Затемнення

РОЗДІЛ 26. ЕТИКА

Туалетний столик у ванній кімнаті Аліси був заставлений сотнею різних засобів, покликаних зробити шкіру гарною. Враховуючи, що всі мешканці будинку і без того мали бездоганну шкіру, до того ж непроникну для всіляких кремів, я дійшла висновку, що більшість цих пляшечок та баночок вона придбала виключно для мене. Я бездумно читала етикетки, жаліючи про марно витрачені гроші.

Читала й уникала дивитись на себе у видовжене дзеркало.

Аліса розчісувала моє волосся повільними ритмічними рухами.

— Алісо, досить, — промовила я блякло. — Я хочу повернутись у Ла-Пуш.

Скільки годин я прочекала, доки Чарлі нарешті покинув будинок Біллі, щоб я отримала змогу побачити Джейкоба? Кожна хвилина, поки я не знала, чи ще дихає Джейкоб, чи вже ні, здавалась мені вічністю. І ось, коли мені нарешті дозволили поїхати і переконатися на власні очі, що Джейкоб живий-здоровий, час сплинув так швидко! Я відчувала, що ось-ось задихнусь, доки Аліса телефонувала Едвардові й наполягала на тому, щоб ми продовжували притримуватись легенди про ночівлю в гостях у Калленів. Тепер це все здавалось мені таким несуттєвим…

— Джейкоб і досі не отямився, — сказала мені Аліса. — Карлайл або Едвард зателефонують, коли він прокинеться. Та й у будь-якому разі тобі спочатку потрібно зустрітися з Чарлі. Він був у Біллі й бачив Едварда та Карлайла, він знає, що вони повернулись із походу. І він неодмінно щось запідозрить, якщо ти не повернешся додому найближчим часом.

До тої миті я вже вивчила свою легенду напам’ять.

— Мені байдуже, я хочу буди поряд, коли Джейкоб отямиться.

— Зараз ти повинна подумати про Чарлі. В тебе був довгий день — вибач, я знаю, що це нічого не змінить, але все одно це не означає, що ти можеш уникати своїх обов’язків, — Алісин голос був серйозним, майже докірливим. — Зараз важливіше, ніж зазвичай, щоб Чарлі залишався в безпечному невіданні. Спочатку виконай свою роль, Белло, а потім роби все що заманеться. Бути членом сім’ї Калленів означає бути відповідальною.

Звісно ж, вона мала рацію. І навіть із цієї самої причини — причини, яка важливіша за весь мій біль та почуття провини, — Карлайл ніколи б не вмовив мене полишити Джейкоба, притомного чи ні.

— Їдь додому, — наказала мені Аліса. — Поспілкуйся з Чарлі. Понови своє алібі. Не примушуй батька хвилюватися.

Я різко підвелася, до ніг миттю прилила кров, було таке відчуття, що мене водночас колють тисячі мікроскопічних голочок. Очевидячки, я занадто довго сиділа незворушно.

— В цій сукні ти маєш запаморочливий вигляд, — провуркотіла Аліса.

— А? Так… е-е-е… дякую тобі за одяг, — промимрила я швидше з увічливості, ніж зі справжньої вдячності.

— Тобі потрібні докази, — промовила Аліса, її очі були невинними та широко розплющеними. — Що за поїздка по покупки без, власне, покупок? До речі, сукня і справді тобі личить.

Я кліпнула очима, не в змозі згадати, в що саме Аліса мене вдягла. Я не могла зосередити думки на чомусь одному навіть на кілька секунд, вони розбігались, як таргани від світла…

— Белло, з Джейкобом усе гаразд, — промовила Аліса, з легкістю відганяючи мою попередню думку. — Не треба квапитися. Якби ти знала, скільки додаткового морфію Карлайл уколов йому — незважаючи на те, що його тіло, маючи високу температуру, спалює ліки дуже швидко, — ти б знала, що він іще «трохи» побуде у відключці.

Принаймні йому не боліло. Поки що.

— Може, є щось, про що ти хочеш поговорити, перш ніж підеш? — співчутливо додала Аліса. — Певно, події сьогоднішнього дня трохи тебе травмували.

Я знала, що саме її цікавить. Але в мене були зовсім інші запитання.

— Я також буду такою? — спитала я Алісу пригніченим голосом. — Я також буду, як та дівчинка Брі там, на галявині?

Було багато речей, про які мені варто було б поміркувати, але я ніяк не могла викинути з голови її, перволітка, чиє життя вмить, так раптово обірвалось. Її обличчя, перекошене від бажання моєї крові, стояло в мене перед очима.

Аліса погладила мою руку.

— В кожного це трапляється по-різному. Але щось схоже… так, буде.

Я мовчала, намагаючись уявити.

— Це минеться, — пообіцяла вона.

— Як швидко?

Вона знизала плечима.

— За кілька років, може, менше. В твоєму разі все взагалі може відбуватись інакше. Я ніколи не зустрічала когось, хто б вирішив перетворитись на власне бажання. Буде цікаво подивитись, як перетворення подіє на тебе.

— Цікаво, — повторила я.

— Ми оберігатимемо тебе від проблем.

— Я знаю це. І вірю вам, — мій голос лунав монотонно, беземоційно.

Чоло Аліси зморщилось.

