Янголятко в кутих черевиках. Книга друга

Дзень-дзень-дзень-дзень!

— Вітаю, — я стояла позад нього.

Тож він озирнувся.

— Здорова будь.

Сліпий Черговий по Станції.

— Мені треба їхати.

— Ось твій поїзд, — він кивнув на відчинені двері.

— Дякую.

Зі склянкою чаю з гримкотливою ложечкою. Крізь тунелі, під мостами підземних річок, повз перекриті занедбані шахти.

Мимо військових із підземних баз:

— Егей, Крихітко!

Мимо шахтарів, котрі світили мені лампочками касок:

— Привіт!

Мимо безгубих горгуль, котрі проте мені радо всміхалися:

— Ми раді! Ми дуже раді!

Мимо камінних монолітів, мимо руїн та мохів.

— Станція Ман.

— Станція Маніпого.

— Наступна зупинка Гаййя.

— Вихід через двері праворуч.

— Станція Людино-Пацюків.

— Маленький янгол…

— Людино-Пацюк…

— Ти вбила їх?

— Так…

— Усіх?

— Усіх, до ноги. Навіть ту, котра обернулася мною.

Кинути йому до ніг голови тварюк чи показати йому мою книгу? Картинку «Крихітка знищує останню почвару»…

— Що тобі подарувати на згадку?

— Олівець, — щоб, сівши у вагон, помахати їм рукою, а потім провести на аркуші лінію:

— Шшшииих.

Просто лінію «_____________».

Що закреслила б: «тварюки, демони, людино-пацюки».

Натомість прочитати:

— Мисливці вісім. Ожилі мертвяки.

Розділ 1

А потім стояти під відкритим люком і дивитись у небо, намагатися побачити зірки.

— Адже це, як у колодязі. А з будь-якого колодязя можна побачити зірки. Навіть удень…

Підійматися, ступаючи скобами сходів. Чути віддалений вуличний гамір, а потім, опинившись на маленькій тихій вуличці, озирнутись на вищання гальм і злетіти в повітря від удару капотом.

— Бббааах!

Удар і вищання гальм.

— Мисливці вісім?

Яку відповідь можна почути на дні колодязя із назвою «чорнота»?

Крихітка загубила сама себе.

— Це мисливці?

Я впала, мов солом’яний манекен, без почуттів і думок. Окрім однієї:

— Це мисливці вісім?

Удар і політ.

— Агов, де ти, Крихітко?

— Її нема.

Є лише безтямний манекен.

Пітні долоні, гарячково-хворобливі очі, — він затягне мене до свого пожмаканого від ста таких ударів авта й пожене геть із міста.

— Це мисливці вісім?

— Ні. Крихітко, це Убивець Жінок.

Розділ 2

— Сьогодні свято.

Я лежала зв’язаною на траві, а він утикав довкола мене свічки для торта.

— Сьогодні в нас урочистості.

— Відпусти мене.

— Може, й відпущу, — озвався чоловік, стоячи навпочіпки. — На честь свята, — він підправив свічку. — А може, й ні. Бо ж сьогодні моє свято, а не твоє.

— Свято?

— Сто перша дівчина….

Нескінченний коридор тоненьких кісток. Замурованих у стіни скелетів.

Це ті, кого він убив.

Він креснув сірником, але я загасила його.

— Відпусти мене.

— Ні.

Він запалив сірника:

— Черк.

— Фу, — загасила й цього.

— Лясь, — він дав мені ляпаса.

— Відпусти мене.

— Черк… Черк…

— Я це все вже бачила. Відпусти.

Черк… Черк… Сірник не загорявся.

На верхівці пагорба. За Місто, що потопало у вечірньому тумані.

Черк.

— Свято.

Черк. Черк.

Сірник загорівся…

З гуркотом. Стіною всепоглинаючого вогню…

Який згубив усе довкіл…

Черк. І велетенський ядерний гриб постав у центрі Мого Міста.

— Ні…

Випаровуючи темінь повітря, змітаючи будинки, випалюючи все.

— БУ-БУ-БУ, — набуваючи сили й потуги, — БУ-БУ-БУ… — щоб вихлюпнутися потім у тотальне знищення, — БББУХХХ! — вогненний вітер, — УУ-УХХХХХХ! — руйнуючи будинки, — ХХХХХХ!!!

— Ні!!!

— ХХХХХХ!!! — нескінченне згарище.

— ХХХХХХ!!! — випалюючи небо…

— ХХХХХХ!!! — до чорноти космосу…

— ХХХХХХ!!! — випікаючи зорі та сонце…

— ХХХХХХ!!! — залишаючи по собі порожнечу…

— ХХХХХХ!!! — та радіоактивний пил.

— БУ-БУ-БУ-БББУХХХ-ХХХХХХ!

Усе згоріло. Все-все.

Загасивши свічки, перетворивши пагорб на купу піску, а місто — на випалені жовті руїни.

Обгорілий труп поряд зі мною.

Згорілі на моїх руках мотузки.

Оплавлені чашечки з-під свічок для торта.

І все — після єдиного «черк».

— Та ні, — почула я голос. — Не через те.

— А що це?

— Кінець Світу.

— Справжній?

— Для цього світу — так.

— І весь світ загинув?

— Цей? Увесь. Від скляної межі небокраю до скляного безмежжя зірок.

— Привітання від Вітчима?

— Вгадала, — на мене дивився Пелехатий Диявол. — Тобі допомогти підвестися?

Розділ З

— Таксист із пекла…

Він приїхав до мене на таксі. Він знайшов це таксі серед розвалин спаленого безліч років тому міста. Шурхають дротом колеса, поржавілі крила, тьмяна фарба «телефонуйте нам» та номер телефону, якого давно немає: «098698768-7».

— Куди ти мене везеш?

— До Міста.

— До ожилих мертвяків?

— До Мисливців вісім.

— А хіба хтось вижив там?!

— Крихітко! — він реготав.

— Крихітко! — Кіт був здивований.

— Отож…

Я згадала.

— Вибач, Котику.

Вибачитись і перед Дияволом? Але ж він, коли знайомився, навіть не назвав свого імені. Ну, оце вже — ні.

А втім, я сказала йому:

— Дякую, — коли він довіз мене до зруйнованих вулиць околиці.

— Чотирнадцять двадцять сім.

— Що це?

— Жарт.

«14.27» — цифри на оплавленому вибухом табло.

Тепер — у будь-який кінець Міста, яке не Пережило Великого Вибуху лише «чотирнадцять двадцять сім».

Розділ 4

— Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!

— Ні, дякую.

