Зачароване життя

14

Хлопець зойкнув. Його тіло вкрилося полум’яними язиками. Він закричав і спробував збити полум’я руками. Вогненні язики, бліді та тремтячі, проривалися назовні крізь його одяг, його черевики, спалахували у волоссі та на шкірі обличчя, і уже за кілька секунд Кет став подібний на смолоскип. Охоплений блідим, майже білим, полум’ям, він впав на підлогу і почав качатися по ній. Джанет не панікувала. Вона схопила найближчий куток килима й кинула його на Кета. У своєму світі дівчина чула про такий спосіб гасіння пожежі. Але загасити це полум’я їй не вдалося. Нажахана Джанет дивилася як бліде, кольору привидів, полум’я завиграшки проривалось крізь килим, наче його там і не було, й палахкотіло зісподу ще сильніше, ніж будь-де. Воно не спалювало килим і не обпалювало руки Джанет, поки вона намагалася збити полум’я, катуляючи Кета у килимі по підлозі. Та все марно: до чого б не вдавалася Джанет, щоб хоч трохи втихомирити полум’я, воно проникало скрізь, а Кет ще більше репетував. Його голова виглядала з вогняного сувою, нагадуючи радше плетиво з язиків полум’я, ніж людську плоть. Вона бачила його перекривлене від болю і страху обличчя. І тоді їй сяйнула чудова думка. Вона схопилася на ноги й заверещала:

— Крестомансі! Крестомансі! Скоріше сюди!

Вона ще кричала, коли двері стрімко розчахнулися і на порозі з’явився Крестомансі. Джанет забула, що двері були зачинені. Та навіть зачинені на замок двері не стали на заваді Володарю замку. Вона забула, що на обід були запрошені гості. Про це вона згадала, лише коли побачила мереживні манжети мага та його костюм із чорного оксамиту, який виблискував у світлі полум’я опаловим, синім, малиновим, жовтим і зеленим кольорами. Але на це, схоже, Крестомансі також було байдуже. Він глянув на охоплений полум’ям сувій, й сказав:

— О Боже!

Потім опустився на коліна і почав розгортати килим не менш енергійно, ніж Джанет загортала його.

— Пробачте мені. Я думала, це загасить полум’я, — заникуючись, пробелькотіла Джанет.

— Воно мало б його загасити, — сказав Крестомансі, і знову заходився перекидати Кета, не звертаючи уваги на вогняних змій, які ковзали й вистрибували на рукави його чудового сюртука. — Як це сталося?

— Він запалив одного сірника. Я сказала йому…

— От, дурна дитина!

Крестомансі був такий розгніваний, що Джанет зі страху заридала. Нарешті, він розмотав останній виток килима, й звідти викотився Кет, усе ще палаючи, як пучок соломи. Тепер він більше не зойкав і не верещав. З його горла виривався лише тонкий писк, настільки неприємний, що Джанет затулила долонями вуха. Крестомансі запхнув руку у полум’я і вихопив з правої руки Кета червону книжечку з сірниками.

— Богу дякувати: він тримає її не в лівій руці, — сказав Крестомансі. — Біжи у ванну й включи душ. Швидко!

— Звичайно. Звичайно, — схлипнула Джанет і побігла виконувати прохання Крестомансі.

Вона відкрутила кран і випустила потужний струмінь холодної води, що засичав, бризнувши на дно синьої ванни, а у той час у ванну влетів Крестомансі, тримаючи на руках Кета в ревучому вогняному коконі. Він опустив хлопця у ванну і тримав його там, обертаючи туди-сюди, щоб він добряче намочився. З Кета зі страшним сичанням валила пара. Потік води, що лився згори, переливався проти сонця, і сам був золотий, як сонце. Він падав униз, немов сонячне проміння. Ванна наповнювалася, і здавалося, що Кет обертався й плюскався у басейні сонячного світла. Він кипів у золотих бульбашках. Кімната наповнилася парою.

