РОЗДІЛ 11. ЛЕГЕНДИ

— Ти їстимеш цю сосиску? — запитав Пол Джейкоба, споглядаючи залишки велетенської трапези, яку поглинули вовкулаки.

Джейкоб обіперся спиною об мої коліна і тицяв у вогонь нанизану на випрямлений дротяний гак сосиску. На краю багаття язики полум’я лизали її шкірку, яка шкварчала і пухирилася. Він важко видихнув і поплескав себе по животу, який незрозумілим чином залишився пласким, хоча з’їдено було стільки сосисок, що після десятої я припинила їх рахувати. Я вже мовчу про величезний пакет чіпсів та дволітрову пляшку сарспарили.

— Здається мені, — повільно сказав Джейкоб, — я так наївся, що зараз блюватиму, але гадаю, що мені вдасться її запхну ти. Хоча і без особливого задоволення, — він знову із сумом зітхнув.

Незважаючи на те, що Пол з’їв не менше за Джейкоба, він сердито надувся і стиснув кулаки.

— Спокійно, — засміявся Джейкоб. — Я жартую, Поле. Лови.

Він кинув саморобний шампур через багаття. Я вже приготувалася, що той приземлиться сосискою в пісок, але Пол вправно і без жодних зусиль підхопив його за потрібний кінець.

З огляду на те, що я постійно перебувала в компанії надзвичайно спритних людей, у мене мав скоро виробитися комплекс неповноцінності.

— Дякую, чувак, — сказав Пол, миттю заспокоївшись.

Вогонь потріскував, присідаючи все нижче до піску, і раз-по-раз вибухав помаранчевими іскрами, що яскраво розліталися на тлі чорного неба. Дивно, я не помітила, що сонце вже сідало. Вперше мені стало цікаво, котра година. Я геть втратила відчуття часу.

З моїми квілеутськими друзями було приємніше, ніж я очікувала.

Поки ми заводили мій моцик до гаража, і Джейк із прикрістю зауважив, що шолом — це гарна ідея і що він сам мав про це подбати, я почала хвилюватися через те, як з’явлюся разом із ним біля великого вогнища, і те, що вовкулаки, мабуть, вважають мене тепер зрадницею. Чи вони гніватимуться на Джейкоба, що він мене запросив? Чи не зіпсую я вечірки?

Та коли Джейкоб витягнув мене з лісу до того місця біля скелі, де вже палало і тріщало вогнище, затьмарюючи заволочене хмарами сонце, усе було дуже невимушено і просто.

— Гей, подружко вампіра! — почулося голосне вітання Ембрі.

Квіл скочив на ноги, щоб дати свої п’ять та поцілувати мене в щоку. Емілія стиснула мені руку, коли ми присіли на холодній скелі поряд із нею та Семом.

Не рахуючи декількох уїдливих шпильок — здебільшого з боку Пола — про те, що час пустити сморід кровопивць за вітром, мене прийняли як свою.

Але там були не лише дітлахи. До вогнища завітав і Біллі; його візок стояв саме на тому місці, яке видавалося природною головою кола. Поруч із ним, на розкладному стільчику, зовсім спорохнілий на вигляд, сидів Квілів древній і сивий дід, Старий Квіл. Також на стільчику потойбіч від нього сиділа Сью Клірвотер, удова Гаррі — друга Чарлі. Її двоє дітей, Лі й Сет, були також там, сидячи просто на землі, як і решта з нас. Це здивувало мене, але, понад усякий сумнів, усі троє були втаємничені в секрет племені. З того, як Біллі та Старий Квіл говорили до Сью, мені здалося, що вона посіла місце Гаррі в раді. Чи зробило це її дітей автоматично членами найтаємнішої спільноти Ла-Пуша?

Я подумала, як тяжко було для Лі сидіти у колі по той бік від Сема та Емілії. Її прегарне обличчя не видавало жодних емоцій, але вона ні разу не підвела погляду від полум’я. Дивлячись на бездоганні риси Лі, я не могла стриматися, щоб не порівняти їх зі спотвореним обличчям Емілії. Що думає Лі про ці шрами Емілії тепер, коли вона знає, яка правда за ними криється? Чи не видаються вони в її очах знаком справедливості?

А маленький Сет Клірвотер більше не був маленьким. Своєю широченною щасливою усмішкою та довготелесою статурою він дуже нагадував мені Джейкоба пару років тому. Ця схожість змусила мене усміхнутися, а потім зітхнути. Невже Сетове життя також приречене змінитися так само разюче, як і в решти оцих хлопців? Інакше чому він та його родина отримали дозвіл зараз бути тут?

Там була ціла зграя: Сем з Емілією, Пол, Ембрі, Квіл та Джаред із Кім, дівчиною, до якої у нього існує цей дивний потяг — імпринтинг.

На перший погляд, мені Кім здалася милою дівчиною, трохи сором’язливою, але й трохи простакуватою. У неї було широке обличчя — самі лише вилиці, а очі такі маленькі, що не могли їх врівноважити. Ніс та губи були занадто пишними для краси у її традиційному розумінні. А пряме чорне волосся, роздмухуване вітром, що, здавалося, ніколи не затихав на вершині скелі, було тоненьким як павутинка.

Таким було моє перше враження. Але поспостерігавши декілька годин, як Джаред дивиться на Кім, я більше не знаходила у цій дівчині нічого простого.

Як він на неї дивився! Ніби сліпий, який уперше побачив сонце. Наче колекціонер, який знайшов невідому роботу да Вінчі, наче матір, яка не відводить очей від обличчя своєї новонародженої дитини.

Його зачарований погляд змусив мене побачити в Кім багато нового — її шкіру, що у світлі багаття була схожою на брунатний шовк, ідеальний вигин її губ та білину зубів на їхньому тлі, а також її довгі вії, що легенько торкалися щік, коли вона опускала очі донизу.