Янгол з лічильником Грейгера! Лічильники Грейгера, татуювання на всьому тілі та перламутровий гранатомет. Еге ж.

— Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!

У Місті, в якому радіація стала повітрям, дощем і травою?

А втім, ні. Трави не було. Лише випалено-жовтий пил та піраміди руїн, та кістяки споруд, що стирчать на їхніх верхівках.

— Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!

— Не змушуй мене діставати пістолет.

Розділ 5

— Еге-ге-ге-гей!!!

Ані душі. Але чому?

Адже мусить бути хтось.

— Еге-ге-ге-гей!!!

Відлуння:

— Е! Е! Е!

У руїнах. У кістяках будинків:

— Ге! Ге! Ге!

Через прольоти, через бантини, через посипану цеглу та велетенські сланці блоків.

— Ге! Ге! Ге!

Під червоно-чорним небом. Через перехрестя, під випаленими вічницями світлофорів. Через великі не засаджені грядки, атракціони жахів, через усе те, що тут називається день.

Я не хотіла б побачити ніч. Її червонясте світіння. Без зірок, Знати, що жоден ліхтар уже ніколи не засвітиться.

— Ге-е-еййй!!!

Небо червоне. Шарлато-вогненні та вугільно-чорні хмари. Випалено-жовтий колір Міста.

Клаптик асфальту. Ніби згадка. З уривком розмежувальної смуги, з літерою «П», єдиною, що залишилася від розплавленого «СТОП».

Знак «Нерегульований перехід» і скелет, що продирається крізь руйновище.

— Якщо не оживлені мертвяки, то хто?

Кафедральна площа. Руїни собору, розвалені будинки довкола. Закляклі в повітрі рисові зерна. Закляклий у повітрі попіл горілих пташок. Обпалена шкіра кам’яної статуї.

— Еге-гей!!!

Канал між двома рядами будинків. Спалена вода. Сухе дно. Обривність поїздів, що виходять до нього. Ступиш крок — упадеш на каміння. На чорне безформне сміття. На закам’янілий мул.

Ніби залите пемзою дно.

Завалений міст. Стрибок від нерівного краю на сухі плити надбережжя. Що не крок — похрускування перепаленого каміння. Немов сухе печиво. Що не крок — то хрускіт, курява та глибокий слід.

— Хіба хтось залишився?

Курява, що пудрою зависла у повітрі, завислі краплинки лаку для волосся, червоні блискітки подрібнених вибухом нігтів.

— Хоч хтось?

Скляні скалки в повітрі. Вітрина, а в ній — колись яскраві літери «А», «Є», «К», «Ф». Так само, як першої миті в час вибуху. Згорілі обруси, згоріла кавоварка, застиглий кам’яною хмарою сигаретний дим.

— Ну, бодай хтось.

Тільки б не побачити порожнього візка. Тільки б не побачити того, що залишилось від іграшкових будиночків малят, котрі народилися напередодні Вибуху.

Ще один пам’ятник.

— Хто ти?

— Хіба це має значення?

— Я шукаю…

— Тут нікого нема.

Пам’ятник у Місті, від якого нічого не лишилося. Тільки гори випалено-жовтого каміння. Куди не глянь. На всіх дванадцяти вулицях, що розходяться від нього.

Я йшла цими вулицями. Йшла й тими, до яких вони повертали. І тими, де вони кінчалися. Я не знала назви жодної з них. Аж поки вийшла до пагорба.

— Невже це…

Поки спустилась на долину.

— Тут колись був…

Аж поки побачила…

— Це ж був мій дім!

— Квартирко! — кинулась я до неї.

Наверх! Наверх! Наверх!

— Квартирко!

Крізь порожнечі зниклих поверхів.

— Квартирко!

«Здрастуй, Крихітко»

— килимок на підлозі.

Слід кулі в стіні — ніби вхід у покинуте гніздо диких бджіл.

Двері.

— Почепимо табличку «Маленький Янгол»?

Відчинити її та побачити, що там…

— Квартирко…

Я стояла на краю найвищого руйновища. Я стояла біля дверей, за якими нічого не було. Я бачила все Місто. Нескінченний сад мертвого каміння. Три величезні прірви. Небо червоно-чорне. І темрява, що тужавіє на сході.

Тисячокілометровий труп Мого Міста. Тисячі кілометрів — а за ними починається ніч.

Розділ 6

Ніч у мертвому місті.

Малесеньке багаття, таке маленьке, що ледь освітлює носки моїх черевиків. Дрібненькі гілочки, такі ж дрібні жмутки сухого моху. Щоб не бачити каменів, які почали ворушитися.

— А може, хтось уцілів під землею?

— Зараз подивимося.

Я оглянула десятки безколісних машин, шукаючи інструменти.

Як персонаж комп’ютерної гри:

«ви нічого не бачите»

«ви не можете цього відчинити»

«ви одержуєте 89 очок ДОСВІДУ за вдало відчинений багажник».

— Що це?

Майже навпомацки іржавий метал. Як ворухнути мишкою:

— Клак-клак, — і натиснути на F1:

— Оце:

«металевий брухт»

— А я можу?

«Ви Можете Використати Це»

Якщо, звісно, вистачить «пунктів сили».

— Аго-о-ов!

— Там нікого нема.

Огледітися й пошкодувати, що багаття таке маленьке.

— А де вони?

— Хто?

— Підземні мешканці.

— Ще коли був перший підземний вибух…

— Вийди до мене.

— Гарний брухт.

— Вийди.

— І великий пістолет.

— Та вийди ж бо.

І посміхнувшись, він увімкне фари своєї машини та вийде на світло.

Мешканець Міста, яке Не Витримало Вибуху. Представник п’ятого покоління людей, що не відали нічого, крім червоно-чорного неба.

Машина. Ну, майже… Майже машина — дім, танк, фрагмент фортечного муру, «штурмовик-19», «дробар каменів та стін».

Довгі поли плаща, намотаний на ліву руку ремінь поламаної гвинтівки.

— Ядерний Чоловік.

— Та ні.

— Мешканець руйновищ.

— Це моє Місто.

— Той, що Вижив.

— Один із Тих, Що Вижили.

— У час Великого Вибуху?

— У час цієї війни.

І не попередивши:

— Обережно! — схопив мене за плече, пригнув і стрельнув над моєю головою.

— Гах! — тричі. З трьох стволів: — Гах-Гах-Гах!!!

І двоє високих чоловіків у довгих чорних плащах упали на каміння.

— Дякую, що врятував мене.

— То їдемо?

— Їдемо, — в його майже машині. В його оселі, танкові, «штурмовику-19». Тримаючись за якийсь нерівний гак, що дзеленчав ланцюгами.