Щільні солодкуваті кільця пари підіймалися над ванною. Це був той запах, який Джанет запам’ятала відтоді, коли вперше опинилася тут. Крізь дим Кет здавався чорним у ванні, наповненій рідким золотом. Але дим був насправді парою і Крестомансі швидко став мокрим.

— Невже ти не розумієш? — сказав він Джанет через плече, поки підіймав Кета, щоб тримати його голову під струменем води. — Тобі не слід було йому про це говорити, поки замок не почав би впливати на нього. Він не був готовий це все зрозуміти. Ти приголомшила його.

— Мені справді дуже прикро, — сказала Джанет, гірко плачучи.

— Спробуємо обернути це на користь, — сказав Крестомансі. — Думаю, мені вдасться йому все пояснити. А ти біжи до переговорної труби, що в кінці коридору, й скажи, щоб вони принесли сюди трохи бренді й міцного чаю.

Коли Джанет побігла виконувати наказ Крестомансі, Кет вщент змок і помалу приходив до тями. Він спробував відкотитися від потоку води, що лив просто на нього, але йому це чомусь не вдалося. Над самим вухом він почув настирливий голос:

— Кете, Кете, ти мене чуєш? Ти мене розумієш? Кете, у тебе залишилося всього три життя.

Кет впізнав цей голос.

— Ви сказали мені, що я маю п’ять життів, коли розмовляли зі мною через міс Ларкінс, — пробурмотів він.

— Так, але тепер їх залишилося всього три. Будь обачнішим, — сказав Крестомансі.

Кет розплющив очі й подивився на мага. Крестомансі був дуже мокрий. Його зазвичай гладеньке чорне волосся зараз мокрими кучерями звисало на лоб.

— О, тоді то були також ви? — запитав він.

— Так, але тобі знадобилося чимало часу, щоб упізнати мене, правда ж? — сказав Крестомансі. — Та й мені було досить нелегко знайти тебе. Ну, все. Можеш вилізти з води.

Кет був надто слабкий, щоб самому вилізти з ванни. Але Крестомансі швидко підняв його, зняв мокрий одяг, і закутав у великий сухий рушник. Кетові ноги підкошувалися.

— Ходімо, Кете, — сказав Крестомансі, взяв його на руки, поніс до ліжка, накритого синім оксамитом, і зручно вмостив на ньому. — Тобі тепер краще, дитино?

Кет ліг на спину, слабкий, але спокійний і кивнув головою.

— Дякую. Ви ніколи раніше не називали мене Кет.

— Не називав. А можливо, й мав би. Ти нарешті зрозумів, чому тебе називають Кетом?

— Книжечка з сірниками — це дев’ять моїх життів, — сказав Кет. — І я щойно спалив іще одне. Я знаю, що зробив дурницю, але не йняв віри, що це може бути правда. Як людина може мати дев’ять життів?

— Ти маєш їх лише три, — сказав Крестомансі. — Затям це собі. У тебе було дев’ять життів. Хтось, якимось чарівним способом, склав усі твої життя у цю сірникову книжечку. Тепер я заховаю її у секретний сейф, на який накладу найсильніші закляття з усіх, які я знаю. Але це тільки завадить іншим користуватися ними. Перешкодити тобі їх витрачати воно не зможе.

Нарешті повернулася Джанет, заплакана, але вдячна, що може бути корисною.

— Зараз принесуть, — сказала вона.

— Дякую тобі, — відповів Крестомансі й подивився на неї довгим замисленим поглядом. Джанет була переконана, що він зараз зрозуміє, що вона — не Ґвендолен, а натомість почула:

— Ти також можеш слухати нашу розмову, щоб уникнути інших нещасних випадків.

— Давайте, спочатку я принесу рушник, щоб ви трішки обсушилися, — смиренно запропонувала дівчина.

