Зачарована гора, Том 1

Необхідна покупка

— То ваше літо вже скінчилося? — з іронією запитав Ганс Касторп свого брата третього дня...

Настало жахливе похолодання.

Другий день, проведений нашим гостем тут, нагорі, був чудово-сонячним. Небо сяяло яскравою блакиттю над гострими, мов списи, верхівками смерек, тоді як містечко в глибині долини ряхтіло на спеці, повітря було сповнене муканням корів, що блукали навколо, пощипували коротку, нагріту лугову траву і створювали весело-споглядальний настрій. Уже до першого сніданку дами з'явилися у легких блузках, деякі навіть з коротким рукавом, що далеко не всім личило, — пані Штер, наприклад; шкіра її рук була надто пориста, легкий одяг їй ніяк не личив. І чоловіча половина санаторію також зреагувала на зміну погоди різноманітними зовнішніми проявами. З'явилися люстринові піджаки та лляні костюми, і Йоахим Цімсен до свого синього піджака одяг кольору слонової кістки фланелеві штани — поєднання, що надавало його постаті вельми армійського вигляду. Що ж до Сеттембріні, то він кілька разів справді заявляв про бажання змінити костюм. «Чорт! — казав він, прогулюючись із братами після другого сніданку вниз до містечка, — як пече сонце! Бачу, мені доведеться пошукати легший одяг». Та хоч він зумисне про це згадав, але й далі продовжував ходити у довгому вовняному піджаку з великими обшлагами та в своїх картатих штанях, — можливо, це був увесь його гардероб.

На третій день природа ніби зумисне заманила всіх у пастку й перевернула порядок догори дриґом; Ганс Касторп не вірив власним очам. Це сталося по обіді, вже хвилин двадцять він займався процедурою лежання, коли нараз сонце поквапно сховалося, із-за гірського хребта на південному сході потяглися хмари неприємного торф'яно-бурого кольору, вітер нагнав чужого холодного повітря, від якого клякли ноги, так ніби той вітер зародився серед невідомих крижаних пустель і нараз прорвався крізь долину, температура впала, створилася зовсім нова атмосфера.

— Сніг, — промовив голос Йоахима крізь скляний перестінок.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Ганс Касторп. — Не хочеш же ти сказати, що зараз піде сніг?

— Звичайно, — відповів Йоахим. — Цей вітер ми вже знаємо. Якщо він з'являється, буде санна дорога.

— Дурниці! — сказав Ганс Касторп. — Якщо не помиляюся, ми маємо зараз початок серпня.

Та Йоахим був обізнаний з тутешніми умовами й казав правду. За якихось дві-три хвилини під супровід частих ударів грому справді повалив сильний сніг — така густа заметіль, що все нараз накрилося ніби білою парою, а долини майже зовсім не стало видно.

Сніг падав ціле післяобіддя. Було ввімкнено центральне опалення, і в той час, як Йоахим дістав свій хутряний мішок та незворушно вилежував на повітрі, Ганс Касторп утік до кімнати, підсунув стілець до нагрітих труб опалення і, похитуючи головою, спостерігав негоду. Наступного ранку сніг уже не падав; та хоча й термометр показував кілька градусів вище нуля, залишився шар снігу десь по щиколотки, так що перед подивованим поглядом Ганса Касторпа розгорнувся справжнісінький зимовий пейзаж. Опалення знову відімкнули. Кімнатна температура сягала шести градусів вище нуля.

— То це вже ваше літо скінчилося? — запитав Ганс Касторп свого брата з гіркою іронією...

— Я б не сказав, — серйозно відповів Йоахим. — Дасть Бог, будуть ще чудові літні дні. Навіть у вересні таке цілком можливо. Але річ у тому, що пори року тут не чітко розмежовані, знаєш, вони, скорше, змішуються між собою й не дотримують календаря. Взимку часто світить таке яскраве сонце, що тебе просто вганяє в піт, і під час прогулянки мусиш зняти піджака, а влітку, то ти й сам бачиш, як то часом тут буває. До того ж сніг усе пускає шкереберть. Сніг падає в січні, але його не менше й у травні, і в серпні, як бачиш, також буває. І, взагалі, немає такого місяця, коли б не йшов сніг, це можна твердо сказати. Одне слово, тут бувають зимові та літні дні, весняні та осінні дні, але справжніх пір року тут, нагорі, власне, й немає.

— Добряча плутанина, — сказав Ганс Касторп. У калошах та зимовому пальті він спускався разом з братом до містечка, аби купити ковдри для процедур лежання, адже було ясно, що в таку негоду лише своїм пледом він не обійдеться. Спочатку він навіть подумував, чи не варто купити хутряного мішка, та зрештою відмовився від цього, можна сказати, злякався такої думки.

— Ні, ні, — сказав він, — обмежимося ковдрами! Для них удома я знайду застосування, ковдри потрібні скрізь, у цьому немає нічого особливого чи дивного. Тоді як хутряний мішок — це вже досить спеціальна річ. Зрозумій мене правильно, якщо я придбаю хутряний мішок, мені здаватиметься, буцім-то я хочу тут оселитися й, так би мовити, вже належу до вашого товариства... Коротше кажучи, немає чого тут і говорити, абсолютно не варто купувати хутряний мішок на якихось два-три тижні.

Йоахим погодився, й вони придбали в багатій крамниці англійського кварталу дві верблюжі ковдри, такі самі, як у Йоахима, особливо довгі й широкі, приємно м'які на дотик вироби в натуральному кольорі; потім брати розпорядилися негайно переслати ковдри до міжнародного санаторію «Берґгоф», кімната 34. Ще сьогодні по обіді Ганс Касторп мав намір ними скористатися.

Звичайно, це відбулось після другого сніданку, адже розпорядок дня не давав жодної іншої можливости спуститися до містечка. Тепер дощило, й сніг перетворився в бризкаючу крижану кашу. На шляху додому вони наздогнали Сеттембріні, який під парасолею також ішов до санаторію, хоча й простоволосий. Італієць був геть пожовклий і, з усього видно, перебував у елегійному настрої. Правильними, чітко дібраними словами він нарікав на холод і вологість, від яких так страждав. Якби, принаймні, ввімкнули опалення! Але ця жахлива адміністрація вимикає опалення, тільки-но перестає падати сніг — абсурдне правило, позбавлене здорового глузду! І коли Ганс Касторп відповів, що, на його думку, низька температура в кімнатах може становити один із принципів терапії, — очевидно, таким чином намагаються уникнути розніження пацієнтів, на що Сеттембріні відповів з нищівною іронією:

— Як ви кажете, принципи терапії? Високі й недоторканні принципи терапії!

Ганс Касторп справді говорив про них правильним тоном, а саме тоном релігійности та покори. Лише впадало в око — навіть коли бути цілком позитивно настроєним — що безперечною пошаною користуються саме ті принципи, які повністю збігаються з економічними інтересами власників закладу — тоді як на інші принципи, котрі з такими інтересами не дуже пов'язані, здебільше заплющують очі... Й поки брати сміялися, Сеттембріні, у зв'язку з теплом, якого йому так бракує, взявся розповідати про свого померлого батька.

— Мій батько, — промовив він розтяжно й мрійливо, — був такою тонкою натурою — чутливою й тілом, і душею! Як любив він узимку свій маленький, теплий кабінетик, щиро любив, там завжди мало бути двадцять градусів за Реомюром завдяки розпеченій до червоного пічці, і коли в холодні дощові дні чи в такі, коли людину наскрізь пронизує вітер трамонтана, хтось заходив у передпокій, тоді тепло накривало його плечі ніби м'яке пальто, а очі переповнювалися слізьми розчулености. Кабінетик був ущерть заповнений книжками й рукописами, серед яких були й справжні коштовності, ось так, серед духовних скарбів, стояв він у своєму фланелевому халаті за вузьким бюрком і віддавався літературі — такий худенький, маленький, на добру голову нижчий за мене, можете собі уявити! Але з пишними пасмами сивого волосся на скронях та таким довгим, витонченим носом... Який це був романіст, панове! Один із перших у свій час знавець нашої мови, яких мало, латинський стиліст, рівного якому й не було, uomo letterato[3], за визначенням Боккаччо... До нього здалеку приїздили вчені мужі, аби поділитися думками, один з Ґапаранди, інший з Кракова, вони спеціально їхали до Падуї, до нашого міста, щоб скласти йому шану, а він приймав їх з дружньою гідністю. Він був визначним поетом, який на дозвіллі складав оповідання елегантною тосканською прозою — був майстром idioma gentile[4], — сказав Сеттембріні з видимою насолодою, звуки рідної мови він повільно розчинив на язиці, похитуючи при цьому головою.

— Свій садок він розбив за прикладом Вергілія, — вів далі Сеттембріні, — й те, про що говорив, було здоровим та гарним. Але в своєму кабінетику він мусив мати тепло, обов'язково тепло, інакше драгонів і ледь не плакав з досади, що його змушують мерзнути. Тож уявіть собі, інженере і ви, пане лейтенанте, як я, син свого батька, маю катуватися в цьому проклятому, варварському місці, де в розпал літа тіло тремтить від холоду, а принизливі відчуття постійно знущаються над душею! Ох, це таки тяжко! Що за люди нас оточують! Цей надвірний радник — блазнюватий чортів прислужник. Кроковскі, — тут Сеттембріні вдав, ніби ніяк не може вимовити це прізвище, — Кроковскі, цей безсовісний панотець, що приймає сповіді, він ненавидить мене, бо моя людська гідність не дозволяє мені піддатися на його попівське неподобство... А за моїм столом... Що за товариство, з яким я вимушений приймати їжу! По праву руку сидить бровар з Галле — звати його Маґнус — із вусами, що нагадують жмут сіна. «Дайте мені спокій з вашою літературою! — каже він. — Що вона дає? Красиві характери! Що мені робити з тими красивими характерами! Я практик, і красиві характери в житті майже не трапляються». Ось таке уявлення склалося в нього про літературу. Красиві характери, о матінко Божа! Його жінка сидить навпроти нього і втрачає білок, все більше і більше тупіючи. Огидно все це, ну просто біда...

Не змовляючись, Йоахим та Ганс Касторп були однієї думки про цю промову: вона здалася їм жалісливою та неприємно підбурювальною, зрештою, й розважальною, вибудованою на сміливій і в'їдливій непокорі. Ганс Касторп щиро сміявся про «жмут сіна» та «красиві характери», чи, радше, з того кумедно розпачливого тону, з яким Сеттембріні про це розповідав. Потім хлопець сказав:

— Так, у подібних закладах товариство завжди досить строкате. Сусідів за столом тобі не вибереш, та й до чого б це призвело. За нашим столом також сидить одна дама... Пані Штер, гадаю, ви її знаєте. Настільки неосвічена, що аж страшно, іншого слова не добереш, і часом просто не знаєш, куди відвести очі, коли вона патякає. До того ж дуже нарікає на свою температуру й про те, що вона така млява, а сама, на жаль, далеко не найлегший випадок. Це так дивно: хворий і дурний, — не знаю, чи я правильно висловлююсь, але мені здається особливо дивним, коли хтось є дурним і до того ж іще й хворим, коли таке збігається, то це найбільша біда на світі. Абсолютно не знаєш, яку треба робити міну, адже до хворого хочеться підійти з серйозністю та повагою, еге ж, хвороба — це певною мірою щось гідне пошани, якщо так можна висловитися. Та коли постійно сюди підмішується глупота з усіма тими «фомулусами», та «космічними закладами», та іншими ляпсусами, то вже справді не знаєш, сміятися чи плакати, це дилема для людських почуттів, така розпачлива ситуація, що й словами не опишеш. Я вважаю, що це не пасує одне до одного, не римується, ми не звикли уявляти собі таке разом. Гадаємо, дурна людина повинна бути здоровою та звичайною, а хвороба має робити людей витонченими, розумними й особливими. Як правило, так собі думають. Хіба ні? Здається я сказав більше, ніж міг, — завершив Ганс Касторп. — Це лише через те, що ми випадково звернулися до цієї теми... — Він зовсім уже спантеличився.

Йоахим також був трохи збентежений, а Сеттембріні мовчав, звівши брови, що виглядало так, ніби з ввічливости чекав кінця промови. Насправді він мав намір спершу остаточно збити Ганса Касторпа з пантелику, а потім уже відповісти:

— Sapristi[5], інженере, у вас просто філософський дар пробивається на світ Божий, чого я від вас аж ніяк не сподівався! За вашою теорією, ви маєте бути не настільки здоровим, як то здається на вигляд, адже ви наділені інтелектом. Одначе дозвольте мені зауважити, що я не можу простежити за вашими дедукціями, я відкидаю їх, ба навіть перебуваю щодо них у стані ворожости. Ви бачите: я виявляю деяку нетерпимість стосовно питань духовного характеру, і нехай мене сприймають за педанта, але я не пропущу такі погляди без боротьби, погляди, що, на мою думку, мають бути піддані нещадній критиці, зокрема і погляди, розвинуті вами...

— Але, пане Сеттембріні...

— Дозвольте мені... Я знаю, що ви хочете сказати. Хочете сказати, що говорили не настільки всерйоз, аби представлені вами погляди розглядати як безперечно ваші, оскільки ви просто схопили один з можливих поглядів, що висів у повітрі, аби таким безвідповідальним чином спробувати його собі припасувати. Це відповідає вашому вікові, який ще обходиться без чоловічої рішучости і насамперед удається до проб з будь-якими поглядами. Placet ехрегігі[6], — сказав він, м'яко, на італійський манер вимовивши «с» в слові «placet». — Хороший вислів. А що мене бентежить, так це той факт, що ваш експеримент пішов саме в цьому напрямку. Маю сумнів, що всім керував випадок. Я побоююсь — тут наявна певна схильність, яка, коли цьому не протидіяти, загрожує вкорінитися в характері. Тому відчуваю себе зобов'язаним поправити вас. Ви сказали, що хвороба й глупота в парі є найбільшою бідою на світі. У цьому я з вами погоджуюся. Мені також приємніший хворий з багатим інтелектом, аніж дурень, якому постійно паморочиться в голові. Але мій протест починається там, де ви хворобу в поєднанні з глупотою трактуєте, фактично, як невідповідність стилю, як збочення смаку в природі та як дилему для людських почуттів — саме так ви зволили висловитися. Коли ви сприймаєте хворобу як щось таке шляхетне — чекайте, як ви сказали — гідне пошани, і що вона ніяк не римується з глупотою — принаймні, так ви висловилися. То знайте, що ні! Хвороба ні в якому разі не є шляхетною, ні в якому разі не є гідною пошани — така точка зору сама є хворобою або до неї веде. Можливо, я викличу у вас відразу до цієї думки, якщо скажу вам, що такий погляд є збоченим та огидним. Він походить із забобонних, підневільних часів, коли ідея людяности була вироджена й сплюндрована до потворного, із часів, сповнених страху, коли гармонія та благополуччя здавалися підозрілими і вважалися породженням диявола, тоді як недуга була на рівні перепустки до царства небесного. Розум та просвітництво таки витіснили цей морок, що затьмарював душу людини — ще не до кінця, ще сьогодні вони боряться з ним; і ця боротьба зветься роботою, мій добродію, земною роботою, роботою для землі, заради чести та інтересів людства, і, щодня гартуючись у такій боротьбі наново, ті сили, які остаточно вивільнять людину і поведуть її шляхом прогресу та цивілізації до дедалі яснішого, теплішого та чистішого світла.

«Хай йому біс, подумав Ганс Касторп спантеличено й присоромлено, це вже ціла арія! І чим же я її накликав? До речі, все звучить трохи сухувато. Й що тільки він має на увазі з тою роботою? Постійно носиться з роботою, тоді як вона тут не надто пасує». Й він промовив:

— Дуже добре, пане Сеттембріні. Ваші слова, безперечно, варті уваги. Гадаю, що тут і не... і не скажеш пластичніше.

— Повернення в духовне минуле, — наступав далі Сеттембріні, відвівши свою парасолю від голови якогось перехожого, — повернення до поглядів тієї похмурої, сповненої мук епохи — вірте мені, інженере, це також хвороба, й для неї наука знайшла різні назви, й у сфері естетики та психології, і в сфері політики — проте це лише шкільні вислови, які нічого не додають до суті й від яких ви можете охоче ухилитись. Але оскільки в духовному житті все взаємопов'язано й одне випливає з іншого, то чорту не можна подати й мізинця, не побоюючись при цьому, що він відхопить усю руку та й усього тебе надодачу... а з іншого боку, здоровий принцип породжує лише здорове, однаковою мірою, незалежно від того, хто стоїть на початку — тож затямте собі, що хвороба дуже далека від того, щоб бути чимось надто шляхетним, чимось гідним почести, аби печальним чином бути здатною поєднуватися з глупотою, вона означає скорше приниження — так, болісне приниження, приниження людини, що вражає саму ідею, в поодиноких випадках його можна згладжувати й підліковувати, але духовно вона є початком хибного ходу думки — затямте собі це — початком помилки, що веде до всіх інших помилок. Ця пані, про яку ви згадали — я не буду пригадувати її ім'я — отже пані Штер, дуже дякую, одне слово, ця смішна пані — а не її хвороба, мені здається, призводить, як ви сказали, людське почуття до дилеми. Хвора й дурна — Боже мій, це справді втілення біди, тут справа проста, не залишається нічого іншого, як пожаліти та здвигнути плечима. Дилема, трагіка, мій добродію, починається там, де природа була достатньо суворою, аби зруйнувати гармонію особистости — або зробити її з самого початку неможливою — шляхом поєднання шляхетного, життєрадісного духу з тілом, не пристосованим до життя. Чи знаєте ви Леопарді, інженере, або ви, лейтенанте? Нещасний поет моєї країни, згорблений, хворобливий чоловік, наділений великою душею, яка через животіння свого тіла іронією долі була постійно упослідженою й приниженою, і голосіння цієї душі просто крає серце. Ось послухайте!

І Сеттембріні почав декламувати по-італійському милозвучні рядки танули в нього на язиці, він кивав головою й нараз заплющував очі, не переймаючись тим, що його співбесідники не розуміють жодного слова. Очевидно, італієць сам хотів насолодитися власною пам'яттю та своєю вимовою й донести це до слухачів. Нарешті він сказав:

— Але ви не розумієте, ви слухаєте, не вловлюючи болючого змісту. Каліка Леопарді, панове, лиш усвідомте це до кінця, був позбавлений перш за все кохання, й це, власне, було тим, що перешкоджало йому протидіяти хирінню своєї душі. Блиск слави й чеснот блідли в його очах, природа видавалася йому злом; до речі, вона і є злою, дурною й злою, в цьому я з ним погоджуюся, — й він ставив під сумнів — сказати страшно — ставив під сумнів науку й прогрес! Ось вам і трагіка, інженере. Ось вам і ваша «дилема для людських почуттів» — але не в тієї жінки, про яку ми вели мову — не хочу напружувати пам'ять заради її імени... Не кажіть мені нічого про «одухотворення», породжене хворобою, ради Бога, не робіть цього! Душа без тіла — це так само негуманно й жахливо, як і тіло без душі, до речі, перше є рідкісним винятком, а друге — правилом. Як правило, саме тіло все заглушує, перетягає на себе все значення, все життя й огидним чином емансипується. Людина, що живе з хворобою, є лише тілом, ось у чому огидність та принизливість — у більшості випадків така людина не краща від трупа...

— Дивно, — раптом сказав Йоахим, схилившись, аби поглянути на свого брата, що йшов по той бік Сеттембріні. — Щось дуже подібне ти вже говорив.

— Хіба? — сказав Ганс Касторп. — А, так, може бути, про щось подібне я вже розмірковував.

Кілька кроків Сеттембріні йшов мовчки, потім сказав:

— Тим краще, панове. Тим краще, якщо так. Я й близько не мав на думці представити вам якусь оригінальну філософію — це не моє завдання. Якщо пан інженер зі свого боку вже мав подібні зауваги, то це лише підтверджує мій здогад, що він займався духовним дилетантством, що він у стилі талановитої молоді лише тимчасово робив досліди з можливими точками зору. Здібна молода людина не є чистим аркушем, це радше аркуш, на якому симпатичним чорнилом уже все написано, як істинне, так і хибне, а завдання вихователя — вирішальним чином розвинути істинне, тоді як хибне, що хоче проступити, повинно бути назавжди викреслене завдяки відповідному впливу. Панове зробили закупи? — спитав він зміненим, легким тоном...

— Так, нічого особливого, — сказав Ганс Касторп, — тобто...

— Ми купили дві ковдри для мого брата, — байдуже відповів Йоахим.

— Для процедур лежання... На цьому собачому холоді... Я ж маю кілька тижнів також це робити, — сміючись сказав Ганс Касторп і потупив очі.

— Ах, ковдри, процедури лежання, — сказав Сеттембріні, — так, так, так. Ну, ну, ну. Справді: «Placet ехрегігі!» — повторив він з італійською вимовою й попрощався, бо вже зайшли на територію санаторію і їх привітав консьєрж. А в холі Сеттембріні звернув до салонів, аби, за його словами, почитати за столом газету. Очевидно, другу процедуру лежання він хотів прогуляти.

— О, Господи, — сказав Ганс Касторп, коли зайшов з Йоахимом до ліфта. — Це справді педагог — він напередодні вже говорив, що має таку жилку. З ним треба бути страшенно пильним, аби не сказати зайвого, а то не втечеш від доскіпливих повчань. Але послухати є що, він говорити вміє, кожне слово вискакує з його рота таким кругленьким та апетитним — коли я слухаю його, то ввесь час думаю про свіжі булки.

Йоахим розсміявся.

— Про це йому краще не кажи. Я думаю, він таки був би розчарований, що під час його повчань ти думаєш про булки.

— Ти так гадаєш? А я зовсім не впевнений. У мене постійне враження, що для нього важливе не стільки саме повчання, можливо, воно в нього лише на другому місці, скільки власне говоріння, те, як він змушує слова стрибати й котитися... такі еластичні, як гумові кулі... і йому зовсім не було б неприємно, якби на це звертали увагу. Бровар Магнус, очевидно, є трохи тупуватим зі своїми «красивими характерами», але Сеттембріні мав би все-таки сказати, в чому ж тоді, на його думку, суть літератури. Я не хотів ставити цього запитання, аби не опинитися в незручній ситуації, я також не надто на цьому тямлюся й дотепер ще ніколи не бачив живого літератора. Але якщо тут не йдеться про «красиві характери», то, очевидно, йдеться про красиві слова, — таке в мене склалося враження від товариства Сеттембріні. Що за слова він уживає! Зовсім не знітившись, говорить про «чесноти» — ну й загнув! За все своє життя мій рот ще не промовив цього слова, та й у школі ми говорили просто про «сміливість», якщо в книжці було написано «virtus». Маю тобі сказати, мене трохи покоробило. Окрім того, дратує, коли він так лається — на холод, на Беренса та на пані Магнус, через те, що вона втрачає білок, коротше кажучи, на всіх і на все. Він — людина-опозиціонер, це мені було зразу ясно. Він обрушується на усталений порядок, і в цьому завжди є якесь відщепенство, не знаю, як і сказати.

— Це ти так кажеш, — сказав Йоахим. — Але в його словах, знову ж таки, є й певна гордість, яка не має жодного відношення до відщепенства, скорше навпаки, адже він людина, яка цінує себе, чи пак людей загалом, і це мені в ньому подобається, як на мене, в цьому є певна порядність.

— Тут ти маєш рацію, — сказав Ганс Касторп. — Він має в собі навіть щось таке суворе — з ним стає часом досить незатишно, оскільки ти почуваєшся, скажімо, так, під контролем, але це зовсім не погана властивість. Хочеш вір, хочеш ні, але в мене було таке почуття, що він незгодний з тим, що я купив собі ковдри для лежання, він мав щось проти цього, але говорив якось натяками.

— Ні, — сказав Йоахим, — того не може бути. Я все-таки так не думаю.

— І він пішов з термометром у роті та всім причандаллям для процедури лежання, тоді як Ганс Касторп тут таки зайнявся своїм передобіднім туалетом та перевдяганням — до обіду залишалася всього якась година.

Екскурс про відчуття часу

Піднявшись по обіді нагору, вони застали пакет з ковдрами вже на стільці в кімнаті Ганса Касторпа, цього ж таки дня він уперше скористався ними — тренований Йоахим провів з ним курс мистецтва запакування, як то робили тут, нагорі, всі, а кожен новоприбулець мусив це вміння опанувати. Ковдри розрівнювалися на сидінні, одна, потім друга, так що добрий край звисав на долівку. Тоді треба було сісти й почати замотуватися з верхньої ковдри: спершу по довжині попід пахви, потім сидячи зігнутися і вхопити згорнений удвічі край з одного боку та з другого, підігнати його якомога акуратніше, а далі підгортати ковдру з другого боку, щоб вона була рівною і без складок. Потім та сама операція пророблялась із спідньою ковдрою — впоратися з нею було трохи важче, й Ганс Касторп як початківець добре вхекався, постійно згинаючись і розгинаючись, поки відпрацював показані йому прийоми. За словами Йоахима, лише деякі бувалі пацієнти могли трьома впевненими рухами заправляти одночасно обидві ковдри, але таке вміння є рідкісним і гідним заздрощів, адже воно залежить не лише від багаторічного тренування, але й від природної здатности. На ці слова Ганс Касторп розсміявся, відкинувшись на шезлонзі й відчуваючи втому спини, а Йоахим, який не відразу второпав, що там могло бути кумедного, дивився на нього спершу з нерозумінням, але потім також розсміявся.

— Так, — сказав він, коли Ганс Касторп лежав безформним мішком, спершись потилицею на подушечку, виснажений після тієї гімнастики. — Навіть якщо буде двадцять градусів морозу, ти тепер все одно не замерзнеш. — І потім він вийшов попри скляний перестінок, щоб запакуватися й собі.

Щодо двадцяти градусів морозу, то в Ганса Касторпа були сумніви, адже йому вже й так було досить холодно, його постійно кидало в дрож, поки крізь дерев'яний парапет балкона він дивився на мрячливий туман, який, здавалося, щомиті загрожував знову перейти в снігопад. Як то дивно, що навіть при такій вологості він досі відчував сухий жар на щоках, так ніби сидів у перетопленій кімнаті. Та ще й почувався до смішного стомленим від отих управ з ковдрами, — й справді, книжка «Ocean steamships» тремтіла в нього в руках, тільки-но він підносив її до очей. Зовсім здоровий він таки справді не був — сильне недокрів'я, як сказав надвірний радник Беренс, очевидно, саме тому його так часто морозило. Неприємні відчуття врівноважувалися зручністю сидіння, незрозумілими, ледь не таємничими властивостями шезлонга, які одразу захоплено поцінував Ганс Касторп, та вони знову й знову його надзвичайно захоплювали. Важко було сказати, в чому річ, чи то у властивостях оббивки, в правильному нахилі спинки, в зручній висоті та ширині билець, чи лише в подушечці під головою — одне слово, про зручність розслабленого тіла не потурбуєшся гуманніше, ніж за допомогою такого шезлонга. Тож душа Ганса Касторпа виповнювалася задоволенням від того, що перед ним були дві вільні й гарантовано мирні години, ці священні години головної процедури лежання, приписані розпорядком дня, які він, хоч і вважався тут, нагорі, гостем, сприймав як дуже доречну інституцію. Адже Ганс Касторп удався терплячим, міг тривалий час обходитися без заняття й любив, як пам'ятаємо, вільний час, час, не приречений на забуття, споживання чи розтрату якоюсь притупляючою діяльністю. О четвертій був підвечірок із чаєм, пирогами та варенням, трохи руху на повітрі, потім спокій тут на шезлонзі, о сьомій вечеря, вона, подібно до столування в інші години, приносила з собою певну напругу й видовища, якими можна було втішатися, опісля — кілька разів зиркнути в стереоскоп, у калейдоскопічну зорову трубку. В барабан з кінематографічною стрічкою. Й хоча розпорядок дня він уже знав напам'ять, було б значним перебільшенням говорити про те, що він «ужився», як це тут називали.

