Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Генечка Ворзельська (Частина сьома «Крихітка та кінець світу-2») #7

Частина сьома «Крихітка та кінець світу-2»

Три дороги. Три наступні кроки: вдарити ногою по каменю так, щоб він полетів та врізався в бляшану вивіску «ВСЕ ДЛЯ ДОМАШНІХ УЛЮБЛЕНЦІВ», нахилитися та попестити квітку; дістати пачку сигарет, відламати шматочок та скурити його.

Ударити ногою по каменю.

— Брринь-дзинь! — задеренчало, зірвався цвях, упала вивіска.

Так розважається Крихітка. Крихітка вийшла погуляти.

Нахилитися до квітки. Найперша квітка в цьому світі. Дрібнесенька, з пелюстками-кульками та глицею листям.

Розламати сигаретку, закурити й сказати:

— Дорога далека. Дорога дуже важка. Але я згодна. Я вирушаю.

Розділ 1

Здоровенні чудовиська Як Мені їх Називати мчали на своїх величезних машинах по руйновищу. На розвалених будинках їх підкидало аж до неба, й обмотані ланцюгами колеса здіймали фонтани із цегли. Ревучи зірваними випускними трубами, вони мчали півколом найжахливішої вовчої зграї.

— Рушайте, — сказав мій вітчим.

Це він майстрував їх упродовж скількох днів.

Безліч здоровенних чудовиськ.

— Ми зараз влаштуємо полювання!

Але я не тікатиму.

Від демонів не втечеш, хоч би який вигляд вони мали. Тим паче від демонів на величезних потворних машинах із потворною зброєю в руках.

— Угу-гу-гу-гууу!!! — ревуть мотори.

Підскік на купі каміння. Тривалий політ дугою, падіння на всі колеса, яке знов підкидає вгору.

Здоровенні руки стискають труби та балки Чудовиськ-Машин. Бандани. Татуювання на лицях, обернених навпаки.

І жодного слова.

Лише втягування повітря та мотання головою:

«Вона там. Звідти чутно її запах».

Кивок головою:

«Туди».

Чорні нитки на рубцях.

— Хот трек, Шуша! — з магнітофонів, якби вони слухали музику. — Муві, бебі! Лізі, бебі! Донт край, бебі! Гей!

— Угу-гуг-гу-гууу!!!

— Угу-гу-гу-гу-гу-гуг!!!

— Угу-гу-гуг-гуг-гуг-гуг!!!

Ще трохи…

Зненацька лагідний жіночий голос:

— Обережно.

Голос дитяти, яке вибралося на уламок плити:

— Дивися!

І чоловічий голос:

— А хто розповість мені віршика?

— Угуг-гуг-гуг-гуг-гуг!

Ближче! Ближче! Та ближче!

А я стою посеред вулиці: неподалік від люка. Розплавлений Вибухом, він наполовину стік у криницю. Мить тому я сказала:

— Чекатиму вас тут.

Діставши пістолет і затиснувши його в руці:

— Ось так…

— Віршика, — мовило дитя.

Його батьки вмостилися поруч, аби послухати.

Наче до них не долітає:

— Угуг-гуг-гуг-гуг-гуг!

— Що ж мені з вами робити? — я заховала пістолет.

Ухиляючись від першої машини, відштовхуюся від перевернутої брівки та вистрибую в порожнечу вікна.

Переверт. Приземлення на рівні. Та, щоб не налякати їх:

— Вітаю.

— Драстуйте, — сказав чоловік.

Жінка посміхнулась до мене.

А дитя сказало:

— А я тебе знаю.

Як повторення шостого дня. Довічним вигнанням із Раю. Щоб знайти новий Рай, де буде місце лише для нього та для неї.

Люди з пустими руками посеред випалено-жовтих руїн.

Вони зуміли залишитися щасливими. Вони були щасливі настільки, що тут не чулося гуркотіння з усіх боків:

— Угуг-гуг-гуг-гуг-гуг!

Тут навіть світило світло. Лагідне й сонячне.

Жовтого. Золотого. Сяючого на сонці бурштину. Горіхового листя, що літає в небі! Світло вітрини нічної кав’ярні, де сидять, тримаючись за руки, пари закоханих. Мільйони свічок вівтаря. Сухі позлітки на банях Храму Любові. Сяйво величного золотого хреста. Воно зігріває все навкруги ніжним теплом чистоти й умиротворення.

Адже цілком байдуже, де починати.

— Ви заблукали? — спитав чоловік.

А я ж прийшла їх порятувати.

— Ви зостались одна?

Я завмерла, вичікуючи, що Машина-чудовисько ось-ось проб’є стіну позад мене.

— Ви можете піти з нами.

— Не бійтеся, вас там ніхто не скривдить.

І їхній малюк дав мені руку:

— Ходімо?

Розділ 2

— То й що? — спитався Вітчим.

— Вона щезла в стіні.

— То пробили б стіну!

— Неможливо, — вони намагалися це зробити, але занапастили дві машини із восьми…

— Вас налякали мутанти? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.

— Мутанти? Ну, звісно ж, — зрозуміла я.

— Гаразд, — сказав до створених власноруч мутантів Вітчим. — Йдіть, — і пішов до своїх покоїв.

До своєї квартири, що була така ж, як і колись. Лезом по руці — кілька крапель крові на підлогу. І дві великі почвари. Вони виступили з пітьми. Вони тремтять від нетерпіння.

— Лише піти та подивитися. Лише подивитися і повернутися. Зрозуміло.

Стиха:

— Гррррррр.

— Нумо ж, я чекаю.

Розділ З

Увечері Мачуха надіслала Вітчимові оживленого мертвяка.

«Сподіваюся, вечеря припаде тобі до смаку, — червоне чорнило, м’який пергамент переданого з ним листа. — Бережи себе. Не забувай, що в тебе є я. Твоя Л».

— Вільний, — сказав Вітчим мертвякові, коли той поставив останній судок.

Але мертвяк не ворухнувся.

— Якісь проблеми? — спитав мій Названий Батько.

— Навіщо ви оживили мене?

Що?! Мертвяк заговорив?! Та ще й задає питання?!

— Що ти сказав?!