Розділ 7

Два прожектори освітлювали нам дорогу.

Машина-штурмовик-дім летіла крізь місто. Торох! Прохромлюючи стіни. Торох! Здіймаючи в повітря каміння. Гусеничним гуркотом розганяючи чудовиськ.

Поворот, скреготіння та брязкіт — і очі, що спалахнули серед руїн.

— Хто це?

Чудовиська стрибають на руйновищі. Гарчать. Розмахують довгими руками. Люто деруть на собі майже зогниле рам’я.

— Вони безпечні.

Постріл у повітря:

— Бах!

І вони щезли. Руїни знову безгомінні.

Поворот — скреготіння та брязкіт. Вивіска «Ми зробимо для вас…».

— Торох! — рухнули на нас цеглини. Через головний вхід зруйнованої крамниці.

Повз штурмовик, що мигнув з віддаленого перехрестя прожектором.

— Загальмуйте!

Підняти люки.

— Вони не завдадуть нам жодної шкоди. Якщо ми не впиратимемося.

По очах б’є сліпуче світло миготливого прожектора:

— Можете їхати далі.

Закляклий на роздоріжжі поліційний штурмовик. Скелети на обгорілих сидіннях. Уже без снарядів та кулеметних стрічок. Витрачаючи останні батареї на роботу єдиного вцілілого прожектора:

— Загальмуйте!

— Він завжди стояв тут, — частина його світу, нові легенди натомість знищених Вибухом. — Не можна проїхати й не зупинитися. Не можна підійти до нього, щоб не померти. Не можна вимовити вголос напис на ньому, бо інакше він прийде до тебе глупої ночі.

— Не можна проїхати й не зупинитися.

Ті, котрі мчали нам навздогін, теж загальмували й дозволили штурмовику з написом «поліція» на борту засліпити їх.

— Можете їхати.

Гуркотіння трьох машин-фортець.

— Гробарі.

— Вони їдуть услід за нами.

— Спустошувачі могил.

Тут будь-яка купа каміння була чиєюсь могилою. Підняти камінь — порушити чийсь спокій.

Але ж усі померли.

— Я ще живий.

А допоки він живий, не дозволить їм оскверняти своє Місто, яке стало могилами.

Один із тих, що вижили. Скільки їх у цьому місті? Троє? П’ятеро? Семеро тих, котрі оберігають святий супокій мертвих?

— Цвинтарний сторож, — кошлата борода, усмішка без передніх зубів.

— Охоронець Могил, — здоровенні кулаки, рівна спина, широкі плечі.

— Нічна Сторожа, — усміхнені близнюки.

— Ромул і Рем?

— Йоскех і Теймауїт.

— Пташка, — малесенька дівчина в довгому плащі.

— Безмовний Воїн, — ніс починається від середини лоба, чуб на потилиці заплетений у довгу косу.

І останній з Тих, Що Вижили:

— Тепер ти знаєш нас.

Машини стоять кружка. Сім сторожових башт.

Автономне чергування семи величезних «штурмовиків».

— Прошу ввести команду в дію.

— Знищення.

— Прошу обрати, — список на цілий екран: — Спустошувачі могил, Нічні чудовиська, Збирачі черепів, Осквернителі, Мисливці Вісім, Ті, Що Волають у Темряві, Обпалені Виб…

— Мисливці Вісім?

— Можливо, що їх нема. Я лишень чув, ніби вони є.

Опуститись навпочіпки біля двох застрелених чоловіків.

Гробарі. Але не Мисливці Вісім.

Багаття й ті, що сидять довкола нього. Їх охороняють машини — сім сторожових башт, удають, ніби сплять. Пронизливий крик Волаючої в Темряві, безгучно-повільний поворот гармати в її бік.

І цвинтарний Сторож:

— Я пам’ятаю світло з неба. Воно, здається, було тепле й жовте. Я пам’ятаю, як сріблився в ньому пил.

— І я пам’ятаю братів своїх та сестер, — Охоронець Могил. — Ми бачилися на м’якому килимі, а наш батько сидів за столом та посміхався до нас.

— А я нічого не пам’ятаю, — зітхнула Пташка. — Лиш кольорові кульки.

— А потім усе зникло. Загуркотіло й стихло.

— Не стало ні стола, ні сестер, ні братів. Лише килим серед цегляних пагорбів.

— Розкажи ліпше, як ти мене знайшов.

— Потім, — сказав Цвинтарний Сторож.

А Охоронець Могил вів далі:

— Але вони не померли. Вони все ще жили. Хоч правда, я не бачив їх. Одначе я знав, що їхня старша сестра приносить мені хліб, а її мати вечорами співає для мене. Батько всміхавсь, а брати бавилися зі мною.

Зграя Гробарів. Затуливши очі світлонепроникними окулярами, чоловіки в довгополих плащах.

— Вони прийшли з реготом. Вони сказали мені: «Ходімо з нами». Вони спаплюжили могилу моєї родини. Вони забрали все, що там було, убили моїх братів, мою матір, мого батька та моїх сестер.

— Ти вирішив помститися?

— У Нашому Місті багато могил. І я можу захистити бодай дещицю з них.

— А я пам’ятаю лишень кольорові кульки. — Дівчинку знайшов у колисці тоді ще безбородий Сторож. — І я знаю, як Сторож знайшов мене.

— Пташка.

Пташка знищила більше Гробарів, ніж я — Диких Псів.

На мене дивиться «дробар каміння й стін»:

— Ім’я після ініціації?

— Крихітка.

І, не обертаючись, до Охоронця Могил:

— Занести її в пам’ять?

— Ти спустошувала могили?

— Я шукала інструменти в багажниках безколісних машин.

— Занести її в пам’ять?

— Поки що зачекаємо.

Розділ 8

Але до цього — три бойові машини Гробарів.

— Гуп!

Постріл, ривок ліворуч і вибух.

Три машини — три вибухи:

— Гах! Гах! Гах!

Останній із Тих, Що Вижили, розвернув «штурмовик», смикнув важіль і, не зупиняючись, вистрелив у відповідь:

— Гах!

Рознесло башту першої машини Гробарів.

— Снаряд.

— Є снаряд! — озвався його Штурмовик і викотив снаряд на рейки, що підступали до жерла.

— Гах!

Спалахнула машина Гробарів. Різке гальмування. І знову задній хід через вирву після вибуху, який щойно торохнув.

— Снаряд…

Ми бігли вулицею, а вони простували вслід за нами. Часом шикувалися в ряд і стріляли по нас. Ми натрапили на їхній табір, на черепи, почеплені на колючий дріт огорожі. На стіну вогню між зруйнованою баштою та поліційним «штурмовиком-10», що ледь виднівся з-під завалених стін.