Час від часу, коли Кім зустрічала заворожений погляд Джареда, її шкіра набувала темнішого відтінку, і вона, ніби зніяковівши, потупляла зір додолу, але їй було нестерпно важко не дивитися на Джареда бодай мить.

Спостерігаючи за ними, я відчула, ніби вже краще розумію, що мав на увазі Джейкоб, коли розповідав мені про імпринтинг, — що важко встояти перед такою надзвичайною відданістю й обожнюванням.

Кім уже сиділа в обіймах Джареда і куняла у нього на грудях. Я уявила, як їй має бути там тепло.

— Вже пізно, — пробурмотіла я до Джейкоба.

— Тільки не зараз, — прошепотів у відповідь Джейкоб, хоча, певна річ, у половини присутніх був такий тонкий слух, що вони б нас усе одно почули. — Попереду найцікавіше.

— Що найцікавіше? Ти ковтатимеш корову цілком?

Джейкоб захихикав своїм низьким гортанним сміхом.

— Ні, це буде у фіналі. Ми зібралися не просто для того, щоб зжерти тижневий запас їжі. По суті, це зібрання ради старійшин. Квіл присутній уперше, і він іще не чув легенд. Власне, він чув їх, але це вперше він дізнається, що вони правдиві, й, вочевидь, поставиться до них набагато серйозніше. Для Кім, Сета і Лі це також уперше.

— Яких легенд?

Джейкоб підсунувся поближче до того місця, де я сиділа, обіпершись на невеликий виступ скелі. Поклавши руку мені на плече, він дуже тихо сказав мені на вухо:

— Легенд, які ми завжди вважали міфом. Історій про те, як ми з’явилися. Найперша — це легенда про воїнів-духів.

М’який шепіт Джейкоба послугував своєрідним вступом. Атмосфера різко змінилася навколо догораючого вогнища. Пол та Ембрі випростали спини. Джаред легенько підштовхнув Кім, а потім ніжним рухом посадив її прямо.

Емілія дістала блокнот на пружині та ручку, точнісінько як студентка під час важливої лекції.

Сем, який обіймав її, перегнувся так, щоб дивитися у тому ж напрямку, що і Старий Квіл, який сидів по той бік від нього, — і раптом я втямила, що старійшин на цій раді було не троє, а четверо.

Лі Клірвотер, прегарне обличчя якої досі нагадувало маску, позбавлену емоцій, заплющила очі — не так, наче вона втомлена, а так, наче це допомагає їй зосередитись. Її брат охоче присунувся до старійшин.

Вогонь затріщав, посилаючи в ніч наступний заряд яскравих іскор.

Біллі відкашлявся, і не зробивши жодного вступу на додачу до шепоту свого сина, почав розповідати історію своїм повним глибоким голосом. Виливаючись, слова ставали кожне на своє місце, ніби завчені напам’ять, але не позбавлені почуття і вишуканого ритму, наче поезія, яку читає той, хто її написав.

— Спочатку квілеути були невеликим племенем, — мовив Біллі. — Ми і досі невелике плем’я, але ми ніколи не вироджувалися. Це тому, що в нашій крові в усі часи була присутня магія. Проте ця магія не завжди була така, що дозволяла нам змінювати свою подобу, — це прийшло пізніше. Спочатку ми були воїнами-духами.

Ніколи раніше я не помічала цього тону величності у голосі Біллі Блека, хоча тепер мені стало зрозуміло, що ці владні нотки завжди були в ньому присутні.

Ручка Емілії бігала по сторінці, намагаючись не відстати від його розповіді.

— Спочатку наші пращури осіли на узбережжі затоки і стали умілими човнярами і рибалками. Але плем’я було маленьке, а затока багата на рибу. Тоді інші поклали око на нашу землю, але нас було замало, щоб її утримати. Більше плем’я виступило проти нас, і ми сіли на човни, щоб урятуватися.

Кагелега був не першим воїном-духом, але ми не пам’ятаємо легенд, які були до нього. Ми не пам’ятаємо, хто відкрив цю силу, чи як нею користувалися до цього нашестя. Але Кагелега був першим великим Духом-Вождем у нашій історії. У цій трагічній ситуації Кагелега скористався магією, щоб захистити нашу землю.

Він та всі його воїни вийшли із човнів — не їхні тіла, а їхні душі. Жінки лишилися наглядати за тілами і боротися з хвилями, а душі чоловіків полинули назад до затоки.

Фізично вони не могли чіпати вороже плем’я, але у них була інша зброя. Легенди розповідають нам, що вони здатні були насилати урагани на табори своїх ворогів, додавати гучне скавуління у вітер, яке наводило жах на супротивника. Перекази також говорять, що тварини були здатні бачити духів-воїнів, розуміти їх та виконувати їхні прохання.

Кагелега зі своєю армією душ зчинили хаос серед завойовників. У того загарбницького племені були зграї великих псів з густим хутром, яких вони використовували для того, щоб тягнули нарти на льодяній півночі. Воїни-духи обернули собак проти хазяїв, а потім спричинили потужне нашестя кажанів із печер, що у скелях. Вони викликали виючі вітри, аби собаки дужче налякали людей. Собаки та кажани перемогли. Ті, хто вижив, порозбігалися хто куди, називаючи нашу затоку проклятим місцем. Собаки побігли на волю, коли воїни-духи їх відпустили. Квілеути повернулися у свої тіла і до своїх дружин переможцями.

Інші сусідні племена, го та макá, уклали угоди з квілеутами. Вони не захотіли мати справу з нашою магією. Ми жили з ними в мирі. А коли на нас нападали вороги, воїни-духи виганяли їх геть.

