Зачарована гора, Том 1

Про хрестильну чашу та діда в двох іпостасях

Про батьківський дім Ганс Касторп мав лише туманний спогад; батька й матір він майже не знав. Вони померли один за одним між п'ятим та сьомим роками його життя, спершу мати, цілком несподівано, напередодні пологів, унаслідок закупорення судин через запалення нервів — емболія, за словами доктора Гайдекінда, що миттєво спричинила параліч серця, — мати саме сміялася, сидячи в ліжку, здавалося, що вона впала від сміху, а насправді тому, що була вже мертва. Батькові, Гансу Герману Касторпові, зрозуміти таке було не легко, й бувши тісно прив'язаним до своєї жінки й, зі свого боку, не відзначаючись силою, він не зміг цього передолати. Його душа зазнала непоправного удару, перебуваючи в приголомшеному стані, він припускався комерційних прорахунків, тож фірма «Касторп та Син» зазнавала відчутних збитків; за рік, навесні, під час перевірки складів на портових протягах він заробив собі запалення легень, й, оскільки його підірване серце не могло витримати високої температури, то за п'ять днів батько помер, незважаючи на всі зусилля доктора Гайдекінда, і в супроводі багатьох міщан вирушив слідом за своєю дружиною до Касторпського сімейного склепу, що на цвинтарі церкви Святої Катерини, в мальовничому місці з видом на ботанічний сад.

Батьків батько, сенатор, не надовго пережив сина й, до речі, також помер внаслідок запалення легень, причому в жахливих конвульсіях та муках, оскільки на відміну від свого сина, старий Ганс Лоренц Касторп був міцно вкоріненої в житті натури і довго боровся за життя. Отож якийсь час, тобто всього півтора року по смерті свого батька, Ганс Касторп мешкав у домі діда, побудованому на початку минулого сторіччя на вузькому земельному наділі в стилі північного класицизму. Цей дім стояв на еспланаді, був пофарбований темною фарбою, з напівколонами обабіч вхідних дверей, до яких вели п'ять сходинок, крім першого було ще два поверхи, не рахуючи бельетажу, де вікна із залізними ґратами опускалися до самої землі.

Тут були виключно представницькі приміщення, до яких входила й світла, з ліпленням на стелі, їдальня, три вікна якої з рамами вишневого кольору виходили на садок, тут протягом вісімнадцяти місяців дід і онук удвох обідали, а подавав їм старий Фріц з кульчиками у вухах та срібними ґудзиками на лівреї, він носив таку саму батистову хустинку як і господар, вона огортала так само поголене підборіддя, а господар звертався до нього на ти, розмовляючи з ним нижньонімецьким діалектом; зовсім не заради жарту — він не мав схильности до гумору — а, просто, по-діловому, а ще тому, що так спілкувався з простим людом, з писарями, поштарями, кучерами та посильними. Гансові Касторпу подобалася ця манера, а особливо подобалося, як відповідав Фріц — також по-нижньонімецькому, при цьому, обслуговуючи господаря за столом, він стояв ззаду, ліворуч від нього, але схилявся й нашіптував йому в праве вухо, на яке сенатор чув значно краще, ніж на ліве. Старий чув усе, що казав йому слуга, кивав та їв далі, сидячи випростано поміж високих билець свого стільця червоного дерева, й майже не нахиляючись до тарілки, а внук тихо сидів навпроти, з глибокою, підсвідомою увагою спостерігаючи за виваженими рухами, з якими гарні, білі, худі руки діда із округло загостреними на краях нігтями та зеленим гербовим перетнем на правому вказівному пальці настромляли шматочок м'яса, овочів чи картоплі спичаком виделки й з легким зустрічним нахилом голови підносили його до рота. Ганс Касторп дивився на власні, не досить зграбні руки й уявляв собі, що згодом зможе так само, як дід, орудувати ножем та виделкою.

Проте залишалося питанням, чи він взагалі досягне того стану, коли і його підборіддя буде обрамленим такою хустинкою, що затуляла широкий виріз чудернацької форми, з гострими краями коміра, які торкалися дідових щік. Адже для цього треба досягти дідового віку, а вже сьогодні, окрім нього та його старого Фріца, ніхто таких комірів та хустинок, зав'язаних бантом, уже не носив. Було шкода, бо Гансові Касторпу особливо подобалося, як дід схиляв підборіддя на пишний бант білосніжної хустинки; навіть уже дорослим, Ганс Касторп з приємністю повертався до цього спогаду: ця картина з минулого мала в собі щось таке, що доторкало приємним почуттям глибини його єства.

По закінченні обіду треба було згорнути свою серветку трубочкою та встромити її у срібне кільце — завдання, з яким Ганс Касторп не так легко міг упоратися, бо серветки були великі, майже як столові рушники; потому сенатор підводився зі стільця, якого Фріц зразу відставляв убік, і човгав до «кабінету» навпроти, аби викурити там сигару; іноді внук ішов за ним.

«Кабінет» містився саме навпроти, оскільки їдальню було сплановано з трьома вікнами й на всю довжину будинку, через те залишалося місце лише для двох, а не для трьох салонів, як то було зазвичай у будинках такого типу. Один із них розташовувався перпендикулярно до їдальні, мав єдине вікно й видавався непропорційно видовженим. Через це приблизно чверть його було відділено й облаштовано під «кабінет» — вузьке тьмяне приміщення з оберліхтом та небагатьма меблями: етажерка, на якій стояла сигарна скринька сенатора, гральний столик, шухляда якого містила багато привабливих речей: візитівки, фішки, гральні дошки з відкидними зубчиками, аспідна дошка для письма та крейдяні стрижні до неї, паперові кінчики сигар та багато іншого; врешті була там в кутку й засклена шафа в стилі рококо з палісандрового дерева, а її шибки були затягнуті жовтими шовковими фіранками.

— Дідусю, — казав часом Ганс Касторп у кабінеті, при цьому підводячись навшпиньки й тягнучись до вуха старого, — покажи ж мені, будь ласка, хрестильну чашу!

