Зачарована гора, Том 1

Благопристойне затемнення

Ганс Касторп боявся, що проспить, оскільки напередодні почувався страшенно стомленим, та був на ногах навіть раніше, ніж було потрібно, й мав безліч часу для звичних ранкових процедур, для своїх високоцивілізаційних звичок, серед яких головну роль відігравали гумова ванночка, дерев'яна мисочка із зеленим лавандовим милом та приналежний до неї солом'яний пензлик — ці заняття догляду за тілом поєднувалися з іншими — випаковуванням та впаковуванням. Проводячи посрібленим станком по щоці, вкритій парфумованою піною, він пригадував свої плутані сни й поблажливо, з посмішкою, з почуттям розумової переваги людини, що голиться при денному світлі, хитав головою на такі дурниці. Все-таки відпочив він не достатньо, але мав почуття ранкової свіжости.

Витираючи руки, з напудреними щоками, у фільдекосових підштаниках та червоних, сап'янових пантофлях, він вийшов на балкон, що тягся на весь поверх і був перегороджений непрозорими скляними стінками, що відділяли кожну окрему кімнату, але не доходили до самих перил. Ранок був прохолодний і хмарний. Видовжені пасма туману нерухомо зависли обабіч пагорбів, а масивні, білі й сірі скупчення хмар здіймалися над віддаленими горами. То там, то там проглядали клапті та смужки блакитного неба, а коли визирало сонце, селище в глибині долини ряхтіло білим світлом на тлі темного смерекового лісу косогору. Десь лунала ранкова музика, напевне, в тому самому готелі, де вчора ввечері був концерт. Навкруги ширилися приглушені акорди хоралу, після паузи зазвучав марш, і Ганс Касторп, який щиро любив музику, оскільки вона діяла на нього цілком як портер до сніданку: глибоко заспокійливо, наркотично, викликаючи напівдрімотний стан, тож він задоволено прислухався, схилив голову набік, розтулив рота й примружив ледь почервонілі очі.

Внизу зміїлася доріжка до санаторію, якою піднімався він учора ввечері. Серед мокрої трави косогору рясніли короткі стебла тирлича із зіркастими квіточками. Частина плато була відгороджена під сад, там були вимощені рінню доріжки, клумби, а біля пишної ялини — штучний кам'яний грот. З південного боку проглядав укритий бляхою павільйон із шезлонгами, поряд — червоно-брунатний флагшток із натягнутим на шворці прапорцем — фантазійною фаною із зеленим та білим полем і зміїною емблемою медицини посередині.

Садом ішла якась жінка, літня дама з похмурим, ба навіть трагічним виразом обличчя. Одягнена повністю в чорне, з чорною стрічкою в скуйовдженому, чорному з сивиною волоссі, вона швидко, безшумно простувала доріжкою, її ноги були напівзігнуті в колінах, руки вона незграбно викидала вперед, незворушно втупившись поперед себе з-під наморщеного чола чорними, як вуглини очима, що знизу були підведені обвислими капшуками. Її старіюче, південного типу бліде обличчя з великими, зажурено скошеними донизу вустами нагадувало Гансові Касторпу портрет відомої трагічної акторки, який він колись бачив; було трохи моторошно бачити, як бліда жінка в чорному, здається, й не відаючи того, підлаштовує свої довгі, смутні кроки до такту долинаючої маршевої музики.

Задумливо й зі співчуттям поглянув Ганс Касторп на неї, і йому здалося, ніби ця сумна з'ява трохи затьмарила ранкове сонце. Водночас він уловив іще щось, ледь відчутне, звуки, які долинали з кімнати ліворуч, кімнати російського подружжя, як сказав Йоахим, ці звуки ніяк не пасували до ясного, свіжого ранку, здавалося, вони якось липко його забруднюють. Ганс Касторп пригадав, що вже вчора щось таке чув, але втома завадила йому звернути на це увагу. То була якась боротьба, підхихикування, сопіння, чиє непристойне походження не могло довго залишатись незбагненним для хлопця, хоча спочатку він простодушно шукав цьому яке-небудь безвинне пояснення. Цій простодушності можна було б дати й інше ім'я, наприклад, таке трохи прив'яле, як душевна чистота, або серйозне й гарне, як соромливість, або ж принизливе, як нелюбов до правди та лицемірство, ба навіть таке як містичний острах та побожність — у ставленні Ганса Касторпа до звуків за стіною було потроху від усього цього, на обличчі це відбилося в благопристойній насупленості, так ніби про те, що чув, він не хотів нічого знати: не надто оригінальний вираз стриманости, до якої він удавався за певних обставин.

Отже, з цією міною він зайшов з балкона до кімнати, аби далі не підслуховувати дії, які здалися йому серйозними, навіть потрясли його, хоч вони й маскувалися під хихикання. Та в кімнаті кудовчення за стіною було ще більш чутним. Йому здалося, ніби то біганина по меблях: грюкнув додолу стілець, хтось когось ухопив, якісь ляпаси, поцілунки, до цього домішувалися звуки вальсу, заяложений мотив, що долинав з вулиці й супроводжував невидиму сцену. З рушником у руці Ганс Касторп дослухався проти власної волі. Й нараз аж почервонів під шаром пудри, адже те, наближення чого він чітко чув, настало й гра вже безо всяких сумнівів перейшла до тваринного. «Господи, ну й ну!» — подумав він, обернувшись та зумисно рухаючись із шумом, завершував свій туалет. Це все ж таки подружня пара, отже все тут гаразд. Але серед білого ранку це вже було занадто. Та здається мені, що вчора ввечері вони також не мали спокою. Врешті, вони ж хворі, чи, принаймні, одне з них, тож було б зовсім не зайве проявити якусь стриманість. Хоча, насправді, скандальним є те, що тут такі тонкі стіни й все ясно чути, це ж просто нестерпно! Звичайно, дешево будували, непристойно дешево будували! Чи ці люди трапляться мені на очі, а, може, навіть нас познайомлять? Це було б страшенно незручно. Тут Ганс Касторп подивувався, помітивши, що рум'янець на його свіжопоголених щоках не збирався зникати, принаймні оте почуття тепла, яке його супроводжувало, вперто залишалося й було нічим іншим, як жаром на обличчі — від якого він страждав учора ввечері аж поки заснув, а тепер — проступило знову. Від цього його ставлення до подружжя за стіною не стало приязнішим, він навіть пробурчав під ніс дуже негативне слово на їхню адресу й здуру ще раз умився, щоб охолодити обличчя, від чого вийшло ще гірше. І так сталося, що, коли його брат у перших бадьоро постукав у двері, то почув у відповідь незадоволений вигук, а коли Йоахим зайшов до кімнати, Ганс Касторп зовсім не мав вигляду свіжої й поранковому бадьорої людини.

Сніданок

— День добрий, — мовив Йоахим. — Як минула перша ніч тут, нагорі, задоволений?

Він був готовим на вихід, по-спортивному вдягненим, у досить поношених чоботах, через руку перекинув демісезонне пальто, з бічної кишені якого виглядала фляга. Сьогодні він також був без капелюха.

— Дякую, — відказав Ганс Касторп, — усе гаразд. Мені ще рано про щось судити. Приснивсь якийсь баламутний сон, до того ж будинок має одну ваду: стіни дуже пропускають звук, це трохи заважає. Хто ота в чорному там у саду?

Йоахим зразу здогадався, про кого йде мова.

— А, та це «Tout-les-deux», — промовив він. — «Обидва» — так її тут усі називають, оскільки це єдине, що можна від неї почути. Мексиканка, ні слова німецькою, та й по-французьки також майже нічого, окремі слова. Вона тут уже п'ять тижнів у свого старшого сина, він зовсім безнадійний, дуже швидко згасає: в нього це вже скрізь, можна сказати, всуціль заражений; Беренс каже, що під кінець це нагадує тиф — принаймні для всіх, хто поряд — жахливо. Два тижні тому приїхав сюди другий син, хотів ще побачитися з братом — дуже гарний на вигляд хлопець, як і той, хворий, — обидва дуже гарні, очі аж горять, дами тут умлівали за ними. Ну от, молодший ще вдома трохи підкашлював, загалом же був дуже справним. Та тільки-но приїхав, уяви собі, в нього підіймається температура — причому зразу 39,5 — найвищий жар, розумієш, тепер — постільний режим, і якщо він одужає, каже Беренс, то в цьому буде більше щастя, ніж логіки. Принаймні, Беренс каже, що якби хлопець приїхав пізніше, могло б бути й запізно... Ну, й відтоді мати, якщо не сидить із ними, то ходить сюди-туди, а як хто заговорить до неї, то вона ввесь час торочить «Tout les deux» — «обидва», бо більше сказати не тямить, а тут зараз немає нікого, хто розумів би по-іспанському.

— Ось воно що, — сказав Ганс Касторп. — Чи вона й мені це казатиме, якщо я з нею познайомлюся? Було б дивно — тобто, я гадаю, було б комічно й моторошно водночас, — мовив Ганс Касторп, і його очі були як учора: вони видавалися йому гарячими й важкими, так ніби він довго плакав, і в них був знову той блиск, як тоді, коли кашляв юнкер. Узагалі йому здавалося, що лише цієї миті він знайшов зв'язок з учорашнім днем, тоді як після пробудження такого почуття не було. — До речі, він уже готовий, — оголосив Ганс Касторп, бризнувши лавандовою водою на свою хустинку й торкнувши нею чоло й під очима. — Якщо не заперечуєш, ми можемо tout les deux піти на сніданок, — безтурботно пожартував він, на що Йоахим відповів м'яким поглядом і дивно всміхнувся, меланхолійно й ніби ледь з насміхом — а чому, то вже була його справа.

Пересвідчившись, що куриво з собою має, Ганс Касторп узяв ціпочок, пальто, захопив і капелюха, переконаний, що знає, який вигляд повинна мати цивілізована людина, й не збирався на якихось три тижні переймати нові та чужі для нього звички; і так вони вийшли, пішли сходами вниз, у коридорах Йоахим кивав то на ті, то на ті двері й називав імена мешканців, німецькі та якого завгодно іноземного звучання, він також щораз робив коротке зауваження щодо їхнього характеру та ступеня тяжкости хвороби.

Вони зустрічали також людей, що вже верталися зі сніданку, й коли Йоахим казав до когось «Доброго ранку», Ганс Касторп чемно піднімав капелюха. Він був напружений і нервовий як хлопець, що має бути відрекомендованим багатьом незнайомим людям, ясно відчуваючи при цьому затуманеність в очах і почервоніння обличчя, що, до речі, лише частково справджувалося, оскільки він був скорше блідим.

— До речі, поки я не забув, — раптом промовив Ганс Касторп із певною поквапливістю,— ти, звичайно, можеш мене відрекомендувати дамі в саду, якщо трапиться нагода, я не заперечую. Хай уже вона каже своє «tout les deux», нічого страшного, ти мене підготував, я розумітиму, в чому суть і приберу відповідного виразу обличчя. Але з російським подружжям я знайомитися не хотів би, чуєш? Я цього категорично не хочу. Це якісь позбавлені добрих манер люди, і якщо вже маю жити з ними поряд три тижні й цього змінити неможливо, то я хотів би з ними не знатися, це моє право, на якому наполягаю...

— Добре, — сказав Йоахим, — вони так тобі заважали? Так, вони по-своєму варвари, одне слово, нецивілізовані, я тебе зразу попереджав. У їдальню він завжди приходить у шкірянці, знаєш, у такій потертій, я все дивуюся, що Беренс нічого не каже. А вона також далеко не чепуруха, незважаючи на капелюшок з пір'ям... До речі, можеш не хвилюватися, вони сидять далеко від нас, за «поганим» російським столом, оскільки ще є «хороший» російський стіл, за яким сидять лише вишукані росіяни, крім того, навряд чи буде нагода з ними зустрітися, навіть якби ти й хотів. Тут зовсім не легко зав'язати знайомство, хоча б і тому, що серед гостей так багато іноземців, особисто я знаю дуже небагатьох, дарма що вже тут давно.

— Хто ж із тих двох хворий? — запитав Ганс Касторп. — Він чи вона?

— Він, здається... Так, він, — мовив Йоахим, явно відволікшись на щось інше, коли вони залишали свій верхній одяг на вішалці перед їдальнею. Потім вони увійшли до світлої зали з низьким склепінням, де гуділи голоси, подзенькували прибори й квапились офіціантки з паруючими кавниками.

В їдальні було сім столів, більшість уздовж, лише два впоперек. Столи були великі, на десять осіб кожен, хоча й не скрізь для всіх було накрито. Всього лише кілька кроків, і Ганс Касторп опинився біля свого місця: йому виділили місце на вужчій стороні столу, посередині, поміж двома іншими, що розміщувались упоперек. Стоячи за стільцем, Ганс Касторп напружено й привітно вклонився до сусідів за столом, яких Йоахим церемонійно йому відрекомендував і яких він заледве бачив, не кажучи вже про те, щоб запам'ятати їхні імена. Єдине, що зафіксував, — це ім'я та особу пані Штер, її червоне обличчя та лискуче, сиве, мов попіл, волосся. Від неї можна було б чекати будь-якого ляпсусу — таким вперто неосвіченим був вираз її обличчя. Врешті, він сів до столу та між іншим зауважив про себе, що сніданок тут сприймають як велике столування.

На столі були горщики з варенням та медом, мисочки з рисовою та вівсяною кашами, тарілки з яєшнею та холодним м'ясом, нарізаним шматками, було вдосталь масла; хтось підняв скляну круглу кришку зі спітнілого швейцарського сиру, аби відрізати собі скибочку, ще й посередині столу здіймалася ваза зі свіжими та сушеними фруктами. Офіціантка в чорно-білому запитала Ганса Касторпа, що він хотів би пити: какао, каву або чай. Вона була маленька на зріст, мов дитина, зі старим довгообразим обличчям — карлиця, збагнув він перелякано. Він поглянув на свого брата, але той лише байдуже знизав плечима й повів бровами, ніби хотів сказати: «Ну і що?» Тож Ганс Касторп опам'ятався й попрохав чаю з особливою ввічливістю, оскільки його питала карлиця, й узявся до рисової каші з корицею й цукром, тоді як очі його перебігали на інші страви, які просилися на пробу, а також на гостей за сімома столами, колегами та товаришами по нещастю Йоахима, які були хворими зсередини й тепер, перемовляючись, снідали.

Зала була витримана в тому новітньому стилі, який може надати строгій простоті певного фантастичного відтінку: не надто широка, обрамлена навколо критою галереєю, де стояло кілька сервантів; галерея дугою відкривалася до внутрішнього приміщення зі столами. Колони, дополовини обшиті полірованим сандаловим деревом, а зверху побілені, так само, як і вища частина стін та стеля, були прикрашені кольоровими стрічками, простодушними й веселими шаблонами, що кріпилися на натягнених під стелею ремінцях. Багато блискучих латунних електричних люстер прикрашали залу, вони складалися з трьох, вставлених один над одним обручів, що були поєднані тонким плетивом, на нижньому з яких, ніби маленькі місяці, колом висіли кулясті плафони з білого матового скла. У залі було четверо скляних дверей — двоє на дальньому кінці, які вели на веранду, треті двері ліворуч вели просто в хол і, нарешті, четверті — у вестибюль, крізь які увійшов Ганс Касторп, оскільки Йоахим повів його іншими сходами, ніж учора ввечері.

Праворуч за столом сиділа невиразна істота в чорному з пушком на обличчі та розпашілими щоками, в якій йому ввижалася така собі домашня швачка, можливо тому, що вона снідала винятково здобними булками з кавою й тому, що його образ швачки пов'язувався зі сніданком із кавою та здобними булками. Ліворуч від нього була англійська панна, також уже в літах, дуже негарна, з худими, скоцюрбленими пальцями, вона читала написані круглим почерком листи з батьківщини й пила криваво-червоний чай. Поряд з нею сидів Йоахим, а далі — пані Штер у шотландській вовняній кохті. Коли вона приймала їжу, то тримала свою стиснуту в кулаці ліву руку біля щоки і, коли говорила, явно намагалася надавати своєму обличчю розумного виразу, відкочуючи верхню губу та показуючи свої дрібні довгасті заячі зуби. Хлопець із тоненькими вусиками, що мав такий вираз обличчя, ніби тримав у роті щось гидке на смак, сів поряд з нею й снідав у цілковитій мовчанці. Він увійшов тоді, коли Ганс Касторп уже сидів, увійшов поспіхом, ні на кого не дивлячись, на знак вітання прихилив бороду до грудей та зайняв своє місце, усім своїм виглядом однозначно відмовляючись знайомитися з новоприбулим гостем. Можливо, він був надто хворий, аби надавати значення й звертати увагу на такі формальності чи, взагалі, виявляти інтерес до оточення. Нараз за стіл навпроти підсіла надзвичайно худа білява дівчинка, яка спорожнила пляшку йогурту в свою тарілку, виїла його ложкою і негайно пішла геть.

За столом розмова точилася мляво. Йоахим задля годиться бесідував з пані Штер, поцікавився її здоров'ям та з коректним виразом співчуття сприйняв повідомлення, що воно могло би бути і кращим. Вона нарікала на млявість. «Я почуваюся так мляво, — промовляла вона, розтягуючи слова, маніжачись як людина, необізнана з етикетом. Вже зранку в неї було 37,3, а що ж то буде по обіді. Домашня швачка повідомила, що в неї така сама температура і заявила, що вона, навпаки, почувається збудженою, внутрішньо напруженою та неспокійною, так ніби на неї чекають якісь особливі й вирішальні справи, чого насправді не було, а було лише тілесне збудження без жодної душевної причини. Вона таки не була домашньою швачкою, бо її мова була дуже правильна й майже вчена. До речі, Гансові Касторпу видалося згадане збудження, чи скорше згадка про нього, трохи недоречним, ба майже непристойним для такої непримітної та маленької особи. Він по черзі запитав швачку та пані Штер, як довго вони вже тут перебувають (перша прожила в цьому закладі п'ять місяців, а друга — сім), зібрався з думками, аби запитати англійською свою сусідку праворуч, що за чай вона п'є (то був чай з мальви) і чи він добре смакує, що та бурхливо підтвердила, потому дивився в залу, де люди приходили й відходили: перший сніданок не був обов'язковим для всіх.

