Зачарована гора, Том 1

Примітки

1

Привіт тобі, о Сатано, о бунтівниче, о мстива сило розуму (іт.).

2

Конячки (фр.) — азартна гра.

3

Літератор (італ.).

4

Делікатна мова — перифраза, що означає: «італійська мова» (італ.).

5

Хай йому грець (фр.).

6

Експериментувати приємно (лат.).

7

Haute volée — Вищий світ (спотворене фр.).

8

Тут — на тому світі (лат.).

9

Обоє, пане, обоє, ви знаєте (спотворене фр.).

10

Пані, я знаю про це. І я дуже співчуваю (фр.).

11

Покваптеся, пане! Лекція пана Кроковскі вже почалася (фр.).

12

Ірон. — до вина та іншого (лат.).

13

Клянуся Вакхом (лат.).

14

Тут — не сприймають (фр.).

15

Смертельний випадок (лат.).

16

Трошки швидше, панове! (італ.).

17

Приблизно так (лат.).

18

Спочиває в мирі (лат.).

19

Повним складом (лат.).

20

Лекції (фр.).

21

Тут — цілий хаос; дослівно: «намальований світ» — популярний у XVII-XVIII ст. підручник педагога Коменіуса.

22

Від «Memento mori» — «Пам'ятай про смерть» (лат.).

23

Дуже дякую (іт.).

24

Яєшня з сюрпризом (фр.).

25

Нема за що, пані! (фр.).

26

Щось дуже приватне (лат.).

27

Гуманітарне (лат.).

28

Десертні (ісп).

29

Я також маляр (іт.).

30

Білизна (фр.).

31

Органічне руйнування (фр.).

32

До безконечности (лат.).

33

Хай спочиває в мирі... Хай буде тобі земля пухом. Дай йому, Господи, вічний спокій (лат.).

34

Свого єдиного і останнього сина, який також має померти (фр.).

35

Обидва, розумієте, спочатку один, а потім другий (фр.).

36

Як герой, по-іспанськи... так само, як його гордий молодший брат Фернандо (фр.).

37

У час солодкого торжества (лат.) — початок німецької церковної пісні.

38

Тут — момент смерти (лат.).

39

Чудово (германізована фр.).

40

Розкішно (фр.).

41

Санаторій, переважно для психічно хворих (фр.).

42

Танець покійників (фр.).

43

Прощай (лат.).

44

Мається на увазі поширений варіант народної етимології слова «карнавал» — «прощай, м'ясо».

45

Місце дії першої Вальпурґієвої ночі у Фаусті Ґьоте.

46

Множини (лат.).

47

— Ей! Інженере! Зачекайте! Що ви робите? Інженере! Будьте трохи розумнішим! Він здурів, цей хлопчина! (іт.).

48

— Ось (фр.).

49

— Будьте обережні, він досить ніжний, — сказала вона. — Знаєш, він на гвинті (фр.). (Окремі вислови, подані в примітках курсивом, в оригіналі написані німецькою й додаються заради контекстуальної цільности іншомовної фрази — прим, перекладача).

50

— Це дуже однолінійний, дуже чесний молодий чоловік (тут і далі іншомовний текст — французькою).

51

— Однолінійний, чесний?

52

— Ми говоримо про вашого брата. Але це правда, ви трохи міщани. Порядок любите більше, ніж свободу, вся Європа про це знає.

53

— Любити... любити... Що це означає! Цьому слову бракує точної дефініції. Один має, інший кохає, як у нас прийнято говорити.

54

— Я скажу тобі по-французькому, які в мене з цього приводу виникли думки. Те, що вся Європа називає свободою, є можливо, настільки ж педантичним і міщанським, якщо порівняти з нашою потребою до порядку — ось так!

55

— Гм! Цікаво! Ти маєш на увазі свого брата, коли говориш такі дивні речі?

56

— Ні, це справді добра душа, проста натура, в ній не криється нічого загрозливого, знаєш. Але він не буржуа, він військовий.

