Зачарована гора, Том 1

Юшка вічности та раптова ясність

Маємо згадати про одне явище, яке цілком справедливо викликає подивування в самого оповідача, отже, читачеві не буде потреби надто з того дивуватися. Тим часом, як наш звіт про перші три тижні перебування Ганса Касторпа в тих, що «тут, нагорі» (двадцять один день у розпал літа, після чого, за людським передбаченням, це перебування взагалі мало й завершитися) поглинув певні маси простору та часу, об'єм яких цілком відповідає нашим власним, напівусвідомленим сподіванням, — опис наступних трьох тижнів його перебування на цьому місці навряд чи займе стільки часу, тобто стільки слів та миттєвостей, як попередні сторінки, аркуші, години та дні роботи: ми побачимо, що ці три тижні проминуть за мить і лишаться позаду.

Отже, це може видатися дивним, але насправді все йде своїм плином і відповідає законам оповіді та її сприймання. Адже цілком закономірно узгоджується з цими законами та обставина, що в нашому сприйнятті час видається нам так само довгим чи коротким, займає стільки ж місця, як у сприйнятті героя нашої оповіді, молодого Ганса Касторпа, планам якого доля перешкодила таким несподіваним чином; може видатися корисним, підготувати читача з урахуванням таємниці часу до ще більших див та феноменів, аніж ті, що вже тут відбулись і які ще трапляться за час перебування в нашому товаристві. Наразі буде достатньо, щоб кожен пригадав, як швидко пробігає вервечка, ба навіть «довга» вервечка днів, які ми, хворіючи, провадимо в ліжку: то завжди один і той самий день, який в одно повторюється; та оскільки все є тим самим, то, зрештою, не зовсім коректно говорити про «повторення»; варто казати про однорідність, про завмерле «тепер» або ж про вічність. Тобі приносять на обід юшку так само, як приносили вчора й принесуть завтра. І в цю саму мить на тебе повіє чимось таким — і ти не знаєш що то й звідки; тобі паморочиться в голові, коли бачиш, як подають юшку, форми часу розпливаються, входять одна в одну, а істинною формою буття, що відкриваєтся перед тобою, постає нерозтяжне теперішнє, в якому тобі вічно приносять юшку. В контексті вічности говорити про нудьгу було б надто парадоксально; а парадоксів ми волієм уникати, особливо коли живемо одним життям з нашим героєм.

Отже, з неділі після обіду Ганс Касторп був на постільному режимі, оскільки надвірний радник Беренс, найвищий авторитет світу, що нас оточує, зробив саме такий припис. Тож Ганс Касторп лежав у нічній сорочці з монограмою на нагрудній кишені, заклавши руки за голову, лежав у своєму чистому, білому ліжку, на смертному одрі американки та, можливо, й не тільки її, й дивився простими, затуманеними нежиттю блакитними очима на стелю кімнати, розмірковуючи про дивний поворот долі. Та навіть якби в нього і не було нежиті, він навряд чи дивився б чітким, ясним та незатуманеним поглядом, ні, при всій нескладності його внутрішнього світу, думки були похмурі, збентежені, нечіткі, не зовсім щирі, ще й сумнівні. Отак він лежав, і раптом ним затрусив глибокий, наростаючий, тріумфальний сміх, що здіймався з глибини грудей, а його серце боляче стискалося й завмирало від ніколи ще не знаної радости й надії; та незабаром він знову зблід від страхів та переживань, і то вже було його власне сумління, яке змушувало серце битись об ребра в швидкому, крилатому такті.

Першого дня Йоахим дав йому цілковитий спокій, уникав будь-яких розмов. Зо два рази обережно входив до кімнати хворого, кивав головою та заради пристойности питав, чи йому що потрібно. До речі, Йоахимові було легко зрозуміти острах Ганса Касторпа перед будь-якою дискусією, оскільки за своїх поглядів на життя він уважав своє становище ще нестерпнішим, ніж у брата.

Та в неділю, повернувшись із самотньої, як то було й раніше, ранкової прогулянки, Йоахим усе ж таки не став довго відкладати обговорення справ зі своїм братом, принаймні, справ термінових. Він підійшов до його ліжка й, зітхаючи, промовив:

— Так, нічим тут не зарадиш, треба вдатися до певних кроків. Адже вдома чекають на тебе.

— Поки що ні, — відповів Ганс Касторп.

— Так, але наступними днями, в середу або четвер...

— Та ні, — сказав Ганс Касторп, — вони зовсім не чекають мене на якийсь певний день. За своїм клопотом їм нема коли чекати на мене та рахувати дні, коли я повернуся. Коли приїду, тоді й приїду, а дядько Тінаппель скаже: «А ось уже й ти», а дядько Джеймс спитає: «Ну, що задоволений?» І якщо я не приїду, то має минути чимало часу, поки вони помітять, будь певен. Але, звичайно, їх треба буде повідомити...

— Можеш лише уявити, — сказав Йоахим, знову зітхнувши, — як це мені все неприємно! Що ж тепер буде? Звичайно, я таки відчуваю тут свою відповідальність. Ти їдеш сюди, щоб провідати мене, я вводжу тебе тут, нагорі, в курс справ, і ось ти застряг, і ніхто не знає, коли повернешся і зможеш приступити до своєї роботи. Маєш розуміти, що я почуваюся надзвичайно прикро.

— Дозволь-но, — сказав Ганс Касторп, і досі тримаючи руки за головою. — Що за проблеми ти вигадуєш? Це ж повна нісенітниця. Я приїхав, щоб тебе відвідати? Для цього також, але в першу чергу, аби самому відпочити згідно з приписом Гайдекінда. Ну, й тут ось виявилося, що мені потрібно більше відпочинку, ніж він та всі ми могли собі уявити. Я ж далеко не перший, хто думав здійснити короткочасний візит, багато людей так приїздили й потім виявлялося, що вони жорстоко помиляються. Згадай-но хоча б другого сина «Tous-les-deux», і як у нього все склалося — я навіть не знаю, чи він ще живий, чи його потихеньку винесли під час обіду. Те, що я трохи хворий, було для мене несподіванкою, я маю трохи звикнутися з думкою, що я такий самий пацієнт, як і ви, а не просто гість, як то гадав раніше. Хоча, з іншого боку, це мене не так-то й дивує, адже я ніколи не мав аж надто міцного здоров'я, і якщо врахувати, що мої батьки померли дуже рано, то чудовому здоров'ю не було звідки братися! В тебе також є невелика вада, яка тепер, здається, майже залікована, та ми не надавали цьому такого значення, а може то в нас, справді, в роду, принаймні Беренс висловив таке припущення. Ось лежу тут з учорашнього дня та й думаю про те, як я загалом ставився до життя — розумієш, до його вимог... Моїй натурі завжди була притаманна певна серйозність та несприйняття всього надто здорового та голосного, — ми ще недавно розмовляли з тобою про те, як я схилявся стати священиком — заради цих скорботних та величних обрядів: розумієш, така чорна сутана зі срібним хрестом та трьома літерами R. І. Р. ...Requiescat in pace...[18] То, напевне, найгарніші слова, й вони мені набагато симпатичніші, аніж «Хай живе», які, по суті, завжди є лише галасом. Усе це, напевне, від того, що я сам маю певну ваду, і з дитинства в мене було особливе ставлення до хвороб — ось воно принагідно й проявилось. І якщо все справді так, то, навпаки, треба вважати щастям, що я потрапив сюди, до вас, та вирішив пройти огляд, і ти не повинен ні про що себе картати. Ти ж чув: якби я й далі жив так, як досі, то в мене, можливо, ні за цапову душу полетіла б ціла легеня!

— Ну, це невідомо! — сказав Йоахим. — У тому то й річ, що нам про це невідомо! В тебе ж і раніше були вражені місця, і ніхто ними не цікавився, вони самі зарубцювалися і в тебе після того залишилося якихось кілька місць із притлумленим звуком. Дуже можливо, що якби ти не потрапив сюди, нагору, те саме трапилося б і з цим новим місцем, яке в тебе зараз виявили! Наперед тут нічого невідомо.

— Атож, наперед нічого невідомо, — відповів Ганс Касторп.

— І тому ми не маємо права припускати найгіршого, зокрема й щодо часу мого лікування тут. Ти кажеш, невідомо коли мене відпустять звідси і я зможу приступити до роботи на верфі, але ти говориш песимістичним тоном, а песимізм я вважаю тут передчасним, і саме тому, що нам нічого невідомо. Адже Беренс не назвав жодного терміну, він людина розумна і не хоче вдавати з себе пророка. Окрім того, ще не робили ані просвічування, ані фотографічних знімків, а саме вони дадуть можливість робити об'єктивні судження про мій стан, і хто зна, може, нічого вартого уваги й не виявиться, температура понизиться, і я спокійно з вами попрощаюсь. Ні, я проти того, щоб передчасно бити тривогу та лякати домашніх усілякими страшними казками. Буде цілком достатньо написати їм найближчим часом — я сам можу написати ось цією авторучкою, — сяду на постелі й напишу, що сильно застудився, що піднялася температура, що лежу і поки що не можу виїхати. А вже там побачимо.

— Ну, гаразд, поки що можна й так, а з іншим зачекаємо.

— Яким це іншим?

— Ти надто вже безтурботний! У твоїй валізі речей лише на три тижні. Тобі потрібна білизна, верхня та спідня, зимовий одяг та більше взуття. Врешті, грошей тобі також мають вислати.

— Якщо, — сказав Ганс Касторп, — якщо все це мені буде потрібне.

— Гаразд, зачекаємо, — сказав Йоахим, — але не варто... — Він схвильовано заходив кімнатою. — Ні, не варто тішити себе ілюзіями! Я тут надто довго, аби не знати, що до чого. Коли Беренс каже, що там є ослаблене дихання, ледь не хрипи... Але, звичайно, спершу ми подивимося!

На тому справа поки скінчилась, а потім почалися щотижневі та щодвотижневі відхилення від звичайного денного розпорядку; навіть незважаючи на постільний режим, Ганс Касторп брав у них участь, якщо й не прямо, то, принаймні, через оповіді Йоахима, коли той заходив та підсідав до нього на ліжко на якісь чверть години.

Тацю, на якій у понеділок йому принесли сніданок, тепер прикрашала невелика ваза з квітами; не забули прислати й печива, яке сьогодні подавали в їдальні. А згодом на терасі та в саду почулися збуджені голоси, загули труби, загугнявили кларнети й почавсь недільний концерт, що відбувався що два тижні. В зв'язку з цим у кімнаті брата з'явився Йоахим та, прочинивши балконні двері, слухав концерт з його лоджії, тоді як Ганс Касторп, напівсидячи в ліжку та схиливши набік голову, вловлював співзвуччя, що долинали до його слуху, і при цьому його погляд був блаженно-закоханим та мрійливим, і він сам подумки здвигав плечима, згадуючи розмірковування Сеттембріні про те, що музика є «політично неблагонадійною».

Та, окрім того, як ми вже зауважували, Ганс Касторп наполягав, щоб Йоахим детально розповідав йому про всі події та заходи цих днів, випитував, чи були в неділю дами в святкових туалетах, у мереживних матіне й таке інше (проте для мереживних матіне день виявився трохи захолодним), а також чи хто після обіду їздив кататися на бричках (і, справді, деякі їздили: «Товариство однієї легені» in corpore[19] їздило в Клавадель); а в понеділок він навіть вимагав у Йоахима переказати зміст conférence[20] доктора Кроковскі, який після лекції, перед післяобідньою процедурою лежання заскочив його провідати. Та Йоахим був мовчазний, очевидно, йому не хотілося говорити, адже й про попередню лекцію вони не вели розмов. Одначе Ганс Касторп таки наполягав і бажав знати подробиці.

— У мене хоч і постільний режим, але я за все плачу повністю, — заявив він. — І також хочу мати щось від того, що тут пропонується.

Він згадав той понеділок два тижні тому, свою самостійну прогулянку, яка зовсім не пішла йому на користь, і висловив припущення, що саме ця прогулянка революційним чином уплинула на його організм, після чого й розгулялася прихована хвороба.

— Я був уражений, як тут розмовляють! — вигукнув він. — Знаєш, простий люд говорить, так достойно та урочисто; часом це звучить як поезія. «Ну, прощавай і спасибі тобі!» — повторив він, імітуючи лісоруба. — Я чув це у лісі й ніколи в житті не забуду. Такі речі поєднуються згодом з іншими враженнями та спогадами й звучатимуть у душі до останнього дня... Отже, Кроковскі знову розмірковував про «любов»? — нарешті спитав Ганс Касторп, скорчивши гримасу.

— Атож, — відповів Йоахим. — Про що іще. Це ж його тема.

— І що він казав сьогодні?

— Та, нічого особливого. Ти ж минулого разу вже чув, як він про такі речі висловлюється.

— І все-таки що нового він вам сьогодні видав?

— Нічого нового... Сьогодні була суцільна хімія, — знехотя став розповідати Йоахим. Кроковскі заявив, що під час «цього» буцімто відбувається своєрідне зараження, самозараження організму, причиною якого є невідома речовина, що поширюється всім тілом, а її продукти розпаду діють запаморочливо на певні центри спинного мозку, тоді людина перебуває ніби в стані сп'яніння, це приблизно так, як буває при постійному вживанні наркотиків — морфію чи кокаїну.

— І тоді починають пашіти щоки, — підхопив Ганс Касторп. — Ти ба, це справді варте уваги! Навіть таке він знає! Нахапався вчености. Зачекай-но, одного чудового дня він ще відкриє цю невідому речовину, що міститься в усьому тілі та продукує отрути, які запаморочливо діють на нашу центральну нервову систему, і тоді йому буде легше паморочити людям голови. А може, люди додумалися до цього вже раніше? Послухай його, то виявиться, що в історіях про напої кохання й таке інше, про що йдеться у старовинних легендах, є своя частка правди... Ти вже йдеш?

— Так, — мовив Йоахим, — я обов'язково маю ще трохи полежати. У мене крива полізла угору з-від учора. Ця історія з тобою таки на мене вплинула...

Минула неділя, потім понеділок. Настав ранок і настав вечір третього дня перебування Ганса Касторпа в «стійлі» — звичайний будній день, вівторок. Але саме вівторок був днем його приїзду сюди, нагору, він прожив тут рівно три тижні, тож закортіло написати додому й повідомити своїх дядьків хоча б у загальних рисах про теперішній стан речей. Підклавши під спину пухову подушку, він узявся писати на аркуші поштового паперу з емблемою санаторію, що його повернення звідси, всупереч планам, відкладається. Він зліг з температурою через застуду, а надвірний радник Беренс перейнявся його хворобою з притаманною йому надмірною добросовісністю і вважає, що до неї не можна ставитися надто легковажно, вказавши про зв'язок хвороби з його, Ганса Касторпа, особливою конституцією. Ще під час першого знайомства головний лікар виявив у нього різко виражене недокрів'я, тому відведений термін для відпочинку визнано, очевидно, недостатнім. Про подальші новини він повідомить. Так буде добре, вирішив Ганс Касторп. Нічого зайвого і все ж на перший час достатньо. Листа він вручив посильному, який, обминувши поштову скриньку, відправив його з першим же потягом.

Після цього нашому мандрівникові здалося, що головне вже зроблено; хоч йому й докучали кашель та нежить, від чого закладало горло, та він заспокоївся й, очікуючи одужання, став жити теперішнім днем, поділеним на невеликі частини і, такий звичайний та нормальний, він не видавався у своїй непохитній одноманітності ані надто коротким, ані занудно довгим. Уранці, гучно постукавши у двері, заходив масажист, нервовий тип на прізвисько «вчитель гімнастики», рукави в нього були закасані, руки жилаві, говорив він якимось гортанним, скаліченим голосом і називав Ганса Касторпа, як і всіх пацієнтів, не на прізвище, а за номером кімнати та розтирав його спиртом. Незабаром після того, як масажист ішов, з'являвся Йоахим, вже одягнений для прогулянки, бажав братові доброго ранку, цікавився, яку той мав температуру на сьому годину та повідомляв свою. Поки той снідав унизу, Ганс Касторп, спираючись на запхнуту за спину пухову подушку, робив те саме — з особливим апетитом, збудженим новими обставинами життя, причому йому аніскільки не заважало заклопотано-ділове вторгнення лікарів, які, пройшовши через їдальню, поквапно робили обхід лежачих хворих та «морібундусів». З повним ротом варення Ганс Касторп повідомив їм про те, що спав чудово і потім, тримаючи в руці чашку, стежив за тим, як надвірний радник, спершись кулаком об стіл, що стояв посеред кімнати, швидко перебігав поглядом температурний аркуш; потім, коли лікарі виходили, з байдужою неквапністю відповідав на їхнє прощальне вітання. Після сніданку він закурював цигарку і бачив, як Йоахим уже повертається зі своєї обов'язкової прогулянки, тоді як Ганс Касторп ще не встиг усвідомити, що брат вийшов з кімнати. Вони знову балакали про се, про те, і Йоахим ще мав час полежати до другого сніданку, причому час минав настільки швидко, що навіть найбільш порожня та духовно вбога людина не мала б часу знудитися, ну а Гансові Касторпу ще треба було розібратись у всіх враженнях перших трьох тижнів тут, нагорі, усвідомити свій теперішній стан та його можливі наслідки, тому два товсті томи переплетених ілюстрованих журналів, які він узяв у санаторній бібліотеці, лежали на нічному столику неторкнуті.

Так само швидко збігав час, коли Йоахим ішов на свою другу прогулянку в Давос-Пляц — вона займала якусь годинку, не більше. Повернувшись, він знову заходив до Ганса Касторпа, розповідав про ту чи ту річ, яку він помітив на прогулянці, і, постоявши чи посидівши кілька хвилин, ішов на дообідню процедуру лежання. Й скільки вона тривала? Та також лише з годинку. Ганс Касторп не встигав закласти руки за голову й віддатися своїм думкам, як уже чувся дзвін, що закликав усіх нележачих та всіх не «морібундусів» готуватися до обіду.

Йоахим ішов до їдальні, й тоді в Ганса Касторпа з'являлася «обідня юшка» — так він простакувато-символічно називав те, що йому подавали як першу страву. Адже Ганса Касторпа не посадили на дієту — та й заради чого його садити? Дієтний стіл, стіл для хворих, ніяк не можна було приписувати в його стані. Він тут лежав і сплачував повну ціну, і в годину цієї завмерлої вічности йому приносили не лише якусь там «обідню юшку», а повноцінний берґгофський обід із шести страв без жодних обмежень, у будень — ситний, у вихідні — навіть розкішний, смачнющий, парадний обід, що його готував високого європейського рівня кухар у санаторній кухні, яка належала до найвищої категорії. Сестра-годівниця, в обов'язки якої входило обслуговування лежачих хворих, приносила страви в апетитних, накритих нікельованими кришками каганцях, підсовувала до ліжка лікарняний столик на одній ніжці, що невідомо звідки брався — столик спеціальної конструкції, диво рівноваги, підігнаний під ліжко, він опинявся прямісінько перед хворим, — і Ганс Касторп їв за ним, ніби той шевчик за скатеркою-самобранкою.

Заледве встигав він доїсти, як з їдальні повертався Йоахим, і коли той ішов на свою лоджію, а над «Берґгофом» панувала післяобідня тиша головної процедури лежання, виявлялося, що вже пів на третю. Можливо, ще не зовсім, а, якщо точно, то лише чверть на третю. Але такі чверть години після цілих годин не рахуються, вони просто поглинаються ними, як то буває, коли час обраховують лише в крупних масштабах, як то буває під час подорожей, багатогодинних поїздкок потягом або ж у стані порожнього очікування, коли всі думки зосереджені лише на тому, щоб час минав якомога скоріше й лишався позаду. Тоді чверть на третю — це все одно, що пів на третю, а з Божою поміччю навіть третя година, коли вже згадувалося число три. Тридцять хвилин розглядаються як затакт до цілої години, а тому внутрішній зір їх не помічає: саме так буває за подібних обставин. Саме з тих же причин і термін післяобідньої процедури лежання фактично обмежувався однією годиною — яка, до речі, зменшувалась, укорочувалася, зрізалася ніби апострофом. Цим апострофом був доктор Кроковскі.

Так, доктор Кроковскі вже не обминав кімнату Ганса Касторпа під час свого самостійного післяобіднього обходу. Той став тепер таким самим, як і всі, він уже не був порожнім місцем, прогалиною, він був пацієнтом, ним цікавились, а не залишали осторонь, як то було протягом стількох днів, що викликало в Ганса Касторпа затаєну, хоча й не надто сильну, досаду, яку він щодня відчував. Уперше доктор Кроковскі з'явився в нього в понеділок, — ми кажемо «з'явився», оскільки це найбільш улучне слово для того дивного, ба навіть моторошного враження, яке того дня Ганс Касторп так і не зміг перебороти. Він лежав у напів-, навіть у начвертьдрімоті, коли, нараз опам'ятавшись, із переляком побачив перед собою асистента, який проник у кімнату не через двері, а ззовні, зовсім з іншого боку. Адже його шлях пролягав не коридором, а лоджіями, він зайшов у прочинені балконні двері, так ніби летів повітрям. У кожному разі, він стояв біля ліжка Ганса Касторпа, чорно-блідий, широкоплечий і кремезний, — апостроф, що зрізає час; крізь його розділену навпіл бороду проглядали жовтаві зуби, відкриті сміливою посмішкою.

— Здається, ви здивовані моєю появою тут, пане Касторп, — промовив він оксамитним баритоном, розтягуючи слова та трохи манірячись, причому літера «р» хоча й звучала в нього трохи екзотично, з притиском на піднебіння, та була зовсім не розкотистою, оскільки він лише злегка торкався язиком до внутрішньої поверхні зубів. — Коли я цікавлюся станом вашого здоров'я, то лише виконую приємний обов'язок. Ваші взаємини з нами вступили в нову фазу, за ніч з гостя ви перетворилися на товариша... (Слово «товариш» Ганса Касторпа навіть трохи налякало). І хто б міг подумати, — з жартівливою товариськістю вів далі доктор Кроковскі, — хто б міг подумати того вечора, коли я познайомився з вами, й ви у відповідь на мої хибні припущення — тоді вони були ще хибними — пояснили мені, що ви цілком здоровий. Здається, я тоді висловив наче якийсь сумнів, але, запевняю вас, це не було сумнівом! Зовсім не хочу вдавати з себе передбачливішого, ніж я є насправді, тоді я й гадки не мав про якусь там «плямку» на легені, я мав на увазі інше, в більш загальному, філософському сенсі, й висловив сумнів, що «людина» та «досконале здоров'я» є поняттями несумісними. І навіть зараз, коли вас уже обстежили, я, спираючись на свої погляди й на відміну від мого вельмиповажного шефа, не можу вважати ось цю «плямку», — і він ледь торкнувся плеча Ганса Касторпа, — не можу вважати її головним предметом нашої уваги. Для мене це явище вторинне... Органічні явища завжди мають вторинний характер...

Ганс Касторп здригнувся.

— ... Тож ваш катар є для мене явищем третього порядку, — додав доктор Кроковскі ніби мимохідь. — Як у вас із цим справи? Постільний режим, звичайно, швидко зробить свою справу. А яка сьогодні температура?

З цієї миті відвідини асистента набули характеру звичайнісінького контрольного обходу, якими й залишилися у найближчі дні та тижні. Без чверті чотири чи навіть раніше доктор Кроковскі входив балконними дверима, весело по-чоловічому вітав хворого, ставив йому найпростіші лікарські запитання, часом заводив і більш особисту розмову, по-товариськи жартував, і навіть якщо в усьому цьому відчувалася ніби пересторога, то звикають же люди й до пересторог, особливо якщо ті лишаються в певних рамках, і незабаром Ганс Касторп уже не бачив жодних заперечень проти візитів доктора Кроковскі, вони стали частиною твердо визначеного нормального дня та скорочували час післяобіднього лежання.

Тож, коли асистент знову виходив через лоджію, минала вже четверта година, — тобто вже було глибоке пообіддя! Так несподівано вже було глибоке післяобідня, що, до речі, незмінно переходило в надвечір'я: адже поки пили чай — і внизу, в їдальні, і в кімнаті номер 34, — час нестримно біг до п'ятої години; а коли Йоахим повертався з третьої обов'язкової прогулянки та знову заходив до брата, була вже майже шоста, ось чому й процедура лежання перед вечерею, загалом, зводилася до однієї години, то подолати такого противника, як одна година, якщо в тебе у голові є думки, а на нічному столику цілий Orbis gictus[21], було суто дрібницею.

Потім Йоахим ішов на вечерю. Гансові Касторпу їжу заносили до кімнати. Долина вже давно була заповнена тінями, і поки Ганс Касторп вечеряв, у кімнаті помітно сутеніло. Повечерявши, він відкидався на запхнуту під спину подушку і далі сидів перед уже не потрібним столиком, дивився, як швидко густішають сутінки, сьогоднішні сутінки, які так важко відрізнити від учорашніх і від тих, що були два дні тому, тиждень тому. Ось уже наставав вечір, хоча щойно був ранок, скорочений та штучно пришвидшений день буквально прослизав крізь пальці й перетворювався на ніщо; Ганс Касторп помічав це, як щось дивовижне чи, принаймні, таке, що змушує задуматись, адже в його віці такі речі ще не можуть лякати. Йому здавалося, ніби він «і далі» вдивляється в сутінки.

Одного дня — минуло вже днів десять-дванадцять, відколи Ганс Касторп перейшов у стан лежачого хворого — саме в ту годину, тобто коли Йоахим залишив товариство та повернувся після вечері, в двері хтось постукав, і у відповідь на подивований вигук господаря «Заходьте!» з'явився Лодовіко Сеттембріні, причому в ту саму мить кімнату несподівано залило сліпуче світло. Оскільки гість на ходу ввімкнув світло, й тремтливі промені, що відбивались од білої стелі та білих меблів, нараз осяяли кімнату.

Італієць був єдиною особою, про якого за ці дні Ганс Касторп наполегливо розпитував Йоахима. Йоахим і без того повідомляв братові щоразу, як підсідав до нього на ліжко чи стояв біля нього — а це траплялося разів десять за день — отже, повідомляв про всі дрібниці та найменші переміни життя санаторію, оскільки ж запитання ставив Ганс Касторп, — вони, звичайно, мали загальний та безособовий характер. Хворий у своїй самітності хотів знати, чи не з'явилися в санаторії нові пацієнти, чи хто зі знайомих не від'їхав, і він, очевидно, був задоволеним, що дотепер ніхто не від'їхав. З'явився був один «новачок», такий собі молодик із зеленавим, змарнілим обличчям, і його посадили за стіл пані Ілтіс та панни Леві, з обличчям ніби зі слонової кістки, праворуч від столу, де сиділи обидва брати. Ганс Касторп матиме можливість за ним поспостерігати. Отже, ніхто не від'їхав? Йоахим відповів заперечно, опускаючи при цьому очі. Проте йому так часто доводилося відповідати на одне й те саме питання — точніше через день — що якось він з певною нетерплячкою заявив раз і назавжди: наскільки йому відомо, ніхто не має наміру від'їздити, та й, взагалі, тут так раптом не від'їжджають.

Що ж до Сеттембріні, то Ганс Касторп особисто поцікавився про нього й хотів знати, що той сказав про «його ситуацію». — «Про яку ситуацію?» — «Ну, про те, що я тут лежу і що я буцімто хворий». Сеттембріні справді дещо сказав, але був дуже лаконічним. У день зникнення Ганса Касторпа зразу ж запитав у Йоахима, куди подівся його гість, причому явно сподівався почути у відповідь, що Ганс Касторп поїхав додому. Коли Йоахим йому все пояснив, той відповів лише двома італійськими словами: спочатку він сказав «ессо», а потім «poveretto», що означало «от тобі й маєш» та «бідолаха», — достатньо було знати італійську так само, як брати, аби зрозуміти сенс обох цих слів.

— Чому «poveretto»? — здивувався Ганс Касторп. — Він же й сам сидить тут, нагорі, зі своєю літературою, яка, на його думку, складається з гуманізму та політики, і він не може особливо віддавати свої сили служінню буденним, земним інтересам. Даремно він так погордливо висловлює мені співчуття — я все-таки повернуся на рівнину раніше, ніж він.

І ось тепер пан Сеттембріні стояв посеред несподівано залитої світлом кімнати, а Ганс Касторп, спершись на лікоть, обернувся до дверей, глянув на гостя, примруживсь і, впізнавши, почервонів. Сеттембріні, як завжди, був у грубому сурдуті з широкими вилогами, в сорочці з дещо потертим накладним комірцем та в картатих штанях. Оскільки він щойно пообідав, то, за звичкою, мав у роті дерев'яну зубочистку. Кутик рота під вусом, що красиво загинався догори, кривився знайомою, витонченою, тверезою та скептичною посмішкою.

— Доброго вечора, інженере! Можна на вас поглянути? Якщо так, то для цього необхідне світло — перепрошую за самоуправство! — сказав він, киваючи широким помахом своєї маленької руки на плафон під стелею. — Ви займалися спогляданням. Нізащо не хотів вам заважати. У вашій ситуації схильність до задумливости була б мені цілком зрозумілою, а для розмов ви ж маєте, зрештою, свого брата. Як бачите, я цілком усвідомлюю, що я тут зайвий. Проте ми живемо на такому обмеженому просторі, що мимовільно між людьми виникає співчуття, духовне співчуття, сердечне співчуття... Вже добрий тиждень вас не видно. Я, справді, вирішив, що ви поїхали, коли побачив, що ваше місце в трапезній порожнє. Та лейтенант повідомив мені, що справи не такі-то й погані, гм... точніше, не такі-то й добрі, перепрошую, якщо я висловлююсь неввічливо... Одне слово, як ваші справи? Що поробляєте? Як почуваєтеся? Сподіваюсь, усе це вас не надто приголомшило?

— Ну, що ви, пане Сеттембріні? Дуже люб'язно з вашого боку! Ха-ха, трапезна! Знову ваші жарти. Будь ласка, сідайте. Ви аніскілечки мені не заважаєте. Я собі просто лежав та розмірковував, — зрештою, «розмірковував» — це занадто бучно сказано. Просто було ліньки ввімкнути світло. Дуже дякую, суб'єктивно я почуваюся практично здоровим. Нежить майже минулася внаслідок постільного режиму, але нежить, як тут усі кажуть, — це явище вторинне... Температура, правда, все ще не така, як має бути, то 37,5, то 37,7, за ці дні вона ще не знизилася.

— А ви регулярно її заміряєте?

— Так, шість разів на день, так само, як і ви всі тут, нагорі. Перепрошую, ви мене посмішили, значить наша їдальня — трапезна?.. Адже трапезні бувають лише в монастирях, еге ж? Так, вона щось має від трапезної; правда, я ще не бував у жодному монастирі, але я її приблизно такою собі й уявляю. Та й «статут» уже вивчив напам'ять і точно сповідую.

— Як то й належить благочестивому братові. Можна сказати, ви вже не новачок і дали монастирську обітницю. Тож дозвольте вас урочисто привітати. Ви вже й самі кажете «наша їдальня». Зрештою, я зовсім не хочу заторкнути вашу чоловічу гідність, але ви скорше нагадуєте молоденьку черницю, аніж ченця, а саме таку безневинну овечку, Христову наречену, яка щойно прийняла постриг з великими здивованими очима жертви. Я й раніше бачив таких ягничок... і дивився не без певної сентиментальности. Так, так, ваш пан брат мені все вже розповів. Отже, в останню мить ви все-таки пішли на обстеження.

— Адже в мене була лихоманка... Запевняю вас, пане Сеттембріні, якби в мене був такий катар на рівнині, то я б неодмінно звернувся до нашого лікаря. А тут, так би мовити, перебуваючи в лікарському оточенні, під одним дахом з двома фахівцями, погодьтеся, було б дивно...

— Ну, ясно. Значить і термометр ви собі ставили також до того, як вам це було приписано. Зрештою, вам це рекомендували з самого початку. А термометр вам підсунула, напевне, Мілендонк.

— Підсунула? Просто виникла потреба, і я його в неї купив...

— Все ясно. Бездоганний ґешефт. І на скільки ж місяців вас засадив сюди шеф?.. О, Господи, я ж уже вас про це питав! Пам'ятаєте? Ви тоді якраз приїхали й відповідали мені дуже жваво.

— Звичайно пам'ятаю, пане Сеттембріні, з того часу я пережив багато нового, але це пам'ятаю зовсім чітко, так, наче то було сьогодні. Ви тоді говорили такі дотепні речі. Назвали надвірного радника Беренса суддею пекла... Радамес... Ні, чекайте, інакше...

— Радамант? Можливо, я його так і назвав. Я не можу втримати в пам'яті все, що мені спаде на думку!

— Звичайно, Радамант! Мінос та Радамант! Тоді ви нам і про Кардуччі розповідали...

— Дозвольте, любий друже, ми не будемо його торкатися. З ваших вуст це ім'я звучить якось вже надто дивно!

— Гаразд, — засміявся Ганс Касторп. — Усе-таки завдяки вам я багато чого про нього дізнався. Так, тоді я ще нічого не підозрював і відповів, що приїхав на три тижні. Я був настільки впевненим. Тоді ще мене привітала пані Клеефельд свистом свого пневмоторакса, а я навіть розізливсь. А лихоманка в мене була з першого ж дня, тутешнє повітря сприяє не лише лікуванню хвороби, але і її розвитку, часом хвороба загострюється, а це, очевидно, є необхідним для процесу одужання.

— Приваблива гіпотеза! Й надвірний радник Беренс, напевне, розповів вам про ту російську німкеню, яка минулого, ні, вже позаминулого року прожила в нас п'ять місяців? Не розповідав? А варто було б. Дуже мила дама російсько-німецького походження, одружена, молода мати. Сюди вона прибула зі сходу, лімфатична, недокрівна жінка, очевидно, там було щось більш серйозне! Так ось, живе вона в нас тут місяць, скаржиться на погане самопочуття. Терпіння! Минає другий місяць, і вона далі стверджує, що їй стає не краще, а гірше. Їй навіюють, що тільки лікар може судити про те, яким є насправді її стан: тоді як вона може лише говорити про свої суб'єктивні відчуття, а вони не беруться до уваги. Її легенею задоволені. Добре, вона мовчить, лікується й щотижня втрачає вагу. Після четвертого місяця непритомніє під час обстежень. Нічого страшного, каже Беренс, її легенею він цілком задоволений. Але коли на п'ятий місяць уже не має сил підвестися, вона пише про це чоловікові на схід, і Беренс одержує від нього лист, причому на конверті напис «особисто», «терміново», я сам бачив. На це Беренс здвигає плечима й каже, мовляв, справді, схоже на те, що тутешній клімат їй не підходить. Жінка просто скипіла. Чому ж він не сказав їй про це раніше, вона ввесь час відчувала, а тепер остаточно себе загубила!.. Сподіваємося, що на сході, в свого чоловіка, вона одужала.

— Чудово! Ви так мило розповідаєте, пане Сеттембріні, кожне ваше слово наділене такою пластикою. І над цією вашою оповіддю про панну — пам'ятаєте, та, що скупалася в озері, і їй надвірний радник потім поставив «німу сестру», — над цією оповіддю я кілька разів сміявся. Так, чого тільки в житті не буває. Вік живи — вік учись. Та моя справа поки ще зовсім не з'ясована. Надвірний радник буцім-то знайшов у мене якусь дрібницю — старі місця, що вже зарубцювалися, про які я нічогісінько не знав, при простукуванні я сам переконався, що вони є, а тепер, виявляється, звідкілясь узялося ще й свіже місце — ха, «свіже» за цих обставин звучить трохи химерно. Та поки що мова йде лише про акустичні дані, цілковиту впевненість про правильний діагноз ми матимемо лише тоді, коли я зможу встати й мене просвітять та зроблять рентгенівський знімок. Тоді ми об'єктивно все знатимемо.

— Ви так уважаєте? А чи відомо вам, що фотографічні платівки часом показують плями, які приймають за каверни, а то лишень тіні, і навпаки, коли в легенях щось справді є — знімки не показують жодних плям? Мадонна, хай їм трясця, тим платівкам! Був тут один молодий нумізмат, у нього була лихоманка, й оскільки він мав лихоманку, лікарі побачили на фотографічних платівках каверни. Стверджували, що ці каверни навіть прослуховуються! Його лікували від туберкульозу легень і він помер. Розтин показав, що його легеням нічого не бракувало, а помер він від якихось коків.

— Послухайте, пане Сеттембріні, ви вже договорилися аж до розтину! У мене ще не такі погані справи!

— Інженере, ну, ви жартун.

— А ви критикан і скептик, без сумніву! Ви навіть не вірите в точні науки. А що, у вас платівка показує плями?

— Так, деякі показує.

— Й у вас справді розвинулася хвороба?

— Так, на жаль, досить серйозна, — відповів Сеттембріні й схилив голову. Запанувала мовчанка, він став підкашлювати. Зі свого ліжка Ганс Касторп розглядав свого притихлого гостя. Йому здалося, що двома такими простими питаннями він спростував і перебив усі міркування Сеттембріні, навіть розмірковування про республіку та високий стиль. Зі свого боку він не робив нічого, аби продовжити розмову.

За якийсь час Сеттембріні, посміхаючись, знову підвів голову.

— Тож, розкажіть мені, інженере, — сказав він, — як ваша родина сприйняла новину?

— Тобто яку новину? Про те, що я затримуюся з приїздом? Моя родина! Знаєте, моя родина складається з трьох дядьків — двоюрідного діда та двох його синів, до яких я ставлюся скорше як до двоюрідних братів. Інших родичів я не маю, дуже рано став круглим сиротою. Як сприйняли вони новину? Ну, вони ж ще надто мало знають про мою хворобу, не більше, ніж я сам. Спочатку, коли мені призначили постільний режим, я написав їм, що сильно застудився і не можу виїхати. А вчора, коли з'ясувалося, що справа затягується, я написав удруге і пояснив, що надвірний радник Беренс у зв'язку з моїм катаром звернув увагу на легені й наполягає на продовженні мого перебування тут, поки все з'ясується. Напевне, вони сприйняли це дуже спокійно.

— А як же ваше місце? Ви ж казали, що маєте намір приступити до практичної діяльности.

— Так, як практикант. Я просив вибачити за мою тимчасову відсутність на верфі. Ви не маєте думати, що там усі у відчаї. Вони можуть скільки завгодно обійтися й без практиканта.

— Чудово! Значить, з цього боку все гаразд. Флегматичність по всій лінії. У вашій країні, здається, всі люди флегматики, хіба не так? Але й енергійні?

— О, так, дуже енергійні, — сказав Ганс Касторп. Він уявив собі звідси, здалека характер своїх земляків і вирішив, що співбесідник дав їм точну характеристику. — Флегматичні й енергійні, саме такими вони й є.

— Отже, — вів далі Сеттембріні, — якщо вам доведеться затриматися на більш тривалий термін, у нас, тобто в тих, хто живе тут, нагорі, буде нагода познайомитися з вашим дядьком — я маю на увазі двоюрідного діда. Він, напевне, таки приїде вас навідати.

— Виключається! — вигукнув Ганс Касторп. — За жодних обставин! Сюди нагору його ніякою силою не затягнеш. Знаєте, мій дядько має виразну апоплексичну статуру, він майже не має шиї. Йому потрібний пристойний атмосферний тиск, і якби він сюди приїхав, то почувався б гірше, ніж ваша пані зі сходу... Тут з ним могло б статися все що завгодно!

— Це мене засмучує! Отже, апоплексична статура, яка ж тоді користь від флегматичности та енергійности? Ваш дядько, напевне, заможний? І ви також заможна людина? У вашій країні люди загалом заможні.

Ганс Касторп посміхнувся на це письменницьке узагальнення Сеттембріні й потім знову, зі свого ліжка звернув свій погляд у далечину, до рідних місць, од яких був одірваний. Він став пригадувати тамтешніх людей, спробував оцінити їх збоку — відстань підштовхувала й дозволяла це робити.

— Є заможні, а є й не дуже. І якщо не дуже — то тим гірше. А щодо мене, я, звичайно, не мільйонер, але що моє, то моє, я незалежний, маю на що жити. Візьмім інших, не будемо говорити про мене. Якби ви сказали: у вас людина мусить бути заможною, — я б з вами погодився. Адже, коли людина незаможна або перестає такою бути — тоді біда. «А той? — питають вони. — А хіба він ще має гроші?» Буквально так і саме з таким виразом обличчя; я часто чув ці слова, й бачите, як запам'яталися! Напевне, вони здавались мені таки досить дивними, інакше я б їх не запам'ятав. Як ви гадаєте? Ні, на мою думку, вам, як homo humanus, у нас би не сподобалося; навіть у мене — а я там народився, — все це часом викликає огиду, я потім помічав... хоча мене особисто це не стосувалося. Якщо в когось у домі не подають до столу найкращих та дорогих вин, то до такої людини не ходять, а її доньки залишаються сидіти в дівках. Такі в нас люди. Ось я тут лежу, дивлюся збоку, і все це видається мені огидним. Як ви назвали їх? Флегматики? Й водночас — енергійні? Гаразд, але що це означає? Жорсткі, холодні. А що таке жорсткість та холодність? Це жорстокість. Саме повітря там, унизу, жорстоке, невблаганне. Коли ось так лежиш та дивишся здаля, то просто мороз по шкірі...

Сеттембріні слухав та кивав головою. Він ще далі кивав, хоча Ганс Касторп наразі вже закінчив свою промову й замовк. Потім італієць полегшено зітхнув і промовив:

— Я не хочу прикрашати особливі форми, які природна жорстокість життя набуває у нашому суспільстві. Проте закид щодо жорстокости звучить надто сентиментально. В себе вдома ви навряд чи наважилися б його висловити — через страх опинитися смішним у власних же очах. І ви правильно зробили, що облишили цю справу неробам. Та обставина, що ви зараз цей закид висуваєте, свідчить про певне відчуження від життя, і я не хотів би, щоб ця відчуженість у вас закріпилась, адже той, хто звик посилатися на неї, легко може зовсім пропасти для життя, втратити зв'язок з тією формою дійсности, для якої ця людина є народженою! Ви, інженере, розумієте, що це означає: «пропасти для життя»? Я от знаю, я змушений спостерігати тут таке ледь не щодня. Якнайдовше через півроку будь-який молодик, що приїхав сюди, нагору (а сюди приїжджають, як правило, лише молоді люди), вже ні про що не думає окрім флірту та термометра. А найдовше через рік він уже не може сприймати жодних інших думок, вони видаються йому «жорстокими» чи, точніше, помилковими й такими, що виникли від незнання. Ось ви любите слухати різні історії — я міг би навести масу прикладів. Міг би розповісти про одного чоловіка, що прожив тут одинадцять місяців, ми з ним познайомилися. Він, здається, був трохи старший за вас, так, я гадаю, старший. Його відпустили як такого, що одужав, для проби, і він повернувся додому, в обійми своїх рідних, там були не просто рідні дядьки, там були мати й дружина, й ось він лежав цілими днями з термометром у роті й ні про що інше знати не хотів. «Ви цього не розумієте, — казав він. — Треба пожити там, нагорі, тоді знатимеш, що саме потрібно. А вам тут, внизу, бракує основних понять». Кінчилося тим, що мати заявила: «Повертайся нагору. Тут тобі нічого більше робити». І він сюди повернувся. Повернувся на «батьківщину», — ви ж знаєте, що всі, хто тут пожив, називають ці місця «батьківщиною». З молодою дружиною вони стали зовсім чужими, в неї, бачите, не було «основних понять», і їй довелося від нього відмовитись. Вона погодилася з тим, що на «батьківщині» він знайде собі нову подругу з однаковими «основними поняттями» і залишиться там назавжди.

Ганс Касторп, здавалося, слухав його неуважно. Він і досі дивився на яскраве світло, що заливало білу кімнату, ніби на якусь далечину. Із запізненням він розсміявся й сказав:

— Ваш хворий назвав ці місця батьківщиною? Ну, звичайно, в цьому є певна сентиментальність, як ви казали. Так, історій ви знаєте безліч. А я зараз згадую нашу розмову про холодність та жорстокість: за ці дні я багато думав над цим. Розумієте, тут, напевне, треба мати дуже товсту шкіру, щоб ось так, беззаперечно миритися з поглядами людей там, на рівнині, з їхніми запитаннями: «А хіба в нього ще є гроші?» — та з виразом їхніх облич, коли вони говорять такі слова. Мені й раніше це здавалося чимось неприродним, хоча я навіть не homo humanus, а тепер мені стало ясно, що це мене завжди вражало. Можливо, моя несвідома відраза пов'язана з прихованою схильністю до хвороби, — адже я сам відчував ті старі вражені місця, а тепер Беренс виявив у мене нове місце. І хоча я цього не чекав, але, по суті, не надто здивувався: здоровим як ведмідь я ніколи не чувся, та й мої батьки померли надто рано... Знаєте, я з дитинства, круглий сирота...

Сеттембріні зробив головою, плечами та руками цілісний ввічливо-підбадьорювальний жест, мовби запитуючи: «Ну і що? Що ж далі?»

— Ви ж письменник, — вів далі Ганс Касторп, — літератор; ви маєте розбиратися в цих речах, і погодьтеся, що за подібних умов навряд чи можливе таке вже надто грубе й прямолінійне ставлення до життя, за якого жорстокість людей видається цілком природною, — знаєте, звичайнісіньких людей, які вас оточують, які сміються, заробляють гроші, напихають собі черево... Не знаю, чи я правильно...

Сеттембріні кивнув головою:

— Хочете сказати, що раннє та неодноразове зіткнення зі смертю створює певний тривалий душевний стан, за якого в людини розвивається особлива чуттєвість, особливе ставлення до брутальности та нещадности маячного земного життя, зокрема, до його цинізму?

— Саме так! — вигукнув Ганс Касторп зі щирим захопленням. — Ви абсолютно точно зрозуміли мою думку й розставили всі крапки над «і», пане Сеттембріні! Так, зі смертю! Я ж знав, що ви як літератор...

Сеттембріні простяг руку, схиливши голову набік та заплющивши очі — красива та м'яка поза, що закликала співбесідника замовчати та вислухати його до кінця. У цій позі він мовби завмер на кілька секунд, хоча Ганс Касторп уже мовчав і трохи збентежено чекав подальших слів. Нарешті італієць знову розплющив оксамитно-чорні очі, очі катеринщика, і вів далі:

— Дозвольте! Дозвольте, пане інженере, підкреслити, що єдиною здоровою та шляхетною, а також — я особливо привертаю вашу увагу — єдиною релігійною формою ставлення до смерти є здатність бачити та відчувати в ній невід'ємну частку та певну священну умову життя, а не щось протилежне до нього, до здоров'я, шляхетности, розуму, релігії, щось таке, що є духовно відмінним від життя, є протиставленням йому, є ворожим до нього. Древні прикрашали свої саркофаги символами життя та зачаття, навіть сороміцькими зображеннями — адже для давньої релігійної свідомости священне досить часто поєднувалося з сороміцьким. Ці люди вміли шанувати смерть. І смерть гідна шани як колиска життя, як материнське лоно оновлення. Та смерть, відділена від життя, стає привидом, страшною подобою — і навіть чимось іще гіршим. Адже смерть як самостійна духовна сила — це найвищою мірою сила розпусти, чия порочна привабливість, безперечно, дуже велика, але потяг до цієї сили, безперечно, є найбільш жорстокою помилкою людського духа.

Тут Сеттембріні замовк. Висловивши таку загальну думку, він на цьому рішуче зупинився. Його тон був серйозний, говорив він не заради розваги: він не дав співбесідникові перервати себе й заперечити, а, завершуючи свою тираду, понизив голос та ніби поставив крапку. Й тепер сидів, стуливши вуста, схрестивши руки на грудях, закинувши ногу на ногу й, ледь погойдуючи носаком черевика, строго дивився на хлопця.

Ганс Касторп також замовк. Сидячи, спершись на подушку, він обернувся до стіни та легенько барабанив пучками пальців по стьобаній ковдрі. Він почувався так, ніби йому прочитали мораль, осмикнули, навіть посварили, і в його мовчанні читалася вперта, суто хлоп'яча образа. Пауза тяглася досить довго.

Нарешті Сеттембріні знову підвів голову й посміхнувся:

— А пам'ятаєте, інженере, ми вже мали з вами подібну дискусію — і, можна сказати, на ту саму тему! Тоді, під час прогулянки, ми балакали, якщо не помиляюся, про хворобу та глупоту, поєднання, яке ви, спираючись на свою велику повагу до хвороби, оголосили парадоксом. Тоді я назвав цю повагу похмурим дивацтвом, яке лише ганьбить людську думку, й ви, на мою велику втіху, все-таки погодилися взяти до уваги мої аргументи. Ми також говорили про нейтральність та розумову нерішучість молоді, про її можливості вільного вибору, про схильність експериментувати з найрізноманітнішими поглядами й про те, що такі спроби ще не можна — ба, зрештою, й не потрібно — розглядати як остаточну, серйозно виважену систему поглядів, за яку несеш відповідальність перед життям. Дозвольте мені, — Сеттембріні нахилився вперед, стуливши ступні та затиснувши руки між колін, випнув шию та злегка повернув голову набік, — дозвольте мені й надалі, — вів він, посміхаючись, і в його голосі чулося навіть якесь хвилювання, — дозвольте мені при ваших пошуках та експериментах надавати вам певну допомогу та впливати на вас у потрібному напрямку, якщо вам загрожуватимуть порочні висновки?

— Певна річ, пане Сетгембріні! — Ганс Касторп, що досі сидів, одвернувшись, поквапно змінив свою вперту та зніяковілу позу, припинив барабанити по ковдрі й з деякою розгубленістю та поквапною люб'язністю обернув обличчя до італійця:

— Це надто люб'язно з вашого боку... Я запитую себе, чи зможу я... Тобто, чи матиму я...

— До того ж зовсім sine pecunia, — встаючи, процитував Беренса Сеттембріні. — Та й хто в таких випадках буде собі ворогом! — обидва розсміялися. Вони почули, як відчинилися перші двері, тут-таки хтось натис і на ручку других дверей. Виявилося, що то Йоахим, він повернувся після вечірніх посиденьок. Побачивши італійця, він зашарівся, так само, як перед тим і Ганс Касторп, а його смагляве від сонця обличчя стало ще темнішим.

— О, в тебе гості, — сказав він, — як приємно. А мене затримали. Вмовили зіграти партію в бридж — вони називають це бриджем, — він говорив, хитаючи головою, — а виявилося, що то зовсім інше. Я виграв п'ять марок...

— Дивися, щоб це не переросло в приємну залежність, — сказав Ганс Касторп. — Гм, гм, а ми так гарно згаяли час із паном Сеттембріні, щоправда, цей вислів сюди не дуже пасує, він більше пасує для вашого так званого бриджу, що, насправді, не є жодним бриджем. Пан Сеттембріні присвятив час важливій розмові... Як порядна людина, я мав би докласти всіх сил, щоб поїхати звідси, якщо у вас уже дійшло до такого бриджу. Але заради того, щоб частіше чути пана Сеттембріні та користуватися, так би мовити, його допомогою, я майже готовий побажати, щоб моя температура трималася вічно і я б тут у вас застряг... Нарешті мені ще дадуть «німу сестру», щоб я не шахрував...

— Повторюю, інженере, ви таки жартівник, — сказав італієць і особливо люб'язно розпрощався. Залишившись наодинці зі своїм братом, Ганс Касторп зітхнув.

— Ну й педагог! — промовив він. — Педагог-гуманіст, цього в нього не відбереш. Постійно намагається чинити на тебе вплив з метою корекції то різними історіями, то абстрактними роздумами. І, зрештою, починаєш говорити з ним про такі речі, — ніколи й не подумав би, що про таке можна говорити чи, принаймні, таке збагнути, і якби я зустрівся з ним на рівнині, я б справді того не зрозумів, — докинув він.

О цій порі Йоахим зазвичай лишався посидіти з Гансом Касторпом, він жертвував півгодини чи навіть три чверті години в рахунок своєї вечірньої процедури лежання. Часом вони грали за обіднім столиком у шахи, — Йоахим приніс їх знизу. Потім, зібравши свої речі та встромивши в рот термометр, Йоахим ішов на свій балкон, заміряв собі востаннє температуру, те саме робив і Ганс Касторп, а з долини, огорненої нічним мороком, то здалеку, то зблизька долинала аж сюди, на гору, танцювальна музика. О десятій вечірня процедура лежання закінчувалася; було чути, як Йоахим повертається в кімнату; стало чути й подружню пару з «поганого» російського столу... Й Ганс Касторп перевернувся на бік, чекаючи на сон.

Ніч була найскладнішою частиною доби, Ганс Касторп часто прокидався й нерідко пролежував годинами без сну — чи не зовсім нормальна температура підтримувала в ньому збудження, чи то надто горизонтальний спосіб життя впливав на його здатність та бажання сну. Зате години дрімоти були заповнені строкатими та досить жвавими сновидіннями, які він потім знову згадував, коли починалося безсоння. І якщо ретельний розподіл дня та його роздробленість надавали йому швидкоплинности, то і нічні години з їх неподільною одноманітністю діяли так само. А коли надходив ранок, цікаво було спостерігати, як потроху рідшає та світлішає морок і з нічної темряви проступає кімната, як виділяються та скидають із себе нічний покрив предмети, а за вікнами набрякає каламутний світанок чи то радісно розгоряється зоря; не встигнеш опам'ятатись, а масажист уже рішучим стуком у двері нагадує, що знову вступив у силу звичний денний розпорядок.