— Я не хочу служити вам.

— Не хочеш?!

На додачу — ще й оживлений мертвяк.

— Відпустіть мене.

— Звісно, — ошкірився Вітчим. — Священне право вибору. — Він обернув мерця на пилюку.

Одним помахом руки.

I скривившись:

«Кепська прикмета. До чого ж кепська прикмета».

«Дитинко моя, — писав він, — поки ще не пізно зробити твою смерть легкою та безболісною, отямся. Прийди до мене та помри, як належить янголові — сумирно і тихо».

Я переглянула листа. «Не змушуй мене» ніде не було. Дивно.

На другому аркуші:

«Ми з твоєю Матінкою не хочемо завдати тобі лиха. Тому сподіваємося, що ти повернешся сама».

На третьому аркуші:

«До чого така обережність? Навіщо ховатися? Де ти можеш заховатися від мене в тому Світі, що побудований за моїми кресленнями?»

Четвертий аркуш закінчувався словами:

«Не сміши нас».

А п’ятий, розірваний посередині, починався:

«Та подумай про ті сто п’ятдесят тисяч. А втім, я все одно їх знищу».

— Лист? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.

— Так, — сказала я та й зібгала аркуші в руці.

— І що пишуть?

— Такий нерозбірливий почерк.

Жмут паперу впав на землю та вмить зробився випалено-жовтим.

Подарунок для Гробаря.

— А що в тебе є?

— Лист.

— Покажи, — і спроквола ворушить губами: — «Дитинко моя, поки ще не…»

— А що означає «Дитинко»?

Розділ 4

Ми простували крізь світло. Крізь світло до світла. До того самого Світла кохання.

Поселення. Місто Перших Живих, котрих я зустріла у Місті Мертвих.

Лише невелика частка тих, які не сподівались Обіцяного, але одержали все.

— Драстуйте, — вони зустрічали мене, повиходивши зі своїх обвитих виноградом осель. Барвисті віконниці, білі стіни, світлі строї. І трава. Всюди трава. Тонкі шовковисті стебла між плитами та камінням бруківки. На очищеній від битої цегли землі. Перші деревця, перший урожай з маленьких грядок. Великі добрі пси та багато усмішок.

— Драстуйте.

До будиночка Тих, Котрі Усе Починали.

Скинути куртку, вмитися прозорою водою, скуштувати свіжого хліба.

— От бачите. Ніхто вас тут не скривдить.

Добро та любов. Світло.

— Я можу вам допомогти?

— Чим?

Грядки полито. Відра наповнено водою. Вінки виплетено. Хлібини витягнуто з печі.

— Можливо…

Ми стояли край берега очищеної від кам’яних стін річки, біля піщаної обмілини, неподалік від човна, що загруз у піску.

— Куди нам плисти?

— Ще тут слід поприбирати.

Перетворити руїни на храми та будинки нового міста.

Посадити силу-силенну квітів.

Було обіцяно Рай. Вони одержали Рай. Але те, яким йому бути, залежить лише від них.

— Твоя куртка.

— А що?

— У неї на спині написано: «Крихітка».

— Це погано?

— Та ні, — посміхнувся він.

А його жінка сказала:

— Ми теж дещо про неї чули. Ти маєш право бути схожою на неї.

Зненацька малесенький вибух у червоно-чорному небі — сонячний полиск та білі хмарини.

На мить.

— Добра прикмета.

— Дуже добра.

Розділ 5

Навіть не замислюються над тим, що вони відбудовують рай. Просто живуть так, щоб не було приводу не посміхатися.

До любові, з любов’ю та в любові.

Біля тихого джерельця:

— Ми тут живемо.

Коли ми сюди прийшли, тут було саме каміння.

— Колись, як ми знайшли одне одного…

Я слухала їх.

— Ще тоді, коли квіти й трави були мертві…

Я слухала їх та посміхалася.

Тільки б вони не сказали:

— Залишайся з нами.

Чому?

Ми відбудуємо світ. Ми зробимо його чистим і ясним.

Я намагатимусь. Я буду не гірша від них. Моя куртка потреться об каміння, коли ми розбиратимемо завали. Мої черевики порвуться. Я викину пістолет на купу старого мотлоху.

А далі що? У цьому справді чудовому світі?

У кожного з них є Вона. В кожної з них є Він. Їхнє кохання дає життя новим їй та Йому, щоб вони могли зустрітися та покохати. Адже найперший світ було створено саме задля любові.

Для Любові, в Любові та з Любов’ю.

— Вовче, давай залишимося тут.

— Так? — він зупиниться в кінці вулички білих будиночків. Там квітують пагорби, а там — порослі вереском гори?

Він навіть бровою не поворухне.

— Я сказала дурницю?

— Ні.

Просто янгол, котрий залишився з людьми, сам стає людиною. І коли приходить Зло, він може захистити від нього інших.

Тож Вовк навіть не наважиться сказати мені:

— Колись потім…

Адже Війна, в якій ми стали на бік Світла, нескінченна.

Ніхто не приводить тебе до Світла.

Ніхто не покладе тобі руки на лоба й не скаже:

— Дивись, — і ти побачиш Божий Образ.

Тебе примусять, розкинувши руки, мов хрест. Тобі подарують канчук, щоб ти виганяв із себе демонів. На тобі можуть випалити тавро й утаємничити в орден чи секту.

Але ти сам обираєш, по який бік стати.

Я хотіла сказати «раз і назавжди». Але життя таке складне. В житті все значно складніше.

— Як Алекс та Інга?

— А як Цвинтарний Сторож?

А як маленька людина у своєму маленькому світі, — вона щоранку знаходить собі янгола?

Кожного ранку брати до рук меч і казати Злу:

— Поки настане вечір, мине ціле життя. Отож побачимо, як ми зуміємо прожити його.

Розділ 6

— Дивися, — огорожа з двома кроликами.

— Ходімо, — усім поселенням випускати в річку дві сріблясті рибинки.

— Обережно, — біля трьох переплетених соломинок майбутнього кубельця.

І щаслива вечеря з добрим і тихим:

— Дякуємо тобі, — Тому, Хто Завжди їх Чує.