Ганс Касторп відчував легкий острах від можливих тяжких вражень, та тепер був розчарований: тут, у залі, була досить жвава атмосфера, не було відчуття, що ти в місці страждання. Засмагла молодь обох статей заходила наспівуючи, вела розмови з «сестрами-годівницями» та з добрим апетитом бралася до ситного сніданку. Тут були й люди зрілого віку, подружні пари, цілі родини з дітьми, що розмовляли російською, а також хлопчики-підлітки. Майже всі жінки носили тісні куртки з вовни чи шовку, так звані светри, білі або кольорові, з відгорнутими комірами та кишенями — гарно видавалося, коли вони ховали руки в цих кишенях, стояли собі й гомоніли. За багатьма столами роздивлялися фотографії, безперечно нові, власноруч зроблені знімки, за іншим столом обмінювалися поштовими марками. Розмовляли про погоду, про те, як спалось і яку температуру наміряли в роті. В більшости був веселий настрій — без особливої на те причини, можливо, лише тому, що в них не було якихось прикрощів, вони були разом, і їх було багато. Деякі, щоправда, сиділи за столом, підперши руками голову, й дивилися кудись у простір. Їм ніхто не перешкоджав і не звертав на них увагу.

Нараз Ганс Касторп подратовано й ображено здригнувся. Гримнули двері, це були двері ліворуч попереду, які вели прямо до холу — хтось їх пустив чи, скорше, з силою хряпнув за собою, щоб заклацнути їх на заскочку, і це був той звук, якого Ганс Касторп до смерти не міг терпіти і здавна ненавидів. Можливо, ця зненависть була від виховання, можливо, від набутої ідіосинкразії — так чи так, він ненавидів грюкання дверима й був готовий ледь не вдарити будь-кого, хто втяв би таке при ньому. Тутешні двері були зверху засклені маленькими шибочками, і це ще більше посилило удар: то був просто гуркіт і брязкіт заразом. Тьху, розлючено подумав Ганс Касторп, що то за таке нехлюйство! Та, оскільки в ту саму мить до нього звернулася «швачка», він не мав часу роздивитися, хто ж був отим зловмисником. Проте коли відповідав «швачці», його чоло між білявими бровами зібралося в складки, а обличчя було невдоволено перекошеним.

Йоахим запитав, чи проходили вже лікарі. Так, уже були один раз, відповів хтось, вони залишили залу майже в ту саму мить, коли брати зайшли. Просто мали вже йти й не могли чекати. Протягом дня ще буде нагода познайомитися. Та в дверях вони ледь не зіткнулися з надвірним радником Беренсом, який у супроводі доктора Кроковскі швидко прямував до зали.

— Гопа, обережно, панове! — сказав Беренс. — Ми заледве не наступили один одному на мозолі. — Його мова мала сильне нижньосаксонське забарвлення: відкриті голосні й пережовані приголосні. — Так це ви, — промовив він до Ганса Касторпа, якого відрекомендував Йоахим, цокнувши підборами, — ну, дуже приємно. — І він простяг юнакові свою велику, мов лопата, руку. Це був кістлявий чолов'яга, ледь не на три голови вищий за доктора Кроковскі, вже зовсім сивий, з випнутою потилицею, великими, підпухлими й заплилими кров'ю блакитними очима, з яких сочилися сльози, в нього був кирпатий ніс та коротко підстрижені вуса, трохи скошені через закопилену на один бік губу. Те, що Йоахим казав про його щоки, цілком відповідало дійсності, вони були сині; тож обличчя видавалося вельми барвистим на тлі білого, підперезаного хірургічного халата, що сягав йому до колін; нижче на ньому були смугасті штани, а пара колосальних ніг була взута в жовті, ледь розтоптані чоботи на шнурках. Доктор Кроковскі також прийшов у робочому одязі, лише халат його був з чорного люстрину, подібний до сорочки, з гумками на зап'ястях, проте не менше підкреслював його блідість. Він тримався чисто як асистент і не брав участи в знайомстві, проте можна було помітити критичну напругу його рота, чим давалося до розуміння, що своє підпорядковане становище він вважає трохи дивним.

— Двоюрідні брати? — запитав надвірний радник Беренс, киваючи пальцем по черзі то на одного, то на іншого й позираючи спідлоба своїми заплилими кров'ю, блакитними очима... — Ну, цей також хоче в солдати? — мовив він до Йоахима, кивнувши головою на Ганса Касторпа...

— Та боронь боже!

— Що? Ну, я зразу побачив, — тут він звернувся до Ганса Касторпа, — у вас є щось таке цивільне, таке комфортабельне, жодного бряжчання зброєю, як у цього ротного. Ви були б кращим за нього пацієнтом, б'юсь об заклад. Я бачу з першого разу, чи з людини вийде добрий пацієнт, адже тут має бути свій талант, талант належиться до всього, а цей ось нащадок ґотів не має ні краплини таланту. Щодо занять на плацу — не знаю, а хворіти не вміє анітрохи. Ви не повірите — він увесь час хоче їхати геть, переслідує мене, чіпляється і не може дочекатися, коли повернеться в долину, щоб там мордуватися. Ну й завзяття! Навіть якогось півроку не хоче нам подарувати. А в нас тут дуже гарно, самі скажіть, Цімсен, хіба тут не гарно! Нічого, ваш брат у перших оцінить нас по достоїнству, матиме тут розвагу. Дам тут також не бракує — у нас дами наймиліші. Принаймні ззовні деякі з них дуже мальовничі. Але вам треба трохи фарби в обличчі, чуєте, а то дами вас не визнають! Зелене — то колір дерева життя, але як колір обличчя зелене — не зовсім те, що потрібно. Звичайно, сильне недокрів'я, — сказав він, без церемоній підступивши до Ганса Касторпа й вказівним та середнім пальцем відігнувши його повіку. «Звичайно, абсолютне недокрів'я, як я й казав. Знаєте що? Це була не така вже погана ідея з вашого боку полишити на деякий час свій Гамбург. Цей Гамбург вищою мірою заслуговує нашої вдячности; зі своєю волого-веселою метеорологією він завжди постачає нам чудовий контингент. Принагідно я дозволю собі дати вам необов'язкову пораду — знаєте, цілковито sine pecunia — тож поки ви тут є, робіть усе, що й ваш брат. У вашому випадку було б дуже розумно пожити певний час так, ніби у вас легка форма tuberculosis pulmonum та трохи поповнити запас білка. Курйозна штука тут у нас із отим білковим обміном... Хоча загальне спалення білка є підвищеним, тіло все ж нарощує його запас... Ну, ви добре виспались, Цімсен? Добре, так? Тож уперед на прогулянку! Але не більше як півгодини! Не забувайте акуратно записувати, Цімсен! Це як служба! По совісті! У суботу я подивлюся температурну криву! Ваш брат нехай також з вами міряє. Міряти ніколи не зашкодить. Доброго ранку, панове! Приємних розваг! Доброго ранку... Доброго ранку...» — Й доктор Кроковскі поквапився за ним, а той летів як на вітрилах, розмахуючи руками, закидаючи їх за спину, при цьому праворуч і ліворуч ставлячи питання, чи гарно спалося, на що від усіх звучала ствердна відповідь.

Жарти. Соборування. Перервана веселість

— Дуже мила людина, — сказав Ганс Касторп, коли вони, дружньо привітавшись із кульгавим консьєржем, який упорядковував листи в своїй кімнатці, вийшли через портал на вулицю. Портал був на південно-східному боці білого поштукатуреного будинку, середня частина якого була на поверх вищою, оздоблена невеликою баштою з годинником, критою залізом шиферного кольору. Виходячи з цього боку, не треба було йти через огороджений сад; ти опинявся зразу на природі з видом на круті гірські луги, навколо яких росли поодинокі, не надто високі смереки, а понад землею стелилися похилені гірські сосни. Дорога, якою вони рушили — зрештою, це була єдино можлива, окрім дороги, що збігала в долину — вела їх з невеликим підйомом праворуч, позад санаторію, де були кухня та господарський двір, там, при вході до підвальних приміщень, поряд із ґратами стояли залізні сміттєві контейнери, далі ще добрий шмат дороги йшов тим самим напрямом, потім дорога описувала круту дугу й вела праворуч, до порослого поодинокими деревами косогору. Дорога була тверда, трохи червоняста й трохи розмокла, на її узбіччі лежали брили скель. Брати виявились не самі на прогулянці. Гості, що закінчили сніданок зразу після них, наступали їм на п'яти, а цілі групи вже поверталися, йшли їм назустріч, неквапно спускалися косогором.

— Дуже мила людина! — повторив Ганс Касторп. — У нього така жвава манера говорити — просто заслухаєшся, «ртутна сигарета» на «термометр» — це чудово, я зразу зрозумів, про що мова... Але краще я запалю справжню, — сказав він, зупинившись, — я більше не можу терпіти! З учорашнього обіду нічого порядного не курив... Перепрошую! — Й він дістав зі свого шкіряного портсигара, прикрашеного срібною монограмою, один екземпляр «Марії Манчіні», гарний екземпляр з найвищого ряду, приплюснув його з одного боку, що йому особливо подобалося, маленьким інструментом з боковим лезом, який він носив на годинниковому ланцюжку, обрізав кінчик, клацнув запальничкою й кількома пристрасними затяжками роздмухав досить довгу, туповерху сигару. — Так, — мовив він, — тепер, як на мене, ми можемо продовжити нашу приємну прогулянку. Ти, звичайно, не куриш через свою дисципліну?

— Я взагалі не курю, — відповів Йоахим. — Чого ж мені братися курити саме тут?

— Я не розумію! — мовив Ганс Касторп. — Не розумію, як можна не курити. Людина, яка не курить, позбавляє себе, так би мовити, найкращої частини життя чи, принаймні, дуже великого задоволення! Коли я прокидаюся, то радію, що протягом дня зможу курити, а коли їм, то радію з того, що я, власне, їм — аби могти курити. Я, звичайно, дещо перебільшую, але день без тютюну був би для мене нестерпно порожнім, цілковито похмурим та непривабливим, і якщо одного ранку я мав би собі сказати: сьогодні немає курива, гадаю, в мене не знайшлося б сили волі щоб устати, авжеж, я залишився б у ліжку. Поглянь-но: коли маєш сигару, яка добре горить — звичайно вона повинна бути без порожнин і добре тягнутися, бо інакше це тебе тільки дратуватиме, — гадаю, коли маєш добру сигару, почуваєш себе захищеним, тоді з тобою буквально нічого не може трапитися. Це так само, як прив'язаність до моря, еге ж — коли почуваєшся до нього прив'язаним, тоді тобі нічого більше не треба. Ні роботи, ані розваг... Слава Богу, люди курять по всьому світі, це ні для кого не новина, й ніде не треба від цього відмовлятися. Навіть полярники беруть із собою добрий запас курива, щоб легше долати випробування, і, коли я про таке читав, мені воно завжди видавалося симпатичним. Адже людина завжди може потрапити в скруту — припустімо, в мене погано йдуть справи; але поки маю свою сигару — я можу витримати, бо знаю, вона дасть мені сили все здолати.

— Все ж таки це певна слабість, — сказав Йоахим, — що ти так залежиш від куріння. Беренс мав цілковиту рацію: ти людина цивільна — з його боку це було навіть більше, ніж похвала, — але ти невиправний цивіліст, ось у чому річ. До речі, ти здоровий і можеш робити, що хочеш, — промовив він, і в його очах проступила втома.

— Так, здоровий, лише недокрів'я, — сказав Ганс Касторп. — Уже досить і того, як він мені сказав, що я зелений на вигляд. Але це правда, я сам помітив, що проти вас тут, нагорі, я справді здаюся зеленим, удома я так цього не помічав. Урешті, дуже мило з його боку, що він без зайвих слів дає мені поради, як він каже, цілковито sine pecunia, й скеровує мене на твій розпорядок дня: а що мені тут з вами, нагорі, лишається робити? Й від того не буде шкоди, якщо я з божою поміччю трохи накопичу білка, хоча, ти маєш визнати, це звучить якось неприємно.

Йоахим зо два рази кашлянув — десь-то підйом таки його втомлював. Коли знову закашлявсь, він зупинився, насупивши брови.

— Йди далі, — сказав він. Ганс Касторп поспішив уперед і не озирався. Згодом сповільнив кроки й урешті майже зупинивсь, оскільки йому здавалося, що він значно відірвавсь од Йоахима. Але все ж він не озирався.

Йому назустріч йшов гурт мешканців санаторію обох статей — Ганс Касторп бачив, як посеред косогору вони ще спускалися рівною частиною дороги, тепер же крокували донизу, якраз йому назустріч, і до нього долинули їхні різнотонні голоси. Їх було шестеро чи семеро, всі зовсім молоденькі, лише одна дещо старша пара. Ганс Касторп дивився на них, схиливши на бік голову й думаючи про Йоахима. Вони були простоволосі й засмаглі, дами — в барвистих светрах, чоловіки — переважно без верхнього одягу й ціпочків, як люди, які без зайвих умовностей, засунувши руки в кишені, хочуть трохи пройтись неподалік від дому. Оскільки вони йшли в долину, що не потребувало жодних особливих зусиль, а було лише веселим гальмуванням та стримуванням ніг, щоб не перейти на біг і не спіткнутися, то, власне, це не було нічим іншим, як керованим падінням, тож їхня хода видавалася ніби окриленою й легкою, що передавалося їхнім обличчям, цілим їхнім поставам, аж хотілося бути належним до їхнього гурту.

Ось вони порівнялися з ним, Ганс Касторп чітко бачив їхні обличчя. Засмаглими були не всі, дві дами відрізнялися блідістю: одна худа як палиця з обличчям слонової кістки, друга, мала й пухкенька, поплямована родимками. Всі поглянули на нього з однаковою зухвалою посмішкою. Висока молода дівчина в зеленому светрі, з недоглянутою зачіскою та дурнуватими, примруженими очима пройшла повз Ганса Касторпа впритул, ледь не зачепивши його ліктем, ще й присвиснула... Ні, це було якесь божевілля. Вона свиснула до нього, але не ротом, його вона зовсім не складала трубочкою, а, навпаки, тримала стуленим. Свист вирвався з неї, коли вона поглянула на нього так дурнувато й з примруженими очима — надзвичайно неприємний свист, хрипкий, різкий і якийсь пустотілий, протяглий і затихаючий, так що нагадував писк ярмаркових гумових поросят, які жалісно випускають набране в них повітря, при цьому зморщуючись, й ось щойно цей свист якимось незрозумілим чином виривався в неї з грудей, та вона зі своїм товариством уже проминула його.

Ганс Касторп завмер, дивлячись у далечину. Потім поквапно озирнувся й, принаймні, встиг зрозуміти, що огидний свист був лише жартом, зумисне придуманим глузуванням, бо він побачив, що вони сміються, а кремезний, губатий молодик, що тримав руки в кишенях штанів, при цьому досить непристойно задрав свою куртку, навіть зухвало обернувся до нього й зареготав... Йоахим наздоганяв Ганса Касторпа. Привітався з товариством, за своєю лицарською звичкою обернувшись до них і вклонившись зі зведеними разом підборами, після чого, м'яко поглянувши, підійшов до брата.

— Чого ти скорчив таку гримасу? — запитав він.

— Вона свиснула, — сказав він, — свиснула животом, коли вони проходили повз мене, ти можеш мені це пояснити?

— А, — сказав Йоахим і презирливо посміхнувся. — Не животом, дурниці. Це була Клеефельд, Терміна Клеефельд, вона свистить пневмотораксом.

— Чим? — перепитав Ганс Касторп. Він був надзвичайно збуджений і не знав, щиро кажучи, чому саме. Напівсміючись, напівсхлипуючи він додав. — Ти ж не можеш вимагати, щоб я розумів вашу тарабарщину.

— Ну, ходімо далі! — сказав Йоахим. — Я можу тобі й на ходу пояснити. А то ти наче як до місця приріс! Це термін хірургічний, як ти, напевне, здогадуєшся: операція, яку тут, нагорі, роблять часто. Беренс має великий досвід у цьому... Коли одна легеня вже надто здає, розумієш, а друга здорова, або порівняно здорова, то хвору легеню на деякий час звільняють від своїх обов'язків, аби її поберегти... Це означає, що людину розрізають ось тут, десь збоку — точно місце я не знаю, але Беренс робить це бездоганно. Далі в одну легеню закачують газу, азоту, розумієш, і таким чином зіпсована легеня відмикається. Газ, звичайно, довго не тримається, приблизно через кожні два тижні його треба оновити — просто тебе ніби заповнюють чимось, можеш собі це уявити. І коли мине рік чи довше і все гаразд, то легеня завдяки спокою може стати здоровою. Звичайно, не завжди, це таки ризикована справа. Але з пневмотораксом уже було досягнуто великих успіхів. Ті, кого ти щойно бачив, усі мали таку операцію. Там була й пані Ілтіс — ота, що з родимками, й пані Леві, худа, пам'ятаєш, вона так довго мусила лежати в ліжку. Вони здружились, адже така річ, як пневмоторакс, зближує людей, вони називають себе «Товариством однієї легені», тут їх усі знають. Але гордістю товариства є Терміна Клеефельд, оскільки вона цим пневмотораксом може свистіти — такий у неї дар, таке може далеко не кожен. Як то в неї виходить, я тобі не скажу, вона сама не може до пуття пояснити. Але коли швидко ходить, тоді може свистіти нутром, і, звичайно, вона це робить, аби полякати людей, особливо новоприбулих пацієнтів До речі, я гадаю, так вона розтрачує азот, оскільки його тре ба поповнювати щотижня.