— Гробарі! — покотившись від багаття та стріляючи в той бік, звідки прилетіла перша куля.

— Снаряд!

— Гах!

І смикнути важіль, зупиняючи свій «штурмовик».

— Кінець.

І Крихітка, вона щойно навела свій пістолет. І Крихітка, вона щойно спостерігала за цією війною.

Розділ 9

Як завжди в таких війнах, Гробарів було більше. Чому? О, це довго пояснювати. Та й хто погодиться, що саме він — Гробар?

— Наше Селище.

— Наш Зруйнований Світ.

— Так, на огорожах наших — черепи мертвих. Але як повчання живим.

— Гробарі? Ми?

— Ми — Осквернителі могил?!

— Де ти чула ці дурниці, дитинко?

— Від Божевільних Мешканців Руйновищ?

— Найпевніше, від них.

— Ми — Вцілілий Уламок Світу.

— Ми — Останні.

— І не тобі нас повчати, як слід виживати…

Або повалити на землю та зірвати з мене весь одяг:

— Віспа? Чума? Променева хвороба?

— Вона чиста.

— Гаразд, — кинувши одежу назад.

— Бах! — із протилежного боку дротяної огорожі.

— Бах! — і впав.

— Божевільні Стрільці!

— Полеж, якщо хочеш жити!

Вони стріляли по руїнах довкола їхнього табору; їм було байдуже, хто там: Пташка, Близнюки Йоскех та Теймауїт чи Останній із Тих, Що Вижили.

Але річ не в тім. Я сиділа долі та зав’язувала шнурок, не дивилася на їхній табір, на прострелені знічев’я черепи, на безліч непотрібних речей, принесених з руйновищ.

— Навіть якби вони були Останніми з Тих, Що Вижили, я не воювала б на їхньому боці. Чому? Та просто вони ніколи не були б на моєму боці.

Тож пхнувши їхні обмотані колючим дротом ворота, я рушила до Захисників Могил.

— Пригнися, — попросила Пташка.

А тільки-но я це зробила, вона вистрелила в Гробарів, котрі намагалися наздогнати мене.

Вітчим і Мачуха.

Це вони знищили той світ, і кожний одержав те, чого так прагнув: Вітчим — убивць-Гробарів та Захисників Повалених Будинків, котрі не надто відрізнялися від Гробарів. А Мачуха — мертвяків.

Ціле царство. І вона — королева на троні.

— Я знала, що ти кохаєш мене, — цілуючи чоловіка.

Його руки — на її оголеній спині:

— Залишися.

— Не можу, — але не пручаючись. — Я мушу встигнути насолодитися всім цим.

Одинадцять рядків вище: «…не надто відрізнялися…» А ще чудовиська: всілякі, різні, на будь-який смак.

— Хтось таки знищить Крихітку.

— Я так не думаю.

Але то був їхній час. Час, коли Злу дозволялося правувати будь-яким із світів. Недовго, але неподільно.

— Час, коли всілякі Крихітки безсилі.

— Побачимо.

Копнути ворота, щоб піти від них.

— Ой не думаю, Таточку, — сказала я Вітчимові, котрий ще не присягнувся вбити мене.

— Побачимо.

— Побачимо.

— Ти це серйозно?

Іноді навіть Янголові хочеться…

— Так, я серйозно.

— Побачимо.

Але я мовчала. Бо ж:

— Побачимо.

— Побачимо.

— Побачимо.

— Побачимо, — ми могли обіцяти одне одному до наступного ранку.

Розділ 10

«…не надто відрізняються…»

Я зціпила зуби.

«…не надто відрізняються…»

— Пригнися, — і тільки-но Крихітка присіла, Пташка вистелила в Гробарів, котрі намагалися мене наздогнати.

— Бах!

— Побачимо.

— Поба…

Я зціпила зуби, а Вітчим зареготав:

— Це мій Кінець Світу?!

— Твій.

Розділ 11

— Ні, — мовив Останній із Тих, Що Вижили, й не пустив мене нахилитися до тріски.

— Аби не думати потім, що це було.

— Ліпше візьми гілку.

— Звичайне дерево. Звичайна гілка.

— Хто й коли звертав на них увагу?

— Ти пам’ятаєш кожне дерево свого Міста?

— Ні.

Ми розпалили багаття, і його «штурмовик» захищав нас.

Нас і тих примар, що до нас підійшли та сіли біля вогню. Вони посміхалися прозорими вустами.

Істоти з серпанку, що прийшли до нас.

— Гробарі знов убивали.

— Вони знову приходили до нас.

— І до нас.

— А на нашій вулиці вони знищили три родини…

Пташка, повернувшись до себе додому. До нерівного уламка стіни, що біля неї невідомо яким побитом збереглася колиска.

— Доню.

— Мамо.

— Як ти?

— Усе гаразд. Пам’ятаєш Безмовного Воїна? Він колись приходив до нас. Він наткнувся на п’ятьох Збирачів Черепів…

— Пташко, ти лякаєш мене.

— Не бійся, мамо, адже він убив їх!

У Місті сила-силенна примар. Видимих тому, хто хоче їх побачити.

Вони годують мертвих голубів на площах, слухають зниклу музику в зруйнованих кав’ярнях. Вони вітаються одне з одним, усміхаються, коли ти йдеш, не бачачи їх, та показуються лише тоді, якщо…

Гробарі. Вони приходять і вдень, і вночі.

— Примара.

— Де?

Гуп!

— Уже нема?

— Цей світ належить вам.

— Дякуємо тобі, о Володарю, — припавши навколішки перед Вітчимом, який сидить у старому кріслі, принесеному з розвалених будинків.

— Йдіть та беріть, усе, що заманеться.

І нишпорять вони по руйновищу, вбивають привидів за котушку кольорових ниток, за поштівку, що припала до смаку, за блискучий уламок пластику.

— Поглянь, яка штучка!

— Чудово! А що ти хочеш навзамін?

— А що в тебе є?

— У мене? Та багато чого, — і до купи уламків: — Ось, дивись: якщо оцим провести по руці, залишається коричневий слід. А коли ним потрясти, то всередині в ньому щось торохтить.

— Чудово. А ще оце, — показуючи намисто з ручок фаянсових цукорниць.

— Хто найбагатший у Місті?

— Вітчим. Адже йому віддають третину з усього, що знаходять на руїнах.

— Навіщо Вітчимові ці речі?

— Бо за кожну з них Гробарі вбили примару.

Байдуже, чий біль. Навіть того, хто вже помер.