Покоління змінювалися. Потім прийшов останній великий Дух-Вождь, Тага Акі. Він прославився своєю мудрістю і миролюбністю. З ним люди були багаті й задоволені.

Але був один чоловік, Утлапа, який не був задоволений…

Навколо вогнища почулося тихе сичання. Я не встигла побачити, звідки воно походило. Біллі його проігнорував і далі розповідав легенду.

— Утлапа був одним із найсильніших воїнів-духів Вождя Таги Акі — могутній чоловік, але водночас жадібний. Він уважав, що плем’я повинно використати магію для того, щоб розширити свої землі, поневолити го та макá і побудувати імперію.

Тепер, коли воїни ставали духами, вони могли читати думки одне одного. Тага Акі побачив, про що мріє Утлапа, і розгнівався на нього. Утлапі наказали залишити плем’я і ніколи більше не відділяти дух від тіла. Утлапа був сильний, але воїни вождя переважали його чисельно. У нього не було іншого вибору, як піти. Розлючений вигнанець переховувався у лісі поблизу, дожидаючи нагоди поквитатися з вождем.

Навіть у мирні часи Дух-Вождь невсипуще дбав про захист своїх людей. Часто він ходив у священне таємне місце у горах. Там він виходив зі свого тіла і прочісував ліси та узбережжя, перевіряючи, чи не наближається яка-небудь загроза.

Одного дня, коли Тага Акі пішов виконувати цей обов’язок, Утлапа рушив за ним. Спочатку Утлапа хотів просто убити вождя, але цей план мав свої недоліки. Звичайно, воїни-духи шукатимуть його, аби стерти з лиця землі, й наздоженуть його раніше, ніж він устигне втекти. І поки він сидів поміж камінням і дивився, як вождь полишає тіло, йому на думку спав інший план.

Тага Акі залишив своє тіло у секретному місці й полетів з вітрами, аби пильнувати за своїм народом. Утлапа трохи почекав, поки дух вождя відлетів на чималу відстань.

Тієї ж миті, коли Утлапа приєднався до нього у світі духів, Тага Акі дізнався про це, як і дізнався про злочинний план Утлапи. Він помчав назад до свого таємного місця, але навіть вітри не були достатньо швидкими, щоб його врятувати. Коли він повернувся, його тіла вже там не було. Тіло Утлапи лежало бездушним, але Утлапа не вийшов із тіла Таги Акі, щоб утекти від вождя, — руками Таги Акі він перерізав своєму тілу горло.

Тага Акі погнався вниз по горі за своїм тілом. Він завивав на Утлапу, але Утлапа не зважав на нього, ніби то був звичайний вітер.

З відчаєм спостерігав Тага Акі, як Утлапа посів його місце вождя квілеутів. Протягом кількох тижнів Утлапа нічого не робив, поки не упевнився: всі повірили у те, що він — Тага Акі. Потім почалися зміни. Найперше він заборонив усім воїнам заходити у світ духів. Він стверджував, що у нього було видіння про небезпеку, але насправді він боявся. Він знав, що Тага Акі чекатиме нагоди розповісти про те, що сталося. Утлапа боявся і сам заходити у світ духів, знаючи, що Тага Акі швидко займе своє тіло. Відтак його мрії про завоювання на чолі армії воїнів-духів стало неможливо здійснити, і він намагався задовольнити себе керівництвом у племені. Він став тягарем для квілеутів: домагався привілеїв, котрих Тага Акі ніколи не просив, відмовлявся працювати з рештою воїнів, узяв другу молоду дружину, а потім третю, хоча дружина Таги Акі ще була жива — це було щось нечуване для племені. Тага Акі спостерігав за ним у безпорадному гніві.

Якось Тага Акі спробував убити своє тіло, аби звільнити плем’я від забаганок Утлапи. Він прикликав із гір лютого вовка, але Утлапа сховався за своїми воїнами. Коли вовк загриз молодого парубка, який захищав ватажка-самозванця, Тага Акі відчув несказанне горе. Він відізвав вовка назад.

Усі легенди розповідають нам, що бути воїном-духом дуже нелегко. Бути вільним від свого тіла радше страшно, ніж весело. Ось чому люди використовували свою магію лише в разі потреби. Самотні подорожі вождя, коли він тримав варту, були його тягарем і самопожертвою. Безтілесність збиває з пантелику, спричиняє незручності й наводить страх. Тага Акі уже так довго перебував поза межами свого тіла, що зневірився. У нього з’явилося відчуття, що він приречений, що йому ніколи не дістатися до краю обіцяного, де на нього чекають пращури, що він застряг у цьому пекельному небутті навічно.

Велетенський вовк ходив слідом за Тагою Акі, поки той блукав лісом, знемагаючи від болю. Вовк був дуже великий для свого виду і дуже гарний. Раптом Тага Акі позаздрив німій тварині. Принаймні у неї було тіло. Принаймні у неї було життя. Навіть життя у звіриній подобі було б кращим за цю жахливу порожню свідомість.

І потім у Таги Акі з’явилася ідея, котра змінила усіх нас. Він попросив великого вовка знайти для нього місце, поділитися тілом. Вовк погодився. Тага Акі увійшов у вовче тіло із вдячністю й полегшенням. То було далеко не людське тіло, але краще за порожнечу світу духів.

Як одне ціле, чоловік і вовк повернулися до селища на берегу затоки. Люди з переляку розбігалися і звали воїнів на допомогу. Прибігли воїни, щоб зустріти вовка лезами своїх списів. Утлапа, звичайно, залишався в укритті.

Тага Акі не нападав на своїх воїнів. Він повільно відступав перед ними, розмовляючи з ними очима і намагаючись скавуліти мелодіями пісень свого народу. Воїни почали розуміти, що це не звичайний вовк і що ним управляє якийсь дух. Старший воїн на ім’я Ют вирішив порушити наказ фальшивого вождя і спробувати поспілкуватися з вовком.