У принципі, то була дивна справа — псевдожиття в незнайомому місці, все оте обтяжливе підлаштування та звикання, якому слід підпорядковуватися з власної волі та заради певної мети, тільки-но воно завершувалося чи, скорше, незабаром після цього, його треба знову відкинути й повернутися до попереднього ритму. Таке псевдожиття вводиться як перерва та антракт головної дії життя й саме з метою «відпочинку», тобто як оновлююча, перекроююча вправа для організму, якому загрожує звикання до нероздільної однорідности способу життя, притуплення та втрата відчуттів. А з чим же пов'язане це притуплення й відмирання почуттів у системі правил, що надто довго не змінювалися? Не так із фізично-розумовою втомою та зуживанням через біологічні потреби (адже для цього відновлюючим засобом був би простий спокій), як радше з чимось духовним — це переживання часу, яке при нероздільній однорідності загрожує своїм зникненням і є настільки спорідненим з життєвим настроєм, що одне не може бути ослабленим, не завдавши водночас серйозної шкоди іншому. Про суть нудьги часто поширювалися хибні уявлення. Загалом вважають, що цікавість та новизна змісту призводить до того, що час «збігає», тобто скорочується, тоді як монотонність та порожнеча його вповільнює та гальмує. Це не завжди відповідає істині. Порожнеча й монотонність хоча й можуть розтягати мить чи годину й робити їх «нудними», але великі та найбільші маси часу вони скорочують та спустошують, перетворюючи в ніщо. І навпаки, насичений та цікавий зміст спроможний скоротити та окрилити годину чи навіть день, тоді як у великому масштабі він надає плинові часу широти, ваги та значущости, тож багаті на події роки проминають значно повільніше, ніж бідні, легкі, які підхоплює поперед себе вітер, і вони пролітають без сліду. Те, що називають нескінченною нудотою, є, власне, хворобливою швидкоплинністю часу внаслідок монотонности: великі відтинки часу скорочуються настільки, що душа відчуває смертельний страх; коли один день є як усі, тоді всі вони — як один; і при цілковитій одноманітності навіть найдовше життя видаватиметься надто швидко прожитим та безслідно розвіяним. Звикання є притупленням чи пак замуленням відчуття часу, і коли молоді роки проживаються повільно, а пізніше життя проминає й квапиться все хутчіше, то це також пояснюється звичкою. Ми знаємо, що нові звички чи перезвикання є єдиним засобом утримувати наше життя, відсвіжувати наше почуття часу, досягати омолодження, зміцнення, сповільнення власного переживання часу й, таким чином, оновлення життєвого настрою взагалі. Ось у чому мета зміни місця й повітря, поїздок на море, оновлююча дія переміни та епізоду. Перші дні перебування на новому місці мають молодечий, тобто сильний і широкий перебіг — це десь шість-вісім днів. Потім тією мірою, якою людина «вживається», стає відчутним поступове скорочення: той, хто тримається за життя, або, точніше кажучи, хоче зависнути на житті, з жахом помічає, як дні стають знову легкими й починають прошмигувати перед очима; а останній тиждень від якихось там чотирьох набуває неймовірної швидкости. Власне, освіження почуття часу діє довше від самого перемикання, коли людина повертається назад, воно діє з новою силою: перші дні після повернення додому також переживаються як нові, широкі та молодечі, але лише кілька перших днів: адже в те, що є для людини правилом, вона вживається швидше, ніж у ситуації поза правилом, і якщо почуття часу через вік притуплюється або — як ознака первинної слабкости життєвих сил — ніколи не було сильно розвиненим, то воно й швидко знову засинає, і вже за добу здається, що людина нікуди й не їздила, що подорож була лише сном.

Ці зауваги наводяться тут лише тому, що молодий Ганс Касторп мав на увазі щось подібне, коли за кілька днів по приїзді сказав своєму братові в перших (при цьому дивлячись на нього очима з кров'яними жилками):

— Дивно воно було і є, як ото час у незнайомому місці на-початку здається довгим. Тобто... звичайно, не може бути й мови про те, що я тут нуджуся, навпаки, можна сказати, що я маю тут королівські розваги. Але якщо озирнутися, тобто поглянути ретроспективно, зрозумій мене правильно, тоді мені здається, що я тут, нагорі, вже бозна-скільки часу провів, і відтепер до того моменту, коли я прибув на вокзал, не розуміючи, що вже приїхав, а ти сказав: «То виходь же!» — пам'ятаєш? — для мене це вже ціла вічність. До вимірювання часу чи, взагалі, до здорового глузду це відчуття немає жодного відношення, це суто справа сприймання. Звичайно, було би безглуздо сказати: «Мені здається, ніби я тут уже два місяці. — Це була б нісенітниця. Тут я можу сказати: «Дуже довго».

— Так, — відповів Йоахим з термометром у роті, — я також маю з цього користь. Відколи ти тут, я можу, в певному сенсі, спертися на тебе.

І Ганс Касторп засміявся, бо Йоахим сказав це так просто, без пояснень.

Ганс Касторп випробовує себе в бесіді по-французькому

Ні, він зовсім ще тут не прижився, ані в плані знання тутешнього життя в усіх його особливостях — знання, яке за кілька днів здобути ніяк не міг і, як він сам казав це Йоахимові, навіть за три тижні, на жаль, не зможе здобути; ані в плані пристосування свого організму до дуже специфічних атмосферних умов у «них, тут, нагорі», адже це пристосування було для нього надзвичайно виснажливим, ба, йому навіть здавалось, ніби воно не відбувалося зовсім.

Звичайний день був чітко розподілений та старанно організований, людина швидко входила в ритм і відчувала легкість, звикнувши до власних дій. Правда, в рамках тижня та більших часових одиниць людина підлягала певним регулярним відхиленням, які проявлялися поступово, одне — вперше, тоді як інше вже повторилося; також і стосовно щоденної появи предметів та облич Гансові Касторпу треба було ще багато вивчити, точніше — помічати все мимохідь побачене та з молодечим завзяттям убирати в себе нове.

Наприклад, оті пузаті посудини з вузькими шийками, що стояли в коридорах перед деякими кімнатами й на які впав його погляд зразу по приїзді, містили кисень — Йоахим пояснив йому у відповідь на його запитання. Там був чистий кисень — по шість франків балон, цей живильний газ давали помираючим, аби збудити та підтримати їхні сили — вони вдихали його через шланг. Тож за дверима, перед якими стояли такі балони, лежали помираючі або «moribundi», як сказав надвірний радник Беренс, коли Ганс Касторп одного разу зустрів його на другому поверсі, — надвірний радник саме йшов коридором у білому халаті та з синіми щоками, і вони разом спустилися сходами.

— Ну, ви, сторонній спостерігачу! — сказав Беренс. — Що поробляєте, чи пощадять нас ваші доскіпливі погляди? Честь для нас, честь для нас. Так, наш літній сезон цілком удався, не з гіршого десятка. Я також заради жарту трохи причастився. Та шкода, що ви не бажаєте провести з нами зиму. Я чув, ніби хочете лишитися всього на вісім тижнів? Як, на три? Ну це вже бліцвізит, не варто й справи покидати на такий короткий час, ну, як знаєте. Але все-таки шкода, що ви не проведете з нами зиму, коли тут збирається все оте «Hotevoleh»[7], — вів він далі, спотворюючи французьку вимову, — міжнародне «Hotevoleh» там, унизу, в «Давосі-Пляц», воно збирається лише взимку, то вже б ви мали бачити, було б корисно для власної освіти. Можна луснути зі сміху, як ці типи походжають, підстрибують ніби на ходулях. А дами, Боже мій, а дами! Строкаті, мов райські пташки, їй-бо, і надзвичайно галантні... Та, перепрошую, зараз мені треба до мого морібундуса, — сказав він, — тут, у номері двадцять сім. Знаєте, вже фінальна стадія. Вся середина протрухла. П'ять десятків балонів за вчорашній день, а сьогодні не відривається, ласун. Та до полудня він уже буде ad penates[8]. Ну, дорогий пане Райтер, — сказав він, заходячи до кімнати, — як ви дивитесь на те, щоб скрутити в'язи ще одному балону... Його слова загубилися за причиненими дверима. Та на мить Ганс Касторп у глибині кімнати помітив на подушці восковий профіль молодого чоловіка з тонкою борідкою, який повільно повернув до дверей свої великі очні яблука.

То був перший у житті морібундус, якого побачив Ганс Касторп, адже його батьки так само, як і дід, померли мовби за його спиною. Яким сповненим гідности був профіль молодого чоловіка на подушці із закинутою догори тонкою борідкою! Яким виразним був погляд його надмірно великих очей, коли він повільно перевів їх на двері! Ганс Касторп, і досі переймаючись тим пробіжним образом, мимовільно сам спробував зробити такі великі очі й так виразно й повільно поглянути, як той морібундус; водночас він спускався сходами й таким поглядом сам поглянув на одну пані, що вийшла за ним з дверей і випередила на наступній площадці. Він не зразу пізнав її, це була мадам Шоша. Вона ледь посміхнулася спідлоба на ті очі, які він зробив, поправила рукою волосся на потилиці й попереду пішла сходами вниз, тихо, гнучко, ледь нахиливши голову.

У ці перші дні він не завів майже жодних знайомств, але й пізніше довгий час було те саме. Розпорядок дня загалом не надто цьому сприяв; до того ж Ганс Касторп був стриманою людиною, почувався тут, нагорі, гостем та «стороннім спостерігачем», як сказав надвірний радник Беренс, тож задовольнявся розмовами й товариством Йоахима. Щоправда, одна медична сестра так часто озиралася на нього, що Йоахим, який уже раніше кілька разів з нею заговорював, відрекомендував їй свого брата. В пенсне, заправленому за вуха, вона говорила не те що манірно, а таки ображено; якщо до неї уважніше придивитися, то складала враження, ніби з нудьги в неї пошкодився розум. Від неї було дуже складно відкараскатись, оскільки вона мала просто хворобливий страх закінчити розмову, і тільки-но молоді люди зробили жест, що хочуть іти далі, вона вчепилася в них із розпачливими посмішками, поквапними словами й поглядами, тож хлопці, пожалівши її, постояли ще трішки. Вона довго, в деталях розповідала про свого батька, юриста, та про свого брата в перших, що був лікарем — очевидно, аби показатись у вигідному світлі, повідомивши про своє походження з освічених прошарків суспільства. Пацієнт, за яким вона доглядала, був сином кобургзького фабриканта ляльок, на ім'я Ротбайн, останнім часом у нього виникли проблеми з кишечником. Це тяжко для всіх, хто має до цього причетність, як панове й самі можуть собі уявити; а ще коли людина походить з академічної родини й наділена тонким відчуттям, набутим у вищих колах, то це особливо тяжко. Але не можна відвернутися до всього спиною... Оце недавно, уявіть лише собі, панове, повертається вона після короткої прогулянки, лише сходила придбати собі зубного порошку, а хворий сидить у ліжку, перед ним склянка густого темного пива, ковбаса салямі, добрий кусень чорного хліба та огірок! Усі ці таємні ласощі надіслали йому родичі для зміцнення його організму. Але наступного дня він був радше мертвим, ніж живим. Сам прискорює свій кінець. Та це буде порятунком лише для нього, але не для неї — її, до речі, звати сестра Берта, а по-справжньому — Альфреда Шільдкнехт — адже вона тоді перейде просто до іншого хворого в більш чи менш просунутій стадії, тут або в іншому санаторії, така перед нею відкривається перспектива, іншої немає.

Так, сказав Ганс Касторп, її робота, без сумніву, важка, але приносить і певне задоволення, як він гадає.

— Безперечно, — відповіла сестра Берта, — вона приносить задоволення, але водночас є дуже важкою.

Тож, усього найкращого панові Ротбайну. Брати хотіли були вже йти, та тут вона вчепилася в них словами й поглядами, і те, яких докладала зусиль, аби трохи затримати хлопців, виглядало настільки жалісним, що було б жорстоко не залишитися ще на якусь мить.

— Він спить! — сказала вона. — Він мене не потребує. Тож я оце на кілька хвилин вийшла в коридор...

І вона взялася нарікати на надвірного радника Беренса й на тон, яким той з нею спілкується і який є надто безпринципним, щоб відповідати її походженню. Значно більшу перевагу вона надавала докторові Кроковскі — його вона називала великодушним. Потім знову взялася розповідати про свого тата та своїх кузинок. Нічого іншого її мозок не виробляв. Даремно поривалася ще трохи затримати братів, заради цього нараз підвищила тон і, коли ті хотіли йти, ледь не перейшла на крик, нарешті вони вислизнули й пішли собі далі. Але сестра ще якийсь час дивилася їм вслід, нахилившись вперед і засмоктуючи їх очима, так ніби хотіла силою погляду затягнути їх назад. Потім з її грудей вихопилося зітхання, й вона подибала назад у кімнату до свого пацієнта.

Ще за ці дні Ганс Касторп познайомився лише з темно-блідою дамою, тією мексиканкою, яку він уже бачив у саду і яку називали «Tout-les-deux». І справді так сталося, що й він почув від неї отой плачевний вислів, що став її кличкою; та оскільки був підготовленим, то при цьому беріг добру міну й лишився собою задоволеним. Хлопці зустріли її біля головного порталу, коли після першого сніданку вирушили на обов'язкову ранкову прогулянку. Вона ходила собі там, закутавшись у чорну кашмірову хустку, ступаючи на кривих ногах розмашистими, неспокійно-гойдливими кроками; на тлі чорної вуалі, що огортала її волосся з сивиною й була зав'язана під підборіддям, мерехтіло її матово-біле, старіюче обличчя з великим зажуреним ротом. Йоахим, як завжди без капелюха, кивнув головою на знак вітання, і вона повільно відповіла, при цьому вертикальні зморшки на її вузькому лобі від напруження зору стали ще глибшими. Вона зупинилася, оскільки помітила нове обличчя й чекала, ледь кивнувши головою, наближення хлопців; адже, очевидно, вважала за необхідне, щоб незнайомець дізнався про її долю і вислухав її. Йоахим відрекомендував свого брата. Крізь мантилью вона подала гостеві руку, худу, жовтаву, помережану судинами, прикрашену перснями руку, й, киваючи, не переставала на нього дивитися і нарешті сказала:

— Tous les dé, monsieur. Tous les dé vous savez...[9]

— Je le sais, madame, — відповів Ганс Касторп. — Et je reg-rette beaucoup.[10]

Обвислі капшуки під її бурштиново-чорними очима були надзвичайно великі й важкі, таких він ще ні в кого не бачив. Від неї йшов легкий, непевний дух. Ганса Касторпа охопило почуття спокою та серйозности.

— Merci, — сказала вона хрипкувато, що чудово пасувало до надломлености її подоби, й один кутик рота трагічно потягся донизу. Потім вона заховала руку під мантилью, похилила голову й рушила собі далі. А Ганс Касторп дорогою сказав:

— Бачиш, нічого мені не сталося, я дуже добре з нею розібрався. Взагалі, з такими людьми я завжди добре розбираюся, принаймні, мені так здається, я від природи знаю, як з ними поводитись, а ти як гадаєш? Я навіть думаю, що із сумними людьми я загалом можу обходитися краще, ніж з веселими, Бог його зна, в чому тут справа, можливо, в тому, що я все-таки сирота й так рано втратив батьків, але коли люди серйозні й сумні і в гру вступає смерть, то це мене не пригнічує й не бентежить, навпаки, я почуваюся в своїй стихії чи, принаймні, краще, аніж коли все йде так бадьоро, це мені не так підходить. Нещодавно я подумав: зрештою, це безглуздя, що тутешні дами так жахаються смерти та всього, з нею пов'язаного, що їх треба делікатно від цього оберігати й приносити останнє причастя, коли вони якраз у їдальні. Ні, це просто безглуздо. Чи ти охоче дивишся на труну? Я — охоче. Я вважаю, що саме труна є гарним видом меблів, навіть тоді, коли порожня, але коли в ній хтось лежить, то, на мій погляд, це просто врочисто. Похорон має в собі щось таке повчальне; часом я вже думав, що, коли хочеш спізнати чогось трохи повчального, то йди не до церкви, а на похорон. Люди мають на собі добротне, чорне вбрання й знімають шапки, дивляться на труну й тримаються серйозно й замислено, й ніхто не має права пускати пласкі жарти, як то зазвичай у житті. Це мені дуже подобається, коли люди мають нагоду трохи замислитися. Часом я сам себе запитував, чи не мав би стати пастором — у певному сенсі, гадаю, це мені б личило... Сподіваюся, я не зробив помилки, коли говорив французькою?

— Ні, — сказав Йоахим. — «Je le regrette beaucoup» було цілком правильно.

Політично підозріла!

Дні увійшли у звичну колію: спершу неділя — а саме неділя з курортною музикою на терасі, що відбувалася двічі на місяць, тобто позначка двох тижнів, у другій половині яких Ганс Касторп з'явився тут іззовні. Він прибув у четвер, отож це був п'ятий день, день з ясним сонцем після ТІЄЇ переміни погоди й несподіваного повернення зими — ніжний і свіжий день з численними хмарками на блакитному небі та неяскравим сонцем над схилами й над долиною, що знову зазеленіли, як і належить у цю літню пору, бо той раптовий сніг все ж таки був приреченим.

Було помітно, що кожен намагається відзначати неділю, адміністрація та гості підтримували одні одних у цьому прагненні. Вже до ранкового чаю подали пиріг з насипкою, на кожному місці стояла вазочка з кількома квітками — гірськими гвоздиками й навіть альпійськими трояндами, що їх чоловіки повставляли собі в петлю вилоги (прокурор Паравант з Дортмунда навіть одяг чорний фрак з камізелькою в горошок), дамські туалети відзначалися ароматом святкових парфумів — пані Шоша з'явилася до сніданку в легкому, мереживному пеньюарі з відкритими руками, гримнувши скляними дверима, вона ніби представилася гостям у цьому привабливому виді, а потому попрямувала скрадливою ходою до свого столу; одяг так чудово їй личив, що Гансова сусідка, вчителька з Кенігсберга, не втрималася, щоб не виявити своє захоплення. Навіть варварське подружжя з «поганого» російського столу віддало належне святій неділі: чоловіча половина змінила свою шкірянку на куртку, а фетрові чоботи — на шкіряні черевики, а пані і сьогодні мала на собі бруднувате пір'яне боа, з-під якого визирала зелена шовкова блуза з комірцем... Помітивши їх, Ганс Касторп насупив брови й залився рум'янцем, до чого він тут мав особливу схильність.

Зразу по другому сніданку зазвучала курортна музика на терасі; там зібралися мідні та дерев'яні духові інструменти найрізноманітнішого виду, які грали то бравурно, то меланхолійно ледь не до самого обіду. Під час концерту процедура лежання не була обов'язкова. Проте дехто впивався насолодою для вух із балконів, та навіть у садовому павільйоні були зайняті три-чотири стільці; але більшість гостей сиділа за маленькими білими столиками на критій галереї, тоді як легковажніша публіка вважала, що сидіти на стільцях — надто гонорово, тож розташувалася на кам'яних сходинках, що вели вниз, до саду, і там серед них панували справжні веселощі: молоді пацієнти обох статей, більшість із яких Ганс Касторп уже знав на ім'я або з виду. Там була Терміна Клеефельд, а також пан Альбін, він пустив по руках велику квітчасту коробку з шоколадом, яким усіх пригощав, тоді як сам не їв нічого, а лише з батьківським виразом обличчя курив через золотий мундштук сигарети; далі губатий молодик з «Товариства однієї легені», панна Леві, як завжди, худа, зі шкірою кольору слонової кістки, білявий молодик, що відгукувався на прізвище Расмуссен і складав свої руки на рівні грудей, що з розслабленими суглобами звисали ніби плавці, пані Саломон з Амстердама, одна пані пишної статури, одягнена в червоне, яка також приєдналася до молоді, а за її темно-русою поталицею сидів молодик з поріділим волоссям, що міг би зіграти роль у «Сні в літню ніч», а тепер обхоплював руками своє гостре коліно й постійно кидав туди-сюди похмурі погляди; руда панна з Греції, інша, невідомого походження, з обличчям як у тапіра, ненажерливий хлопчик в окулярах з товстими скельцями, ще один п'ятнадцяти- чи шістнадцятилітній хлопець, який затиснув у руці монокль і, кашляючи, підносив до рота мізинець з довгим, як ложечка для соли, нігтем, з усього видно, цілковитий осел, та багато інших.

Цей хлопець з нігтем, тихо розповідав Йоахим, коли приїхав, був тільки трохи хворим — без температури, його послав батько, сам лікар, лише про всяк випадок, і за висновком надвірного радника Беренса мав перебувати всього три місяці. Тепер після трьох місяців у нього 37,8° до 38°, і він зовсім хворий. Але веде такий нерозумний спосіб життя, що заслуговує доброї прочуханки.

Брати мали свій столик трохи збоку від решти, оскільки Ганс Касторп курив до свого темного пива, яке прихопив од сніданку, й час по час його сигара знову йому трохи смакувала. Ледь очманілий від пива й музики, що діяла на нього як завжди, злегка розтуливши рота й похиливши на бік голову, він спостерігав почервонілими очима за безтурботним курортним життям, при цьому усвідомлював, що в усіх цих людей усередині триває процес розпаду, який важко зупинити, а більшість із них має невеликий жар... Та це усвідомлення йому зовсім не заважало, а, навпаки, надавало якогось надзвичайно особливого душевного збудження. За столами пили штучний лимонад з перлиновими краплями, а на сходах люди фотографувались. Інші обмінювалися поштовими марками, а руда панна з Греції малювала в альбомі олівцем пана Расмуссена, щоправда, потім вона не хотіла показувати йому малюнок, а, сміючись крізь свої рідкі зуби, рвучко гойдалася то туди, то сюди, так що він довго не міг вирвати в неї з рук того альбома. Терміна Клеефельд сиділи на своєму стільці з напівзаплющеними очима й скрученою в трубочку газетою вибивала такт музики, панові Альбіну вона дозволила закріпити в неї на блузі букетик лугових квітів, а губатий, що сидів перед пані Саломон, балакав з нею, вивернувши шию, тоді як лисуватий піаніст, що сидів за нею, незворушно дивився їй у потилицю.

Прийшли лікарі й змішалися з курортним товариством, надвірний радник Беренс у білому, а доктор Кроковскі в чорному халаті. Вони йшли вздовж ряду столів, при цьому надвірний радник ледь не за кожним столом відпускав жартівливе слівце, тож його рух позначався кільватером пожвавлення, потім вони перейшли до молоді, жіноча частина якої зустріла доктора Кроковскі жартами й косими поглядами, тоді як надвірний радник з нагоди неділі показував чоловічому світові фокус із власними черевиками на шнурках: свою велетенську підошву він поставив на вищу сходинку, розв'язав шнурки, вхопив їх особливим способом однією рукою і без сторонньої допомоги зміг настільки спритно зашнурувати черевики навхрест, що всі лише дивувались, а багато хто даремно намагався зробити так само.

Згодом на терасі з'явився й Сеттембріні — він вийшов з їдальні, спираючись на ціпочок, також і сьогодні в своєму м'якому піджаку та жовтих штанях, він роззирнувся з витонченим, бадьорим і критичним виразом обличчя та підійшов до столу братів, при цьому промовив: «О, браво!» та поспитав дозволу сісти коло них.

— Пиво, тютюн та музика, — сказав він. — Ось вам ваша вітчизна! Бачу, ви розумієтеся на національних почуттях, інженере. Ви в своїй стихії, це мене тішить. Дозвольте долучитися до гармонії вашого стану!

Ганс Касторп осмикнув себе, тільки-но помітив італійця, й промовив:

— Одначе, ви досить пізно прийшли на концерт, пане Сеттембріні, скоро він має закінчитися. Ви не любите слухати музику?

— По команді — не дуже, — відповів Сеттембріні. — Не за тижневим календарем. Не дуже охоче, якщо він пахне аптекою й приписаний мені згори з медичних причин. Я трохи зважаю на власну свободу чи пак на ті рештки свободи й людської гідности, які нам ще лишаються. На таких заходах я лише гостюю, як ви, в широкому плані, гостюєте в нас — я приходжу на чверть години й іду далі своєю дорогою. Це дає мені ілюзію незалежности... Не скажу, що це є чимось більшим, ніж ілюзія, але що ж ви хочете, якщо я маю від цього певне задоволення! З вашим братом тут інша справа. Для нього це служба. Еге ж, лейтенанте, ви розглядаєте цей захід як приналежний до служби. О, я знаю, вам відомий фокус, як зберегти в рабстві власну гордість. Запаморочливий фокус. Не кожен у Європі розуміється на цьому. Музика? Не питайте, чи я визнаю себе любителем музики. Адже, коли ви скажете «любитель» (власне Ганс Касторп не пригадував, що хотів уживати це слово), то це слово обране непогано, воно має наліт ніжної легкости. Ну гаразд, я відповідаю. Так, я є любителем музики — проте це не означає, що я її аж надто високо шаную — так, як я шаную і люблю слово, носія духу, інструмент, дивовижний леміш прогресу... Музика... це напівартикульоване, сумнівне, безвідповідальне, індиферентне. Можливо, ви станете мені заперечувати, що вона може бути ясною. Але й природа може бути ясною, струмок також може мати ясну воду, і що ми з цього маємо? Це не істинна ясність, це мрійлива ясність, яка нічого не промовляє й ні до чого не зобов'язує, ясність без наслідків, ось чому й небезпечна, адже вона спокушає вас знайти в ній спокій... Наділіть музику жестами сердечности. Добре! Таким чином вона збудить наші почуття. Проте завдання полягає в тому, щоб збудити розум! Музика є, очевидно, самим рухом — і все-таки я підозрюю її в квієтизмі. Дозвольте загострити проблему: я маю політичну відразу до музики.

Тут Ганс Касторп не зміг утриматись, аби не ляснути себе по коліні й не вигукнути, що такого він ще в житті своєму не чув.

— Все ж таки, зверніть на це увагу! — посміхнувся Сеттембріні. — Музика є неоціненною як засіб, що викликає захоплення, як сила, що рве вгору і вперед, якщо ви розвинули свій дух для її сприйняття. Але перевагу треба надати літературі. Сама лише музика не зрушить світ уперед. Сама лише музика є небезпечною. Для вас особисто, інженере, вона, безперечно, є небезпечною. Я бачив це на вашому обличчі, тільки-но зайшов.

Ганс Касторп засміявся:

— Ой, на моє обличчя вам не слід дивитися, пане Сеттембріні. Ви не повірите, як тут, нагорі, я потерпаю від цього повітря. Акліматизуватися тут для мене виявилося важче, ніж я гадав.

— Боюся, що ви помиляєтесь.

— Ні, чому? Біс його зна, чому я тут відчуваю таку втому й такий жар.

— Все ж таки я вважаю, що треба бути вдячним дирекції за концерти, — сказав примирливо Йоахим. — Ви розглядаєте цю справу на вищому рівні, пане Сеттембріні, так би мовити, як письменник, і в цьому я не хочу вам заперечувати. Але я вважаю, що треба бути вдячним за цю дещицю музики. Я не особливо музикальний, та й речі, що виконувалися, не були аж надто потрясаючими — ні класичними, ні сучасними, просто духова музика. Але вона таки вносить приємне різноманіття. Година чи дві виявляються дуже пристойно заповненими, я вважаю: вона розділяє години й окремо заповнює їх, тож таки щось лишається, тоді як, зазвичай, години, й дні, й тижні гайнуються тут цілком намарно... От дивіться: такий безпретензійний номер триває хвилин сім, чи не так, і вони чимось є, мають початок і кінець, вони виділяються і в певному сенсі захищені від того, щоб цілковито загубитися в рутині. Окрім того, вони, знову ж таки, багаторазово поділені завдяки фігурам твору, а ті, в свою чергу, через такт, отож постійно щось відбувається й кожна мить набуває певного сенсу, за який можна триматись, тоді як зазвичай... Не знаю, чи я правильно...

— Браво! — вигукнув Сеттембріні. — Браво, лейтенанте! Ви, безперечно, дуже добре означили той моральний аспект у природі музики, вона, завдяки особливому виміру, надає перебігові часу бадьорости, духовности та цінности. Музика будить час, вона будить нас до найвишуканішої насолоди часом, вона будить... тому вона є моральною. Мистецтво тоді є моральним, коли будить. А що, коли воно вдається до протилежного? Коли притуплює, заколисує, діє супроти активности й поступу? На це музика також здатна, навіть як опій здатна діяти. То диявольська дія, мої панове! Опій то від диявола, адже він призводить до отупіння, заклякання, бездієвости, до рабської нерухомости... Музика має в собі таке, чого треба остерігатися, панове. Я залишуся при своїй думці, що музика є дволиким явищем. Не зайду задалеко, якщо оголошу її політично підозрілою.

Він і далі говорив у такому ключі, а Ганс Касторп слухав, та вже не встигав стежити за думкою, по-перше, через утому, а також через те, що його відволікали розваги легковажної молоді там, на сходах. Що це він там бачить, чи це, власне, щось інше? Панна з обличчям тапіра пришиває ґудзика до наколінного хлястика на спортивних штанях хлопця з моноклем! При цьому вона через астму важко й гаряче дихає, тоді як він, покашлюючи, підніс до рота свої руки з нігтями, подібними до ложечок для соли! Так, вони були обоє хворі, і це лише свідчило про дивні стосунки між молодими людьми тут, нагорі. Оркестр заграв польку...

Гіппе

Так почалася неділя. А по обіді було катання на екіпажах, що його затіяли різні групи гостей: багато парокінних екіпажів після чаю потяглися звивистою дорогою вгору й зупинились біля головного порталу, аби взяти своїх замовників, переважно росіян, а саме — російських дам.

— Росіяни завжди їздять на прогулянку, — мовив Йоахим до Ганса Касторпа — брати стояли біля порталу й заради розваги спостерігали за від'їздом груп. — Зараз вони їдуть на Клаведель, чи до озера, чи в Флюелаталь, чи в Клостерс, це головні маршрути. Якщо маєш охоту, то за час твого перебування ми також можемо проїхатись. Але, гадаю, покищо ти і так вже достатньо зайнятий звиканням і не потребуєш додаткових заходів.

