісінького краю на даху, він вбирав носом запахи. Потім зачепився задніми лапами за карниз, звісився донизу, розпроставши короткі крильця, а далі перекицьнувся й залетів у відчинене вікно прокуреної кімнати.

Відіпхнутися ногами від ріжечка столу, налетіти на свічіння Ликів у кутку та й вибухнути.

Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопилися на землю першої ночі місяця-повні.

Третій

Він стрибком ухилився від безхвостих тварюк, що мало не зжерли його і, волочачи прокушену лапу, сховався в затінку вибитих дверей.

Вихід зачинився, тож він зостався один.

— Але ж ти, — почув він. — Хіба ти маєш рацію?

Демон ступнув крок до нерівної дірки в підлозі, шугнув у неї та полетів униз.

Коли опустився та нахильці визирнув, то побачив старого. Брудний, сопливий, з обрідною, рудою від тютюну бородою, той сидів біля вогню й говорив сам до себе:

— Ти геть не маєш рації. Але ти не зобижайся на це.

Демон обминув горщик із засохлою папороттю, перебрався через купу битої цегли та скляних друзок на підлозі й наблизився до старого. До жебрака.

Старий поправив на плечах картате рам’я і сказав:

— Смерте, це ти?

— До певної міри, так, — озвався демон.

Жебрак озирнувсь, але нічого не побачив. Тому він сказав:

— Ні.

А тоді додав:

— Щоночі, коли темінь сповзає з дахів чорним слизом… Коли гасне світло у вікнах і випадково запалені ліхтарі стають єдиним захистом від привидів, що блукають вулицями… Коли очі котів мерехтять, мов гниючі трупи, а пси робляться боягузливі та беззахисні… Коли калюжі перетворюються на пекельні провалля… Коли дзеркала стирають межу між реальністю та сном… Вона поливає давно зів’ялі квіти на підвіконнях свого занедбаного будинку. Лихо тому випадковому перехожому, котрий помітить у темному вікні її білі зуби. Бо звуть її Смерть, а шлях її — невідворотність.

Демон обійшов багаття, присів навпочіпки, скривившись від болю в лапі:

— Щось іще?

Старий мовчав.

— Натхнення вичерпалося? Шкода.

Демон змахнув двічі лапами, розкидав палаючий паркет і вже в ледь підсвіченій приском пітьмі накинувся на старого. Той упав навзнак і прохрипів сам до себе:

— Кінець…

Четвертий

Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопилися на землю першої ночі місяця-повні крізь провалену стіну старого будинку.

Окрім одного, того, котрий вирішив повернутися назад…

Дев’ять демонів вийшли із пекла…

П’ятий

— Чудово, — мовив один із них і зачерпнув лапою сніг.

Трамвайна зупинка, безлюдна вулиця, миготлива реклама казино.

— Гей ти, — гукнув він жінці, що стояла до нього спиною. — Нумо, побавимося!

— Аааааа!

Дев’ять демонів вийшли з пекла й вихопилися на землю першої ночі місяця-повні.

Шостий

Він видерся по стіні наверх, до вкритих памороззю балконних перил, перестрибнув через них, і покришивши паморозь на склі, ввійшов до квартири.

У кутку мерехтіли гірлянди, підсвічували порозвішувані на гіллі кольорові кульки та порцелянові янголи.

— Шшшш, — демон не відводив од них вирячкуватих очей доти, поки не пройшов крізь зачинені двері туди, де стиха гомонів телевізор, дрімав чоловік, а в нього на плечі лежала жінка.

— Оце і все, — сказав він.

— І нахилившись, ледь прижмуривши очі:

— Шшшшш…

— Що? — він озирнувся.

— Ні.

Але вимовлені десь Чорні Слова змусили його підкоритися і, розвернувшись, кинутися на поклик.

Давні зароки, вимовлені над чашею з кров’ю, підганяли його. І він неспроможний був слухатися. Давні зароки. Водовідводом, крізь віконце на горищі — та на дах. Через безодню вулиці. Магічні слова з вуст вбраного в саван, викраденого з розореної могили Чорнокнижника:

— Я наказую вам з'явитися!

Демон став перед алтарем, як одна з п’яти почвар, що прийшли на виклик.

— Я наказую, щоб ви служили мені!

Жоден із них не міг йому не скоритися. Усі п’ятеро стали рабами виголошених ним стародавніх зароків.

Чорнокнижник умочив пальці в кров, покропив нею демонів і, кинувши їм до ніг вощану лялечку, наказав:

— Принесіть мені його серце, — і додав, відповідно до угоди: — А душу залиште собі.

Демони впали навпочіпки й обнюхали лялечку, запам’ятовуючи запах волосся на її голові, запах її одежі, — чогось того, що надягала на себе людина, прокляттям якої вони тепер стали.

— Рушайте! — наказав Чорнокнижник, — і вони слухняною зграєю вилетіли з драпірованої важкими шторами кімнати.

Сьомий

Безлюдна міська ніч. Нічого, крім поодиноких ліхтарів та ще рідше — освітлених вікон. Він шукав, але знайти не міг. Бодай когось. Хоч якийсь звук, якийсь порух.

Почувся шерех із-за підвальних дверей, і демон кинувся туди та одразу ж відсахнувся. Його відкинуло сичання котів, що жили там.

— Тьху, — це було щось більше за страх.

Пляма ліхтарного світла, мимо, майже при самій стіні.

Освітлене вікно на другому поверсі. Демон стрибнув і завис на підвіконні, зазираючи крізь щілину між гардинами; старенький телевізор, не менш стара електропіч, що висвічує пластиковим багаттям, манюсінька ялинка на телевізорі, єдиний мандарин у вазочці, притулена до нього листівка та подарунок — недорога каламутна пляшчина.

— Пусте, — демон зістрибнув на вкриті снігом плити.

— О! — він одразу ж побачив попереду перехожого, котрий надсилу струшував сигаретний попіл. — А ось і ти!

І він кинувся навздогін.

Восьмий

Занедбана квартира, бруд, у кутку — єдині черевики.

Похилений чоловік сидів біля вікна, притиснувшись коліньми до батареї. Підібрана десь ялинкова гілка поміж двома стирчаками гвіздків на стіні. Запарений у півлітровому слоїку чай. Линялий светр із обвислими ліктями та постряпаними рукавами.

Демон стояв біля нього і слухав:

«Сніг. Знову йде сніг. Нічого, крім снігу. Сніг.»

І — теж саме упродовж двадцяти хвилин.

«Сніг… Сніг… Сніг…»

Перед тим, як він простяг руку до сигарети на підвіконні, біс увійшов у нього, але не знайшов нічого, крім болю, загнаного так далеко, що залишилась сама порожнеча.

— Ти мусиш убити, — сказав демон.

Чоловік іще більше похнюпився.

— Ти мусиш убити.

Чоловік заперечно похитав головою.

— Вставай.

Чоловік підвівся.

— Чим убиватимеш?

Чоловік огледівся — в кухні було порожньо. Але на двох ящиках, поставлених один на другий та застелених газетою, лежав довгий і гострий, мов лезо, ніж. Він побачив його відразу.

— Чудово. Бери його.

Він квапився вивести чоловіка з будинку:

— Ходімо! Ходімо! Ходімо!

Дев’ятий

Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопились на землю першої ночі місяця-повні.

Озирнешся?

Подивишся у вікно?

Ти чуєш звук?

…демон летів містом, і тепер це місто належатиме йому довго-довго. Майже завжди.

— Ти невдоволений? — спитала Мачуха.

— Так, — озвався Вітчим.

— Дарма, — вона пригорнулась до нього. — Наступного разу.

— Авжеж, — сказав Вітчим, уникаючи її обіймів та відступаючи від порога, за яким було Пекло.

Розділ 4

Зло легко примушує слугувати собі.

Однак і Янголи можуть знайти того, хто допоможе їм, вирве з тварючих лап.

Так само, як Вовк зібрав оцих чотирьох, щоб вони змогли допомогти мені в скрутну хвилину. Алекса, Інгу, майора Конта і святого Отця Є. Він вибрав із них того, хто був здатний протистояти почварам.

Алекс, Інга, майор Конт і святий Отець Є.

— Скільки повернулося?

— П’ять.

П’ять із двадцяти важких ваговиків.

Ревіння моторів. Нічна траса та заклякла посеред неї тварюка. Її очі спалахнули при світлі фар.

— Аааааххрррррр!!!

— Лише п’ятеро з двадцяти.

— Прокляття.

— Я можу допомогти вам.

Власник компанії Вантажних перевозок. Сам понад сорок років був за кермом на нічних дорогах. Знав усі голоси, що співають водіям вантажівок. Сам знищив не одного демона, який полював на нічних трасах, і сам тричі був ними вбитий. Він і досі п’є каву з прим’ятого, обпаленого термоса.

— Ти?

— Я, — сказав Алекс.

— А хто ти?

— Я можу допомогти вам.