І дід, відкинувши з коліна довгу полу м'якого сюртука, діставав з кишені зв'язку ключів та відчиняв засклену шафку, з середини якої на хлопця ширилися дивовижні й особливо приємні запахи. Там зберігалися різноманітні предмети, що вже вийшли з ужитку й через це набули особливо притягальної сили: пара гнутих, срібних свічників, розбитий барометр у дерев'яному обрамленні з фігурним різьбленням, альбом з дагеротипами, скринька для лікерів з кедрового дерева, маленький турок, твердий на дотик, одягнений у строкатий шовковий халат, він мав усередині годинниковий механізм, що колись дозволяв йому крокувати столом, той механізм одначе вже давно вийшов з ладу, далі якась допотопна модель корабля, а на самому споді — пастка на пацюків. Старий діставав з середньої полиці сильно затерту, круглу, срібну чашу, що стояла на такому самому срібному тарелі, й по черзі передавав обидва предмети хлопцеві, той брав, слухаючи пояснення, які він чув уже не раз, по одному розглядав їх з усіх боків.

Чаша й таріль первинно не належали одне до одного, воно й видно, казав дід, черговий раз повчаючи малого; проте, вів далі дід, уже протягом ста років, тобто з того часу, як було придбано чашу, вони вживаються разом. Чаша була гарна, строгої, благородної форми відповідно до смаків початку минулого століття. Гладенька й солідна, вона стояла на круглій ніжці й зсередини була позолочена, та з часом від золота залишився лише ряхтливий жовтавий відтінок. Єдиною прикрасою залишався пишний віночок троянд та гострого листя на вінцях. Що ж до тареля, то про його поважніший вік свідчив напис зсередини. Вигадливими цифрами там було написано «1650», а навколо числа — різноманітні кучеряві ґравіруванння, виконані в манері, що тоді здавалася сучасною, пишно-вихилясті герби й арабески у вигляді напівзірок чи напівквіток. Зі споду були вигравірувані різними шрифтами імена глав родин, що протягом тривалого часу були її власниками: їх значилося вже семеро, біля кожного імени стояв рік одержання тарелі у спадок, і старий Касторп з хустинкою до кожної дати звертав увагу внука вказівним пальцем, прикрашеним перетнем. Там було й ім'я Гансового батька, й самого дідуся, а потім префікс «пра» подвоювався, потроювався, почетверявсь, і хлопчик дослухався, схиливши набік голову, із задумливими або й бездумно-замріяними, незворушними очима й благоговійно-сонливим виразом обличчя до тих «пра-пра-пра-пра» — до самого звучання складу «пра», від якого тхнуло склепом та спорохнявілим часом, але який створював побожний зв'язок із сьогоденням, його власним життям та отим часом, що давно поринув у безвість і впливав на нього особливим чином: а саме так, як то можна було прочитати з його обличчя. Чуючи цей префікс, хлопчик немовби вдихав затхле, прохолодне повітря, таке, як у церкві Святої Катерини чи в крипті Святого Михаїла, відчував подих місць, у яких із шапкою в руках треба вдаватися до особливої манери ходи, ступаючи навшпиньки та скеровуючи шанобливу увагу наперед; йому навіть здавалося, ніби чує особливу відсторонену та умиротворяючу тишу таких місць; у звучанні цього складу відчуття духовного змішувалися з відчуттями смерти та історії, усе це справляло на хлопчика благотворне враження, можливо, саме через звучання складу, задля того, щоб почути й самому повторити його, він просив дозволу знову подивитися на хрестильну чашу.

Потім дід ставив чашу назад на таріль і давав малому зазирнути досередини гладенької, золотавої посудини, що виблискувала від променів світла з горішнього вікна.

— Ось уже вісім років минуло, — казав він, — одтоді, як ми тримали тебе над цією чашею, і вода, що тебе хрестила, лилася досередини... Кустодій Лассен з церкви Святого Якобі наливав її нашому доброму пасторові Бугенгаґену на долоню, з долоні ця вода текла на твій лобик, а звідти до чаші. Але воду ми підігріли, щоб ти не налякався й не заплакав, і ти справді не плакав. Якраз навпаки: перед цим ти верещав, так що Бугенгаґену було непереливки під час казання, але коли потекла тепла вода, ти нараз угамувався, виявляючи пошану до священного таїнства, ми, принаймні, так сподіваємось. А за кілька днів минає сорок чотири роки, як твій благословенний батько був похресником, і вода текла з його голови до цієї чаші. То діялося тут, у цьому домі, в його батьківському домі, у залі навпроти, перед середнім вікном, його хрестив ще старий пастор Гезекіль, той самий, якого французи ще молодим мало були не розстріляли, оскільки він проповідував проти їхніх грабежів та підпалів — його також уже давним-давно покликав Господь до себе. А сімдесят п'ять років тому хрестили мене самого, також там, у тій залі, й мою голову також тримали над цією чашею, що стоїть зараз на тарелі, і священик промовляв ті самі слова, що й для тебе та для твого батька, й так само текла тепла, чиста вода на моє волосся (тоді його в мене було не набагато більше, ніж я маю тепер), а потім на золочений таріль.

Хлопчик дивився, задерши голову, на вузьку голову діда, що якраз саме схилилася над чашею, як і тої давно проминулої години, про яку він розповідав, і добре відомий стан охопив малого, дивне відчуття напівсну чи то напівостраху, відчуття, ніби щось притягає та водночас змушує залишатися на місці, то була змінність буття, повернення й запаморочлива одноманітність, — це відчуття було відоме йому з попередніх разів, і щоразу він сподівався й бажав, що воно знову заторкне його: частково саме заради цього відчуття він так просив показати йому ту родинну реліквію, що мандрувала, залишаючись на тому самому місці.