— Якщо ти хвилюєшся за Едварда та Карлайла, я впевнена, з ними нічого не трапиться. Мені здається, Сем починає довіряти нам… ну, принаймні довіряти Карлайлу. Це вже непогано. Уявляю собі, яка там була напружена атмосфера, коли Карлайлові довелось наново ламати Джейкобу кістки…

— Будь ласка, Алісо.

— Вибач.

Я зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтись. Джейкоб почав занадто швидко відновлюватись, і через це деякі його кістки зрослись неправильно. Він був непритомним, але мені все одно було важко про це думати.

— Алісо, а можна, я тебе про дещо запитаю? Стосовно майбутнього?

Вона несподівано насторожилась.

— Розумієш, я не можу бачити всього.

— Я взагалі-то не про це. Але ти все ж таки бачиш моє майбутнє хоч іноді. Тоді як ти гадаєш, чому на мене не діють здібності інших? Наприклад, Джейн не може на мене впливати, і Едвард, і Аро… — перелік моїх питань урвався разом із тим, як понизився рівень цікавості. Інтерес розтанув сам собою, він швидко змінився нагальнішими хвилюваннями.

Проте Алісі мої питання здались цікавими.

— Але, Белло, Джаспер здатен впливати на тебе так само, як і на будь-кого іншого. Ось у чому відмінність, розумієш? Джасперові здібності впливають на твоє тіло фізично. Він здатен заспокоїти твою нервову систему або збудити її. Це не ілюзія. І я також бачу видіння певних подій, а не причин і не думок, що стоять за рішенням поводитись так чи інак. Це поза розумом, не ілюзорно, а реально, чи принаймні це один із варіантів реальності. А ось Джейн, Едвард, Аро та Деметрі втручаються в мозок. Джейн створює лише ілюзію болю. Насправді вона не завдає тобі шкоди, ти лише думаєш, що відчуваєш біль. Белло, ти мене розумієш? Всередині свого мозку ти в безпеці. Ніхто не може дістати тебе там. Не дивно, що Аро так хоче знати, якими здібностями ти володітимеш у майбутньому.

Вона подивилась мені в обличчя, щоб знати, чи розумію я логіку її пояснень. Чесно кажучи, всі її слова злилися в суцільний потік, склади та звуки втратили своє значення. Я не могла сконцентруватися на тому, що казала мені Аліса. Але все одно кивнула, намагаючись вдавати, ніби я все втямила.

Але її не обдуриш. Вона погладила мене по щоці та прошепотіла:

— Белло, з Джейкобом усе буде гаразд. Мені не потрібні видіння, щоб це знати. Ти готова їхати?

— Ще одне. Можна, я поставлю тобі ще одне питання про майбутнє? Мені не потрібні деталі, просто хочу знати в цілому.

— Спробую зробити все, що від мене залежить, — промовила вона, в її голосі знов з’явилася тривога.

— Ти й досі бачиш, що я стала вурдалаком?

— А, ну це просто. Звісно ж, я це бачу.

Я повільно кивнула.

Вона уважно подивилась мені в обличчя, в її очах з’явилась тінь.

— Белло, ти не впевнена у своєму рішенні?

— Я впевнена. Просто хотіла почути підтвердження.

— Я впевнена, доки і ти, Белло, впевнена. Ти це знаєш. Якби ти передумала, я б побачила зміни в своєму видінні… або, в твоєму разі, воно б узагалі зникло.

Я зітхнула.

— Цього не трапиться.

Вона обійняла мене.

— Мені шкода, що я не можу співчувати тобі по-справжньому, бо не знаю, як це, не знаю, що в такому разі відчуваєш. Моя перша згадка про видіння — це обличчя Джаспера в моєму майбутньому. Я завжди знала, що життя приведе мене до нього, до нього одного. Я одразу відчула потяг. Мені дуже шкода, що тобі доводиться вибирати між двома справді хорошими хлопцями.

Я стряхнула її руки з себе.

— Не треба мені співчувати.

Є люди, які заслуговують співчуття. Але я не одна з них. І немає в мене ніякого вибору, мені просто доведеться розбити любляче серце.

— Я їду з’ясовувати стосунки з Чарлі.

Я приїхала на своєму пікапі додому, де на мене вже чекав Чарлі — підозріливий, як і прогнозувала Аліса.

— Привіт, Белло. Ну, як минула поїздка крамницями? — такими словами привітав він мене, коли я увійшла до кухні. Руки в нього були схрещені на грудях, очі пильно дивились на мене.

— Довга поїздка, — відповіла я бляклим голосом. — Ми щойно повернулись.

Чарлі зрозумів мій настрій.

— Тоді, гадаю, що ти вже чула про Джейкоба?

— Так. Решта Калленів повернулась додому раніше від нас. Есме розказала, де Едвард та Карлайл.

— З тобою все гаразд?

— Хвилююсь за Джейка. Тільки-но я приготую вечерю, я збираюсь поїхати в Ла-Пуш.

— Казав я тобі, що ті кляті мотоцикли небезпечні. Сподіваюсь, те, що сталось, допоможе тобі втямити, що я не жартував.

Я кивнула і почала діставати їжу з холодильника.

Чарлі вже вмостився на своєму звичному місці за столом. Сьогодні він був набагато балакучішим, ніж завжди.