І Зло нічого не могло вдіяти з ними. Всемогутнє Зло безсиле перед Істинним Світлом.

Розділ 7

А ввечері в їхньому поселенні засвітилися лампи. Сотні апельсинового-жовтих кульок.

І два перші світлячки цього світу сіли на листочок. І відображення їхнє показалось у краплинах першої роси.

Розділ 8

Увечері вони повели мене у свій Спільний Дім. Будинок зі світлого каменю. Довгі столи, побіля них лави, сцена з піднятою завісою.

Вони збиралися тут кожного вечора. Вони знали, що робитимуть вечорами.

Жінка підійшла до краю сцени.

— Наші малята, — сказала вона, — підготували для вас виставу. Тож вони покажуть її.

Радісні оплески.

— Просимо.

Завіса розсунулась, і я побачила зображену на картоні нічну вулицю, паперове листя на мальованій бруківці, а ще хлопчика та дівчинку. Дівчинку, одягнену в те, що мало зображувати шкіряночку, а хлопчика — в білому, з німбом на дротикові та змайстрованими з цигаркового паперу крильми за спиною.

— Вона була маленьким Янголом.

— Янголом Світлої Любові.

— Вона допомагала подорожнім та оберігала сон дітей.

— Її звали Крихітка.

— Крихітка та її Великі друзі.

— Вовк, Доберман і Лев.

Малюк, що зображував Кота. Малюк в образі Вовка, і малесенька дівчинка, що дуже серйозно намагалася показати, яким старанним янголом я була.

— Подобається? — тихо спитав чоловік, який сидів поруч.

Я згідливо кивнула і підвелася.

— Щось не так?

— Пробачте.

— Вам не сподобалося?

— Я скоро повернуся.

Я вийшла на вулицю й кинулась по ній бігцем. До околиці міста, до руйновищ. На оте, що тихо-тихо:

— Гррррр…

Вітчимові тварюки. Дві з них обережно роздирають кігтями прозору межу. Кордон цього світу.

— Стійте! — я вихопила пістолет.

Але у відповідь лише:

— Гррррр!!!

— Бах! — я стрельнула не зупиняючись.

— Бах! Бах!

Але тварюка вхопила зубами видерту з кордону стрічку.

— Бах!

І я вбила її.

Але тим часом друга тварюка схопила в пащу стрічку межі.

— Бах! — я промахнулася.

— Ммммм.

Мить — і вона зникла в пітьмі.

Кінець. Невдовзі Вітчимові мутанти будуть тут.

«Щодо тих ста п`ятидесяти… Я все одно знищу їх». А все — через єдиний невдалий постріл.

— Котику, я піду до нього.

— Ні, — сказав мудрий Кіт.

— Котику, я не хочу, щоб вони загинули.

Він промовчав.

— Хай краще Вітчим уб’є мене.

— Ти янгол, — промовив Кіт.

— Саме так!

— А коли це так, то захисти їх.

Захистити їх…

Я стала у дверях їхнього Спільного Дому:

— І прийшли Дикі Пси, — виголошував, стоячи край сцени, малюк. — Їхні пащі вкрилися піною. Дикі-дикі Пси…

Я пішла геть.

— Мутанти, дитинко. Тепер великі та люті мутанти.

Я покинула Перше Місто Живих, певна, що мутанти в ньому не з’являтимуться… Чи довго? Цього я не знала.

Тому мені слід було якомога швидше повертатися.

Розділ 9

Як звали ту руду дівчинку? Лола чи Лулу?

Я все одно бігаю прудкіше за неї.

Я бігла через нічні руїни. Цілісіньку ніч.

— Грррр! — безлика тварюка за кимось полює.

Перестрибнути її. На стіну. А коли вона стрибне слідом, зірватися вниз, щезнути в непроникливій пітьмі балкона, зачаїтися між двома вцілілими химерами того самого будинку, до якого мене колись привів мій Названий Батько:

— Тепер ти житимеш тут…

— Здоров, Бу-у, здоров, Боба.

— Здрастуй, маленька Валькіріє.

Стрибнути, відштовхнутися від спини тварюки, що обнюхує мої сліди, та помчати далі.

Бігти аж до світанку.

А втім, ні. Лулу та Лола не були руді. Вони були вогненно-червоні. Як оці очі…

Вискочити на перила. З Верхнього Міста в Нижнє.

Підківки по металу:

— Вжик-вжик-вжик-вжик! — І сніп сліпучих іскор.

Зістрибнути й побачити очі, що світяться червоним.

— Ти хто?

— Я теж тебе не знаю, — Тому, Хто Ховається в Пітьмі. — Ти такий сильний? — і показати йому свій пістолет.

Добрий-добренний Пес.

Лютий-прелютий Вовк.

Мудрий, жах, який мудрий Кіт.

І, звісно ж, З.Ч.

Кого я могла попросити «допоможіть мені» тут? У світі мого Вітчима?

— Це мій Вітчим, і ніхто, крім мене…

Адже це не дитяча забаганка.

Бігти й нікуди не звертати. Бампером, капотом, дахом, неначе сходами. Упасти й прослизнути під днищем сміттєвоза, який став поперек вулиці.

Просто до багаття Мовчунів.

— До…

— Усе гаразд, — сказала я.

— Ро…

— Не треба мене проводжати.

Кілька метрів задки, щоб помахати їм рукою.

Мимо закляклого на роздоріжжі Поліційного Штурмовика, що засліпив мене.

— ЗУПИНІТЬСЯ.

— Я не можу.

— ЗУПИНІТЬСЯ ТА ПІДНІМІТЬ РУКИ.

— Я повернуся. Слово честі, повернуся.

Намагається наздогнати мене, але не рухається з місця.

— ГАРАЗД. МОЖЕТЕ БІГТИ ДАЛІ…

Вітчим пошле Мутантів.

Вони прийдуть у Поселення Білих Будинків.

Я повернуся туди, але там уже більше нікого не…

Мерщій!

Іще швидше!

Нікуди не звертаючи.

Сходами нагору. Підвісним мостом над майданом. Над самим проваллям метро, що стало другим колом пекла.

Вибиваючи замкнені двері. Через прохідне дворище.

