Зачароване життя

11

Поки Джанет зашнуровувала свої черевики, Кет зрозумів, що настав час ланчу. Він квапливо потягнув Джанет до потаємних дверей. Несподівано з густих кущів рододендрону, що росли біля самих дверей, пролунав грубий голос:

— Юна леді! Стривайте хвилинку!

Джанет стривожено глянула на Кета, й обоє пришвидшили крок. Голос був неприємним. Рододендрони обурено зашелестіли навколо них, і з гущавини вислизнув гладкий старигань у брудному плащі. Перш ніж вони отямилися від подиву, він перегородив їм дорогу й стояв, поглядаючи докірливо і дихаючи на них перегаром.

— Привіт, містере Беслем, — сказав Кет для зручності Джанет.

— Ви чуєте мене, юна леді? — запитав містер Беслем.

Кет побачив, що Джанет злякалася, але відповіла йому таким тоном, яким могла б відповісти справжня Ґвендолен:

— Так, чула, але я вирішила, що то говорить дерево.

— Говорить дерево! — сказав містер Беслем. — Я так багато для вас зробив, а ви вважаєте мене деревом. Щоб побачитися з вами, я купив три пінти олії й попросив різника привезти мене сюди на його старому возі, який мало не розсипався по дорозі.

— Що вам треба? — нервово запитала Джанет.

— Зараз я вам розкажу, — промовив містер Беслем.

Він скинув плащ і повільно почав нишпорити у кишенях своїх чудернацьких штанів.

— Нам час іти на ланч, — сказав Кет.

— Майте терпіння, юний джентльмене, — сказав містер Беслем.

Він простяг свою бліду, брудну руку до Джанет. У ній щось виблискувало.

— Ось візьміть.

— Це сережки моєї матері, — сказав Кет із подивом, ну і звичайно, щоб допомогти Джанет. — Як вони у вас опинилися?

— Ваша сестра мені їх віддала, щоб розрахуватися за драконячу кров, — сказав містер Беслем. — Не сумніваюся, що ви віддали їх мені цілком щиро, юна леді, але вони мені не потрібні.

— Чому? — запитала Джанет.

— Мені здається… Тобто, я впевнений, що це справжні діаманти, — сказав містер Беслем. — Але ви ніколи не говорили мені, що вони зачаровані, еге ж? На них накладене сильне закляття, щоб вберегти їх від крадіжки. Закляття, яке супроводжується гучним криком. Цілу ніч вони репетували: «Я належу Керолайн Чант». А сьогодні вранці я загорнув їх у ковдру і повіз до знайомого продавця. Але він не захотів навіть торкатися до них. Тож заберіть ці сережки назад, юна леді. І заплатіть мені за покупку п’ятдесят п’ять фунтів.

Джанет ковтнула слину. Те саме зробив і Кет.

— Мені дуже прикро, — сказала Джанет. — Повірте мені, я нічого про це не знала. Але… на жаль, я не маю жодного джерела прибутку. А ви не можете зняти закляття?

— І потрапити під слідство? — запитав містер Беслем. — Це дуже сильне закляття, я не брешу вам.

— Тоді чому вони зараз мовчать? — запитав Кет.

— За кого ви мене маєте??? Уявіть, що я сиджу між шматками баранини і кричу, що належу родині Чант! Знайомий чарівник позичив мені трохи відповідного закляття, але попередив: «Ці крики втихомиряться всього на годину. Це справді дуже сильні чари. Якщо ти хочеш позбутися їх назавжди, тобі треба звертатися до справжнього чарівника. І цей візит коштуватиме тобі не менше, аніж коштують сережки. До того ж тобі доведеться відповісти на чимало запитань». Чарівники — могутні люди, юна леді. Тому я й сиджу тут, у кущах, наляканий до смерті, і боюся, що зовсім скоро дія закляття закінчиться, а ви мені розповідаєте, що у вас нічого немає. Заберіть собі ті трикляті сережки і віддайте мені хоч трохи грошенят!

Джанет нервово глянула на Кета. Хлопець зітхнув і поліз у кишеню. Звідти витяг півкрони й простяг їх містерові Беслему.