Ганс Касторп погодився. В зубах у нього була сигарета, а руки — в кишенях. Він спостерігав за тим, як маленька на зріст, бадьора російська пані, її худа внучата племінниця та ще дві інші дами сідали в один з екіпажів, це були Маруся та мадам Шоша. Остання накинула на себе тонкий плащ з хлястиком на спині, проте була без капелюшка. Вона сіла поряд зі старою в середину екіпажа, тоді як молоді дівчата зайняли задні місця. Усі четверо були в доброму гуморі й постійно напружували свої ротики, говорячи м'якою, однорідною мовою «без кісток». Під брезентом, де заледве можна було вміститися, вони говорили й сміялися про російські цукерки, які двоюрідна бабуся взяла з собою як провіант у дерев'яній коробці, викладеній ватою та паперовими мереживами й зараз дістала на пробу... Ганс Касторп ясно впізнав приглушений голос пані Шоша. Як завжди, коли йому на очі траплялася ця неуважна пані, в ньому знову підтверджувалося відчуття подібности, про яке він певний час намагався згадати і яке з'ясувалось у його сні... А от Марусин сміх, вигляд її округлих карих очей, що по-дитячому зиркали з-за хустки, якою вона затуляла рота та пишні груди, що всередині були таки добряче хворими, нагадували йому щось інше, вражаюче, що він недавно побачив, тож обережно, не рухаючи головою, він скошував погляд на Йоахима. Ні, слава Богу, таким плямистим на обличчі як тоді, Йоахим не здавався, та й губи його зараз не були так болісно стиснутими. Але він дивився на Марусю — причому ані в його позі, ані у виразі обличчя не прозирало нічого військового, його обличчя було сповнене смутку та гіркого самозабуття, що видавалося втіленням цивільности. Потім він, зрештою, опанував себе й блимнув на Ганса Касторпа так, що той ще мав час одвести від нього погляд і скерувати кудись у невідь. При цьому Ганс Касторп відчув, як закалатало серце — знічев'я, ні з того ні з сього, як то вже тут траплялося.

Решта неділі не принесла нічого надзвичайного, за винятком хіба обіду та вечері, які, хоча й не могли бути ще пишнішими, ніж завжди, але відзначалися більшою вишуканістю страв. (На обід подали заливне з курятини з раками та половинками вишень; морозиво було з тістечками в кошичках із цукрових волоконець, а окрім того — свіжі ананаси). Ввечері, випивши своє пиво, Ганс Касторп відчув себе ще більш утомленим та з обважнілими руками й ногами, його морозило ще більше, ніж у попередні дні, вже близько дев'ятої він побажав своєму братові доброї ночі, поквапно натяг пухову ковдру аж до підборіддя й заснув як убитий.

Уже наступний день, тобто перший понеділок тут, нагорі, приніс із собою нове відхилення від денного розпорядку: а саме одна з тих лекцій, які що два тижні доктор Кроковскі читав у їдальні всій дорослій і «неморібундній» публіці «Берґгофа», що зналася на німецькій мові. Як довідався Ганс Касторп від брата, йшлося про цикл пов'язаних між собою науково-популярних лекцій під загальною назвою «Любов як хвороботворна сила». Пізнавальна розвага відбувалася після другого сніданку, й неучасть у цьому заході не допускалася, чи принаймні, дуже несхвально сприймалася; тому нечуваним зухвальством вважався той факт, що Сеттембріні, який володів німецькою не гірше за будь-якого німця, не лише ніколи не відвідував лекцій, а ще й вдавався до негативних оцінок щодо них. Тоді як Ганс Касторп зразу погодився приєднатися не тільки із ввічливости, але й з неприхованої цікавости. Перед цим він утнув щось цілком недоречне: йому спало на думку самому добре прогулятися, що, як уже можна здогадатись, не могло не вплинути на нього позитивно.

— Значить так, — були його перші слова, коли Йоахим зайшов уранці в його кімнату. — Я бачу, що так далі не піде. З мене вже досить горизонтального життя; від цього кров засинає. З тобою це, звичайно, інша справа, ти пацієнт, тебе я ні до чого не схиляю. Але я хочу зразу після сніданку добряче прогулятися, якщо ти не заперечуєш, так, зо дві години поблукати. Покладу собі в кишеню щось на перекуску, й таким чином буду незалежним. Повернуся додому зовсім іншим, ось побачиш.

— Добре! — сказав Йоахим, оскільки зрозумів, що Ганс Касторп справді цього хоче. — Але раджу тобі: не перестарайся. Тут усе інакше, ніж удома. Й не спізнися на лекцію!

Насправді, окрім фізичних причин, були тут ще й інші, які спонукали Ганса Касторпа до його задуму. Йому здавалося, що його палаюче обличчя, поганий смак, який він ледь не постійно відчував у роті, та безпричинне прискорене серцебиття були викликані не стільки акліматизацією, скільки такими речами, як вовтузіння російського подружжя за стіною, розмови хворої й дурної пані Штер за столом, м'який кашель юнкера, який щодня чувся на коридорі, висловлювання пана Альбіна, розкута манера спілкування хворої молоді, вираз обличчя Йоахима, коли він дивився на Марусю, та інші подібні враження. Він гадав, що було б добре вийти зі сфери тяжіння «Берґгофа», перевести подих на вільному повітрі та добре порухатися, так щоб увечері, принаймні, знати від чого втомився. Тож після сніданку Ганс Касторп лишив Йоахима, який, виконуючи приписану прогулянкову розвагу, рушив до знайомої лавочки біля струмка, тоді як Ганс Касторп, розмахуючи ціпочком, попрямував своїм маршрутом дорогою униз.

Ранок видався прохолодний і хмарний — було десь пів на дев'яту. Ганс Касторп, як і збирався, на всі груди вдихав чисте ранкове повітря, таке свіже й легке, що вдихалося безперешкодно та не мало ані присмаку вологи, ані ваги, ані спогадів... Він перейшов через місток та колію вузькоколійки й вийшов на нерівномірно забудовану вулицю, звернув з неї й рушив польовою стежкою, короткий відтинок якої пролягав по рівному, а далі вона різко підіймалася правим схилом. Підйом радував Ганса Касторпа, його груди розширилися, ціпочком він поправив капелюха, відкривши чоло, й коли на певній висоті обернувся, то помітив у далечині плесо озера, повз яке він проїздив дорогою сюди, й узявся співати.

Він співав, що знав, усілякі популярні сентиментальні мелодії, які можна знайти у студентських застільних або спортивних пісенниках, серед інших одна пісня, в якій були такі рядки:

Спершу він лише мугикав чи тихо наспівував, та згодом завів голосно, на все горло. Баритон був слабенький, але сьогодні здався йому гарним, і спів усе більше його захоплював. Оскільки він почав зависоко, то мусив перейти на фальцет, але навіть це йому подобалося. Коли пам'ять зраджувала, він підставляв у мелодію перші-ліпші звуки та слова, позбавлені сенсу, які він посилав у повітря видовженими, за прикладом професійних співаків, губами та з розкішним, вібруючим «р», зрештою перейшов до того, що вигадував собі як слова, так і мелодію, супроводжуючи власне виконання характерними для опери помахами рук. Оскільки співати й водночас підійматися вгору досить виснажливо, то невдовзі він засапався і чимраз частіше хапав повітря. Але через ідеалізм і заради краси співу він намагався перебороти себе і, час від часу зойкаючи, тяг до кінця, аж поки йому зовсім перехопило подих і, ледь не осліпнувши, з мерехтінням перед очима та з пришвидшеним пульсом він сів під товстою сосною — після такого натхненного настрою його охопив стан суцільного виснаження, своєрідного похмілля, що межувало з відчаєм.

Коли він, трохи стямившись, рушив далі, його підборіддя сильно тремтіло, тож у свої молоді літа він так само хитав головою, як то свого часу старий Лоренц Касторп. Завдяки цьому Ганс Касторп із теплотою згадав свого померлого діда, й, не знаходячи в цьому нічого поганого, намагався потамувати дрож, опершись підборіддям на комірець — тим самим почесним способом його діда, що справляло на хлопчика особливе враження. Він піднявся ще вище звивистою стежкою. Його манило теленькання коров'ячих дзвіночків, урешті він знайшов і череду; корови паслися поблизу дерев'яної хатинки, дах якої був укріплений камінням. Йому назустріч вийшло двоє бороданів із сокирами на плечах, підійшовши ближче, вони стали прощатися. «Ну, прощавай і спасибі тобі!» — сказав один другому низьким, гортанним голосом, переклав сокиру з плеча на плече і, не розбираючи дороги, почав спускатися поміж смереками в долину. Та фраза «Ну, прощавай і спасибі тобі!» прозвучала серед тиші так дивно, що приголомшений підйомом та співами Ганс Касторп сприйняв її ніби вві сні. Він тихо повторив її, намагаючись імітувати гортанний та врочисто-незграбний діалект горян, і піднявся трохи вище від дерев'яної хатинки, бо хотів дійти до тієї межі, де ще росте ліс, але, поглянувши на годинника, був змушений відмовитись од цієї ідеї.

Він звернув ліворуч, на стежку, що спершу йшла рівно, а потім спускалася вниз, до містечка. Тепер він опинився серед високого глицевого лісу, й навіть знову почав потихеньку наспівувати, щоправда обережно, адже його коліна при спуску тремтіли ще дужче. Та вийшовши з-за дерев, Ганс Касторп був уражений розкішним видовищем, що розкрилося перед його очима — попереду був інтимний, замкнений у собі краєвид, сповнений миру та величі.

З правого схилу плескатим кам'яним річищем збігав гірський струмок, який пінисто розливався на терасоподібних скелях і потім спокійно тік долиною, де через нього перекинули мальовничий місток. Земля була блакитна від дзвіночків якоїсь кущеподібної рослини, що заполонила все навкруги. Стрункі смереки, величезні й рівновисокі, росли поодинці та групами як в ізворі, так і на схилах, одна з них нахилилася понад струмком, з оголеним плетивом коріння, скривлено й химерно нависаючи в центрі цієї картини. Над оцим гарним та закинутим місцем панувала усамітненість із шелестом верховіть. За струмком Ганс Касторп помітив лавочку.

Він перейшов місток і сів, аби насолодитися видовищем спадаючої води та невгамовної піни, аби прислухатися до ідилічного, однотонного та все ж мінливого шуму; адже шумовиння води Ганс Касторп любив так само, як музику, ба, можливо, навіть більше. Та тільки-но він вмостився, зненацька з носа хлинула кров, аж він не встиг уникнути заплямування костюма. Кровотеча була сильна й тривала, добрих півгодини, він був змушений бігати від лавки до струмка й назад, аби промити носову хустинку, прочистити носа й знову випростатися на лавці, приклавши вологу хустинку до носа. Так він лежав, аж поки кров нарешті зупинилася — лежав тихо, заклавши руки за голову, підтягши коліна, заплющивши очі, з шумовинням у вухах, відчуваючи дивне заспокоєння після такого бурхливого кровопускання, перебуваючи в стані пригальмованої життєвої активности; адже коли він робив видих, то не відчував жодної потреби вдихнути нового повітря, він залишався нерухомим, даючи серцю зробити кілька ударів, аж поки мляво та із запізненням робив легкий вдих.

Нараз він відчув себе в тому минулому стані, прообразом якого став сон за свіжими враженнями, сон, який він бачив кілька ночей тому... Та зараз у лісі він так сильно й безостанку, заледве не скасовуючи простір та час, перенісся в те «місце» і той «час», що можна було сказати, ніби тут, нагорі, біля струмка лежить на лавці бездиханне тіло, а сам Ганс Касторп перебуває далеко в минулому часі та оточенні, в ситуації, яка, за всієї своєї простоти, мала в собі щось хвилююче й ризиковане.

Йому минало десь тринадцятий, він ходив до четвертого чи п'ятого класу, хлопчик у коротких штанцях, він стояв на шкільному подвір'ї, розмовляючи з іншим хлопчиком приблизно такого самого віку, — то була розмова, яку Ганс Касторп досить свавільно спровокував, і це його надзвичайно радувало, незважаючи на те, що розмова могла бути лише короткою — через її конкретний, чітко визначений предмет. Була перерва перед останнім уроком, для класу Касторпа — між історією та малюванням. На подвір'ї, вимощеному червоною цеглою та обнесеному муром з двома воротами, парами та вервечками ходили учні, деякі стояли групками, спиралися, напівсидячи на гладенький цоколь будинку школи. Панував рейвах. Учитель у м'якому фетровому капелюсі наглядав за поведінкою, покусюючи булочку з шинкою.

Прізвище хлопчика, з яким розмовляв Ганс Касторп, було Гіппе, ім'я його писалося «Прибислав». Особливістю було те, що літера «р» в цьому імені вимовлялася як «ш», тобто треба було казати: «Пшибислав», і це дивнувате ім'я непогано пасувало до його зовнішности, що була не такою-то й пересічною, явно мала в собі щось чужинецьке. Гіппе — син історика й професора гімназії, як наслідок — круглий відмінник і вже старший на один клас від Ганса Касторпа, хоча й був майже того самого віку, походив з Мекленбурга й, очевидно, його особа була продуктом давнього змішання рас, домішуванням до германської — крови вендсько-слов'янської, або й навпаки. Він був білявий — на його круглій голівці волосся було коротко підстрижене. Проте його очі, сіро-блакитні чи блакитно-сірі — то був якийсь невизначений та багатозначний колір, наче барва далеких гір — виявляли своєрідний вузький чи, якщо добре придивитися, скосий розріз, і зразу під ними виступали широкі вилиці — форма обличчя, яка здавалася не потворною, а навпаки — досить привабливою, хоча вона і призвела до того, що його товариші дали йому кличку «киргиз». До речі, Гіппе носив уже довгі штани, а до них — синю куртку, яка застібалася до верху й мала ззаду хлястик, на її комірі, як правило, біліло трохи лупи.

Річ була в тому, що Ганс Касторп уже давно придивлявся до цього Пшибислава — вибрав його з усієї відомої та невідомої йому веремії шкільного двору, цікавився ним, стежив за ним очима, чи можна сказати — захоплювався ним? У кожному разі дивився на нього як на щось особливе та вже дорогою до школи радів, що зможе спостерігати за ним при спілкуванні зі своїми однокласниками, бачитиме, як той говорить і сміється, відрізнятиме здалеку його приємно хрипкуватий, ніби трохи надламаний голос. Треба визнати, що до такої уваги, власне, не було достатньої причини, якщо не зважати на язичницьке ім'я й те, що він був відмінником (це ніяк не могло бути вирішальним) чи, врешті, киргизькі очі, які можна назвати причиною — очі, що часом під певним кутом могли, ніби розчиняючись, затемнитися до нічних сутінок, — усе ж Ганс Касторп не надто переймався душевним виправданням своїх почуттів чи, взагалі, тим, як їх слід було називати. Адже назвати це дружбою було неможливо, оскільки цього Гіппе він зовсім не знав. Та, по-перше, не існувало жодної потреби в іменуванні цих взаємин, адже ніхто й не думав про те, що колись ці взаємини можуть обговорюватися — для цього вони не пасували й не потребували такого. А, по-друге, назва означає якщо не критику, то, принаймні, визначення, тобто введення в коло відомого й звичного, тоді як Ганс Касторп був підсвідомо переконаний, що така внутрішня цінність має бути назавжди захищена від будь-якого роду визначень та узвичаєнь.

Та чи добре, чи погано обґрунтовані, ці, далекі від називання та вираження, відчуття мали в собі таку життєву силу, що Ганс Касторп уже майже цілий рік — десь із рік, адже початок тут важко було визначити — таємно виношував їх у собі, що, принаймні, свідчило про вірність та постійність його характеру, якщо врахувати, якою велетенською часовою масою в цьому віці є рік. На жаль, визначенню властивостей характеру постійно притаманний моральний присуд, у сенсі похвали чи то осуду, тоді як усі ці властивості мають дві сторони. «Вірність» Ганса Касторпа, яку, до речі, в подальшому йому не можна було поставити в заслугу, полягала, говорячи без оцінок, у його певній важкості на підйом, повільності та впертості характеру, загальній інертності, внаслідок чого тривалість почуттів та стійкість життєвих взаємин видавалися то достойнішими, що довше залишалися без змін. Він також був схильний вірити, що його душевний стан і настрій, у якому він перебуває, триватиме безконечно, саме тому цінував його й зовсім не був налаштований на зміни. Так у глибині душі він звик до своїх німих та віддалених узаємин з Пшибиславом Гіппе і, в принципі, сприймав це як постійне явище свого життя. Йому подобалися душевні поривання, що приносили з собою напругу: чи він стрінеться з ним сьогодні, пройде повз нього, можливо, погляне на нього, беззвучні, ніжні миттєвості насолоди, що йому дарувала його таємниця, ба, навіть розчарування, що належали до цього стану, найбільшим з яких було, коли Пшибислав був «відсутнім»: тоді шкільний двір убожів, день утрачав свої принади, але залишалася вперта надія.

Так тривало рік, аж поки все дійшло до несподіваного піку, потім, завдяки впертій вірності Ганса Касторпа, тривало ще рік, а відтак все ввірвалося — причому так, що він і не помітив ослаблення чи розриву пут, що прив'язували його до Пшибислава Гіппе, так само як не помітив, коли все почалося. До того ж Пшибислав, унаслідок переведення на інше місце його батька, залишив школу й місто, та Ганс Касторп на це вже майже не звернув уваги, він забув його ще раніше. Можна сказати, постать «киргиза» непомітно вийшла з туманів його життя, повільно набула все більшої чіткости та відчутности на дотик — аж до тієї миті найбільшої близькости та тілесности, тоді, на подвір'ї, що певний час перебувало у нього на передньому плані, але поступово все знову відійшло назад й без болісного прощання розтануло в тумані.

А саме та мить непевної та авантюрної ситуації, в якій перебував Ганс Касторп — розмова, справжня розмова з Пшибиславом Гіппе — відбулась ось яким чином. Останнім за розкладом був урок малювання, а Ганс Касторп згадав, що не взяв з дому олівця. Всім однокласникам олівці були потрібні; але в нього було декілька знайомих із інших класів, у яких він міг би позичити. Та, на його думку, найкраще він знав Пшибислава, був найближче до нього, адже так багато розмовляв з ним подумки, тож у радісному пориві він вирішив скористатися нагодою — він назвав це нагодою — й попросити в Пшибислава олівця. Ганс Касторп не звернув увагу на те, що його вчинок видавався досить дивним, бо, насправді, з Пшибиславом він не був знайомим, та, мабуть, це його не надто обходило, адже він не усвідомлював своєї химерної безтактности. І ось він справді став серед товчії шкільного двору перед Пшибиславом Гіппе й промовив:

— Вибач, ти не міг би позичити мені олівця?

Пшибислав поглянув на нього своїми киргизькими очима над широкими вилицями й заговорив своїм приємним хрипкуватим голосом без жодного здивування або ж не виказуючи жодного здивування.

— Авжеж, — сказав він. — Але після уроку маєш мені його обов'язково повернути. — І він витягнув олівця з кишені — то був сріблястий олівець з колечком, яке треба було просовувати вперед, щоб із металевого корпусу виростав червоний стрижень. Він показав, як функціонує той простий механізм, і при цьому їхні голови стулилися.

— Але гляди не поламай! — додав Пшибислав.

Що за думка? Так, буцімто Ганс Касторп збирався не повернути олівця чи недбало з ним поводитися.

Потім, посміхаючись, вони глянули один на одного, і, оскільки більше не було про що говорити, то спочатку повернулися один до одного впівоберта, а потім спиною й розійшлися.

Ото й усе. Але більшого задоволення, ніж під час того уроку малювання, Ганс Касторп не мав за все життя, адже він малював олівцем Пшибислава Гіппе, ще й мав перед собою завдання повернути його власникові, що було новим даром, який без жодного зусилля й сам по собі випливав з попередньої дії. Ганс Касторп навіть наважився трохи заточити олівця, і з червоних лискучих стружок, що випали з точилки, три-чотири він зберігав цілий рік у шухлядці своєї парти: якби хто їх і побачив, то ніколи б не здогадався, якими цінними вони були. До речі, повернення олівця пройшло у найпростіший спосіб, що цілком улаштовувало Ганса Касторпа, він усе одно знайшов у цьому щось особливе внаслідок свого притупленого та призвичаєного інтимного зв'язку з Гіппе.

— Ось, — сказав він, — дякую.

А Пшибислав не сказав нічого, він лише пробігом перевірив механізм і поклав олівця у портфель...

Після цього вони більше ніколи не розмовляли, але цей один раз, завдяки винахідливості Ганса Касторпа, таки відбувся...

Він протер очі, спантеличений таким глибоким зануренням у самого себе. «Здається, мені наснився сон! — подумав він. — Так, це був Пшибислав. Давно вже я про нього не згадував. Куди поділися ті стружки? Парта стоїть на горищі, в дядька Тінаппеля. Вони ще мають там бути, в глибині лівої нижньої шухляди. Я ніколи їх звідти не діставав. Навіть не спало на думку їх викинути... Ось таким був Пшибислав. Я ніколи б не подумав, що колись знову так ясно його побачу. Як дивовижно подібний він до неї — цієї, тут, нагорі! Саме тому вона мене зацікавила? Чи, може, навпаки — саме тому я цікавився ніші Дурниця! Суцільна дурниця! До речі, треба вже йти та ще якомога швидше». Але він усе-таки лежав далі, розмірковуючи й пригадуючи. Потім нарешті підвівся. «Ну, прощавай і спасибі тобі! — сказав він, і на очах у нього виступили сльози, хоча він посміхався. Хотів рушати, але знову різко сів з капелюхом та ціпочком у руках — він помітив, що ноги його не зовсім тримають. «Гопа! — сказав Ганс Касторп. — Здається, так не піде! А я ще повинен бути рівно об одинадцятій у їдальні. Тутешні прогулянки мають свої привабливі сторони, але, як здається, призводять і до труднощів. Так, так, але тут я не можу залишитися. Просто від лежання я трохи розімлів; під час руху стане краще». Й він ще раз спробував звестися на ноги, й оскільки добре зібрався з силами, йому це вдалось.

Але все-таки це було жалюгідне повернення додому, ще й після такого бадьорого маршу. Дорогою довелося часто перепочивати, він відчував, що його обличчя нараз блідло, на чолі виступав холодний піт, а хаотична поведінка серця перехоплювала подих. Він насилу спускався серпантином, а коли неподалік санаторію дістався до долини, то зовсім ясно усвідомив, що власними силами не подолає шлях до «Берґгофа», і оскільки поблизу не було видно ані трамвая, ані візника, то він попросив випадкового фурмана, що віз порожні ящики в напрямку до «Села», трохи його підвезти. Так він і їхав, спиною до спини з кучером, звісивши ноги з воза, привертаючи подивовані та співчутливі погляди перехожих, похитуючись та киваючи головою в напівсні та від гуцання, біля залізничного переїзду висів, розрахувався, навіть не глянувши — дав багато чи мало — й стрімголов кинувся доріжкою.

— Dépêchez-vous, monsieur! — сказав французький консьєрж. — La conférence de М. Krokowski vient de commencer[11].

Ганс Касторп кинув капелюха та ціпок до гардероба й, увесь задиханий, поквапно й обережно просунувся крізь скляні двері їдальні, де санаторне товариство сиділо рядами на стільцях, тоді як з лівого, вужчого боку доктор Кроковскі у сурдуті стояв перед столом, на якому була карафка з водою, й говорив...

Психоаналіз

На щастя, поряд з дверима було крайнє вільне місце. Ганс Касторп підсів туди боком і зробив такий вигляд, ніби він сидить тут від самого початку. Публіка зі свіжими силами зосередила всю увагу на вуста доктора Кроковскі, а Ганса Касторпа й не помітила; й то було добре, адже вигляд у нього був кепський: обличчя бліде як полотно, а костюм заплямований кров'ю, так що він радше нагадував убивцю, що повернувся після останнього злочину. Коли він сідав, жінка попереду обернулася та обвела його поглядом своїх вузьких очей. Це була мадам Шоша, він констатував це з певною гіркотою. Що за чортівня! Немає ніде для неї спокою. Ганс Касторп сподівався спокійно посидіти й трохи відпочити, а тут вона просто під носом — випадок, якому за інших обставин, він, можливо, зрадів би, та бувши стомленим і засмиканим, він з цього нічого не мав. Лише нові випробування для серця, й протягом усієї лекції йому тепер спиратиме дихання. Такими самими очима, як у Пшибислава, поглянула вона на нього, поглянула на його обличчя та на заплямований костюм — до речі, досить безцеремонно й безтактно, що цілком пасує до манер жінки, яка грюкає дверима. Як нечемно вона поводиться! Зовсім не як жінки з домашнього оточення Ганса Касторпа — ті з рівною спиною обертали голови до сусіда за столом й говорили лише кутиками губів. Пані Шоша сиділа, зігнувшись і розслабившись, її спина зсутулилась, плечі виступали вперед, окрім того вона й голову нагнула, так що ззаду над вирізом її білої блузи випнувся шийний хребець. Пшибислав також тримав голову подібним чином; проте він був відмінником, що жив у пошані (хоча це зовсім не було причиною того, що Ганс Касторп саме в нього позичив олівця) — тоді як тут було цілком ясно, що вільна поза пані Шоша, її гримання дверима, безтактні погляди були пов'язані з її хворобою; так саме в цьому проявлялась ота нестриманість, оті не почесні, але майже безмежні переваги, використовуванням яких так уславився пан Альбін...

Поки Ганс Касторп дивився на зсутулену спину пані Шоша, його думки сплуталися, вони перестали бути думками й перетворились у напівмарення, в які ніби здалеку вливався повільний баритон доктора Кроковскі та його м'яке, тремтливе «р». Але тиша в залі, глибока увага, що тримала все навколо в своїй орбіті, вплинула на нього й буквально пробудила з напівсну. Він роззирнувся... Поряд з ним, схиливши голову до грудей, сидів лисуватий піаніст і слухав з розтуленим ротом та схрещеними руками. У вчительки, пані Енгельгарт, що сиділа трохи далі, були жадібні очі та сливово-червоні плями на щоках — наслідок спеки, що відбивався й на обличчях інших дам, на яких поглянув Ганс Касторп, навіть на пані Саломон там, поряд з паном Альбіном, так само й на жінці броваря пані Маґнус, що втрачала білок. На обличчі пані Штер, що сиділа трохи далі позаду, було написане таке неосвічене захоплення — просто жах, тоді як кольору слонової кістки пані Леві, напівзаплющивши очі та розкинувши на бильцях стільця свої плескаті руки, нагадувала б мерця, якби лише її груди не здіймалися й не опускались у чіткому ритмі, що ще більше нагадувало Гансові Касторпу жіночу воскову фігуру, яку він колись бачив у паноптикумі й яка мала в грудях привідний механізм. Багато гостей наставляли до вух долоні чи, принаймні, жестами натякали на це, тримаючи долоню на півдорозі до вуха, так мовби під час руху вони заклякли від уваги. Прокурор Паравант, засмаглий, очевидно, нівроку дужий чоловік, навіть тряс своє вухо вказівним пальцем, аби покращити чутність, а потім знову поринав у мовний потік доктора Кроковскі.