— Лічильник Гейгера пам’ятаєш?

— Він тут вибухнув би.

Краєчком величезної прірви. Мимо будинків, що оточили її, гігантську площу. Точніше сказати, те, що від неї залишилося.

У садок, де повно рослин-мутантів.

— На добраніч.

Квітка розмовляє? Квітка завбільшки з двоповерховий автобус?

— Ходи до мене.

— Авжеж.

— Ходи до мене.

— Уже йду.

Світіння в темряві крапель її отруйного соку. Її липучий м’язистий язик.

— Ходи до мене.

— Та скільки ж вас тут?!

— Ходи-но.

— Підійди ближче.

Повз вуличну кав’ярню. Столики поміж двох ліній розвалин. У кав’ярні повно веселих демонів.

Повз Мачуху, вона сидить до мене спиною, за столиком, серед своїх мертвяків.

Повз Вітчима, котрий підійшов до вікна.

Мимо його усмішки:

— Давай-давай, Крихітко, давай.

Вітчим затис у руці принесений йому тварюкою клаптик межі.

— Тільки й того, що провести по ній довгим нігтем і загасити її світло. Та, повернувшись до головного мутанта: — Накажи своїм, щоб зібралися. Незабаром вирушатимете.

Я бігла цілісіньку ніч. Через «по», мимо «під», біля «у». Залишаючи позаду квартал за кварталом.

Розділ 10

— Щоб знищити Місто, треба всього п’ять бомб.

— П’ять? Вистачить і трьох.

— Три — то й три.

Чудові хлопці у військовій формі.

— Та ще по периметру.

— Скільки?

— Штук шість.

Щоб уже нікого не лишилося.

Дорога уперлась у величезну прірву, а за нею тягся той самий обпалений степ.

Я бігла тим степом, вигнутим по небокраю.

Я летіла до пагорбів, сподівалась побачити за ними.

Я вихопилася на пагорб та побачила те, що хотіла — табун старих ваговиків та їхніх Пастухів, котрі опиралися на свої вогнемети.

Здоровенні ваговики пожирали асфальт, спроквола ворушачи щелепами.

— Хрум, хрум, хрум, — метр за метром, як колись тисячі кілометрів доріг.

Пастухи динозаврів, пастухи мамонтів, пастухи старих ваговиків.

— Маленькою дівчинкою з поселення, що принесла мед, молоко та спечений уранці хліб? — спитав мене Пастух.

— Крихіткою, котра шукає свою подругу.

— Угу, — сказав мені Пастух.

— То як вона?

— Та непогано, — відповів той.

— Де вона?

— Біля водопою, — коло вивернутого бака заправки повільно п’є каламутний та гіркий бензин.

— Я зачекаю її?

— Ні, — відказав Пастух. — Он вона…

І я погукала:

— Машинко!

І вона стала на пагорбі, завмерла й примружила фари, а далі повільно рулила до мене. Мов нескорена хижачка, мов сторожовий пес табуна ваговиків. Сама знайшла пастухів, сама лишилася коло них і тепер сама вирішує, чи бути з ними й надалі.

— Машинко, — вона зупинилася поряд зі мною.

— Здрастуй, дівчинко.

— Я прийшла по тебе.

— Я мала надію, що ти згадаєш.

— Ти мені потрібна.

— Я знаю, — нарешті вона посміхнулася, підморгнула до мене й показала правий бік. Там глибоким слідом від кігтів було написано: «Крихітка».

— Дякую, — сказала я.

— Рушайте, — наказав Мутантам мій Вітчим.

— Мутанти? — перепитала Машинка. — Який дивний світ.

Мутанти на своїх величезних Машинах-Чудовиськах.

— Машини-Чудовиська?

Я посміхнулася.

— Та ні, — сказала Машинка. — я не шукатиму серед них нареченого.

Мутанти їдуть нищити поселення з Білого Каменю. Крихітка їде, щоб не дати їм це зробити.

— Захистити їх, — сказав Кіт.

— Я спробую.

— Знищіть їх, — наказав Вітчим. — Усіх. До ноги.

Розділ 11

— Таточку.

— Татуську.

— Мій най-най Названий Вітчим.

— Йому наказано знищити тебе.

— Що ж, нехай, — сказала я.

— Це серйозно, Крихітко, — промовив Кіт. — Кінчилися розваги.

— Як?!

— Так-так, Крихітко.

— На жаль.

— Усі до останньої?

— На жаль, так.

— Таточку, ми більше не розважатимемося?

— Досить, — сказав мені Вітчим.

— Але ж таточку…

— До Мутантів, — відповів він.

— До Мутантів? Що ж, гаразд.

— Ну, то поїхали?

— Поїхали.

— Тоді тримайся.

Чи можуть янголи слухати співи музик, які розмалювали себе білим та чорним, виконуючи ними самими вигаданий ритуал вшанування Зла? Слухати співака Довгий-Довгий Язик?

Можуть. Якщо їх розізлити.

Адже якщо Зло може любити, то іноді навіть янголи можуть злитися.

Але я не мала злості. Просто часом «Король нічного світу» означає те саме, що вирушити на війну.

Тим більше, шо моя Машинка все одно не слухала іншої музики.

Розділ 12

Намалювати карту міста. Скласти її вузькою гармошкою, а коли треба — добути з-за халявки черевика та розгорнути.

— Вони вирушать звідси.

— А ми — ось тут, — скаже Машинка.

— Перестрінемо їх отам?

— Кепське місце.

— А де ліпше?

— Ось поглянь…

Величезні Машини-Вбивці. Жахливі Машини-Хижаки: одна попереду, ще дві — одразу за нею — загородили собою всю вулицю. З оглушливим ревищем ламаючи стіни, перекидаючи ліхтарні стовпи летять, мов шалені, й земля здригається від каменепаду, що супроводжує цей рух.

Кінець. Їх уже ніщо не зупинить.

«Уперед».

«Та ми саме туди їдемо».

Але ніч.

Крихітка навіть почала трішки нудитися, виглядаючи їх на роздоріжжі. Машинка дрімає. Крихітка сидить скраєчку біля купи каміння.