Гість відсахнувся від них, на його обличчі з’явився скривджений, страдницький вираз, як у святого Бернарда, коли його шмагали.

— Я прошу в тебе п’ятдесят п’ять фунтів, а ти мені даєш півкрони! Сину, ти хочеш посміятися з мене?

— Це все, що у нас зараз є, — сказав Кет. — Але щотижня ми одержуємо по півкрони. Якщо щоразу віддаватимемо їх вам, то сплатимо вам усю суму боргу… — Він подумки зробив швидкі підрахунки: «Десять шилінгів на тиждень, п’ятдесят два тижні в році, двадцять шість фунтів за рік». — Всього за два роки.

Два роки без грошей здавалися для Кета фантастично тривалим часом. Але містер Беслем дістав для Ґвендолен драконячу кров і було б несправедливим з ним не розрахуватися. Проте старий продавець видавався ще більш ображеним, ніж досі. Він відвернувся від Кета й Джанет і засмучено подивився на мури замку.

— Ти живеш у такому замку й говориш мені, що зможеш віддавати лише десять шилінгів на тиждень. Не намагайся мене ошукати! Ти ніколи не зможеш щось заробити, якщо так мислитимеш.

— Але ми справді не маємо грошей, — запротестував Кет.

— Думаю, ти зможеш їх знайти, юний джентльмене, — сказав містер Беслем. — Я ж небагато прошу. Усього лише двадцять фунтів за послуги, включно з десятьма відсотками, та ціну закляття, яке тимчасово скасувало чари. Для тебе це не так багато.

— Ви ж чудово знаєте — це для нас неможливо, — обурено сказала Джанет. — Краще залиште собі ці сережки. Вашому опудалу кроля воно дуже пасуватиме.

Містер Беслем розгнівано зиркнув на неї. У цей момент з його закритої долоні почувся тоненький співучий голосок. Там були сережки Ґвендолен. Спів наразі надто слабкий, аби Кет міг розчути окремі слова, але це свідчило, що містер Беслем не брехав. Його погляд став менш гнівним. Зараз він був схожим на гончака, що взяв слід. Він розкрив кулак, сережки прослизнули між пальцями й впали на гравій біля ніг Кета.

— Нехай вони тут лежать, — сказав він, — поки ви їх не заберете. А вам, юна леді, я хотів би нагадати, що застосування драконячої крові суперечить законодавству й заборонене. Я пішов вам назустріч. Але ви мене обдурили. Отож мені потрібні двадцять фунтів до наступної середи. Ви маєте достатньо часу, аби їх роздобути. Якщо ж ні, то у середу ввечері я повідомлю Крестомансі, що ви виманили у мене порцію драконячої крові. А коли він про це дізнається, юна леді, ви не відкупитеся від мене ні двадцятьма тисячами фунтів, ані навіть золотою тіарою.

— А якщо ми повернемо вам драконячу кров? — у розпачі запитав Кет.

Ґвендолен, звичайно, забрала драконячу кров із собою, але величезний глек, наповнений нею по вінця, стояв у майстерні містера Сондерса.

— А що я робитиму з драконячою кров’ю, сину? — запитав містер Беслем. — Я не чаклун. Я лише бідний постачальник, а в цій місцевості немає попиту на драконячу кров. Мені потрібні гроші. Ви мені повернете двадцять фунтів до наступної середи! І глядіть, не забудьте!

Примруживши очі, він уклонився їм і з єхидною посмішкою зник у рододендронах. У тиші було чути його кроки. Він йшов геть.

— Який бридкий старигань! — сказала Джанет схвильованим пошептом. — Шкода, що я не справжня Ґвендолен. Я б його перетворила на вуховертку з чотирма вухами. Пхе!

Вона нахилилася й підібрала сережки з гравію. Повітря біля дверей одразу задзвеніло високими, співучими голосами:

— Я належу Керолайн Чант! Я належу Керолайн Чант!

— О, Господи! — сказала Джанет. — Вони все знають.

— Віддай їх мені, — попросив Кет. — Швидше. Хтось почує.

Джанет переклала сережки в долоню Кетові. Голоси відразу замовкли.