Тут Ганс Касторп розсміявся; його збудження зі словами Йоахима раптом перетворилося на веселість, і, прикривши на ходу очі рукою, він трохи зігнувсь, і його плечі здригнулися від різкого й тихого хихикання.

— І що, їхнє товариство зареєстроване? — спитав він, насилу вимовляючи слова, від стримуваного сміху його голос звучав плаксиво й скімливо. — Чи є в них статут? Шкода, що ти не член, а то міг би запросити мене як почесного гостя... чи як товариша по чарці... Ти маєш попрохати Беренса, щоб він тебе частково відімкнув. Може, й ти зможеш свистіти, якщо докладеш зусиль, цього ж, напевне, можна навчитися... Смішнішого зроду не чув! — сказав він, глибоко зітхнувши. — Так, ти вибач, що я так про це говорю, але вони самі мають пречудовий настрій, твої пневматичні друзі! Як це їм спало на думку?.. Подумати тільки, як воно, «Товариство однієї легені»! Ти ба, а вона ще й свистить на мене — шалена особа! Ну й зухвальство! Чого вони такі зухвалі, можеш мені сказати?

Йоахим думав, що відповісти.

— Боже, — сказав він, — вони ж такі вільні... Я маю на увазі, що це молодь, для них час не грає жодної ролі, і ось вони, можливо, помруть. Чого їм наганяти поважність на обличчя? Часом я думаю: хвороба й смерть, власне, є несерйозними штуками, це скорше така тяганина, власне кажучи, серйозне життя є лише там, унизу. Гадаю, з часом ти розумітимеш це, лише маєш тут трохи довше побути.

— Це точно, — сказав Ганс Касторп. — Я так само думаю. В мене пробудився великий інтерес до вас тут, нагорі, а якщо є інтерес, то розуміння прийде саме собою, еге ж... Але що це зі мною таке — вона мені не смакує! — сказав він і став розглядати свою сигару. — Ввесь час питаю себе, чого мені бракує, аж помічаю, що «Марія» мені зовсім не смакує. Вона на смак як пап'є-маше, їй-бо', так ніби в мене зовсім розладнався шлунок. Не можу цього зрозуміти! На сніданок я поїв особливо ситно, але це ж не може бути причиною, адже коли добре наїсишся, то сигара смакує якраз надзвичайно добре. Чи ти гадаєш, це від того, що я так неспокійно спав? Може, через це в мене відбувся якийсь розлад? Ні, я маю її зараз же викинути! — сказав він після нової спроби. — Кожна затяжка — нове розчарування, тож навіщо себе силувати? — повагавшись іще хвильку, він кинув сигару з косогору в мокру глицю. — Як гадаєш, із чим це може бути пов'язано? — запитав він. — ...Я твердо переконаний, що це пов'язано з тим проклятим жаром на обличчі, від якого я знову потерпаю з самого ранку. Біс його знає, таке відчуття, ніби обличчя від сорому пашить... У тебе по приїзді також було таке?

— Так, — сказав Йоахим. — Спочатку я також почувався трохи дивно. Не переймайся тим! Я ж тобі казав, у нас тут прижитися не так легко. Але з тобою все буде гаразд. Бачиш лавочку на тому мальовничому місці. Ходімо сядем трохи та й гайда додому, мені треба на лежання.

Дорога стала рівною. Тепер вона вела до Давос-Пляцу, десь на третині крутогору, звідси попри високі, рідкорослі й покручені вітром сосни відкривався вид на містечко, що біліло серед яскравого дня. Проста, добра лавка, на яку вони сіли, впиралася об стрімку скелю. Поряд у відкритому дерев'яному жолобі вода, булькаючи й бризкаючи, струмувала в долину.

Йоахим хотів просвітити свого брата стосовно назв альпійських велетнів, огорнутих хмарами, які закривали долину з півдня, показуючи на них своєю дорожньою палицею. Але Ганс Касторп лише зрідка позирав на них, він сидів нахилившись уперед, наконечником свого міського, посрібненого ціпочка він малював на піску якісь фігури й поспитав про щось зовсім інше.

— Що я хотів ще запитати, — почав він, — ...випадок у моїй кімнаті стався якраз напередодні мого приїзду. А за час твого перебування тут було вже багато смертей?

— Напевне що багато, — відповів Йоахим. — Щодо них тут проявляють тактовність, розумієш, вони не стають відомими або дізнаєшся лише про деякі, пізніше. Тут це під суворим секретом, з огляду на пацієнтів і, особливо, паній, яким швидко може стати зле. Якщо поряд з тобою хто помре, ти нічого не помітиш. І труну приносять рано-вранці, коли ти ще спиш, і забирають померлого також удосвіта, або, наприклад, коли всі в їдальні.

— Гм, — мовив Ганс Касторп, малюючи собі далі. — Тобто все це відбувається за лаштунками.

— Можна й так сказати. Та ось нещодавно, чекай, напевне, тижнів вісім тому...

— Тоді яке ж «нещодавно», — сухо й прискіпливо завважив Ганс Касторп.

— Як? Тобто не нещодавно. Ти вже зі своєю точністю. Я кажу лише приблизно. Отже деякий час тому я мав нагоду зазирнути за лаштунки, чисто випадково — бачу все перед очима як зараз. То було тоді, коли для малої Гуюс, для католички Барбари Гуюс мали провести соборування, ну, ти знаєш — останнє помазання. Коли я приїхав, вона ще ходила, бувала дуже веселою, такою дурненькою, ну, підліток. Але потім усе пішло сторчма, вона вже не вставала, лежала від мене через три кімнати, потім з'явилися її батьки і, врешті, й священик. Він прийшов, коли всі були за чаєм, по обіді, в коридорах не було ні душі. Але, уяви собі, я проспав, під час основної процедури лежання заснув і не чув, як дзвонили, і так запізнився на чверть години. Тож у вирішальну мить був не там, де мали бути всі, й таким чином потрапив, як ти кажеш, за лаштунки, й коли я крокував коридором, вони вийшли мені назустріч, у стихарях і з хрестом, золотий хрест та лампіони, той хрест служка ніс як бунчук попереду яничарського оркестру.

— Так не гоже порівнювати, — сказав Ганс Касторп не без осуду в голосі.

— Так мені видалося. Мимовільно я про таке подумав. Та слухай же далі. Тож вони підходять до мене, так, раз-раз, швидким кроком, утрьох, якщо не помиляюся, попереду чоловік із хрестом, за ним священик в окулярах на носі, а за ним ще якийсь молодик з кадилом. Священик притискає до грудей накритий хустиною віатікум, при цьому смиренно схиляє голову набік, це ж для них святая святих.

— Саме тому, — сказав Ганс Касторп, — саме з цієї причини я дивуюся, що ти взявся порівнювати хрест із бунчуком.

— Добре, добре. Але зачекай, якби ти був там присутнім, ти б також не знав навіть після всього, якого виразу обличчя слід тобі прибрати. Як у поганому сні.

— В якому сенсі?

— А ось у якому. Я сам себе питаю, як мав повестися за таких обставин. Я не мав на голові капелюха аби його здійняти...

— Тож бачиш! — різко перебив його Ганс Касторп удруге. — Бачиш, що треба здійняти капелюха! Я, звичайно, звернув увагу, що ви тут, нагорі, капелюхів не носите. Але ж бо треба спершу мати капелюха на голові, щоб потім принагідно його здійняти. Ну, але як то було далі?

— Я став під стіною, — сказав Йоахим, — у благопристойній позі й трохи схилив голову, коли вони проходили повз мене, то було якраз навпроти кімнати малої Гуюс, номер 28. Мені здається, священик зрадів, що я привітався; він дуже ввічливо подякував і зняв свою шапочку. Але водночас зупинилися й інші, а служка з кадилом постукав у двері, потім прочиняє двері й пропускає отця першим до кімнати. А тепер лише уяви собі мій жах та моє самопочуття! В ту мить, коли священик переступає поріг, звідти, зсередини, лунає страшний крик, вищання, якого ти зроду не чув, три-чотири рази підряд, а потім безперервно, очевидно на все горло: «Аааа!» В цьому крикові було стільки горя, стільки відчаю та спротиву, що просто неможливо описати, окрім того, в проміжках між криками, чулося жалісливе благання, й нараз усе приглухло, так ніби голос ішов з-під землі або з глибокого погреба.

Ганс Касторп різко обернувся до свого брата в перших.

— Це була Гуюс? — запитав він схвильовано. — І чому раптом з погреба?

— Вона була забилась під ковдру! — сказав Йоахим. — Уяви-но лише мій стан! Священик стояв на порозі й промовляв заспокійливі слова, я ще його міг бачити, він то зазирав досередини, то відступав назад. Той, що ніс хреста, та інший помічник отця стояли біля входу й не могли зайти досередини. Повз них я міг дивитися в кімнату. Кімната, така сама, як наші, ліжко — ліворуч від дверей, при стіні, біля узголів'я стояли люди, очевидно, рідня, батьки, вони також говорили щось заспокійливе, схилившись над ліжком, де не було видно нічого, лише якусь безформну масу, яка щось благала, жахливо протестувала та дригала ногами.

— Кажеш, вона дригала ногами?

— З усіх сил! Але це їй не допомогло, вона мусила прийняти благословення на смерть. Священик підійшов до неї, наблизилися й обоє помічників, і двері зачинились. Але перед тим я ще встиг побачити: на мить з'явилася голова Гуюс із білявим, скуйовдженим волоссям, і широко розплющені очі, такі бляклі, зовсім безбарвні вп'ялися в священика, а потім з криками вона знову зникла під ковдрою.

— І ти розповідаєш мені про це лише тепер? — мовив Ганс Касторп після паузи. — Не розумію, чому ще вчора ввечері не розповів мені про це. Але, Господи милий, вона мусила мати ще багато сил, якщо могла чинити такий опір. Отже, вона ще була при силі. І не варто гукати священика до того, як людина зовсім ослабне.

— Вона й була ослабленою, — заперечив Йоахим. — ...Ох, розказувати є про що, важко обрати найголовніше... Вона таки була ослабленою, то лише від страху в неї з'явилося стільки сили. Вона ж страшенно боялася, коли відчула, що має померти. Це ж була молоденька дівчина, таке треба, врешті, розуміти. Але й чоловіки часом так себе поводять, що є, звичайно, неприпустимою слабкодухістю. До речі, Беренс знає, як таким дати раду. В таких випадках він завжди знаходить потрібну інтонацію.

— Яку ще інтонацію? — запитав Ганс Касторп, насупивши брови.

— Він каже: вам не варто ламати комедію, — відповів Йоахим. — Принаймні, днями так він до одного сказав — ми знаємо про це від пані старшої сестри, що була там і допомагала тримати помираючого. Той чоловік насамкінець влаштував жахливу сцену й нізащо не хотів помирати. Тоді Беренс на нього накинувся: «То вже, принаймні, не ламайте тут комедію!» — сказав він, і пацієнт зразу заспокоївся й цілком спокійно помер.

Ганс Касторп ляснув себе по литці й відкинувся на бильце лавки, вп'явши погляд у небо.

— Ну, слухай, це досить круто! — вигукнув він. — Прямо накинутися на нього й сказати: Не ламайте тут комедію! І це до помираючого! Це вже занадто! Помираюча людина, певним чином, гідна поваги. З нею ж не можна так запанібрата... Помираюча людина є, так би мовити, святою, принаймні, я так думаю!

— Не буду заперечувати, — сказав Йоахим. — Але коли ця людина слабкодухо поводиться?..

— Ні, — наполягав Ганс Касторп з таким притиском, який ніяк не був співмірним із запереченнями співбесідника. — Я не дам себе переконати в протилежному. Помираючий є в чомусь значно благороднішим від першого-ліпшого невігласа, що крутиться, веселиться, заробляє гроші та набиває собі кендюха! Так не можна, — голос його забринів досить дивно. — Не можна так, запанібрата... — Ці слова заглухли в сміхові, що напав на нього, охопив усього, сміхові вчорашнього дня, такому, що вибухав з глибини, потрясав усе тіло, безмежному сміхові, який заплющував йому очі й видушував з-під повік сльози.

— Ш-ш! — раптом шикнув Йоахим. — Помовч! — прошепотів він і непомітно підштовхнув невтримного Ганса Касторпа. Той глянув крізь сльози.

Ліворуч дорогою йшов незнайомець, тендітний, чорнявий панок з гарно підкрученими чорними вусами, в світлих, картатих штанях; підійшов і обмінявся з Йоахимом вітаннями — слова були чіткими та благозвучними — він зупинився перед ним, схрестивши ступні та спершись на свій ціпочок.

Сатана

Його вік важко було визначити, десь, напевно, від тридцяти до сорока, бо хоча загалом він і видавався ще досить молодим, деякі пасма волосся на голові були вже сивими й що вище, то помітно рідшими: обабіч благенького проділу вирізнялися великі залисини, що робили чоло особливо високим. Його костюм — широкі кремові картаті штани та м'який, мов з байки, довгий двобортний піджак із дуже широкими обшлагами були далекими від претензії на елегантність; округлий стоячий комірець видавався на краях трохи затертим від частого прання, чорна краватка була заношена, а манжети, швидше за все, він узагалі не носив, бо Ганс Касторп помітив, що рукави збігалися на ліктях. Не зважаючи на це він видавався людиною, що знає собі ціну, розумне обличчя й постава не залишали жодних сумнівів. Це поєднання жалюгідности й приємности та ще темні очі нагадували Гансові Касторпу одного з тих іноземних музикантів, які в різдвяний час грають по дворах і, звівши вгору свої оксамитові очі, тримають у руках старенькі капелюхи, сподіваючись, що з вікна їм кинуть кілька монет. Катеринщик! — подумав Ганс Касторп і не здивувався, почувши ім'я незнайомця, коли Йоахим підвівся з лавки й дещо зніяковіло відрекомендував їх один одному: «Мій брат у перших Касторп. Пан Сеттембріні».

Ганс Касторп також підвівся ще зі слідами веселощів на виду. Та італієць увічливо попросив обох не порушувати свого затишку і змусив їх знову сісти, тоді як сам лишився перед ними стояти, прийнявши одну зі своїх зручних поз. Посміхаючись, позирав Сеттембріні на обох братів, а особливо на Ганса Касторпа, і в розумній, ледь іронічній посмішці, що причаїлася в самому кутику його рота, там де вус грайливо загинався догори, було щось особливе, щось таке, що закликало до пильности та ясности духу. Ганс Касторп якось одразу споважнів, і йому стало соромно. Сеттембріні сказав:

— Панове — в доброму гуморі, цілком виправдано. Чудовий ранок! Блакитне небо, сонце сміється, — й він легким, точним рухом здійняв свою маленьку, жовтаву долоню догори, водночас пославши туди навскіс бадьорий погляд: «Можна на мить забути, де перебуваєш».

Він розмовляв без іноземного акценту, лише за точністю його вимови все ж таки можна було пізнати в ньому чужинця. Його губи формували слова з певною насолодою. Слухати його було задоволенням.

— Чи панові добре подорожувалося? — звернувся він до Касторпа... — Чи пан уже одержав свій вирок? Я маю на увазі: чи вже відбулася похмура церемонія першого обстеження? — тут Сеттембріні мав би мовчки чекати, якби бажав справді щось почути, адже він поставив запитання, й Ганс Касторп намагався дати відповідь. Та чужинець зразу поставив наступне запитання: «Все минуло добре? Судячи з вашої охоти до веселощів... — і на мить замовк, а вигин кутика його рота став ще глибшим, — випливають цілком різні висновки. Скільки місяців наклали на вас наші Мінос та Радамант? — слово «наклали» прозвучало з його вуст особливо кумедно. — Давайте я прикину? Шість? Чи зразу дев'ять? Тут люди не скупі...

Ганс Касторп здивовано засміявся, при цьому намагаючись пригадати, ким то були оті Мінос та Радамант. Він відповів:

— Ну, що ви? Ні, ви помиляєтесь, пане Септем...

— Сеттембріні, — чітко і з запалом поправив італієць, при цьому іронічно вклонившись.

— Пане Сеттембріні, перепрошую. Отже, ні, ви помиляєтесь. Я зовсім не хворий. Я лише приїхав на два-три тижні провідати мого брата Цімсена й принагідно також трохи відпочити...

— Хай йому грець! То ви не з наших? Ви здорові, ви тут лише в гостях, як Одіссей у царстві тіней? Як сміливо спуститися на глибину, де порожньо й безглуздо живуть мертві...

— На глибину, пане Сеттембріні? Тут я маю заперечити. Мені ж довелось дертися до вас на висоту п'яти тисяч футів...

— То вам лише здалося! Даю слово, це ілюзія, — мовив італієць, зробивши рішучий жест. — Ми — істоти, що опустилися дуже низько, еге ж, лейтенанте, — звернувся він до Йоахима. Той не надто радів від такого звертання, проте намагався це приховати й відповів:

— Ми справді стали трохи примітивнішими. Але ж, урешті, людина може таки зібратися з духом.

— Так, ви зможете, ви порядна людина, — сказав Сеттембріні. — Так, так, так, — чітко промовив він, знову обернувшись до Ганса Касторпа, й так само тричі злегка клацнув язиком по піднебінні. — Ну, ну, ну, — так само тричі відкарбував він, незворушно дивлячись при цьому новоприбульцеві в обличчя, тож його очі здавалися нерухомими й сліпими, та погляд ожив, і він повів далі, — цілком добровільно ви їдете нагору, до нас, тих, що опустилися, й хочете трохи нас розважити своїм товариством. Ну, це гарно. А на скільки приїхали? Моє запитання не надто коректне, але мене розбирає допитливість, скільки людина приписує собі, коли вирішує сама, а не Радамант!

— На три тижні, — сказав Ганс Касторп із дещо чванькуватою легкістю, відчувши, що йому заздрять.