Ганс Касторп при від'їзді не взяв із собою жодного календаря, тому не завжди уявляв, яке ж то сьогодні число. Час від часу він запитував про це в брата, хоча і той не завжди міг дати чітку відповідь. Та все-таки недільні дні, особливо, коли був концерт, — а вони відбувалися двічі на місяць і Ганс Касторп прослухав тут уже не один такий концерт, — недільні дні правили ніби за орієнтир; принаймні, було ясно, що вже настав вересень і, навіть, більше того, що він уже наполовину проминув. Відколи Гансові Касторпу приписали постільний режим, похмура та холодна погода в долині змінилася на чудові літні дні — ціла довготривала серія днів; Йоахим щоранку знову з'являвся в білих штанях, і Ганс Касторп не міг притлумити в собі почуття гіркого жалю, душевного та фізичного жалю своїх молодих м'язів, бачачи, які чудові проминають дні. Одного разу він навіть притишеним голосом заявив, що це «ганьба» так тринькати час, але потім, намагаючись себе втішити, додав: навіть якби міг вільно розпоряджатися часом, то навряд чи зміг би використати ці дні більше, ніж тепер, адже він переконався на досвіді, як шкідливо йому ходити пішки. Окрім того, можливість насолоджуватися теплом та світлом давали розчинені навстіж балконні двері.

Та під кінець приписаного йому постільного режиму погода знову різко змінилася. Вночі стало холодно, мрячило, в долині здійнялася заметіль мокрого снігу, а в кімнаті повіяло теплом парового опалення. Так само було й того дня, коли Ганс Касторп, під час ранкового обходу лікарів нагадав надвірному раднику, що сьогодні минають три тижні, як йому приписали постільний режим, і попросив дозволу встати.

— Що за біс, хіба ви вже відлежали свій термін? — подивувався Беренс. — Ану-мо, подивимось: справді, ви маєте рацію. Боже, як летить час. Ну, у вас нічого особливо не змінилося. Що? Вчора була нормальна? Так, до шостої години вечора. Що ж, Касторп, тоді і я не буду до вас чіплятися і повертаю вас людському суспільству. Вставайте, чоловіче, й ходіть! Звичайно, в приписаних та дозволених межах. Днями ми зробимо вам рентген. Запишіть! — виходячи, кинув він докторові Кроковскі, тицьнув через плече своїм велетенським пальцем у бік Ганса Касторпа й поглянув на свого блідого асистента набряклими кров'ю, сльозавими синіми очима. І Ганс Касторп покинув «стійло».

І ось він, у пальті з піднятим коміром та в калошах, знову супроводжував свого брата до лавки біля струмка та назад, не забувши дорогою обговорити питання про те, скільки би ще надвірний радник змушував його лежати у ліжку, якби він не оголосив йому, що свій термін уже вилежав. А Йоахим, розтуливши рота, ніби хотів вигукнути «ох», зробив жест гіркого подивування.

«Боже мій, я бачу!»

Минув цілий тиждень, поки старша сестра фон Мілендонк записала Ганса Касторпа в лабораторію на просвічування. А він її й не квапив. У санаторії «Берґгоф» усі були зайняті, лікарі та персонал мали роботи під саму зав'язку. Останніми днями прибули нові пацієнти: два російські студенти з цупким, як дріт, волоссям, у чорних косоворотках і без жодних ознак спідньої білизни; подружня пара з Голландії, яку посадили за стіл Сеттембріні, горбатий мексиканець, який лякав сусідів за столом жахливими нападами астми, — під час цих нападів його довгі руки клешнями вчіплялися в сусідів, байдуже чи то чоловік, чи жінка, ті волали про допомогу, а він тримав їх ніби в лещатах, заражаючи своїм жахом. Одне слово, їдальня була майже заповнена, хоча зимовий сезон починався лише з жовтня. Здоров'я Ганса Касторпа не викликало особливої тривоги й навряд чи давало йому право вимагати до себе особливої уваги. Пані Штер, наприклад, незважаючи на свою дурість та неосвіченість, все-таки, безперечно, була хвора значно серйозніше, ніж він, не кажучи вже про доктора Блюменколя. Й треба було не мати жодного поняття про ранги та дистанції, які створює хвороба, щоб поводитись інакше. Тому Ганс Касторп тримався з непоказною скромністю, тим більше, що це відповідало духові цього закладу. На легкохворих тут не надто звертали увагу, про це Ганс Касторп чув не раз у розмовах. Про них відгукувалися з презирством, на них дивилися зверхньо, оскільки тут були прийняті інші масштаби, — і зверхньо дивилися не лише ті, що мали звання важко та дуже важкохворих, але й ті, кого хвороба заторкнула лише злегка; щоправда, цим вони ніби висловлювали презирство до самих себе, зате, підкоряючись тутешнім масштабам, ставали на захист більш високих форм самоповаги. Цілком людська риса.

— А, той! — казали вони один про одного. — Та в нього, власне кажучи, нічого нема, він, напевне-таки не повинен тут бути: навіть жодної каверни в нього... — Таким був дух санаторію — своєрідна аристократичність, яку Ганс Касторп вітав через природжену повагу до будь-якого закону та порядку. Такими були місцеві звичаї. До того ж, мандрівцям не личить висміювати погляди та звичаї народів, що приймають їх за гостей, а гідними поваги можуть уважатися дуже різні риси характеру. Навіть щодо Йоахима Ганс Касторп тримався з певною поважливістю та уважністю — і не тому, що той прожив тут довше та був для нього в цьому новому світі мовби провідником та чічероне — ні, саме тому, що його брат у перших був, безперечно, «тяжчим» хворим, ніж він сам. За таких обставин цілком зрозуміло, що хворі намагалися використати своє становище, аби досягти певних переваг і навіть часом перебирали через край, тільки б потрапити до числа аристократів, або, принаймні, наблизитися до них. Якщо за столом сусіди цікавилися його температурою, Ганс Касторп також мимовільно набавляв кілька десятих до показника свого термометра, і не міг не відчувати себе потішеним, коли йому грозили пальцем, ніби він утнув якусь шкоду. Але навіть коли він прибріхував, то все-таки залишався особою невисокого рангу і йому належало бути перш за все терплячим та стриманим.

Ганс Касторп повернувся до того способу життя, який вів упродовж перших трьох тижнів — уже знайомого, правильно й точно розподіленого, — і справи пішли на лад з першого ж дня, наче й не було жодної перерви. Насправді ця перерва не мала жодного наслідку; він ясно це відчув під час своєї першої появи за столом. Щоправда, Йоахим, який завжди надавав значення певним знакам уваги, подбав про те, щоб на місці Ганса Касторпа, що повернувся до суспільного життя, стояв букетик квітів. Проте у привітаннях сусідів за столом не відчувалося жодної врочистости. Ці вітання не були інакшими, ніж тоді, коли їм передувала розлука не на три тижні, а на три години, й не стільки через байдужість до цього скромного й симпатичного юнака чи через те, що його сусіди були надто зосереджені на власних проблемах, тобто цікавилися лише власним тілом, скільки через те, що його тривала відсутність не була ними усвідомлена. Та й сам Ганс Касторп без проблем наслідував їхній приклад, адже почувався на звичному місці поміж вчителькою та міс Робінсон, ніби востаннє тут сидів лише вчора.

І коли навіть сусіди за столом не звернули особливої уваги на те, що він після певної відсутности повернувся знову, то чи можна було очікувати іншої реакції від людей, які сиділи за іншими столами? Там цього буквально ніхто не помітив — окрім Сеттембріні; після сніданку він підійшов до Ганса Касторпа і з дружньою жартівливістю привітався з ним. Щоправда, Ганс Касторп помітив ще один виняток, але ми не знаємо, чи це відповідало дійсності. Він переконував себе, буцімто Клавдія Шоша помітила його появу: тільки-но вона увійшла, як завжди, із запізненням та грюкнувши скляними дверима, вона спрямувала на нього погляд своїх вузьких очей, з яким зустрівся його погляд, і тільки-но зайняла своє місце, знов обернулася й поглянула на нього з такою самою посмішкою, як і три тижні тому, коли він ішов на медичний огляд. І цей її порух був таким безцеремонним як щодо нього, так і щодо інших, що хлопець не знав, чи має він тріумфувати, чи розглядати це як зневагу та розсердитись. У кожному разі його серце судомно стискалося від цих її поглядів, які, на його думку, найкарколомнішим чином заперечували факт його світського незнайомства з нею і мовби карали за брехню, — серце стискалось аж до болю, тільки-но грюкали скляні двері, адже Ганс Касторп чекав цієї миті, затамувавши подих.

Варто, хоч і з певним запізненням, зауважити, що внутрішній зв'язок Ганса Касторпа з пацієнткою з «хорошого» російського столу зазнав значних змін: потяг його почутів та скромного духу до цієї особи середнього зросту, з м'якою, вкрадливою ходою та киргизькими очима, одне слово, його закоханість (це слово тут доречне, хоча й прийшло «знизу», з рівнини, що могло створити враження, буцімто сюди пасує пісенька «Як чудово...») — його закоханість за час усамітнення значно зросла. Образ цієї особи ввижався йому й раннього ранку, серед напівтемряви, крізь яку повільно проступала його кімната, або ввечері, в сутінках, що дедалі густішали (у той момент, коли до нього зайшов осяяний раптовим світлом Сетгембріні, цей образ увижався йому особливо чітко, це й було причиною того, що Ганс Касторп, побачивши гуманіста, зашарівся); в окремі хвилини розсіченого на частини суворим розпорядком укороченого дня він згадував її вуста, вилиці, очі, їхній колір, форма та розріз яких гостро заторкували його душу, її похилі плечі, манеру тримати голову, шийні хребці над вирізом блузки, обрис плечей, які були ніби просвітлені щонайтоншим газом; і якщо ми змовчали про те, що саме завдяки цьому заняттю так безболісно пролітали години його лежання, — то ми зробили це зі співчуття до тривог, що ятрили його сумління, незважаючи на те застрашливе щастя, яке викликали такі образи та спогади. Так, з ним були пов'язані жах, потрясіння й надія на щось неясне, безмежне, захоплююче, на радість і страх, що не мали назви, але від яких серце хлопця — серце в буквальному, фізичному сенсі слова — часом так нестерпно стискалося, що він мимоволі підносив одну руку до грудей, а другу — до чола (затуляючи нею очі) та шепотів:

— О Боже!

Адже в голові роїлися думки та зародки думок, які, власне, і надавали цим образам та спогадам небезпечної солодкої втіхи — думки про неохайність та безцеремонність мадам Шоша, про її хворобу, про підкреслене й посилене сприйняття її тіла через хворобу, про отілесненість її єства внаслідок хвороби — і відтепер усе це за приписом лікарів мав спізнати й Ганс Касторп. Він також збагнув її зухвалу свободу, завдяки якій пані Шоша могла обертатися до нього та посміхатись, відверто нехтуючи тією обставиною, що вони за світськими правилами були незнайомі, так наче вони були істотами, які не належали до жодного суспільного кола, і що навіть немає жодної необхідности розмовляти одне з одним... І саме це його лякало: в тому самому сенсі, в якому він був злякався в кабінеті Беренса, коли відвів погляд од торсу Йоахима і поквапливо зазирнув йому в вічі, — з тією лише різницею, що причиною тодішнього переляку стали співчуття та тривога, тоді як зараз річ була зовсім в іншому.

Ось так проминало берґгофське життя — це багатообіцяюче та розплановане життя в закритому просторі. Ганс Касторп, очікуючи на рентген, далі поділяв це життя з добрим Йоахимом, причому година за годиною робив те саме, що й той; і це сусідство, очевидно, чинило на нього позитивний вплив. Нехай то було лише сусідство двох хворих, воно було перейняте якоюсь ледве не військовою доблестю. Йоахим, хоча й непомітно для самого себе, вже ладен був знайти задоволення в цій лікарняній повинності, розглядати її як заміну того обов'язку, якого прагнув дотримуватися внизу, на рівнині, й зробити її своєю професією, — Ганс Касторп був не настільки дурним, щоб цього не помітити. Все-таки він відчував стримуючий та пригальмовуючий вплив цього сусідства на його цивільну натуру, можливо, це сусідство, приклад Йоахима та його нагляд якраз і були тим, що стримувало Ганса Касторпа від необдуманих вчинків та поквапних дій. Адже він бачив, як мужньо бореться порядний Йоахим з певною помаранчевою атмосферою, яка щодня насувалася на нього, де, окрім того, були круглі карі очі, маленький рубін та нестримна, не надто вмотивована смішливість і пишні, на вигляд, груди; а та розсудливість та порядність, із якими Йоахим уникав цієї атмосфери та ухилявся від її впливу, справляли на Ганса Касторпа сильне враження, тримали його самого в рамках благопристойности та не дозволяли, образно кажучи, «попросити олівця» у вузькоокої пацієнтки; на що він аж надто вже був готовий, якби не таке дисциплінуюче сусідство.

Йоахим ніколи не говорив про реготунку Марусю, тому й Ганс Касторп не дозволяв собі розмов про Клавдію Шоша. Він тішився тим, що потай обмінювався зауваженнями з учителькою, яка сиділа праворуч від нього, причому своїми кпинами щодо прихильности старої діви до певної хворої з гнучкою фігурою, змушував бідолашну червоніти, а сам, імітуючи поважну манеру діда Касторпа, впирався підборіддям у свій комірець. Окрім того, він наполегливо випитував у вчительки щораз нові достовірні відомості про приватне життя мадам Шоша, про її походження, її чоловіка, про вік, про серйозність її хвороби. Він хотів знати, чи має вона дітей.

— Авжеж, не має. Які там діти. Й що така жінка має робити з дітьми? Напевне, їй суворо заборонили заводити дітей, а з іншого боку — які б то вже були діти? — і Ганс Касторп не міг з цим не погодитися.

— Окрім того, вже, напевне, запізно, — додав він з несподіваною діловитістю. — Часом у профіль риси мадам Шоша видаються вже надто загостреними. Їй же десь-то за тридцять?

Але панна Енгельгарт різко заперечила. Клавдії — за тридцять? Щонайбільше — двадцять вісім. А щодо профілю, то вона просто забороняє сусідові говорити такі речі. Профіль Клавдії Шоша сповнений ніжної солодкої юности, хоча і своєрідний, не те що в якої-небудь пишноликої дурепи. І щоб покарати Ганса Касторпа, панна Енгельгарт тут-таки додала, що їй відомо, ніби мадам Шоша частенько відвідує один пан, її співвітчизник, він живе в Давосі-Пляц, і надвечір вона приймає його в себе в кімнаті.

Цим учителька влучила в ціль. Незважаючи на всі намагання Ганса Касторпа, його обличчя спотворила гримаса, а типові фрази «ось воно що» та «ти ба», якими він відповів на цю новину, також звучали фальшиво. Й оскільки Ганс Касторп був нездатний з легкістю сприйняти новину про того співвітчизника, хоча спершу й намагався вдати, буцімто тією новиною зовсім не переймається, він постійно повертався до того знайомства, розпитуючи про нього з тремтячими губами.

— А він як, ще молодий чоловік?

— Молодий та цікавий з виду, судячи з того, що мені розповідали, — відповіла вчителька; сама вона його не бачила і не може говорити про власне враження.

— Хворий?

— Здається, в дуже легкій формі!

Треба сподіватися, з сарказмом вів далі Ганс Касторп, що той має на собі більше білизни, ніж його співвітчизники, що сидять за «поганим» російським столом, а панна Енґельгарт, знову ж таки, намагаючись якомога відчутніше його покарати, знайшла за необхідне заявити, що стосовно білизни вона не має жодного сумніву. Тоді Ганс Касторп мав визнати, що хотів би довідатись, що це за такий співвітчизник і звідки він. Та замість того, щоб повідомити про це якісь деталі, панна Енгельгарт за кілька днів розповіла щось цілком нове.

Виявляється, з Клавдії Шоша малюють портрет, чи знає про це Ганс Касторп? Якщо не знає, то може не сумніватися, вона дізналася дещо з абсолютно надійних джерел. Уже давно, тут, у санаторії, Клавдія позує одній людині — і хто ж ця людина? Надвірний радник Беренс! Клавдія ледь не щодня ходить до нього на квартиру та позує.

Ця новина схвилювала Ганса Касторпа ще більше, ніж усі попередні. Й він став часто відпускати роблені жарти з цього приводу. Ну, звичайно, відомо, що надвірний радник малює олією, — чого ж учителька від нього хоче, це ж не заборонено, кожен має право, будь ласка. Отже, вона ходить на квартиру до надвірного радника, до вдівця? Сподіваюся, що принаймні пані фон Мілендонк присутня на сеансах?

— Вона, думаю, надто заклопотана.

— Та, певно, й Беренс заклопотаний не менше, ніж старша сестра, — відповів Ганс Касторп. І хоча питання, здавалося, було вичерпано, Ганс Касторп не збирався полишати цієї теми й безперестанку розпитував про різні подробиці: що за портрет, якого формату, лише обличчя чи на повний зріст; запитував і про час сеансів, хоча панна Енґельгарт нічого не могла йому про такі речі повідомити й лише втішала обіцянками принагідно про все розпитати.

Після такої новини температура в Ганса Касторпа піднялася до 37,7. Але ще більше, ніж візити інших до пані Шоша, його боляче зачіпали й тривожили візити, які пані Шоша робила сама. Приватне, особисте життя пані Шоша вже й так викликало в ньому біль та тривогу, — можна собі уявити, настільки ці почуття загострилися, коли до нього дійшли двозначні чутки! Щоправда, цілком можливим уважалося, що взаємини російського гостя зі співвітчизницею були цілком простими та невинними; проте з деякого часу Ганс Касторп став схилятися до того, що простота та невинність — то все ахінея — окозамилювання, й ані він сам, ані будь-хто інший не міг його переконати, що те так зване малювання портрета — у даному випадку єдина форма зносин між удівцем, що любить бадьоро побазікати, та вузькоокою, скрадливою молодою особою. Смак, який виявив надвірний радник при виборі моделі, надто вже збігався зі смаком самого Ганса Касторпа, щоб він повірив у простоту та безвинність, хоча сині щоки надвірного радника та його вирячкуваті очі з червоними жилками все-таки на давали якихось підстав для подібних припущень.

Одне відкриття, яке Ганс Касторп випадково зробив останніми днями, подіяло на нього іншим чином, хоча й тут ішлося про такий самий, як у нього, смак.

Ліворуч від брата та неподалік від скляних дверей стояв упоперек стіл, за яким сиділи пані Саломон та ненаситний підліток в окулярах, а також ще один пацієнт, родом з Мангайма, як дізнався Ганс Касторп, мав десь під тридцять, був лисуватий, з пошкодженими карієсом зубами і говорив затинаючись — той самий, який під час вечірок з пацієнтами грав на роялі і переважно весільний марш зі «Сну літньої ночі». Він, здається, був дуже набожним — що, зрештою, часто траплялося серед хворих тут, нагорі, й видавалося цілком зрозумілим. Про нього казали, ніби він щонеділі ходить на службу Божу в Давос-Село, а під час процедури лежання читає книжки релігійного змісту, на палітурках яких зображені чаші та пальмове гілля. Й ось якось Ганс Касторп помітив, що погляд цього чоловіка спрямований туди само, як і його погляд — він не відривається від гнучкої фігури мадам Шоша, до того ж таки з нав'язливою впертістю і ледь не собачим благоговінням. Помітивши це, Ганс Касторп став постійно перехоплювати його погляди. Ввечері він бачив того чоловіка в залюдненій кімнаті для гри в карти, звідкіля той понуро, аж до самозабуття поглинав поглядом чарівну, хоча й трохи підточену хворобою особу, що сиділа у малому салоні на дивані поряд з кучерявою Тамарою (так звали дівчину-пересмішницю) та балакала з Блюменколем, а також із згорбленим, вузькогрудим паном, її сусідом за столом; Ганс Касторп помічав, як той чоловік з Мангайма насилу відводить погляд, топчеться кімнатою, а потім, скосивши очі та жалісно випнувши верхню губу, повільно обертає голову й через плече знову дивиться в той самий бік. Ганс Касторп бачив також, як той, сидячи в їдальні, червоніє й намагається не зводити очей, а потім, коли грюкають скляні двері й пані Шоша прослизає до свого місця, все-таки зводить очі й упинається в неї поглядом. Не раз бачив він, як той бідолаха, закінчивши столування, навмисне ставав поміж «хорошим» російським столом та скляними дверима, чекаючи, коли пані Шоша, яка не звертала на нього ані найменшої уваги, пройде поряд: і тоді він поглинав її очима, сповненими глибокої печалі.

Тож це відкриття ще більше посилило хвилювання Ганса Касторпа, хоча жалюгідна платонічна закоханість мангаймця не могла непокоїти його такою ж мірою, як непокоїло приватне спілкування Клавдії Шоша з надвірним радником Беренсом, людиною, що перевершувала Ганса Касторпа віком, силою особистости та суспільним становищем. Мангаймець Клавдію зовсім не цікавив — якби то було не так, внутрішня настороженість Ганса Касторпа не пропустила б жодної деталі, тож у даному разі не йшлося про гострі напади ревнощів. Просто він спізнав усі відчуття, які переживає людина, охоплена пристрастю, яка бачить цю пристрасть ззовні, в інших, коли ця пристрасть збурює в ньому дивну суміш відрази й почуття своєрідного змовництва. Та якщо ми хочемо рухатися вперед, то не зможемо все це детально досліджувати й розбирати. У всякому разі, коли надодачу Ганс Касторп мав ще спостерігати за мангаймцем, йому в його теперішньому стані видалося це надмірним.

Так минув тиждень, що відділяв Ганса Касторпа від просвічування. Він не уявляв собі, як довго той тиждень тягтиметься, та раптом одного ранку за першим сніданком старша сестра (у неї знову був ячмінь — не міг же це бути той самий; очевидно причина такої безвинної, але огидної недуги крилася в особливостях її організму), отже, старша сестра передала йому розпорядження після обіду з'явитися до лабораторії, й тут він уторопав, що тиждень справді вже минув. Гансові Касторпу було запропоновано прийти туди за півгодини до чаю разом зі своїм братом, оскільки, користуючись нагодою, лікарі хотіли зробити ще один знімок і з Йоахима — очевидно, його остання світлина вже була занадто давньою.

З цієї причини брати скоротили двогодинну процедуру лежання після обіду до півгодини, рівно о пів на четверту спустилися кам'яними сходами до так званого підвального поверху, й тепер сиділи поряд у маленькій чекальні між кабінетом лікаря та лабораторією для просвічування: Йоахим, який з усім уже був обізнаний, сидів спокійно, а Ганс Касторп трохи хвилювався й чекав з цікавістю, оскільки дотепер ніхто ще не дивився на внутрішнє життя його організму. Вони були не самі. Заходячи в чекальню, побачили, що там уже сидить кілька осіб, тримаючи на колінах зачитані до дірок ілюстровані журнали: молодий швед богатирської статури — в їдальні він сидів за столом Сеттембріні; коли він прибув у квітні, то був у такому жахливому стані, що його навіть не хотіли приймати, а тепер поправився на добрих вісімдесят фунтів і, в зв'язку з цілковитим одужанням, збирався залишити санаторій; потім якась пані з «поганого» російського столу, сама хирлява, вона сиділа зі своїм хирлявішим сином, довгоносим та негарним, якого звали Сашею. Отже, ці люди чекали вже довше, їх викликали на більш ранній час; очевидно, з рентгеном сталася якась затримка і чай доведеться пити холодним.

У лабораторії кипіла робота. Було чути голос надвірного радника Беренса, який давав розпорядження. Десь о пів на четверту двері нарешті рипнули — їх відчинив асистент-технік — і досередини запустили щасливчика, шведського богатиря, а пацієнт, який був там до того, вийшов, напевне, іншими дверима. Справа почала рухатися. За десять хвилин коридором почулися кроки цілком одужалого скандинава, який правив тепер за ходячу рекламу курорту й санаторію «Берґгоф» зокрема; потім запустили російську матір та її сина Сашу.

Коли заходив швед, Ганс Касторп помітив, що в лабораторії панує така сама напівтемрява, точніше — штучне напівсвітло, як і в аналітичному кабінеті доктора Кроковскі в іншому крилі будинку. Вікна були завішані, денне світло в кімнату не проникало, горіло лише кілька електричних лампочок. Але тієї миті, коли до лабораторії заходили Саша та його мати, а Ганс Касторп дивився їм услід, двері, що вели з коридору до чекальні, прочинилися, і зайшов наступний пацієнт, напевне, трохи зарано, оскільки сталася затримка, і цим пацієнтом була мадам Шоша.

Так, у кімнатці-чекальні нараз опинилася саме Клавдія Шоша. Ганс Касторп, впізнавши її, витріщив од здивування очі й відчув, як кров відійшла від його обличчя, нижня щелепа відвисла, так що ледве не розтулився рот. Поява Клавдії була зовсім несподіваною, ніби вона зайшла ненароком — ось її не було, а тепер сидить по сусідству з братами. Йоахим зиркнув на Ганса Касторпа, а потім не лише опустив очі, але навіть взяв зі столу ілюстрований журнал, який уже був переглянув, і сховався за ним. Ганс Касторп не знайшов у собі сил зробити те саме. З блідого він став червоним як рак, і його серце забилося щосили.

Пані Шоша вибрала собі невелике крісло з круглою спинкою та з мовби обрубаними, рудиментарними бильцями, що стояло при вході до лабораторії, злегка відкинувшись, вона заклала ногу за ногу й стала дивитися перед собою, причому погляд її очей, погляд Пшибислава, усвідомлюючи, що за нею спостерігають, нервово ковзнув убік, а очі стали дивитися ледь скоса. Вона була в білій вовняній кофті та синій спідниці, а в руках тримала книжку, яку, очевидно, взяла з бібліотеки. Сидячи, вона легенько постукувала каблучком.

Та вже за хвилину вона змінила позу, роззирнулася, підвелася з таким обличчям, ніби не знала, як їй бути та до кого звернутися. Вона щось поспитала в Йоахима, хоча той був ніби зосереджений на журналі, а Ганс Касторп тупо мовчав; її вуста утворювали слова, голос проходив білою шиєю й виривався з горла — не надто низький, ледь різкуватий та приємно хрипкуватий, цей голос Ганс Касторп знав уже давно, якось чув його зовсім поряд, а саме того дня, коли цей самий голос звертався до нього: «Із задоволенням, але обов'язково поверни після уроку». Тоді слова звучали більш невимушено й рішуче, а зараз, хоча це був той-таки голос, слова здавалися розтягнутими й крихкими, мовби та, що їх промовляла, власне, не мала на них права, і ці слова були позиченими; вже кілька разів Ганс Касторп помічав її манеру говорити, вона робила це з виразом особливої переваги та, водночас, і радісної покірности. Опустивши одну руку в кишеню вовняної кофти, а другу піднявши до потилиці, пані Шоша запитала:

— Перепрошую, а на яку годину вас викликали?

Йоахим зиркнув на брата й відповів, сидячи клацнувши підборами:

— На пів на четверту.

— А мені за чверть четверту. В чому ж річ? Уже четверта година. Щойно, здається, зайшли якісь люди...

— Так, двоє, — відповів Йоахим. — Вони були перед нами. Певно, сталася якась затримка й усе змістилося на півгодини.

— Як прикро, — сказала вона, нервово торкнувшись зачіски.

— Таки прикро, — відповів Йоахим. — Ми також чекаємо вже майже півгодини.

Так вони балакали, а Ганс Касторп слухав ніби вві сні. Те, що Йоахим розмовляє з пані Шоша, майже дорівнювало тому, що він сам говорив з нею, хоча, зрештою, це було зовсім інше. Оце «таки прикро» здалося Гансу Касторпу образливим, братова відповідь за цих обставин здалася йому різкою чи, принаймні, надто холодною. Та, зрештою, Йоахим міг собі дозволити таку відповідь, він узагалі міг з нею розмовляти і, можливо, навіть хотів подражнити брата цим зухвалим «таки прикро», приблизно, так само, як Ганс Касторп костричився перед Йоахимом та Сеттембріні, коли на запитання, чи довго він збирається бути тут, нагорі, він самовпевнено відповів: «Три тижні». Напевне, пані Шоша звернулася до Йоахима, хоча він і відгородився журналом, тому, що Йоахим перебував тут довше й був їй краще знайомим; але, очевидно, існувала й інша причина: вони могли спілкуватись у загальноприйнятих формах, включно зі словесною, між ними не було того шаленого, глибокого, жахного й таємничого, що виникло між нею та Гансом Касторпом. Якби замість неї тут чекала одна кароока особа з рубіновим перстеньком та помаранчевими парфумами, то розмову довелося б вести Гансові Касторпу, і тоді він би сказав «таки прикро» незалежним, невимушеним тоном, який би відповідав його ставленню до співбесідниці. «Так, таки прикро, шановна пані! — відповів би він тоді, можливо, навіть рішуче дістав би з кишені носову хустинку та прочистив носа. — Доведеться і вам потерпіти. Ми не в кращій ситуації». І тоді Йоахим дивувався б з його розкутости, але, напевне, не мав би особливого бажання опинитися на його місці. Ні, цього разу Ганс Касторп також не заздрив Йоахимові, хоча саме він вів розмову з пані Шоша. Ганс Касторп вважав правильним, що та звернулася до Йоахима, адже це означає, що вона враховує обставини, усвідомлює ситуацію й показує це... Серце його закалатало.

Розкутий тон, яким Йоахим, розмовляв з пані Шоша, здався Гансові Касторпу ледь не якоюсь прихованою ворожістю з боку щирого Йоахима, і думка про причини цієї ворожости мимовільно змусила його посміхнутися. Клавдія зробила спробу пройтися чекальнею, проте було замало місця, тому вона також узяла зі столу якийсь журнал та повернулася з ним до свого крісла з обрубаними бильцями. Ганс Касторп сидів і розглядав її, причому, імітуючи діда, він уперся підборіддям у комірець і, як не смішно, таки справді став на нього подібним. Оскільки пані Шоша знову заклала ногу за ногу, під синьою суконною спідницею вимальовувалося її коліно, навіть уся струнка лінія ноги. Вона була не вища від середнього зросту — такий зріст для жінки, на думку Ганса Касторпа, був найбільш природним та вабливим — проте, досить довгонога та з вузькими стегнами. Тепер вона сиділа, не відкинувшись на спинку крісла, а нахилившись уперед та спершись перехрещеними руками об коліно; спина її закруглилась, плечі опустилися, ззаду різко виступили шийні хребці, під вовняною кофтою, яка щільно облягала тіло, проступив навіть обрис хребта, груди, не такі високі та пишні, як у Марусі, а невеликі, майже дівочі, опинилися затисненими з обох боків. Нараз Ганс Касторп згадав, що і вона чекає тут на рентген, що надвірний радник малював її портрет; він відтворював її зовнішній образ на полотні за допомогою олії та барвників, тепер же в напівтемряві скеровуватиме на неї промені, які відкриють її перед ним ізсередини. Від цієї думки Ганс Касторп спохмурнів і відвернувся, його обличчя виражало стриманість та благопристойність, що, на його думку, личило до таких міркувань.

Чекання втрьох тривало не надто довго. Очевидно, там за дверима лабораторії, з Сашею та його матір'ю не довго панькалися й спробували за їхній рахунок заощадити згаяний час. Технік у білому халаті знову прочинив двері, Йоахим, устаючи, кинув на стіл журнал, і Ганс Касторп, хоч і не без вагання, попрямував за ним. Тут у ньому ворухнулися лицарські почуття та спокуса таки заговорити з пані Шоша й поступитися їй чергою, заговорити, можливо, навіть французькою, якщо це в нього вийде; і про себе він став похапцем шукати слова та тулити речення. Проте він не знав, чи прийнята тут такого роду ввічливість і чи не є прийом суворо за чергою благороднішим. Про це мав знати Йоахим, оскільки ж він не виявив жодного наміру пропустити даму наперед, хоча брат запитально та багатозначно поглянув на нього, Гансові Касторпу нічого не залишалося, як попрямувати за ним у лабораторію повз пані Шоша, яка, не розгинаючись, лише бігцем поглянула на нього.

Він був такий приголомшений тією зустріччю, цими хвилюючими пригодами останніх десяти хвилин, що, ввійшовши до лабораторії, не міг зразу відновити внутрішню рівновагу. У штучних сутінках він не бачив анічогісінько, хіба що якісь невиразні тіні. У вухах досі звучав приємно-хрипкуватий голос пані Шоша, яка говорила: «В чому ж річ? Щойно, здається, зайшли якісь люди... Як прикро...» Й від звуків цього голосу в нього по спині пробіг приємний холодок. Він побачив її коліно, огорнене суконною спідницею, хребці, що виступали на схиленій шиї, під короткими пасмами рудуватого волосся, що вибилося з коси, і знову спиною пробіг холодок. Ганс Касторп побачив надвірного радника Беренса, який стояв спиною до дверей перед якоюсь шафою чи то пристроєм з полицями та розглядав чорнувату фотоплатівку, тримаючи її проти тьмяного світла зі стелі. Брати пройшли повз нього у глибину приміщення, причому технік випередив їх і став налаштовувати рентгенівський апарат. Їх уразив дивний запах. Здавалося, повітря кімнати насичене відстояним озоном. Пристрій, що виступав між двома вікнами, ніби ділив лабораторію на дві нерівні частини. В півтемряві все ж таки можна було помітити різноманітні фізичні прилади, ввігнуті скла, розподільчі дошки, вимірювальні прилади, а також ящик на рухомому штативі, що нагадував фотоапарат, скляні діапозитиви, що рядами стояли на полицях; важко було збагнути, де ти перебуваєш — в ательє фотографа, в темній кімнаті для проявлення, чи в майстерні винахідника та кабінеті технічних див.

Йоахим тут-таки став роздягатися й оголив тіло до поясу. Технік, ще не старий, червонощокий та кремезний чоловік з місцевих, запропонував Гансові Касторпу зробити те саме. Так буде швидше, адже він іде зразу наступним... Поки Ганс Касторп знімав камізельку, з меншої половини кімнати вийшов Беренс.

— Вітаю! — промовив він. — А ось і наші діоскури! Касторп та Поллукс... Будь ласка, не стогнати й не кричати! Зачекайте, зараз ми вас обох наскрізь побачимо! Ви, Касторп, нібито побоюєтесь відкривати перед нами себе зсередини? Не хвилюйтесь, усе це робиться досить естетично. Ви ще не бачили моєї приватної галереї? — і, схопивши Ганса Касторпа за руку, надвірний радник потяг його до рядів темних платівок, за якими ввімкнув світло. Вони зразу освітилися, і на них проступили зображення. Ганс Касторп побачив найрізноманітніші частини людського тіла: долоні, ступні, колінні чашечки, плечі, верхні та нижні частини стегон, руки та фрагменти тазу. Але живі, округлі форми цих частин людського тіла лише вгадувалися у вигляді неясних, розмитих контурів, мов туман та бліде сяйво огортали вони основу, що проступала чітко, точно й окреслено, це був кістяк.

— Дуже цікаво, — сказав Ганс Касторп.

— Це справді цікаво! — відповів надвірний радник. — Дуже корисний наочний засіб для молодих людей. Анатомія світла, розумієте, тріумф нової доби. Це жіноче передпліччя, можна зразу здогадатися через його миловидність. Ось такою рукою обіймають вони нас у години любовних побачень, розумієте? — він розреготався, й при цьому підскакував догори куточок його верхньої губи з підстриженими вусиками. Зображення згасли. Ганс Касторп обернувся й поглянув туди, де Йоахим готувався до просвічування.

Це відбувалося якраз біля того пристрою з поличками, з іншого боку якого стояв надвірний радник. Йоахим сидів на такому собі ослінчику, ніби як у кравців, перед якоюсь дошкою, притиснувшись до неї грудьми та обхопивши її руками, а технік такими рухами, ніби місить тісто, став підправляти його позу: щільніше притиснув його плечі до дошки та помасував йому спину. Потім зайшов за камеру, де, нахилившись та розчепіривши ноги, ніби фотограф, перевірив фокус, висловив своє задоволення та, відходячи вбік, нагадав Йоахимові, що він має глибоко вдихнути й затамувати подих, поки все закінчиться. Зігнута спина Йоахима випросталася й завмерла. В той же момент технік зробив усе, що потрібно, на розподільній дошці. І ось протягом двох секунд діяли пекельні сили, яких треба було докласти, аби пройти крізь матерію, струми в тисячі й сотні тисяч вольт, здається так, — намагався пригадати Ганс Касторп. Тільки-но їх приборкали заради певної мети, вони зразу кинулися шукати собі вихід обхідними шляхами. Розряди нагадували постріли. На вимірювальних приладах спалахували сині вогні. Вздовж стіни з тріском прослизали довгі блискавки. Десь спалахнуло червоне світло, подібне на око, яке мовчки й загрозливо вп'ялося поглядом у простір, а скляна колба за Йоахимовою спиною засвітилася зеленим. Потім усе затихло: світлові явища припинились, і Йоахим зробив голосний видих.

— Наступний підсудний! — сказав Беренс і підштовхнув ліктем Ганса Касторпа. — Тільки не прикидатися втомленим! Ви одержите безкоштовний примірник, Касторп. І своїм дітям та внукам показуватимете на екрані таємниці, заховані у ваших грудях!

Йоахим відійшов, технік замінив платівку. Надвірний радник Беренс особисто дав новачкові вказівки, як треба сісти та яку позу прибрати.

— Обійняти! — сказав він. — Дошку треба обійняти! Будь ласка, можете собі уявляти, що це не дошка, а щось інше! Та добре притисніться грудьми, так ніби відчуваєте насолоду! Ось так! Удихнути! Не рухатись! — командував він. — І, будь ласка, веселіше!

З повними легенями повітря Ганс Касторп, моргаючи, завмер у чеканні. А за його спиною знялася гроза, все заіскрилося, затріщало, загримотіло й стихло. Об'єктив зазирнув йому досередини.

Ганс Касторп одійшов, розгублений і приголомшений від того, що з ним відбулося, хоча жодною мірою не відчув на собі дію струму.

— Молодець, — сказав надвірний радник. — Тепер ми самі подивимося. — Йоахим, уже досвічений у цьому ділі, відійшов до дверей та став біля якогось штатива, спиною до апарата химерної конструкції, за яким видніла велика скляна куля з трубками для випаровування, до половини наповнена водою; перед ним, на висоті грудей, висів на блоках екран. Ліворуч на розподільчій дошці серед маси інструментарію була пригвинчена червона лампочка. Надвірний радник, що сидів перед висячим екраном на табуреті, увімкнув її. Світло зі стелі погасло, і тепер усю сцену осявало рубінове світло. Потім майстер коротким рухом вимкнув і його; глибока темрява огорнула приміщення.

— Спершу мають призвичаїтись очі, — почувся в темряві голос надвірного радника. — Потрібні широко розплющені зіниці, як у котів, щоб побачити те, що ми хочемо. Ви ж, звичайно, розумієте, що ось так, зразу, нашим денним зором нічого не розгледіти. Спочатку для нашої мети треба забути про денне світло з його веселими картинами.

— Ясна річ, — сказав Ганс Касторп, що стояв за надвірним радником, і заплющив очі: навколо нього була така глибока темрява, що стало байдуже, заплющені його очі чи розплющені. — Спочатку нам треба промити очі темрявою, щоб побачити такі речі, атож. Мені здається, це навіть добре й правильно, що ми спочатку трохи зосереджуємося в, так би мовити, німій молитві. Я стою із заплющеними очима й мене охоплює якась приємна сонливість. Але чим це тут так пахне?

— Киснем, — відповів надвірний радник. — Те, що ви відчуваєте в повітрі, це кисень. Атмосферний продукт кімнатної грози, розумієте?.. Очі розплющити! — наказав він. — Заклинання починається.

Ганс Касторп поквапно підкорився. Він почув, як повернули важіль. Заревів, кинувшись кудись угору, мотор, та наступний порух руки приборкав його, змусивши монотонно густи. Підлога під ногами вібрувала. Червоне світло лампочки спадало донизу довгим променем як погляд, сповнений німої загрози. Десь затріщала блискавка. Й повільно, ніби молочно-біле вікно на світанку, з темряви виринув блідий чотирикутник екрана, перед яким, розставивши ноги, спершись кулаками об коліна, присунувши задертий ніс аж до самого екрана, що відкривав перед глядачем картину внутрішнього світу людського організму, сидів верхи на кравецькому ослінчику надвірний радник Беренс.

— Бачите, юначе? — сказав він. Ганс Касторп зиркнув йому через плече, потім знову підвів голову і, звертаючись у темряву, туди, де, на його думку, мали бути очі Йоахима, напевне, з м'яким та печальним поглядом, як тоді, під час огляду, запитав:

— Ти ж дозволиш?

— Авжеж, авжеж, — відповів той з темряви. І, стоячи на підлозі, що постійно здригалася, під тріск та гуркіт грізних сил, що вигравали навкруг, Ганс Касторп нахилився та зазирнув у бліде віконечко, вдивляючись у порожній скелет Йоахима Цімсена. Груднина, зливаючись з хребтом, утворила темний, ніби вузлуватий стовб. Обриси ребер, відходячи від груднини, перетинались менш чіткими лініями тих самих ребер, що приєднувалися до хребта. Зверху плавно розходились обабіч ключиці, й крізь розпливчасту світлову оболонку тілесних форм різко та гостро проступав кістяк плечей та ліктів. У грудній клітині було світло, проте можна було вирізнити мережу кровоносних судин, темні плями та чорнуваті, сплутані нитки.

— Ясна картина, — сказав надвірний радник. — Пристойна худорлявість типова для молодих військовиків. У мене тут були такі черевані, крізь них ніяк не проникнеш, нічогісінько впізнати не можна. Це ще треба відкрити такі промені, які могли б крізь таку товщу сала пробитись... А ось з таким — то чиста робота. Бачите — он там діафрагма, — вів він далі й показував на темну дугу в нижній частині віконечка, ця дуга рівномірно підіймалася та опускалась. — Бачите горбики тут зліва, такі вивищення? Це наслідок плевриту, який він переніс у п'ятнадцять років. Дихайте глибше! — наказав він. — Глибше! Кажу ж вам — глибше!

І діафрагма Йоахима, здригаючись, піднялася вище, він намагався щосили; верхня частина легень стала світлішою, та надвірний радник все ще був незадоволеним.

— Не достатньо! Бачите залози? Бачите спайки? А тут бачите каверни? Ось звідси й ідуть отрути, що його задурманюють.

Проте увагу Ганса Касторпа відволікло щось таке, подібне на мішок, на безформну тварину, воно темніло за ребрами, що розходилися від груднини, було трохи правіше, якщо дивитися з боку спостерігача; мішок рівномірно розтягувався та скорочувався, нагадуючи медузу, що пливе.

— Бачите його серце? — спитав надвірний радник, знову прибравши свою руку з коліна та тицьнувши вказівним пальцем у пульсуючий мішок... Боже мій, Ганс Касторп бачив перед собою серце, щире серце Йоахима!

— Я бачу твоє серце, — промовив він здавленим голосом.

— Прошу, прошу, — промовив Йоахим і, напевне, покірно посміхнувся там, у темряві. Та надвірний радник велів їм не розмовляти та облишити сентименти. Він доскіпливо вивчав плями та лінії, чорні лінії в грудній порожнині, тоді як його співспоглядач не міг відвести погляду від могильної постаті та мертвого кістяка Йоахима, від голого скелета, від цього тонкого як жердина memento[22]. Його перейняв страх та побожність.

— Так, так, я бачу, — повторив він кілька разів. — Боже мій, я бачу! — якось він чув про одну жінку, родичку Тінаппелів, вона давно померла, — яка володіла чи то була обтяжена болісним даром: якщо хто мав незабаром померти, то поставав перед її очима у вигляді кістяка. Ось таким побачив тепер Ганс Касторп і доброго Йоахима, хоча це відбулося лише за допомогою фізико-оптичної науки та через її посередництво, а отже нічого не віщувало і за цим нічого не могло критися, і до того ж від Йоахима він одержав цілком однозначний дозвіл. Та все-таки Ганс Касторп чомусь лише тепер зрозумів, якою невеселою була доля його ясновидящої тітки. Глибоко схвильований від того, що побачив, точніше — тим, що побачив саме оце, Ганс Касторп відчув у душі жало таємних сумнівів: чи справді за цим нічого не криється, чи справді дозволяється так роздивлятися людське тіло серед тремтливої, потріскуючої темряви; рвучке бажання підгледіти за таємницями життя змішалося в його грудях з почуттями зворушености та благоговіння.

Та за кілька хвилин він уже сам стояв серед блискавок біля ганебного стовпа, а Йоахим, тіло якого знову замкнулося, вдягався. Надвірний радник знову вдивлявсь у квадрат молочного кольору; на цей раз перед ним розкрилося тіло Ганса Касторпа, і судячи з окремих, вимовлених півголосом слів, напівлайок та вигуків, побачена ним картина цілком збігалася з його припущеннями. Він був настільки люб'язним, що, погодившись на наполегливі прохання Ганса Касторпа, дозволив йому подивитися через екран на свою власну руку. І Ганс Касторп побачив те, що сподівався побачити, і що, власне, не було призначене для людського ока: він дививсь у власну могилу. Випереджаючи пізніший процес розкладу, завдяки силі світлових променів Ганс Касторп побачив свою плоть, такою, що вже розпалася, знищилась, перетворилася на примарний туман, а в ній був чітко окреслений кістяк правої руки, і на безіменному пальці цієї руки вільно висів чорним кільцем дідівський перстень з печаткою: твердий предмет земного життя; людина прикрашає ним своє тіло, а цьому тілу судилося розтанути під ним, і перстень звільняється, переходячи до іншої плоті, яка також певний час його носитиме. Очима своєї тінаппельської родички він поглянув на таку знайому частину свого тіла очима, що проникали наскрізь, що передбачали майбутнє, так він уперше в житті зрозумів, що помре. Обличчя в нього стало таким, яким воно бувало, коли він слухав музику — досить дурнуватим, сонним та благоговійним, а голова з напіврозтуленим ротом схилилася на плече. Надвірний радник сказав:

— Наче мара, правда? Так, у цьому всьому є щось від привидів.

І потім він зупинив бурхливі сили. Підлога вже не тремтіла, світлові ефекти зникли, магічне віконце знову заволокла темрява. Ввімкнулося верхнє світло. І поки Ганс Касторп похапцем одягався, надвірний радник поділився з хлопцями своїми спостереженнями, враховуючи, що перед ним — нефахівці. Стосовно Ганса Касторпа оптичне дослідження настільки підтвердило дослідження акустичне, що більшого честь медичної науки не могла й вимагати. Було видно старі та нові вражені місця, від бронхів досить глибоко аж у легені протяглися «пасма» — «пасма з вузликами». Ганс Касторп зможе сам перевірити це за діапозитивом, який йому, як було сказано, вручать найближчим часом. Отже, спокій, терпець, дисципліна, міряти температуру, їсти, лежати і запастися терпінням. Потім надвірний радник повернувся до братів спиною. Вони попрямували до виходу. Йдучи за Йоахимом, Ганс Касторп озирнувся. У цю мить технік подав знак, і до лабораторії ввійшла пані Шоша.

Свобода

Як же все це уявлялося молодому Гансові Касторпу? Так, ніби ті сім тижнів, які він безперечно й без жодних сумнівів провів тут, нагорі, серед пацієнтів, були всього сімома днями? Чи, може, навпаки, йому здавалося, ніби він живе тут незрівнянно довше, ніж насправді? Він ставив це запитання й мовчки самому собі, і вголос Йоахимові, але не міг прийти до жодного рішення. Напевне, правильним було те і те: якщо він озирався назад, то проведений тут час видавався йому неприродно коротким та неприродно довгим водночас, лише не таким, яким був насправді, — за умови, що час може бути справжнім і що він поєднується з поняттям дійсности.

У всякому разі, не за горами вже був жовтень, ось-ось мав початися. Ганс Касторп і сам міг легко це вирахувати, але про це нагадували також пацієнти, до розмов яких він дослухався.

— А ви знаєте, за п'ять днів знову перше число, — звернулася Терміна Клеефельд до двох юнаків зі свого кола — один був студент Расмуссен, другий — губатий хлопець на прізвище Ґензер. Того дня пацієнти товклись поміж столами, серед запахів страв, розбазікували й не квапилися до пообіднього лежання.

— Так, перше жовтня, я бачила календар у конторі. Вже вдруге зустрічаю жовтень у цьому розважальному закладі. Тож літо скінчилося, якщо його можна назвати літом, воно оманливе, таким самим оманливим є життя взагалі. — І Терміна зітхнула своєю єдиною легенею та похитала головою, звівши до стелі затуманені дурістю очі. — Веселіше, Расмуссен, — нараз вигукнула вона й ляснула товариша по сутулій спині. — Щось не чути ваших жартів.

— Я знаю їх мало, — відповів Расмуссен, і його руки зависли на рівні грудей ніби плавники. — Але й ті не вдаються, я почуваюся страшенно стомленим.

— Жодна собака не захоче жити далі таким життям, — промовив Ґензер крізь зуби. Всі засміялися та здвигнули плечима.

Проте неподалік, затиснувши між губів зубочистку, стояв Сеттембріні, й на виході він сказав Гансові Касторпу:

— Не вірте їм, інженере, не вірте, коли вони лаються! Так роблять вони всі без винятку, хоча почуваються тут краще, ніж удома. Байдикують і ще вимагають, щоб їх жаліли, заявляють про своє право на гіркоту, іронію, цинізм! «У цьому розважальному закладі!» А хіба це не розважальний заклад, до того ж у найсумнівнішому сенсі слова! В цьому розважальному закладі, її, бачите, обманює життя! Але відпустіть її назад, на рівнину, й вона вестиме такий спосіб життя, щоб якомога швидше потрапити знову сюди, нагору. Так, так, іронія! Остерігайтесь іронії, що тут процвітає, інженере! Остерігайтеся взагалі такого душевного настрою! Якщо іронія не є чітким класичним прийомом ораторського мистецтва, а хоча б на мить постає двозначною для тверезого розуму, тоді вона перетворюється на розпусту, на перепону для цивілізації, стає нечистим заграванням із силами застою, ницими інстинктами, пороками. Оскільки атмосфера, в якій ми живемо, очевидно, сприяє буйному розростанню цього болотного зілля, то сподіваюся чи маю побоювання, що ви мене розумієте.

Так, іще сім тижнів тому, коли Ганс Касторп жив на рівнині, такі слова італійця були б для нього порожнім звуком, але завдяки перебуванню тут він став не лише краще сприймати все, що стосується інтелектуальної сфери, але й став вибагливішим до своїх симпатій, а це, можливо, було навіть важливіше. Адже, хоча в глибині душі він був радий, що Сеттембріні, попри все, й далі веде з ним бесіди, як і раніше, далі повчає його, застерігає та намагається чинити вплив, — Ганс Касторп у своєму сприйманні сказаного дійшов до того, що став критично ставитися до слів італійця й, принаймні, певною мірою, утримуватися від того, щоб зразу з ним у всьому погоджуватись. «Ось як, — думав він сам собі, — Сеттембріні говорить про іронію точнісінько як про музику, не вистачає лише оголосити іронію також політично неблагонадійною, — а саме з того моменту, коли вона перестає бути чітким класичним прийомом навчання. Але іронія, що ні на мить не розходиться з тверезою думкою — яка ж то вже, Господи, іронія, якщо вже про це говорити? Суха матерія, прописна істина, не більше!» — Такою невдячною є молодь, що навчається нового. Вона приймає дари, а потім їх паплюжить.

Проте висловити свою незгоду здалося йому надто зухвалим. Він обмежився запереченнями стосовно Терміни Клеефельд, оскільки вважав слова Сеттембріні несправедливими або, з певних причин, хотів, щоб вони здавалися для нього несправедливими.

— Але ж ця дівчина хвора! — відповів Ганс Касторп. — Вона справді хвора, тяжко хвора, вона має всі підстави впадати в розпач. Чого ви, власне, від неї хочете?

— Хвороба та розпач, — сказав Сеттембріні, — часом також є лише формами розпусти.

«А Леопарді? — подумав Ганс Касторп. — Адже він явно в розпачі втратив віру в науку та поступ. А сам Сеттембріні, шкільний наставник? Він також хворий і постійно повертається сюди нагору, Кардуччі не надто б радів такому». А вголос Ганс Касторп сказав:

— Нічого собі! Дівчина може не сьогодні — завтра померти, а ви це називаєте розпустою! Тоді мусите точніше пояснити, що маєте на увазі. Якби ви сказали, що хвороба часом буває наслідком розпусти, то це було б зрозумілим...

— Цілком зрозумілим, — перебив його Сеттембріні. — Клянусь честю, вам би дуже підійшло, якби я на цьому зупинився.

— Або якби сказали, що часом хвороба служить виправданням для розпусти, з цим я також міг би ще погодитися.

— Grazie tanto![23]

— Але стверджувати, що хвороба є просто формою розпусти, тобто що вона не виникла внаслідок розпусти, а сама є особливим видом розпусти? Це ж парадокс!

— О, прошу вас, інженере, не пересмикуйте! Я зневажаю парадокси, я їх просто ненавиджу. Все, що я сказав щодо іронії, стосується й парадокса, навіть більшою мірою! Парадокс — це отруйна квітка квієтизму, оманливе ряхтіння загниваючого духу, найбільша з усіх розпуста. А загалом, я маю зазначити, що ви знову берете під захист хворобу.

— Ні, ось ви сказали одну цікаву річ. Це дуже нагадує понеділкові міркування доктора Кроковскі. Він також проголошує органічну хворобу вторинним явищем.

— Не зовсім чистий ідеаліст.

— А що ви маєте проти нього?

— Саме оце.

— Ви погано ставитеся до психоаналізу?

— Не щодня. Дуже добре й дуже погано, інженере, навперемінно.

— Як це треба розуміти?

— Психоаналіз корисний як інструмент просвіти та цивілізації, корисний, оскільки він розхитує дурні переконання, усуває природжені забобони, підриває авторитети, одне слово, він корисний, коли звільняє, облагорожує, олюднює й робить рабів зрілими до свободи. Й шкідливий, дуже шкідливий, коли гальмує діяльність, підриває коріння життю, оскільки нездатний надати йому форму. Психоаналіз може бути досить неапетитним, як смерть, з якою він, власне, пов'язаний — рідня могилі та її підозрілій анатомії...

«Ну й закрутив». — Ганс Касторп не міг стриматися від думки, що виникала завжди, коли Сеттембріні висловлювався надто педагогічно. Та вголос лише промовив:

— Якраз недавно ми займалися світловою анатомією в нашому підвалі. Принаймні, так називав її Беренс, коли нас просвічував.