— Тоді давай.

— Аааааххрррррр!!!

Нічна траса. Чорна оторочка лісу ген аж на видноколі. Фосфорне свічіння вказівників:

Уздовж неї — спалені машини. Слід гальмуючих машин. Діаманти скалок від лобового скла, що вплавилося в палаючий асфальт. Три ваговики супроводу.

Чоловік в одній кабіні з Алексом сказав:

— Стань.

Алекс зупинив машину.

— Далі ти їдеш сам.

Він хряпнув дверцятами й залишився. Разом із ним залишились і ваговики супроводу.

І самотній Алекс за кермом багатотонної машини. Під дзеркалом погойдується брелок — малесенькі сідельця-торбинки. І лише вогники панелі й траса. А посеред неї — величезний нічний звір.

Вогники панелі. Стрілка:

— Сто. Сто п’ятдесят. Сто дев’яносто дев’ять.

— Аааааххрррррр!!!

Назустріч стрибає тварюка…

Алекс, Тнга, Майор Конт і святий Отець Є.

Він давно не вечеряє вдома, точніше не їсть після того, як прокидається перед настанням ночі. Він приходив до тями по дорозі до їхньої квартири, він ставав самим собою лишень після ковтка кави та першої сигарети, викуреної в кухні.

Каву йому найчастіше готувала Інга, вона приїздила трішки раніше.

Вона вмощувалася навпроти, й вони розмовляли. Але вона майже ніколи не допивала своєї кави й ніколи не казала, що майорові сигарети їй вадять.

А потім приїздили Отець Є з Алексом…

— Що далі?

Чотири війни. Ветеран у тридцять три роки.

— Тепер роби, що хочеш.

— Я нічого не хочу.

Він повернувся до Міста, але жити в ньому не зумів. Чужі люди, чужі обличчя. Нікого з тих, хто міг би йому зателефонувати.

Усі його друзі зосталися там. Танкісти загинули, вертолітники згоріли.

І — нікого. Взагалі нікого.

І він купив хату в забутому всіма заміському селищі, яке обросло велетенськими соснами. Здоровенний змучений пес прийшов до нього, тож майор сказав йому:

— Залишайся.

Рік. Від осінніх дощів до осіннього вітру. Ані телевізора, ні книжок, ані жодної газети. Тільки голос приймача, що майор називав його «дитинкою».

— Здоров, дитинко. Ти знову плачеш? Не плач.

Та якось уночі він прокинувся й побачив, що біля його ліжка сидить пес. Він здригався й мовчки вищиряв ікла. Майор уперше посміхнувся до нього й мовив:

— Війна…

Одинадцять злісних тварюк у сусідньому селищі. Галасують люди. Незахищені від тварюк оселі. Руїни поверженої церкви.

І чоловік із псом на околиці селища.

— Рятуйте!

— До-по-мо-жіііть!

— Н-і-і-і-і-і!!!

— Гвааааааалт!

Освітлений сяйвом пожежі, чоловік повільно спрямував гвинтівку на тварюку, що вискочила до нього.

— Бах!

Але його куля обернулась на дим.

— Пхе, — вищирилась тварюка.

— Ба…

— Не так, — мовив Вовк. — Тримай.

І він кинув майорові грудку свинцю — кулю з укарбованим у неї знаком Любові.

— Спробуй тепер.

— Бах! — куля пронизала тьму, залишивши по собі блакитне світіння.

— Бах! — тварюку рознесло на шматки.

— Тепер ступай, — сказав Вовк.

Чоловік із собакою. На околиці селища, де він знову знайшов війну.

Алекс, майор Конт, святий Отець Є та красуня Інга.

Хіба тільки янголи шукають свою любов? Хіба лише діти не знають, де її знайти?

Красуня Інга. Жінка в розкішній машині. Двадцятип’ятирічна леді з виразом презирливої зневаги до свого невдалого життя.

— Так, манекенники, — на глузування Алекса. — Так!

Та ліпше вони, аніж слабкодухий, жалюгідний, з його нещасним:

— Мені знову пощастило.

— Я не хочу втішати слабака. Чоловік має бути сильним. Ні до чого мені намисто із зірок, але хай тільки спробує не принести цукерок!

Спальня, заставлена букетами квітів? Для чого? Я хочу, озирнувшись, зрозуміти: це він. Я хочу всміхнутися до нього і щоб він посміхнувся до мене.

— Годі. Досить.

— Авжеж, — сказав Вовк.

— Пам’ятаєш? — спитав Вовк.

— Пам’ятаю, — сказала вона.

— Спробуєш іще раз?

Довга чорна сигаретка і крихітна запальничка:

— Клац.

— Я знаю, що ти прийдеш.

— Ось я прийшов. Спробуєш.

— Нехай.

Її чоловік. Вона так кохала його…

Вона відчинила двері до ванної кімнати й побачила тварюку — та роздивлялась у дзеркалі своє відображення.

— А…

— Що сталося? — спитав її чоловік, який перестав бути тварюкою.

І цей молодик. Він був усього на рік молодший від неї, але вона вважала його таким юним…

Прокинутися вночі й побачити тварюку, яка спить поруч із тобою. Роззявлений рот, цівка чорної слини. Випирають маслаки та довгі пальці.

Аби вранці сказати:

— Іди геть…

Чоловік на сходах ресторану.

— Вибачте.

— Авжеж, — він сподобався їй.

— Ви…

Але вона глянула в дзеркало, що висіло на стіні, й побачила тварюку, яка стала ним.

Чоловік за кермом авто, що ледь дряпонуло бампер її машини… Сивочолий старий милувався нею з…

Личко на обкладинці…

Тварюка вистрибнула зі стіни спальні.

— Чого тобі?

— Тебе.

— Справді?

Інга скинула нічний шовковий плащ.

— Ти ба, — сказала тварюка, побачивши під ним джинси і светр.

— Почнемо? — спитала красуня Інга.

— Ну, якщо ти хочеш…

Малесенький шрам над бровою…

— Ліпше вже манекенники…

— Я знаю, — мовив Алекс.

— Я все знаю, — повторив він.

Розділ 5

А святий Отець Є прийшов сам.

— Знамення? — спитав Вовк.

— Пусте, — одказав святий Отець Є.

— Вам доведеться вбивати пекельних тварюк.

— Я знаю.

— Чи можете?

— Отак? — спитав Отець Є та й кинув до ніг Вовка голову знищеної ним п’ятиголової почвари.

— Четверо, — сказав Вовк.

— Дякую.

— На подяку за малого Йохана, — сказав мені Вовк.

— І що? — перепитала я.

— Потім збагнеш, — мовив. — Як підростеш.

Розділ 6

Музичний автомат знеміг і вирішив перепочити:

— На нашій хвилі — реклама.

Я згідно кивнула і завела замість нього:

— Купуйте! Купуйте! Купуйте!

Тож він змушений був знову заспівати:

— Що може статися? Що може скоїтись? Ну що? Ну що? Ну що?

Минуло шість годин. Я теж почала знемагати.

Розділ 7

Я взяла ще одну книжку. Лягла на канапу. Книжка була така цікава, що я…

— …а…

— …….

— …..

— О…?

— …………

— …………— сон. Той, якого не згадаєш пробудившись.

— …………

Розділ 8

Я прокинулась, а вони все ще співали…

— Виділи! Виділи! Виділи! Виділи! Виділи!

Я прокинулася від того, що двоє мисливців дивилися на мене, і довгочубий Алекс казав майорові, що стояв позад нього:

— Хто пив із моєї чашки та хто ліг у моє ліжко?

— Вітаю, — сказала я та сіла, опустивши ноги на підлогу.

— Вітаю-вітаю, — відповів мені Алекс і всміхнувся тонкими губами. — Хто ти, негречна дівчино?

— Крихітка.

— А-а-а.

— Ви давно нас чекаєте? — спитав майор Конт.

— Зранку.

— О-о-о-о, — сказав Алекс.

Він був вродливий і тримався так, що було зрозуміло: він про це знає. А святий Отець Є, він зайшов до кімнати останнім, сказав:

— Здрастуй, — і подав мені руку.

Довжелезна ряса та важенний срібний хрест на грудях.

— Добрий день.

Усі вони — високі й широкоплечі.

— Духовний Отець Є.

— Майор Конт.

— А я — Алекс.

— Крихітка, — сказала я.

— Здоров, — мовив Алекс і підійшов до комп’ютера біля стіни та ввімкнув його. — Будемо вважати, що, як на один день, інформації досить для обох сторін, отож, ти можеш іти додому.

— Цебто?

— Ми працюємо вночі, — сказав Отець Є. — А Ви цілий день були на ногах, — утомилися, не виспались.

— Отож, іди додому та відпочивай, — сказав Алекс. — А завтра спробуємо почати все спочатку.

Я не опиралася, надягла шубку (самотужки стригла її) та попрощалася з ними:

— До завтра, — сказали вони.