— О dio, три тижні! Ви чуєте, лейтенанте? Це звучить майже виклично: я прибув сюди на три тижні, а потім їду назад. Шановний пане, якщо дозволите повчальний тон, то я скажу, що нам не відома така одиниця часу як тиждень. Нашою найменшою одиницею є місяць. Ми рахуємо на широку ногу, це привілей тіней. Є в нас також інші привілеї, та всі вони подібного ґатунку. Дозвольте запитати, якому фаху ви присвятили себе там, унизу, чи пак, точніше, до якого фаху готуєтесь? Як бачите, своїй цікавості ми не ставимо перепон. Цікавість ми також зараховуємо до своїх привілеїв.

— Будь ласка, прошу, — промовив Ганс Касторп. І розповів про себе.

— Майстер кораблебудування! Це вражає! — вигукнув Сеттембріні. — Будьте певні, як на мене, це справді вражає, хоча мої особисті здібності лежать в іншому руслі.

— Пан Сеттембріні — літератор, — сказав Йоахим пояснюючим та дещо збентеженим тоном. — Для німецьких газет він написав некролог Кардуччі. Ти ж знаєш Кардуччі — і він ще дужче збентежився, бо його брат зиркнув на нього з подивом, неначе хотів сказати: «Що ти там знаєш про Кардуччі? Гадаю, так само мало, як і я».

— Це правда, — сказав, кивнувши головою, італієць. — Я мав честь, розповісти вашим землякам про життя цього великого поета й миротворця, коли воно добігло кінця. Я знав його особисто, маю честь називатися його учнем. Я слухав його в Болоньї. Я завдячую йому моєю освітою та оптимізмом. Але ж ми вели мову про вас, майстре-корабеле! Знаєте, ви значно виросли в моїх очах. Ви тут як представник цілого світу праці та практичного генія!

— Та що ви, пане Сеттембріні, власне, ж я лише студент і тільки починаю.

— Звичайно, і кожен початок по-своєму важкий. Узагалі будь-яка робота є важкою, якщо вона заслуговує своєї назви, еге ж?

— Так, але дідько його зна! — мовив Ганс Касторп зі щирого серця.

Сеттембріні нараз насупив брови.

— Навіть дідька ви гукаєте, — сказав він, — аби підсилити думку? Сатану во плоті? Знаєте, мій великий учитель написав на його честь гімн.

— Перепрошую, — сказав Ганс Касторп, — на честь дідька?

— Атож. У мене на батьківщині його іноді виконують на свята. О salute, о Satana, о Ribellione, о forza vindice della Ragione...[1]

Чудова пісня! Але навряд чи це був той дідько, про якого ви згадали, адже він у чудових стосунках з роботою. Той, якого ви мали на увазі, той, що цурається роботи, оскільки боїться її, напевне, є якимось іншим, про якого говорять, що йому не варто класти пальця до рота...

Усе це здалося Гансові Касторпу доволі химерним. По-італійському він не розумів, але й від решти він також почувався не надто затишно. Від цих слів одгонило недільною проповіддю, хоча й сказані вони були в легкому, жартівливому розмовному тоні. Ганс Касторп поглянув на свого брата, який потупив очі, й сказав:

— Ой, пане Сеттембріні, ви надто буквально сприймаєте мої слова. Той «дідько» — то ж була просто приказка, запевняю вас!

— Хтось же має бути й дотепним, — сказав Сеттембріні, меланхолійно поглянувши в простір. Нараз він знову пожвавішав та, елегантно змінивши тон, повів далі:

— Принаймні я виправдано роблю з ваших слів висновок, що ви обрали почесну професію. Боже мій, я гуманіст, homo humanus, я зовсім не розуміюся на інженерній справі, тим більшу повагу вам висловлюю. Але я можу собі уявити, що ваш фах як теорія потребує ясної та кмітливої голови, а його практика — повної віддачі, хіба не так?

— Звичайно ж так, тут я з вами абсолютно погоджуюся, — відповів Ганс Касторп, мимоволі намагаючись говорити дещо вишуканіше. — Сьогодні перед людиною стоять колосальні вимоги, краще до кінця не усвідомлювати, наскільки вони серйозні, а то можна занепасти духом. Ні, це не розвага. А якщо до того ж ти не найсильніший... Я тут лише гість, але найсильнішим назвати себе також не можу. Я сказав би неправду, якби стверджував, ніби робота дається мені напрочуд легко. Маю сказати, що скорше вона мене виснажує. Цілком здоровим я, власне, почуваюся лише тоді, коли не роблю нічого...

— Наприклад, зараз?

— Зараз! О, зараз я тут, нагорі, ще зовсім новенький, дещо спантеличений, можете собі уявити.

— Ох, спантеличений.

— Так, я й не виспався як слід, та й перший сніданок був аж надто ситним... Я звик до порядного сніданку, але сьогоднішній був, як мені здається, надто важким для мене, too rich, як кажуть англійці. Одне слово, маю таке відчуття в шлунку, та й моя сигара сьогодні вранці мені не зовсім смакувала, уявіть собі! Зі мною такого ніколи не буває, хіба що коли серйозно захворію, а сьогодні вона мені раптом здалася на смак, мов шкіряний ремінь. Я мусив її викинути, не мало жодного сенсу себе силувати. Ви курите, я перепрошую за запитання? Ні? Тоді ви не можете уявити, яка досада й розчарування охоплюють людину, яка з молодости так охоче курить, як я...

— Я в цьому не маю досвіду, — відповів Сеттембріні, — завдяки браку цього досвіду я, між іншим, перебуваю в непоганому товаристві. Цілий ряд високих та тверезих умів мали відразу до тютюну. Кардуччі також цього не любив. Але в нашого Радаманта ви знайдете порозуміння. Він прихильник вашої вади.

— Так зразу й вади, пане Сеттембріні...

— А то як? Речі треба називати своїми істинними іменами. Це підсилює й подовжує життя. Я також маю вади.

— Отже, надвірний радник Беренс тямиться на сигарах? Чудова людина.

— Ви вважаєте? А, то ви вже мали нагоду познайомитися?

— Так, якраз перед прогулянкою. Це була ледь не консультація, але, знаєте, sine pecunia. Він зразу помітив, що в мене схильність до недокрів'я. Тож він порадив мені тут жити так само, як мій брат, багато лежати на балконі, заміряти температуру, так він сказав.

— Правда? Ну, чудово! — вигукнув Сеттембріні сміючись і відкинувши голову назад. — Як то воно в опері вашого маестро? «Так, я ловець птахів, завжди веселий, гоп-гоп!» Одне слово, це дуже потішно. Ви послухаєте його поради? Авжеж. Певна річ! Чистий сатана цей Радамант! І справді «завжди веселий», хоча часом і дещо вимушено. Він схильний до меланхолії. Його вада не йде йому на користь — тютюн наганяє на нього меланхолію — саме тому шановна пані старша сестра взяла його запаси в свої руки й виділяє йому лише невеликий денний раціон. Часом він піддається спокусі її обікрасти й тоді впадає у меланхолію. Одне слово — заплутана душа. Ви знайомі вже й з нашою пані старшою сестрою? Ні? Ну, це помилка! Даремно не прагнете включити її до свого кола знайомих. З роду фон Мілендонків, мій пане! Від Венери Медічі відрізняється тим, що там, де богиня має груди, вона зазвичай носить хрест...

— О, це чудово! — засміявся Ганс Касторп.

— Її ім'я — Адріатика.

— Отакої! — вигукнув Ганс Касторп. — Послухайте, це вже занадто! Фон Мілендок та ще й Адріатика. Звучить як ім'я давно померлої людини. Чимось середньовічним віє від нього.

— Шановний мій добродію, — відповів Сеттембріні, — тут багато такого, від чого «віє середньовіччям», як ви зволили висловитися. Я зі свого боку переконаний, що наш Радамант зробив цю викопну особу старшою наглядачкою свого палацу жахів суто з мистецького почуття стилю. Адже він митець! А ви не знали? Він малює олією. Що хочете, це не заборонено, еге ж, кожному дозволяється... Адріатика також каже це кожному, хто хоче почути, що одна Мілендок у середині тринадцятого століття була абатисою жіночого монастиря в Бонні на Райні. А сама вона з'явилася на світ трошки пізніше...

— Ха-ха-ха! Мені здається, що ви глузуєте, пане Сеттембріні.

— Глузую? Ви маєте на увазі, що я злословлю? Так, я трохи злословлю, — визнав Сеттембріні. — Мене гризе те, що я приречений розтринькувати свою злість на такі жалюгідні приводи. Сподіваюся, ви нічого не маєте проти злости, інженере? В моїх очах це блискуча зброя розуму проти сил пітьми та потворности. Злість, мій добродію, є духом критики, а критика — це джерело поступу та просвітництва. — І раптом він взявся говорити про Петрарку, якого називав «батьком нової історії».

— Нам, однак, уже треба на процедури лежання, — сказав розсудливо Йоахим.

Літератор супроводжував свої слова підбадьорливими жестами. Врешті він завершив цю пантоміму порухом руки, яка вказувала на Йоахима, й сказав:

— Наш лейтенант закликає до служби. Тож ходімо. Нам по дорозі, «праворуч веде він, туди, де мури нависли могутнього Діта». Ох, Верґілій, Верґілій! Панове, він неперевершений. Звичайно, я вірю в поступ. Але Верґілій має такі епітети, як жоден сучасний наш автор...— І поки вони йшли назад, Сеттембріні заходився цитувати латинські вірші з італійською вимовою, проте нараз урвав на півслові, коли якась дівчина, певно, з того містечка, й не така-то й гарна, з'явилася назустріч, він перейшов на залицяльницький сміх, цмокання язиком та наспівування. — Ай, ай, ай, тру-ля-ля! Ти, мила крихітко, хочеш бути моєю? Погляньте лише, «її очі спалахують гріховним вогнем», — зацитував він невідомо кого й послав услід збентеженій дівчині повітряний поцілунок.

Справжнісінький вітрогон, думав Ганс Касторп, при цій думці він лишився й тоді, коли Сеттембріні після нападу галантности й далі злословив. Особливо потоптався він по надвірному радникові Беренсу, глузував щодо розміру його ніг, а потім перейшов на його титул, який Беренс одержав від одного принца, що страждав на туберкульоз мозку. Про скандальний спосіб життя цього принца і досі гомонить уся округа, але Радамант заплющував на це очі, отакий-то надвірний радник. До речі, чи знають панове, що він винайшов поняття «літній сезон»? Так, він і ніхто інший. Це його заслуга, треба йому віддати належне. Раніше влітку тут, у долині, залишалися самі лише найвірніші з вірних. Тоді «наш гуморист» із непідкупним поглядом помітив, що такий непорядок є нічим іншим, як виплодом забобонів. Він розробив учення, нібито, принаймні, щодо його установи, літній курс не лише не менш гідний рекомендації, а якраз особливо ефективний, такий, без якого не обійтися. Він зміг поширити цю теорему серед людей, написав про це популярні статті й помістив їх у пресі. Відтоді ґешефт улітку йде так само добре, як і взимку. «Геній, — промовив Сеттембріні. — Ін-ту-ї-ція!»

Потім перемив кісточки решті власників місцевих закладів та в'їдливо похвалив їхній підприємницький стиль. Хоча б той-таки професор Кафка... Щороку, в час різкого танення снігу, коли багато пацієнтів вимагають їх виписати, професор Кафка виявляється змушеним несподівано на тиждень поїхати в справах, при цьому пообіцявши після повернення виписати пацієнтів. Врешті його справи тривають шість тижнів, а бідолахи чекають, — при цьому дозволимо собі ще принагідне зауваження — їхні рахунки зростають. Кафка їхав аж до Ф'юме, але повертався лише тоді, коли йому набігало додаткових п'ять тисяч швейцарських франків, а тим часом збігало два тижні. Наступного дня після повернення світила хворий помирає. Що ж до доктора Зальцмана, то він наговорює на Кафку, ніби той тримає свої шприци не в належній чистоті й уводить хворим дефектні ін'єкції. Він їздить в екіпажі на гумових шинах, щоб його мертві не чули його, на що Кафка, своєю чергою, твердить, нібито у Зальцмана хворих у таких кількостях примушують споживати «дар лози, що здатний веселити», — власне, так само заради зростання рахунку, — що люди мруть як мухи, й не через сухоти, а від цирозу печінки...

І далі в такому дусі. Ганс Касторп щиро й по-доброму сміявся над цим потоком красномовного пліткарства. Балакучість італійця справляла своєрідне приємне враження своєю безперечною, вільною від жодного діалекту чистотою та правильністю. З його рухливих губів слова зринали тугі, симпатичні й ніби наново створені, він з насолодою вдавався до інтелектуальних, гострих зворотів та форм, ба навіть граматичне відмінювання іменників і дієслів вимовлялося з очевидним, відвертим та щирим задоволенням, що можливе лише для ясного та пильного розуму, який не припускається жодного збою.

— Ви так дотепно говорите, пане Сеттембріні, — сказав Ганс Касторп, — так жваво, не знаю як точніше й сказати.

— Пластично, еге ж? — відповів італієць, обмахуючись носовичком, хоча було не спекотно, а, скорше, прохолодно. — Це те слово, яке ви шукаєте. У мене пластична манера розмовляти, ви так хочете сказати? Але зачекайте! — вигукнув він. — Що я бачу? Он там походжають наші пекельні судді! Який вид!

Повертаючись неквапним кроком, вони проминули те місце, де доріжка вигиналася. Чи то завдяки промовам Сеттембріні, чи то від похилости дороги, а може вони, справді, не так уже далеко відійшли від санаторію, як собі гадав Ганс Касторп — адже дорога, якою йдеш уперше, є значно довшою, ніж така сама, що її вже знаєш — але так чи так, дорогу назад вони подолали напрочуд швидко. Сеттембріні мав рацію, там, унизу, були обидва лікарі, вони крокували вздовж задньої стіни санаторію, — попереду надвірний радник у білому халаті, вони зразу впізнали його за характерною потилицею та руками, якими він розмахував, наче веслами; слідом за ним ішов доктор Кроковскі у чорній сорочці, він позирав настільки самовпевнено, наскільки це потребує лікарняний звичай, коли під час медичних обходів ідеш за шефом.

— Ой, Кроковскі! — вигукнув Сеттембріні. — Он іде, він знає всі секрети наших дам. Прошу звернути увагу на витончену символіку його одягу. Він носить чорне, вказуючи цим на те, що його власна сфера досліджень — це ніч. У цієї людини в голові лише одна думка, і вона непристойна. Інженере, як так виходить, що про нього ми з вами ще зовсім не поговорили? Ви вже познайомились?

Ганс Касторп кивнув.

— Ну то як? Я починаю підозрювати, що й вам він сподобався.

— Правду кажучи, не знаю, пане Сеттембріні. Я зіткнувся з ним лише мимохідь. Окрім того, не надто швидко роблю про людей висновки. Я просто дивлюся на людину й кажу собі: «Ось ти який? Ну гаразд!»

— Це нерозумно! — відповів італієць. — Робіть висновки! Саме для цього дала вам природа очі та розум. Вам здається, що я говорю надто різко, але якщо я так говорив, то це було не без педагогічних мотивів. У нас, у гуманістів, у всіх є педагогічна жилка. Панове, історичний зв'язок гуманізму й педагогіки доводить їхній зв'язок психологічний. У гуманістів не можна забирати функцію виховання — не можна забирати, бо лише вони зберігають і передають далі поняття про гідність та красу людини. Спершу гуманіст замінив священика, аби в неспокійний та ворожий до людини час служити провідником молоді. Відтоді, мої панове, не виникло жодного нового типу вихователя. Гуманітарна гімназія — можете називати мене відсталим, інженере, але в принципі, in abstracts, прошу мене таки зрозуміти, я прихильник саме такої форми...

Ще в ліфті він далі вголос розмірковував над цим і замовк лише тоді, коли брати вийшли на третьому поверсі. Він сам їхав аж до четвертого, де, за словами Йоахима, займав маленьку кімнату з вікнами у двір.

— У нього що — нема грошей? — запитав Ганс Касторп, який зайшов до Йоахима. У Йоахимовій кімнаті все було так само, як і в Гансовій.

— Так, — сказав Йоахим, — саме цього в нього немає. Чи, скорше, лише стільки, щоб оплачувати тут своє перебування. Знаєш, уже його батько був літератором і, здається мені, дід також.

— Ось воно що, — сказав Ганс Касторп. — А він серйозно хворий?

— Небезпеки життю немає, наскільки я знаю, але хвороба хронічна й щораз повертається знову. В нього це вже роками, на якийсь час він був поїхав звідси, та незабаром мусив повернутися.

— Бідолаха! І при цьому, здається, так захоплюється роботою. Такий красномовний, запросто переходить з однієї теми на іншу. А з дівчиною він дещо зухвало повівся, наразі мені було незручно. Та після його слова про людську гідність звучали грандіозно, цілком як під час якогось урочистого акту. Ти часто з ним спілкуєшся?

Гострота думки

Та Йоахим, задумавшись про своє, спромігся лише на нечітку відповідь. З червоного шкіряного футляра, що лежав у нього на столі, він дістав маленький термометр і встромив кінчиком з ртуттю до рота. Він тримав його з лівого боку під язиком таким чином, що той скляний інструмент стирчав догори. Потім Йоахим зайнявся домашнім туалетом, перезувся в кімнатне взуття, накинув тужурку, тоді взяв зі столу надруковану на аркуші таблицю та олівець, а ще книжку, російську граматику — адже він вивчав російську, оскільки, як сам казав, він сподівався мати від цього переваги в просуванні по службі, — озброївшись таким чином, він зайняв своє місце в шезлонгу на балконі, кинувши на ноги верблюжу ковдру.

Ковдра навряд чи була потрібна: за останні чверть години завіса хмар ставала дедалі тоншою, сонце пробивалося крізь неї, таке по-літньому тепле й сліпуче, що Йоахим мусив прикрити свою голову закріпленою на бильці білою льняною парасолею, яку завдяки кмітливому пристосуванню можна було нахиляти відповідно до того, де було сонце. Ганс Касторп похвалив цей винахід. Він хотів дочекатися результату замірювання температури й тим часом роздивлявся по кімнаті, зокрема звернув увагу на хутряний мішок у кутку лоджії (Йоахим уживав його в холодні дні), потім, спершись ліктями на поруччя, Ганс Касторп глянув униз у саду, де був павільйон для лежання, нараз доволі залюднений: хтось читав, хтось писав та балакав у розкутій позі. До речі, звідси було видно лише частину павільйону, зо п'ять шезлонгів.