— А, й цю стадію ви вже пройшли? Ну і як?

— Я бачив кістяк своєї руки, — сказав Ганс Касторп, намагаючись пригадати враження, які охопили були його в ту мить. — А свою ви коли-небудь бачили?

— Ні, мій скелет мене зовсім не цікавить. І який же медичний висновок?

— Він виявив «пасма», «пасма з вузликами».

— От чортів прислужник!

— Колись ви вже так називали надвірного радника Беренса. Що ви маєте на увазі?

— Будьте певні, що це ще дуже м'яко сказано!

— Ні, ви несправедливі, пане Сеттембріні! Я погоджуюся з тим, що він має свої вади. Його манера говорити, зрештою, дратує мене також; часом у ній чується щось таке вимушене, особливо якщо пригадати, що його спіткало велике горе — він поховав тут свою дружину. І все ж він заслужена та шановна людина, можна сказати, благодійник усіх страдників! Недавно я зустрів його, коли він якраз вертався з операції: робив резекцію ребер — ламав їх, чи то згинав. Це справило на мене сильне враження, — було видно, що Беренс іде після тяжкої, потрібної роботи, на якій так добре розуміється. Він був ще зовсім розпашілим і розкурив сигару, ніби як винагороду самому собі. Я аж позаздрив йому.

— Дуже шляхетно з вашого боку. Ну, а який вам призначено строк?

— Жодного конкретного терміну він не приписав.

— Також непогано. Тож ходімо на лежання, інженере. Займемо свої місця.

Вони попрощалися біля 34-ого номера.

— А ви йдете на свій дах, пане Сеттембріні? Напевне, з іншими лежати веселіше, аніж самому? Ви бесідуєте там з кимось? Є там цікаві люди на процедурах?

— Ех, одні парфяни та скіфи!

— Ви маєте на увазі росіян?

— І росіянок, — сказав Сеттембріні, при цьому кутик його рота трохи напружився. — До побачення, інженере.

Це було сказано з підкресленою багатозначністю, що не залишала місця для сумнівів. Приголомшений Ганс Касторп зайшов до своєї кімнати. Чи знає Сеттембріні про його душевний стан? Напевне, італієць з педагогічною метою спостерігав за ним і простежив, куди спрямовує свій погляд Ганс Касторп? Ганс Касторп був злий на Сеттембріні й на себе самого за те, що не зміг стриматися й спровокував його на цей натяк. І поки він збирав своє письмове приладдя, щоб прихопити його з собою на лоджію, адже далі тягти було неможливо й лист додому — вже третій — треба було написати ще сьогодні, він далі злився та бурчав собі під ніс різні лайливі слова про цього хвалька та мудрагеля, що пхнеться в чужі справи, а сам на вулиці заграє з дівчатами й зовсім закинув свої писання, на цього катеринщика, який своїми безтактними натяками буквально відбив у нього будь-яке бажання навіть про все це думати! Хоч хай там як, але йому потрібні гроші, зимові речі, білизна, взуття — одне слово, все, що мав би взяти з собою, якби знав, що їде не на три літні тижні, а... а на поки що невизначений термін, який, у кожному разі, захопить і частину зими, а враховуючи уявлення та поняття про час тут, нагорі, можливо, він перебуватиме і всю зиму. Саме це, принаймні як можливий варіант, він мусить повідомити додому. Тепер Ганс Касторп мав розповісти для тих на рівнині всю правду і вже не задурювати ні себе, ні їх.

У такому дусі він їм і написав, за допомогою тієї самої техніки, якою при ньому не раз користувався Йоахим, тобто лежачи в шезлонзі, вічним пером та на дорожньому бюварі, який він поклав на високо підняті коліна. Він писав на бланку санаторію — у шухляді стола лежав цілий стос цих бланків — тож написав Джеймсові Тінаппелю, оскільки з трьох дядьків він був Гансу Касторпу найближчим, попрохав повідомити про все консула. Писав про прикрий інцидент, про підозри, які підтвердилися, про необхідність з медичної точки зору провести тут частину зими, а, можливо, й цілу зиму, оскільки такі випадки, як з ним, часто складніше лікувати, ніж ті, що проявляються в яскравіших формах, тому необхідно рішуче взятися за лікування та раз і назавжди з цим покінчити. З цієї перспективи він уважає щасливим збігом обставин той факт, що випадково потрапив сюди, нагору, й мав пройти медичне обстеження; а то б ще довго нічого не знав про свій стан, який, можливо, міг би призвести згодом до значно серйозніших наслідків. Що ж до ймовірної тривалости лікування, то не варто дивуватися, що йому, непевне, доведеться перебути тут цілу зиму і він повернеться на рівнину не раніше від Йоахима. Поняття про час тут інакші, ніж на курортах та на водах: місяць є, так би мовити, найменшою одиницею часу, й сам не грає жодної ролі...

Було прохолодно, він писав у пальті, закутавшись ковдрою, його руки почервоніли. Часом він відривавсь од паперу, який мережив вервечками розсудливих та переконливих речень, і позирав на знайомий пейзаж, що заледве проступав крізь імлу: на цю видовжену долину із нагромадженням крижано-блідих верхів при вході, на вогні поселень унизу, що часом зблискували в сонячному промінні, на схили, то вкриті густим лісом, а то альпійськими лугами, де паслися корови й звідки долинав відгомін їхніх дзвіночків. Він писав з почуттям наростаючої легкости, не розуміючи, чому боявся написати цього листа. Тепер йому самому стало зрозумілим, наскільки переконливими є його аргументи, з якими його рідні мають повністю погодитися. Молода людина його кола за даних обставин просто трохи займається собою, вдається до цілком розумних заходів та користується вигодами, що призначені для таких, як він. Саме так і треба чинити. Якби він повернувся додому та розповів про свій стан, його, безперечно, відправили б сюди, нагору. Потім він перерахував усе, що йому було потрібно, а наостанок попрохав регулярно переказувати йому необхідну суму — 800 марок на місяц, які покривали всі витрати.

Ганс Касторп поставив свій підпис. Справу зроблено. Цей третій лист додому був детальнішим, у ньому він дотримувався тутешнього, ширшого поняття про час, інакшого, ніж на рівнині, цей лист закріплював за Гансом Касторпом свободу. Саме це слово він ужив, не буквально, ні, про себе він не вимовив навіть першого складу, але відчув увесь обшир його змісту, як уже не раз відчував його під час свого перебування тут, нагорі, причому зміст цього поняття мав мало спільного з поняттям «свободи» в розумінні Сеттембріні; на нього накотилася вже знайома хвиля страху та збудження, і коли він зітхнув, груди здригнулися.

Від писання кров ударила йому в голову, щоки пашіли. Ганс Касторп узяв «Меркурія» з нічного столика та заміряв собі температуру, так ніби він мав неодмінно використати цю нагоду. «Меркурій» піднявся до 37,8.

«Ось бачите!» — подумав Ганс Касторп. І додав до листа постскриптум: «Лист мене таки притомив. Температура піднялася до 37,8. Бачу, що ближчим часом повинен жити якомога спокійніше. Маю перепросити, що писатиму не дуже часто». Потім лежачи він підняв руку вгору, долонею досередини, як тримав її перед екраном. Але небесне світло не заторкнуло її життєвої форми, від його яскравости тіло стало лише темнішим та непрозорішим, і лише зовнішні контури стали просвічуватися червоним. Це була жива рука, яку він звик бачити, доглядати, користуватися саме нею, а не якимось чужим кістяком, побаченим на екрані; аналітична могила, що розверзлася була тоді перед ним, знову закрилась.

Витівки «Меркурія»

Жовтень настав так само, як зазвичай настають нові місяці — зовсім скромно й нечутно, без жодних особливих ознак чи прикмет, власне, тихенько підкрався, так що, хто не був напоготові, то й уваги не звернув. Насправді час не ділиться на відтинки; коли настає новий місяць або рік, не гримить грім, не гудуть сурми, і навіть настання нового сторіччя стріляниною з гармат та дзвонами відзначають лише люди.

Для Ганса Касторпа перший день жовтня ні на йоту не відрізнявсь од останнього дня вересня; було так само холодно й непривітно, однаковими виявилися й наступні дні. Під час процедури лежання знадобилося й пальто та обидві верблюжі ковдри, і не лише ввечері, але й удень; пальці, які тримали книжку, були вологими й закоцюблими, тоді як щоки пашіли від сухого жару; Йоахима підмивало задіяти свій хутряний мішок, але він відмовився від нього, щоб передчасно не розніжитися.

Проте за кілька днів, коли перша половина місяця добігала кінця, нараз усе змінилося, й настало запізніле літо, до того ж таке розкішне, що всі лише дивувалися. Не даремно Ганс Касторп часом чув, як розхвалювали жовтень у цих місцях; майже два з половиною тижні над горами та долинами сяяло безхмарне небо, один день перевершував інший за ясністю небесної блакиті, а сонце пекло так немилосердно, що кожен був змушений дістати свій найлегший літній одяг — уже закинуті муслінові сукні та лляні штани, навіть велику парусинову парасолю без ручки — вона кріпилася до бильця шезлонга за допомогою хитромудрого пристрою у вигляді рейки з кількома отворами, але по обіді навіть парасоля не надто захищала від пекучого сонця.

— Добре, що я ще застав тут таку погоду, — сказав братові Ганс Касторп. — Адже ми часом так мерзли, а тепер здається, буцімто зима вже минула, а попереду тепла пора.

Він мав рацію. Небагато ознак свідчило про справжній стан речей, та й ці ознаки годі було примітити. Окрім кількох кленів, посаджених унизу на «Пляці», які жили власним життям і вже давно малодушно скинули своє листя, тут не росли листяні дерева, які могли б надати ландшафтові рис, відповідних до пори року, й лише модрина, яка змінювала свої м'які голки, мов листя, була по-осінньому оголена. Загалом же місцевість прикрашали самі лише вічнозелені глицеві ліси, високі або низькорослі, але все одно витривалі до зими, яка, не маючи чітко означених часових меж, могла цілий рік завівати тут своїми віхолами; й лише завдяки широкій палітрі рудуватих та червонуватих відтінків лісу можна було, незважаючи на пекуче літнє сонце, здогадатися, що рік хилиться до кінця. Правда, якщо придивитися до лугових квітів, то й вони ледь чутно говорили про те саме. Серед них уже не траплялося ані подібного на орхідею ятришника, ані кущистих орликів, які цвіли на схилах, коли Ганс Касторп приїхав сюди; зникла й дика гвоздика; залишився хіба тирлич та низькорослі безсмертники, вказуючи, що під розпеченим повітрям ховалася внутрішня свіжість, прохолода, яка могла нараз пройняти лежачого на балконі пацієнта, як мороз пробирає людину, охоплену жаром.

Оскільки Ганс Касторп не мав внутрішнього розкладу, за яким людина сама розпоряджається своїм часом, стежить за його перебігом, відраховує його одиниці, врешті називає та підсумовує їх, то він і не помітив, як нечутно розпочався жовтень; він сприймав лише фізичні відчуття: сонячну спеку та затаєну в ньому й під ним крижану прохолоду, — за своєю силою нове для нього враження, яке навіть підштовхнуло до кулінарного порівняння: це нагадує йому, сказав Йоахимові, «omlette en surprise»[24], де під збитою яєшною піною було морозиво. Він часто став говорити цілком несподівані речі, причім уривчасто та скоромовкою, мов людина, яку морозить, хоча ввесь аж пашів. А, окрім того, він був мовчазним, наче заглибленим у себе; адже хоча його увага й скеровувалася на зовнішній світ, то лише на одну точку, все інше, люди чи предмети, він бачив мовби крізь туман, породжений його ж таки мозком; надвірний радник та доктор Кроковскі назвали б цей туман продуктом отрут, що розчиняються в організмі, як говорив до себе й сам затуманений, хоча таке зізнання не збуджувало в ньому ні сили, ані бажання розвіяти те сп'яніння.

Адже це сп'яніння приваблює саме по собі, а захмелілому тверезість видається найбільш небажаною та огидною. Він відкидає від себе враження, які ослаблюють його силу, не допускає їх до себе, тільки б зберегти свій стан. Ганс Касторп знав та й сам не раз зауважував, що пані Шоша в профіль має не такий виграшний вигляд, надто різкі риси, здається не зовсім юною. І який наслідок? Тепер він уникав дивитися на неї в профіль, буквально заплющував очі, і якщо вона випадково здалеку чи зблизька оберталася до нього боком, йому аж боліло. Й чому? Адже його здоровий глузд мав би скористатися нагодою й сказати своє слово! Але що можна тут вимагати... Й він навіть був зблід від захоплення, коли Клавдія в ці чудесні дні знову з'явилася на другий сніданок у білому мереживному матіне, яке вдягала за теплої погоди, — в ньому вона була особливо чарівною, — з'явилася, як завжди запізнившись та гримнувши дверима, посміхаючись, підняла руки, одну вище, а другу нижче, і обернулася лицем до людей у їдальні, ніби рекомендуючись їм. А він був захоплений не стільки тим, що вона мала такий чудовий вигляд, як самою цією чудовістю, адже це згущувало солодкавий туман у його голові, посилювало сп'яніння, яке було насолодою саме по собі й штовхало на те, щоб знайти для нього виправдання та нову поживу.

Якби його поведінку аналізувала людина з ходом думок на кшталт Лодовіко Сеттембріні, то назвала би таку безвільність не інакше як розпустою, «особливою формою розпусти». Ганс Касторп не раз згадував його літературні міркування щодо розпачу, пов'язаного з хворобою, Сеттембріні ніяк не міг цього збагнути чи, принаймні, вдавав, ніби не може. Ганс Касторп дивився на Клавдію Шоша, на її розслаблену спину, схилену голову; бачив, що вона постійно з'являється до столу з великим запізненням, до того ж без жодного приводу чи причини, просто через власне нехлюйство та брак вихованости, бачив, як вона внаслідок того самого недоліку гримає кожними дверима, крізь які входить чи виходить, катає хлібні кульки чи гризе нігті, — і в нього виріс німий здогад, що, оскільки вона хвора, а Клавдія, звичайно, була хворою, майже безнадійно хворою, адже їй так довго й так часто доводилося жити тут, нагорі, — то її хвороба, якщо не цілком, то, принаймні, значною мірою має моральну природу, а саме в тому сенсі, як сказав Сеттембріні, що вона не наслідок чи причина «нехлюйства», а сама є нехлюйством. Ганс Касторп пригадав зневажливий жест гуманіста, коли той говорив про «парфян та скіфів», у товаристві з якими провадив процедури лежання, — жест, що вказував на природну та безпосередню відразу й зневагу, які не потребували додаткових доказів. А це було так добре знайоме самому Гансові Касторпу раніше, коли він, рівно сидячи за столом, до глибини душі ненавидів це грюкання дверима, не почував жодного потягу гризти нігті (принаймні, тому, що навзамін мав «Марію Манчіні»), бурхливо обурювався з приводу невихованости пані Шоша і не міг не відчути своєї вищости, коли почув, як ця вузькоока іноземка намагається говорити його рідною мовою.

Та цих відчуттів, унаслідок цілком іншого душевного стану, Ганс Касторп більше не мав; його радше дратував італієць, який так зверхньо говорив про «парфян та скіфів», — і це стосувалося навіть не тих, що сиділи за «поганим» російським столом, і не надто патлатих студентів, що не мали білизни і які невтомно дискутували своєю чужою та незрозумілою мовою, окрім якої вони, здається, не знали жодної іншої, — це була мова без кісток, яка нагадувала йому грудну клітину, позбавлену ребер, як її нещодавно описував надвірний радник Беренс. Нічого дивного, що звичаї цих людей могли викликати в гуманіста почуття вищости. Вони їли з ножа та неймовірно гадили в туалетах. Сеттембріні стверджував, що один з них, студент останнього семестру медичного факультету, виявив повне незнання латини, наприклад, не знав, що таке vacuum, а за власними щоденними спостереженнями Ганса Касторпа, пані Штер, очевидно, казала правду, коли розповідала за столом, буцімто подружжя з 32-ої кімнати приймає вранці масажиста, лежачи разом у постелі.

Нехай так, але ж не дарма існує поділ на «хороший» та «поганий» російський стіл, можна лише здвигнути плечима, коли пропагандист республіканського устрою та стилю прекрасного зарозуміло й тверезо — особливо, тверезо, хоча в самого жар і голова в тумані — називає хороших та поганих укупі «парфянами та скіфами». Юний Ганс Касторп чудово розумів, що мав на увазі Сеттембріні, так само, як уже починав розуміти зв'язок між хворобою пані Шоша та її «нехлюйством». І тут ось яка річ, заявив він принагідно Йоахимові: починається все з обурення та бажання тримати дистанцію, а потім нараз сюди «втручається щось зовсім інше», що «не має жодного стосунку до критичної настроєности», тоді вже майже не діє жоден педагогічний уплив, жодне красномовство та жодні республіканські настанови. Проте постає питання, майже в ключі Лодовіко Сеттембріні, про те, що саме втручається, що паралізує та усуває критику, що відбирає в людини право на неї, ба, навіть спонукає її саму з безглуздим захопленням зректися цього права? Ми питаємо не про те, як це явище називається — воно відоме всім; нас цікавить, якими є моральні особливості цього явища, хоча, щиро кажучи, не сподіваємось одержати достатньо відвертої відповіді. Щодо Ганса Касторпа, то ці особливості виявилися в тому, що він не лише зрікся будь-якої критики, але й сам удався до відповідних дослідів, імітуючи манери певної особи, яка була тут першопричиною. Він хотів дізнатися, як то воно є, коли сидиш за столом не прямо, а опустивши плечі та згорбивши спину, і помітив, що така поза дає велике полегшення для тазових м'язів. Потім спробував, відчиняючи двері, не притримувати їх акуратно за собою, а давати їм зачинитися самим, причому й це виявилося дуже зручним та навіть ніби цілком природним. Тут була якась відповідність до здвигання плечима, що ним Йоахим зустрів його тоді на вокзалі; потім Ганс Касторп часто стикався з такими речами тут, нагорі.

Одне слово, виявилося, що наш гість по вуха, закохався у Клавдію Шоша, — ми ще раз удаємося до вживання цього слова, оскільки, як нам здається, достатньою мірою внеможливили хибне його тлумачення. Отже, сутність його закоханости зовсім не вичерпувалася приємно-меланхолійним душевним настроєм, як у вищезгаданій пісеньці. Це був, радше, особливий, ризикований та розпачливий різновид такого роду зачарування, коли людину то морозить, то кидає в жар, як при лихоманці, або як у жовтневий день на високогір'ї поєднується мороз та спека. Саме цьому різновидові якраз і бракує певного душевного пориву, який би міг поєднати ці протилежні складники. З одного боку, Гансова закоханість була позначена певною безпосередністю, від якої хлопець ставав блідим як стіна, а його обличчя судомно скошувалося поглядом на коліно пані Шоша та лінію ноги, на її спину, вигин шиї та передпліччя, що стискали маленькі груди, — одне слово, на її тіло, таке розслаблене тіло, чию тілесність особливо підсилювала та підкреслювала хвороба, на це тіло, що завдяки хворобі стало мовби подвійно тілом; з іншого боку, його закоханість була чимось таким, що вислизає та надзвичайно шириться, вона була думкою чи навіть мрією, неймовірно звабливою та жахною мрією молодого чоловіка, який на своє чітко поставлене, хоча й несвідоме запитання відповідав лише глухою мовчанкою. В ході нашої оповіді ми, як і будь-яка людина, вважаємо своїм правом висловити власні міркування, тож робимо припущення, що Ганс Касторп навряд чи продовжив би своє перебування тут, нагорі, бодай на один день, якби його простій душі відкрилася в глибинах часу, принаймні, хоч якась задовільна відповідь щодо сенсу та мети його служіння життю.

Що ж до всього іншого, то закоханість обдаровувала його всіма стражданнями та радощами, які такий душевний стан дає людині скрізь і за будь-яких обставин. Біль проникає досередини. В ньому, як і в будь-якому болю, міститься певна частка ганьби, а супроводжується він таким потрясінням нервової системи, що аж перехоплює дух, а в дорослого чоловіка на очі навертаються гіркі сльози. Але треба справедливо зауважити, що й радощів було чимало, і хоча вони виникали з дрібних приводів, уражали не менше, ніж страждання. Їх могла принести ледь не будь-яка мить берґгофського дня. Наприклад, наближаючись до їдальні, Ганс Касторп помічає позад себе предмет своїх мріянь. Подія цілком ясна й надзвичайно проста, та для внутрішнього світу настільки чудова, що аж сльози на очі навертає. Вона зовсім близько, їхні очі зустрічаються поглядами, його очі та її, сіро-зелені, по-азіатському вузькі, чарівність яких пронизує його до глибини душі. Він ледь не непритомніє, але й несвідомо ледь відступає вбік, щоб пропустити її вперед. Ледь посміхнувшись, вона тихо каже «Merci», й, скориставшись його не більш ніж звичайним увічливим жестом, проходить першою. А він стоїть, овіяний вітерцем її ходи, ошалілий від щастя цієї зустрічі і від того, що одне слово «Merci», вимовлене її вустами, було сказане безпосередньо й особисто йому. Потім він прямує за нею, ледь не хитаючись, звертає праворуч, до свого столу, й сівши, помічає, що й Клавдія, сідаючи, озирається на нього і, як йому здається, також розмірковує про зустріч перед дверима. О, неймовірна пригода! О, торжество, тріумф та безмежна радість! Ні, ніколи не скуштував би Ганс Касторп такої п'янкої, неймовірної радости, якби це була зустріч із якоюсь квітучою дурепою, якій би він там, унизу, на рівнині, законно, мирно та вигідно, як співається в тій пісеньці, подарував своє серце. Ще перебуваючи в збудженому стані, він привітався з учителькою, вона все бачила, і її вкриті пушком щоки залилися рум'янцем, а він затіяв бесіду по-англійському з міс Робінсон і наплів таких дурниць, що ця особа, не надто обізнана з екстазами, аж сахнулася від нього й почала розглядати зі щирою стурбованістю.

Іншого разу під час вечері «хороший» російський стіл був осяяний яскравим призахідним сонцем. На дверях до веранди й на вікнах були опущені фіранки, та все-таки десь була щілина, і крізь неї пробивався прохолодний, але сліпучий червоний промінь, падаючи якраз на обличчя пані Шоша, що була заглиблена в бесіду з сутулим співвітчизником по праву від неї руку, тож вона прикриває обличчя рукою. Сонце заважає їй, але не дуже сильно; ніхто не звертає на це увагу, та й сама пані Шоша навряд чи усвідомлює, що сонце сліпить їй очі. Але Ганс Касторп усе це бачить через залу і певний час також лише спостерігає. Потім усвідомлює, у чому річ, простежує шлях променя, визначає місце, де він проникає досередини. Виявляється, крізь віконце під склепінням праворуч у кутку, між дверима на веранду та «поганим» російським столом, дуже далеко від місця пані Шоша й майже так само далеко від Ганса Касторпа. І тоді він приймає рішення. Не сказавши ні слова, він встає, тримаючи в руці серветку та обминаючи столи, він проходить через залу, щільно зсуває кремові фіранки, так що вони заходять одна за одну, кидає погляд через плече та, переконавшись, що шлях вечірнього променя перекрито і пані Шоша має від нього спокій, повертається з байдужим виглядом на своє місце. Просто уважний хлопець, який зробив те, що було потрібно, оскільки жоден інший про це не подумав. Мало хто звернув на нього увагу, але пані Шоша зразу відчула полегшення й озирнулася. Причому так і сиділа, поки Ганс Касторп дійшов до свого столу і, сідаючи, поглянув на неї; тоді вона подякувала йому привітною, здивованою посмішкою, тобто скорше витягнула вперед голову, ніж кивнула. Він відповів поклоном. Його серце завмерло й ніби вже зовсім перестало битися. Й лише згодом, коли все вже закінчилося, воно знову закалатало. Аж тоді Ганс Касторп помітив, що Йоахим сидить, уп'явши погляд у свою тарілку; і тільки пізніше згадав, що пані Штер підштовхнула в бік доктора Блюменколя і, посмішкуючись, спробувала обмінятися багатозначними поглядами з тими, хто сидів за її столом та з іншими...

Ми описуємо буденні події, але й буденне стає незвичайним, якщо виникає на основі незвичайного. Між ними виникали моменти напруги, яка згодом благотворно розряджалася, — і навіть якщо не між ними (адже краще нам не судити, наскільки все це заторкувало мадам Шоша), то принаймні для почуттів та уяви Ганса Касторпа. Цими днями багато пацієнтів по обіді виходили на веранду перед їдальнею, і, розділившись на групи, перебували там на сонечку якісь чверть години. Тоді бувало дуже гамірно, і все видавалося так, як на концертах духової музики, які відбувалися щодругої неділі. Абсолютно нічим не обтяжені молоді люди, що переситилися м'ясними й солодкими стравами та були збуджені через ледь підвищену температуру, базікали, жартували та пускали очима бісики. Пані Саломон з Амстердама сідала біля балюстради, де її тіснив колінами з одного боку губатий Ґензер, а з другого — велетень швед; він хоча й остаточно одужав, але все-таки ще на певний час продовжив своє перебування задля профілактики. Пані Ілтіс, напевне, вдовувала, оскільки останнім часом стала з'являтися на людях разом з «женихом», особою, зрештою, меланхолійною та непримітною, присутність якої зовсім не заважала їй приймати компліменти від капітана Міклошича, чоловіка з горбатим носом, фарбованими вусами, гордо випнутими грудьми та грізним поглядом. Тут були дами різних національностей з павільйону для лежання, серед них траплялись і нові обличчя, що з'явилися тільки з першого жовтня і яких Ганс Касторп не знав навіть на прізвище, були й кавалери типу пана Альбіна; сімнадцятирічний хлопець з моноклем, рожеволиций молодий голландець в окулярах, який з маніакальною пристрастю переймався обміном поштовими марками, кілька напомаджених греків з очима, подібними на мигдаль, — ці під час оптування були схильні до надмірностей; двоє нерозлучних денді, яких прозвали «Макс і Моріц» — ходили чутки, що вони були дуже підприємливими людьми... Горбатий мексиканець, — він не знав жодної з представлених тут мов, і його обличчя мало вираз як у глухого; він безперестанку фотографував присутніх, при цьому зі спритністю коміка перетягав по всій терасі свій штатив. Часом з'являвся надвірний радник і демонстрував свій фокус із зав'язуванням шнурків на черевиках. І самотньо блукав серед натовпу представник чернечого ордену з Мангайма, з неодмінно сумними очима, що, як з відразою помітив Ганс Касторп, потай шукали добре відому особу.

Повертаючись до прикладів «напруги та розслаблення», наведемо ще один епізод. Ганс Касторп якось сидів на лакованому садовому стільці та досить жваво бесідував з Йоахимом, якого, незважаючи на спротив, таки затяг на терасу, а перед ними біля балюстради в оточенні сусідів за столом курила цигарку пані Шоша. Ганс Касторп говорив саме для неї, щоб вона чула. Вона стояла до нього спиною... Всім зрозуміло, що ми описуємо конкретний випадок. Проте для збудженої балакучости Ганса Касторпа розмови з Йоахимом йому не вистачало і він тут-таки навмисне познайомився з однією пацієнткою, — з якою? З Герміною Клеефельд. Він ніби ненароком звернувся до юної дами, назвався сам та представив Йоахима, підсунув їй лакований стілець, і все це лише тому, що, розмовляючи втрьох, легше було похизуватися. Чи пам'ятає Терміна, запитав він, як вона його була достобіса налякала під час їхньої першої зустрічі на ранковій прогулянці? Так, саме його вона тоді привітала таким бадьорим свистом! І вона досягла своєї мети, він має зізнатися, що його тоді наче довбнею по голові огріли, спитайте брата. Ха-ха! Це ж треба, так свистіти пневмотораксом та лякати безневинних приїжджих! У своєму справедливому гніві він має заявити, що це просто злочинна гра та гріховне використовування ситуації... І поки Йоахим, усвідомлюючи свою підсобну роль, сидів опустивши очі, й навіть Терміна Клеефельд, за невидячими та порожніми очима Ганса Касторпа, поступово зрозуміла, що служить лише знаряддям для досягнення якоїсь певної мети, і образилася, Тане Касторп то фраєрився, то манірився, хизувався пишними фразами, намагався говорити красивим голосом і зрештою досяг того, чого хотів. Пані Шоша обернулася на задерикуватого балакуна та глянула йому в обличчя, але всього лише на одну мить. Її пшибиславські очі чомусь ковзнули вниз по його постаті — він сидів, закинувши ногу на ногу — й вона з виразом глибокої байдужости, ледь не презирства, так, саме презирства, зупинилася на його жовтих черевиках; потім знову холодно відвела погляд, здається, з глибоко прихованою посмішкою.

Тяжкий, тяжкий удар! Тане Касторп ще певний час збуджено плів дурниці; та коли цілком усвідомив, що означав той погляд на черевики, то нараз замовк на півслові й поринув у похмурий розпач. Занудьгувавши та образившись, Клеефельд пішла. Йоахим не без подратування зауважив, що тепер можна було б нарешті піти на процедуру лежання. Приголомшений брат відповів йому зблідлими вустами, що так, можна.

Після цього випадку Ганс Касторп два дні жорстоко страждав, оскільки за ці дні не сталося нічого, що могло би подіяти як бальзам на його пекучу рану. Чому такий погляд? Чому, заради Пресвятої Трійці, така зневага? Може, вона дивиться на нього, як на бевзя, що приїхав з рівнини й помічає лише дрібниці? Як на простака з рівнини, так би мовити, простого хлопа, що живе там, унизу, як усі, сміється, набиває свого кендюха та лупить грошики — такий собі зразковий учень життя, що прагне лише до занудних переваг чести? Та й хто він такий? Хіба не вітрогон, який заїхав на три тижні в гості та є чужим для її кола? Але хіба ж він не прийняв обітницю, хіба через оту «плямку» на легені він не допущений, не прийнятий в товариство «наших» тут, нагорі, та хіба він не має за плечима стажу двох місяців, і хіба ще вчора ввечері не піднявся в нього «Меркурій» до 37,8? Але саме в цьому й крилася головна причина його страждань! Річ у тому, що вище «Меркурій» не підіймався! Жахлива пригніченість останніх днів спричинила в фізичній природі Ганса Касторпа охолодження, протверезіння та спад напруги; це проявилося, на його превеликий сором, у дуже низькій, ледь підвищеній температурі, і він мучився від усвідомлення того, що горе та печаль могли ще більше віддалити його від Клавдії та від її життя.

Третій день приніс йому благословенне полегшення, приніс одразу, з самого ранку. То був чудовий осінній ранок, сонячний, свіжий, над луками висіла сірувато-сріберна імла, сонце та щербатий місяць стояли майже на однаковій висоті. Брати встали раніше, ніж зазвичай, щоб з нагоди чудесного дня подовжити приписану вранці прогулянку та пройтися далі тією лісовою дорогою, що вела до лавки поряд з жолобом. Йоахим, у якого крива температури, йому на радість, також опустилась, висловився за здоровий відхід од правил, і Ганс Касторп був не проти.

— Ми ж одужали, — сказав він, — відтемпературили, очистилися й тепер майже готові до повернення на рівнину. Чому б не повеселитися як жеребці.

І ось вони рушили в дорогу, обидва з ціпочками, але без капелюхів, адже Ганс Касторп, склавши обітницю, з Божою поміччю підкорився тутешнім правилам і став ходити простоволосим, хоча спершу так різко заперечував цю манеру, впевнений у своєму знанні загальноприйнятих норм та звичаїв. Та не встигли вони трохи піднятися вгору червонуватою дорогою та дійти приблизно до того місця, де колись новачком Ганс Касторп зустрівся із загоном пневматиків, як побачили, що далеко попереду йде пані Шоша, одягнена в біле: біла кофта, біла фланельна спідниця, навіть білі черевички. На її рудуватому волоссі грало проміння ранкового сонця. Точніше, її зразу впізнав Ганс Касторп, Йоахим же помітив, лише коли відчув, як хтось збоку штовхає та тягне його; це відчуття виникло через те, що Ганс Касторп, який спочатку ледве переставляв ноги і ніби хотів уже зовсім зупинитися, раптом прискорив крок, майже побіг. Така поквапність видалася Йоахимові зовсім недоречною та неприємною, його дихання прискорилося, й він став покашлювати. Але цілеспрямованого Ганса Касторпа це не займало, його організм, очевидно, працював бездоганно, і коли Йоахим нарешті второпав, у чому тут річ, то лише насупився та пішов з ним поруч, адже не міг допустити, щоб брат біг поперед нього.

Чудовий ранок окрилив юного Ганса Касторпа. За час депресії його душевні сили потроху врівноважились, і перед ним постала осяйна впевненість, що невдовзі настане та мить, коли неласку, в яку він потрапив, буде скасовано. Тож він рвався вперед і тяг за собою захеканого, подратованого Йоахима, і на повороті, там, де закінчувався підйом і дорога пролягла попід порослим деревами косогором, вони майже наздогнали пані Шоша. Тоді Ганс Касторп знову сповільнив темп: здійснюючи свій намір, він не хотів мати захеканий та очманілий вигляд. І ось, за поворотом дороги, між косогором та схилом, посеред рудуватих смерек, крізь гілля яких пробивалися сонячні зайчики, це було, наче диво: Ганс Касторп, який ішов ліворуч від Йоахима, нарешті наздогнав миловидну пацієнтку, мужнім кроком пройшов повз неї і в ту мить, коли порівнявшись з нею, обходив її справа, вклонився, хоча й без капелюха, та тихо проказав «Доброго ранку», шанобливо (чому, власне, шанобливо?) привітав її та одержав від неї відповідь: дружньо, без жодного здивування кивком вона подякувала, також сказала «Доброго ранку» його рідною мовою, а її очі при цьому всміхались, — і це було зовсім інше, ніж той погляд на його черевики, це було щасливим випадком і поворотом до кращого та найкращого, було чимось нечуваним, було порятунком.

Окрилений, осліплений нерозсудливою радістю від її вітання, її слів, усмішки, Ганс Касторп поспішив уперед разом з ображеним Йоахимом, який ішов мовчки, відвернувшись, та дивився вниз, на схил. З погляду Йоахима це було недоречною витівкою, навіть ледь не зрадою, підступністю, що Ганс Касторп чудово розумів. Так, то було не зовсім те саме, що попросити в цілком незнайомої людини олівця, навпаки, було б просто непристойно незворушно проминути даму, з якою живеш місяцями під одним дахом, та не висловити їй своє пошанування, до того ж Клавдія нещодавно перша заговорила з ним у почекальні. Отже, нехай собі Йоахим помовчить. Та Ганс Касторп таки добре знав, з якої причини Йоахим уперто мовчить та йде відвернувшись, тоді як він так нестримно, так бурхливо радів, що його витівка вдалася. Ні, той, хто на рівнині законним, вигідним та, зрештою, приємним чином подарував би своє серце якій-небудь квітучій дурепочці й мав би успіх, не міг почуватися щасливішим, ніж він, радіючи дрібниці, яку йому вдалося вихопити в щасливу хвилину та заховати для себе... Тож згодом він з розмаху плеснув брата по плечі й сказав:

— Слухай-но, що це з тобою? Така чудова погода! Давай спустимося потім до курзали, там у них, напевне, оркестр грає арію «Я кинув тобі квітку...» з опери «Кармен». Який ґедзь тебе вкусив?

— Та, нічого, — відповів Йоахим. — Але в тебе пашить обличчя, боюся, що зниження температури на цьому скінчилось.

І справді скінчилося. Ганебне охолодження організму Ганса Касторпа було подолано вітанням, яким він обмінявся з Клавдією Шоша, і, щиро кажучи, він цьому навіть зрадів. Так, Йоахим мав рацію: «Меркурій» знову піднявся! Ганс Касторп після прогулянки звернувся до термометра, і з'ясувалося, що в нього рівно 38.

Енциклопедія

Якщо деякі натяки Сеттембріні дратували Ганса Касторпа, — дивуватися цьому не доводилось, адже Ганс Касторп і права не мав протестувати проти схильности гуманіста до виховної роботи. Навіть сліпому було ясно, в чому річ, і Ганс Касторп не робив жодних зусиль, щоб приховати свій секрет: певна щирість та своєрідне благородство не дозволяли йому втаємничувати свої почуття. А якщо говорити відверто, то цим він відрізнявся — й навіть, коли хочете, вигідно — від закоханого мангаймця з його скрадливими манерами. Ми нагадуємо й ще раз наголошуємо, що для того стану, в якому перебував Ганс Касторп, притаманне нетерпляче прагнення виявити свої почуття, настирне бажання висповідатись та освідчитися, сліпа самозакоханість і жадоба заполонити ввесь світ самим собою — то більш незрозуміла для нас, тверезомислячих, що менше в усьому цьому сенсу, розуму та надії. Як, власне, такі люди виказують себе, важко сказати; вони, здається, не можуть нічого ані зробити, ані висловити, щоб не виказати себе, особливо на людях, де, як зауважив один розумний чоловік, цікавляться лише двома речами, а саме, по-перше, температурою, й, по-друге, температурою, або іншими словами, з ким пані генерального консула Вурмбрандт із Відня усуває наслідки непостійности капітана Міклошича: з велетнем шведом, що повністю одужав, чи з прокурором Паравантом із Дортмунда, а, може, з обома. Адже всім було достеменно відомо, що зв'язок між прокурором та пані Саломон з Амстердама полюбовно розірвано й пані Саломон, дотримуючись смаку, притаманного її віку, повернулася до представників молодшого покоління і взяла під своє крильце губатого Ґензера, що сидів за столом Терміни Клеефельд, або як досить образно висловилася своїм бюрократичним жаргоном пані Штер — «підшила його до справи» — то справа була ясною та всім відомою; тому прокурор мав вибір, або битися за пані генеральну консульшу зі шведом або ж змиритися з ним.

Отже, всі оці явища, такі поширені серед берґгофського товариства, особливо серед хворої молоді, явища, в яких, очевидно, важливу роль відігравали переходи з балкона на балкон (попри скляні перестінки вздовж перил), — ці дії цікавили всіх, вони були наче головним елементом тутешньої атмосфери, але ми навіть цими словами не висловили цілковито те, що малось на увазі. В Ганса Касторпа склалося враження, що одне головне питання, якому в усьому світі надається таке важливе значення і яке висловлюється то жартома, то всерйоз, тут набуває особливого тону, характеру та значення, такого великого й через величину такого нового, так що саме це питання постає в цілком новому, і якщо не страшному, то, принаймні, в лякаючому світлі. Висловивши цю думку, ми також змінюємо вираз обличчя й підкреслюємо, що коли дотепер про відомі взаємини говорили легко та жартома, то лише з тих самих таємних причин, через які так про них говорять скрізь, але це зовсім не доводить, що ці взаємини самі по собі є такими вже жартівливими та легковажними, а в сфері, яку зображуємо, все це ще серйозніше, ніж деінде. Ганс Касторп уважав, ніби достатньо розбирається в цих основних взаєминах, щодо яких так люблять жартувати, й раніше, можливо, так вважав справедливо. Тепер він мав визнати, що, живучи на рівнині, мав про ці взаємини досить обмежене уявлення, точніше, перебував у стані наївного незнання, — тоді як тут його досвід, особливості якого ми не раз намагалися розкрити і який змушував його в певні моменти вигукувати «Боже мій!», — усе-таки допоміг йому зрозуміти та відчути особливий акцент нечуваного, фантастичного та безіменного, який для кожного тут, нагорі, здавався невід'ємною рисою таких стосунків. Звичайно, й тут жартували з відповідних приводів. Але, ще більше, ніж унизу, ця іронічна манера мала на собі відбиток певної поверховости, в ній чувся скрегіт зубів та задихання, ця манера була надто прозорою завісою для того, хто за нею ховався, чи, точніше, для горя, яке годі було приховати. Ганс Касторп згадував, як зблідло та вкрилося плямами обличчя Йоахима, коли брат уперше і востаннє дозволив собі, за звичаями рівнини, невинно пожартувати щодо Марусиної зовнішности. Він згадував і холодну блідість власного обличчя, коли він врятував пані Шоша від вечірнього сонця, що било їй в очі, згадував також про те, що й до, й після того випадку часто помічав таку блідість на обличчях інших пацієнтів: як правило, на двох одночасно, наприклад, на обличчях пані Саломон та молодого Ґензера в ті дні, коли між ними зав'язалися взаємини, так влучно схарактеризовані пані Штер. Тож він згадував про все це й розумів, що за даних обставин було б надто складно не «виказати» себе, але що й намагатися тут не варто. Одне слово, Ганс Касторп не мав жодного бажання стримувати та приховувати почуття й свій стан не лише внаслідок власного благородства та щирости, а через усю ту атмосферу, в якій він жив і яка чинила на нього свій вплив.

Коли б Йоахим не став зразу підкреслювати, що тут дуже складно заводити знайомства, тоді як цю складність можна було пояснити, переважно, тим, що обидва брати в оточенні пацієнтів утворили ніби окрему партію, мініатюрну групу, що Йоахим думав лише про те, як скоріш одужати й принципово був проти зближення та тіснішого спілкування з товаришами по нещастю, — якби не це, Ганс Касторп значно ширше користувався б можливостями з шляхетною щедрістю та нестримністю відкривати перед людьми свої почуття. Принаймні, одного разу Йоахим застав його в салоні разом з Герміною Клеефельд і її двома сусідами за столом — Гейзером та Расмуссеном; четвертим був хлопець, що носив монокль і мав довгого нігтя; перед ними Ганс Касторп зі збудженим блиском в очах та схвильованим голосом щось там імпровізував про Клавдію Шоша та її своєрідні і незвичайні риси обличчя, в цей час його слухачі перезиралися, штрикали одне одного й посмішкувалися.

Йоахим почувався незручно, проте винуватця цих веселощів аніскільки не хвилювало, що його почуття розкрито, можливо, він уважав, що коли буде приховувати все та втаємничувати, то не доможеться жодних прав. Він, напевне, розумів, що люди здогадуються про його закоханість. А злорадство, яке примішувалося до цих здогадок, сприймав як належне. Не лише його сусіди за столом, але й інші поглядали на нього, аби повтішатися з того, як він то блідне, то шаріється, коли вже після початку столування відчинялися засклені двері й потім із силою грюкали; а він, навпаки, був навіть задоволеним, йому здавалося, раз його хвилювання викликає загальну увагу, значить він таким чином має підтвердження та визнання своїх почуттів, і це може бути підтримкою для його неясних та нерозважливих сподівань, він навіть почувався від цього щасливим. Дійшло до того, що люди буквально збиралися групами, щоб поспостерігати за засліпленим любов'ю хлопцем. Як правило, це відбувалося по обіді, на терасі, або в час недільного післяобіддя біля консьєрж-ложі, де мешканці санаторію одержували пошту, оскільки у вихідні її не розносили по кімнатах. Уже було загальновідомо, що є тут один божевільний, на обличчі якого все можна прочитати; тож вони збиралися групами, щоб повитріщатися на нього: пані Штер, панна Енґельгарт, Клеефельд, її подруга з обличчям тапіра, невиліковний пан Альбін, хлопець із нігтем та ще дехто з цього товариства, і всі стояли та, скрививши роти й шмигаючи носами, дивилися на Ганса Касторпа, який розгублено та пристрасно посміхався, його щоки пашіли, як першого вечора тут, нагорі, в очах був той самий блиск, що спалахнув тоді, коли він почув кашель юнкера, а погляд був спрямований у відомому напрямку...

Власне, Сеттембріні вчинив гідно, коли за таких обставин підійшов до Ганса Касторпа, намагаючись зав'язати з ним розмову й спитати про самопочуття; та невідомо, чи той був здатним оцінити дружню неупередженість Сеттембріні. То було у вестибюлі, в неділю по обіді. Біля консьєржа юрмилися люди, простягаючи руки за листами. Там був і Йоахим. Ганс Касторп не підійшов; з тим самим виразом обличчя стояв він позаду, намагаючись перехопити хоча б один погляд Клавдії Шоша, яка разом із сусідами чекала, коли натовп розсмокчеться. В цей час всі гості санаторію збиралися разом, і перед Гансом Касторпом відкривалися великі можливості, тому він особливо любив годину роздачі листів та чекав на неї з нетерпінням. Тиждень тому біля віконця консьєржа він опинився так близько біля мадам Шоша, що вона навіть випадково підштовхнула його і, напівобернувшись, сказала «pardon», а він, завдяки своєму збудженому стану, виявивши винахідливість, яку потім благословляв, знайшовся сказати:

— Pas de quoi, madame![25]

Яке щастя, думав він, що в неділю по обіді завжди у вестибюлі роздають пошту! Після цього випадку він, так би мовити, проковтнув тиждень, чекаючи сім днів на ту саму годину, а чекати означає поспішати вперед, що, в свою чергу, означає відчувати час у теперішньому не як дарунок, а лише як перепону, заперечувати його цінність, нищити та духовно через нього перескакувати. Кажуть, чекання — тривала і нудна штука. Але разом з тим — і це здається ближчим до істини — час збігає навіть швидше, адже той, що чекає, заковтує великі маси часу, не використовуючи їх та не живучи заради них самих. Можна сказати, що людина, котра лише чекає, нагадує ненажеру, травний апарат якого переганяє через себе масу їжі, не переробляючи її та не засвоюючи поживних речовин. Можна піти далі й сказати таке: як неперетравлена їжа не зміцнює сили людини, так само не робить її більш зрілою і час, проведений лише в чеканні. Щоправда, чистого, однорідного чекання практично не буває.

Отже, тиждень було проковтнуто, знову настала неділя та час роздачі листів, причому здавалося, що досі триває та година, яка була тиждень тому. Збудження наростало, адже кожна мить ховала та несла в собі можливість увійти в світське спілкування з пані Шоша, — можливість, від якої серце то завмирало, то починало бурхливо калатати, хоча Ганс Касторп нічого не робив, щоб реалізувати цю можливість. На шляху стояли перепони частково військового, частково цивільного характеру: з одного боку, впливала присутність щирого Йоахима, а також властиві самому Гансу Касторпу почуття чести та обов'язку, з іншого — в Гансові Касторпі була якась підсвідома впевненість, що світські стосунки з Клавдією Шоша — благопристойні стосунки, за яких називають одне одного на «ви», кланяються та по можливості розмовляють французькою, такі стосунки непотрібні, небажані, вони були б якимись неправильними... Він стояв та дивився, як вона говорить і сміється, зовсім як колись Пшибислав Гіппе, який розмовляв та сміявся на шкільному подвір'ї; при цьому вона розтуляла рота, а її скошені зелено-сірі очі над широкими вилицями звужувалися до щілинок. Це зовсім не було «красиво», але яка вже є, а для закоханого естетична оцінка грає таку незначну роль, як і оцінка моральна.

— Ви також чекаєте на пошту, інженере?

Так говорити могла лише одна людина — людина, яка заважає. Ганс Касторп здригнувсь і різко обернувся до пана Сеттембріні, що стояв, посміхаючись, поряд. Це була та сама тонка посмішка гуманіста, якою він був привітав новоприбульця на лавці біля жолоба, і як тоді, Ганс Касторп відчув себе присоромленим. Але хоч би як часто він намагався вві сні відтіснити «катеринщика», оскільки той «тут заважає», все-таки людина наяву краща, ніж та, що спить, і ця посмішка викликала в Ганса Касторпа не лише сором та протверезіння, але й почуття вдячности за можливу підтримку. Він сказав:

— Господи, яка вже там пошта, пане Сеттембріні! Я ж не амбасадор! Можливо, яка-небудь листівка для когось із нас. Мій брат саме підійшов поцікавитися.

— А мені цей кульгавий чорт уже видав мою скромну кореспонденцію, — відповів Сеттембріні й підніс руку до бокової кишені свого незмінного піджака з м'якої тканини. — Пишуть цікаві речі, не буду приховувати — речі великого літературного та соціального значення. Йдеться про певне енциклопедичне видання, й один гуманітарний заклад удостоїв мене чести взяти участь у цій роботі... Словом, чудова справа, — Сеттембріні замовк. — А як у вас? — поспитав він за якусь мить. — Як ваші справи? Як, наприклад, просувається процес акліматизації. Загалом ви ще не надто довго перебуваєте в нашому товаристві, щоб зняти це питання з порядку денного.

— Дякую, пане Сеттембріні, ще досі є деякі труднощі. Не виключаю, що це може тривати до останнього дня мого тут перебування. Деякі так ніколи й не звикають, як казав мені брат одразу по приїзді. Але до того, що ти ніколи не звикнеш, також можна звикнути.

— Заплутана справа, — засміявсь італієць, — дивний спосіб набувати в нас громадянство. Звичайно, молодь хвацька до всього. Вона не звикає і все-таки пускає коріння.

— І, зрештою, ми тут не на сибірських копальнях.

— Ні, звичайно. О, ви надаєте перевагу східним порівнянням. Цілком зрозуміло. Азія нас заковтує. Куди поглянеш — скрізь татарські обличчя. — І пан Сеттембріні ненароком зиркнув через плече. — Чінгісхан, — промовив він, — очі степового вовка вночі, сніг та горілка, нагайка, Шліссельбург та християнство. Тут, у вестибюлі, варто було б спорудити вівтар Афіні Палладі, щоб вона нас захищала. Бачите, там, попереду якийсь Іван Іванович без білизни сперечається з прокурором Паравантом. Кожен запевняє, що саме він попереду в черзі за листами. Не знаю, хто з них має рацію, але, думаю, богиня мала би бути на боці прокурора. Він, звичайно, осел, але, принаймні, знає латину.

Ганс Касторп розреготався, чого Сеттембріні собі ніколи не дозволяв. Навіть важко було уявити, як він регоче; далі проникливої, сухої посмішки зі скривленим кутиком рота італієць не йшов. Він дививсь на Ганса Касторпа, який далі сміявся, а потім запитав:

— А свій діапозитив ви одержали?

— Так, одержав! — поважно підтвердив Ганс Касторп. — Нещодавно. Ось. — І він поліз у внурішню кишеню.

— А, ви носите його в портмоне. Як посвідчення особи, так би мовити, паспорт або членський квиток. Дуже добре. Ну, покажіть! — і пан Сеттембріні підняв до світла невелику скляну платівку, обрамлену чорним папером, тримаючи її між великим та вказівним пальцями лівої руки, що було дуже звичним жестом тут, нагорі. Коли він роздивлявся платівку, його обличчя з чорними, мигдалеподібними очима трохи скривилося, було неясно чому, чи то від напруги, щоб краще роздивитися зображення, чи з якоїсь іншої причини.

— Так, так, — сказав він нарешті. — Ось вам ваше посвідчення, щиро дякую. — І він передав платівку її власникові, передав якось боком, через власний лікоть та відвернувши обличчя.

— Тож ви бачили пасма? — запитав Ганс Касторп. — А вузлики?

— Ви знаєте, — неохоче відповів Сеттембріні, — як я ставлюся до таких речей. І знаєте, що плями та затемнення всередині тіла мають переважно фізіологічну природу. Я бачив сотні знімків, які мали вигляд приблизно як ваш, тому щодо питання про те, чи справді ця платівка є вашим «посвідченням», певною мірою, треба вирішити вам самому. Я, звичайно, говорю як нефахівець, але нефахівець з багаторічним стажем.

— А ваше «посвідчення» гірше?

— Так, трохи гірше. До речі, мені відомо, що господарі наших доль, ставлячи діагноз, спираються не лише на ці малюночки... Значить, ви будете в нас зимувати?

— Господи, ну звичайно! Я починаю звикатися з думкою, що повернуся додому лише з братом.

— Тобто ви звикнете до того, що ви не можете... Ви це дуже дотепно сформулювали. Сподіваюсь, одержали всі необхідні речі: теплий одяг, надійне взуття?

— Усе одержав, пане Сеттембріні, все як треба. Я повідомив своїх родичів, і наша економка вислала мені все терміновим пакунком. Тепер можу витримати будь-який холод.

— Тим краще. Але постривайте, вам потрібен спальний мішок, хутряний мішок — ледь не забули! Це бабине літо дуже підступне, за якусь годину може настати справжня зима. Ви проведете тут найхолодніші місяці...

— Так, для повного оснащення необхідний мішок для лежання, — сказав Ганс Касторп. — Я вже також подумував про те, що найближчими днями маємо піти з братом у містечко й купити. Правда, пізніше він зовсім не буде потрібним. Але заради чотирьох — шести місяців купити все-таки варто...

— Варто, варто, інженере! — тихо проказав пан Сеттембріні, підійшовши ближче до співбесідника. — Знаєте, просто лячно стає, коли ви так кидаєтеся місяцями! Лячно, бо це неприродно та суперечить вашій натурі, і все через нестримність вашого віку. Ох, велика нестримність юности! Вона вкидає вихователів у розпач, адже саме вона в першу чергу підштовхує до найгіршого. Не треба повторювати всього того, про що балакають навколо, юначе, треба висловлюватися на рівні європейських форм життя! Тутешня атмосфера, до речі, надто пересичена Азією, не дивно, що тут аж кишить типами з московитської Монголії. Ці люди, — і Сеттембріні показав підборіддям через плече на пацієнтів, що юрмились у вестибюлі, — не треба на них внутрішньо налаштовуватися, не дайте заразити себе їхніми поняттями, навпаки, протиставляйте їм свою сутність, яка є вищою, й свято бережіть те, що для вас, сина Заходу, божественного Заходу, сина цивілізації, за натурою та за походженням свято, наприклад, час! Оця щедрість, оце варварське нестримне розтринькування часу — суто азіатський стиль, можливо, тому дітей Сходу так тягне в ці місця. Хіба ви не помічали, що коли росіянин каже «чотири години» — це все одно, що хтось із нас каже «одна»? Мимовільно спадає на думку, що безтурботність цих людей стосовно часу пов'язана з неймовірною широчінню їхньої країни. Там, де багато простору — багато й часу, недарма кажуть про них, що це народ, який має час і який може чекати. Ми, європейці, чекати не можемо. В нас мало часу, так само, як мало простору в нашій благородній та так витончено поділеній частині світу, ми змушені ретельно порядкувати як часом, так і простором, маємо використовувати й те, й те, використовувати, чуєте, інженере! Візьміть як символ наші великі міста, ці центри, ці осередки цивілізації, ці плавильні котли людської мислі! І так само, як там земля стає все дорожчою, а розтрата простору — все більш неможливою, такою самою мірою, зауважте собі, дорожчає час. Carpe diem! — це сказав мешканець великого міста. Час є даром Божим, даний людині, щоб та використовувала його, використовувала заради людського поступу.