— Але не думаю, що тобі варто так непокоїтись за Джейка. Той, хто здатний так енергійно лаятися, видужає дуже швидко.

— Джейк був притомний, коли ти його бачив? — спитала я, розвертаючись, щоб подивитись на Чарлі.

— О так, він очуняв. Ти б тільки чула його — хоча ні, краще тобі не чути такого. Але не думаю, що в Ла-Пуші залишився хоч хтось, хто не чув його. Не уявляю, де він набрався такого словникового запасу, але сподіваюсь, він не висловлюється так, коли ти поряд.

— Гадаю, сьогодні йому це можна пробачити. Як він?

— Трохи пом’ятий. Його друзі принесли його додому. Добре, що всі вони здоровезні хлопці, тому що Джейкоб, здається, важить цілу тонну. Весь його правий бік роздроблений через аварію на цьому клятому моцику, — Чарлі сумно похитав головою. — Якщо я ще коли-небудь почую, що ти їздиш на мотоциклі, Белло…

— Без проблем, тату. Не почуєш. Ти певен, що з Джейком усе буде гаразд?

— Звісна річ, не хвилюйся. Йому навіть вистачило сил піддражнити мене.

— Піддражнити тебе? — вражено повторила я.

— Ага, між знущанням із чиєїсь матері та марним згадуванням Бога, він сказав: «Закладаюсь, зараз ви задоволені тим, що вона кохає Каллена, а не мене, еге ж, Чарлі?»

Я відвернулась назад до холодильника, щоб батько не бачив мого обличчя.

— І я не міг із ним посперечатися. Едвард поводиться зріліше та відповідальніше, ніж Джейкоб, коли йдеться про твою безпеку. Цього в нього не забереш.

— Джейкоб також відповідальний, — пробурмотіла я на його захист. — Я впевнена, що аварія трапилась не через його провину.

— Дивний день сьогодні, — за хвилину вів далі Чарлі. — Ти ж знаєш, я не дуже вірю в усіляку забобонну маячню, але так дивно… було схоже, що Біллі відчував: із Джейком може трапитись щось погане. Весь ранок він нервував, ніби індичка перед Днем Подяки. Я гадаю, він узагалі не чув, про що я йому розповідаю. А ще дивніше… пам’ятаєш, у минулому лютому та березні ми морочилися з вовками?

Я нахилилась, щоб дістати пательню з шафи, і затрималась у такій позі на зайву секунду чи дві.

— Так, — пробурмотіла я.

— Сподіваюсь, що ця проблема не виникне знову. Але сьогодні вранці, коли ми вже пливли у човні, Біллі припинив звертати увагу на мене і на рибу, аж раптово в лісі пролунало вовче виття. Понад один раз і, мати рідна, воно було таке гучне! Звук був такий, ніби вовки забігли просто в селище. Але найбільша дивовижа в тому, що Біллі розвернув човна і поплив просто в гавань, ніби тим виттям вовки кликали його особисто. Він навіть не чув, як я питав його, що коїться.

Гамір припинився перш, ніж ми встигли пришвартуватися. Несподівано Біллі почав квапитись додому, щоб не проґавити матч, незважаючи на те, що в нас у запасі було ще кілька годин. Він бубонів якісь нісенітниці про перенесення трансляції… а це мав бути прямий ефір, між іншим. Кажу тобі, Белло, все це було так дивно!

А потім він знайшов по телевізору якусь гру, ніби саме її і хотів подивитись, але цілком її ігнорував. Він весь час висів на дроті, телефонував то Сью, то Емілії, то дідусеві твого друга Квіла. Не можу сказати, чи він намагався з’ясувати щось конкретне, він просто буденно й невимушено з ними спілкувався.

Потім знову пролунало виття, цього разу прямо біля будинку. Я ніколи не чув нічого такого — мені мов приском за шкіру сипонули. Я спитав Біллі — мені довелось перекрикувати галас: невже він порозставляв пастки просто на подвір’ї будинку? Звук був такий, ніби звір серйозно поранений…

Я здригнулась, але Чарлі так захопився своєю розповіддю, що нічого не помітив.

— Потім я про це цілком забув, тому що в цю мить до будинку принесли Джейкоба. Присягаюся, ось лишень вив вовк — а слідом за тим чуються хіба Джейкові прокльони, що лунають на всю околицю. Ох і легені в цього хлопця, скажу я тобі!

Чарлі зробив паузу і замислився.

— Смішно, але біда помучить, а мудрості научить. Я навіть не очікував, що в Ла-Пуші коли-небудь відкинуть ці свої дурні упередження щодо Калленів. Але хтось зателефонував Карлайлу, і Біллі був дуже вдячний, коли той приїхав. Я гадав, що нам доведеться везти Джейка в лікарню, але Біллі захотів залишити його вдома, і Карлайл з цим погодився. Думаю, Карлайлові видніше, що для хлопця краще. Було дуже великодушно з його боку оглянути хворого вдома та ще й так далеко. До того ж… — він замовк, ніби вагаючись, казати далі чи ні. Потім зітхнув і продовжив: — До того ж Едвард поводився дуже чемно. Здавалось, що він хвилюється за Джейкоба так само сильно, як і ти, ніби там поранений лежав його брат. А цей погляд в його очах… — Чарлі похитав головою. — Він порядний хлопець, Белло. Я спробую запам’ятати це. Однак не обіцятиму, — він посміхнувся мені.