Пізніше, вже бувши юнаком, він часто думав про це, і йому здавалося, ніби образ діда закарбувався йому глибше, чіткіше й виразніше, ніж образ власних батьків: що, можливо, було пов'язане з симпатією та духовною спорідненістю, оскільки внук був подібний на діда, як то може бути подібним рожеве хлоп'я до сивочолого, закостенілого, сімдесятип'ятилітнього старця.

Якщо дивитися з суспільної перспективи, то вольова особистість Ганса Лоренца Касторпа опинилася в минулому ще задовго до його відходу в потойбіччя. Він був глибоковіруючим християнином і членом реформаторської громади, послідовно й традиційно настроєний на ущільнення аристократичного суспільного кола, здатного керувати, він важко погоджувався з новим і вперто дотримував своїх поглядів, так ніби жив у чотирнадцятому столітті, коли ремісництво всупереч неослабному опору старої аристократії почало завойовувати своє місце й право голосу в міській управі. Його діяльні роки припадали на десятиліття значного піднесення та різнобічних перемін, десятиліття поступу в форсованому марші, що вимагало від суспільства прояву жертовности й відваги. Але Касторпа не особливо тішило, що дух нового часу святкував гучні та блискучі перемоги. Набагато більше він цінував дідівські звичаї та давні інституції, ніж усі ті карколомні розширення порту та безбожні вигадки великого міста, гальмував та перешкоджав тому новому, де лише міг, і була б його воля, то в управі й посьогодень все лишалося б так ідилічно по-старофранкському, як у його часи його власна контора.

Ось таким чином поставав старий Касторп перед міщанським зором за життя й потому, і хоча юний Ганс Касторп зовсім не розумівся на державних справах, його спокійний, спостережливий дитячий погляд сприймав усе в такому самому світлі — безсловесне, а отже некритичне, здебільшого безпосередньо життєве сприйняття, яке, до речі, й пізніше, у вигляді свідомого спогаду, зберігало свій безсловесний і нерозчленований, безперечно ствердний характер. Що казати, тут діяла симпатія, та прив'язаність до ближнього, та душевна спорідненість, що перескакує через одне покоління й не є аж такою рідкістю. Діти й онуки дивляться на батьків та дідів, аби зачудуватися, й зачудовуються, аби вчитися й розвивати в собі те, що в них уже закладене наперед.

Сенатор Касторп був худорлявий і високий. Роки схилили його спину, але свою сутулість він силкувався долати м'язами, при цьому його губи вже не підтримувалися зубами, а перебували на оголених яснах (оскільки штучну щелепу він уставляв лише до обіднього столу), тож його рот з гідністю й напруженням вигинався донизу, таким чином сенатор намагався приховати, що в нього вже почала тремтіти голова, і така його чітко підтягнута постава й підняте підборіддя, що спиралося на комірець, дуже імпонувало малому Гансові Касторпу.

Йому подобалася також табакерка — то була довгаста позолочена коробочка, виготовлена з черепашого панцира, — саме тому він використовував червоні носові хустинки, кутик яких зазвичай визирав із задньої кишені його сурдута. Ця звичка видавалась явною слабиною, та вона була цілком виправдана через вік, ніби як недогляд, як прояв старечости, який сенатор свідомо й жартома собі дозволяв або ж статечно не усвідомлював, у кожному разі то була єдина така деталь, яку гострий дитячий погляд Ганса Касторпа міг вихопити із зовнішности свого діда. Проте для семи-восьмилітнього, так само як і пізніше для підлітка, щоденна поява діда видавалася взагалі якоюсь несправжньою та недійсною. Насправді він мав зовсім інший вигляд, значно гарніший і рівніший, ніж зазвичай, а саме так, як він здавався на портреті в натуральну величину, що раніше висів у батьківській вітальні, а потім разом з маленьким Гансом Касторпом переїхав у почекальню на еспланаді, де зайняв місце над великою софою, оббитою червоним шовком.

На портреті Ганс Лоренц Касторп поставав у офіційному вбранні члена магістрату — в цьому строгому, ба навіть ритуальному вбранні міщанина з давно проминулого століття, яке шанована й безстрашна громада пронесла крізь віки й зберегла в своїй помпезній ужитковості, аби завдяки церемонійним дійствам перетворювати минуле на сьогодення, а сьогодення — на минуле, проголошуючи таким чином незмінний зв'язок речей та виступаючи почесним гарантом дій, скріплених його підписом. Сенатор Касторп був зображений на повен зріст, стоячи на дорозі, вимощеній червонястою бруківкою на тлі стрільчастого склепіння. Його підборіддя було нахилене, рот — кутиками донизу, голубі розумні очі з темними капшуками вдивляються в далеч, на ньому чорний, нижче колін, сурдут, подібний до мантії, розчахнутий спереду, облямівка оздоблена хутром. З широко скроєних та обшитих по краях верхніх рукавів з пишними буфами визирали нижні рукави з простої матерії, а мереживні манжети закривали його руки до середини пальців. Стрункі старечі ноги були в чорних, шовкових панчохах, у черевиках зі срібними пряжками. На шиї в нього була широка, накрохмалена, тарелеподібна оборка з безліччю складок, спереду нахилена донизу, а з боків підносилася догори, під нею надодачу ще було батистове жабо в складку поверх камізельки. В руці він тримав капелюх старовинного крою з широкими крисами й завуженим вершком.

То був чудовий портрет пензля знаного митця, витриманий з великим смаком у стилі старих майстрів, що пасувало до даного сюжету й будило в глядача різноманітні іспанські, голландські, пізньосередньовічні асоціації. Малий Ганс Касторп часто його розглядав, звичайно сприймаючи не з мистецької, а з більш загальної, ба навіть глибокоемоційної перспективи, й хоча свого діда в такому вигляді хлопець бачив усього один-єдиний раз, під час святкового в'їзду до ратуші, та й то лише на якусь мить, він не міг утриматися, щоб не сприймати, як ми вже казали, отой портретний образ за справжній, тоді як щоденний дід грав роль, так би мовити, дідового заступника, що лише тимчасово й трохи незграбно виконував свою роль. Адже ті відхилення й химерності його щоденного образу ґрунтувалися на якомусь неповноцінному, певно, трохи невмілому підлаштовуванні, крізь яке все одно пробивалися залишки й натяки його справжньої подоби, котрі нічим не можна було затулити. Так, наприклад, високі стоячі комірці здавалися дуже старомодними, але було неможливо так оцінювати найбільш вражаючий елемент одягу — іспанське тарелеподібне жабо, поряд з яким оті комірці видавалися лише імітацією. Подібним чином можна було оцінити й циліндр із незвично загнутими крисами, якого дід надягав на вулицю і якому в істинному образі відповідав крислатий капелюх з портрета, та довгий, у зборку сурдут, істинним прообразом якого малий Ганс Касторп уявляв оторочену хутром мантію.

