Затемнення - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Стефені Маєр (РОЗДІЛ 2. ОБХІДНИЙ МАНЕВР) #3

РОЗДІЛ 2. ОБХІДНИЙ МАНЕВР

Я не тямила себе від радості, йдучи з уроку іспанської мови до кафетерію. І це було не просто через те, що мене тримала за руку найжаданіша людина на планеті, хоча, звісно, це також вносило свою лепту.

Можливо, причиною було усвідомлення того, що я відбула свій термін покарання і тепер знову вільна. А може, зі мною це зовсім не було пов’язано. То атмосфера свободи, напевно, літала по шкільному подвір’ю. Навчальний рік добігав кінця, і старшокласники, більш ніж будь-хто інший, відчували помітне збудження, яке витало у повітрі.

Свобода була так близько, що відчувалася на дотик і на смак. Усюди знаходилися її ознаки: на стінах кафетерію скупчилися постери, і кольорове панно листівок висипáлося зі сміттєвих урн; серед них були і різноманітні оголошення, і нагадування про придбання учнівського щорічника та шкільних дзвоників, про кінцеві терміни замовлення випускних мантій і капелюхів із китицями, і яскраві неонові об’яви з комерційними закликами — то молодші класи змагалися за найкращу класну кімнату, — а також надруковані в трояндових рамках оголошення про цьогорічний шкільний бал. Велика танцювальна вечірка мала відбутися наступного тижня, але Едвард заприсягнувся, що я туди більше ні ногою. Зрештою, я вже маю цей людський досвід.

Ні, то була, вочевидь, моя особиста свобода, яка примушувала мене сяяти. Закінчення навчального року не давало мені такого задоволення, яке воно, здавалося, приносило іншим учням. Власне, на саму згадку про це в мене аж у голові паморочилось. Тому я намагалася про нього взагалі не думати.

Але уникнути такої всюдисущої теми, як випускний, було важко.

— Ви вже порозсилали запрошення? — запитала Анжела, коли ми з Едвардом присіли за столик. Її світло-каштанове волосся було сьогодні зібране у ріденький кінський хвостик, а не просто розпущене, як зазвичай, що надавало їй дикуватого вигляду.

Аліса та Бен також були там, вони сиділи обабіч Анжели. Бен уважно читав книжку коміксів крізь окуляри, які постійно сповзали з його тонкого носа. Аліса так критично роздивлялася мої незугарні джинси з футболкою, що мені аж стало незручно. Вона постійно докоряла мені за байдуже ставлення до моди. Якби я лишень дозволила, вона б залюбки одягала мене щодня — або навіть кілька разів на день, — наче величезну тривимірну паперову ляльку.

— Ні, — відповіла я Анжелі. — Мені це не потрібно, дійсно. Рене знає, коли в мене випускний. А більше нема кого запрошувати.

— А як щодо тебе, Алісо? Аліса усміхнулася.

— Уже все зроблено.

— Щастить тобі, — зітхнула Анжела. — У моєї матері тисяча двоюрідних братів і сестер, і вона хоче, щоб я кожному власноруч написала запрошення. Я зароблю собі тунельний синдром[5]. Але відкладати більше не можна. Мені аж моторошно.

— Я тобі допоможу, — запропонувала я. — Якщо ти не проти мого жахливого почерку.

Чарлі це сподобається. Краєчком ока я побачила, як Едвард посміхається. Йому, очевидячки, також припало до вподоби, що я виконую умови Чарлі, не залучаючи вовкулак.

Анжела з полегшенням промовила:

— Це так мило з твого боку. Я прийду, коли скажеш.

— Знаєш, я б краще прийшла до тебе, якщо не заперечуєш: мій будинок мені до смерті набрид. Минулого вечора Чарлі звільнив мене з-під арешту, — я широко всміхнулася, оголошуючи гарні новини.

— Справді? — запитала Анжела, і її завжди лагідні карі очі оживилися. — Здається, ти говорила, що термін довічний.

— Я здивована не менше за тебе. Була впевнена, що він мене відпустить не раніше, ніж я закінчу школу.

— Белло, це ж чудово! Ми мусимо це десь відсвяткувати.

— Ти навіть не уявляєш, як привабливо це звучить.

— Так, що ми можемо? — Аліса занурилася в роздуми, і тисяча варіантів осяяла її обличчя. Ідеї Аліси були для мене завжди занадто грандіозними. От і зараз в її очах ясно читалася схильність усе робити з розмахом.

— Послухай, Алісо, про щоб ти не думала, я сумніваюся, що я аж настільки вільна.

— Вільна значить вільна, чи не так? — наполягала вона.

— Боюся, для мене досі існують обмеження, як-от: континентальна частина Сполучених Штатів, наприклад.

Анжела з Беном засміялися, проте Аліса мала насправді розчарований вигляд.

— То що ми робитимемо сьогодні увечері? — наполягала вона.

— Нічого. Послухайте-но, почекаймо декілька днів, аби переконатися, що тато не жартує. Зрештою, робочий тиждень іще не закінчився.

— Тоді святкуватимемо на цих вихідних, — ентузіазм Аліси був невмирущий.

— Гаразд, — сказала я, намагаючись її заспокоїти. У мене і на гадці не було затівати щось незвичайне — з Чарлі краще їхати на малих обертах. Перш ніж про щось просити, треба надати йому можливість оцінити, що я вже доросла і мені можна довіряти.

Анжела з Алісою почали обговорювати можливі варіанти нашої вечірки. Бен приєднався до них, відклавши вбік комікси. Я не звертала на них уваги. Дивно, але моя свобода більше не приносила мені такого задоволення, як хвилину тому. Поки вони говорили про те, як розважитися в Порт-Анджелесі чи, може, в Гоквіємі, я почала відчувати роздратування. Причину мого неспокою довго шукати не довелося.