— Ніхто тебе і не примушує, — пробурмотіла я.

Чарлі витягнув ноги і простогнав.

— Як добре бути вдома! Ти просто уявити собі не можеш, яким переповненим став будинок Біллі. Семеро Джейкових друзів напхалися в маленьку вітальню — я ледь міг дихати. Ти ніколи не помічала, які вони здоровезні, ті хлопці-квілеути?

— Так, помічала.

Чарлі пильно подивився на мене, раптово його погляд став зосередженішим.

— Белло, справді. Карлайл сказав, що Джейк почне гасати вже зовсім скоро. Це все гірше звучить, ніж є насправді. З ним неодмінно все буде гаразд.

Я лише кивнула.

Джейкоб на вигляд був таким… дивно крихким, коли я одним оком змогла глянути на нього, тільки-но Чарлі забрався з будинку Біллі. Він був увесь замотаний в бинти, Карлайл сказав, що немає сенсу накладати гіпс, оскільки він дуже швидко видужує. Джейкове обличчя було блідим і скривленим, тоді він і досі був непритомний. Такий тендітний! Такий величезний і такий тендітний! Можливо, це була лише гра моєї уяви вкупі з тим, що я знала: я збираюсь розбити йому серце. Боже, хоч би мене вдарило блискавкою і розкололо надвоє! Бажано, щоб було боляче. Вперше я відчувала, що моя відмова бути людиною — це ніби принесення себе в жертву. Ніби мені і справді є багато чого втрачати.

Я поставила вечерю Чарлі на стіл поряд із його ліктем і рушила до дверей.

— Е-е-е… Белло? Ти можеш почекати секундочку?

— Я щось забула? — спитала я, оглядаючи тарілку.

— Ні-ні. Я просто… хотів попросити тебе про послугу, — Чарлі насупився і дивився в підлогу. — Присядь, це не займе багато часу.

Я сіла навпроти нього, злегка збентежена, і спробувала сфокусуватися.

— Що ти хотів, тату?

— Суть у тому, Белло, — Чарлі зашарівся. — Може, я просто… став трохи забобонним, потому як поспілкувався з Біллі, потому як він дивно поводився, і взагалі після сьогоднішнього дивного дня. Але я також передчуваю… Мені здається… що я скоро тебе втрачу.

— Тату, не мели дурниць, — винувато пробурмотіла я. — Ти ж не хочеш, щоб я й далі ходила до школи, правда?

— Просто пообіцяй мені одну річ.

Я вагалась, готова будь-якої миті взяти свої слова назад.

— Гаразд…

— Повідом мене, будь ласка, перш ніж зберешся зробити щось значне. Гаразд? Перш ніж захочеш утекти з ним абощо. Домовились?

— Тату… — простогнала я.

— Я серйозно. Я не влаштовуватиму скандалу. Просто попередь мене. Дай мені можливість обійняти тебе на прощання.

Подумки зіщулившись, я простягла до нього руку.

— Це дурниці. Але якщо це зробить тебе щасливим… Я обіцяю.

— Дякую, Белло, — промовив він. — Я люблю тебе, доню.

— Я також люблю тебе, тату, — я торкнулась його плеча, а потім підвелася з-за столу. — Якщо тобі щось знадобиться, я буду в Біллі.

Я не оберталась, коли вибігла з дому. Це було просто «ідеально», саме те, чого мені зараз бракувало! Я нарікала сама до себе всю дорогу до Ла-Пуша.

Чорного «Мерседеса» Карлайла не було біля будинку Біллі. Це було водночас і добре, і погано. Безсумнівно, мені з Джейкобом необхідно було поговорити наодинці. Проте я й досі хотіла б тримати Едвардову руку, як напередодні, як я тримала її, коли Джейк був непритомний. Неможливо, але я вже скучила за Едвардом, все пообіддя, проведене з Алісою, мені здалося страшенно довгим. Гадаю, це відчуття зробило моє рішення досить очевидним. Я вже знала, що не зможу жити без Едварда. Але цей факт анітрохи не зменшував мого болю від того, що я збиралася вчинити.

Я тихенько постукала в двері.

— Заходь, Белло, — мовив Біллі. Ревіння моєї автівки було важко не впізнати.

Я увійшла.

— Добридень, Біллі. Джейк прокинувся? — спитала я.

— Так, він прокинувся десь півгодинки тому, саме перед тим, як пішов лікар. Заходь. Я гадаю, він чекає на тебе.

Я здригнулась, потім зробила глибокий вдих і промовила:

— Дякую.

Я трохи постояла перед дверима Джейкової кімнати, міркуючи, стукати чи ні. Я, така боягузка, спочатку вирішила зазирнути і подивитись, раптом він знов заснув. Мені здавалось, що я маю лише кілька хвилин, але стояла і намагалась потягнути час.

Нарешті, прочинивши двері, я зазирнула в кімнату.

Джейкоб чекав на мене, його обличчя було спокійним і не виказувало жодних емоцій. Змучений, виснажений вираз зник, на його місце прийшла спокійна порожнеча. В його темних очах більше не було жвавості. Мені важко було на нього дивитися, знаючи, що я його майже кохаю. Це знання змінило все набагато сильніше, ніж я гадала. Невже весь цей час йому було так важко…

Дякувати Богу, хтось укрив його ковдрою. Мені було легше не бачити масштабів його ушкоджень.