— Я ніяк не можу звикнути до всієї цієї магії, — сказала Джанет. — Кете, що мені робити? Як я зможу заплатити тому жахливому стариганю?

— Треба знайти у замку якусь цінну річ і продати її. У кінці села є крамниця, де скупляють непотріб. А зараз ходімо. Нам треба встигнути на ланч.

Дівчата-служниці вже поставили тарілки з тушкованим м’ясом та галушками на стіл.

— О, дивись, — сказала Джанет, щоб хоч якось відволіктися. — Ситний ланч. Як приємно!

Мері подивилася на них обох і вийшла з кімнати, не промовивши ані слова. Джулія й собі глянула на них із не меншим осудом. А коли Джанет сіла перед своєю тарілкою з тушкованим м’ясом, Джулія дістала з рукава вже зав’язану вузлом хусточку й поклала її собі на коліна. У цей час Джанет якраз настромила галушку на виделку. Виделка застряла, бо насправді галушка виявилася білою каменюкою, що плавала з двома іншими в густій багнюці. Джанет дбайливо поклала свою виделку з настромленою на неї каменюкою й ніж навхрест на тарілці. Вона намагалася стримувати себе, але якоїсь миті втратила контроль і стала подібна на дуже розлючену Ґвендолен.

— Я була дуже голодна, — сказала вона.

Джулія посміхнулася.

— Який жаль, — співчутливо сказала вона. — І ти не маєш чаклунського дару, щоб себе захистити, чи не так? — Вона зав’язала ще один маленький вузлик на краєчку своєї хустинки. — Ой, що це в тебе на голові? — спитала вона, коли туго його затягнула. Сухі гіллячки, які стирчали з волосся Джанет, почали звиватися, падати на стіл і на її спідницю і перетворюватися на великих смугастих гусениць. Але Джанет, як і Ґвендолен, не бридилася цієї живності. Вона почала їх підбирати й складати на купку перед Джулією.

— У мене виникла непогана думка — покликати твого батька, — сказала вона.

— Ой, ні, не будь базікою, — сказав Роджер. — Джуліє, дай їй спокій.

— Нізащо, — сказала Джулія. — А вона залишиться без ланчу.

Після зустрічі з містером Беслемом Кет не мав апетиту.

— Їж, — сказав він і поміняв свою тарілку з тушкованим м’ясом на тарілку з багнюкою Джанет.

Дівчина почала протестувати. Та щойно тарілка з багнюкою опинилася перед Кетом, як знову перетворилася на запашне тушковане м’ясо. А купка гусениць, що звивалася і розповзалася по столу, стала купкою сухого хмизу. Джулія повернулася до Кета і вельми невдоволено сказала:

— Прошу тебе, не втручайся. Ти мене дратуєш. Вона ставиться до тебе, як до раба, а ти ще більше липнеш до неї.

— Але я ж тільки поміняв тарілки! — сказав спантеличений Кет. — Чому відбулося це перетворення?

— Можливо, Майкл втрутився, — припустив Роджер.

Джулія зблиснула на нього гнівним поглядом.

— А може, це твоя робота?

Роджер байдуже похитав головою. Джулія з недовірою глянула на нього.

— Якщо я знову залишуся без мармеладу, — сказала вона після тривалої паузи, — Ґвендолен пожалкує. А тебе, Кете, сподіваюся, твоє тушковане м’ясо задушить.

На пообідніх заняттях Кет ніяк не міг зосередитися. Він повинен був наглядати за Джанет, як яструб за куріпкою. Вона зрозуміла, що прикидатися цілковитою дурепою — для неї єдиний безпечний вихід, адже Ґвендолен, на її думку, не була вельми розумною. Але деколи вона перегинала палку: навіть Ґвендолен знала таблицю множення. Кет також наглядав, щоб Джулія знову не почала в’язати вузлики на своїй хустинці до приходу містера Сондерса. На щастя, Джулія не була надто сміливою. Але найбільше, що непокоїло Кета — де дістати двадцять фунтів до наступної середи. Він навіть не наважувався думати, щó може статися, якщо вони їх не знайдуть. Найменшим лихом з усього цього було б зізнання Джанет, що вона не Ґвендолен. Він уявляв собі, яким дошкульним поглядом подивиться на нього Крестомансі й скаже:

— Ти ходив із Ґвендолен купувати драконячу кров, Еріку? Але ж ти знав, що продавати її заборонено. І все ж таки намагався приховати свій вчинок, умовивши Джанет прикинутися Ґвендолен? Тобі можна лише поспівчувати, Еріку.