Аби лишень біль та муки.

— Надзвичайний світ.

Або юрба загнаних до його трону примар.

Трон? Старе крісло. Але й воно може стати центром світу. Того світу, котрий опанувало Зло.

— Хто хоче служити мені? Не бійтеся. Хто залишиться зі мною, то житиме тисячі років. — А якщо ні, то він кивне, і Гробар поцілить струмінь вогнемета уже на перших трьох і перетворить їх на дим. — То хто ж?

— Я!

— Я!

— І я!

— Чудово. — Легкий доторк руки — і примарна людина обертається на чорну ікласту почвару.

На тварюку-привида. Яка проходить крізь стіни, проникає у сни, нападає в пітьмі.

— Решту — знищить.

— Ти що? — спитав мене Останній із Тих, Що Вижили.

— Хоч би що відбувалося, — сказала я. — Хоч би що скоїлося… — повернувшись до руйновища та дістаючи пістолета: — Хоч би що відбулося…

Чотири новонавернені почвари чорними крайками просочуються крізь стіни. Переплітаються, набувають форми та повільно рухаються до нас.

Бах!

— Хто сказав «тисячу років»?

Бах!

— Хто сказав «Йдіть по неї»?

Бах!

По тій, котра потяглася лапами до мого горла та так і впала, не опустивши лап.

Бах! Збиваю з ніг і стаю ногою на груди. Бах!.

І знову трон у центрі світу.

— Хто хоче слугувати мені.

Цвинтарний сторож усміхається беззубим ротом. І його жінка тепер уже вічно молода.

— Здрастуй, моя люба.

— Здрастуй.

Її округлий живіт. Їхнє дитя, якого вже ніколи не буде.

Їхній примарний сад — прозорі духи дерев. Привид-яблуко на її долоні.

— Дякую.

— Ти дуже стомився, — вважаючи його старість за втому.

— Пусте, — з відчуттям невідворотної тисячолітньої війни.

— Поцілуй мене.

Померла закоханою, вона тепер кохатиме його вічно.

Дістатися до табору Гробарів. Тільки-но дійти до нього та потрапити під кулю.

— Лови! Чудова куля! Ми виливали її зі столового срібла!

— А на одній напишіть «Крихітка», — попросив Вітчим.

— Ваше бажання — для нас закон, о…

— Лови! — кулю з карбованим на ній «Крихітка».

Грох!

Табір, огорожа з колючого дроту. Прірви, накриті збитими з дверей щитами. Замість стін — дерев’яні віконниці.

Що я тут не бачила? Зібрані ними речі? Мільйон поламаних речей, не потрібних навіть тим примарам, котрі через них загинули?

Грох!

Адже я прийшла сюди не для того, щоб із ними воювати.

Заночувати серед руйновищ. Запалити багаття та виказати себе.

— Це Місто подароване нам, тож усі, хто не пішов із нашого табору, — вороги.

Гробарі.

Збирачі черепів…

Вони оздобили Вітчимове крісло сигаретною фольгою. Не розуміють, чому він регоче, коли на нього сідає.

— Кожний третій череп для вас, о Володарю!

— Хто зібрав найбільше черепів?

Жовті кістки серед багатьох куп каміння.

— Незлецько-незлецько, — скаже Вітчим, завваживши їх. — А це вже й зовсім добре, — про малесенький череп, м’який, ніби пергамент. — А тепер подивіться, — і він виймає з-під одягу ще замащений кров’ю череп. — Хто має такий?

Священна реліквія, найбільший здобуток — череп Мисливця на Збирачів Черепів.

Хто мисливці? Цвинтарний Сторож, Охоронець Могил, Безмовний Воїн, Пташка та близнюки…

— Але найбільша цінність, — звівши догори палець, неголосно, як знавець: — Череп Крихітки…

— Дозвольте мені!

— Я принесу його!

— Він буде мій!

Бах!

Не слід було їм давати такі обіцянки.

Безмовний Воїн закинув на спину сплетений у косу чуб. Він прийшов до себе додому.

Сісти за стіл, дістати з шухляди папір та олівець і написати:

«Я сьогодні знову приходив до вас. Одначе знову не застав. Шкода, проте я все ще сподіваюся, що наступного разу ви знайдете можливість відкласти всі ваші справи та дочекатися мене.

Ми не бачилися вже дев’ять днів. За цей час мало чого сталося. Гробарі, Збирачі Черепів, Волаючі в Темряві…

Тож вам не варто непокоїтися через мене. Значно більше мене турбує те, що ви не цінуєте себе. Пам’ятайте, що без вас я…»

Так, начебто його дім не зруйнували Гробарі. Так, ніби це не він прийшов у їхній табір та приніс із собою смерть і вогонь, щоб повернути собі забраний ними портретик тієї, котру він кохав. До кого й досі звертався на «ви». І якій писав:

«Мене тішить думка, що скоро…»

Безмовний Воїн із довгою-довгою косою.

Брати-близнюки за гамірним сімейним столом. Їхня покійна мати така ж повновида й весела. Їхній близькозорий батько. Їхні сестри-реготунки.

— Вам слід більше їсти.

— Атож!

— Та берегти себе.

— Якось я читала в газеті…

— Мамо.

— Ви мої діти.

— Ти навчатимеш нас, як воювати? — він хотів сказати «убивати».

— А чому ні? Я ваша мати і маю право навчати вас.

Весела дружна родина, двоє сягнистих близнюків за одним столом із примарами.

Волаючі Серед каміння. Довгокосі, тонкорукі, з очима пожирачів.

І тут цей усмішливий Вітчим:

— Людський попіл, — це до веселих торгівців свого барвистого шатра, — найліпший у світі наркотик! Скуштуйте! Скуштуйте! Скуштуйте, щоб знати! Скуштуйте, аби розповісти іншим! Скуштуйте, щоб уже ніколи не забути!

— Прадавні Ацтеки! Пелехаті Вікінги! Жебраки Вічного Міста! Всі вони знали смак попелу! Всі вони знали, як зробити для себе найбільшу з усіх насолод! Куштуйте! Куштуйте! Куштуйте!

— Іще один раз?

— Г-г-г-г-г.

Дати вдихнути лише один раз, аби сказати до Волаючого в Темряві:

— Посеред каміння, люб’язний, серед руїн. Піди та знайди.

— Г-г-г-г-г.

У цьому Місті було так багато попелу…

— Авжеж. Авжеж, ідіть. Цей світ ваш!

Вітчимові почвари, що полюють уночі. Безликі, безгучні, вони полюють на примар і на Гробарів, і на Збирачів Черепів.