Навіть ці останні слова, хоч які складні по-німецькому для «середземноморського» язика, Сеттембріні вимовив надзвичайно чітко, милозвучно, можна сказати, навіть пластично. Ганс Касторп відповів на це лише коротким, незграбним поклоном, ніби учень, що прислухається до повчальних слів свого вчителя. Та й що він мав тут заперечувати? Ця промова — privatissimum[26] — яку Сеттембріні виголосив особисто для нього, повернувшись спиною до решти публіки та говорячи майже пошепки, мала надто конкретний та серйозний, надто несвітський характер, щоб тактовна людина могла собі дозволити висловити, принаймні, своє схвалення. Адже до вчителя також ніхто не буде казати: «Як ви добре висловилися». Ганс Касторп раніше часом дозволяв собі такі відповіді, частково заради того, щоб зберегти суспільну рівновагу в стосунках; проте гуманіст ще жодного разу так не підкреслював суто педагогічний характер своєї промови; тому не залишалося нічого іншого, як вислухати його напучування, бентежачись, ніби школяр, якому вичитують мораль.

До речі, з обличчя Сеттембріні було видно, що він далі думає про сказане, хоча й мовчить. Він досі стояв зовсім близько до Ганса Касторпа, так що той навіть ледь відхилився назад: чорні очі італійця були незворушно й замислено спрямовані на обличчя хлопця.

— Ви страждаєте, інженере? — вів він далі. — Ви страждаєте, як людина, що заблукала, — це зрозуміло для кожного. Але навіть ваше ставлення до страждання має бути ставленням європейця, а не азіата, оскільки Схід надто схильний до хвороб, і тому так щедро тут представлений... Співчуття та неймовірне терпіння — ось його спосіб ставитися до страждання. Цей спосіб не може, не повинен бути вашим!.. Ми говорили про мою кореспонденцію... Бачите, тут... Або, краще, ходімо звідси!.. Тут неможливо... Ходімо звідси геть, ходімо он туди... Я відкрию вам такі речі, які... Ходімо! — обернувшись, він потяг Ганса Касторпа із вестибюля в найближчий від виходу салон, де можна було писати листи та читати і який був тепер порожнім. Під світлим склепінням стіни салону були обшиті дубовими панелями, кілька книжкових шаф, посередині — стіл з підшивками газет, навколо якого стояли стільці, ніші вікон були облаштовані для писання й оснащені письмовим приладдям. Сеттембріні підійшов до одного з вікон, Ганс Касторп ішов слідом. Двері залишалися відчиненими.

— На цих паперах, — сказав італієць, дістаючи з широкої бічної кишені піджака цілу паку паперів у пухкому, вже розкритому конверті, і взявся перебирати різні друковані тексти та лист, написаний від руки, — на цих паперах французькою мовою надрукована була шапка: «Інтернаціональна Спілка сприяння прогресу». — Ці папери мені надіслали з Лугано, там є філія Спілки. Хочете дізнатися про її принципи та цілі? Перекажу двома словами. Спілка сприяння прогресу, спираючись на вчення Дарвіна, відстоює філософську концепцію, згідно з якою найглибшим та найприроднішим покликанням людства є самовдосконалення. Звідси випливає, що обов'язком кожного, хто хоче дотримуватися цього природного покликання, є особисте сприяння людському поступові. Багато хто відгукнувся на заклик спілки, у Франції, Італії, Іспанії, Туреччині й навіть у Німеччині Спілка згуртувала вже чимало членів. Я також маю честь бути занесеним до реєстру Спілки. Зараз розроблена на науковій основі масштабна програма реформ, яка охоплює всі можливі на теперішній час удосконалення людського організму. Вивчаються проблеми здоров'я нашої раси, досліджуються різноманітні методи боротьби з виродженням, яке, безперечно, є одним із прикрих наслідків дедалі наростаючої індустріалізації. Окрім того, Спілка займається заснуванням народних університетів, подоланням класової боротьби за допомогою всіх тих соціальних удосконалень, які можуть цьому сприяти і, врешті, шляхом розвитку міжнародного права вона сподівається усунути війни та зіткнення між державами. Як бачите, ці зусилля мають шляхетний та всеохопний характер. Про діяльність Спілки можна дізнатися з багатьох міжнародних часописів, зокрема із щомісячних оглядів, які трьома, чотирма мовами світового спілкування захоплююче повідомляють про прогресивний розвиток культурної частини людства. В різних країнах засновано місцеві групи, які, організовуючи дискусійні вечори та недільні заходи, мають займатися вихованням і просвітою людей у дусі ідеалів людського поступу. Але, перш за все, Спілка намагається допомогти своїми матеріалами прогресивним політичним партіям усіх країн... Ви слухаєте мене, інженере?

— Авжеж! — гаряче відгукнувся трохи приголомшений Ганс Касторп. За цими словами в нього було почуття, ніби він поковзнувсь, але все-таки встиг утриматися на ногах.

Сеттембріні здавався задоволеним.

— Я припускаю, що все це є для вас новим та незвичайним!

— Так, маю визнати, я вперше чую про ці... ці зусилля.

— Якби ж то, — неголосно вигукнув Сеттембріні, — якби ж то ви почули про них раніше! Але, можливо, й зараз іще не пізно. Ось ці друковані матеріали... Хочете довідатися, про що тут ідеться?.. Слухайте далі. Навесні в Барселоні відбулося врочисте загальне засідання Спілки — ви, напевне, знаєте, що це місто славиться особливим інтересом до ідей політичного прогресу. Конгрес тривав тиждень, разом з банкетами й урочистими заходами. Боже мій, мені неодмінно хотілося туди поїхати та взяти участь у дискусіях. Але цей мерзенний Беренс заборонив мені поїздку під загрозою смерти, й що ж ви думаєте, я злякався смерти й не поїхав. Ви, звичайно, можете собі уявити, що я був у розпачі від того злого вибрику мого хворого організму. Немає нічого боліснішого, коли органічна, тваринна сторона твого єства перешкоджає тобі служити розумові. Тим сильніша моя радість із приводу цього листа з Лугано... Вам цікаво знати його зміст? Охоче вірю! Декілька коротких інформацій... «Спілка сприяння прогресу», пам'ятаючи про своє основне завдання, яке полягає в досягненні щастя для всього людства, іншими словами, в тому, щоб за допомогою цілеспрямованої соціальної роботи подолати людські страждання, а в подальшому й повністю їх викорінити; пам'ятаючи також про те, що це грандіозне завдання можна вирішити лише за допомогою соціологічної науки, кінцевою метою якої є створення досконалої держави, — Спілка вирішила взятися за видання в Барселоні багатотомної праці під назвою «Соціологія страждання», в якій усі людські страждання буде зведено в систему з вичерпною повнотою та ясністю, класифіковано та розподілено за родами та видами! Ви запитаєте мене: яка користь від усіх цих родів, видів та систем? А я відповім: порядок та добір є першим кроком до досконалого знання, адже найстрашнішим ворогом є ворог невідомий. Необхідно вивести рід людський із примітивної стадії страху та терплячої тупости й скерувати його в річище цілеспрямованої діяльности. Нобхідно розтлумачити йому, що боротися з тими чи тими явищами можна лише тоді, коли пізнаєш їхні причини та усунеш їх, і що майже всі страждання окремого індивіда викликані захворюваннями соціального організму. Добре! Ось у цьому й полягає завдання «Соціальної патології». Приблизно в двадцяти томах словникового формату вона перерахує та опише всі випадки людських страждань, які лише можна встановити: від найприватніших та інтимних до великих групових конфліктів, до мук, що випливають із класової боротьби та міжнародних зіткнень, одне слово, вкаже на ті хімічні елементи, з різноманітного змішування та сполучення яких виникають усі людські біди й, керуючись ідеєю гідности та щастя всього людства, це видання в кожному разі дасть йому в руки ті засоби та заходи, які допоможуть усунути самі джерела страждань. Визнані фахівці європейського вченого світу, лікарі, економісти, психологи візьмуть участь у роботі над цією енциклопедією страждання, а головна редакційна колегія в Луґано буде мовби резервуаром, куди стікатимуться всі готові статті. Я читаю в ваших очах запитання, яка ж роль у всьому цьому відводиться мені?.. Дайте мені закінчити! Це грандіозне видання не обмине й художню літературу, наскільки її предметом є саме людські страждання. Тож передбачено окремий том, у якому для втіхи та повчання буде вміщено огляд та короткий аналіз усіх шедеврів світової літератури, де зображений той чи той конфлікт; ось те завдання, яке в цьому листі покладається на вашого покірного слугу.

— Та що ви кажете, пане Сеттембріні! Тоді дозвольте від щирого серця привітати вас! Це ж чудова пропозиція, й це завдання, як на мене, буквально зроблене для вас. Мене зовсім не дивує, що Спілка звернулася саме до вас. Як же ви маєте радіти, що можете посприяти викоріненню людських страждань!

— Робота ця дуже масштабна, — задумливо сказав пан Сеттембріні, — підходити до неї належить з обачністю й треба багато читати. До того ж, — вів він далі, а його погляд наче танув у багатоплановості завдання, що стояло перед ним, — до того ж художня література майже завжди обирає своїм предметом людські страждання, і навіть визначні твори другого та третього розряду займаються ним. Але то байдуже, чи пак навіть на краще. Хоч би яким масштабним було це завдання, воно, принаймні, такого характеру, що я можу впоратися з ним навіть, перебуваючи в цьому триклятому місці, проте я хочу сподіватися, що не буду змушений доводити його саме тут до кінця. Чого не скажеш, — вів далі італієць, підійшовши до Ганса Касторпа та заговоривши майже пошепки, — чого не скажеш про обов'язки, які природа поклала на вас, інженере! Ось що я мав на увазі, ось про що хотів вас застерегти. Ви знаєте, настільки я захоплююся вашою професією, але поза-як вона практична, а не інтелектуальна, то ви, на відміну від мене, можете займатися нею лише там, унизу. Лише на рівнині можете бути європейцем, активно, згідно зі своїми можливостями, боротися зі стражданням, сприяти поступу, використовувати час. Я лише для того й розповів вам про завдання, яке випало мені, щоб ви згадали про своє завдання, щоб прийшли до тями та виправили свої поняття, які тут унаслідок певних атмосферичних упливів стали плутатися. Я наполегливо закликаю вас: будьте вірні самому собі! Будьте гордим і не піддавайтеся тому, що вам чуже. Залиште це болото, цей острів Цирцеї, ви не зовсім Одіссей, щоб безкарно перебувати на ньому! Скоро ходитимете на чотирьох, ви вже хилитеся до землі та готові впасти на передні кінцівки, скоро почнете рохкати — будьте обережні!

Промовляючи ці застереження, гуманіст наполегливо похитував головою. Потім замовк, потупив зір, насупив брови. Тут уже було неможливо відбутися жартівливою відповіддю, як то часом робив Ганс Касторп, хоча нараз йому здалося, що так можна вчинити й тепер. Але він стояв, потупившись. Нарешті здвигнув плечима й також напівпошепки промовив:

— Що я маю робити?

— Те, що я вам уже сказав.

— Тобто від'їхати?

Пан Сеттембріні мовчав.

— Ви хочете сказати, що я маю поїхати додому?

— Я вам це порадив ще першого вечора, інженере.

— Так, і тоді я міг поїхати, хоча вважав нерозумним зразу скласти зброю лише через те, що тутешнє повітря мені дещо не пасує. Відтоді ситуація таки змінилася. За цей час відбулось обстеження й надвірний радник Беренс відверто заявив, що їхати додому не має сенсу. Мені все одно дуже скоро довелось би повернутись, і якщо там, унизу, я й далі вів би той самий спосіб життя, то втратив би до біса одну легеню.

— Знаю, й тепер у кишені ви маєте посвідчення особи.

— Так, але ви говорите з такою іронією... звичайно, зі слушною іронією, зовсім не двозначною, а саме з тією, яка є чітким, класичним прийомом риторики. Ви бачите, я запам'ятовую ваші слова. Але хіба можете ви тепер, коли є цей знімок, відомі результати просвічування, а надвірний радник установив діагноз, хіба можете ви взяти на себе відповідальність і таки радити мені повернутися додому?

Пан Сеттембріні на мить завагавсь. Потім випростався, підвів голову, спрямував на Ганса Касторпа твердий погляд своїх чорних очей і відповів з рішучістю, не позбавленою певної театральности та бажання справити враження:

— Так, інженере. Я беру на себе цю відповідальність.

Але й Ганс Касторп випростався. Він зсунув підбори й також пильно поглянув на пана Сеттембріні. Це вже був двобій. Ганс Касторп давав відсіч. Уплив певної особи, що перебувала поблизу, робив його міцнішим. Тут був педагог, а там — вузькоока жінка. Він навіть не вибачився за свої слова, не додав, мовляв, не ображайтеся на мене, він відповів:

— Значить щодо себе ви обережніші, ніж стосовно інших людей! Адже не поїхали на конгрес в Барселону й не зігнорували поради лікарів! Ви злякалися смерти і залишилися тут.

Таким чином певною мірою поза Сеттембріні, безперечно, втратила свою переконливість. Італієць посміхнувся не без зусилля:

— Я вмію цінувати дотепну відповідь, проте ваша логіка досить близька до софістики. Мені гидко сперечатися, хоча тут це прийнято, чия хвороба тяжча. Я не можу брати участь у цьому огидному змаганні, інакше я міг би заперечити вам, що моя хвороба тяжча за вашу, на жаль, вона настільки серйозна, що я можу лише штучно за допомогою певного самообману підтримувати в собі надію колись таки повернутися на рівнину, у свій попередній світ. І в ту мить, коли з'ясується цілковита недоречність моїх сподівань, я попрощаюся з цим закладом і проведу решту життя в цій долині, просто винайнявши собі кімнату. Це буде досить печально, але сфера моєї роботи є найбільш вільною та інтелектуальною, тому таке життя не перешкодить мені служити до останнього подиху інтересам людства та боротися з духом хвороби. Я вже звертав вашу увагу на ту різницю, яка існує між нами. Інженере, ви не така людина, щоб саме тут виявити свою найкращу сутність, я зрозумів це з першої нашої зустрічі. Ви дорікаєте мені, що я не поїхав у Барселону. Я підкорився забороні, щоб не зруйнувати себе передчасно. Але пішов на це не без найрізкіших застережень, не без гордого та болючого протесту власного духу проти влади жалюгідного тіла. Не знаю, чи у вас також прокидається цей протест, коли ви підкоряєтесь вимогам тутешньої влади, чи, навпаки, саме тіло зі своєю схильністю до зла змушує вас смиренно йому підкоритися.

— А що ви маєте проти тіла? — перебив його Ганс Касторп і здивовано подивився на нього блакитними очима, білки яких були помережані червоними жилками. У нього аж голова пішла обертом від власного зухвальства, і це було помітно. «Про що це я говорю? — думав він. — Це ж просто жахливо! Та коли вже оголосив війну, то поки моїх сил, не залишу за ним останнього слова. Звичайно, зрештою, останнє слово буде таки за ним, але байдуже, я таки на цьому щось виграю. Я подражню його». І додав, пояснюючи свою позицію:

— Ви ж гуманіст. Як же ви можете ганьбити тіло?

Сеттембріні посміхнувся, цього разу невимушено й самовпевнено.

— Що ви маєте проти психоаналізу? — процитував він слова Ганса Касторпа, схиливши голову на плече. — Ви засуджуєте психоаналіз? Я завжди готовий перед вами на відповідь, інженере, — вів він далі, вклонившись, описавши рукою півколо біля своїх ніг, — особливо коли ваші заперечення дотепні. Ви досить елегантно відбиваєте удари. Чи я гуманіст? Ну, звісно. Й ви не зможете звинуватити мене у схильності до аскетизму. Так, я утверджую, шаную та люблю людське тіло, так само як утверджую, шаную й люблю форму, красу, свободу, радість і насолоду, як відстоюю «світ» та інтереси життя, а не сентиментальну втечу від цього світу, відстоюю класицизм на противагу романтиці. Гадаю, моя позиція цілком однозначна. Але існує одна сила, один принцип, який я особливо захищаю, якому віддаю свою найвищу шану та любов, і ця сила, цей принцип — дух. І хоча протиставлення тілу якогось сумнівного, оповитого місячним сяйвом прядива чи видива, яке називають «душею», викликає в мене велику відразу, проте в антитезі тіла і духа тіло виступає втіленням злого, диявольського начала, адже тіло — це природа, а природа, що протиставляється духові, розуму — повторюю — є злою, містичною й злою. «Ви ж гуманіст». Так, безперечно, адже я друг людини, як був ним Прометей, я прихильник людства та його шляхетности. Але ця шляхетність полягає в дусі, в розумі, і ви абсолютно схибите, якщо висунете проти мене закид у християнському обскурантизмі...

Ганс Касторп зробив заперечний жест.

— ... Висунувши цей закид, ви помилятиметесь хоча б через те, що гуманізм зі своєю шляхетною гордістю одного разу вже оголошував прив'язаність духу до тілесности, до природи — приниженням та ганьбою. Чи знаєте ви, що за переказами великий Плотін говорив, що йому соромно мати тіло? — запитав Сеттембріні, так наполегливо вимагаючи відповіді, що Ганс Касторп був змушений визнати, що чує це вперше.

— Так передає Порфирій. Абсурдний вислів, якщо хочете. Але абсурдне з погляду духа якраз і є найшляхетнішим, тому, власне, не може бути убогішого заперечення, аніж закид в абсурдності, там, де дух відстоює перед природою свою гідність і не бажає від неї відступитися... Ви чули про Ліссабонський землетрус?

— Ні... Хіба був землетрус? Я тут газети не читаю...

— Ви мене не зрозуміли. До речі, дуже шкода і досить показово для цього закладу, що ви живете тут і не вважаєте за необхідне читати газети. Але ви мене не зрозуміли, явище природи, про яке я говорю, відбулося приблизно сто п'ятдесят років тому...

— Осьо воно що! Постривайте — справді! Я читав, що тієї ночі Ґете, лежачи в своїй спальні у Ваймарі, сказав до свого слуги...

— Та я не про це... — перебив його Сеттембріні, заплющивши очі та з досадою помахав своєю маленькою, смаглявою рукою. — Ви плутаєте дві катастрофи й маєте на увазі Месинський землетрус. А я веду мову про землетрус, що стався в Ліссабоні 1755 року.

— Перепрошую.

— Так ось, Вольтер тоді обурювався.

— Тобто, як це — обурювався?

— Так, він протестував. Не хотів визнавати брутальний фатум та факт і не хотів їм підкорятися. Він протестував од імени духу та розуму проти такого обурливого розгулу природи, в жертву якому було принесено три чверті квітучого міста й тисячі людських життів... Ви здивовані? Ви посміхаєтеся? Можете дивуватись, а щодо посмішки, то я візьму на себе сміливість вам її заборонити! Позиція Вольтера свідчить про те, що він був нащадком древніх галлів, які стріляли в небо зі своїх луків... Бачите, інженере, ось вам і ворожість духу до природи, горда недовіра до неї, шляхетна наполегливість при відстоюванні свого права на критику як самої природи, так і її злої сили, що суперечить розумові. Адже вона є силою, а визнати цю силу й, зауважте, внутрішньо змиритися з нею є ознакою рабства. Ось вам і та гуманність, яка зовсім не входить у протиріччя з самою собою й аж ніяк не повертається до християнського святенництва, коли бачить у тілесності злий і ворожий принцип. Суперечність, яку ви тут бачите, є того самого рівня, як і моє ставлення до психоаналізу. «Що ви маєте проти психоаналізу?» Нічого... якщо він служить справі просвіти, звільнення та поступу. Й повністю його заперечую, якщо в ньому відчувається огидний подих могили. Так само й з тілом. Його треба шанувати й захищати, коли йдеться про емансипацію та красу, про свободу почуттів, про щастя й насолоду. Та його слід зневажати, коли воно виступає началом затвердіння та закостенілости, протистоїть рухові до світла, стає втіленням хвороби та смерти, оскільки його специфічним принципом є принцип збочености, принцип розпаду, розпусти та ганьби...

Сеттембріні вимовив останні слова, зовсім близько присунувшись до Ганса Касторпа, майже безгучно і дуже швидко, щоб якнайскоріше закінчити свою думку. Та тут до Ганса Касторпа прийшов порятунок: на порозі читальні, тримаючи в руках дві листівки, з'явився Йоахим.

Літератор замовк, і та спритність, з якою він надав своєму обличчю вираз світської безпосередности, вплинула й на його учня — якщо так можна назвати Ганса Касторпа.

— А ось і ви, лейтенанте! Ви, напевне, шукаєте свого брата, — перепрошую! Ми тут затіяли розмову — якщо не помиляюся, то навіть трохи посперечались. Ваш брат непогано відбивається, він не такий-то й сумирний супротивник у дискусії, якщо його зачепити за живе.

Humaniora[27]

Ганс Касторп та Йоахим Цімсен, обидва в білих штанях та синіх піджаках, сиділи після обіду в саду. То був один із тих славних жовтневих днів, жаркий і легкий, радісний та водночас терпкуватий, темна, небесна блакить, мов на півдні, височіла над долиною, де серед поселень ще соковито зеленіли помережані стежками вигони, а на пелехатих лісових схилах паслися корови, й до тих, хто сидів у саду, долинало дзеленькотіння їхніх дзвіночків — отой бляшано-мирний, одноманітно-мелодійний відгомін, що безперешкодно й дзвінко ширився тихим, розрідженим та порожнім повітрям, підсилюючи врочистий настрій, що переважно панує над високогір'ям.

Брати сиділи в кінці саду перед клумбою, обсадженою молодими ялинками. Це місце було в північно-західній частині обнесеного огорожею плато, що здіймалося над долиною метрів на п'ятдесят і правило ніби за підніжжя для санаторної території. Обидва мовчали. Ганс Касторп курив. Про себе він сердився на брата за те, що той не захотів по обіді приєднатися до товариства на веранді, а силою потяг його перед післяобідньою процедурою лежання в глибину саду. Досить деспотично з боку Йоахима. Вони ж не сіамські близнюки. Можуть і розлучатись, якщо їхні бажання не збігаються. Й Ганс Касторп тут зовсім не для того, щоб розважати Йоахима, він сам є пацієнтом. Тому сидів насуплений і не мав бажання міняти свій настрій, оскільки з ним була його «Марія Манчіні». Засунувши руки в кишені піджака та випроставши ноги в брунатних черевиках, він курив довгу, матово-сіру сигару; почалася лише перша стадія куріння, тобто з тупого кінця сигари ще не було струшено попіл. Ганс Касторп тримав її між губів, ледь опустивши донизу, й насолоджувався після ситного обіду тютюновим ароматом, знову відчуваючи справжню насолоду. Нехай його звикання тут, нагорі, закінчилось тим, що він звик до свого незвикання, та щодо хімізму шлунка й нервових тканин його сухих і схильних до кровотечі слизових оболонок адаптація, як видно, таки відбулася: непомітно для нього самого, за ці шістдесят чи сімдесят днів до нього поступово повністю повернулася здатність насолоджуватися цим так майстерно приготованим рослинним засобом збудження або ж притлумлення. Він радів поверненню цієї здатности. А моральне задоволення ще більш посилювало фізичну насолоду. За той час, що пролежав у ліжку, він заощадив частину привезеного запасу з двохсот штук, і трохи в нього залишилося. Крім того, разом з білизною та зимовим одягом, він попросив Шаллайн вислати йому ще п'ятсот штук цього бременського виробу, щоб бути цілком забезпеченим. Сигари лежали в червоних лакованих скриньках, оздоблених золотим зображеням глобуса, багатьох медалей та виставкового павільйону, увінчаного прапорами.

Нараз брати побачили надвірного радника Беренса, який ішов садом. Сьогодні він обідав у їдальні, його бачили за столом пані Саломон, де він сидів, склавши перед тарілкою свої величезні руки. Потім він, очевидно, постояв з пацієнтами на терасі, розмовляючи на приватні теми, показав тим, хто ще не бачив, фокус із зав'язуванням шнурків. Й ось тепер неквапно йшов жорствою доріжки, без лікарського халата, у фраці в дрібну клітинку, йшов, ізсунувши на потилицю високого капелюха й також із сигарою в роті; сигара була дуже чорна, й, затягуючись, він випускав великі, білі клуби диму. Його голова, обличчя з синювато-розпашілими щоками, кирпатим носом, вологими, блакитними очима та гострою борідкою видавалися маленькими проти довгої, ледь згорбленої, ніби надломленої постави та величезних рук і ніг. Він здавався знервованим, побачивши братів, здригнувся й навіть ніби спантеличивсь, оскільки мав обов'язково пройти повз них. Привітався з ними, як завжди, бадьоро та вигадливо, цього разу рядком із Шіллера: «Поглянь, поглянь-но, Тимотею!» та побажаннями благословенного обміну речовин, до того ж не дозволив братам підвестися, коли вони з поваги до нього хотіли встати.

— Не треба, не треба. Я проста людина, не треба церемоній. Вам не потрібно, ви ж пацієнти обидва. Ви не маєте цього робити. Нема чого й заперечувати, так воно є.

І він зупинився перед ними, тримаючи сигару між вказівним та середнім пальцями великої правої руки.

— Як смакує зіллячко, Касторп? Ану покажіть, я ж знавець та любитель. Попіл добрий, що це за смаглява красуня?

— «Марія Манчіні», Postre de Banquett[28] із Бремена, пане надвірний раднику. Коштує якусь дещицю, дев'ятнадцять пфенніґів за штуку, але букет — ви такого за подібну ціну ніде не знайдете. «Суматра-Гавана», верхній лист світлий, як бачите. Я дуже до них звик. Це суміш середньої міцности, дуже пряна, але язик не подразнює. Любить, щоб попіл не струшували якомога довше, я струшую не більше двох разів. Звичайно, в неї бувають свої вибрики, але контроль при виробництві, очевидно, дуже ретельний, адже якість «Марії» недзвичайно стійка й куриться вона дуже рівномірно. Дозвольте запропонувати вам одну!

— Дякую, можемо й помінятися.

І вони дістали свої портсигари.

— Ця породиста, — сказав надвірний радник, протягуючи сигару своєї марки. — Темперамент, знаєте, плоть і кров. «Санкт-Фелікс-Бразіл», я завжди маю сигари цього типу. Розвіює всі турботи, міцна, як горілка, а під кінець у ній відчувається ніби полум'я. В стосунках з нею рекомендується певна стриманість, не можна курити одну за одною, чоловіча сила цього не витримає. Але краще вже один раз добрий кусень, ніж цілий день сама водяна пара...

Вони вертіли пальцями подарунки, якими обмінялись, обмацували, мов справжні знавці, стрункі тільця сиґар: верхні листки місцями трохи відставали й горбилися, нагадуючи косі, рівномірні реберця з мереживом жилок, що ніби пульсували під ледь шерхкою шкірою з невеличкими нерівностями, тоді як їхні краї та поверхні виблискували на світлі, нагадуючи щось органічне, живе.

Ганс Касторп висловив цю думку вголос:

— Така сигара мовби жива. Вона ніби дихає. Вдома мені якось спало на думку тримати «Марію» в герметичному бляшаному ящику, щоб уберегти від вологости. Й уявіть собі, вона померла. Десь за тиждень загинула — перетворилася на шкірястий трупик.

І вони стали обмінюватися досвідом, як краще зберігати сигари, особливо імпортні, яким надвірний радник надавав перевагу перед усіма іншими. Надвірний радник був просто залюбленим в імпортні, курив би лише міцну «Гавану». Та, на жаль, він їх погано сприймає, і дві маленькі «Генрі Клей», якими якось у товаристві надто захопився, за його словами, ледь не загнали його в могилу.

— Я курив їх до кави, — сказав він, — одну за другою й особливо цим не переймався. Та лише докурив, зразу в мене виникло запитання: «Що зі мною робиться?» То був якийсь дивний стан, зовсім незвичайний, ніколи в житті нічого подібного я не відчував. Додому ледве дійшов, а коли доплентав, мене вже зовсім скрутило. Ноги крижані, уявляєте, холодний піт по всьому тілі, обличчя біле як крейда, серце очманіло, пульс то ниткоподібний, ледь промацується, то бах, бах, скаче як навіжений, уявляєте, а мозок у такому збудженні... Тож я був переконаний, що догрався. Кажу «догрався», бо тоді саме це слово спало мені на думку, щоб описати свій стан. Адже мені було, власне кажучи, навіть весело, було якесь святкове піднесення, хоча разом з тим я відчував неймовірний страх, точніше, був ніби зроблений із самого страху... Але страх та святкова піднесеність не виключають одне одного. Пацан, який уперше має взяти дівчину, також боїться, й дівчина боїться, і все-таки вони аж мліють від блаженства. Я також ледь не зомлів: груди ходором ходять, а я собі думаю: «Догрався!» Та тут за мене взялася Мілендонк і вивела з цього стану. Холодні компреси, розтирання щітками, камфорна ін'єкція, одне слово, вона зберегла мене для людства.

Ганс Касторп на правах пацієнта й далі сидів, дивлячись на надвірного радника з таким виразом обличчя, ніби в ньому відбувалася напружена робота думки, він помітив, що блакитні, вологі очі Беренса почали сльозитися.

— Пане надвірний раднику, а ви ж іноді малюєте, — несподівано сказав він.

Беренс мовби відступив на крок від подиву.

— Отакої! Хлопче, як це ви здогадалися?

— Перепрошую. Я випадково чув одну розмову... А тепер пригадав.

— Що ж, тоді я не буду відмагатися. Кожен має свою людську слабкість. Так, буває. Anch'io sono pittore[29], як казав один іспанець.

— Пейзажі? — поблажливо й бігцем запитав Ганс Касторп. До цього тону його спонукала ситуація.

— Скільки завгодно, — відповів надвірний радник збентежено й хвальковито. — Пейзажі, натюрморти, тварин — справжній чоловік нічого не боїться.

— Але жодних портретів?

— Та було й кілька портретів. А ви що, хочете власний замовити?

— Ха-ха, ні. Але було б дуже люб'язно, якби при нагоді ви показали нам свої картини.

Йоахим, який з подивом дивився на свого брата, також поспішив запевнити надвірного радника, що це було б дуже люб'язно.

Беренс видавався явно потішеним, він був буквально на піднесенні. Навіть зашарівся від удоволення, і, здавалося, з його вологих очей зараз таки по-справжньому поллються сльози.

— Та прошу, прошу. — вигукнув він. — Із превеликим задоволенням! Хоч зараз, якщо хочете! Ходімо, ходімо до мене, я зварю вам турецької кави в моїй халабуді! — Він узяв молодих людей за лікті, підняв з лавки і, зависнувши між ними, повів жорствяною доріжкою до свого помешкання, що, як уже нам відомо, розташовувалося в південно-західному фліґелі берґгофського будинку.

— Та я й сам колись у цій сфері випробовував свої сили, — заявив Ганс Касторп.

— Що ви кажете? По-справжньому, олійними фарбами?

— Ні, ні, далі кількох акварелей справа не пішла. Так собі, корабель, морський краєвид, одне слово — дитячі забавки. Але я люблю дивитися на картини й тому наважився...

Ці слова трохи заспокоїли Йоахима, стривоженого такою несподіваною цікавістю брата; ось чому Ганс Касторп — власне, не для надвірного радника, а для нього — посилався на власні проби в малярстві. Та ось вони вже прийшли: тут не було розкішного порталу з ліхтарями обабіч, як з того боку, де був головний під'їзд. Кілька закруглених сходинок вели до дубових дверей з англійським замком, які надвірний радник відімкнув ключем зі своєї великої зв'язки. При цьому його пальці тремтіли, він явно нервував. Увійшли до передпокою з вішалкою, і Беренс почепив там свого високого капелюха. Всередині, на короткому коридорі, що відділявсь од загальної частини скляними дверима й куди виходили з обох боків кімнати цієї невеликої приватної квартири, він гукнув покоївку й попросив приготувати необхідне. Потім, з грайливими та пишномовними висловами прочинив двері й запросив гостей до кімнати праворуч.

У квартирі було кілька кімнат, умебльованих у банальному буржуазному стилі, вони виходили вікнами на долину, всі — прохідні й розділені не дверима, а лише шторами: їдальня в «старонімецькому» стилі, вітальня-кабінет із письмовим столом, над яким висіла студентська кепочка та дві перехрещені рапіри, там був пухнастий килимок, книжкові шафи та диван, а також кабінет для куріння, облаштований «по-турецьки». У всіх кімнатах стіни були завішані картинами, картинами надвірного радника, й гості, налаштовані на зачудовування, зразу стали їх розглядати. Тут висіло багато портретів покійної дружини надвірного радника, написаних олією, але у нього на письмовому столі були також її фотографії. Вона була трохи загадковою блондинкою; найчастіше вона була зображена в тонких, повітряних одежах, її руки були складені на лівому плечі, але не міцно, а так, що кінчики пальців лиш злегка доторкувалися, очі або дивилися в небо, або були опущені додолу й заховані за косими стрілками повік; і тільки прямо перед собою на глядача не дивилася покійна з жодного портрета. Окрім того, були, переважно, гірські пейзажі, гори, вкриті снігом або зеленими смереками, гори, оповиті серпанком висоти, та гори, сухі й різкі обриси яких, напевне, під впливом Сеґантіні, різко виступали на синьому тлі. Були також колиби альпійських пастухів, череваті корови, що стояли або лежали на залитому сонцем лузі, обскубаний півень, що витягся, звісивши вигнуту шию зі столу, заставленого овочами, натюрморти з квітами, типи горян та багато іншого — все це було намальовано з якимось відчайдушним дилетантизмом, зухвало наляпаними мазками, які мали такий вигляд, наче фарбу вичавлювали з тюбика просто на полотно, так що вона потім довго не сохла — при грубих помилках це іноді допомагало.

У супроводі господаря брати ходили вздовж стін та роззиралися ніби на виставці, а той час від часу уточнював певний сюжет, але більше мовчав та, насолоджуючись їхньою увагою, з гордовитою збентеженістю справжнього митця разом з гостями зупиняв свій погляд то на тому, то на тому полотні. У вітальні на стіні поміж вікнами висів портрет Клавдії Шоша, — Ганс Касторп упізнав її зразу, тільки-но зайшов досередини, хоча портрет мав лише віддалену подібність з оригіналом. Він зумисне не дивився туди й утримував Йоахима та надвірного радника в їдальні, вдаючи, ніби захоплений видом зеленої долини Зерґіталь із синюватими глетчерами на задньому плані; потім з власної ініціативи Ганс Касторп перейшов до «турецького» кабінету, який також ретельно оглянув та похвалив. І потім узявся оглядати картини на тій стіні вітальні, де були двері, час від часу закликаючи Йоахима висловити своє захоплення. Нарешті обернувся та запитав з продуманою нерішучістю:

— Наче знайоме обличчя?

— Впізнаєте її? — запитав Беренс.

— Ну, звичайно, помилитися неможливо, це та пані з «хорошого» російського столу, вона ще має французьке прізвище...

— Саме так, це Шоша. Я радий, що ви бачите подібність.

— Надзвичайна подібність! — брехав Ганс Касторп, не так через нещирість, як від усвідомлення того, що якби він не вів подвійну гру, то ніколи й не впізнав би, хто позував для цього портрета, — як не впізнав би і Йоахим, добрий, ошуканий Йоахим, адже тепер він прозрів, остаточно прозрів після того туману, якого напустив був Ганс Касторп.

— Ось воно що, — ледь чутно промовив Йоахим і підійшов до портрета, щоб краще роздивитися. Так Ганс Касторп компенсував втрату можливости спілкування на веранді, звідки забрав його Йоахим.

Це був погрудний портрет, виконаний у напівпрофіль, трохи менше, ніж у натуральну величину; пані Шоша була зображена в декольте, а прозора тканина пишними складками накривала її плечі та груди, портрет був оправлений у широку чорну раму із золотою планкою біля самого полотна.

Пані Шоша здавалася років на десять старшою, що типово для дилетантських портретів з претензією на характерність. Обличчя виявилось надміру червоним, ніс зовсім не вийшов, колір волосся був абсолютно не тим, якимось надто солом'яним, рот скривлений, художник так і не побачив чи не зміг передати особливої привабливости обличчя, риси були надто огрубленими, загалом цей портрет був цілком посередньою мазаниною і мав лише віддалене відношення до оригіналу. Та Ганс Касторп не надто переймався подібністю, зв'язок цього полотна з особою пані Шоша був для нього цілком переконливим, портрет мусив був бути подібним. Якщо Клавдія позувала для надвірного радника, саме в цих кімнатах, то цього вже було достатньо, і він схвильвано повторив:

— Просто як жива!

— Ну, що ви! — запротестував надвірний радник. — То була пекельна робота, і я зовсім не впевнений, що задовільно з нею впорався, хоча в нас було ледь не двадцять сеансів, — але спробуйте дати раду такій незвичайній фізіономії. Спершу гадаєш, що її легко вхопити з оцими гіперборейськими вилицями та очима, що як тріщинки на дріжджовому тісті. Де там. Риси виходять правильно, а загального образу не впіймаєш. Просто якась головоломка. Ви знаєте пані Шоша?

— Та ні, так, трохи, як усіх отут...

— Ну, а я її знаю більше зсередини, знаю, так би мовити, що під шкірою, її артеріальний кров'яний тиск, пружність тканин, лімфатичні вузли, тут я в ній досить добре розбираюся з цілком зрозумілих причин. А ось на поверхні зіткнувся з великими труднощами. Ви часом не звертали увагу, як вона ходить? Тож її обличчя таке саме, як і хода. Не ходить, а скрадається. Візьміть, наприклад, очі — я маю на увазі не колір, з яким, правда, також не зразу розберешся, а те, як вони поставлені, розріз. Скажете, розріз очей вузький, скошений. Але це лише так здається. Заводить в оману епікантус — ця особливість будови обличчя, притаманна деяким расам, вона полягає в тому, що при плескатому переніссі надлишок шкіри разом зі складкою повіки ледь прикриває кутик ока. Натягніть шкіру біля перенісся і ви побачите таке саме око, як і наше. Така ось пікантна містифікація, зрештою, не надто почесна, адже епікантус є зайвим атавістичним утворенням.

— Ти ба! — сказав Ганс Касторп. — А я і не знав, хоча мене давно цікавило, в чому тут річ з такими очима.

— Обман, ілюзія, — підтвердив надвірний радник. — І якщо ви намалюєте їх просто косими та вузькими — тоді все пропало. Треба створити враження вузькости та розкосости тими самими засобами, якими його створює природа, тобто викликати ілюзію за допомогою ілюзії. Для цього, звичайно, треба знати, що таке епікантус. Знання, взагалі, ніколи не завадить. Погляньте на шкіру, на шкіру її тіла. Як вам здається, вона достатньо точно відображена чи ні?

— Неймовірно, — сказав Ганс Касторп, — шкіру просто неймовірно точно відображено. Мені здається, так вдало намальованої шкіри я ще ніколи не бачив. Навіть пори можна розрізнити. — І він злегка провів ребром долоні по декольте на портреті, яке поряд із надто червоними тонами обличчя особливо вирізнялося підкресленою білизною, як ті частини тіла, що зазвичай бувають прихованими і, зумисне чи ні, викликали надмірне уявлення про наготу, в кожному разі, цей ефект досягався досить грубими засобами.

Проте похвала Ганса Касторпа була виправданою. Біла шкіра її ніжних, але не худих грудей ніби світилася в голубавих складках прозорої тканини й здавалася досить природною, очевидно, була намальована з почуттям, що не шкодило певній привабливості, яку це почуття їй надало; художникові пощастило зобразити шкіру з науковою точністю та живою реальністю. Він ніби скористався зернистою будовою полотна й особливо там, де ледь виступали ключиці, зробив так, що шерхка поверхня тканини проступала крізь олійну фарбу, саме це й допомогло відтворити шкірний покрив з його природними нерівностями. Не забуто й родимку, трохи ліворуч, де розходилися груди, і між двома горбиками ніби просвічувало мереживо голубеньких жилок. Здавалося, від погляду глядача цією наготою пробігає ледь уловний дрож чуттєвости, і, якщо висловитися сміливіше, здавалось, ніби відчуваєш легку вологість поту, невидимі випари життя цієї плоті і якщо притулишся до неї губами, то відчуєш не запах фарби та лаку, а запах людського тіла. Зрештою, ми описуємо лише враження Ганса Касторпа, і хоча він шукав і прагнув саме таких вражень, все-таки треба об'єктивно підкреслити, що декольте пані Шоша заслуговувало набагато більшої уваги, ніж усі інші полотна, що висіли у цій кімнаті.

Запхнувши руки в кишені штанів, Беренс розгойдувався, перекочуючись з носків на підбори, та розглядав разом з гостями свої роботи.

— Я радий, — сказав він, — радий, пане колего, що для вас це переконливо. Дуже добре, й зовсім не зашкодить, якщо знаєш, що там під епідермісом, і можеш зобразити те, чого не видно, одне слово: якщо ти наділений не лише ліричним сприйняттям природи, а, наприклад, якщо ти окрім того ще й лікар, фізіолог, анатом, а також трохи обізнаний з таємницями dessous[30], це може бути лише перевагою, що не кажіть, а це таки певний привілей. Цей шкірний покрив має наукову основу, ви можете перевірити під мікроскопом правильність її органічної будови. Ви бачите не лише слизові та рогові прошарки верхнього шару шкіри, але також і розміщену під ним основну шкірну тканину з її жировими та потовими залозами, кровоносними судинами та маленькими заглибленнями, а ще глибше — жировий шар, так би мовити, прокладку, підстилку, яка за допомогою безлічі жирових клітин якраз і утворює привабливі жіночі форми. А додаткові знання та уявлення впливають на вашу роботу. Все це ніби водить вашою рукою й справляє вплив, якого начебто й не видно, але ваше полотно стає переконливим.

Ганс Касторп гаряче підтримував цю розмову, його лоб почервонів, очі сяяли, він спершу не знав, що відповісти, адже хотів сказати так багато. По-перше, мав намір перевісити картину з тіньової стіни на більш вигідне місце, по-друге, обов'язково хотів підтримати міркування надвірного радника про природу шкіри, яка його надзвичайно цікавила, по-третє, хотів спробувати висловити власну узагальнюючу, філософську думку, яка була для нього особливо дорогою. Вже взявшись руками за портрет, щоб його перевісити, він поквапно заговорив:

— Звичайно, звичайно! Це дуже правильно і дуже важливо. Я хочу сказати... Тобто, ви, пане надвірний раднику, сказали, що потрібно не лише одне ставлення до природи, а... що було б добре, коли б, окрім ліричного, — здається, саме так ви висловилися, — окрім мистецького ставлення, було б ще й інше, словом, коли є можливість дивитися на речі з іншої точки зору, наприклад, з погляду медицини. Дуже вдало сказано. Перепрошую, пане надвірний раднику, гадаю, це абсолютно правильно саме тому, що, зрештою, йдеться не про різні погляди та різні підходи, а, якщо уважно подивитися, то завжди йдеться про одне й те саме, вся річ у різновидах, тобто відтінках, тобто варіаціях одного й того самого загального інтересу, частиною й виразом якого є, зокрема, й заняття мистецтвом, якщо так можна висловитись. Перепрошую, я хочу зняти картину, тут для неї явно замало світла. Ось дивіться, зараз перенесу її до дивана, і ви побачите, наскільки їй буде краще... Тож я хотів сказати: чим же займається медицина як наука? Звичайно, я на цьому зовсім не розуміюсь, але вона таки займається людиною. А юриспруденція, законодавство, судочинство? Також людиною. А мовознавство, з яким найчастіше пов'язана педагогічна діяльність? А теологія, а душпастирство, а духівницький статус? Усі вони пов'язані з людиною, все це лише різні відтінки одного й того самого важливого й... визначального інтересу, а саме інтересу до людини, одне слово, це все гуманітарні професії, і якщо хто хоче їм себе присвятити, то перш за все вивчає основу — давні мови, як то кажуть, заради формальної освіти. Можливо, ви здивовані, що я так про це говорю, адже я лише реаліст, технар. Але якраз недавно, під час лежання, я думав собі: як то воно все дивно, дивовижно влаштовано на світі, що будь-який гуманітарний фах спирається на формальну основу, на ідею форми, на форму прекрасного, це долучає до справи елемент певної шляхетности, чогось більшого, й, окрім того, якусь чуттєвість та... шанобливість — і загальний інтерес набуває тоді ознак певної ґалантности... Тобто я, мабуть, висловлююся зовсім неточно, проте тут видно, як духовне та прекрасне поєднуються і, власне, завжди були єдиним, отже наука та мистецтво єдині, сюди належать і заняття мистецтвом, ніби як п'ятий факультет, ці заняття, власне, і є нічим іншим, як гуманітарним фахом, різновидом гуманітарного інтересу, оскільки їхньою головною темою та предметом є знову ж таки людина, і тут ви маєте зі мною погодитись. Я малював лише кораблі та воду, якщо згадувати про мої проби в юності, але найбільш привабливим жанром малярства для мене був і залишається портрет, адже його безпосереднім предметом є сама людина, якраз тому я й запитував, чи пан надвірний радник спробував себе в цій сфері... Хіба не вигідніше перевісити його ось сюди?

Обидва, Беренс та Йоахим, трохи здивовано дивилися на нього, запитуючи себе, чи він не соромиться за те, що зопалу тут нагородив. Та Ганс Касторп був надто зосереджений на своєму й зовсім не знітився. Він тримав портрет, притуливши його до стіни, й розраховував почути відповідь, що тут значно краще освітлення. У цей момент покоївка принесла на таці окріп, спиртівку та кавові чашки. Надвірний радник запросив хлопців до кабінету й сказав:

— Тоді ви мали б цікавитися не так малярством, як скульптурою... Звичайно, тут більше світла. Якщо вважаєте, що він витримає таке освітлення... Я маю на увазі пластику, адже вона має справу з людиною й тільки з нею. Як би ото в нас вода не википіла.

— Цілком слушно, пластика, — погодився Ганс Касторп, поки вони переходили до іншого приміщення; він забув знову повісити портрет або поставити його і прихопив з собою в кабінет, ніс його, опираючи об стегно. — Звичайно, яка-небудь грецька Венера чи то Атлет... безперечно, в них гуманістичне начало виражається особливо чітко, врешті, якщо подумати, то це, напевне, і є найбільш гуманістичний вид мистецтва.

— Ну, а щодо маленької Шоша, — зауважив надвірний радник, — то вона більше підходить для малярства, гадаю, що Фідій чи той інший, як його, з юдейським закінченням, вони б носа відвернули від такої фізіономії... Що це ви робите, чого ви волочите сюди це полотно?

— Перепрошую, я поставлю його поки що ось тут, біля стільця, воно тут наразі чудово може постояти. Але грецькі скульптори не надто переймалися головою, їх перш за все приваблювало тіло, якраз у цьому, можливо, й полягало гуманістичне начало... Отже, жіночі пластичні форми — це перш за все жир?

— Жир! — рішуче відповів надвірний радник, відчинив стінну шафу й дістав звідтіля необхідне начиння для готування кави: циліндричний турецький млинок, турку з довгою ручкою, подвійну посудину для цукру та меленої кави, все з латуні. — Пальмітин, стеарин, олеїн, — вів він далі, насипаючи кавові зерна з бляшаної коробки у млинок, і взявся крутити ручку. — Бачите, панове, я все роблю сам, від початку й до кінця, й кава стає вдвічі смачнішою. А ви гадали, що амброзія краща?

— Та ні, я й сам уже знав про це. Але якось незвично, коли чуєш це від іншого, — сказав Ганс Касторп.

Вони сиділи в закутку, між дверима та вікном, за низьким бамбуковим столиком, латунна поверхня якого була оздоблена східним візерунком і на якій знайшли своє місце кавовий прибор та причандалля для курців, Йоахим розташувався поряд з Беренсом на оттоманці з безліччю шовкових подушечок, Ганс Касторп — у клубному фотелі на коліщатах, до ніжки якого він притулив портрет пані Шоша. На підлозі лежав строкатий килимок. Надвірний радник насипав ложечкою кави та цукру в турку, залив водою та довів до кипіння на спиртівці. Розлита в чашки цибульної форми, кава брунатно пінилася, й коли брати відсьорбнули, вона виявилася дуже міцною й дуже солодкою.

— До речі, й ваші, — сказав Беренс, — і ваші пластичні форми, наскільки про них можна судити, звичайно, також жир, хоча не такою мірою, як у жінок. У нас, чоловіків, жир, як правило, становить одну двадцяту загальної ваги тіла, а в жінок — одну шістнадцяту. Якби ми не мали цього підшкірного шару, то нагадували б зморшкуваті гриби. З часом жир зникає, і тоді, як відомо, шкіра стає поморщеною й досить неестетичною. У жінок жирова тканина найтовща на грудях, животі та стегнах, тобто на всіх місцях, які не залишають байдужим ні серце, ні руку. На ступнях також є шар жиру й від нього лоскітно.

Ганс Касторп крутив у руках циліндричний кавовий млинок. Він був, як і решта кавового прибору, радше індійського чи перського, ніж турецького походження. Про це свідчив стиль гравірування на латуні, при якому блискучі поверхні особливо вирізнялися на матовому тлі. Ганс Касторп роздивлявсь орнамент, але не зразу збагнув, що він відтворює. А коли збагнув, то мимовільно зашарівся.

— Так, це такий собі посуд для самотніх чоловіків, — сказав Беренс. — Тому я тримаю його під замком, розумієте. А то моя кухонна фея на тому собі очі зіпсує. Сподіваюся, вам не зашкодить. Це подарунок однієї пацієнтки, єгипетської принцеси, яку ми мали честь приймати тут не більше одного рочка. Бачите, візерунок повторюється на кожному предметі. Правда, кумедно?

— Атож, кумедно, — повторив Ганс Касторп. — О, ні, що вже там мені від того... В цьому, якщо хочете, можна навіть побачити щось серйозне й урочисте, хоча кавовий прибор і не зовсім до такого пасує... Адже древні також часом відображували щось подібне на своїх гробницях. Для них непристойне та священне в певному сенсі зливалося воєдино.

— А щодо принцеси, — сказав Беренс, — то вона, на мою думку, більше цікавилася першим. У мене від неї ще залишилися чудові сигарети, екстра-класу, подаються лише в особливо врочистих випадках. — Він дістав зі стінної шафи та відкрив напрочуд строкату коробку. Клацнувши підборами, Йоахим заявив, що утримається. Ганс Касторп узяв з коробки та розкурив незвичайно довгу, товсту сигарету із зображенням золотого сфінкса; сигарета була справді чудова.

— Якщо можна, розкажіть нам, будь ласка, ще щось про шкіру, пане надвірний раднику, — попросив Ганс Касторп Беренса, знову взяв портрет пані Шоша, поклав собі на коліна й узявся розглядати його, відкинувшись на спинку крісла та тримаючи в роті сигарету. — Не обов'язково про жировий шар, тепер ми вже знаємо, що це таке. А загалом про людську шкіру, яку ви так добре можете відобразити.

— Про шкіру? Хіба вас цікавить фізіологія?

— Дуже! Я й раніше цим надзвичайно цікавився. Людське тіло якось завжди займало мої думки. Часом я вже себе запитував, чи не краще було стати лікарем... У певному сенсі цей фах міг би мені добре пасувати. Адже той, хто цікавиться тілом, цікавиться й хворобами цього тіла, тобто саме ними, еге ж? Зрештою, не в цьому річ, ким би я тільки міг стати! Я б, наприклад, міг стати священиком.

— Що ви кажете?

— Так, іноді в мене було таке почуття, що це є саме моя стихія.

— Чому ж ви стали інженером?

— Випадково. На це мене підштовхнули, переважно, зовнішні причини.

— Отож про шкіру... Що ж розповісти вам про ваш чуттєвий покрив? Це ж зовнішній мозок, розумієте? З онтогенетичного погляду він має таке саме походження, як і апарат так званих вищих органів чуття, який міститься у вашому мозку: ви маєте знати, що центральна нервова система є лише незначною видозміною поверхневого шару шкіри, у нижчих тварин взагалі ще немає різниці між центральною та периферійною системами, вони сприймають запах та смак шкірою, уявіть лише собі, вони взагалі все сприймають лише шкірою, що, напевне, не так погано, якщо поставити себе на їхнє місце. Але в таких високодиференційованих істот, як ми з вами, шкіра обмежується тільки почуттям лоскоту, вона відіграє лише роль органу захисту та попередження, проте з диявольською пильністю оберігає тіло від усього, що може йому загрожувати — навіть вистромлює щупальці, тобто волосся, волосинки на тілі, які складаються просто із зароговілих клітин шкіри та відчувають саме лише наближення будь-якого предмета, до того як відбудеться доторк до шкіри. Між нами кажучи, я припускаю, що захисна та охоронна функція шкіри не обмежується лише тілом... Вам відомо, чому ви червонієте або бліднете?

— Досить туманно.

— Щиро кажучи, абсолютно точно ми це також не знаємо, принаймні, в тих випадках, коли червоніють від сорому. Це питання ще остаточно не з'ясоване, оскільки дотепер у судинах ще не виявлено жодних м'язів, які могли б розширюватись та вводитися в дію завдяки вазомоторним нервам. Чому, власне, у півня набрякає гребінь (або які там ще наводять класичні приклади), — це залишається, так би мовити, таємницею, тим більше, коли йдеться про психічні впливи. Ми припускаємо, що зв'язок між корою головного мозку та центральною судинною системою відбувається в головному мозку, і за певних подразнень, коли, наприклад, ви дуже соромитесь, цей зв'язок починає діяти, нерви судин упливають на судини обличчя, вони розширюються, наповнюються кров'ю й ви стаєте подібними до індика й від припливу крови майже нічого не бачите. А в інших випадках, коли бозна-що на вас чекає, можливо, щось дивовижне, але небезпечне, кровоносні судини шкіри стискаються, шкіра блідне, холоне й стягується, і тоді від напливу емоцій ви нагадуєте покійника, з важкими синцями під очима та побілілим, загостреним носом. Але серце під дією симпатичного нерва бухає щосили.