А що ж казав доктор Кроковскі? Яким був плин його думок? Ганс Касторп напружив увагу, аби розібратися, про що йдеться, але це вдалося йому не зразу, оскільки початок він прослухав, а, розмірковуючи про розслаблену спину пані Шоша, проґавив ще більше. Йшлося про силу... таку силу... одне слово, про силу любови, ось про що тут ішлося. Ясна річ! Тему було сформульовано в назві цілого циклу лекцій, про що ж міг доктор Кроковскі ще говорити, адже це була його сфера. Спершу видавалося трохи дивним слухати лекцію про кохання, тоді як зазвичай Ганс Касторп слухав лекції про такі речі, як передавальні механізми в суднобудуванні. Яким же чином можна взятися за висвітлення перед публікою предмета з такими невловимими та прихованими властивостями? Доктор Кроковскі висвітлював тему комбінованим чином, водночас поетичним та вченим стилем, безцеремонно по-науковому, що разом з тим звучало як поема; це трохи збивало з пантелику Ганса Касторпа, разом з тим саме ця особливість могла бути причиною того, що в дам так палали щоки, а чоловіки хапалися за вуха. Зокрема промовець постійно вживав слово «любов» щораз у дещо іншому значенні, тож ніколи не було ясно, про що мова: чи йдеться про платонічність, чи про пристрасну тілесність — це викликало легке відчуття морської хвороби. Ганс Касторп ще зроду не чув, аби це слово так часто вимовляли, як оце зараз; якщо подумати, то йому здавалося, що він сам ще ніколи не вимовляв його й не чув з вуст інших. Можливо, це було не так — у кожному разі, йому здавалося, що таке часте повторення не є доречним. Більше того, оті два двозначні склади з язичним та губним звуком, ще й лабіальним голосним між ними з часом стало йому осоружним, воно нагадувало щось таке, ніби як розведене молоко — щось синювато-біле, кашоподібне, особливо в порівнянні з тими соковитими висловлюваннями, які доктор Кроковскі таки досить уміло вставляв. Адже було очевидно, що можна говорити різкі речі, не провокуючи при цьому людей залишити залу, якщо почати так, як він. Доктор Кроковскі не задовольнявся лиш озвученням загальновідомих, але таки замовчуваних речей, про які говорив із потрясаючим тактом; він руйнував ілюзії, невблаганно розкривав суть подружнього життя, не залишав каменя на камені від сентиментальної віри в гідність сивини та в янгольську чистоту дитини. До речі, навіть під сурдут він носив м'який, накладний комірець та сандалі поверх сірих шкарпеток, що створювало враження принциповости та ідеалізму, хоча Ганс Касторп від того злегка оторопів. Перед собою на столі він мав книжки та окремі аркуші й використовував їх для ілюстрації своїх міркувань, різноманітні приклади та анекдоти з них, навіть неодноразово цитував вірші. Доктор Кроковскі вів мову про жахливі форми любови, дивацькі, сповнені страждання й лячні варіації її проявів і сили. Поряд з будь-якими природними потягами, казав він, любов є найбільш хисткою та вразливою, за своєю природою схильною до викривлення й невиліковних збочень, і в цьому немає нічого дивного, адже цей імпульс не є чимость простим, за своєю природою він складається з численних елементів, є таким цілим, до складу якого завжди долучаються різні викривлення. Оскільки ж, вів далі доктор Кроковскі, оскільки ж виправдано відхилявся висновок про те, що з викривлених складових частин має випливати викривленість цілого, то довелося частину леґітимности цілого, якщо вже не цілковиту леґітимність цілого, перенести на окремі викривлення. Цього вимагає логіка, й з цим він просить своїх слухачів погодитися. Душевний спротив та корективи, пристойні, впорядковуючі інстинкти, — він ледь не сказав «буржуазного характеру», — завдяки їхньому врівноважувальному та обмежувальному впливу викривлені складові частини зливаються в повноцінне й корисне ціле — процес, який спостерігається дедалі частіше й заслуговує на абсолютне схвалення, хоча його результат (як додав доктор Кроковскі з певною зверхністю) не стосується ні лікаря, ні мислителя. В інших випадках цей процес не вступає в дію, не бажає й не повинен уступати в дію, й хто може сказати, патетично запитував доктор Кроковскі, чи це не є шляхетнішим, духовно ціннішим випадком? Адже в такому разі до протидіючих сил: до любовного потягу та протилежним до нього імпульсам, серед яких насамперед слід назвати сором та огиду, додається надзвичайне напруження та пристрасть, що переступають межу буржуазно-міщанського й ведуть до глибин душі, боротьбі між ними перешкоджає оте замирення, убезпечення та ошляхетнення внутрішніх потягів, що веде до звичної гармонії, до любовного життя за приписом. Отож це боротьба між силами цнотливости та силами любови — адже йдеться саме про ці сили — й чим же вона завершується? Очевидно, що перемогою цнотливости. Страх, благочинність, огида перед непристойністю, тремтлива потреба чистоти, вони подавлюють любов, тримають її зв'язаною в темряві, в свідомості, а фізично якщо й задовольняють її безумні вимоги, то лише наполовину, але далеко не в усьому діапазоні та не на всю потужність. Проте ця перемога цнотливости є лише уявною, пірровою перемогою, адже поклик любови не дає себе зв'язати, не дає глумитися над собою, адже притлумлена любов не померла, вона живе, в темряві та в глибокій таємниці, вона таки прагне реалізувати себе, вона долає заборону цнотливости та з'являється знову, хоча й у зміненій та невпізнаваній подобі... І якими ж мають бути прояви та маски, під котрими знову з'являється недопущена та притлумлена любов? Так запитав доктор Кроковскі й сягнув поглядом по рядах, ніби всерйоз чекав відповіли від своїх слухачів. Так, після того, як він тут уже дещо розповів, то сам має сказати й про це. Ніхто крім нього не знав відповіли, але він точно знав, і те, що він знав, було видно з його вигляду. Здавалося, доктор зі своїми палахкими очима, восковою блідістю обличчя та чорною борідкою, надодачу ще й у чернечих сандаліях із сірими вовняними шкарпетками, сам був утіленою боротьбою між цнотливістю та пристрастю, про яку говорив. Принаймні, таке складалося враження в Ганса Касторпа, коли він разом з іншими напружено чекав відповіли на запитання, в якій подобі повертається недопущена любов. Жінки затамували подих. Прокурор Паравант укотре смикнув себе за вухо, аби у вирішальний момент воно було нашорошеним та здатним до сприйняття. Й тут доктор Кроковскі сказав: «У вигляді хвороби! Симптом хвороби є прихованою любовною дією, а будь-яка хвороба — перетвореною любов'ю».

Отак, тепер це стало відомо, хоча не всі змогли цього достойно оцінити. Залою пройшла хвиля зітхання, і прокурор Паравант виразно й схвально кивнув, а доктор Кроковскі вів далі, розвиваючи свою тезу. Ганс Касторп схилив голову, аби обдумати те, що почув, і перевірити на собі, чи все він зрозумів. Та бувши не надто тренованим у такого роду розмірковуваннях, до того ж і духовно ослабленим унаслідок невдалої прогулянки, він міг легко відволіктися й справді тут-таки відволікся, поглянувши на спину перед ним та належну до неї руку, що піднялася й вигнулась назад, аби підперти знизу заплетену косу просто перед очима Ганса Касторпа.

Бачити оту руку так близько було йому якось незручно — він мав дивитися на неї, хотів він того чи ні, вивчав її в усіх притаманних їй вадах та людських рисах, ніби під лупою. Ні, вона не мала зовсім нічого аристократичного, ця трохи куценька рука школярки з негарними, коротко зрізаними нігтями — не було навіть певности, чи долоня справді була ззовні чиста, і шкіра поряд з нігтями була понадкушувана, тут не було жодного сумніву. Ганс Касторп скривився, але очей з руки мадам Шоша не зводив, у пам'яті виринули слова доктора Кроковскі щодо суспільних перепон, які стоять перед любов'ю... Рука від зап'ястя була гарнішою, ця плавно закинута за голову рука, ледь прикрита одягом, адже матерія рукавів була тонша, ніж матерія блузи — щонайлегший газ, завдяки якому рука просвічувалась мов у легкому тумані й, можливо, зовсім без тканини не була б такою привабливою. Рука була водночас ніжною та повною, а також, ніби прохолодною. Очевидно, тут не йшлося про жодні буржуазні перепони.

Уп'явшись поглядом на руку пані Шоша, Ганс Касторп замріявсь. І як ото жінки вдягаються! Вони показують то ту, то ту частину своєї шиї та грудей, укривають свої руки прозорим газом... Так роблять вони в усьому світі, аби збудити наш пристрасний потяг. Боже, яке воно гарне, життя! Гарне, якраз завдяки таким само собою зрозумілим речам, що жінки заманливо вдягаються — адже, само собою, це було загальноприйнятим та загальновизнаним, тож про такі речі ніхто й не думав та піддавався на це несвідомо, не помічаючи. Але на такі речі треба звертати увагу, вважав Ганс Касторп, аби по-справжному радіти життю, аби усвідомити, яке воно щасливе і, в принципі, ледь не казковий механізм. Зрозуміло, тут була певна мета, для якої жінки так казково й так привабливо вдягаються, не зраджуючи при цьому пристойности, йдеться про наступне покоління, про продовження людського роду, звичайно. Але що, коли жінка зсередини хвора, й зовсім не здатна до материнства — що тоді? Чи є сенс у тому, що вона газовими рукавами збуджує цікавість чоловіків до свого тіла — свого хворого зсередини тіла? Це, очевидно, не мало жодного сенсу і мало би вважатися недоречним та бути забороненим. Адже в тому, що чоловік цікавиться хворою жінкою, не був задіяний жоден розум, так само..., так само, як свого часу Ганс Касторп проявляв тихий інтерес до Пшибислава Гіппе. Недолуге порівняння, спогад, що викликає певну незручність. Але він виник мимоволі, без спонуки. До речі, його мрійливі розмірковування саме на цьому місці ввірвалися, в першу чергу через те, що увагу Ганс Касторп знову скерував на доктора Кроковскі, який підвищив голос. І справді, доктор стояв за своїм столиком, розпростерши руки й схиливши набік голову, і, незважаючи на свій сурдут, чимось нагадував Ісуса на хресті!

З'ясувалося, доктор Кроковскі в кінці своєї доповіли широко пропагував метод розчленовування душі й розпростертими обіймами закликав усіх приходити до нього на прийом. Приходьте до мене, сказав він іншим тоном, усі, хто відчуває тягар чи перевантаженість! І він ні на мить не сумнівався, що всі без винятку відчувають тягар і перевантаженість. Доктор говорив про приховані страждання, про сором та смуток, про рятівну дію психоаналізу; вихваляв просвічення підсвідомого, вчив про перетворення хвороби на свідомо створений афект, закликав до довіри, обіцяв одужання. Потім він опустив руки, випростав голову, зібрав папери, якими послуговувався під час лекції, потім, точнісінько як учитель, лівою рукою прихилив стос паперу до плеча й вийшов з піднятою головою через галерею.

Усі підвелися, засовали стільцями й повільно скеровували свій рух до того самого виходу, через який покинув залу доктор. Здавалося, всі концентричними колами сунуть зусібіч за ним, вагаючись, і таки безвільно та в заціпенілій одностайності, як зграя за щуроловом. Ганс Касторп стояв у людському потоці, вчепившись у спинку стільця. Я тут лише гість, думав він; я здоровий і, слава Богу, про мене тут зовсім не йдеться, й наступну лекцію я взагалі вже не застану. Він дивився, як поковзом вийшла пані Шоша з піднятою головою. Чи вона також дасть себе розчленувати? Так подумав він, і його серце знову почало тьохкати... При цьому він не помітив, що поміж стільцями наближається Йоахим, а коли той звернувсь до нього, Ганс Касторп нервово здригнувся.

— Ну, ти з'явився в останній момент, — сказав Йоахим. — Ти далеко зайшов? Ну, як гулялося?

— О, дуже славно, — відповів Ганс Касторп. — Так, я досить далеко зайшов. Але, щиро кажучи, мені від цього не стало легше, як я сподівався. Я піддався на спокусу і взагалі допустився помилки. Тимчасово відмовляюся від таких прогулянок.

Йоахим не питав, чи сподобалася йому лекція, а Ганс Касторп з цього приводу не висловлювавсь. Ніби за мовчазної згоди вони не згадували про лекцію жодним словом і в наступні дні.

Сумніви та думи

У вівторок наш герой був уже тут, нагорі, цілий тиждень, тож, повернувшись із уранішньої прогулянки, знайшов у кімнаті рахунок, свій перший рахунок за тиждень, акуратно виписаний комерційний документ, укладений у зеленкуватий конверт із мальовничою шапкою (там зверху був малюнок будівлі санаторію «Берґгоф»), а ліворуч він був прикрашений витягами з проспекту, набраними вузьким стовпчиком, серед яких згадувалося набране в розбивку «лікування психічних недугів за сучасними принципами». Каліграфічно виписаний рахунок становив рівно 180 франків, а саме: на харчування з медичним обслуговуванням припадало 12, за кімнату 8 франків на день, окрім того 20 франків складала стаття «вступний внесок», а 10 франків — дезінфекція кімнати, тоді як менші суми — за білизну, пиво та вино, спожите першого вечора, закруглювали загальну суму.

Перевіривши разом з Йоахимом рахунок, Ганс Касторп не виявив жодних неточностей.

— Так, медичним обслуговуванням я не користуюся, — сказав він, — але це мій клопіт; воно входить у ціну пансіону, і я не можу вимагати, щоб цю статтю вилучили з рахунку, та й з якої речі? З дезінфекцією вони трохи загилили, адже вони ніяк не могли розтратити Н2СО аж на десять франків, аби викурити американку. Але загалом я маю сказати, що це не так-то й дорого, якщо взяти до уваги все те, що тут пропонується. — Тож після другого сніданку брати пішли до «адміністрації», щоб розрахуватися.

«Адміністрація» містилася на першому поверсі: якщо вийти через вестибюль, пройти повз гардероб, кухню та службові приміщення, то неможливо було пропустити ті двері, на яких до того ж красувалася порцелянова табличка. Ганс Касторп з цікавістю оглянув комерційний центр санаторію. Це була справжня маленька контора: тут працювали друкарка та троє службовців чоловічої статі, які сиділи зігнувшись над бюрками для письма, тоді як у прилеглому приміщенні поважного вигляду пан, що був директором чи шефом, працював за окремим циліндричним бюрком і кидав на клієнтів лише холодний, вивчаючий погляд з-під скельця свого монокля. Поки їх обслуговували за стійкою, розмінювали гроші, приймали платню, видавали квитанції, брати стояли з серйозно-стриманим, мовчазним, ба навіть запопадливим виглядом, як молоді німці, яким від батьків передалася повага до всіляких адміністративних кабінетів, будь-якого закладу, де писалися папери; проте на вулиці, дорогою до їдальні та й потім протягом дня вони охоче розбазікували про організацію санаторію «Берґгоф», при цьому Йоахим, як бувалий пацієнт і знавець, відповідав на запитання свого брата.

Надвірний радник Беренс не був власником санаторію — хоча таке враження справді могло скластися. Над ним та поряд з ним стояли невидимі сили: наглядова рада, акціонерне товариство, належати до якого було зовсім непогано, оскільки всі вони, як запевняв Йоахим, незважаючи на високі лікарські зарплати та щонайліберальніші принципи господарювання щорічно ділили між собою солідні дивіденди. Отже надвірний радник не був самостійною людиною, а всього лиш агентом, функціонером, наближеним до вищих сфер, хоча й найпершим та найвищим, він був душею всього, його вплив на загальну організацію був вирішальним, фактично, Беренс очолив інтендантуру, окрім того, як лікар, що деригував усіма діями, був на висоті і в справах комерційних. Вихідець із північно-західної Німеччини, він опинився тут багато років тому всупереч власним намірам та життєвим планам: поїхав за своєю дружиною, останки якої вже давно спочивають на мальовничому цвинтарі у «Селі», там, угорі, на правому схилі, досить далеко від того місця, де відкривалася долина. Його дружина була дуже гарна, хоча й хвороблива з вигляду, із запалими очима, принаймні, судячи з фотографій, виставлених по всій службовій квартирі надвірного радника, а також судячи з олійних портретів його власного любительського пензля, які висіли на стінах. Після того, як вона подарувала йому двох дітей — доньку та сина — її легке, охоплене жаром тіло завезли аж до цих висот, і за лічені місяці виснаження та сухоти довели її до кінця. Кажуть, Беренс, який молився на неї, зазнав такого удару, що на якийсь час забув про всіх і став трохи дивним, на вулиці привертав увагу своїм сміхом, жестикулюванням та розмовами з самим собою. Опісля він уже не повернувся до свого попереднього життєвого кола, а залишився тут, на цьому місці: очевидно, й тому, що не міг покинути її могилу; та вирішальною, мабуть, була менш сентиментальна причина, а саме, що він сам трохи занепав, й за власними науковими критеріями вирішив, що просто тут його місце. Так і прижився тут на посаді лікаря, що має наглядати за такими самими товаришами по нещастю, бувши не ізольованими від хвороби, поборюючи її не в ситуації особистої недоторканости, а носячи ту хворобу в собі як знак — особливий, але далеко не унікальний випадок, що мав як переваги, так і слабину. Безперечно, треба вітати почуття товариськости між лікарем та пацієнтом, можна погодитися зі словами, що тільки стражденний може бути поводирем та рятівником інших стражденних. Та чи можлива справжня духовна влада над силою, до рабів якої він належить? Чи може звільнити тебе той, що сам дав себе підкорити? З погляду простих почуттів хворий лікар залишається парадоксом, проблематичним явищем. І, може, його знання про хворобу, внаслідок власного досвіду, не так збагатиться та знайде моральну опору, як затуманиться й призведе до розгублености. Він не дивиться на хворобу, як на свого відвертого ворога, він сам захоплений нею, не може однозначно взяти одну сторону; й тут з усією обережністю варто запитати, чи може особа, приналежна до світу хвороби, бути зацікавленою в одужанні чи, навіть, догляді за іншими такою ж мірою, як людина здорова...

Деякі з цих сумнівів та міркувань Ганс Касторп по-своєму висловив, коли вони з Йоахимом розбалакували про «Берґгоф» та керівника його медичної частини, Йоахим на це заперечив: не відомо, чи надвірний радник Беренс ще досі сам є пацієнтом — очевидно, він уже давно видужав. Практикувати тут він почав дуже давно — якийсь час займався цим самостійно й швидко здобув собі ім'я досвідченого пневмотома та аскультатора з дуже тонким слухом. Потім «Берґгоф» перехопив його собі й до цього закладу за добрий десяток років він дуже міцно приріс. Отам, ззаду, на кінці північно-західного флігеля знаходиться його квартира (доктор Кроковскі мешкає неподалік), а одна пані похилого віку, старша сестра, про яку Сеттембріні так зневажливо говорив і яку Ганс Касторп бачив лише мимохідь, вела домашнє господарство вдівця. Окрім того, надвірний радник мешкав сам, оскільки його син студіював по німецьких університетах, а донька вже була одружена з адвокатом із французької частини Швейцарії. Молодий Беренс іноді приїздив у відпустку в гості, що за час перебування тут Йоахима вже раз було, й він розповів, що дами санаторію були дуже тим зворушені, температура в них зростала, ревнощі призводили в павільйонах для лежання до сутичок та сварок, а до доктора Кроковскі був надзвичайний наплив у особливі години прийому...

Асистентові було виділено кабінет для приватних прийомів, окрім того, велике приміщення для медичних оглядів, лабораторію, операційну та кабінет рентгенівського опромінювання у добре освітленому підвальному поверсі санаторію. Йдеться про підвальний поверх, оскільки кам'яні сходи, що вели туди з першого поверху, створювали враження, ніби спускаєшся в підвал — та це була всього лише ілюзія. Адже перший поверх був дуже високим, та ще й будівлю санаторію було споруджено на схилі, й ці так звані «підвальні» приміщення виходили вікнами на сад та долину: тож сходи втрачали свій сенс і призначення. Адже створювалося враження, ніби спускаєшся нижче рівня землі, проте внизу виявлялося, що й досі перебуваєш на поверхні, хіба що на кілька футів нижче — кумедне враження для Ганса Касторпа, що якось пообіді супроводжував у ту «сферу» свого брата, який хотів зважитися у кабінеті масажиста. Там панувала чистота й яскраве освітлення, як в операційній, усе було біле, ще й поблискували фарбовані білим лаком двері, зокрема і ті, що вели у почекальню доктора Кроковскі, на яких канцелярською кнопкою була причеплена його візитівка, до цих дверей вели нагору ще дві сходинки, отже розташоване там приміщення ставало ніби окремим покоєм. Ці двері знаходилися праворуч від сходів у кінці коридору, й Ганс Касторп позирав на них, чекаючи Йоахима й походжаючи туди-сюди коридором. Він побачив, як звідти хтось вийшов — дама, що недавно приїхала, й імення якої він ще не знав: маленька, тендітна з кучериками на чолі та золотими сережками. Вона зігнулася, підіймаючись сходами, й підібрала поділ, тоді як другою рукою з обручкою притулила до рота маленьку хустинку, й у такій згорбленій позі дивилася своїми великими, бляклими, розгубленими очима кудись у порожнечу. Вона поквапно задріботіла до сходів, що вели нагору, голосно шарудячи нижньою спідницею, нараз вона зупинилася, ніби щось пригадала, потім знову задріботіла і зникла на сходовій клітці, так само згорблена, й не відриваючи від рота хустинку.

Коли Кроковскі відчиняв двері, випускаючи її зі своєї почекальні, там виявилося набагато темніше, аніж у білому коридорі: клінічна ясність внутрішніх приміщень, очевидно, не досягала аж туди; в аналітичному кабінеті доктора Кроковскі, як устиг розгледіти Ганс Касторп, було затінене світло та панували сутінки.

Розмови за столом

Під час столування в строкато розмальованій їдальні Ганса Касторпа підстерігала певна незручність, оскільки після тієї прогулянки, затіяної з власної ініціативи, до нього повернулося успадковане від діда тремтіння голови — і воно регулярно поверталося саме за столом, цього неможливо було позбутися й важко приховати. Окрім шляхетного підпирання підборіддя рукою він удавався й до інших засобів, аби замаскувати цю ваду — наприклад, намагався постійно тримати голову в русі, підтримуючи «конверсацію» праворуч та ліворуч, або ж він спирався лівим передпліччям об стіл, аби залишатися в одній позі, вряди-годи навіть ставив на стіл лікті й підпирав голову рукою, хоча сам вважав це неввічливим — така поведінка не викликала осуду в розкутому товаристві хворих. Усе це було обтяжливим, і бракувало останньої краплі, щоб столування перетворилося для Ганса Касторпа на суцільну муку, хоча він так цінував ці моменти через своєрідну видовищність та напругу, яку вони з собою несли.

Було очевидним — і Ганс Касторп також це знав — що той незручний стан, який виникав у нього, був не лише фізичного походження, його не можна було списати лише на тутешнє повітря та виснажливу акліматизацію, цей стан свідчив про внутрішнє збудження й був безпосередньо пов'язаним з тією видовищністю та напругою.

Мадам Шоша майже завжди з'являлася до столу із запізненням, і поки вона не прийшла, Ганс Касторп нервозно совав ногами під столом, чекаючи на хряпання скляних дверей, яким завжди супроводжувалася її поява, він знав, що при цьому здригнеться, а його обличчя кине в холод — це також відбувалося регулярно. Спочатку Ганс Касторп щораз насуплено озиравсь, аби провести гнівним поглядом за незграбою, що постійно запізнюється, до її місця за «хорошим» російським столом, супроводжуючи це міцним слівцем крізь зуби, що мало свідчити про його обурення та осуд. Тепер він це облишив, просто нижче схиляв голову над тарілкою, при цьому прикушуючи губу або ж зумисне й штучно повертав голову в інший бік; адже гнів у ньому вже не підіймався, і він, здається, вже не міг вільно висловити обурення, відчуваючи нібито свою провину та свою відповідальність за це перед іншими — одне слово, соромився за неї перед людьми — що було цілком зайвим, оскільки ніхто в їдальні не переймався ані вадою пані Шоша, ані почуттям сорому Ганса Касторпа, за винятком хіба що вчительки, панни Енґельгарт, що сиділа праворуч від нього.

Жалюгідна особа збагнула, що через чутливість Ганса Касторпа до грюкання дверей у її молодого сусіда виникли певні взаємини з росіянкою, крім того, важливим був не характер цих взаємин, якщо тільки вони взагалі існували, а, врешті, її удавана, — а через брак акторських здібностей ця удаваність була дуже непереконливою, — байдужість, що означала не ослаблення, а посилення — вищу фазу взаємин. Без претензій та сподівань щодо власної особи, панна Енгельгарт постійно заводила самовіддані й захоплені розмови про пані Шоша — при цьому дивним було те, що Ганс Касторп якщо й не зразу, то з часом збагнув сенс її сердечної уваги, в нього це навіть викликало відразу, хоча він з не меншою охотою піддавався на вплив та давав задурити собі голову.

— Шарах! — казала стара діва. — Ось і вона. Не треба навіть обертатись, щоб пересвідчитися, хто це зайшов. Звичайно, вона йде — і як чарівно йде — скрадається зовсім як киця до мисочки з молочком! Шкода, що ми не помінялися місцями, ви могли б тоді все невимушено й зручно розглядати, як я тепер. Я розумію, що ви не хочете постійно на неї обертатися — вона ще бозна-що може собі уявити, якщо помітить... Зараз каже добридень до своїх за столом... Ви маєте хоч раз на це подивитися, це така насолода — спостерігати за нею. Коли вона так посміхається й говорить як зараз, у неї з'являється ямочка на щоці, але не завжди, лише коли їй заманеться. Так, це не жінка, а янголятко, розбещене створіннячко, через те вона така недбала. Таких людей слід любити, хочеш чи ні, адже якщо вони кого й дратують своєю недбалістю, то подратування є лише додатковим подразником, аби сподобатися, це така приємність, сердитися і все-таки любити...

Так через плече вчителька нашіптувала, аби не чули інші, тоді як палахкий рум'янець на її стародівочих щоках нагадував про надмірну температуру тіла, і ця благодушна балаканина проймала бідолашного Ганса Касторпа до глибини душі. Певна несамостійність Ганса Касторпа призвела до потреби одержувати від третьої сторони підтвердження, що мадам Шоша є чарівною жінкою, окрім того йому хотілось, аби його ззовні підштовхували до сприйняття тих відчуттів, яким глузд і свідомість чинили постійний опір.

До речі, щодо взаємин, то ці розмови виявилися не надто плідними, адже хоч би як панна Енґельгарт намагалася, вона не знала жодних особливих подробиць про пані Шоша, не більше, ніж будь-хто в санаторії; вона не знала її, не могла навіть похвалитися знайомством з нею, єдиною її перевагою перед Гансом Касторпом було те, що вона походила з Кенігсберга — тобто не так-то далеко від російського кордону — та знала кілька ламаних фраз російською — не надто велика заслуга, в якій Ганс Касторп був готовий бачити ніби віддалений особистий зв'язок з пані Шоша.

— Вона не носить колечка, — сказав він, — тобто обручки, як я бачу, вона не має. Як же це воно? Ви ж казали, що вона одружена, чи як?

Учителька почувалася незручно, так наче її впіймали на гарячому й вона має виправдовуватися, бо була ніби відповідальною за пані Шоша перед Гансом Касторпом.

— Ви не повинні брати це надто вже серйозно до уваги, — сказала вона. — Безперечно, одружена. Тут немає жодного сумніву. Вона називає себе мадам не лише заради престижу, як то роблять іноземні панни, коли вони вже дещо перезрілі. А тут усі ми знаємо, що вона справді має чоловіка десь у Росії, про це знає все містечко. Її дівоче прізвище було інше — російське, а не французьке, якось на -анова чи то -укова, я знала його, та забула; якщо хочете, можу поцікавитися, тут, напевне, знайдеться чимало таких, що знають це прізвище. Обручка? Ні, вона її не носить, це мені також уже впало в око. Хто його зна, може, це не прикрашає її, може, в неї рука від обручки здається широкою. Чи, може, вона вважає, що то надто по-міщанському — носити обручку, таке от гладеньке кільце... до нього хіба що зв'язка ключів пасує... Ні, вона надто широка натура... Я знаю, всі російські жінки відзначаються якоюсь свободою, широтою. Окрім того, обручка — то ніби як відмова, розчарування; все-таки, як мені здається, обручка є символом закріпачення, жінці вона надає подоби черниці, просто робить з неї таку квіточку, що й торкати не можна. Я б зовсім не дивувалася, якби саме такими були міркування пані Шоша... Така чудова жінка, в розквіті сил... Напевне, не має жодної причини, ані бажання демонструвати кожному панові, якому подає руку, свій подружній зв'язок...

Боже мій, яких зусиль докладала ця вчителька! Ганс Касторп нажахано подивився на неї, але вона ухилилася від його погляду зі своєрідною дикою соромливістю. Потім вона мовчала якусь мить, аби перепочити. Ганс Касторп їв, приховуючи тремтіння голови. Врешті промовив:

— А чоловік? Він зовсім не дбає про неї? Здається, тут, нагорі, він ніколи її не відвідував? А хто він, власне, такий?

— Службовець. Російський чиновник у одній дуже віддаленій губернії, в Дагестані, знаєте, це за Кавказом, його туди відкомандирували. Маю вам сказати, його тут ще справді ніхто ніколи не бачив. А вона знову вже третій місяць.

— Тобто вона тут не вперше?

— Атож, це вже втретє. А в інший час вона буває ще деінде, у подібних місцях. Якраз навпаки, іноді вона відвідує його, не часто, раз на рік і не надовго. Вони, можна сказати, живуть порізно, і вона часом його навідує.

— Ну так, через те, що вона хвора...

— Звичайно, вона хвора. Але не на стільки. Ні, не аж так хвора, що мусить постійно жити по санаторіях, окремо від чоловіка. Тут мають бути інші, додаткові причини. Загалом усі тут вважають, що є й інші причини. Може, їй не подобається в Дагестані за Кавказьким хребтом, у такій дикій, віддаленій місцевості, зрештою, в цьому не було б нічого дивного. Та, принаймні, трохи це має бути пов'язано й з чоловіком, коли їй так не хочеться бути з ним разом. У чоловіка французьке прізвище, але все одно він лише російський службовець, а це люди дуже круті, можете вірити мені на слово. Одного разу я бачилася з таким, у того були такі чорні, мов з чавуну, бакенбарди та от таке червоне обличчя... Вони геть скорумповані, а ще всі тягнуться до «водки», тобто до горілки, знаєте... Заради пристойности беруть собі якийсь дріб'язок на закусь, кілька маринованих грибочків чи шматочок осетрини й потім п'ють — просто не знаючи міри. Це вони називають «закускою»...

— Ви все на нього звалюєте, — сказав Ганс Касторп. — А ми й не знаємо, може, це саме через неї вони не можуть полагодити між собою. Треба бути справедливими. Я ось дивлюся на неї та на її невихованість з грюканням дверима... Я не вважаю її янголом, будь ласка, не сприйміть це як образу, але не довіряю їй аністілечки. Та й ви не можете займати нейтральну позицію, у вас просто ціла гора забобонів на її користь...

Так він часом говорив. З хитрістю, яка була чужою його натурі, він зображував усе в такому світлі, ніби захоплення панни Енґельгарт панею Шоша було не тим — хоча він усе добре розумів — чим було насправді, а це захоплення було самостійним, кумедним фактом, завдяки якому він, незалежний Ганс Касторп, міг із холодком та іронічною дистанцією посміхатися над старою дівою. Й оскільки він був певен, що його співбесідниця підтримає це нахабне з його боку викривлення перспективи, то не було й жодного ризику.