57

— Ти хочеш сказати, натура цілком тверда, впевнена в собі? Але він тяжко хворий, твій бідолашний брат.

58

— Можливо, коли показував свої картини.

59

— Тобто, коли малював твій портрет.

60

— Чому б і ні. А як тобі здається портрет вдався?

61

— Ну, так, надзвичайно. Беренс дуже точно передав твою шкіру, справді, дуже правдиво. Я також хотів би бути портретистом, щоб мати нагоду досліджувати твою шкіру, так як він.

62

— Говоріть німецькою, будь ласка.

63

— Це своєрідні студії, мистецькі та медичні, одне слово, йдеться про гуманітарні науки, розумієш.

64

— Потай від лікарів. Тільки-но Беренс зайде, всі кинуться до своїх стільців. Це буде надто кумедно.

65

— Та йди ти зі своїм Беренсом!

66

— А потім на килимі...

67

— Наче в незвичайно глибокому сні, адже треба спати дуже глибоким і міцним сном, аби бачити такі сновидіння... Я хочу сказати, мені цей сон добре знайомий, він снився мені завжди, довгий, вічний... атож, сидіти отак з тобою — це вічність.

68

— Поет! — сказала вона. — Буржуа, гуманіст і поет — ось вам увесь німець, як і має бути.

69

— Я боюся, що ми зовсім і аніскілечки не такі, як має бути, — відповів він. — У жодному сенсі. Ми, можливо, просто важкі діти нашого життя, та й годі.

70

— Гарні слова. Але послухай... Хіба важко було побачити сон раніше. Ви, пане, трохи запізно вирішили звернутися з люб'язними словами до вашої покірної слуги.

71

— Для чого слова? — сказав він. — Для чого говорити? Говорити, обговорювати — це звичайно по-республіканськи, маю визнати. Проте я сумніваюся, щоб це було такою ж мірою поетично. Один з наших пацієнтів, із яким я трохи здружився, пан Сеттембріні...

72

— Він щойно кинув тобі кілька слів.

73

— Гаразд, він великий балакун, він навіть дуже полюбляє декламувати гарні вірші, але хіба ця людина — поет?

74

— Шкодую, що ніколи не мала задоволення познайомитися з цим лицарем.

75

— Охоче вірю.

76

— А, ти віриш.

77

— Як? Та я ж це просто так сказав. Як ти, напевне, помітила, я не розмовляю французькою. Але з тобою надаю перевагу цій мові перед рідною, оскільки для мене говорити французькою — це, в певному сенсі, говорити, не говорячи, — тобто не відповідати за свої слова, як ми говоримо вві сні. Розумієш?

78

— Більш-менш.

79

— Досить... Говорити, — вів далі Ганс Касторп, — марна справа! У вічності не розмовляють. Знаєш, у вічності роблять так, як тоді, коли малюють свинку: відвертають голову й заплющують очі.

80

— Незле сказано! Ти, звичайно, у вічності як удома. Треба визнати, що ти досить цікавий молодий мрійник.

81

— І потім, — сказав Ганс Касторп, — якби я заговорив з тобою раніше, мені б довелося звертатися до тебе на «ви».

82

— То як це, ти збираєшся завжди бути зі мною на «ти»?

83

— Атож. Я завжди називав тебе на «ти» й говоритиму так вічно.

84

— Ну, це вже трохи зайве. В кожному разі, тобі довго не доведеться називати мене на «ти». Я від'їжджаю.

85

— Після обіду.

86

— Ти непогано обізнаний. Можливо, спочатку й туди...

87

— Ну... це не так.

88

— Ось чому я хочу ризикнути й трохи змінити клімат.

89

— Щодо мене, то, знаєш, я перш за все люблю свободу й, зокрема, свободу вибирати собі місце де жити. Ти, напевне, зовсім не розумієш, що це таке — бути одержимим почуттям незалежности. Можливо, це від мого народу.

90

— І твій чоловік у Дагестані, він тобі надає її, твою свободу?