Щойно Ют перейшов у світ духів, Тага Акі залишив вовка, — тварина сумирно чекала на його повернення, — щоб із ним поговорити. За мить Ют дізнався правду і запросив справжнього вождя повернутися додому.

В цей час Утлапа вийшов подивитися, чи здолали вовка. Коли він побачив на землі бездиханне тіло Юта, то зрозумів, що сталося. Він вихопив ножа і мерщій кинувся вперед, щоб убити Юта, перш ніж той повернеться у своє тіло.

«Зрадник», — заволав він, і воїни не знали, що їм діяти. Вождь заборонив їм духовні подорожі, і йому було вирішувати, як карати тих, хто пішов проти його волі.

Ют застрибнув назад у тіло, але Утлапа приставив йому ножа до горла і затулив рукою рот. Тіло Таги Акі було дужим, а Ют уже ослаб із віком. Ют не встиг мовити навіть слова, щоб попередити інших, як Утлапа змусив його замовкнути навіки.

Тага Акі спостерігав, як дух Юта відлітав до краю обіцяного, котрий для Таги Акі був закритий навічно. Він відчув величезний гнів, сильніший за все, що він переживав раніше. Він знову ввійшов у великого вовка, прагнучи розтерзати горло Утлапи. Але коли він з’єднався із вовком, сталося величезне диво.

Гнів Таги Акі був людським гнівом. Любов до свого народу і ненависть до його гнобителя були занадто великими для вовчого тіла, надто людськими. Вовк здригнувся і… перед очима вражених воїнів та Утлапи… перевернувся на людину.

Цей новий чоловік не мав нічого спільного з тілом Таги Акі. Він був набагато величніший. Це було втілення духу Таги Акі. Але воїни одразу ж його упізнали, бо всі вони літали з духом Таги Акі.

Утлапа кинувся навтіки, але Тага Акі у своєму новому тілі мав силу вовка. Він спіймав злодія і роздавив його дух, перш ніж той зміг вистрибнути з краденого тіла.

Люди зрадувалися, коли зрозуміли, що сталося. Тага Акі швидко повернув усе на свої місця, знову працював зі своїми людьми, а молодих дружин повернув назад у родини. Але одну зміну він таки залишив. Це був кінець духовних подорожей. Він зрозумів, що це занадто небезпечно, оскільки може вкрасти життя. Воїнів-духів більше не було.

З того часу Тага Акі став більш ніж просто людиною-вовком. Його називали Тага Акі Великий Вовк або Тага Акі Людина-Дух. Він стояв на чолі племені багато-багато років, бо не старів. Коли загрожувала небезпека, він перевертався на вовка, щоб відбити або відлякати ворога. Люди жили в мирі. У Таги Акі народилося багато синів, і деякі з них виявляли, що після досягнення статевої зрілості також можуть перевертатися на вовків. Вовки виходили всі різні, тому що вони були вовками-духами і відображали того чоловіка, який містився у них усередині…

— Ось чому Сем повністю чорний, — посміхаючись, ледве чутно пробубонів Квіл. — Чорне серце, чорне хутро.

Я настільки проникла в легенду, що для мене було справжнім подивом повернутися в теперішній час, до кола, в якому ми сиділи біля помираючого вогню. Зі ще більшим подивом я зрозуміла, що у колі були праправнуки Таги Акі — хоча і незліченно далекого коліна.

Багаття викинуло в небо залп іскор, і вони мерехтіли і танцювали, утворюючи обриси, які майже можна було розпізнати.

— А твоє шоколадне хутро відображає що? — прошепотів Сем до Квіла у відповідь. — Який ти солоденький?

Біллі проігнорував їхню пікіровку.

— Дехто із синів став воїнами Таги Акі, й вони більше не старіли. Інші, кому не подобалися перевернення, відмовилися приєднуватися до зграї людей-вовків. Вони знову почали старіти, і в племені виявили, що чоловіки-вовки можуть старіти так само, як і будь-хто інший, якщо вони відмовляються від свого вовка-духа. Тага Акі прожив три покоління. Він узяв третю жінку, після смерті перших двох, і знайшов у ній справжню дружину по духу. Хоча він любив своїх інших жінок, це було дещо інше. Він вирішив відмовитися від свого вовка-духа, щоб померти разом із нею.

Ось як до нас прийшла магічна сила, але це ще не кінець історії…

Він подивився на Старого Квіла Атеару, який посовався на своєму стільці, розминаючи старі плечі. Біллі зробив ковток води із пляшки і витер чоло. Ручка Емілії ні на мить не відпочивала, несамовито шкрябаючи аркуш.

— То була легенда про воїнів-духів, — розпочав Старий Квіл тонким дзвінким голосом. — А це історія про самопожертву третьої дружини.

Через багато років потому, як Тага Акі відмовився від свого вовка-духа, коли він уже постарів, почалися проблеми на півночі, з племенем макá. Кілька молодих жінок із їхнього племені безслідно зникли, і вони звинувачували у цьому сусідніх вовків, яких боялися і котрим не довіряли. Люди-вовки досі могли читати думки одне одного, поки перебували у вовчій подобі, так само як їхні пращури у світі духів. Вони знали, що серед них немає вин них. Тага Акі спробував примирити вождя макá, але у тому племені панував несказанний страх. Тага Акі не хотів розпочинати війну. Він більше не був воїном і не міг вести за собою людей. Він доручив своєму найстаршому синові-вовку, Тазі Ві, знайти справжнього винуватця, перш ніж почнеться війна.