Ще один поворот, і вони увірвуться в Поселення Тих, Котрі Вирішили Почати Усе Спочатку. Ще один поворот — і Мутанти побачили Крихітку. А Машини-Чудовиська загальмували, штовхаючи одне одного. Вони побачили розбуджену їхнім скреготом Машинку.

— Ти не спала? — вона позіхнула, показавши зуби-ножі та рожевий язичок, і ну потягуватися, потягуватися…

— Вам чого? — спитала вона чудовиськ.

— Е-е-е.

— И-и-и.

— У-у-у.

— Ну що ж ви? — вона розмовляла так лагідно, що вони ступили крок.

— И-и-и.

— Е-е-е.

— О-о-о.

— Які ви дужі, — мовила Машинка. — До чого ж ви величезні. Справжні… Не так, найсправжнісінькі… — вона посміхнулася, всіляко виказуючи, що захоплена ними.

А я бачила крізь бічне скло, як повільно ввійшли кулі в багатоствольний кулемет. Як вона обережно розпростує стрічки, сплетені з металевих кілець та бронебійних патронів. Як здригнулося її кермо за мить до:

— Тра та-та-та-та-та!

Засліпивши чергою. Не чекаючи, доки перше чудовисько впаде на черево. Не зупиняючись, одразу по другому:

— Та-та-та-та!

Розвалюючи його навпіл. І по третьому Автомобілю-Монстру:

— Тра-та-та-та-та!

По його морді, що спливала кривавою слиною.

А за одним заходом і майже всіх мутантів, проте залишивши й для мене кількох. Недаремно ж бо я вихопила свого пістолета.

— То як ти хотіла їх назвати?

— Їх? — здивувалася Машинка. — Кого їх?

— Це Машинка, — відрекомендувала я. — А це Люди, Які Почали Усе Спочатку.

— Дуже і дуже, — сказала вона.

— Нам теж вельми приємно.

А вночі вона стала поміж ними й мутантами, котрі надійшли одразу з п’ятьох сторін.

Розділ 13

Ми з Машинкою метаємося між кордонами поселення, щоб не дати звузитися колу між Мутантами та людьми, які зібрались у Спільному Домі.

Мутант із величезною, здатного розчавити самою своєю вагою, гвинтівкою.

— БББАААХХХ!

Куля обертає білий будиночок на купу випалено-жовтого пилу. Крихітка, стиснувши пістолета обома руками:

— Бах! Бах! Бах!

Наступна куля проштовхує попередню.

— Бах! Бах!

У голову нового Монстра?

— Бах! Бах! Бах!

Машинка перестрибує через величезну кулю та стріляє у відповідь:

— Тра-та-та!

Тільки Крихітка й тільки її Машинка — проти сотні Мутантів та десяти Чудовиськ-Машин.

Мутанти з п’яти сторін.

І люди посеред свого палаючого Раю.

Машинка та Крихітка одразу в багатьох місцях.

Одразу в багатьох місцях. Так швидко, що дві кулеметні черги склались у вогненний хрест.

Так швидко, що одразу кілька пострілів злилось воєдино:

— Бах!

Але Мутантів було так багато, і вони все йшли та йшли. А Вітчим зробив їх такими, що самим простим:

— Та-та-та!

Чи самим простим:

— Бах! — не можна було їх убити.

Вгативши в Мутанта кулю, ти тільки примушувала його повернутись у твій бік.

А в деяких, ще добре, що не в усіх, посаджене в плоть зерно кулі проростало новим жахливим тулубом або парою нових жахливих рук.

І коли б Машинка та Крихітка не були одразу в багатьох місцях. Коли б, відбігаючи від Машинки, я не прибігала до неї, такої ж. Коли б не гукала сама до себе:

— Егей! — та коли б не прикривала сама себе…

Але Мутанти стріляли так влучно, і я бачила смерть двох машинок та чотирьох пійманих на постріл Крихіток.

Доводилось кидатися ще прудкіше. Доводилось одразу бути ще в більшій кількості місць.

І вбивати.

— Убивати?

— Убивати.

Здоровенний Мутант, шестеро рук, отже, я поцілила в нього двічі, схопив мене за ноги й підняв над землею.

«І що в ній такого?» — він зазирнув мені в обличчя. — «Нічого», — збираючись розірватися навпіл.

— Тобі допомогти? — спитала Машинка.

— Якщо неважко, — сказала я.

— Та-та-та! — черга відтинає його великі руки.

— Та-та-та! — обережно підхоплює мене на свої кулі. Дає змогу відштовхнутися й стати на рівні.

— Та-та-та-та-та-та-та-та-та-та-та! — вбиває його.

Вибух, гуркіт, порохнява. Два білолицих від пилу Мутанти ступили в руїни білого будиночка.

— Бах! — здійнявши хмаринку білого пилу на грудях одного.

— Бах! — здуваючи білу пудру з чола.

— Крихітко! — але Машина-Чудовисько розчавила мене величезними гусеницями.

Однак я приволочила з-за рогу важелезну, взяту в мертвого Мутанта, гвинтівку:

— Я скоро віддам, — і вдарила ногою пусковий гачок:

— ГАХ! — і перетворила Машину-Чудовисько в надгробок для вбитого янгола.

— Спи, Крихітко, спи. Гарних тобі снів.

— Чуєш музику?

— Флейту? Так.

Вони — ті, що зібралися у своєму Спільному Домі, не могли нам допомогти. Але вони оплакували смерть кожної з нас.

А ми воювали. Ми билися. Й одна Машинка просила іншу:

— Дай двійко стрічок.

— Лови.

І сидячи навпочіпки та прихилившись спиною до стіни, Крихітка дмухала на кулю, перед тим як зарядити нею свій пістолет.

Клацне затвор, і пістолет навколо пальця: вперед-назад-вперед. Якби була кобура, я запхнула б його в кобуру.

Раптово по-звіриному заревла сигнальна труба:

— Вау-вау-вау-у-у-у-у!!!

— Вони відходять! — гукнула я.

— Але вони скоро повернуться, — мовила Машинка.

— Але ж ми…

— Наступного разу ми навряд чи їх подолаємо.

Авжеж. Якщо їх буде бодай на п’ятдесят більше.