— Я вже майже висох, дякую тобі, — сказав він і усміхнувся до неї. — Отож… Люди з дев’ятьма життями дуже важливі, але народжуються вкрай рідко. Вони з’являються лише тоді, коли з тієї чи іншої причини не існує їхніх двійників, що живуть в якомусь іншому світі. Тоді життя, які мали б проживати двійники з інших світів зосереджуються в одній людині. Те ж саме відбувається і з талантами. Вони матимуть таланти усіх вісьмох двійників.

Кет зітхнув і сказав:

— Але у мене немає жодного таланту…

А Джанет запитала:

— Як часто з’являються такі люди?

— Вкрай рідко, — сказав Крестомансі. — Крім Кета, що має дев’ять життів, у цьому світі такий дар маю лише я.

— Справді?

Кет був задоволений і зацікавлений.

— У вас дев’ять життів?

— Я мав їх дев’ять. Тепер залишилося лише два. Я був недбалішим за тебе, Кете, — сказав Крестомансі. Його голос пролунав трохи сором’язливо. — Тепер я дбаю про кожне зі своїх життів і зберігаю їх у найбезпечнішому місці. І тобі раджу робити те саме.

Готовий до роботи мозок Джанет відразу приєднався до розмови:

— Тобто, одне життя тут, а друге — внизу, там де інші обідають?

Крестомансі засміявся:

— Тут механізм зовсім інший. Я…

У цей момент до кімнати зайшла Евфімія з тацею у руках і Крестомансі замовк, так і не розповівши Джанет, як це відбувається. За нею зайшов містер Сондерс, у вечірньому костюмі з занадто короткими рукавами та штанинами.

— З ним усе гаразд? — з тривогою у голосі спитала Евфімія. — Мій Віл погрожував йому, але якщо це його рук справа, я більше з ним не розмовлятиму.

— А що сталося з килимом?

Містер Сондерс дивився на скручений і зібганий у купу килим.

— Хто це зробив? — запитав він. — Цей килим був достатньо зачарований, щоб з ним нічого не трапилося.

— Я знаю, — сказав Крестомансі. — Але цей нещасний випадок був дуже сильний.

Чоловіки подивилися один на одного виразним поглядом, і знову повернулися до Кета. Кет був неймовірно щасливий: містер Сондерс підбивав йому подушки, а Евфімія допомогла перевдягнутися у нічну сорочку, а потім сіла біля нього і почала лагідно гладити його по голові, ніби він ніколи не перетворював її на жабу.

— То був не Віл, — сказав їй Кет. — То був я.

Крестомансі дав йому ковтнути міцного бренді, а потім примусив випити солодкого чаю. Джанет також випила чай, і їй стало набагато краще. Містер Сондерс допоміг Евфімії розстелити на підлозі килим і запитав, чи не підсилити у ньому чари?

— Трішки драконячої крові — і все буде добре, — запропонував він.

— Якщо чесно, то вона тут не зарадить, — сказав Крестомансі. — Облиш це.

Він підвівся й поставив дзеркало на його попереднє місце.

— Переночуєш сьогодні у кімнаті Кета? — запитав він у Джанет. — Я хочу, щоб цієї ночі з ним хтось був поруч.

Джанет подивилася у дзеркало на Крестомансі, і почервоніла.

— А я корчила гримаски… — зніяковіла вона.

Крестомансі засміявся. Містер Сондерс теж так розвеселився, що з розгону плюхнувся на стілець, обтягнутий синім оксамитом.

— Схоже, я цього заслуговую, — сказав Крестомансі. — Деякі гримаски були справді оригінальними.

Джанет також трохи ніяково засміялася.

Кет лежав у ліжку. Йому було затишно і тепло, а довкола зібралося чимало людей, які намагалися з усіх сил йому догодити. Надвечір поряд з ним залишилася лише Джанет. Вона без упину базікала і базікала.