Відтоді як у лісі, що за моїм будинком, я попрощалася з Джейкобом Блеком, один і той самий образ наполегливо атакував мій розум, викликаючи неспокій. Він стукав у мої думки через однакові проміжки часу, немов той надокучливий будильник, виставлений дзвонити щопівгодини, переповнюючи мою голову образом Джейкобового обличчя, яке скривилося від болю. Це був мій останній спогад про Джейка.

Коли неприємне видіння з’явилося знову, я знала точно, чому моя свобода мене не задовольняла. Тому що вона була неповною. Так, я була вільна ходити, куди заманеться — окрім Ла-Пуша; вільна робити, що забажаю — окрім бачитися з Джейкобом. Я насупилася, дивлячись на стіл. Мені конче необхідно знайти певний компроміс.

— Алісо? Алісо!

Анжелин голос висмикнув мене з мого марення. Вона розмахувала руками перед обличчям Аліси, яка без жодних емоцій дивилася в одну точку. Я знала цей вираз обличчя — він автоматично здіймав у моєму тілі хвилю паніки. Порожній погляд її очей свідчив про те, що вона бачить щось зовсім інше, аніж оця земна сцена в їдальні, що нас оточувала; проте бачене нею також є по-своєму реальним, до останньої краплини. Те, що наближається, те, що скоро відбудеться. Я відчула, як кров відливає від обличчя.

Потім засміявся Едвард. Його сміх звучав дуже природно і невимушено. Анжела з Беном зиркнули на нього, але мій погляд досі був прикутий до Аліси. Несподівано вона підстрибнула, наче хтось шпигнув її під столом.

— Хіба вже час казати «на добраніч», Алісо? — подражнив її Едвард.

Аліса прийшла до тями.

— Вибачте, здається, у мене було видіння.

— Ліпше видіння, аніж іще дві години школи попереду, — сказав Бен.

Аліса поринула назад у розмову з іще більшим азартом, ніж до того, — навіть трохи із завеликим.

Лише раз я побачила, як вона зловила погляд Едварда — на одну мить, — а потім перевела його знову на Анжелу, перш ніж хтось помітить. Едвард сидів тихо, неуважливо граючись пасмом мого волосся.

З нетерпінням я чекала нагоди запитати Едварда, що угледіла Аліса у своєму видінні, але обідній час минув, і в нас не випало нагоди бодай хвилину побути наодинці.

Мені здалося це дивним, навіть підозрілим. По обіді Едвард наздогнав Бена, щоб поговорити про якесь завдання, яке, я точно знала, він давно зробив. А потім на перервах із нами завжди хтось був, хоча зазвичай ми ці декілька хвилин проводимо наодинці. Коли пролунав останній дзвінок, Едвард з усіх людей вибрав Майка Ньютона і завів із ним розмову, крокуючи поряд, поки Майк мчав до стоянки. Я дріботіла позаду Едварда, який тягнув мене за собою.

Збита з пантелику, я слухала, як Майк відповідає на незвично дружні Едвардові запитання. Здавалося, що у Майка проблеми з автомобілем.

— …Але я щойно замінив акумулятор, — говорив Майк. Його очі неспокійно металися між мною і Едвардом. Він був так само спантеличений, як і я.

— Може, проводка барахлить? — припустив Едвард.

— Можливо. Насправді я не розуміюся на автомобілях, — зазначив Майк. — Треба, щоб хтось глянув, але я не можу дозволити собі слюсаря з «Даулінгу».

Я вже була розтулила рота, щоб запропонувати свого знайомого слюсаря, але потім одразу стулила. Мій слюсар віднедавна був зайнятий — зайнятий тим, що бігав околицею у подобі велетенського вовка.

— Я дещо в цьому тямлю — міг би подивитися, якщо ти не проти, — запропонував Едвард. — Лише дозволь підкинути Алісу та Беллу додому.

Ми з Майком витріщилися на Едварда, роззявивши роти від здивування.

— Е-е, дякую, — пробурмотів Майк, коли прийшов до тями. — Але мені треба на роботу. Може, якось іншим разом?

— Як скажеш.

— Бувай, — Майк заліз у машину, недовірливо похитуючи головою.

Едвардове «вольво», в якому вже сиділа Аліса, стояло неподалік — за кількома машинами.

— Що то було? — запитала я, коли Едвард відчинив переді мною пасажирські дверцята.

— Просто хотів допомогти, — відповів Едвард.

Аж тут з Аліси, що сиділа на задньому сидінні, полився нестримний потік слів.

— Едварде, ти не настільки тямиш у машинах. Може, ти б попросив Розалію допомогти тобі сьогодні увечері, щоб не виглядати погано в очах Майка, якщо він таки вирішить звернутися до тебе? Звісно, було б кумедно побачити його обличчя, коли з’явиться Розалія. Але оскільки Розалія планує тут ходити в коледж, то це, мабуть, не найкраща ідея. Шкода. Хоча з Майковою машиною і ти впораєшся. А от для складних механізмів гарних італійських автомобілів тебе вже не вистачить. І, до речі про Італію та спортивні авто, які я там викрадала, ти досі винен мені жовтий «Порш». Не знаю, чи хочу я чекати до Різдва…

Я припинила слухати це базікання вже за хвилину і, перейшовши в терплячий режим очікування, розрізняла його не більше, аніж шум на задньому плані.

Схоже на те, що Едвард намагається уникнути моїх запитань. Гаразд. Але рано чи пізно він опиниться зі мною наодинці. Це лише справа часу.

Здавалося, Едвард також це усвідомив. Він висадив Алісу біля під’їзної алеї Калленів, як звичайно, хоча за таких обставин я вже була готова, що він підвезе її до дверей і заведе всередину.