— Доброго ранку! — сказав він. — Ви добре відпочили? Гадаю, вам снилася ваша «прекрасна Терміна»?.. Ні, як ви червонієте, коли про неї лише заходить мова! Ви нею цілком захопилися, не варто й заперечувати!

І вчителька, яка справді почервоніла й низько схилилася над своєю чашкою, прошепотіла, скосивши до нього ротик:

— Та ні, що ви, пане Касторп! Негарно з вашого боку ставити мене в незручне становище такими натяками. Всі вже й так помічають, що ми звертаємо на неї увагу й що ви кажете мені такі речі, від яких я мушу червоніти...

То була дивна гра, яку вони провадили за столом. Обоє знали, що подвійно чи потрійно обманюють, що Ганс Касторп дражнить учительку лише заради того, щоб мати змогу говорити про пані Шоша, при цьому він відчував нездорове ерзац-задоволення загравати зі старою дівою; вона ж, у свою чергу, по-перше з притаманного їй звідницького інстинкту, а також через те, що, намагаючись сподобатися хлопцеві, вона справді трохи захопилася пані Шоша й, насамкінець, через те, що знаходила вбоге задоволення в тому, що він дражнив її та змушував червоніти. Вони знали про себе й одне про одного, а також знали, що обоє про це знають, і все було заплутано й нечисто. Й хоча Ганс Касторп загалом уважав такі заплутані й непевні речі огидними й відчував певну відразу, він усе ж і далі вів цю нечисту гру, заспокоюючи себе тим, що він тут лише гість і незабаром все одно звідси поїде. З напускною серйозністю та з виглядом знавця він оцінював зовнішність «неуважної» пані та доходив висновку, що в анфас вона значно молодша і гарніша, ніж у профіль, що її очі надто розкосі, а її постава лишає бажати кращого, зате руки гарні й мають «м'яку лінію». Й тоді, як це говорив, Ганс Касторп намагався приховати тремтіння своєї голови, при цьому не лише мав визнати, що вчителька помітила його даремні спроби, а з великою відразою звернув увагу на те, що в самої вчительки також тремтить голова. Нічим іншим, як тактикою та неприродною хитрістю було й те, що Ганс Касторп назвав пані Шоша «прекрасною Герміною», адже таким чином він міг далі запитати:

— Я кажу «Герміна», а як, власне, вона зветься по-справжньому? Я маю на увазі її ім'я. Коли ви аж так нею захоплюєтесь, то напевне маєте знати її ім'я.

Вчителька замислилась.

— Зачекайте, я знала, — сказала вона, — я знала його, чи не Тетяною її звати? Ні, інакше, і не Наташею. Наташа Шоша? Ні, я не чула, щоб її так називали. Чекайте, згадала! Її звати Авдотья. Чи якось у цьому роді. Адже Катею чи Ніною вона таки точно не зветься. Просто вискочило з голови. Та я можу легко навести довідку, якщо бажаєте.

Й наступного дня вона справді знала ім'я. Назвала його за обідом, коли гримнули скляні двері. Пані Шоша зветься Клавдією.

Ганс Касторп збагнув не зразу. Попросив повторити ім'я та назвати по літерах, аж поки до нього дійшло. Потім він багато разів проказав його, при цьому поглядаючи почервонілими очима на пані Шоша й, таким чином, випробовуючи те ім'я.

— Клавдія, — сказав він, — ось як вона зветься, добре пасує до неї.

Він зовсім не приховував своєї радости про інтимне знання й відтепер, коли мав на увазі пані Шоша, то говорив лише про Клавдію.

— Ваша Клавдія катає з хліба кульки, я щойно бачив. Не надто гарна звичка.

— Залежить від того, хто це робить, — відповіла вчителька. — Клавдії це личить.

Відтак, столування в їдальні з сімома столами стали для Ганса Касторпа найбільшою насолодою. Він шкодував, коли сніданок чи обід добігали кінця, та втішався тим, що зовсім скоро, за дві — дві з половиною години знову тут сидітиме, а коли знову тут сидів, то здавалось, що ніколи й не підіймався з-за столу. А що було в проміжках? Нічого. Коротка прогулянка до струмка або в англійський квартал, трохи відпочинку в шезлонгу. Це були не надто великі перерви, не надто серйозні перешкоди. Зовсім інше було б, якби відвідини їдальні переривалися роботою, різним клопотом та напруженням, які не можна не брати близько до серця й так просто перескакувати. Та в розумно й щасливо врегульованому житті «Берґгофа» таких перепон не було. Вставши з-за столу, Ганс Касторп міг радіти вже про наступне столування — якщо слово «радіти» справді було доречним для опису того особливого стану, з яким він готувався до нового спільного перебування в одному приміщенні з хворою пані Шоша, перебування не таке то й легке, радісне, однозначне та звичайне. Можливо, читач схильний уважати, що до особи Ганса Касторпа та його внутрішнього життя пасують і допускаються лише такі означення, як «радісний» і «звичайний»; та мусимо нагадати, що цей хлопець, наділений глуздом і совістю, не міг просто «радіти», оскільки ж маємо про це знати, то повинні визнати, що якби йому запропонували таке слово, як «радіти», він би здвигнув плечима й відкинув би його.

Так, він був досить вередливим до певних виражальних засобів — це деталь, на яку варто звернути увагу. Прогулювався санаторієм, щоки пашіли від сухого жару, а він наспівував собі, наспівував про себе, оскільки в нього був музичний та емоційний настрій. Мугикав пісеньку, яку бозна-коли й де почув, десь у товаристві чи під час благодійного концерту у виконанні сопрано, а тепер вона пригадалася — ніжна нісенітниця, що починалася так:

Ганс Касторп пам'ятав і далі:

Та нараз він знизав плечима, сказав «просто смішно» й відкинув ніжну пісеньку як низькопробну й дурнувату, відкинув з почуттям певної меланхолії та суворости. Від такої душевної пісеньки, може, й має задоволення який-небудь молодик, що дозволеним, мирним та обнадійливим чином «подарував», як той казав, «своє серце» якій-небудь здоровій гусочці й тепер переповнюється дозволеними, обнадійливими, благочинними та, зрештою, радісними почуттями. Для нього та його взаємин з мадам Шоша — слово «взаємини» ми лишаємо на його рахунку, тут знімаємо з себе відповідальність — така пісенька ніяк не пасувала; лежачи в шезлонгу, він дав їй естетичну оцінку: «Недолуга!» й урвав на середині, наморщивши носа, водночас не знав, чим би її замінити.

Лише в одному Ганс Касторп відчував задоволення — коли лежав та дослухався до свого серця, серця з плоті, що билося швидко і ясно, билося серед тиші, приписаної розпорядком під час головної та пообідньої процедури лежання, серед тиші, що панувала над «Берґгофом». Його серце билося наполегливо й поквапно, що стало майже постійним явищем одтоді, як він опинився тут, нагорі; проте Ганс Касторп переймався цим менше, ніж у перші дні. Тепер не можна вже було сказати, що воно так билося саме по собі, без причини й без душевного зв'язку. Такий зв'язок був чи, принаймні, його нескладно було відтворити; діяльність екзальтованого тіла підпорядковувалася виправдальному пориву душі. Гансові Касторпу було достатньо лише подумати про пані Шоша — а він думав про неї — й ось отримав до свого серцебиття необхідну емоційну спонуку.

Дедалі зростає страх. Про обох дідів та прогулянку човном у сутінках

Погода була просто мерзенна — в цьому плані Гансові Касторпу на час його перебування тут зовсім не пощастило. Хоча снігу й не було, зате цілими днями йшов сильний, огидний дощ, долину заполонив густий туман, ще й надодачу, мов знущання, недоречно гримотіли грози, а було вже так холодно, що в їдальні ввімкнули опалення.

— Шкода, — сказав Йоахим. — Я гадав, що після сніданку ми прогуляємося до готелю «Шатцальп» або ще щось організуємо. Та, схоже, нічого не відбудеться. Сподіваюся, твій останній тиждень буде кращим.

На що Ганс Касторп відповів:

— Облиш. Я зовсім не палаю бажанням улаштовувати якісь заходи. Мій перший захід не дуже пішов мені на користь. Найкраще я відпочиваю, коли просто віддаюсь плинові дня без особливих перемін. Переміни годяться для тих, хто тут уже давно. А я зі своїми трьома тижнями — які ще заходи мені тут потрібні.

Так воно й було, він почував себе тут цілком задоволеним і достатньо занятим. Якщо він і мав якісь надії, то успіх або розчарування чекали його тут, а не в якомусь Шатцальпі. Його млоїла зовсім не нудьга; навпаки, він почав боятися, що кінець перебування видається вже надто скорим. Другий тиждень майже проминув, незабаром дві третини його часу вже будуть прожиті, ось починається третій тиждень, і треба буде пакувати валізи. Перше освіження в сприйнятті часу в Ганса Касторпа вже давно проминуло; дні почали пролітати, хоча кожен з них розтягався до нового очікування й розбухав од спокійних, мовчазних переживань... Так, час — то таємнича штука, його особливості надто важко збагнути!

Чи потрібно детальніше описувати ті невисловлені переживання, що обтяжували та окриляли Ганса Касторпа? Кожен з ними знайомий, це були цілком звичайні в своїй емоційній незначущості переживання, до яких чудесно пасувала б ота недолуга пісенька «Як чудово, ніби сміх», але й у ситуації, наділеній більшим сенсом та більшими сподіваннями, ці почуття не були б інакшими.

Неможливо, щоб мадам Шоша не помітила тих ниток уваги, що тяглися від одного певного столу до неї; а те, що вона трохи, ба, може, навіть багато помітить, якраз і входило в нестримні наміри Ганса Касторпа. Ми називаємо їх нестримними, адже він цілком усвідомлював, наскільки його дії суперечать здоровому глуздові. Та коли опиняєшся в такому стані, в якому опинився чи пак починав входити Ганс Касторп, ти хочеш, аби друга сторона довідалася про твій стан, навіть коли це суперечить будь-якому глузду. Такою вже є людина.

Тож після того, як під час столування пані Шоша випадково чи внаслідок магнетичного впливу два чи три рази обернулася до того певного столу, щоразу зустрічаючись поглядом з Гансом Касторпом, на четвертий раз вона поглянула зумисне й цього разу також перехопила його погляд. На п'ятий раз не зловила його погляду безпосередньо, оскільки він не був на чатах. Проте Ганс Касторп зразу відчув її погляд і кинув такий пристрасний погляд у відповідь, що вона з посмішкою відвернулася. Ця посмішка сповнила його почуттям недовіри та захоплення. Якщо вона вважає його хлопчиком, то глибоко помиляється. В нього виникла потреба важливого уточнення. За шостим разом, коли він здогадувався, таки відчував шостим почуттям, що вона знову на нього дивиться, Ганс Касторп удав, нібито критично розглядає одну прищаву пані, що підсіла до їхнього столу, щоб побалакати зі своєю двоюрідною бабусею. Він тупився десь хвилини дві-три, аж поки був певен, що киргизькі очі з означеного столу дали йому спокій — чудова акторська гра, яку пані Шоша не лише могла, а мусила збагнути й призадуматися про велику витонченість та самовладання Ганса Касторпа...

А потім було таке. У перерві між стравами пані Шоша недбало розвернулася й узялася розглядати залу. Ганс Касторп був на чатах: їхні погляди зустрілися. Поки вони дивились одне на одного — хвора жінка, невизначено й іронічно роззираючись, а Ганс Касторп зі збудженою незворушністю (він навіть зціпив зуби, поки тримав погляд) — у неї випала з руки серветка і сповзла з колін на підлогу. Нервово зіщулившись, вона намагалася її вхопити, але й він ледь не підхопився зі стільця й не кинувся стрімголов, аби подолати вісім метрів відстані, обминути сусідній стіл і прийти їй на допомогу, так ніби від того, що серветка впаде на землю, може статися катастрофа... Ще на льоту вона встигла її спіймати. Та в такій позі, схилившись до землі, тримаючи за кутик серветку й спохмурнівши на виду, очевидно, дратуючись через нерозумну невеличку паніку, якій піддалася й провину за яку, напевно ж, зводила на нього — вона ще раз кинула на Ганса Касторпа погляд, помітила готовність до стрибка, його зведені брови й, посміхаючись, відвернулася.

Цей випадок викликав у Ганса Касторпа почуття тріумфу, ледь не бурхливої радости. Та удар у відповідь не забарився: мадам Шоша цілі два дні, тобто протягом десяти відвідань їдальні, взагалі не роззиралася залою та навіть відмовилась од звички під час своєї появи «рекомендуватися» публіці. Таке було важко витримати. Та позаяк ці санкції, безперечно, були скеровані на нього, то взаємини все ж таки тривали, хоча й у негативному вигляді; але й цього було достатньо.

Він бачив, що Йоахим мав цілковиту рацію, коли говорив, що тут не так-то легко завести знайомство, окрім сусідів за столом. Оскільки під час єдиної неповної години після вечері, коли відбувалося певне світське спілкування, яке, щоправда, часто скорочувалося до двадцяти хвилин, мадам Шоша завжди сиділа в своєму товаристві, з паном, що мав запалі груди, з патлатим веселуном, мовчазним доктором Блюменколем та молодиком з обвислими плечима, сиділа в глибині малого салону, зарезервованого за «хорошим» російським столом. Та і Йоахим завжди невдовзі підбивав його вже йти звідси, аби не згайнувати час вечірньої процедури лежання, як він казав, та, можливо, ще й з інших дієтичних причин, про які не говорив, але Ганс Касторп здогадувався та брав до уваги. Ми закидаємо йому нестриманість, але хоч би якими були його бажання, та до знайомства з пані Шоша він не прагнув, а до обставин, які цьому перешкоджали, ставився розважливо. Невизначено напружені взаємини, що склалися між ним та росіянкою, завдяки його поглядам та діям, мали позасуспільну природу, вони ні до чого не зобов'язували й не могли зобов'язувати. Адже з цими взаєминами значною мірою поєднувалось з його боку почуття суспільної негації, а той факт, що він пов'язував своє прискорене серцебиття з думками про «Клавдію», ще далеко не означав, що внук Лоренца Касторпа, Ганс, похитнувся в своїх переконаннях, що він із цією чужинкою, яка живе окремо від чоловіка, не носить обручки, проводить час на різних курортах, не надто вміє триматися на людях, грюкає за собою дверима, крутить хлібні кульки та, безперечно, гризе нігті — що окрім цих таємних стосунків він, скажемо щиро, не може мати з нею жодних узаємин, бо їхні життя розділяє глибока прірва і такі взаємини не витримали би жодної серйозної критики.

На щастя, Ганс Касторп зовсім не був зарозумілим, проте зарозумілість більш загального та похідного характеру була написана в нього на лобі й читалася в його сонних очах, він випромінював почуття зверхности, яке в присутності пані Шоша не міг, та й не хотів приховувати. Дивовижно, що це почуття зверхности особливо ясно, а, може, взагалі вперше в житті він усвідомив, коли одного разу почув, як пані Шоша говорить німецькою мовою. — Після обіду вона стояла в їдальні, засунувши обидві руки в кишені кофти, й силкувалася — настільки Ганс Касторп, проходячи повз неї, міг розібрати — силкувалася завести розмову з іншою пацієнткою, напевне, сусідкою в павільйоні для лежання, говорила, до речі, на його захоплення, по-німецькому, рідною мовою Ганса Касторпа, але він усвідомив з раптовою й ще непізнаною гордістю — хоча водночас і не без схильности, пожертвувати цією гордістю на користь свого захоплення її ламаною мовою та милим затинанням.

Одне слово: Ганс Касторп бачив у своїх мовчазних стосунках з представницею тих, що тут, нагорі, просто курортну пригоду, що перед судом здорового глузду — його власної розумної свідомости — не могло мати жодних шансів на схвалення, і головне — з тієї причини, що пані Шоша була хвора, слаба, в лихоманці та з червоточиною всередині, — обставина, що була тісно пов'язана із сумнівністю її способу життя, а також із почуттям обережности та дистанції самого Ганса Касторпа... Ні, шукати з нею справжнього знайомства не спадало йому й на думку, що ж до іншого, то через півтора тижні, коли він почне практику на фірмі «Тундер та Вільмс», воно все одно саме собою відпаде.

Проте поки що він був у такому стані, що внаслідок душевних поривів, напруження, досягнень та розчарувань, які випливали з його ніжних почуттів до пацієнтки, почав сприймати це як єдиний сенс та зміст вакацій, цілком ними жив та узалежнював свій настрій від їхнього успішного розгортання. І його настрою обставини сприяли позитивно, оскільки все йшло за чітким, обов'язковим денним розпорядком на обмеженому просторі поряд з пані Шоша, і хоча вона мешкала на іншому — на другому — поверсі (до речі, процедуру лежання, як дізнався Ганс Касторп від учительки, проводила в загальному павільйоні, саме в тому, що на даху, в тому, де нещодавно капітан Міклошич викрутив світло), та лише завдяки п'ятиразовим столуванням, а крім того, на кожному кроці зранку до вечора існувала можливість, ба навіть неминучість зустрічей. І цю обставину, а також іще й ту, що його намірам не перешкоджали жодні клопіт чи труднощі, Ганс Касторп уважав чудовими, хоча стан замкнутости, хай і зі щасливими випадковими зустрічами, таки трохи пригнічував.

Тим випадковим зустрічам він навіть трохи підігравав — прораховував та продумував усе, аби посприяти щасливому випадку. Оскільки пані Шоша, як правило, йшла до столу із запізненням, Ганс Касторп узявся також запізнюватись, аби перестріти її. Він барився з туалетом, був неготовим, коли по нього заходив Йоахим, просив брата йти наперед і казав, що скоро прийде. Слідуючи за набутим у його стані інстинктом, він чекав тієї миті, яка здавалася слушною, й квапився на другий поверх не сходами, якими він спускався, а коридором ледь не до кінця, аж до інших сходів, ближче до давно вже відомих дверей з номером 7. Таким чином, проходячи коридором від одних сходів до других, він з кожним кроком зберігав шанс, що означені двері відчиняться — і це ставалося часто: з гуркотом зачинялися вони за пані Шоша, яка потім безгучно йшла коридором і так само тихо ковзала сходами вниз... Потім вона крокувала першою та поправляла рукою волосся, або ж попереду йшов Ганс Касторп, відчуваючи спиною її погляд, при цьому його проймало нервове посмикування в руках та ногах, мурашки бігли на спині, проте він намагався вдавати, ніби не помічає її та живе своїм окремим життям у динамічній незалежності — він стромляв руки в кишені й сутулився, що було вже зовсім зайвим, або ж сильно відкашлювався й при цьому бив себе кулаком у груди — лише для того, щоб заявити про свою безпосередність.

Двічі він завів свою гру ще далі. Вже зайнявши за столом своє місце, обмацуючи себе обома руками, спантеличеним та подратованим тоном казав: «О, я забув свою хустинку! Знову мушу підніматися нагору». І йшов назад, розраховуючи сам на сам зустрітися з «Клавдією», що було таки по-інакшому, небезпечніше та викликало гостріше відчуття, аніж іти одне за одним. Коли він уперше вдався до цього маневру, вона ще здалеку зовсім безцеремонно та без жодної соромливости окинула його поглядом з голови до п'ят, але, порівнявшись, байдуже відвернула обличчя і так пройшла повз нього, тож результат цієї зустрічі не можна було оцінити надто високо. Проте другого разу вона дивилася на нього і не лише здалеку — дивилася ввесь час, дивилася незворушно, навіть трохи похмуро йому в обличчя, а, проминаючи, навіть обернулася, пройнявши бідолаху до самих кісток. До речі, не варто його жаліти, адже він і не хотів нічого іншого й усе влаштував сам. Проте зустріч справила на нього колосальне враження, як під час, так, власне, й потому; адже лише коли все закінчилося, Ганс Касторп таки побачив, як усе було. Ще ніколи не бачив він так зблизька, так у всіх деталях ясно перед собою обличчя пані Шоша: він міг розрізнити маленькі волосинки, що вислизнули з її заплетеного білявого волосся з легким відтінком металічно-рудуватого, що косою облягало голову, і відстань усього двох долонь відділяла його обличчя від її, що мало такі чудові, відомі йому здалеку риси, обличчя, що подобалося йому понад усе на світі: обличчя чужорідне й таке характерне (адже лише чуже здається нам характерним), сповнене північної екзотики й таємничости, яку хочеться розгадати, тим більше що його особливості та пропорції було не так легко визначити. Найприкметнішими були високо посаджені вилиці: вони робили обличчя злегка плескатим, розсували незвичайно далеко одне від одного розташовані очі й трохи скошували їхній виріз, водночас слугуючи причиною м'яко вигнутих щік, які, знову ж таки, спричиняли деяку пишність губів. Потім були самі очі, вузькі та (як здавалося Гансові Касторпу) такої чарівної форми киргизькі очі, що мали сіро-блакитний або блакитно-сірий колір далеких гір, і які часом, з певного ракурсу, коли дивитися на них збоку, могли поступово переливатися до туманно-нічної теміні, — очі Клавдії, що безцеремонно та ледь похмуро розглядали його з близької відстані й були так вражаюче та лякаюче подібні формою, кольором та виразом до очей Пшибислава Гіппе! «Подібні» — зовсім не те слово — це були ті самі очі, та сама широка верхня частина обличчя, ледь приплюснутий ніс, усе, аж до рожевої білизни шкіри, здорового кольору щік, який, щоправда, в пані Шоша лише імітував здоров'я та, як у всіх тут, нагорі, був поверховим наслідком процедур лежання на свіжому повітрі — все було як у Пшибислава, й він не інакше дивився на Ганса Касторпа, коли вони проходили один повз одного шкільним подвір'ям.

Це вражало в прямому й переносному значенні; Ганс Касторп був захоплений від цієї зустрічі й водночас відчував щось ніби, як зростаючий страх, якусь пригніченість, так наче завдяки щасливому випадку його зачинили в тісному приміщенні: навіть те, що давно забутий Пшибислав тут, нагорі, знову йому зустрівся в образі пані Шоша й дивився на нього своїми киргизькими очима, було так, ніби його посадили разом із чимось невідворотним та неминучим. Це переживання здавалось обнадійливим і водночас і лячним, навіть загрозливим, і молодий Ганс Касторп мав відчуття, що потребує допомоги, — його єство пробирали невизначені та інстинктивні порухи, котрі можна було висловити, як бажання роззирнутися навкруги, промацувати, шукати допомоги, поради та підтримки; він по черзі думав про різних осіб, які могли би бути йому корисними.

Тут на його боці був Йоахим, добрий, щирий Йоахим, очі якого в останні місяці набули такого сумного виразу і який часом так різко, ніби хотів щось скинути, стенав плечима, чого раніше ніколи не робив — Йоахим із «Синім Гайнріхом» у кишені, як називала цей прилад пані Штер з таким уперто безсоромним виразом, що Ганс Касторп щоразу жахався до глибини душі... Тож був сумлінний Йоахим, який не давав проходу надвірному радникові Беренсу, щоб досягти поступу та повернутися на «рівнину», як з невеликим відтінком меншовартости тут називали світ здорових, — до своєї довгоочікуваної служби. Аби прискорити процес та заощадити час, який тут так розтринькували, Йоахим з усією сумлінністю ніс свою курортну службу — робив це, безперечно, заради якомога скорішого видужання, але, як часом здавалося Гансові Касторпу, трохи й заради самої цієї служби, яка, зрештою, була також службою, як і всі інші, а виконання обов'язку залишалося виконанням обов'язку. Тож увечері Йоахим уже за чверть години поривався залишити товариство заради процедури лежання, й це було добре, оскільки його військова точність ставала в пригоді цивільному Гансові Касторпу, який би безглуздо марнував час, лишаючись якнайдовше в товаристві й сподіваючись наблизитися до малого російського салону. Те, що Йоахим був настроєний так поквапно залишити вечірнє товариство, мало ще й іншу причину, яка замовчувалась і яку Ганс Касторп зрозумів тоді, як помітив його плямисту блідість та ту особливо жалісну манеру кривити губи в певні моменти. Адже й Маруся, та Маруся, що завжди сміялася й носила маленький рубін на своєму гарному пальчику, пахла помаранчевими парфумами й мала високі груди з червоточиною, завжди була там присутня, і Ганс Касторп зрозумів, що ця обставина змушує Йоахима йти геть, оскільки вона занадто, просто жахливо його вабила. Чи був і Йоахим «замкненим», ще набагато тісніше, ніж він сам, оскільки Маруся з її помаранчевими хусточками надодачу п'ять разів на день сиділа з ним за одним столом? У кожному разі Йоахим був занадто обтяжений власним клопотом, щоб його присутність могла бути внутрішньо корисною для Ганса Касторпа. Його щоденна втеча від товариства хоча й видавалася почесною, проте діяла на нього не надто заспокійливо, окрім того Гансові Касторпу здавалося, що добрий приклад Йоахима стосовно вірности обов'язку на курортній службі, детальне введення Ганса Касторпа в курс справ мали в собі щось таке, що викликало застереження.

Ганс Касторп не пробув у санаторії ще й двох тижнів, а йому здавалося, ніби він тут значно довше, і розпорядок дня тут, нагорі, до якого Йоахим так по-службовому ретельно дотримувався, почало набувати в його очах священної, самозрозумілої непорушности, так що для нього життя на рівнині здавалося звідси якимось майже дивним та неправильним. У маніпуляціях з двома ковдрами, за допомогою яких при холодній погоді на час процедур лежання він робив з себе рівний пакет, справжню мумію, Ганс Касторп набув добрих навичок; ще трохи, й він робитиме це так само добре, як Йоахим, з управністю та майстерністю обгортаючи ковдри навколо себе, й Ганс Касторп ледь не дивувався на думку про те, що там, на рівнині, ніхто про таке мистецтво і такий припис нічого не знає. Так, це було дивно; та, водночас, Ганс Касторп дивувався й з того, що все це здається йому дивним, і той неспокій, що внутрішньо підштовхував до пошуку поради чи захисту, знову підіймався в ньому.

Він згадав про надвірного радника Беренса та його sine pecunia пораду жити так, як пацієнти і, навіть, заміряти собі температуру — та про Сеттембріні, який реготав на цю пораду та щось цитував з «Чарівної флейти». Так, і про цих двох Ганс Касторп подумав заради проби, аби перевірити, чи матиме добре почуття. Надвірний радник Беренс був сивочолим чоловіком, годився Гансові Касторпу в батьки. До того ж він був завідувачем цього закладу, найвищим авторитетом, — а Ганс Касторп відчував неспокійну потребу серця саме до батьківського авторитету. Та все-таки, якби він і наважився звернутись до надвірного радника зі своєю дитячою довірою, в нього б це не вийшло. Тут надвірний радник поховав свою жінку — журба, від якої він тимчасово став трохи дивним, — а потім тут і залишився, оскільки його тримала могила, до того ж і власне здоров'я похитнулося. Чи все для нього вже минулося? Чи був він здоровим та однозначно налаштованим робити інших здоровими, аби вони незабаром повернулися на рівнину та приступили до праці? Його щоки були постійно синіми, і, власне, він мав такий вигляд, ніби в нього була постійно підвищена температура. Але, можливо, це лише помилкове враження, а колір обличчя завдячує лише тутешньому повітрю: адже й сам Ганс Касторп тут з дня у день відчував сухий жар, при цьому не маючи температури, принаймні, наскільки міг судити без термометра. Проте, коли послухати, як надвірний радник розмовляє, то можна повірити про підвищену температуру: в нього була дещо дивна манера висловлюватися; його мова звучала рішуче, весело, приємно, але в ній було й щось особливе, якась екзальтація, надто якщо взяти до уваги оті сині щоки, а також очі, що сльозилися, начебто він досі плаче за своєю померлою жінкою. Ганс Касторп пригадав те, що Сеттембріні сказав був про його «меланхолію» та «зіпсованість» і те, що він назвав Беренса «збентеженою душею». Можливо, це було сказано зі зла або через легковажність; та все ж Гансові Касторпу здалося, що думки про надвірного радника не надто додають сил.

Але ж, зрештою, був і той Сеттембріні, опозиціонер, балакун та «homo humanus», як називав він самого себе, він наговорив йому багато різких слів про те, що хвороба та дурість разом становлять протиріччя та є дилемою для людських почуттів. Як бути з ним? І чи варто про нього думати? Ганс Касторп пригадав, як у багатьох надто бурхливих снах, що займали його ночі тут, нагорі, він відчував подратування через чемний, сухуватий смішок італійця, що виривався з-під його гарно заокруглених вусів; Ганс Касторп називав його катеринщиком та намагався відштовхнути, щоб не заважав. Але це було вві сні, і, прокинувшись, Ганс Касторп був іншим, не таким безпардонним. Наяву все було трохи інакше — можливо, він би добре вчинив, якби звернувся до такої людини нового типу, наділеної наполегливістю та критицизмом, яка все-таки була надто сентиментальною та багатослівною. Італієць сам себе називав педагогом; очевидно, хотів чинити вплив на інших; а юний Касторп якраз усією душею бажав, аби хтось на нього вплинув; це, звичайно, не обов'язково мало заходити так далеко, щоб Сеттембріні вирішував за нього пакувати валізи й достроково їхати звідси, як той на повному серйозі йому недавно пропонував.