— Ось як то буває...

— Так, приблизно. Знаєте, це все реакції. Проте всі реакції та рефлекси завжди мають одну мету, тому ми, фізіологи, готові припустити, що й ці явища, які супроводжують психічні афекти, по суті, також є своєрідними захисними засобами, такими самими захисними рефлексами, як, наприклад, гусяча шкіра. Ви маєте уявлення про те, як у вас виникає гусяча шкіра?

— Також не зовсім.

— Це відбувається під дією сальних залоз, що виділяють мастило для шкіри, своєрідну білкову жирову секрецію, щоправда, не надто апетитну на запах, але вона підтримує гладкість шкіри, щоб шкіра від пересихання не тріскалася й не лущилась та була приємною на дотик. Важко уявити, як можна було торкатися до людської шкіри, якби не це холестеринове мастило. Сальні залози мають у собі маленькі м'язи, які можуть здиблювати залозу, і коли це відбувається, ви почуваєтесь, як той хлопчисько, на якого принцеса вилила відро з піскарями — ваша шкіра стане шерхкою як тертка, а якщо подразнення дуже сильне, то здиблюються й волосяні капшучки — у вас волосся на голові стає дибки, а також і волосинки по всьому тілі, як у дикобраза, що захищається, і в таких випадках ви кажете, що вас мороз по шкірі пробирає.

— О, я вже часом мав таке відчуття, — сказав Ганс Касторп. — Мороз по шкірі пробирає мене досить таки часто й за цілком різних обставин. Мені тільки дивно, що залози здиблюються від таких різних причин. Коли проводять грифелем по склі, з'являється гусяча шкіра, і коли слухаєш особливо чудову музику — також буває, і коли я причащався під час конфірмації, я постійно мав таке відчуття, ніби тілом бігають мурашки й вискакують пухирці. Просто диво, що ці маленькі м'язи збурюються за таких різних обставин.

— Так, — сказав Беренс. — На те воно й подразнення. А на причину подразнення тілові абсолютно начхати. Чи тобі піскарі, чи причастя, а сальні залози здиблюються.

— Пане надвірний раднику, — сказав Ганс Касторп, дивлячись на портрет, який досі ще тримав на колінах. — Я ще ось до чого хотів повернутися. Ви говорили перед цим про внутрішні процеси, про лімфообіг та інше... Що тут відбувається? Дуже хотілось би дізнатися про це якомога більше, наприклад, щодо обігу лімфи, будьте так ласкаві... це мене дуже цікавить...

— Охоче вам вірю, — відповів Беренс. — Лімфа — це найвишуканіший, найінтимніший та найніжніший елемент діяльности організму, — напевне, вам щось таке й уявлялося, коли ви запитуєте. Завжди говорять про кров та її таємниці, називають її особливим соком. Але саме лімфа є отим соком усіх соків, квінтесенцією, молоком крови, розумієте, найціннішою рідиною — завдяки посиленому харчуванню жирами вона справді може нагадувати молоко. — Й Беренс заходився точно та образно описувати, як кров, ця театрально-оксамитова рідина, яка утворюється за допомогою дихання та травлення, рідина, насичена газами та шлаками організму, цей бульйон із жирами, білками, залізом, цукром та солями, який має температуру тридцять вісім градусів і нагнітається в усі судини помпою серця, ця рідина підтримує в усьому тілі обмін речовин та тваринне тепло, одне слово, саме життя та життєві процеси, причому кров контактує з клітинами не безпосередньо — тиск, під яким вона перебуває, змушує її виділяти певний екстракт, своєрідний молочний сік, він, ніби піт, просочується крізь стінки судин, усмоктується в тканину, поширюється в усьому організмі й заповнює як рідка складова тканин кожну шпаринку, напружуючи і розтягуючи еластичну клітковину. В цьому й полягає напруження тканин, так званий тургор, а тургор, у свою чергу, змушує лімфу, після того як вона ніжно обмила клітини та обмінялася з ними речовинами, повернутися в лімфатичні судини, vasa lymphatica, і назад у кров, за день це близько півтора літра. Надвірний радник описав трубкову та всмоктувальну систему лімфатичних судин, розповів про грудний молочний протік, де збирається лімфа з ніг, живота, грудей, з однієї руки та однієї половини голови, про ніжні фільтруючі органи, що є в багатьох точках лімфатичних судин і які називають лімфатичними залозами, що містяться на шиї, під пахвами, біля ліктевих суглобів, у колінній чашечці, а також в інших інтимних та ніжних частинах тіла. — Там можуть з'явитися набряки, — вів далі Беренс, — але з цього ми й почали, адже потовщення лімфатичних залоз, наприклад, у колінних чашечках, у суглобах рук та в інших місцях — набряки водянкового типу, — на все це завжди є свої причини, хоча й не скажеш, що приємні. За деяких обставин може також виникнути підозра на туберкульозне закупорення лімфатичних судин.

Ганс Касторп мовчав.

— Так, — сказав він тихо після паузи, — я справді мав би стати лікарем. Грудний молочний протік... Лімфатичні судини ніг... Дуже цікаво! Але що таке тіло? — вигукнув він з несподіваною схвильованістю. — Що таке плоть? З чого вона складається? Розкажіть нам про це, пане надвірний раднику, розкажіть ще сьогодні по обіді! Поясніть нам раз і назавжди, щоб ми знали!

— З води, — відповів Беренс. — Отже вас цікавить й органічна хімія? Переважно з води, ось із чого складається гуманістичне людське тіло. Не більше й не менше, так що не треба з цього приводу хвилюватись. І тверді речовини становлять усього лише двадцять п'ять відсотків, з яких двадцять становить звичайний білок, або протеїни, якщо ви хочете висловитися трохи витонченіше, додайте до цього дрібку жиру та солей. Ось і все.

— А білок, що це таке?

— Різноманітні елементи: вуглець, водень, азот, кисень, сірка. Часом і фосфор. У вас просто розгоряється апетит до знань! Деякі види білка пов'язані з вуглеводами, тобто з глюкозою та крохмалем. На старість тіло стає жорстким, це відбувається через те, що в сполучній тканині накопичується, знаєте, так званий колаген, клейковина, найважливіша складова кісток та хрящів. Ну, що б вам ще такого розповісти? В нашій м'язовій плазмі міститься особливий білок, міоциноген, після смерти він перетворюється на м'язовий фібрин і призводить до задубіння трупа.

— Так, так, задубіння трупа, — бадьоро підхопив Ганс Касторп. — Чудово, чудово. А потім починається, так би мовити, загальний розпад, могильна анатомія.

— Ну, ясна річ. Зрештою, ви вдало висловилися. Цей процес набуває дедалі ширшого характеру. Ми, так би мовити, розтікаємося. Подумайте про всю ту воду! А решта складових, коли життя припинилося, також стають нестійкими, в процесі гниття вони розпадаються на простіші сполуки, неорганічні.

— Гниття, розпад, — сказав Ганс Касторп, — настільки мені відомо, це ж згорання, поєднання з киснем.

— Абсолютно правильно. Окиснення.

— Ну, а життя?

— Також, те саме, хлопче. Також окиснення. Адже життя — це всього лише згорання клітинного білка, звідки й походить приємне тваринне тепло, якого в нас часом буває забагато. Так, життя — то вмирання, не треба себе дурити — відбувається une destruction organique[31], як висловився один француз із притаманною його нації легковажністю. Ось цим і пахне життя. А якщо нам часом здається інакше, то наш висновок хибить.

— Отже, якщо цікавишся життям, то, значить, так само цікавишся й смертю. Хіба не так? — сказав Ганс Касторп.

— Ну, певна різниця таки існує. Життя — це коли при обміні речовин зберігається форма.

— А для чого вона зберігається? — спитав Ганс Касторп.

— Для чого? Послухайте, а у вашому запитанні ні на йоту гуманізму.

— Форма — це манірність.

— Вас сьогодні просто не втримаєш. Якийсь відчайдух та й годі.. Але я особисто тут пас... На мене від цього меланхолія нападає, — сказав надвірний радник, прикривши очі величезною долонею. — Знаєте, на мене часом находить. Ось я попив з вами кави, одержав насолоду, а потім нараз щось найшло, якась така меланхолія... Тож перепрошую, панове. Мені з вами було надзвичайно приємно, я мав велике задоволення...

Брати підхопилися. Стали казати, що їм незручно, адже вони пана надвірного радника так довго... Він їх заспокоював, запевняв. Ганс Касторп поквапно відніс портрет пані Шоша в сусідню кімнату й повісив на старе місце. Назад вони вже не йшли садом. Беренс показав їм, як можна пройти, не виходячи з приміщення, і провів до скляних дверей. Від настрою, що його несподівано охопив, потилиця Беренса здавалася ще крутішою, він посилено моргав сльозавими очима, а скривлені через випнуту губу вусики мали жалісний вигляд.

Коли йшли сходами та коридорами, Ганс Касторп сказав:

— Погодься, це була вдала ідея.

— Принаймні, якась різноманітність, — відповів Йоахим. — Ви взялися говорити про такі різні речі, в мене аж голова обертом ішла. А тепер треба скоріше піти на лежання, щоб ми перед чаєм хоча б хвилин з двадцять встигли полежати. Може, вважаєш, що це манірність, ти ж зараз у такому відчайдушному настрої. Але тобі це, зрештою, не так потрібно, як мені.

Дослідження

Так настав той час, що й мав настати, хоча зовсім недавно Гансові Касторпу і не снилося, що він досі ще буде тут: настала зима, тутешня зима, вже відома Йоахимові, адже він приїхав посеред минулої зими, але Ганс Касторп побоювався цієї пори року, хоча й ґрунтовно підготувався до неї. Брат намагався його заспокоїти.

— Не думаю, ніби вона така вже люта, — казав він, — тут же не Арктика. Тут і холод відчувається менше завдяки сухому повітрю та відсутності вітру. Якщо добре закутатися, то на балконі можна сидіти до пізньої ночі — й не змерзнеш. Тут справа в зміні температури вище від межі туманів, у верхніх шарах стає тепліше, раніше про це не знали. Холодно скорше тоді, коли йде дощ. Але ти маєш тепер свій спальний мішок, а коли вже зовсім біда, тут трошки опалюють.

Однак і мови не було про якийсь несподіваний прихід зими та лютих холодів, зима наставала м'яко й на початку мало чим відрізнялась од деяких днів серед літа, адже й тоді бувала негода. Кілька днів поспіль дмухав південний вітер, сонце припікало, долина стала ніби коротшою і вужчою, а лаштунки Альп на виході з долини здавалися ближчими і чіткішими. Та потім небо затягло хмарами, вони сунули від Піц-Мішеля до Тінценгорна на північний схід; у долині потемнішало. Й згодом линув дощ. Невдовзі він став ніби білувато-сірим і перейшов у сніг з дощем, а потім став падати тільки сніг і в долині закружляла заметіль, оскільки ж це тривало дуже довго і температура вже зовсім упала, то сніг розтанув не ввесь, і хоча він був мокрий, залишився лежати — долину вкрив тонкий, вологий, лиш де-не-де білий шар, на цьому тлі порослі лісом схили здавались особливо чорними; в їдальні труби опалення стали ледь прогріватись. Почався листопад, наближався день поминання померлих, і все було по-старому. Така погода бувала і в серпні, й люди тут, нагорі, давно відвикли вважати, що лише зима має право на сніг. Завжди, за будь-якої погоди він був перед очима, принаймні в далечині, адже незмінно ряхтіли його залишки та сліди в розщелинах та тріщинах скелястої Ретиконської гряди, яка наче затуляла вхід у долину, й величні гірські велетні на півдні вітали вас у незмінних снігових шапках. Снігопади та холоднеча трималися далі. Низько над долиною нависало блідо-сіре небо, воно ніби розчинялось, ніби обсипалося лапатим снігом, який падав безшумно й невпинно, з якоюсь надмірною, ледь тривожною щедрістю, і з кожною годиною ставало все холодніше. Якось уранці, коли Ганс Касторп прокинувся, в кімнаті було лише сім градусів тепла, а наступного дня — всього п'ять. Настали морози, і хоча вони були не надто сильними, все-таки вони трималися. Спочатку мороз був лише вночі, а потім і вдень, з ранку до вечора, а сніг з невеликими перервами падав і на четвертий день, і на п'ятий, і на сьомий. Намело цілі кучугури, тож було важко ходити. Від снігу прогребли доріжку, що вела до лавки біля жолоба з водою, прочистили дорогу в долину та стежки на території, вони були вузенькі, тому при зустрічах годі було розминутися і доводилося відступати вбік, провалюючись по коліно в сніг. Внизу, вулицями курорта цілий день тягали, розминаючи снігові маси, особливий кам'яний коток, запряжений конем, якого водив, тримаючи за вуздечку, чоловік, а між курортом і так званим «Селом», тобто північною частиною містечка, курсував жовтий санний диліжанс, що нагадував старовинну франконську поштову карету, спереду в нього був леміх, який відкидав убік цілі купи снігу. Ось таким був цей світ, тісний, високогірний та усамітнений світ тих, хто жив «тут, нагорі», який, здавалося, був одягнений у біле хутро й підбитий пуховою підкладкою; не було ні стовпа, ні палі, не вдягнутих у білу шапку, сходинки берґгофського під'їзду зникли, перетворившись на похилу, ковзьку площину, на гілках сосон лежали важкі, кумедні подушки, раз по раз вони з'їжджали, розсипаючись сніговим пилом, який потім висів між деревами хмарою чи білим туманом. Навколо долини височіли засніжені гори, біля підніжжя сніг здавався жорстким, а вище від межі лісів, на вершинах різної форми він був ніби м'який і пухнастий. Увесь час стояли сутінки, сонце проступало лише як блякла пляма за пеленою. Та м'яке світло відбивалося від снігу, то було ніби молочне світіння, що надавало особливої привабливости природі та людям, хоча під білими чи кольоровими вовняними шапками носи були червоні від холоду.

У їдальні, за всіма сімома столами, тільки й мови було, що про початок зими, цієї головної пори року для тутешніх місць. Казали, ніби приїхало багато туристів та спортсменів, які заселили всі готелі «Села» та «Пляцу». Прикидали, що висота сніжного покриву становить десь сантиметрів шістдесят, а це є ідеальним для лижного спорту. Йшли посилені роботи над санною трасою в долину на північно-східному схилі Шацальпу, найближчими днями очікувалося відкриття, якщо, звичайно, вітер «фен» не підсуне свиню. Пацієнти радо чекали на метушню здорових людей, що приїдуть сюди з рівнини, очікували на спортивні свята й перегони, на які санаторники сподівалися піти всупереч забороні, тихцем прогулюючи процедуру лежання. З'явилося щось новеньке, як довідався Ганс Касторп, — винахід Півночі, «skikjöring», перегони, під час яких спортсмени, стоячи на лижах, правили кіньми. Заради цього варто один раз прогуляти! Говорили й про Різдво.

Різдво! Ні, про це Ганс Касторп іще не думав. Йому легко було говорити та писати додому, що відповідно до настанови лікарів має перебути тут усю зиму. Та тільки тепер він усвідомив, що проведе тут Різдво, ця думка трохи лякала його хоча б тому, — але не тільки — що він ще жодного разу не проводив цього свята поза домом, а завжди з родиною. З Божою поміччю треба прийняти й це. Він же не дитина, Йоахим з цим також мав примиритися без жодних нарікань, та де тільки люди не зустрічають Різдво!

Все ж таки йому здавалося передчасним говорити про святкування Різдва перед першим адвентом, коли починається піст, адже до свята було ще добрих шість тижнів. Але їх під час розмов у їдальні якось перескакували та ковтали — тутешня манера, до якої Ганс Касторп уже трохи призвичаївся, хоча сам ще не навчивсь отак сміливо поводитися з часом, як то робили досвідчені пацієнти. Такі етапи річного перебігу, як свято Різдва, очевидно, видавалися для них точками опори чи навіть гімнастичними снарядами, за допомогою яких вони вольтижували, перескакуючи порожні відтинки часу. Всі мали підвищену температуру, прискорений обмін речовин, жили пришвидшеним тілесним життям — можливо, зрештою, тому й гнали час так швидко й таки-ми великими масами. Ганс Касторп не здивувався б, якби виявилось, що й Різдво для них уже позаду, і вони вже говорять про Новий рік та карнавал. Проте така несолідність та легковажність не допускалися в берґгофській їдальні. Далі Різдва не заходили, воно давало достатньо приводів для різного клопоту та суперечок. Тривали дискусії про спільний подарунок, який, за звичаєм, вручався на Свят-вечір шефові санаторію, надвірному радникові Беренсу, для цього було організовано збір грошей. За розповідями тих, хто жив тут більше року, минулого Різдва йому подарували валізу. Тепер пропонували новий операційний стіл, мольберт, хутряну куртку, крісло-гойдалку, стетоскоп зі слонової кости з інкрустаціями; а Сеттембріні, коли звернулися до нього, порадив подарувати певне лексикографічне видання, яке мало вийти в світ під назвою «Соціологія страждань»; проте його підтримав лише один книгар, що віднедавна сидів за столом Клеефельд. Ніяк не щастило прийти до спільного знаменника. Виникли труднощі в порозумінні з росіянами. Пацієнти поділилися на два табори. Московити заявляли, що самі зроблять Беренсу подарунок. А пані Штер цілими днями не могла вгамуватися. Річ у тому, що вона проявила необережність і внесла гроші за пані Ілтіс, усього десять франків, а та «забула» їх повернути.

— Вона, бачите, «забула»! — торочила пані Штер на всі лади з найрізноманітнішими інтонаціями, які мали виражати обурення і цілковиту недовіру до такої забудькуватости, яка рішуче не піддавалася на жодні в'їдливі зауваження та натяки на «погану пам'ять», а на натяки пані Штер не поскупилася. Пані Штер неодноразово заявляла й запевняла, що подарує пані Ілтіс заборговану нею суму. — Виходить, я плачу за себе й за неї! — казала вона. — Ну, що ж, не мені має бути соромно! — Нарешті пані Штер знайшла вихід, про що й розповіла за столом, збуривши загальне пожвавлення: вона змусила адміністрацію санаторію виплатити їй десять франків і внести їх у рахунок пані Ілтіс. Таким чином їй усе ж пощастило обхитрувати вперту боржницю, і, принаймні, прямі збитки було відшкодовано.

Сніжити перестало. Небо частково прояснилося; синьо-сірі хмари розійшлись, визирнуло сонце, забарвивши ландшафт голубавими тонами. Потім остаточно розгодинилось. Настали ясні, морозні дні, і з середини листопада запанувала чиста, розкішна зима; з балконів одкрилася чудова панорама припорошених лісів, засипаних пухнастим снігом ущелин, білої, сонячної долини під сяючим блакиттю небом. А ввечері, коли сходив майже повний місяць, світ здавався зачарованим і прекрасним. Навкруги — кристалічне ряхтіння та діамантові зблиски. Яскраво-білими та чорними височіли ліси. Віддалені від місяця небесні сфери були темні й усипані зірками. Від будинків, дерев та телеграфних стовпів падали чіткі, густі тіні, що здавалися реальнішими та значущішими від справжніх речей. За кілька годин після заходу сонця мороз опускався до семи-восьми градусів. Здавалося, крижана чистота огорнула ввесь світ, скриваючи його природний бруд та сковуючи все фантастичним сном чарівної смерти.

Ганс Касторп до пізньої ночі сидів на своїй лоджії, вдивляючись у зачаровану зимою долину, — набагато довше, ніж Йоахим, який, зазвичай, о десятій, а найпізніше, початок на одинадцяту вертався до себе в кімнату. Чудовий Гансів шезлонг з потрійним утепленням та подушечкою під голову був підсунутий ближче до дерев'яних перил, прикиданих зверху пасмом снігу, на білому столику горіла електрична лампочка, а поряд зі стосом книжок стояла склянка з жирним молоком — це було вечірнє молоко, яке о дев'ятій годині розносили по кімнатах усім мешканцям «Берґгофа» і до якого Ганс Касторп для присмаки доливав ковток коньяку. Він уже ввів у дію всі засоби боротьби з холодом, увесь апарат. По груди натяг на себе застебнутий на всі ґудзики спальний мішок, якого своєчасно придбав у крамниці курорту, поверх мішка він укривався двома ковдрами з верблюжої вовни, підгорненими за всіма правилами ритуалу. Окрім зимового костюма на ньому була хутряна куртка, на голові — плетена вовняна шапка, на ногах — фетрові чоботи, а на руках — рукавиці на товстій підкладці, яка, щоправда, не могла вберегти пальці від задубіння.

Він залишався на повітрі дуже довго, часом до півночі (поганого російського подружжя вже давно не було на сусідній лоджії), захоплений чарівною зимовою ніччю, тим більше, що часом до цієї тиші впліталася музика, яку грали в долині до одинадцятої години і яка звучала то здалеку, то зблизька; та головним чином його втримувала млявість і збудження, що охоплювали його водночас: млявість тіла, небажання рухатися та діяльна збудженість мозку, що під впливом нових, захопливих студій, якими переймався хлопець, ніяк не міг заспокоїтися. Зимова погода ослабляла Ганса Касторпа, мороз стомлював, поглинаючи багато сил організму. Він їв багато, старанно поглинав велетенські порції берґгофських трапез, під час яких після ростбіфу з гарніром могли подати смажену гусятину, — їв з особливим апетитом, який, як виявилося, у хворих узимку стає набагато сильнішим, ніж улітку. Водночас на нього напала страшенна сонливість, тож він і вдень, і місячними вечорами засинав над грубими книжками, які гортав і про які ми ще згадаємо, а подрімавши кілька хвилин, далі провадив свої дослідження. Жваві розмови з Йоахимом — і тут набагато більше, ніж на рівнині, він став схильним до поквапної, збудженої, а часом навіть сумнівної балаканини — тож оті жваві розмови з Йоахимом під час обов'язкових прогулянок снігом дуже його втомлювали: на нього стало нападати запаморочення та дрож усього тіла, йому здавалося, що він чи то напідпитку, чи то приглушений, голова палала. З початком зими температурна крива пішла вгору, і надвірний радник уже заводив розмову про ін'єкції, до яких зазвичай вдавався тоді, коли висока температура трималася надто довго, — такі ін'єкції регулярно робили двом третинам пацієнтів, зокрема і Йоахимові. Та Ганс Касторп уважав, що це підвищене тепло в його тілі, очевидно, пов'язане з тим внутрішнім збудженням та неспокоєм, які цими ряхтливими морозяними вечорами утримували його в шезлонзі до такої пізньої години, а чтиво, яке захоплювало, лише підтверджувало це припущення.

У павільйонах для лежання та на особистих лоджіях міжнародного санаторію «Берґгоф» читали багато — та переважно новачки чи ті, що прибули на короткий термін, оскільки пацієнти з багатомісячним чи навіть багаторічним стажем давно вже навчилися без розпорошення уяви та без розумових занять марнувати час за допомогою особливих внутрішніх віртуозних прийомів, вони навіть заявляли, що лише недолугі початківці чіпляються заради цього за книжку. Цілком достатньо тримати одну книжку на колінах або поруч на столику, щоб почуватися цілком забезпеченим чтивом. У вільному розпорядженні пацієнтів була різномовна бібліотека санаторію, багата на ілюстровані видання, яка нагадувала трохи розширений асортимент чтива в почекальні стоматолога. Пацієнти також обмінювалися романами, взятими з бібліотеки «Пляцу». Час по час з'являлася книжка чи ілюстрований часопис, які пацієнти виривали одне в одного з рук, і навіть ті, хто вже давно нічого не читав, з лицемірною флегматичністю намагалися заволодіти ними. В той час, про який ми ведемо мову, пацієнти зачитувалися однією примітивно виданою брошуркою, пущеною в обіг паном Альбіном, що називалася «Мистецтво спокушати». Це був дуже дослівний переклад з французької, зберігся навіть синтаксис оригіналу, що надавало розмірковуванням автора особливої грайливости та вишуканої пікантности; в брошурці розвивалася філософія тілесного кохання та насолоди в дусі світського, життєрадісного язичництва. Пані Штер прочитала її однією з перших і казала, що ця брошурка просто «потрясаюча». Пані Магнус, та, що втрачала білок, беззаперечно схвалила брошурку. Її чоловік, бровар, визнав, що з цієї книжки він таки трохи взяв для себе, але дуже шкодував, що це прочитала й пані Магнус, оскільки таке чтиво лише «розбещує» жінок і навіює їм непристойні уявлення. Відгук броваря ще більше розпалив цікавість публіки до книжки. Між двома дамами, що прибули в санаторій у жовтні та зазвичай лежали в нижньому павільйоні — між пані Редиш, дружиною польського промисловця, та такою собі пані Гессенфельд, удовою з Берліна, якось по обіді спалахнула досить негідна сцена навіть з насильницькими діями, оскільки кожна з цих дам стверджувала, що тепер саме її черга одержати згадану книжку; Ганс Касторп усе чув зі своєї лоджії: сутичка закінчилася істеричним криком однієї з дам — то могла бути й Ретиш, і Гессенфельд; врешті розлючену даму відвели до її кімнати. Молодь заполучила трактат раніше, ніж старше покоління. Вони вивчали його групами, після вечері, у чиїй-небудь кімнаті. Ганс Касторп бачив, як хлопець з нігтем передав у їдальні брошуру молодій легкохворій Френцхен Оберданк — маминій доці, білявій з рівним проділом, яку нещодавно сама мати сюди й привезла.

Можливо, були й винятки, можливо, деякі хворі заповнювали години обов'язкового лежання серйозною розумовою працею та займалися плідними студіями, принаймні, для того, щоб не втрачати зв'язок з життям на рівнині або щоб надати плинові часу певної ваги та глибинности, щоб не мати лише чистий час і більше нічого. Можливо, крім Сеттембріні з його потягом до викорінення страждань та щирого Йоахима з його підручниками російської мови, були також інші подібні пацієнти, якщо й не серед відвідувачів їдальні, що здавалося, справді, малоймовірним, то серед лежачих хворих та «морібундусів» — Ганс Касторп був готовий таке припустити. А щодо його самого, то книжка «Ocean steamships» уже нічого нового йому дати не могла, тому разом з речами, необхідними для зимового сезону, він замовив з дому деякі фахові книжки з інженерної та кораблебудівельної справи. Проте ці томи лежали неторкнутими — за рахунок інших, пов'язаних з цілком відмінною сферою, предметом якої Ганс Касторп глибоко зацікавився. То були книжки з анатомії, фізіології та біології — книжки різними мовами: німецькою, французькою, англійською; якось їх доправив йому нагору місцевий книгар; очевидно, книжки були попередньо замовлені Гансом Касторпом, причому особисто, без розмов, під час однієї з прогулянок до містечка без Йоахима — той мав чи то ін'єкції, чи то зважування. Тож Йоахим був подивований, коли побачив ці книжки в брата. Вони були дорогі — фахова література взагалі дорого коштує, — на внутрішньому боці обкладинки чи на суперобкладинці ще були проставлені ціни. Він запитав, чому Ганс Касторп, якщо вже зацікавився такою літературою, не попросив у надвірного радника — в нього ж повинен бути великий вибір і він охоче дав би почитати. Та Ганс Касторп заперечив, що хоче мати власні книжки, адже свої читаєш зовсім по-інакшому; окрім того, він полюбляє водити по рядках та підкреслювати олівцем. Відтоді Йоахим чув, як Ганс Касторп, лежачи на своїй лоджії, годинами розрізає зброшуровані аркуші.

Книжки виявились важкими, тримати в руках було незручно, й Ганс Касторп ставив їх так, що вони впиралися нижнім краєм йому в груди чи в живіт. Давило, але хлопець був ладен терпіти; трохи розтуливши рота, водив очима зверху донизу вченими сторінками, які були освітлені рожевим світлом накритої абажуром настільної лампочки, майже непотрібної, оскільки яскраво світив місяць; під час читання голова опускалася й опускалась, аж поки підборіддя впиралося в груди, тоді наш читач, перш, ніж знову підняти голову та очі на початок наступної сторінки, трохи барився, перебуваючи чи то в напівзадумливій дрімоті, чи то в напівдрімотній задумі. Він намагався проникнути до суті, читав, а над високогірною долиною, що ряхтіла кришталевими іскрами, своїм розміреним шляхом просувався місяць, — читав про організовану матерію, про властивості протоплазми, цієї чутливої субстанції, що перебуває в певному нестійкому стані буття між розвитком та розпадом, про її властивості надавати розмаїття первинним, основним формам, які існують і дотепер, читав з поквапною цікавістю про життя та його святу й грішну таємницю.

Що ж таке життя? Ми цього не знаємо. Оскільки воно, відколи виникло, безперечно, себе усвідомлює, але не знає, що воно таке. Свідомість є чутливістю на подразники, вона, певною мірою вже пробудилася на найнижчих та найпростіших її етапах; та неможливо було пов'язати першу появу свідомих процесів з якимось означеним моментом загальної або індивідуальної історії свідомости, прив'язати, наприклад, появу свідомости до виникнення якої-небудь нервової системи. Найнижчі форми тварин позбавлені нервової системи і, тим більше, головного мозку, та ніхто не наважиться заперечувати їхню здатність сприймати подразнення. Окрім того, було можливим притлумити життя як таке, а не лише діяльність створених ним органів, чутливих до подразнень, і не лише нервів. Можна було тимчасово вбити чутливість будь-якої наділеної життям матерії як у світі тваринному, так і рослинному, притлумити яєчка та сім'яні нитки наркозом — хлороформом, хлоральгідратом, морфієм. Отже, свідомість виявилася лише функцією організованої живої матерії, і при посиленні своєї активности ця функція оберталася проти її власного носія — ставала прагненням до дослідження та пояснення феномену, який її породив, обнадійливим та безнадійним прагненням усього живого до самопізнання, до порпання природи в собі самій — врешті, абсолютно марного, оскільки природа не може перетворитися на пізнання, саме життя не може вловити до кінця суті живого.

Що ж таке життя? Ніхто цього не знає. Ніхто не відає тієї природної точки, де пробилося й зажевріло життя. Та з тієї самої миті ніщо в сфері життя не було безпосередньо даним чи позірно опосередкованим. Проте саме життя видавалося чимось безпосередньо даним. Про життя можна було сказати лише таке: його будова настільки високорозвинена, що в неорганічному світі не було нічого, що могло хоча б наближено бути до нього подібним. Відстань між амебою-псевдоніжкою та хребетними була мізерною й несуттєвою в порівнянні з тим, що лежало між найпростішими явищами життя та тією природою, яка навіть не заслуговувала назви мертвої, оскільки була неорганічною. Адже смерть була лише логічним запереченням життя: та між життям і неорганічною природою зяяла прірва, і дослідники робили намарні спроби перекинути через неї міст, намагалися заповнити цю прірву різноманітними теоріями, але прірва заковтувала їх, не лишаючи сліду, й ані глибина, ані ширина її від цього не зменшувалися. Щоб знайти бодай якусь зв'язуючу ланку, висунули гіпотезу, що суперечить здоровому глуздові, гіпотезу про безструктурну життєву матерію, про неорганізовані організми, які буцімто виникали в білковому розчині самі собою, подібно до того, як у маточному розчині утворюється кристал; а разом з тим органічна диференційованість залишалася передумовою та формою вираження будь-якого життя, і не можна було вказати на жодну живу істоту, яка б не завдячувала своєю появою на світ батькам. Тому захоплення, яким зустріли видобутий з морських глибин первинний слиз, скоро обернулося на гірке розчарування. З'ясувалося, що за протоплазму прийняли залишки гіпсу. І щоб мимоволі не довелося визнати диво — адже життя, яке складається з тих самих речовин, а потому розпадається на ті самі речовини, що й неорганічна природа, було б незаперечним дивом, — довелось припустити самозародження, тобто виникнення органічної природи з неорганічної, що також було дивом. Тому вчені вводили різні проміжні етапи та переходи, допускали існування організмів, що стояли нижче від усіх нам відомих, які, проте, в свою чергу, мали ще більш ранніх попередників, свідків ще більш ранніх спроб природи створити життя, а саме — прубій, що залишалися для всіх невидимими — їх не міг уловити найпотужніший мікроскоп, — а уявне їхнє утворення мусило було відбутися завдяки синтезові білкових сполук.

То що ж таке життя? Тепло, продукт тепла, що зберігає форму мінливости, гарячка матерії, що супроводжує процес безперервного розпаду та відновлення білкових молекул, побудованих з нестійкою вигадливістю та складністю. Власне, то було буття того, що буттям не могло бути, в цьому гарячковому процесі розпаду та відновлення з солодкою та болючою необхідністю все лише балансувало на грані буття. Те життя не було матеріальним і не було духом. Було чимось проміжним, феноменом, який несла матерія, подібним до райдуги над водоспадом чи до полум'я. Та хоча цей феномен і не був матеріальним, він був чуттєвим до насолоди й до огидного, став безсоромною матерією, що відчуває та подразнює саму себе, став якоюсь розбещеною формою буття. То було якесь таємно-чутливе ворушіння серед непорочного, холодного всесвіту, якесь хітливо-нечисте всмоктування їжі та її виверження, якесь екскреторне видихання вуглецевої кислоти та гидких речовин невідомого походження та невідомих властивостей. Так унаслідок вирівнювання непостійности виникло певне розростання, яке розгорталося за притаманними йому законами росту, певне розгортання, формотворення чогось набряклого, з води, білка, соли та жирів, що називають плоттю, і та плоть досягла форми, високого образу, краси, хоча в ній залишилося начало чуттєвости та пристрасти. Адже ця форма та краса не була породженням духу, як у поетичних та музичних творах, ані породженням нейтральної, у своїй безвинності одухотвореної речовини, якими є форма та краса творів образотворчого мистецтва. Скорше ця форма та краса виникли й утворилися з якоїсь субстанції, що невідомим чином пробудилась до пристрасти, утворилася з самої органічної, тлінно-сущої матерії, з пахучої плоті...

Перед молодим Гансом Касторпом, що спочивав у збереженому хутром та вовною теплі свого тіла й позирав на ряхтливу, замерзлу долину, споглядав серед мороку морозяної ночі, підсвітленої блиском мертвих сузір'їв, образ самого життя. Той образ висів десь у просторі, далекий та все-таки близький для відчуття: матово-біла, липка плоть, тіло, що ширило запахи та випари; Ганс Касторп бачив свою шкіру з усією властивою їй неохайністю та вадами, плямами, сосочками, тріщинками та жовтизною, бачив зернисті, полущені місця, бачив рудиментарні залишки зародкового пуху, що тягся ніжними струменями та вихорами. Видиво стояло, притулившись, відокремлене від холоду неживого світу, огорнуте власними випарами: голова була увінчана чимось холоднуватим, роговим, пігментованим, що було продуктом його шкіри, закинувши руки за голову, цей образ дивився на Ганса Касторпа з-під примружених повік, очі, внаслідок особливого шкірного утворення, здавалися розкосими, а губи були трохи розтулені та злегка вивернені; тіло спиралося на одну ногу, так що різко виступали обриси литки, коліно другої ноги, трохи відставленої вбік, що торкалася землі самими тільки пальцями, довірливо притискалося до коліна ноги, яка тримала вагу тіла. Так, посміхаючись, стояло перед ним це тіло, трохи бока, граціозно відкинувшись назад, висунувши лікті, що часом поблискували, стояло в парній симетрії своєї постави, своїх тілесних особливостей: западинам пахв з їхніми різкими випарами відповідала в містичному трикутнику ніч її лона, так само як очам — ротовий отвір з його червоним епітелієм, а рожевим квіткам грудей — видовжений пуп. Під впливом центральної нервової системи та рухальних нервів, пов'язаних зі спинним мозком, живіт та грудна клітина підіймалися й опускались, плевроперитональна западина здіймалася й опадала, повітря, нагріте та зволожене слизом дихальних шляхів і насичене виділеннями, проходило між губів після того, як кисень, що містився в ньому, поєднувався в повітряних клітинах легень з гемоглобіном крови, що було необхідним для внутрішнього дихання. Ганс Касторп розумів, що то живе тіло зі своєю таємничою пропорційністю членів, живлене кров'ю, пронизане системою нервів, вен, артерій, волосяних фільтрів, просочене лімфою, зі своїм кістяком, який складається з наповнених мозком трубчастих кісток, а також із лопаткових, хребцевих та основних, що виникли з первинної опорної субстанції, з драглистої тканини, потім зміцніли завдяки вапняним солям та клею, щоб носити це тіло з усіма його капсулами, зі змащеними суглобними сумками, зв'язками та хрящами, з його більш як двомастами м'язів, центральними системами органів травлення, дихання, відчуття подразнень та відповіді на них, з його захисним шкірним покривом, серозними пазухами та залозами, багатими на виділення, з його складними трубчастими та складковими внутрішніми поверхнями, що поєднувались із зовнішнім світом через особливі отвори; він розумів — оце «я» є життєвою єдністю вищого порядку, що надзвичайно відрізняється від найпростіших істот, які дихають, харчуються й навіть думають усією поверхнею тіла; що ця єдність складається з міріадів таких найдрібніших органічних систем, які виникли з одної й потім розмножилися шляхом невпинного поділу, утворили різні допоміжні комбінації та спільноти, відокремлювалися, самостійно розвивались далі та породили форми, що стали умовою й наслідком їхнього подальшого зростання.

Це тіло, яке йому уявлялося, ця окрема істота й живе «я» поставали страхітливою кількістю особин, що дихали та годувалися, індивідів нижчого рівня, які внаслідок своєї органічної будови та форми, призначеної для особливої мети, настільки втратили своє буття як істоти, наділені якоюсь подобою «я», власною свободою та живою безпосередністю, настільки стали лише анатомічними елементами, що їхнє призначення звелося тільки до чутливости до світла, звуку, тепла, доторку, інші зберегли здатність, стискаючись, змінювати свою форму чи виробляти шлунковий сік, інші стали потрібні лише для опори тіла, ще інші, внаслідок однобокого розвитку, — лише для вироблення секрецій чи для розмноження. Та існували і винятки цієї множинности, поєднаної у вище «я», такі випадки, коли велика кількість індивідів нижчого порядку була поєднана у вищу життєву єдність лише легкими й ненадійними зв'язками. Ганс Касторп, вивчаючи всі ці речі, розмірковував над такими явищами, як колонії клітин, напіворганізми, водорості, окремі клітини яких мали лише драглисту оболонку й часто були розташовані далеко одна від одної, та все-таки вони були багатоклітинними утвореннями; однак якби їх можна було запитати, вони б не знали як відповісти: чи вони колонія, чи єдина істота, і при такому самовизначенні були б змушені дивним чином вагатися між «я» та «ми». Тут природа була чимось проміжним між високосоціальними об'єднаннями незліченних елементарних індивідів, що утворюють тканини й органи якогось вищого рівня, та вільним, відокремленим буттям цих найпростіших. Таким чином багатоклітинний організм поставав лише однією з форм циклічного процесу, за допомогою якого виражає себе життя і який становить колообіг, що йде від запліднення до запліднення. Сам акт запліднення, статеве злиття двох клітинних тіл, був закладений в основу кожної складної особини, так само, як з нього починалися ряди поколінь відокремлених найпростіших істот, і він знову й знову повторювався. Цей акт був відсутній у багатьох поколінь, які його не потребували, оскільки ті розмножувалися шляхом безперервного поділу, аж поки наставала мить, коли потомки, що виникли нестатевим шляхом, відчували знову позив до статевих зносин, і таким чином коло замикалося. Множинна держава життя, що виникла внаслідок злиття ядер батьківської та материнської клітин, поєднувала в собі багато поколінь клітинних індивідів, що виникли нестатевим шляхом; її зростанням було їхнє розмноження, і все починалося спочатку, коли знову створювалися статеві клітини, як необхідні елементи для продовження роду, вони знаходили шлях до сполучення, яке знову відроджувало життя.

Сперши об груди грубий том з ембріології, молодий дослідник подумки спостерігав за розвитком організму з тієї хвилини, коли сім'яна нитка, одна з багатьох і в даному випадку перша, підганяючи себе ніби батогом, рухами свого жгутика, наштовхувалася голівкою на драглисту оболонку яйця та проникала в горбик запліднення, який протоплазма яйцевої кори відкривала при його наближенні. Неможливо було вигадати такі гримаси та фарси, які природа спокійно допускала при відхиленнях від звичайної форми цього процесу. Існували тварини, в яких самець паразитував у кишечнику самиці. Існували інші, самець яких запускав щось таке, як руку в горло самиці всередину її тіла, щоб залишити там своє сім'я, після чого самиця відкушувала та випльовувала її, а рука самостійно тікала геть на пальцях, дурячи науку, яка давала їй грецько-латинські назви, гадаючи довгий час, що її треба розглядати як самостійний живий організм. Ганс Касторп уходив у суть суперечок овістів та анімалькулістів. Одні стверджували, що яйце є вже цілком сформованим жабеням, собакою чи людиною, а сім'я потрібне лише для того, щоб пробудити в ньому здатність до зростання; інші бачили в сім'яній нитці майже довершену істоту з головою, руками та ногами, для якого яйце є лише живильним середовищем, врешті вони погодилися визнати однакові заслуги й за клітиною яйця, й за клітиною сімени, що первинно виникли з однакових ембріональних клітин. Ганс Касторп бачив, як поступово одноклітинний організм заплідненого яйця перетворюється в багатоклітинний, зморщується, ділиться, бачив, як, зливаючись, клітини утворюють тонку слизову оболонку, як удавлюється зародковий пухир, як він набуває форми кухлика та як починається процес прийняття їжі й травлення. То був зародок кишечника, праістота, гаструла, первинна форма будь-якого тваринного життя, первинна форма будь-якої краси, що виражається у вигляді плоті. Обидва епітелії, зовнішній та внутрішній, ектодерма та ендодерма, виявлялися примітивними органами, з яких потім виникали шляхом втягування та здиблення залози, тканини, органи чуттів, придатки. Смужка зовнішнього зародкового листа потовщувалась, згорталась, утворюючи своєрідний жолоб, потім її краї сходилися разом, виникала нервопровідна трубка і ставала хребтом, головним мозком. І коли зародковий слиз ставав густішим, перетворюючись на волокнисту тканину та тверднув хрящами через те, що драглисті клітини замість муцину виробляли клейковину, Ганс Касторп бачив, як у певних місцях клітини з'єднувальної тканини притягують до себе із соків, що їх омивають, вапнякові солі та жири, перетворюючи їх на кісткову речовину. Ембріон людини, скоцюрбившись, покоївся в череві матері, хвостатий, він таки нічим не відрізнявся від зародка свині, у нього була величезна кишка, безформні кінцівки ніби обрубки, ембріон зародком обличчя схилявся до пупа; і наука, чиї уявлення про істину були суворими й зовсім невтішними для людини, зображувала її розвиток як поквапне повторення розвитку всього зоологічного роду. В нього тимчасово були зябра, як у ската. Спираючись на ті стадії розвитку, які проходив ембріон, було можливим і навіть необхідним відтворити не надто гуманістичну подобу зрілої людини доісторичних часів. Під її шкірою постійно смикалися м'язи, захищаючи від комах, вона була вкрита густою шерстю, поверхня нюхальної слизової оболонки була дуже велика, рухливі вуха брали участь у міміці обличчя та значно краще вловлювали звуки, ніж тепер. У ті часи очі людини були захищені ще третьою, мигаючою повікою та містилась обабіч голови, до того ж було ще й третє око, на лобі, — його рудиментарною формою в нашому мозку є шишкоподібна залоза, це око, можливо, було потрібне для того, щоб оберігати людину від нападів згори. Окрім того, ця людина мала дуже довгий кишечник, багато кутніх зубів, її звукові мішки для ревіння розташовувались у гортані, а чоловічі статеві залози — в черевній порожнині.

Анатомія препарувала перед нашим дослідником усі частини людського тіла, знявши з них шкіру, вона демонструвала поверхневі та глибинні м'язи, сухожилля та зв'язки стегна, ноги, руки від плеча й від ліктя, навчила його латинських назв, якими медицина, ця галузь гуманітарного знання, галантно ба навіть шляхетно їх назвала; вона дозволила йому проникнути досередини, аж до скелета, будова якого привела його до нових поглядів, зокрема про єдність усього людського та про взаємозв'язок усіх дисциплін, який з цього випливав. Адже саме тут Ганс Касторп цілком несподівано пригадав свою наукову зацікавленість, тобто власну професію — чи краще сказати «попередню професію» — представником якої він себе називав під час знайомств (з паном Кроковскі, з паном Сеттембріні) тут, нагорі. Оскільки треба було вивчати яку-небудь науку, а яку — йому, зрештою, було байдуже — то він і вивчав у високих школах різні речі щодо статики гнучких опор, навантажень та конструкцій з погляду економного використання механічних матеріалів. Було б наївно вважати, що інженерну науку, закони механіки можна накласти на органічну природу, але так само безпідставним було б твердження, ніби жодного зв'язку між ними не існує. Вони просто повторювалися в природі, і природа їх підтверджувала. Принцип пустотілого циліндра, наприклад, реалізовувався в побудові довгих трубчастих кісток таким чином, що при строгому мінімумі твердої речовини вони цілком відповідали максимальним статичним навантаженням. Ганс Касторп вивчив, що тіло, побудоване з самих лише стрижнів та зв'язок конструкційного матеріалу, відповідно до поставлених вимог щодо розтягування та тиску може витримувати таке саме навантаження, як і суцільне тіло з того ж матеріалу. Так само й при утворенні трубчастих кісток можна було спостерігати, як одночасно з ущільненням речовини на їхній поверхні внутрішні частини, які з погляду механіки стали непотрібними, перетворювалися в жирові тканини та кістковий мозок. Гомілкова кістка ставала мовби підйомним краном, при конструюванні якого органічна природа, задаючи кістним «балкам» певного напряму, дотримувалася з абсолютною точністю до тих самих кривих розтягування та тиску, які Ганс Касторп так акуратно креслив, коли треба було графічно відтворити зображення цього настільки відомого механізму. Усе це Ганс Касторп розглядав із задоволенням, адже в нього вже виник тристоронній зв'язок з гомілковою кісткою й навіть з усією органічною природою: ліричний, анатомічний і технічний — уявіть, яким було його збудження; й ці три види зв'язку, казав він до себе, в сфері людського буття постають як єдине, вони є мовби варіантами одного й того самого наполегливого прагнення, трьома галузями гуманітарної науки...

Проте роль протоплазми залишалася нез'ясованою, здавалося, що життю заборонено зрозуміти самого себе. Більшість біохімічних процесів була не лише невідомою, вони за своєю природою залишалися неприступними для дослідника. Адже майже нічого не було відомо про будову та утворення тієї живої єдности, яку ми називаємо «клітиною». Чи є сенс визначати складові мертвих м'язів, якщо живі не піддавалися хімічному дослідженню? Досить було тих змін, що викликали задубіння трупа, щоб визнати безплідним будь-яке експериментаторство. Ніхто не знав, що таке обмін речовин, ніхто не знав, що таке нервова система. Яким особливостям завдячують смакові субстанції своїм смаком? У чому причина, що різноманітні ароматичні речовини збуджують певні групи нервів? І, взагалі, що таке пахучість? Специфічні запахи людей та тварин базувалися на випарах якихось речовин, визначити які не щастило. Склад виділення, яке називають потом, також був не зовсім з'ясованим. Залози, що його виділяли, породжували запахи, які, очевидно, відігравали значну роль у ссавців, та їхнє значення для людини не було точно визначене. Фізіологічна роль деяких, імовірно, важливих частин людського тіла залишилася в тумані, вже не кажучи про сліпу кишку, яка досі була загадкою, в кроликів вона зазвичай була заповнена кашоподібною речовиною, але як ця каша звідти виходить і як відновлюється було невідомо. А що таке біла та сіра речовина людського мозку, що таке зоровий горб, пов'язаний із зоровим нервом, або сірі прошарки «мосту»? Речовина головного та спинного мозку так легко руйнувалася, що годі було й сподіватися дослідити колись її будову. Внаслідок чого при засинанні призупиняється діяльність кори великого головного мозку? Що перешкоджає самоперетравленню шлунка в живої людини, адже таке часом спостерігали в трупів? На це відповідали: життя, особливий опір живої протоплазми, при цьому вдавали буцімто не помічають, що таке пояснення є містичним. Теорія такого буденного явища, як лихоманка, була сповнена суперечностей. При посиленому обміні в тілі також збільшувалося тепло. Але чому, як і в інших випадках, воно не компенсувалося тепловіддачею? Чи залежало припинення потовиділення від стискування потових залоз? Але такий факт можна було виявити лише, коли людину морозило, оскільки, як правило, шкіра бувала радше гарячою. Лихоманка показувала, що саме в центральній нервовій системі гніздяться причини підвищеного обміну й того стану шкіри, який називають ненормальним, оскільки не знають, як інакше його означити.

Та що важить усе це незнання проти розгублености, яка виникає в дослідника перед такими явищами, як пам'ять, а особливо та віддалена та дивовижна пам'ять, яку ми називаємо успадкуванням набутих якостей? Була очевидною цілковита неспроможність пояснити такі процеси клітинної речовини з механістичного погляду. Сім'яна нитка, що передавала яйцю надзвичайно складні індивідуальні та родові особливості батька, була видима лише під мікроскопом, і найсильніше збільшення не давало можливости побачити її як однорідне тіло та визначити походження; оскільки в будь-якої тварини вона мала той самий вигляд, що й в інших. Такі особливості її структури змушують визнати, що з клітиною все відбувається не інакше, як із складними тілами, які вона вибудовує; що, таким чином, клітина сама вже є складним організмом, який своєю чергою складається з живих тілець, що вдаються до поділу, та індивідуальних живих єдностей. Тож доводилося рухатись від, здавалося, найменшого до ще меншого й розкладати елементарне на ще простіші елементи. Так само, як царство тварин, безперечно, складається з різноманітних видів, тваринно-людський організм також складається з цілого тваринного царства клітин, що також належать до різних видів, а до складу кожної клітини, в свою чергу, входить різноманітне тваринне царство ще простіших живих єдностей, розміри яких перебувають за межами видимости мікроскопа, й вони самостійно ростуть, самостійно множаться за законом, згідно з яким кожна може створювати лише собі подібну і, підкоряючись принципові поділу праці, гуртом слугують організації вищого порядку.

То були гени, біобласти, біофори, — цими морозяними ночами Гансові Касторпу було цікаво познайомитися з їхніми іменами. Й він із цікавістю запитував самого себе, якою ж виявиться елементарна природа в світлі майбутніх досліджень. Якщо вони є носіями життя, то мають бути організованими, адже життя спирається на принцип організованости, але в такому випадку вони не могли бути елементарними — адже організм не є елементарним, він складний. Це були живі єдності, що стояли на щабель нижче живої єдности клітини й органічно її вибудовували. Якщо це так, то хоч якими б малими видавалися, вони самі б мали бути побудованими, а саме органічно, за єдиним принципом життя; адже поняття живої єдности ототожнювалося з побудовою цієї єдности з менших, нижчих єдностей, тобто живих єдностей, організованих для вищих форм життя. Поки ділення давало органічні єдності, наділені характерними особливостями, тобто здатністю до асиміляції, росту та розмноження, то таке ділення не знало жодних меж. Поки мова йшла про живі єдності, то неможливо було всерйоз говорити про єдності елементарні, оскільки поняття будь-якої єдности включало в себе ad infinitum[32] і поняття про єдності підпорядковані, що його утворювали, таким чином, чогось такого, що вже було життям, але ще було елементарним, існувати не могло.

Проте, хоча це й суперечило логіці, щось подібне все-таки мало існувати, адже від ідеї про первинне зародження, тобто про виникнення життя з того, що не було наділене життям, неможливо було просто відмахнутися, й ту прірву, яку даремно намагалися подолати в зовнішній природі, прірву, що існувала між живим та неживим, треба було якимось чином заповнити в органічній внутрішній структурі природи або перекинути через неї міст. Колись-то ділення мало привести до «єдностей», які були б складними, але ще неорганізованими й виступали посередниками між живим та неживим, то мали бути групи молекул, що утворювали перехід від чистої хімії до впорядкованого життя. Проте, коли дійшли до хімічної молекули, то виявили, що опинилися на краю нової прірви, набагато загадковішої, ніж розрив між органічною та неорганічною природою, — а саме прірви між матеріальним і нематеріальним. Адже молекула складалася з атомів, а величину атома неможливо навіть назвати винятково малою. Атом був настільки малим, був настільки крихітною, давньою та минущою грудкою чогось нематеріального, ще нематеріального, але вже подібного на речовину, — грудкою енергії, яку заледве можна було мислити, як щось майже матеріальне чи ще майже нематеріальне, а скорше як щось перехідне й межове між матеріальним та нематеріальним. Так виникла проблема іншого первинного народження, набагато загадковішого та фантастичнішого, ніж проблема органічного, а саме первинного народження речовини з неречовинного. І справді, перекинути міст через прірву між матеріальним та нематеріальним видавалося ще важливішим, ніж через прірву між органічним та неорганічним. Мала б існувати хімія нематеріального, неречовинних утворень, з яких виникла речовина так само, як із неорганічних сполук утворились організми; і, можливо, атоми є пробіями та монерами матерії, вони за своєю природою є речовиною і все-таки ще не речовина. Та коли доходимо до визначення «навіть не малий», то масштаби губляться; «навіть не малий» — це те саме, що «неймовірно великий», а наближення до атома виявлялося би, без перебільшення, фатальним, адже в мить останнього поділу та дроблення матеріальної частки несподівано розкривався астрономічний космос!