Вийшовши з машини, Аліса кинула на Едварда різкий погляд. Але його це, здавалося, не збентежило.

— Бувай, — сказав він. А потім ледь помітно кивнув.

Аліса зникла за деревами.

Він мовчки розвернувся і повів машину назад у Форкс. Я почекала, поки він сам усе розповість. Але він нічого не говорив, і я насторожилась. Що побачила Аліса сьогодні за обідом? Щось таке, про що Едвард не хотів мені розказувати, і я намагалася розгадати причину його таємничості.

Може, краще підготуватися, перш ніж запитувати? Що б там не було, я не хотіла занадто наполягати і змусити його думати, наче я не можу тримати свої емоції в руках.

Отож ми обоє мовчали, аж поки не доїхали до будинку Чарлі.

— Невелика порція домашнього завдання на вечір, — прокоментував він.

— М-м-м, — схвально прозвучало у відповідь.

— Гадаєш, мені можна зайти ще раз?

— Принаймні коли ти заїжджав по мене в школу, Чарлі істерики не влаштовував.

Але я була цілком певна, що Чарлі швидко розлютиться, коли повернеться додому і застане там Едварда. Треба, мабуть, приготувати щось дуже особливе на вечерю.

Зайшовши в будинок, я злетіла сходами нагору, а за мною — Едвард. Він розлігся на моєму ліжку і спрямував погляд у вікно, здавалося, забувши про мою присутність.

Я відклала сумку й увімкнула комп’ютер. Там було одне повідомлення від мами, в якому вона запрошувала мене відвідати її. Я ще не встигла на нього відповісти, а вона починає панікувати, коли я затягую з відповіддю. Я барабанила пучками по столу, очікуючи, коли мій немічний комп’ютер завантажиться; дріб, який вибивали мої пальці, був відривчастий і нетерплячий.

Потім їх накрила Едвардова рука, і вони заспокоїлися.

— Ми сьогодні трохи нетерплячі? — тихо промовив він.

Я підвела погляд, уже приготувавшись дати іронічну відсіч, але його обличчя було ближче, ніж я очікувала. Лише за декілька дюймів[6] від мене переливалося золото його очей, і холодок від його подиху блукав на моїх губах. Я відчувала його смак на язиці. З голови кудись вивітрилася придумана мною дотепна відповідь. Я навіть забула, як мене звати.

Але він не дав мені шансу оговтатись. Якби моя воля, то я б ніколи не припиняла цілувати Едварда. Жодне відчуття в моєму житті не можна було порівняти з дотиком його холодних вуст, твердих як мармур, але завжди таких ніжних, коли вони торкалися моїх. Але моя воля буває нечасто.

Тому мене трохи здивувало, коли він запустив пальці в моє волосся і наблизив моє обличчя до свого. Мої руки зімкнулися на його шиї, і мені захотілося стати сильною — сильною настільки, щоб не дозволити йому розірвати цей замок. Одна його рука ковзнула вниз по моїй спині, а друга притиснула мене до грудей. Навіть крізь светр я відчула холод його шкіри, який змусив мене затремтіти — затремтіти від насолоди, від щастя, але натомість його руки уже мене відпускали.

Я знала: у мене всього три секунди, перш ніж він зітхне і майстерно відсторониться, говорячи щось на кшталт того, що як на один вечір, ми вже достатньо ризикували моїм життям. Намагаючись витиснути найбільше з цих останніх секунд, я щосили притулилася до Едварда, намагаючись злитися з його тінню. Кінчиком язика я провела по контуру його нижньої губи — вона була така бездоганно рівна, наче відполірована, а її смак…

Від відвернув моє обличчя від свого, з неймовірною легкістю ламаючи замок моїх рук, — він, мабуть, і не здогадувався, що я тримаю його щосили.

Він кашлянув з низьким грудним звуком. Очі палали від збудження, яке він навчився тримати в залізних лещатах.

— О Белло! — зітхнув він.

— Я б сказала «мені шкода», але мені не шкода.

— А мені мало би бути шкода, що тобі не шкода, але мені не шкода. Піду, мабуть, присяду на ліжку.

Я розчаровано зітхнула.

— Якщо вважаєш, що це необхідно…

Він криво усміхнувся та відійшов. Я кілька разів потрусила головою, намагаючись її прояснити, а потім обернулася до комп’ютера. Той уже завантажився і шумів на повну. Навіть не шумів, а горлав.

— Передавай привіт Рене.

— Певна річ.

Я пробігла очима лист від Рене, час від часу похитуючи головою на деякі з тих божевільних речей, які вона робила. Як і першого разу, читаючи про них, я була вражена і налякана. Це було так схоже на мою маму — забути, що вона не переносить висоти, аж поки її не прив’яжуть до парашута й інструктора зі стрибків. Мене дещо розчарував Філ, її чоловік протягом майже двох років, через те, що їй це дозволяв. Я краще про неї піклувалася. І знала я її набагато краще.

Зрештою, треба їм дати можливість робити те, що вони хочуть, нагадала я собі. Дозволити їм жити власним життям…

Я майже завжди турбувалася про Рене, терпляче відмовляючи її від вигаданих нею шалених планів і щиросердно витримуючи ті витівки, від яких я не могла її вдержати.

Я завжди балувала свою маму, ставилася до неї зворушливо і навіть трохи поблажливо. Я виправляла за нею цілий віз помилок і тихенько сміялася сама до себе.

Легковажна Рене.

Я була зовсім не схожа на маму. Розважлива й обережна. Відповідальна, доросла. Ось так я думала про себе. І такою я себе знала. У скронях досі пульсувала кров від Едвардового поцілунку, але я не могла не думати про найбільшу життєву помилку моєї матері. Прагнучи романтики, недосвідчена, новоспечена шкільна випускниця, вона вийшла заміж за чоловіка, якого ледве знала, а за рік на світ з’явилася я. Вона завжди переконувала мене, що ні про що не жалкує і що я — найкращий подарунок, який зробила їй доля. Проте вона не переставала повчати мене, що розумні люди ставляться до шлюбу серйозно.