— І скільки це має тривати? — спитав Ганс Касторп, обернувшись до Йоахима.

Той показав на пальцях: сім.

— Сім хвилин? Та вони вже минули!

Йоахим похитав головою. Незабаром він дістав термометр із рота, подивився на нього й сказав:

— Так, коли за ним стежиш, за часом, він минає дуже повільно. Я міряю чотири рази на день, акуратно й охоче, адже тоді можна помітити, що то, по суті, означає — одна хвилина або всі сім; ми ж тут жахливо марнуємо час сім днів на тиждень.

— Ти кажеш «по суті». Це слово тут недоречне, — заперечив Ганс Касторп. Він напівсидів на поруччі, й білки його очей були помережані червоними жилочками. — Час узагалі не може бути «сутністю». Якщо він комусь здається довгим, то він довгий, якщо ж комусь здається коротким — то короткий, але наскільки короткий чи довгий насправді — цього ніхто не знає. — Він зовсім не був звичний до філософствування, проте відчував до цього потяг.

Йоахим заперечив.

— Чому ж це. Ні. Ми ж його міряємо. В нас же є годинники й календарі, і коли місяць скінчився, тоді він скінчився і для тебе, і для мене, і для нас усіх.

— Зачекай-но, — сказав Ганс Касторп і навіть підняв указівний палець на рівні своїх каламутних очей. — Отже, одна хвилина настільки довга, наскільки це тобі видається, коли ти міряєш температуру?

— Одна хвилина настільки довга... вона триває так довго, поки секундна стрілка пройде одне коло.

— Але, за нашим відчуттям, ця тривалість руху стрілки цілком різна! І фактично... я кажу: фактично, — повторив Ганс Касторп і так сильно притиснув указівним пальцем кінчик носа, що цілком його зігнув, — це рух, просторовий рух, чи не так? Стій, почекай! Отже ми міряємо час простором. Але ж це так само, якби ми хотіли міряти простір часом, що роблять лише зовсім ненаукові люди. Від Гамбурга до Давоса двадцять годин — так, залізницею. А пішки, скільки це буде? А подумки? Ані секунди!

— Послухай, — сказав Йоахим, — що з тобою? Мені здається, ти тут у нас стомлюєшся.

— Мовчи! Сьогодні в мене дуже ясна голова. Що ж таке час? — запитав Ганс Касторп і так брутально загнув на бік кінчик свого носа, що він аж побілів. — Можеш мені це сказати? Простір то ми сприймаємо нашими органами, зоровим та тактильним чуттями. Добре. А де є наш орган сприймання часу? Ти можеш мені його назвати? Бачиш, тут ти й загруз. То як ми збираємося щось міряти, якщо про нього ми, власне кажучи, не можемо нічогісінько сказати, про жодну його властивість! Ми кажемо: час збігає. Добре, то хай собі збігає. Але для того, щоб навчитися його міряти... зачекай! Для того, щоб піддаватися мірянню, час має збігати рівномірно, але звідки ж це відомо, що час так збігає? Для нашої свідомости він так не збігає, ми лише припускаємо заради порядку, що він так збігає, та наші мірила є лишень умовностями. Дозволь же мені...

— Гаразд, — сказав Йоахим, — тоді це також лише умовність, що на моєму термометрі на п'ять поділок більше, ніж треба! Але через оці п'ять поділок я маю тут безвилазно сидіти й не можу продовжити службу, це є мерзенним фактом!

— У тебе 37,5?

— Знову понижується. — Йоахим зробив запис у свою таблицю. — Учора ввечері було майже 38, це через твій приїзд. У всіх, коли їх відвідують, відбувається підвищення. Але відвідини — це все-таки благодіяння.

— Я вже піду, — сказав Ганс Касторп. — У мене в голові ще рояться думки про час — це цілий комплекс, як не кажи. Але я не хочу, аби ти через це збуджувався, в тебе і так забагато поділок. Я спробую нічого не забути, й ми можемо повернутися до цього пізніше, можливо, після сніданку. Коли час іти на сніданок, ти ж мене погукаєш? Зараз я також піду на процедуру лежання, це не боляче, слава Богу.

З цими словами він пішов попри скляний перестінок до своєї лоджії, де так само стояли шезлонг та столик, дістав з охайно прибраної кімнати книжку «Ocean steamships» та свій гарний м'який бордово-зелений картатий плед та й собі приліг.

Незабаром йому довелося розкрити парасолю, бо тільки-но ліг — відчув, як нестерпно пече сонце. Проте лежати було незвично приємно, Ганс Касторп зразу звернув на це увагу — не міг пригадати, щоб йому колись траплявся такий зручний шезлонг. Каркас, трохи старомодний за формою — така собі гра смаку, адже шезлонг, безперечно, був новий — виготовлений з червоно-брунатного полірованого дерева, а матрац у м'якому, ситцеподібному чохлі, складений, власне, з трьох високих подушок, починався в ногах і сягав до узголів'я. Окрім того, за допомогою шнурка зверху кріпився валик для голови у вишитій, льняній наволочці, не надто жорсткий та й не надто м'який; він додавав особливої зручности. Ганс Касторп сперся однією рукою на широку, гладеньку поверхню бічного бильця, розслаблено кліпав, не відчуваючи потреби розважатися книжкою «Ocean steamships». Крізь поруччя лоджії суворий та скупий, проте залитий сонцем ландшафт видавався дуже картинним і ніби в рамі. Ганс Касторп розглядав його, переповнений думками. Раптом йому щось спало на думку і він голосно промовив серед тиші:

— А під час першого сніданку нас обслуговувала карлиця?

— Тсс! — показав Йоахим. — Прошу, тихіше. Так, карлиця. Й що?

— Нічого. Ми ще про це зовсім не вели мови.

І Ганс Касторп далі поринув у мріяння. Коли ліг, була десята. Минула година. Це була звичайна година, ні задовга, ні закоротка. Коли вона минула, в домі й саду пролунав дзвін, спершу здалеку, потім ближче, потім знову здалеку.

— Сніданок, — промовив Йоахим, і було чутно, що він підвівся.

Ганс Касторп також завершив на цей раз процедуру лежання й увійшов до кімнати, щоб трохи привести себе до ладу. Брати зустрілися в коридорі й рушили вниз. Ганс Касторп сказав:

— Ну, лежати було чудово. Що це за шезлонги? Якщо тут такі можна придбати, я візьму з собою один на Гамбург, у ньому лежати — то як на небесах. Чи, може, ти гадаєш, що Беренс колись замовив їх за власними кресленнями?

Йоахим цього не знав. Вони зняли верхній одяг і вдруге зайшли до їдальні, де столування було в повному розпалі.

У їдальні рябіло від білого молока: біля кожного стояла повна велика, десь із півлітра, склянка.

— Ні, — сказав Ганс Касторп, знову зайнявши своє місце на краю столу поміж швачкою та англійкою й покірно розгорнув свою серветку, адже він був ще ситим з першого сніданку.

— Ні, — мовив він, — ради Бога, молока я зовсім не можу пити, та ще й тепер. Може, є портер?

І з цим питанням він спершу ввічливо й ласкаво звернувся до карлиці. На жаль, портера не було. Але вона пообіцяла принести пива «Кульмбахер» і таки справді принесла. Воно було густе, темне, з брунатною піною й чудово заміняло портер. Ганс Касторп спрагло приклався до високого півлітрового кухля. До пива він їв холодну шинку на грінках. Знову була на столі вівсянка й знову багато масла та фруктів. Ганс Касторп лише обвів це все очима, але був уже нездатним покуштувати щось із того. Він також розглядав гостей — маса почала для нього ділитися; стали вирізнятись окремі обличчя.

За його столом вільних місць не було, окрім одного, на чолі столу, навпроти нього; це місце, як йому пояснили, належить лікареві. Оскільки лікарі, якщо час їм дозволяв, брали участь у спільному прийнятті їжі, при цьому міняючи столи: тож на кожному столі залишалося одне вільне лікарське місце. Наразі обох лікарів не було; казали, що вони на операції. Знову зайшов хлопець з вусиками, схилив голову до грудей та сів до столу із заклопотано-замкненим обличчям. Знову худа білявка сиділа на своєму місці та їла ложечкою йогурт, так ніби це була єдина страва. Поряд з нею цього разу вмостилася маленька, бадьора старша жіночка, яка звернулася до мовчазного молодика по-російському, а той стурбовано на неї поглянув і відповів лише кивком голови, при цьому скорчивши гримасу, буцім-то йому до рота потрапило щось дуже гидке. Перед ним навпроти, по другий бік від старшої жіночки, сиділа ще одна дівчина — вона була гарна, з квітучим обличчям та високими грудьми, з каштановим, гарно впорядкованим в'юнким волоссям, круглими карими дитячими очима та маленьким рубіном на гарній ручці. Вона часто сміялася й також розмовляла по-російському, виключно по-російському. Її звали Маруся, як почув Ганс Касторп. Далі проходом він зауважив, що Йоахим із суворим виразом обличчя опускав очі, коли вона сміялася та говорила.

З бічних дверей з'явився Сеттембріні й зиґзаґом подався до свого місця, що було на кінці столу, який стояв навпроти столу Ганса Касторпа. Коли він сідав, його сусіди за столом вибухнули гучним сміхом; напевне, він сказав якусь капость. Ганс Касторп упізнав також і членів «Товариства однієї легені». З-за столу біля дверей веранди Терміна Клеефельд кинула дурнуватий погляд на їхній стіл, потім привітала губатого молодика, що тоді так непристойно задирав куртку. За столом, що стояв упоперек, праворуч від Ганса Касторпа сиділа пані Леві кольору слонової кістки поряд з пухкою, вкритою родимками пані Ілтіс разом із незнайомцем.

— Он твої сусіди, — тихо сказав Йоахим до свого брата, схилившись до нього... Пара пройшла впритул до Ганса Касторпа за останній стіл праворуч, тобто за «поганий» російський стіл, де вже сиділа родина з негарним хлопчиком, що поїдав гору вівсяної каші. Чоловік був худорлявої статури, з сірими, запалими щоками. На ньому була брунатна шкірянка, на ногах — незграбні хутряні чоботи на пряжках. Його жінка, так само невисока й тендітна, в гойдливому капелюшку з плюмажем дріботіла в малюсіньких юхтових чобітках на високих підборах; навколо шиї було накинуте нечисте боа з пташиного пір'я. Ганс Касторп розглядав їх обох з безцеремонністю, яка, загалом, була йому чужою й видавалася самому брутальною; але якраз брутальність раптом давала йому певне задоволення. Його погляд був водночас притупленим та проникливим. Коли в ту мить, як і за першим сніданком, з брязкотом грюкнули скляні двері ліворуч, він не здригнувся як то було сьогодні вранці, а лише скорчив мляву гримасу; коли ж хотів повернути в той бік голову, то помітив, що це надто незручно та й навряд чи заслуговувало тих зусиль. Тож вийшло так, що й цього разу йому не пощастило з'ясувати, хто так недбало поводиться з дверима.

Річ була в тому, що пиво до сніданку, яке раніше викликало лише помірне затуманення, сьогодні цілковито його оглушило й спаралізувало — мав таке відчуття, ніби одержав удар по голові. Його повіки були наче налиті оливом, а коли він задля годиться спробував побесідувати з англійкою, язик не дуже підкорявся найпростішим думкам; навіть перевести погляд потребувало від нього неабияких зусиль, до того ж, як і вчора, обличчя його знову жахливо пашіло: здавалося, ніби його щоки розбухли від жару, він важко дихав, серце гупало, мов загорнений у тканину молоток, і якщо від усього цього він не надто страждав, то лише тому, що його голова була в такому стані, наче він два-три рази вдихнув хлороформу. Те, що доктор Кроковскі усе-таки з'явився за сніданком і сів до свого столу навпроти нього, Ганс Касторп помітив, ніби вві сні, хоча доктор неодноразово кидав на нього прискіпливі погляди, розмовляючи по-російському з дамою, що сиділа праворуч від нього — і молода дівчина, а саме квітуча Маруся, так само, як і любителька йогуртів, запопадливо й соромливо опускали перед ним очі. До речі, з красномовством було Гансові Касторпу, певна річ, досить важко, оскільки язик виказував непослух і Ганс Касторп більше прагнув мовчати та користуватися ножем і виделкою, ще й з особливо вишуканими жестами. Коли його брат кивнув до нього й підвівся, він також устав, наосліп розкланявся з сусідами за столом та рішучим кроком пішов слідом за Йоахимом.

— Коли буде знову процедура лежання? — запитав він, тільки-но вони вийшли з будинку. — Це тут найприємніше, як я бачу. Шкода, що знову не лежу на своєму чудовому шезлонгу. Ми далеко йдемо гуляти?

Зайве слово

— Ні, — сказав Йоахим, — далеко йти мені взагалі не можна. О цій порі я завжди трохи спускаюся в долину, через село й до пляцу, якщо є час. Там проходиш собі попри крамниці та повз людей і купуєш усе, що потрібно. До обіду треба лежати ще годину, а потім знову, до четвертої години, тож не турбуйся.

Вони спустилися дорогою, що вела до санаторію, перейшли міст через потік та вузькоколійку, маючи перед очима обриси гір на правому березі долини: Малий Шіагорн, Зелені Башти та Дорфберґ, які Йоахим називав їхніми іменами. Там, навпроти, на невеликому узвишші був обнесений парканом цвинтар Давосу-Села — на нього Йоахим також кивнув ціпочком. І вони вийшли на головну вулицю, що пролягала ніби поверхом вище від долини й тяглася вздовж улаштованих на схилі терас.

До речі, говорити про село було певним перебільшенням; принаймні від нього нічого не залишилось, окрім назви. Курорт його проковтнув, дедалі розширюючись у напрямку до входу в долину, й частина поселення, що звалася «Селом», непомітно й поступово перейшла в ту частину, що звалася «Давос-Пляц». Обабіч рясніли готелі й пансіони, всі з критими верандами, балконами та залами для лежання, також і приватні будинки з кімнатами, що здавалися в оренду, де-не-де проглядали нові будинки, часом забудова обривалась і з вулиці відкривався вид на широкі луки долини...

Ганс Касторп зі своїм потягом до звичної та облюбованої життєвої принади знову запалив сигару й, можливо, завдяки випитому пиву, що їй передувало, таки спромігся до свого невимовного задоволення трохи відчути того, такого бажаного аромату: щоправда, лише час по час і досить слабо — аби усвідомити своє задоволення, він мусив удатися до певного нервового напруження, а огидний шкіряний присмак досі домінував. У своєму безсиллі Ганс Касторп ніяк не міг опанувати себе, певний час намагався вловити насолоду, яка то зникала, то лише жартома визирала здалеку, врешті з почуттям утоми й огиди він пожбурив сигару геть. Незважаючи на заціпенілість, Ганс Касторп з чемности почувався зобов'язаним продовжувати світську бесіду і з цією метою намагався пригадати ті особливі думки, які нещодавно був висловив про «час». Завдяки цій спробі він виявив, що всю «побудову» від початку й до кінця забув, а про час у його голові не гніздилось ані найменшої думки. Замість того він узявся вести мову про тілесне, правда, в дещо дивному ключі.

— Коли ти знову мірятимеш температуру? — запитав Ганс Касторп. — Після їжі? Так, це добре. Тоді організм працює на повну силу, тож він має себе показати. Те, що Беренс вимагав од мене також міряти температуру — це ж був жарт, еге ж? Слухай, Сеттембріні також реготав на все горло, в цьому ж таки немає жодного сенсу. Та в мене й термометра нема.

— Ну, — сказав Йоахим, — це найменша проблема. Достатньо лише купити. Тут вони скрізь є, ледь не в кожній крамниці.

— Але ж навіщо! Ні, ще на процедури лежання я можу погодитися, я робитиму їх з тобою разом, але міряти температуру — це вже занадто для гостя, це потрібно лише вам, тим, хто тут, нагорі. Мені хотілося б знати, — вів Ганс Касторп далі, притиснувши обидві долоні до серця, мов закоханий, — чому в мене весь час таке серцебиття — це мене хвилює, я постійно про це думаю. Знаєш, так б'ється серце, коли передчуваєш якусь особливу радість або коли тебе охопив страх, одне слово — при емоційних перепадах, еге ж? Але коли серце гупає саме по собі, безпричинно, безглуздо й, так би мовити, з власної ініціативи, це мені видається дещо моторошним, зрозумій мене правильно — це ніби тіло поводиться на власний розсуд і не має більше жодного зв'язку з душею, певною мірою, як мертве тіло, що є не зовсім мертвим (такого й не буває), а якраз навпаки, провадить бурхливе життя, але на власний розсуд: у тіла ще росте волосся й нігті та й загалом, як мені казали, фізично й хімічно в ньому панує добряче пожвавлення...

— Що це ще за вислови, — сказав Йоахим з осудом, — «добряче пожвавлення»! — можливо, він хотів трохи помотатися за те зауваження, яке дістав сьогодні вранці за згадку про бунчук.

— Але ж це насправді так! Справді панує добряче пожвавлення! Чому це в тебе викликає заперечення? — запитав Ганс Касторп — До речі, я це сказав лише мимохідь. Хотів лише зауважити, що мене лякає й муляє, коли тіло живе на власний розсуд, без узгодження з душею, й виставляє себе на передній план, як от при такому безпричинному серцебитті. Людина, звичайно, шукає причину, ту емоцію, що до цього належиться, почуття радости чи страху, які, так би мовити, його б виправдали — принаймні, так я це сприймаю, я можу говорити лише за себе.