— Послухай, — мовив Вітчим до Мачухи, яка сиділа й полірувала нігті. — Ти чуєш?

— Ох, — із п’янливим зітханням. Дослухаючись до передсмертного крику.

— Ааааааааааааа!

І коли б не Семеро Протиборців Злу…

Семеро знову зібралися разом. І виставили «штурмовики» довкола.

— То в скількох ти поцілила сьогодні?

— У трьох, — відкаже весела Пташка.

— П’ятьох, — скаже Цвинтарний Сторож. «Восьмеро», — покаже Безмовний Воїн.

— Семеро, — скаже Охоронець Могил.

— І я вбив сімох.

Поставлені кружка машини. Сім сторожових башт. Автономне чергування семи величезних «штурмовиків».

А ми сидимо довкола багаття.

— Ти розоряла могили?

— Ні.

— Ти кидала у вогонь щось таке, що навіювало б примарам спогади?

— Лишень віття дерев.

— Ти відкривала багажники спалених машин?

— Тільки тоді. Один раз. Я вам уже розповідала.

— Ти вбивала Гробарів?

— Ні.

— То занести її в пам’ять? — спитав Штурмовик, що стояв біля нас.

— Поки що заждіть.

Розділ 12

— Цікаво, а якби Пташка вийшла заміж за одного з близнюків, що тоді робив би інший?

— А якби Штурмовикові придумати ім’я, він на нього відгукувався б?

— А якби Крихітка знайшла свої примари, чи вбивала б вона тоді, аби їх урятувати?

— А якби ти пішов, коли Гробарі сказали тобі «ходімо з нами», то чи сидів би ти зараз отут?

— Цікаво, якби мене знайшов Гробар, чи взялася б я розбивати гроби?

— Якби пішов дощ…

— Дощ?

— Так, вода з неба, — сказала я.

— Не може бути.

— Може.

Я розповідала доти, доки вони повірили мені.

— Якби Пташка…

— Якби Безмовний Воїн…

— Якби в інших Містах…

— Тисяча міст?

— Як це?

— Хіба ще є щось?

Вони чули їхні назви. І кожен намагався уявити їх.

— Місто На Дні Долини! Місто Довкола Пагорбів! Місто На Березі Океану!

Не йняли віри, що вдома в них — самі купи битої цегли.

— А якби прилетів Янгол?

— Янгол?

Я могла б розповідати цілісіньку ніч.

Але тепер я не була їм потрібна. І коли вони всі поснули, я лагідно попросила Штурмовика:

— Не гурчи, дай мені піти геть.

— Я заніс тебе в пам’ять, — сказав він. — Тож ти завжди зможеш повернутися.

— Навіщо?

— Хтось має розповісти їм, що таке — янгол.

Їм?

— Навіщо? — адже вони самі стали янголами цього світу.

Розділ ІЗ

— Ти задоволений? — спитала Мачуха.

— Ну хіба може бути задоволений художник?

— Нічим?

— Чому ж? Про дещо з цього я навіть сказав би «може бути».

Розділ 14

«Та побачила я чимало різних світів. Зустрічала різних істот. Але шукала я тільки одних. Тих, про кого нагадав мені Кіт, коли невдоволено сказав:

— Крихітко…»

Я простувала від вогню до вогню, я навідувала людей, що залишились у своїх колишніх квартирах. Ішла через усі нечисленні вцілілі квартири.

— Драстуйте вам, — підіймаючись завислими у повітрі сходами.

— Драстуйте вам, — де уламки квартири на восьмому поверсі.

Побачити доброго дідуся, що запропонував мені чай зі свинцевого термосу. І сказав:

— Обережно, — він вирішив, що я не бачу дірки в підлозі.

Від вогнища до вогнища.

— Драстуйте вам, — до сумної родини з дверима-норою від належного їм підвалу.

Прокинутися. Розсунути штори, а за вікном… Гм. Отож.

Я бачила острів у Центрі Міста. Три зруйновані мости, сотні закляклих там автомашин. І линви для тих, хто все-таки відважиться прийти на Острів.

Я бачила домогосподарок, що взялися за гвинтівки. Колишніх торгівців «корисними в побуті речами» — вони захищали свій Острів зі зброєю в немитих руках.

Воїни Епохи Після Великого Вибуху. Вони не вміли злитися, через що просто істерично кричали, їм несила було примусити когось боятися себе, а тому вони розмовляли лише тоном команди. Вони знали, що не широкоплечі, а в стегнах… Тим-то начіплювали на себе зброю та розмальовували обличчя кольорами трави, якої вже не було, землі та води…

Я бачила справжніх воїнів. Останній Взвод. Одяг випалено-жовтого кольору. Випалено-жовта іржа на гарматі. Втертий у шкіру випалено-жовтий пил…

— Розставити охорону.

— Слухаю!

— Роздати пайки.

— Слухаю!

— І далі викликайте базу. Вони мають дізнатися, що ми живі…

Я бачила тих, котрі вирішили, що це — всього лише сон. Вони позносили ліжка на перехрестя, змайстрували над ними хто тент, а хто навіс і лежали на них, лише зрідка підводячись, частіше підіймаючи лише голову, аби сказати:

— Який дивний сон.

— Цікаво, коли ми прокинемося, чи пам’ятатимемо одне одного?

— Іноді шкодуєш, що будильник не дзеленчить та не будить тебе.

Я побачила у проламаному вікні світло та пішла на нього крізь досвіткову імлу. В час, коли небо з чорно-червоного стає червоно-чорним.

Я побачила людину. Чоловіка. Він саме прокинувся, посміхнувсь і підвівся та прибрав постіль.

Зайшов до ванної, щоб вичавити з порожнього тюбика пасту, а з другого — крем, що давно закінчився. Він поголився, відкрив кран, мов з нього тече вода.

На кухні — на уламкові блискучої кахляної підлоги, уламкові двох стін, що зійшлися ріжечком, він увімкнув мікрохвильову піч, вважаючи, ніби розігріває в ній сніданок. Він удав, що насипає в кухлик цукор та каву, а потім довго пив його, одержуючи насолоду від кожного ковтка.

Перед пустою рамою від дзеркала він зав’язав краватку, поправив комір рваного піджака. Вийшов. На сходах кивнув своєму сусідові, котрий загинув ще під час Вибуху:

— Доброго ранку.

Зупинитися перед оплавленою брилою газетної ятки, спитати скелета, який сидить на стільці:

— Що новенького? — та взяти газету. Із грубої пожовклої паки «Сьогоднішній День», номер сто двадцять дев’ять (дев'ять тисяч чотириста сімдесят шість).