Сама думка про це змушувала Кета здригатися. Але він не мав нічого, що можна було б продати, крім сережок, які кричали, що вони належать Керолайн Чант. Якби він написав мерові Волверкота й попросив, щоб той видав йому двадцять фунтів із Фонду, мер неодмінно б запитав Крестомансі, навіщо Кетові знадобилися такі гроші. А тоді Крестомансі знову ж таки гнівно подивився б на нього і сказав:

— Ти ходив із Ґвендолен купувати драконячу кров, Еріку?

Як не крути, а цього запитання йому не уникнути аж ніяк.

— Як ти себе почуваєш, Еріку? — не раз запитував його містер Сондерс.

— Добре, — щоразу відповідав Кет.

Він був переконаний, що розділену на три частини свідомість не можна вважати хворобою, хоч вона й здавалася такою.

— Пограємо в солдатиків? — запропонував Роджер після уроків.

Кет був би не проти, але він не наважувався залишати Джанет саму-одну.

— Я не можу, в мене справи, — сказав він.

— Я знаю — з Ґвендолен, — стомлено відказав Роджер. — Деколи здається, що ти її ліва нога, або щось такого.

Кет відчув себе ображеним. Розумів би Роджер, що Джанет обійшлася би без своєї лівої ноги легше, ніж зараз без нього. Він поспішив за Джанет до кімнати Ґвендолен, щиро прагнучи, щоб дівчина, за якою він зараз так квапився, була справжня Ґвендолен. Забігши до кімнати, Джанет заходилася гарячково збирати речі: книжки й закляття, дрібнички з полиці над каміном, щітку із золотою ручкою, маленьке дзеркальце на туалетному столику, глечик на столику біля ліжка й половину рушників із ванної кімнати.

— Що ти робиш? — запитав Кет.

— Шукаю речі, які ми могли б продати. А ти у себе маєш щось таке, без чого міг би обійтися? — відповіла Джанет. — Не дивися на мене так. Я знаю, це скидається на крадіжку, але мене опановує жахливий розпач, щойно подумаю, як той паскудний старигань йде до Крестомансі. Мені до всього аж байдуже стає.

Вона підійшла до гардероба й переглянула речі, що висіли на вішаках.

— Тут є чудове пальто.

— Воно знадобиться, якщо в неділю буде прохолодно, — засмучено сказав Кет. — Я піду й подивлюся, щó в мене є, але пообіцяй, що залишишся тут, поки я не повернуся.

— Я нікуди не наважуся піти без тебе, володарю, — промовила Джанет. — Але поквапся.

У кімнаті Кета було набагато менше речей, але він зібрав усе, що міг віддати, навіть велику губку з ванної кімнати. Хлопець почував себе злодієм.

Свої знахідки вони загорнули у два рушники й крадькома спустилися сходами вниз, щомиті переймаючись, щоб хтось їх не побачив.

— Я наче злодійка з награбованим добром. — прошепотіла Джанет. — Здається, зараз хтось увімкне світло, й нас заскочить поліція. Тут є поліція?

— Є, — відповів Кет. — Тихіше.

Але, як завжди, біля потаємних дверей замку нікого не було. Діти тихенько прокрались до освітленого коридору і вибігли надвір. Галявина біля рододендронів була також порожня. Ну що ж, якщо у цих рододендронах з легкістю сховався товстун містер Беслем, то двоє дітей у них напевне сховаються з усією своєю здобиччю. Та щойно вони відійшли кілька кроків від дверей, як з мішків долинули волання, наче заспівав величезний хор. Джанет і Кет мало крізь землю не провалилися.

— Ми належимо Замку Крестомансі! Ми належимо Замку Крестомансі! — гриміли сорок голосів.

Деякі голоси були глибокі, деякі — дзвінкі, але всі напрочуд гучні. Вони створювали оглушливу какофонію. За мить діти зрозуміли, що цей бедлам творять їхні вузли.