Тага Ві узяв іще п’ятьох вовків зі зграї і повів їх у гори, на пошуки речових доказів щодо зниклих макá. І вони натрапили на дещо таке, що раніше їм ніколи не траплялося — дивний солодкавий запах у лісі, він обпікав їхні носи аж до болю…

Я трохи ближче присунулася до Джейкоба і помітила, як кінчики його губ тіпнулися в усмішці, а рука сильніше стиснула мене за плечі.

— Вони не знали, що за істота залишає такий запах, але пішли по сліду, — вів далі Старий Квіл.

У його дрижачому голосі не було величності Біллі, але в ньому передавалося дивне гостре відчуття тривоги. Коли він почав говорити швидше, мій пульс аж підскочив.

— Йдучи по сліду, вони знайшли слабкі залишки людського запаху, а також людську кров. Вони були впевнені, що це саме той ворог, на якого вони полювали.

Подорож завела їх так далеко на північ, що Тага Ві наказав частині зграї, молодшим вовкам, вертатися назад до затоки і доповісти Тазі Акі.

Тага Ві та двоє його братів так і не повернулися.

Тоді молодші брати вирушили на пошуки старших, але знайшли саму лише тишу. Тага Акі побивався за своїми старшими синами. Він хотів відомстити за їхню смерть, але був уже старий. У жалобному вбранні пішов він до вождя макá і розповів про все, що сталося. Вождь макá повірив його горю, і на цьому ворожнеча між племенами скінчилася.

Роком пізніше, тієї ж ночі, дві дівчини з племені макá зникли зі своїх домівок. Макá одразу ж прикликали квілеутських вовків, які по всьому селу макá відчули той самий солодкавий сморід. Вовки знову вирушили на полювання.

Повернувся лише один. То був Яга Ута, найстарший син третьої дружини Таги Акі й наймолодший у зграї. З собою він приніс дещо таке, що квілеути зроду-віку не бачили — шматки дивного, холодного, закам’янілого тіла. Всі, у кого в жилах текла кров Таги Акі, й навіть ті, хто ніколи не був у вовчій подобі, відчували різкий запах, що походив від мертвої істоти. То був ворог макá.

Яга Ута розповів, що сталося: вони з братами натрапили на істоту, схожу на людину, але тверду, як гранітна скеля. З нею були дві дочки макá. Одна дівчина, уже мертва, біла та безкровна, лежала на землі, а другу істота тримала в руках, присмоктавшись до її горла. Дівчина ще могла бути жива, коли вони уздріли цю жахливу сцену, але щойно вони наблизились, істота швидко зламала їй шию і жбурнула тіло на землю. Білі губи створіння були вимащені кров’ю, а очі налилися червоним.

Яга Ута описав надзвичайну силу і прудкість істоти. Один із його братів швидко став жертвою, недооцінивши оту силу. Істота розірвала його, наче ляльку. Яга Ута з іншим братом були обережнішими. Вони згуртувалися, заходячи з різних боків, намагаючись перехитрувати ворога. Вони були змушені діяти на межі своїх вовчих сил і прудкості, чого раніше ніхто не робив. Створіння було тверде як камінь і холодне як лід. Вони виявили, що лише зубами здатні завдати йому шкоди. Тож вони почали відривати маленькі шматочки від істоти, коли вона їх атакувала.

Але створіння швидко усе зрозуміло і скоро розгадало їхні хитрощі. Примудрилося схопити брата Яги Ута. Яга Ута підібрався до горла істоти і вчепився у нього. Зубами він відірвав істоті голову, але її руки продовжувати давити його брата.

Яга Ута розтерзав істоту на клоччя, віддираючи шматок по шматку, у відчайдушній спробі врятувати брата. Було, на жаль, запізно, але врешті-решт з істотою покінчили.

Або вони так гадали. Яга Ута розклав смердючі рештки на огляд старійшин. Одна відірвана долоня лежала поруч із частиною гранітної руки істоти. Коли старійшини перевертали палицями ті шматки, два з них торкнулися одне одного, і долоня потягнулася до частини руки, намагаючись зібрати себе заново.

Перелякавшись, старійшини кинули рештки у вогонь. Велика хмара задушливого, смердючого диму забруднила повітря. Коли не лишилося нічого, окрім купки попелу, люди розділили попіл на багато мішечків і розвезли їх на всі боки — деякі в океан, деякі в ліс, деякі в печери, що у скелях. Один мішечок Тага Акі одягнув собі на шию, щоб бути на сторожі, коли істота коли-небудь знову спробує себе відновити…

Старий Квіл зупинився і поглянув на Біллі, й той дістав шкіряний ремінець, пов’язаний у нього на шиї. На його кінці висів маленький мішечок, потемнілий від віку. Декілька людей зойкнули. Я, мабуть, була однією з них.

— Вони дали йому ім’я «не-мертвий», «холодний», «той-хто-п’є-кров», і жили у страхові, що він був не сам. У них залишився лише один вовк-захисник, молодий Яга Ута.

Їм не довелося чекати довго. В істоти була пара, ще одна кровопивця, яка прийшла до квілеутів у пошуках помсти.

Історії розповідають, що Холодна Жінка була найвродливішим створінням, яке коли-небудь бачили людські очі. Коли того ранку вона увійшла до селища, то на вигляд була, наче богиня, що зійшла з небес. Визирнуло сонце, і її біла шкіра замерехтіла у його променях, і засвітилося золотаве волосся, що спадало їй аж до колін. Краса її обличчя зачаровувала, очі здавалися чорними на тлі його білини. Дехто упав на коліна і поклонявся їй.

Вона щось запитала своїм високим пронизливим голосом на мові, якої ніхто не розумів. Люди завмерли, не знаючи, як їй відповісти. Серед присутніх не було нікого крові Таги Акі, окрім одного маленького хлопчика. Вчепившись за спідницю матері, він закричав, що йому щось дуже смердить. Один зі старійшин, йдучи на раду, почув слова хлопчика і зрозумів, щó то до них завітало. Він наказав людям тікати. Його вона убила першим.