Я увійшла і тихо зачинила по собі двері.

— Привіт, Джейку, — прошепотіла я.

Спочатку він не відповів. Лише довго дивився на моє лице. Потім, із видимим зусиллям, він змінив вираз свого обличчя на трохи глузливу посмішку.

— Так. Чогось такого я й очікував, — зітхнув він. — Сьогодні все обернулося на гірше. Спочатку я вибрав не те місце і проґавив найкращу бійку, а вся слава дісталась кому? Правильно, Сету. Потім Лі, дурепа, намагалась довести, що вона така сама крута, як і всі ми, а я виявився тим ідіотом, що вирішив її врятувати. Тепер це… — він махнув лівою рукою вбік, де біля дверей, не наважуючись увійти, стояла я.

— Як ти почуваєшся? — прошепотіла я. Господи, що за ідіотське питання!

— Трохи скам’янілим. Лікар Ікло не був упевнений, скільки знеболювального мені потрібно, тож він пішов шляхом проб та помилок. Гадаю, він переборщив із ліками.

— Але зате тобі не болить.

— Так. Принаймні я не відчуваю своїх ушкоджень, — промовив він, знову саркастично посміхаючись.

Я закусила губу. Я ніколи не зможу це зробити. Не витримаю. Чому ніхто не спробував убити мене, коли я хотіла померти?

Крива усмішка полишила його обличчя, а очі потепліли.

Він зморщив чоло, ніби чимось заклопотаний.

— А ти як? — спитав він, і це прозвучало так, ніби він і справді хвилювався. — З тобою все гаразд?

— Я? — витріщилась я на нього. Він що, забагато ліків випив? — А що?

— Ну, я маю на увазі, що він, звісно ж, нічого злого тобі не заподіяв би, але я не був упевнений, наскільки він розлютиться. Відтоді як я очуняв, я просто божеволів від хвилювання за тебе. Я навіть не знав, дозволить він тобі прийти чи ні. Це незнання було жахливим. Як усе минулося? Він сердився на тебе? Вибач, що ти пережила той жах. Я не хотів, щоб тобі довелось пройти через усе це самій. Я гадав, що буду поряд…

У мене забрало дещицю часу, аби зрозуміти, про що саме він каже. Він швидко лепетав слова, здаючись дедалі більше зніяковілим, доки я не зрозуміла, куди він хилить. І я поквапилась переконати його:

— Ні, Джейку, ні! Зі мною все добре. Навіть занадто добре. Звичайно ж, він не був на мене розлючений. Хоч мені й хотілось цього!

Його очі розширились від здивування, він дивився на мене із жахом.

— Що?

— Він навіть не сердився на мене, і зовсім не сердився на тебе! Він був таким шляхетним, що від цього я почувалась навіть гірше. Мені було б легше, якби він накричав на мене абощо. Не те щоб я це заслужила… я заслужила навіть гірше, ніж просто лайка. Але все це його не хвилює. Він просто хоче, щоб я була щасливою.

— Він не розлютився? — недовірливо перепитав Джейкоб.

— Ні. Він був… навпаки, добрим до мене.

Джейкоб протягом хвилини дивився на мене, а потім різко насупився.

— Чорт забирай, — прогарчав він.

— Що таке, Джейку? Тобі боляче? — я марно змахнула руками й огляділась у пошуках знеболювального.

— Ні! — буркнув він відразливим тоном. — Я не можу в це повірити! Він не поставив тобі ніякого ультиматуму чи чогось такого?

— Ні, нічого схожого… Що таке з тобою?

Він нахмурився та похитав головою.

— Я ніби розраховував, що він відреагує інакше. Чорт його забирай! Він кращий, ніж я гадав.

Те, як він це промовив, нагадало мені сьогоднішній ранок, коли Едвард висловився про повну відсутність етики у Джейкоба, хоча сам Джейкоб і промовив ці слова з набагато більшою злістю. Це означало, що Джейк і досі сподівався, і досі змагався за мене. Я здригнулась, як від удару ножем.

— Він не грає в жодні ігри, Джейку, — тихо зронила я.

— Закладаюся, що грає. Він грає так само наполегливо, як і я, з тією лише відмінністю, що він знає, що робить, а я ні. Не докоряй мені, тому що він кращий маніпулятор, ніж я, адже я не маю такого досвіду, я ще не прожив достатньо, аби навчитися всяких таких штучок.

— Він мною не маніпулює!

— Маніпулює, ще й як маніпулює! Коли ти вже нарешті прокинешся і зрозумієш, що він не такий бездоганний, яким ти його вважаєш?

— Він хоча б не погрожує мені, що вб’є себе, аби примусити себе поцілувати, — огризнулась я. Не встигла я договорити, як уже страшенно пожалкувала про сказане. — Почекай. Вдай, що ти нічого не почув. Я присягаюсь, я не хотіла казати нічого схожого, не хотіла про це згадувати.

Він глибоко вдихнув і промовив спокійним голосом:

— Чому ні?

— Тому що я прийшла сюди не для того, щоб звинувачувати тебе.

— Втім, — рівно промовив він, — усі твої слова цілком справедливі.

— Джейку, мені байдуже. Я не злюся на тебе.