— Я дуже рада, що з тобою все гаразд, — говорила вона. — І хто мене потягнув за язик ляпнути тобі за ті сірники? Як я налякалася, коли ти спалахнув, мов сірник, а килимом тебе не вдалося загасити. Тоді я покликала на допомогу Крестомансі. Він з’явився, щойно його ім’я злетіло з мого язика, хоч двері до кімнати були замкнені. Але замок залишився цілий, я перевіряла. А потім з легкістю розмотав килим, яким я туго тебе обмотала. Він справжнісінький маг! І взагалі, коли він не схожий на жабу, яка замерзає в Грампіанських горах, то дуже приємний. Я це говорю не для дзеркала, я справді так вважаю. Мені здається, що в магії дзеркало є еквівалентом…

Кет ще щось хотів додати про жаб, які замерзають у Грампіанських горах, але Джанет все балакала і балакала, а він, відчуваючи тепло та турботу, заплющив очі й поринув у сон.

Недільного ранку Кет пробудився у холодному поті. Сьогодні йому доведеться перетворитися на жабу чи тигра (Віл Саджинс також перетвориться на тигра, але напевно, сильнішого та могутнішого за нього). А якщо йому пощастить (чи зовсім не пощастить, бо ж відкриється жахлива правда) дожити до понеділка, то усі дізнаються, що чаклувати він зовсім не вміє. Звичайно, Джулія та Роджер могли йому допомогти з простими закляттями, але чи має це значення, якщо у середу йому потрібно віддати бридкому містеру Беслему двадцять фунтів, а де їх взяти — він уяви не має. Від містера Нострама годі було сподіватися помочі. Від місіс Шарп — тим паче. Єдиний вихід — узяти трохи драконячої крові з майстерні містера Сондерса, і разом з Джанет втекти до іншого світу через портал у забороненому саду Крестомансі. Кет зліз було з ліжка, щоб піти за драконячою кров’ю, але якраз на цю хвилину нагодилася Евфімія з тацею смаколиків. Тому Кет знехотя заліз назад під ковдри. Сьогодні Евфімія була такою ж доброю, як і учора. Кетові знову стало зле, але він все ж таки поснідав. Після сніданку до кімнати зайшла схвильована Міллі, сіла біля нього і щосили обійняла.

— Ти ж мій бідолашний, дурненький хлопчику! Богу дякувати, з тобою все гаразд. Мені страшенно хотілося зайти до тебе ще учора ввечері, але хтось мав залишитися з нашими бідолашними гостями. Все, вирішено: сьогодні ти цілісінький день лежиш у ліжку і відпочиваєш. Можеш просити що завгодно. Чого б тобі хотілося?

— Мені потрібно трохи драконячої крові. Ви б не могли мені її принести? — запитав Кет із надією в голосі.

Міллі засміялася.

— Святий Боже, Еріку! Ти щойно пережив найжахливіший випадок у своєму житті, а тепер просиш найнебезпечнішу річ на землі! Ні-ні-ні! Ніякої драконячої крові. Зарубай на носі, це одна з небагатьох речей у замку, яка справді заборонена.

— Так само, як заходити до саду Крестомансі? — запитав Кет.

— Не зовсім так, — сказала Міллі. — Сад старий, як і ті пагорби, на яких він розкинувся, і в ньому аж кишить магічними закляттями. Він таїть у собі й іншу небезпеку: усі чари там стають набагато сильнішими. Коли ти краще вивчиш магію, то зможеш туди піти. Але драконяча кров настільки небезпечна, що я хвилююсь навіть коли Майкл застосовує її. Тобі заборонено до неї торкатися!

Слідом за Міллі увійшли святково одягнені Джулія й Роджер, і притягли купу книжок та іграшок. Вони засипали Кета питаннями про його самопочуття і були такими добрими, що Кет аж засмутився. Таким його й застала Джанет. Він не хотів покидати замок, бо дуже до нього звик.

— Цей шматок тіста досі лежить на твоєму килимі, — похмуро мовила Джанет, і Кетову впевненість мов вітром здуло.

— Я щойно бачила Крестомансі. І, скажу тобі по правді, мені вже набридло віддуватися за чужі гріхи, навіть попри те, що я мала нагоду побачити його небесно-голубий халат, розшитий золотими левами.