Та коли одного разу довелося з дідом попрощатися назавжди, в глибині душі Ганс Касторп усвідомлював, що саме тепер дід покоїться в усій повноті та довершеності. То було в залі, тій самій залі, де вони так часто сиділи один навпроти одного за обіднім столом; тепер посеред стола в окантованій сріблом труні, заставленій вінками, лежав Ганс Лоренц Касторп. Він боровсь із запаленням легень, боровся вперто й довго, водночас видавалося, що в теперішньому житті дід перебуває вдома лише завдяки певному пристосуванню, тепер він лежав, чи то переможцем, чи то переможеним, принаймні зі строгим, умиротвореним виразом, із сильно зміненими рисами та загостреним носом, лежав на своєму парадному ложі, по пояс укритий ковдрою, на ній зеленіла пальмова віть, голову підпирала шовкова подушка так, що його підборіддя особливо ефектно було заглиблене у розкішне жабо, між наполовину закритих мереживними манжетами пальців, незважаючи на роблено-природне розташування, годі було приховати холод та відсутність життя; між них було вставлено хрест зі слонової кости, на який, здавалося, він незворушно мружиться з-під опущених повік.

Ганс Касторп на початку хвороби діда часто заходив до нього, та наприкінці вже не бачив його зовсім. Онука всіляко вберігали від виду тієї боротьби, яка, щоправда, загострювалася переважно в нічні години, Ганс Касторп помічав її лише опосередковано, через напружену атмосферу в домі, почервонілі очі старого Фріца, постійні візити лікарів, та останній образ діда, що постав перед ним у залі, який можна було коротко означити таким чином: дід урочисто передолав тимчасове пристосування та нарешті безповоротно повернувся до свого істинного й належного образу — наслідок, гідний схвалення, хоч би як плакав та без упину хитав головою старий Фріц та хоч би як плакав і сам Ганс Касторп. Так само плакав він, дивлячись на свою раптово померлу матір та на незабаром померлого батька, що лежав незворушно й відчужено.

Адже це вже було втретє за такий короткий час, що смерть чинила свій вплив на дух та почуття — особливо на почуття — малого Ганса Касторпа, вигляд смерти був йому вже добре відомий, й так само, як і в перші два рази, проявив він себе достойно й упевнено, зовсім не слабохарактерно, хоча й з природною пригніченістю. Так було й тепер, і навіть ще більшою мірою. Не усвідомлюючи практичних наслідків цієї події для свого життя чи навіть ставлячись до цього з дитинною байдужістю, з тою довірою, що світ таким чи таким чином подбає про нього, перед труною виявляв певну також дитинну стриманість та діловиту увагу, що на третій раз завдяки почуттю та досвіду набували особливого, не за віком дорослого відтінку, не кажучи вже про сльози, спричинені потрясінням та плачем, що перекидався від інших, і були своєрідною протидією. За три-чотири місяці відтоді як помер його батько, він забув смерть; тепер йому знову все пригадалося, і тодішні враження нараз виринули зі всією своєю ні з чим не зрівняною, пронизливою силою.

Виокремлені й сформульовані в словах, вони набули б приблизно такого вигляду: смерть пов'язана з певною побожною, духовною та по-сумному гарною, тобто душевною стороною й водночас із зовсім іншою, прямо-таки протилежною, дуже тілесною, дуже матеріальною, яку не можна назвати ані гарною, ані духовною, ані побожною, ані просто лише сумною. Врочисто-духовний бік виражався у помпезному опорядженні небіжчика, в розкоші квітів та пальмового гілля, що, як відомо, символізує небесний спокій, а ще більше й чіткіше виражався він у хресті поміж мертвими пальцями «колишнього» діда, у благословляючому «Спасителі» Торвальдсена, що стояв у головах труни, та в канделябрах по обидва боки — все досить по-церковному. Точніший та справжній сенс усіх цих заходів можна було виразити думкою про те, що дід нарешті назавжди повернувся до свого справжнього образу. Окрім того, як зауважив малий Ганс Касторп, маса квітів, особливо розмаїття тубероз, мало ще одну мету, а саме, ту іншу сторону, оту ані гарну, ані власне сумну, а, скорше, майже непристойну, низьку тілесну сторону, приналежну до смерти, квіти мали скрасити, відсунути в забуття або не допускати до її усвідомлення.

Саме у зв'язку з цією обставиною мертвий дід видавався таким чужим, урешті не як дід, а воскова лялька людського зросту, яку смерть підсунула замість його особи і з якою відбувались усі ці благочинні та почесні дії. Той, хто там лежав, чи, краще, те, що там лежало, було, власне, не дідом, а лише оболонкою, яка, за висловом Ганса Касторпа, була не з воску, а зі свого власного матеріалу, лише з матеріалу: саме це було тим непристойним і вже майже не сумним — сумним настільки, наскільки такими можуть бути речі, що мають відношення до тіла і лише до нього. Маленький Ганс Касторп дивився на восково-жовтий, гладенький та твердий, мов сир, матеріал, з якого складалася ця людського зросту лялька смерти, обличчя та руки колишнього діда. На нерухоме чоло саме сіла муха й почала туди-сюди рухати своїм хобітком. Старий Фріц обережно зігнав її, при цьому намагаючись не торкнутися чола й статечно насупивши обличчя, так, ніби він і знати не хотів про те, що він там робить — той вираз благопристойности, очевидно, був пов'язаний з тим, що дід був лише тілом і не більше; відлетівши вбік, муха знову сіла, цього разу на дідові пальці, поряд з хрестом зі слонової кости. Поки це відбувалось, Гансові Касторпу здалося ще чіткіше, ніж дотепер, ніби він відчуває вже знані, ледь помітні, але дуже своєрідні випари, що на його сором нагадували одного шкільного товариша з нав'язливим неприємним віддихом, якого всі уникали, ці випари перебивали запах тубероз, попри всю їхню пишність.