Розділ 9

Я прийшла потемки, але цього разу ключ ждав мене під килимком, а світло у квартирі не горіло. Хіба що блищали захисні лінії та наведені крейдою та кров’ю знаки.

Я ввімкнула світло. Пахло сигаретним димом. На одному кріслі лежала Майорова запальничка.

А на екрані комп’ютера я прочитала:

«Чекаємо на тебе, дівчинко на ймення Крихітка. Адреса: така-то. Час: уже минув».

— Ловлять когось, — мовив таксист, зиркнувши вгору.

— І я навіть знаю, кого, — я віддала йому гроші, а коли вийшла з таксі, попрямувала до під’їзду.

З’ясувалося, що він замкнений, але я вдарила по склу між пруттям ґратки, просунула руку, відтягла скобу й відчинила двері.

Темними сходами на п’ятий поверх. Тільки б вони не перекрили горище риштаком. Але був лише начіпний замок, тож дерев’яні двері, котрі я:

— Хрясь! — розчахнула ударом ноги.

Сипнула фарба, наполохалися дикі голуби.

— Пташечки, — покликала я.

Тут було темно, й тому одразу побачила крізь віконце на горищі підсвічене міське небо.

А там, на даху, стріляли:

— Бах!

І ще:

— Яяяяяяя! — вищала тварюка.

Я побігла до вікна, двічі перестрибнувши через купу незрозумілого чорного мотлоху, вгателившись плечем у якусь шафу й мало не сконавши на ній. Уявила, як налякалися мешканці квартири знизу, коли зачули мій гуркіт у себе над головою.

— Усе гаразд, — мовила я до них. — Мені анітрішки не боляче.

Вони стояли й дивились у стелі своїх квартир.

— Слово честі.

Шиби на вікнах розходилися, мов пелюстки, різнобарвні на нерівних гранях. Я відчинила вікно, перекинулася через голову й опинилася на якомусь прискалку десь із півметра завбільшки. Довкола нього було багато вогнів, а ще — внизу і навпроти. Світилися вікна, фари, вивіски, ліхтарі, золота статуя Діви У Вінку на колоні центральної площі.

Снігу лежало небагато. Під ногами він був ковзкий, тож я здиралася ним, наче кошеня на гладенькому склі. До гребеня даху…

П’ять метрів. І я почула гуркіт пострілу та вищання.

— Бах!

— Я-я-я-я-я!

Три метри до гребеня. І чорна тінь пролітає повз мене. Тонконогий півтораметровий демон, повна паща зубів, гострі вуха, притиснуті до довгастого черепа. Опинившись поруч зі мною, він засичав, але коли озирнувся, знов упав на передні лапи й помчав далі.

Метр.

— Привіт! — гукнув Алекс і промчав мимо мене. Вслід за демоном.

— Здрастуйте! — посміхнувся майор Конт і поспішив за ними.

Я нарешті дісталася верхівки, випросталася й побігла, балансуючи. Двічі я підтягувалась, аби дістатися наступного даху.

Тарілки антен, труби, маленький червоно-синій літачок та натягнутий над заледенілою пасткою громовідвід. Я перестрибнула через нього й наздогнала Майора та Алекса. Вони стояли кроків за сім від краю на даху. То був останній будинок на вулиці, й ми стояли на ньому. Демонові нікуди було вже подітися. Хіба що балансувати на цегляному окрайці.

Я трималася за трубу з антеною та спостерігала за ними.

Демон не рухався.

Алекс стояв навпроти нього, пальто розстебнуте, в руках рушниця.

— Готовий? — гукнув він.

— Цілком! — долинув звідкись знизу голос святого Отця Є.

— То й по всьому, — мовив Алекс до демона і вистрелив без прицілювання.

Уражений пострілом демон полетів униз.

— Женіть його туди, — сказав Отець Є та показав на дах, що закінчується над прірвою дворища.

— Нема питань, — мовив Алекс.

Святий Отець зостався сам-один. Він походжав маленьким засніженим подвір’ям, а коли вподобав майданчик між заледенілою пісочницею та баками для сміття, нагнувсь і повикидав набік кілька каменів та гілок.

Він утоптав сніг так, щоб його сліди утворили коло, потім зняв із шиї свій срібний хрест і прилаштував його в центрі, вклонився йому, перехрестився, поправив ланцюжок біля підніжжя хреста, тоді повернувся до своєї валізки, залишеної за межами кола.

Отець Є видобув із валізки срібну флягу, перехрестившись, викрутив дашок, налив на долоню освяченої словами Любові води, покропив нею втоптаний сніг.

Він освятив коло та окреслив його свяченою водою.

Отця Є майже не видно було в пітьмі темного двору, й лише дитя підійшло до вікна та мовило:

— Мамо, дивися, дядько запалив сніг.

Мати визирнула у вікно, вгледілась в темряву і спитала:

— Хочеш яблуко?

«Дитя», — записав Вітчим.

«Дитя», — записав Пес.

— Дитя? — перепитав Пелехатий Диявол.

— Я подбаю про нього, — пообіцяв Кіт.

Коло світилось, а щоб воно не погасло, святий Отець Є шепотів слова Любові. Він стояв недалеко, схрестивши на грудях руки й не розплющуючи очей навіть тоді, коли Алекс та майор Конт загнали демона до краю даху.

А коли демон зірвався й полетів униз, світло огорнуло його зведене судомою потворне тіло велетенським полум’яним язиком, насадило на залитий нечистою кров’ю, але не згаслий, хрест у центрі, і святий Отець мовив:

— Тепер уже навіки, — хлюпнув, ніби напалм, свяченої води в полум’я, і коло спалахнуло ще яскравіше.

Я стояла поруч із ними й дивилась на демона, котрий помирав у вогненному колі.

— Тепер ти побачила, як ми вміємо, — сказав Алекс. — Тобі сподобалося?

— Авжеж, — мовила я.

— Тоді що?

— Мені потрібна допомога, — сказала я.

— Нумо спустимося спочатку, — запропонував майор Конт.

— Можна отут? — спитала я.

— Можна.

Я присіла та з’їхала засніженим схилом до карниза.

А коли випросталася, то поглянула вниз і помахала рукою Отцю Є, — він чекав нас біля під’їзду. Я попрямувала до горішнього вікна.

— Його забито, — сказала я і присіла. — Дуже товстими цвяхами.

— Справді? — спитав Алекс, вистрелив у віконце — скло та рама розлетілися на друзки.

— Прошу.

— Там темно, — сказала я.

Майор Конт поліз у вікно перший, клацнув запальничкою та подав мені руку.

— Вітчим?

— Почвари?

— Мачуха?

— Чотирнадцять штук, — сказала я.

— Гаразд.

— Але вас має бути четверо, — сказала я.

— Інга? — усміхнувся Алекс.

А Вовк промовив:

— Вона прийде, Крихітко, не бійся. Тільки-но в цьому виникне потреба.

Розділ 10

Безліч чорних слів з Вітчимових вуст. Струмінь чорної крові з його перетятих вен.

Мачуха, котра підійшла до нього, коли все скінчилося, та провела пальцями по надрізаних зап’ястках.

— Ти послав їх? — вона вдихала густий запах його чорної крові.

— Так.

— Вони принесуть її череп?

— Звісно.

І крапельку крові за вушко, крапельку чарівних парфумів.

А ще одну краплю затиснуто у долоні, щоб, випроставши пальці, дати їй упасти на могилу та викликати до життя найстрашнішого мерця.

Зашипіла на священика, що вийшов до неї:

— Іди геть.

— Ні, — скаже той і здійме руку з хрестом.

Осяяний Світлом хрест.

— Відступись!

Вищиривши ікла, Мачуха поволі відходить.

— Відступись!

Удар хрестом — і розсипаний на попіл мертвяк.

Безліч чорних слів та чорна кров. Помах руки та чорні бризки.

— Сюди-и-и-и! До мене-е-е-е!

— Гррррр! — з пітьми показались тварюки.

— Сюди.

Одна, друга, третя.

Та, що напилася крові, підводиться на ноги й стає усміхненою жінкою. Та, що зробила жадібний ковток, аби постати змореним тривалою дорогою чоловіком.

Напоїти дев’ятеро з них і сказати їм:

— Рушайте.

Відігнати решту.

— Гррррр!!!

І сказати їм:

— А ви…

І ось п’ятеро почвар мчать нічними дахами.

— Щщжжжж, — дряпають кігті по залізу. Одна тварюка повертає вбік.

— Щщжжжж, — друга.

Третя.

І вже лише дві почвари летять над містом і тішаться:

— Гррррр…

— Гррррр…

— Нам пора, — мовив Алекс.

— Пора, — сказав майор Конт.

— Пора, — сказала Крихітка. Вона стояла поруч.

— Пора.

Розділ 11

І почалося:

Тварюка в безлюдному метро.

Тварюка в дитячому будинку.

Тварюка на святі Мільйона Свічок.

Тварюка під дверима спальні самотніх старців.