Він посміхнувся.

— Мені тим паче байдуже. Я знав, що ти пробачиш мене, і я дуже радий, що вчинив так. І вчиню знову. Цим учинком я досяг багато чого. Наприклад, змусив тебе зрозуміти, що ти і справді мене кохаєш. Це було того варте.

— Хіба? Невже це справді краще, ніж якби я залишалась у невіданні?

— А хіба ти не думаєш, що це краще хоча б тому, бо ти просто знатимеш, що саме відчуваєш — аби одного дня це знання неочікувано не звалилось на тебе, коли вже запізно і ти заміжня за вампіром?

Я похитала головою.

— Ні. Я не мала на увазі, що це краще для мене. Я мала на увазі, що такий стан речей був би кращим для тебе. Те, що я тепер знаю, що кохаю тебе… чи робить це твоє життя гіршим або кращим? Все одно ж нічого не змінилось. Може, для тебе було б ліпше, може, легше, якби я ніколи ні про що не дізналась?

Він відреагував на моє запитання так серйозно, як я і сподівалась: перш ніж відповісти, він ретельно поміркував.

— Так, ліпше, що ти дізналась, — нарешті вирішив він. — Якби ти не була в курсі… Я б усе життя мучився питанням, чи змінила б ти своє рішення, якби про все дізналася. Тепер я знаю: я зробив усе, що від мене залежало, — він дихав нерівно і заплющив очі.

Цього разу я не противилась, просто не могла противитись бажанню заспокоїти його. Я перетнула кімнату навскоси й уклякнула біля його голови. Сідати на ліжко я побоялась — раптом я штовхну його і Джейку буде боляче, а нахилилась і торкнулась чолом його щоки.

Джейкоб зітхнув і поклав руку на моє волосся.

— Джейку, мені так шкода.

— Я завжди знав, що хочу забагато. Ти ні в чому не винна.

— І ти також, — простогнала я. — Будь ласка.

Він відсторонився, щоб поглянути на мене.

— Що?

— Це моя провина. І мені вже так набридло, коли всі кажуть, що я тут ні до чого.

Він вишкірився. Але очі залишились серйозними.

— Хочеш, щоб я оголосив тобі догану?

— Взагалі-то… так, хочу.

Джейк піджав губи, міркуючи, наскільки серйозно я кажу. На його обличчі швидко загорілась посмішка, але миттю змінилась найпохмурішим виразом обличчя.

— Поцілувати мене у відповідь було непробачно, — він ніби випльовував ці слова. — Якщо ти знала, що збираєшся забрати свої слова назад, навіщо було так переконливо їх казати?

Я здригнулась і кивнула.

— Пробач мені.

— І що мені від твого «пробач», Белло? Про що ти взагалі думала?

— Я не думала, — прошепотіла я.

— Краще б ти наказала мені померти. Це ж те, чого ти насправді хотіла.

— Ні, Джейкобе, — заскімлила я, відчайдушно борючись зі сльозами. — Ні! Ніколи!

— Ти ж не плачеш? — спитав він, голос його раптово повернувся до нормального тембру. Він нетерпляче засовався на ліжку.

— Ні, — пробурмотіла я, слабо всміхаючись крізь потік раптових сліз.

Він посунувся на ліжку, переносячи всю масу свого тіла на здорову ногу, і спустив її з ліжка, ніби намагаючись підвестися.

— Що ти коїш? — скрикнула я крізь сльози. — Лежи, бовдуре, ти можеш собі зашкодити! — я скочила на ноги і двома руками притулила його здорове плече назад до ліжка.

Він здався і зі стогоном влігся назад, але все одно схопив мене за талію і вклав поруч із собою з неушкодженого боку. Я згорнулась калачиком, намагаючись придушити гіркі сльози об Джейкову гарячу шкіру.

— Не можу повірити, що ти розплакалась, — прошепотів він. — Розумієш, я казав усі ті речі лише тому, що ти мене попросила. Насправді я не мав цього на увазі, — і він погладив мене долонею по плечу.

— Я знаю, — я зробила глибокий рівний вдих, намагаючись заспокоїтись. І як це так вийшло, що я плачу? А він змушений мене заспокоювати? — Втім, усе, що ти сказав, — правда. Дякую, що ти промовив її вголос.

— А я отримаю очки за те, що довів тебе до сліз?

— Певна річ, Джейку, — я спробувала посміхнутись. — Стільки, скільки захочеш.

— Белло, люба, не хвилюйся. Все владнається.

— Щось я досі не розумію — як? — пробурмотіла я.

Він поплескав мене по голові.

— Я поступлюся, і все буде гаразд.

— Чергові ігри? — поцікавилась я, припіднімаючи підборіддя, щоб мати змогу бачити його обличчя.

— Можливо, — він засміявся з певним зусиллям, а потім здригнувся, як від болю. — Але я спробую.

Я насупилась.

— Не будь песимісткою, — наполягав він. — Просто хоч трохи довірся мені.

— Що ти розумієш під «гаразд»?

— Я буду твоїм другом, Белло, — відповів він тихо. — Я не вимагатиму від тебе більшого.

— Я гадаю, вже запізно для цього, Джейку. Як же ми можемо бути друзями, коли ми так палко любимо одне одного?

Він дивився в стелю, погляд був напруженим, так ніби він намагався там щось прочитати.