З двадцяти свідків, які спостерігали появу Холодної Жінки, вижило тільки двоє, і то лише тому, що вона оп’яніла від крові й зупинилася, щоб задовольнити спрагу. Вони побігли до Таги Акі, котрий сидів на раді разом з іншими старійшинами, своїми синами і третьою дружиною.

Почувши цю новину, Яга Ута одразу перевернувся на духа-вовка і побіг, щоб самотужки знищити кровопивцю. Тага Акі, його третя дружина і його сини побігли слідом за ним.

Спочатку вони не могли знайти істоту — лише докази її нападу. Повсюди валялися скалічені тіла, декілька з них були знекровлені. Потім вони почули крики і помчали до затоки.

Купка квілеутів побігла до човнів, щоб знайти спасіння у воді. Жінка пливла за ними, наче акула, і своєю неймовірною силою зламала ніс їхнього суденця. Коли човен потонув, вона повиловлювала тих, хто намагався випливти, і попереламувала їх також.

Уздрівши на березі великого вовка, вона забула про втікачів. Вона попливла так швидко, що її обриси було важко розгледіти, а потім, мокра і велична, постала перед Ягою Ута. Вона вказала на нього своїм білим пальцем і поставила ще одне незрозуміле запитання. Яга Ута чекав.

То була жорстока боротьба. Вона билася гірше за свого приятеля, але Яга Ута був сам, і не було нікого, щоб відвернути її лють.

Коли Яга Ута загинув, Тага Акі залементував у відчаї і кинув їй виклик. Шкутильгаючи, він вийшов наперед і перевернувся на похилого сивого вовка. Так, вовк був старий, але то був Тага Акі, Людина-Дух, і його гнів додав йому сили. Бій розпочався знову.

Третя дружина Таги Акі щойно бачила, як у неї на очах загинув син. Тепер бився її чоловік, і в неї не було жодної надії, що він переможе. Вона слухала кожне слово, яке свідки нападу говорили на раді. Вона чула історію першої перемоги Яги Ута і знала, що його врятував брáтів обхідний маневр.

Третя дружина вихопила ніж із-за пояса одного з синів, які стояли осторонь. Вони були хлопчаками, ще не чоловіками, і вона знала, що вони загинуть, якщо їхній батько програє.

Піднявши над головою кинджал, третя дружина побігла до Холодної Жінки.

Холодна Жінка засміялася, майже зовсім не відволікаючись від бою зі старим вовком. Що їй могла заподіяти слабка жінка з ножем, який ледве подряпає її шкіру, особливо коли вона збиралася завдати Тазі Акі смертельного удару?

Але третя дружина зробила дещо таке, чого Холодна Жінка не очікувала. Вона впала навколішки біля ніг кровопивці й застромила кинджал просто собі в серце.

Кров ринула крізь пальці третьої дружини, оббризкавши Холодну Жінку з ніг до голови. Кровопивця не могла встояти перед спокусою свіжої крові, що витікала з тіла третьої дружини. Інстинктивно вона обернулася до помираючої жінки, на одну лише секунду захоплена власною спрагою.

І тут зуби Таги Акі зімкнулися на її шиї.

Битва не закінчилася, але Тага Акі був уже не сам. Побачивши, як помирає матір, двоє молодих синів відчули таку несамовиту лють, що тут-таки перевернулися на своїх духів-вовків, хоча ще й не були чоловіками. Разом із батьком вони покінчили з істотою.

Тага Акі більше не повернувся до племені. Він так і залишився у вовчій подобі. Цілий день він лежав поруч із тілом своєї третьої дружини і гарчав на кожного, хто намагався її торкнутися. А потім пішов у ліс і більше не повертався.

Відтоді сутички з не-мертвими істотами майже не траплялися. Сини Таги Акі охороняли плем’я, аж доки не підростали їхні сини, щоб перейняти цей обов’язок. У племені існувало не більше трьох вовків водночас. І цього було достатньо. Час від часу кровопивці заходили на наші землі, але вовки захоплювали їх зненацька. Інколи вовк міг загинути, але більше ніколи не повторювалося таке масове винищення, як першого разу. Люди навчилися боротися з не-мертвими істотами і передавали ці знання від вовка до вовка, від духа до духа, від батька до сина.

Минав час, і нащадки Таги Акі більше не переверталися на вовків після досягнення чоловічої зрілості. Лише дуже зрідка, коли відчувалося наближення не-мертвої істоти, вовки поверталися. Не-мертві завжди приходили поодинці або по двоє, вовча зграя залишалася невеликою.

А потім вони прийшли у більшій кількості, й ваші прапрадіди приготувалися дати їм бій. Але їхній ватажок звернувся до Ефраїма Блека так, наче був людиною, і пообіцяв не чіпати квілеутів. Його дивні жовті очі були доказом його слів — що вони не такі, як інші кровопивці. Порівняно з ними, вовків було набагато менше; у не-мертвих не було потреби пропонувати угоду, якщо вони могли виграти битву. Ефраїм погодився. Вони дотримують свого слова, але їхня присутність приваблює сюди інших.

І їхня чисельність призвела до того, що в племені з’явилося стільки вовків, скільки ніколи раніше не було, — сказав Старий Квіл, і на одну мить його чорні очі, глибоко заховані у зморшках, які порізали шкіру навколо них, здавалося, зупинили свій погляд на мені.

— Окрім як, звичайно, за часів Таги Акі, — додав він, а потім зітхнув. — Таким чином сини нашого племені знову несуть тягар і приносять самопожертву, як це робили до них їхні батьки.

Запала довга тиша. Живі нащадки магії та легенд дивилися одне на одного через полум’я із сумом в очах. Усі, крім одного.