— Нам потрібна допомога, — сказала Машинка.

— Я спробую, — пообіцяла я.

— Тільки поквапся.

Але перед тим, як покинути Машинку, я тричі оббігла довкола селища, залишивши біля неї п’ятнадцять мене.

Розділ 14

Місто, В Якому Я Народилася, — тепер Місто, Зруйноване Вибухом.

Щоб упізнати руїни, я зажмурювала очі. Тут була стіна прохідного дворища, отут росло дерево, отам стояв будинок — на розі двох вулиць одразу, з башточкою та арками гострих вікон. Відкрити очі та побачити руїни.

— Отже, тепер сюди.

Тут був пам’ятник, хтось стояв, зіпершись на тростину. За ним здіймався будинок, його три поверхи були відведені під магазин.

Я розплющила очі й побачила оплавлену купу бронзи та порожнечу на п’ять кварталів уперед.

— Туди.

Туди, де колись була база Бойових Роботів.

Колись давно. Тепер навіть не руїни, а прірва після однієї з численних бомб.

Я розплющила очі та вгледіла базу. Споруджена для трьох тисяч років, вона витримала свій перший вибух, навіть не забруднившись гаром.

Але на базі було порожньо.

Розділ 15

Табличка:

Мінне поле!!!

А під нею табличка:

Небезпечно!!!

Я навмисне стрибала посеред мін.

— Дадах!

Я сподівалася, що вони відійшли недалеко.

Що котрийсь із них, той що крокує останнім, зупиниться, прислухається, озирнеться і скаже:

— Це в нас.

І їхній здоровенний командир, сяючи новим металом, з нашивками «роби, як я», «тихо», «по одному», «ліворуч», «праворуч», «уперед», притисне одразу три пальці до своєї руки, озвучить нашивки, до яких доторкнувся:

— Троє повертайтесь. Перевірте, що там та як.

— «Троє» «Праворуч». «‘Праворуч». «Увага». «Тихо». «Вперед», — указівний палець до зап’ястка: — «Дві з половиною години», — та помах рукою на себе: — «Наздоганяйте нас».

І тоді я привела б бодай трьох — двох автоматників та робота з великим кулеметом.

Але ніхто не почув мене, хоч я підірвала всі до однієї міни.

Пухнастий пил на підлозі. Від порога до найдальшої стіни ангара — до порожніх пірамід для гвинтівок.

Вони пішли ще до Вибуху?

Відчиняю шафку. Другу. Третю. Ще одну. Всюди порожньо.

Де тверда грудочка жуйки, де порожній футляр з-під медалі, де гільза з пробитою капсулою, з надряпаною на ній датою:

«3.06»

Лише в одній шафі я знайшла форму. Лише в одній клапті від потертих нашивок складались у слова: «Крихітко, як там справи?»

Я розклала на столі валізу та засунула в неї все, що знайшла в шафі. Я обійшла зусібіч ангар і побачила єдиного Знищувача Танків та три сотні зарядів до нього.

Почепити валізу на спину. Підкласти Знищувача собі на плече.

Хитнутись та видихнути:

— Ох, — під вагою трьохсот кілограмів.

Пригнутись і податися вперед.

— Пусте, — сказала молодому солдатикові Крихітці бувала Крихітка-сержант. — Пусте. Важко лише спочатку.

Було важко впродовж усіх вісімдесяти тисяч кроків.

Розділ 16

Знаєте, як полічити кроки?

— Двадцять тисяч чотириста сімдесят шість, — здмухнути краплину поту з носа. — Двадцять тисяч чотириста сімдесят сім, — захитатись у такт із кроком, уткнутися жерлом Потрошителя Танків у стіну й лише після цього впасти. — Двадцять тисяч чотириста сімдесят вісім. Двадцять тисяч чотириста сімдесят…

А якщо збитися з рахунку — то повернутись назад і почати все спочатку?

Розділ 17

Огорожа з металевої сітки. Невже я все-таки дійшла?

Іржа. Я всього-на-всього зачепила огорожу, і з неї посипався сніг — від стовпа до стовпа. А далі з них посипалася ще й іржа.

Через внутрішній двір з будинками довкола. Оця купа землі колись була квітником, і я тоді вибирала з неї білі корінці. Отой риштак при вході поставили вже потому, як я пішла.

— Отже, я недарма несла тебе так далеко. — Я просунула голову під ремінь знищувача танків і стала так, аби позаду не було стін, та вистрелила по риштакові.

Величезна куля. Їй було замало одного ряду пруття, тож вона полетіла далі коридором, вибиваючи двері та все, що траплялося на шляху.

— Бенц! — двері до приймального відділення. — Бенц! — двері звідти.

Завернути ліворуч і далі коридором: — Бенц! Бенц, — із поверху на поверх.

— Бенц! — вибити останні двері перед пожежними сходами.

— Бенц! — останній люк.

І здійнятися високо в небо та зависнути в ньому на мить. Зависнути в ньому і впасти.

Безлюдна будівля. Безлюдні оббиті повстю коридори. Безлюдні палати за віконечками залізних дверей.

«Будинок Скорботи»

Написано при вході.

«Дім Божевільних»

Я знала, як тлумачити слово «скорбота», адже колись мене намагалися тут лікувати, Вітчим намагався за мною тужити.

Він лежав так само, як тоді, коли я його покинула, і ковдру було підгорнуто так само, як я підгорнула її тоді.

Величезний Зламаний Робот. Він спав, немов нічого не сталося. Не йняв віри, що трапилося.

Поставити знищувача в куток, вивільнитися від шлейок валізи й стати навколішки поблизу ліжка.

— Вітаю, — тихо-тихо, аби вловити, як попрямує струм по його проводах, як зашурхотять його плати, як неголосно вдарить противага, поставлена йому замість серця.

Кілька секунд нескінченності. А тоді він розплющить очі.

— Вітаю.

— Я все ще хворію.

— Не думаю.

— Точно, — мовив Зламаний Робот і стиха вимовив: — А.

— Е, — це означало «ні». — Ходімо до вікна.

— Е, — і що я за ним побачу?

— Ходімо, А.

— Е, — я досі хворію.