— Атож, атож, — зітхаючи сказав Йоахим, — коли маєш температуру, воно так само — тоді також в тілі панує, говорячи твоїми словами, особливо «добряче пожвавлення», цілком можливо, що тоді людина, як ти кажеш, мимоволі впадає в емоції, що дає можливість те пожвавлення якось по-розумному пояснити... Але ми говоримо про такі неприємні речі, — сказав він тремтячим голосом і замовк на півслові; на що Ганс Касторп лише здвигнув плечима, причому так само, як то вчора — Йоахим.

Певний час вони йшли мовчки, потім Йоахим запитав:

— Ну, як тобі подобаються тутешні люди? Я маю на увазі тих, що сидять з нами за столом.

Ганс Касторп кинув на нього байдужий погляд.

— Господи, — сказав він, — вони не здаються мені надто цікавими. Мені здається, за іншими столами сидять цікавіші люди, але, може, це лише так здається. Пані Штер не завадило б помити голову, таке масне волосся. А та от Мазурка, чи як там її, здається мені якоюсь дивнуватою. Ввесь час тиче собі в обличчя хустинку через постійне гигикання.

Йоахим голосно засміявся — через перекручене ім'я.

— «Мазурка» — це чудово! — вигукнув він. — Її звати Маруся, з твого дозволу, це те саме, що Марі. Так, вона справді надто пустотлива, — сказав він. — При цьому в неї є всі причини бути стриманішою, адже вона таки сильно хвора.

— Цього й не скажеш, — мовив Ганс Касторп. — Вона так добре тримається. Важко повірити, що в неї у грудях сидить хвороба.

Він спробував зиркнути на брата лукавим поглядом, але побачив, що засмагле обличчя Йоахима вкрилося плямами, які бувають на засмаглих обличчях, коли відступає кров, і що його рот якось особливо жалісно скривився, цей вираз обличчя нагнав на Ганса Касторпа неясний переляк і спонукав негайно змінити тему розмови й поцікавитися про інших осіб, при цьому він спробував негайно забути Марусю та вираз обличчя Йоахима, що йому цілком вдалося.

Англійку з мальвовим чаєм звали пані Робінсон. Швачка не була ніякою швачкою, а вчителькою в одній з вищих державних шкіл Кенігсберга, саме з цієї причини вона так правильно говорила. Її звали панною Енгельгарт. Що ж до тої бадьорої дами похилого віку, то Йоахим сам не знав, як її звати, хоч він і був тут, нагорі, вже так довго. В кожному разі, вона була двоюрідною бабусею дівчини-шанувальниці йогуртів, з якою вона постійно мешкала в санаторії. Але найхворішим за їхнім столом був доктор Блюменколь, Лев Блюменколь з Одеси — той молодик з вусиками та зі стурбованим, відлюдькуватим обличчям. Тут, нагорі, він перебував уже роками...

Тепер вони простували міським тротуаром — головною вулицею міжнародного центру, що було зразу видно. Назустріч їм проходили, гуляючи, курортники, переважно молодь, простоволосі хлопці в спортивних костюмах і дами також з непокритою головою, зодягнені у білі спідниці. Чулася російська й англійська мови. Праворуч та ліворуч тяглися вервечкою магазини з розцяцькованими вітринами, а Ганс Касторп, чия допитливість боролася з підспудною втомою, змушував свої очі все роздивлятися й довго затримався перед крамницею чоловічої моди, дійшовши висновку, що асортимент цілком на висоті.

Потім була ротонда із заскленою галереєю, де виступала якась капела. Тут містилася курзала. На численних тенісних кортах точилися партії. Довготелесі, голені молодики в напрасованих зі стрілками фланельних штанях, у взутті з гумовими підошвами та в сорочках з коротким рукавом грали із засмаглими, одягненими в біле дівчатами, які, з розгону стрімко виривались на сонце, аби високо в повітрі вдарити по крейдяно-білому м'ячі. Над упорядкованими спортивними майданчиками стовпом стояла біла як борошно пилюка. Брати сіли на вільну лавочку, щоб поспостерігати за грою та покритикувати гравців.

— А ти тут не граєш? — запитав Ганс Касторп.

— Мені не можна, — відповів Йоахим. — Нам треба лежати, ввесь час лежати... Сеттембріні завжди каже, що ми живемо горизонтально, каже, ми — горизонталі, це в нього такий чорний гумор. Там грають здорові або ж грають усупереч забороні. До речі, грають вони не зовсім по-справжньому, більше заради костюма... А щодо забороненого, то тут такого є значно більше, покер, наприклад, а в деяких готелях petit chevaux[2] — у нас за це виселяють, ця гра вважається найшкідливішою. Проте деякі після вечірнього обходу біжать сюди й забивають очко. Кажуть, принц, від якого Беренс має свій титул, також сюди вчащав.

Ганс Касторп його майже не слухав. Його рот був розтуленим, оскільки він не міг нормально дихати носом через нежить. Серце калатало в ритмі, що зовсім не пасував до музики, яку він неуважливо сприймав як неприємний подразник. І з цим почуттям безладу й спротиву він почав засинати, аж поки Йоахим закликав його вертатися додому.

Назад вони йшли майже мовчки. Ганс Касторп навіть зо два рази спіткнувся на рівній дорозі й кисло на це посміхався, хитаючи головою. Кульгавий підняв їх ліфтом на потрібний поверх. Біля номера тридцять чотири вони розійшлися, сказавши коротко: «До побачення». Ганс Касторп пройшов через свою кімнату до балкона, де він тут-таки повалився на шезлонг і, навіть не змінюючи первинної пози, під швидкі удари свого серця занурився в неспокійний напівсон.

Звичайно, це пані!

Як довго це тривало, він не знав. Потім почувся дзвін, але він ще не закликав до обіду, то було лише попередження, щоб збиратися, як уже знав Ганс Касторп, тож він ще лежав, аж поки металеве гудіння залунало вдруге й затихло. Коли Йоахим зайшов по нього, Ганс Касторп хотів ще перевдягнутися, але Йоахим уже не дав цього зробити. Він ненавидів і зневажав непунктуальність. Як можна розраховувати на якийсь прогрес та одужання заради військової служби, якщо людина надто млява, аби дотримувати розкладу їдальні. У цьому він, звичайно, мав рацію, і Ганс Касторп міг лише наголосити на тому, що він не хворий, просто почувається надзвичайно сонливим. Ганс Касторп лише помив руки, й вони вже втретє зайшли до їдальні.

Гості посунули в залу з обох дверей. Через веранду зайшли й вони, а незабаром усі сиділи за сімома столами, ніби звідти ніколи й не вставали. Принаймні, так видавалося Гансу Касторпові — безперечно, суто мрійливе враження, що суперечило здоровому глузду, але його затуманена голова на якусь мить ніяк не могла позбутися цього уявлення й навіть знаходила в цьому певне задоволення; адже протягом обіду він неодноразово намагався навіяти його собі знову, і це йому вдавалося, причому ілюзія дійсности була повною. Бадьора дама далі балакала своєю затертою мовою до доктора Блюменколя, що сидів навпроти й слухав зі стурбованим обличчям. Її худа внучата племінниця нарешті їла щось інше, аніж йогурт, а саме густе ячмінне пюре, яке офіціантки подали на тарілках; проте вона взяла лише кілька ложок. Гарна Маруся, аби приглушити своє гигикання, затуляла рота носовою хустинкою, що ширила запах помаранчевого парфуму. Пані Робінсон читала ті самі листи, писані округлим почерком, які вже читала зранку. Очевидно, не знала ні слова по-німецькому, але й не хотіла знати. Йоахим у лицарському пориві сказав їй щось англійською про погоду, на що вона щось промимрила у відповідь, аби знову впасти в мовчанку. Ну, а пані Штер у шотландській вовняній кофті сьогодні до обіду пройшла обстеження й тепер про це розповідала, при цьому невиховано мавпуючи, відкопилюючи верхню губу та демонструючи свої заячі зуби. Праворуч угорі, скаржилася вона, в неї є хрипи, окрім того під лівою лопаткою чується дуже скорочений звук, тож місяців на п'ять, як сказав «старий», їй ще доведеться лишитися. Через своє неуцтво вона називала надвірного радника Беренса «старим». До речі, висловила обурення, що «старий» не підсідав сьогодні до їхнього столу. Відповідно до «турне» (вона, очевидно, мала на увазі «турнус») сьогодні вранці була черга їхнього столу, тоді як «старий» знову сидів за лівим столом навпроти (надвірний радник Беренс справді там сидів, склавши свої величезні руки перед тарілкою. Ну, звичайно, там місце огрядної пані Саломон з Брюсселя, яка на вихідні завжди з'являється в декольте, й це, очевидно, «старому» подобається, тоді як вона, пані Штер, ніяк не може цього зрозуміти, адже під час кожного обстеження «старий» може дивитися на пані Саломон скільки завгодно. Згодом вона пошепки розповіла, що вчора ввечері у верхньому павільйоні для лежання — що, власне, міститься на даху, — вимкнули світло, й не інакше з метою, яку пані Штер назвала «прозорою». «Старий» це помітив і так розійшовся, що було чути на ввесь санаторій. Але винних він знову не зміг знайти, тоді як зовсім не потрібно вчитись в університеті, щоб здогадатися, що це, звичайно, був той капітан Міклошич з Бухареста, йому в товаристві дам ніколи не буває затемно — людина без жоднісінької освіти, хоча й носить корсет, за своєю природою він хижак — атож, хижак, повторила пані Штер стишеним голосом, при цьому в неї на лобі й на верхній губі виступив піт. Те, в яких взаєминах перебуває з ним дружина генерального консула Вурмбранда, з Відня, знає й «Село», і «Пляц» — тут уже неможливо говорити про якісь таємничі стосунки. Адже мало того, що капітан часом уранці заходить до пані генеральної консульші, коли та ще лежить у ліжку, завдяки чому він присутній при всьому її туалеті, так оце минулого вівторка залишив кімнату пані Вурмбранд узагалі о четвертій ранку — покоївка молодого Ганса з дев'ятнадцятого номера, якого нещодавно спіткала невдача з пневмотораксом, сама його при цьому зустріла й із сорому переплутала потрібні їй двері, тож несподівано опинилася в кімнаті прокурора Параванта з Дортмунда... Нарешті пані Штер довго розводилася про «космічний заклад», що знаходиться внизу, у містечку, і де вона купує воду для споліскування зубів — при цьому Йоахим схилив голову й уп'явся поглядом у свою тарілку...

Обід був не лише майстерно приготованим, але ще й вищою мірою пишним. Якщо рахувати разом із ситним супом, то було шість страв. Після риби йшла смачна м'ясна страва з гарніром — особливе овочеве асорті, потім печена птиця, страва з борошна, що смаком не поступалася вчорашній, і, нарешті, сир та фрукти. Кожну страву підносили двічі — і зовсім не дарма. За сімома столами тарілки просто миготіли — під склепінням їдальні аж лящало за вухами, там панував вовчий апетит, дивитися на який було саме задоволення, якби водночас не ставало трохи лячно, ба навіть огидно. Не лише бадьорі, які базікали й кидали один в одного хлібними кульками, виявляли такий апетит, але й тихі та похмурі, які робили паузи, обхопивши голову руками й уп'явшись поглядом у порожнечу. Підліток за сусіднім столом ліворуч, очевидно, школяр, у сорочці з коротким рукавом та в окулярах із круглими скельцями, товк на суцільну кашу все, що нагромаджувалося на його тарілці, потім схилявся над нею та наминав, часом проводячи серветкою попід окулярами, аби обтерти очі — невідомо, що він там витирав: піт чи сльози.

Під час обіду трапилися два інциденти, що привернули увагу Ганса Касторпа, наскільки це допускав його стан. По-перше, знову гримнули скляні двері — це було, коли подавали рибу. Ганс Касторп ображено здригнувся зі злости й сам собі поклявся, що цього разу обов'язково має виявити зловмисника. Він не лише так подумав, а навіть промовив губами, так серйозно це сприймав.

Я маю знати! — прошепотів він з надмірною пристрасністю, так що пані Робінсон та вчителька поглянули на нього з подивом. При цьому він усім корпусом обернувся ліворуч і напружив свої налиті кров'ю очі.

Це була пані, яка перетинала залу, жінка, радше, дівчина, не вища за середній зріст, у білій кофті та барвистій спідниці, в неї було біляво-руде волосся, заплетене в коси, які вона носила закрученими навколо голови. Ганс Касторп майже не встиг, чи то зовсім не встиг роздивитися її в профіль. Вона йшла безшумно, що дивовижно суперечило її гучній появі, по-особливому скрадливо, трохи нахиливши голову вперед, вона прямувала до крайнього лівого стола, що стояв перпендикулярно до веранди, тобто до «гарного» російського столу, при цьому одну руку вона тримала в кишені накинутої на плечі вовняної кофти, а другою поправляла зачіску. Ганс Касторп глянув на цю руку — він добре розумівся на руках і міг критично їх оцінювати, коли з ким-небудь знайомився, то за звичкою спершу звертав увагу саме на цю частину тіла. Рука, що поправляла зачіску, не була особливо дамською, не такою доглянутою й ошляхетненою, як ті жіночі руки, до яких звик молодий Ганс Касторп у звичних для нього колах. Надто широка й з короткими пальцями, в ній було щось примітивне й дитяче, наче від школярки; її нігті, очевидно, нічого не знали про манікюр, вони були погано й рівно обрізані, саме як у школярок, а з боків шкіра була трохи шерхкою, так, ніби тут ішлося про маленьку шкідливу звичку гризти нігті. До речі, про все це Ганс Касторп скорше здогадався, ніж помітив — відстань все-таки була завелика. Запізніла гостя привіталася з сусідами кивком голови, при цьому зайнявши місце з переднього боку столу, спиною до зали, поряд з доктором Кроковскі, що там головував, досі ще тримаючи руку на волоссі, вона обернулася через плече й осягнула поглядом публіку — при цьому Ганс Касторп устиг помітити її широкі вилиці й вузькі очі... Туманний спогад про щось чи про когось зачепив його на мить...

Звичайно, це пані! — подумав Ганс Касторп і знову явно пробурчав собі це під ніс, так що вчителька, панна Енґельгарт, зрозуміла, що він казав. Бідна стара дівка розчулено посміхнулася.

— Це мадам Шоша, — сказала вона. — Вона така неуважна. Чудова жінка. При цьому рум'янець у неї на щоках став на тон сильніше, що, до речі, трапляється завжди, тільки-но вона розтулить рота.

— Француженка? — суворо спитав Ганс Касторп.

— Ні, росіянка, — сказала Енґельгарт. — Напевне, чоловік француз або французького походження, я точно не знаю.

Все ще дратовано Ганс Касторп запитав, чи то не той, маючи на увазі пана з опущеними плечима, що також сидів за «хорошим» російським столом.

— О, ні, він не тут, — відповідала йому вчителька. — Тут він взагалі ще не був, його ніхто тут не знає.

— Їй слід би чемніше зачиняти двері! — сказав Ганс Касторп. — Вона весь час ними гупає. Така невихованість.

Й, оскільки вчителька з покірною посмішкою прийняла докір так, ніби сама була винною, далі про мадам Шоша мови не велося.

Другий інцидент полягав у тому, що доктор Блюменколь вийшов із зали — та й годі. Раптом вираз легкої відрази на його обличчі посилився, стурбованіше, ніж завжди дивився він в одну точку, потім обережно відсунув свій стілець і вийшов. Саме тут у всій красі виявилась велика невихованість пані Штер. Напевне, через непристойне задоволення з того, що вона не так тяжко хвора, як Блюменколь, його відхід вона супроводила напівжалісливим та напівзневажливим зауваженням. «Бідолаха! — сказала вона. — Скоро він вже на ладан буде дихати. Знову йому треба переговорити із «Синім Гайнріхом». Без жодної напруги, зберігаючи вперто невинне обличчя, вона дозволила собі карикатурний вислів «Синій Гайнріх», і Ганса Касторпа охопило водночас почуття жаху й бажання розреготатися. До речі, через декілька хвилин доктор Блюменколь повернувся й зайняв своє скромне місце, де сидів до того, і знову взявся до їжі. Він також їв дуже багато, після кожної страви просив добавки, їв мовчки і зі стурбованим обличчям.

Потім обід закінчився: завдяки спритному обслуговуванню — адже особливо карлиця виявилася надиво прудкою — він тривав лише з годину. Ганс Касторп, задихавшись і напевне не знаючи, як дійшов додому, знову влігся на бездоганному шезлонзі у себе на лоджії, оскільки по обіді процедура лежання мала тривати до підвечірка — це навіть була найважливіша за часом процедура, і дотримання її було обов'язковим. Поміж матовими скляними перестінками, що відділяли його з одного боку від Йоахима, а з другого — від російського подружжя, він куняв і чув калатання серця, дихаючи ротом. Коли витер губи носовичком, помітив на ньому червону пляму, але в нього не стало сил, ще про це розмірковувати, хоча він і був трохи боязким і від природи трохи іпохондриком. Він знову припалив «Марію Манчіні» й цього разу скурив до кінця, вона знову смакувала йому як завжди. Перебуваючи в запамороченні, внутрішньому напруженні та якомусь напівмаренні, Ганс Касторп думав про те, як дивно йому тут ведеться. Два чи три рази груди здригалися від внутрішнього сміху про жахливий вислів, який пані Штер ужила через своє неуцтво.

Пан Альбін

Унизу, в саду, майорів на вітерці фантазійний прапор з емблемою медицини — змія навколо скіпетра. Небо знову всуціль затяглося хмарами. Сонце зникло, й нараз відчулася непривітна прохолода. Павільйон для лежання видавався заповненим ущерть; там, унизу, панували розмови й сміх.

— Пане Альбіне, благаю вас, заберіть геть ножа, покладіть його назад у кишеню, а то ще буде біда! — нарікав високий нерішучий жіночий голос.