До цього додати ще й «Інформаційний Вісник». А коли закінчиться пака «Дня», він братиме по газеті з кіпи «Справжні Новини». І читатиме їх одну за одною, аж ніяк не дивуючись з того, що тисячу разів читає одне й те ж саме.

Він прийде на роботу — в руїни багатоповерхового будинку. Натисне запалу кнопку ліфта, але, не діждавшись його, піде пішки. До свого кабінету, до кімнати на шестеро столів.

І ті, що сидять за ними, скажуть йому:

— Доброго ранку.

Достоту такі ж, як і він: у старій одежі, сяк-так поголені чи з немов зробленими зачісками. Чоловіки та жінки, що наполегливо роблять усе ТАК. НІБИ НІЧОГО НЕ ТРАПИЛОСЯ.

— Читали? — спитає жінка ліворуч. — Що пишуть?

У рундуці неподалік від її будинку зосталися лише «Новини Бізнесу» номер чотириста тридцять п’ять, а тому, щоб упродовж півроку дивувати їх однією й тією ж статтею з «Сьогоднішнього Дня», їй доводилося робити гак до газетних яток при вокзалі…

…закляклі потяги. Завалені Скляні дахи…

— Так, я читав, — скаже чоловік.

— То що, почнемо?

Цілий робочий день: документи, кошториси, обідня перерва, деренчання телефонів на столах, не зважаючи на те, що вони не діють. Що в них немає навіть коротких гудків.

— Що сьогодні по телевізору?

— Не знаю. Здається, якийсь непоганий фільм.

Вечір перед розбитим екраном. Трохи почитати перед сном. І спати…

— Гарних снів.

Нічого не сталось. І завтра все буде так само, як завжди.

— Нічого не сталося.

— Нічого.

— Нічого.

— Нічого.

Розділ 15

Я бачила сторожу біля Країни Оживлених Мачухою мертвяків.

— Можна мені пройти?

— А хто ти така?

— Крихітка.

Бетонований паркан зусібіч Країни Мертвих. Величезні куріючі труби Мачухиного замку. Конвеєри з мертвяками. Цех Обробки та мертвяки, що працюють за конвеєрами. Купи тіл і Мачуха:

— Які гарні руки.

— Еге ж, — і змах тесаком.

— Гарні коси…

Повздовжній зріз.

— А оті вузькі стегна пасуватимуть оцьому, — вона створює Ідеального Мертвяка, свого Найкращого Коханця.

— Здрастуй, Крихітко.

— Здрастуйте, Матінко, — скажу я, коли опинюся в її тронній залі.

— Ну, як тобі? — спитає вона й кивне на Ідеальних Коханців біля свого трону.

— З-поміж них я впізнаю…

— Хочеш, подарую одного?

Вона знала, що я прийду, тож приготувала для мене Вовка.

— Він буде слухняний, буде вірний тобі. Одне твоє слово — і він зробить усе. Хочеш? Бери.

Може, махнути на все рукою та зостатись при ній?

Чи забрати від неї Вовка-2? Побудувати свій дім і забути про все на світі.

— Може, тобі кращий Чоловік в Окулярах? Лис? Алекс? Пес? Із котрим із них ти хочеш бути щасливою?

— Ні.

Мертві в Країні Мертвих. Тисячі мертвяків. Вони подають обід, стоять біля ліжка, чекають розпоряджень.

На величезному заводі, що став її Замком.

Вітчим регоче:

— Фабрика чиїхось мрій.

І сторожа біля металевих воріт, вона стріляє в кожного, хто підійде. Маленький презент для Мачухи — кілька щойно застрелених мерців.

— Тра-та-та-та!

Щоранку оглядати нові трупи, зазирати їм в обличчя. Зажмурюючи очі, вдихати запах.

Тільки б не посваритися з Повелителем Мух…

Розділ 16

І я знову бачила Мертве Місто. І знову ступала вулицями в нікуди.

І знову розпалювала багаття.

— Самі гілки. Більше нічого такого, що могло б примусити згадати…

І знову знаходила людей. Різних. Таких, що пережили Великий Вибух. Майже тих, кого хотіла знайти.

— Що зробити для вас?

— Зроби світ таким, яким він був.

— Не можу.

— Не можеш.

— Місто Магеддо зруйноване.

— Але ж біля нього залишилася гора.

— Ви підете зі мною в Долину до підніжжя Цієї Гори.

— Ні.

Ото ж бо й воно, що «майже». Тому-то я знову пішла.

Через зруйноване Місто. Від вогнища до вогнища. Через Місто, яке не Витримало Великого Вибуху.

Наразившись на дріт:

— Дзень!

Потираючи забите коліно:

— Дзень! Дзень! Дзень!

На невидимий дріт через суцільну пітьму. Примусивши дзеленчати почеплені на нього консервні бляшанки.

Розділ 17

Дзень! Дзень! Дзень!

— Як болить.

Дзень! Дзень! Дзень!

І побачити покинуте людське селище.

«Будь обережний, мандрівцю. Бо ж коли ти читаєш ці слова, нас уже немає. Якщо ти читаєш ці слова, то нас понищили Мовчуни. Але якщо ти читаєш ці слова, отже, боятися тобі нічого — ще не дуже темно задля того, щоб Мовчуни по тебе прийшли».

Мовчуни?

Я озирнулася. Побачила щойно покинуте селище, обгороджене стінами трьох розвалених будинків.

Мовчуни?

За мить до темряви.

Мовчуни.

Я чула, як вони простували до мене по камінню.

— Егей, вітаю.

Вони не обізвалися.

— Я — Крихітка.

Вони оточили мене.

— Ви не підкажете мені?

— Бо… — сказав один.

— Г… — простогнав другий.

— Онь… — вимовив третій. Ледве-ледве. Насилу. Через біль роздертих губів.

— Що «вогонь»?

— Ммммм…

— Ммммммм… — вони вже не могли говорити.

— Мммммммм… — надто з великим болем давались їм ці слова.

Здоровенні. Обпалені Вибухом. Вони сказали мені:

— ВО…Г…ОНЬ…

Розділ 18

Троє здоровенних чоловіків — три великі рани. Вони мали просто неймовірну силу. Три майже людини.

— ВО…Г…ОНЬ…

Команда починати стрелянину? Почни перша, щоб ми могли вбити тебе?

Скількох вони вбили, не знаючи спокою через сповнені болю ночі. Крокуючі на Вогонь. Мовчуни. Обпалені Вибухом. Благаючи мене про вогонь.

Мирне поселення, селище людей, котрі вирішили захищати себе, вимушені ночувати на руйновищі гробарі, — всі, хто траплявся їм на шляху.