«Placet experiri», — подумав Ганс Касторп, сміючись про себе, адже такою мірою він і сам знав латину, не називаючи себе при цьому homo humanus. Отож він накинув оком на Сеттембріні й охоче та не без прискіпливої уваги слухав усе, що той провадив при випадкових зустрічах, а це траплялося то під час приписаних курортних прогулянок до лавки біля узгір'я, то дорогою до «Пляцу», або ж за інших обставин, наприклад, коли Сеттембріні, закінчивши столування, вставав першим та в своїх картатих штанях, із зубочисткою в губах проходив через залу із сімома столами, аби всупереч приписам та звичкам трохи примоститися за столом братів. А робив він це так: у незручній позі з перехрещеними ногами займав позицію та брався жестикулювати зубочисткою. Або ж сідав на стілець між Гансом Касторпом і вчителькою чи міс Робінсон і дивився, як вони споживають десерт, від якого сам, очевидно, відмовився.

— Дозвольте приєднатися до вашого шановного товариства, — казав він, потискуючи братам руки та схиляючи голову перед іншими особами. — Той от бровар навпроти... не кажучи вже про розпачливий вигляд його пані. Цей пан Магнус щойно зробив доповідь з народної психології. Знаєте, про що? «Наша люба Німеччина — це велика казарма, безперечно. Але за нею стоїть багато старанности, тож я не поміняю нашу солідність на жодну ввічливість інших. Що дасть мені ввічливість, якщо мене з усіх боків дурять?» І в такому стилі. Я на межі зриву. А тут навпроти мене сидить бідолаха з цвинтарними трояндами на щоках, стара діва з Трансильванії, й без упину розповідає про свого швагра, про якого ніхто нічогісінько не знає й знати не хоче. Одне слово, я більше вже не витримав і звідти утік.

— Тікаючи, вас охопила панія, — сказала пані Штер. — Можу собі уявити.

— Саме так! — вигукнув Сеттембріні. — Панія! Я бачу, тут віє інший вітер, авжеж, тут я звернувся за адресою. Отже, тікаючи, мене охопила... Хто б міг так дібрати слова! Чи можу я поцікавитись, як просувається ваше одужання, пані Штер?

Пані Штер жахливо маніжилася.

— Боже мій, — сказала вона, — ввесь час те саме, пан же й сам знає. Робиш два кроки вперед і три назад, просиділа тут п'ять місяців, приходить лікар і додає ще півроку. Ох, це просто Танталові муки. Пхнеш, пхнеш камінь, думаєш, що ти вже нагорі...

— Це гарно з вашого боку. Нарешті бідний Тантал може зайнятися чимось іншим! Ви даєте йому на заміну котити знамениту каменюку! Я назвав би це справжньою добросердечністю. Але як то воно, мадам... З вами відбуваються таємничі речі. Розповідають історії про двійників, астральні тіла... Я в це не вірив дотепер, але те, що трапляється з вами, зводить мене з розуму...

— Очевидно, пан хоче зі мною порозважатися.

— Зовсім ні! Мені таке й на думку не спадало! Прошу вас лише заспокоїти мене стосовно певних темних сторін вашої екзистенції, а потім ми зможемо поговорити про забави! Вчора ввечері між пів на десяту й десятою я вирішив був трохи пройтися садом — при цьому дивлюся на ряд балконів, а на вашому світить електрична лампочка. Тобто ви були на процедурі лежання згідно з обов'язком, здоровим глуздом та приписом. «Там лежить наша гарна пацієнтка, — мовив я до себе, — й вірно виконує припис, аби якомога скоріше повернутися додому, в обійми пана Штера». А що ж я чую через кілька хвилин? Що вас о тій же годині бачили в cinematygrafo (пан Сеттембріні вимовив це слово по-італійському з наголосом на четвертому складі) — отже, в cinematygrafo, що в аркадах курзали, а потім ще в кондитерській за склянкою міцного вина та якимись безе, а саме...

Пані Штер відвернулася, хихикнула в свою серветку, ліктями штрикнула Йоахима Цімсена та тихого пана Блюменколя, ще й змовницьки підморгнула, всім своїм єством демонструючи дурнезне самовдоволення. Вечорами вона вводила в оману обслуговуючий персонал, виставивши на балконі ввімкнену лампу, сама ж таємно виходила, спускалася в англійський квартал і віддавалась там розвагам. Тим часом у місті Каннштадт чекав на неї чоловік. До речі, вона була не єдиною пацієнткою, що практикувала такі речі.

— ...а саме, — вів далі Сеттембріні, — у якому товаристві куштували ви ці безе? У товаристві капітана Міклошича з Бухареста! Мене запевняли, що він носить корсет, але, боже мій, як мало це тут значить! Я благаю вас, мадам, скажіть, де ж ви були? Ви якась подвійна! Може, ви спали, й поки земна половина вашого єства самотньо займалась процедурою лежання, духовна половина розважалася в товаристві капітана Міклошича разом із безе...

Пані Штер відверталась та пручалася, ніби її хто лоскотав.

— Невідомо, чи не краще бажати протилежного, — сказав Сеттембріні, — що ви смакуєте безе самі, а процедуру лежання проводите з капітаном Міклошичем...

— Хи-хи-хи...

— А чи знають панове позавчорашню історію? — без переходу запитав Сеттембріні. — Одного вже забрали — чорт забрав, тобто, власне, забрала його мати, енергійна пані, вона мені сподобалася. То був молодий Шнеерман, Антон Шнеерман, що сидів он там, спереду, за столом мадемуазель Клеефельд, — бачите, його місце порожнє. Воно буде невдовзі зайняте, я щодо цього не хвилююся, проте Антон поїхав, ніби вітром здуло. Він тут був півтора року — з шістнадцяти; йому додали ще шість місяців. І що ж відбувається? Не знаю, хто нашептав на вухо мадам Шнеерман, одне слово, вона дізналася про ухил свого синка до Baccho et ceteris[12]. Без повідомлення з'являється вона тут, така собі матрона — на три голови вища за мене, сива й люта, не розбалакуючи, відважує панові Антону кілька ляпасів, бере за комір і садовить на потяг. «Хай пропадає, — сказала вона, — але так теж не годиться». І гайда, забрала його додому.

Усі, хто чув пана Сеттембріні, засміялися, адже він міг так кумедно розповідати. Італієць виявив свою обізнаність щодо всіх останніх новин, хоча сам так критично-в'їдливо ставився до суспільного життя тут, нагорі. Він знав усе. Знав, як звати новоприбулих та з якого приблизно вони середовища; повідомляв, що вчора такому-то чи в такій-то зробили резекцію ребра, й знав з найдостовірнішого джерела, що з осени не прийматимуть хворих з температурою вище від 38,5. Минулої ночі, за його словами, песик мадам Капатсуліас з Мітилен сів на кнопку електричного сигналу виклику персоналу на нічному столику пані, зчинилася велика біганина й переполох, особливо через те, що мадам Капатсуліас застали не саму, а з асесором Дюстмундом із Фрідріхсгаґена. Навіть доктор Блюменколь посміхнувся на цю історію, а красуня Маруся ледь не задихнулася в своїй помаранчевій хустині, тоді як пані Штер пронизливо кричала, здавлюючи обома руками ліву грудь.

Але з братами Лодовіко Сеттембріні розмовляв і про себе самого та своє походження, чи то під час прогулянок увечері, чи то зразу по обіді, коли більшість пацієнтів уже виходила з їдальні, а вони втрьох ще певний час лишалися за столом, поки офіціантки — «сестри-годівниці» — прибирали посуд, а Ганс Касторп курив свою «Марію Манчіні», пряний запах якої знову почав відчувати на третій тиждень. Уважно, прискіпливо слухав він оповіді італійця, що відкривав перед ним особливий, новий світ, слухав дивуючись, але й охоче піддаючись на вплив.

Сеттембріні розповідав про свого діда, міланського адвоката, який передусім був великим патріотом, своєрідним політичним агітатором, оратором та журналістом — він також був опозиціонером, цілком як онук, проте розмах його діяльности був більшим, сміливішим. Адже коли Лодовіко, як він сам визнавав з гіркотою, змушений був займатися злослів'ям щодо міжнародного санаторію «Берґгоф», піддавати його іронічній критиці та в ім'я прекрасної, роботящої людини висловлювати проти нього протест, — його дід займався формуванням урядів, конспіративною діяльністю проти Священного Альянсу, що тоді утримував його роздроблену батьківщину в стані тупого рабства, він був активним членом певного, поширеного на всю Італію, таємного товариства — був карбонарієм, як, несподівано притишивши голос, пояснив Сеттембріні, так, ніби й досі ще було небезпечно говорити про такі речі. Одне слово, цей Джузеппе Сеттембріні, за оповіддю внука, постав перед обома слухачами як темна, пристрасна особистість, схильна до підривної діяльности, як ватажок та змовник, і при всій повазі, яку вони з увічливости намагалися виявити, їм не зовсім пощастило збутися почуття підозрілої негації, ба навіть спротиву. Звичайно, це були речі особливі: все, про що брати слухали, відбувалося давно, майже сто років тому, це була історія, а з історії, особливо з давньої, їм були теоретично відомі поняття та приклади розпачливого пориву до свободи та нездоланної зненависти до тиранії, проте вони ніколи не думали, що можуть зіткнутися з цим так конкретно, безпосередньо. А з підривною діяльністю та конспірацією того діда, як вони почули, була пов'язана в першу чергу його велика любов до своєї батьківщини, яку він хотів бачити єдиною та вільною — так, його підривна діяльність була плодом та реалізацією цієї достойної поваги прив'язаности, і хоч би як бентежило обох братів поєднання заколотництва та патріотизму, — адже для них було звичним пов'язувати патріотичні почуття зі збереженням усталеного порядку — та вони мали визнати перед самими собою, що в ті часи взаємини були іншими, й протест поєднувався з суспільними чеснотами, а лояльна законність — із інертною байдужістю до суспільних справ.

Але дід Сеттембріні був не лише італійським патріотом, він був прихильником усіх народів, які прагли свободи. Адже після поразки державного перевороту в Турині, в якому брав активну участь, він дивом вислизнув від нишпорок графа Меттерніха та присвятив час свого заслання боротьбі за конституцію в Іспанії, а в Греції проливав кров за незалежність грецького народу. В той час з'явився на світ батько Сеттембріні — через що він також був великим гуманістом та шанувальником класичної Антики — народжений, до речі, від матері з німецькою кров'ю, оскільки дід, Джузеппе, одружився з однією дівчиною із Швейцарії й здолав разом з нею всі наступні випробування та пригоди. Згодом, після десятиріччя на колесах, він зміг повернутися на батьківщину й працював у Мілані адвокатом, при цьому не забуваючи в письмовій та усній формі, у віршах та прозі закликати націю до свободи, до встановлення єдиної республіки, він пристрасно розробляв програми реформування держави й відверто виступав за об'єднання звільнених народів для досягнення загального щастя. Одна деталь, на якій наголошував Сеттембріні, справила особливе враження на братів: те, що дід Джузеппе все своє життя показувався на людях лише у чорному жалобному одязі, оскільки носив у собі біль, як сам казав, біль за Італію, його батьківщину, що животіла в злиднях та рабстві. За цими словами Ганс Касторп кілька разів згадував про власного діда, адже скільки пам'ятав, той також завжди носив чорний одяг, проте зовсім з іншим сенсом, аніж Джузеппе: він думав про старомодне вбрання Ганса Лоренца Касторпа, власне, людини, що належала до минулого, — носила його в обов'язковому порядку як свідчення своєї неприналежности до теперішнього часу, аж поки в домовині врочисто перейшов до своєї істинної, первинної подоби (з круглим, як таріль, жабо). Справді, то були два абсолютно різні діди! Ганс Касторп про все це думав, не відводячи погляду й обережно похитуючи головою, так що це могло бути інтерпретовано як знак його захоплення Джузеппе Сеттембріні, так і неприємного подивування та осуду. Він також з вихованости уникав зразу засуджувати те, що було для нього незнайомим, а намагавсь обмежитися порівнянням та констатацією. Бачив перед собою видовжену голову старого Ганса Лоренца Касторпа серед зали, коли той співав, схилившись над бокатою хрестильною чашею зі стертою позолотою, перехідної спадкової реліквії — співав, стуливши рот дудочкою, вимовляючи перший склад «Ur-» («Пра-»), цей глухий та богочестивий склад, що нагадував місця, де люди переходять на шанобливий, гойдливий крок. І Ганс Касторп бачив Джузеппе Сеттембріні з триколором у руці, з оголеною шаблею та похмурим поглядом, скерованим до небес попереду свого загону борців за свободу в бою з фалангами деспотії. Обидва були наділені красою та звитягою, думав він і то більше намагався віднайти тут правомірність, оскільки себе особисто таки відчував лише на одному боці. Адже дід Сеттембріні боровся за політичні права, тоді як його власному діду та його попередникам усі права належали з самого початку, а чернь протягом чотирьох століть відбирала їх завдяки насильству та вмовлянням... Отже, вони обидва ходили в чорному, один дід — на півночі, другий — на півдні, і обидва робили це, щоб відмежуватись од неприйнятного для них сьогодення. Та один чинив це через побожність, шануючи минувшину і померлих, яким належало його єство; тоді як другий — через бунт і на благо поступу, ворожого до побожности. Так, це були два світи, або два краї небесної сфери, думав Ганс Касторп, він стояв між ними, тим часом як Сеттембріні розповідав далі, а хлопець стояв, позираючи то в один, то в другий бік, з думкою про те, що подібну ситуацію він колись уже спізнав. Пригадав самотню прогулянку човном у сутінках на одному з гольштинських озер пізнього літа кілька років тому. Минала сьома година, сонце вже сідало, а майже повний місяць на сході саме вийшов над кущуватим берегом. Тож хвилин десять, поки Ганс Касторп веслував тихою водою, панувало примарне й бентежливе поєднання. На заході ще був ясний день, скляне, безпристрасне, вочевидь денне світло; та достатньо було обернути голову, щоб дивитися на так само вивершену, просто казкову, оповиту вологим туманом місячну ніч. Дивовижна рівновага тривала, напевне, не більш як чверть години, поки все змістилося на користь ночі та місяця, а засліплені та подразнені очі Ганса Касторпа зі щирим здивуванням переходили від одного освітленого ландшафту до другого, від дня до ночі, а від ночі знову до дня. Ось про що він подумав.

Великим правником, думав він далі, адвокат Сеттембріні зі своїм стилем життя та своєю широкою діяльністю бути не міг. Та загальний принцип права, як переконливо розповідав онук, він проніс у собі від дитячих років до кінця свого життя; й Ганс Касторп, який почувався трохи обважнілим від шестиразового харчування у «Берґгофі» і голова якого не була надто ясною, намагався зрозуміти, що мав на увазі Сеттембріні, коли називав цей принцип «джерелом свободи та поступу». Останнє слово дотепер Ганс Касторп розумів, як щось таке, ніби розвиток підйомних механізмів у дев'ятнадцятому сторіччі; окрім того, склалося враження, що пан Сеттембріні такі речі цілком поціновує, очевидно, це робив і його дід. Італієць висловив до батьківщини обох своїх слухачів велику пошану через те, що там було винайдено порох, який перетворив на брухт лицарську броню феодалізму; винайдено також друкарський прес, а він уможливив демократичне поширення ідей — тобто поширення демократичних ідей. За це італієць вихваляв Німеччину, тоді як щодо минулого вважав, що, безперечно, має надати пальму першости своїй країні, оскільки поки інші народи перебували в напівзабутті, у стані забобон та рабства, його країна першою підняла прапор просвітництва, освіти та свободи. Й коли Сеттембріні робив великі реверанси в бік техніки та транспорту — сфери особистих інтересів Ганса Касторпа, — як то було ще під час першої зустрічі з братами, на лавці біля звору, то складалося враження, ніби його цікавить не стільки значення цих досягнень, скільки їхня роль у моральному вдосконаленні людини: адже саме таку роль він радо їм приписував. Оскільки техніка, казав він, що далі більше підкоряє собі природу за допомогою зв'язків, які створює, завдяки розбудові мережі доріг та телеграфу, вона долає кліматичні відмінності й проявляє себе надійним засобом у зближенні народів, у їхньому тіснішому знайомстві, сприяє їхньому взаємопорозумінню, закладає основи для людської рівности, руйнує забобони й, зрештою, веде до загального об'єднання. Людський рід вийшов з темряви, страху та ненависти й просувається до стану симпатії, внутрішньої просвітлености, добра та щастя, і на цьому славному шляху, за його словами, техніка стає найбільш корисним засобом. Але, говорячи так, він поєднав одним махом такі категорії, про які дотепер Ганс Касторп зазвичай думав як про дуже відокремлені одна від одної. «Техніка та мораль!» — мовив він. А далі справді взявся говорити про спасителя християнства, який першим проголосив принцип рівности та єднання, поширенню якого особливо посприяв друкарський верстат і, врешті, Велика французька революція вознесла його до рангу закону. Невідомо, чому це навернуло Ганса Касторпа в однозначно конфузний стан, незважаючи на те, що Сеттембріні висловлювався пружними та чіткими словами. Одного разу, вів він далі, отже, одного разу в житті, а саме на початку своїх квітучих чоловічих років, його дід щиро відчув себе щасливим, і це було в час паризької Липневої революції. Тоді голосно й публічно він заявляв, що всі люди мають поставити оці три паризькі дні в один ряд з шістьма днями творення світу. Тут Ганс Касторп не втримався та вдарив по столі кулаком, оскільки був надто враженим. Три літні дні року 1830-го, під час яких парижани здобули собі нову конституцію, поставити поряд з тими шістьма, коли Господь Бог відділив суходіл од вод і сотворив вічні небесні світила, а також квіти, дерева, птаство, рибу та все живе, здавалося Гансові Касторпу надмірним і майже непристойним.

Але він був готовий піддатися впливу, в тому сенсі, щоб робити експерименти, — то справа приємна, тож він потамував протест проти Сеттембрінського порядку речей, протест, на який підштовхував його власний пієтет та смак, мотивуючи це тим, що те, що здавалося йому святотатством, можна було також назвати сміливістю, а те, що здавалося поганим тоном, — великодушністю та шляхетним поривом, принаймні, тоді й у той час: ось, наприклад, коли дід Сеттембріні називав барикади «народним троном» і проголошував, що слід «освятити піку громадянина на вівтарі людства».

Ганс Касторп знав, чому він слухає Сеттембріні, не міг це висловити, але знав. Тут було якесь почуття обов'язку, до якого додавалася безвідповідальність пори відпусток, що охоплює подорожніх та гостей, які не виступають проти жодного враження й дають речам вплинути на них, знаючи, що завтра-позавтра знову провітрять свої мізки й повернуться до звичного порядку речей, — тож це було ніби припис сумління, а якщо точніше, припис та застереження перед трохи нечистим сумлінням, що налаштовувало Ганса Касторпа слухати італійця, закинувши ногу на ногу та потягуючи свою «Марію Манчіні», або ж коли вони були втрьох і підіймалися від англійського кварталу до «Берґгофа».

На думку Сеттембріні, в боротьбі за світ протидіють два принципи: влада та право, тиранія та свобода, забобони та знання, принцип непорушности та принцип бродіння, поступу. Перший принцип можна назвати азійським, а другий — європейським, адже Європа — батьківщина бунту, критики та перетворення, тоді як східний континент утілює нерухомість та бездіяльний спокій. Немає жодного сумніву, хто з цих двох сил здобуде врешті перемогу, — це сила просвітництва, розумового вдосконалення. Адже людяність на своєму славному шляху вперед захоплює дедалі нові й нові народи, чимраз більші території охоплює вона в самій Європі та починає проникати в Азію. Отже, для повної перемоги ще багато чого бракує, і ще багато великих та благородних зусиль чекають шляхетних поборників, тих, що просвітилися й готові наблизити той день, коли й у наших краях, що, насправді, не пережили ані вісімнадцятого століття, ані 1789 року, поваляться монархії та релігії. І цей день настане, казав Сеттембріні й тихо посміхався з-під вусів, прийде, якщо й не на голубиних лапках, то на орлиних крилах, настане як світанок загального братерства народів під знаком розуму, науки та права; він принесе священний альянс громадянської демократії — осяйну альтернативу до тричі проклятого альянсу монархів та урядів, чиїм особистим смертним ворогом був його дід Джузеппе — одне слово, принесе світову республіку. Та для кінцевої мети було, перш за все, необхідно вразити в серце той азійський, рабський принцип непорушности, вразити його життєвий нерв, а саме завдати йому удару у Відні. Необхідно дощенту знищити Австрію, щоб таким чином помститися за минуле, а, окрім того, скерувати розвій права та щастя на землі у необхідне русло.

Цей останній поворот та висновок із благозвучних міркувань Сеттембріні вже не цікавив Ганса Касторпа, зовсім йому не сподобався, ба, навіть, неприємно зачепив його, так, ніби йшлося про особисту чи національну озлобленість, яка щораз виникала знову, не говорячи вже про Йоахима Цімсена, який, почувши, що італієць звертає у цей фарватер, зразу відвертався, насупивши брови, й більше не слухав — чи закликав до курортної служби, чи намагався перевести розмову на інше. Ганс Касторп також не почувався зобов'язаним надавати уваги таким викривленням — очевидно, вони були за межами тієї сфери впливу, до якої, заради проби, його штовхав припис сумління, причому штовхав так наполегливо, що він сам, коли пан Сеттембріні підсідав до нього чи приєднувався до них під час прогулянки, спонукав його висловитися стосовно своїх ідей.

Ці ідеї, ідеали та устремління, як зауважував Сеттембріні, передавалися в його родині від покоління до покоління. Адже всі троє присвятили їм своє життя та духовну силу — дід, батько та внук, кожен своїм чином: батько не меншим чином, ніж дід Джузеппе, хоча він і не був як той агітатором та борцем за свободу, а тихим та м'яким ученим, гуманістом, що стояв за своїм бюрком для писання. І що ж то таке гуманізм? Це любов до людей й нічого більше, а тому це й політика, це також бунт проти всього, що сквернить людину та принижує її гідність. Йому закидають перебільшену пошану до форми; але й гарна форма плекається ним, зрештою, заради людської гідности, у явній протилежності до Середньовіччя, яке погрузало не лише в людиноненависництві та забобонах, але й в образливій безформності; та перш за все гуманізм виступав за людей, за їхні земні інтереси, виступає за свободу мислі та радість життя й за те, щоб небо віддали горобцям. Прометей! Він був першим гуманістом, таким самим, як і Сатана, оспіваний Кардуччі... О Боже, брати мали б послухати того старого болонського ворога церкви, як він ополчався проти християнської чуттєвости романтиків! Проти священних співів Манцоні! Проти поезії затінку та місячного світла італійського романтизму, який він порівнював з «блідою небесною черницею Селеною»! Per Baccho[13], це була велика насолода! І ви мали б також чути, як він, Кардуччі, розібрався з Данте — він славив його як городянина великого міста, який виступав за творчу діяльність із перетворення та вдосконалення світу супроти аскези та зречення життя. Адже під іменем «Donna gentile е pietosa» він уславляв не хворобливу та містерійну тінь Беатріче; так, в першу чергу, він називав свою жінку, що втілює в цьому вірші принцип поцейбічного пізнання, практичної життєвої роботи...

Ганс Касторп таким чином послухав про різні речі стосовно Данте, ще й з найкращих джерел. Він не зовсім покладався на них, ураховуючи схильність італійця до розбалакувань; але все-таки варто було послухати про те, що Данте був прогресивним городянином великого міста. Потім хлопець слухав Сеттембріні, який говорив про себе самого й заявив, що в його, Лодовіко, особі, тобто в особі внука, поєдналися тенденції безпосередніх попередників, міська буржуазність діда та гуманітарність батька, таким чином, що він став літератором, тобто вільним письменником. Адже література є нічим іншим як поєднанням гуманізму та політики, яке відбувається без жодного тертя, адже сам гуманізм є політикою, а політика — гуманізмом... Тут Ганс Касторп нашорошив вуха і спробував зрозуміти, адже він сподівався зрозуміти, в чому полягає неуцтво бровара Магнуса, та дізнатися, якою мірою література є таким чимось іншим, ніж «красиві характери». Чи чули вони, запитував пан Сеттембріні своїх слухачів, щось про пана Брунетто, Брунетто Латіні, міського писаря Флоренції близько 1250 року, який написав книжку про чесноти й пороки? Цей майстер спершу дав флорентійцям шрифт і навчив їх говорити, а також дав мистецтво керувати їхньою республікою за правилами політики.

— Тож зауважте, панове! — вигукнув Сеттембріні. — Зауважте, будь ласка! — й він говорив про «слово», про культ слова, красномовства, яке називав тріумфом людства. Адже слово є честю людини й лише воно робить життя гідним. Не тільки гуманізм — гуманність взагалі, вся людська гідність, повага до людини та самоповага нероздільні зі словом, пов'язані з літературою — («Тож бачиш, — казав згодом Ганс Касторп до свого брата, — виявляється, в літературі йдеться про красиві слова? Я зразу це помітив».) — і так само з нею пов'язана й політика, чи пак: вона випливає з цієї спілки, з єдности гуманізму та літератури, адже красиве слово творить красиве діло.

— Двісті років тому у вашій країні був поет, — вів Сеттебріні, — чудовий старий балакун, який надавав великого значення красивому почерку, оскільки вважав, що такий почерк веде до красивого стилю. Він мав піти ще трошки далі й сказати, що красивий стиль веде до красивих учинків. Красиво писати — майже означає красиво мислити, а звідти недалеко до того, щоб красиво діяти. Уся моральність та моральна цільність походить з духу літератури, з цього духу пошани до людини, що водночас є й духом гуманности та політики. Так, усе це є єдиним, є тією самою силою та ідеєю, і все можна підсумувати одним словом. Що це за слово? Ну, воно створене з відомих складів, чий сенс та велич брати ще, напевне, ніколи не усвідомлювали, це слово звучить: цивілізація! І в той момент, коли воно зірвалося з його вуст, Сеттембріні викинув свою маленьку, жовтаву правицю вперед, як людина, що проголошує тост.

Гансові Касторпу все це здалося гідним уваги, хоча воно ні до чого не зобов'язувало, бувши скорше експериментом, та хлопець уважав ці промови вартими уваги й заговорив про це з Йоахимом Цімсеном, який саме тримав у роті термометр й, отже, міг відповісти лише нечітко, до того ж був надто зайнятим зчитуванням цифр та внесенням їх до таблиці, щоб ще знайти час, аби висловитися про позицію Сеттембріні. Ганс Касторп, як ми вже сказали, благочинно взяв усе до відома й задля перевірки долучив усе сказане до свого внутрішнього світу: що показує, яку перевагу має пильна людина перед одурманено мрійливою, — саме як пильна людина, Ганс Касторп уже неодноразово називав Сеттембріні в обличчя катеринщиком й з усіх сил намагався зсунути його з відповідного місця, оскільки той «тут заважав», та, бувши пильною людиною, він чемно й уважно вислуховував його й з почуттям правоти намагався врівноважити й згладити заперечення, що підіймалися в ньому супроти приписів та міркувань ментора. Адже ми не маємо нехтувати того, що в його душі підіймалися певні заперечення: певні заперечення були ще з ранішніх часів, були з самого початку й завжди, але були й такі, що особливо виділилися в теперішній ситуації й походили частково з його явних, а частково із потаємних вражень тут, нагорі.

Що таке людина, і як легко вводить в оману її совість! Як щастить їй у голосі обов'язку почути дозвіл до пристрасти! Через почуття обов'язку, заради справедливости, рівноваги слухав Ганс Касторп пана Сеттембріні й благодушно зважував його позиції щодо розуму, республіки та красивого стилю, бувши готовим увібрати в себе цей вплив. І то доречнішим здалося йому вільно пустити свої думки та мрії у протилежний напрямок — а якщо висловити всю нашу підозру та все наше розуміння ситуації, то маємо сказати, що він слухав Сеттембріні лиш аби одержати від свого сумління відкупного листа, що спочатку йому не належався. Та що чи хто перебуває на тому другому боці, протилежному до патріотизму, людської гідности та літератури, куди, як уважав Ганс Касторп, він знову може скерувати свої почуття та сподівання? Там була... Клавдія Шоша — слабка жінка, з червоточиною та з киргизькими очима; й поки Ганс Касторп про неї думав (до речі, «думав» — це надто стриманий вислів щодо того способу, яким він внутрішньо звертався до неї), то це було так, наче він знову сидів у човні на тому гольштинському озері й дивився крізь крижане денне світло західного берега подразненими, засліпленими очима на той бік, в огорнену туманом місячну ніч східної частини неба.

Термометр

Тиждень Ганса Касторпа перебігав тут від вівторка до вівторка, адже він прибув саме у вівторок. Уже минуло кілька днів по тому, як він сплатив за своїм другим тижневим рахунком — скромну суму 160 франків, скромно й дешево, на його думку, навіть якщо не враховувати безкоштовних послуг тутешнього перебування, тобто саме та безкоштовність, зокрема, певних пропозицій, які можна було б унести в рахунок, як, наприклад, щодвотижневі курортні концерти та лекції доктора Кроковскі, а лише виключно сам пансіон та готельні послуги, зручне помешкання, п'ятиразове пишне харчування.