— Дорогий пане Альбіне, ради Бога, пожалійте наші нерви й заберіть з-перед наших очей це жахливе знаряддя вбивства! — втрутився другий голос, на що білявий молодик з цигаркою в зубах, який сидів на передньому шезлонзі, відповів зухвалим тоном:

— І не подумаю! Сподіваюсь, дами дозволять мені побавитися з власним ножем! Так, правда, це таки особливо гострий ніж. Я купив його в Калькутті в одного мага... Той маг міг проковтнути цього ножа, а потім його слуга викопував того ж ножа із землі за п'ятдесят кроків від нього... Бажаєте поглянути? Він набагато гостріший за бритву. Достатньо лише доторкнутися до леза, і воно входить у тіло, ніби в масло. Зачекайте, я покажу вам зблизька...

Пан Альбін підвівся. Здійнявся крик.

— Ні, зараз я принесу свого револьвера! — сказав пан Альбін. — Вам це буде цікавіше. Цілком шалена штука. З такою пробійною силою!.. Я принесу його зі своєї кімнати.

— Пане Альбіне, пане Альбіне, не робіть цього! — загукало багато голосів. Та пан Альбін уже вийшов із зали і попрямував до себе — такий молоденький та розхристаний, з рожевим дитячим обличчям та невеличкими бакенбардами.

— Пане Альбіне, — закричала йому навздогін якась дама, — візьміть краще своє пальто, одягніть його, зробіть це заради мене! Ви шість тижнів лежали із запаленням легенів, а тепер сидите тут без верхнього одягу і навіть не вкриваєтесь ковдрою та ще й курите цигарки! Це називається — випробовувати Боже терпіння, пане Альбіне, слово чести!

Та він лише презирливо посміхнувся через плече й уже за кілька хвилин повернувся з револьвером. Тут дами загаласували вже зовсім дикими голосами, було чутно, як багато з них хотіли вистрибнути з шезлонгів, але падали, зашпортавшись у ковдрах.

— Подивіться, який він маленький і блискучий, — мовив пан Альбін, — але якщо я натисну ось тут, то він укусить... — Новий крик. — Він, звичайно, заряджений, — вів далі пан Альбін. — У цьому барабані, ось тут, є шість патронів, барабан обертається від пострілу на одну дірочку... До речі, я маю його не заради забави, — сказав він, помітивши, що ефект спадає, потім револьвер ковзнув у його внутрішню кишеню, а пан Альбін знову сів, закинувши ногу на ногу, й запалив нову цигарку. — Зовсім не для забави, — повторив він, зціпивши зуби.

— А для чого ж, для чого? — питали тремтливі голоси.

— Жахливо! — вигукнула одна з дам, і тут пан Альбін кивнув.

— Я бачу, ви починаєте розуміти, — сказав він. — Справді, саме для цього я його й маю, — невимушено вів він далі, після того як, незважаючи на перенесене запалення легень, глибоко затягся і видихнув перед собою цілу хмару диму. — Я тримаю на той день, коли тут цей бевзь здасться мені надто нудним і коли матиму честь покірно запропонувати себе. Справа цілком проста... Я провів деякі досліди й цілком уявляю собі, як це можна влаштувати. (При слові «влаштувати» знову хтось скрикнув). Ділянка серця відпадає... Позиція для мене не надто зручна... Крім того, я надаю перевагу варіантові, коли свідомість стирається за мить, а саме коли я ввожу собі у цей цікавий орган один симпатичний, маленький сторонній предмет... — І пан Альбін підвів указівний палець до своєї білявої, коротко постриженої голови. — Вводити треба тут, — пан Альбін знову дістав нікельований револьвер із кишені й легенько постукав цівкою по черепі, — тут, над артерією... Навіть без дзеркала буде чиста робота...

Багатоголосий, благальний протест став голоснішим, до нього навіть домішувалися схлипування.

— Пане Альбіне, пане Альбіне, заберіть геть револьвера, заберіть його геть від скроні, на це неможливо дивитися! Пане Альбіне, ви молодий, ви одужаєте, ви повернетеся до життя й радітимете, що всі вас люблять, слово чести! Одягніть, нарешті, своє пальто, ляжте, вкрийтеся, займіться процедурою! Не проганяйте знову масажера, коли той прийде розтерти вас спиртом! Киньте курити, пане Альбіне, чуєте, ми просимо за ваше життя, за ваше молоде, таке цінне життя!

Та пан Альбін був незворушним.

— Ні, ні, — сказав він, — облиште мене, все гаразд, дякую вам. Я ще ніколи не відмовляв дамі, але ви маєте визнати, що немає сенсу вставляти палиці в колеса долі. Я тут уже третій рік... з мене досить, я в ці ігри більше не бавлюся — хіба ви докорятимете мені за це? Невиліковний, мої панії, погляньте на мене, ось тут я сиджу і я невиліковний, сам надвірний радник навіть задля годиться не робить із цього секрету. Дозвольте мені ту дещицю свободи, яка випливає для мене з цього факту! Це як у гімназії, коли вирішено, що учень залишиться на другий рік, то його вже не питали, й нічого вже не треба було йому робити. Нарешті я остаточно доріс до цього щасливого стану. Мені вже нічого не треба робити, мене вже списали, я лише сміюся з усього. Хочете шоколаду? Пригощайтеся! Ні, ви мене не оббираєте, у мене в кімнаті повно шоколаду. У мене нагорі вісім цукерниць, п'ять плиток «Ґала-Петер» та чотири фунти шоколаду «Ліндт» — усе це нанесли панії з санаторію, коли я лежав із запаленням легень...

Хтось басом закликав до тиші. Пан Альбін реготнув — його сміх урвався. Потім у павільйоні для лежання запанувала мовчанка, ніби всіх охопив сон чи якісь чари; й дивно звучали чиїсь слова. Ганс Касторп наслухав, аж поки звуки повністю розтанули, й хоча йому не було ясно, чи пан Альбін несповна розуму, все ж таки не міг позбутися певного почуття заздрощів до нього. Згадалися почуття особливої рівноваги зі шкільних років, адже він сам одного разу залишився на другий рік, і Ганс Касторп пригадував трохи ганебний, але й сповнений гумору стан приємного занепаду, яким він насолоджувався, коли в четвертій чверті припинив перегони й «про все» міг тільки сміятися. Оскільки його спостереження виявилися притупленими й плутаними, було складно їх чітко описати. Загалом здавалося, що честь має на своєму боці суттєві переваги, але не менші вони і в ганьби, саме вони мають просто-таки безмежний характер. Й, уявляючи себе, заради експерименту, в становищі пана Альбіна, Ганс Касторп усвідомлював, як то воно є, коли назавжди позбуваєшся тягаря чести й назавжди користаєшся з переваг ганьби. Нараз Ганс Касторп злякано відчув незрозумілу насолоду, яка змусила серце битися ще вривчастіше.

Пропозиції сатани заторкують честь

Згодом він зовсім знепритомнів. На кишеньковому годиннику було пів на четверту, коли раптом його збудила голосна розмова: пан Кроковскі, що цієї пори робив обхід без пана надвірного радника, розмовляв по-російському з парою, позбавленою вишуканих манер, поцікавився, здається, самопочуттям чоловіка й залишив його за малюванням своєї температурної кривої. Потім він, одначе, продовжив свій шлях не через балконні лоджії — лоджію Ганса Касторпа він обминув, перейшов коридором і так зайшов до Йоахима. Те, що його обминули й не приділили уваги, Гансові Касторпу все ж здалося трохи образливим, хоча доктора Кроковскі він особливо бачити не хотів. Зрештою, він був здоровий, отже, про нього не йдеться — серед тих, хто тут, нагорі, не звертають уваги й не питають лише того, хто має честь бути здоровим, а це Ганса Касторпа дратувало.

Перебувши дві чи три хвилини в Йоахима, доктор Кроковскі пішов далі балконом, і Ганс Касторп почув слова брата, що треба вставати й готуватися до підвечірка.

— Гаразд, — промовив він і підвівся. Але від довгого лежання у нього сильно запаморочилась голова, а напівсон, від якого він почував лише втому, знову спричинив недоречне пашіння обличчя, тоді як його скорше морозило. Може він занадто легко був укритий?

Він хлюпнув собі на очі й сполоснув руки, пригладив волосся, поправив одяг і в коридорі зустрівся з Йоахимом.

— Ти чув того пана Альбіна? — спитав Ганс Касторп на сходах...

— Звичайно, — сказав Йоахим. — Людина має дотримувати дисципліни. Своїми балачками він зіпсував тиху годину, ще й так розхвилював дам, що їм доведеться тижнями відновлювати рівновагу. Грубе порушення субординації. Але ніхто ж не хоче бути донощиком. Окрім того, такі балачки сприймаються більшістю як розвага.

— Ти гадаєш, це можливо, — запитав Ганс Касторп, — що він по-серйозному зробить свою, як він каже, «чисту роботу» та введе собі сторонній предмет?

— Таки так, — відповів Йоахим, — це цілком припустимо. Подібні речі тут, нагорі, часом трапляються. За два місяці до мого приїзду один студент, що перебував тут уже довгий час, після загального обстеження повісився по той бік у лісі. У перші дні мого перебування про це ще багато говорили.

Ганс Касторп нервово позіхнув.

— Так, я не скажу, що почуваюся тут, у вас, добре, — пояснив він. — Цілком можливо, що не зможу залишитися на весь час, розумієш, буду змушений від'їхати раніше, це тебе дуже сприкрить?

— Від'їхати? Що це ти ще вигадав? — вигукнув Йоахим. — Дурниці. Ти ж тільки-но приїхав. Ти ж не можеш приймати таке рішення вже після першого дня!

— Боже, це досі ще перший день? Таке відчуття, ніби я тут, у вас, нагорі, вже довго, дуже довго.

— Тільки не починай тут знову філософствувати про час! — сказав Йоахим. — Сьогодні зранку ти мене зовсім збив з пантелику.

— Ні, не турбуйся, я вже все забув, — відповів Ганс Касторп. — Увесь хід отих думок. Зараз я вже й не відчуваю тієї гостроти, минулося... Тож зараз буде чай.

— А потім знову підемо аж до тієї лавки, як сьогодні вранці.

— О Господи! Сподіваюся, ми вже не зустрінемо Сеттембріні. Сьогодні я вже не маю сил на вчені розмови, заявляю тобі наперед.

У їдальні розливали всі напої, які тільки могли до цієї години пасувати. Пані Робінсон знову пила свій криваво-червоний мальвовий чай, а внучата племінниця налягала на йогурт. Окрім того, було молоко, чорний чай, кава, какао, навіть м'ясний бульйон, і було повно гостей, які після ситного обіду провели дві години за процедурою лежання, вони були страшенно зайняті намазуванням маслом великих куснів пирога з родзинками.

Ганс Касторп попросив налити чаю й умочив у нього сухарик. Скуштував і трохи варення. Пиріг з родзинками розглядав довго, але лише від думки з'їсти шматок його буквально кинуло в дрож. Отже, він знову сидів на своєму місці, у залі зі строкато розписаним склепінням та сімома столами — уже вчетверте. Дещо пізніше, о сьомій, був там уп'яте, то була вечеря. У проміжку між столуваннями час минув швидко й нецікаво, була прогулянка до тієї лавки під косогором, біля жолоба з водою — шлях виявився дуже залюднений пацієнтами, тож брати часто мали вітатись; і знову процедура лежання на балконі впродовж швидкоплинних та беззмістовних півтора годин. До того ж Ганса Касторпа добряче морозило.

До вечері він акуратно перевдягся й потім, сидячи між пані Робінсон та вчителькою, їв суп-жульєн, печене та смажене м'ясо з гарніром, два шматки торта, до якого входили всі можливі складники: макронове тісто, вершковий крем, шоколад, фруктове пюре й марципан, та ще й узяв дуже доброго сиру на чорному житньому хлібі «пумпернікель». Знову він попросив до їжі пляшку пива «Кульмбахер». Та, спорожнивши наполовину високий кухоль, він ясно відчув, що має йти спати. В голові макітрилося, повіки набрякли як оливо, серце вискакувало з грудей, і на довершення всього йому здалося, що гарна Маруся, яка схилилась навпроти, затуливши обличчя рукою з маленьким рубіном, сміється з нього, незважаючи на те, що він щосили намагався не дати до цього жодного приводу. Ніби здалека чув, як пані Штер щось пояснює чи доводить, її слова здавалися такою нісенітницею, що, розгубившись, він став сумніватися, чи взагалі добре чує й чи, можливо, лише в його голові висловлювання пані Штер перетворюються на дурниці. Вона заявила, що вміє готувати двадцять вісім видів рибних соусів — вона має сміливість таке стверджувати, хоча чоловік застерігав не балакати про це вміння. «Не говори про соуси, — казав він. — Тобі ніхто не повірить, а навіть якщо хтось і повірить, то це здасться йому смішним!» І все-таки сьогодні хоче про це відкрито заявити, що вона вміє готувати саме двадцять вісім видів рибних соусів. Бідного Ганса Касторпа це мало не повергло в розпач, він жахнувся, схопивсь однією рукою за лоба й забув навіть дожувати й ковтнути шматок хліба «пумпернікель» з честером, який так і тримав у роті. Встаючи з-за столу, він усе ще мав його за щокою.

Брати вийшли лівими скляними дверима, тими фатальними дверима, що весь час гримали й вели просто до холу. Майже всі виходили цими дверима, бо після вечері в холі та прилеглих салонах відбувалося своєрідне світське спілкування. Більшість пацієнтів балакали, стоячи маленькими групами. На двох розкритих зелених столах сиділи любителі доміно, на іншому столі — гравці в бридж, тут юрмилась переважно молодь, серед них пан Альбін та пані Клеефельд. Окрім того, в першому салоні стояло кілька розважальних оптичних інструментів: стретоскопічна скринька, через її лінзи можна було бачити вставлені всілякі фотографії, наприклад, венеціанського гондольєра, що поставав у своїй завмерлій та безкровній тілесності; по-друге, там був калейдоскоп у вигляді підзорної труби, до лінзи якої треба було прикладати око, аби лише завдяки легкому повороту коліщати роздивлятися строкаті зірки та арабески в казкових видозмінах; нарешті обертовий барабан, в який закладали кінематографічні стрічки й крізь отвір у ньому, якщо дивитися збоку, можна було спостерігати за мельником, що бився з сажотрусом, за вчителем, що виховував хлопчика-еквілібриста, на напнутому тросі, та ще сільську пару в народному танці. Ганс Касторп, поклавши холодні долоні на коліна, надовго зупинявся перед кожним з апаратів. Дещо затримався він і перед столом з бриджем, де невиліковний пан Альбін, опустивши кутики губів, елегантними, світськими жестами тасував карти. В іншому куті сидів доктор Кроковскі, заглиблений у жваву й щиру розмову в колі дам, до яких належали пані Штер, пані Ілтіс та панна Леві. Завсідники «хорошого» російського столу перемістилися до прилеглого малого салону, який від ігорної кімнати відділяла лише порт'ьєра, і влаштували там інтимне коло. Окрім мадам Шоша там були: світлобородий млявий пан із впалим огруддям та банькатими очима; дуже чорнява дівчина оригінального, гумористичного типу, із золотими сережками та густим, скуйовдженим волоссям; окрім того — пан Блюменколь, що підсів до них, та ще двоє молодиків з обвислими плечима. Мадам Шоша мала на собі синю сукню з білим стоячим комірцем. Вона сиділа ніби в центрі групи, на софі, за круглим столом, перед входом до ще однієї невеликої кімнати, обличчям до ігрового салону. Ганс Касторп, який не без осуду дивився на невиховану пані, думав собі: «Вона мені щось нагадує, але я не знаю, що саме...» Довготелесий чоловік років тридцяти, з білявим чубом тричі зіграв на маленькому брунатному фортепіано «Весільний марш» зі «Сну в літню ніч», і коли деякі дами попросили його знову, за цю мелодію він взявся вже вчетверте, попередньо глянувши з глибоким мовчанням кожній дамі у вічі.

— Чи можна поцікавитися вашим самопочуттям, пане інженере? — запитав Сеттембріні, який, застромивши руки в кишені, походжав серед гостей, а тепер підійшов до Ганса Касторпа... На ньому досі був той сірий сурдут із м'якого драпу та світлі картаті штани. До Ганса Касторпа він звернувся з посмішкою, і той знову відчув ніби якесь протверезіння, дивлячись на тонкий, іронічно скривлений кутик рота Сеттембріні під загнутими вусами. До речі, Ганс Касторп дивився на італійця трохи спантеличено, його губи відвисли, а очі почервоніли.

— А, це ви, — сказав він. — Пан із сьогоднішньої ранкової прогулянки, ми зустрілися з вами біля тої лавки, нагорі... біля струмка... Звичайно, я зразу вас упізнав. Вірите чи ні, — вів він далі, хоча зразу усвідомив, що говорити цього було не варто, — а спершу я вас був прийняв за катеринщика!.. Це, звичайно, цілковитий нонсенс, — додав він, оскільки помітив, що погляд Сеттембріні набув прохолодно-допитливого виразу, — цілковита дурниця, одне слово! Мені абсолютно не зрозуміло, з якої це речі я...

— Не хвилюйтеся, це ні про що не свідчить, — відповів Сеттембріні, після того як якусь мить його розглядав тяжким поглядом. — Ну, і як ви провели день — перший за ваше перебування в цьому місці дозвілля?

— Дуже дякую. Все цілком за планом, — відповів Ганс Касторп. — Переважно в горизонтальній позиції, як ви це любите називати.

Сеттембріні посміхнувся.

— Можливо, я принагідно так висловлювався, — сказав він. — Ну, й цей спосіб життя здався вам цікавим?

— Цікавим і нудним, як хочете, — відповів Ганс Касторп. — Знаєте, часом це важко розрізнити. Я зовсім не нудився, до того ж, тут у вас, нагорі, досить жваве життя. Тут чуєш і бачиш так багато нового й незвичного... Але, з іншого боку, маю таке враження, ніби я тут не один день, а вже досить довгий час — так ніби я тут подорослішав та порозумнішав, принаймні таке в мене враження.