— Тягар, — тихо пирхнув він. — А я гадаю, що це круто, — Квілова повна нижня губа трохи висунулася наперед.

По той бік від згасаючого вогню Сет Клірвотер — з очами, розширеними від благоговіння перед братством захисників племені, — кивнув на знак згоди.

Біллі засміявся низьким і довгим сміхом, і здалося, що магія згоріла у тліючих жаринах. Зовсім несподівано зібрання знову стало колом друзів. Джаред кинув у Квіла камінцем, і всі засміялися, коли той підскочив. Ми знову загомоніли, розмовляючи і жартуючи, як зазвичай.

Лі Клірвотер не розплющувала очей. Мені здалося, що я побачила на її щоці щось блискуче, схоже на сльозу, але за мить, коли я подивилася знову, її вже й сліду не було.

Ані я, ані Джейкоб не розмовляли. Він так принишк біля мене і дихав так глибоко і рівно, що я подумала, наче він засинає.

Мої думки блукали десь далеко, за тисячу років. Я думала не про Ягу Ута й інших вовків, не про прегарну Холодну Жінку — я лише трохи її уявила. Ні, я думала про людину, яка стояла осторонь усього чарівного. Я намагалася уявити обличчя безіменної жінки, яка врятувала ціле плем’я, — третьої дружини.

Простої людської жінки, без особливих здібностей і сил. Фізично слабшої і повільнішої за будь-яких чудовиськ із тієї легенди. Але саме вона стала ключем, розв’язкою. Вона врятувала свого чоловіка, своїх юних синів, своє плем’я.

Мені хотілося, щоб вони пам’ятали її ім’я…

— Повертайся, Білко, — сказав Джейкоб мені на вухо. — Ми тут.

Я заморгала, збита з пантелику, оскільки багаття, здавалося, зникло. Вдивляючись у несподівану темряву, я намагалася втямити, де я зараз. Ще за хвилину збагнула, що вже не сиджу на скелі. Ми з Джейкобом були самі. У мене на плечі досі лежала його рука, але ми сиділи не на землі.

Як я опинилася у Джейкоба в машині?

— О, дідько! — вигукнула я, усвідомивши, що заснула. — Котра година? Чорт забирай, де цей клятий телефон? — я почала несамовито нишпорити по кишенях, але вони були порожніми.

— Спокійно, ще навіть не північ. І я уже подзвонив, аби він тебе забрав. Поглянь — он він чекає на тебе.

— Північ? — швидко перепитала я, досі не прийшовши до тями. Мій погляд потонув у темряві, й серцебиття прискорилося, коли за тридцять кроків від нас очі впізнали силует «вольво». Я потягнулася до ручки дверцят.

— Візьми, — сказав Джейкоб, вкладаючи в мою другу руку маленький предмет — телефон.

— Ти дзвонив Едвардові щодо мене?

Мої очі вже достатньо призвичаїлися, щоб побачити сяючу Джейкобову усмішку.

— Я подумав, що коли буду гарно поводитися, то проведу з тобою більше часу.

— Дякую, Джейку, — сказала я, зворушена. — Справді дякую тобі. І спасибі за те, що запросив мене сьогодні. Це було… — у мене забракло слів. — Ох, це було щось неймовірне.

— Але ти навіть не дочекалася, поки я ковтатиму корову, — він засміявся. — Ні, я радий, що тобі сподобалося. Мені було… добре. Що ти була поруч.

Я помітила, як у темряві неподалік щось рухається — щось бліде маячило поміж чорними деревами. Крокувало туди-сюди.

— Він такий нетерплячий, еге ж? — сказав Джейкоб, зауваживши мою метушливість. — Іди. Але щоб скоро прийшла знову, гаразд?

— Звичайно, Джейку, — пообіцяла я і, клацнувши, відчинила дверцята. Холодне повітря оросило мої ноги, примусивши мене здригнутися.

— Спи, Білко. Не хвилюйся ні про що — я вартуватиму тебе всю ніч.

Уже стоячи однією ногою на землі, я завагалася.

— Ні, Джейку. Відпочивай. Зі мною все гаразд.

— Ага, звісно, — сказав він, але це звучало радше ніби поступка, а не згода.

— Добраніч, Джейку. Дякую.

— Добраніч, Белло, — прошепотів він, коли я вийшла у темряву.

На лінії кордону мене спіймав Едвард.

— Белло, — мовив він із помітним полегшенням у голосі, а його руки міцно стиснули мене в обіймах.

— Привіт. Вибач, що так пізно. Я заснула і…

— Я знаю. Джейкоб усе пояснив, — він попрямував до машини, і я безживно поплелася поруч. — Ти втомлена? Я можу тебе понести.

— Все нормально.

— Зараз відвеземо тебе додому, у ліжко. Ти гарно провела час?

— Так, це було неймовірно, Едварде. Якби ти також міг прийти! Навіть не можу пояснити. Джейків тато розповідав нам старовинні легенди, і то було схоже… схоже на чари.

— Ти обов’язково мені їх розкажеш. Потому як поспиш.

— У мене все одно так не вийде, — відповіла я і позіхнула на весь рот.

Едвард захихикав. Потім він відчинив мені дверцята, посадив мене в машину і пристебнув ремінь.

Раптом повз нас промчало яскраве світло. Я помахала у напрямку Джейкобових фар, але не знаю, чи побачив він цей жест.


Тієї ночі (потому як я прошмигнула повз Чарлі, який майже не дав мені прочуханки, як я того очікувала, оскільки Джейкоб подзвонив і йому також) я не завалилася одразу в ліжко, а вистромилася у вікно, чекаючи появи Едварда. Ніч була на диво холодною, майже зимовою. Увечері, на скелях під вітром, я зовсім цього не помітила — і не так через близькість вогню, як через те, що поруч сидів Джейкоб.