— Це не багато, навіть, скорше, дешево, не можна нарікати, що тут, нагорі, здирають гроші, — сказав гість до бувалого пацієнта. — Отже, потрібно близько 650 франків на місяць на житло та харчування, окрім того, сюди вже входить і медичне обслуговування. Добре. Припустімо, витрачаєш у місяць іще тридцять франків на чайові, якщо ти людина порядна й тобі важливо бачити привітні обличчя. Це буде 680 франків. Добре. Ти скажеш, існують ще накладні та сторонні витрати. Йдуть кошти на напої, косметику, цигарки, якась екскурсія, поїздка в екіпажі, якщо бажаєш, та час по час рахунок від шевця або кравця. Добре, але хоч як старайся, більше тисячі франків у місяць не набіжить! Менше восьмисот марок! Тобто не набігає і 10 000 марок за рік. Більше не буде в жодному разі. Так можна жити.

— Твій усний рахунок достойний похвали, — сказав Йоахим. — Я й не знав, що ти в цьому такий спритний. А те, що вираховуєш зразу річні витрати, дуже великодушно з твого боку. Очевидно, ти вже дечого тут, нагорі, навчився. До речі, ти взяв трохи зависоко. Я не палю цигарок і костюми, сподіваюся, не доведеться мені тут замовляти, дякую!

— Отже, це ще й зависоко, — сказав Ганс Касторп трохи збентежено. Але як могло статися, що він уписав своєму брату в рахунок цигарки та костюми, а щодо його спритного усного рахунку та природних задатків, то це було не більше, ніж ілюзія та містифікація. Адже як і в інших справах, він був радше повільним та без запалу, а його спритність у цьому випадку не була жодним експромтом, а спиралася на підготовку, а саме на письмову підготовку, коли одного вечора під час процедури лежання Ганс Касторп, власне, й підвівся (він таки лягав на лоджії, оскільки всі це робили) зі свого бездоганного шезлонга, аби, слідуючи за несподіваною думкою, принести з кімнати папір та олівець для підрахунків. Таким чином, він виявив, що його брат у перших чи, взагалі, будь-яка людина потребує тут за все разом 12.000 франків на рік і заради розваги прикинув про себе, що він економічно абсолютно доріс до життя тут, оскільки він мав честь бути людиною з 18-19000 франками на рік.

Тож його другий тижневий рахунок був оплачений в обмін на спасибі та квитанцію, це мало означати, що для нього настала середина третього й за планом останнього тижня свого перебування тут, нагорі. Наступної неділі відвідає ще один курортний концерт, а в понеділок — ще одну лекцію доктора Кроковскі — сказав він сам собі та своєму братові; а у вівторок чи середу від'їде й знову залишить тут Йоахима самого, бідолаху Йоахима, якому невідомо скільки ще місяців може приписати той Радамант. Бідний Йоахим, його лагідні, чорні очі щораз вкривалися смутною пеленою, коли заходила мова про від'їзд Ганса Касторпа, який швидко наближався. Боже мій, і куди подівся цей відпускний час!

Проминув, пролетів, утік — і по правді неможливо було сказати, як то сталося. Це ж був, зрештою, двадцять один день, і ці дні мали б проминути один за одним, довгий ряд, такий довгий ряд і не пропустиш. І нараз від нього залишилося якихось три-чотири дні, не дуже показна рештка, принаймні, трохи розтягнута завдяки обом періодичним змінам нормальних днів, сповнених, щоправда, думками про пакування речей та прощання. Тут, нагорі, три тижні — справді майже ніщо, про це йому зразу всі казали. Найменшою одиницею часу тут був місяць, як казав Сеттембріні, оскільки ж перебування Ганса Касторпа було ще коротшим, тож це й не було жодним перебуванням, а лише короткочасним візитом, як висловлювався надвірний радник Беренс. Чи така швидкоплинність була пов'язана з надто високою загальною втратою енергії, й час тут пробігав так, що й оком не моргнеш? Та для Йоахима така блискавичність була втіхою з урахуванням п'яти місяців, що були в нього попереду, якщо ще й п'яти місяців буде достатньо. Але за ці три тижні вони мали б краще стежити за часом, так, як то було під час замірювання температури, коли належні за приписом сім хвилин перетворювались у значущий проміжок часу... Ганса Касторпа переймало щире співчуття до свого брата, в якого на обличчі був написаний сум скорої втрати товариша по спілкуванню — справді, переймався до нього сильним співчуттям, коли думав про те, що бідолаха на весь час має залишитися тут без нього, тоді як він сам житиме на рівнині й перебуватиме на службі транспортної техніки, що єднає народи: просто гаряче співчуття, в певні моменти з болем у грудях, коротким, але таким сильним, що він на якусь мить починав серйозно сумніватися, чи зможе він себе передолати й залишити тут Йоахима самого. Отже, часом його співчуття було аж надто сильним, і, очевидно, це стало причиною того, що він сам дедалі менше говорив про свій від'їзд: Йоахим же постійно заводив про це розмову; Ганс Касторп, як ми вже казали, з природного такту та чутливости вдавав, що до останнього моменту не хоче про це думати.

— Ну, сподіваюся, ти в нас, принаймні, відпочив і коли повернешся на рівнину, то почуватимешся свіжим та сповненим сил.

— Так, я буду всім передавати вітання, — перевів розмову Ганс Касторп, — і казатиму, що ти найпізніше через п'ять місяців повернешся також. Я відпочив? Ти питаєш, чи я відпочив за ці кілька днів? Сподіваюся. Певне почуття відпочинку мусить з'явитися навіть за такий короткий термін. Проте тут, нагорі, було стільки нових вражень, нових у будь-якому сенсі, дуже захопливих, але й утомливих як для душі, так і для тіла. Не маю враження, ніби я вже їх засвоїв і вже акліматизувався, хоча це було би передумовою будь-якого відпочинку. «Марія», слава Богу, така, як і раніше, кілька днів тому до мене знову повернувся її смак. Але час від часу на моїй носовій хустинці з'являється кров, та й триклятого жару на обличчі разом з безглуздим прискореним серцебиттям, схоже, я не позбудуся цього до самого кінця. Ні, ні, про акліматизацію я зовсім не можу говорити, та й хіба це можливо за такий короткий термін. Щоб тут акліматизуватися й перетравити враження, потрібно більше часу, а вже тоді почнеться відпочинок та відкладання білка. Шкода. Я кажу «шкода», оскільки це було явною помилкою, що я не виділив на це перебування більше часу — адже час у мене був. Таке почуття, що вдома, на рівнині, я буду змушений відпочивати від цього відпочинку та спати три тижні, таким змученим я часом почуваюсь. А тут іще й цей катар...

Адже до того йшлося, що Ганс Касторп повернеться на рівнину зі своєю першокласною нежиттю. Він застудився, можливо, під час процедур лежання, а саме — якщо зробити ще одне припущення — під час вечірньої процедури лежання, яку він став робити десь близько тижня тому, незважаючи на вогку й холодну погоду, яка до його від'їзду, здавалося, не збирається покращуватись. Правда, він довідався, що таку погоду тут не визнають за погану; поняття негоди взагалі не мало права на існування тут, нагорі, жодна негода не була страшною, на неї майже не зважали; тож з усією піддатливістю молодости, з усією її готовністю переймати думки та звичаї нового оточення Ганс Касторп почав плекати цю байдужість до негоди як власну звичку. Коли ллє як з відра, то не треба думати, що повітря стає сухішим. Воно таки не було сухішим, адже його обличчя, як і раніше, пашіло від сухости, ніби він опинився в перегрітій кімнаті або випив забагато вина. Що ж до холоду, то він був дуже відчутним, тож було мало сенсу ховатися від нього в кімнаті; адже якщо не йшов сніг, опалення не вмикали, тож сидіти в кімнаті зовсім не було затишніше, аніж лежати на лоджії в зимовому пальті та під двома майстерно закрученими верблюжими ковдрами. Навпаки, таке лежання виявилось незрівнянно затишнішим, за абсолютним присудом — найбільш прийнятна позиція, яку Ганс Касторп будь-коли випробовував. Цього висновку не порушувало те, що якийсь письменник га карбонарій називав її зі злим підтекстом «горизонтальною» життєвою позицією. Власне, ввечері вона йому особливо пасувала, коли на столику світилася лампа, між губами була затиснута «Марія», що знову набула смаку, а він насолоджувався усіма перевагами тутешнього шезлонга, які важко було навіть описати, кінчик носа був у нього крижаним, а у таки добряче задубілих, почервонілих руках він тримав книжку — це була все ще та сама книжка «Ocean Steamships» — та дивився крізь дугу лоджії на темніючу долину, де-не-де оздоблену розпорошеними, а часом тісно скупченими вогнями, долину, з якої майже щодня, принаймні, протягом цілої години долинала музика, приємно приглушені, знайомі мелодії: то були фрагменти з «Кармен», «Трубадура» чи «Вільного стрільця», потім статечні та швидкі вальси, також і марші, які заохочували гордовито крутити головою, та бадьорі мазурки. Мазурка?.. Власне, її звати Маруся, та, з маленьким рубіном; а в сусідній лоджії за товстим матовим склом лежав Йоахим — час від часу Ганс Касторп перекидався з ним словом, при цьому намагаючись якомога менше заважати іншим горизонтальним. Йоахимові в своїй лоджії було так само добре, як і Гансові Касторпу, хоча брат був немузикальним і так не насолоджувався вечірніми концертами. Шкода за нього; замість того Йоахим щось вичитував з російської граматики. Тоді як Ганс Касторп, лежачи на ковдрі, читав «Ocean Steamships» та захоплено дослухався до музики, радісно вловлював прозору глибину її фактури й відчував таке внутрішнє задоволення від того характеристичного та настроєвого мелодійного натхнення, що проходом лише з ворожістю міг згадати про висловлювання Сеттембріні стосовно музики, особливо досадними видавалися висловлювання італійця про політичну підозрілість музики — що, власне, було не краще, ніж слова діда Джузеппе про липневу революцію та шість днів творення світу...

Отже, Йоахим не надто переймався тією музичною насолодою, та й пряна розвага куріння була йому чужою; однак він так само затишно лежав у своїй лоджії, в затишку й спокої. День добігав кінця, цього разу все добігало кінця, було ясно, що сьогодні більше нічого не відбудеться, не станеться жодного потрясіння, жодного випробування не виникне більше перед серцевим м'язом. Та водночас було ясно: завтра все це з великою імовірністю, що випливала з обмежености, прихильности та повторюваности обставин, знову буде так само, й усе почнеться спочатку; й ця подвійна безпека та захищеність були цілком приємними, для Ганса Касторпа вони створювали з вечірньої процедури лежання разом із музикою та віднайденим пряним смаком «Марії» справді щасливий період життя.

Проте все це не стало на заваді добрячій застуді, яку наш гість та новачок підхопив під час процедур лежання (бо як і де ще могло таке трапитись). У нього розгулялася сильна нежить, застуда тиснула на лобні пазухи, язичок у горлі болів та мав хворобливий вигляд, повітря надходило до нього не так, як завжди, передбаченим природою каналом, а кололо його холодом, мало долати перешкоди через постійні спазми кашлю: за ніч голос набув глухого звучання, так ніби то був бас, обпалений дією міцних напоїв; і, за словами Ганса Касторпа, цієї ночі він зовсім не стулив ока, оскільки задушлива сухість горла щораз змушувала зриватися з подушки.

— Надзвичайно неприємно, — сказав Йоахим, — і навіть якось незручно. Ти маєш знати, що застуди тут не reçus[14], їх заперечують, офіційно при високій сухості повітря вони не повинні траплятися, й пацієнта, що хоче оголосити про свою застуду, Беренс не приймає з розкритими обіймами. Та з тобою тут інша справа, врешті, ти маєш право на застуду. Було б добре, якби нам пощастило позбутися катару, на рівнині є відомі практики, але тут, я сумніваюся, що хтось цим достатньо цікавиться. Тут краще не хворіти, тут ніхто тобою не опікуватиметься. Це давнє правило, врешті ти й сам про це дізнаєшся. Коли я сюди прибув, тут була одна пані, вона цілий тиждень трималася за вуха й нарікала на біль, і врешті Беренс взяв це до відома. «Будьте цілком спокійні, — сказав він їй, — туберкульозу це не стосується». На цьому й кінчилось. Ну, подивимося, що тут можна зробити. Завтра вранці я скажу про це масажистові, коли він прийде. Саме такий порядок, і він вже передасть далі, тож для тебе, можливо, щось зроблять.

Так сказав Йоахим, і порядок спрацював. Уже в п'ятницю, коли Ганс Касторп повернувся до кімнати після ранкового моціону, до нього постукали й він мав нагоду особисто познайомитися з пані Мілендонк або «пані старшою сестрою», як її називали, — дотепер він бачив її, очевидно, людину дуже зайняту, лише здалеку, коли вона виходила з однієї кімнати та переходила коридором, аби зайти до наступної, або ж пробігом помічав, як вона виникає в їдальні та чув її писклявий голос. Отже, тепер він сам заслужив на її відвідини; викликана у зв'язку з його катаром, вона сильно й коротко постукала в двері його кімнати й увійшла чи не до того, як він сказав «Заходьте», при цьому ще раз обернулася на порозі, аби пересвідчитися, чи не помилилась номером кімнати.

— Сорок третя, — пискнула вона на весь голос. — Правильно. Хай йому грець, on me dit que vous avez pris froid, I hear, your have caught a cold, ви, здається, застудились, мені сказали, що у вас застуда! Як я маю з вами говорити? По-німецькому, я вже бачу. А, ви гість молодого Цімсена, я вже бачу. Мені треба в операційну. Там потрібно одного хлороформувати, а він наївся салату з квасолею. Якщо за всім не дивитись... А ви, хай йому грець, ви примудрилися тут застудитись?

Ганс Касторп був подивований манерою говорити цієї пані шляхетного походження. Коли вона говорила, то ніби не звертала уваги на власні слова, при цьому неспокійно вертіла головою та задирала носа, мовби щось шукала, як хижак у клітці, а її вкрита ластовинням права рука, ледь стиснута в кулаці й з відчепіреним угору великим пальцем, погойдувалась у зап'ясті, так ніби хотіла сказати: «Швидше, швидше, швидше! Не слухайте, що я кажу, а говоріть самі, бо мені ніколи!» їй було за сорок, вона була куценького зросту, досить безформна, зодягнена в білий лікарняний халат з фартушком, на грудях якого був гранатовий хрестик. З-під її сестринського ковпака вибивалося рідке рудувате волосся, її водянисто-блакитні запалені очі, на одному з яких надодачу був ще й дозрілий ячмінь, неспокійно бігали, до того ж у неї був кирпатий ніс та жаб'ячий рот зі скривленою спідньою губою, що під час говоріння рухалася як совок. Тим часом Ганс Касторп дивився на неї з притаманною йому скромною, терплячою та довірливою привітністю.

— Що це ще за застуда, га? — знову запитала старша сестра, намагаючись глянути пронизливим поглядом, що, правда, не вдавалося, бо її очі весь час скошувались. — Ми не любимо таких застуд. Ви часто застуджуєтесь? Ваш брат також часто застуджувався? А скільки вам років? Двадцять чотири? Це вікове. Й ось, ви їдете до нас, нагору, й застуджуєтесь! Тут ми не повинні говорити про «застуди», це така собі ахінея з рівнини. (Слово «ахінея» прозвучало в її вустах якось зовсім неприємно й дивно, що підкреслила ще й спідня губа, яка виступила вперед як лопата). У вас чудовий катар дихальних шляхів, це я визнаю, це видно й у ваших очах. (І знову вона зробила дивну спробу прискіпливо подивитися на нього, та без особливого успіху). Але катари не виникають від холоду, вони виникають од інфекції, яку людина десь охоче зловила, тож постає лише питання: або йдеться про безневинну інфекцію, або не особливо безневинну, все інше — то ахінея (знову це жахливе слово «ахінея»). Сподіваймося, ваша сприйнятність на бактерії більше схиляється до безневинних, — сказала вона й поглянула на нього своїм дозрілим ячменем, аж він не знав, що й відповісти.

— Ось для вас безневинний антисептик. Можливо, вам допоможе, — вона дістала з чорної шкіряної сумки, що висіла в неї на поясі, пакетик і поклала на стіл. Це був формамінт.

— До речі, у вас вигляд збуджений, так ніби маєте жар, — і вона не втрималася, щоб не глянути йому в очі, але все-таки трохи скошеними очима.

— Ви міряли температуру?

Він заперечив.

— Чому? — запитала вона, і її випнута набік спідня губа зависла в повітрі...

Ганс Касторп не відповів. Він був ще таким молодим, що зберіг манеру вмовкати, притаманну для школяра, що стоїть коло парти, нічого не знає, тож і мовчить.

— Чи ви, може, взагалі не міряєте температуру?

— Міряю, пані старша сестро. Коли в мене жар.

— Хай йому грець, температуру якраз і заміряють, аби дізнатися, чи в людини є жар. А зараз ви вважаєте, що жару немає?

— Я не зовсім упевнений, пані старша сестро; я не дуже вмію розрізняти. Мене трохи кидає в жар та трохи морозить з часу мого приїзду сюди, нагору.

— Ага, і де ж ваш термометр?

— Я не маю з собою, пані старша сестро. Навіщо, я ж тут лише в гостях, я здоровий.

— Ахінея! Ви покликали мене тому, що ви здорові?

— Ні, — посміхнувся він увічливо, — тому що я трохи...

— Застудилися. Такі застуди в нас часто трапляються. Тут! — сказала вона й знову полізла до своєї сумочки, аби витягти звідти на показ два шкіряні футлярчики, чорний та червоний, які вона також поклала на стіл. — Ось цей коштує три франки п'ятдесят, а цей — п'ять франків. Звичайно, цей, за п'ять, був би для вас кращим. Вистачить на все життя, якщо з ним правильно обходитися.

Посміхаючись, Ганс Касторп узяв зі столу червоний футлярчик і відкрив його. Мовби коштовна прикраса, лежав скляний термометр на червоному шовку у заглибленні, зробленому якраз на його розмір. Цілі градуси були позначені червоними, а десяті — чорними рисками. Цифри були червоними, пиптик унизу — заповнений дзеркально сяючою ртуттю. Стовпчик був охолоджений і знаходився внизу, набагато нижче нормальної температури організму.

Ганс Касторп розумів, що має якось реабілітуватися.

— Я візьму цей, — сказав він, навіть не подивившись на другий. — Ось цей, за п'ять. Чи можу я його зразу...

— Гаразд! — пискнула старша сестра. — Не варто скупердяйствувати, коли йдеться про купівлю важливих речей! З оплатою не горить, буде внесено до рахунку. Дайте сюди, стовпчик треба зовсім маленьким зробити, загнати в самий кінець — ось так. — І вона взяла у нього з рук термометр, кілька разів тріпнула ним і загнала ртуть ще далі, нижче 35. — Він підніметься, помандрує нагору, оцей «Меркурій»! — сказала вона. — Ось ваше придбання! Ви, сподіваюся, знаєте, як то в нас роблять? Під ваш дорогоцінний язик на сім хвилин чотири рази на день, і добре стисніть ваші цінні губи. Бувайте, хай йому грець! Бажаю добрих результатів! — І старша сестра вийшла з кімнати.

Ганс Касторп уклонивсь та так і стояв біля столу, дивлячись на двері, за якими вона зникла, й на залишений нею прилад. «Отже це і є старша сестра фон Мілендонк, — думав він. — Сеттембріні її не любить, і то правда, вона має неприємні риси. Ячмінь — то зовсім негарно, до речі, він у неї не постійний. Але чого вона ввесь час каже «хай йому грець!»? Це звучить так безцеремонно й дивно. Та ще й продала мені один термометр, у неї завжди є в сумці кілька штук. Тут, напевне, скрізь ці термометри, в усіх крамницях, навіть там, де не чекаєш, про це говорив Йоахим. Але мені не треба було й напружуватися, він сам упав до рук». Ганс Касторп дістав крихкий прилад з футляру, роздивився його й неспокійно став ходити з ним по кімнаті. Його серце билося швидко й сильно. Він зиркнув на відчинений балкон і зробив рух до вхідних дверей, з наміром піти до Йоахима, та потім передумав і знов опинився перед столом, при цьому кахикнув аби спробувати власний голос. І потім закашлявся. «Так, я маю перевірити, чи в мене немає лихоманки від нежиті, — промовив він і швидко вставив термометр гостряком зі ртуттю під язик, так що прилад виступав уперед і різко вгору, міцно затиснутий губами аби не пропускати повітря ззовні. Потім він глянув на свій наручний годинник: було за двадцять чотири хвилини десята. І він почав чекати, коли минуть сім хвилин.

— Ані секунди більше, — подумав він, — ані секунди менше. На мене можна покластися. Мені не треба підміняти термометр «німою сестрою», як для тієї особи, про яку розповідав Сеттембріні, Оттілії Кнайфер». — І він став ходити кімнатою, притискаючи прилад язиком.

Час повз, оті сім хвилин видавалися безконечними. Ось минули дві з половиною хвилини, а Ганс Касторп уже позирав на стрілку годинника, чи не проґавить момент. Він займався тисячею справ, брав у руки речі й ставив їх на місце, виходив на балкон, остерігаючись, аби не помітив брат, роздивлявся пейзаж, ту гірську долину, яку вже достеменно вивчив у всіх її подобах: з її шпилями, гребінчастим силуетом та скосами, з розміщеними праворуч лаштунками Брембюлю, спина якого стрімко вривалася перед містечком, а схил поріс буйною альпійською зеленню, з гірськими формаціями праворуч, назви яких йому також стали добре відомими, та з Альтайнвандом, що з цієї перспективи, здавалося, замикав долину на півдні, — дивився вниз, на доріжки та клумби садової платформи, на скелястий ґрот, смереки, дослухався до шепотіння, що лунало з павільйону для лежання, де відбувалися процедури, й повернувся назад у кімнату, при цьому він зручніше переклав у роті термометр, потім зігнув руку та відгорнув манжет на зап'ясті, щоб поглянути на годинник. Доклавши значних зусиль, пересовуючи, штовхаючи й копаючи носаком різні речі, він згаяв шість хвилин. Оскільки ж, стоячи посеред кімнати, він поринув у мрії й дав розлитися своїм думкам, то остання хвилина, яка йому залишалася, прошмигнула, ніби на котячих лапках, непоміченою, новий рух руки відкрив перед ним її таємну втечу, і вже було трохи запізно, восьма хвилина вже на чверть була в минулому, і він, думаючи про те, що це не може зашкодити і не вплине на результат, вихопив термометр з рота і вп'явся в нього збентеженими очима.

Він зразу не збагнув, яким є показник, блиск ртуті злився з відблиском плескато-закругленої скляної оболонки, стовпчик, здавалося, був то зовсім угорі, то зовсім зникав, Ганс Касторп підніс прилад ближче до очей, крутив сюди-туди і нічого не міг збагнути. Врешті, під певним ракурсом, картина стала для нього чіткою, він міцно тримав прилад і усвідомлював побачене розумом. Справді, «Меркурій» розширився, він сильно розширився, стовпчик піднявся досить високо, був на багато поділок вище від нормальної температури тіла, Ганс Касторп мав 37,6.

Просто зранку, між десятою та пів на одинадцяту 37,6 — це було занадто, це вже була «температура», гарячка як наслідок інфекції, яку він підхопив, залишалося тільки питання, який це вид інфекції. 37,6 — у Йоахима також було не більше, тут ніхто не має більше, окрім тяжкохворих та морібундусів, що мають постільний режим, — ані Клеефельд із пневмотораксом, ані... також пані Шоша. Звичайно, в його випадку це було зовсім не те — просто температура через нежить, як то називають на рівнині. Але точно розрізнити та розділити це було неможливо, Ганс Касторп мав сумнів, що температура з'явилася в нього після того, як він застудився, й жалкував, що не запитався про це в «Меркурія» трохи раніше, з самого початку, як то йому пропонував надвірний радник. То була дуже розумна порада, тепер це стало очевидним, а Сеттембріні не мав рації, коли так в'їдливо про це сміявся — Сеттембріні з його республікою та красивим стилем. Ганс Касторп зневажав республіку та красивий стиль. Він знову й знову перевіряв показник термометра, що раз по раз зникав через віддзеркалення та знову з'являвся, коли Ганс Касторп крутив і обертав прилад: показник був 37,6 і це — з самого ранку!

Ганс Касторп був дуже схвильований. Він кілька разів пройшовся кімнатою з термометром у руці, тримаючи його горизонтально, аби не збити ртуть вертикальним струсом, потім з усією обережністю поклав його на туалетний столик і в пальті та з ковдрами вийшов на процедуру лежання. Сидячи, він накинувся ковдрою так, як його навчили, з боків та спіднизу, одну за одною, вже натренованими рухами, потім тихо лежав, чекаючи на другий сніданок та прихід Йоахима. Часом він посміхавсь і, здавалося, ніби справді посміхається до когось. Часом його груди здіймалися від задушливого струсу, й тоді він кашляв своїми враженими катаром грудьми.

Йоахим застав його ще лежачого, коли об одинадцятій годині, після ударів гонга зайшов до нього, аби разом піти до сніданку.

— Ну що? — запитав він подивовано, зупинившись перед шезлонгом...

Ганс Касторп мовчав ще якусь мить і дивився перед собою. Потім відповів:

— Так, остання новина полягає в тому, що в мене трохи підвищена температура.

— Що це має означати? — спитав Йоахим. — Ти відчуваєш жар?

Ганс Касторп знову трохи почекав з відповіддю й потім з деякою млявістю в голосі сказав таке:

— Жар, мій дорогий, я відчуваю вже давно, власне весь час. Але зараз ідеться не про суб'єктивне відчутя, а про доконаний факт. Я поміряв собі температуру.

— Поміряв температуру? Чим? — злякано вигукнув Йоахим.

— Звичайно, термометром, — відповів Ганс Касторп не без іронії та строгости. — Старша сестра продала мені один. Чому вона постійно каже «хай йому грець», я не знаю; це не дуже коректно. Але вона, незважаючи на поспіх, продала мені дуже добрий термометр, і якщо ти хочеш переконатися, скільки він показує, то піди глянь, він лежить на туалетному столику. Температура мінімально підвищена.

Йоахим розвернувся і швидко зайшов до кімнати. Коли повернувся, то промовив вагаючись:

— Так, тут 37,5.

— Значить він трохи збився! — швидко вставив Ганс Касторп. — Було шість десятих.

— Для ранку таку температуру ні в якому разі не можна назвати мінімальною, — відгукнувся Йоахим. — Добрий мені подарунок, — сказав він, ставши перед шезлонгом Ганса Касторпа, як ото стоять перед «приємним сюрпризом», руки в боки та схиливши набік голову. — Тобі доведеться йти в ліжко.

Ганс Касторп мав на це готову відповідь.

— Я не розумію, чому я з температурою 37,6 маю йти в ліжко, коли ти та багато інших, у яких температура не нижча, — якщо ви всі тут вільно ходите.

— Це ж трохи інше, — сказав Йоахим. — У тебе це акутно й безневинно. У тебе просто гарячка від нежиті.

— По-перше, — відповів Ганс Касторп, розділивши свою промову навіть на «по-перше» й «по-друге», — я не розумію, чому з безневинною гарячкою — припустимо, що така взагалі буває — з безневинною гарячкою я маю лежати в ліжку, а з іншою — ні. А, по-друге, я ж кажу тобі, що нежить жару мені не додала більше, ніж я мав до цього. Я стою на позиції, що 37,6 дорівнюють 37,6. Якщо ви можете з такою температурою бути на ногах, то і я можу.

— Але я мав чотири тижні лежати, як прибув сюди, — заперечив Йоахим, — і лише коли виявилося, що температура внаслідок постільного режиму не спадає, мені дозволили встати.

Ганс Касторп посміхнувся.

— Ну й що? На мою думку, з тобою було трохи інакше. Ти заплутався в протиріччях. Спершу розрізняєш, а потім ставиш на один щабель. Це ж якась ахінея...

Йоахим обернувся на підборі, а коли знову став лицем до свого брата, було видно, що його засмагле обличчя стало ніби темнішим.

— Ні, — сказав він, — я нічого не ставлю на один щабель. Ти майстер заплутувати. Я лише вважаю, що ти жахливо застуджений, це чути в твоєму голосі, й ти маєш лягти в ліжко, щоб скоротити процес, адже наступного тижня ти хочеш їхати додому. Якщо ж не хочеш — я маю на увазі: якщо ти не хочеш лягти, то можеш і не робити. Я не збираюся робити тобі жодних приписів. У всякому разі зараз ми маємо йти на сніданок. Нумо, бо вже запізнюємося.

— Правильно. Ходімо! — сказав Ганс Касторп і скинув із себе ковдри. Він зайшов у кімнату, аби пригладити щіткою волосся, і поки це робив, Йоахим ще раз поглянув на термометр, що лежав на туалетному столику, при цьому Ганс Касторп не зводив з нього ока. Потім вони мовчки пішли й невдовзі зайняли свої місця в їдальні, де, як завжди в цю годину, аж рябіло від склянок з молоком.

Коли карлиця принесла для Ганса Касторпа кульмбахського пива, він із серйозним виразом обличчя відмовився. Краще я сьогодні не питиму пива, зовсім нічого не питиму, ні, дуже дякую, хіба що ковток води. Це викликало увагу. Чому це? Що за вигадки! Чому без пива? Ганс Касторп пояснив, що у нього невисока температура, 37,6. Мінімальна.