Ганс Касторп неодноразово стояв біля тіла: вперше — сам зі старим Фріцом, удруге — разом з двоюрідним дідом, виноторгівцем Тінаппелем та з обома дядьками, Джеймсом і Петером, а потім і втретє, коли група по-недільному одягнених портових робітників завмерла на мить перед відкритою труною, щоб попрощатися з главою фірми «Касторп та Син». Потім був похорон, зала виповнилася людьми, і пастор Буґенгаґен з церкви Святого Михаїла, той самий, що хрестив Ганса Касторпа, зодягнений у пишне жабо, проголосив заупокійне казання й потому сів у перший екіпаж, за яким тягся довгий-предовгий хвіст процесії, та по-дружньому бесідував з Гансом Касторпом. Так проминув і цей відтинок життя, й Ганс Касторп незабаром після того переїхав до іншого дому й опинився в новому оточенні — вже вдруге за своє таке коротке життя.

У Тінаппеля. А також про моральне самопочуття Ганса Касторпа

Та зміни були йому не на шкоду: він опинився в домі консула Тінаппеля, призначеного Гансовим опікуном, і там його ні в чому не обділяли: ані власну особу, ані стосовно підтримки його подальших інтересів, про які йому ще нічого не було відомо. Адже консул Тінаппель, материн дядько, був розпорядником спадщини Касторпів, він провів продаж нерухомости, взяв у свої руки ліквідацію фірми «Касторп та Син, Імпорт-Експорт», із того всього він одержав ще близько чотирьохсот тисяч марок до спадку Ганса Касторпа, які консул Тінаппель уклав у надійні папери, що відповідали законові про опіку, при цьому, не вступаючи в конфлікт зі своїми родинними почуттями, на початку кожного кварталу брав на свої витрати два проценти комісійних з процентів усієї суми.

Будинок Тінаппелів стояв у глибині саду по вулиці Гарвестегудер-веґ і виходив вікнами на газон, на якому не терпіли ані бур'янинки, далі розлігся громадський розарій, а ще далі була річка. Щоранку, добряче поснідавши, консул ішов пішки до свого бюро в Старому місті, щоб хоч трохи розійтися, адже часом він страждав на застій крови в голові; таким самим чином він повертавсь о п'ятій вечора додому, після чого у Тінаппелів відбувався обід за всіма правилами. Консул був огрядною людиною, носив одяг з найкращих англійських тканин, мав блякло-голубі пукасті очі, що ховалися за золоченими окулярами, масивний ніс, сиву моряцьку борідку та сяючий діамант на товстому мізинці лівої руки. Дружина вже давно померла. В нього було двоє синів, Петер та Джеймс, один з яких служив на флоті та рідко бував удома, а другий займався з батьком виноторгівлею й мав успадкувати фірму. Домашнє господарство вже багато років вела донька одного ювеліра з Альтона, вся в накрохмалених білих рюшах та з циліндричними зап'ястками. Вона стежила, щоб на сніданок та вечерю завжди було достатньо холодних закусок, крабів та лососю, вугрів, гусячої грудки та томатного кетчупу до ростбіфу, пильнувала за прислугою на час, коли особистий слуга консула був у пана, окрім того, наскільки могла, заміняла малому Гансові Касторпу матір.

Ганс Касторп зростав у недоброму кліматі, на вітрах, серед туманів, зростав, так би мовити, у жовтому гумовому дощовику, але загалом почував себе досить бадьоро. Дещо недокрівним був він з самого початку, про це казав і доктор Гайдекінд і рекомендував йому на щоденний третій сніданок після школи добру склянку портеру — як відомо, калорійний напій, якому доктор Гайдекінд приписував кровотворні властивості та який, принаймні, помітним чином тамував певні схильності Ганса Касторпа — те, що консул називав «кунянням», коли хлопець з відвислою щелепою замріяно дивився в порожнечу, не маючи при цьому жодних сформованих думок, тож напій давав йому живильний поштовх, виводячи з такого стану. А втім, Ганс Касторп був здоровим і цілком нормальним, був пристойним тенісистом та веслярем, хоча замість веслування літніми вечорами він охочіше сидів на терасі уленгорстівського причалу під музику та за добрими напоями й споглядав освітлені човни, поміж якими ряхтливою водою пропливали лебеді; коли ж він говорив, його слова звучали розважливо, зрозуміло, дещо поверхово та однотонно, з притиском північнонімецької говірки, та навіть досить було поглянути на нього, звернути увагу на його світлочубо-коректний вигляд, його акуратно пострижене волосся, позначене старовинною зачіскою, вигляд, у якому вспадкована й підсвідома зарозумілість виражалася в образі певної сухуватої сонливости, тож ніхто не мав би тут сумніву, що цей Ганс Касторп є непідробним і правдивим витвором тутешнього ґрунту й сидить на належному місці, — сам він, якби хотів себе перевірити з цього приводу, не сумнівався б ані на мить.