— Можливо… це має бути дружба на відстані, на дуже великій відстані.

Я зціпила зуби, борючись зі сльозами, які от-от збиралися знов политись із моїх очей. Добре, що в цю мить Джейк на мене не дивився. Я повинна бути сильною, але я не мала гадки як…

— Ти знаєш притчу з Біблії? — раптово запитав він, досі читаючи порожню стелю. — Про царя та двох жінок, що не могли поділити дитину?

— Певна річ. Це притча про царя Соломона.

— Правильно. Про царя Соломона, — повторив він. — Цар наказав розтяти дитину навпіл… але це була лише перевірка. Для того, щоб побачити, хто з жінок відмовиться від своєї частки, щоб захистити дитя.

— Так, я пам’ятаю.

Він обернувся, щоб поглянути на мене.

— Я більше не хочу розтинати тебе навпіл, Белло.

Я розуміла, щó він має на увазі. Таким чином він хотів висловити, що кохає мене більше за Едварда і його капітуляція це підтверджує. Я хотіла захистити Едварда, сказати Джейку, що Едвард зробив би те саме, якби я попросила, якби я дозволила. Але я сама не хотіла відмовлятися від Едварда. Та не було сенсу починати суперечку, це б ранило Джейка ще більше.

Я заплющила очі, шалено бажаючи вгамувати свій біль. Я не мала права нав’язувати Джейку ще і його.

Ми трохи помовчали. Схоже, що Джейкоб чекав, доки я заговорю. А я намагалась вигадати, що сказати.

— Можна, я розкажу тобі, що для мене найгірше? — невпевнено запитав він, коли зрозумів, що я нічого не казатиму. — Ти не проти? Я буду гарним хлопчиком.

— А це допоможе? — прошепотіла я.

— Можливо. Але не зашкодить — це точно.

— Ну, і що ж найгірше?

— Найгірше — знати, що буде попереду.

— Що може бути попереду, — зітхнула я.

— Ні, — Джейкоб похитав головою. — Белло, я ідеально пасую тобі. Життя разом було б для нас легким, комфортним, гармонійним, як дихання. Це був би природній шлях розвитку твого життя… — якийсь час він дивився вдалину і чекав. — Якби світ був таким, яким він повинен бути, якби в ньому не було ніяких чудовиськ і чарів…

Я розуміла його як ніхто, і я знала, що він має рацію. Якби світ був нормальним, таким як слід, тоді Джейкоб і я були б разом. І ми були б щасливі. В тому світі він був би моєю другою половинкою — власне, він міг би бути моєю другою половиною і в цьому світі, якби щось набагато могутніше не затьмарило його, щось настільки могутнє, що в раціональному світі існувати не змогло б.

Чи існує щось у цьому світі і для Джейкоба? Щось чи хтось, хто міг би стати другою половинкою для нього? Я хотіла вірити в те, що існує.

Два майбутніх, дві другі половинки… забагато для однієї людини. І так нечесно, що не я одна повинна за все це розраховуватись! Біль Джейкоба мав зависоку ціну. Міркуючи про цю ціну, я думала також про те, чи вагалась би я, якби одного разу вже не втратила Едварда. Якби я не знала, на що схоже життя без нього. Я не була впевнена у відповіді. Це знання було такою невід’ємною часткою мене, що я не хотіла уявляти, як почуватимусь без Едварда.

— Він для тебе ніби наркотик, Белло, — Джейків голос і досі був м’яким, зовсім не критичним. — Я бачу, що ти вже не можеш жити без нього. Вже запізно. А я був би кориснішим для тебе. Я не був би наркотиком. Я був би повітрям для тебе, твоїм сонцем.

Куточки моїх губ поповзли вгору в задумливій напівусмішці.

— Знаєш, а я так про тебе і думала. Як про сонце. Моє особисте сонце. Ти завжди дуже турботливо розганяєш хмари навколо мене.

Він зітхнув.

— Із хмарами впоратись не проблема. Але, на жаль, я не можу подолати затемнення.

Я поклала руку Джейкові на щоку.

Він голосно видихнув від мого доторку і заплющив очі. Стало дуже тихо. Так тихо, що я могла чути биття його серця, рівне та повільне.

— Розкажи, а що для тебе найгірше? — прошепотів він.

— Ні, не варто.

— Будь ласка.

— Я гадаю, тобі буде боляче це чути.

— Будь ласка.

Як я могла йому опиратися?

— Найгірше те… — я вагалась, але потім слова самі полились із мого горла гіркою правдою. — Найгірше те, що я все бачила, я бачила все наше життя. І я страшенно цього хочу, хочу відчути кожну хвилинку. Я хочу залишитись тут і більше нікуди не іти. Я хочу кохати тебе і робити тебе щасливим. Але я не можу, і це мене вбиває. Як у Сема та Емілії, Джейку, в мене ніколи не було вибору. Я завжди знала, що нічого не зміниться. Може, саме тому я так відчайдушно опиралась тобі.

Схоже було, що йому важко сконцентруватись та вирівняти дихання.

— Я так і знала, що не варто було цього казати.

Він повільно похитав головою.

— Ні. Я радий, що ти мені сказала це. Дякую, — він поцілував мене в потилицю, а потім зітхнув. — Тепер зі мною все буде гаразд.