— А! Ну ходімо ж!

Він підвівся, повторюючи:

— І що я побачу…

Та й завмер. Бо побачив Зруйноване Місто.

— Я хворий?

— Звісно, що ні.

— Мені треба одягтися.

Я розпакувала валізу.

— Відвернутися?

— Як хочеш.

Затягнуто всі паски. Клацнула липучкою кишеня. Ріжечок косинки зав’язано вузлом і розправлено так, що вона заблищала, мов гартована криця.

— Коли б іще знайти…

— Знищувач?

Він ствердно кивнув, а я посміхнулася.

Він ніколи не побачить синців на моїх плечах, ніколи не дізнається про те, як один крок може коштувати цілого життя, коли ти несеш таку зброю.

Він скаже:

— Чудово, — і смикне затвор.

Патрони! Звісно, ж, я принесла їх.

Тож зарядивши «знищувач». Бойовик Робот покладе у вухо навушник, надіне на око приціл, підтягне до рота тоненький провідець-мікрофон:

— Мисливець п’ять викликає базу.

— Там нікого нема.

Він не чує мене.

— Мисливець п’ять викликає базу. Мисливець п’ять… Мисливець п’ять… База, озвіться до мисливця п’ять. База, відгукніться…

— База чує тебе, Мисливцю п’ять.

— Хто це?

— Мисливець Дев’ять.

— Мисливцю Дев’ять, умикайте маяк, ми вирушаємо до вас.

— Умикаю.

— Роботе, — сказала я, — але ж Мутанти в іншому місці.

— А якщо їх буде триста? Просто так загинути — нема сенсу. Гинути варто лише тоді, коли є хоч відносний шанс на перемогу.

— Але Роботе!

— Який сенс гинути просто так?

Він закинув на спину знищувача.

Крокував так швидко, що я ледве встигала за ним.

А там Мутанти знову пішли в атаку. І п’ятнадцять залишених мною Крихіток; хто впав, хто присів навпочіпки, хто зіперся спиною в кордон Поселення Білих Каменів.

Кожній із них я дістала доволі патронів.

Поряд із кожною з них билася моя Машинка. Кольори на смак: білий, бузковий чи голубий…

Тож на момент, коли в Мутантів уже нікому було грати відбій, оскільки не було кому відступати, остання Крихітка прошепотіла до моєї Машинки:

— Я зробила все…

— Я знаю.

— Я зробила все, що…

— Я знаю. Мовчи.

— Я зробила… — і померла.

А Робот ступав по камінню.

— Мисливцю Дев’ять, ви де?

— Мисливцю П’ять, уже близько.

— Вже недовго, — сказав мені Робот.

— Авжеж, — я мало не зашпортнулася об перший труп.

Розділ 18

Лише коли перейшли широке поле трупів, ми побачили їх. Роботів та їхню нору-оселю — транспортний літак, що увіткнувся носом у розколотий до самісінького підґрунтя пагорб. Це був найбільший з усіх бачених мною літаків.

Кулеметник із охорони, з сигареткою з покришених мікросхем. Мисливець Дев’ять замість загиблого командира. Семеро вцілілих Роботів захищають свій новий дім — скупчення зірваних при падінні контейнерів — нори, ходи та печерки в порожнечах, що правили їм тепер за житло.

Ми пройшли мимо кладовища, де Роботи поховали своїх друзів, комп’ютери, що загинули в катастрофі, автопілота, який згорів.

Ми підійшли до літака, і це відобразила заклепка на крилі. На ньому можна було б вибудувати заново ціле місто. А якщо дійти до самого кінчика хвоста, то побачити край землі та голову черепахи, яка її тримає.

Семеро вцілілих Роботів біля відкритого вантажного відсіку обережно спускали на землю шістнадцятий контейнер.

А коли опустили, вишикувалися в ряд, і Здоровенний Мисливець Дев’ять доповів Здоровенному Мисливцеві П’ять:

— Ваш наказ виконується. Дозвольте продовжувати?

— Продовжуйте, — сказав мій Зламаний Робот.

Виявляється, он хто в них командир.

Вони розвантажували контейнери, а вартівник подав мені сигарету, що чадила пластиком, і спитав:

— Хочеш?

— Дякую. Ліпше візьму свою.

Я вмостилася в затишному колі мішків укріплення, і невеликий комп’ютер понюхав мисок мого черевика. Його провід гойдався, мов хвіст. А коли я попестила його, він написав:

«Крихітко… Комп’ютер любить тебе».

— А чим пахне твій дим? — спитав мене кулеметник.

— Травами, які тут більше не ростуть.

— Такий запах мав дим в отих, котрі прийшли до нас ген звідтіля.

Тепер вони були всі мертві.

— Вони часто ходили до вас?

— Тепер уже ні. А колись ми тільки те й робили, що воювали.

Волаючі в Темряві першими натрапили на Роботів, їхні пронизливі крики закликали сюди Гробарів та Збирачів Сталевих Черепів.

Хвиля за хвилею. Так само, як хвилі Мутантів накочувалися на Місто Білого Каменю. Пітьма, освітлена пострілом. Ніч у вогні кулеметних стволів обертається на пекло.

Я побула тут, поки стемніло, а вночі Мутанти знову збиралися нападати.

І я сказала до Робота П’ять:

— Ми запізнюємося. Нам слід поквапитись.

А він одказав:

— Смерть заради смерті не має сенсу.

І щосили потягнув до себе гайковий ключ.

Якби десь облаштували музей ключів, то цей гайковий ключ лежав би у відділі «Мамонти».

Але мені було не до сміху.

Ніч. Майданчик із безлічі сталевих плит. Прожектори периметром. Та Роботи, які складають із того, що було сховане в контейнерах, Дещо, — йому допоки важко дати назву.

Вони працювали вже не одну годину, без відпочинку та уповільнення темпів. Лише екрани комп’ютерів, що відповідали за складання Чогось, наказували їм:

— Наступний блок у контейнері чотирнадцять дев’ятнадцять сто вісім чотири-біс, і зафарбовували на кресленнях Чогось вмонтований блок у зелене. А над ним надбудовували червоні лінії блока. — В контейнері дванадцять двадцять сто десять…

Та сама — величезний екран — вся безмежна карта Мертвого Міста. Сірі крапки — Оживлені Мерці, зелені крапки — Мисливці на Мерців, безліч голубих крапок — примари. Бойова колона червоних вогнів, що лежить до білих крапок — найбеззахисніших від усіх, до помаранчевої крапки — моєї Машинки-Мутантки.