Та не тільки це.

Тварюка, що вилітає крізь вітрину «Бістро».

— Дзеньк!

Крик від болю:

— О-о-о-ой! — і тисячі скляних бризок.

Тварюка востаннє здригнулася і затихла, прикута списом до стіни.

— А-а-а-а-а-а-а-а!

Тварюка палає й кипить у смолі, що розплавлює сніг.

І на мить видиво: вогнища, шибениці, зруйновані світи, орди почвар, які регочуть:

— Га-Га-Га!!!

— Го-Го-Го!!!

І лапа, що пробиває тіло. Вона вийшла з протилежного боку, затиснувши в кігтях душу.

— А-Ха-Ха-Ха!

І Світло її згасало…

Повільно-повільно згасало…

Розділ 12

— То що, дитинко?

А вона притислася до стіни.

Тікати більше не було куди. Ніхто не чув жодного її крику.

Вона притислася до стіни й почала благати:

— Відпустіть мене. Прошу, не вбивайте, будь ласка. Мене вдома чекає мама.

— Мама, — вишкірився маньяк і випустив лезо ножа.

— Мама, — вишкірилася тварюка, обернувшись на маньяка. — А хочеш, я тепер буду твоєю мамою?

— Не треба, — зіщулившись благала вона. — Не треба, — сідаючи на сніг. Не треба…

Але почвара вже ступила крок.

— Ти що, не чуєш? — спитав Алекс.

— Дівчинка ж тебе просить, — мовив до тварюки майор Конт.

— Вона мені належить!

— Та невже? — спитала Крихітка.

Я хотіла б, щоб в Алекса був меч. Довгополий плащ, на вітрі майорить волосся, і срібний помах меча:

— Гах!

Але на ньому коротка куртка з хутряним коміром. А в руці в нього пістолет із величезним, як тунель підземки, дулом.

Та перероблена в пістоль двоствольна рушниця в майора.

— Зайдіть-но!

Крихітка теж навела пістолет.

— Тепер можна?

— Давайте! — сказала я.

— Ба-Бах! — Майорове.

І Крихітчине:

— Бах!

— Ти казав «череп», — нагадала Мачуха.

— Я оздоблю його сріблом.

— Десять пальців, — сказав старий і підніс руки до лиця. — Дев’ять пальців. Вісім і сім. Пальці задубли. Пальці хочуть рукавичок.

— А чоловік хоче вина, — відповіла почвара й зупинилася перед ним.

— Чоловік хоче не лише вина, — відповів старий замерзлий жебрак, який грівся біля багаття перед колоною Діви зі Щитом. — Старий хоче плетеного хідника перед дверима, адже хоче він ще й дверей.

— Я знаю місцину, де ти все це матимеш, — сказала почвара.

— У пеклі? — перепитав старий. — Я уявляв собі пекло по-іншому.

— Там тепло, — сказала тварюка. — Бо там ніколи не буває снігу. Ходімо?

Почвара дала йому кухля з вином.

Я подала слоїк із какао:

— Кольоровий килимок, — нагадала я. — Сині та зелені стрічки.

— Ти бачила? — спитався він.

— Бачила, — сказала я.

— У неї вдома?

— У неї.

— То який він? — спитав старий.

— Яскравий, як колись. А вона, як і колись, жде тебе.

— Минуло тридцять років, — сказав він.

— Що для неї тридцять років?

— Я зістарився.

— Вона теж.

— Ну, хіба що побачитися..

— Ходімо, — поманила я, щоб відвести його до тієї, від котрої він пішов так давно, до тієї, котра нарешті дочекалася.

— Любов, — скривилася Тварюка.

— Любов, — сказав святий Отець Є.

— Мисливці, — закопилив губу Вітчим, коли почув передсмертний крик почвари:

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Чулося над засніженим містом.

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Примусило другу тварюку підвести морду, з якої стікала кров, і загарчати.

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

І до Алекса долетів цей лемент:

— Чула? — спитав він почвари, яка приготувалася до стрибка. — Можна повторити?

І троє мертвих поліціянтів, що намагалися перейняти тварюку. І довга вулиця. І почвара, що летить нею, і мисливці, котрі вже там стоять, і Крихітка в хутряних рукавичках та навушниках, що гріють її маленькі вушка.

— Побачиш татуся, перекажи вітання від мене…

Розділ 13

Зненацька стало тепло.

Почався дощ, і на ранок снігу майже не лишилося. Місто почорніло та промокло. Сіре небо й радість від передчуття весни. Розстебнуті шуби та нарешті високі підбори.

Принтер піймав кінчик стрічки, пропустив її крізь себе, написавши:

«Число».

«Назва вулиці».

«Номери шести будинків поспіль».

«Почвари».

А я була сама-самісінька, через те мені довелося залишити записку Алексові, і Отцеві Є, і майорові.

«Я на місці, й якщо мене ще не з’їли, то рада буду побачити вас усіх. Крихітка».

Алексові, святому Отцю Є та майорові:

«Назва вулиці та номери шести будинків поспіль».

Два ряди щільно поставлених будинків звивисто здіймаються нагору спадистим пагорбом. Безліч маленьких, на сім-десять квартир, під’їздів, від одинадцятого до двадцять першого будинку — не більше сорока метрів. А я не знала, де їх шукати.

Поодинокі авто, нечисленні перехожі. Але навіть вони були мені на заваді.

Я перейшла на протилежний бік та зажмурила очі, щоб не розпорошувати увагу на освітлені вікна, а одразу бачити всі будинки.

І чого там тільки не було!

Роботи на сотню мисливців: демони прокльонів, демони хвороб і втоми, демони-упирі.

Той, що ховається в темній комірці; той, що звив собі кубло під закіптюженою стелею; той, що лежить на спині під ліжком; той, що переховується в нетрях підвішеної на стіні картини, а ще той, що сидить в альбомі з фотокартками або в чорній воді на підлозі балкона.

І люди. Люди, наче наперекір собі, не помічають їх.

Товстун, котрий випростав ноги й дивиться телевізор, жінка, що смажить зліплений грудочками фарш, дівчина, яка розводить надто гарячу воду у ванні, сумовитий чоловік перед вікном, що зиркнув на мене й не затримав погляду на жодну мить. Я бачила їх досхочу, бачила всіх мешканців оцих шести будинків, а ще всіх демонів, котрі живуть поряд із ними.

Але тварюк там не було.

— Демони-вбивці, — мовила віщунка. Вона сиділа за столом десь там, у мокрому від дощу місті.

— Де?

Вона не розплющила очей, а лише тицьнула пальцем у порожнечу перед собою.

— Скільки?

— Два… Заждіть… Вони вбивають… — вона важко дихала. — Вони вбили його…

— Алексе! — погукала я.

— ………

— Майоре!

— ……….

— Святий Отче!

— Ось я, — озвався він.

— Тут десь тварюки.

— Вони там… — похитуючись, казала віщунка. — Вони когось чекають… Вони там…

Я дістала сигарету й присіла.

— Ну…

Перехожі обминали мене, їм було байдуже, що хтось когось чекає. А хтось у сутані стоїть поруч. Хтось напустив тварюк. Хтось когось убив.

— Ну.

А я дивилась і нічого не бачила. Немов незряча.

— Ну ж бо!

Лише з п’ятої спроби роздивляюсь цю темну квартиру з єдиною лампою, що світиться у передпокої.

Спершу — проста купа постільної білизни на підлозі в одній кімнаті. А вже далі — закоцюрблі пальці та відблиск випадкового світла на пущених під лоба очах та скорчений з підібганими коліньми труп.

— Ось вони!

Я викинула сигарету, побігла в під’їзд, відштовхуючись від капота машини, що мало не задавила мене.

Святий Отець Є поспішав за мною слідом.

— Демони-вбивці, — простогнала Віщунка.

Другий поверх. Двійчасті зачинені на замок двері.

Отець Є розчахнув їх третім ударом, а я присіла й обдивлялась усі кімнати у квартирі. Так, аби не бачити нічого за далекими стінами, тримаючи біля плеча пістолет і повільно поводячи головою. Нікого, лише труп біля канапи.

Я розплющила очі й переступила поріг.

Чоловікові було років п’ятдесят, а в сорок вісім він підписав угоду з моїм Вітчимом.

Якраз два роки тому, такого самого вечора, щоб сьогодні Вітчим сказав:

— Настав час платити.

І до тварюк:

— Рушайте.

А завтра вранці патологоанатом скаже:

— Зупинилося серце. Пересічна смерть, — він не завважить відбитка лапи на пробитих почварою грудях.

Шкіра ще не задубла.

Отець Є доторкнувся до нього й спитав:

— То де ж вони, Крихітко?

Тварюки. Їх було дві, і прийшли вони, коли перестрибнули з протилежного карниза прямо в стіну біля кухонного вікна. Одна рушила коридором, друга крізь стіну та заповнені книгами шафи. А чоловік саме зайшов до кімнати, щоб увімкнути світло, — він щойно переодягся в хатнє.