— Я ще не бачив цього халата, — сказав Кет.

— Напевно, у нього є халат на кожен день тижня, — сказала Джанет. — Але сьогодні для завершення образу йому потрібно було взяти ще вогненний меч. Він заборонив мені ходити до церкви. Вікарій не хоче навіть чути про мене після витівки Ґвендолен минулої неділі. Я так розсердилася, що вже було відкрила рота, аби розповісти, що Ґвендолен тут нема, але вчасно подумала, що мене змусять одягнути той жахливий білий капелюшок з маленькими дірочками. Як гадаєш, він може чути крізь це дзеркало?

— Ні, — сказав Кет. — лише бачити. Інакше він би все про тебе знав. Ти знаєш, я дуже радий, що ти залишаєшся вдома: ми зможемо разом піти до майстерні містера Сондерса і набрати драконячої крові.

Джанет підійшла до вікна і спостерігала, чи усі члени родини йдуть до церкви. За півгодини вона сказала:

— Нарешті! Вся родина вийшла на головну алею парку і чимчикує до церкви. Чоловіки — у циліндрах, а Крестомансі — ніби щойно з вітрини капелюшної майстерні зійшов. Ти їх усіх знаєш, Кете? От, наприклад, ота стара леді у червоних рукавичках, яка базікає без упину, хто?

— Не маю і найменшого уявлення, — сказав Кет, знову виліз з ліжка й побіг до своєї кімнати за одягом. Він почував себе чудово, казково, фантастично! — танцював по кімнаті, поки одягав сорочку; співав, поки натягував штани. Навіть шматок холодного тіста, що прилип до килима, не зіпсував йому настрій. Він насвистував, взуваючи чоботи. Джанет увійшла до кімнати, коли він, розпашілий, накидав на себе курточку і був готовий вибігти звідти.

— Оце так диво! — сказала Джанет, коли Кет промчав повз неї по сходах. — Твоя впевненість кого хочеш заразить.

— Поквапся! — гукнув Кет уже знизу. — Нам треба пройти до протилежного боку замку. Міллі каже, що драконяча кров дуже небезпечна, тож ти її не торкайся. Я можу витратити на це ще одне своє життя, а ти — ні.

Джанет хотіла нагадати Кетові, що втрачати життя, судячи з останнього випадку, доволі небезпечно, але для цього їй потрібно було б перш за все його наздогнати, а це виявилося нелегко. Кет мчав крученими зеленими коридорами, поки нарешті не дістався до майстерні містера Сондерса. Отут його й наздогнала Джанет. Вони зайшли у кімнату, яка була сповнена магічних пахощів. З часу, коли Кет вперше сюди завітав, тут майже нічого не змінилося, хіба що містер Сондерс трохи прибрав при неділі. Світильник кудись зник. Усі знаряддя для магії, що стояли на першому столі, аж блищали, а книжки й сувої були складені акуратними стосами на другому. На підлозі все ще виднілася намальована крейдою п’ятикутна зірка. Лише на третьому столі з’явилися нові символи. В кінці столу спокійнісінько лежала муміфікована істота. Джанет було тут дуже цікаво.

— Це наче справжня лабораторія, — сказала вона. — Лиш з тією різницею, що це не лабораторія. Які дивні речі! О, я бачу драконячу кров! Навіщо йому такий величезний глек? Він, напевно, навіть не помітить, якщо ми трішечки візьмемо.

Раптом від третього столу почулося тихе шарудіння. Джанет різко повернула голову на звук і побачила, як мумія дивної істоти ожила і розгортала, а потім знову згортала свої тоненькі крильця.

— Воно так і раніше робило, — сказав Кет. — Напевне, це нормально, і з ним усе гаразд.

Проте, коли істота звелася на задні лапки, дуже схожі на собачі, і позіхнула, показавши з десяток маленьких, гостреньких зубчиків, та випустивши хмарку синюватого диму, його впевненість як вітром здуло. Потім чудерня побігло до них, тупаючи ногами та тріпочучи маленькими крилами. Два клубки диму вилітали з його ніздрів і ліниво пленталися за ним… Біля стільця воно зупинилося і доскіпливо глянуло розплавленими кільцями золотих очей вгору. Діти знервовано відсахнулися.