Серйозні люди вступають до коледжу і будують кар’єру, перш ніж у них зав’язуються серйозні стосунки. Вона знала, що я б ніколи не повелася, мов нерозважлива і недалека провінціалка, як вона…

Стиснувши зуби, я постаралася зосередитися, пишучи відповідь на її лист.

Потім я побачила одне з речень в кінці її повідомлення і згадала, чому не відповідала раніше.

Вона писала:

Ти вже давно не згадуєш Джейкоба. Як у нього справи?

Я була певна, що це Чарлі їй натякнув. Зітхнувши, я швидко надрукувала відповідь, втиснувши її у два більш-менш нейтральні речення.

З Джейкобом усе гаразд, здається. Я майже його не бачу; останнім часом він постійно висить зі своїми друзями в Ла-Пуші.

Скривившись подумки, я додала привіт від Едварда і натиснула «Відправити».

Я й не підозрювала, що Едвард тихо стояв у мене за спиною увесь час, поки я не вимкнула комп’ютер і не відсунулася від столу. Я вже ладна була йому дорікнути, що він читає потай із-за мого плеча, але збагнула, що він не звертав на мене жодної уваги. Він роздивлявся маленьку чорну коробочку, з якої вусібіч стирчали дроти. Що б то не було, навряд чи воно працювало. Я майже одразу впізнала стереосистему для автомобіля, яку Еммет, Розалія та Джаспер подарували мені на минулий день народження. Я вже й забула про ті подарунки, які ховалися під зростаючою купкою пилюки на підлозі в комірчині.

— Що це ти зробила? — запитав він переляканим голосом.

— Вона не хотіла вийматися з панелі.

— Тому треба було її закатувати?

— Ти ж знаєш, як я розуміюся на техніці. Катування було ненавмисним.

Він трагічно похитав головою.

— Ти її вбила.

Я знизала плечима:

— О так.

— Вони образяться, якщо це побачать, — мовив він. — Правильно, що ти була під домашнім арештом. Мені доведеться купити інше стерео, перш ніж вони помітять.

— Дякую, але мені не потрібна модна стереосистема.

— Я збираюся замінити її не заради тебе.

Я зітхнула.

— Ти не дуже раділа своїм подарункам минулого року, — невдоволено сказав він. Раптом він почав обмахуватися аркушем паперу. Я не відповіла — мій голос би затремтів від страшних споминів. Мій жахливий вісімнадцятий день народження з усіма його далекосяжними наслідками не належав до тих спогадів, які я ніжно плекаю в пам’яті, і було дивно, що він намагався його викликати. Йому ж бо він завдавав ще більше болю, ніж мені.

— Ти розумієш, що його термін дії скоро закінчиться? — запитав він, простягаючи мені папірець. То був іще один подарунок — ваучер на авіаквитки, який Есме та Карлайл вручили мені, щоб я відвідала Рене у Флориді. Я глибоко вдихнула і відповіла рівним голосом:

— Я зовсім про них забула.

Вираз його обличчя став радісним і безтурботним, а коли він повів далі, то не лишилося й сліду від глибоких переживань:

— У нас іще є трохи часу. Тебе звільнено… А оскільки ти відмовляєшся йти зі мною на учнівський бал, то ці вихідні у нас вільні, — він лукаво усміхнувся. — Чому б не відсвяткувати твою свободу в такий спосіб?

Я роззявила рота від здивування.

— Полетівши у Флориду?

— Ти наче щось говорила про дозвіл на континентальну частину США?

Я поглянула на нього підозріливо, намагаючись розгадати, куди він хилить.

— Ну, то як? — наполягав він. — Ми збираємося в гості до Рене чи ні?

— Чарлі нізащо не дозволить.

— Чарлі не може заборонити тобі бачитися з матір’ю. Вона досі має першочергове право на опікунство.

— Ніхто не повинен мене опікати. Я повнолітня.

На його обличчі спалахнула осяйна посмішка.

— Саме так.

Я обмірковувала деякий час його фразу, вирішивши зрештою, що вона не варта зворотного удару. Чарлі просто знавісніє — не тому, що я збираюся побачити Рене, а тому, що Едвард поїде зі мною. Батько зі мною не розмовлятиме декілька місяців, а потім, вочевидь, знову посадить під домашній арешт. Понад усякий сумнів, розумніше було б відмовитися від ідеї в зародку. Може, згодом, за декілька тижнів, як подарунок на випускний тощо…

Але спокусі поїхати до мами зараз, а не за декілька тижнів, було важко опиратися. Я бачила Рене так давно! А ще давніше — за сприятливих обставин. Останнього разу, коли ми були разом у Феніксі, я майже не вставала з лікарняного ліжка. А потім, коли вона приїздила сюди, я була сама не своя. Їй лишилися не найкращі спогади.

Але тепер, можливо, коли вона побачить, яка я щаслива з Едвардом, то звелить Чарлі заспокоїтися.

Едвард не відводив від мене очей, поки я міркувала.

Я зітхнула.

— Не на цих вихідних.

— Чому ні?

— Не хочу сваритися з Чарлі. Не так швидко після його прощення.

Він насупився.

— А мені здається, що ці вихідні пасують ідеально, — промовив він.

Я похитала головою:

— Іншим разом.

— Ти не єдина, хто замкнений у цьому будинку, ти ж знаєш, — кинув він мені похмурий погляд.

Підозріле відчуття повернулося. Така поведінка була йому непритаманна. Едвард завжди був надміру безкорисливим — і це мене розбещувало, я знала.