Атмосфера великого портового міста, ця волога атмосфера світового крамарства та статку — саме таким було те повітря, яким дихав його рід, Ганс Касторп удихав його з глибоким розумінням, сприймав як належне, ще й з великою приємністю. Вдихаючи випари води, вугілля й мазуту, різкі запахи нагромаджених колоніальних товарів, він бачив на портовій набережній велетенські парові крани, що нагадували спокій, розум та неймовірну силу слонів, переносячи тоннами мішки, паки, ящики, бочки й сулії з черев завмерлих у спокої кораблів і вантажачи все це до залізничних вагонів та припортових складів. Він бачив комерсантів у жовтих гумових плащах, таких, як і в нього самого, що під полудень струмували до біржі, де, власне, наскільки він знав, у першу чергу йшлося про те, щоб якомога швидше знайти привід терміново розіслати запрошення до великої званої вечері, аби таким чином відстрочити кредит. Він бачив (пізніше це виявиться його сферою особливої зацікавлености) метушню на верфях, бачив поставлені там у доки мамонтоподібні тіла пароплавів, що плавали до Африки та Азії, високі як башти, з оголеними кілем та гвинтом на товстелезних, мов колоди, підпірках у всій своїй велетенській безпорадності на суходолі, вкриті карликовою армією робітників, які драять, гамселять і покривають фарбою, бачив як височать над дахами елінгів огорнуті димчастим туманом кістяки шпангоутів, з яких поставали кораблі, інженери з кресленнями та таблицями Ленца в руках давали вказівки робітникам, — то все були сцени, знайомі для Ганса Касторпа з юности, вони будили в ньому відчуття затишно-домашньої належности, відчуття, які досягали свого піку особливо за тих обставин, коли він недільними ранками снідав з Джеймсом Тінаппелем або зі своїм двоюрідним братом Цімсеном — Йоахимом Цімсеном, снідав у Альстерському павільйоні теплими кружальцями копченого м'яса, запиваючи склянкою старого портвейну, після чого, відкинувшись на спинку стільця, зосереджено затягався сигарою. Адже якраз тоді він був самим собою, людиною, для якої життя приносить задоволення, і, незважаючи на свою тендітну, недокрівну зовнішність, ніжно й міцно, як немовля в розкошах материнської груді, полюбляв прості насолоди життя.

Комфортно й не без гідности, ніс він на своїх плечах високу цивілізацію, яку пануюча еліта міської демократії, що жила з комерції, передавала в спадок своїм дітям. Він купався в цій атмосфері як немовля й одягавсь лише від такого кравця, який заручився довірою молодих людей його кола. Невеликим, старанно дібраним запасом білизни, схованим у його шафі англійського пошибу, найкращим чином опікувалася Шаллайн; ще коли Ганс Касторп студіював поза Гамбургом, він регулярно посилав свій одяг додому для чищення й приведення до ладу (оскільки, на його думку, окрім Гамбурга в усій країні не розуміються на прасуванні), а шерхке місце на манжеті однієї з його улюблених кольорових сорочок могло б викликати в нього гостре почуття дискомфорту. Його руки, хоча й не надто аристократичні формою, мали доглянуту, свіжу шкіру, прикрашені на одному пальці платиновим колечком-ланцюжком, а на іншому — успадкованим від діда перетнем з печаткою, його зуби, які були дещо крихкими й уже зазнали численних пошкоджень, були підправлені золотом.

Коли він стояв чи йшов, то ледь нахилявся вперед, що надавало йому не надто стрункого вигляду; проте його постава за столом була бездоганною. Він чемно повертався тулубом до сусіда, з яким вів бесіду (дохідливо та з легким діалектним забарвленням), його лікті злегка торкалися стола, коли він розробляв свій шматок птиці або ж спритно діставав рожеве м'ясо з омарової клешні спеціально для цього призначеним столовим прибором. Його першою потребою по закінченні трапези була мисочка з ароматизованою водою для споліскування пальців, другою — російська сигарета, що не пройшла через митницю і яку він дістав «з-під поли» шляхом невеличкої безпечної махінації. Вона передувала сигарі, особливо смаковитій бременській марці «Марія Манчіні», про яку ще буде мова, а пряний смак якої так заспокійливо поєднувався зі смаком кави. Ганс Касторп убезпечив свої тютюнові запаси від шкідливих упливів парового опалення, перенісши їх на зберігання в підвал, куди щоранку спускався, аби заповнити свій портсигар денним запасом. Масло він уживав лише пересилюючи себе, йому подавали його одним шматком, а не так, як раніше, у формі дрібних кульок.

Кожному видно, що ми намагаємося згадати про все, що могло бути на його користь, а наші судження про нього не є надто різкими. Ми робимо його ані кращим, ані гіршим, ніж він був. Ганс Касторп не був ані генієм, ані телепнем, і якщо для його характеристики ми не вживаємо слово «посередній», то це лише з причин, які не мають нічого спільного з його розумовими здібностями й ще менше — з його скромною особою, а саме через повагу до його долі, якій ми схильні приписувати певне надособове значення. Його розумові здібності цілком відповідали вимогам реальної гімназії, і при цьому він не перенапружувався, загалом жодні обставини, жодні завдання, що його чекали, не могли змусити його до надмірних зусиль: не так через те, що він боявся собі нашкодити, як через те, що він не бачив жодних причин для такої перенапруги, точніше — жодної нагальної причини; й, можливо, саме тому нам не хочеться називати його «посереднім», оскільки він певним чином допускав брак подібних причин.

Людина живе не лише своїм приватним життям індивіда, а, свідомо чи несвідомо, також і життям своєї епохи, сучасности, і навіть якщо вона розглядає основи свого існування як безпосередньо дані й самоочевидні, а від бажання поглянути на них критично, віддалена настільки, наскільки насправді був віддаленим наш Ганс Касторп — все одно, цілком можливо, що Ганс Касторп таки відчував неясний вплив на його моральний стан деяких недоліків суспільства. Окрема людина бачить перед собою певні особисті цілі, причини, надії, сподівання, з яких одержує імпульс до великого напруження сил та до дії; коли безособове навколо нього, сам час, незважаючи на всю життєву активність, у принципі позбавляє надій та сподівань, коли час потайки зображує перед людиною її життя як безнадійне, безперспективне й безпорадне, й коли на свідомо чи несвідомо сформульоване запитання щодо останнього, надособистісного, безперечного сенсу всього напруження сил та діяльности відповіддю є глухе мовчання, тоді, саме коли йдеться про людей порядних, майже неможливо уникнути очевидного паралізуючого впливу такого відчуття; на шляху через душевно-моральне воно може передатися так само й на фізичну та органічну сферу індивіда. Прояв особливо визначної здатности, що виходить за рамки однозначно даного, й полягає в ігноруванні браку задовільної відповіді часу на запитання «Заради чого?», можливий або завдяки моральній окремішності й безпосередності, що трапляється рідко й має героїчну природу, або ж завдяки дуже міцній життєвій силі. У випадку з Гансом Касторпом не було ні першого, ані другого, тож він справді таки був посереднім, хоча і в дуже благородному сенсі.