— Кляті клумаки! — сказала Джанет.

Вони повернулися й побігли до дверей — сорок голосів дзвеніли в їхніх вухах. Їм відчинила двері Міс Бессемер. Висока, тонка й пурпурова — вона стояла, чекаючи, поки діти зайдуть у замок. Джанет і Кетові не залишалося нічого іншого, як швиденько прослизнути повз неї в коридор, покласти свої вузлики й отримати на горіхи.

— Які жахливі звуки, мої любі, — сказала міс Бессемер. — Я не чула нічого подібного відтоді, як один недалекий чаклун намагався нас пограбувати. Що ви там робили?

Джанет не знала, хто ця велична дама в пурпурових шатах. Вона була надто налякана, щоб заговорити. Кет почав виправдовуватися.

— Ми хотіли погратися в дерев’яному будиночку, — відповів він. — А для цього нам потрібні були деякі речі.

Він здивувався, як легко усе придумав.

— Вам треба було підійти до мене, дурненькі! — сказала міс Бессемер. — Я могла б дати вам деякі речі, якими уже ніхто не користується. Віднесіть речі у свої кімнати, а я знайду вам дещо інше для вашої хатинки.

Засмучені, вони повернулися до кімнати Джанет.

— Я ніяк не можу звикнути, що тут усе зачароване, — простогнала Джанет. — Це пригнічує мене. Хто вона, ця довготелеса помаранчева леді? Я готова закластися, що вона чаклунка.

— Міс Бессемер. Домоправителька, — сказав Кет.

— А чи є надія, що вона дасть нам речі з якогось дорогого непотребу, варті двадцятьох фунтів? — запитала Джанет.

Обоє знали, що це малоймовірно. Вони уже не сподівалися дістати двадцять фунтів. Коли пролунав гонг, що скликав усіх на обід, Кет розповів Джанет, що таке обід у цьому замку. Вона пообіцяла йому не підстрибувати, коли лакеї переноситимуть страви через її плече, й заприсяглася не розмовляти й навіть не намагатися розмовляти про статуї з містером Сондерсом, а також запевнила, що не має нічого проти, щоб послухати, як Бернард розповідає про акції та про біржі. Тож Кет подумав, що принаймні протягом цього короткого відтинка часу зможе не хвилюватися. Він допоміг Джанет одягтися й сам прийняв душ. А коли вони зайшли до вітальні, навіть гордився собою і сестрою.

Цього вечора, нарешті, містер Сондерс перестав говорити про статуї. Натомість усі зацікавилися однояйцевими близнюками, а потім — двійниками, які не мали до них жодного стосунку. Навіть Бернард забув говорити про свої акції та біржі, і занурився з головою у нову цікаву тему. Потім він нахилився й, енергійно смикаючи брови вгору-вниз, сказав:

— Насправді, найважча проблема — як ці люди поводяться, коли потрапляють до інших світів.

Кет геть розгубився, коли розмова зайшла про інші світи. У будь-який інший час його б дуже зацікавила ця тема, проте не зараз. Зараз він навіть не наважувався підвести очі на Джанет, а його найбільшим бажанням було, щоб усі замовкли. Але довкола продовжували розвивати цю тему, надто Бернард і містер Сондерс. Кет довідався, що присутні тут люди багато знають про інші світи. Чимало з них вони вже відвідали. Найкраще досліджені світи були поділені на групи, залежно від подій в історії, які відбувалися у їхній час. Зазвичай кожна людина мала у цих світах свою заміну, двійника, і лише маленька жменька людей не мала нікого.

— Але що можна сказати про двійників поза групами? — озвався містер Сондерс. — Я маю принаймні одного двійника у Третій групі, і підозрюю, що існує ще бодай один у…

Джанет рвучко схопилася на ноги, задихаючись.

— Кете, допоможи! Я сиджу, немов на голках!

Кет подивився на Джулію. Непримітна посмішка ковзнула її обличчям. На столі виднівся краєчок хустинки, зав’язаний у вузлик.

— Поміняймося місцями, — прошепотів він, відчуваючи втому від усього цього, і підвівся.