— Тебе ніхто не тримає, — підкреслила я.

— Без тебе навколишній світ мені не цікавий.

Я закотила очі.

— Я серйозно, — сказав він.

— Нумо пізнавати навколишній світ без поспіху. Наприклад, можна почати з кіно в Порт-Анджелесі…

Він застогнав.

— Не зважай. Ми поговоримо про це пізніше.

— Немає про що говорити.

Він знизав плечима у відповідь:

— Гаразд, тоді розпочнімо нову тему.

Я майже забула про пережите за обідом — то ось чого він прагнув?

— Що побачила Аліса сьогодні за обідом?

Я ні на мить не відводила від нього очей, щоб оцінити його реакцію.

Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся, лише погляд топазових очей напружився.

— Вона бачила Джаспера у дивному місці, десь на південному заході країни, як їй здалося, біля своєї колишньої… родини. Але він не збирається повертатися, — він зітхнув. — Це її схвилювало.

— О-о, — це було зовсім не те, що я очікувала почути. Але, звісно, було цілком природно, що Аліса побачила майбутнє Джаспера. Він був її рідною душею, справжньою другою половинкою, хоча їхні стосунки і не були такими пристрасними, як у Розалії та Еммета. — Чому ти не сказав мені раніше?

— Я не гадав, що ти помітила, — відповів він. — Зрештою, там, мабуть, нічого важливого.

У мене, певно, розігралася хвороблива уява. Все було нормально, аж треба було мені все так перекрутити, що вийшло, наче Едвард від мене щось приховує. Мені слід лікуватися.

Ми спустилися вниз, щоб попрацювати над домашнім завданням — про всяк випадок, якщо Чарлі повернеться раніше. Едвард упорався за лічені хвилини, а я старанно і клопітливо робила обчислення, аж поки не вирішила, що пора готувати для Чарлі вечерю. Едвард допомагав, але щоразу морщився від сирих продуктів — людська їжа викликала в нього відразу. Я приготувала бефстроганов за рецептом бабусі Свон, бо хотіла потішили Чарлі. Я не дуже полюбляю цю страву, але Чарлі буде в захваті.

Чарлі повернувся додому вже у гарному гуморі. Він навіть не докладав надмірних зусиль, щоб образити Едварда.

Як завжди, Едвард відмовився повечеряти з нами. З вітальні долітав звук вечірніх новин, але я сумнівалася, що він їх насправді дивиться.

Ум’явши три порції поспіль, Чарлі закинув ноги на вільний стілець і задоволено склав руки на животі.

— Це було неперевершено, Білко.

— Рада, що тобі сподобалось. Як минув робочий день?

Він наминав вечерю так зосереджено, що я не могла завести розмову раніше.

— Повільно. До смерті повільно. Ми з Марком майже півдня грали в карти, — зазначив він з усмішкою. — Я виграв дев’ятнадцять проти сімох. А потім трохи повисів із Біллі на телефоні.

Я постаралася не виказати хвилювання.

— Як він?

— Та нічого, нічого. Суглоби трохи непокоять.

— О-о, дуже прикро.

— Ага. Він запросив нас у гості на вихідні. Він також гадає запросити Клірвотерів та Юлі. Щось на взірець вечірки плей-офф…

— Он як, — усе, на що я спромоглася у відповідь. Але що мені було казати?

Я знала, що мені не дозволять піти на вовкулачі посиденьки, навіть під батьківським наглядом. Цікаво, чи буде для Едварда проблемою, що Чарлі частенько навідується в Ла-Пуш? Чи вважає він, що оскільки Чарлі проводить більшість часу з Біллі, простою людиною, моєму батькові не загрожує небезпека?

Я встала і зібрала посуд, не дивлячись на Чарлі. Поклавши його в раковину, відкрутила кран. Мовчки з’явився Едвард і схопив рушник. Чарлі зітхнув і полишив розмову, але я передбачала, що він до неї повернеться, коли ми зостанемось на самоті. Із зусиллям ставши на ноги, він почимчикував до телевізора, як і щовечора.

— Чарлі, — почав Едвард невимушеним тоном.

Чарлі зупинився посеред кухні.

— Що?

— Белла вам говорила, що мої батьки подарували їй на день народження авіаквиток, аби вона відвідала Рене?

Я впустила тарілку, яку в той час мила. Вона ковзнула по краю раковини і з брязкотом впала на підлогу. Тарілка не розбилася, але забризкала кімнату і нас трьох мильною водою. Чарлі, здавалося, навіть не помітив.

— Белло? — звернувся він до мене спантеличеним голосом. Я не відривала очей від тарілки, піднімаючи її з підлоги.

— Так, подарували.

Чарлі гучно ковтнув, його очі звузилися.

— Ні, вона ніколи про це не згадувала.

— Гм, — пробурмотів Едвард.

— А чому ти запитуєш? — суворо поцікавився Чарлі.

Едвард знизав плечима.

— У них скоро спливає термін дії. Я подумав, що Есме образиться, якщо Белла не скористається її подарунком. Сама вона про це нічого не говорила.

Я вражено дивилася на Едварда.

Чарлі міркував.

— Белло, це для тебе гарна нагода побачитися з мамою. Вона буде рада. Але я здивований, що ти мені нічого не сказала.

— Я забула, — була моя відповідь.

Він насупився.

— Забула, що хтось подарував тобі квиток на літак?

— М-м-м, — пробурмотіла я нерозбірливо і відвернулася до раковини.

— Едварде, ти тут сказав, що «у них скоро спливає термін дії»? — вів далі Чарлі. — Скільки ж квитків твої батьки їй подарували?

— Один для неї… і один для мене.

Тарілка, яку я впустила цього разу, приземлилася в раковину і не здійняла великого шуму. Я чітко почула, як батько гучно пирхнув. Кров, розігріта роздратуванням і досадою, прилила мені до обличчя. Навіщо Едвард це робить? Охоплена панікою, я втупилася в бульбашки у раковині.