Ми говорили тут про внутрішню поведінку молодого хлопця не лише в його шкільний час, але й у наступні роки, коли він уже обрав свій фах у житті. Що ж до його успішности в школі, то часом йому доводилося залишатись на другий рік. Та загалом йому сприяло походження, міські манери й, зрештою, мила, хоча й позбавлена пристрасти, схильність до математики, коли ж він одержав проміжний атестат, то вирішив таки закінчити школу — правду кажучи, насамперед через те, що таким чином продовжувався звичний, тимчасовий та невизначений стан і вигравався час для роздумів про те, ким би він, Ганс Касторп, найліпше хотів би стати, адже він довго не міг визначитися, навіть у випускному класі ще того не знав, і коли нарешті прийняв рішення (те, що саме він прийняв рішення, звучить майже перебільшенням), то відчував, що так само міг би обрати й щось інше.

Але то була правда: від заняття кораблями мав завжди велике задоволення. Ще хлопчиком він мережив олівцем сторінки свого блокнота малюнками різних рибальських шхун, човнів з овочами та п'ятищоглових вітрильників, а коли в п'ятнадцять років йому дозволили дивитися з найкращого місця, як з верфі «Блом & Фос» спускали на воду новий двогвинтовий поштовий пароплав «Ганза», він намалював акварельними фарбами дуже вдалу й точну, до найменших деталей, картину стрункого пароплава, яку консул Тінаппель повісив у власному кабінеті, на картині так любовно і вміло було відтворено прозору зелень розбурханого моря, що хтось навіть сказав консулові Тінаппелю, що це талант і з нього може вийти добрий мариніст — це зауваження консул спокійно переказав своєму прийомному синові, на що той лише благодушно засміявся й таким екзотичним та жебрацьким ідеям не подарував і миті уваги.

— Багато грошей ти не матимеш, — часом казав йому дядько Тінаппель. — Мої гроші в основному перейдуть до Джеймса та Петера, тобто Джеймс перебере на себе справи, а Петер одержуватиме ренту. Те, що належить тобі, вкладено дуже надійно й дасть тобі гарантований прибуток. Але сьогодні життя з процентів не дає багато втіхи, або ж треба мати принаймні в п'ять разів більше, ніж у тебе, і якщо ти маєш якісь плани тут у місті й хочеш жити так, як ти звик, тоді тобі потрібно мати добрий додатковий заробок, затям собі, синку.

Ганс Касторп це собі затямив і хотів обрати фах, який забезпечив би його й був престижним в очах людей. А зробивши вибір — це сталося з подачі старого Вільмса з фірми «Тундер & Вільмс», який за суботньою грою у віст заговорив до консула Тінаппеля про те, що Ганс Касторп мав би студіювати кораблебудування, це була його ідея, а потім хлопець мав піти до нього у фірму, а він би вже приглянув за хлопцем; Ганс Касторп уважав цю професію дуже престижною й дійшов висновку, що хоча це й до біса складна та виснажлива робота, зате вона є водночас і чудовою, важливою та вражаючою, а для його мирної особи, в кожному разі, значно краще пасувала, аніж фах його брата в перших Цімсена, сина зведеної сестри матері, який понад усе хотів стати офіцером. До того ж Йоахим Цімсен трохи слабував на груди, але саме тому й прагнув до заняття на свіжому повітрі, яке б не було пов'язане з жодним серйозним інтелектуальним напруженням, що й було правильним для брата, як міркував Ганс Касторп з почуттям певної зверхности.

На цьому місці повернімося до нашого зауваження про те, що перепони в особистому житті з часом можуть чинити вплив на фізичний стан організму людини. Чи міг Ганс Касторп не шанувати роботу? Це було б неприродним. З усього видно, що роботу він безперечно сприймав як щось найбільш гідне пошани, зрештою, крім роботи не було нічого настільки ж гідного пошани, вона була принципом, яким людина або слідувала, або ж ні, абсолютом часу, робота, так би мовити, відповідала сама собі. Його шанобливість до роботи була релігійної та, як він уважав, безсумнівної природи. Чи любив він її — це вже було інше питання, адже через надмірну шанобливість йому це здавалося неможливим, а саме з тієї простої причини, що не йшла йому на користь. Виснажлива робота розхитувала нерви, швидко втомлювала, й цілком щиро він зізнавався, що набагато більше любить вільний час, час необтяжений, на якому не висить олив'яний тягар праці, час, що лежав перед ним відкритим, не поділеним перешкодами, які треба долати, зціпивши зуби. Ця суперечність у ставленні до роботи, чесно кажучи, потребувала якогось розв'язання. Можливо, його тіло так само, як і дух — спершу дух, а через нього також і тіло — ставилися б до роботи з більшим захопленням та наполегливістю, якби він у глибинах своєї душі, про які сам нічого не знав, був здатним вірити в роботу, як у безперечну вартість та самодостатній принцип, і на цьому заспокоїтись. Так ми знову повертаємося до питання про його посередність або більш-ніж-посередність, на яке не бажаємо давати чітку відповідь. Адже ми не бачимо себе забов'язаними виголошувати панегірики на честь Ганса Касторпа й залишаємо місце для припущення, що просто в його житті робота трохи перешкоджала спокійній насолоді від сигар «Марія Манчіні».