— Воно живе, — сказала Джанет. — Я думаю, це маленький дракон.

— Звісно, так воно і є, — відповів дракончик.

Діти зі страху аж підстрибнули. Коли він говорив, з його ніздрів щоразу виривалося полум’я, і обпікало обличчя Кета та Джанет. Вони перелякалися ще дужче.

— А я й не знав, що ти вмієш говорити, — сказав Кет.

— Я доволі добре розмовляю англійською, — відповів дракон, бризкаючи полум’ям. — Навіщо вам моя кров?

Вони винувато глянули на великий глек із порошком, що стояв осторонь.

— Це все твоя кров? — запитав Кет.

— Якщо містер Сондерс примушує його тепер постійно давати кров, то це занадто жорстоко, — сказала Джанет.

— А, ви он про що, — сказав дракон. — Це порошок із крові старших драконів. Вони продають її людям. Але вам не можна мати навіть найменшої її частинки.

— Чому? — запитав Кет.

— Бо я не хочу, щоб ти її мав, — сказав дракон, і нова порція вогню вилетіла із його пащі, змусивши дітей знову відступити. — Чи сподобалося б вам, якби я збирав людську кров і влаштовував з нею ігри?

Хоч Кет розумів, що дракон говорить слушно, Джанет мала на це свою думку.

— Ну і що? Хіба це щось страшне? — сказала вона. — Там, звідки я родом, роблять переливання крові, навіть є сховища для її зберігання. А одного разу тато показав мені її під мікроскопом.

— Це мене дуже турбує, — сказав дракон, знову випускаючи кільце вогню. — Адже моя мати загинула від рук браконьєрів.

Дракон доповз до краю стола й пильно подивився глянув у вічі Джанет. Іскри в його золотих очах то зникали, то знову з’являлися, але вже зовсім інші. Кетові здавалося, що на нього дивляться два маленькі золоті калейдоскопи.

— Я був надто маленький, щоб дати їм достатньо крові, тому вони мене відпустили, — він лагідно зблиснув очима на Джанет, — Отож вони покинули мене напризволяще. Я помер би, якби Крестомансі не знайшов мене. Тепер ти розумієш, чому це мене хвилює?

— Так, — сказала Джанет. — Чим вигодовують немовлят драконів? Молоком?

— Майкл спробував годувати мене молоком, але воно мені не засмакувало, — сказав дракон. — Тому він дає мені стейки, і, маю вам сказати, я зростаю чудово. А коли я виросту, він поверне мене до мого дому. Тим часом я допомагатиму йому в магії. З мене дуже добрий помічник.

— Справді? — запитала Джанет. — А що ти робиш?

— Я знаходжу старі речі, які сам він знайти не може, — голос дракончика став муркотливим, немов у кота. — Приношу йому різноманітних звірів з проваль: істот кольору старого золота, крилатих чудовиськ, морських страховищ з очима-перлинками, древні рослини, які люблять базікати.

Дракон змовк і подивився на Джанет, схиливши голову набік.

— Це було неважко, — зауважив він Кетові. — Я завжди хотів цим займатися, але раніше ніхто мені чогось подібного не доручав. — Він знову видихнув довгу хмарку диму. — Шкода, що я маленький. Бо зараз би зі задоволенням нею поласував.

Кет кинув стривожений погляд на Джанет і побачив, що вона дивиться на дракона, наче сновида, з дурнуватою усмішкою на устах.

— Але ж це підло!

— З усіх цих підлих трюків, — сказав дракон, — я повинен уміти виконувати хоча б кілька.

Кет зрозумів, що той жартує.

— Тільки спробуй її зачепити, я тобі шию скручу, — сказав він. — Шукай собі іншу іграшку для забави!