— Не може бути й мови! — несподівано Чарлі розлютився і перейшов на крик.

— Чому? — запитав Едвард голосом, забарвленим у невинне здивування. — Ви ж самі щойно сказали, що для неї це гарна нагода побачити матір.

Чарлі на нього не зважав.

— З ним ти нікуди не поїдеш, юна леді! — заволав він. Я розвернулася — його палець показував на мене.

Несподівано мене охопив гнів — інстинктивна реакція на його тон.

— Я не дитина, тату. І я більше не під арештом, забув?

— Ні, під арештом. З цієї хвилини.

— За що?!

— Тому що я так сказав.

— Чи мені тобі нагадувати, Чарлі, що за законом я повнолітня?

— Це мій дім, і ти виконуватимеш мої правила!

Мій погляд став твердим мов лід.

— Он як! Мені виїздити звідси просто зараз — чи даси кілька днів, щоб зібрати речі?

Обличчя Чарлі стало яскраво-червоним. Мені одразу зробилося страшно, що я розіграла цю карту з виїздом. Я глибоко вдихнула і постаралася сказати якомога спокійніше:

— Я б сумирно відбула своє покарання, якби зробила щось погане, тату, але я не збираюся миритися з твоїми забобонами.

Він щось пробурмотав, але не спромігся ні на що доладне.

— Тепер я знаю, що ти знаєш, що у мене є всі права побачити маму на вихідних. Якби я поїхала з Алісою чи з Анжелою, ти б точно не заперечував.

— Вони дівчата, — пробурчав він і кивнув.

— Ти б хвилювався, якби я взяла з собою Джейкоба?

Я згадала це ім’я лише тому, що знала про татову прихильність до Джейкоба, але швидко про це пожалкувала; Едвардові зуби виразно клацнули.

Батько збирався на силі, щоб відповісти.

— Так, — мовив він непереконливим голосом. — Це б мене хвилювало.

— Ти не вмієш брехати, тату.

— Белло…

— Я ж не збираюся до Лас-Вегаса, щоб виступати в шоу чи деінде. Я хочу побачити маму, — нагадала я йому. — Вона має такі ж батьківські права на мене, як і ти.

Він кинув на мене спопеляючий погляд.

— Ти щось маєш проти маминої здатності мене доглядати?

Чарлі відступив перед загрозою, що ховалася в моєму запитанні.

— Для тебе було б краще, якби я не згадувала це при ній, — мовила я.

— Краще не згадуй, — сказав він. — Те, що відбувається, мене не радує, Белло.

— Тобі немає чого засмучуватися.

Він закотив очі, але я бачила — буря минула.

Я обернулася, щоб витягти корок із раковини.

— Отже, домашнє завдання я зробила, вечерю приготувала, посуд помила, і я не під арештом. Я йду гуляти. До пів на одинадцяту повернуся.

— Куди ти йдеш? — батькове обличчя, яке майже повернуло собі нормальний колір, знову злегка почервоніло.

— Точно не знаю, — відповіла я. — Але буду в радіусі десятьох миль. Гаразд?

Він пробурчав щось не дуже схоже на схвалення і вийшов із кухні. Як і можна було очікувати, після перемоги в сутичці я почувалася винною.

— Ми йдемо гуляти? — запитав Едвард тихим, але радісним голосом.

Я обернулась і сердито поглянула на нього.

— Так. Я хочу поговорити з тобою віч-на-віч.

Але він майже ніяк на це не відреагував.

Я дочекалася моменту, коли ми сіли в машину і нам ніхто не заважав.

— Що то було? — запитала я з натиском.

— Я знаю, що ти хочеш побачити матір, Белло, — ти говорила про неї уві сні. Точніше, непокоїлася.

— Справді?

Він кивнув.

— Але ти так боялася сказати про це Чарлі, що я вирішив тебе підштовхнути.

— Підштовхнути? Та ти кинув мене акулам на поталу!

Він закотив очі під лоба.

— Сумніваюся, що тобі бодай трохи загрожувала небезпека.

— Але ж я казала, що не хочу воювати з Чарлі.

— А хто казав, що ти повинна?

Я набурмосилася:

— Але я не можу стриматися, коли він починає мною розпоряджатися — мої підліткові інстинкти беруть гору.

Едвард хихикнув.

— Ну, це вже не моя вина.

Я поглянула на нього, міркуючи. Здавалося, він не помічав. Його обличчя безтурботно вдивлялося в лобову шибку. Щось тут не так, але я не могла взяти до тями, що саме. А може, то моя уява знову розігралася, як сьогодні за обідом?

— Чи не тому ти так несподівано спонукаєш мене побачити Флориду, що Біллі влаштовує вечірку?

Було видно, як його підборіддя напружилося.

— Зовсім ні. Нема різниці, будеш ти на тому кінці світу або на цьому, на вечірку ти не підеш.

Це було схоже на попередню сцену з Чарлі — зі мною поводилися, як із неслухняною дитиною. Я стиснула зуби, щоб не заверещати. Мені не хотілося воювати і з Едвардом також.

Едвард зітхнув, а потім запитав знову теплим оксамитовим голосом:

— То які у нас плани на вечір?

— Давай поїдемо до тебе. Я не бачила Есме цілу вічність.

Він усміхнувся.

— Вона зрадіє. Особливо коли почує, куди ми збираємося на вихідні.

Я застогнала, зазнавши поразки.

Ми повернулися раніше, ніж я обіцяла. Було не дивно, що світло досі горіло у вікнах мого будинку, коли ми приїхали, — я знала, що Чарлі чекатиме на мене, аби ще трохи покричати.