91

— Свободу мені надає хвороба. Я тут уже втретє. Цього разу пробула тут цілий рік. Можливо, що повернусь. Але ти вже давно будеш далеко звідси.

92

— Навіть моє ім'я! Ну, ти справді аж надто серйозно ставишся до карнавальних звичаїв!

93

— Так і ні... Ну, як знають тут такі речі. В тебе там усередині маленька мокра плямка, й невисока температура, чи не так?

94

— По обіді тридцять сім і вісім або дев'ять.

95

— Ну, мій випадок трохи складніший... усе не зовсім так просто.

96

— У тій галузі гуманітарних наук, яка зветься медициною, — сказав Ганс Касторп, — є така хвороба, що називається закупоренням лімфатичних судин.

97

— А ти шпигував, мій дорогий, це видно.

98

— А ти...

99

— Що за питання. Це ж було півроку тому!

100

— Ну, звичайно, цілком випадково...

101

— Постійно цей Беренс!

102

— О, він настільки точно відобразив твою шкіру... Зрештою, в цього вдівця горять щоки, й він має незвичайний кавовий сервіз... Гадаю, він знає твоє тіло не лише як лікар, але і як адепт іншої галузі гуманітарних наук...

103

— Таки твоя правда, ти говориш уві сні, мій друже.

104

— Нехай... Дай мені додивитися цей сон після того, як ти так жорстоко розбудила мене звісткою про свій від'їзд, ніби дзвонами, що б'ють на сполох. Сім місяців перед твоїми очима... І тепер, коли я справді з тобою познайомився, ти кажеш мені, що від'їжджаєш!

105

— Я вже казала: ми могли би поговорити й раніше.

106

— Я? Не ухиляйся, мій хлопчику. Мова йде про твої інтереси. Ти що, був надто сором'язливим, щоб наблизитися до жінки, з якою розмовляєш тепер уві сні, чи, може, тобі хтось перешкоджав?

107

— Кажу ж тобі, я не хотів звертатися до тебе на «ви».

108

— Хитрун! Скажи ж мені, той балакун, отой італієць, який не захотів лишитися, що він тобі кинув на ходу?

109

— Я не розчув жодного слова. Яке моє діло до цього пана, коли мої очі бачать тебе? Але ти забуваєш... Зовсім не легко було з тобою познайомитися так, як знайомляться зазвичай. І потім я ж тут з братом, а він тут зовсім не схильний до розваг. Він думає лише про те, як повернутися на рівнину, щоб стати солдатом.

110

— Бідолаха. Він насправді значно серйозніше хворий, ніж сам гадає. Зрештою, в твого друга-італійця також справи кепські.

111

— Він мені сам про це казав. Але мій брат... Це правда? Ти мене лякаєш.

112

— Дуже можливо, що він помре, якщо спробує стати солдатом на рівнині.

113

— Помре? Смерть. Жахливе слово, еге ж? Але дивно, що тепер це слово мене так не вражає. Коли я сказав: «Ти мене лякаєш», я просто промовив загальноприйняту фразу. Думка про смерть не лякає мене. Я ставлюся до неї спокійно. Й мені не шкода ані мого доброго Йоахима, ані себе самого, коли мені кажуть, що він може померти. Якщо це так, то його стан досить подібний на мій. І це не здається мені аж таким жахливим. Він морібундус, а я — закоханий, що ж! Ти ж розмовляла з моїм братом у приймальні, під кабінетом просвітлювання, пам'ятаєш?

114

— Щось таке пригадую.

115

— Отже, Беренс того дня зробив і твій рентгенівський знімок!

116

— Ну, звісно.

117

— Боже мій! І знімок з тобою?

118

— Ні, він у моїй кімнаті.

119

— А, у тебе в кімнаті. А свій я завжди маю з собою в портмоне. Хочеш покажу?

120

— Дуже дякую. Я не згоряю від цікавости. Напевне, щось цілком безневинне.