— Ти говориш точнісінько, як Майкл, — сказав дракон, випустивши похмуру хмарку диму. — Мені набридло їсти мишей.

— То попроси його, щоб він брав тебе з собою на прогулянку. — Кет узяв руку Джанет і щосили почав нею трясти. Дівчина здригнулася і прийшла до тями. Здавалося, вона зовсім не пам’ятала, що з нею відбулося.

— І взагалі, я прийшов не базікати з тобою, — сказав Кет драконові. — Мені потрібно трохи драконячої крові.

Для певності, що дракон знову чогось не затіє, він відтяг Джанет у безпечне місце і схопив маленьку китайську вазу з сусіднього столу. Дракон нахилився й почухався під підборіддям, як собака, аж крила залопотіли.

— Майкл каже, що кров дракона завжди завдає шкоди, навіть коли нею користується знавець, — сказав він. — Один необережний рух може коштувати вам життя.

Кет і Джанет глянули одне на одного крізь дим, що валив з драконячої пащі під час промови.

— Ет, пусте, я можу пожертвувати одним життям, — сказав Кет.

Він узяв велику скляну банку з написом «Драконяча кров», і вийняв звідти трохи брунатного порошку, що мав гострий і дивний запах.

— От Крестомансі чудово обходиться всього двома життями, що у нього залишилися, — сказала роздратовано Джанет.

— Але ж Крестомансі — особливий, — зауважив дракон. Він нервово смикався, стоячи на краю стола.

Його золоті оченята уважно стежили за руками Кета, поки той не зав’язав трішки драконячої крові у свою хустинку і не сховав до кишені. Дракончик виглядав таким стурбованим, що Кет підійшов до нього і лагідно полоскотав його під підборіддям.

Малюк замуркотів, наче котик, витяг шию і притиснувся до його пальців. Дим валив із його ніздрів шумливими кільцями.

— Не турбуйся, — сказав Кет, — у мене залишилося ще три життя, розумієш?

— Авжеж! Тепер я розумію, чому ти мені так подобаєшся, — сказав дракон і трохи не впав зі столу, тягнучи шию за Кетовою рукою. — Не залишай мене тут самого!

— Нам уже час!

Кет знову посадив дракончика на стіл і поплескав його по спинці. Хлопцеві дуже хотілося ще раз торкнутися його теплої, бугристої шкіри.

— До побачення!

— До побачення! — відповів дракон.

Кет і Джанет залишили його у майстерні. Він дивився вслід за ними, як дивиться собака за господарем, що вирушив на прогулянку, не взявши його з собою.

— Я думаю, що йому тут нудно, — сказав Кет, коли вони вийшли з майстерні.

— Це ганьба! Він всього-на-всього дитина, — сказала Джанет.

Вона зупинилася на першому повороті сходів.

— Повернімося назад і візьмімо його з собою на прогулянку. Він мені дуже сподобався!

Кет був переконаний: якщо Джанет справді зараз туди повернеться, то він застане дракона за ласуванням її ногою.

— Не такий він вже й приємний. І взагалі, нам негайно треба бігти до саду, бо, щойно повернеться містер Сондерс, дракон вибовкає нашу таємницю.

— Так, на жаль, він уміє говорити, — погодилася Джанет. — Тому нам краще поквапитися.

Кет дуже обережно ішов замком, тримаючи руку в кишені на випадок непередбачених зустрічей. Він боявся втратити ще одне своє життя, щоб опинитися в забороненому саду. Адже, як виявилося, три попередніх він втратив надзвичайно легко. Це не переставало його дивувати. Судячи з усього, втрата п’ятого життя мала бути не менш ефектною, ніж втрата шостого минулої ночі. То чого ж він цього ніяк не може пригадати? Це не вкладалося у Кета в голові. Його життя не достатньо міцно були пов’язані з ним, на відміну від життя інших людей. Єдине, в чому він був впевнений, що немає на світі інших Кетів Чантів, які б могли потрапити у халепу в його світі, коли Кет його покине.