— Краще не заходь, — сказала я. — Не нагнітатимемо ситуації.

— Його думки відносно спокійні, — піддражнив мене Едвард. Вираз його обличчя змусив мене замислитися, чи не проґавила я черговий жарт. Куточки Едвардових вуст тремтіли, переборюючи усмішку.

— Бувай, — пробурмотіла я похмуро. Він засміявся та поцілував мене в маківку.

— Я прийду, коли Чарлі хропітиме.

Телевізор горлав на всю котушку. Я одразу ж спробувала прошмигнути повз.

— Підійди-но сюди, Белло, — покликав Чарлі, зводячи нанівець мій план.

Дуже неохоче я подолала п’ять кроків, які нас розділяли.

— В чому річ, тату?

— Гарно провела час? — запитав він. Здавалося, що йому ніяково. Перш ніж відповісти, я постаралася відшукати в його словах підтекст.

— Так, — мовила я нерішуче.

— Що ви робили?

Я знизала плечима:

— Ми були з Алісою та Джаспером. Едвард обіграв Алісу в шахи, а потім грали ми з Джаспером. Він мене розгромив.

Я усміхнулася. Було так кумедно спостерігати, як Едвард з Алісою грають у шахи. Вони сиділи майже нерухомо, дивлячись на шахову дошку: Аліса передбачала його ходи, а Едвард зчитував із думок її. Майже вся партія була проведена подумки; не встигли вони і по два пішаки походити, як Аліса поклала свого короля і здалася. Це все тривало щонайбільше три хвилини.

Чарлі вимкнув звук — незвичний хід.

— Послухай, я маю з тобою поговорити.

Він насупився і мав дуже зніяковілий вигляд.

Я мовчки сиділа в очікуванні. На мить він зустрівся зі мною поглядом, а потім потупив очі в підлогу. А тоді замовк.

— Про що, тату?

Він глибоко вдихнула.

— Я не дуже знаюся на таких речах. Не уявляю, з чого почати. Я чекала.

— Ну, гаразд, Белло. Так от, — він підвівся з крісла і почав крокувати туди-сюди кімнатою, дивлячись собі під ноги. — Здається, у вас із Едвардом серйозні стосунки, і є деякі речі, з якими треба бути обережними. Я знаю, Белло, що ти вже доросла, але ти досі дуже молода, і є багато важливих речей, які треба знати, коли ти… ну, коли ти розпочинаєш фізичні стосунки з…

— О ні, будь ласка, тільки не це! — скочивши на ноги, почала я благати. — Будь ласка, Чарлі, скажи, що ти не збираєшся говорити зі мною про секс.

Він утупився в підлогу.

— Я твій батько. У мене є обов’язки. Не забувай, що мені так само незручно, як і тобі.

— Не думаю, що чисто по-людському це можливо. У будь-якому разі мама випередила тебе на десять років і позбавила цього неприємного клопоту.

— Десять років тому в тебе не було хлопця, — пробурмотів він неохоче.

Я могла заприсягтися, що він боровся з бажанням полишити тему. Ми обоє стояли, дивлячись у підлогу і відвернувшись одне від одного.

— Не думаю, що основи цього заняття дуже змінилися, — сказала я, почервонівши не менше за нього. То було справжнісіньке пекло, і ще гірше було усвідомлювати, що Едвард знав про його наближення. Не дивно, що він так посміхався в машині.

— Просто скажи мені, що ви двоє поводитеся відповідально, — попросив Чарлі благальним тоном, мабуть, бажаючи, щоб підлога розверзлася у нього під ногами і поглинула його.

— Заспокойся, тату. Немає чого хвилюватися.

— Не те щоб я тобі не довіряв, Белло, але знаю, що ти не хочеш мені про це розповідати, а ти знаєш, що я не дуже хочу про це слухати. Я постараюся бути сучаснішим. Часи змінилися.

Я нерішуче засміялася.

— Можливо, часи й змінилися, але Едвард такий старомодний. Тобі нема про що хвилюватися.

— Ага, старомодний, — пробурмотів він.

— Ух-х, — застогнала я, — краще б ти не примушував мене говорити це вголос, тату. Дійсно. Але… я… я незаймана, і не збираюся негайно цей статус міняти.

Ми обоє скривилися, але потім обличчя Чарлі розгладилося. Здавалося, він мені повірив.

— Можна я піду спати? Будь ласка.

— Зачекай хвилину, — відповів він.

— О татку, я благаю тебе.

— Неприємна частина позаду, обіцяю, — запевнив він.

Кинувши на нього швидкий погляд, я з вдячністю побачила, що він розслабився і його обличчя повернуло нормальний колір. Він відкинувся на дивані, зітхаючи з полегшенням, що розмова про секс лишилася в минулому.

— Що ще?

— Та просто хотів дізнатися, як там просуваються справи з рівновагою?

— Та наче добре. Ми домовилися сьогодні з Анжелою, що я допоможу їй із запрошеннями на випускний. Лише ми, дівчата.

— Це добре. А як щодо Джейка?

Я зітхнула.

— Ще не встигла над цим поміркувати, тату.

— Не забувай про нього, Белло. Я знаю, що ти зумієш йому допомогти. Ти гарна людина.

Мило. А якщо я не знайду способу допомогти Джейку, значить, я погана людина? Це перетинає всі межі.

— Гаразд, гаразд, — відповіла я автоматично, а потім усміхнулася — цьому я навчилася від Джейкоба. Я навіть сказала це таким самим турботливим тоном, як і він говорив з власним батьком.

Чарлі усміхнувся та увімкнув звук. Він розлігся на подушках, задоволений щойно проведеною роботою. Я була певна, що він знову почне дивитися матч.

— На добраніч, Білко!

— Побачимося вранці! — побігла я до сходів.