У свій час Ганса Касторпа не призвали на військову службу. Його єство противилося тому й стримувало від такого кроку. Можливо також, що штабного лікаря, в якого були справи в будинку на Гарвестергудер-веґ, під час розмови з Тінаппелем переконали, що коли молодий Касторп візьме в руки зброю, це стане серйозною перепоною для його занять наукою за межами Гамбурга.

Гансова голова, яка працювала повільно й розкуто, тим більше, що він зберіг за собою заспокійливу звичку сніданку з портером, заповнювалась аналітичною геометрією, диференціальним обчисленням, механікою, вченням про проекції та графостатикою, він вираховував водотоннажність завантаженого й незавантаженого судна, стабільність, зміщення диферента та метацентр, хоча часом це стомлювало. Його креслення, всі оці шпангоути, ватерлінії, поздовжні розрізи були не зовсім такими добрими, як його мистецьке відтворення «Ганзи» у відкритому морі та скрізь, де треба було інтелектуальну наочність підсилити емоційністю, розтушовувати тіні чи то розмальовувати розрізи яскравими тонами, — там Ганс Касторп багатьох випереджав у спритності та вмінні.

Коли під час вакацій він повертався додому, дуже охайний та одягнений зі смаком, з маленькими рудими вусиками на молодому сонному обличчі патриція та — як то бачили люди, що були в курсі комунальних справ, а також родинних та службових взаємин, а таких більшість у місті-державі, що функціонувала за принципом самоуправління — рухався, безперечно, до престижного місця в житті, то співгромадяни доскіпливо позирали на нього, гадаючи, якої суспільної ролі той молодий Касторп колись доскочить. За ним стояли традиції, він мав давнє й достойне ім'я, тож, можливо, одного чудового дня з його особою доведеться рахуватись як з певним політичним фактором. Він сидітиме в міському парламенті чи то в комісії та прийматиме закони, на виборній посаді перейматиметься питаннями суверенітету або ж у відділі міського господарства, в постійній комісії з фінансових питань чи, може, в комісії будівництва його голос буде почутим та важитиме при голосуванні. Цікаво було б знати, до якої партії пристане той молодий Касторп. Зовнішність може бути оманливою, але, власне, він мав такий вигляд, якого не мали ті, на кого могли розраховувати демократи, а схожість на діда не можна було не помітити. Можливо, він наслідуватиме його, чинитиме перепони, стане консерватором? Це було цілком можливо — але можливим було й протилежне. Адже, зрештою, він був інженер, майбутній майстер кораблебудування, людина міжнародних зв'язків, людина техніки. Тож могло би бути й так, що Ганс Касторп пішов би до радикалів, рухався б напробій, як профанний руйнівник старих будівель та мальовничих ландшафтів, незакорінений, як єврей, та позбавлений пієтету, як американець, схильний до безцеремонного розриву з достойною спадщиною свідомого розвитку природних життєвих умов та повергнення держави до безрозсудливих експериментів — таке також було можливим. Чи буде в нього у крові та розсудливість шанованих міських мужів, яких при вході до ратуші вітав подвійний пост вартових і які були спроможні всьому дати раду, чи, може, він підтримуватиме міську парламентську опозицію? В його блакитних очах під рудуватими бровами не читалося жодної відповіді на такі запитання допитливих співгромадян, та й сам він, Ганс Касторп, цей чистий аркуш, звичайно, також не знав на таке відповідей.

Коли він вирушив у подорож, під час якої ми з ним перетнулися, йому минало двадцять третій. Тоді в нього за плечима було чотири семестри навчання у ґданській Політехніці та ще чотири — у високих школах Брауншвайґа й Карлсруе; нещодавно, без особливого блиску та оркестрового тушу з пристойними результатами він витримав перший випускний іспит й зробив подання до фірми «Тундер & Вільмс» на посаду інженера-стажера, аби пройти практику на верфі. В цій точці його шлях зазнав ось якого повороту.

До головного іспиту він мав тяжко й наполегливо працювати й, повернувшись додому, був ще блідіший, аніж то пасувало його типу. Доктор Гайдекінд, тільки-но його побачив, висловив своє незадоволення й приписав зміну повітря, тобто — радикальну зміну. Нордернай чи то Вік на Форі цього разу не допоможуть, сказав він, і якщо хтось хотів би чути його думку, то перед тим, як Ганс Касторп піде на верф, він має провести кілька тижнів у горах.

То дуже добре, мовив консул Тінаппель до свого племінника та прийомного сина, але по тому, влітку їхні шляхи розійшлись, адже його, консула, в гори не затягла б і четвірка коней. Йому це аж ніяк не пасувало, йому потрібен був нормальний атмосферний тиск, а то ще трапиться якась дурниця. Нехай у гори Ганс Касторп іде сам. До речі, може відвідати Йоахима Цімсена.

То була цілком природна пропозиція. Адже Йоахим Цімсен був хворий — не те, що Ганс Касторп, а таки серйозно хворий. То був таки добрий переляк для всіх. Йоахим завжди був схильним до катарів та лихоманки, і в один чудовий день дійшло вже до кривавого харкотиння, тож він мусив терміново відбути в Давос, у зв'язку з чим дуже побивався й шкодував, адже майже досяг своєї мети. За бажанням батьків, кілька семестрів він студіював юриспруденцію, та врешті не міг стримати свого потягу, записався до війська юнкером та й незабаром одержав місце. Й ось уже протягом п'яти місяців він сидів у міжнародному санаторії «Берґгоф» (головний лікар: надвірний радник доктор Беренс) та гинув з нудьги як він писав у листівках. Якщо вже Ганс Касторп, перед тим як піти до «Тундер & Вільмс», хотів зробити для себе ту дрібничку, то було логічним також поїхати туди само, аби скласти компанію для свого бідного брата — для обох то було найприємнішим варіантом.

Коли Ганс Касторп вирішив їхати, літо було вже в розпалі. Наступали останні дні червня.

Він їхав на три тижні.