— Настав час платити…

Тварюка, що стояла спиною, кивнула тій, котра наближалася від передпокою. Невидимі для чоловіка, що нахилився до канапи, аби дістати капці, безтінні та безгучні, вони підступалися до нього впритул.

Вони щезли крізь підлогу. Шугнули вниз. Крізь перший поверх. До підвалу.

Варто було лише опустити голову, щоб побачити їх: сидять незворушно одна проти одної дві зачаєні почвари.

Усього лише дві.

— Рушаємо?

— Так.

Ми вийшли з квартири й спустилися вниз.

Клямка начіпного замка. Цвяхи безборонно висовуються з потрухлих дощок, запах гнилизни та пухнасті від моху сходи. Табличка над вимикачем: «До підвалу з відкритим вогнем не заходити».

Отець Є увімкнув світло.

Одній з них було понад три тисячі років, другій — не більше. Кожна з них стільки вбивала… Кожна з них достеменно знала, що вбити значно легше, аніж звабити, спокусити ти затягти силоміць…

Кожна з них убивала…

Але в однієї був воїн, котрий врятував од неї до смерті перелякану дівчину та мало не порішив її саму, а в другої — старий із телефонної будки, що реготав, почувши її гарчання, та ввігнав їй у пащеку хрест.

Але кожна тварюка знала: вбити куди легше, ніж звабити. Убити. Убити. Убити. Убити. Бо не важливо, яким шляхом душа потрапить до пекла та хто принесе її у своїх лапах.

І коли я стала перед ними, та, котра була молодша, кинулася на мене, а друга притисла до грудей смолисто-чорну грудку, видерту з убитого, — душу того, хто піддався Вітчимові.

— Гррр — Гррррра — Ааааа!!!

Я вистрелила.

— Бах!

Отець Є ступив крок, щоб затулити мене собою.

Майор Конт зі своєю коротенькою рушницею:

— Ба-Бах!

І освячена куля з викарбуваним на ній знаком Любові відкинула геть тварюку в стрибку та розплющилась у стіні поза нею.

А втім, вона одразу ж спохватилась і знову кинулася на мене. Тварюка, що так багато вбивала…

І я вбила її. А потім пальнула по другій.

— Мимо, — сказала тварюка. Вона відкинула грудку душі й стрибнула. Збила з ніг майора, перестрибнула Отця Є, котрий підняв проти неї хрест.

— ГРРР-ГРРРРРА-ААААА!!!

Вона втелющила в мене всі чотири лапи.

— Бах!

Падаючи за мить до цього, перекидаючи через себе ударом ствола, вигнутись та стріляти вслід:

— Бах!

— Бах!

— Бах!

— Бах!

Я стрельнув чотири рази постіль, і мої кулі здійняли її під стелю, але вона відштовхнулася від неї, стрибнула на землю й помчала геть темним підвальним коридором.

Я перекинулась і натисла на курок…

Але вона була вже біля сходів, що вели нагору з підвалу. Кілька стрибків — і…

Тварюка була вже біля сходів, коли раптом наче на щось наразилася.

Кривулястий сліпучий спалах — і вмить згаслі захисні лінії. Потворне тіло тварюки розкидало в коридорі, і я побачила жінку в розстебнутому плащі. Вона неквапливо надягла рукавичку на пальці витонченої руки.

— Ось так.

— Здоров, — сказала я їй, такій вродливій та певній себе.

— Ви знайомі? — спитав Алекс. Він стояв позаду. — Це Інга.

— А це Крихітка? Чудово, — промовила вона.

Розділ 14

Майор вийшов з електрички й ступив на платформу сам-один. Стежкою мимо церкви, повз розвалений молитовний будиночок із змайстрованим з нефарбованих планок хрестом на даху, під важким гіллям велетенських чорних дерев.

Безлюдною вулицею зі старими будинками обабіч — мимо нежилих дач померлих композиторів та художників, які більше не малюють, до своїх рідних сосон.

Невелика ялинка біля веранди, з новорічними блискітками та кольоровими кульками. Та здоровенний пес із роздертим вухом, що тицьнувся майорові в ноги та почав стрибати довкруг нього по всіяному слідами снігу.

Майор відчинив двері веранди й сказав до пса, котрий стояв на горішній сходинці ґанку:

— Ходімо, — і завів його в дім.

Довгим коридором поміж нахололих кімнат до малесенької кухоньки з колонкою для гарячої води та старенькою плитою з єдиною справною конфоркою.

Він запалив газ. Нагодував пса та пішов у кімнату до кахлевої груби, що грілась у кутку, і вмостився неподалік від неї на взятій з крісла подушці. Пес обережно зазирнув до кімнати, підійшов до нього й ліг йому в ногах.

— Що ж, — сказав майор і відкоркував пляшку вина. — Будьмо.

А серед вечірньої темряви:

— Плач, дитинко, плач за мною, голоси зі свого приймача на весь цей чорний ліс. Ось я сиджу на цій, прив’язаній до сосон, гойдалці. Довкола мене — самі лише сосни. За мною — нежиле чорне громадище. В моїх руках — парасоля, і краплі дощу дрібочуть по ній. А ген там, під кущами, заховався від негоди пес. Плач, дитинко, плач. І скажи мені, чого він жде? Чого він хоче діждатися? Моєї смерті? Що я нарешті кину курити та піду в дім готувати вечерю, а він тим часом стоятиме на порозі веранди, принюхуватиметься та чекатиме, коли я дам йому бодай чогось поживного?

— Дитинко, ти оплакуєш мене? Дитинко, зараз ніч. Довкіл — старі дачі. Померлі професори та художники, що давно вже не займаються малярством. Чорне громадище нежилого будинку позаду мене. Стара, погнута парасоля наді мною. Дощ. Дитинко, хто знайде мене тут? З якої причини ти голосиш?

Чорні птахи над дорогою, що, неначе пасок, оперізує місто. Мимо будинків, мимо степу в сірому світанні. Алекс. Мимо перших чоловіків, що йдуть на роботу, мимо останніх жінок, які роботи не знайшли.

Безлюдною дорогою. Заглушаючи себе музикою.

— Дит-р-р-р! — Дит-р-р-р! — Дит-р-р-р! — Дит-р-р-р! П-п-п-п! Р-р-р! Йєт!

Ранок розтинає вищання гальм:

— Жшшшшшііііііііу!!!

Той, хто щосили натис на гальма, хоч автомобіль усе-таки стрибнув на тротуар, — це усміхнений Алекс.

— Гей, ти, — гукнув він. — Чого тобі від неї треба?

І хазяїн жінок, які працюють у торгівлі, а це саме він ударив щойно молоденьку Продавщицю Любові, озирнувся, а той, що тримав її за плечі, вишкірив зуби:

— Їдь собі, — сказав перший.

— Давай, давай, — сказав другий.

— Невже? — не зупиняючись, уточнив Алекс.

Він розмахнувся й щосили затоптав ляща тому, котрий повернувся до нього. В обличчя, в живіт, ліктем у потилицю дубасив Хазяїна Жінок, що торгують поцілунками.

Ударом ноги вибити з-поміж пальців шипаки кастета, підстрибнути та ще раз ударити ногою другого Хазяїна так, аби той підлетів, перекинувся в повітрі через голову і впав долілиць та більше вже не підвівся.

— Вітаю, — посміхнулася до нього дівчина.

Молоденька, скуйовджена, мерзлякувато зіщулена у своєму дешевому пальті.

— Здорова будь.

Він нагнувся й чмокнув її в щічку.

Вони приїхали до нього. До його квартири з торочкою амулетів над вхідними дверима, з прикутим у кутку вітальні виснаженим демоном, якого вона не помітила і якого Алекс називав «агей», з наповненою запахами застояного диму кухнею, з неприбраним ліжком, з перекинутими на стіні малюнками.

Він допоміг їй скинути пальто, а, знявши взуття, вона дістала з-під вішалки капці.

У кімнаті було темно через запнуті штори, тож вона взяла на поличці серванта сірники й запалила кілька свічок на маленькому вівтарі. Алекс ніколи не розповідав їй, що означає цей вівтар, але завжди, коли вона приходила до нього, дозволяв запалювати там свічки.

— Тобі щось приготувати? — спитала його повія.

— Що?! — перепитав він.

— Їсти хочеш?!

— Ні, — мовив Алекс і ввійшов у кімнату. — Я не хочу навіть пити.

Вона допомогла йому роздягтися й хутко роздяглася сама.

А потім вона лежала в нього на плечі, а він курив і розважав її всілякими витівками: торкаючи рукою дим, він створював із нього якихось чудовиськ, риб, усміхнені лиця.

Самотня Інга, самотній майор, самотній Отець Є…

І я — геть-геть самотня цього вечора.

Вовк, він прийшов до мене:

— Ти бачила?

— Бачила.

— Ти знаєш, що робити?