Почався дощ, і крижані краплини бризнули мені в обличчя.

Темрява стояла така непроглядна, що було важко щось розгледіти за чорними трикутниками ялин, які хилилися і хиталися від вітру. Але я все одно напружила погляд, виглядаючи в тому буревії інші силуети. Он бліда фігура рухається, наче привид, серед тої чорноти… чи, може, то туманний обрис велетенського вовка?… Але мій зір був заслабким, щоб розібрати.

Раптом поруч зі мною темрява легенько заворушилася. Едвард прослизнув крізь відчинене вікно — його руки були холоднішими за дощ.

— Джейкоб також там? — запитала я, затремтівши, коли Едвард узяв мене в обійми.

— Так… десь там. І Есме — на шляху додому.

Я зітхнула.

— Це нерозумно! Там так холодно і мокро.

Я знову затрусилася.

Він засміявся.

— Це лише тобі холодно, Белло.

Уві сні тієї ночі мені також було холодно. Може, це через те, що я спала у Едвардових обіймах. Але мені снилося, що я — надворі, навколо вирує буря, і вітер задуває волосся мені в обличчя і сліпить очі. Я стою на скелястій дузі Першого пляжу, намагаючись упізнати ледь помітні силуети, які швидко рухаються на березі у темряві. Спочатку не можна нічого розрізнити, окрім двох плям — білої і чорної, які то метнуться назустріч одна одній, то віддаляться. Аж раптом, так ніби місяць несподівано виринув із-за хмар, я чітко все побачила.

Розалія, з мокрим золотим волоссям, що діставало їй до колін, нападала на гігантського вовка, — на його морді пробивалася сивина, — в якому я інстинктивно упізнала Біллі Блека.

Я кинулася бігти, але мої рухи були, наче у сповільненому кіно. Я спробувала закричати, наказуючи їм припинити, але мій голос украв вітер, і не було чути ані звуку. Я замахала руками, намагаючись привернути їхню увагу. Щось блиснуло у мене в долоні, й тут я помітила, що моя права рука була не порожня.

Я тримала старий срібний кинджал із довгим і гострим лезом, вкритим засохлою і потемнілою кров’ю.

Я відсахнулася від ножа; мої очі розчахнулися в тиху темряву спальні. Перше, що я зрозуміла, це те, що я не сама. Я обернулася, щоб сховати обличчя в Едварда на грудях, знаючи, що солодкий запах його шкіри краще за будь-що інше віджене нічні страхіття.

— Я тебе збудив? — прошепотів він. Почулося шарудіння паперу, гортання сторінок, і легенький удар, коли щось невелике упало на дерев’яну підлогу.

— Ні, — пробурмотіла я, заспокоєно зітхнувши, коли його руки мене пригорнули. — Мені наснився поганий сон.

— Хочеш мені розповісти?

Я похитала голою.

— Занадто втомлена. Може, уранці, якщо не забуду.

Я відчула, як тихенький сміх струсив його тіло.

— Уранці, — погодився він.

— Що ти читаєш? — пробурмотіла я напівсонно.

— «Буремний Перевал» Емілії Бронте, — сказав він.

Я сонно нахмурилася.

— Мені здавалося, тобі ця книжка не подобається.

— Ти залишила її тут, — промовив він, своїм м’яким голосом присипляючи мою свідомість. — До того ж… що більше часу я проводжу з тобою, то більше людських емоцій стають мені зрозумілими. Виявляється, я можу співчувати Гіткліфу в тому, що раніше здавалося мені неможливим.

— М-м-м, — промурмотіла я.

Він сказав щось іще, щось тихе, але я вже спала.

Ранок наступного дня був перлинно-сірий і спокійний. Едвард запитав мене про сон, але я не могла скласти його докупи. Я пам’ятала одне — мені було холодно, а потім я зраділа, коли, прокинувшись, виявила Едварда поруч. Він поцілував мене (поцілунок тривав достатньо довго, щоб у мене прискорився пульс), а потім поїхав додому, щоб віддати чужу машину і забрати свою.

Я швидко одяглася, не маючи особливо з чого вибирати. Хто б не поцупив мій одяг, він завдав серйозного удару по моєму гардеробу. Якби все не було так страшно, я б не на жарт розізлилася.

Уже зібравшись спускатися вниз до сніданку, я помітила свій розтерзаний томик «Буремного Перевалу», який лежав розгорнутий на підлозі саме там, де Едвард впустив його минулої ночі, коли я відвернула його увагу.

Сповнена цікавості, я підняла книжку, водночас намагаючись пригадати, що він говорив. Щось про співчуття до Гіткліфа, до всіх людей. Ні, це не могло бути насправді — мабуть, мені приснилося.

Мені в око зі сторінки впали три слова, і я піднесла томик поближче, аби прочитати цей абзац уважніше. То була репліка Гіткліфа, і я добре знала цей уривок.

І в цьому відмінність між його та моїм почуттям: якби я був на його місці, а він — на моєму, то я, хоч би й ненавидів його найпекельнішою ненавистю, ніколи б не підняв на нього руки. Можеш ставитися до моїх слів із недовірою — як знаєш! Та я б ніколи не розлучив його з нею, поки він їй любий. У мить, коли її захоплення мине, я ладен вирвати у нього з грудей серце і пити його кров! Але доти — якщо ти мені не віриш, ти мене не знаєш, — доти я радше ладен померти, аніж дозволю собі зачепити хоч волосину на його голові![13]

Три слова, які впали мені в око, були «пити його кров».

Я здригнулася.

Так, мені радше наснилося, що Едвард сказав щось позитивне на адресу Гіткліфа. А ця сторінка, мабуть, не та, яку він читав. Книжка могла упасти і розгорнутися на будь-якій сторінці.

Загрузка...