Я підвела очі — він посміхався.

— То що там, ти зібралась заміж?

— Ми не повинні це обговорювати.

— Я б хотів дізнатись про деякі подробиці. Не знаю, як скоро ми знову зможемо поспілкуватись.

Мені довелося хвилинку передихнути, перш ніж я змогла знов заговорити. Я відповіла на запитання, коли повністю впевнилась, що мій голос буде врівноваженим.

— Взагалі-то це не моя ідея… але так, це правда. Для нього це багато важить. Ось я і подумала, чому б і ні?

Джейк кивнув.

— Це точно. Не така вже і важлива подія у порівнянні з іншими.

Голос його був спокійним, навіть буденним. Я витріщилась на нього, дивуючись, як це йому вдається, — і все зруйнувала. Наші очі на мить зустрілись — і він відвернувся. Я почекала, доки його дихання вирівняється, і заговорила знову:

— Так, у порівнянні з іншими, — погодилась я.

— Скільки ще в тебе залишилось часу?

— Все залежить від того, скільки часу в Аліси забере організація весілля, — я придушила стогін, уявляючи собі, що Аліса здатна влаштувати.

— До чи після? — спитав він коротко.

Я знала, щó він має на увазі.

— Після.

Він кивнув. Це було для нього полегшенням. Мені стало цікаво, скільки безсонних ночей він провів, очікуючи на мій випускний.

— Тобі страшно? — прошепотів він.

— Так, — прошепотіла я у відповідь.

— Чого ти боїшся? — зараз я ледь чула його голос. Джейк дивився вниз, на мої руки.

— Багато чого, — я хотіла зробити власний голос безтурботним, але все одно залишалась чесною. — Я ніколи не була мазохісткою, тож на біль із нетерпінням не чекаю. І я б дуже хотіла, щоб у цей момент Едвард був подалі від мене: не хочу, щоб він страждав разом зі мною, але не думаю, що це можливо. Ще турбуюсь, що буде з Чарлі та Рене… І останнє — я дуже сподіваюсь, що навчусь себе контролювати швидко. Раптом я стану такою небезпечною, що зграї доведеться мене знищити?

Він несхвально подивився на мене.

— Я покалічу будь-кого з моїх братів, хто спробує хоча б пальцем тебе торкнутись.

— Дякую.

Він байдуже всміхнувся. А потім нахмурився.

— Але хіба це не є найнебезпечнішим? Усі історії розповідають, що це дуже важко… вампіри втрачають контроль… буває, люди вмирають іще до перетворення… — він ковтнув.

— Ні, цього я не боюсь. Дурненький Джейкобе, невже ти віриш в усі ці легенди про вурдалаків?

Він, очевидячки, не оцінив моєї спроби пожартувати.

— Гаразд, так чи інак, є багато чого, про що слід хвилюватися. Але, врешті-решт, воно того варте.

Він неохоче кивнув, проте я знала, що він жодним чином зі мною не згоден.

Я витягла шию, аби шепнути дещо йому на вухо, і поклала щоку на його теплу шкіру.

— Ти знаєш, що я тебе люблю.

— Я знаю, — видихнув він, і його рука автоматично обвилася навколо моєї талії. — Ти ж знаєш, як би я хотів, щоб цього було достатньо.

— Так.

— Я завжди чекатиму на тебе, Белло, — пообіцяв він. Його голос став тихішим, і він забрав руку з моєї талії. Я відійшла від нього з тупим, щемким відчуттям утрати, відчуваючи, як серце моє розривається навпіл, ніби частина мене залишається позаду, там, на ліжку, поряд із ним.

— Ти завжди матимеш запасний варіант, якщо захочеш цього. Я зробила зусилля всміхнутися.

— Доки моє серце не припинить битися.

Він вишкірив зуби.

— Знаєш, може, я зможу прийняти тебе і потім, все залежатиме від того, наскільки сильно ти смердітимеш.

— Як ти гадаєш, мені прийти ще раз, аби тебе побачити? Чи краще вже цього не робити?

— Я поміркую і повідомлю тебе, — відповів він. — Можливо, мені знадобиться компанія, щоб не з’їхати з глузду. Суперхірург-вампір наказав мені лежати в ліжку і не перевертатися, бо це може призвести до того, що кістки знов неправильно зростуться, — Джейкоб скривився.

— Будь гарним хлопчиком і роби те, що велить Карлайл. Тоді ти видужаєш швидше.

— Безумовно, безумовно.

— Мені цікаво, коли це вже нарешті трапиться, — вела далі я, — коли вже твою увагу приверне гідна дівчина.

— Не дуже на це сподівайся, — голос Джейкоба різко скис. — Хоча для тебе, мабуть, це буде полегшенням.

— Може, так, а може, й ні. Я, ймовірно, думатиму, що вона не досить гарна для тебе. Цікаво, наскільки я ревнуватиму.

— Це може бути весело, — реготнув він.

— Дай мені знати, якщо захочеш побачитись, і я приїду, — пообіцяла я.

Зітхнувши, він обернувся до мене.

Я нахилилась до нього й обережно його поцілувала.

— Джейкобе, я тебе люблю.

Він тихо засміявся.

— А я тебе кохаю.

З непоясненним виразом в чорних очах Джейкоб дивився, як я залишаю його кімнату.