— Ні.

Розділ 15

Скалки лобового скла, які цілий світ перетворюють на малюнки вогненних бризок.

Розсипані вогненним бісером ліхтарі. Червоні вогники передніх машин — бісер теж стає червоним. Бісер вікон, жовтий бісер світлофорів та кілька останніх біло-голубих зернинок бісеру останнього вказівника:

За вказівником — сто різних доріг.

А він їхав дуже далеко, і термос із гарячою кавою ще повний. Непочатий блок сигарет, поки що не пожмакана карта. І краплі на лобовому склі лише потемнішали, а вже потім зникли.

Цілу ніч.

Протягом оцього дощу.

Протягом усього життя.

— Підвезете? — спитала дівчина, коли він зупинився поряд із нею та відчинив дверцята.

— Куди? — спитав він.

— Куди хочете.

Симпатична, усмішка напоготові. Змокріла до рубця, однак ніби й не помічає цього. Не схожа на самотніх Жінок на Трасі, послана Вітчимом тварюка.

— Сідай, — мовив він.

А коли вона посміхнулася до нього, сказав:

— Ох і ллє, — і натис на газ.

Повз чорні дерева. Перехрестями чорних шляхів. Крізь чорний дощ. Напрямки до чорних пагорбів з руїнами проклятої церкви.

— Саме там, — сказав Вітчим.

— Саме тут, — мовила пошепки тварюка, вдихаючи зло спаплюженої та проклятої землі.

— Що там? — запитав Чоловік За Кермом, коли краплі на лобовому склі знову сяйнули світлом.

— Не знаю, — сказала тварюка.

— Ремонт.

Помаранчеві вогники. Помаранчевий грейдер. Людина з помаранчевим ліхтарем перетинає шлях. Алекс, котрий на півгодини обернувся на шляхового робітника.

— Вибачте, — каже він і підходить до машини. — Ви не могли б вийти?

— Я? — спитав Чоловік За Кермом.

— Ні. Ваша супутниця.

— Мисливцю, — вишкірилася тварюка. — Спробуй дістань мене!

— Дуже просто.

— Я допоможу, — сказав Отець Є.

І знову краплі згасли. Але далі він поїхав сам-один.

Розділ 16

— Будь обережна, — сказав батько.

Її справжній батько.

— Ну, що ти, — сказала вона, вперше ставши дорослою. Вона вперше вирушила до свого першого Замку Ігор.

— Коли що — телефонуй мені.

— Татку, — сказала вона.

Як це класно — вперше! Перше цок-цок-цок! Надто ж коли виходить!

Татку. Татку. Татку. Татку! Татку. Ну татку.

І твій найперший Замок Ігор.

Швейцар-нубієць. Металошукач. Жменька фішок укупі зі вхідним квитком.

— Ви самі?

Перше «ви»!

Її щасливе:

— Так.

І якнайкраще з усіх пророцтв:

— Приємної ночі, — це до неї, котра прийшла сюди вперше.

— А вона хороша, — сказав Алекс.

— Невже? — посміхнулася Інга.

— Я не піду туди, — заперечно похитав головою майор Конт.

— А ти, татку?

— І я теж, — сказав святий Отець Є.

І лише Інга з Алексом біля барної стійки:

— А вона хороша.

— Та невже?

— Серйозно…

— А ось і наш чорний друг.

Тварюка примружила очі.

Тварюка в Замку Ігор — що може бути страшніше? Це гірше, аніж твоя перша тварюка, що втопила у твоїх сльозах твою першу туш для вій. Прикрила повіки, не помічає музичної гуркотняви та зіркового вихору дзеркальних куль. Чекає цілісінький вечір.

— Он вона, — сказав Алекс і кивнув у бік тварюки.

Чекала та дочекалась і підвелася назустріч юній дівчині, котра у нестямному захопленні танцювала у світлі прожекторного фейєрверку серед Мешканців Замку Ігор. Юній дівчині, ще майже дитині.

— Маленька, — голосом чоловіка її мрії, — тебе почастувати чимось?

Розгублено стенула плечима:

— Не знаю.

— Зате я знаю, — ледь стомлено, ледь глузливо, голосом, який обіцяв так багато… який обіцяв усе.

— Ходімо, — сказала їй тварюка.

— Тебе до телефону, — мовив до тварюки Алекс. — Ходімо, покажу, де.

— Не бійся, — повернулася до дівчинки Інга. Я побуду з тобою.

Загасити фари й побачити полишений дім. П’ять поверхів вибитих вікон та повалених перекриттів.

— Весела місцина.

— Вельми.

П’ять поверхів, заселених Страхом і Злом.

Ми ступали сходами, а будинок здригався від кожного нашого кроку. Його судомило від слів Любові святого Отця Є, котрий оберігав нас.

Поверх за поверхом повільно підіймаємось нагору, попри демонів, що вистрибнуть із пітьми, попри стрілянину та сяючі рідким металом бризки свяченої води.

— Бах! — постріл та висвітлений забитий демон.

— Ні.

Припасти на коліно та зустріти його зібраними в пучку пальцями.

І знову світло ліхтаря:

— Цей?

— Ні.

Через коридори та кімнати, наповнені принесеним з усього міста болем. Через лігвище мешканців пекла, що розважаються на кістках праведників.

— Гррррр!..

— Бах!

Аж поки зійшли на горішній поверх до Тварюки, що чекала нас біля своїх дверей.

— А я могла втекти.

— Бах! — спалахом вогню, що висвітлює брудні стіни, провалля вікна та краплі дощу в ньому.

Чорний нічний дощ. Кожної-кожної ночі.

— Де ти була? — спитав він.

— А тобі що до того? — посміхнулась тварюка. Сьомий місяць вона жила з ним як його дружина.

— Я питаю, де ти була? — він не спав цілу ніч, проклинаючи її та ненавидячи.

— Я була там, де мені ліпше, — відказала тварюка.

Вона відвернулась від нього й заплющила очі.

Ось зараз. Зараз він накинеться на неї. Зараз почне вбивати. А тоді — карні поліціянти, її мертве тіло, і він повіситься у своїй камері. Отоді вона прийде по нього.

— Усе так просто.

Тварюка зажмурила очі. Тварюка ждала.

А він навіть не дав їй ляпаса.

— Боягуз, — мовила тварюка. — Боягуз і нікчема, — повільно повертаючись до нього. — Ти не чоловік…

— Я? — спитав святий Отець Є. — А хто ж я?

— Ти?!

І удар кулаком із затиснутою в ній краплею Свяченої Води.

А інколи запізнитися, побачити кров на підлозі, сліди кігтів та мертве тіло. І не зловивши тварюки, що вбивала, спускатися сходами вниз, не кажучи одне одному жодного слова.

Кожної-кожної ночі. Одна за одною. Усіх Вітчимових почвар.

Розділ 17

Аж допоки якогось разу вийти на майдан із трьома Дівами, що танцюють на високих колонах, і сказати:

— Щось скоїлося…

І зрозуміти лише тоді, коли зупинився дощ.

— Ущух дощ.

— Таки-так.

— Невже ми…

Та помітити чотирьох тварюк, найлютіших та найбільших з-поміж усіх, створених моїм названим батьком. Вони виходили на площу.

— Схоже, що ні.

І ще одну, з великими кільцями в гострих вухах, у подертій яскравій суконці та з мокрим від крові писком, — що виходить із сусіднього будинку.

— Поблагослови нас, татку.

— Поблагословіть нас, святий Отче.

— Тільки Любов, яка живе у вас, — сказав Отець Є. — Тільки нехай не поселиться у вас Зло.

— Гррррррааааа!!!

— Нумо!

— У-у-а-а-а-а-а-р-р-р-р!!!

— Давай-давай!

— Ххххррррааааа!

— Іззаду!

— А-а-а-а-а!

— Дякую!

— Пусте!

— Ба-бах!

— Грррррррррррр!!!

— Гоп!

— А-а-а-а-а-а-а!!!

Палаючі автомобілі? Здійнятий у повітря асфальт? Світ, що рветься до пащі Гієни Вогненної? Та ні. Темна площа. Жодного освітленого вікна. Діви, що танцюють на своїх гранітних стовпах. І тисячі тіней від ліхтарів обабіч площі.

— Пекло?!

— Пхе!!!

— Вітаю, красунчику, — тварюка з вузьким обличчям.

Тварюка вищирилась під час стрибка. Летить, похлинаючись люттю.

— Пам’ятаєш мене?

— Адже я тебе вбила.

— Ти?

— Убила, — відказує Інга.

Ледве встигає ухилитися.

— Ти — мене? — регоче тварюка.

— Гаразд, — удар каблучком об каміння.

Крак!

Другий удар:

Крак!

І переступивши через свої поламані каблучки:

— Якщо тобі подобається помирати.

— Хлопчику, ти пам’ятаєш дівчинку? — спроквола йдучи довкруг нього тварюка.

— Пам’ятаю, — сказав Отець Є.