Едвард уже давно поїхав і повернеться не раніше, ніж Чарлі засне, — він, мабуть, десь полює абощо, щоби згаяти час, — тому я неквапом роздягнулася, щоб лягти в ліжко. Мені не хотілося бути самій, але, звісно, спускатися вниз до татка також не хотілося; і коли я подумала, що він може раптом торкнутися чергової теми про сексуальне виховання, мені стало моторошно. Після розмови з Чарлі я розхвилювалася і не могла заснути. Домашнє завдання я зробила, а читати або просто слухати музику я була не в гуморі. Я хотіла зателефонувати Рене з новинами про свій візит, але потім збагнула, що зараз у Флориді на три години пізніше і вона, певно, спить. Можна подзвонити Анжелі, подумала я.

Але усвідомила, що то не з Анжелою мені кортіло — потрібно було — побалакати. Я втупила погляд у порожнє чорне вікно, кусаючи губи. Не знаю, як довго я так стояла, зважуючи «за» і «проти»: за те, щоб допомогти Джейкобу, знову побачити свого найкращого друга, вчинити як гарна людина, — проти того, щоб накликати на себе гнів Едварда. Може, хвилин зо десять. Саме стільки, аби вирішити, що «за» сильніше «проти». Едвард хвилювався лише за мою безпеку, проте я знала, що справжніх проблем тут не виникне.

Дзвонити було марно; Джейкоб відмовлявся відповідати на мої дзвінки, відколи Едвард повернувся. Окрім того, мені треба було побачити його — побачити, як він знову усміхається, як колись. Мені було необхідно замінити останній жахливий спогад, в якому його обличчя скривилося від болю, якщо я коли-небудь хочу повернути собі душевний спокій.

У мене було близько години. Можна було швиденько змотатися в Ла-Пуш і назад, і Едвард не зрозуміє, що я виходила. Правда, для мене вже настала комендантська година, але ж Чарлі не заперечуватиме, якщо я буду не з Едвардом? Існує лише один шлях дізнатися. Я схопила куртку, швиденько просунула руки в рукави і побігла вниз.

Чарлі відірвався від гри, миттю насторожившись.

— Ти не проти, якщо я зараз провідаю Джейка? — запитала я, затамувавши подих. — Я не довго.

Щойно я згадала Джейкове ім’я, обличчя Чарлі розслабилося і розпливлося в усмішці. Здавалося, він зовсім не здивувався, що його лекція так швидко дала плоди.

— Звісно, дитинко. Без проблем. Можеш не поспішати.

— Дякую, тату, — сказала я, вилетівши за двері.

Дорогою до машини я декілька разів озирнулася, наче той утікач. Проте крізь непроглядну чорноту ночі годі було щось розгледіти. Навпомацки я дісталася від борту пікапа до ручки дверцят, і щойно очі трохи призвичаїлися до темряви, встромила ключ у замок запалення та різким рухом повернула його ліворуч. Але замість оглушливого ревіння двигуна почулося слабке клацання. Я спробувала знову, але марно.

Аж раптом я щось уловила краєчком ока і здригнулася.

— Ох! — вихопилося в мене з переляку, коли я зрозуміла — в машині хтось є.

Едвард сидів дуже тихо — світлувата плямка у темряві. Лише його руки ворушилися, перевертаючи загадковий чорний предмет, на якому я цілковито зосередила свою увагу, поки він говорив.

— Дзвонила Аліса, — тихо сказав він.

Аліса! Хай йому грець! Я й забула про неї, плануючи свій вихід. Вона, мабуть, бачила мене у видінні.

— Вона розхвилювалася, коли п’ять хвилин тому твоє майбутнє різко зникло.

Мої очі, широко розплющені від здивування, ще розширилися.

— Тому що вона не може бачити вовків, — пояснив він так само тихо. — Чи ти забула? Коли ти вирішуєш пов’язати свою долю з ними, ти також зникаєш. Але про це ти не могла знати, я розумію. Проте можеш уявити, чому це примушує мене трохи… хвилюватися? Аліса бачила, як ти зникла, і навіть не змогла передбачити, чи ти повернешся додому. Твоє майбутнє стало невидимим, так само як їхнє. Ми не знаємо, в чому причина. Можливо, це якийсь природній захист, з яким вони народжуються?

Він говорив наче сам до себе, роздивляючись деталь двигуна мого пікапа, яку продовжував крутити в руках.

— Але це малоймовірно, оскільки я без проблем можу читати їхні думки. Думки Блеків принаймні. Карлайл припустив, що це так на їхні життя впливає трансформація, яка є радше безумовною реакцією організму, аніж свідомим рішенням. Цілком непередбачувана, вона їх докорінно змінює. У той момент, коли вони переходять з однієї форми до іншої, вони перестають, по суті, взагалі існувати. Вони випадають із майбутнього…

Я слухала його роздуми, не зронивши ані пари з вуст.

— До ранку я полагоджу твою машину, щоб ти могла поїхати до школи сама, якщо забажаєш, — запевнив він мене за хвилину.

Міцно стиснувши губи, я витягла ключі й манірно вийшла з пікапа.

— Якщо ти не хочеш мене бачити сьогодні вночі, зачини вікно. Я зрозумію, — прошепотів він, перш ніж я грюкнула дверцятами.

Я влетіла в будинок, грюкнувши також і вхідними дверима.

— Що сталося? — запитав Чарлі з крісла.

— Машина не заводиться, — буркнула я у відповідь.

— Хочеш, я гляну?

— Ні. Спробую ще раз уранці.

— Хочеш поїхати на моїй машині?

Взагалі мені не дозволялося водити його поліцейський крузер. Напевно, Чарлі відчайдушно хотів, аби я поїхала в Ла-Пуш. Так само відчайдушно, як і я.

— Ні. Я втомилася, — пробурчала я. — На добраніч.