Атом був космічною системою, зарядженою енергією, в якій космічні тіла оберталися навколо певного центру, як навколо сонця, й через ефірний простір якої зі швидкістю світлових років мчали комети, а сила тяжіння центрального небесного тіла не давала їм зійти з ексцентричних орбіт. І це є не лише порівнянням, так само, як не лише заради порівняння ми називаємо тіла багатоклітинних істот «державою клітин»; місто, державу — організовані за принципом поділу праці соціальної спільноти не лише можна було вподібнити до органічного життя, — вони цілком його повторювали. Так у глибинах природи повторювався завдяки цілковитому віддзеркаленню макроскопічний зоряний світ, чиї рої, скупчення, групи, фігури, бліді від місячного світла, пливли над головою закутаного в ковдри адепта й далі над ряхтливою від морозу долиною. Хіба не можна було припустити, що деякі планети «атомної» сонячної системи, ці юрмища та чумацькі шляхи сонячних систем, з яких складається матерія, — що на тому чи тому з цих небесних тіл внутрішнього світу існують подібні до земних умови, умови, які зробили із Землі колиску життя? Молодому адепту з трохи збудженими нервами та «наднормальним» інтересом до людської шкіри, який також мав деякий досвід у сфері забороненого, це не лише не здавалося абсурдом, а навіть нав'язливо правдоподібною гіпотезою, логічно досить переконливим умовиводом. Адже «мізерність» розмірів мікрокосмічних зоряних тіл була досить хистким запереченням, оскільки масштаби «великого» та «малого» виявилися непридатними з того моменту, коли відкрився космічний характер найдрібніших часток речовини, зникла сталість понять внутрішнього та зовнішнього. Світ атома був чимось зовнішнім, і дуже ймовірно, що планета, на якій ми живемо, з погляду органічного, виступала чимось глибоко внутрішнім. Хіба один дослідник із зухвалістю мрійника не говорив про тварин «Чумацького Шляху», про космічні чудовиська, чия плоть, кості та мозок складаються із сонячних систем? Та якщо це справді так, думав Ганс Касторп, то в ту мить, коли гадаєш, ніби дійшов до самого кінця, все знову починається спочатку! Можливо, в найглибшій глибині своєї сутности він сам, молодий Ганс Касторп, уже не раз, а сотні разів ось так лежав на лоджії, тепло закутаний, дивився на високогір'я, осяяне місяцем морозяної ночі, та із задубілими пальцями й палаючим обличчям, у гуманістично-медичному запалі вивчав тілесне життя?

«Патологічна анатомія», яку він тримав трохи боком, щоб на неї падав червонястий промінь настільної лампочки, розтлумачила йому — текст надодачу супроводжували ілюстрації — суть паразитичних кісткових утворень та інфекційних пухлин. То були особливі види тканин, дуже великі, їх викликало вторгнення чужорідних клітин в організм, що виявився до них сприятливим — можливо, сприятливим унаслідок певної розбещености, — тобто такий, що створював для них сприятливі умови для розвитку. Паразит не тільки живився за рахунок тканин, що його оточували: як і в будь-якій клітині, в ньому відбувався обмін речовин та створювались органічні сполуки, що виявлялися для організму, в якому він жив, надзвичайно отруйними та нездоланно згубними. З деяких мікроорганізмів пощастило видалити, ізолювати та концентрувати токсини, й просто дивовижно, яких малих доз цих токсинів, що були приналежними всього лише до ряду білкових сполук, було достатньо, щоб, увівши їх у кров тварини, викликати всі ознаки щонайнебезпечнішого зараження та неминучої загибелі. Зовнішнім показником цієї заражености було розростання тканин, патологічна пухлина, як реакція клітин на подразнення, викликане бацилами, що загніздилися між ними. Утворювалися вузлики розміром із просяне зерно, що складалися з клітин, подібних до клітин слизових оболонок, і між ними або в якихось із них засіли бацили, причому деякі клітини були надзвичайно багаті на протоплазму, мали декілька ядер та розросталися до велетенських розмірів. Проте ця надмірність дуже швидко призводила до смерти, оскільки ядра велетенських клітин починали зморщуватися та розпадатись, а протоплазма згорталася й гинула; подразнення ширилося на сусідні клітини, запальний процес посилювався, захоплював сусідні кровоносні судини; до хворого місця починали збиратися білі кров'яні тільця, процес небезпечного для життя згортання тривав; а тим часом розчинені бактеріальні отрути вже давно отруювали нервову систему, температура організму підіймалася дуже високо, і він, бурхливо здіймаючи груди, просувався до свого розпаду.

Ось чим займалася патологія, наука про хвороби, яка особливо переймалася хворобливістю тіла, підкреслювала тілесність, а отже й чуттєвість, тож хвороба уявлялася Гансові Касторпу особливою розбещеною формою життя. А саме життя? Чи є воно? Може, воно також тільки інфекційне захворювання матерії? Можливо, й те, що ми називаємо первинним народженням матері, було також лише неправомірним розростанням нематеріального, викликаним якимось подразненням? Саме в цьому слід було шукати перший крок до зла, до чуттєвости та до смерти, саме тоді, коли внаслідок лоскоту невідомої інфільтрації вперше відбулось ущільнення духовного, його патологічне розростання, яке, будучи напівнасолодою, напівсамозахистом, стало найпершою сходинкою, що вела до речовини, а це було переходом від нематеріального до матеріального. Саме це й було гріхопадінням. Друге первинне зачаття — народження органічного з неорганічного було лише ще одним порочним зростанням тілесности до свідомости, так само, як хвороба організму є лише хмільним наростанням та непристойним підкреслюванням тілесности; ще одним небезпечним кроком на цьому хисткому шляху духу, що втратив свою гідність, було життя, тепловий рефлекс сорому розбудженої чуттєвости матерії, яка з насолодою реагувала на збудник...

Книжки горою лежали на столику біля лампи, одна — біля шезлонга, на балконній рогожці, а та, яку Ганс Касторп вивчав останньою, була в нього на животі, давила та дуже заважала дихати, проте кора головного мозку не віддавала відповідним м'язам наказу її забрати. Він дочитав сторінку до кінця, його підборіддя вперлося в груди, повіки над простодушними блакитними очима опустилися. Він побачив перед собою образ життя у вигляді жінки, її квітучу поставу, втілену в плоті красу. Жінка відвела руки від потилиці й простягла їх уперед, причому з внутрішнього боку, під ніжною шкірою ліктевого згину проглядали судини, дві голубуваті гілки вен — ці руки були несказанно привабливими. Вона нахилилася, нахилилась до нього, він відчув її органічний аромат, чув гострі удари її серця. Якась гаряча ніжність оповила його шию, і, чманіючи від насолоди та жаху, Ганс Касторп поклав свої руки їй на плечі, туди, де зерниста шкіра, що обтягує м'язи, була такою блаженно свіжою, та відчув на своїх устах вологе всмоктування її поцілунку.

Танок смерти

Невдовзі після Різдва помер юнкер... Але спершу минуло Різдво, два святкові дні, а якщо додати Свят-вечір, то три; Ганс Касторп чекав їх з деяким острахом та сумнівом, потерпаючи про те, як вони будуть тут відзначатися, та виявилося, то були звичайнісінькі дні з ранком, полуднем та вечором, часом наставала негода (трохи підтануло), ці дні, так само, як і інші, почалися й закінчились; лише зовні були трохи прикрашеними та виділеними, певний час вони займали думки й серця людей та, залишивши після себе трохи відмінний від буднів слід вражень, відійшли спершу в недавнє, а згодом і в далеке минуле...

На свята до надвірного радника приїхав син і поселивсь у батька в боковому флігелі; то був гарний, молодий хлопець на ім'я Кнут, але в нього надто вже круто випиналась потилиця. Присутність молодого Беренса витала в повітрі: дами нараз стали смішливішими, чепурнішими та дратівливішими, а в їхніх розмовах увесь час ішлося про зустрічі з Кнутом то в саду, то в лісі, то в курзалі. Зрештою, до самого Кнута приїхали гості: в долині з'явилась група його університетських товаришів, шестеро чи семеро студентів, які оселились у містечку, але столувалися в надвірного радника. Вони разом з Кнутом блукали гуртом околицями. Ганс Касторп уникав їх, ухилявся разом з Йоахимом від зустрічі з ними, не маючи жодного бажання знайомитися. Він належав до тутешніх, тих, що тут, нагорі, й цілий світ одділяв його від тих хлопців, що співали, лазили горами та розмахували палицями, він не хтів їх ні знати, ні бачити. Окрім того, більшість із них, здається, була з північної Німеччини, серед них могли виявитись і земляки, а Ганс Касторп відчував сильний острах перед своїми земляками, він часто уявляв собі можливу ситуацію, коли в «Берґгофі» раптом з'являться які-небудь гамбуржці, адже це місто, за словами надвірного радника, постійно постачає санаторій значним контингентом хворих. Можливо, серед тяжкохворих та «морібундусів», які не з'являлися на люди, і був хто з Гамбурга. Та зі своєї кімнати виходив лише один комерсант із запалими щоками, який кілька тижнів сидів за столом пані Ілтіс, казали, що він з Куксгафена. Ганс Касторп радів, коли дивився на нього, радів, по-перше, тому, що тут так важко зав'язати знайомство з людьми, що сидять за іншими столами, а по-друге, що його рідний край такий великий і такий різноманітний. Та гамбуржець був настільки до всього байдужим, що Ганс Касторп перестав боятися можливости появи тут, нагорі, його земляків.

Отже, наближався Свят-вечір, щойно стояв на порозі, а наступного дня вже настав... Правда, був час, коли до нього ще лишалося шість тижнів, і Ганс Касторп дивувався, що люди вже розмовляють про Різдво: адже ще стільки часу, коли порахувати, то як первинно запланований термін його перебування тут та ще три тижні, які він провів у ліжку. Тоді то було багато часу, особливо, перша половина, принаймні, так здавалося Гансові Касторпу потому, а кількісно такий самий термін тепер значив дуже мало, майже нічого: пацієнти в їдальні мали рацію, ставлячись до такого терміну досить зневажливо. Шість тижнів — то навіть менше, ніж днів в одному тижні: та що то важило навіть проти іншого: що таке тиждень? Такий собі короткий колообіг від понеділка до неділі, а потім знову, починаючи з понеділка? Досить було лише безперервно задаватися питанням стосовно меншої часової одиниці, щоб усвідомити, настільки мізерний результат дає сума цих одиниць, просте додавання, дія якого ще й спричинювала дуже сильне скорочення, стискання, нищення. Що таке один день, якщо рахувати від того моменту, коли сідаєш за обідній стіл, до повторення цієї миті через двадцять чотири години? Ніщо, хоча то були двадцять чотири години. А чого варта одна година, проведена, наприклад, за процедурою лежання, на прогулянці чи за столуванням — адже на цьому можливості провести цю годину вичерпувалися? Знову ж таки, дрібниця. Та про суму доданків, кожен з яких ніщо, навряд чи можна вести серйозну мову. Питання стає ще складнішим, коли опуститися до найменших одиниць: кожна з шістдесяти секунд помножених на сім, що проминали, коли тримаєш у роті термометр, щоб продовжити криву своєї температури, була, навпаки, живучою та вагомою; ці хвилини розширювалися до маленької вічности, утворювали надзвичайно міцні пласти серед великого часу, що прошмигав, як тінь...

Свято навряд чи могло завадити перебігові життя берґгофських мешканців. Уже за кілька днів побіля правої вужчої стіни їдальні, поряд з «поганим» російським столом, було встановлено пишну ялину, її дух, що часом пробивався крізь аромати розкішних страв, сягав до пацієнтів, які сиділи за сімома столами, і тоді в очах декого з'являлася якась задума. Під час вечері 24 грудня ялинка пишалася, строкато прикрашена «дощиком», скляними кульками, золоченими шишками, маленькими яблуками, що висіли в сіточках, та великою кількістю цукерок, а різноколірні воскові свічки горіли під час вечері та після неї. Ходили чутки, нібито в кімнатах тяжкохворих також горять ялиночки, в кожного своя. Останніми днями поштою надійшло безліч посилок. Йоахим Цімсен та Ганс Касторп також одержали посилки зі своєї далекої, рівнинної батьківщини — любовно запаковані подарунки, які вони розглядали в своїх кімнатах: старанно дібраний одяг, краватки, вишукані вироби зі шкіри та нікелю, багато різдвяного печива, горіхи, яблука та марципани; брати трохи розгублено роздивлялися ці запаси, запитуючи себе, коли ж вони все це з'їдять. Ганс Касторп знав, що його посилку збирала Шаллайн, а подарунки купила лише після того, як діловито обговорила цю справу з дядьками. До подарунків було докладено лист від Джеймса Тінаппеля, на цупкому папері для приватного листування, але надрукованого на машинці. Дядько, від імени консула та себе особисто слав йому щирі вітання зі святом та побажання якнайшвидшого одужання, причому з чисто практичних причин — щоб не писати ще раз у зв'язку із завершенням року, — заодно привітав його з наступаючим новим, зрештою, так само вчинив і Ганс Касторп, який свій різдвяний лист послав разом зі звітом про стан власного здоров'я ще тоді, коли мав лежати в ліжку.

Ялинка в їдальні ряхтіла свічками, потріскувала, пахла й підтримувала в думках та серцях присутніх усвідомлення врочистости моменту. Всі були святково вбрані, чоловіки — у вихідних костюмах, жінки вдягли коштовні прикраси, які, можливо, вибирав для них люблячий чоловік там, у рівнинних краях. Клавдія Шоша також поміняла звичний для цих місць вовняний светр на вечірню сукню, яка була трохи своєрідною, з національними елементами: світла, з вишиттям і під пояс, ця сукня нагадувала російський чи то балканський народний одяг та, скорше, це був болгарський стиль, сукня була в золотих блискітках, широкі складки надавали фігурі пані Шоша якоїсь незвично м'якої повноти, сукня дивовижно пасувала до її «татарської фізіономії», як висловлювався Сеттембріні, а особливо до очей, які він називав «вогниками степового вовка». За «хорошим» російським столом було особливо весело: там першим бухнуло відкорковане шампанське, та потім його пили майже за всіма столами. За столом братів шампанське замовила двоюрідна бабуся для своєї внучки та для Марусі, але пригощала ним і всіх інших. Меню було особливо вишуканим, на завершення подали сирне печиво та цукерки, а потім ще каву з лікерами, час від часу займалася ялинова гілка, її кидалися гасити, й зчинялася криклива, надмірна паніка.

Сеттембріні, вдягнений як завжди, під кінець святкової вечері підсів ненадовго зі своєю незмінною зубочисткою до столу братів, подражнив пані Штер, потім завів розмову про сина столяра та равина людства, чий день народження приписують сьогоднішньому дню. Проте чи жив він насправді — невідомо. Але саме тоді народилася й почала свою безперервну, переможну ходу, яка триває й по цей день, ідея вартости окремої душі та ідея рівности — одне слово, саме тоді народилась індивідуалістична демократія. За це Сеттембріні й спорожнив келих, який йому підсунули. Пані Штер його манера висловлюватися про такі речі здалася «двозначною та безсердечною». Вона підвелась, не зважаючи на протести, оскільки ж усі й так переходили до салонів, то сусіди за її прикладом також підвелися.

Цього вечора спілкування в товаристві набуло певної значущости та пожвавлення завдяки врученню подарунків надвірному радникові, який зайшов на півгодини з Кнутом та Мілендонк. Церемонія відбувалася в салоні з розважальними оптичними приладами. Окремий подарунок росіян виявився чимось срібним — великий таріль з вигравіюваною посередині монограмою Беренса — річ, явна непотрібність якої зразу впадала в око. На шезлонзі, що був даром решти пацієнтів, принаймні, можна було лежати, хоча на ньому ще не було ані ковдри, ані подушки, а лише натягнуте полотно. Все-таки в шезлонга було пересувне узголів'я, і Беренс, щоб подивитися, настільки він зручний, тут-таки розлігся на ньому, затиснувши під пахвою непотрібний таріль, заплющив очі та взявся хропіти як тартак, оголосивши, що він — Фафнір, який охороняє скарб. Усі були в захопленні. Дуже сміялася з цієї вистави й пані Шоша, причому її очі ще більше звузились, а рот ледь розтулився, точнісінько — принаймні, так здавалося Гансові Касторпу — як у Пшибислава Гіппе, коли той сміявся.

Зразу, як шеф пішов, усі сіли за карти. Російське товариство, за звичаєм, зайняло малий салон. Кілька людей оточили ялинку в їдальні, вони дивилися, як згасають, догоряючи, свічки в металевих гільзах підсвічників, та ласували солодощами, що висіли на гілках. За столами, що вже були накриті для першого сніданку, сиділи, підперши руками голову, деякі хворі, далеко один від одного, в різних позах, сиділи мовчки, задумавшись.

Перший день Різдва був мрячливим та туманним. Беренс оголосив: ми сидимо в хмарах, туманів тут не буває. Та хмари чи туман, а вологість проймала. Сніг на землі став танути, зробився пористим та липким. Обличчя та руки на відкритому повітрі мерзли дужче, ніж за сонячної морозяної погоди.

Святковий день вирізнявся тим, що ввечері була музика, справжній концерт з рядами стільців та друкованими програмками — його влаштувала фірма «Берґгоф» для тих, хто жив тут, нагорі. То був пісенний вечір, який дала професійна співачка з двома медалями, що жила тут постійно і заробляла уроками, медалі висіли в неї збоку під декольте бальної сукні; але руки, худі як цурпалки, та голос, типовий глухий голос, надто очевидно свідчили про печальні причини її постійного перебування тут, нагорі. Вона співала:

Піаніст, що їй акомпанував, також був з тутешніх... Пані Шоша сиділа в першому ряді, та, скориставшись антрактом, пішла, й з того моменту Ганс Касторп міг зі спокійною душею слухати музику (не зважаючи ні на що, то була таки справжня музика) та під час виконання стежити за текстом пісень, надрукованим у програмці. Певний час разом з ним сидів Сеттембріні, та незабаром також зник, зробивши декілька в'їдливих, пластичних зауважень з приводу глухого бельканто тутешньої співачки й іронічно висловивши своє задоволення від того, що тут сьогодні ввечері панує така довірлива та затишна атмосфера. Щиро кажучи, Ганс Касторп відчував полегшення, коли пішли обоє — і вузькоока пані, й педагог: тепер він міг безперешкодно присвятити всю свою увагу пісням. «Як чудово, — подумав він, — що в усьому світі, навіть за виняткових обставин, можливо, навіть під час полярних експедицій, люди займаються музикою».

Другий день Різдва відрізнявся від звичайної неділі та буднів лише одним: десь у свідомості жевріла думка, що ось сьогодні другий день свята; а коли й він проминув, — Різдво відійшло в минуле, чи, точніше, знову стало віддаленим майбутнім — цілий рік відділяв од нього мешканців «Берґгофа»; до того, як воно повернеться, знову йдучи за коловоротом часу, знову лишалося дванадцять місяців, зрештою, на яких сім місяців більше, ніж той термін, який уже тут перебув Ганс Касторп.

Та зразу по Різдві, ще до Нового року помер юнкер. Брати дізналися про його смерть від Альфреди Шільдкнехт, так званої сестри Берти, що доглядала за бідолашним Фріцом Ротбайном; вона проходом та по секрету повідомила їм про це. Ганс Касторп дуже засмутився, з одного боку, через те, що кашель юнкера був для нього одним з перших вражень тут, нагорі, й який, він гадав, уперше викликав у нього тепловий рефлекс на обличчі, що так його й не залишив, а з іншого боку — з причин моральних, ми б навіть сказали, духовних. Він надовго затримав Йоахима в коридорі, бесідуючи з дияконисою, яка вдячно вчепилась у цю можливість поговорити. То просто диво, що юнкер дотяг аж до свята. Він давно зарекомендував себе витривалою людиною, та чим він дихав під кінець — ніхто не знає. Правда, вже багато днів він перебував на самому кисні: за один учорашній день одержав сорок балонів по шість франків кожен. То обійшлося в добрі гроші, панове самі розуміють, до того ж не треба забувати, що його дружина, на руках якої він потім і помер, залишилася без жодних засобів до існування. Йоахим не схвалював такі затрати. Для чого мордувати людину, витрачати такі кошти на штучне підтримування життя, якщо справа все одно безнадійна! Звичайно, не можна небіжчикові дорікати, що він намарно спожив стільки дорогого газу, який підтримує життя, адже його змушували ним дихати. А ось ті, хто за ним доглядав, мали би бути розсудливішими і дати йому з Божою поміччю йти своїм неминучим шляхом, не зважаючи на матеріальне становище, і тим більше, коли воно погане. Живі також мають свої права й таке інше. Та Ганс Касторп рішуче заперечив: Йоахим розмірковує прямо як Сеттембріні, без жодної поваги та шанобливости до страждання. Адже врешті юнкер помер, і тут уже не до розмірковувань, нічим тепер не висловиш йому своєї уваги, а помираючий заслуговує на шану, й будь-які затрати є лише знаком поваги, на цьому він, Ганс Касторп, наполягає. Принаймні, треба сподіватися, що Беренс в останню хвилину не накричав на нього та не висварив без жодного пієтету! Не було приводу, пояснила Шільдкнехт. Щоправда, під кінець юнкер все-таки зробив недолугу спробу вислизнути, хотів скочити з ліжка, та досить було одного натяку на те, що така спроба позбавлена жодного сенсу, й він раз і назавжди від неї відмовився.

Ганс Касторп говорив про небіжчика з особливим співчуттям. Він робив це всупереч усталеній тут системі втаємничування та замовчування, оскільки зневажав егоїстичне прагнення пацієнтів нічого не знати, не бачити, не чути й вирішив справді боротися проти цього. За столом він спробував перевести розмову на смерть юнкера, та зустрів такий одностайний і категоричний спротив, що відчув сором та обурення. Пані Штер прямо стала хамити. Як це йому спало на думку говорити про такі речі, й де він узагалі виховувався? В цьому закладі заведено такий порядок, що персонал усіляко оберігає пацієнтів, намагається, щоб вони залишались осторонь подібних історій, і раптом з'являється якийсь шмаркач і починає такі речі голосно обговорювати, та ще й за печенею, та ще й у присутності доктора Блюменколя, з яким те саме може статися в будь-яку мить (останні слова — пошепки). Якщо це повториться, вона на нього поскаржиться кому слід. Саме тоді висварений Ганс Касторп прийняв рішення, й зразу заявив, що особисто відвідає покійного товариша по хворобі і тихо, благоговійно постоїть біля його ложа, віддавши йому таким чином останню шану, він умовив і Йоахима піти разом з ним.

Завдяки посередництву сестри Альфреди вони одержали дозвіл зайти в кімнату покійного, на другому поверсі, під їхніми кімнатами. Їх зустріла вдова, маленька блондинка, розпатлана, вимучена безсонними ночами, до губів вона притискала хустинку, а одягнена була в драпове пальто з піднятим коміром, її ніс почервонів, оскільки в кімнаті було дуже холодно. Опалення вимкнули, й двері на балкон стояли прочинені. Молоді люди сказали їй стишеним голосом усе, що в таких випадках слід говорити, а потім, слідуючи за її скорботним жестом, наблизилися до ліжка, де лежав небіжчик, при цьому ступали навшпиньки та за кожним кроком шанобливо кланялися вперед, і зупинилися біля смертного ложа, кожен у позі, що відповідала власному характеру: Йоахим був по-військовому стриманим, опустивши голову, він ніби віддавав честь, Ганс Касторп стояв невимушено, глибоко задумавшись, схрестивши руки на грудях та схиливши набік голову; обличчя його мало приблизно такий вираз, як тоді, коли він слухав музику. Голова юнкера лежала високо на подушках, а тіло — цей результат довгого розвитку та численних колообігів життя — здавалося плескатим, як дошка, від того, що ноги виступали під ковдрою. Там де були коліна, лежала гирлянда квітів, пальмова гілка, що стирчала з неї, торкалася великих, жовтих, кістлявих рук, складених на запалих грудях. Жовтим та кістлявим було і обличчя з горбатим носом, випнутими вилицями та рудуватими, кущистими вусами, густота яких ще підкреслювала сірі провали щетинистих щік. Повіки були неприродно щільно заплющеними, очевидно, очі йому затиснули, а не закрили, мимовільно подумав Ганс Касторп: це називалося віддати останню шану, хоча робилося радше для живих, ніж для покійного, закривати очі треба було зразу як настане смерть, якщо процес утворення міозину в м'язах уже почався, це ставало неможливим, і померлий лежав, утупившись нерухомим поглядом; закривати очі треба було для того, щоб створювалося враження, ніби небіжчик спить.

Ганс Касторп уже мав досвід у таких справах і почувався цілком у своїй стихії, та, незважаючи на це, стояв біля ложа з благоговінням.

— Наче спить, — сказав він зі співчуттям, хоча, насправді, різниця була надто очевидною. Потім він стиха завів розмову з удовою померлого, спитав про перебіг хвороби її чоловіка, про його останні дні та хвилини, про перевезення тіла в Кернтен, висловивши таким чином співчуття та продемонструвавши власну обізнаність як у питаннях медицини, так і в питаннях морально-духовного характеру. Вдова, яка говорила з австрійським акцентом — розтяжно і в ніс — та часом схлипувала, була подивована, що такі молоді люди настільки щиро співпереживають чужому горю; Ганс Касторп відповів, що він і брат також хворі, а йому самому ще в дуже ранньому віці вже доводилося стояти біля смертного ложа рідних, він круглий сирота й до смерти, так би мовити, вже призвичаївся. Жінка запитала, який він обрав фах. Той відповів, що був інженером.

— Чому «був»?

Був, оскільки хвороба та нез'ясований термін перебування тут, нагорі, перевернули всі плани; і можливо, це перебування навіть стане поворотним пунктом життя, хто зна. (Йоахим запитально й нажахано поглянув на нього). А брат? Він збирається внизу, на рівнині стати військовим, готується на офіцера.

— О, — вигукнула вдова, — військове ремесло також привчає до серйозности, солдат має пам'ятати, що за певних обставин може зіткнутися зі смертю, й добре, якщо він наперед привчається до її вигляду.

Вона попрощалася з хлопцями зі словами вдячности, і її привітна стриманість не могла не викликати поваги, тим більше в цьому стані та ще й з таким великим рахунком за кисень, що залишив їй чоловік. Брати піднялися на свій поверх. Ганс Касторп був, очевидно, задоволений візитом та духовно збагачений враженнями, які там отримав.

— Requiescat in pace, — сказав він. — Sit tibi terra levis. Requiem aetemam dona ei, Domine.[33]

— Бачиш, коли мова йде про смерть чи про померлих, або коли звертаються до небіжчиків, то користуються латиною, в таких випадках вона знову стає офіційною мовою, люди відчувають, що смерть є чимось особливим. Та на честь смерти говорять латиною не з гуманістичної кургуазности, розумієш, мова померлих не є латиною освічених людей, вона має цілком інший дух, він, якщо можна так сказати, є навіть чимось протилежним до тієї латини. То сакральна латина, латина ченців, середньовіччя, вона нагадує глухі, тужливі співи, що долинають ніби з-під землі. Сеттембріні така латина зовсім би не сподобалася, вона не для гуманістів, республіканців та таких педагогів, як він, вона має іншу духовну настроєність, інше духовне спрямування, ніж та латина, що існує в миру. На мою думку, треба розрізняти ці різні духовні спрямованості чи настроєності — існує благочестива спрямованість й існує вільна. Кожна з них має свої переваги, та вільна, тобто сеттембрінівська, не лежить мені до душі лише з однієї причини: вона привласнила собі всі форми людської гідности, а це вже є перебільшенням. Адже інша також містить у собі багато проявів людської гідности й надає широкі можливості для благородства, стриманости та вишуканих манер, навіть більше, ніж «вільна», хоча увага першої скерована перш за все на людську слабкість і гріховність, думка про смерть і тлінність буття відіграє в ній важливу роль. Ти бачив коли-небудь у театрі «Дон-Карлоса»? Пригадуєш, як там було заведено при іспанському дворі, коли входить король Філіп увесь у чорному, з орденом Підв'язки та Золотого руна й повільно знімає капелюха, дуже подібного до наших котелків, він піднімає його вгору та каже: «Чоло покрийте, мої гранди», чи щось подібне, і не можна не визнати, що це звучить якось дуже поважно, тут немає й натяку на розгнузданість чи розпущеність, якраз навпаки; тим часом королева каже: «У Франції моїй було інакше»; звичайно, для неї все це надто манірно й громіздко, їй хотілося, щоб було розкутіше, по-людському! Та що таке «людськість»? Про все можна сказати, що воно «людське»! На мою думку, іспанська богобоязливість, урочиста смиренність та сувора регламентованість є дуже достойним способом висловити те саме «людське», та з іншого боку, словами «все є людським» можна виправдати будь-яке нехлюйство та млявість.

— Тут я з тобою згоден, — сказав Йоахим. — Я, звичайно, також не терплю млявости й нехлюйства, дисципліна завжди конче необхідна.

— Так, ти кажеш це як солдат, і я можу припустити, що на військовій службі на таких речах розуміються. Вдова мала цілковиту рацію, коли казала, що ваше ремесло привчає до серйозности, бо завжди треба бути готовим зіткнутися зі смертю. Ви носите однострій, він не має нічого зайвого, акуратний, зі стоячим комірцем, і це надає вашій статурі стрункости. Окрім того, у вас панує ієрархія та послух, ви церемонно віддаєте один одному честь, у цьому відчувається іспанський дух, благочестивість, і це мені подобається. Серед нас, цивільних людей, також би не завадила присутність такого духу в звичаях, у поведінці, мені б це краще пасувало, це було б доречним. Мені здається, світ і життя є такими, що всім би слід ходити в чорному, з накрохмаленими жабо, а не з нашими комірцями, та обходитися один з одним серйозно, стримано, з вишуканими манерами, завжди пам'ятаючи про смерть, — так, на мою думку, було б краще, моральніше. Ось бачиш, це ще одна помилка та короткозорість Сеттембріні, добре, що ми заговорили на цю тему. Він вважає, що привласнив собі не лише всі види людської гідности, але й усю мораль — з його «практичною роботою для життя», прогресивними недільними святкуваннями (так буцімто в неділю немає про що думати, окрім прогресу) та систематичним викоріненням страждань — про це ти ще не знаєш, а мені він усе розповів з повчальною метою — тож це систематичне викорінення має відбуватися за допомогою словника. А якщо мені воно якраз видається аморальним, що тоді? Йому я, звичайно, цього не скажу, він же мене в пух і прах розіб'є своїми пластичними промовами, та ще й скаже під кінець: «Попереджаю вас, інженере!» Але я маю право на власну думку: «Сір, даруйте свободу думок!» Я хочу тобі трохи сказати, — закінчив він. (Вони вже були в кімнаті Йоахима, й той став збирати все необхідне для процедури лежання). — І скажу тобі, що я вирішив. Ось ми живемо тут по сусідству з умираючими людьми, з найбільшим горем та стражданням, і не лише вдаємо, начебто нас це зовсім не обходить, але й нас самих щадять, нас оберігають, щоб тільки ми з цим за жодних обставин не стикалися й нічого такого не помітили. І юнкера вони також потай звідси винесуть, поки ми сидітимемо за вечерею чи за сніданком.І я вважаю це аморальним. Пам'ятаєш, як пані Штер розлютилася була тільки через те, що я згадав про його смерть? Для мене це просто якась дурість, і якщо вона настільки неосвічена, що гадає, ніби слова «тихше, тихше, мудрі миші» — з «Тангойзера», як то недавно з нею трапилося за столом, то вона все-таки могла б виявити трохи більшу моральну чутливість, та й інші також. Тож я вирішив відтепер більше уваги приділяти тяжкохворим та «морібундусам» санаторію, мені й самому це піде на користь — наш сьогоднішній візит уже вплинув на мене позитивно. Бідолаха Ройтер з кімнати 27, якого в перші дні по приїзді я бачив крізь прочинені двері, напевне, вже давно пішов ad penatem, і його таємно звідси забрали — у нього вже тоді були якісь надто великі очі. Та є інші, в санаторії всі кімнати зайняті, поповнення завжди вистачає, а сестра Альфреда, або «старша», або й сам Беренс, звичайно, допоможуть нам налагодити зв'язок з тим чи тим хворим, гадаю, що це буде неважко. Припустімо, наближається день народження якого-небудь «морібундуса», і ми про це дізналися — про таке завжди можна дізнатись. Отже, ми посилаємо йому чи їй, дивлячись, хто це є, горщик з квітами, як знак уваги двох невідомих колег «зі щирими побажаннями скорого одужання»; слово «одужання» завжди звучить чемно й доречно. Потім наші прізвища, звичайно, будуть названі, і він чи вона, хоч би якими слабими були, передадуть нам через двері дружнє вітання, а може навіть ця людина запросить нас на хвилину до себе, і ми обміняємося, принаймні, кількома людськими словами перед тим, як вона має назавжди відійти. Так я собі гадаю. Ти не згоден? Особисто я твердо вирішив.

Проте Йоахим не знайшов поважних заперечень щодо такого плану.

— Це суперечить тутешнім порядкам, — лише сказав він. — Ти, так би мовити, частково їх порушуєш. Та я гадаю, що як виняток Беренс, напевне, не відмовить. Окрім того, ти можеш послатися на свій інтерес до медицини.

— Між іншим, це правда, — сказав Ганс Касторп, адже його бажання виникло з досить заплутаних мотивів. Протест проти пануючого тут егоїзму був лише одним з них. Разом з цим він мав потребу, щоб за ним визнали право на серйозне ставлення до страждання та смерти, на повагу до них — потребу, задовольнити яку він сподівався завдяки близькості до тяжкохворих та вмираючих і спілкуванню з ними, що мало створити своєрідну противагу до різноманітних образ, які зазнавали його почуття тут на кожному кроці, щодня та щогодини, причому деякі судження Сеттембріні в зв'язку з цим знаходили своє підтвердження, що дуже засмучувало хлопця. Прикладів було надто багато; якби Ганса Касторпа запитали, то він, можливо, перш за все вказав на тих мешканців санаторію «Берґгоф», які, за власним зізнанням, зовсім не були хворими й поселилися тут за власним бажанням, під офіційним приводом легкої хворобливости, а, насправді, лише заради власного задоволення чи тому, що їм подобається лікарняний режим; такою, наприклад, є вдова Гессенфельд, про яку ми вже пробігом згадували, досить жвава жіночка, що пристрасно любила з усіма закладатися. Вона закладалася з чоловіками, закладалася про погоду, про новоприбулих, про страви, які подаватимуть, про результат генерального обстеження, про те, скільки кому призначать місяців, хто з чемпіонів бобслейних, санних, ковзанярських та лижних змагань переможе, чим закінчиться роман між такими-то пацієнтами та ще про безліч цілком безглуздих і нецікавих речей, закладалася на шоколад, шампанське, ікру, і все це потім урочисто поїдалося в ресторані, закладалася на гроші та квитки в кінематограф і навіть на поцілунок — вона поцілує чи її поцілують, одне слово, ця її пристрасть вносила великий неспокій і пожвавлення в їдальні; та вся ця метушня була Гансові Касторпу дуже не до вподоби, сама присутність цієї пані вже здавалася образою для гідности цього місця страждань.

Адже в душі він щиро намагавсь оберігати цю гідність, обстоювати її навіть перед самим собою, хоча це було досить важко після майже піврічного перебування тут, нагорі. З часом йому відкрилося багато чого з життя цих людей, з їхніх учинків, звичаїв та поглядів, що зовсім не сприяло його добрим намірам. Ось хоча б оті двоє худих фраєрів сімнадцяти та вісімнадцяти років, яких прозвали «Макс і Моріц», чиї вечірні зникання заради покера та загулів з дамами служили постійною поживою для пліток. Незабаром після Нового року, тобто за тиждень (адже не треба забувати, що поки ми ведемо розповідь, час своєю нечутною ходою нестримно просувався вперед), за сніданком поширилась чутка, що масажист, зайшовши до них уранці, побачив, що обоє лежать на своїх ліжках зовсім одягнутими у пом'ятих вихідних костюмах. Ганс Касторп також сміявся, та хоча його добра воля була таким чином пригнічена, проте історія з «Максом і Моріцом» була ще дрібницею в порівнянні з історіями, які влаштовував адвокат Айнгуф з Ютербога; цей сорокарічний чоловік з гострою борідкою та руками, густо вкритими чорною порістю, з певного часу сидів за столом Сеттембріні замість шведа, що одужав, тож цей адвокат не лише щоночі повертався п'яним, а недавно так налигався, що не мав сил піднятися до себе в кімнату, і його знайшли лежачим на лужку. Окрім того, адвокат уславився як небезпечний спокусник, і пані Штер просто пальцем показувала на одну молоду даму, — між іншим, заручену на рівнині, — буцімто бачили, як та в цілком неприпустимий час виходила з кімнати Айнгуфа в самій лише шубці, під якою не було нічого, окрім панталонів-реформ. А це вже був скандал, не лише в моральному плані, Ганс Касторп розцінив цей випадок як особливо скандальний та образливий для себе особисто з погляду своїх духовних устремлінь. До цього додалося ще й те, що він уже не міг спокійно думати про адвоката, не згадуючи при цьому про Френцхен Оберданк, мамину доцю з гладенько зачесаним на проділ волоссям, яку всього кілька тижнів тому привезла сюди мати, вельми поважна провінційна пані. Френцхен Оберданк по приїзді та після першого обстеження визнали легкохворою, та тут або була допущена помилка, або її випадок виявився саме таким, коли тутешнє повітря перш за все сприяло не лікуванню, а розвитку хвороби, чи, може, молода дівчина заплуталася в якихось інтригах та переживаннях, які їй пошкодили; в кожному разі, через чотири тижні по приїзді після медичного обстеження вона увійшла до їдальні і, підкинувши вгору свою дамську сумочку, дзвінким голосом вигукнула: «Ура, я залишаюся на цілий рік!» — на що вся зала вибухнула гомеричним реготом. Та за два тижні стало відомо, що адвокат Айнгуф повівся з Френцхен як останній негідник. Зрештою, залишаємо цей вислів на нашій совісті чи, принаймні, на совісті Ганса Касторпа, адже для тих, хто цю чутку поширював, вона не видавалась аж надто нечуваною, щоб братися до таких сильних виразів. Знизавши плечима, ці люди натякали, що в подібних справах завжди беруть участь двоє, й навряд чи щось могло відбутися без бажання та згоди обох сторін. У всякому разі, такою була моральна позиція пані Штер щодо цього випадку.

Кароліна Штер була нестерпна. І якщо Гансові Касторпу щось і заважало в його щирих духовних пориваннях, то саме ця жінка, її присутність і поведінка. Досить було лише її постійних обмовок, спричинених невіглаством! Вона казала «агонья» замість передсмертна боротьба; «інкримінальний», коли хотіла дорікнути комусь у нахабстві, а стосовно астрономічних явищ, що спричиняли затемнення сонця, молола просто суцільні нісенітниці. Про снігові маси, які вкривали гори, говорила, нібито вони мають «справжню потенцію», а якось вона надовго ввела пана Сеттембріні в стан глибокого подивування, заявивши йому, що вона читає взяту з бібліотеки книжку, яка має до нього відношення, а саме «Бенедетто Ченеллі в перекладі Шіллера». Вона любила сталі вирази та звороти мови, які своїм несмаком та заяложеністю діяли Гансові Касторпу на нерви, скажімо: «це вже вершина!» або «просто неймовірно!» А оскільки слово «сліпуче» замість «блискуче» або «чудово», яке довгий час було модним серед публіки, нарешті, втратило свою силу, спроституювалось і застаріло, вона вчепилася за нове, а саме за слово «карколомно», і з будь-якого приводу, всерйоз чи жартома казала «карколомно», чи то йшлося про санну дорогу, про пиріг чи її власну температуру, що викликало постійну відразу. Окрім того, в неї була нестримна манія на пліткарство. Так, вона із задоволенням розповідала про те, що пані Саломон одягнула сьогодні найдорожчу мереживну білизну, адже йде на обстеження до лікарів і кокетує перед ними вишуканим спіднім, — що могло бути й правдою, Гансові Касторпу й самому здавалося, що процедура обстеження, незалежно від результатів, приносить дамам задоволення, і заради неї вони кокетливо вдягаються. Та коли пані Штер запевняла, що пані Редіш із Познані, в якої припускали туберкульоз спинного мозку, раз на тиждень протягом цілих десяти хвилин має абсолютно голою марширувати туди й сюди перед надвірним радником Беренсом, малоймовірність такого твердження можна було лише порівняти з його непристойністю; та пані Штер клялася й наполягала на своєму, хоча важко було зрозуміти, звідки в бідної жінки такий запал, така енергія та упертість, адже власне здоров'я завдавало їй чимало мороки. Проте часом її охоплювала боязка та плаксива тривога, спричинена так званою млявістю, що все більше наростала, або ж температурною кривою, яка йшла вгору. Тоді вона з'являлася в їдальні схлипуючи, жорсткі розчервонілі щоки були в сльозах, затуливши обличчя хустинкою, вона ридма повідомляла, що Беренс збирається перевести її на постільний режим, і вона хотіла б знати, що він сказав поза очі про її здоров'я та в якому воно стані — вона хоче дивитися правді у вічі! Одного разу пані Штер із жахом помітила, що її ліжко стоїть до дверей не узголів'ям, а узніжжям, і внаслідок цього відкриття ледь не дійшла до істеричних судом. Її лють та жах важко було зразу зрозуміти, в цьому, зокрема, не міг розібратися й Ганс Касторп. То й що? Що з того? Чому ліжко не може стояти так, як стоїть зараз? Та, Боже мій, хіба він не розуміє?.. Вона ж лежить у ліжку ногами вперед!.. І пані Штер у відчаї здійняла такий галас, що довелося негайно переставити ліжко, хоча тепер світло било їй в очі, й вона стала гірше спати.

Усе це було несерйозно й дуже мало відповідало духовним запитам Ганса Касторпа. Жахлива сцена, що розігралася цими днями за столом, справила на нього особливо тяжке враження. Недавно прибулий пацієнт, учитель Попов, худа, тиха людина, — вчителя посадили за «хороший» російський стіл разом з його нареченою, також тихою та худою, — виявився епілептиком, і посеред обіду з ним стався страшенний напад: з нелюдським, демонічним криком, який не раз описувався в літературі, вчитель повалився на підлогу поряд зі своїм стільцем і став судомитися, бити навколо себе руками й ногами. Справа ускладнювалася ще й тим, що саме подавали рибу, і Попов у такому стані міг удавитися риб'ячою кісткою. Паніку важко було описати. Дами, а особливо пані Штер, та й пані Саломон, Редіш, Гессенфельд, Маґнус, Ільтіс, Леві, всіх і не назвеш, кожна по-своєму, були охоплені таким хвилюванням, що деякі ошаліли не менше за самого Попова. Звідусіль долинали пронизливі крики, скрізь було видно судомно заплющені очі, розтулені роти, неприродно вигнуті тіла. Лише одна пані надала перевагу тихому зомлінню. Оскільки жахливий випадок застав деяких зненацька під час жування та ковтання, дехто став давитися їжею. Частина пацієнтів кинулася втікати, метнувшись до найближчих виходів, а також до дверей на веранду, хоча там було мокро й холодно. Та в цьому інциденті, окрім жаху, відчувався наліт якоїсь непристойности, й усі мимовільно пригадали деякі твердження доктора Кроковскі з останньої лекції. Цей психоаналітик минулого понеділка, розмірковуючи про любов, як хвороботворну силу, згадав про падучу — недугу, яку в доаналітичні часи людство сприймало як священний чи навіть пророчий дар або ж диявольську одержимість. Користуючись то поетичними образами, то невблаганними науковими термінами, доктор узявся доводити, що ця хвороба є мовби еквівалентом кохання, оргазмом мозку, одне слово, зобразив її в такому підозрілому світлі, що ті, хто його слухав, побачили в нападі Попова ніби як наочну ілюстрацію до лекції доктора Кроковскі, як несподіване відкриття, загадковий скандал, тому в утечі дам проявилася певна соромливість. У їдальні був сам надвірний радник, і він, за допомогою Мілендонк та кількох молодих пацієнтів, що не розгубились, витяг Попова у вестибюль, тоді як той перебував у екстатичному стані: його тіло скрутили корчі, чоло посиніло, а на губах виступила піна. Лікарі, старша сестра та решта персоналу ще довго вовтузилися з учителем, який лежав непритомний, і, нарешті, винесли його ношами. Та невдовзі Попов спокійно собі сидів поруч зі своєю нареченою за «хорошим» російським столом, доїдав свій обід і весело перемовлявся з сусідами, мов нічого й не було!

Ганс Касторп спостерігав за цією пригодою з шанобливим острахом, але й вона серйозно його не заторкнула, дай йому Боже. Звичайно, Попов міг удавитися рибою, але ж насправді не вдавився, й, не зважаючи на свій стан безсвідомої несамовитости, все-таки потай проявив певну обережність. А тепер ось сидів і доїдав обід, ніби це не він щойно буянив, як навіжений чи п'яний у лихоманці, напевне, сам нічого з того й не пам'ятав. Та й уся його постава була такою, що не викликала в Ганса Касторпа поваги до страждання. Наречена лише посилювала враження про панівні тут, нагорі, легковажність і розбещеність, з якими Ганс Касторп не раз стикався; тож він хотів з ними боротися, більше займаючись тяжкохворими та «морібундусами», хоча це і суперечило тутешнім звичаям.

На тому самому поверсі, де мешкали брати, лежала тяжкохвора, ще зовсім юна дівчина, Лайла Ґернґрос, яка, за словами сестри Альфреди, мала незабаром померти. За десять днів у неї було чотири дуже сильні горлові кровотечі, й сюди, нагору, приїхали батьки, сподіваючись забрати її живою. Та це, очевидно, було неможливо: надвірний радник заявив, що бідолашну малу Ґернґрос нікуди не можна везти. Їй було років шістнадцять-сімнадцять. Гансові Касторпу це видалося слушною нагодою для здійснення свого плану з горщиком квітів та побажаннями скорого одужання. Правда, до дня народження Лайли було ще далеко, та вона, якщо вірити людським передбаченням, до нього й не доживе; Ганс Касторп довідався, що день народження буде лише навесні, та вирішив, що це не може стати перешкодою для задуманого ним вияву пошани й милосердя. Під час однієї з передобідніх прогулянок у напрямку до курзали, він разом з братом зайшов до квіткової крамниці, і, вдихаючи на всі груди сильний запах вологої землі та квітів, вибрав гарний кущ гортензій, який послав помираючій дівчині, не вказуючи від кого, а лише доклавши картку з написом «Від двох колег по санаторію з сердечними побажаннями скорого одужання». Все це він робив радісно, приємно схвильований ароматом квітів та вологого тепла, від якого, після вуличного холоду, сльозились очі; а серце його калатало від думки про незвичність, сміливість та значущість цього людяного вчинку, якому він потай надавав символічного значення.

Лайла Ґернґрос не мала окремої сестри-жалібниці, а перебувала під безпосереднім наглядом панни фон Мілендонк та лікарів, але Альфреда часто заходила у вестибюль, тож вона й повідомила хлопцям про враження, яке справила на дівчину їхня увага. Лайла, безнадійно відрізана від світу своєю хворобою, зраділа привітові чужих людей як дитя. Гортензія стояла біля її ліжка, дівчина пестила її поглядом і руками, дбала про те, щоб квітку поливали, й навіть під час жорстоких нападів кашлю не відривала від неї свого змученого погляду. Батьки, майор у відставці Ґернґрос та його дружина, також були розчулені й утішені, оскільки в санаторії вони нікого не знали й навіть не могли робити жодних припущень про те, хто ж таки прислав квіти; диякониса Шільдкнехт, як сама потім прохопилась, не могла втриматися, щоб не розкрити таємницю анонімности й назвала братів. Вона ж таки передала прохання від усієї родини Ґернґросів зайти, щоб познайомитися з панами та висловити подяку; тож за день обидва брати, прямуючи за дияконисою, ввійшли навшпиньки в кімнату хворої.

Помираюча виявилась чарівною білявкою з блакитними, як незабудки, очима; незважаючи на велику втрату крови та на те, що вона ледве дихала рештками легень, Лейла виглядала крихкою, але не жалісною. Вона подякувала і завела бесіду з хлопцями глухуватим, але приємним голосом. На її щоках з'явився рум'янець і вже з них не сходив. Ганс Касторп пояснив свій учинок так, як то було слід зробити при батьках, і трохи вибачився; він говорив тихо й схвильовано з лагідною шанобливістю. Ще трохи — принаймні, таке бажання в нього виникало — й він би став перед ліжком дівчини на коліно; у всякому разі, він довго стискав у своїй руці руку Лайли, хоча ця гаряча ручка була не просто вологою, а мокрою, оскільки дівча просто обливалося потом; з її тіла виділялося стільки води, що воно б давно зморщилось і висохло, якби ці втрати не компенсувалися пожадливим поглинанням лимонаду, повна карафка якого стояла на її нічному столику. Батьки, хоч і були дуже засмучені, проте люб'язно підтримували бесіду, розпитуючи про особисті обставини обох братів та заторкуючи інші теми, як то водиться в культурному товаристві. Майор був кремезним чолов'ягою з низьким лобом та щетинистими вусами — справжній богатир, який явно був органічно невинним у схильності донечки до хвороби. Винною в цьому була, очевидно, його жінка — кощавенька особа з очевидною схильністю до сухот, яка до того ж була досить пригніченою через те, що донька успадкувала її слабке здоров'я. Коли в Лайли хвилин за десять з'явились ознаки втоми чи, точніше, надмірного збудження (рожеві щоки її запалали, а незабудкові очі почали неспокійно блищати), брати, яким сестра Альфреда кинула багатозначний погляд, поквапно попрощалися. Пані Ґернґрос провела їх до дверей, висловлюючи самій собі гіркі докори, що глибоко схвилювало Ганса Касторпа. Від неї, від неї вся ця халепа, побивалася вона; лише від неї могла успадкувати хворобу бідна дівчинка, чоловік тут зовсім ні до чого. Але й вона сама, багато хто може це підтвердити, слабувала на легені лише в легкій формі та недовго, ще дівчиною. Потім подолала хворобу, подолала остаточно, як її запевняли, і хотіла вийти заміж, дуже хотіла, так хотіла вийти заміж і жити, й їй пощастило; вона одружилася цілковито здоровою зі своїм дорогим чоловіком, а він, міцний як дуб, ніколи навіть уявити собі не міг, що їхню дитину спіткає така хвороба. Та хоч яким міцним та дужим був батько, вплив його спадковости не зміг перешкодити біді. Й ось у дитини пробилося те страшне, давно поховане й забуте, й дівчинка не може цього подолати, загине, а вона, мати, здолала хворобу й тепер перебуває в більш безпечному віці; та її бідолашна, люба дитина має померти, лікарі вже не дають жодної надії, й в усьому винна вона і її минуле.

Хлопці намагалися її втішити і говорили про те, що все ще може обернутися на краще. Та пані майорова лише схлипувала й ще раз узялася дякувати їм за все, за все, за гортензії та за те, що своїми відвідинами вони хоч трохи розвіяли та порадували її дитину. Адже бідолашка лежить зовсім сама й катується, інші ж її однолітки веселяться та радіють життю, танцюють з красивими хлопцями, адже хвороба цього бажання відбити ніяк не може. Вони принесли з собою хоч трохи сонця, Боже мій, напевне востаннє. Ці гортензії для неї наче успіх на балу, а бесіда з такими двома славними кавалерами, ніби невинний, маленький флірт, вона, мати, зразу це помітила.

Ця заувага трохи покоробила Ганса Касторпа, тим більше, що пані майорова вимовила «флірт» неправильно, тобто не на англійський манер, а на німецький, що його надто подратувало. Крім того, він ніякий не «славний кавалер», а відвідав маленьку Лайлу, протестуючи в такий спосіб проти панівного тут егоїзму та з причин медико-духовного характеру. Одне слово, в нього дещо підупав настрій від того, як повернулася справа, оскільки пані майорова підійшла до цього не так, як слід, і все-таки він був збуджений і задоволений з того, що довів свій задум до кінця. В душі та в пам'яті закарбувалися два враження: аромат землі в квітковій крамниці й доторк вологої ручки Лайли. Й оскільки почин вони вже зробили, то Ганс Касторп тут-таки домовився з сестрою Альфредою того ж таки дня відвідати її хворого, Фріца Ротбайна, який дуже нудьгував у товаристві сестри-жалібниці, що його доглядала, хоча, якщо вірити всім ознакам, жити йому залишалося зовсім трохи.

Хоч як добрий Йоахим відмовлявся, йому також довелось іти. Енергія та каритативна підприємливість Ганса Касторпа переважали братову неохоту, яка виявлялася лише в мовчанні та опусканні очей, адже на звинувачення в браку християнських почуттів він не знав би що відповісти. Ганс Касторп добре це бачив і вміло використовував. Він також розумів, у чому полягає це небажання з військового погляду. Та й що з того, головне, що такі заходи бадьорили його, ощасливлювали та, здавалося, йшли на користь. Тож на німий спротив Йоахима Ганс Касторп не мусив зважати. Він обговорив з ним, чи можна послати молодому Фріцу Ротбайну квіти, адже хворий був чоловічої статі. Та Гансові Касторпу надто хотілося це зробити, адже на такий випадок квіти дуже пасують; ідея з елегантною фіолетовою гортензією йому надзвичайно сподобалась, тому він вирішив, що стать пацієнта не грає ролі, оскільки хворий перебуває при смерті, й для дарування квітів тут також не потрібно жодної святкової нагоди, оскільки з помираючими треба завжди поводитися так, ніби день народження в них щодня. З такими думками він з братом знову завітав до квіткової крамниці, занурившись в атмосферу запахів теплої землі та квітів, і з'явився перед паном Ротбайном з букетом, що складався із щойно збризнутих водою троянд, гвоздик та левкоїв, ідучи слідом за Альфредою, яка оголосила про прихід відвідувачів.