121

— Я бачив твій зовнішній портрет. Але хотів би побачити твій внутрішній портрет, зачинений у тебе в кімнаті... Дозволь поставити тобі ще одне запитання! Часом до тебе приходить один росіянин, що живе в містечку. Хто він? З якою метою ця людина до тебе приходить?

122

— Виявляється, ти майстер у справі шпигунства. Ну що ж, я дам тобі відповідь. Так, це хворий співвітчизник, мій друг. Я познайомилася з ним на іншому курорті, вже кілька років тому. Наші стосунки? Будь ласка: ми разом п'ємо чай, викурюємо кілька папірос, балакаємо, філософствуємо, розмовляємо про людину, про Бога, про життя, про мораль, про безліч речей. Ось мій звіт. Задоволений?

123

— І про мораль? І що ж, наприклад, ви відкрили в сфері моралі?

124

— Моралі? Це тобі цікаво? Гаразд, нам здається, що мораль треба шукати не в чеснотах, тобто не в розсудливості, дисципліні, добрих звичаях, чесності, а скорше в протилежному, я хочу сказати — віддавшись гріховності, небезпеці, бо нам шкідливе те, що нас пожирає. Нам здається, моральнішим є втратити себе й навіть загинути, ніж себе зберегти. Великі моралісти зовсім не були доброчесними, вони були порочними, обізнаними зі злом, були великими грішниками, і вони вчать нас по-християнськи схилятися перед нещастям. Все це тобі, напевне, дуже не подобається, правда?

125

— Усі розійшлися, — сказала пані Шоша. — Це останні. Вже пізня година. Ну, що ж, карнавал закінчився.

126

— Висновок вам зрозумілий, пане.

127

— Ніколи, Клавдіє. Ніколи не скажу я тобі «ви», ніколи в житті та в смерті, якщо можна так висловитись, а було б варто. Ця форма звертання до людини, встановлена культурним Заходом та гуманістичною цивілізацією, видається мені надто міщанською й педантичною. Й для чого врешті потрібна форма? Адже форма — це втілення педантизму! Й усе, що ви вирішили стосовно моралі, ти разом із твоїм хворим співвітчизником, — ти серйозно гадаєш, що мене це вразило? За якого ж дурня ти мене маєш? І все-таки скажи, якої ти думки про мене?

128

— Це тема нескладна. Ти пристойний хлопчина з доброї родини, з приємними манерами, слухняний учень своїх наставників, ти скоро повернешся на рівнину й назавжди забудеш про те, що колись тут говорив уві сні, станеш чесно працювати на верфі для слави та могутности своєї країни. Ось твій внутрішній знімок, зроблений без рентгену. Сподіваюся, що ти вважаєш його точним!

129

— У ньому бракує кількох деталей, які знайшов Беренс.

130

— Ет, лікарі завжди їх знаходять, вони це вміють...

131

— Ти говориш, як пан Сеттембріні. А моя лихоманка? Звідки вона?

132

— Облиш, це випадковість, усе скоро минеться без жодних наслідків.

133

— Ні, Клавдіє, ти добре знаєш, що це неправда, й говориш без жодного переконання, я певен. І лихоманка, і прискорене серцебиття, яке мені допікало, й те, що все тіло морозило — все це зовсім не випадкові явища, навпаки, це не що інше, як... — І його бліде обличчя з губами, що посмикувалися, схилилось нижче до неї, — не що інше, як моя любов до тебе, так любов, яка охопила мене тієї ж миті, коли мої очі побачили тебе, чи, точніше, почуття, яке я пізнав, тільки-но пізнав тебе, і, очевидно, любов привела мене сюди.

134

— Яке безумство!