П’ятеро Гробарів сидять біля багаття на зібраних по руїнах меблях, сидять на принесених до вогню диванах із тих самих руйновищ.

— Ммммм… — і кроки по камінню.

І Гробарі починають стріляти по Мовчунах, що йдуть до них. Ненависно. Бачачи, як кулі врізаються в Мовчунів та вилітають із протилежного боку — сухі, без бульбашок крові.

— ВО…

Грох! Грох! Грох!

— ГО…

Не відчуваючи болю. Що той опік від приставленого до грудей пістолета порівняно з опіком від Великого Вибуху? Покласти руку на голову та зламати карк.

— НЬ…

— Ммммммм…

Я дивилася на них.

Я розумію — вони не були злом.

— Мммм… — на них не було Вітчимового карбу. Не він укладав ненависть у їхній обпалений Вибухом мозок.

І вбивали вони не тому, що хотілося вбивати. Убивство як відповідь на постріл. На вигук ненависті:

— Мовчуни!

Вони просто приходили до селищ, таборів та стоянок, а їх зустрічали кулеметним вогнем.

Хіба могли вони діяти інакше?

Мовчуни та Мерці-Сторожа біля воріт Мачухиного замку.

— Во…

— Г-г-г…

— Ммммммм…

І договорити за того, котрий не зумів пересилити на видихові біль:

— Онь…

Непорушно стоять мерці. Вони вбачають у Мовчунах таких самих мерців, як самі.

— Во…го…нь…

Але мерці не можуть вимовити ані звуку. Такими їх зробила моя Названа Мати.

— Во…г…онь…

Жахи нічних руйновищ.

«…якщо вже стемніло, то Мовчуни прийдуть по тебе…»

— Але ж у мене в руках немає нічого, — сказала я. Маленький заштрик болю.

— Ходімо, — я стала на дріт, і консервні бляшанки дзенькнули:

— Дзень.

Повільний рух підборіддя з боку в бік:

— Ні.

— Там нікого нема…

Вони знали. Вони самі знищили мешканців цього селища. Тих, до кого прийшли. Тих, котрі першими почали в них стріляти.

— Тоді зачекайте мене.

Я обійшла селище.

Могили із увіткнутими в узголів’ї гвинтівками. Мовчуни без жодного слова вирішили поховати тих, котрі прагнули їх убити.

Я повернулася з оберемком дров.

— Ммммм… — дивлячись, як я склала оцупки та підпалила їх.

— Во…

— Го…

— Нь…

Я розпалила багаття, і вони — ті, котрі впродовж багатьох років тяглися до світла, — пішли, щоб повернутися. З ковдрами та кухлями.

— Я можу приготувати вам какао, — до Мовчунів довкола багаття.

— Мммммм… — надто пекучий біль. Але підіймати кухлі до рота і вдавати, що п’єш. Сидячи коло багаття….

Адже вони приходили лише задля того, аби розіслати свої ковдри біля чийогось вогню, аби просто підійняти кухоль…

Згадка про минуле життя. Остання згадка, збережена випаленим мозком…

Розділ 19

— А тепер ще й Обпалені Вибухом.

— То й що? Вибух обпік, але не вбив їх.

— Але ж вони просто зомбі.

— Ні!

Світ, вигаданий Вітчимом. Осквернителі Могил, Зомбі, Волаючі в Темряві…

— Вибирай, яких хочеш, — сказав він.

— Кожний із них буде твоїм, — реготала моя Названа Мати.

— Як багато їх вижило Наприкінці Світу, — веселився Вітчим.

— А тобі казали, що мало хто вціліє!

— Сто п’ятдесят вісім тисяч і скільки там іще?!

— Авжеж, — сказала я. — І я їх знайшла.

Не всіх. Дещицю з тих, хто зумів пережити Кінець Світу. І по-справжньому залишитися тим, ким вони були до того.

Адже саме їм Було Обіцяно. І саме їх я шукала. І саме їх я знайшла.

Розділ 20

Вітчим упав на підлогу, і вхід до Пекла зачинився.

— Я уб’ю її! Я уб’ю її! Я уб’ю її…

Він підхопився.

— Я це зроблю! Я уб’ю її! — в його очах спалахували червоні відблиски пекельних вогнищ.

— Гробарі!

Але я відійшла вже надто далеко, їм уже годі було мене відшукати.

— Збирачі через… Ет, — він лише махнув рукою.

— Тварюки!

Сотня почвар кинулася через руїни, вдихаючи мої сліди.

— Ні! — його обличчя обернулося на морду чудовиська.

Залізні люди зі своїми величезними кулеметами захистили мене від тварюк, перетворивши їх на пульсуючі, смолисті клапті розірваного на шматки зла.

— Хто? — спитала сторожа біля воріт Замка.

Помах руки — й вони осипалися попелом.

— Я потребую твоєї допомоги!

— Авжеж, — сказала Мачуха. — Що я можу для тебе зробити?

— Мертвяки…

— Ну?

Він поглянув на зомбі, які вовтузилися біля конвеєра. На кавалки мертвої плоті, що повільно їхали на ньому.

— Наказати, щоб дали тобі фартух? — спитала Мачуха.

— Так.

А через хвилинку, стоячи біля цинкового столу:

— Тулуб.

Зомбі підтягли до нього плечі та стегна.

— Руки. Не ці! Оті!

Жилаві руки борця.

— Голову.

Він зшивав мерця з різних частин, закладаючи в нього Зло ще до того, як зробив останній шов на грудях.

А по всьому тому — величезна доза чистого протеїну! Три десятки найбільших шприців, щоб мертвий зробився горою напружених м’язів!

— Підводься.

— Який жах, — посміхнулася Мачуха.

— Твоя правда, — озвався Вітчим, зминаючи та калічачи ударом лице мертвяка.

— Так ліпше.

— Хапай їх, — наказав Вітчим, і створений ним накинувся на чотирьох зомбі, що стояли під стіною.

— И-и-и-а, — і він роздер їх.

— Додаси трохи спритності, та й… — Вітчим нарешті посміхнуся.

— Цікаво, — промовила Мачуха. — Як його називатиме Крихітка?

— Їх, — уточнив Вітчим.

— Їх, — погодилася моя Названа Мати.

— Вона не встигне дати їм імена.

— Ти певен?

— Дай-но сюди, — сказав Вітчим і взяв у охоронця гвинтівку. — Дивись, — і він вистрілив у створеного ним монстра.

— Та-ак, — стиха мовила Мачуха і повторила ще тихіше: — Та-ак…

Три дні він не відходив від столу, створюючи дедалі жахливіших… Звісно, я тоді не знала, як мені їх називати.