Тяжкохворий не мав і двадцяти років, проте вже починав лисіти та сивіти, він сидів з восковим, змученим обличчям, з великими руками, великим носом та вухами й ледь не до сліз гаряче дякував за співчуття та розвагу, — він справді трохи заплакав від кволости, коли вітався з хлопцями й побачив букет, але тут-таки заговорив, щоправда майже пошепки, про європейську квіткову торгівлю та її постійно зростаючий розмах, про велетенський об'єм експорту садівництва в Ніцці та Каннах, про вагони, завантажені квітами, та про поштові посилки, які щоденно розходяться в усіх можливих напрямах, про гуртові ринки в Парижі та Берліні та про постачання в Росію. Адже він був комерсант, і поки жив, його інтереси спрямовувалися саме на цю сферу. Батько, що мав у Кобурзі лялькову фабрику, послав сина на навчання до Англії, пошепки розповідав хворий, саме там він і занедужав. Правда, спочатку гадали, що його лихоманка має тифозне підґрунтя, й стали відповідним чином лікувати, тобто посадили на сувору дієту з ріденькими юшками, саме тому він так охляв. Тут, нагорі, йому дозволили їсти, і він взявся їсти: в поті чола намагався він, сидячи в ліжку, харчуватись якомога краще. Та виявилося, запізно, і його шлунок також був уражений хворобою, тож даремно йому з дому посилають копчені язики та вугрів, його організм уже нічого не сприймає. А тепер Беренс телеграмою викликав з Кобурґа батька, й той їде сюди. Адже лікарі вирішили вдатися до крайніх заходів і зробити резекцію ребер, хоча день у день хлопець слабшав, і шанси на успіх були мізерні. Ротбайн розповів про все пошепки, але досить детально, а до операції він підходив суто з комерційної точки зору — бо, як уже згадувалось, поки живе, він усе розглядатиме саме в цьому ракурсі. Найдорожче при цій операції — анестезія спинного мозку, — обійдеться в тисячу франків, адже тут ідеться про всю грудну клітку — шість-вісім ребер, тож постає питання, чи буде вигідною така інвестиція. Беренс умовляє, й тут його інтерес зрозумілий, але чи вигідно це самому Ротбайну, може, розумніше спокійненько собі померти з усіма цілими ребрами.

Важко було щось йому порадити. Брати вважали, що слід урахувати хірургічну майстерність надвірного радника. Погодилися на тому, що треба дочекатися старого Ротбайна, який ось-ось має прибути, й тоді спитати його ради. Прощаючись, Фріц знову трохи розплакався, і хоча це було лише наслідком кволости, сльози в очах дивним чином суперечили сухуватій діловитості мислення та мови. Він попросив, щоб панове ще раз його навідали, і хлопці охоче пообіцяли, та вже не довелося. Оскільки того ж таки вечора прибув фабрикант ляльок, наступного ранку зробили операцію, і після неї Фріц уже не міг приймати гостей. А через два дні, коли Ганс Касторп та Йоахим випадково проходили повз його кімнату, там уже прибирали. Сестра Альфреда зі своєю маленькою валізою вже залишила санаторій «Берґгоф», бо її терміново викликали в інший медичний заклад, до іншого «морібундуса», тож, зітхнувши, вона закинула за вухо шворку пенсне і поквапилась туди, адже це було єдиною перспективою, яку їй могло запропонувати життя.

Коли дорогою в їдальню чи на прогулянку помічаєш «полишену» кімнату, що стала тепер вільною, з нагромадженими один на один столами та стільцями, з розчиненими навстіж подвійними дверима, за якими йде прибирання, то ця багатозначна, але вже звична картина не надто привертала увагу, особливо, якщо зважити на те, що ти сам оселився в таким же чином «звільненій» кімнаті, яка з часом стала твоєю. Та коли знаєш, хто мешкав у тій кімнаті, то мимовільно задумаєшся: так було цього разу й так було за тиждень, коли Ганс Касторп випадково застав у подібному стані кімнату малої Ґернґрос. Спочатку його розум відмовлявсь усвідомити сенс тієї метушні, що панувала в кімнаті. Він стояв і дивився, розгублений і вражений, аж ось підійшов надвірний радник.

— Оце стою й дивлюся, що тут прибирають, — сказав Ганс Касторп. — Доброго дня, пане надвірний раднику Отже маленька Лайла...

— Т-так, — відповів Беренс і здвигнув плечима. Після паузи, коли виявилося значення його жесту, він додав. — А ви встигли ще, так би мовити, під завісу швиденько позалицятися за всіма правилами? Мені подобається, що ви, відносно міцний хлопець, трохи переймаєтеся моїми легеневими свистунчиками, що сидять по своїх клітках. Гарна риса вашого характеру, що не кажіть, треба бути справедливим, справді гарна риса. Чи можу я вас принагідно знайомити з тим чи тим? У мене тут ще багато різних чижиків сидить, — якщо вас це, звичайно, цікавить? Зараз, наприклад, я саме маю заскочити до «перекачаної». Підете зі мною? Я вас просто відрекомендую, як співчутливого товариша.

Ганс Касторп відповів, що надвірний радник точно прочитав його думки й запропонував саме те, про що він сам збирався його попросити. Він з удячністю скористається дозволом і приєднається до нього. Але хто така ота «перекачана» і як розуміти це прізвисько?

— Буквально, — сказав надвірний радник. — У прямому значенні, без жодних метафор. Вона сама вам розповість. — За кілька кроків вони опинилися біля кімнати «перекачаної». Надвірний радник увійшов у подвійні двері й попросив свого супутника зачекати. При появі Беренса в кімнаті почувся здавлений, але дзвінкий і веселий сміх та чиясь мова, проте двері зачинилися, і все вщухло. Та коли співчутливого відвідувача за кілька хвилин запросили до кімнати, його також привітав той самий сміх; Беренс відрекомендував Ганса Касторпа білявій пані, що з цікавістю роздивлялася його своїми блакитними очима. Вона напівсиділа в ліжку, підперши спину подушкою, та безперестанку неспокійно сміялася дуже високим, сріблястим голосом і при цьому задихалась, так ніби брак повітря та страх перед хворобою збуджував її як лоскіт. Зрештою, вона, можливо, сміялася й від того, як вигадливо надвірний радник відрекомендував їй гостя, а коли лікар уже йшов, гукнула навздогін: «Прощавайте, щиро дякую, до побачення!» Помахала рукою, голосно зітхнула, знову сріберно засміялася й пригасла руки до грудей, що здіймалися під батистовою сорочкою, далі нервозно перебираючи ногами. Її звали пані Ціммерманн.

Ганс Касторп знав її з обличчя. Протягом кількох тижнів вона сиділа за столом пані Саломон та ненажерливого школяра й постійно сміялася. Потім зникла, та Ганс Касторп не звернув на це уваги. Напевне, поїхала, думав він собі, коли помітив її зникнення. І ось вона тут з прізвиськом «перекачана», сенс якого йому мали ще пояснити.

— Ха-ха-ха, — заливалася вона, ніби її хто лоскотав, при цьому груди високо здіймалися. — Страшенно смішний цей Беренс, надзвичайно смішна та дотепна людина, можна померти від сміху! Тож сідайте, пане Кастен, пане Карстен чи як то ваше прізвище, воно у вас таке кумедне, ха-ха, хи-хи, прошу мене вибачити! Сідайте он на той стілець у ногах ліжка, але прошу дозволити мені рухати ногами, я не можу, ха-а... — задихалася вона, розтуливши рота і знову заливаючись сміхом, — ніяк не можу зупинитися.

Вона була дуже миловидна, мала правильні й приємні, може, трохи різкуваті риси обличчя, трохи зухвале подвійне підборіддя, хоча губи з синюватим відтінком та кінчик носа, безперечно, свідчили про утруднене дихання. Її гарні худі руки, що красиво виглядали з-під мереживних рукавів нічної сорочки, так само як і ноги, ні на мить не зупинялися. В неї була дівчача шия з глибокими западинами під тендітними ключицями, груди, що ввесь час уривчасто й неспокійно здіймалися від сміху та задухи, також здавалися ніжними й юними. Ганс Касторп вирішив, що і для неї пошле чи принесе квіти з експортних садівництв Ніцци або Канн, зволожені та запашні. З деякою стурбованістю він приєднався до невтримних та судомних веселощів пані Ціммерманн.

— Отже, ви навідуєте тут тяжкохворих? — запитала вона. — Як забавно та люб'язно з вашого боку, ха-ха, ха-ха! Але уявіть собі, я зовсім не тяжкохвора, тобто я не була тяжкохворою, ще зовсім недавно не була, аніскілечки... та недавно зі мною трапилася пригода... Ви тільки послухайте, хіба це не кумедно, таке смішне вам за все життя не... — і, хапаючи повітря та заливаючись сміхом, пані Ціммерманн розповіла йому, що з нею трапилося.

Вона прибула нагору трохи хворою, але таки хворою, адже інакше б не приїхала, можливо, навіть не зовсім легкохворою, але скорше легко, ніж тяжко. Пневмоторакс, цей недавній винахід хірургічної техніки, який, одначе, дуже швидко став надзвичайно популярним, у її випадку дав блискучі результати. Операція виявилася вдала, здоров'я та самопочуття пані Ціммерманн щораз покращувалося, її чоловікові — вона була одружена, але бездітна — обіцяли, що місяців за три-чотири вона має повернутися додому. Тож заради забави вона затіяла екскурсію в Цюрих — не маючи на те жодних інших причин, окрім бажання розважитися. Й чудово розважалась, та їй здалося необхідним поповнити хвору легеню газом, тож вона довірила цю справу одному молодому тамтешньому лікареві, ха-ха, ха-ха, і що ж сталося? Він просто її перекачав. Інакше тут не скажеш, цим словом усе сказано. Він перестарався, певно, був не дуже досвічений, одне слово: в стані переповнености, тобто з калатанням серця та задухою — ха, хи-хи — вона знову повернулася сюди, нагору, а Беренс страшенно її вилаяв і тут-таки загнав у ліжко. Й ось тепер вона тяжкохвора, ні, не безнадійно, але зіпсована, скалічена — ха-ха-ха. Чому пан робить таке обличчя, таку кумедну гримасу? Й вона так реготала над його обличчям, тицяючи в нього пальцем, аж у неї лоб посинів. Та найкумеднішим був Беренс зі своїм гнівом і грубістю, вона вже наперед реготала, уявляючи, як він її зустріне, коли помітила, що її перекачали. «Ваше життя в крайній небезпеці!» — закричав він на неї без жодних недомовок та перифраз, такий ведмідь, ха-ха-ха, хи-хи-хи, прошу вибачення.

Залишалося незрозумілим, з якої причини вона, так захлинаючись, регоче над словами надвірного радника: через його «грубість» чи через те, що вона йому не повірила, але ж мала таки повірити, та її становище саме по собі — тобто смертельна небезпека, в якій вона перебувала — видавалося їй так само надзвичайно комічним. У Ганса Касторпа склалося враження, що скорше це було друге, і вона справді реготалася ліпне через дитинну легковажність та дурість свого курячого розуму, що Ганс Касторп ніяк не міг схвалити. Він таки послав їй квіти, та вдруге побачити смішливу пані Ціммерманн йому не довелося. Протримавшись іще кілька днів на кисні, вона таки померла на руках у свого чоловіка, викликаного нагору телеграмою, — дурна як гуска, додав від себе надвірний радник, від якого Ганс Касторп дізнався про її смерть.

Та ще до цього підприємливий дух співчуття допоміг Гансові Касторпу завдяки надвірному раднику та медичному персоналу зав'язати нові знайомства з тяжкохворими, а Йоахим був змушений скрізь його супроводжувати. Так йому довелося йти з Гансом Касторпом до сина «Tout-les-deux», другого, який ще був живим, бо в іншого, навпроти, вже давно прибрали й обкурили Н2СО. Потім до хлопчика Тедді, який нещодавно прибув сюди нагору з «Фрідеріціанума», навчального закладу, де він захворів, і його випадок був надто важким. Потім до російського німця, службовця страхового товариства Антона Карловича Ферге, такого собі терплячого добряка. А також до бідолашної пані Малін-кродт, яка хотіла всім подобатися; Ганс Касторп послав до неї квіти, як і іншим, та в присутності Йоахима навіть часто годував її кашею... Поступово вони зажили слави добрих самаритян та братів милосердя. Одного разу пан Сеттембріні навіть заговорив з Гансом Касторпом на цю тему.

— Хай йому грець, пане інженере, я чую про вас незвичайні речі. Ви кинулися в благодійництво? Шукаєте виправдання завдяки добрим справам?

— То дрібниці, пане Сеттембріні. Не варто і згадувати про це. Ми з братом...

— Та залиште вашого брата поза грою. Якщо і говорять про вас обох, то мають на увазі саме вас. Лейтенант — це людина шанована, але духовно проста натура, без таємних закамарків у душі, у вихователя з такою людиною не буває особливих проблем. І ви мене не переконаєте, ніби керує всім саме він. Важливішу, хоча і небезпечнішу роль граєте саме ви. Ви, якщо так можна висловитись, є важкою дитиною життя, і про вас треба постійно піклуватися. Зрештою, ви ж самі дозволили мені піклуватися про вас.

— Звичайно, пане Сеттембріні. Раз і назавжди. Дуже люб'язно з вашого боку. А «важка дитина життя» — це вдалий вислів. Що тільки письменникам не спаде на думку! Не знаю, що я маю про себе думати, маючи такий титул, але звучить він добре, це я мушу визнати. Так, ну а я трохи займаюся «дітьми смерти», ви, очевидно, саме це маєте на увазі. Коли маю час, то відвідую тяжко — та серйознохворих, зовсім не нехтуючи власним лікуванням, розумієте, відвідую тих, хто тут не для розваг і хворіє не внаслідок розпусти, а тих, хто помирає.

— Та в Писанні сказано: нехай мертві ховають своїх мертвих, — мовив італієць.

Ганс Касторп здійняв руки й зробив таку гримасу, наче хотів сказати: мало що пишеться, пишуть і так, і навпаки, тому важко знайти істинне й дотримуватися до нього. Ясна річ, що катеринщик заторкнув тут негативний аспект, але цього слід було чекати. Та, якщо Ганс Касторп і досі був готовий його слухати, сприймати теорії італійця як такі, що заслуговують на увагу та заради експерименту піддаватися на педагогічний вплив, він був далеким від того, щоб заради якихось педагогічних поглядів відмовитися від відвідин тяжкохворих, незважаючи на матір Ґернґрос із її розмовами про «невинний маленький флірт», на сухувату діловитість бідолашного Ротбайна та дурненьке гигикання «перекачаної», оскільки ці візити все ще здавалися Гансу Касторпу корисними й важливими.

Сина «Tout-les-deux» звали Лауро. Він також одержав квіти, фіалки з Ніцци із землянистим запахом, «від двох співчутливих колег по санаторію з сердечними побажаннями скорого одужання», і оскільки ця анонімність стала вже цілком формальною і кожен знав, від кого ці квіти, то, зустрівши якось обох братів у коридорі, до них звернулася сама «Tout-les-deux», темно-бліда мати-мексиканка, звернулась, аби подякувати їм за допомогою кількох шурхітливих слів, а головне, — виразно скорботних жестів, та запросила особисто прийняти подяку від її сина — de son seul et dernier fils qui allait mourir aussi[34]. Вони тут-таки і зайшли. Лауро виявився надзвичайно вродливим юнаком з палаючими очима, орлиним носом, широкими ніздрями та чудово окресленими вустами, над якими пробивалися чорні вусики. Він жестикулював з таким погордливим драматизмом, що відвідувачі, навіть Ганс Касторп не менше від Йоахима Цімсена, були раді, коли двері кімнати хворого нарешті за ними зачинилися. Адже поки «Tout-les-deux» в своїй кашміровій хустці та чорній накидці, зав'язаній під самим підборіддям, з поздовжніми зморшками на її вузькому чолі та неймовірними капшуками під чорними як гагат очима, зігнувши коліна, журливо скрививши рота й час від часу наближаючись до ліжка та відвідувачів і, мов папуга, повторюючи трагічним голосом «Tous les dé, vous comprenez, messiés... Premierement Tun et maintenent l'autre[35], снувала сюди-туди по кімнаті, тим часом красень Лауро, також по-французькому, розкотистим, тріскотливим голосом та з нестерпною високопарністю вів мову про те, що він хоче померти як герой, comme héros, à l'espagnol, так само, як брат, de même que son fier frère Fernando[36], який також помер як іспанський герой; при цьому Лауро жестикулював, розірвав на собі сорочку, щоб підставити свої жовті груди під удар смерти, і входив у раж доти, поки напад кашлю спричинив появу на губах прозорої, рожевої піни; на цьому його хвастощі закінчилися, що дало можливість братам навшпиньки залишити кімнату.

Про відвідини Лауро вони більше не говорили, і навіть про себе кожен намагався не засуджувати його поведінку. Та їм обом значно більше сподобався Антон Карлович Ферґе з Петербурга; він лежав у своїх густих, доброзичливих вусах й так само доброзичливо випнутою шиєю, повільно і тяжко одужував від операції, під час якої йому спробували зробити пневмоторакс, — пан Ферґе, був тоді на волосину від смерти. Він зазнав дуже сильного шоку, шоку плеври — відомого ускладнення при цій такій модній операції. Й шок цей стався у нього в особливо тяжкій формі, супроводжувався повним колапсом організму та глибокою непритомністю, — одне слово, він був у такому критичному стані, що операцію довелося перервати й відкласти на потім.

Щоразу, коли Ферге заводив мову про цю історію, його добрі сірі очі широко розплющувались, а обличчя ставало сірим, очевидно, він справді пережив жахливу ситуацію.

— Без наркозу, панове. Ну, гаразд, такі, як я, його не переносять, у подібних випадках наркоз не дозволяється, це можна зрозуміти, й розумна людина з цим має примиритись. Але ж місцева анестезія проникає зовсім неглибоко, панове, вона лише притуплює чутливість верхніх шарів, і поки тебе розрізають — відчуваєш лише, ніби щось тебе стискає, мне. Лежиш із заплющеними очима, щоб нічого не бачити, асистент тримає тебе праворуч, старша сестра — ліворуч. Таке почуття, що тебе стискають і мнуть — це роблять надріз і відтягують краї зажимами. А потім я чую, як надвірний радник каже: «Так!» — і в ту ж мить, панове, починає промацувати підреберну плевру якимось тупим інструментом — він має бути тупим, щоб передчасно її не проколоти — тож починає промацувати плевру: промацує, щоб знайти потрібне місце, зробити там прокол, упустити туди газ, — й ось як він почав, як почав водити тим інструментом по моїй плеврі — панове, панове, що там казати! Мені ледь кінець не настав, я ледве не помер, описати відчуття просто неможливо. Підреберна плевра, панове, вона така, що її не можна торкати, не можна, ніяк не можна торкати, вона — табу, вона прикрита плоттю, ізольована, недоторканна раз і назавжди. А він оголив її і взявся промацувати. Й мені, панове, стало зле. Жахливо, жахливо, панове, я ніколи не думав, що існує таке тричі прокляте, підле, принизливе почуття, якого на землі взагалі не буває, хіба що в пеклі! Я знепритомнів — було підряд три непритомності, одна зелена, одна брунатна і одна фіолетова. Окрім того, під час непритомности я відчував жахливий сморід, шок подіяв на відчуття запаху, панове, нестерпно смерділо сірководнем, так, напевне, в пеклі смердить; та, незважаючи на все це, я чув власний сміх, хоча й хапав повітря, але сміх не як у людей, то був такий непристойний і такий огидний сміх, якого я за все життя не чув, адже коли промацують плевру, вам, панове, здається, що вас неймовірним, нелюдським чином лоскочуть; ось такий я пережив сором і муку, ось що значить плевральний шок, хай Господь Бог береже вас від того.

Часто і щоразу бліднучи від жаху, згадував Антон Павлович Ферге цю «огидну» історію й дуже потерпав від думки, що таке може повторитися. До речі, з самого початку він заявив, що людина він проста, будь-які «високі» почуття йому цілком чужі, тож не варто ставити перед ним особливих духовних та моральних вимог, адже він сам ні перед ким таких вимог не ставить. З'ясувавши цю обставину, він заходився досить цікаво оповідати про своє минуле життя, з якого його вирвала хвороба, життя страхового агента, що, живучи в Петербурзі, об'їздив уздовж і впоперек усю Росію, оглядав застраховані фабрики та збирав відомості про клієнтів, чиє економічне становище було ненадійним; оскільки, судячи за статистикою, пожежі найчастіше ставалися саме на тих промислових підприємствах, справи яких ішли кепсько. Саме тому його й посилали, щоб під тим чи тим приводом прозондувати певне підприємство й повідомити банк свого товариства про реальний стан, а товариство могло вчасно провести перестрахування чи розділити премію й таким чином уникнути значних збитків. Він розповідав про зимові подорожі цією неозорою країною, про те, як цілими ночами в лютий мороз мчав він, лежачи в санях, накритий овечими шкурами, й, прокинувшись, бачив над снігом вовчі очі, що світилися як зірки. З собою в скриньці він возив заморожений провіант: щі та пшеничний хліб, на станціях, коли міняли коней, цю їжу відтоплювали, причому пшеничний хліб виявлявся зовсім свіжим, так ніби його саме сьогодні спекли. Та було кепсько, коли в дорозі заставала відлига: тоді замерзлі в шматках щі танули й текли.

Ось такими розповідями частував братів пан Ферґе, час від часу перериваючи свою оповідь, зітхав і казав, що все це дуже добре, та головне, щоб його знову не потягли робити той пневмоторакс. У тому, що він розповідав, не було нічого високого, але фактичний характер оповіді робив її досить таки цікавою, особливо для Ганса Касторпа, який уважав для себе корисним якомога більше дізнатися про російську державу та життя в ній, про самовари, пироги, про козаків та про дерев'яні церкви з такою масою бань-цибулин, що вони нагадували колонії грибів. Розпитував Ганс Касторп і про тамтешніх людей, про їхню північну, а тому ще більш захопливу, як йому здавалось, екзотику, про азійський домішок у їхній крові, про широкі вилиці, про монголо-фінський розріз очей; він слухав начебто з антропологічним інтересом і навіть просив Ферге сказати щось російською: швидкою, нечіткою, цілком чужою та безкісною виривалася ця східна мова з-під доброзичливих вусиків пана Ферге, з його доброчинно випнутого борлака, й Ганса Касторпа все це цікавило то сильніше (такою вже є молодь), що більш забороненою з педагогічного погляду була та сфера, в якій розважався.

Вони частенько заходили на чверть години до Антона Павловича Ферге. Окрім того, навідували й хлопчика Тедді з «Фрідеріціанума», білявого, елегантно одягненого чотирнадцятирічного підлітка з тонкими рисами обличчя; він мав приватну доглядальницю, а вдягнений був у білу шовкову піжаму на шнурівці. Тедді був сиротою, але заможнім, як сам розповідав. Чекаючи на серйознішу операцію, що мала відбутися незабаром, а саме на спробу видалити вражені частини легень, він часом, якщо почувався краще, на годину вставав з ліжка й, одягнувши гарний спортивний костюм, приєднувався до товариства пацієнтів. Дами охоче заводили з ним розмову, а він прислухався до їхніх бесід, наприклад, коли обговорювалися взаємини адвоката Айнгуфа з певною особою в панталонах-реформ та з Френцхен Оберданк. Потім він знову лягав у ліжко. Так елегантно жив собі хлопчик Тедді день за днем, причому натякав, що нічого іншого він від життя вже й не чекає.

У кімнаті номер п'ятдесят лежала пані фон Малінкродт, її звали Наталі, вона мала чорні очі та золоті сережки у вухах, любила кокетувати та наряджатися, до того ж вона була заразом Йовом та Лазарем у спідниці — Господь послав їй силу-силенну хвороб. Здавалося, ввесь її організм наскрізь просякнутий отрутами, оскільки на неї постійно нападали різноманітні недуги то разом, то по черзі. Особливо сильно була вражена шкіра, вкрита місцями екземою, яка спричиняла нестерпну сверблячку, а часом ранки з'являлися навіть у роті, чому їй було важко їсти навіть з ложечки. Запалення виникали одне за одним: запалення підреберної плеври, нирок, легень, окістя і навіть мозку, тож пані Малінкродт урешті непритомніла, а серцева недостатність, спричинена жаром та болями, постійно тримала її в страху, призводила, наприклад, до того, що під час столування вона не могла як слід проковтнути шматок: їжа застрягала на самому початку стравоходу. Одне слово, жахливо страждала й до того ж була цілковито самотньою, оскільки після того, як покинула чоловіка та дітей заради іншого мужчини, точніше — хлопчика, коханий у свою чергу покинув її, як вона сама розповіла братам, і тепер вона залишилася без дому, хоча й при грошах, оскільки чоловік їй таки допомагав. Жінка без зайвої гордости користувалася з того, що він посилав їй, оскільки був чи просто порядним, чи досі в неї закоханим, адже сама пані Малінкродт ставилася до себе несерйозно й визнавала, що, справді, вона безчесна й порочна дамочка і, розуміючи це, зносила свої страждання як Йов, з дивовижним терпінням і витримкою та з тою стихійною силою опору, особливо притаманною жіночій породі, долала немічність свого смаглявого тіла і за допомогою шматка газу, яким з якихось медичних причин їй доводилося обв'язувати голову, ще й навіть примудрялася себе прикрасити. Вона постійно міняла прикраси: вранці починала з коралів, а ввечері закінчувала перлами. Зрадівши квітам, які прислав Ганс Касторп, вона сприйняла це радше за вияв ґалантности, ніж милосердя; вона запросила хлопців попити чай біля її ліжка, причому сама пила з кухлика з носиком; її пальці, навіть великий, до першого суглоба були всуціль унизані перстнями з опалами, аметистами, смарагдами. Погойдуючи золотими сережками, вона розповіла братам про все, що з нею трапилося: про чоловіка, порядну, але нестерпно занудну людину, про дітей, також порядних та нудних, які цілком удались у батька і до яких вона ніколи не могла розвинути особливо палких почуттів, розповіла й про того іншого, ще майже хлопчика, який ставився до неї з такою дивовижно поетичною ніжністю. Та його родичі хитрістю чи силою відірвали його від неї, а потім і хлопчик, напевне, відчував відразу до її хвороби, що саме тоді проявилась бурхливо й різнорідно. Можливо, молоді панове також відчувають відразу? — запитала вона манірно, жіноча природа виявлялася таки сильнішою від екземи, що вкривала половину її обличчя.

Ганс Касторп зі зневагою подумав про того напівхлопчика, що відчував огиду, й висловив це своє ставлення, злегка здвигнувши плечима. А що ж до нього самого, то малодушність поетичного юнака лише підстьобнула його в протилежний бік; під час своїх наступних відвідин він навіть шукав нагоду надати бідолашній пані Малінкродт невеличкі послуги, що не потребували спеціальної підготовки: обережно підносив їй до рота ложку з кашею, яку подавали на обід, поїв із кухлика з носиком, коли в неї застрягав шматок у горлі, допомагав змінити положення в ліжку, адже, крім усього іншого, їй заважала лежати післяопераційна рана. Ганс Касторп постійно займався цими послугами дорогою з їдальні або вертаючись із прогулянки, казав Йоахимові, щоб той ішов собі далі, а він заскочить на хвилинку в кімнату № 50 і подивиться, як там справи, — при цьому відчував якесь щасливе розширення свого єства та радість від усвідомлення користи й потайної значущости своїх добрих справ, щоправда, сюди домішувалося злодійкувате почуття самовдоволення про бездоганну християнськість його поведінки, хоча ота християнськість була настільки скромною, доброчинною й гідною похвали, що тут нічого не можна було заперечити, ані з військового, ані з педагогічно-гуманістичного погляду.

Про Карен Карштедт іще не йшлося, та Ганс Касторп і Йоахим надавали їй особливої уваги. Вона була приватною пацієнткою надвірного радника, і він сам порекомендував братам зайнятися нею. Вже чотири роки жила вона тут, нагорі, без жодних засобів у цілковитій залежності від бездушних родичів, які вже якось забирали її звідси, оскільки, на їхню думку, вона все одно довго не протягне, та завдяки наполегливому втручанню надвірного радника таки повернули назад. Вона мешкала у «Селі», в дешевому пансіоні, була худорлявою дев'ятнадцятирічною дівчиною з гладенько зачесаним маснуватим волоссям, у її боязких очах зачаївся хворобливий блиск, який свідчив про те саме, що й нездоровий рум'янець, голос також був глухий, але приємний. Кашляла вона безперервно, а кінчики її пальців були заліплені пластирем, оскільки на них унаслідок зараження утворилися язвочки.

Тож на прохання надвірного радника, позаяк вони вже показали себе милосердними людьми, брати стали особливо інтенсивно займатися нею. Почали з посилання квітів, потім навідали бідолашну Карен на її маленькому балкончику в «Селі», потім відбулося кілька надзвичайних заходів утрьох: то на змагання ковзанярів, то на перегони бобслеїв. Зимовий спортивний сезон був у розпалі, і в гірській долині цілий тиждень тривало святкування, безліч різних заходів, постійні розваги та видовища, на які брати дотепер звертали увагу лише принагідно та проходом. Зазвичай Йоахим ухилявся від будь-яких місцевих розваг. Тут, нагорі, він перебував зовсім з іншою метою, і взагалі, не збирався тут просто жити і примиритися з перебуванням тут, гаючи час на приємні та різноманітні розваги, ні, його єдиним бажанням було якомога швидше очиститись від отрут хвороби й повернутися на рівнину, щоб приступити там до служби, справжньої, а не лікувальної, яка була лише сурогатом, хоча і її він переривав лише з великою неохотою. Брати активну участь у зимових розвагах йому було заборонено, а ловити витрішки він не мав жодного бажання. Що ж до Ганса Касторпа, то він надто сильно відчував свою тісну інтимну належність до громади тих, що тут, нагорі, тож не мав нагоди відволікатися на розваги людей, які розглядали цю гірську долину як спортивний майданчик.

Проте каритативна підтримка бідної панни Карштедт призвела до деяких змін і в цьому плані — і Йоахим нічого не міг на це сказати, інакше його позицію вважали б не-християнською. Тож якось вони зайшли за хворою в її вбоге житло в «Селі», вивели на чисте повітря чудового, прогрітого яскравим сонцем, морозного дня, і попрямували в бік англійського кварталу, названого так через «Отель д'Анґлетер», а потім його головною вулицею повз розкішні крамниці; де з веселим дзвоном проїздили сани й прогулювалися мешканці курзали та інших пишних готелів, багаті любителі насолод і нероби з усього світу, без капелюхів, у модних спортивних костюмах з дорогих красивих тканин, бронзові від зимового сонця та сліпучого снігу; потім наша трійця спустилася до катка, розташованого в глибині долини, надалеко від курзали, влітку там був газон для гри в футбол. Залунала музика, курортний оркестр грав на естраді дерев'яного павільйону, в кінці чотирикутного, видовженого катка, за яким синіли засніжені гори. Вони взяли квитки, пробралися крізь публіку, що сиділа на розташованих з трьох боків трибунах, знайшли вільні місця і стали дивитися. Фігуристи, легко вдягнені, в чорних трико та обшитих хутром куртках з галунами, ковзали по льоду, розгойдувалися, балансували, виписували фігури, підскакували, оберталися навколо себе. Одна віртуозна пара, чоловік і жінка, обоє професіонали поза конкурсом, виконали номер, який могли виконувати єдині в світі, їх нагородили бурхливими оплесками, а оркестр заграв туш. У змаганнях на швидкість брали участь шість юнаків різних національностей, вони мчали, нагнувшись уперед, заклавши руки за спину, час від часу підносячи до рота хустинку; мали шість разів оббігти довгий чотирикутник катка. Задзвонили дзвони, зливаючись зі звуками музики. Часом натовп глядачів вибухав бурхливими вигуками захоплення та оплесками.

Натовп, який оточував братів та їхню підопічну, був досить строкатий. Білозубі англійці в шотландських шапочках балакали по-французькому з напарфумленими дамами, вдягненими з голови до п'ят у кольорову вовну, — деякі з них були в штанях. Американці, зализані, з маленькими голівками, з люльками в зубах та в шубах хутром назовні. Росіяни, бородаті, елегантні, що мали вигляд багатих варварів. Голландці з домішком малайської крови, які сиділи разом з німцями та швейцарцями. А ще незрозумілі люди, що також говорили французькою, напевне, балканці чи левантійці, представники якогось інтригуючого світу, до якого Ганс Касторп мав певну прихильність, а Йоахим цей світ відкидав як щось двозначне та розпливчасте. Тим часом пустотливо змагалися між собою діти, вони кульгали по льодових доріжках — на одній нозі ковзан, а на другій — лижа, хлопчаки катали своїх «дам» на лопатах, штовхаючи їх поперед себе, бігли із запаленими свічками, і переможцем уважався той, хто добігав до мети, тримаючи в руці незгаслу свічку, долали різні перешкоди, на ходу опускали олив'яною ложкою картоплини в розставлені на льоду лійки. Світ дорослих був у захваті. Вони показували один одному найбагатших, найвідоміших та найчарівніших дітей: ген донька голландського мультимільйонера, ось цей — то син прусського принца, а он той дванадцятирічний підліток носить прізвище відомої у всьому світі фірми шампанських вин. Бідна панна Карен також захоплювалась та кашляла. Й від радости плескала в долоні з ранками на пальцях. Вона була така вдячна братам.

Брати зводили її й на змагання бобслеїв: то було недалеко від «Берґгофа» та від квартири Карен Карштедт, оскільки санний шлях починався на Шацальпі та закінчувався в селі, поміж поселеннями західного схилу. На горі поставили контрольну будку і повідомляли по телефону про кожен старт саней. Між двома обмерзлими сніговими бар'єрами, гладенькою льодовою доріжкою, що на поворотах відливала металічним блиском, з гори з великими проміжками летіли плескаті сани зі спортсменами та спортсменками в костюмах із білої вовни та з нагрудними пов'язками різних національних кольорів. Можна було бачити червоні, напружені обличчя, на які падав сніг. Публіка охоче фотографувала, коли сани вискакували на бар'єр, перевертались і вивалювали спортсменів у сніг. Тут також грала музика. Глядачі розташовувалися на невеликих трибунах або ж стояли на вузькій, розчищеній стежці, що тяглася вздовж бобслейної траси. Часом вона пролягала попід дерев'яними містками, на них також купчилися люди, а під ними раз по раз зі свистом проносилися сани з учасниками змагань. «Покійники з санаторію там, нагорі, напевне, також проносяться зі свистом під цими містками, проходять поворот за поворотом, спускаючись у долину», — подумав Ганс Касторп і висловив свою думку вголос.

Якось по обіді хлопці зводили Карен Карштедт навіть у театр-біоскоп, що був у «Давосі-Пляц», оскільки такі речі вона дуже полюбляла. Тож сидячи в задушливому приміщенні, що фізично було чужим для всіх трьох, адже звикли дихати лише найчистішим повітрям, вони відчували, як їм забиває дихання, а свідомість мов застеляє густим туманом, тоді як перед ними вирувало життя, посіченого на дрібні шматки, які квапилися і вислизали, з'являючись на мить, судомно пробігаючи й зникаючи з тремтливим неспокоєм під простеньку музику, яка дробила теперішній час на такти, відтворюючи швидкоплинні прояви минулого й, незважаючи на обмеженість своїх засобів, заторкувала всі регістри врочистости, помпезности, пристрасти, шаленства та млосної чуттєвости, і втомлені погляди молодих людей не відривалися від екрана. То була напружена історія кохання та вбивства, що безмовно розгорталася при дворі східного деспота, проскакували сцени, сповнені розкошів та наготи, жадоби до влади та фанатичної релігійної покірности, жорстокости, хтивости, шаленого сластолюбства та сповільненої наочности, коли треба було показати м'язи на руці у ката, — одне слово, історія, створена на догоду потаємним смакам публіки різних цивілізованих країн. Сеттембріні, як людина критична, очевидно, різко засудив би таке антигуманістичне видовище та з притаманною йому відвертою класичною іронією викривав би таке зловживання техніки заради показу картин, що суперечать людській гідності, подумав собі Ганс Касторп і пошепки поділився думками зі своїм братом. Тоді як пані Штер, яка також сюди прийшла та сиділа неподалік від них, була буквально заворожена цими картинами, а її неосвічене обличчя аж перекосило від захоплення.

Зрештою, такі обличчя були майже в усіх. Та коли остання ряхтлива картинка зблиснула й погасла, завершуючи вервечку сцен, у залі ввімкнули світло, й арена всіх отих видив постала перед глядачами у вигляді порожнього екрана, не було кому навіть аплодувати. Нікого не було, щоб виразити оплесками свою вдячність за майстерність чи викликати на сцену. Актори, які зібралися, щоб зіграти цю п'єсу, давно роз'їхалися хто куди, глядачі побачили лише тіні їхньої гри, мільйони на мить зафіксованих картин, на які розклали їхні дії, аби будь-якої секунди в ряхтливому, швидкому перебігові повернути їх стихії часу. У мовчанні публіки після того, як згасла ілюзія, відчувалися нервове виснаження та пригніченість. Руки людей безсило повисли перед порожнечею. Деякі терли очі, дивилися перед собою, ніби соромились яскравого світла й хотіли повернутися в темряву, щоб ще раз побачити те, що було раніше, побачити повтореним, пересадженим у свіжий час та підгримованим музикою.

Деспот загинув од ножа, з його розз'явленого рота вирвався крик, якого не було чути. Потім показували різні картини: ось президент Французької республіки, в циліндрі та з орденською стрічкою через плече, відповідає на вітання, стоячи в кареті ландо; ось віце-король Індії на весіллі якогось раджі; німецький кронпринц на плаці потсдамських казарм. Публіка бачила сцени з життя тубільців села Новий Мекленбурґ, півнячий бій на Борнео, голих дикунів, які дмухали носом у якісь дудки, полювання на диких слонів, церемонію при дворі сіамського короля, вулицю борделів у Японії, де гейші сиділи в дерев'яних клітках. А ось сніговою пустелею Північної Азії їдуть закутані самоїди на оленячих запрягах, російські прочани моляться в Хевроні, у Персії злочинця карають ударами по п'ятах. Можна було стати свідком усіх цих подій; простір було знищено, час відкинуто назад, «там» і «тоді» перетворилося на стрімкі, пурхаючі, обіграні музикою «тут» і «тепер». Молода марокканка в смугастій шовковій одежі, вся в прикрасах у вигляді ланцюжків, браслетів та перснів, з тугими, напівоголеними грудьми, раптом виросла до натуральної величини й немовби насунулася на глядачів. Її широкі ніздрі роздимались, очі були сповнені тваринного життя, обличчя перебувало в нестримному русі: вона сміялася, показуючи білі зуби, одну руку з нігтями, що були світліші за шкіру, вона піднесла руку до очей, ніби затуляючи їх від сонця, а другою рукою махала до глядачів. А ті зніяковіло дивилися на обличчя чарівної тіні, яка, здавалось, і дивиться, й не бачить, до якої не доходить жоден погляд, а сміх та помахи рукою живуть не в теперішньому, а «там» і «тоді», тож було б недоречно відповідати на них. Унаслідок цього, як ми вже зауважували, до задоволення підмішувалося почуття якогось безсилля. Потім привид зник. Екран став порожнім та світлим, на нього ніби хтось накинув слово «кінець», і серія видовищ закінчилась, глядачі мовчки стали виходити з театру, а зовні тіснилася нова публіка, що прагнула побачити видиво, яке мало повторитися.

До трьох молодих людей приєдналася пані Штер, і, приставши на її пропозицію, вони всі разом зайшли в кав'ярню курзали, щоб зробити приємність бідолашній Карен, яка ввесь час тримала руки складеними, намагаючись висловити так свою вдячність. Тут також грала музика. Невеликий оркестр з музикантів у червоних фраках вторив першій скрипці — чеху чи то угорцю — той стояв окремо від оркестрантів, посеред танцюючих пар, і несамовито вимахував скрипкою та смичком. За столиками панувало світське пожвавлення. Подавалися дорогі напої. Приміщення було парким та запорошеним, тож брати замовили для себе та своєї підопічної оранжад, щоб трохи прохолодитись, а пані Штер забажала лікеру. В цей час, заявила вона, тут ще немає справжньої гульби. Справжні танці починаються лише надвечір; сюди повалять пацієнти із різних санаторіїв та «дикуни», що мешкають по готелях та в курзалі, і вже не один тяжкохворий, танцюючи, просто звідси потрапив на той світ, після того як осушив до дна чашу насолод і перед фіналом у нього в останній раз ливанула кров горлом in dulci jubilo[37]. Через своє повне невігластво пані Штер вимовила оте «in dulci jubilo» цілком неймовірним чином: перше слово вона запозичила з італійсько-музичного запасу слів свого чоловіка й вимовила, отже, «dolce», тоді як друге слово нагадувало вигук пожежників «Feueijo», «ювілей» чи бозна-що — брати водночас устромили в рот соломинки, що стирчали з їхніх склянок, тільки-но почули цю латину; та пані Штер навіть оком не моргнула. Навпаки, виставивши свої заячі зуби, вона за допомогою натяків та різних шпильок намагалася з'ясувати, в яких стосунках перебувають ці троє молодих людей; для неї було ясно тільки одне — що, звичайно, цій бідній дівчині було дуже зручно мати за покровителів таких галантних лицарів. Менш зрозумілим видавалося їй ставлення до Карен самих братів; та незважаючи на всю свою глупоту й недорікуватість, вона, з чисто жіночою інтуїцією, все-таки частково знайшла відповідь на запитання, щоправда — неповну та банальну; вона таки второпала і в'їдливо натякнула, що істинним і справжнім лицарем тут є саме Ганс Касторп, внутрішній потяг якого до пані Шоша був їй відомим, а молодий Цімсен грає лише роль асистента, і його брат опікується цією жалюгідною Карштедт лише тому, що ніяк не може наблизитися до іншої; такий примітивний здогад цілком відповідав моральному рівню пані Штер, тому коли вона, відпускаючи пласкі дотепи, висловила це своє припущення, Ганс Касторп відповів лише втомленим, презирливим поглядом. Спілкування з бідною Карен, звичайно, було своєрідною заміною й допомагало йому відволіктися, зрештою, як і всі його каритативні заходи. Та водночас ці шляхетні починання були також самодостатніми. Те задоволення, яке він відчував, годуючи кашею багатостраждальну Малінкродт, вислуховуючи історію пана Ферґе про перенесений ним пекельний плевральний шок та бачив, як бідна Карен від радости та вдячности плескає в долоні з обліпленими пластирем пучками — це задоволення хоч, звичайно, й не було настільки прямим та інтенсивним, та все-таки безпосереднім і чистим; воно народжувалося зовсім з іншого духовного ґрунту, ніж той, від чийого імени Сеттембріні виступав як педагог, проте молодому Гансові Касторпу здавалося, що і до цього пасують слова placet experiri.

Будиночок, у якому мешкала Карен Карштедт, стояв недалеко від струмка, побіля полотна вузькоколійки, що тяглася дорогою до села, братам було дуже зручно заходити по неї під час обов'язкової прогулянки після першого сніданку... І якщо вони йшли цією дорогою, прямуючи до головної променади, то перед ними височів малий Шіягорн, за ним праворуч проглядалися три шпилі, які називались «Зелені башти», зараз також укриті сліпучим на сонці снігом, а ще далі праворуч вершини Дорфберга. Під ним, на чверті його висоти був розташований цвинтар «Села», обнесений муром, звідти, напевне, відкривався гарний вид на озеро, тому цвинтар теж міг стати метою прогулянки. Одного чудового ранку вони справді піднялися туди — тепер усі дні були чудовими: безвітряні, сонячні, яскраво-блакитні, жарко-морозяні та біло-сяючі. Брати, один з цегляно-червоним обличчям, другий — бронзовий від засмаги, були лише в костюмах, оскільки на такому сонці пальто тільки б заважало, — молодий Цімсен в одязі спортивного покрою та в гумовому взутті на сніг, Ганс Касторп так само, але в довгих штанях, бо просто фізично не міг звикнути до коротких. Добігала кінця перша декада лютого вже нового року. Справді, цифра року змінилася, після того як Ганс Касторп приїхав сюди, нагору, вже писалась інша, наступна. На годиннику світового часу пересунулася на поділку одна з великих стрілок, звичайно, не найбільша, не та, що відміряє тисячоліття, — небагато з тих, хто живе нині, будуть тому свідками; то була й не та стрілка, яка відміряє століття чи хоча б десятиріччя, ні. Та все-таки стрілка, що відміряє роки, пересунулася, до того ж зовсім недавно, хоча з того часу, як Ганс Касторп став жити тут, нагорі, року ще не минуло, лише трохи більше шести місяців; але тепер та стрілка знову стояла нерухомо, як стрілки на деяких великих годинниках, котрі також пересуваються лише щоп'ять хвилин. І поки зрушить з місця ота річна стрілка, ще десять разів має пересунутися стрілка місячна, а це в кілька разів більше, ніж увесь той час, який Ганс Касторп тут прожив, — лютий не враховується, адже якщо він уже настав, то вже проминув — що розміняв, те витратив.

Тож троє молодих людей якось пішли до цвинтаря на Дорфберзі — заради точности треба згадати й про цю прогулянку. Ідея виникла в Ганса Касторпа, й спершу Йоахим вагавсь, потерпаючи за бідну Карен, та потім таки погодився й визнав, що немає сенсу гратися з нею в піжмурки й аж надто оберігати, як ота боягузлива Штер, котра оберігала себе від усього, що нагадувало excitus[38]. Карен Карштедт ще не вдавалася до самообману, характерного для останньої стадії хвороби, дівчина чудово розуміла, в якому вона стані й що означає некроз пальців. Вона знала й про те, що черстві родичі не захочуть і слухати про таку розкіш, як перевезення її тіла на батьківщину, й що після того, як вона помре, їй виділять скромне місце там, нагорі, на сільському цвинтарі. Одне слово, така прогулянка пасувала їй з морального погляду більше, ніж бобслейні змагання чи кіно; до того ж, відвідання тих, там, нагорі, було своєрідним проявом товариської уваги, якщо не сприймати цей захід лише як звичайну прогулянку й мати на меті огляд цвинтаря як місцевої пам'ятки.

Вони повільно підіймалися, йдучи вервечкою, оскільки розчищена в снігу стежка дозволяла йти лише по одному, проминули останні вілли, що стояли високо на схилі й тепер залишилися внизу, потім знову відкрився знайомий ландшафт у всій своїй зимовій красі, але трохи ширший та з ледь зміщеною перспективою. Він розгортався на північний схід, у напрямі до входу в долину; відкрився й очікуваний вид на замерзле, вкрите снігом озеро в обрамленні лісу, а за далеким берегом гірські схили ніби змикались і в небо, один над одним, здіймалися незнайомі вершини. Всі троє дивилися на краєвид, стоячи в снігу перед кам'яним склепінням цвинтарних воріт, потім зайшли хвірткою; вона не була зачинена — її лише прихилили.

Тут, між могилками, занесеними пухнастим снігом і відгородженими однаковими ґратами з кам'яними та металевими хрестами, з невеликими пам'ятниками, прикрашеними медальйонами та написами, також були розчищені стежки. Навколо було не чутно й не видно ні душі. Тиша, усамітненість та спокій цього місця здавалися тут якимись особливо глибокими й таємничими, а їхній складний смисл важко було вловити; серед кущів у сніговій шапчині трохи набакир та приклавши палець до губів, стояв якийсь маленький кам'яний янгол, що здавався генієм цього місця, тобто генієм мовчання, такого мовчання, яке суттєво відрізнялося від розмови, було її цілковитою протилежністю, тобто було замовканням, що не мало нічого спільного з порожнечею та беззмістовністю. Для обох юнаків то була б добра нагода зняти капелюхи, якби вони їх носили. Та вони були простоволосі, Ганс Касторп також, тому, йдучи вервечкою за Карен Карштедт, вони шанобливо схилили голови та ступали навшпиньки, ледь нахиляючись то праворуч, то ліворуч.

Цвинтар був неправильної форми, спочатку вузьким прямокутником тягся на південь, потім розходився також прямокутниками на обидва боки. Очевидно, його неодноразово доводилося розширювати та приєднувати до нього додаткові ділянки. Проте складалося враження, що цвинтар знову переповнений як уздовж паркану, так і всередині, де були менш привілейовані місця, — навіть для однієї нової могили не було видно жодного щонайменшого місця. Троє відвідувачів досить довго мовчки блукали вузькими стежками та переходами між надгробками, раз по раз зупинялись, аби розібрати ім'я, дату народження та смерти. Пам'ятники та хрести були скромні, без жодної пишности. Що ж до написів, то тут траплялись імена з усього світу — були написи англійською, російською чи, радше, різними слов'янськими мовами, а також німецькою, португальською та багатьма іншими; а от дати свідчили про слабке здоров'я, тривалість життя була загалом дуже недовгою, час від народження до смерти майже завжди не перевищував двадцяти років — сама лише молодь і зовсім мало старших, люди не дуже міцні, що з'їхалися сюди з усіх усюд й остаточно перейшли до горизонтальної форми існування.

Десь посередині, у гущавині надгробків цієї обителі тиші, поміж двома могилами з металевими вінками вони натрапили на вузеньке місце якраз завдовжки з людське тіло, і мимовільно усі троє зупинилися. Так стояли вони — дівчина була трохи попереду своїх супутників — та читали трепетні написи на камені, — Ганс Касторп у невимушеній позі, схрестивши руки на грудях, з напіврозтуленим ротом та якимось дрімотливим поглядом; молодий Цімсен — підібраний, і не лише строго виструнчившись, але навіть трохи відхилившись назад, причому обидва з двох боків потай позирали на Карен Карштедт. Вона все-таки помітила їхні погляди і скромно стояла, трохи знітившись, ледь схиливши набік голову, а потім дещо напружено посміхнулася зі стиснутими губами та часто закліпала очима.

Вальпургієва ніч

Днями мало виповнитися сім місяців з того дня, як Ганс Касторп опинився тут, нагорі, тоді як для Йоахима, що прибув сюди на п'ять місяців раніше від Ганса Касторпа, вже минало дванадцять, тобто рік — цілий рік — ціле коло в космічному розумінні, адже відтоді, як маленький, але потужний паровозик висадив тут Йоахима, земля здійснила повний оберт навколо сонця й повернулась у ту саму точку, в якій була тоді. Настав карнавальний тиждень. На порозі була карнавальна ніч, і Ганс Касторп поцікавився в Йоахима з його річним досвідом, як тут святкують.

— Magnifik[39], — відгукнувся за нього Сеттембріні, коли брати якось знову з ним зустрілися під час ранкової прогулянки. — Splendide[40]! — відповів він. — Як у Пратері, ось ви побачите, інженере. Ми зразу опинимося в лавах блискучих кавалерів, — вів він далі, супроводжуючи свої в'їдливі слова досить виразними рухами рук, плечей та голови. — Що хочете, і в maison de santé[41] часом бувають бали для блазнів та дурнів, я читав про це... То ж чому б і не тут? У програмі — різноманітні danses macabres[42], як ви, звичайно, можете собі уявити. На жаль, частина минулорічних учасників з'явитися не зможе, адже свято завершується пів на десяту.

— Ви маєте на увазі... Ах, ось воно що! Ну ви даєте! — сміявся Ганс Касторп. — Ну ви й жартун! О пів на десяту, ти чув, еге ж?! Надто рано, розумієш, так що деякі минулорічні учасники не зможуть трошки розважитися, ось що має на увазі пан Сеттембріні. Ха-ха, аж моторошно! Деякі, тобто ті, що остаточно сказали vale[43] своїй «плоті». Ти відчув гру слів?[44] Але це мене дуже інтригує, — сказав він. — На мою думку, добре, що тут традиційно відзначають свята, в міру того, як вони настають, та різні етапи року, щоб уникнути суцільного одноманіття, а то було б уже надто нестерпно. Відсвяткували Різдво, відзначили Новий рік, а тепер ось настає карнавальний тиждень. Потім буде вербна неділя (тут печуть кренделі?), потім Страсна неділя, Великдень і Трійця через шість тижнів, а там, дивись, настане й найдовший день, літній сонцеворот, розумієте, і час вже поверне до осени...

— Стійте, стійте! — вигукнув Сеттембріні, закинувши голову та притиснувши скроні долонями. — Замовкніть! Я забороняю вам розпускатися до такої міри.

— Перепрошую, але ж я говорю якраз протилежне. Зрештою, Беренс усе-таки напевне, зважиться на ін'єкції, щоб знищити в мені оті отрути, в мене ж усі тридцять сім і чотири, п'ять, шість, а то й сім. І жодних змін. Я ж «важка дитина життя», як був нею, так і залишуся. До довгострокових я не належу, Радамант жодного разу нічого певного про це не пробурчав, він лише вважає безглуздим переривати курс лікування раніше строку, раз я тут, нагорі, вже так довго й, так би мовити, вклав у цю справу так багато часу. І яка була б користь із того, якби він призначив мені певний строк? Це все одно не мало б жодного значення, адже коли він каже, наприклад, «півроку», то рахує по мінімуму, і треба бути готовим до значно довшого терміну. Ось, наприклад, мій брат, він же мав усе закінчити на початку цього місяця, закінчити — тобто одужати, та останнього разу Беренс додав йому ще чотири місяці для остаточного видужання, ну, і що ж тоді виходить? Виходить, тоді вже буде час сонцевороту, як я сказав, і при цьому зовсім не збирався вас розсердити, й час знову поверне на зиму. Та наразі в нас тільки карнавальний тиждень, і, на мою думку, дуже добре й дуже чудово, що ми тут усе по черзі відзначаємо, як то є за календарем. Пані Штер казала, ніби в консьєржа можна придбати іграшкові сурми?