— Навіть порозумнішав? — мовив Сеттембріні й здивовано повів бровою. — Дозвольте мені одне запитання: а скільки вам, власне, років?

І, треба ж таке, — Ганс Касторп цього не міг згадати! У цей момент він не знав, скільки йому років, незважаючи на великі, ба навіть розпачливі зусилля щоб пригадати. Аби виграти час, він попросив повторити запитання, аж потім промовив:

— Я... скільки років? Мені минає двадцять четвертий. Незабаром буде двадцять чотири. Перепрошую, я трохи стомився! — сказав він. — І втома — навіть не те слово, щоб описати мій стан. Знаєте це почуття, коли людині щось сниться, і вона знає, що це сниться й намагається прокинутися, але ніяк не може? Саме такий у мене стан. Напевне, маю жар, інакше я собі цього не можу пояснити. Ви не повірите, що в мене ледь не до колін холодні ступні! Якщо так можна висловитись, адже коліна — вже не ступні — перепрошую, я почуваюся вищою мірою збентеженим, і, врешті, нічого дивного, якщо вже з раннього ранку тебе обсвистують пневмотораксом, а потім ці тиради пана Альбіна й до того ж горизонтальна позиція. Вірите, в мене зараз постійне враження, ніби я не можу довіряти своїм п'яти органам чуття, маю сказати, це бентежить мене ще більше, ніж розпашіле обличчя та холодні ступні. Скажіть мені просто: ви вважаєте можливим, що пані Штер уміє готувати двадцять вісім видів рибних соусів? Я не думаю, що вона таки справді їх може готувати — на мою думку, це абсолютно виключається — лише одне я хотів би напевне знати: вона справді таки щойно казала за столом чи то мені лишень причулося.

Сеттембріні поглянув на нього. Здавалося, він його не чув. Його очі знову примружились, перейшли в незворушну сліпу позицію і так само, як сьогодні вранці, італієць тричі промовив «так, так, так» та «ну, ну, ну» — іронічно-задумливо, чітко вимовляючи «т».

— Кажете, двадцять чотири? — спитав він потому...

— Ні, двадцять вісім! — сказав Ганс Касторп. — Двадцять вісім рибних соусів! Не просто будь-яких соусів, а саме рибних, ось у чому жах.

— Інженере! — мовив Сеттембріні гнівно й застережливо. — Візьміть себе в руки й дайте мені спокій із цими нісенітницями! Я про таке знати нічого не знаю й не хочу. Вам буде двадцять чотири, кажете? Гм... дозвольте мені ще одне запитання чи безсторонню пораду, якщо бажаєте. Оскільки перебування тут здається вам нестерпним, оскільки ви фізично, і якщо я не помиляюсь, також і душевно почуваєтеся в нас дискомфортно, — як ви ставитеся до того, щоб відмовитися від перебування тут, коротше кажучи, щоб ще сьогодні ввечері спакувати речі, а завтра відповідно до розкладу поїхати звідси швидким потягом?

— Ви вважаєте, що я маю поїхати? — спитав Ганс Касторп. — Але ж я щойно прибув. Ні, як я можу судити лише після одного дня!

За цими словами він випадково зазирнув до сусідньої кімнати й побачив там пані Шоша анфас, її вузькі очі та широкі вилиці. І все-таки, подумав він, що й кого вона мені нагадує? Та його втомлена голова, незважаючи на деякі потуги, не знаходила відповіди.

— Звичайно, мені не легко тут, у вас, акліматизуватися, — вів він далі, — цього слід було чекати; й тому зразу дати драла лише через те, що відчув легке приголомшення та жар, було б для мене соромно, для мене це видавалось би боягузтвом і, крім того, було би проти будь-якого здорового глузду. Ну, скажіть самі...

Нараз він став дуже настирним, збуджено рухав плечима, ніби будь-що домагався від італійця, аби той забрав свою пропозицію назад.

— Вітаю ваш розум, — відповів Сеттембріні. — Я вітаю, до речі, також і вашу мужність. Проти того, що ви кажете, здається, не так легко знайти поважні аргументи. Крім того, я вже був свідком чудових випадків акліматизації. Минулого року була тут панна Кнайфер, Оттілія Кнайфер, з поважної родини, донька високого державного посадовця. Вона перебувала тут півтора року й так чудово вжилася, що коли її здоров'я було цілком відновлене — адже таке трапляється, і людина стає тут, нагорі, нараз здоровою — то вона й тоді ні за яку ціну не хотіла їхати геть. Вона щиро просила надвірного радника Беренса дозволити їй залишитися ще, казала, що не може й не хоче додому, що її дім тут, тут вона щаслива; та оскільки тоді був великий наплив, а її кімната була потрібна, то всі прохання були намарними, й Беренс наполіг на тому, щоб дівчину виписали як таку, що одужала. В Оттілії піднявся жар, її температурна крива старанно повзла вгору. Її розкрили лише тоді, коли звичайний термометр замінили на так звану «німу сестру»; ви не знаєте, що це таке, це термометр без поділок, лікар контролює його, прикладаючи до нього шкалу, й потім сам малює криву. Тож в Оттілії було 36,9, тобто абсолютно нормальна температура. Далі вона взялася купатися в озері, тоді був початок травня, ще були нічні приморозки, озеро не було замерзлим, воно мало якраз кілька градусів вище нуля. Оттілія подовгу залишалась у воді, аби замати якусь болячку — жодного успіху! Вона була здорова. З болем та відчаєм від'їхала вона, не реагуючи на заспокійливі слова батьків. «Що мені робити там, унизу? — постійно вигукувала вона. — Тут моя батьківщина!» Я не знаю, що з нею було далі... Але здається, інженере, ви мене не слухаєте? Вам коштує зусиль стояти на ногах, якщо не помиляюся. Лейтенанте, ось ваш брат! — звернувся він до Йоахима, що саме підійшов. — Одведіть його в ліжко! Він поєднує в собі розум та мужність, але сьогодні ввечері трохи кволий.

— Ні, правда, я все зрозумів! — запевняв Ганс Касторп. — Отже «німа сестра» — це лише пробірка зі ртуттю без жодних цифр. Бачите, я все вловив! — Потім він нарешті сів у ліфт з Йоахимом та іншими пацієнтами; спілкування на сьогодні закінчилося, всі порозходилися по павільйонах та лоджіях на вечірню процедуру лежання. Ганс Касторп пішов разом з Йоахимом до його кімнати. У коридорах на підлозі лежали доріжки з кокосової соломки, вони м'яко, пружно вгиналися під їхніми черевиками, але Гансові Касторпу це більше не здавалося неприємним. Він сів на велике квітчасте крісло Йоахима — таке саме стояло і в його кімнаті — й запалив «Марію Манчіні». Вона відгонила глиною, вугіллям та ще дечим, лише не так, як би мусила; та він і далі її курив, дивлячись, як Йоахим готується до процедури лежання: накинув домашню тужурку, поверх натяг старе пальто й вийшов на балкон з настільною лампою та своїм російським підручником, там він засвітив лампу і, запхнувши до рота термометр, сидячи на шезлонзі, із вражаючою спритністю став замотуватися в дві верблюжі ковдри, що були розстелені на шезлонзі. Ганс Касторп з неприхованим подивуванням спостерігав, як хвацько це в нього виходить. Одна за одною він загортав ковдри спершу з лівого боку на всю довжину аж попід пахви, потім навколо спини, накриваючи ступні, до правого боку, так що врешті перетворився на досконалий та гладенький пакет, з якого стирчали лише голова, плечі та руки.

— Ти робиш це бездоганно, — сказав Ганс Касторп.

— Справа тренування, — відповів Йоахим, притримуючи під час розмови термометр зубами. — Ти також це засвоїш. Завтра нам треба обов'язково дістати для тебе пару ковдр. Ти зможеш і внизу ними користуватися, а тут, у нас, вони просто незамінні, тим більше що в тебе немає хутряного мішка.

— Але вночі я не лягатиму на балконі, — пояснив Ганс Касторп. — Я цього не робитиму, зразу тобі кажу. Це вже було б надто дивним. У всьому мають бути свої межі. І, зрештою, я мушу якимось чином позначити, що тут у вас, нагорі, я лише в гостях. Я ще трошки посиджу й докурю свою сигару, як то заведено. Вона смакує паскудно, але я знаю, що вона добра, й на сьогодні мені цього вистачить. Зараз дев'ята година — е, ні, на жаль, ще навіть не дев'ята. Але о пів на десяту вже нормальний час, аби збиратися до ліжка.

Його пробрав дрож — спершу один раз, потім кілька разів підряд. Ганс Касторп схопився й підбіг до настінного термометра, так, ніби хотів упіймати його на гарячому. За Реомюром у кімнаті було дев'ять градусів. Він помацав труби, вони були мертві й холодні. Ганс Касторп пробуркотів невиразно, що хоча надворі й серпень, а всеодно це ганьба, що не опалюють, адже вирішальним мають бути не назви місяців, а наявна температура, а вона така, що мерзнеш як пес. Але його обличчя пашіло. Він переборов себе, підвівся ще раз, пробелькотів до Йоахима прохання позичити йому ковдру з ліжка й, сівши на стілець, накинув її собі на ноги. Отак він і сидів, страждаючи від жару, холоду та сигари, що огидно відгонила. Ганс Касторп почувався мерзенно, здавалось, ніби зроду в житті йому не було так погано. «Ну, просто біда!» — пробурмотів він. До того ж його заторкнуло якесь особливе, стороннє почуття радости та надії, сприйнявши його, він сидів, чекаючи лише на те, що воно, можливо, повернеться. Але почуття більше не повернулося, залишилось тільки страждання. Тож урешті він підвівся, кинув Йоахимову ковдру назад на ліжко, скривленим ротом пробурчав щось таке, як «На добраніч!», «Дивись, не замерзни!» та «Ти ж забереш мене знову на сніданок» і прослизнув коридором у свою кімнату.

Роздягаючись, він наспівував, але не від гарного настрою. Механічно й особливо не думаючи, виконував він нехитрі рухи та обов'язки вечірнього туалету, налив із похідного флакона до склянки рожевого еліксиру, обережно прополоскав рота, помив руки своїм добрим, м'яким фіалковим милом і вдяг довгу, батистову нічну сорочку, на нагрудній кишені якої були вишиті латинські літери «Н. С.». Потім він ліг, вимкнув світло, поклавши свою гарячу, спантеличену голову на подушку померлої американки.

Він був переконаний, що негайно зануриться в сон, але це переконання виявилося помилковим, а його повіки, які щойно перед цим просто злипалися, тепер нізащо не хотіли заплющуватись, і тільки-но він їх опускав, знову нервозно розплющувалися. Це ще не звичний час для спання, сказав він собі, до того ж протягом дня багато лежав. До того ж надворі хтось вибивав килим — що було малоймовірним, і насправді цього зовсім не було; це виявилося його серце, удари якого він чув поза межами свого тіла, далеко в просторі, саме так, ніби там хтось вибивав килим.

У кімнаті ще було не зовсім темно, світло лампочок від сусідніх лоджій Йоахима та кімнати російського подружжя падало досередини крізь прочинені балконні двері. І поки Ганс Касторп з мигаючими повіками лежав горілиць, у нього знову з'явилося відчуття, особливе відчуття того дня, одна деталь, яку він з острахом та ніжністю нараз намагався забути. Саме цей вираз обличчя був у Йоахима, коли зайшла мова про Марусю та її зовнішність — таке своєрідне, жалісливе викривлення рота разом з плямистою блідістю його засмаглих щік. Ганс Касторп зрозумів і знав, що це означає, зрозумів цілком по-новому, інтимно, переймаючись цим знанням, так що калатання «надворі» почастішало й погучнішало, ледь не глушачи музику, що долинала від «Пляцу» — адже там унизу знову тривав концерт у якомусь готелі; симетрично скомпонована, банальна опереткова мелодія долинала крізь темряву, і Ганс Касторп пошепки насвистував їй в унісон (адже свистіти можна й пошепки), відбиваючи при цьому такт під пуховою ковдрою своїми холодними ступнями.

Це, звичайно, був найкращий спосіб, щоб не заснути, та Ганс Касторп зараз не відчував жодного потягу до сну. Тільки-но йому з усією ясністю та цілком по-новому стало зрозуміло, чому обличчя Йоахима змінилося в кольорі, світ здався йому новим, а в глибині душі його заторкнуло почуття нестримної радости та надії. До речі, він ще на щось чекав, зрештою, й сам не задаючись питанням, чого саме. Коли ж почув, як сусіди праворуч та ліворуч закінчили вечірні процедури лежання й повернулися до своїх кімнат, аби горизонтальну позицію назовні змінити на таку саму всередині, він переконав самого себе, що варварське подружжя сьогодні ввечері дотримуватиме спокою. Я можу спокійно заснути, думав він. Сьогодні ввечері вони не бешкетуватимуть, я сподіваюся цього з цілковитою певністю! Але ті повелись інакше, а Ганс Касторп все ж таки, по правді, й не думав, ба, цього й не зрозумів би, якби вони саме сьогодні раптом дали спокій. Усе ж він розразився беззвучними вигуками неймовірного обурення тим, що почув. «Неймовірно, — вигукував він без голосу. — Це вже межа! Хто би у таке повірив?» І час від часу знову приєднувався пошепки до банальної опереткової мелодії, що настирливо линула з «Пляцу».

Згодом прийшла дрімота, але з нею й вигадливі картини снів, ще вигадливіші, ніж у першу ніч, сни, після яких він найчастіше прокидався переляканий або сповнений настирливих шалених думок. Йому снилося, начебто бачить, як садовою доріжкою йде надвірний радник Беренс із напівзігнутими колінами та застиглими, випнутими вперед руками, припасовуючи до далекої маршової музики свої довгі й до занудности однакові кроки. Зупинившись перед Гансом Касторпом, надвірний радник в окулярах з товстими, круглими скельцями почав верзти якусь нісенітницю. — Звичайно, цивіліст, — сказав він і, не питаючи в Ганса Касторпа дозволу, потяг указівним та середнім пальцями своєї велетенської руки за його повіку. — Порядний цивіліст, я зразу зауважив. Але й не без таланту до підвищеного ризику загального опіку. Немає чого скупитися з кількома роками, швидкими роками служби тут у нас, нагорі! Ну тож гайда, панове, на прогулянку! — вигукнув він, стромивши свої величезні пальці до рота й так ляскітливо свиснув, аж з різних боків прилетіли в зменшеному вигляді вчителька та пані Робінсон і посідали йому на плечі, так само як у їдальні сиділи вони по праву та по ліву руку від Ганса Касторпа. Ось так, пострибом, надвірний радник подався геть, дорогою засунувши собі серветку під окуляри й протираючи очі чи то від поту, чи то від сліз.

Потім Гансові Касторпу ввижалося, ніби він перебуває на шкільному подвір'ї, де протягом стількох років він проводив перерви, і позичає в мадам Шоша, яка також виявилась там, олівця. Вона дала йому червоний, наполовину списаний олівець зі срібним держаком, при цьому приємним, хрипким голосом попередила віддати його обов'язково за годину, і коли поглянула на нього своїми вузькими блакитно-сіро-зеленими очима попри широкі вилиці, він різко вирвався зі сну, адже таки згадав і тепер хотів не забути, що й кого вона йому нагадує. Поквапно він перевів цю здогадку в безпечне місце до ранку, адже він відчував, що сон огортає його знову, й незабаром побачив себе в ситуації, коли треба було тікати від доктора Кроковскі, що йшов до нього, аби зробити йому розчленовування душі, від чого Ганс Касторп відчував панічний, абсолютно безглуздий страх. Утікав від непевних кроків доктора попри скляну стіну балконних лоджій, вистрибнув, ризикуючи життям, у сад, зопалу навіть спробував видертись на червоно-брунатний флагшток і прокинувся ввесь спітнілий саме тоді, коли переслідувач вчепився за його холошу.

Та ледве заспокоївшись, Ганс Касторп задрімав знову, й події розгорталися ось яким чином. Плечем він намагався зіпхнути з місця Сеттембріні, який стояв і посміхався — чемно, сухо та іронічно з-під пишних чорних вусів, там, де вони акуратно закруглювалися догори, і саме цей сміх Ганс Касторп сприймав як ущемлення своїх прав. «Ви заважаєте! — почув він свій голос. — Геть звідсіля! Ви всього тільки катеринщик і тут ви заважаєте!» Сам Сеттембріні не дав себе прогнати, і Ганс Касторп стояв, розмірковуючи, як має вчинити, коли несподівано його навідала чудова думка, що, власне, вже настав час: а саме час на ніщо інше, як на «німу сестру», пробірку зі ртуттю без цифр для тих, хто шахрує — від чого він прокинувся з наміром, повідомити про своє відкриття брата Йоахима.

За такими пригодами та відкриттями проминула ніч, свою химерну роль там грали також і Терміна Клеефельд, пан Альбін та капітан Міклошич, останній мав у своїй пащі пані Штер, за що прокурор Паравант проштрикнув його рапірою. Один сон приснився Гансу Касторпу навіть двічі, і обидва рази в тому самому вигляді. Він сидів у залі з сімома столами, коли нараз із тріском заклацнулися скляні двері й увійшла мадам Шоша в білій кофті, одна її рука була в кишені, а друга пригладжувала потилицю. Та замість того, щоб іти до «хорошого» російського столу, невихована пані беззвучно повернула до Ганса Касторпа й мовчки простягла йому руку для поцілунку — але не долонею вниз, а долонею вгору, і Ганс Касторп поцілував її долоню, її неошляхетнену, трохи зашироку долоню з короткуватими пальцями та шерхкою шкірою побіч нігтів. Тут з голови до ніг його пройняло почуття неясної насолоди, що наростала в ньому, як тоді, коли він заради проби відчув себе вільним від тягаря чести й насолоджувався бездонними перевагами сорому — він знову відчув це вві сні, лише неймовірно інтенсивніше.