— Роботе!

— Ще не час.

— Не час? Залізний упертюх!

— Не час, — мовив Слідопит Двадцять Сім.

— Як собі знаєте! Але якщо про «вмирати», то ліпше вже померти, знаючи, що виконав усе, аніж потім жити з усвідомленням, що не зробив того, що міг! — гарячкувала я.

— Крихітко…

Але я побігла.

Я не хотіла, щоб люди, які знали, що таке благо дотриманих Обіцянок, були вбиті. Щоб моя Машинка загинула, не дочекавшись мене. Я знала: ліпше загинути, аніж потім згадувати червону кров на білому камінні.

Тож я бігла. А коли збагнула, що можу не встигнути, розпростала крила.

Розділ 19

Чотириста сорок чотири люті Мутанти, в кожного — кістяк і плоть двадцяти мертвяків, наближалися до Міста Білого Каменю, знаючи, що цієї ночі вони вже напевно зрівняють його із землею.

Їхня бойова сурма вищала:

— Вау-вау-вау-у-у-у-у!!!

Стяги з людської шкіри.

Курок, зігрітий гарячою рукою.

Уламок сигари в пальцях їхнього ватажка.

Розділ 20

Дві миті очікування. Без руху, не заглушаючи моторів.

А далі — вогненна дуга затиснутого в пальцях недопалка сигари:

«Вперед».

Ніщо вже не могло зупинити їх. Та й нікому було їх зупиняти, — хіба що моя Машинка, вона спокійно змирилася зі своєю долею — до останнього бути серед руїн.

Оглянути руйновище й сказати:

— Що ж. Ви побачите мою смерть.

— Ми бачили стільки смертей, що твоя…

— Я покажу вам те, що ви затямите навік.

Обмаль стрічок.

Та вже як є.

Вона чекала їх, а вони на своїх гуркотливих Машинах-Чудовиськах навіть не збиралися зупинятись. Одне чудовисько підімне її та зробить коло, решта помчать далі.

Стяг із людської шкіри. Багряне світло безлічі фар.

Обмаль стрічок, а, крім того, Машинка вичікувала, коли зможе стріляти впритул.

Вона просто вичікувала.

Я склала крила. Я встигла.

Тепер ми могли померти удвох.

Я опустилася на розкришений Машинами-Монстрами асфальт і погукала:

— Агов! — я дала можливість Мутантам побачити мене.

— Куди ж ви? — гукала я. — Адже вас послано вбити мене!

— Вітаю, Крихітко! — Машинка говорила до мене через Мутантів, які відділяли нас.

— Вітаю, Машинко!

— Повернулася, щоб померти?

— Щось таке, — гукнула я. — То що ж, багаторукі, вам-бо велено починати з мене?

«А й справді», — кивнув Головний Мутант.

Сигара по колу.

«Розворот — і знищити її».

І знову дві миті очікування. Якраз досить для того, щоб я могла натішитися.

Чим? А тим, що трапиться через мить.

— Ви готові? — спитала я.

Я бачила, що вони готові.

— Тоді знайомтесь! Це мої друзі — Роботи!

Випалюючи все довкіл, нестерпно-біле електричне світло.

Вони встигли.

Вони все-таки мали слушність. Померти ні за цапову душу — навіщо?

Вони працювали цілий день та цілу ніч і склали велетенську бойову башту. Не меншу за їхній вантажний літак. І тепер вона стояла позад мене, така величезна, що мутанти враз стали схожі на збіговисько потворних карликів.

— Хто кого здивував? — спитала Крихітка.

— Здається, що ти — їх. — мовив Войовий Робот, котрий зупинився поряд зі мною та назвав себе «П’ять».

Він махнув залізною рукою, і сто кулеметів за сім з половиною секунд…

— То здрастуй, Машинко.

— Що-що, а це ти вмієш, — сказала вона.

— Так вийшло, — я намагалася бути стриманою.

Але ця моя стриманість була надто потішною.

Розділ 21

Я познайомила людей, Котрі Почали Усе Спочатку, з Роботами, які займалися тим, що й колись.

— Ви залишаєтеся з нами? — спитала я.

— Не знаю, — відповів Мисливець П’ять.

— Я прошу тебе.

— Але я не знаю.

Ті, Котрі Почали Усе Спочатку. Найдобріші з усіх людей, яких я тільки знала.

— Ми відбудуємо все заново, — немовби вибачалися перед Роботами. — І там на пагорбах ростимуть квіти. А на отих горах цвістиме вереск.

— Ми зведемо для вас будинки.

— Якщо вам захочеться лишитися.

Вони нагодували Роботів вечерею.

Здивовані Роботи. Перша в їхньому житті вечеря. Тендітні дерев’яні виделки в їхніх залізних руках.

Вони посадовили їх у першому ряду свого Спільного Дому, і маленькі дітки показували їм виставу про те, як солдати повернулися з війни.

Кожного Робота запросили до одного з Білих Будинків, і вони ночували там. А вранці жінки приготували для них молоко, мед та вінки з польових трав.

Жоден городянин не докладав ніяких зусиль, аби залишити їх. Вони просто вміли любити. І вони просто любили Роботів. А їхня любов була така потрібна Роботам.

— Ми залишаємося, — сказав мені Мисливець П’ять. — Ми житимемо з ними і захищатимемо їх.

— Назавжди? — спитала я.

— Допоки в цьому буде потреба.

— Дякую, — сказала я.

Я знала, що так буде.

Недаремно давали обіцянку Ті, Котрі Ніколи Не Беруть Своїх Обіцянок Назад.

— Ти теж залишаєшся? — спитала я Машинку.

— Ні.

— Але ж тут рай.

— Мій рай — на Асфальтових Полях. Я пастиму Старі Ваговики.

— Прощавай?

— А хіба ти мене забудеш?