Так воно й було. Вже під час першого сніданку у вівторок карнавального тижня, який настав притьмом, так що ніхто не встиг оговтатися, з раннього ранку в їдальні було чутно карнавальні дудки, які весело пищали й сурмили. За обідом зі столу Ґензера, Расмуссена та Клеефельд уже запустили серпантин, і багато пацієнтів, наприклад, круглоока Маруся, мали на собі паперові ковпаки, які також можна було придбати в кульгавого портьє. Та надвечір святкування в їдальні й салонах набрало таких обертів, що... Зрештою, поки що тільки нам відомо, до чого, завдяки підприємливому духові Ганса Касторпа, призвели ці карнавальні веселощі. Але ми не дамо нашому знанню захопити й відволікти нас від неквапної манери ґрунтовного викладу, краще віддамо часу ту шану, яку він заслуговує, та не будемо забігати вперед — може, навіть трохи затримаємо перебіг подій, оскільки поділяємо почуття моральної зніяковілости з Гансом Касторпом, який так довго відсував прихід певних подій.

По обіді народ пішов на прогулянку до «Пляцу», щоб подивитися життя карнавальних вулиць. Дехто був у масках П'єро та Арлекіна, звучали тріскачки, а між перехожими та тими, що проїздили в масках на розцяцькованих санях, зав'язався бій конфеті. Коли всі зійшлися на вечерю, за сімома столами панував збуджений настрій і було ясно, що всі хочуть продовжити розпочате святкування у вужчому колі. Паперові ковпаки, сурми та сопілки йшли в консьєржа нарозхват, а прокурор Паравант зайшов далі та виступив ініціатором травесті, нарядився у жіноче кімоно, начепив фальшиву косу — багато хто став вигукувати, що вона належить пані генеральній консульші Вурмбрандт, — а вуса за допомогою розпечених кліщів відтягнув донизу і став справжнісіньким собі китайцем. Адміністрація також не підвела. Над кожним із семи столів повісили лампіон з кольорового паперу у вигляді півмісяця, всередині якого горіла свічка, тож Сеттембріні, проходячи повз стіл Ганса Касторпа, приспинився і в зв'язку з цією ілюмінацією процитував:

промовивши це, він з витонченою сухою посмішкою неквапно попрямував до свого столу, де його зустріли пострілами маленьких снарядів — кульок з парфумами, які від удару розбивалися та обдавали людину приємною, пахучою рідиною.

Словом, із самого початку святковий настрій відчувався буквально в усьому. Звідусіль лунав сміх, стрічки серпантину, що звисали з люстр, розгойдувалися від коливання повітря, в соусі поданої до столу печені плавали конфеті; невдовзі з'явилася карлиця й заклопотано побігла з першою пляшкою шампанського у відерці з льодом, шампанське пили, змішуючи з бургундським, тут приклад подав адвокат Айнгуф; а коли під кінець застілля погасло верхнє світло й світилися лише лампіони, все занурилось у строкаті сутінки, які нагадували ряхтіння італійських ночей, настрій був справді святковий, а за столом Ганса Касторпа великий успіх мала цидулка від Сеттембріні (він передав її через свою сусідку Марусю, що сиділа в жокейській шапочці із зеленого атласного паперу), в цидулці було написано олівцем:

Доктор Блюменколь, який знову почувався дуже погано, з дивним виразом обличчя, чи, скорше, вигином губів, пробурмотів щось про ті вірші. Ганс Касторп не хотів залишатися в боржниках і вирішив на тому ж аркушику дописати жартівливу відповідь, яка навряд чи могла бути аж надто дотепною. Він шукав по своїх кишенях олівця, та не знайшов, не виявилося його ні в Йоахима, ані в учительки. Тоді його очі з почервонілими білками звернулися за допомогою на «Схід», до лівого заднього кутка їдальні, й було видно, як випадкова думка викликала такі далекосяжні асоціації, що він нараз зблід і цілковито забув про свій первинний намір.

Та були ще й інші причини для того, щоб збліднути. Пані Шоша, також прийшла вдягнена по-карнавальному, на ній була нова сукня, принаймні, такої Ганс Касторп ще ніколи не бачив — з легкого темного, ніби чорного шовку, який відблискував золотаво-брунатним, з маленьким дівчачим круглим вирізом, так що було видно тільки шию та початок ключиць, а ззаду, коли вона схиляла голову, один трохи виступаючий хребець під пасмами волосся, які вибилися із зачіски на потилиці, та руки Клавдії були оголені до плечей, — її руки, що були водночас повними й ніжними та, скоріш за все, прохолодними й такими білими на шовково-темному тлі сукні, вони вирізнялися настільки приголомшливо, що Ганс Касторп мимоволі заплющив очі й прошепотів: «О Боже!» Він ще ніколи не бачив сукні такого покрою. Був знайомий з бальними туалетами, з парадною, загальноприйнятою, ба навіть відповідною до моральних приписів формою оголености, причому значно сміливішою, та ніколи це навіть віддалено не діяло на нього настільки вражаюче. Помилковим виявилося колишнє припущення бідолахи Ганса Касторпа, що звабливість, незбагненна звабливість цих рук, які він уже бачив укритими тонким газом, що надавав їхній білизні, як він тоді про себе висловився, якоїсь «просвітлености» — що без цього покриття їхня звабливість буде меншою. Як він помилявся! Яка фатальна самоомана! Цілковита, підкреслена і сліпуча оголеність цих чудових рук, що належали отруєному хворобою тілу, була для нього відкриттям, діяла значно сильніше, ніж тодішня «просвітленість», на таку з'яву не можна було дати жодної іншої відповіді, як похилити голову та безгучно повторювати «О Боже!».

За якийсь час прийшла друга цидулка, де було написано:

— Браво, браво! — загукали звідусіль. Уже пили каву мокко — її принесли в маленьких брунатних кавниках, деякі надали перевагу лікерам, наприклад пані Штер, яка любила поласувати солодкими алкогольними напоями. Товариство почало вставати з місць, ходити взад-уперед, люди підходили один до одного, пересідали за інші столи. Частина гостей перейшла до салонів, а решта ще сиділа та попивала мішані вина. Нарешті з філіжанкою в руці, зубочисткою в роті з'явився сам Сеттембріні та сів як гість на куті столу, між Гансом Касторпом та вчителькою.

— Гори Гарцу, — сказав він, — поблизу сіл Ширке та Бленд[45]. Хіба я вам забагато пообіцяв, інженере? Для мене це все-таки шабаш! Та зачекайте, наші жарти ще не вичерпалися, ми ще не досягли апогею, не кажучи вже про фінал. З усього видно, буде ще більше масок. Деякі особи тимчасово зникли — це дає ґрунт до різноманітних сподівань, ось побачите.

Й справді з'явилися нові костюми: дами в чоловічому одязі, що через випуклі форми видавалися несправжніми як в опереті, вуса та бороди було намальовано обвугленими корками; а чоловіки, навпаки, вдалій жіночі туалети, плуталися в довгих спідницях, наприклад, студент Расмуссен, який вирядився у чорну сукню, обсипану блискітками й, виставляючи на показ прищаве декольте, обмахував паперовим віялом груди та спину. З'явився жебрак на тремких колінах і з ключкою, на яку спирався. Хтось зробив собі з нижньої білизни костюм П'єро, ще й нацупив жіночого фетрового капелюха, його обличчя виявилося таким напудреним, що очі набули якогось неприродного вигляду, а губи палали криваво-червоною помадою. То був хлопець з нігтем. Грек із красивими ногами, що сидів за «поганим» російським столом, гонорувався в бузковому трико, у короткому плащі, паперовому жабо та з ціпочком, що правив за шпагу, вдаючи з себе чи то іспанського гранда, чи то казкового принца. Всі ці костюми були швидко зімпровізовані після вечері. Пані Штер не довго могла всидіти на місці. Вона зникла й незабаром повернулася прибиральницею, у фартуху, із закасаними рукавами, стрічки її паперового ковпака були зав'язані під підборіддям, у руках вона тримала відро та мітлу, яку тут-таки пустила в хід, водячи нею попід столами та зачіпаючи ноги тих, що сиділи.

— «Сама приходить Баубо стара», — продекламував Сеттембріні, побачивши її, й додав ще один рядок у риму, вимовляючи слова особливо чітко й пластично. Вона почула, назвала його «заморським півнем» і закликала облишити ці «штучки», причому, користуючись маскарадною свободою, звернулася до нього на «ти»: ця манера звертання ввійшла в загальний обіг ще за вечерею. Сеттембріні збирався відповісти «прибиральниці», та гамір і регіт, що долинали з вестибюля, завадили йому й відвернули загальну увагу.

В оточенні пацієнтів, що повиходили із салонів, з'явилися дві дивні фігури, які, очевидно, лише тепер закінчили перевдягання. Одна була вбрана дияконихою, та її чорна одежа згори й донизу була обшита поперечними білими смужками. Короткі були розміщені дуже близько одна до одної, довгі — на великій відстані, за принципом шкали термометра. Вона тримала вказівний палець лівої руки біля блідих губів, а правою несла температурну табличку. Інша маска була всуціль синьою, насинені губи та брови, навіть обличчя та шия, на голову було нап'ято синю плетену шапку, насунуту на одне вухо, постать обгорнулася шматком синього лискучого полотна, під яке спереду було напхано, напевне, різного ганчір'я, що утворювало кругле черевце. Присутні впізнали пані Ілтіс та пана Альбіна. Обоє мали на собі картонні таблички з написами: «Німа сестра» та «Синій Гайнріх». Гойдливим кроком ця пара обійшла їдальню.

Залунали аплодисменти. Люди вигукували. Пані Штер, взявши мітлу під пахву та впершись руками в коліна заливалася своїм примітивним сміхом і нареготалася до впаду під тим приводом, що грає роль прибиральниці. Тільки Сеттембріні залишався незворушним. Він щільніше зціпив губи під красиво загнутими вусами, коли проходом поглянув на маскарадну пару, що викликала таке захоплення.

Серед тих, хто знову вийшов із салонів і приєднався до почту «Синього» й «Німої», була й Клавдія Шоша. Разом з кучерявою Тамарою та ще одним сусідом, одягненим у вечірній костюм, на ім'я Булигін, груди якого видавалися особливо запалими, вона пройшла попри стіл Ганса Касторпа й потім навскоси, до столу юного Ґензера та Клеефельд; там вона зупинилася, заклавши руки за спину, сміючись вузькими очима та балакаючи, а її супутники попрямували за алегоричними привидами й разом з ними вийшли. Пані Шоша також прикрасила себе карнавальним ковпаком — це був навіть не купований, а зроблений зі згорнутого конусом аркуша білого паперу, як то роблять для дітей, ковпак сидів набакир і дуже їй пасував. Темна, золотаво-брунатна шовкова сукня не закривала до кінця ніг, спідниця була з легкими буфами. Про руки більше не говоритимемо нічого: вони були оголеними по самі плечі.

— Поглянь уважніше на неї, — почув наче здалека голос Сеттембріні Гана Касторп, який проводжав її поглядом, коли та попрямувала до скляних дверей, виходячи з їдальні. — Вона — Ліліт.

— Хто? — перепитав Ганс Касторп.

Літератор утішився й пояснив:

— Перша жінка Адама. Стережись...

Окрім них обох за столом на дальному кутку сидів лише доктор Блюменколь. Решта, в тому числі і Йоахим, перейшли до салонів. Ганс Касторп промовив:

— Сьогодні в тебе голова заповнена лише поезією та віршами. Що це ще за Ліліт? Хіба Адам був двічі одруженим? Я й поняття не мав...

— Є така давньоюдейська легенда. Й потім ця Ліліт стала привидом, ночами вона з'являється до чоловіків, особливо небезпечна вона для молодих своїми чарівними косами.

— Хай йому біс! Привид з чарівними косами! Таких речей ти не переносиш, правда? Ти заходиш і зразу вмикаєш електричне світло, щоб, так би мовити, навернути молодих людей на праведний шлях, еге ж? — захоплено промовив Ганс Касторп. Він випив досить багато винної суміші.

— Послухайте, інженере, киньте ви це! — владно заявив Сеттембріні, насупившись. — Прошу вас користуватися культурною формою звертання, прийнятою в нас на Заході, в другій особі pluralis[46]. Вам зовсім не личать усі ці вправи.

— Та що ж тут такого? Зараз же карнавал! І сьогодні ввечері це скрізь прийнято...

— Так, заради неморальної спокуси. Називати на «ти» сторонніх людей, тобто людей, до яких слід звертатися на «ви», це дикість, достойна огиди, гра в первісну людину, розпуста, до якої я відчуваю відразу, оскільки вона, по суті, спрямована проти цивілізації та прогресивного людства — нахабно й безсовісно. Я вас також не називав на «ти», не думайте! Я цитував одне місце з шедевра вашого національного поета. Тобто я говорив до вас мовою поезії...

— Я також! Я так само певною мірою послуговуюся мовою поезії, — як на мене, зараз саме слушний момент, тому я так і говорю. Я зовсім не кажу, що мені легко й природно називати тебе на «ти», навпаки, доводиться навіть себе пересилювати, я можу робити це лише з розгону, але розгін беру охоче, беру його з радістю й щиро.

— Щиро?

— Атож, можеш мені вірити. Адже ми так давно живемо разом тут, нагорі, — сім місяців, якщо пам'ятаєш; щоправда, в тутешніх умовах це не так-то й багато, але для життя на рівнині, за тамтешніми поняттями, це безліч часу. Ну ось, і ввесь цей час ми провели разом, оскільки життя звело нас тут докупи, ми щоденно бачилися й провадили між собою цікаві розмови, зокрема про речі, про які я на рівнині не мав жодного поняття. Але тут усе зрозумів, тут усе це здавалося мені дуже важливим та близьким, тож коли ми сперечалися, я був дуже уважним, тобто коли ти пояснював мені різні речі з погляду homo humanus'a; адже я, через мою недосвідченість, звичайно, не міг багато додати від себе й завжди лише вважав надзвичайно цікавим усе те, що говорив ти. Завдяки тобі я стільки всього дізнався й стільки зрозумів... З Кардуччі — це навіть не так важливо, та, наприклад, про зв'язок республіки з високим стилем, або часу — з людським поступом; адже якби не існувало часу, людський поступ був би неможливим, світ був би гнилим болотом, гнилою водою в калюжі... Якби не ти, хіба я довідався б про всі ці речі! Я кажу до тебе просто «ти» й не більше, перепрошую, я не знаю, як то краще сказати — в мене не так добре виходить. Ти сидиш переді мною, і я кажу до тебе «ти», й досить. Ти не просто людина з якимось ім'ям, ти є представником, пане Сеттембріні, представником тут, нагорі, й ти на моєму боці — ось хто ти такий! — заявив Ганс Касторп і вдарив долонею по столі. — А тепер я хочу тобі подякувати, — вів він далі, наблизивши свій келих із сумішшю шампанського та бургундського до філіжанки Сеттембріні, мовби хотів з ним цокнутися, — за те, що всі ці сім місяців ти так по-дружньому опікувався мною, молодим mulus-ом, на мене ж навалилося так багато нового, ти допоміг мені в моїх вправах та експериментах і намагався чинити на мене вплив, зовсім sine pecunia, то за допомогою різних історій, то в абстрактній формі. Я дуже добре відчуваю, що настала мить подякувати тобі за все й просити в тебе пробачення, якщо я був поганим учнем, адже я «тяжка дитина життя», як ти висловився. Я був дуже зворушений, що ти так мене назвав, і як згадаю, знову зворушуюся. Важка дитина — таким я був і для тебе з твоєю педагогічною жилкою, ти першого ж дня заговорив про це, — звичайно, це також один із зв'язків, який ти для мене відкрив, тобто зв'язок між гуманізмом та педагогікою; я міг би згадати ще деякі. Тож пробач та не згадуй лихим словом! П'ю за тебе, Сеттембріні, будь здоровий! Я підіймаю цей келих за твої літературні зусилля щодо викорінення людських страждань, — закінчив Ганс Касторп, закинувши голову, випорожнив двома-трьома ковтками свій келих та підвівся. — А тепер ходімо до інших.

— Послухайте, інженере, яка муха вас укусила? — запитав італієць, дивлячись на нього з подивом і також підводячись із-за столу. — Так, наче ви прощаєтесь...

— Ні, чому прощаюсь? — ухилився від прямої відповіді Ганс Касторп. Та він ухилився не лише фігурально, на словах, але й своїм тілом, описавши корпусом дугу в бік учительки, панни Енгельгарт, яка саме прийшла по них. За її словами, пан надвірний радник у музичній кімнаті сам власноруч розливає карнавальний пунш, яким пригощає адміністрація. Панове мають негайно йти, якщо хочуть, щоб їм дісталося по келишку.

Й справді, посеред кімнати перед круглим, накритим білою скатертиною столом в оточенні пацієнтів, що простягали свої келихи, стояв надвірний радник Беренс із ополоником та зачерпував ним з миски паруючий напій. Він також надав своїй зовнішності трохи карнавального характеру: окрім білого халата, в якому був і сьогодні, адже ніколи не припинялася його діяльність як лікаря, надвірний радник одяг справжню турецьку феску кармазинового кольору, з чорною китичкою, що теліпалася в нього над вухом, для нього це вже був маскарадний костюм, принаймні фески виявилося достатньо, щоб надати його й без того неординарній зовнішності відтінку казковости та жартівливости. Довгий халат лише підкреслював його зріст, а якщо взяти до уваги певну сутулість та уявити собі, що він випростається, то Беренс виявився б нараз просто неприродно високим, і на такому величезному тілі сиділа маленька, плямиста голівка з дуже своєрідними рисами. Принаймні, молодому Гансові Касторпу ще ніколи це обличчя не здавалося таким дивовижним, як сьогодні, під блазенським головним убором: кирпата й плеската, синювато-розпашіла фізіономія, білясті брови, блакитні, сльозаві, вирячені очі, круто вигнутий рот та світлі, кошлаті, скривлені набік вусики. Відвертаючись від пари, що здіймалася над мискою, він довгим струменем наливав з ополоника солодкий пунш-а-рак у підставлені келихи й невгамовно розбазікував своєю вишуканою, чудернацькою говіркою, так що розливання пуншу супроводжувалося вибухами сміху.

— «Над нами старший — Уріан», — зацитував тихим голосом Сеттембріні, кивнувши в бік надвірного радника, та нараз його відтіснили до Ганса Касторпа. Був тут і доктор Кроковскі. Маленький, міцний та жилавий, у звичному чорному люстриновому халаті, лише накинутому на плечі та з порожніми рукавами, так що це нагадувало маскарадний костюм доміно, доктор стояв, тримаючи вивернутою рукою свій келих на висоті очей, і весело перемовлявся з групою масок, де жінки були перевдягнені на чоловіків — і навпаки. Зазвучала музика. Пацієнтка з обличчям тапіра заграла на скрипці під акомпанемент мангаймця: виконали ларго Генделя, а потім одну сонату Ґріга з національним та салонним забарвленням. Їм прихильно аплодували, зокрема й ті, що зібралися грати в бридж, — столи вже були розставлені й за ними сиділи пацієнти в маскарадних та звичайних костюмах, а поряд у відерцях з льодом стояли пляшки. Двері були розчинені навстіж; у вестибюлі також юрмилися гості. Окрема група стояла біля столу з пуншем та дивилася на надвірного радника, який показував нову веселу гру. Із заплющеними очима, стоячи та схилившись над столом, він малював, відвівши вбік голову, щоб усі могли бачити, що він не дивиться, — малював олівцем на зворотньому боці візитівки наосліп якусь фігуру: то були обриси свинки, і його величезна рука зобразила її без допомоги зору — в профіль, правда трохи спрощено й умовно, але то були безперечно контури саме свинки, намальованої в складних умовах. Це був фокус, і виконав він його дуже хвацько. Вузьке око було там, де йому слід було бути, правда, трохи заблизько до рильця, але все-таки майже на місці; так само на місці було й гостре вушко, й ніжки, що стирчали з круглого черевця; і як продовження закругленої лінії спини акуратним колечком закручувався хвостик. Коли малюнок був готовий, усі вигукнули: «Ох!» і стали проштовхуватися до столу, охоплені честолюбним бажанням зрівнятися з майстром. Проте навіть з розплющеними очима мало хто міг намалювати свинку, а із заплющеними — й поготів. Які тут повиходили потвори! Між частинами тіла свинки не було жодного зв'язку. Оченятко опинялося десь поза свинкою, ніжки — всередині черевця, лінія якого не була замкнена, а хвостик закручувався збоку без жодного зв'язку з основним малюнком, як окрема арабеска. Реготали до скону. Підходили все нові пацієнти. Гравці в бридж також зацікавилися й прийшли подивитися, тримаючи в руках карти віялом. Тому, хто пробував свої сили, глядачі зазирали в очі, чи він не розмружує повіки (оскільки дехто, відчуваючи своє безсилля, цим грішив), форкали та гигикали, дивлячись, як той, хто малював, робив недолугі помилки, спричинені тимчасовою сліпотою, й просто шаленіли, коли він розплющував очі й витріщався на свій абсурдний шедевр. Зрадлива самовпевненість підштовхувала кожного спробувати й собі. Візитівка, хоч і була досить великою, та невдовзі з обох боків її всуціль покреслили, так що невдалі малюнки находили один на один. Тоді надвірний радник витяг зі свого портмоне другу картку, на якій прокурор Паравант, після тривалого обдумування, спробував намалювати свинку одним рухом, не відриваючи олівця від паперу, в результаті його малюнок не лише не був подібним до свинки, а ні на що в світі. Малюнок зустріли гучними вигуками, реготом, привітаннями! З їдальні принесли картки з меню, й кілька дам та чоловіків мали можливість одночасно випробувати свої сили; біля учасників змагання стояли контролери та глядачі, причому кожен з них претендував на олівець того, хто саме малював. Було лише три олівці, їх буквально виривали одне в одного з рук. Ці олівці належали пацієнтам. А надвірний радник, затіявши нову гру та переконавшись, що всі нею захопилися, зник разом зі своїм асистентом.

Ганс Касторп дивився на чергового митця. Стоячи в натовпі за Йоахимом, він поклав лікоть на його плече, обхопив підборіддя однією рукою, а другою вперся в стегно. Він балакав і сміявся, заявивши, що також хоче спробувати себе, й наполегливо став вимагати олівця, якого нарешті одержав, але це був лише недогризок, у пучках його було зовсім незручно тримати. Ганс Касторп лаяв недогризок, звівши заплющені очі, голосно сварився та нарікав на непридатність олівця, при цьому замашними рухами виводив на картоні щось цілком недолуге, кінчилося тим, що олівець виковзнув з пальців на скатертину.

— Це не враховується, хіба можна таким... Хай йому грець! — І Ганс Касторп пошпурив олівця, що завинив, у миску з пуншем. — У кого є пристойний олівець? Хто мені позичить? Я мушу ще раз спробувати. Олівця! Олівця! В кого є олівець? — кричав він, обертаючись то в той, то в той бік, він досі спирався лівою рукою об стіл, а правою вимахував у повітрі. Та олівця не одержав. Тоді він розвернувся й пішов з кімнати, далі вимагаючи олівця, — рушив прямо до Клавдії Шоша, яка, він знав це, стояла в малому салоні недалеко від штори та посміхалася, спостерігаючи звідти за грою біля столу з пуншем.

Нараз хтось іззаду погукав його співучою іноземною мовою:

— Eh! Ingegnere! Aspetti! Che cosa fa? Ingegnere! Un po' di raggione, sa! Ma è matto questo ragazzo![47]

Та Ганс Касторп заглушив цей голос своїм, і всі побачили Сеттембріні, який, викинувши над головою простягнуту правицю — жест, дуже поширений на його батьківщині, але сенс якого передати словами досить важко — супроводив його розтяжним «е-е-е», полишив карнавальне товариство, а Ганс Касторп знову опинився на шкільному подвір'ї, дивився на блакитно-сіро-зелені очі з епікантом, що поблискували над широкими вилицями, та промовляв:

— У тебе часом немає олівця?

Він був смертельно блідим, як і того дня, коли, замазаний кров'ю, повернувся зі своєї самітньої прогулянки й з'явився наприкінці лекції у доктора Кроковскі. Реакція нервово-судинної системи викликала повний одплив крови від його молодого обличчя, воно похолоднішало, шкіра натяглась, ніс загострився, під очима лягли олив'яні тіні, мов у мерця. А симпатичний нерв викликав таке серцебиття, що про рівне дихання не могло бути жодної мови, його лихоманило, й під дією сальних залоз усі волосинки на шкірі стали дибки.

Клавдія в гостроверхому паперовому ковпаці, посміхаючись, роздивлялася його з голови до ніг, проте в її посмішці не було ані тіні співчуття чи тривоги, які мав би викликати його жахливий вигляд. Жіночій статі загалом невластиві таке співчуття й така тривога перед прірвою пристрасти — стихії, ближчій жінкам, ніж чоловікам, чоловік за натурою своєю значно віддаленіший од неї, і якщо його охопить пристрасть, жінка завжди зустріне її з насміхом та зловтіхою. Зрештою, від співчуття та тривоги він би, звичайно, з удячністю відмовився.

— У мене? — відповіла хвора з оголеними руками на оте «ти». — Так, можливо. — Й тепер в її посмішці та голосі було щось від того хвилювання, яке настає, коли після довгих мовчазних стосунків між двома людьми зазвучать нарешті перші слова, — лукаве хвилювання, яке приховує в собі все те, що відбувалося дотепер.

— Ти дуже честолюбний... Ти дуже... запальний, — з насміхом вела вона далі ледь хрипким, приємно глухуватим голосом з притаманним йому особливим екзотичним приголосом, вимовляючи незвично для вуха «р» та надто відкритий звук «е», до того ж роблячи в слові «честолюбний» наголос на другому складі, так що воно звучало вже зовсім по-іноземному, — і взялася шарудіти в своїй шкіряній сумочці, зазирнула в неї та дістала з-під носової хустинки, яку вийняла спочатку, срібний олівець, тонкий і тендітний, вишукану штучку, мало придатну для серйозної роботи. Той перший, давній олівець був значно зручнішим та соліднішим.

— Voila![48], — сказала вона, тримаючи олівця перед його очима, затиснувши між великим та вказівним пальцями та злегка водячи ним туди й сюди.

Оскільки вона давала йому олівця й не давала, то він узяв його не беручи, тобто простяг руку до олівця, майже торкаючись його, готовий схопити, й переводив погляд своїх обведених олив'яною тінню очей з олівця на татарське обличчя Клавдії. Його знекровлені губи були розтулені, він так і не стулив їх, беззвучно промовивши:

— Ось бачиш, я знав, що в тебе знайдеться олівець.

— Prenez garde, il est un peu fragile, — сказала вона. — C'est a visser, tu sais.[49]

І коли їхні голови нахилилися над олівцем, вона продемонструвала йому нехитру механіку: якщо повернути гвинтик, то висовується тонкий як голка, очевидно, дуже твердий стрижень графіту, що майже не залишає за собою сліду.

Вони стояли близько, схилившись одне до одного. Оскільки він був сьогодні у вечірньому костюмі з накрохмаленим комірцем, то спирався на нього підборіддям.

— Хоча й малий, та зате твій, — сказав він, заледве не торкаючись її чола своїм і дивлячись на олівець, але не рухаючи губами.

— А ти ще й жартуєш... — зауважила Клавдія зі смішком, потім випросталась і нарешті віддала йому олівець. (Зрештою, Бог його знає, як він ще міг жартувати, адже кров до останньої краплі відпливла йому від голови). — Ну, а тепер іди, поквапся, малюй, добре малюй, порисуйся. — Намагаючись бути також дотепною, вона ніби хотіла його позбутися.

— Ні, ось ти якраз ще не малювала. Ти мусиш малювати, — сказав він, пропустивши в слові «мусиш» звук «м», і відступив, запрошуючи жестом.

— Я? — повторила вона, знову дивуючись, очевидно, не лише з цієї вимоги. З трохи розгубленою посмішкою вона ще постояла на місці, але потім, підкоряючись магнітизуючому жестові, яким Ганс Касторп запрошував її до столу з пуншем, ступила декілька кроків.

Виявилося, гра вже перестала цікавити публіку й скінчилась. Дехто ще малював, та глядачі вже зникли. Картки були помережані недолугими рисками, кожен переконавсь у власній цілковитій неспроможності повторити малюнок Беренса, люди відійшли від столу, виникла навіть зворотня течія. Коли всі помітили, що лікарі зникли, пролунало запрошення до танців. Стіл одразу відсунули до стіни. Біля дверей читальні та музичної кімнати виставили спостерігачів, які мали подати певний сигнал та зупинити танці, якщо з'явиться «старий», Кроковскі або «старша». Один юнак слов'янського походження поклав руки на клавіатуру маленького піаніно горіхового дерева й завів ліричну мелодію. Перші пари закружляли всередині неправильного кола з крісел та стільців, на яких порозсідалася публіка.

Ганс Касторп махнув відпливаючому столові, ніби хотів сказати йому: «Щасливої дороги!» Потім кивнув на вільні місця, які помітив у маленькому салоні, в затишному кутку, праворуч за портьєрою. Він не вимовив жодного слова, можливо, тому, що музика була надто гучною. Він підсунув крісло — це було так зване «тріумфальне» крісло, дерев'яне, оббите плюшем — для пані Шоша, на те місце, яке показав своїм пантомімним рухом, а собі взяв рипуче, плетене, із закругленими бильцями, і сів на нього, схилившись до Клавдії, спершись ліктями на бильця, тримаючи в руці її олівець та заховавши ноги далеко під сидіння. Пані Шоша напівлежала в глибині плюшевого крісла, коліна її були випнуті, але вона все-таки закинула ногу за ногу та погойдувала носком; її щиколотка виступала над краєм чорного лакованого черевичка, туго обтягнута також чорною шовковою панчохою. Попереду сиділи інші люди, часом вони вставали, щоб потанцювати або поступитися місцем тим, хто притомився. Навколо все було в русі.

— В тебе нова сукня, — сказав він, аби мати нагоду її роздивитися, й почув у відповідь:

— Нова? Ти хіба обізнаний з моїми туалетами?

— Хіба я не вгадав?

— Так. Я її недавно замовила, в Лукачека, в селі. Він шиє для багатьох дам тут, нагорі. Подобається?

— Дуже, — відповів він, ще раз охопивши всю її поглядом, і потупив очі. Потім додав:

— Хочеш потанцювати?

— А ти б хотів? — спитала вона, звівши брови та посміхаючись.

І він відповів:

— Я потанцював би, якби ти захотіла.

— Виявляється, ти не такий благопристойний, як я думала, — відповіла вона, й, оскільки він зневажливо розсміявся, додала: — Твій брат уже пішов.

— Так, це мій брат у перших, — підтвердив він невідомо для чого. — Я вже раніше помітив, що він пішов. Певно, пішов спати.

— C'est un jeune homme très étroit, très honnête, très alle-mand[50].

— Étroit? Honnête?[51] — повторив він. — Французьку я розумію краще, ніж говорю. Ти хочеш сказати, що він дуже педантичний? Хіба ти вважаєш нас, німців, педантами — nous autres allemands.

— Nous causons de votre cousin. Mais c'est vrai, ви трохи bourgeois. Vous aimez l'ordre mieux que la liberté, toute l'Europe le sait[52].

— Aimer... aimer... Qu'est que c'est! Ça manque de définition, ce mot-là. Один має, інший кохає, comme nous le disons proverbialement,[53] — заявив Ганс Касторп. — Останнім часом я багато думав про свободу. Тобто мені надто часто доводиться чути це слово, і я запитував себе, що ж воно означає. Je te le dirai en français, які в мене з цього приводу виникли думки. Ce que toute l'Europe nomme la liberté, est peut-être chose assez pédante et assez bourgeoise en comparaison de not-re besoin d'ordre — c'est ga![54]

— Tiens! C'est amusant. C'est ton cousin à qui tu penses en disant des choses etranges comme ça?[55]

— Ні, c'est vraiment une bonne âme, проста натура, в ній не криється нічого загрозливого, tu sais. Mais il n'est pas bourgeois, il est militaire[56].

— Нічого загрозливого, — повторила вона з натугою. — Ти veux dire: une nature tout à fait ferme, sûr d'elle même? Mais il est sérieusement malade, ton pauvre cousin[57].

— Хто це каже?

— Тут усі про всіх усе знають.

— Тобі це сказав надвірний радник Беренс?

— Peut-être en me faisant voir ses tableaux[58].

— C'est-à-dire: en faisant ton portrait?[59]

— Pourquoi pas. Tu l'as trouvé réussi, mon portrait?[60]

— Mais oui, extrêmement. Behrens a très exactement rendu ta peau, oh vraiment très fidelèment. J'aimerais beaucoup être portraitiste, moi aussi, pour avoir l'occasion d'étudier ta peau comme lui[61].

— Parlez allemand s'il vous plaît[62].

— О, я все одно говорю німецькою, коли спілкуюся по-французькому. C'est une sorte d'étude artistique et médicale — en un mot: il s'agît des lettres humaines, tu comprends[63]. Ну як, тобі ще не захотілося потанцювати?

— Та ні, це ж дитячі забавки. En cachette de médecins. Aussitôt que Behrens viendra, tout le monde va se précipiter sur les chaises. Ce sera fort ridicule[64].

— А ти що, так сильно його шануєш?

— Кого? — запитала Клавдія вривчасто та з іноземним акцентом.

— Беренса!

— Mais va done avec ton Behrens![65] Окрім того, для танців надто тісно. — Et puis sur le tapis...[66] Краще подивімося на танці.

— Давай подивимося, — покірно промовив він та, цілком блідий, сидячи поряд з нею, став дивитися своїми блакитними задумливими, як у діда, очима на вбраних у маскарадні костюми пацієнтів, що юрмилися тут у салоні та навпроти в читальні. «Німа сестра» гарцювала з «Синім Гайнріхом», пані Саломон, виряджена світським кавалером, у фраці та білій камізельці, з манішкою, що роздулася на грудях, з намальованими вусиками, моноклем та в черевичках на височенних підборах, які недолуго визирали з-під чорних холіш, кружляла з П'єро, чиї кармазинові губи палали на білому напудреному обличчі, а очі були подібні до очей кролика-альбіноса. Грек у короткому плащику поважно крокував своїми бузковими трикотажними ногами навколо декольтованого та смагляво блискучого Расмуссена; прокурор у кімоно, генеральна консульша Вурмбрандт і молодий Ґензер танцювали навіть утрьох; що ж до пані Штер, то вона танцювала зі своєю мітлою, притискала її до серця та пестила щетину, наче то було людське волосся, підстрижене їжаком.

— Давай подивимося, — механічно повторив Ганс Касторп. Вони говорили тихим голосом під звуки піаніно. — Будемо тут сидіти та спостерігати, мовби вві сні. Для мене, маю тобі сказати, це справді як сон, що ми тут разом сидимо, — comme un rève singulièrement profonde, car il faut dormir très profondément pour rêver comme cela... Je veux dire: C'est un rêve bien connu, rêve de tout temps, long, étemel, oui, être assis près de toi comme à présent, voilà l'étemit[67].

— Poète! — сказала вона. — Bourgeois, humaniste et poète — voila l'Allemand au complet, comme il faut![68]

— Je crains que nous ne soyons pas du tout et nullement comme il faut, — відповів він. — Sous aucun égard. Nous sommes peut-rtre des важкі діти нашого життя, tout simplement[69].

— Joli mot. Dis-moi done... Il n'aurait pas été fort difficile de rêver ce rêve-là plus tôt. C'est un peu tard que monsieur se résout à adresser la parole a son humble servante[70].

— Pourquoi des paroles? — сказав він. — Pourquoi parler? Parler, discourir, c'est une chose bien républicaine, je le concède. Mais je doute que ce soit poétique au même degré. Un de nos pensi-onnaires, qui est un peu devenu mon ami, M. Settembrini...[71]

— Il vient de te lancer quelques paroles[72].

— Eh bien, c'est un grand parleur sans doute, il aime même beaucoup à réciter de beaux vers, — mais est-ce un poète, cet homme-là?[73]

— Je regrette sinenrement de n'avoir jamais eu le plaisir de faire la connaissance de ce chevalier[74].

— Je le crois bien[75].

— Ah! Tu le crois[76].

— Comment? C'était une phrase tout à fait indifférente, ce que j'ai dit là. Moi, tu le remarques bien, je ne parle guère le français. Pourtant, avec toi je préfère cette langue à la mienne, car pour moi, parler français, c'est parler sans parler, en quel-que manière, — sans responsabilité, ou comme nous parlons en rêve. Tu comprends?[77]

— A peu près[78].

— Çа suffit... Parler, — вів далі Ганс Касторп, — pauvre affaire! Dans l'étemité, on ne parle point. Dans l'étemité, tu sais, on fait comme en dessinant un petit cochon: on penche la tête en arrière et on ferme les yeux[79].

— Pas mal, ça! Tu es chez toi dans l'étemité, sans aucun do-ute, tu la connais à fond. Il faut avouer que tu es un petit rêveur assez curieux[80].

— Et puis, — сказав Ганс Касторп, — si je t'avais parle plus tôt, il m'aurait fallu te dire «vous»[81].

— Eh bien, est-ce que tu as l'intention de me tutoyer pour toujours?[82]

— Mais oui. Je t'ai tutoyée de tout temps et je te tutoierai étemellement[83].

— C'est un peu fort, par exemple. En tout cas tu n'auras pas trop longtemps l'occasion de me dire «tu». Je vais partir[84].

Він не зразу зрозумів. Потім увесь затремтів, розгублено озираючись, ніби несподівано пробудився зі сну. Їхня розмова велася досить повільно, оскільки Ганс Касторп вимовляв французькі слова, затинаючись і мовби вагаючись. Звуки піаніно, що вмовкли на мить, зазвучали знову, тепер заграв мангаймець, він замінив хлопця-слов'янина і поставив перед собою ноти. Поряд з ним сіла пата Енґельгарт, аби перегортати сторінки. Людей у залі поменшало. Очевидно, багато пацієнтів перейшли на горизонтальну позицію. Попереду ніхто вже не сидів. У читальні взялися за карти.

— Що ти сказала? — перепитав Ганс Касторп ослаблим голосом.

— Я від'їжджаю, — повторила вона посміхаючись і, очевидно, була подивована тим, що він нараз ніби закляк.

— Не може бути, — сказав він. — Це жарт.

— Зовсім ні. Цілком серйозно. Я від'їжджаю.

— Коли?

— Та завтра. Apres diner[85].

Йому здалося, що в нього всередині стався обвал. Він запитав:

— Куди ж це?

— Дуже далеко звідси.

— В Дагестан?

— Tu n'es pas mal instruit. Peut-être, pour le moment...[86]

— Хіба ти одужала?

— Quant à за... non[87]. Але Беренс вважає, що перебування тут мені, напевне, нічого не дасть. C'est pourquoi je vais ris-quer un petit changement d'air[88].

— Значить, ти повернешся?

— Це питання. І, головне, питання — коли. Quant à moi, tu sais, j'aime la liberté avant tout et notamment celle de choisir mon domicile. Tu ne comprends guère ce que c'est: être obsédé d'indépendance. C'est de та race, peut-être[89].

— Et ton mari au Daghestan te l'accorde, — ta liberté?[90]

— C'est la maladie qui me la rend. Me voilà à cet endroit pour la troisième fois. J'ai passé un an ici, cette fois. Possible que je revienne. Mais alors tu seras bien loin depuis longtemps[91].

— Ти так гадаєш, Клавдіє?

— Mon prénom aussi! Vraiment tu les prends bien au sérieux les coutumes du camaval![92]

— А ти знаєш, наскільки я хворий?

— Oui — non — comme on sait ces choses ici. Tu as une petite tache humide la dedans et un peu de fièvre, n'est-ce pas?[93]

— Trente-sept et huit ou neuf l'après-midi,[94] — сказав Ганс Касторп. — А ти?

— Oh, mon cas, tu sais, c'est un peu plus compliqué... pas tout à fait simple[95].

— Il у a quelque chose dans cette branche de lettres hu-maines dite la médecine, — сказав Ганс Касторп, — qu'on ар-pelle bouchement tuberculeux des vases de lymphe[96].

— Ah! Tu as mouchardé, mon cher, on le voit bien[97].

— Et toi...[98] Перепрошую. А тепер дозволь поставити тобі одне дуже важливе запитання й, до того ж, німецькою мовою. Коли я півроку тому йшов після обіду на медичний огляд... півроку тому... А ти ще обернулася та поглянула на мене, пам'ятаєш?

— Quelle question! Il у a six mois![99]

— Ти знала, куди я йду?

— Certes, c'était tout à fait par hasard...[100]

— Ти дізналася від Беренса?

— Toujours ce Behrens![101]

— Oh, il a representé ta peau d'une façon tellement exacte... D'ailleurs, c'est un veuf aux joues ardentes et qui possède un service à café très remarquable... Je crois bien qu'il connaisse ton corps non seulement comme médecin, mais aussi comme adepte d'une autre discipline de lettres humaines[102].

— Tu as décidément raison de dire que tu paries en rêve, mon ami[103].

— Soit... Laisse-moi rêver de nouveau après m'avoir réveillé si cruellement par cette cloche d'alarme de ton départ. Sept mois sous tes yeux... Et à présent, ou en réalité j'ai fait ta con-naissance, tu me paries de départ![104]

— Je te répète, que nous aurions pu causer plus tôt[105].

— А ти хотіла б цього?

— Moi? Tu ne m'échapperas pas, mon petit. Il s'agît de tes intérêts, à toi. Est-ce que tu étais trop timide pour t'approcher d'une femme à qui tu paries en rêve maintenant, ou est-ce qu'il у avait quelqu'un qui t'en a empêche?[106]

— Je te l'ai dit. Je ne voulais pas te dire «vous»[107].

— Farceur. Réponds done, — ce monsieur beau parleur, cet Italien-là qui a quitté la soirée, — qu'est-ce qu'il t'a lancé tantôt?[108]

— Je n'en ai entendu absolument rien. Je me soucie très peu de ce monsieur, quand mes yeux te voient. Mais tu oublies... il n'aurait pas été si facile du tout de faire ta connaissance dans le monde. Il у avait encore mon cousin avec qui j'étais lié et qui incline très peu à s'amuser ici: Il ne pense à rien qu'à son retour dans les plaines, pour se faire soldat[109].

— Pauvre diable. Il est, en effet, plus malade qu'il ne sait. Ton ami italien du reste ne va pas trop bien non plus[110].

— Il le dit lui-même. Mais mon cousin... Est-ce vrai? Tu m'éffraies[111].

— Fort possible qu'il aille mourir, s'il essaye d'être soldat dans les plaines[112].

— Qu'il va mourir. La mort. Terrible mot, n'est-ce pas? Mais e'est étrange, il ne m'impressionne pas tellement aujourd'hui, ce mot. C'était une façon de parler bien conventionnelle, lorsque je disais «Ти m'effraies». L'idée de la mort ne m'effraie pas. Elle me laisse tranquille. Je n'ai pas pitié — ni de mon bon Joachim ni de moi-même, en entendant qu'il va peut-être mourir. Si e'est vrai, son état ressemble beaucoup au mien et je ne le trouve pas particulièrement imposant. Il est moribond, et moi, je suis amoureux, eh bien! — Tu as parlé à mon cousin à l'atelier de photographic intime, dans l'antichambre, tu te sou-viens[113].

— Je me souviens un peu[114].

— Done ce jour-là Behrens a fait ton portrait transparent![115]

— Mais oui[116].

— Mon dieu. Et l'as-tu sur toi?[117]

— Non, je l'ai dans ma chambre[118].

— Ah, dans ta chambre. Quant au mien, je l'ai toujours dans mon portefeuille. Veux-tu que je te le fasse voir?[119]

— Mille remerciements. Ma curiosité n'est pas invincible. Ce sera un aspect très innocent[120].

— Moi, j'ai vu ton portrait extérieur. J'aimerais beaucoup mieux voir ton portrait intérieur qui est enferme dans ta chambre... Laisse-moi demander autre chose! Parfois un monsieur russe qui loge en ville vient te voir. Qui est-ce? Dans quel but vient-il, cet homme?[121]

— Tu es joliment fort en espionnage, je l'avoue. Eh bien, je réponds. Oui, e'est un compatriote souffrant, un ami. J'ai fait sa connaissance à une autre station, balnéaire, il у a quelques années déjà. Nos relations? Les voila: nous prenons notre thé ensemble, nous fumons deux ou trois papiros, et nous bavardons, nous philosophons, nous parlons de l'homme, de Dieu, de la vie, de la morale, de mille choses. Voilà mon compte rendu. Es-tu satisfait?[122]

— De la morale aussi! Et qu'est-ce que vous avez trouvé en fait de morale, par exemple?[123]

— La morale? Cela t'intéresse? Eh bien, il nous semble qu'il faudrait chercher la morale non dans la vertu, c'est-à-dire dans la raison, la discipline, les bonnes moeurs, l'honnêteté, — mais plutôt dans le contraire, je veux dire: dans le péché, en s'aban-donnant au danger, à ce qui est nuisible, à ce qui nous consume. Il nous semble qu'il est plus moral de se perdre et même de se laisser dépérir que de se conserver. Les grands moralistes n'étaient point des vertueux, mais des aventuriers dans le mal, des vicieux, des grands pécheurs qui nous enseignent à nous incliner chrétiennement devant la misère. Tout ça doit te déplaire beaucoup, n'est-ce pas?[124]

Ганс Касторп мовчав. Він так і сидів у тій самій позі, схрестивши ноги під рипучим кріслом, нахилившись до жінки в гостроверхому ковпаку, яка напівлежала, тримав у руці її олівець і дивився такими самими блакитними очима, як у Ганса Лоренца Касторпа, в глибину спорожнілої кімнати. Люди розійшлися. Звуки піаніно, що стояло в кутку навскіс від обох, лилися тепер тихо й нерівно, хворий мангаймець грав однією рукою, а поряд з ним сиділа вчителька й перегортала ноти, що лежали в неї на колінах. Коли розмова Ганса Касторпа та Клавдії Шоша перервалася, піаніст зовсім перестав грати, а руку, що ледве торкалася клавіш, забрав з клавіатури собі на коліно, тоді як панна Енґельгарт і досі дивилась у нотний зошит. Четверо, що залишилися тут після святкування карнавальної ночі, сиділи нерухомо. Тиша тривала кілька безконечно довгих хвилин. Повільно, дедалі нижче схилилися під її тягарем голови тієї пари біля піаніно, голова мангаймця — до клавіатури, а голова панни Енґельгарт — до нотного зошита. Нарешті, мовби за німою згодою, мангаймець та вчителька обережно підвелись і, втягши голови в плечі та з недолуго провислими руками, уникаючи дивитися на інший, ще не опустілий кут кімнати, вийшли навшпиньки через читальню.

— Tout le monde se retire, — сказала пані Шоша. — C'étaient les demiers; il se fait tard. Eh bien, la fête de carnaval est flnie[125]. — І вона підняла руки, щоб зняти паперовий ковпак зі свого рудуватого волосся, заплетеного косою, яка вінком оповивала голову. — Vous connaissez les conséquences, monsieur[126].

Але Ганс Касторп із заплющеними очима покрутив головою, не змінюючи пози. Він відповів:

— Jamais, Clawdia. Jamais je te dirai «vous», jamais de la vie ni de la mort, якщо можна так висловитися, а було би варто. Cette forme de s'adresser à une personne, qui est celle de l'Occident cultivé et de la civilisation humanitaire, me semble fort bourgeoise et pédante. Pourquoi, au fond, de la forme? La forme, c'est la pédanterie elle-même! Tout ce que vous avez fixé à l'égard de la morale, toi et ton compatriote souffrant — tu veux sérieusement que ça me surprenne? Pour quel sot me prends-tu? Dis done, qu'est-ce que tu penses de moi?[127]

— C'est un sujet qui ne donne pas beaucoup à penser. Tu es un petit bonhomme convenable, de bonne famille, d'une te-nue appétissante, disciple docile de ses précepteurs et qui retoumera bientôt dans les plaines, pour oublier complètement qu'il a jamais parlé en rêve ici et pour aider a rendre son pays grand et puissant par son travail honnête sur le chantier. Voilà ta photographie intime, faite sans appareil. Tu la trouves exacte, j'espère?[128]

— Il у manque quelques détails que Behrens у a trouvés[129].

— Ah, les médecins en trouvent toujours, ils s'y connais-sent...[130]

— Tu paries comme Monsieur Settembrini. Et ma fièvre? D'ou vient-elle?[131]

— Allons done, e'est un incident sans conséquence qui pas-sera vite[132].

— Non, Clawdia, tu sais bien que ce que tu dis là, n'est pas vrai, et tu le dis sans conviction, j'en suis sûr. La fièvre de mon corps et le battement de mon coeur harassé et le frissonnement de mes membres, e'est le contraire d'un incident, car ce n'est rien d'autre... — і його бліде обличчя з губами, що посмикувалися, схилилося нижче до неї, — rien d'autre que mon amour pour toi, oui, cet amour qui m'a saisi à l'instant, ou mes yeux font vue, ou, plutôt, que j'ai reconnu, quand je t'ai reconnue toi, — et c'était lui, évidemment, qui m'a mené à cet endroit...[133]

— Quelle folie![134]

— Oh, l'amour n'est rien, s'il n'est pas de la folie, une chose insensee, défendue et une aventure dans le mal. Autrement e'est une banalité agréable, bonne pour en faire de petites chansons paisibles dans les plaines. Mais quant à ce que je t'ai reconnue et que j'ai reconnu mon amour pour toi, — oui, c'est vrai, je t'ai déjà connue, anciennement, toi et tes yeux merveilleusement obliques et ta bouche et ta voix, avec la-quelle tu paries, — une fois déjà, lorsque j'étais collégien, je t'ai demandé ton crayon, pour faire enfin ta connaissance mondaine, parce que je t'aimais irraisonnablement, et c'est de là, sans doute c'est de mon ancien amour pour toi que ces marques me restent que Behrens a trouvées dans mon corps, et qui indiquent que jadis aussi j'étais malade...[135]

Його зуби цокотіли. Він випростав одну ногу з-під рипучого крісла й, фантазуючи далі, виставив її вперед, а коліном другої ноги торкнувся підлоги, — й ось він уже стоїть на колінах, схиливши голову та тремтячи всім тілом. — Je t'aime, — белькотів він, — je t'ai aimée de tout temps, car tu es le Toi de ma vie, mon rêve, mon sort, mon envie, mon étemel désir...[136]

— Allons, allons! — сказала вона. — Si tes précepteurs te voyaient...[137]

Він з відчаєм похитав головою, схилившись обличчям до килима, й відповів:

— Je m'en ficherais, je me fiche de tous ces Carducci et de la République éloquente et du progrès humain dans le temps, car je t'aime![138]

Вона обережно погладила його по коротко підстриженому волоссі на потилиці.

— Petit bourgeois! — сказала вона. — Joli bourgeois a la petite tache humide. Est-ce vrai que tu m'aimes tant?[139]

У захопленні від її доторків, ставши на обидва коліна, відкинувши голову та заплющивши очі, він вів далі:

— Oh, l'amour, tu sais... Le corps, l'amour, la mort, ces trois ne font qu'un. Car le corps, c'est la maladie et la volupté, et c'est lui qui fait la mort, oui, ils sont charnels tous deux, l'amour et la mort, et voilà leur terreur et leur grande magie! Mais la mort, tu com-prends, c'est d'une part une chose mal famée, impudente qui fait rougir de honte; et d'autre part c'est une puissance très solennelle et très majestueuse, — beaucoup plus haute que la vie riante gag-nant de la monnaie et farcissant sa panse, — beaucoup plus vénérable que le progrès qui bavarde par les temps, — parce qu'elle est l'histoire et la noblesse et la piété et l'étemel et le sacré qui nous fait tirer le chapeau et marcher sur la pointe des pieds... Or, de même, le corps, lui aussi, et l'amour du corps, sont une affaire indécente et fâcheuse, et le corps rougit et pâlit à sa surface par frayeur et honte de lui-même. Mais aussi il est une grande gloire adorable, image miraculeuse de la vie organique, sainte merveille de la forme et de la beauté, et l'amour pour lui, pour le corps humain, c'est de même un intérêt extrêmement humanitaire et une puissance plus éducative que toute la pédagogie du monde!.. Oh, enchantante beauté organique qui ne se compose ni de teinture à l'huile ni de pierre, mais de matière vivante et corruptible, pleine du secret fébrile de la vie et de la pourriture! Regarde la symétrie merveilleuse de l'édifice humain, les épaules et les hanches et les mamelons fleurissants de part et d'autre sur la poitrine, et les cotes arrangées par paires, et le nombril au milieu dans la mollesse du ventre, et le sexe obscur entre les cuisses! Regarde les omop-lates se remuer sous la peau soyeuse du dos, et l'échine qui descend vers la luxuriance double et fraîche des fesses, et les grandes branches des vases et des nerfs qui passent du tronc aux rameaux par les aisselles, et comme la structure des bras correspond à cel-le des jambes. Oh, les douces régions de la jointure intérieure du coude et du jarret avec leur abondance de délicatesses organiques sous leurs coussins de chair! Quelle fête immense de les caresser, ces endroits délicieux du corps humain! Fête à mourir sans plain-te après! Oui, mon dieu, laisse-moi sentir l'odeur de la peau de ta rotule, sous laquelle l'ingénieuse capsule articulaire secrète son huile glissante!

Laisse-moi toucher dévotement de ma bouche l'Arteria fe-moralis qui bat au front de ta cuisse et qui se divise plus bas en les deux arteres du tibia! Laisse-moi ressentir l'exhalation de tes pores et tâter ton duvet, image humaine d'eau et d'albumine, destinée pour l'anatomie du tombeau, et laisse-moi périr, mes lèvres aux tiennes![140]

Він розплющив очі тільки тоді, коли все це промовив; відкинувши голову, випроставши поперед себе руки, в яких тримав срібний олівець, він досі стояв на колінах, тремтів і здригався. Вона сказала:

— Tu es en effet un galant qui sait solliciter d'une manière profonde, à l'allemande [141].

І вона наділа на нього паперовий ковпак.

— Adieu, mon prince Camaval! Vous aurez une mauvaise ligne de fièvre ce soir, je vous le prédis[142].

Вона підхопилася з крісла, ковзаючою ходою попрямувала килимком до дверей, на порозі нерішуче зупинилася, напівобернувшись до нього, піднявши оголену руку та тримаючись за одвірок. Потім тихим голосом кинула через плече:

— N'oubliez pas de me rendre mon crayon[143]. І вийшла з кімнати.