На нього насварилися пальцем, Ганс Касторп почувався якось дивно. З хитруватим виразом обличчя сусіди за столом підморгували одним оком та підносили вказівний палець на висоту вуха, так ніби про когось, хто досі прикидався безневинним, стали відомими зухвалі, пікантні речі.

— Ну-ну, ви, — сказала вчителька, і її вкриті пушком щоки зашарілись, а вона жартівливо погрожувала. — Що це за правдиві історії, що за жарти. Дивіться-дивіться.

— Ой, ой, ой, — мовила також пані Штер, пригрозивши куцим, червоним пальцем, піднісши його до носа. — Темпус у нього ще є, в цього пана Гостя. Ну, ви просто веселун!

Навіть двоюрідна бабуся на протилежному кінці столу жартівливо й весело пригрозила йому, коли новина дійшла до неї; гарна Маруся, яка дотепер не звертала на нього майже жодної уваги, нахилилася в його бік і глянула своїми круглими карими очима, притиснувши до губів помаранчеву хустинку, а потім також пригрозила пальчиком; навіть доктор Блюменколь, якому пані Штер розповіла новину, не міг утриматися, щоб не приєднатись до спільного жесту, щоправда не дивлячись Гансу Касторпу в очі, й лише міс Робінсон як завжди виявила свою цілковиту безучасність та замкненість. Йоахим заради пристойности тримав очі опущеними.

Ганс Касторп, потішений стількома жартами, гадав, що має скромно все заперечити.

— Ні, ні, — сказав він. — Ви помиляєтесь, у мене абсолютно безневинний випадок, у мене нежить, бачите: сльози навертаються на очі, в грудях хрипить, я кашляв півночі, досить-таки неприємна річ...

Але вони не приймали його виправдань, усі сміялися й махали руками, вигукуючи: «Так, так, одні виверти, відмовки, гарячка від нежиті, це ми знаємо, це ми вже знаємо!» А потім усі в один голос стали вимагати, щоб Ганс Касторп записався на обстеження. Від новини сусіди перебували у доброму гуморі; а під час сніданку за столом Ганса Касторпа панував особливо жвавий настрій. У пані Штер — з розпашілим, упертим обличчям в обрамленні рюшів на комірі та з прищиками на щоках — проявилася якась просто-таки шалена балакучість, особливо розійшлася вона про насолоду кашляння — так, в цьому неодмінно є елемент розваги й насолоди, коли в глибині грудей збільшується, наростає лоскотання, а людина так глибоко вдихає повітря, щоб задовольнити подразник: це така сама насолода, як і чхання, коли охота до цього неймовірно наростає й стає невідворотною, а людина із задурманеною міною кілька разів бурхливо видихає та вдихає повітря, почуває себе блаженно, і від цього благословенного викиду забуває про все на світі. А часом це трапляється два-три рази підряд. Це миті безкоштовної насолоди життям, як, наприклад, також насолода чухати навесні відморожені місця, коли вони так солодко сверблять — так сильно й немилосердно чухатися аж до крови та шаленства від задоволення, а коли при цьому випадково поглянути у дзеркало, то ви побачите замість власного обличчя якусь чортячу подобу.

Так відверто детально говорила неосвічена пані Штер, аж поки коротку, хоча й ситну перекуску було завершено, й брати вирушили на свою другу дообідню прогулянку в долину, до Пляц-Давоса. Йоахим ішов занурений у власні думки, а Ганс Касторп стогнав од нежиті та відкашлювався із застуджених грудей. Уже дорогою додому Йоахим сказав:

— Маю пропозицію. Сьогодні п'ятниця, завтра по обіді в мене щомісячне обстеження. Це не генеральне обстеження, просто Беренс трохи мене обдивиться, Кроковскі зробить кілька записів. Ти можеш піти разом зі мною, щоб тебе принагідно також прослухали. Це ж просто смішно: якби ти був удома, ти б тоді також викликав Гайдекінда. А тут два фахівці, а ти від них утікаєш, сам не знаючи, в якому ти стані, настільки глибоко це в тобі сидить і чи не було б краще для тебе піти в ліжко.

— Гаразд, — відказав Ганс Касторп. — Як хочеш. Звичайно, я можу це зробити. Самому цікаво побути при обстеженні.

Так вони дійшли згоди, а коли піднялися до санаторію, до речі, випало зустрітися з надвірним радником Беренсом, і хлопці скористалися з нагоди, аби звернутися зі своїм проханням.

Беренс вийшов з під'їзду, здавався високим та струнким у збитім на потилицю високому капелюсі, із сигарою в роті, з синіми щоками та сльозавими очима, він був увесь в діяльності, занурений у справи своєї приватної практики, і, за його власними поясненнями, закінчивши роботу в операційній, він збирався до містечка відвідати тамтешніх пацієнтів.

— Добридень, панове! — сказав Беренс. — Увесь час гуляєте? Як воно, гарно у великому світі? Я саме вертаюся після нерівного двобою з ножем та пилкою для кісток — то непроста справа, знаєте, резекція ребер. Раніше п'ятдесят відсотків залишалися назавжди на столі. Тепер у нас кращі результати, та все ж часом маємо також справу з передчасним mortis causa[15]. Ну, сьогоднішній розумів гумор, у вирішальну мить проявив витримку... Ну й штука, цей людський торакс, який перестав ним бути. М'яка тканина, знаєте, якась недоречність, легке скаламутнення ідеї, так би мовити. Ну, а як ви? Як ваше шановне самопочуття? Удвох життєві обставини сприймаються таки веселіше, хіба ні, Цімсен? А ви досвідчений хитрун! Чого ж ви плачете, шукачу розваг? — нараз обернувся він до Ганса Касторпа. — Публічне плакання тут не дозволяється. Заборонено правилами санаторію. А то всі почнуть.

— Це в мене нежить, пане надвірний раднику, — відповів Ганс Касторп. — Не знаю, як то було можливо, але я вхопив страшенний катар. Ще й кашель, та й груди добряче заклало.

— Ага! — сказав Беренс. — То ви маєте звернутися за порадою до кваліфікованого лікаря.

Брати засміялися, і Йоахим відповів, клацнувши підборами:

— Ми якраз маємо такий намір, пане надвірний раднику. Завтра в мене обстеження, тож ми хотіли запитати, чи не були б ви так ласкаві, оглянути заодно ще й мого брата в перших. Хочемо з'ясувати, чи він зможе у вівторок від'їхати звідси...

— М. 3.! — сказав Беренс. — М. 3. 3. 3.! Ми зробимо з задоволенням! Можна було це давно зробити. Якщо вже ви опинилися тут, то варто цим скористатись. Але мені не хотілося бути надто наполегливим. Отже, завтра о другій, зразу після обіду!

— Я, до речі, ще маю невелику температуру, — зауважив Ганс Касторп.

— Що ви кажете! — вигукнув Беренс. — Хочете мені розповісти новину? Думаєте, я не маю очей! — і він показав своїм велетенським вказівним пальцем на обидва залиті кров'ю, водянисто-блакитні, сльозаві очні яблука.

— До речі, скільки ж ви маєте?

Ганс Касторп скромно назвав цифру.

— Вранці? Гм, непогано. Для початку, досить таки вправно. Ну, отже, маєте з'явитись удвох завтра о другій! Хай це буде мені нагородою. Бажаю вам благословенного прийому їжі! — і він почав спускатися похилою доріжкою, згинаючи коліна та веслуючи руками, тоді як дим від його сигари тягся в протилежний бік.

— Отже, домовились, як ти хотів, — сказав Ганс Касторп. — Щасливішого випадку годі було й шукати — я вже записаний. Та, зрештою, що він там може зробити, хіба що пропише сік лакриці або чай від кашлю, та все ж приємно, коли в такому стані маєш трохи лікарського догляду. Але чого він так кучеряво говорить? — сказав він. — Спершу я мав від цього задоволення, але з часом мені почало набридати. «Благословенного прийому їжі!» Що це за безглуздя. Хай би вже сказав: «Благословенної трапези!», до того ж «трапеза» — це поетичне слово, щось таке, як «хліб насущний» і справді поєднується зі словом «благословенний». Але «прийом їжі» — це ж чиста фізіологія, й до цього говорити про благословення — то вже просто знущання. Мені також не дуже подобається, що він курить, це трохи лякає мене, адже я знаю, що то йому шкодить і робить його меланхолійним. Сеттембріні казав, ніби його веселість вимушена, а Сеттембріні — критик, людина, що робить висновки, цього в нього не відбереш. Можливо, і я маю частіше робити висновки і не приймати все на віру, він має цілковиту рацію. Та часом людина починає робити висновки, судити та справедливо обурюватись, а потім стає щось на дорозі, щось таке, що не має жодного стосунку до висновків, і тоді кінець з моральними засторогами, й республіка та гарний стиль починають здаватися тоді чимось досить вульгарним...

Ганс Касторп промимрив щось нечітко, ніби сам був не зовсім певний того, що мав на увазі. Та брат лише встиг поглянути на нього збоку й мовив: «До побачення», після чого кожен пішов до своєї кімнати, а потім — на лоджію.

— Скільки? — м'яко спитав Йоахим за якийсь час, хоча й не бачив, чи Ганс Касторп звертався до свого термометра за порадою... А Ганс Касторп відповів байдужим тоном:

— Нічого нового.

І справді, тільки-но він зайшов, зразу взяв з туалетного столика своє крихке новопридбання сьогоднішнього ранку, 37,6, які вже відіграли свою роль, він збив ртутний стовпчик і, зовсім як Беренс, заклав собі до рота скляну сигару й узявся до процедури лежання. Та всупереч високим сподіванням і не зважаючи на те, що він тримав термометр під язиком цілі вісім хвилин, «Меркурій» розширився не більше, ніж знову на 37,6 — що, до речі, називалося гарячкою, хоча й не великою, проте наявною вже з самого ранку. Після їжі ряхтливий стовпчик піднявся до 37,7, увечері, коли пацієнт був дуже стомлений від подій та емоцій дня, він завмер на 37,5 і наступного ранку показав лише 37, аби о полудні досягти вчорашнього показника. З такими результатами настав обід наступного дня, а з його завершенням наближалася година прийому.

Пізніше Ганс Касторп пригадував, що мадам Шоша мала на собі під час цього обіду плетену золотаво-жовту кофту з великими ґудзиками та кишенями з облямівкою, кофта була нова, принаймні, нова для Ганса Касторпа, і, як завжди, із запізненням, вона ввійшла в тій кофті добре відомим Гансові Касторпу способом, привернувши на мить увагу всієї зали. Потім, як і щодня по п'ять разів, попрямувала до свого столу, м'яко сіла на своє місце та, балакаючи, взялася до їжі: Ганс Касторп, як завжди, спрямував погляд на «хороший» російський стіл і з особливою увагою стежив за рухами її голови під час розмови, дивився на закругленість її потилиці та розслаблену позу спини, позираючи попри Сеттембріні, що сидів на краю столу, який стояв поперек зали перед «хорошим» російським столом. А щодо пані Шоша, то вона за ввесь час обіду жодного разу не обвела поглядом залу. Та коли прибрали десерт і великий годинник з гирями та маятником на правій вузькій стіні зали біля «поганого» російського столу пробив другу годину, Ганс Касторп пережив надзвичайну подію, що справила на нього колосальне враження: поки годинник пробив — раз і вдруге — чарівна пацієнтка повільно обернула голову, навіть напівобернулася до столу Ганса Касторпа та ясно й відверто — а не просто до його столу, ні, недвозначно та якось приватно поглянула саме на нього, поглянула вузькими очима Пшибислава ще й з усмішкою на стулених губах, так ніби хотіла сказати: «Ну? Вже час. Ти йдеш?» (адже коли говорять очі, тоді звертаються на «ти», навіть якщо рот не встиг сказати «ви») — і це був той епізод, який глибоко запав йому в душу, збурив і злякав його — він заледве вірив своїм очам і спершу відсутнім поглядом глянув на обличчя пані Шоша й потім, підвівши очі над її чолом та волоссям, дивився в порожнечу. Чи знала вона, що він о другій годині має з'явитися на прийом до лікаря? Саме так воно й виглядало. Проте це було майже так само неймовірно, як і те, що вона могла знати, про що він саме подумав, а він подумав про те, чи не переказати йому надвірному радникові Беренсу через Йоахима, що його застуда дещо відлягла й він уважає обстеження зайвим: думка, переваги якої на тлі тієї запитливої посмішки зовсім поблякли й перетворилися лише в огидну, тривалу нудоту. Наступної миті Йоахим також поклав свою згорнуту трубочкою серветку на стіл, підморгнув йому високо піднятими бровами, вклонився сусідам по трапезі й залишив стіл — і Ганс Касторп, іще перебуваючи в стані внутрішнього запаморочення, хоча зовні твердим кроком та з почуттям, що кожен погляд та посмішка спрямовані на нього, попрямував за братом до виходу.

Про сьогоднішній намір вони не говорили з учорашнього вечора та й зараз ішли з мовчазним розумінням. Йоахим квапився: вже було пізніше, ніж домовлений час, а надвірний радник Беренс наполягав на пунктуальності. Залишивши залу, вони на тому самому поверсі крокували коридором повз «адміністрацію», потім спустились охайними сходами, вкритими навощеним лінолеумом, до підвального поверху. Йоахим постукав у двері, розташовані якраз навпроти сходів і, судячи з порцелянової таблички, були входом до ординаторської.

— Заходьте! — гукнув Беренс, зробивши наголос на першому складі. Він стояв посеред кабінету в халаті, в правій руці тримав стетоскоп, яким він постукував себе по стегні.

— Темп, темп, — сказав він і спрямував свої сльозаві очі на настінний годинник. — Un poco più presto, Signori![16] Ми ще не зовсім у повному розпорядженні вашого шановного здоров'я.

За подвійним письмовим столом біля вікна сидів доктор Кроковскі, блідість якого була особливо разючою на тлі чорної люстринової сорочки, його лікті лежали на столі, одна рука тримала перо, друга підтримувала бороду, перед ним були папери, напевне, історія хвороби, на новоприбулих він дивився притупленим поглядом особи, що присутня лише в ролі асистента.

— Ну, годі вже про поведінку! — відповів надвірний радник на вибачення Йоахима й узяв у нього з рук температурну криву, щоб переглянути її, тоді як пацієнт поквапно оголював верхню частину тіла, а знятий одяг чіпляв на вішалку поряд з дверима. Гансові Касторпу уваги не приділяли. Якийсь час він стояв, роззираючись, а потім сів на маленький, старомодний фотель з китицями на бильцях, поряд з яким стояв столик з карафкою, наповненою водою. Попід стінами стояли книжкові шафи, заставлені медичними працями з товстими корінцями та папками зі справами. З меблів був лише шезлонг, обтягнений провощеною тканиною, який можна було ставити вище чи нижче, на подушечці для голови була розгорнута паперова серветка.

— Сім десятих, дев'ять десятих, вісім десятих, — казав Беренс, перегортаючи тижневі картки, куди Йоахим ретельно заносив результати свого щоденного п'ятиразового замірювання температури. — Досі занадто гарячий, дорогий Цімсен, не скажеш, що після недавнього обстеження ви зміцніли. («Недавно» було чотири тижні тому). Отрута ще не вийшла, ще не вийшла, — сказав він. — Ну, це й не буває за один день, чарівництвом ми також не займаємося.

Йоахим кивнув і здригнувся своїм оголеним плечем, хоча він і міг заперечити, що він тут перебуває далеко не один день.

— А як поколювання в правому гілусі, де ввесь час було особливо чутно? Краще? Ну, ходіть сюди! Ось ми зараз чемно вас обстукаємо. — І почалося обстеження.

Надвірний радник Беренс, широко розставивши ноги й нахилившись уперед, зі слухавкою під пахвою, постукав спершу по правому плечі Йоахима, стукав, замахуючись усією кистю, користуючись велетенським безіменним пальцем правої руки як молоточком, а ліву руку використовував для опори. Далі він перейшов під лопатку й простукав збоку середню та нижню частини спини, тоді як Йоахим, що був уже натренованим, підняв руку, щоб можна було простукати й під пахвою. Все це було повторено з лівого боку і на цьому кінець, а надвірний радник скомандував «Оберніться!», щоб обстукати груди. Він постукав зразу під шиєю, біля ключиці, постукав під та над грудьми, спершу праворуч і потім ліворуч. Коли вже доволі настукався, то перейшов до прослуховування, схиляючись до стретоскопа й прикладаючи його до грудей та спини Йоахима, де він досі простукував. При цьому Йоахим мусив навпереміну то сильно вдихати, то штучно кашляти, що, здавалось, його дуже виснажувало, оскільки він вибивався з дихання, а на очі йому наверталися сльози. Надвірний радник Беренс у коротких, стислих висловах повідомляв усе, що там почув, своєму асистентові, який сидів навпроти за столом, при цьому Ганс Касторп не міг позбутися думки, що все це нагадує відвідини кравця, коли шляхетного вигляду пан знімає мірку на костюм та в звичній послідовності прикладає сантиметр до корпусу, до рук та ніг замовника й передає одержані розміри зсутуленому за столом учневі, які той записує пером.

— Коротке, вкорочене, — диктував надвірний радник Беренс. — Везикулярне, — казав він і знову. — Везикулярне (очевидно, це було добре). Хрипке, — сказав він і поморщився. — Дуже хрипке. Шуми, — і доктор Кроковскі все занотовував, як кравчук занотовує слова кравця.

Ганс Касторп стежив за всім цим, похиливши набік голову, занурившись у задуму при вигляді напівроздягненого Йоахима, ребра якого (слава Богу, в нього ще були всі ребра) після сильного вдиху здіймалися під напнутою шкірою високо над запалим животом — цей стрункий, жовтаво-брунатний торс юнака з чорною порістю на грудях та м'язистих руках; на зап'ясті в нього був золотий браслет-ланцюжок. Це руки гімнаста, думав Ганс Касторп; я ніколи не мав від гімнастики жодного задоволення, а він завжди це любив, що, напевне, пов'язано з його потягом до солдатської верстви. Він завжди був у добрій фізичній формі, значно кращій, ніж я, адже я завжди був цивільною людиною, й для мене важливо було митися теплою водою та добре їсти й пити, тоді як для нього — чоловічі вимоги та досягнення. Й ось зовсім іншим чином його тіло вийшло на передній план, усамостійнилося й стало важливим, а саме через хворобу. Воно засвічене й не бажає зміцніти й дати отруті вийти, хоч би як бідний Йоахим прагнув бути солдатом на рівнині. Поглянь-но, він виріс, просто викапаний Аполлон Бельведерський, лише волосся зайве. Проте всередині хворий, а ззовні гарячий від хвороби; адже хвороба робить людину набагато тілеснішою, перетворює її цілковито на тіло... І поки Ганс Касторп так думав, його пройняв страх, і він поглянув швидко й запитливо на Йоахимові очі, на його великі, чорні, лагідні очі, що від навмисного кашляння та вдихання налилися слізьми й дивились під час обстеження зі смутним виразом поверх голів присутніх кудись у порожнечу.

Тим часом надвірний радник Беренс дійшов до кінця.

— Ну, добре, Цімсен, — сказав він. — Все гаразд, настільки це можливо. Наступного разу (це буде через чотири тижні) напевне буде трошки краще.

— Пане надвірний раднику, як довго, ви вважаєте, я...

— Ви знову квапите? Ви ж не можете там, у війську, розпікати своїх хлопці у такому розгаряченому стані! Останній раз я казав про якісь півроку, як на мене, можете рахувати відтепер стільки само, але вважайте це за мінімум. Зрештою, тут же можна жити, ви також маєте бути чемним. У нас тут не каторга й не... сибірські рудники! Чи, може, хочете сказати, що в нас тут щось подібне? Ну, добре, Цімсен! Вільно! Є ще бажаючі? — вигукнув Беренс і поглянув угору. Випроставши руку, він передав стетоскоп докторові Кроковскі, який на завершення мав провести в Йоахима невелику асистентську перевірку.

Ганс Касторп підхопився й, не відводячи очей від персони надвірного радника, що стояв розіставивши ноги й розтуливши рота, занурений у свої думки, почав швиденько готувати себе до обстеження. Він надто квапився, на мить заплутавсь у своїй сорочці в цятку з манжетами, коли знімав її через голову. Потім, білошкірий, білявий та худий, стояв перед надвірним радником Беренсом — і його статура видавалася більш цивільною, ніж у Йоахима Цімсена.

Але надвірний радник не звернув на нього уваги, все ще заглиблений у думки. Доктор Кроковскі знову зайняв своє місце, а Йоахим почав одягатись, і нарешті Беренс вирішив звернути увагу на того, хто зараз стояв перед ним.

— Ось воно що, так тепер ви! — сказав він, узяв своєю величезною рукою Ганса Касторпа за передпліччя, потяг до себе й уважно глянув на нього. Він дивився не в обличчя, як то дивляться на людину, а на тіло; обернув його, як то обертають тіло, й роздивився також і спину.

— Гм, — сказав він. — Ну, подивимося, чи добре у вас усе настроєно, — й знову взявся за своє простукування.

Він простукував скрізь, де і в Йоахима, й неодноразово знову повертався до різних місць. Довгий час постукував поперемінно й з метою порівняння ліворуч угорі, біля ключиці й трохи нижче.

— Ви чуєте? — питав він, звертаючись до доктора Кроковскі... І доктор Кроковскі, що сидів за п'ять кроків за столом, повідомляв кивком голови, що чує: із серйозним виразом обличчя нахиляв підборіддя до грудей, аж вуса притискав, і їхні кінчики загиналися догори.

— Дихайте глибоко!.. Кашляйте!.. — наказував надвірний радник, знову взявши в руки стетоскоп; і Ганс Касторп мав сильно напружуватися протягом восьми чи десяти хвилин, поки тривало прослуховування. При цьому лікар не промовив жодного слова, лише переставляв стетоскоп то туди, то сюди й уважно та по кілька разів слухав у точках, де перед цим робив простукування. Потім заклав інструмент під пахву, завів руки за спину та втупив погляд на підлогу поміж собою та Гансом Касторпом.

— Так, Касторп, — сказав він, уперше назвавши його тільки на прізвище, — справа виглядає praeter-propter[17], як я і думав з самого початку. Я взяв вас на замітку, Касторп, тепер можу вам сказати — причому з самого початку, тільки-но мав незаслужену честь знайомства з вами — я сильно підозрював, що ви потенційно належите до тутешніх і що з часом самі це збагнете, як і деякі інші, що приїхали сюди заради розваги й дивилися на все з високо задертим носом, аж поки одного дня довідалися, що їм би пішло на користь — і не просто «пішло б на користь», прошу мене правильно зрозуміти, — що їм необхідно без зайвої пози зробити тут трохи тривалішу зупинку.

Ганс Касторп почервонів, і Йоахим, застібаючи підтяжки, нараз завмер і наслухав далі...

— У вас такий приємний, симпатичний брат, — вів надвірний радник далі, кивнувши головою в бік Йоахима, погойдуючись при цьому на закаблуках, — який, сподіваємося, незабаром зможе сказати, що він колись був хворим, але коли ми до цього дійдемо, він усе одно завжди буде таким, що раніше був хворим, ваш, пане, брат у перших, і від цього, як кажуть мислителі, a priori падає певне світло й на вас, дорогий Касторп...

— Він мені лише зведений брат у перших, пане надвірний раднику.

— Ну, що ви. Ви ж не хочете відмовитися від свого родича. Зведений чи ні, все одно він залишається родичем. А з чийого боку?

— По матері, пане надвірний радник. Він син зведений.

— А ваша шановна мати добре почувається?

— Ні, вона померла. Померла, коли я ще був малим.

— О, від чого ж це?

— Від тромбу, пане надвірний радник.

— Від тромбу? Ну, що ж, це було давно. А ваш шановний батько?

— Він помер від запалення легень, — сказав Ганс Касторп, — і мій дід також, — додав він.

— Ага, він також? Ну, досить про родичів. А щодо вас, то ви, певне, завжди були досить недокрівним, еге ж? А, часом, від фізичної чи розумової роботи ви швидко втомлювались? Таки втомлювалися? Й у вас було сильне серцебиття? Лише останнім часом? Добре, а окрім того, напевне, ви маєте сильну схильність до катарів дихальних шляхів. Чи знаєте ви, що ви були й раніше хворим?

— Я?

— Так, саме вас я маю на увазі. Ви чуєте різницю? — і надвірний радник поперемінно постукав ліворуч угорі грудей та трохи нижче.

— Звучить трохи глухіше, ніж отут, — сказав Ганс Касторп.

— Дуже добре. З вас вийшов би спеціаліст. Отже, тут чути приглушені тони, а такі приглушені тони вказують на задавнені місця, де вже почалося завапновування, зарубцювання, якщо хочете. Ви старий пацієнт, Касторп, але ми нікого не будемо звинувачувати, що ви про це не знали. Поставити ранній діагноз важко — особливо для шановних колег з рівнини. Я не кажу, ніби в нас чутливіші вуха, хоча спеціальні тренування трохи дають. Але повітря допомагає нам чути, розумієте, розріджене, сухе повітря, тут, нагорі.

— Ясна річ, — сказав Ганс Касторп.

— Добре, Касторп. А тепер послухайте, юначе, я хочу сказати вам багато золотих слів. Якби з вами більше нічого не було, розумієте, окрім тих приглушених тонів та шрамів на вашій еоловій трубці всередині і якби все обмежилося тими чужорідними тілами з вапняку, то я послав би вас до вашого родинного вогнища й ні на йоту вами б не займався, ви розумієте? Та судячи з того, який стан справ тепер і яким є результат обстеження, враховуючи те, що ви й так уже тут, з нами — то їхати додому не варто, Гансе Касторп, — незабаром вам усе одно доведеться повернутися.

Ганс Касторп знову відчув, як кров заливає серце, так що воно просто гупає, і Йоахим все ще стояв, тримаючи руками нижні ґудзики й опустивши очі.

— Адже окрім приглушених тонів, — сказав надвірний радник, — ви маєте там, ліворуч угорі також одне шерхке місце, що сприймається майже як шум, і це, безперечно, свіже місце. Я не хочу нічого говорити про джерело розм'ягчення, але це, безперечно, «мокра плямка». І якщо ви там, унизу й далі так ходитимете, мій дорогий, то у вас, не мало, не багато, цілий клапоть легені полетить під три чорти.

Ганс Касторп стояв, не рухаючись, навколо рота в нього почалося дивне посмикування, й можна було крізь ребра чітко бачити, як його серце пульсує. Він поглянув на Йоахима, очей якого не знайшов, і потім знову на обличчя надвірного радника з синіми щоками і так само синіми сльозавими очима та ледь скошеними в один бік вусиками.

— Як об'єктивне підтвердження, — вів далі Беренс, — ми маємо вашу температуру: 37,6 зранку, що приблизно збігається з акустичними даними.

— Я ж думав, — сказав Ганс Касторп, — що гарячка в мене від катару.

— А катар? — перебив надвірний радник. — Звідки він узявся? Давайте я вам щось розповім, пане Касторп, і майте на увазі, ви наділені достатньо великою кількістю мозкових звивин, настільки я знаю. Отже, повітря тут у нас добре проти хвороби, це й ваша думка, хіба не так? А так воно і є. Але воно добре і для хвороби, ви розумієте мене, воно спонукає її, воно революціонує тіло, воно дає латентній хворобі вийти на поверхню, й таким виходом на поверхню, ще й зовсім не найгіршим, є катар. І, якщо хочете знати мою думку, то я не знаю, чи була у вас гарячка ще на рівнині, але тут, нагорі, ви замали її зразу, в перший же день, і зовсім не через ваш катар.

— Так, — сказав Ганс Касторп, — мені також так здається.

— Зразу ви, напевне, були ніби напідпитку, — додав надвірний радник. — Це отрути, які стимулюють хворобу, їх продукують бактерії; вони діють на центральну нервову систему як хмільне, розумієте, і від цього з'являються червоні щічки. Спочатку у вас буде постільний режим, Касторп; ми подивимося, може, за кілька тижнів спокою зможемо позбавити вас цього хмільного стану. А далі буде видно. Ми зробимо гарну світлину вас ізсередини — ви матимете задоволення від можливости зазирнути в нутро власної персони. Але я вам скажу зразу: таке, як у вас, не виліковується за два дні, рекламні успіхи та диво-курси лікування ми надати не можемо. Проте мені зразу здалося, що ви будете кращим пацієнтом, з більшим хистом до хворіння, аніж отой бригадний генерал, який завжди хоче негайно забратися геть, тільки-но в нього на дві-три поділки знижується температура. Так ніби «лежати» гірша команда, ніж «стояти струнко»! Спокій — це перший громадянський обов'язок, а нетерплячка лише шкодить. Дивіться ж, не розчаруйте мене, Касторп, і прошу, не підведіть мене з моїм знанням людей! А тепер кроком руш у ліжко.

На цьому надвірний радник закінчив розмову й сів до письмового столу, щоб, як людина, зайнята багатьма справами, заповнити письмовою роботою паузу до наступного обстеження. Зате доктор Кроковскі підвівся зі свого місця, підійшов до Ганса Касторпа, різко схилив набік голову, поклав одну руку на його плече та, виразно посміхаючись, так що було видно крізь бороду його жовті зуби, щиро потиснув йому правицю.