— Хороша була дівчинка?

— Так, — він стояв незворушно.

Він пильнував її. Він чекав.

Тож коли тварюка стрибнула, він ударив її. Та так, що навсібіч полетіли кільця з її гострих вух.

— Пам’ятаю, — сказав він і стиснув їй горлянку.

— Хххххххххх-аххх!

— Надто добре пам’ятаю, щоб забути бодай колись.

Здійняти лапу та вдарити його.

— Гаххх! — вдавлюючи каміння.

Нагнути голову та роззявити пащу:

— Ррррррррр!

Ударити хвостом так, щоб репнула земля. У розколині — відблиски вогнищ.

Люта тварюка. Чудовисько-мантигора.

І Ллекс кружляє довкола.

Що не випад — удар. Кожний удар — хрускіт кісток та кістяної шкіри, кожний удар — віяло червоних кривавих бризок та шматки смолистої плоті.

— От і зустрілися…

— Зустрілися…

— Красунчику, це — війна. Подобається?

— Дуже, — вимовив майор Конт — білявий чоловік, викресаний з холодного льоду.

— Серйозно?

Мисливець на демонів. Колись полював на танки. Чим вона могла налякати його?

Святий Отець Є, котрий обернув тварюку на стовп сліпучого білого світла. Спалах! Вихор! Сплетені на вершині пасмуги полум’я! Велетенська тварюка розтинає світло. І ступає крок до нього.

— Я пам’ятаю!

І ще один спалах. Він змушує тварюку похитнутись і впасти.

Тисячі, тисячі тіней. Звідки? Куди? Де чия?

— Отже, тобі подобається помирати?

Тварюка, що повільно випускає паростки отруйних змій. Спроквола випускає сотні гострих кігтів.

Змах лапою — випростані довгі кігті.

— Подобається?

Улучити під стрибок. Увігнати руку чудовиськові в черево та розігнути пальці.

— Тоді дарую.

Маленька обручка, давним-давно скинута з підмізинного пальця.

— БА-БАХ!

Осоружне Зло, у Злі, створенім Злом.

— БА-БА-БА-БАХ!

— Що тобі від мене треба?

— Лише вбити тебе…

— Мене?

Хто спитав? Хто відповів? Хто перепитав?

Так само, як тіні: Де? Чия?

Крихітка й велетень. Як колись у дитинстві. Але той велетень оберігав мене.

Крихітка і почвара. Вона заступила собою все небо.

— Мені не видно нічого.

— А що ти там хочеш побачити?

Тварюка обернулася на здоровенного шаблезубого кота. Ляскають, упіймавши повітря, долоні. Крихітка перекинулась через голову. Її тінь потопає в тіні шаблезубого кота, який знову дістав облизня.

— На тобі!

Тварюка злітає вгору та падає звідти шматками — під вчасний вибух красуні Інги, під вищання палаючої у світлому вогні, під завивання вітру в дірах, пропалених майоровими кулями.

— Ггга-а-а!

Вибух!

Пожбурити її, вдарити розкришеними об каміння іклами.

— Якщо це війна, то…

— Вважай, що ми розлучилися.

— Я пам’ятаю ту дівчинку, тварюко…

І Алекс завдає сьомого удару.

— Ти цього довго вичікував…

Ударив і став, опустивши руки.

— І ти дочекався, — мовила тварюка.

— Тридцять чотири роки, — відказав Алекс.

— Ти діждався… То як?

Повертається до нього Інга. Переводить на нього погляд майор Конт.

— Сподіваюся, що ти будеш останньою.

І тварюка розпадається на шматки.

Лапи, голова упали й розтікаються чадною магмою шпичаки’гребеня…

— Чому ж такий біль? — спитала Інга.

— Така ціна.

— Минеться, — сказав майор Конт.

— Звісно, минеться…

І Крихітка злизнула кров з розбитої губи.

І забита нею тварюка, що ввіткнулась у бруківку майдану.

— Я можу привести мертвяків, — сказала Мачуха.

— Зачекай.

Зіщурені очі без зіниць.

Розділ 18

— Усе?

— Здається.

— Оздоблений сріблом череп? — спитала я Вітчима.

І почула:

— Крихітко!

— Крихітка?

— Крихітко!!!

— Крихітко…

І я побачила себе: я простувала через майдан сама до себе.

— Гарна ніч, — сказала смерть і стала переді мною.

Перед Котом і Залізним Чоловіком, які стали пліч-о-пліч, аби захистити мене.

— Іди геть.

— Та ні, — сказала вона й навіть не поправила свого каптура. — Просто гарна ніч.

Я побачила себе: підпухла губа, чубчик на лобі, в руці пістолет.

Мачуха сидить на великому білому камені. Кольорове світло вітражів на капличці неподалік. Чорне реміння на її тілі, білі розпущені коси та:

«КРИХІТКА»

напис на камені. І два мертвяки.

— Дурненьке дитя.

Мертвяк не спитає:

— Ти знала її?

Він мовчки стоятиме.

— Мій чоловік, — скаже Мачуха, пригортаючи якогось мертвяка. — Великий мисливець на янголів. І я кохатиму свого чоловіка завжди.

Розділ 19

Я побачила себе — я поволі йшла до себе. З великим пістолетом, у важких черевиках — вони цокали підківками по бруківці.

— Вітаю, — сказала я.

— Вітаю, озвалось моє відлуння.

— Я — Крихітка.

— Я — Крихітка, — сказала я.

— Не змушуй… — Вітчимовими словами.

— Не змушуй… — я теж знала ці слова.

— Ти хочеш…

— Ти хочеш…

— Ну, годі…

— Ну, годі…

Я замовкла, і тварюка, що стала мною, теж криво посміхнулася. Злизала з губи кров і спитала вслід за мною:

— Що це означає?

— Що це…

— Гоп!

Але й вона, так само швидко, як я, навела пістолет:

— Гоп! — навіть на якусь соту крихту секунди швидше.

Однією з них була я… Але ж і друга теж була мною!

— Я могла б покохати Вовка.

— І я могла б.

— Я терпіти не можу Вітчима.

— І я ненавиджу його.

— Моя мачуха не любить мене.

— Вітчимова жінка ненавидить мене.

Ми були з нею такі схожі.

І я не знала, котра з нас тварюка.

— Я візьму участь в Останній Війні.

— Якщо доживеш, — сказала вона й додала: — Я теж…

— Якщо вцілієш.

— Та певно ж, — сказала вона.

Вистрелити й присісти, знаючи, що вона теж вистрелить і присяде.

Її тінь розмахувала моїми руками, мої губи вимовляли її слова. Я та я.

Варто мені вбити себе, як я одразу ж загину від тієї ж кулі.

— Мій чоловік — Великий мисливець на янголів… Варто їй убити мене, як та сама куля прохромить її.

Нарешті мій Вітчим придумав…

— Остання тварюка.

Я не могла її знищити.

Розділ 20

І я стрибнула стрибком сама до себе.

Я вдарила її та дістала удар у відповідь.

До чого ж болючі, виявляється, мої удари!

— Подобається?

— Подобається.

— Боляче?

Відкидаю пістолета:

— Хак! — упав на каміння.

Тут-таки падає другий пістолет:

— Хак-Хак!

— А так — боляче?

— Нормально, — сказала я.

Видерти камінь ударом черевика, і він зіткнеться в повітрі з каменем, видертим мною.

— Чемні дівчатка… — навіть якщо це тварюки, котрі обернулися на дівчат…

Де я?! Хто з них — я?!

Стрибнути й завмерти.

Котра з них — я? Та, позаду якої танцюють на колонах Діви, чи та, за якою стоїть величезний нічний магазин?

Коли мені було п’ять років…

— Пусте, — сказала я, та, на протилежному краю площі. — Кубло на даху…

Сказавши після всього мені:

— Ти надто юна.

— Мені тоді було дванадцять. Може, я — це справді я, коли пам’ятаю того, хто мені про це сказав?

— Бах! Бах! Бах!

Я справді б’ю дошкульно.

І моя кров така ж солона, як і в тієї, котра бачить мене моїми очима.

Я не могла відпустити її, адже мене послав Вітчим. Я не могла відпустити її, якщо Вітчим послав її.

Я мусила вбити себе.

— Молодця, Вітчиме…

Тож байдуже, котра — я, та, що вирішила вбити янгола, чи та, що вирішила знищити тварюку. Знищити, знаючи, що загину сама.

І я кинулася до пістолета. А друга вхопила другий пістолет.

Ми були з нею такі схожі, що наші дві долі злилися в одну.

І я стрибнула їй назустріч, маючи намір натиснути на курок.

І та, з другого боку, теж приготувалася вбити мене.

Я підстрибнула, а мої білі крила підхопили мене. Вона стрибнула, і її…

Я опустилася на землю:

— Ти.

— Ти… — повторила вона.

— Ні, — тепер я могла посміхнутися. — Я — це Крихітка, а ти — це тварюка.