135

— О, любов — це ніщо, коли немає в ній безумства, нерозсудливости, якщо вона не заборонена, якщо боїться злого. Бо інакше — вона лише приємна банальщина, яка годиться тільки як тема для безневинних пісеньок на рівнині. А стосовно того, що я пізнав тебе та пізнав мою любов до тебе — так, це таки правда, я вже знав тебе в минулому, тебе й твої дивовижні очі з косим розрізом, і твій рот, і твій голос, — й одного разу, коли ще був школярем, я вже був попросив у тебе олівця, щоб нарешті познайомитися з тобою як слід, оскільки нерозсудливо кохав тебе, і ось одтоді, від тієї давньої моєї любови до тебе, очевидно, й залишилися в мені ті сліди, які знайшов Беренс і які вказують на те, що я й раніше був хворим...

136

— Я кохаю тебе, — белькотів він, — я кохав тебе завжди, адже ти — це «Ти», якого шукаєш усе життя, моя мрія, моя доля, моя пристрасть, моє вічне жадання...

137

— Досить, досить! — сказала вона. — Що, якби тебе побачили твої наставники...

138

— Наплювати, наплювати мені на всіх тих Кардуччі та на республіку з її красномовством, і на людський поступ з його розвоєм у часі, через те, що я кохаю тебе!

139

— Маленький буржуа! — сказала вона. — Милий буржуа з маленькою мокрою плямкою. Це правда, що ти так мене кохаєш?

140

— О, любов, ти знаєш... Тіло, любов, смерть — то є триєдність. Адже тіло — це хвороба та жадання, й воно призводить до смерти, так, смерть і любов — вони обидві мають у собі тілесність, ось у чому їхній жах і їхня велика магія! Але смерть, розумієш, це, з одного боку, щось ганебне, стидке, що змушує червоніти від сорому, а з іншого боку — це сила, дуже врочиста й велична, смерть — набагато вища за життя, яке собі регоче, наживає гроші та набиває черево, — значно почесніша, ніж поступ, який базікає про себе в усі часи; тоді як смерть — це історія, й шляхетність, і благочестивість, і вічність, і те, що є для нас священним, у присутності чого ми здіймаємо капелюха та ступаємо навшпиньки... Те саме стосується й тіла, тілесного кохання, адже це щось непристойне, недобре, й тіло своєю поверхнею червоніє та блідне від страху та сорому перед самим собою. Але водночас тіло — це торжество величі й слави, це чудодійний образ органічного життя, свята, дивовижна форма й краса, любов до нього, до людського тіла, є також вищою мірою гуманним інтересом, більш потужним виховним началом, ніж уся разом педагогіка світу!.. О, чаруюча краса органічної плоті, створена не за допомогою олійних фарб та каменю, а з живої та тлінної матерії, сповненої таємницею життя та розпаду! Поглянь на дивовижну симетрію, за якою побудована людина, на ці плечі, стегна та квітучі пиптики обох грудей, на ребра, що йдуть попарно, на нулик посеред м'якої округлости живота та на загадкову стать поміж ніг! Поглянь, як рухаються лопатки на спині під шовковистою шкірою, як хребет опускається до пишности подвійних і свіжих сідниць, на великі гілки судин та нервів, які, йдучи від торса, розгалужуються під пахвами, й на те, як будова рук відповідає будові ніг. О, ніжні ділянки внутрішнього згину ліктів та колін, з їхньою неймовірною органічною вишуканістю під подушками плоті! Яка неймовірна радість — пестити ці такі ніжні місця людського тіла. Радість, від якої можна вмерти без жалю! Так, о Боже, дай мені відчути аромат шкіри на твоїй колінній чашечці, під якою хитромудра суглобна сумка виділяє слизьку змазку! Дай мені з благоговінням торкнутися вустами до твоєї Arteria femoralis, яка пульсує у верхній частині стегна і нижче розділяється на дві артерії tibia! Дай мені відчути випари твоїх пор та торкнутися до пушка на твоєму тілі, образ людський з води та альбуміну, дай мені згинути, припавши губами до твоїх губ!

141

— Ти справді галантний пан, який уміє домагатися свого з якоюсь особливою глибиною, як істинний німець.

142

— Прощайте, принце Карнавал! Сьогодні у вас різко підніметься температурна крива, я вам це пророкую.

143

— Не забудьте віддати мені олівця.