Усі глянули в його бік.

— Мені здається, що задовільну класифікацію ще не знайдено, — сказав містер Сондерс.

— Ви не заперечуєте, — промовив Кет, — якщо я поміняюся місцями з Ґвендолен? Вона не дуже добре чує те, про що говорить містер Сондерс.

— Атож, не чую, а тема дуже цікава, — видихнула Джанет, підхопившись зі свого стільця.

— Пересідайте, якщо вам це необхідно, — дозволив Крестомансі, щоправда, з нотками роздратування у голосі.

Кет пересів на стілець Джанет. Звичайно ж, на стільці нічого не було. Джулія опустила голову й подивилася на нього спідлоба довгим, сповненим ненависті поглядом, а її лікті заворушилися, коли вона з неприхованим роздратуванням почала розв’язувати вузол на своїй хустинці. Кет зрозумів, що відтепер вона зненавидить і його. Він зітхнув. Де тонко, там і рветься. Проте коли Кет тієї ночі засинав, ситуація, у якій він опинився, не виглядала такою безнадійною. Гірше вже нікуди, а отже, повинно стати краще. Можливо, міс Бессемер дасть їм щось дуже цінне, й вони зможуть його продати. Або, ще краще, — коли він уранці прокинеться, то Ґвендолен знову буде тут, й усі його проблеми розв’яжуться самі собою.

Та коли вранці він увійшов до кімнати сестри, то знову побачив там Джанет, яка воювала зі своїми підв’язками. Дівчина кинула йому через плече:

— Ці причандалля лише завдають людям багато клопоту. Ви, чоловіки, також їх носите? Чи вони створені для знущання над жінками? Із заклять було б значно більше користі, якби вони допомагали утримувати від сповзання панчохи на ногах. Я починаю думати, що чаклунки не вміють бути практичними.

«Вона забагато базікає, — подумав Кет. — Але це краще, аніж не мати нікого».

За сніданком ані Мері, ані Евфімія не були привітними до них, а щойно вони вийшли з кімнати, одна з важких гардин обкрутилася навколо шиї Джанет і спробувала її задушити. Кет визволив сестру. Гардина змагалася з ним, наче жива істота, бо Джулія трималася за обидва кінці своєї хустинки й затягувала вузол.

— О, припини, Джуліє! — попросив він.

— Атож, перестань, — підтримав його Роджер. — Твої витівки дурні й нецікаві. Я хочу спокійно поснідати. З апетитом! Чуєш?

— Будьмо друзями, — запропонувала Джанет.

— Ніколи! — скрикнула Джулія. — Нізащо!

— Тоді будьмо ворогами! — Джанет розгнівалася майже як Ґвендолен. — Я спершу думала, що ти приємна дівчина, але тепер зрозуміла, що навпаки — занудна, тупа, безсердечна відьма з мозолястими руками!

Така характеристика, звичайно ж, не спонукала Джулію змінити думку про Ґвендолен. На щастя, містер Сондерс прийшов раніше, ніж зазвичай. Джулія встигла лише перетворити мармелад Джанет на помаранчевих черв’яків і скасувати своє перетворення, щойно Кет забрав їх собі. З її допомогою кава Джанет стала густою брунатною підливою, й знову обернулася на каву в руках Кета. Саме в цей момент голова містера Сондерса з’явилася у дверях кімнати для ігор. Спочатку Кет зрадів його появі, але кардинально змінив свою думку, коли містер Сондерс сказав:

— Еріку, Крестомансі хоче бачити тебе у своєму кабінеті. Зараз.

Кет підвівся. Його шлунок, наповнений зачарованим мармеладом, разом із душею надзвичайно швидко впав у нетрі замку. «Крестомансі про все довідався, — промайнуло в його голові. — Він знає про драконячу кров і про Джанет. Отож подивиться на мене чемним поглядом і… О Боже, хоч би він не був чаклуном!».

— Куди… куди мені йти? — спромігся лише запитати.

— Проведи його, Роджере, — сказав містер Сондерс.

— І… навіщо я йому? — запитав Кет.

Містер Сондерс усміхнувся.

— Скоро ти про все довідаєшся. Поспішай.