І я подарувала їй кулю.

— Бах!

Тепер я могла в неї стріляти, бо знала: вона неспроможна зробити те саме.

— Бах!

Адже її крила були чорного кольору, отже…

— Непогано, — сказав Вовк. — Навіть дуже непогано…

Розділ 21

— Я можу привести мертвяків, — сказала Мачуха.

— Залиш їх для себе, — мовив Вітчим.

— Як знаєш, — сказала вона.

Довгими сходами своєї неосяжної квартири. Крізь темінь у залах. Повз вежі. Крізь водоспад із темною водою. До свого кабінету, до магічних книг та оплавлених свічок.

Запалити їх, чорні з сірим полум’ям, і промовити… Невимовне. Жахливе. Таке, від чого Світло болісно закриває очі.

Вітчим спроквола відчиняє вхід до пекла, щоб випустити почвар, які вціліли у Великій Війні.

— Я наказую…

Але йдуть лише демони, які випадково опинилися поряд.

Ще глибше, іще далі до пекла.

— Я наказую…

П’ять Нічних Мисливців.

— Ні.

Вітчим їх розкидав.

Він чекав появи служників, а Нічні Мисливці, які відчули кров, ніколи не повернуться назад.

— Я наказую…

Плоский двоголовий ящір. Крилатий скелет ледь-ледь почав вирощувати нові сухожилки.

Безгруда самиця з хвостом скорпіона.

І цаповидні вершники. Провісники Великого Зла.

— ВІН тебе чекає.

— Ні!

— ВІН наказує прийти.

— Ні! — жахно сахаючись до колекції вівтарів, затоплених власною люттю орденів та сект.

— НІ!!!

— Перетворив ріки на полин та знищив мудрих старців і мешканців двох міст? — спитав його Той, Що Сидить На Троні.

— Вибач мені, — скиглив Вітчим, лежачи перед НИМ понівеченою одноокою почварою.

— Вибач!

Волочачи за собою шматки плоті. Гниючи живцем. Пересилюючи те, що називається Пекельний Біль.

Виють шакали і стогнуть гієни.

— Я кликав тебе, — мовив Той, Що Сидить На Троні.

— Вибач!

— Я посилав по тебе…

— Вибач!

— Ти не послухав мене.

Пересохлі крила, недопалки свічок у порожніх очницях.

— Ти…

У кривавому тумані Пекла.

— Я тві-і-ій ра-а-аб! — скиглив Вітчим.

— Ти?

— А Пе-ек-ло — мі-ій ді-і-м-м-м!

Народжений Янголом, він, як і всі вони, сам обрав Зло.

— І ти зна-а-аєш про це-е-е!

— Вибач!!!

— Чотири рази, — мовив Той, Що Сидить На Троні.

— Вибач!!!!!

— Чотири рази ти все це робив.

— Вибач!!!!!!!

— Але тепер…

— Вибач!!!!!!!!!

Четверо забитих янголів. Їх знищив Вітчим. Чотириста тисяч мертвих янголів прив’язані до Пекельних Стовпів. Змеркле золото крил.

— Котрі з них — твої?

— Оцей, — сказав Вітчим.

Янгол зі стрілою в лобі.

— Отой.

Янгол сивобородий з пісковим годинником.

— Цей.

На диво прекрасна жінка-янгол, він розпинав її, регочучи, сорок віків тому.

— Цей.

Янгол, котрий програв єдину з Восьми Війн.

— Ти надто загулявся.

— Я вб’ю її!

— Ти відчуваєш свою силу?

— Я знищу її!

— Ти вирішив, що подужаєш, розважаючи її грою?

— Вона буде п’ятою!

— Чотири рази!

І Мачуха — кружляючи білим пилом пересохлої тліні, млосно лащиться до найнижчої приступки Трону, істота зі Світу Мертвяків, що Повернулися назад.

— Ти…

— Він був тобі відданий, — не підводячи очей. Не сміючи дивитися на НЬОГО.

— Вибач йому, — благала вона.

— Він усе зробить, — казала вона, і Він повільно Здіймав Руку.

— Він знищить її!

— Я завжди був тобі відданий!!!!!!!!!

— Гаразд…

Вітчим лежачи на підлозі у своєму кабінеті. Мачуха сидячи в його кріслі.

Келих із теплим вином.

— Хочеш ковток?

А він іще не йме віри, що знову може дихати:

— Я знищу її… Я знищу її… Я знищу…

— Певно, що так, — сказала Мачуха. — І я можу тобі чимось допомогти?

— Так…

Вони разом створили світ і разом привели його до Кінця…

Вітер і чорні хмари, і дев’ять почвар, що вийшли з них, вилискують шкірою та лащаться до нього.

Ще один Світ і новий Апокаліпсис.

Блискавиці та шалена злива — і ось уже двадцять три нові тварюки тицяються безликими мордами в його руки, сподіваючись скуштувати його крові.

Та ось іще один Кінець Світу. І нові почвари.

І ще раз…

Ще раз…

Ще…

Тієї ночі, коли Мачуха волала на кладовищі під зливою, в грозу нескінченно миготіли громовиці…

Розділ 22

— Ти знаєш, що робити? — спитав Вовк.

— Здається, знаю, — сказала Крихітка.

Метро. Електричка. Ліс.

Вони вийшли з електрички удвох: майор Конт і дівчина, яку звали Оля.

— Олечко…

Вони ще не наблизилися до будинку, як її величезний пес загарчав позад неї.

— Ц-с-с, — сказала Оля. — Ходи до мене.

Вона попестила пса та пояснила йому:

— Це Георгій, — а майорові: — А це Баксет, — так познайомила їх.

— Не кидай мене, — сказала вона, коли він зупинився біля хвіртки. — Ходімо до мене.

І він зостався. До вечора… На цілу ніч… Уперше повернувшись до себе лише через місяць.

Вечір. Ніч. Кілька місяців пролетіли, як три години того, що можна назвати щастям.

Вони не бачили одне одного вночі, тому витрачали всі свої дні на кохання.

— Поспимо в електричці.

— Поспимо у метро.

І не спали ні там, ні там.

Він уперше побачив її в окулярах. Вона вперше побачила його шрами. Вони мали чим поділитися. Вони мали про що розповісти одне одному, навіть коли говорили не про те, що стосувалося їх особисто.

Їхній пес, величезний кошлатий Баксет ніби відчував, що вони здатні наділити і його своєю любов’ю; він дедалі частіше спав у них в ногах та зустрічав їх, лежачи на порозі відчиненої веранди.

Вони пекли на вогні сосиски, збирали суниці тут-таки, поміж сосон, що росли у дворі…

Інга.

Перше заклинання ще до того, як почули імена одне одного.

— Магія? — спитав Кіт. — Крихітко.

— Ну, лише раз, — попросила я. — Один-єдиний раз.

Заклинання зустрічі. Щоб вона могла піти до найпершого бару та зачекати, доки машина, в якій він повертався додому, зламається, та водій скаже йому:

— Доведеться викликати буксир. — А він не ловитиме таксі, а натомість поозирається та помітить світну вивіску генделика й вирішить туди зайти. Кивне до охоронця, що привітається з ним, гляне туди-сюди й сяде поруч із нею.

— Інга, — скаже вона через десять хвилин.

— Олександр.

Упродовж перших трьох тижнів на його:

— Я тебе кохаю, — казати лишень:

— Авжеж.

А потім, на його:

— Ти кохаєш мене? — відповісти:

— Так.

І нарешті зважитися на зізнання:

— Я тебе чекала все життя…

— Вам туди, — мовила до дівчини зі стосиком яскравих буклетів у руках і показала на двері під’їзду.

— Дякую.

— Добрий день, — сказала вона, коли натисла на дзвоник його квартири. — Ви дозволите?

— Звісно, будь ласка, — мовив святий Отець Є. — Чим можу бути вам корисний?

— Ось у чому річ. Якщо вас цікавить те, про що мовиться у Священних Книгах, то я можу розповісти вам про них, — сказала баптистка, стоячи на порозі.

— Спасіння душі? — посміхнувся Отець Є.

— Та коментарі до Біблії, — кивнула дівчина.

— Якщо ви дасте відповідь на одне запитання.

— Прошу.

— Зі скількох книг складається Біблія?

— Здається, з двадцяти.

— Заходьте, — сказав Отець Є і впустив її до себе.

— Блаженні ті, що вмерли, бо вони…

Коли йому все-таки вдалося змусити її замовкнути, він довідався, що її звуть Ганна, що їй дев’ятнадцять і що в інститут вона зможе повернутися лише через півроку, а поки що…

І він узяв Біблію та почав їй читати. З першого вірша першої книги:

— Спочатку було Слово…

А потім підвів очі та посміхаючись запитав:

— Їсти хочеш?

— Хочу, — сказала вона.

— Ото й добре.

— Непогано, — мовив Вовк. — Навіть дуже непогано…

Розділ 23